Анна Хома Інша

Вона вдягнула сукню з леопардовим принтом і закружляла по кімнаті.

— Ну як?

Марічка глянула на неї з висоти своїх восьми місяців і зневажливо хекнула, а тоді роззирнулася у пошуках чогось, що можна запхати до рота. Нічого не знайшла і встромила до рота пальчики лівої руки усі одразу, заходившись енергійно їх смоктати. Правою рукою мацьопа трималася за перила ліжечка, нетерпляче тупцяючи на місці в очікуванні, коли її нарешті візьмуть на ручки.

— Не подобається? Ну гаразд, а як тобі це?

Наступними предметами гардеробу, які вона продемонструвала вибагливій публіці, були вузькі джинси і блузка навипуск, темно-синя, без рукавів, з глибоким декольте.

Марічка примружилася і заходилася смоктати пальчики ще інтенсивніше.

— Теж ні? Що ж ти така перебірлива сьогодні, моя крихітко?

Минуло трохи часу, перш ніж вона вибрала ще один стрій — темно-сірий костюм з класичною спідницею, верхом на один ґудзик та тричвертовим рукавом.

Малеча вийняла пальчики з рота, розпливлася в усмішці від вуха до вуха і активно застрибала на ліжечку, від чого те заскрипіло і затріщало, але видно було, що дівчинці це подобається.

— Отже, вирішено! Що би я без тебе робила, щастячко моє ненаглядне!

Марічка погоджувалася, що вона щастячко, але не розуміла, чому це щастячко досі не на ручках у мами.

А мама збиралася на побачення. Давно цього не робила, тому так нервувала. Дівчата, які гуляли з візочками в їхньому дворі, провідали, що вона сама виховує дитину, і взялися її знайомити. Вона відбивалася-відбивалася, аж раптом до їхнього гурту підійшов чоловік непримітної зовнішності і почав говорити про погоду та інші загальні речі, нічого особливого в ньому не було, він не вражав вишуканими манерами і влучними фразами, але і не зазирав запопадливо в очі. Раз підійшов, два підійшов, а на третій раз вона сама вже виглядала його у натовпі.

І ось побачення. Доньку планувала відвести до бабусі, а сама… чесно кажучи, все ще вагалася. Обпікшись на гарячому — на холодне дмухаєш.

Залишилося нанести макіяж і парфуми. Посунула до себе дверцята дзеркальної шафи-купе і… на мить побачила в них, мов у фільмі Гічкока, образ тієї, іншої. Талановитої і таємничої. Негідниці, яка посміла привласнити чуже. Суперниці, що перемогла її у нерівному бою. Майже перемогла.

Згадка про неї не відпускає її досі. Чи правильно вона вчинила? Може, треба було по-іншому діяти? Бути більш наполегливою або навпаки — більш виваженою?

Зустрілися вони на поетичних читаннях майже два роки тому. Стояла така ж чудова погода…

Леся зібралася швидко. Вона ніколи не витрачала на вдягання багато часу, хіба що вбиралася трохи тепліше, аніж інші.

Надворі стояла погожа днина, і читання вирішили перенести на природу. Зібралися, як на пікнік, — з пледами, канапками, печивом і червоним вином — і влаштувалися на відкритому майданчику під Високим Замком.

Часто отак збиралися майже сталим колективом поетів і поціновувачів поезії, але того разу все було особливим. Краєвид відкривався неймовірний, з одного боку — старі будинки з галереями вздовж зовнішніх стін і таємничими «колодязями» дворів, з іншого — залізнична станція Підзамче на місці колишнього Папарівського цвинтаря. Люди були піднесені, сонце яскраве, вірші, як ніколи, влучні і насичені енергією по вінця. Усі були трішки п’яні, чи то від вина, чи від тієї незвичайної енергії, яка бризкала тут фонтаном.

Хоча близькість знищеного цвинтаря мала б їх насторожити. Що може зародитися доброго над зруйнованими могилами?

Цього разу до них приєдналися гості з Ужгорода. Дві поетки і один журналіст. Нічого особливого, Львів звик до гостей. Але не Леся. До неї гості навідувалися рідко. А може, вона не запрошувала?..

Журналіст попросив прихистити на ніч двох «подорожніх», маючи на увазі дівчат, сам він збирався переночувати у хостелі. Попросив і так подивився на неї, наче нікого іншого не було.

І Леся одразу погодилася.

— У мене можна заночувати!

