Між двома картотеками

Акт І

До кімнати входить хлопець у костюмі скаута. У нього довге волосся. (Говорить то грубим, то тонким голосом — наразі в нього період мутації.)

ДРУГ ДИТИНСТВА: Здоро́во, Дідеку, ти спиш? Ти що, забув, що нині сповідь у францисканців?

ГЕРОЙ: Я ще не склав список гріхів.

ДРУГ ДИТИНСТВА: Та які там у тебе гріхи? Їв шкварки у п’ятницю? Бевзю! От Нанек, здається, так потеліпав свого монашка в червоному каптурику, що аж зомлів. Ну, вилазь, не кисни в хаті.

ГЕРОЙ (не підводиться): Ти чув, що наш Бордель — в Америці?

ДРУГ ДИТИНСТВА: То законовчитель уже не викладає в нашій школі?

ГЕРОЙ: Ні, наш Бордельчик звіявся ще на початку війни...

ДРУГ ДИТИНСТВА: Про війну нічого не знаю, я ж помер у тридцять шостому році. Втопився.

ГЕРОЙ: То ти нічого не знаєш? Була Друга світова.

ДРУГ ДИТИНСТВА (сідає на стілець): Розкажи, як воно було.

ГЕРОЙ: У тебе багато часу?

ДРУГ ДИТИНСТВА: Дві–три хвилини.

ГЕРОЙ: Вистачить. Пам’ятаєш фабрику дротів? У п’ятницю, 1 вересня 1939 року, вранці туди впали перші бомби. Я йшов по газету. Якийсь хлопака кричав, що почалася війна. Другий копнув його в задок: «Не мели дурні, гівнюче!». Але за годину місто бомбардували. Наша вулиця згоріла. Потім усе це тривало ще кілька років. Була окупація. У травні сорок п’ятого війна скінчилася. Загинуло, здається, тридцять три мільйони людей.

ДРУГ ДИТИНСТВА: А що було з тобою?

ГЕРОЙ: Як і з усіма, всяке різне.

ДРУГ ДИТИНСТВА: То що, не підеш до францисканців? Піст же ж!

ГЕРОЙ: Сам не знаю.

ДРУГ ДИТИНСТВА: Заскоч завтра після служби до Казика.

ГЕРОЙ: Добре! Бувай!

Друг виходить.

До кімнати входить дуже Товста Жінка. Старша.

ТОВСТА ЖІНКА: Ви підглядали за мною. Сором. Такий молодий — і підглядає...

ГЕРОЙ: Двадцять три роки минуло відтоді, коли я побачив вас у воді, але тепер бачу, що ви вже вийшли з води.

ТОВСТА ЖІНКА (починає плакати; плачучи, тремтить і слізно говорить у ніс): Узяв мотоцикл, вихідний костюм, який я купила йому до весілля, три тисячі злотих готівкою і втік.

ГЕРОЙ: Хто від вас утік?

ТОВСТА ЖІНКА: Чоловік (плаче), а я заради нього все життя береглася від хлопів. Узяв мене такою, як матуся народила. Й така заплата за все. Погнав, як пес, за якоюсь сучкою до Закопане.

ГЕРОЙ: Ви заважаєте мені читати, ви ж бачите, що я читаю, еге ж? Бачите. То й сидіть тихо (читає, голосно й ви­разно).

Акт ІІ

Та сама кімната. Той самий Герой. Густий темний заріст на його обличчі виказує, що час минає. Герой сидить на стільці. Обличчя сховане в долонях. Хитає головою й говорить щось сам до себе. Чути поодинокі слова.

ГЕРОЙ: ...Бога... Боже... ножем... птахи... ні... ні... ні... страхи... віслюк.

До кімнати входить Офіціант, стає біля столу. Поводиться, як у ресторані.

ОФІЦІАНТ: Що бажаєте?

ГЕРОЙ (підводить голову, офіціант обертається до нього спиною): Меню!

