Сонце світило яскраво й пекуче. Усе подвір’я іскрилося радістю, переливаючись райдугою і сонячними зайчиками, що зістрибували з вікон. Усе довкола усміхалося: і пахучі до запаморочення рожеві півонії під вікнами, і китайський кущовий бузок, і молоденька цибулька на іншій грядці далеко на городі, і навіть високомірні, блакитнокровні троянди навпроти, в облямованих поребриком клумбах… А вона струнко стояла за парканом і скромно визирала поміж старих дерев’яних штахет на ту залиту нещодавно хвилями дощу нову кольорову бруківку.
Більше по ній уже не бігали кури чи гуси. Лише пес, великий і кудлатий, наче старий дідівський кожух, так, як і раніше, гучно гримів ланцюгом, перебігаючи з одного кінця під сходами до другого, під іншими сходами. Усе таке нове і незвичне, наче взяли і перенесли тебе попри твою волю, та не без задоволення, до іншої реальності: запаморочливо футуристичної і красивої, якої й уявити собі не смів.
Дім, збудований не так давно, але вже доволі зістарений, потребував догляду, нового подиху і життя. Господарі спершу взялися за штукатурку, почавши з утеплення фасаду, і щойно скінчили чорнову роботу, одразу застелили нове покриття на місце старого, порепаного-надщербленого асфальту, на якому вже острівцями росла трава, там вічно скопичувався якийсь непотріб: обгортки від снікерсів, памперсів, сигарет і — диво-дивнеє — пластикових пляшок поміж тієї ж трави. А на ній весело паслася уся тваринна челядь, порпаючи лапками увесь той обгортковий непотріб відходів сучасного суспільства. І, як годиться, додавала туди ще й свого гіменця.
Бруківка ж одразу начарувала чистоту — на ній миттєво відчувався дисонанс із педантизмом і навіть якимсь незрозумілим аристократизмом, що будь-який непотріб, певно, сам не смів порушувати тієї гармонії. А ще відчуття достатку і благополуччя родини, спокій і щастя заміського ситого життя просто струменіли з того новочесного покриття подвір’я: де на городі вдосталь городини, дерева під осінь вгинаються від щедрих плодів, а в стайнях реве худоба і кудкудакають кури, крячуть качки та ґелґочуть гуси, яких ганяють дітки-онучки… Рай для селянина, для того, хто звик жити у гармонії з живою природою.
Під високим небом над садом гуділи джмелі й оси, перелітали час від часу лелеки і гніздилися неподалік на ставках. Вітерець лагідно перебирав юними листочками і шпичками бравурної трави. Усе це було таким наївно-ніжним, по-дитячому зухвалим у своїх швидкості та сяянні, що здавалося абсолютно неземним, неможливим і чудесним після біло-сіро-чорного вимерзання зими. Після довгих кришталевих ночей стовпець термометра сам боявся своєї позначки у мінус двадцять п’ять і щоразу намагався відбрехатися бодай у дві-три поділки вище. А рипіння тріскучих морозів, морочних, затяжних снігопадів та жорстких і сварливих, наче мачуха, хурделиць змивалося одним поглядом сонця! Наче хтось відсунув важку оксамитову штору великою могутньою рукою, впустивши спочатку клаптик неба, промінчик сонця і перший переляканий подих тепла.
Вес-на-а-а… Запахло у повітрі, замедовіло, затрав’янилося, загуло над усім квітучим і вселило відчуття тихого щастя, великої надії та непохитної віри, що усе обов’язково буде добре. Життя направиться, любов прийде, і усе буде як у казці, усе буде так, як хочеш, просто тому, що по-іншому аж ніяк не може бути, і крапка. Ось такий от казковий феномен весни, що торкає кожного, хто ще живе у нашому світі. Бо смертельно хворий починає вірити в одужання або ж щасливо і вдячно прощається з життям, у якому все ж таки встиг багато чого зробити: виростив дітей, вивчився сам, створив якийсь сімейний бізнес і дав іншим людям роботу, нагодував прохача і допоміг знедоленому, кохав, творив і жив стільки, скільки йому було відведено. Все ж так і є, чи не так?!
Їй до повного почуття не вистачало тільки його. Вона чекала. Терпляче чекала і сподівалася. Терпіла волохатих джмелів, що незграбно влазили з одного квітконоса на інший, розштовхуючи всією своєю вагою тіла і крильцями невагомі білосніжні пелюстки. Зносила усі ті потикання набридливих мух, яким аби де було втулитися, влізти, впхатися, лише б прицільно на щось ласе. Чи то масне, чи то пахуче… Мухи є мухи, то не аристократичність бджіл і навіть не ос.
