Між двома картотеками - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Тадеуш Ружевич (Свідки, або наша маленька стабілізація) #3

Свідки, або наша маленька стабілізація

Дійові особи:

ВІН — декламатор поезії

ВОНА — декламаторка поезії

ЖІНКА

ЧОЛОВІК

ЧУЖИЙ — можливо, офіціант, можливо, службовець

ДРУГИЙ

ТРЕТІЙ

Частина І

Поперед лаштунки виходять Декламаторка та Декламатор. Вони читають поему під назвою:

НАША МАЛЕНЬКА СТАБІЛІЗАЦІЯ

ВОНА: Глупота набирає реальних

масштабів

ВІН: нескінченність коротша

ніж нога

Софі Лорен

ВОНА: любов і ненависть

зменшили вимоги

ВІН: біле не таке вже й біле

таке-от сліпуче біле

ВОНА: чорне не таке вже й чорне

таке безперечно чорне

ВІН: температура середня

ВОНА: вітер помірний

ВІН: Вангогове вухо

виглядає майже комічно

ВОНА: мов осляче вухо профана

ВІН: у метафізики

лапи завдовжки як в такси

ВОНА: підвалини м’якнуть

і розповідають анекдотики

ВІН: знову з’явилося щось

на кшталт поезії

РАЗОМ: закладаючи ногу на ногу

ВІН: на урочистих зборах концерті

в театрі у літаку

ВОНА: собаки носять попо́нки

молодь загадкова

пані Софія радить забути

ВІН: прищик на носі створює

проблему відчуження

РАЗОМ: закладаючи ногу на ногу

ВІН: апокаліпсис

почитують перед сном

ВОНА: цитують у модних тижневиках

ВІН: ієрархія бореться

з презервативами замість

ВОНА: боротися за підвищення їхньої якості

ВІН: про кінець світу

говорять поблажливо

РАЗОМ: закладаючи ногу на ногу

ВОНА: будинки стоять

ВІН: автівки їздять

ВОНА: у чоловіків є жінки

ВІН: у жінок є шуби

ВОНА: на шубах є коміри

ВІН: і так далі

РАЗОМ: закладаючи ногу на ногу

ВІН: у церквах кажуть про пекло

у стриманих висловах

ВОНА: похоронні бюро

люб’язно пропонують

ВІН: широкий асортимент

трун і вінків

ВОНА: трапляються і зловживання

ВІН: але клієнт завжди правий

ВОНА: можна зайти

ВІН: можна вийти

ВОНА: можна обуритися

ВІН: не надто глибоко

РАЗОМ: закладаючи ногу на ногу

Хвилина тиші.

ВІН: А знаєш, я трохи боюся

боюся що можу це втратити

ВОНА: що

ВІН: та в тому то й річ що нíчого

я боюся того

що можна це втратити

усе це абищо

РАЗОМ: нашу маленьку стабілізацію

ВІН: що можу втратити це вставання

із ліжка

ВОНА: це лягання до ліжка

ВІН: і це лежання у ліжку

ВОНА: і роботу й моє ставлення

до роботи і ставлення

мого шефа до мене

ВІН: і наше ставлення одне до одного

ВОНА: яке що далі

то не на краще

ВІН: але ж краще вже так

аніж узагалі

ВОНА: я трохи боюся

що можу втратити цю квартиру

ВІН: й обіди які час до часу смачні

а часом не дуже й тебе

РАЗОМ: і наші — твої і мої

ВІН: у певному сенсі погляди

ВОНА: я трохи боюся за шафу

ВІН: і за штани у шафі і за поетику

ВОНА: за порцеляну і за естетику

за чарочки й етику

ВІН: за наші останні слова

перед тим як заснути

ВОНА: і перед тим як позіхнути

ВІН: й за стелю над нами

РАЗОМ: наша маленька стабілізація

може це тільки сон

ВІН: та якщо по правді отак в глибині душі

я вірю що все

неодмінно влаштується якось

ВОНА: і тоді буде можна

перепочити

ВІН: а з другого боку

мене щось таки

непокоїть

ВОНА: від пробудження до засинання

ВІН: наша маленька стабілізація

може це тільки сон

Частина ІІ

Кімната. У кімнаті стіл, стільці, крісло. На столі філіжанки, дзбанок. Крізь відчинене вікно вливається струмінь сонячного світла. Ідилічна, сповнена чарівливості тиха мелодія... Рамо, «Le rappel des oiseaux». Жінка у світлій весняній сукні. Її повіки прикриті чорними листочками. На обличчі світло. Крізь прочинені двері або з-поза ширми із сусідньої кімнати долинає виразний чоловічий голос. Музика стихає, її майже не чути.

ЖІНКА: Ти спиш, котику?

ЧОЛОВІК: Ні.

ЖІНКА: А що ти робиш, котику?

ЧОЛОВІК: Я здох, песику.

ЖІНКА: Ти жартуєш, котику.

ЧОЛОВІК: Жартую, песику.

ЖІНКА: А що тобі снилось уночі?

ЧОЛОВІК: Не пам’ятаю... якась шафа. Я відчиняв шафу... а тобі?

ЖІНКА: Мені теж шафа.

ЧОЛОВІК (сам до себе): Раз, два, три! Вставай, ко́ню!

ЖІНКА: Якби хтось підслуховував нас, то подумав би, що двоє дітей граються в сім’ю.

ЧОЛОВІК: Підслуховував?..

ЖІНКА: Що ти зараз робиш?

ЧОЛОВІК: Нічого, а ти?

ЖІНКА: Думаю.

ЧОЛОВІК: Про що ти думаєш?

ЖІНКА: Про те, що ти казав учора перед тим, як заснути.

ЧОЛОВІК: Я не пам’ятаю.

ЖІНКА: Ти казав, що хочеш змінитися від сьогодні, а потім спав як убитий.

ЧОЛОВІК: Чого лише не скажеш перед сном. Усе переплітається між собою без жодного сенсу.

ЖІНКА (п’є каву): Що ти там робиш?

ЧОЛОВІК: Присідання... Ранкову гімнастику.

До кімнати входить Чоловік. Він іще молодий. На Чоловікові чорні штани та біла сорочка.

ЧОЛОВІК: Я почуваюсь як пташка.

ЖІНКА: Чекай, я зачиню вікно.

ЧОЛОВІК: Навіщо?

ЖІНКА: Щоб ти не відлетів від мене, мій орле.

ЧОЛОВІК (сміється): Ти записуєш свої афоризми? (Цілує жінку в щоку.)

ЖІНКА: Поцілуй іще раз.

ЧОЛОВІК: Тепер я вже пригадав, що казав учора, то був не жарт.

ЖІНКА: Відклади це до завтра.

ЧОЛОВІК: Не можу.

ЖІНКА: Але я так прошу тебе.

ЧОЛОВІК (підходить до вікна. Широко розкидує руки. Вдивляється вдалечінь і т. ін.): Гарний день.

ЖІНКА: Сам оцей краєвид із вікна вартує тисячі злотих у місяць.

ЧОЛОВІК: Десяти тисяч.

ЖІНКА: Інколи я стаю біля вікна й дивлюся на хмари. Вони все пливуть небом і пливуть.

ЧОЛОВІК: Про що ти думаєш тоді?.. О! Яке кумедне кошеня! Звідки воно вискочило?

ЖІНКА: Я думаю про тебе, про себе й про те, що наше життя теж отак пропливає.

ЧОЛОВІК: Знаєш, а це цікаве спостереження. Я ніколи не додумався б до цього. Просто бракує часу.

ЖІНКА: Хмари змінюють форми... Деколи нагадують щось... Вчора я бачила хмару в формі паротяга, а потім вона набрала обрисів козака на коні.

ЧОЛОВІК: Нічого собі... А ти бачила колись козака на коні?

ЖІНКА (заходиться сміхом): Ні.

ЧОЛОВІК (постійно у вікні): З чого ти смієшся?

ЖІНКА: З тебе. Бо в тебе немає уяви ні на гріш.

ЧОЛОВІК: А знаєш, я теж зараз бачу хмару в формі... в формі...

ЖІНКА: У формі чого?

ЧОЛОВІК: У формі холодильника... але вона вже змінюється... ходи швидше...