Сказала — і сама налякалася власних слів. Ніколи нічим не виділялася з натовпу, намагалася вести себе, як атоми повітря: вони є, але їх не помічають. Поки вони не зникають із вашого життя. Тоді її починали благати, щоб повернулася, обіцяли золоті гори, але вона завжди спалювала за собою усі непотрібні мости. Може, тому досі залишалася сама…

Після її слів він так посміхнувся, що вона не втрималася і посміхнулася у відповідь. І тільки тоді уважніше придивилася до запрошених гостей.

Одна з дівчат — Настя — мала коротку стрижку, джинсовий костюм і наплічник без прибамбасів. І вірші її були такі ж: стримані, короткі і непретензійні. А от друга…

Серце раптом закалатало сильніше, а в голові ні з якого дива зродилося питання: «Цікаво, скільки душ було тут поховано і чи всі вони знайшли спочинок?»

Інна мала довгу-предовгу косу, яка струменіла через плече до пояса, у неї вона повтикала польові квіти, на шию почепила нашийник з жовтого бісеру, довга чорна сукня з поясом, каптуром і без рукавів та чорні босоніжки на високій платформі різко контрастували з пшеничного кольору волоссям…

«Відьма», — раптом промайнуло в голові, і сонце потьмарилося. Як у час затемнення: наче і день довкола, і хмар немає, а сонця не стало. Зате воно з’явилося у погляді журналіста, коли той поміж виступами підійшов до неї.

— Віктор, — відрекомендувався, простягнувши руку і кивнувши головою у бік Високого Замку. — Хотілося б зійти на цю гору, зможете бути нашим поводирем?

— Спробую, — кивнула вона, а в горлі пересохло. Бо в центр людського кола вийшла Інна. Розкутою ходою, стріляючи очима по тутешніх чоловіках, спокусливо закусивши губу… і без вступу, без сигналу, без шпаргалки почала читати. Завмерши, речитативом, голосно, немов рубаючи словами повітря, аж воно застигло в здивуванні разом із присутніми. І не попустило, поки вірші не відгриміли. А тоді вибухнуло аплодисментами.

Інна знову перетворилася на грайливу кішечку і послала усім повітряні поцілунки. А Віктор прошепотів, нахилившись до її вуха:

— Обожнюю таку поезію. Правда, сильно?

— Угу, — ледве спромоглася відповісти і навідріз відмовилася читати свою. Виступати після такого виступу було б самогубством.

А потім був Високий Замок. І вони тільки удвох, бо дівчата послалися на втому і пішли в найближчу кав’ярню святкувати свій приїзд.

— Я на них і не розраховував, — махнув рукою Віктор і, підтримуючи її за лікоть, повів до серпантинових сходів, що підносили відвідувачів до найвідомішого у Львові оглядового майданчика, з якого їй тепер захотілося злетіти увись, але так, щоб він не відпускав її ліктя.

Стильний, усміхнений, з м’якими лініями обличчя і тіла, з голубими очима, що лагідно дивилися на неї крізь скельця модних окулярів без оправи.

— Ви так багато знаєте про своє місто…

І вона розповідала і розповідала… Аж поки нізвідки налетів шквал західного вітру і розбурхав розніжене спекою місто. І, граючись, перекинув гігантське відро води з небесної криниці на землю.

Вони змокли одразу і до нитки. Сховалися у брамі австрійської кам’яниці, на другому поверсі якої розташувався весільний салон.

«Знак?» — майнуло в голові.

— О, у вас навіть під’їзди не такі, як в нормальних містах, — вигукнув Віктор, протерши окуляри хустинкою і нею ж обтерши обличчя від крапель дощу.

Їй захотілося побути цією хустинкою в його руках, але вона одразу засоромилася власних думок і прослідкувала за його поглядом.

«Райські морелі», — напис над сходовою кліткою. І намальована стрілка в напрямку масивних дерев’яних сходів. І райський сад з Адамом і Євою на стінах кам’яниці, тільки замість яблуні тут росла вишня з великими темно-вишневими ягідками. Малював професіонал, розмаїті рослини п’ялися разом зі сходами угору, а соковита трава стелилася при самій підлозі, наче проросла сюди знадвору, утікаючи від закованої у брук землі.

На Адамі були фрак та циліндр, на Єві — пишна весільна сукня зі шлейфом та довга імлиста фата. Але відчувалося, що прабатьки людства зазвичай нагі, просто на церемонію зодягнулися як годиться. А як годиться?..

Змія художник не намалював, але він десь там обов’язково був, бо як же ж у райському саду та й без змія…

Їх наче магнітом потягнуло слідом за стрілкою. Над входом у весільний салон замість банальних перехрещених обручок чи голубків висіли шабля і троянда, а на стінах салону, стилізованого під старовинну танцювальну залу, поміж канделябрів, запалених свіч і дзеркал святково вбрані пари завмерли у танці.