А вночі падало: гулко так дріботіло по металевих підвіконнях і стукотіло по шиферу, облизувало листя, скочувалося ринвами. Зіскакувало, наче фуете балерини, з пелюстки на пелюстку, цілуючи кожен вигин і закручуючись у западинках прищеп та пуп’янків, стікаючи стовбурами додолу. Земля вдячно всотувала усю ту вологу, тамуючи шалену спрагу, бо самі її соки пило, витягувало нове покоління зелені, квітів, дерев після тяжкого забуття, наркотичного зимового сну, аж до смерті часом. А над ранок сонце зігрівало усіх лагідним теплим поглядом, хухаючи на кожну росинку, травинку, пташку, яка випадково перестрілася з дощем і вщент вимокла. Бо густа, та все ж іще ніжна зелень не в стані була прихистити бідне створіння. У повітрі пахло свіжістю, чистотою і радістю, любов’ю і щастям. «Скільки того щастя тобі треба і де ж його відшукати? У собі, у собі шукай, на самому денці твоєї душі. Воно там собі тихо спить, чекаючи твого пробудження і свого одночасно, бо ти є воно, а воно є ти. Ти є щастям! Ти чуєш? А-го-ов!» — витало у повітрі щось незбагненне.
Великий і товстий кіт сидів на ґанку й ліниво вилизував свого хвоста — довгого і пухнастого. Руді вуса його рухалися наче самі по собі, очі мружилися та іскрилися задоволенням. Густа мармулядова шерсть вилискувала на сонці жовтогарячими барвами, залишаючи після себе ореол сяйва величі золотого кота.
Саме так, певно, він собі думав, поважно і зверхньо кидаючи погляд на собаку, що був, наче той бурлака, припнутий важким ланцюгом до великого чавунного гака. Натомість старий пес в глибині свого собачого єства люто ненавидів вільного і самодурного кота, якому невідомо за які такі заслуги було дозволено гуляти бозна-де і бозна-доки просто так, навіть без домашнього нашийника, що пес беззаперечно вважав своєю почесною належністю до родини, до дому, до своєї, хоч і старої, та все ж його власної буди. «І що то за життя у цього вертихвоста?! Ані гака, ані буди, ані свого подвір’я…» — думав собака, хоч десь там, у глибині душі, таємно заздрив цій вольній кота!
Вона ж любила їх обох. Одного — за безмежну відданість і вірність, іншого — за те, що ганяв опецькуватих і набридливих голубів. А про що думав кожен, їй то було насправді байдуже, бо у неї свої думи. Лише б не чіпав кіт отих бідних пташок, які, лише потрафивши звити гніздечко і вмоститися висиджувати своє птаство, завжди опинялися під пильним брунатним оком цього домашнього хижака й тирана. Чи вирости тим пташенятам цьогоріч, а чи загинути — відповіді на то ніхто не шукав, а просто робив своє діло, як і належить кожному. Хвилювалася тільки вишенька.
Думала собі так, розвіваючи на вітрі довгі коси… Красива, струнка і гордовита… Наповнена власним знанням і пізнанням цього світу, відірвана від рідного клаптика. Втім, саме за ним і не дуже жалкувала.
Колись ще зовсім недавно жила далеченько звідси, на Клепарові. Виросла там. У маленькому старому подвір’ї, її рідному, трошки більшому за старі колодязі, як їх називали у Львові, з маленькими низькими поверхами будинків, вікнами в пояс і дверима, для декого вкрай присадистими, аби зайти, двориками на середині зі смішним зеленим садочком і стільцями обабіч. Там усвідомила себе у вельми ранньому віці.
Біля розкішного лілового бузку завше стояв дитячий возик. Завше, бо то в однієї пари людей народжувалося маля, то в іншої. Дітлахи виростали, а возики змінювали один одного, залишаючи за собою прибите вже місце під сонцем, — без надокучливих пекучих влітку променів, які хапав на себе родовитий бузок. Крізь його легку й пахучу крону, через суцвіття-грона прокрадалися лише поодинокі промінчики зі змаленою у кілька разів силою тепла, що уже аж ніяк не могло зашкодити ніжній шкірі малятка. Поруч цвіли різні квіти — кожна у свій час. Висаджені вони були хаотично, не так, як то зараз продумано створюють альпійські гірки, клумби та розарії, що розквітають чітко й почергово, щоб не залишалося ніколи місця без барвистого цвітіння. Усе по волі господаря — чарівника зі світу людей.
