Між двома картотеками

Картина 1

На столику між ліжками — гасова лампа з рожевим абажуром. Опівніч. Дзиґар вибиває дванадцяту. Після дев’ятого удару одна з дівчат неспокійно ворушиться, після останнього — тиша. Потім дівчина поволі підкручує лампу. У слабкому світлі видно меблі, картинки на стінах. Дівчачі сукні, розкладені на стільцях. Дівчина з розплетеним волоссям сидить на ліжку, одягнена в білу сорочку, яка запинається під шиєю. Друга спить, сховавшись з головою під ковдру. Висунула одну ногу з-під ковдри: біла товста нога оголена до коліна. Звисає з ліжка й дотикається пальцями підлоги. Нога «живе», попри те, що вона нерухома.

Б’ЯНКА (повертає голову до дівчини, яка спить): Паулінко... (За мить.) Паулінко... Паулінко... ти чуєш мене? Ти, певно, вдаєш... Ну то й спи собі! Погана! (Лізе під подушку й виймає книжку. Наближає книжку до світла й починає читати. Перериває читання, певний час наслухає, як дихає друга дівчина.) Паулінко... озвися, благаю... мені так холодно... можна, я зігріюся біля тебе?.. Мені снилося, що я впала до криниці... скрізь вода, я роззявляю рот, вода вливається в мене крізь усі отвори, я побачила твоє обличчя над криницею і тоді прокинулась... уся в поту, як у холодній воді...

Б’янка відкидає ковдру й наближається до ліжка Паулінки. Схиляється над нею, торкається до ковдри, обходить ліжко навколо, сідає на килимку.

Б’ЯНКА (пошепки): Ліно... прокинься, будь ласка... я почитаю тобі.

Гладить її ступню, дотикається її губами... нога неспокійно ворушиться й ховається попід ковдру. Б’янка встає, поволі відгортає ковдру. Пауліна, бурмочучи крізь сон, відвертається й обгортається ковдрою. Видно її голову в білому чепчику. Б’янка різким рухом зриває з неї ковдру. Пауліна лежить навзнак у довгій білій сорочці, підгорнутій до колін. Її очі заплющені. З її рота поволі висолоплюється фіолетовий язик. Коли Б’янка схиляється над нею, Пауліна вивалює язик на всю довжину.

Б’ЯНКА: Паулінко... що з тобою?!

ПАУЛІНА (говорить хрипким голосом): Я отруїлася через кохання до Беньяміна, вмираю. Бібіанно, попрощайся з тітонькою, дідусем, кухарочкою... банку з отрутою знайдеш під ліжком... до побачення на небі, моя бідолашна Бібіанно... (Схиляє голову набік.)

Б’янка заглядає під ліжко.

ПАУЛІНА (сміється): Тільки не впади в нічний горщик!

Б’ЯНКА (під ліжком): Сама зжерла... егоїстка... (Виповзає з-під ліжка, тримає банку з рештками чорниці.) Колись ти помреш від переїдання, від завороту кишок. (Б’янка з банкою в руках сідає на Пауліну верхи. Вивчає товсте біле обличчя приятельки. Малює Пауліні соком вусики й борідку.) Моя кицюню, моя лялечко, Ліно, моя пампушечко, розплющ оченята, не засинай.

Пауліна стогне.

Б’ЯНКА (відставляє банку): Знову спить!.. Огидна біла пампушка, знову спить! Спить і спить! Огидна пампушка... (дивиться на Пауліну, яка розкинула руки і вдає, що хропе). Яке огидне волосся, вуса під пахвами, фе-фе! Прокинься, мій королевичу! Мій сплячий лицарю, моя королівно... прокинься, а то відкушу тобі носа. (Наближає рота до обличчя Пауліни, обережно стискає зубами її носа)

ПАУЛІНА (сідає, ховає носа в долонях): Віддай мого носа, глисто, віддай мені мого носика, дохлий хробаче.

Б’ЯНКА (гладить себе рукою по животі): Ням-ням... У Ліни смачний носик... смачний носик... солоденька картоп­линка...

ПАУЛІНА: У тебе в животі повно хробаків, ти вся нафарширована глистами.

Б’ЯНКА (затуляє собі рота долонею): Замовкни, бо я зблюю.

ПАУЛІНА: Коли ти спиш, вони вилазять у тебе з носа, з вух... довгі, білі, як макарони, вилазять у тебе із задка...

Б’ЯНКА: Огидна, огидна Ліна... а в тебе вуса скрізь — під кожною пахвою і там, внизу животика... Пампушко, моя тепленька пампушечко, люба... я не гніваюся на тебе.