Офіціант подає меню через плече, длубається зубочисткою у вусі.

ГЕРОЙ (читає й перекладає сам собі):

Iкра citrommal. Ікра mit Zitrone. Ікра з лимоном.

Húsleves tojással. Fleischbrühe mit Еier. Бульйон з яйцем.

Kacsapecsenye. Enterbraten. Печеня з качки.

A sаlátán nincs olaj es ecet. Салат без олії та оцту.

Pincér fizetek, Kellner, zahlen. Офіціанти платять.

ОФІЦІАНТ: Ви добре говорите угорською.

ГЕРОЙ: Трошки.

ОФІЦІАНТ: Вам подобається у нас?

ГЕРОЙ: Будапешт чудовий. Чудово розташований над Дунаєм.

ОФІЦІАНТ (постійно спиною до Героя): Ви тут у відрядженні? Інженер?

ГЕРОЙ: Ні. У мене, власне, інше заняття.

Кімнатою проходять двоє молодих дівчат у купальниках. Одна в чорному, друга в білому. У пакетах мають рушники, мило, книжки. Сміються.

ОФІЦІАНТ: У нас багато гарних жінок.

ГЕРОЙ: А куди вони йдуть?

ОФІЦІАНТ: Через ресторан можна вийти до басейну. Двадцять кроків. Чудовий басейн. Ви бачили?

ГЕРОЙ: Зграбні дівчата.

ОФІЦІАНТ: Ви нічого не сказали мені про свою професію, чим ви займаєтесь у нас?

ГЕРОЙ: Бачте, я деколи пишу.

ОФІЦІАНТ: Журналіст.

ГЕРОЙ: Чому ви мені докучаєте? Я казав, що деколи дописую до газет. Раз на рік... я...

ОФІЦІАНТ: Ну, сміливіше!

ГЕРОЙ (з розпачем у голосі. Кричить): Я поет, я — поет! Я — поет!!! (Герой сміється.) Я поет, я поет, я... (Герой плаче.)

ОФІЦІАНТ (обертається. Дивиться на Героя. Показує на нього пальцем і виразно мовить): Він поет. Усе розкрилося.

До кімнати знову входять дівчата в купальниках. Розстеляють барвисту підстилку на підлозі. Лягають на неї і засмагають. Хвицяють ніжками, наспівують, заходяться сміхом.

ГЕРОЙ (дивиться на них так довго, що дівчата врешті стихають): Якби ви знали, як важко бути поетом у наш час.

ОФІЦІАНТ: А офіціантом...

ГЕРОЙ: Що там за вікном, що це стоїть за вікном?

ОФІЦІАНТ: Ви знову щось вигадали.

ГЕРОЙ: Мені здається, це шибениця.

ОФІЦІАНТ: Та де там! Це карусель, хіба ви не бачите? Вона крутиться. Грає музика.

ГЕРОЙ: Але ж там висять!

ОФІЦІАНТ: Авжеж, там висять люди на зручних кріселках.

ГЕРОЙ: Справді.

ОФІЦІАНТ: Ви люб’язний.

ГЕРОЙ: Я страшенно обважнілий і отуманений після цього жертя.

ОФІЦІАНТ: Мушу зізнатися, що я теж.

ГЕРОЙ: Знаю.

ОФІЦІАНТ: Я теж пишу вірші й не соромлюся цього.

ГЕРОЙ (мовчить).

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий, ви не впізнаєте мене?

ГЕРОЙ: Ні.

СЕЛЯНИН: У партизанському загоні мене прозивали Ворона.

ГЕРОЙ: Люди, лишіть мене в спокої з тим минулим.

СЕЛЯНИН: Ви гніваєтеся на людей?

ГЕРОЙ: Не знаю, я не хочу балакати. Я тут, у театрі, мушу балакати без кінця.

СЕЛЯНИН: Ви вже забули мене, пане підхорунжий.