ЖІНКА: Я вже виглядала сьогодні у вікно. Мабуть, три або чотири хвилини розглядала небо.

ЧОЛОВІК: А тепер вона скидається на подушку... фантастична історія!

ЖІНКА: Вони нагадали мені час, коли ми ще були нареченими. Ми вели такі божевільні розмови з ранку до ночі. Сповнені фантазії, жартів, абсурду, поезії... пам’ятаєш?

ЧОЛОВІК (здивовано): Поезії?

ЖІНКА: Ну так, так, мій песику, поезії. Знаєш, я вже й забула, що можна так чарівно, безтурботно розмовляти. Я давно мріяла про таку розмову з тобою.

ЧОЛОВІК (закурює сигарету): Чому ти не сказала мені про це?.. Кумедний! Кумедний цей кицюник! Ганяється за своєю тінню. Підстрибує...

ЖІНКА: Він вкотився вранці на луку, немов клубочок білої вовни.

ЧОЛОВІК: Цей чорний.

ЖІНКА: Яка різниця... це, мабуть, його братик.

ЧОЛОВІК (за мить): Смішний! Наче на пружинках. Неодмінно хоче впіймати свого хвостика.

ЖІНКА: Налити тобі кави?

ЧОЛОВІК: Дякую, я буду молоко.

ЖІНКА: Мама писала, що приїде.

ЧОЛОВІК: Бідолашна мама... Ти нічого не казала мені.

ЖІНКА: Лист прийшов уранці.

ЧОЛОВІК: Треба буде розкласти ліжко на ніч.

ЖІНКА: Воно в передпокої.

ЧОЛОВІК: А де ми його поставимо?

ЖІНКА: Можна тут або в кухні.

ЧОЛОВІК: Коли я його розкладав востаннє, воно не хотіло складатися.

ЖІНКА: Може, я помилилася... ті розкладні ліжка не такі практичні, як кажуть.

ЧОЛОВІК: На дві–три ночі це не має значення, зрештою, мама може спати з тобою. А я перейду на крісло.

ЖІНКА: Це не так просто, розумієш...

Чоловік сідає до столу. Закладає ногу на ногу.

ЖІНКА: Мама писала, що хоче зостатись у нас назавжди.

ЧОЛОВІК: Це інша справа... ми можемо розділити кухню ширмою і розкладати ліжко на ніч. Удень його можна виносити до передпокою. Не бачила бритву? Ти вчора розпорювала штани.

ЖІНКА: Бідолашна мама, їй у житті велося несолодко.

ЧОЛОВІК: Вона зможе відпочити в нас. Обстановка теж піде їй на користь.

ЖІНКА: Вона підлиє квіти, припильнує квартиру.

ЧОЛОВІК: Нагодує білих мишок.

ЖІНКА: Скип’ятить молоко.

ЧОЛОВІК: Побачиш, вона буде почуватись у нас чудово.

ЖІНКА: Вона завжди прагнула домашнього тепла.

ЧОЛОВІК: Коли я повернуся, то перевірю, чи ліжко розкладається. Урешті можна спати на дивані.

ЖІНКА: Коли будеш проходити повз ринок, глянь, чи нема там битої птиці.

ЧОЛОВІК: Гаразд.

ЖІНКА (підводиться. Підходить до вікна. Стоїть, обернувшись обличчям до Чоловіка): Життя таке прекрасне.

ЧОЛОВІК: Життя попри все таки прекрасне.

ЖІНКА: Хіба що люди страшні... хоч і не всі.

ЧОЛОВІК: По суті вони хороші... хоч і не всі.

ЖІНКА: Ти випив молоко?

ЧОЛОВІК: Ні.

ЖІНКА: Воно на кухні, в мисочці.

ЧОЛОВІК: Ти зняла кожушок?

ЖІНКА (наміряється вийти): Забула.

ЧОЛОВІК: Будь ласка, це ж така дрібниця (виходить).

ЖІНКА (з вікна знову долинає ідилічна музика... одна з музичних картинок Куперена або Рамо. За мить): Що ти там робиш, песику?

ЧОЛОВІК (його голос долітає крізь другі двері): П’ю молоко.

ЖІНКА: Молоко справді дуже корисне.

Чоловік мовчить або щось наспівує.

ЖІНКА: Ти зняв кожушок?

ЧОЛОВІК: Так, котику.

ЖІНКА: То з’їси його, кожушок найкорисніший.

ЧОЛОВІК: Я не люблю кожушок, кажу тобі про це вже десять років.

ЖІНКА: Я забула.

Чоловік сичить, цмокає.

ЖІНКА: Що сталося?

ЧОЛОВІК: Я обпік собі язика.

ЖІНКА: Ти ж міг подмухати... Тобі дуже пече?

ЧОЛОВІК: Дуже.

ЖІНКА: Ну, бачиш (чути брязкіт розбитого посуду). Що ти там робиш?

ЧОЛОВІК: Я розбив блюдечко й горнятко.

ЖІНКА: Помасти собі язика вершками... Я зараз прийду.

ЧОЛОВІК: Не треба.

ЖІНКА: Ти вже помастив?

ЧОЛОВІК (невиразно): Помастив.

ЖІНКА: І як, тепер уже менше болить?

ЧОЛОВІК (невиразно): Менше.

ЖІНКА: Ти говориш так невиразно, що я не розумію: більше чи менше.

ЧОЛОВІК (виразно): Менше.

ЖІНКА: Я страшенно рада, що тобі вже легше. Мені було страшенно прикро, що ти так обпікся. Краще я обпекла би свого язика, ніж бачити, як страждає кохана людина, це ж гірша мука, як ти гадаєш?

Чоловік мовчить.

ЖІНКА (обертається тепер обличчям до вікна й навіть трохи вихиляється, нібито побачила щось. Вона стоїть до нас спиною. Це не лише буквальна фігура, а й стилістична. Ця позиція — задом до публіки — не лише впливає на перцепцію глядацького ока, а й є водночас своєрідним архетипом, утіленням замірів, які дрімають у чоловічій підсвідомості й т. ін..): Яка гарненька дівчинка грається на луці, серед трави, квітів і корчиків. Ангелятко. У неї червоне відерце, на відерці — білі трояндочки. В другій ручці вона тримає маленький блакитний совочок. На голові в неї вінок, сплетений зі стокроток. Тепер вона взялася до роботи. Копає ямку в землі й викидає із неї пісок. Працює з таким завзяттям, аж прикусила свого рожевого язичка. Ямка щораз більша, а поряд росте золотиста гірка піску. Така манюня — і грається сама. Тепер вона сипле пісок до відерця, плескає лопаткою, перевертає відерце на травичку, піднімає його — і будь ласка! Пісочна пасочка вдалася на диво (Жінка плеснула в долоні. Відвернулася від вікна. Сіла в крісло).

ЧОЛОВІК (голос крізь двері): Я врешті закінчив.

ЖІНКА: Надягни сьогодні краватку.

ЧОЛОВІК: Яку?

ЖІНКА: Ту білу, в чорну смужку.

ЧОЛОВІК: А де вона?

ЖІНКА: Таж висить... я її повісила вчора.

ЧОЛОВІК: Тут висить біла в чорну смужку, тієї я не бачу.

ЖІНКА: Тоді надягни сьогодні ту́ білу в чорну смужку.

ЧОЛОВІК (входить до кімнати з краваткою в руці): Золотце, таж борода все одно закриє її.

ЖІНКА: Це не має значення. Важливо, щоб вона була.

ЧОЛОВІК: Таж ніхто її не побачить, хіба що мені буде муляти той вузол на шиї.

ЖІНКА: Важливо самому знати, що ти у краватці.

ЧОЛОВІК: Якщо її ніхто не побачить, це все одно, що її не буде.

ЖІНКА: Нахилися... (зав’язує краватку.) Є речі, яких не видно, однак які цінніші за інші. Кохання, честь, віра.

ЧОЛОВІК: Ну звісно, звісно.

ЖІНКА: Не забудь про курку, дуже тебе прошу, мамі з дороги знадобиться бульйон.

ЧОЛОВІК (підходить до дзеркала): Ті розкладні ліжка з якогось боку все ж таки дуже практичні. Зрештою я можу поспати на ліжку, а ви з мамою на тапчані. Якось розмістимося на ті кілька днів.