Пауліна позіхає.

Б’ЯНКА: Не спи... мені так нудно, коли я лежу сама, не спи, Лінко... я почитаю тобі, хочеш?

ПАУЛІНА (штучним голосом, ніби наслідує когось): Ти нудна, як нетеча з отим своїм читанням, мабуть, якісь поезії... верби... конвалії... Офелії, туберози, лілії, ридання.

Б’ЯНКА: Знаєш, що?!.. У мене є сигара для тебе...

ПАУЛІНА: Натще... щоб мене знудило... а що це за книжка?

Б’ЯНКА (піднімає книжку з підлоги): Можна, я ляжу біля тебе? Це не поезії... це така чудернацька книжка, ми мусимо швидко прочитати, аби тато не помітив, що її нема в бібліотеці... я почала сама... Паулінко... ти спиш?

ПАУЛІНА: Читай урешті ті свої крові-любові.

Б’ЯНКА: Мені так холодно, я уся тремчу як осиковий листок.

ПАУЛІНА: Читай уже, бо я тебе прокляну, каракатице... до речі, які ж ото дивні слова вигадують... каракатиця... коли виконуєш граматичну вправу, то можна зробити чотири помилки в одному слові...

Б’ЯНКА: Знаєш, що я бачила вчора в альтанці? Мені аж дух забило... я ледве не вмерла зі сміху... (Б’янка пригортається до Паулінки.)

ПАУЛІНА: Ну, покажи нарешті... (Відбирає у Б’янки книжку, гортає спершу без цікавості, якоїсь миті починає читати уважно.) ...Ну, знаєш! Це щось!

Б’ЯНКА: Правда, правда? Почитай уголос... потім я... яка ж ти тепленька...

ПАУЛІНА: Гаразд уже, гаразд... (Пауліна читає трохи захриплим голосом, у ніс, нібито в неї поліпи.) «...У жінки, в деяких чотирируких і дрібних мавп, у деяких м’ясоїдних, ведмедя, гієни, у білого тюленя, врешті-решт, у самиці дамана капського піхва цілковито або частково закрита оболонкою, яку пеніс розриває при першому статевому контакті».

Б’ЯНКА: Дамон капський — це хто?

ПАУЛІНА: Не дамон, а даман... але я теж не знаю.

Б’ЯНКА: Дивна назва.

ПАУЛІНА: Знаєш, я раптом відчула такий голод.... з’їла б цілого коня з копитами або навіть дамана.

Б’ЯНКА: У мене щось є для тебе, пальчики оближеш.

ПАУЛІНА: Що в тебе є?

Б’ЯНКА: Дещо солодке, дещо біле, дещо м’якеньке — як ти... Вгадай!

ПАУЛІНА: Бібіанно, не дражни мене... я справді вмираю з голоду.

Б’ЯНКА: Не вмирай! (Вистрибує з ліжка й підбігає до ширми, за мить виходить з тарілочкою, наповненою десертом, сідає на ліжко з тарілочкою на колінах.)

ПАУЛІНА: Ох, моя Бі... моя єдина... Бі... Бі... а ложечка? Чим я їстиму? Ти ніколи не мислиш практично.

Б’ЯНКА: Таж можеш рукою... або й ротом, з тарілки.

ПАУЛІНА (віддає їй книжку й бере тарілочку з десертом, пробує язиком): Лимонна!... Тепер я себе побалую, а ти почитай!

Б’ЯНКА (дивиться на приятельку): Тільки їси повільно, інакше тебе знудить.

Пауліна не відповідає, її рот зайнятий десертом.

Б’ЯНКА (читає): «Людина належить до плацентарних тварин-ссавців... Тому її статеві органи та спосіб послуговування ними такий самий, як у всіх тварин, які мають оволосіння, соски й пупець. Зазвичай вона не цілком вкрита волоссям, однак нема жодних ділянок на її тілі, де волосся не могло б рости...». (У час читання періодично гладить Пауліну по голові.)

ПАУЛІНА (з ротом, набитим десертом): А на долонях?

Б’ЯНКА (порскає сміхом — читає, сміючись): «...На голові, під пахвами й на лоновому горбку волосся росте в обидвох статей».

ПАУЛІНА (длубаючись пальцем у десерті, невиразно): Якась нудота з тим волоссям... скрізь волосся... в юшці, на гребінці.

Б’ЯНКА: Тільки не в дідуся на голові... (Сміється.)

ПАУЛІНА: Нудно як манна каша... читай про щось інше... (Облизує пальці.)