ГЕРОЙ: Облишмо ті старі історії.

СЕЛЯНИН: А, ну то я вже піду, чи нема у вас десь капки шнапсу?

ГЕРОЙ: У шафі стоять пляшка і склянка.

Селянин наливає собі півсклянки горілки. Випиває. Бере з ліжка червоне яблуко.

ГЕРОЙ: Був рольмопс, але його батько з’їв.

СЕЛЯНИН: Певно, бо ж селедець то не ябко. То ви маєте батька?

ГЕРОЙ: Саме так.

СЕЛЯНИН: То ви, пане підхорунжий, нині яку посаду маєте? Певно, високу якусь, га?

ГЕРОЙ: Я заступник віце-директора національної оперети.

СЕЛЯНИН: Пам’ятаєте, пане підхорунжий, як ми співали? (Співає.)

Ні-ні-ні-німця маємо ми в носі,

Ми його не боїмося...

ГЕРОЙ: Даруйте, Вороно, але я не маю часу. Мушу все це впорядкувати, перевірити, підсумувати, зробити висновки. Не час тепер на спогади.

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий, то ви вже не пам’ятаєте, як завалили мене?

ГЕРОЙ: Я не маю часу на спогади, прийдете в середу (лягає поряд із Секретаркою). Найгірше, що мені вже нема чого залагоджувати. Немає важливих справ. Я дуже часто стою в черзі до віконечка, але у якийсь мент відходжу і йду собі. Чи стою на початку, чи в кінці черги, — це не має великого значення. Усе вже залагоджене. Мабуть, я можу добиватися кращого купе чи поїзда, або подорожі до Касабланки... І я вже не відчуваю ненависті до людей.

Входить мила молода Дівчина. Сідає до столу. Читає газету. Закурює сигарету. За мить звертається до Героя.

ДІВЧИНА: Будь ласка, половинку чорної та еклер.

ГЕРОЙ: Еклер? Ви просите еклер. Еклер! Ви знаєте, що таке самотність?

ДІВЧИНА: А ще те, що в цій країні кожен офіціант — філософ і кожен філософ — офіціант.

ГЕРОЙ: Скільки вам років?

ДІВЧИНА: Мені шістнадцять або вісімнадцять весен (лунає дзвінок).

ГЕРОЙ: Ви не бачите людини, еге ж? Не бачите, що тут поряд умирає людина?

ДІВЧИНА: Ви?

ГЕРОЙ: Та певно, що не ви.

Герой відвертається повертає обличчям до стіни. Хвилина тиші. Це може тривати одну-дві хвилини. Входить Селянин. Він неголений. Темний заріст. На голові кепі. Холоші штанів підгорнуті. У руках тримає штиблети.

СЕЛЯНИН (звертається до Героя): Пане!

Герой не обертається, мовчить.

СЕЛЯНИН: Пане підхорунжий!

Герой мовчить.

СЕЛЯНИН: Ви нагнівалися на людей.

Герой мовчить.

СЕЛЯНИН: Ви розізлилися на весь світ, певно.

ГЕРОЙ (не обертається від стіни): Вороно! Як твої справи?

СЕЛЯНИН: Помаленьку, пане підхорунжий. Скинув черевики. Шкода черевиків. Але ж мене тоді хлопці піддурили. Не треба так жартувати з людей.

Герой не обертається тепер упродовж кількох картин. Може, лежатиме вже до кінця цієї оповіді, відвернувшись обличчям до стіни.

СЕЛЯНИН: Стомився. (Сідає на стілець і закурює цигарку.)

До кімнати входять двоє чиновників. Один у кепі, другий у капелюсі. Обоє в довгих осінніх пальтах, щедро набитих ватою на плечах. Пальта з популярним візерунком «у ялинку». Один із чиновників витягає з кишені кравецького сантиметра. Сідає навпочіпки під стіною. Кладе міру на підлогу. Креслить крейдою риску. Від риски знову прикладає міру. Другий іде за ним слідом і записує до нотатника.