Самі ж сукні і костюми, розвішані повсюди на манекенах, які були також розбиті на пари, доповнювали відчуття присутності на королівському балу.

— Вітаємо вас у «Райських морелях», — виросла наче з-під землі, точніше, з-під ламінату з паркетним рисунком, працівниця салону. Професійний глянець умілого менеджера проглядав крізь зовнішню простоту одягу, який не мав затьмарювати собою красу і блиск довколишнього. Тут усе продумували до дрібниць. — Коли у вас весілля?

Вони перезирнулися.

— Ні-ні, ви помилилися… точніше, це ми… ми помилилися… ми вже йдемо… — перелякано заторохтіла Леся і посунула до виходу, але Віктор…

— Ну чому ж… ми дату ще не призначали, але можемо подивитися, що тут у вас.

Вона витріщилася на нього, а він задоволено підморгнув, мовляв, а чому б і ні.

Її серце опустилося до п’ят і там забилося-затріпотіло. Немовби пташка, яка побачила змія. Запізно побачила.

— Але чому морелі? — вів своєї несправжній наречений. — Чому не яблука?

Коротка усмішка на устах салонної працівниці засвідчила, що це запитання звучить тут не вперше.

— А де написано, що то було яблуко? Сказано — плід цього дерева ти не з’їси, якого дерева — не сказано, а яблуко вже нафантазовано наступними поколіннями. Власник салону каже, що його можна було б спокусити саме вишнями, вони часто ростуть попарно, колір пристрасний і смак кисло-солодкий, не може та й не повинно життя завжди бути солодким. Я відповіла на ваше питання?

— Аякже. Мені чим далі, тим більше тут подобається, а тобі, Лесюню?

— Ми вже перейшли на ти? — різко поцікавилася вона. Дуже не любила цього пестливого варіанту свого імені. Крім того, вона почала замерзати. Чи то від мокрого одягу, чи від крикливої розкоші салонних суконь.

— Звісно, ми ж вибираємо нам весільне вбрання, — знову підморгнув він.

— Не треба так жартувати, — випалила і побігла сходами вниз. На вулицю, під дощ, геть із раю.

— Зачекай!

Віктор вибіг слідом, наздогнав, схопив за плечі. Вона обернулася, не витираючи сліз. Не мала хустинки і не бажала більше ховатися від дощу, а може, й від життя.

Хоча, швидше за все, просто не хотіла, щоб він побачив її руки…

— Мені треба йти додому гостей приймати, а тобі в хостел, поїсти, відпочити…

— Я б хотів…

— Не зараз, я трохи змерзла.

Як дійшла до зупинки — не пам’ятала. Перед очима — його розгублений погляд. Наче нічого поганого не зробив, а вона…

Ледве змогла розрахуватися з водієм маршрутки.

Біль застав її на порозі квартири. Видобути із сумочки ключі виявилося дуже важко. Але ще важчим було стояти на порозі власної квартири і картати себе за скоєне.

Чому вона не пішла додому раніше? Навіщо було марнувати час на нездійсненне? Невже довгі роки боротьби за нормальне існування нічого не навчили?

Є люди, які люблять дощ. А вона могла любити тільки сонце. Ну і ще морелі, щоб їм добре було… їх вона теж любила.

А увечері прийшли гості. І стало зовсім кепсько.

— Ти сама живеш? Не страшно уночі? Заведи собі коханця, помагає!

Інна поводилася у її квартирі, як у себе вдома. Перевдягнулася у м’якенький спортивний костюм і, наче грайлива кішечка, обнюхувала все довкола.

— Я спатиму ось тут, мені тут найбільше подобається, але зранку не шуміть, бо я можу встати не з тієї ноги, а тоді начувайтеся, правда, Настю?

Приступ хвороби минув, але почалася мігрень, а від неї спасіння взагалі не існувало. А Інна все не заспокоювалася.

— А штори я б сюди не вішала. Тільки тюль, легку, мов серпанок. Ого, скільки ліків? Трентал, ніфедипін, амітриптилін… І ти все це п’єш? А що за хвороба?

Раніше назва її хвороби мало кому про щось говорила, а зараз є Інтернет і невідомого у світі залишилося обмаль.

— Правда, Настю, коханець — це найкращий рецепт від усіх хворіб? Набрид — вигнала і знайшла собі іншого. А ти, мабуть, мрієш про законного чоловіка?

Зараз вона мріяла тільки про теплу постіль і сон без сновидінь. Настя була тінню своєї подруги і погоджувалася з усім.