А вишенька цвіла у травні. Раніше-пізніше, але у травні, бо на початку липня у неї був термін наливатися кисло-солодкими ягодами, наповнюючи їх усією своєю вологою, замішаною на любові і вдячності до усього, що її оточувало. Знала про це змалечку, хоч і ніхто їй, здається, про це не казав.
Перші роки цвіла рясно, а родила скупо. Здається, лише тільки пізнавала свої сили, свій талант творити. Заглядалася на інші дерева — чи то так само вони вміють застосовувати свої здібності до перетворення цвіту на плоди — і завжди дивувалася розмаїтості. Бо велика кучерява яблуня за сіткою з сусіднього двору біліла навесні так, наче її хто обсипав попкорном. Дітлахи трохи старші зазвичай часто його розсипали, бавлячись на ґанку. Тому вишенька знала, що то воно таке. І на смак, певно, теж було любе та солодке, бо оси-бджоли терміново летіли на ті ласощі цілими зграями. І мило так, мелодійно гуділи у тональності ре мажор своє вдоволення і роботу. Сусідський хлопчик Богданчик з другого поверху наліво по балкону від вхідних дверей ходив до музичної школи на Горького. Так вона вивчила усю музичну грамоту й обожнювала Моцарта, Гайдна та Ліста. Вони приголомшували її своєю світлою, теплою мелодійністю, що несла затишок і гармонію у думки. Що не кажіть, а добрий музичний смак — то ознака хорошого виховання! І вишенька це бачила по малюках, які підростали поруч неї.
Так от, яблунька як несамовито цвіла, так само шаленіла і від облепи плодів на осінь. Сусіди дбайливо підпирали важке гілля патиками-рогачами, аби воно не повиламувалося. Дбайливо збирали врожай по осені і голосно дякували деревцю щороку. А от пихатий бузок вишеньці здавався несерйозним, пустоцвітом, бо ж жодного яблучка, вишеньки чи грушки він не викохував, не дарував. Його лише за красиві очі на весну тримали. Захоплювалися, вдихали аромат, виламували на букети і голосно сварили та карали дітей ремінцями по дупках, коли ті й собі намагалися назбирати оберемок.
«Таке життя цікаве», — думала вишенька й з усіх сил цвіла і росла, і намагалася бути корисною своїй господині, середнього віку пані Мілі.
Так минула одна весна, чи дві, чи навіть три, вишенька не пам’ятала, бо не лічила часу свого життя до того, поки одного разу в гості до Емілії не приїхали родичі з села піді Львовом.
— Дай Боже щисті, дорогенька родинонько! — Невеличкого зросту кремезний чоловік у кепці скинув клунки з плеча, якими правили йому торби у смужку, і притулив їх до вхідних дверей Міліної оселі.
— А заходь-заходь, любий Павелку! Поздравям чєбє! — почулося зсередини, і господиня причинила двері.
Більше вишенька нічого не чула. Так і простояла, зазираючи з цікавістю у віконце. А ввечері під деревцем, що лише набубнявіло, — був кінець квітня, — сиділи цілою родиною пані Емілії: господар Збігнев, пані, родич Павло. А троє діточок Мілі та Збігнева весело перекидалися м’ячем поруч на рапатому асфальті.
— Чуєш, Павелку! Коли будемо повертатися до Польски, то ти тут наглянеш, обіцаєш? — довірливо заглянула троюрідному братові в очі.
— Ну, та як нє, Мілю?! То вже припильную. Певно, же обіцєю, — поспішив запевнити її родич. І зненацька запитав: — А як вирішиш не повертатися?
— Таке може бути, Павле. Швидше за все, що так і буде, — раптом стиха промовив Збігнев густим низьким голосом. — Помешкання залишиться твоїй цурочці — красуні Марисі.
— Ну, то що ж?! — полегшено видихнув Павло і встав з лавки. — Дєкую, дай вам, Боже, здоров’ячка, дорога моя Мільцю, що не забуваєте мою дитину. Я вам за те щиро дєкую. Але зимно, ще не літо. Буду я збиратисі додому.
Тієї ж осені вишенька була пересаджена за місто у наше село з дивною назвою Грибовичі. Чи то грибів тут так багато було, але, певно, колись, бо жодного разу не чула і не бачила, щоб господарі по них ходили. Головне, що тут у неї тепер був не клаптик землі посеред квадратика асфальту, а великий сад-город, який доглядала працьовита родина Левіцьких, родичів попередньої господині Емілії: пан Павло, пані Ганна, їхня донька Марія з маленьким синочком Максимкою. Ціле літо малий був на селі, а восени його забирали до міста. Певно, до того помешкання, де колись поруч росла вишенька. Ну, принаймні вона так собі думала.