ЧИНОВНИК У КЕПІ: Три метри сорок сім сантиметрів.

ЧИНОВНИК У КАПЕЛЮСІ (буркоче собі під ніс і записує до нотатника).

ЧИНОВНИК У КЕПІ (вимірює квартиру вдовж, упоперек, сяк і так): Шість метрів один міліметр!

ЧИНОВНИК У КАПЕЛЮСІ (наступає на ходу на поли пальта): Шість метрів один мікрометр.

ЧИНОВНИК У КЕПІ (встає з підлоги): Ще тільки стеля!

Чиновники радяться. Рахують, множать і ділять. Виходять.

СЕЛЯНИН (ставить черевики на підлогу): Пане підхорунжий, ви нібито чистили тоді «парабелум». І не знали, що у стволі був набій?

ГЕРОЙ: Старі історії. На що це ви натякаєте, Вороно?

СЕЛЯНИН: Того дня я мав піти із загону. Навіть дістав від кухаря кіло солонини і чвертку спирту на дорогу. А ви вистрелили мені в живіт.

ГЕРОЙ: Я чистив пістолет.

СЕЛЯНИН: Ви були освічений, але дурніший за мене хлоп. Хоч я мав лишень сім класів. Ви політично були дурніший. Вас підманули.

ГЕРОЙ: Наказ є наказ...

СЕЛЯНИН: І тепер ви ще й повторюєте ті глупоти.

ГЕРОЙ: А як я вам поясню? Нехай то все пропаде раз і назавжди!

Входить молода, тендітна й нібито розумна Дівчина. Одягнена по-спортивному. Зачесана по-модному. Виймає із сумки блокнотика й олівчик. Селянин курить самокрутку й дивиться на панну.

ЖУРНАЛІСТКА: Дякую, що ви погодилися.

ГЕРОЙ (не обертаючись від стіни): Та будь ласка. Запитуйте. Я повторююся...

ЖУРНАЛІСТКА (сідає на край ліжка): Ви могли б розповісти, з чого ви починали? Як відбулося побачення з музою?

ГЕРОЙ: Доволі рано, бо я вже в школі виявив, що ні до чого не гожуся.

ЖУРНАЛІСТКА: Чи хотіли б ви розповісти нам щось про дитинство?

ГЕРОЙ: А ви розповісте мені про своє?

ЖУРНАЛІСТКА (сміється): Не знаю.

ГЕРОЙ: Коли ви довідалися, відкіля беруться діти? Що таке статевий акт?

ЖУРНАЛІСТКА: На попередньому етапі я вірила в бузька. Лише з «відлигою»...

СЕЛЯНИН (гигоче): Така панянка, певно, думає, що ця штука, аби лише дзюрити.

ЖУРНАЛІСТКА (лише тепер помітила Селянина): Вибачте, я не помітила, що у вас гість.

СЕЛЯНИН: Пан підхорунжий мене випадково вбив. У лісі.

ГЕРОЙ: З усіх шпарин виходять ображені, убиті... Але повернімося до справи! Знаєте, я скажу вам усе! Скажу більше, ніж вам потрібно для цього інтерв’ю. Надрукуйте це все. Геть усе! Я не розповідатиму про минуле чи про плани на майбутнє. Цього, власне, не існує. А найважливіше те, що відбувається зі мною цієї миті. Бо ж ви, мабуть, цікавитеся моєю персоною, так?

ЖУРНАЛІСТКА: Звісно, ви є найважливішою персоною, якщо мова про це інтерв’ю, бо це інтерв’ю саме з вами.

ГЕРОЙ: Ну, якщо це інтерв’ю справді зі мною, то я скажу правду. Скажу, що відчуваю і про що думаю. Що зі мною відбувається. Я, як ви бачите, лежу.

Селянин хитає головою і сміється.