— Мало того, ти мрієш про ідеального чоловіка, я вгадала? Бійся мрій, вони збуваються!

Леся вже жалкувала, що вляпалася в цю історію з гостями.

— Прочитай щось із свого улюбленого, ну прочитай, не змушуй себе просити.

І вона несподівано для себе погодилася. Підійшла до вікна і неквапно заговорила-зашепотіла:

— Задивилося поле у очі твої болем,

І жахнулося небо зловісному вироку долі,

Загойдалося сонце, палаючим вибухом вбите,

Ти весною прийшов, а пішов у віки літом.

Так жахливо було, наче літо убило казку,

Так жахливо цвіло і чомусь так родило рясно,

Хтось упав серед трав, ну а хтось більше з них не піднявся,

Ми чекали, та ти з тих шляхів неземних не вертався.

…Місто знову вдивляється в очі мої болем,

Проклинаю весь світ. І не можу проклясти долю.

Сонце знову гойдається, щезнути з неба готове.

Літо знову вертається. Ти не вертаєшся. Знову.

— Нещасливе кохання?

— Нещасливе життя…

Пізно ввечері зателефонував Віктор. Був добряче напідпитку. Говорив щось про шаблю і про ворогів, з якими воює давно і криваво. Зв’язок був поганий, на лінії щось потріскувало і шипіло, голова розколювалася, але пити пігулки більше не хотілося. Він якось дивно на неї впливав. Спосіб життя, який вона вела багато років і який допомагав їй триматися на плаву, раптом видався нудним до неможливого. Вона була готова покінчити з ним і почати все заново.

Не пригубила, а випила аж цілий келих вина, прийняла гарячу ванну замість душу, упіввуха послухала дівчачі теревені про пригоди з чоловіками і несподівано здивувалася, що їй немає що розповісти. Завжди вела себе чемно. Ті кілька невдалих романів виглядали зараз прісно й нецікаво на фоні чужих яскравих пристрастей.

Нарешті пішла сушити волосся, зняла рушник, тріпнула головою, подивилася у дзеркало і… скрикнула. Позаду, наче у фільмі Гічкока, стояла Інна з ножицями.

— Ти… ти що?

Її гостя натягнуто посміхнулася і промовила несподівано блідими губами:

— Тобі треба підстригти гривку, косо, буде краще вкладатися.

«Відьма? Невже справді?..»

— Н-ні, не треба мені нічого стригти! — викрикнула і відбігла на безпечну відстань.

Інна зітхнула і повільно повторила, наче зверталася до нерозумного дитинчатка:

— Треба підстригти, так буде краще. Не бійся, я вмію. Поговоримо заодно…

Леся жбурнула в неї рушником і, важко дихаючи, завмерла біля стіни.

Інна здивовано підняла брови:

— Чого ти? — а тоді глянула на ножиці у своїх руках. — Та перестань, я ж хотіла…

Але не доказала, лише гірко скривила губи:

— Та нехай…

І, вже розвертаючись, пробурмотіла собі під ніс:

— Не розбираєтесь ви в людях, дівчата…

Заснути після цього було важко. Леся довго прислухалася до звуків із сусідньої кімнати, де постелила дівчатам, але там було тихо. А на ранок вона проспала роботу. Зателефонувала і сказала, що захворіла. Це нікого не здивувало.

Зате здивувалася вона, що так легко збрехала керівнику.

Дівчата прийшли до кухні, коли яєшня вже досмажилася, а кава заварилася.

— Ну от, як в кращих ресторанах країни! І ти сьогодні набагато активніша, і штори розсунула! — з порогу голосно заговорила Інна. Сама вона знову виглядала бадьоро і свіжо, ні сліду не лишилося від учорашнього блідого образу в дзеркалі. — Якби ми в тебе залишилися ще на кілька вечорів, ти б себе не впізнала, правда, Настю?

Але вони всі поїхали додому. Після прогулянки Личаківським кладовищем і Шевченківським гаєм. Після купівлі сувенірів і шоколаду. Після відвідин кількох популярних кнайп, як роблять усі порядні гості міста. Потягом Львів — Ужгород десь близько сімнадцятої. Заборонивши проводжати їх.

— Самі впораємось, ти краще відпочинь, — сказав Віктор на прощання, Інна помахала рукою, а Настя ще раз подякувала за гостинність.

У хаті знову оселилася пустка.

З Віктором вони тепер спілкувалися есемесками. Ті есемески були не прості, а з підтекстом. У них було завуальовано так багато несказаного, що вистачило б на ціле оповідання. Чому не спілкувалися наживо? Бо над кожним словом треба було думати, як над тестовим завданням із надважливого профільного предмета. Можна було стирати і знову писати, і знову стирати написане. А якщо довго не приходила відповідь, то можна було навигадувати такого, що вистачить на роман із продовженням.