ЖІНКА: Мама писала, що хоче зостатися з нами аж до кінця своїх днів.

ЧОЛОВІК: Тоді краще буде зробити, як я казав. Розкладати для мами ліжко на ніч, а вдень складати. Стільці можна винести до передпокою.

ЖІНКА: А стіл?

ЧОЛОВІК: Стіл пересунемо до вікна. В їдальні можна поставити ширму, а буфет переставити так, що в мами буде свій закуток. Зрештою ширма може стояти біля вікна, а на ніч її можна згортати.

ЖІНКА: Ти ж мій любий. Але мусиш поголитися.

ЧОЛОВІК: Та без питань, ти знаєш, як я шаную її.

ЖІНКА: Їй випало непросте життя. А може, ми перенесемо стільці прямо зараз?

ЧОЛОВІК: Маємо час. Зрештою, якщо ти бажаєш цього...

ЖІНКА: Я дуже рада, що все так гарно склалось. А то вже трохи побоювалася... Ти помітив: стіл уже не хилитається, я вчора підклала книжку.

ЧОЛОВІК: Яку книжку?

ЖІНКА: Глянь, я не пам’ятаю.

ЧОЛОВІК (стає навколішки біля столу): «Присмерк Європи» Освальда Шпенґлера.

ЖІНКА: Це вже не актуально.

ЧОЛОВІК (підводиться, обтріпує штани. Сідає до столу. Закладає ногу на ногу): Люблю посидіти після сніданку. Знаєш, коли я заглядав під стіл, мені спало на гадку, що віра й ідеологія мусять бути як пігулки. Вони не повинні розривати людину, калічити. Навпаки, мусять бути лагідні й очищувальні в дії. Бо це вже друга половина ХХ століття, на милість Божу. Ми поволі повертаємося до рівноваги, а тут над головою скупчуються якісь хмари... Ми дещо прикупили...

ЖІНКА: Дещо відклали.

ЧОЛОВІК: Дещо поназбирали.

ЖІНКА: Усе врешті якось влаштувалося... Мабуть, ми маємо право знати, що на нас чекає.

ЧОЛОВІК: Ти страшенно забавна. А знаєш, що минулої середи мусив бути кінець світу?

ЖІНКА: Ти не можеш отак іти. Поголися.

ЧОЛОВІК: Це не дурничка, мільйони людей повірили, що світ закінчиться в середу. Індійські астрологи докладно все передбачили. Жахливий змій Раху мав проковтнути Сонце та Землю. Якийсь посол нібито продав картини й корову, інші роздавали майно. Індійська принцеса Аміна, котра демонструє танець живота в нічних клубах Мілана, заявила на прес-конференції, що всі останні ночі виконувала благальні танці, аби відсунути загибель, яка загрожувала світові.

ЖІНКА: Я бачила її в кіножурналі. Не дивуюся богам, які дозволили вблагати себе благальним порухом принцесиного живота. Складно уявити, що такий живіт може бути знищений сліпими силами.

ЧОЛОВІК: Ти геніальна! (Сміється.)

ЖІНКА: Коли я була мала, мені ніколи не вдавалося вимовити слово «лланвайрпуллґвінґіллчанка». І тепер я теж, здається, обмовилася.

ЧОЛОВІК: Ти така дитинна.

ЖІНКА: Але я теж маю свої таємниці. Малі темні кутики.

ЧОЛОВІК: Трикутники (сміється). Ну, розкажи, розкажи (говорить поблажливо).

ЖІНКА: Я хотіла би померти.

ЧОЛОВІК (гладить її по голові): Добре, добре.

ЖІНКА: Ти смієшся з мене, а я хотіла б деколи йти кудись, летіти...

ЧОЛОВІК: Таж усе це можна якось організувати.

ЖІНКА (несподівано серйозно, гостро): Так жити не можна. Я не можу так жити далі.

ЧОЛОВІК: Не можеш? Таж, ластівко...

ЖІНКА (майже брутально): Не можу! (Знімає листочки з повік).

ЧОЛОВІК: Якщо ти не можеш жити...

ЖІНКА: То що? (У голосі Жінки наростає гнів.)

ЧОЛОВІК: Нічого.

ЖІНКА: Я знаю, що ти хотів цим сказати.

ЧОЛОВІК: Чим саме?

ЖІНКА: Цим «нічого» ти хотів сказати, що я можу вмирати.

ЧОЛОВІК: Це безглуздя.

ЖІНКА: Це не безглуздя. Ти хотів сказати: якщо ти не можеш жити, то вмирай.

ЧОЛОВІК: Я нічого не хотів сказати.

ЖІНКА: Але сказав.

ЧОЛОВІК: Я можу мовчати.

ЖІНКА (дедалі роздратованіше): Ти нічого не хочеш.

Як ти можеш казати мені таке.

Хіба ти не бачиш, як я страждаю.

Я знаю, що ти не бачиш цього.

Як це сталося, що ти раптово засліпнув.

Ти не бачиш мене,

Але я бачу тебе.

Голос Жінки переростає у крик.

О, як добре я бачу!

Якби ти знав,

Як чітко я бачу,

Як сильно тебе немає!

Голос переходить у шепіт.

Як тебе тут немає,

Як сильно ти відсутній цієї миті.

ЧОЛОВІК (безпорадно): Але...

Але ж...

Так не можна.

Як можна... Стривай, випий... (Подає Жінці горнятко.)

Жінка п’є.

ЧОЛОВІК: Тобі вже легше?

ЖІНКА (киває головою): Вибач мені.

ЧОЛОВІК: Але що сталося? — Так несподівано, без жодного приводу...

ЖІНКА (всміхається): Дурниці. Деколи я дуже нещаслива.

ЧОЛОВІК: Але ж деколи ти щаслива?

ЖІНКА: Звісно.

Чоловік закурює сигарету. Жінка підходить до дзеркала. Витирає обличчя хустинкою і т. ін.

ЧОЛОВІК: Будь ласка, кажи мені завжди про все.

ЖІНКА (згідливо): Звісно...

ЧОЛОВІК (визирає у вікно): Знову те кошенятко. Ганяється за пір’ячком. Ганяється за тінню від хмари, за своїм хвостиком. Його побачила дівчинка. Кинула відерце й побігла за кошенятком. Узяла його на руки. Пригортає, цілує. Цілує його в оченята, в писочок. Гладить по голівці. Котик мружить очі й муркоче. На його мордочці крапля молока. Вусики блищать на сонці, мов чорні дротики. Він облизується рожевим язичком. Дівчинка колише його на руках і щось говорить до нього.

Чоловік ходить тепер кімнатою.

ЖІНКА: Користі з тих котів небагато, ми тримаємо їх передусім заради задоволення.

ЧОЛОВІК: Єдина користь, що коти ловлять мишей.

ЖІНКА: Котячий нюх слабший від собачого, однак чують і бачать вони досконало.

ЧОЛОВІК: Вони полегшують нам пошуки здобичі.

ЖІНКА: Помічають її, чекають у схованці, аж поки вона наблизиться.

ЧОЛОВІК: Тоді стрибають і вчепляються у здобич іклами та пазурями.

ЖІНКА: Коти належать до м’ясоїдних тварин.

ЧОЛОВІК: Так само, як і пес.

ЖІНКА: Не дозволяймо псові лизати нам обличчя та руки.

ЧОЛОВІК: Бо пес іноді може заразити людину глистами.

ЖІНКА: Кішка народжує сліпих малих безпорадних кошенят.

ЧОЛОВІК: Малюки живляться материним молоком.

ЖІНКА: Кішка опікується ними, облизує, зігріває своїм тілом дітлахів, які лежать біля неї.

ЧОЛОВІК: Коли малюки підростають, вона грається з ними...

Музика. У стилі рококо. Ідилічна. Хвилі музики накочуються й відпливають. Тиша. Чоловік і Жінка сидять поряд. Тримаються за руки. Її очі заплющені. Його — розклепані.

ЖІНКА: Ти кохаєш мене?

Чоловік мовчить.

ЖІНКА: Скажи, чи ти кохаєш мене.