ЖУРНАЛІСТКА: Слухаю вас.

ГЕРОЙ: Записуйте.

До кімнати входить Молодик. Роззирається. Помічає Героя, який відвернувся до стіни.

МОЛОДИК: Здоро́во, старий. Розкажу тобі таку історію, що ти помреш зі сміху. Чекай, або я тобі краще прочитаю. Слухай, маю для тебе такий роман...

ГЕРОЙ: Кажи.

МОЛОДИК: Позич мені сто злотих, віддам наступного тижня.

ГЕРОЙ (обертається від стіни): Візьми собі сто злотих, в гаманці на столі.

МОЛОДИК (шокований): Вибачте. Страшенно перепрошую, це помилка. Я думав, що я в Ришарда. Вибачте мені. Я переплутав двері (сміється). Знаєте, я в дурнуватій ситуації, моя теща хотіла приїхати до своєї доньки, і я обіцяв оплатити їй дорогу. Але перед першим... Страшенно вас перепрошую.

Бере сто злотих із гаманця й виходить. Повертається, дивиться на Журналістку і каже сам до себе: «Які ніжки, а цицечки!». Виходить.

ГЕРОЙ (Журналістці): Бачте, пані, я занадто примітивний. Усякі непорозуміння між мною і світом через те, що я примітивний і хочу ставитися до життя серйозно. Я був такий, а нині вже й не знаю, який я. Так само, як і більшість людей. А вже найгірші з них — ті, що думають про це. Клята балаканина, от якби людство разом зі мною заткало свою велетенську пельку навіки. Нехай ті два мільярди замовкнуть на один день, і все повернеться на свої місця. Зі словами значно гірше, ніж вам здається. Язик бреше думкам, розуміє­те, пані. Ви дозволите мені зацитувати закордонного письменника, філософа? Наші, місцеві патякають у тижневиках так заплутано й хитромудро, тобто, звісно, так безглуздо й заплутано, що їх не можна цитувати. Увага! Цитую: «Яка ж прірва поміж імпресією та експресією! Така вже наша іронічна доля — відчувати шекспірівські пристрасті, а говорити про них мовою торговця автомобілями, підлітка або шкільного вчителя...». Кінець цитати.

До кімнати знову входить Молодик. І в капелюсі сідає до столу.

МОЛОДИК: Я посиджу трохи. Стомився (спирає голову на руки). Знаєте, у мене всередині нічого нема. Трохи злості на Вацека, бо він учора сказав генеральному, що я отримав спадок по тітці. Вацек, ідіот, не знає, що я мусив позичити, щоб купити вінок. Та який там вінок! З паперових квітів. Що, я мав розповідати про це в офісі? Тітка лишила трохи паперових рублів від часів правління Миколи ІІ. Вацек нібито мій найближчий приятель. Ідіот! Що йому до моїх родинних стосунків? Зрештою, дядько не був полковником царської гвардії, лише акцизним чиновником. Пояснювати це все від початку? А мої страждання вже нічого не важать? Гляньте на мою руку, на мої пальці!

ГЕРОЙ (потужно позіхає): Мабуть, почнеться мартирологія.

СЕЛЯНИН: Що-що, пане підхорунжий?

ГЕРОЙ: Базікання про муки й тортури.

СЕЛЯНИН: То я навіть не знав, що воно так називається... як це... маринада?

ГЕРОЙ: Мартирологія, мучеництво... розумієте, Чайко?

СЕЛЯНИН: Моє прізвисько було Ворона...

ЖУРНАЛІСТКА: Вибачте, я хотіла... Скажіть, будь ласка, де тут санвузол? Туалет.

ГЕРОЙ: Я ходжу в нічний горщик.

ЖУРНАЛІСТКА (гигоче): Ну нічого собі! Ну, знаєте!

ГЕРОЙ: Я копрофаг.

СЕЛЯНИН: Пан підхорунжий анітрохи не змінився, завжди щось вигадає.