Б’ЯНКА (перегортає сторінки й читає): «...Поки полінезійці навернулися до християнства, вони мали звичай підтримувати свої тестикули обома руками, — щоб член звисав поміж пальців. Це була поза “дикого денді”»... (Б’янка перериває читання, дивиться на Пауліну, яка вилизує тарілку.) Що це таке — «дикі денді»?

ПАУЛІНА (перестає лизати): «Дикі денді» — це назва члена полінезійця до його навернення у християнство.

Б’ЯНКА: Якого члена?

ПАУЛІНА: Полінезійського...

Б’ЯНКА (знизує плечима, читає): «Декотрі тварини не мають мошонки, це помітив іще Пліній».

ПАУЛІНА: Не читай про цього Плінія! (Відбирає у Б’янки книжку. Обоє дівчат залазять під ковдру. Видно лише голови й руки. Чепець у Пауліни на голові перехнябився.) ...О! Тут буде щось цікаве... верблуд!

Б’ЯНКА: Не верблуд, а верблюд... і про верблюда вже було.

ПАУЛІНА: То й не слухай, я читатиму мовчки... але тут цікаво!

Б’ЯНКА: Егоїстка.

ПАУЛІНА: Глистка.

Б’ЯНКА: Та гаразд уже... читай.

ПАУЛІНА: «У дромадерів, а також у кота, кінець члена загнутий назад...». Це неможливо!

Б’ЯНКА: А звідки ти знаєш?

ПАУЛІНА: Ідіотка... світлячок купальський... член встає й вистромлюється вперед під час ерекції...

Б’ЯНКА: Я... Я не знаю.

ПАУЛІНА: Чого ти не знаєш?

Б’ЯНКА: Таж дромадер і верблюд це одне й те саме, а як можна порівнювати кота з верблюдом?

ПАУЛІНА: О Боже, та дромадер — це службовець у дипломатичних місіях на Сході, він перекладає з іноземної мови... вже не пам’ятаю, як звали того товариша Словацького... Шпіц... Шпі... Ну! Таж ти визудила все напам’ять... він мав саме таку посаду і шмальнув собі в лоба.

Б’ЯНКА: Шпіцнаґель.

ПАУЛІНА: Шпіцнаґель... Завжди перебиваєш у найцікавішому місці, щоб похизуватися своїм знанням... «Жуйні, а також кабан мають тонкий член. У непарнокопитних, слона й морської корови він товстий і круглий». (Пауліна вибухає сміхом.) Корова з членом... і це називається науковці... у корови вим’я...

Б’ЯНКА: Ну це ж морська.

ПАУЛІНА: Ну та й що, ну морська. Корова мусить мати вимю.

Б’ЯНКА: Мабуть, морську корову не можна доїти, тому вим’я їй не потрібне.

ПАУЛІНА: Вим’я, вим’я. Кухарок теж не доять, а вони теж мають вим’ю.

Б’ЯНКА: Не вим’ю, а вим’я... не можу стерпіти, коли ти так калічиш мову.

ПАУЛІНА: Мудрагелька... ідіотка... лише мудруєш і пантруєш, як би то застромити шпилечку.

Б’ЯНКА: Я? Шпилечку?

ПАУЛІНА: А що було з тим дурнуватим Шпіцнаґелем?

Б’ЯНКА: Хіба я хотіла тебе образити тим Шпіцнаґелем? Яка ж ти підла, Ліно!

ПАУЛІНА: Добре пошукай, то й у себе якусь вим’ячку знайдеш.

Б’ЯНКА: Це в тебе цицьки!

ПАУЛІНА: Та певно, що не в тебе, у глистів нема цицьок.

Б’янка не відповідає, мовчки покидає ліжко Пауліни. Та жбурляє в неї книжкою. Б’янка гасить світло. Дівчата відвертаються спинами одна від одної. Дзиґар вибиває годину.

Картина 2

У салончику, опорядженому в стилі бідермайєр (або без жодного стилю) сидять за «чайним сервізом» батьки Б’янки. Чоловік сховався за газетою, дружина «хрумає» макарончики й переглядає якийсь зшиток. Він у чорному одязі, вона — у світлому.

БАТЬКО: Бійтеся Бога, хто б то міг сподівався... просто не віриться... Уяви, Редзю, що помер Казик Мізерський.

Мати не слухає, поглинута перегляданням зшитка, струшує головою, нібито здивована тим, що знайшла в зошиті.