Те ж саме коїлося і з електронними листами, з тією різницею, що листом можна було пересилати одне одному загадково-містичні вірші й есе, які доводилося потім довго розшифровувати, мучаючись у здогадах.

Досі вона не була зареєстрована у жодній соціальній мережі. Смішно кому сказати, але вона їх боялася. Це ж величезна кількість людей отримає доступ до її особистої інформації, а якщо зробити сторінку тільки для друзів, то як тих друзів обирати: по гарних світлинах і поширених ними дописах? А де гарантія, що ці світлини і ці дописи справжні?

Але через місяць вагань вона все ж таки наважилася. Бо Віктор почав рідше давати знати про себе. Він уже не відписував їй кожного дня, забував привітатися зранку і побажати на добраніч увечері. Мотивував тим, що багато працює, а після роботи зависає у «Фейсбуку» і втрачає відчуття часу. І як добре, що вона не гає свого часу.

Оце останнє зауваження зародило в неї перші підозри.

Хвороба теж притихла, ніби даючи їй можливість придивитися до всього уважніше.

І ось вона вписує мінімальні дані в анкету, чіпляє на аватарку ненайгіршу свою світлину, а фоном робить квітучу сакуру. Хто сказав, що деревом пізнання у райському саду не могла бути сакура?

І одразу заходить на сторінку ужгородського журналіста.

Фото на фоні тризуба, гори Карпати вдалині, активний спосіб життя і активна громадянська позиція. Піднімає теми, які хвилюють країну, гостро критикує владу і підтримує волонтерство. Нічого крамольного.

Тоді вона знаходить сторінку Інни, закриту для публічного доступу, напрошується в друзі, ледве дочікується підтвердження запиту… У «Фейсбуку» дівчина красувалася в червоному костюмі і з розпущеним волоссям. Суцільна поезія і фантасмагоричні картинки. Нічого особистого, що вказувало б на її приховану сутність. Але Леся продовжувала шукати.

Її світ поступово звузився до розмірів монітора. Зранку і ввечері, і безліч разів за день вона нишпорила Інтернетом, відстежуючи всі контакти Віктора та Інни, вчитуючись в усі їхні дописи, намагаючись знайти підтвердження чи заперечення своїм підозрам.

Вона зачитувала до дірок їхні сторінки і не пропускала жодного посту.

Через місяць пошуків вона була впевнена, що вони спілкуються між собою у приваті.

Це відкриття вибило її з колії. Наче нічого незвичного, коли двоє друзів переписуються, але… Фривольні коменти під його постами, персональні привітання зі святами, багатозначні смайлики і сердечка… Він писав про гострі проблеми свого міста і країни і не мав часу на пусті балачки, а Іннуся (так, її він інколи теж називав скорочено-пестливим іменем) смикала його без потреби за будь-якої нагоди. Леся була впевнена, що і у приват вона шле йому такі ж безглузді повідомлення.

Наче якась чорна плахта накрила її з головою. День перетворився у ніч. Вона їла, спала, ходила на роботу по буднях і до церкви в неділю, а сонце все не вмикалося. Ревнощі затьмарили собою весь світ.

Тоді Леся зібрала всю свою волю в кулак і написала Інні, що вона веде себе аморально, що не можна жадати чужих чоловіків, що Бог її за це покарає. Написала, відправила і… злягла з банальною простудою на цілий тиждень. Львів заглядав у вікна дощами, знову зробилося холодно і темно, як тоді, коли мама з татом довго-довго сварилися, а потім тато зібрав речі і пішов. Казали — до молодшої на десять років жінки з двома дітьми.

Мама посумувала-поплакала і вийшла заміж вдруге, переїхавши до нового чоловіка у село. Лесі було некомфортно там, а мамі важко повертатися до хати, де все нагадувало про тата, відтак вони бачилися дедалі рідше. А тато одного спекотного дня втопився у кар’єрі, хильнувши перед цим зайвого.

Побачивши його тіло, Леся відчула страшний холод десь у глибині свого єства, а в день похорону з нею трапився перший напад дивної хвороби, після якого її життя вже ніколи не було таким, як раніше.

Час йшов, подруги кудись розбіглися, повиходили заміж, зайнялися кар’єрою, кавалери все рідше потрапляли в поле її зору і все менше їй подобалися. У свої тридцять три вона не мала ні сім’ї, ні дітей.