ЖУРНАЛІСТКА: Вибачте, але мені вже час іти. Маю важливу зустріч.

МОЛОДИК: Хвилинку. Елементарна порядність велить вислухати, хоч би й неуважливо, коли людина прагне розповісти про свої страждання.

ГЕРОЙ: Розплодилося тут усяких нудьгарів. Хіба ви не бачите, що ця пані хотіла б почути щось цікаве, щось для читачів цього відомого ілюстрованого тижневика... про таїни творчої кухні? Це дуже складні речі. Їх складно окреслити. Якщо йдеться про мене, то рушієм моєї праці була любов до простої людини. Вивищити її, розкласти, змонтувати й вивищити, ушляхетнити через сльози або сміх. Здолати самотність.

СЕЛЯНИН: Я так гадаю, що ви були гіршим барахлом від мене і що ви хочете вивищити просту людину... Ви красномовець, але боягуз. Не гнівайтеся на мене, пане підхорунжий, я знаю ще гірших за вас. Один такий постійно гомонить на радіо й іще десь пише. Давніше поклика́вся на того Жданова у своїх виступах, а тепер цитує бабу Параску і діда Піхта. Смердів від страху і казав, що переламував свою свідомість чи міщанські звичаї. Ви, пане підхорунжий, не варнякали би про простих людей або читацькі маси. Простих людей у нашій країні уже нема.

ГЕРОЙ: Дякую вам, Вороно! Але ви мусите зрозуміти, що я багато років обертаюся поміж людей певного сорту...

СЕЛЯНИН: Це в покару, пане підхорунжий, в покару.

ГЕРОЙ: Ходіть сюди, Вороно, подайте мені руку.

Ворона підводиться зі стільця й підходить до ліжка, Герой цілує йому руку.

МОЛОДИК: Отож це нікому вже не потрібно. Вони наказували мені вкладати руку в рукавичці в лещата. Й закручували ті лещата...

СЕЛЯНИН (махає рукою): Та заспокойтеся ви! Усі страждали, а ті, що не страждали, то ще будуть. Мусять страждати! А той, хто не страждав у наш час, то найгірше бидло в світі. Мені здається, що навіть якась там зірка Кім Новак теж мусила страждати... або ще буде страждати. Це лише за давніх часів щасливці жили поряд із нещасними. У наш час мусять страждати усі. Всі заодно.

ЖУРНАЛІСТКА: Є щасливі країни...

СЕЛЯНИН: Ви, пані з газети, не верзіть аби-що!

Молодик виходить.

ГЕРОЙ: Я ношу в животі усю пустку, увесь страх сучасного людства. Ви гадаєте, шлунок нормальної людини витримує? Ні, в ньому стається розлад. Із К’єркеґором справа була по-дитячому проста. Його батько, старий К’єркеґор, темний селюк із Ютландії, постійно лякав сина пеклом. Той старий дурень занапастив хлопцеві молодість. Нічого дивного, що К’єркеґор згадував потім із жалем про свою молодість, якої він повноцінно не прожив. Потім іще якась Реґіна Ольсен піднесла гарбуза нашому мислителеві. Якби йому трапилася тоді якась хороша дівчина, все склалося б інакше. Вони переспали би. До того ж нашого філософа страшенно висміювали в якихось гумористичних журналах. І він занапастився. Через Реґіну Ольсен.

ЖУРНАЛІСТКА (роздягається): Я йду до ліжка. Страшенно втомилася. (Роздягнувшись, залазить у ліжко й накривається ковдрою. За мить засинає.)

ГЕРОЙ (підводиться, ходить кімнатою): Ви просили, Вороно, розповісти вам про Париж. Розумієте, Вороно, це складно отак, у двох словах. Місто велике, гарне. Темношкірі ходять в елегантних костюмах. Самі чорні. Але язики у них рожеві, язики і долоні.