БАТЬКО: Послухай... (Починає читати.) «Несподівано помер від інфаркту один із найзаслуженіших польських бальнеологів, багатолітній керівник водолікарні в Трускавці, блаженної пам’яті Казімєж Мізерський — на 53 році життя...». П’ятдесят три роки! На три роки молодший від мене... «З його іменем тісно пов’язаний розвиток цього курорту впродовж останніх років».

МАТИ (сама до себе): ...Ні...

БАТЬКО: «...Упродовж тривалого часу блаженної пам’яті Мізерський був не лише директором, а й орендарем закладу, і не складав із себе обов’язки керівника навіть тоді, коли новий власник закладу, граф Жолтовський... (Читає невиразно.) ...Блаженної пам’яті пан Мізерський заслужив загальні визнання й симпатію... навколо теперішнього розвою Трускавця, про який він дбайливо піклувався, доклав чимало зусиль...».

МАТИ (рвучко встає від столу й починає ходити кімнатою зі зшитком у руці, притискаючи руки до лоба): Ні, ні, ні!

БАТЬКО (читає): «Для польської бальнеології смерть людини, яка перебувала в розквіті сил і здоров’я, енергійної й діяльної...».

МАТИ (сідає до столика): Я... це просто на голову не налазить.

БАТЬКО: ...Серце...

Мати подає йому зшиток, із якого висипаються якісь засушені листочки, квіточки.

Батько тримає зшиток, дивиться на Матір.

МАТИ: Глянь!

БАТЬКО (недбало перегортує сторінки): Це якесь Б’янчине домашнє завдання?

МАТИ: Таж це була здорова дівчинка.

БАТЬКО: А що їй бракує?

МАТИ: ...Це поезії...

БАТЬКО: ...Ну, що ж... побачимо... заспокойся... ти ж бачиш, як той Казик... (Розгортає зшиток.)

МАТИ: Це була цілковито нормальна дівчинка.

БАТЬКО (читає тим самим тоном, що й оголошення та новини в газеті): «Я кохаю уперше... хоч так палко, аж-аж! Злива поцілунків спалила мої уста. Кохаю найпрекраснішого сина землі, розкішне людське звіря з жаркими очима і приспаною душею. Кохаю огидно й чудесно, кохаю й ненавиджу, прагну і нехтую, прагну і нехтую». (Мимрить частину слів.)

МАТИ: Це була здорова дівчинка...

БАТЬКО (читає далі тим самим тоном, хіба що трохи швидше): «Ти осквернив мене своїми очима — і мусиш загинути. Ти осквернив мене палючим блюзнірством слів — і мусиш загинути. Ти осквернив мене зневагою доторку — й немає тортур, яких я не вигадала б для тебе (з недовірою хитає головою). О ти, що був мені трояндою у волоссі, святим пугарем...».

МАТИ: Тут недвозначно замішаний мужчина.

БАТЬКО: «...Трояндою у волоссі... чому я не можу знищити тебе, як троянду, як чари, як серце...». Троянди, чари, се і те, словом, тари-бари пансіонерок, а ти істериш...

МАТИ: Читай... будь ласка, читай далі.

БАТЬКО: «...Обабіч бездонні провалля, позаду мене шлях крізь пустелю, спалену сонцем, жовту й нагу. З дороги хитає мене, але навздогін суне смерть на горбатім верблуді. Невдало ти здобич обрав, о верблудний верхівцю, — прудкі мої ноги й уже не одну перешкоду здолали, міцна моя голова — проломить скалу, немовби граната...» (замислюється, дивиться на Матір). Ну так, звісно, щось тут не в’яжеться і воленс-ноленс без сенсу... звідки раптом вискочив отой горбатий верблуд, немов Пилип із конопель?

МАТИ: Боже, Боже!..

БАТЬКО: Мабуть, картинку у Брема побачила й фантазує... горбатий верблуд!

МАТИ: Вінсенте... я боюся...

БАТЬКО (читає тепер уважніше, деякі звороти навіть з «почуттям», трохи блазнюючи, ніби старається потамувати тим блазнюванням своє занепокоєння): «Або в тебе за спиною застрибну на верблуда, вирву зі жмені твоєї вузду й перелечу — зі смертю пліч-о-пліч...». Що ж, у Бога-Отця, з тим верблюдом? Те, що вона пише «верблуд», то це банальний дух протиріччя, їй здається, що так поетичніше... мабуть, мова не про горбатого верблюда... а про звичайного одногорбого або двогорбого... а вийшов горбатий, звісно! Вона мала на увазі дромадера... а вийшов горбатий верблуд.

МАТИ: Я боюся, Вінсенте, що тут справа в мужчині.

БАТЬКО: Та ну, заспокойся.