ЧОЛОВІК: Слухай, кохана.

ЖІНКА: Ти кохаєш мене?

ЧОЛОВІК: Ну, так же не можна.

ЖІНКА: Скажи.

ЧОЛОВІК: Звичайно.

ЖІНКА: Скажи « я кохаю тебе», а не «звичайно».

ЧОЛОВІК: Я кохаю тебе.

ЖІНКА: З’їси щось перед тим, як піти.

ЧОЛОВІК: Ні, дякую. Знаєш, я огидно почуваюся. Що я їв?

ЖІНКА: Та ти нічого не їв.

ЧОЛОВІК: Учора.

ЖІНКА: Може, ті сардельки були вже несвіжі.

ЧОЛОВІК: Може.

ЖІНКА: Я стільки разів просила: не їси на ніч. Роками прошу. Й роками одна й та сама історія. Прошу, пояснюю, втовкмачую — і що з того?

ЧОЛОВІК: Огида! Бидло. Огидне бидло.

ЖІНКА: Що?

ЧОЛОВІК: Я подумав про одного знайомого. Бидло. Кінчене бидло.

ЖІНКА: Забудь про це. Якби я могла народитися ще раз, то я жила б цілковито інакше... цілковито. Деколи я думаю, що людина спроможна на найбільші жертви. А деколи — на найпідлотніші вчинки.

ЧОЛОВІК: Світ — це машина з чудернацькою конструкцією, а людина й мастило, й пісок у нутрощах цієї машини.

ЖІНКА: Мені ніколи не збагнути втечі Толстого з родинного дому. Адже це повне здитиніння. З теплого вигідного маєтку — на залізничну станцію. Щоб дошкулити дружині.

ЧОЛОВІК: Геній часто немов дитина, в додачу його пожирала ідея.

ЖІНКА: Як добре, що в наш час віра не така вимоглива.

ЧОЛОВІК: Саме так... Я заляпав штани соусом. Треба віддати їх до пральні. А коли мама приїздить?

ЖІНКА: Увечері. Так, отож треба буде...

ЧОЛОВІК: Як я вже казав.

ЖІНКА: Зміни невеликі.

ЧОЛОВІК: Ти ж бо знаєш, як я шаную її.

ЖІНКА: Коли ти повернешся, ми усе переставимо.

ЧОЛОВІК: Усе буде гаразд.

ЖІНКА: Благаю тебе, поголися.

Жінка підходить до дзеркала. Докладно розглядає своє обличчя. Торкається до шкіри пучками пальців. Усміхається. Чоловік сидить біля столу, обернувшись до вікна. Не дивиться у вікно. Напливає хвиля тихої музики.

ЧОЛОВІК: Тепер увага. Я буду коментувати. У воді відбивається небо з хмарами, які пропливають по ньому. Дівчинка бігає по луці. Зачерпує рученятами воду й переносить з місця на місце. Кошенятко лежить спокійно. Тепер на луку вбігає Хлопець. Йому дванадцять або тринадцять років. Він усміхнений. Над горішньою губою м’який світлуватий пушок.

Жінка в дзеркалі. Торкається пальцями до шиї. Потім висолоплює й ховає язика. Робить це кільканадцять разів. Таку собі гімнастику. Процедура запобігає в’яненню шкіри й шийних м’язів. У час розповіді Жінка повторює ці вправи двічі або тричі.

Сідає над водою і дивиться на відображення свого обличчя. Раптом зірвався з місця. Перекидається, кричить, сміється. Ходить на руках. Зриває квіти й розкидає їх. Зламав гілку. Обірвав листя з неї. Загострив ножиком її край. Тепер вона гостра та шпичаста, мов стріла. Тепер хлопець кинув кийка. Він помітив кошенятко. Наближається до нього навшпиньки.

Уриває. За мить веде далі.

Хлопець ухопив котика й несе його до води, у якій відображується небо з хмаринами. Хлопець укинув котика у воду. Котик дриґає лапками. Хлопець відпихає його кийком від берега. Тепер Хлопець усміхається. Котик видряпався на берег, обтріпується. Хлопець спихає котика ногою у воду. Дівчинка лишила відерце й пісок. Спостерігає за кошенятком. Хлопець притискає котикову голівку ногою, не дає йому вдихнути повітря.

Знову всміхається. Підняв ногу. Котик видряпався на берег. Він виглядає як мокра ганчірка. Пробує утекти. Але Хлопець наздогнав його, впіймав за хвоста, розкрутив у повітрі й пожбурив угору наче м’яча.

Витягає портфель, переглядає папери. Говорить.

Тепер Хлопець знову вхопив котика. Зашморгнув йому на шиї мотузку й тягне до ямки, яку викопала дівчинка. Посадив його в ямку й закопує в землю. Лише кошеняткова голівка стирчить назовні. Хлопець відступив на крок і дивиться. Він уже не всміхається. Котик ворушить голівкою. Хлопець забрав у дівчинки червоне відерце й накрив ним котика. Тепер Хлопець і дівчинка дивляться на відерце, яке злегка совається. Хлопець зняв відерце й присів біля котика. Його голівка виглядає як купка багнюки. Тепер Хлопець бере совочок, жбурляє його. Притоптує котика ногою щораз сильніше. Той лише деколи висолоплює рожевого язичка. Очі вилазять із голови. Дві білі кулечки на червоних нитках. Хлопець засипає котика піском. Гірка золотого піску росте, лискає на сонці. Хлопець притоптує землю. Його очі палають. Він не всміхається. Тепер він побіг уперед, його вже не видно. Дівчинка витирає личко долонькою, здається, вона плаче. Бере совочок, відерце і йде. Пролетів голуб і згубив пір’ячко на льоту. Біла пір’їнка повільно опадає на землю.

Жінка робить «гімнастику». Показує й ховає язика, швидко, швидше. Уважно розглядає своє обличчя в дзеркалі. Чоловік цілує Жінку й виходить. За мить виходить і Жінка. Крізь прочинені двері чути невиразну розмову, сміх. Потім голос Жінки: «Па-па, коханий». Тиша. До порожньої кімнати входить Чужий. Він зодягнений, як Офіціант. Із серветкою в руці. Проходить повз стіл, відрухово переставляє щось, витирає й таке інше, — начебто стирає сліди розмови й присутності подружжя. Стоїть трохи біля відчиненого вікна, потім поволі зачиняє його. Коли вікно вже зачинене, завіса падає.

Частина ІІІ

У темряві. Чути приглушене протяжне виття сигналу тривоги. У тиші вмикається світло. Тераса кав’ярні. Майже порожня. Кілька столиків, стільців немає. У кріслах сидять двоє чоловіків невизначеного віку. Одягнені майже елегантно. Один із чоловіків сидить, повернувшись до публіки спиною, другий — обличчям. Углибині — заслона, крізь яку просотується світло. Крісла стоять поряд, але їх розділяє така відстань, що випростані руки чоловіків не можуть торкнутися один одного. Чути далеке протяжне виття сигналу тривоги. Начебто проїхала машина «швидкої допомоги». Потім — тиша.

Другий вовтузиться. Всідається вигідніше. Закладає ногу на ногу. Сидить нерухомо. Дивиться на глядачів. Нічого не робить. Можливо, він інтенсивно мислить, але хтозна.

Третій: видно лише голомозу маківку над спинкою крісла. Видно руку на бильці. Він «глибоко зітхає з полегкістю». Знати, здолав довгу виснажливу дорогу, поки дійшов до цього місця.

Другий вовтузиться. Тепер ми бачимо обидві його руки, пальці застиснуті на бильцях крісла.

ТРЕТІЙ: Та-ак (зітхнув).

ДРУГИЙ: Сидиш? Ну?

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Ну, нарешті.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ (пожвавлено): Зручно?

ТРЕТІЙ: А тобі?

ДРУГИЙ: Можна пристосуватися. Сі́дало трохи нестійке.

ТРЕТІЙ: Ти не випадеш?

ДРУГИЙ: Я тримаюся руками й ногами.

ТРЕТІЙ: Зубами.

ДРУГИЙ: Зубами й іклами (усміхається).

ТРЕТІЙ: Тобі не дуже тісно?

ДРУГИЙ: Страшенно тісно.