СЕЛЯНИН: Я вже піду, пане підхорунжий. То ніби у нас уже після революції?

ГЕРОЙ: Так, Вороно, ти переміг.

СЕЛЯНИН: То та панянка, що спить, і той, що позичив сто злотих, — вони вже нові люди? Соціалістичні?

ГЕРОЙ: Це складна справа.

СЕЛЯНИН: Ви, пане підхорунжий, завжди викручувалися.

ГЕРОЙ: Власне кажучи, я не знаю, що робити далі. Якщо вже живеш, то треба ще грати. Треба вести картотеку.

До кімнати входить старий чоловік у старому капелюсі й старому чорному, проте чистому костюмі. У нього довгі вуса.

ГЕРОЙ: Дядьку!!!

ДЯДЬКО: Я був на прощі у Ченстоховій і дорогою завернув до тебе. А що тут у вас?

ГЕРОЙ: Сідайте, дядьку! У вас, мабуть, ноги болять. Бо це ж більш як сто кілометрів. Сідайте, дядьку. Добре, що ви провідали мене. (Герой витягає тазика з-під ліжка, наливає воду. Справжню воду до справжнього тазика, зі справжнього дзбанка, який стоїть на столі). Будь ласка, дядьку, прошу, дядьку.... зараз я вам...

ДЯДЬКО: Дякую тобі, дитино. (Дядько знімає штиблети, шкарпетки й мочить ноги. Мочить ноги впродовж усієї розмови.)

ГЕРОЙ: Бачте, дядьку, я хотів написати до вас, але Іся сказала, що Ви, дядьку, хворий, то я й подумав, що ви померли (кладе руку старому на плече). Я страшенно радий вас бачити.

ДЯДЬКО: Зі старого порохна мала потіха! Чому тут радіти?

ГЕРОЙ: Ви, дядьку, справжній. І капелюх справжній. (Знімає з Дядька капелюха й надягає на себе.) І вуса справжні, і серце справжнє, й думки справжні. Увесь дядько справжній. Навіть штиблети у вас справжні. І слова справжні. І шкарпетки справжні. (Герой говорить усе це з дедалі більшим піднесенням.)

ДЯДЬКО: А ти, Дідеку?

ГЕРОЙ: Я? Дядьку! Ви послухайте, будь ласка. Може, це щось вам пояснить...

До кімнати входить Старий Шахтар. Ставить на стіл ліхтар.

Герой, шокований появою Старого Шахтаря, вдає, що не бачить його. Звертається лише до Дядька. Говорить багато, та, мабуть, не те, що хотів сказати.

ГЕРОЙ: Сідайте, дядьку! Прошу, може, ви щось вип’єте? Перекусимо. Дядьку! Я забув! У мене є чвертка. Ви мочіть ноги, води багато. Почувайтесь у цьому тазику як удома. З мене вже всього досить. Ви не знаєте, дядьку! Ви ж нічого не знаєте, дядьку!

СТАРИЙ ШАХТАР (звертається до Дядька): Не слухайте цього дурисвіта.

ДЯДЬКО: Лишіть мене в спокої. Хлопець спокутує свої гріхи. Слухай, Дідеку, ти краще лягай і виспись. Коли добре виспишся, то зрозумієш багато речей. Лягай.

Герой мовчки лягає на ліжко. Накриває голову піджаком. Можливо, засинає.

ДЯДЬКО: Кажи, чоловіче.

СТАРИЙ ШАХТАР: Я зустрів вашого племінника під землею. Це було влітку 1951 року. Або восени 1950-го. Цей молодик приїхав до нас і описував потім усякі феєрверки, ілюмінацію, штучні вогні, фонтани кольорових вогнів над веселим містом, — мабуть, то була правда. Ті феєрверки були. Але він відвідав нашу копальню. Вони з’їхали під землю з панянкою з профспілки. Я тоді витягав підпори зі старого проходу, такі вже зогнилі. Треба було лазити рачки й волочити ті колоди. Прийшли вони й питають: «Як вам ведеться, добродію Янош?». Я не обізвавсь ані словом. Повернувся до них гузном і показав рукою на подерті штани. Потім узявся до роботи. Та шмаркачка почала щось мені там пояснювати й варнякати, дуже швидко варнякала, мабуть, зі страху. Молодик засміявся й гукнув: «Помагай, Боже!». Й пішли далі.