МАТИ (простягає руку, бере зшиток): Нічогенький собі дромадер! (Розгортає зшиток і читає обуреним голосом.) «О, невимовна чарівність засмаглого обличчя — о солодка загрозо пурпурових уст і сталевих очей...».

БАТЬКО: Рябої кобили сон!

МАТИ: «...Сталевих очей. Я стуляю повіки цілими днями, щоби бачити вас, щоб упитися вами. Утікаю в печеру зі золотим тільцем і божественну честь віддаю бовванові... (Читає з дедалі більшою екзальтацією. Читає, ніби сама писала й переживала цей «рябої кобили сон». Мати мовить, примруживши повіки, деколи дивиться на чоловіка «з викликом».) Я хочу шмагати тебе, шмагати, шмагати, аж вишмагаю з тебе такий нещадний біль, який і в тварині душу обудить. Хочу докатувати тебе до стогону з найглибших безодень.... Ти знаєш про це, о чудова, безтямна тварино... (Батько має «незворушну» міну.) Ти знаєш — і не знаєш, — бо твій мозок на тілі тремтливім твоїм, немов кротовина на грізнім вулкані... Ти відчуваєш оце неймовірне полум’я в мені... (До салону входить Кухарочка, на таці — дзбаночок із вершками. Мати читає зі щораз дужчою екзальтацією, вона не помітила приходу Кухарки.) ...І тому ти біжиш так фатально, неначе розгнузданий кінь у вогненний будинок. Змій пожадань учепився в груди мої, і левиця шаленства моє розтерзала нутро...».

КУХАРОЧКА (сама до себе): Зара, вже, певно, можна?

МАТИ: «Я кохаю змія біля моїх грудей і левицю в моєму нутрі».

КУХАРОЧКА (підходить до столика): Я принесла вершки, що ясна пані просили... (Ставить дзбаночок на стіл.)

Батьки поволі оговтуються, «повертаються до відчуття реальності». Батько знову бере газету, Мати наливає вершки. Батько гасить сигару, Мати висуває шухлядку, витягає якісь папери й таке інше.

БАТЬКО: Вдалий знімок... Мізерський цілковито як живий... з другого боку, п’ятдесят три роки... (Починає читати, знову заслоняється газетою.)

МАТИ (за мить): А може, ти заглянув би при нагоді до Осинського?

Батько мимрить щось.

МАТИ: Сподіваюся, ти знайдеш змогу заглянути до Осинського.

БАТЬКО: А що там? (Згортає газету.)

МАТИ: Нам потрібен новий посуд... з того року стільки всього розбилось, аж страх.

БАТЬКО: Ми закупили торік повну скриню посуду.

МАТИ: Таж їм у кухні все з рук летить... Навіть сервіз розкомплектований.

БАТЬКО: Осинський злупить шкуру, що аж-аж... у Фіалковського ти купиш те саме, тільки дешевше.

МАТИ: Але Вінсенте! В Осинського мистецькі вироби, які можуть стати частиною Б’янчиного посагу. У Фіалковського не купиш нічого стильного, а було б чудово мати щось у стилі сецесії або в закопанському... В Осинського гарний товар і вишуканий смак, Фіалковський — це просто склад скла й фаянсу.

БАТЬКО: Золотце, поки Бі вийде заміж, ми розтовчемо ще не один склад порцеляни... а в мене попереду купівля пружинної зброї та центрифуги...

МАТИ: ...Але я в центрифузі не подам до столу, окрім того й сервіз, і скло можна вписати до Б’янчиного посагу... Я вибрала один із найдешевших і найпрактичніших. О! (Читає.) «...Чудові столові сервізи по рубль шістдесят і рубль п’ятдесят, на дванадцять персон, з найдобірнішої порцеляни, оздоблені гарними квітами, розписані вручну або з монограмами, складаються з таких предметів: 36 мілких тарілок, 12 глибоких і 12 десертних, 12 компотниць, 12 пар філіжанок для кави, 12 пар — для чаю, 1 супниця, 4 овальні полумиски, 2 круглі, 2 оселедниці, 4 салатниці, 2 соусниці, 2 ложки для соусу, 1 ваза або корзина для фруктів, 2 гірчичниці з ложечками, 2 сільнички, 2 маслениці, 1 кавник або чайник. Разом 121 штука».

БАТЬКО: 121 штука!

МАТИ: «Сервізи фаянсові по 35 рублів, при доплаті 10 рублів додаємо 86 предметів із кришталевого скла...». Але фаянсу ми Б’янці до посагу дати не можемо...