Працювала фармацевтом в аптеці і з кожною зміною переконувалася, що ліків стає дедалі більше, але здоров’я людей від цього чомусь не покращується. Тільки вірші і зустрічі в літературній тусівці були її спасінням.

І ось нарешті з’явився той, хто зміг полонити її розум і серце.

Коли минула гарячка, Леся тремтячими руками набрала пароль і зайшла у «Фейсбук».

Іннуся постила вірші про криваве кохання і про суперницю, яку слід провчити раз і назавжди. Від цих віршів мороз йшов поза шкірою. Особисто їй вона відповіді не надіслала. Але достатньо було віршів.

Тим часом стрімко наближався Новий рік.

У народі побутує думка: з ким зустрінеш його, з тим і проведеш.

Леся подумала-подумала і повідомила Віктору, що зустрічатиме Новий рік із ним.

Він зателефонував, чого давно не робив. Був якийсь схвильований, сказав, що йому наснилися «Райські морелі», що Львів не відпускає його, що він нічого не забув…

— Приїжджай, — видихнув у трубку і відключився, не дослухавши її, не попрощавшись.

Як же ж вона готувалася до цієї поїздки! Перебрала весь гардероб, не знайшла нічого гідного, за три дні обійшла всі навколишні магазини з одягом, з’їздила в Кінг Крос і на Південний ринок… І нарешті знайшла її, сукню своєї мрії, оксамитову, з гіпюровими вставками, з декольтованою спиною і обов’язково подовженими рукавами, що прикривали кисті рук.

Перед поїздом на хвилинку зайшла в Інтернет. І стерпла.

Інна нарешті написала їй у приват: «Я вагітна. Не смій його чіпати. Він мій».

Повідомлення висіло непрочитаним кілька днів, за які вона не мала часу й передихнути.

А тут час зупинився.

Зі станції Львів відбув потяг до станції Ужгород, зарожевів світанок, люди вийшли з дому за останніми святковими закупами, засніжило, а потому на кілька хвилин визирнуло з-за хмар сонце, люди вернулися з закупів, засвітилися ліхтарі і вікна, заблимали новорічні ілюмінації, перевернувся листок календаря, загриміли салюти, затріщали петарди, тут і там лунали веселі вигуки людей, до ранку все це святкове шумовиння трохи вляглося, а перший день нового року розпочався сніговою порошею, пусткою на вулицях і тишею…

У її квартирі нічого не змінилося, всі ці події пройшли непомітно, не зачепивши господиню, яка так і просиділа за комп’ютерним столом ніч, день і славнозвісний Новий рік, коли люди свято вірять, що, зустрівши його весело і за багатим столом, житимуть весело й заможно всі наступні 365 днів. І навіть переконуючись, що це не так, вони знову і знову готуються до святкування цього абсолютно схожого з іншими дня календаря, наче то якийсь особливий день…

Час від часу Леся впадала у транс, схожий зі сном, але ні, вона не спала, як вона могла спати, коли її життя падало униз відгорілими, нікому не потрібними феєрверковими зірками, залишаючи по собі чорний задимлений слід…

Дзвінок у двері привів її до тями. Дзвонили довго і настирливо. Вона втомлено підвелася і пішла відчиняти.

Віктор та Інна стояли на її порозі, розхристані, розчервонілі від морозу, галасливі, вони щось говорили одночасно, активно жестикулюючи при цьому…

— Я нічого не розумію… — прошепотіла Леся, відступаючи від них на неслухняних ногах.

— Тихо всі, я говоритиму! — вигукнув Віктор, заходячи до передпокою і при цьому штовхаючи Інну поперед себе. — Ти чому не відповідала на дзвінки, ти що, здуріла, подивись, скільки пропущених?!

Леся намацала на тумбочці мобілку і глянула. Сорок.

— Я вже не знав, що думати, аж нарешті вона зателефонувала і… кажи, ну кажи, що ти накоїла?! — смикнув він Інну за рукав.

Леся навіть не могла подумати, що він може бути таким злим.

Інна вимушено заусміхалася, поправляючи гривку, яка вибилася з-під берета. Білий берет і біла шубка. І ботфорти до сріблястих лосин.

Леся запізніло схаменулася, що стоїть перед ними у простих джинсах і звичайній похідній кенгурушці. А сукня, акуратно спакована, лежить на дні дорожньої сумки.

— Це був жарт, як можна вірити тому, що пишуть в Інтернеті, дівчино? А якби тобі написали — завтра апокаліпсис, то ти б лягла, склавши руки, бо немає смислу щось робити?

Інна розсміялася так, як вона вміла — дзвінко і виклично. А потім розвернулася на підборах і покинула її дім.