ТРЕТІЙ: А бачиш щось перед собою? Краєвиди, людей?

ДРУГИЙ: Якась сіра маса дрижить. Але це дуже далеко. Мабуть, це повітря так дрижить.

ТРЕТІЙ: Це не вганяє тебе в нудьгу?

ДРУГИЙ: Ні. Я мушу пильнувати.

ТРЕТІЙ: А можеш змінити позу? Обернутися?

ДРУГИЙ: Не маю потреби.

ТРЕТІЙ: Слушно... у тебе там немає води?

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: А вогню?

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Шкода.

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Мені між зубів застрягли шматки м’яса. Це дратує.

ДРУГИЙ: Звикнеш.

ТРЕТІЙ: Мене це дуже дратує, може, в тебе є сірники?

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Пошукай.

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Що — ні?

Другий мовчить.

ТРЕТІЙ: Але ти там є?

ДРУГИЙ: Так.

ТРЕТІЙ (зітхає з полегкістю): Це добре.

ДРУГИЙ: Я є, є. Не бійся.

ТРЕТІЙ: Не люблю самотності.

ДРУГИЙ: Я теж... (сам до себе). Воно знову поворушилося.

ТРЕТІЙ: Ти щось сказав...

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Що ти сказав?

ДРУГИЙ: Нічого.

ТРЕТІЙ: Але що воно таке?

ДРУГИЙ: Не знаю.

ТРЕТІЙ: Предмет, тварина, хмара?

ДРУГИЙ: Малий темний горбок.

ТРЕТІЙ: Ти казав, воно ворушиться.

ДРУГИЙ: Здається, наближається.

ТРЕТІЙ: А може, ти пішов би туди?

ДРУГИЙ (майже наляканий): Ні-ні.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Я не можу.

ТРЕТІЙ: А що ти робиш?

ДРУГИЙ: Я зайнятий. Голова забита справами. Я все відклав. Не можу зрушити з місця. Про це немає мови. Відірвися на мить від своїх занять і глянь, що це там лежить. Я не можу.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Я мушу усвідомити дещо, з’ясувати певні речі.

ТРЕТІЙ: Ти говориш незрозуміло.

ДРУГИЙ: Я кажу, що мушу розв’язати певні проблеми в собі.

ТРЕТІЙ: Ну, я теж не позбавлений внутрішнього світу.

ДРУГИЙ: У мені цієї миті шаленіє буря. Я люблю й ненавиджу. Шкода, що ти не можеш побачити цього. Я люблю й ненавиджу. Хіба це звучить так смішно?

ТРЕТІЙ: А що це ти так любиш?

ДРУГИЙ: Наприклад, наше рідне місто.

ТРЕТІЙ: Що ти таке кажеш? Моє рідне місто. Не розумію.

ДРУГИЙ: Я люблю.

ТРЕТІЙ: Що? Будинки, мости, людей, трамваї?

ДРУГИЙ: Будинки, людей, автобуси, минувшину, майбуття, дітлашню.

ТРЕТІЙ: Будки з пивом, бари, смітники, лавчини...

ДРУГИЙ: Які лавчини?.. (За мить). Теж, теж, звісно.

ТРЕТІЙ: Пам’ятники.

ДРУГИЙ: Теж, пам’ятники теж.

ТРЕТІЙ: І громадські вбиральні.

ДРУГИЙ: Певним чином, по-своєму теж люблю. Я люблю все місто.

ТРЕТІЙ: А я не люблю.

ДРУГИЙ: Наша мова така недосконала, як драбина з повиламуваними щаблями.

Третій зітхає.

ДРУГИЙ: Тихо! (За мить.) Воно, здається, видало якийсь звук. (Наслухає.)

ТРЕТІЙ: Те, що там лежало?

ДРУГИЙ: Мені здається, воно повзе в наш бік.

ТРЕТІЙ: Він, мабуть, потрапив під колеса.

ДРУГИЙ: Зараз, здається, віддаляється.

ТРЕТІЙ: Ну! Мені пора.

ДРУГИЙ (занепокоєний): Як це: «мені пора»?

ТРЕТІЙ: Ну, я вже собі піду.

ДРУГИЙ: Це неможливо.

Третій простягає руку до Другого.

ДРУГИЙ: Ти не можеш зараз піти.

ТРЕТІЙ: У мене багато важливих справ.

ДРУГИЙ: Я... моє... мене... мені...

ТРЕТІЙ: Я маю свої справи... що це означає: «мені мені мені»?

ДРУГИЙ: Таж ти не лишиш мене отак.

ТРЕТІЙ: Чому?

Другий мовчить.

ТРЕТІЙ (сміється): Я пожартував.

ДРУГИЙ (усміхається): Дякую тобі. Я вже було подумав, що змушений буду розмовляти сам із собою...

ТРЕТІЙ: І здала́ся тобі ця розмова. Ти ж уже розповідав мені про все.

ДРУГИЙ: Ні, я ще нічого не сказав. Ти нічого не знаєш про мене. Ти не знаєш мене. Мені...

ТРЕТІЙ: А якщо я взнаю тебе, то що з цього буде?

ДРУГИЙ: Це таки пес.

ТРЕТІЙ: Гадаєш?

ДРУГИЙ: Він тримає в пащі квіти.

ТРЕТІЙ: У лапі.

ДРУГИЙ: Тримає в зубах.

ТРЕТІЙ: Він досі ворушиться?

ДРУГИЙ: Ні. Але яке тобі, власне кажучи, діло до цього?

ТРЕТІЙ: Він не подає знаки?

ДРУГИЙ: Не знаю... слухай, ти мусиш взнати мене по-справжньому. Ти, мабуть, гадаєш, що я інший. Звісно, я знаю, це так, але ти теж мусиш знати. Я мушу бути присутній у тобі. Як черв’як у сирі, як скрипка у футлярі, як темрява в кімнаті. Якщо ти не санкціонуєш те, що я скажу тобі про себе, то... Ти мусиш засвідчити це.

ТРЕТІЙ: Будь ласка, будь ласка (начебто розвеселений).

ДРУГИЙ: Нас щось пов’язує. Я не хочу називати це дружбою, але все ж таки... Адже я не розповідатиму про свої таємниці чужій людині.

ТРЕТІЙ: Чому? Це чудова ідея. Найкраще розповісти про все першому темношкірому перехожому, якого зустрінеш за рогом будинку.

ДРУГИЙ: Я не можу (замислюється, наслухає). ...А що ти зараз робиш?

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Ти чуєш мене?

ТРЕТІЙ: Ні.

ДРУГИЙ: Я запитав, що ти зараз робиш.

ТРЕТІЙ: Я слухав те, що ти кажеш.

ДРУГИЙ: Але ти уважно слухаєш? Бо це дуже важливо для мене. Це майже питання мого існування.

ТРЕТІЙ: Слухаю, слухаю. Кажи далі.

ДРУГИЙ: Але прошу тебе, не займайся зараз своїми справами.

ТРЕТІЙ: Цього я не можу тобі обіцяти.

ДРУГИЙ: Знаю.

ТРЕТІЙ: Я завжди займаюся своїми справами, проте це не заважає мені слухати інших людей.

ДРУГИЙ: Якщо ти не будеш уважно слухати мене, ти не дізнаєшся, яким я є.

ТРЕТІЙ (позіхає): Я слухаю, слухаю.

ДРУГИЙ: Тільки, будь ласка, не переглядай зараз газети. Я чув шурхіт паперу.

ТРЕТІЙ: Тобі здалося. Це вітер шелестить у гілках дерев, а може, птахи пролітають.

ДРУГИЙ: Тут немає дерев. Якщо ти не слухатимеш мене уважно, то в тебе складеться про мене хибне враження. Я всебічно висвітлю тобі цю подію. Ти мусиш побачити мене у справжньому світлі. Чого лише люди не вигадують про мене. Насправді я цілком інший.

ТРЕТІЙ: А який ти?