БАТЬКО: Склад порцеляни, як же це перевезти...

Картина 3

Світло в цій сцені змінює насичення: яскравішає, тьмяніє, майже згасає. На тлі фіолетової портьєри, всередині сцени (салончику) — стоїть порожня сповідальня. На сцені напівморок. Навшпиньки входить Б’янка, в білій сукенці, з вінком на голові, крізь морок ледве видно риси її обличчя, порухи неспокійних долонь. Вона заклякає на сходинах сповідальні, прикриває обличчя рукою.

Б’ЯНКА: Тепер я бачу все нечистим... у саду, на луці, товсті ропухи вилазять одна на одну... мотилі розгортають тремтливі білі крильця й випинають черевця, літають у повітрі, поєднавшись, і навіть мухи... я не хочу бути дівчиною, хочу бути хлопцем і мати член замість отвору, я хотіла би стати солдатом, коли виросту, або священиком, хіба це гріх?.. Усі вдома сміються з мене, повідайте мені, будь ласка, чому я не можу стати капеланом? Бо я дівчина, а лише чоловік може бути священиком? Тобто усе було визначене раз і назавжди. Бо я не маю статевого члена і яєчок, лише піхву? Це тому кожен чоловік може вилазити на мене? Тобто той, що має прутня, можливо... лише бик, кнур, огир... а ми? Ми нечисті посудини. Вони чисті, а хто кривавить, той нечистий. Як це підло, безглуздо. Звісно, всі сміються з мене. Священик не може мати бюсту? Не знаю, звідки такі думки зароджуються в мені... то що, треба відганяти їх працею й молитвою? Я не можу заснути... ненавиджу батька, прагну його смерті... це не батько, а тварина... він ганяється за всіма жінками, від стайні до кухні, від кухні до салону... нападає на мою маму... вона така маленька, наче пташина... я чула, як вона стогнала... боюся, що це зламає її... чоловіки це...

На тлі портьєри — пробігає гола жінка з розмаяним волоссям. За нею женеться Батько — у нього голова Бика, на морді — піна. Бик-Батько стає навколішки на сходинах сповідальні.

БИК-БАТЬКО: Я нещасливий, вона порцелянова... сонна, холодна, а я палаю... я зневажаю сам себе, а тим часом жадаю кожну... лише б це нагадувало формою жінку... ні вік, ані колір шкіри не мають значення для мене.

У порожній сповідальні деколи тільки щось скрегоче, рипить, попискує. Ці звуки є голосом уявного духівника. На сцену повільним крочком видибує Дідусь, з великим зусиллям приклякає, по другий бік сповідальні, слідом за ним входить боса дівка. Доярка в підкасаній спідниці з дійницею в руці. Блузка на ній розстебнута, видно білі груди. Бик-Батько підривається. Доярка з вереском вибігає, за нею, порикуючи, мчить Бик-Батько.

ДІДУСЬ: Я прагну всім серцем... усією сутністю... думкою, словом і вчинком... нечистість, нечистість — це моя драма, я гадав, що старість... старість захистить, зведе навколо мого тіла оборонні мури, вали й рови, що думка про вічне, загробне життя стане щитом і захистом від спокус... але й лакомство повернулось, і пажерність, і лінощі, сором сказати, якби я ще був гімназистом або якимсь, прошу пана, абітурієнтом, і марнотний я став, і грайливий... і вуса фарбую, і бороду... й підвусники ношу з марноти, гадав, що занурюсь у мудру старість, як у прохолодне кришталеве джерело, тим часом живу в якомусь теплому густому вариві, щоб не сказати гірше... повертаюся до старих шкідливих звичок, які мав у сімнадцять... (Дідусь показує, що знову вдається до гріха Онана.) Ця долоня, котра повинна вхопити стерно на ниві, чепіги плуга, ця долоня, призвичаєна до шаблі й пера... все спокушає, усе вводить у спокусу... я знову виколупую родзинки зі здоби, наминаю льодяники й помадки, замість щоб засідати в пантеоні, постійно думаю, чи гарно виглядаю... обдивляюся, приглядаюся... ті пупчики, ті цицечки, сіднички, я гадав, що вивільнюся від тваринного пожадання й віддамся медитації в монастирі поміж пустельників... та де там... мене аж тіпає, коли подумаю про вічне спасіння, про могилу, гидую смертю... отож як же! це мене, мене замкнуть у труні? Замурують у могилі... запихатимуть мене в землю, притопчуть... а ті пупчики, такі пружні, випнуті.... які ж сіднички тепер має та шельма Паулінка... погладиш їх — мовби персик, вщипнеш — твердне, як мармур... поплескаєш, — і крутить ними, й вертить... обертається навколо мене, наче та дзиґа...