Перший день нового року вдався на славу. Леся з Віктором до вечора проговорили на кухні.

Він зізнався, що пішов добровольцем на війну, місяць там пробув, довелося поїздити на танку, двічі навіть стріляв у людину, але досі не впевнений, що влучив.

Журналістові є багато про що писати, але він наразі не може.

Інну знає давно, вона не полишає спроб одружити його на собі, але такі жінки його не приваблюють.

Леся — інша. Та й оті «Райські морелі» досі сняться йому у снах. Може б, вони сходили якось туди, щось приміряли…

Довгу хвилину до неї доходило, що це було освідченням у коханні. У фільмах це виглядало по-іншому.

— Я хвора. Є така хвороба Рейно, коли спазмують судини кінцівок, пальці раптово німіють, стають блідими і дуже болять. Точні причини невідомі: можливо, це від стресу, або від гормональних порушень, або від переохолодження, треба постійно себе оберігати від усього. Коли інші можуть собі дозволити ходити без шапки і рукавиць, я без них не виживу. Мені не можна часто мати справу з водою, а пилосос, міксер, блендер, тобто все, що пов’язане з вібрацією, мені протипоказане. Напад минає за кілька хвилин або годин, мушу при цьому пити спазмолітики, бо з часом стан погіршується, можливі некрози тканин пальців, не знаю, коли це станеться, інколи не можу з цим жити, інколи попускає. Тому приймаю також антидепресанти. І… це невиліковно. Ось.

Віктор нахмурився, подивився на її руки, потім на неї, потім знову на її руки. Тоді взяв її долоні у свої. І нічого не сказав. Та й вона не потребувала слів.

Цього новорічного дня Леся написала вірш про весну. Вперше.

Красиво, ой як красиво!

Жайвір, мов бог, над нивами,

Плесо, як небо, — з хмарами.

Чимсь неповторне. Гарно.

Ніжно, як незбагненно ніжно,

Трави ростуть у вічність.

Знають, що скоро згинуть,

Але ростуть. Дивно.

Світло, й ночами — світло.

З квітки глянуло літо.

Сонячно так глянуло

І заховалось. Рано ще.

Щемко, солодко й щемко.

Світ ще не знає смерті.

Світ ще у щастя вірить.

Він ще такий наївний…

Тільки оте «Лесюню» далі різало їй слух, але це дрібниця, вона звикне…

…Інна востаннє глянула в дзеркало і взяла доньку на руки. Та від радості заверещала на весь голос. Треба було йти до мами. Не слід змушувати кавалера чекати довше, ніж годиться.

Зараз, через два роки, їй більше не хотілося сміятися.

Коли вона сказала Віктору, що чекає дитину, як же ж він налякався. Потупцював назад, замахав руками, округлив очі і заторохтів: «Це ти винна, я тут ні при чому, ти не можеш мене примусити…»

Інна знала його багато років, ще від студентських часів, коли вона, донька заможних батьків, щойно почавши жити окремо, прихистила вічно голодного студента журфаку у себе на квартирі.

Гадала, що тимчасово, а он на скільки років усе затягнулося.

Це він зараз змужнів, обріс жирком та репутацією борця з несправедливістю, а тоді часто плакався їй і просив грошей. Інколи віддавав, інколи — ні.

Як їй живеться з ним, отій іншій, непримітній тихоні, яка навіть вірші побоялася читати перед ним? Помітивши погляд, яким Віктор глянув на львівську поетесу тоді, біля Високого Замку, Інна одразу все зрозуміла. Він на багатьох так дивився, сонячно, лагідно, і вони танули під його поглядом, а вона гадала, що минеться, що нагуляється і повернеться, куди ж він без неї, яка одягає і годує його, пише йому резонансні статті і веде його сторінку у «Фейсбуку». І він повертався.

Тоді Інна сумнівалася, чи ночувати у суперниці вдома, чи ні, але цікавість взяла гору.

Що сказати: та ж замкнутість і зашореність, що й у власниці в голові. Спробувала розбурхати це стояче озеро, викликати хоча б якісь емоції, але, побачивши таблетки і мікстури, збилася з того наміру. Та й вірші їй сподобалися. Замкнуті люди часто дуже обдаровані…

Правда, в останню мить все-таки наважилася поговорити, остерегти її перед цим чоловіком, хто, як не колишня, знає все про вашого теперішнього. Але, мабуть, вибрала не той час і не той спосіб. Ідея з ножицями і стрижкою справді була не найкращою, хто ж винен, що вона любила вовтузитися з волоссям, своїм і чужим, могла зробити непогану зачіску, а за цим заняттям легко розговоритися і перейти на відвертість, можна було б розставити всі крапки над «і» та з’ясувати, хто є хто в цій історії.