ДРУГИЙ: Я, власне, хочу розповісти тобі про себе... Звіритися тобі... (Третій підводиться. Суне поперед себе. Обережно, навшпиньки. Щезає за заслоною. Його крісло порожнє. Другий говорить без упину.) Щиро кажучи, я не люблю звірятися. Мабуть, уперше в житті відкриваюсь іншій людині. Ти мусиш знайти нині крихту терпіння. Мусиш вислухати все до кінця. Лише чоловік чоловікові може зізнатись у всій правді про себе. Востаннє я розмовляв так з моїм другом. Минуло двадцять років. Тепер уже нема друзів і, власне, не можна так довірятися комусь. Дурнувате відчуття, — нібито помітив раптом у того другого воші на голові. Або одну жовту вошу на комірці його парадного костюма. Той мій друг загинув. Тоді люди гинули. Це не має значення. Ми розмовляли з ним про справи, найважливіші для людини. Чи є в людини душа, чи є воскресіння, чи життя має якийсь сенс... Усякі такі дурниці. Звісно, будь-яка філософія випаровувалася, варто було з’явитися на обрії якійсь особі жіночої статі. Порух сідничок допроваджував нас до стану, який межував з ентузіазмом. Ми вдивлялись у це, як... урешті, ти знаєш, як воно буває. Що? Смієшся? Послухай:

Я хочу тебе

сказав він

на жаль душі немає

вона лише розсміялася

юна офіціантка

мала таке тіло

що можна було з нею

створити без душі

нову людину

а все ж таки склепіння

її сідничок

гарніше аніж баня

того славетного

собору — подумав він —

посудина

чудесна

дочасно закоркована

Ти мовчиш? Однак тобі сподобалося. Віршик теж місцями нічогенький... Душі не було. Тепер щось знову народжується посеред цієї купи сміття. Ворушиться. Тільки що повитухи в нас паршиві. Це якісь сільські бабуньки з часописів, які радять усякі нісенітниці, якісь примітивні та грішні пастирі — а тут треба схрестити Оппенгаймера з Фройдом і Швайцера з пересічним обивателем. Дурниці. Я відволікся від теми. Нелегко зважитися на щирі зізнання. Власне, ми все життя чекаємо, щоб звіритися, висповідатись. І несподівано відбуваємо головну сповідь у цілком непридатному місці. У залізничному купе, в почекальні дантиста або в ресторані третьої категорії. Будь-яке місце годиться для звірянь. Звісно, жінки звіряються завжди й усім, і будь-якої пори. Однак звіряються поверхнево. Вчора в поїзді якась панюся розповідала мені про свого першого чоловіка. Про те, що вона має вищу освіту. Донечку від другого шлюбу. Що вона фригідна, що любить ходити боса по траві, але не може робити цього в місті. Розповідала мені докладно про одну свою хворобу. Посеред розмови мусила вийти. І це саме тоді, коли вона зачепила питання віри та моральності. Ти смієшся?.. Мені нелегко говорити про ту справу, бо вона трохи обридлива й трохи смішна. Часом вона видається мені лише смішною, потім раптом лише обридливою. Я мушу витрусити це з себе, виплюнути. Тільки прошу тебе — не суди одразу. Вислухай до кінця. А потім можеш піти. Можеш виголосити мені вирок. Я згоден на будь-який. Не розповідатиму тобі про молоді літа. Моє обличчя скидається на омлет, який упав на брудну підлогу. І годі. У той час розпочалася велика світова криза. Потім криза минула, й вибухнула велика світова війна. Друга. Потім мир, відбудова, ну й стабілізація. Ця історія сталася під час однієї подорожі. Я зупинився в невеличкому, проте чистому готелику — в пансіоні. Якось знайшов волосину в юшці. Точніше, не в юшці, а в бульйоні...

Третій повернувся на своє місце. Він знову сидить у кріслі. Видно маківку його голомозої, яйцеподібної голови.

Я з дитинства пропадаю за бульйоном. Пам’ятаю, як інші діти відбивали мені охоту від бульйону, горланили: «Вариш труп — і хлепчеш суп!».

ТРЕТІЙ: Діти. Діти не такі вже й безневинні створіння...

ДРУГИЙ: Будь ласка, не перебивай мене зараз. Я наближаюся...

ТРЕТІЙ: Вибач.

Тиша. У тиші напливають звуки, відгомони. Уривки розмов, промов. Голоси великого міста. Шумовий потік наростає. Ще чути поодинокі слова Другого: «бульйон... суп... батько... я кохав... страшенно... бульйон... волосина...». Гамір наростає. Видно, як ворушаться губи Другого. Він говорить начебто з великим зусиллям. Іноді затинає уста. Потім легкий порух губ. Усмішка. Крізь вуличний гамір пробивається приглушене, дуже далеке виття сигналу тривоги. Раптова тиша. У тиші:

ДРУГИЙ: Це вже все. Про окупацію не варто розповідати, ти знаєш це зі свого досвіду. Тепер у мене доволі висока й відповідальна посада. Пригадую, що тоді поклявся собі: більше ніколи, — розумієш, — ніколи. А все ж таки не дотримав слова. Це все.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Ти мовчиш.

ТРЕТІЙ: Час найкращий лікар...

ДРУГИЙ: Так.

ТРЕТІЙ: Слухай, старий. Зітнувши голову, не варто плакати за волоссям, — навіть якщо ти знайдеш його у своєму бульйоні (сміється). Добре, еге ж?

ДРУГИЙ: Добре? Чудово, брате, чудово! Знаєш, я гадаю, ти правильно ставишся до життя. Коли слухаю тебе, то відчуваю, знаю, що сам роздмухав усю цю справу (за мить). Я носив це в собі двадцять років. Навіть двадцять три... Дякую тобі.

ТРЕТІЙ: Але ж...

ДРУГИЙ: Власне, ти навіть не здивувався. Я гадав, ти не схочеш вислухати мене. То ти не відчуваєш до мене відрази, не зневажаєш?

ТРЕТІЙ: Мій любий! Це й справді дрібниці. Забудьмо про це. Ти робиш із мухи слона. Бульйон. Та звісно, він може зашкодити печінці. Я люблю тістечка з кремом. А в грецькій міфології обжираються пече́нею з власних дітей. А в Дантовому пеклі батько виїдає мізки з голів своєї дітлашні.

ДРУГИЙ: Ти завжди кажеш щось таке, що я не можу втриматися від сміху (не сміється). Знаєш... А воно весь час повзе у наш бік.

ТРЕТІЙ: Що ти там знову бачиш?

ДРУГИЙ: Нічого цікавого (закладає ногу на ногу).

ТРЕТІЙ: Той пагорок.

ДРУГИЙ: Який пагорок?

ТРЕТІЙ: Той темний предмет, про який ти мені колись казав.

ДРУГИЙ: Справді, справді. Він, здається, наближається.

ТРЕТІЙ: Він говорить щось?

ДРУГИЙ: Я не чую.

ТРЕТІЙ: Шкода, що в нас стільки справ. Може, ти викроїш вільну хвильку і підскочиш туди?

ДРУГИЙ (полірує нігті): Зараз я не можу, це виключено. Може, спробую, коли закінчу.

ТРЕТІЙ: А там поблизу нікого нема?

ДРУГИЙ: Не знаю.

ТРЕТІЙ: Шкода, що я не можу побачити цього.

ДРУГИЙ: Обернися. Таж ти можеш обернутися.

ТРЕТІЙ: Не можу. Мушу зараз дивитись он туди.

ДРУГИЙ: На що ти дивишся?.. Що це значить — «мушу»?

ТРЕТІЙ: Це вже не моя справа.

ДРУГИЙ: Слушно. Пильнуй своє.

ТРЕТІЙ: Усе стало на свої місця. Нарешті. По такій довгій перерві. Кінець кінцем ми живемо в цивілізованому світі.

ДРУГИЙ: Є служби з очищення міста.

ТРЕТІЙ: Можна повідомити їх, щоб вони приїхали й прибрали це.

ДРУГИЙ: Я випив би щось.

ТРЕТІЙ: Що ти там робиш? Мені здається, ти не слухаєш те, що я тобі кажу.

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Що?

ДРУГИЙ: Я подумав, що розповів тобі про все, а ти про себе — ані пари з уст...

ТРЕТІЙ: Нема про що балакати. Я проста, звичайна людина.

ДРУГИЙ: Людина.

ТРЕТІЙ: Людина.

ДРУГИЙ: О Боже.

ТРЕТІЙ: Що — «о Боже»?