ДЯДЬКО: Ви кажете, він розсміявся?

СТАРИЙ ШАХТАР: Так.

ДЯДЬКО: Це свідчить на його користь.

СТАРИЙ ШАХТАР (витягає з кишені новорічні бенгальські вогні, запалює. Тримає в обох руках по одному, бенгальські вогні догоряють до кінця): Він описав те, що блищало. Як якийсь дітвак або сорока. (Старий повертається до Дядька й показує йому штани, подерті на задку, на одній сідниці ще й латка.) Цього він не описав.

ДЯДЬКО: Не прикидайтеся дитиною! Ви добре знаєте, як було. Вмієте тільки підісрати комусь. Не пам‘ятаєте, як плескали? Аж у вас долоні пухли. Плескали?

СТАРИЙ ШАХТАР: Я плескав. Бо боявся.

ДЯДЬКО (подає Старому Шахтареві сигарету): Закуримо?

Старий мовчки затягається.

СТАРИЙ ШАХТАР (махає рукою): Нехай спить... молоде то дурне (виходить).

Кімната порожня. Відтак через неї проходять якісь люди. Наче це вулиця. Входять у одні двері, виходять через другі. Рухаються повільно або швидко. Читають газети. Несуть портфелі, пакети, сумки. Сміються, мовчать або розмовляють. Поміж них можуть (але не мусять) бути й люди, які грали в цій п’єсі. Троє перехожих залишаються в кімнаті: Жінка середнього віку, Чоловік середнього віку і спортивний Хлопець (може, років зо 20).

ЖІНКА: Скільки ж зарозумілості в цій людині! Молов би язиком та й молов. Мусить пояснити все, порозумітись. А хто має час слухати? Так, ніби він один на світі. Важливі справи! Каже, що важливі! Для мене неважливі.

ХЛОПЕЦЬ: Слово полова.

ЧОЛОВІК: Якби кожному забаглося розповісти історію свого життя! Адже існує лише обмежена кількість моделей життя, призначених для людини.

Журналістка, яка досі спала, відкидає ковдру. Сідає на ліжку. Жінка обіймає її. Цілуються.

ЖІНКА: Уяви, люба моя: сукня фасону кімоно з вовни у клітинку «пепіта». Спереду на ліфі — накладна скісна кокетка, яка переходить на спину, викроєна з великими відворотами. Злегка розкльошена спідниця. До ліфа — довга біла камізелька з піке, з комірцем-стійкою і бантиком. Спідницю укладено в глибокі зустрічні складки. Шов на всю довжину спинки. Спереду — навскісні прорізні кишені з листочками. Манжети на застібці й комір із клапанами з білого піке. Складка на спідниці ззаду.

ЖУРНАЛІСТКА (малює губи): Люба, це мода 1954 року! (Витягає записник, звертається до випадкового чоловіка.) Може, тоді про те, що ви читаєте!

Усміхається й кокетує з Хлопцем.

ЖУРНАЛІСТКА: Це, мабуть, ота найновіша поезія. Як сказав наш славетний лауреат у Парижі: «Люди — це купа тварин, які лазять по лайні. Я закохався в автомобілі».

Що п’ять хвилин, незважаючи на сценічну ситуацію, заходить огидна бабега — якась міщанка середнього віку — й роздратовано каже: «Вацечку, ти забруднив ручки. У тебе брудні трусики, брудні штанці. Ходи, сядь на сонечку. Не псуй бабусі нерви. У тебе брудні ручки».

1958—1959