Водночас з цією останньою реплікою на сцену виходить Пауліна і справді крутиться й вертиться. За нею — боса дівка й Кухарочка, теж крутять... Дідусь дивиться на них і теж крутить головою. Цієї миті на сцену вилітає захеканий Бик-Батько. Колінкує біля сповідальні.

БИК-БАТЬКО: Я прийшов, щоб виправитися. (Несподівано підхоплюється й женеться за Дояркою, та втікає — Бик-Батько за нею слідом.)

ДІДУСЬ (хитає головою): Кров, кров..

У цьому місці Дідусь може починати розкладатися. Протяжний довгий стогін. Це стогне Мати (близько тридцяти секунд.), поки підходить до сповідальні, відтак стогін перемінюється в тиху музику — рівночасно Мати говорить мелодійним голосом, просяклим мукою.

МАТИ: Я не винесу цього довше, наковтаюся, нап’юся чогось, простромлю себе, ніколи не кохала його, — ні коли віддалася йому, ні коли народила йому-у-у дітей... завжди була всередині порожня, холодна... він був байдужий мені, а тепер став ненависний... ненавиджу його, його, його, тепер, коли наша дитина, наша донька мусить стати дружиною, жінкою, матір’ю, його близькість викликає в мені відразу... огиду... вірність і чесність аж до смерті, ох, що ти можеш знати про пекло, яке заміжня жінка знаходить у ліжку нелюбого чоловіка... Ненавиджу його від нашої першої шлюбної ночі... він пробуджує в мені огиду... таку, як тоді... коли я втекла до матері... Мене віддали за нього, не питаючи згоди... боялися, що я залишуся старою дівкою... Нас було вдома вісімнадцятеро разом... сімнадцятеро дівчаток і один хлопець, одинак Беньямін, який помер від кашлюка у війську, в ляйпциґській кампанії... містища, пуповини, пупочні канатики, белі... ах, ах, ах, отче, якби ти мав це в собі, що я маю, ти співав би інакшої. О! Інакшої! А тепер цей мій тиран не припинив своїх домагань, цілком навпаки... (Кілька секунд тиші. Тепер на сцену виходить Кухарочка. Спітніла, стає за спиною в господині. Витирає обличчя фартухом. Зосереджено слухає.)

МАТИ: Відірву стопи від землі

Полечу

Ясними луками неба

Слідом за золотими зірками

Зі сльозами

Захвату щастя й жалю

Полечу

КУХАРОЧКА (стає навколішки поряд із господинею і каже їй до вуха голосним захеканим шепотом, витираючи фартухом обличчя, шию, груди): Прошу вашого дозволу, ясна пані: чи мені натерти печеню часником, а чи тамариндом, чи додавати майорану до котлет і кропу до рум’янкового настою для старшого пана? Чи чекати, доки зарум’яниться на повільному вогні й поливати по тому, як вийму, чи одразу, як вкладу до печі?

МАТИ (не завертає уваги на Кухарочку): Будь ласка, не намовляйте мене до співжиття... усе життя вагітна...

КУХАРОЧКА: Гайовий приніс козенятко, то не знаю, чи випатрати й подати з гострими бурячками, чи замаринувати з жерухою й оцтом... чи ясна пані завітають до кухні? (Кухарочка колінкує.) ...І мене не обмине, хоч би людина над плитою стояла, а передвчора приправляла томатну юшку сметаною, то пан зайшов мені нишком іззаду, що я аж омертвіла з жаху, ледве спам’яталась і кажу: а чи не сором панові, діти ж бо дорослі, то є тяжкий гріх таким способом, і я розгрішення не дістану... а панові хай би що, тільки далі своє робить, лиш як заплакала, то спохопився й почав пояснювати мені... витягає срібного рубля та й каже: «Ото придивися добре до цього боку — це рубль?» — «Рубль», — ясний пан перевернув рубля на другий бік і знову питає: «А з цього боку що?» — «Теж рубль», — відказую. — «А бачиш, дурепо! Чи спереду, чи ззаду — той самий рубль і та сама пи... і гріху тут нема», — дав мені того рубля й пішов собі. А я все стояла, стояла з тим рублем у руці...

МАТИ: Отож і я своєю стриманістю його на гріх наражаю? Тобто знову я винна... таж йому не двадцять років... Візьміть, кухарочко, кіло шинки із сідла, тільки прошу добре виполоскати, покраяти на п’ять рівних частин, а товкачик зволожити водою й відбити м’ясо з одного боку... Ви ж знаєте, кухарочко, як пан любить... але соліть кожну котлету з обох боків в останню мить перед тим, як смажити... не забудьте лиш добре просіяти сухарі.