ДРУГИЙ: Людина.

ТРЕТІЙ: А що в цьому дивного?

ДРУГИЙ: Нічого.

ТРЕТІЙ: Нічого?

ДРУГИЙ: Розкажи мені, який ти є. Спершу розкажи, як ти виглядаєш.

ТРЕТІЙ: Тобто зовнішність? Гаразд, якщо тобі це цікаво.

ДРУГИЙ: Дуже, може, навіть більше, ніж твій внутрішній світ.

ТРЕТІЙ: Почну від ніг. У мене на голові чорний котелок.

ДРУГИЙ: Мені здалося, що він піднімає морду.

ТРЕТІЙ: Повзе.

ДРУГИЙ: Не відволікайся. Отож у тебе на голові чорний котелок.

ТРЕТІЙ: Так. Тепер я опишу тобі мій характер.

ДРУГИЙ: Мені здається, ти дотепний.

ТРЕТІЙ: А він там іще не здох?

ДРУГИЙ: Як це здох... що здохло?..

ТРЕТІЙ: Той розчавлений пес.

ДРУГИЙ: Почнемо з того, що невідомо, чи це пес. Може, це тюлень.

ТРЕТІЙ: Тюлень?

ДРУГИЙ: Або пень.

ТРЕТІЙ: Слухай, а може, ти підеш туди? Ти нічого не втрачаєш. Я зачекаю тут.

ДРУГИЙ: Я не можу поворушитися. Казав уже тобі, що зараз не можу.

ТРЕТІЙ: Справді, ти вже казав мені це тричі, але я не годен зрозуміти, чому ти не можеш поворушитися. Хіба тебе прив’язали?

ДРУГИЙ: Я пробував раніше. Відходив інколи. Але вже десятий рік не пробую.

ТРЕТІЙ: Я маю ножа.

ДРУГИЙ: Ножа?

ТРЕТІЙ: Ну ножа — не ножа, а такого десертного ножика. Зараз дам його тобі.

ДРУГИЙ: Не треба.

ТРЕТІЙ: Ти зможеш розрізати ті пута.

ДРУГИЙ: Я не хочу нічого розрізати.

ТРЕТІЙ: Шкода.

ДРУГИЙ: Ні.

ТРЕТІЙ: Я маю свободу пересування. Можу встати й піти.

ДРУГИЙ: Тоді прийди до мене.

ТРЕТІЙ: Я можу йти тільки вперед, не озираючись навколо.

ДРУГИЙ: Ти спинився на котелку.

ТРЕТІЙ: Це майже все.

ДРУГИЙ: Опиши все докладно, деколи якась дрібничка свідчить про цілість.

ТРЕТІЙ: Я одягнений сьогодні в мундир гвардії: лампаси, погони, шнури, срібний ковнір, золоті рукави, петлиці, ґудзики... Словом: повний офіцерський парадний однострій для раутів та інших урочистостей.

ДРУГИЙ: Ти знову жартуєш.

ТРЕТІЙ: Так. Власне, я хочу засипати словами одну відкриту рану.

ДРУГИЙ: Ти страждаєш.

ТРЕТІЙ: Невимовно.

ДРУГИЙ: Спробуй забути.

ТРЕТІЙ: Добре.

ДРУГИЙ: Не жартуй зі свого вигляду. Якби я мусив зараз піти, ти залишився б у моїй пам’яті в парадному мундирі опере́ткового офіцера. Жарти не такі вже й безпечні. Ти маєш якесь хобі?

ТРЕТІЙ: Маю. Я ловлю мух. Часто встаю вдосвіта. Ти й не уявляєш, якою втіхою у нашому розтрощеному світі є ловитва мух! Я годинами дивлюся на шибку чи на стіну. Є. Вкидаю її до пляшки й рахую.

ДРУГИЙ: Забавно. А чи в тебе є якісь мрії?

ТРЕТІЙ: Зловити муху завбільшки з горобця. Я ловив мух уже в дитинстві, склав навіть такого віршика:

Наш Тадеуш-відчайдух

Наловив у пляшку мух.

Щоб не мерли без поживи,

Хліба з медом накришив їм.

ДРУГИЙ: Ти анітрохи не змінився.

ТРЕТІЙ: Ти теж.

ДРУГИЙ: Мені жахливо тиснуть мої жовті туфлі.

ТРЕТІЙ: Мені мої теж муляють.

ДРУГИЙ: Ти відчуваєш, як мені муляють мої?

ТРУГИЙ. Я відчуваю, як мені муляють мої.

ДРУГИЙ: Не віддаляймося від суті справи. Ти завершив на описі своєї голови. Але не згадав про лупу... Що це за стогін? Хтось тут скімлить...

ТРЕТІЙ: Я хотів узяти цю проблему трохи ширше, висвітлити...

ДРУГИЙ: Тепер я вже виробив собі якесь уявлення про цілість. Про твою особу й твою особливість. Якби ти зараз пішов, я міг би відтворити собі тебе (за мить). Це ти стогнав?

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Це, мабуть, той бідолашний тюлень.

ТРЕТІЙ: Тюлень на вулиці?

ДРУГИЙ: Він міг вилізти з басейну. Зрештою, це не тюлень. Це пес. Тепер я бачу чіткіше.

ТРЕТІЙ: Пес?

ДРУГИЙ: Так.

ТРЕТІЙ: Сетер?

ДРУГИЙ: Лягавий.

ТРЕТІЙ: Короткошерстий?

ДРУГИЙ: Жорсткошерстий.

ТРЕТІЙ: Такса?

ДРУГИЙ: Гладкошерстий.

ТРЕТІЙ: Довгошерстий?

ДРУГИЙ: Як же ця худоба виє!

ТРЕТІЙ: Я казав тобі, це доберман.

ДРУГИЙ: Водолаз.

ТРЕТІЙ: Пудель.

ДРУГИЙ: Різеншнауцер.

ТРЕТІЙ: Ти його чітко бачиш?

ДРУГИЙ: Ні. Я мушу піти завтра до окуліста.

ТРЕТІЙ: А я до дантиста.

ДРУГИЙ: Уяви, він підводиться.

ТРЕТІЙ: Ти добре його бачиш?

ДРУГИЙ: Так... цікаво... (за мить). Біла шкіра різних відтінків.

ТРЕТІЙ: Від біло-рожевого до жовтуватого.

ДРУГИЙ: Оволосіння тіла густе, волосся на голові трохи хвилясте.

ТРЕТІЙ: Подекуди майже пряме, колір очей і волосся — світлий.

ДРУГИЙ: Волосся чорне, кучеряве.

ТРЕТІЙ: Відносно коротке.

ДРУГИЙ: Очі дуже темні.

ТРЕТІЙ: Ну бачиш, я ж казав.

ДРУГИЙ: Тепер він стоїть на двох лапах.

ТРЕТІЙ: Він, мабуть, утік із цирку.

ДРУГИЙ: Не ворушиться.

ТРЕТІЙ: Скоч — і побачиш урешті.

ДРУГИЙ: Я не можу, ти ж знаєш, що я не можу залишити це місце.

ТРЕТІЙ: Я забув.

ДРУГИЙ: Ти швидко забуваєш про те, що тобі кажуть. Тим часом ти знаєш, з якими зусиллями я виборов собі це місце. Не доїдав, не грав, не полював, не кохав, а тепер ти намовляєш мене залишити це місце.

ТРЕТІЙ: Ти дуже збуджений. Заспокойся.

ДРУГИЙ: Тихо.

ТРЕТІЙ: Знаєш, про що я подумав?

ДРУГИЙ: Зажди. Мені здалося...

ТРЕТІЙ: Звісно, тобі це здалося... Облиш того... пса в спокої. Мені цікаво, що ти скажеш про мою ідею.

ДРУГИЙ: Це пес.

ТРЕТІЙ: Кинь йому кістку — і матимеш спокій.

ДРУГИЙ: У мене немає кістки. Мені здається, що й спокою тут теж уже не буде.

ТРЕТІЙ: Тоді кинь камінь. Така худоба й не відрізнить.

ДРУГИЙ: Ні (за мить). Ні. Це неможливо. Мабуть, мені причулося.

ТРЕТІЙ: Ну, бачиш.