Усі любили вишеньку, дбайливо підливали двічі на рік перегноєм, обрізали гілля, що іноді всихало. І назвали гордовито Морелею. Ах, як їй це подобалося! А одного разу навіть господар обкурював сад димом, коли несподівано після брунькування повернулися морози. Вишенька тоді ані краплі не змерзла, бо багаття горіло-димілося якраз навпроти неї. Тільки одна абрикоска загинула, незважаючи на те що пан Павло цілісіньку ніч ходив туди-сюди садом, розкурюючи полум’я, що вгасало. Шкода було її, звичайно, але що тут вже поробиш. Вишенька поплакала за подругою, помолилася за її нове життя в іншому світі, як чула від господині, та й вгамувалася. Восени того ж року засохле дерево викопали, а на його місце посадили молоденьку абрикоску. Тому Морелька із вдячності, що доглянута, жива і здорова, рясно-рясно родила їм великими, м’ясистими і соковитими плодами. І була щаслива, наче сяяла. Дбайлива родина, великий дім, сад, знову ж таки джмелі-бджоли щороку і… соловейко! Це диво вона цінувала найбільше у новому великому світі.
Він був тим, заради голосу і пісень якого вона терпіла крижані морози взимку, нестерпні мокрі ночі восени і скажену спеку всередині літа. Ах, як він співав, які трелі він виводив, як тьохкав і щебетав! Його пісні чув весь окописок[2] від залужжя до ланів. Заслуховувалися усі перехожі, а господар іноді навіть друзів запрошував переночувати, щоб і вони почули того небесного співака. Концерти тривали щодня з вечора і до рання. Аж поки соловейко не знаходив собі пару. Подружка прилітала і оселялася поруч поміж густого гілляччя вишеньки. І Морелька страшенно ревнувала. Щоразу намагалася струсити цю непримітну сіру дівицю, але та вперто знову прилітала. Сідала, і соловейко припиняв свої концерти, залюбившись у саму присутність протилежної статі. Чом же не міг співати тільки для вишеньки?! Як же він не бачив, що вона теж жінка! До того ж прекрасна і яскрава, на противагу тій сірій непомітній пташечці. Морелька сумувала й тужила, аж допоки не помічала, як ті двійко починали висиджувати своїх пташенят. Тоді вона мирилася зі своїми почуттями, щиро тішилася, що будуть ще одні малючки в них на челяді, і заспокоювалася аж до нового сезону. «Може, наступної весни він мене помітить?! І заспіває тільки для мене».
Життя поволі минало у такому ж заїждженому руслі, як і торік, і позаторік, і поза-поза…
Нова весна знову вселяла радість і надію на ще один рік суцільного щастя і благодатного цвітіння. Морелька знову набубнявіла, стала прислухатися до співу птахів, до болю вдивлялася-вслухалася, всотувала всі звуки та запахи довкола в очікуванні свого обранця, а він усе не прилітав. І, що найгірше, його не було чути навіть десь далеко. «Хай би вже собі співав десь там! Лише б його почути!» — журилася вишенька. Але, скільки не вслухалася, серед весняного розмаїтого хору голосів його так і не чула.
«Господи Боже мій, що ж сталося?! Хай усе з ним буде добре. Як же так?» Душу бентежило і рвало на клапті. Спокою не було, не могла влитися у звичний ритм життя: усе здавалося не так, усе котилося шкереберть і не хотілося нічого звичного та обов’язкового робити; хотілося застигнути так, як струнка, як суха тичка на фасолю, і ні про що не думати, геть задерев’яніти і висохнути, потім розсипатися на попіл і розвіятися по вітру, зникнути… аби не відчувати тієї туги і нестерпного болю, що тлумив і гамселив її єство. Як пекельний вогонь вилизує чавунне дно над багаттям, так її спопеляв без зрозумілої на те причини той невидимий біль. Ай, пекуче й боляче, гостріше, аніж лезом по старій рані, болючіше, аніж вдарити у саме серце, — тужно боляче, солоно і колото, тягуче-камінно…
За якийсь час, потім… як і годиться, вона зацвіла, але дуже з запізненням. Не могла ніяк вгамуватися, так вслухалася в тишу. Тоді випустила листячко, поналивалася неймовірною облепою вишень, а соловейко… так і не прилетів. Журилася вишенька і несамовито тужила… Немилим був уже їй весь світ. Не співав ніхто так солодко у її вітті, не тьохкало так усередині, не надривалося і не плакало слізьми щастя у такт його трелям і тремоло. Який же красень був у своєму співі! Хіба ж могла вона так радісно і щасливо на цей світ дивитися, коли у ньому не було найголовнішого — його?!