Але щоб почути правду, треба відняти руки від вух, а Леся навіть не спробувала цього зробити. Хоча, можливо, їй краще не знати, недаремно вона так налякалася…

Інна читала їхню переписку майже півроку, а тоді не витримала і спитала його: «Як ти можеш їй стільки всього обіцяти, коли живеш зі мною?»

А він відповів їй в отій своїй елегантній чарівній манері, яка так багатьом подобалася: «Як казав Соломон, все так не буде…»

Останній випад суперниці вона практично проігнорувала. Було в тому гнівному листі щось про Бога і про кару, ота інша справді вважала, що її кохання особливе і неповторне, вона не підозрювала, що всіх, кого збирався ощасливити своїм коханням, Віктор називав у скорочено-пестливій манері, а коли захоплення минало, вертався до своєї Іннусі.

От і зараз він примчався до неї напередодні Нового року і заголосив, що ота інша його обманула, пообіцявши зустріти Новий рік із ним, а зараз навіть не відповідає на дзвінки, що всі жінки однакові, а що йому тепер робити, як йому за кілька годин до дванадцятої наново все спланувати…

Інна дивилася на нього і дивувалася. Невже це його вона няньчила стільки часу? Іронічно запропонувала, наперед знаючи, що він відповість:

— Святкуй зі мною.

— Ні, Іннусю, ну скільки можна одне і те ж, чоловікам хочеться новизни, хіба ти не знаєш? Але не переживай, у душі я весь твій.

Вона вже й не переживала. Сказала, що сама все підлаштувала, написавши їй про свою вагітність, а тепер повідомляє і йому. Таким переляканим вона його давно не бачила.

— Гаразд, збирайся, поїдемо до твоєї пасії заспокоювати. А вагітність я вигадала, не бійся. Їдемо, скажемо це їй… І не називай мене більше «Іннусю», бо вб’ю…

Вона здалася. Приз не вартував її старань. А коли того дня побачила очі своєї суперниці, заплакані, згорьовані, в яких поміж тим рожевіла надія, то змогла тільки істерично розсміятися.

Вона сама ніколи на нього не дивилася такими очима. Важко обожнювати героя-коханця, який і не герой зовсім. Він, напевно, тій іншій і про АТО щось наплів, як спробував наплести їй, але вона одразу обірвала його, ще на початку розповіді. Такі, як він, на війну не ходять. Хоча люблять на ній піаритися. На будь-якій гострій, актуальній темі. Щоб легше було кадрити дівчат.

— Ну Іннусю… тобто, Інночко, ну давай напишемо книжку про війну, ця ж тема зараз на піку популярності. Я переговорив з декількома людьми, дещо підчитаємо і забацаємо…

— Ні, Вікторе, цього я для тебе не зроблю, навіть не сподівайся…

І він образився. І на зло їй, мов підліток, який так ніколи і не виросте, демонстративно зателефонував тій іншій і почав городити щось про сни і рай, навіть не ховаючись від неї, а під кінець розмови видихнув своїм спокусливим баритоном: «Приїжджай», — і ефектно поклав трубку. Ох, які ж, напевно, бурхливі емоції він викликав на тому кінці електромагнітних хвиль!

А їй зробилося байдуже.

У той перший вечір нового року, коли вона поверталася зі Львова, залишивши коханого у суперниці, він зателефонував і в паніці зашепотів у трубку:

— Вона хвора, уявляєш? І вона нічого мені не сказала раніше, як так можна? Це якісь серйозні проблеми з судинами, я дивився, може дійти до хірургічного втручання, що вона собі…

— Заразна?

— Що?

— Хвороба заразна?

— Та ні, але…

— Ну то не парся, трохи більше попрацюєш, заробиш, полікуєш свою Лесюню…

— Зловтішаєшся?

— Ні, просто втомилася. І не телефонуй мені більше. Ніколи.

Вона знала, що з часом у пам’яті залишається тільки хороше, а хорошого у них теж було багато, і вона може не втриматися, може захотіти все повернути, бо справжнє кохання, як там писала у своєму повідомленні ота інша, не так просто вичавити з серця.

Але тій іншій він був потрібен більше.

Тільки немовлятко гарне вийшло з їхнього кохання, за це вона була йому вдячна.

Як тобі там живеться з ним, Лесюню? Ти дозволяєш йому так себе називати? Ти щаслива?

Леся підійшла до вікна, мерзлякувато зіщулившись. Наді Львовом збиралися хмари. Знову буде дощ…

Загрузка...