ДРУГИЙ: Я нічого не бачу.

ТРЕТІЙ: Він кличе нас.

ДРУГИЙ: Гавкотить?

ТРЕТІЙ: Кумедна історія.

ДРУГИЙ: Прокляття, уяви, — в нього краватка на шиї.

ТРЕТІЙ: Краватка?

ДРУГИЙ: Краватка.

ТРЕТІЙ: Підійди ближче.

ДРУГИЙ: Я не можу зрушити з місця, здається, вже пояснював. Дурнувата ситуація, чому це спіткало саме нас!

ТРЕТІЙ: Не дають людині ні миті спокою.

ДРУГИЙ: Ти віриш?

ТРЕТІЙ: Вірю.

ДРУГИЙ: У що?

ТРЕТІЙ: У воскресіння тіла.

ДРУГИЙ: То ти віруючий?

ТРЕТІЙ: Так. А ти?

ДРУГИЙ: Ні (за мить). Він піднімає голову. Я бачу очі й губи. Зводить очі до неба. Знову повзе.

ТРЕТІЙ: Кинь йому шматок м’яса або сигарету.

ДРУГИЙ: Він дивиться на мене.

ТРЕТІЙ: Тобі здається, ти занадто вразливий.

ДРУГИЙ: Упав. Лежить. Лежить у власному лайні. Загрібає лапами.

ТРЕТІЙ: Якщо вигребе, то скажеш мені.

ДРУГИЙ: Що ти тепер робитимеш?

ТРЕТІЙ: Я маю свої справи. Мені вже треба йти.

ДРУГИЙ: Зараз?

ТРЕТІЙ: Мій шлях теж не встелений трояндами.

ДРУГИЙ (витирає обличчя хустинкою): Не розумію.

ТРЕТІЙ: Я кажу, що кожен із нас має свої клопоти. Я йду.

ДРУГИЙ: Як це — «йду»? Ти хочеш піти? Зараз?

ТРЕТІЙ: Не сприймай цього аж так серйозно...

ДРУГИЙ (усміхається з полегкістю): Раджу тобі, не рушай із місця. Не рушай. Краще зостанься. Адже ти сам казав, що пристойно облаштувався. Ти маєш відносно вигідне місце, розлогі краєвиди, модельний одяг, гараж. У тебе лишилося ще трохи ідеалів.

Третій потягає носом.

ДРУГИЙ: Що ти кажеш?

ТРЕТІЙ: Я — нічого, кажи далі.

ДРУГИЙ: А про що?

ТРЕТІЙ (потягає носом): Що воно таке?.. Якийсь неприємний запах.

ДРУГИЙ: Я нічого не відчуваю.

ТРЕТІЙ: Як це не відчуваєш, коли я відчуваю?

Другий знизує плечима.

ТРЕТІЙ: Таж я відчуваю, достеменно. Щось тут видає неприємний запах. Дуже близько.

ДРУГИЙ: Може, ти вліз у якусь погань?

ТРЕТІЙ: Ні... Що за паскудний сморід!

ДРУГИЙ: То не нюхай.

ТРЕТІЙ: Таж мушу я чимсь дихати.

ДРУГИЙ: Дихай ротом, а не носом (витягає хустинку, прикладає до рота й до носа).

ТРЕТІЙ: Ти нічого не відчуваєш? Тільки правду кажи!

ДРУГИЙ (невиразно): Слово честі, не відчуваю.

ТРЕТІЙ: Якої ще честі?

ДРУГИЙ: Ну... Честі.

ТРЕТІЙ: Честі?

ДРУГИЙ: Честі.

ТРЕТІЙ: Так, це єдина цінність, що нам зосталася.

ДРУГИЙ: Так. Це єдине, що нам зосталося.

ТРЕТІЙ: Що?

ДРУГИЙ (ховає хустинку): Що ти кажеш?

ТРЕТІЙ: Як же воно смердить. Тут щось гниє.

ДРУГИЙ: Справді.

ТРЕТІЙ: Не нюхай.

ДРУГИЙ: Усе повітря цим просотане.

ТРЕТІЙ: Просто перейди на інше місце.

ДРУГИЙ: Ні. Це взагалі не входить у розрахунки.

ТРЕТІЙ: Ти ж кажеш, що тебе душить сморід.

ДРУГИЙ: Може, я звикну.

ТРЕТІЙ: Я в захваті від тебе.

ДРУГИЙ: Спробую звикнути.

ТРЕТІЙ: Я в захваті, це майже героїзм.

ДРУГИЙ: Слухай, може, заспіваємо щось? Стане веселіш. Раз-два-три... Разом...

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Тут, мабуть, лежить якась дохлятина.

ТРЕТІЙ: Що, власне, робить влада? Де громадська думка?

ДРУГИЙ: Що?

ТРЕТІЙ: Громадська думка.

ДРУГИЙ: Власне.

ТРЕТІЙ: У другій половині ХХ століття в самому центрі міста лежить дохла тварина і це нікого анітрохи не обходить.

ДРУГИЙ: Власне.

ТРЕТІЙ: Пес? Ти про якого пса?

ДРУГИЙ: Про того, що повз до тебе.

ТРЕТІЙ: До мене? Я нічого не знаю про це.

ДРУГИЙ (начебто наляканий): О Боже!

ТРЕТІЙ: Що?

ДРУГИЙ (невпевнено сміється): Бідолашний Ян!

ТРЕТІЙ: Ти до мене казав?

ДРУГИЙ: Ні... Зарився мордою в лайно.

ТРЕТІЙ: Бідолашне створіння.

ДРУГИЙ: Він іще ворушиться.

ТРЕТІЙ: А де він тепер?

ДРУГИЙ: Краще, щоби хтось добив його.

ТРЕТІЙ: Я запитую, як далеко він від нас.

ДРУГИЙ: Він лежить біля моїх ніг.

ТРЕТІЙ: Що?

ДРУГИЙ: Він лежить за крок від моєї ноги.

ТРЕТІЙ: А що воно таке?

ДРУГИЙ: Не знаю.

ТРЕТІЙ: Таж ти тепер можеш рухатися.

ДРУГИЙ: Не можу.

ТРЕТІЙ (підвищеним тоном): Як це — не можеш? Що це значить? Ти не годен ступити одного кроку?

ДРУГИЙ: Я не можу зрушити з мого місця.

ТРЕТІЙ: Зараз його ніхто в тебе не відбере. Ворушися!

ДРУГИЙ: Мій любий. Я бачу, що ти хвилюєшся (усміхається). Я чую в твоєму голосі якісь нові нотки... емоційні. Ти обурюєшся, наказуєш, кричиш.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: Я сподіваюся, ти не почнеш читати мені мораль, ні? «Вас розділяє лише крок, рухайся!». А може, ти нагадаєш мені про обов’язок щодо ближнього? Склепай проповідь. Вверни в ній слово «ворушись». Я вже пояснював тобі, що не можу зрушити з мого місця.

ТРЕТІЙ (спокійно): А нахилитися не можеш?

ДРУГИЙ: Не можу.

ТРЕТІЙ: Що?

ДРУГИЙ: Мені не багнеться. (Витягає хустинку й затуляє собі рот.)

ТРЕТІЙ: Розірви пута!

ДРУГИЙ (спокійно, майже весело): Та які там пута! Це були такі балачки. Нема тут жодних пут, які треба розривати. Мені просто не багнеться зрушити з мого місця. Зрозуміло? Адмірале?

ТРЕТІЙ: Він ще дихає?

ДРУГИЙ: Не знаю. Якщо тебе це цікавити, ходи сюди й поглянь.

Третій мовчить.

ДРУГИЙ: То як?

ТРЕТІЙ: Аж настільки він мене не цікавить. Що ти там робиш? Ти викликав «швидку»?

ДРУГИЙ: Звісно (всідається у кріслі вигідніше).

ТРЕТІЙ: Він щось каже?

ДРУГИЙ: Не знаю.

ТРЕТІЙ: Якщо ти трохи схилишся, то зможеш щось почути.

ДРУГИЙ: Не можу.

ТРЕТІЙ: Цікаво, як він виглядає.

ДРУГИЙ: Складно визначити. Він розкладається дуже швидко.