А гілля тріщало і ламалося під незвичним тягарем плодів. Падало ночами долі, чавлячи собою власні вишні і скидаючи жовтіюче листя.
— Що з нею, Павле? — дивувалася господиня, обдираючи з дерева усі вишні, щоб остаточно їх не втратити. — Так ладнє вродила, і на, маєш — жовкне.
Кілька відер встигла зібрати, а що вже попадало… І миттю, за пару тижнів, наскрізь, посеред палючої липневої спеки і духоти, коли не те, що у Львові, а й за містом важко дихати, Морелька всохла. Скоцюрбилася, як та старенька, столітня бабуся, погнулася уся, покрутилася, ще й тріснула посередині, наче її блискавка розчахнула. Тієї ночі, здавалося, аж пес завив.
— Ох, яка файна сортова вишні була, — скрушно захитав головою господар обійстя. — Тепера таку не купиш. То хтів повісти же є, певно, шо ті нові якісь там сорти і… добрі. Але то та правдива мореля була… Як кулак, вишні мала.
За тиждень він вже обкопував довкола зсохлого стовбура земельку і кряхтів так, аж онук з веранди прибіг:
— Діду-діду, а дайте я вам поможу, ви вже старенькі, вам тєжко, — і, намагаючись приступити ближче до ями, яку вже добряче підкопав під корінь старий, хапав дідуся за ноги.
— Ага-ага, ну, давай, тримайсі за лопату і тягни зі мнов. Я сили вже такої не маю, — звернувся радісно дід до чотирирічного міцненького хлопчинки. — Шкода жи нема в нас більше такої вишні, не найшов я більше. Не було. То стара Мілька з міста мені зоставила, бо їй гроші тре’ було. А я не думав запитатисі, відки вона тамкай втрафила.
Він обережно перекидав землю разом з онуком, намагаючись притримувати лопату, аби не скалічити і не обсипати чорноземом дитину.
— Йой, та як не знаєш, де то вони тоди росли?! — засміялася з веранди чепурна сільська господиня в рябій запасці поверх лляної довгої сорочки.
— А ти зна? — здивувався старий, вибалушивши великі вицвілі сиві, колись сині очі.
— О, та то всі знают же, морелі були на Кортумовій горі. Всі сортові вишні — то вони з маєтку пана Ернеста Кортумова. Він там сади колись позакладов!
— Йой, то ти про Куперманові землі кажеш, чи як?
— То Куперман був потім, по пану на Клепарові! А сортові дерева насадив польський пан Кортумов. Десь там при владі був. І міг! А ти, я виджу, ніц не знаєш. Нема шо дитині повісти. — Вона скрушно махнула рукою і покликала малюка: — А ходи-но, Максимку, баба тобі молока з солодкою паркою[3] дасть. Ходи!
— Не хочу, бабо! Нє! Я дідові помагаю.
— Ну, то помагай! Потім… — і, бубнячи вже собі під ніс, повернулася на ґанок. — Файна вишні була, дуже файна. Тре там буде добре всьо перекопати потім. І я мак засію. А чо порожнім буде стояло. Най росте, з Богом!
— Всьо зробимо, Гандзуньо! Як скажеш! — крикнув старий у відповідь, сумно посміхаючись малюкові, кряхтячи і продовжуючи ретельно обкопувати вже глибше корінь розкішної і плодовитої ще недавно морелі. — А то не просто так вона всохла, нє! І соловейко того року не щебетов. То шось сі стало…
— А шо, діду? Соловейко не хтів нам більше співати? — поцікавився онук.
— А хто зна?! Може, той наш рудий легас його злапав і з’їв. Він такий, він може. Кілька літ на него цілив. Хто зна, хто зна, дитино моя… Та то все не просто так на тому світі сі діє.
Морелька дивилася на усе те з висоти, збоку, і тішилася. Так їй тихо і радісно було, бо поруч співав тільки її соловейко. Завжди у це вірила, чекала його і знала, що так станеться. Лише вона його чула. Лише для неї щебетав. Лише він і вона назавжди. І все те, що було, цього вартувало.
— По вірі вашій… — раптом промовив старий.