КУХАРОЧКА: Таж я знаю панові смаки... А до цього — моркву та салату?

МАТИ: Так-так, розкладіть, будь ласка, на довгому полумиску, оперши котлети одна на другу, і скропіть зарум’яненим маслом.

Картина 4

Той самий салончик. Меблі переставлено так, що стало більше вільного простору. Літній вечір, за вікнами — галуззя дерев, здалеку чути собаче гавкотіння. Гості різного віку. Одягнені розмаїто, але костюми наближені до моди кінця ХІХ або початку ХХ століття. Дрібні деталі декорацій: усілякі вазони, картини з натяком на сецесію, але не варто наголошувати на цьому. Б’янка сидить за фортеп’яно й виконує якусь романтичну п’єску, біля фортеп’яно — молодий мужчина (може бути в студентському мундирі або одягнений «для візиту», він перегортує панні ноти. Останні фортеп’янні акорди. Оплески. Мати Б’янки підходить тепер до студента, бере його попідруч, каже щось до нього. Гамір голосів. Він віднікується жестами, врешті згідливо схиляє голову. Спирається рукою на фортеп’яно, дивиться вгору, вниз, чекає, поки гамір цілковито стихне. Починає декламувати.

БЕНЬЯМІН:

О прийди, восени —

в білі шати прозорі свій стан огорни — невагомі,

павучі...

На розкішні ебенові коси

кинь, мов перли, розіскрені роси,

мов веселку від барв похололих

лискучу...

О прийди, восени —

хай бринить твоя скарга журлива, неначе клини

журавлині,

що не стомляться небом спливати...

Небо диха терпким ароматом

пишних квітів, які на морозі

гинуть...

О прийди, восени —

несмілива і тиха, немовби занурена в сни,

і долоні

ніжноперсті, м’які, запашні

поклади невідчутно мені

на затерплі від болю і виснаги

скроні...[9]

Мить тиші, близько десяти секунд. «Поет» легко схиляє голову і знов обертається до Б’янки. Та плескає в долоні, раптово перестає плескати, на її обличчі вимальовуються подив і страх. Вона розтуляє рота, ніби для того, щоб закричати. Бачить поміж ногами Беньяміна велетенський (мов у коня) член. Б’янка затуляє обличчя долонями й починає верещати (це якийсь пташиний писк). До неї підбігає Мати, обнімає її. Підбігає й Пауліна, намагається відірвати долоні Б’янки від обличчя. Решта гостей — завмерли. Б’янка сміється і плаче, ховає голову на грудях у Матері. Та робить рукою заспокійливі рухи.

МАТИ: Розважайтеся далі, вона просто втратила тяму... (Вони виходять, усі й надалі нерухомі. Першим починає ворушиться Батько. Підходить до Беньяміна і плескає його по ­плечі.)

БАТЬКО: Ви створили такий настрій, так нажахали нас смертю, бачте... це негодящий твір для виконання у товариському колі... добре, що в нас решта паній не зомліла... Облиште смерть монахам-капуцинам. Тепер я вам задекламую:

Життя коротке. Вір цій тезі!

То пощо нидіти в аскезі?

Уділ не в схимі, а в трапезі.

Гуляй і тішся без упину,

Облиш книжки, хапай дівчину

І витискай, немов цитрину!

(Лунають смішки й оплески.)

І не складай офіри цноті,

Коли в тобі вирують хоті![10]

Декілька пар починають танцювати. В цьому гаморі до салону повертаються Мати, Б’янка й Пауліна. Сідають. До них наближається Беньямін, але Б’янка, нібито настрахавшись, біжить на другий кінець салону, де сидить Дідусь. Розмовляють, сміються.

МАТИ (дивиться на Бена, той невпевнено всміхається до неї): Розважайтеся далі... це хвилинне... в такому віці... (Відходить.)

БЕН: Панно Пауліно, чи ви помітили в мені щось?..

Пауліна з удаваною серйозністю оглядає Бена з ніг до голови.

БЕН: Що сталося?.. Чому Б’янка злякалася, ніби побачила привида?

ПАУЛІНА (заходиться сміхом): У неї глисти... бідолашко... й вона часто зомліває... блює, але вона вже прийшла до тями.

БЕН: Але вона... це я настрахав її. (Машинально перевіряє всі ґудзики.) Може, ви помітили якийсь безлад у моєму гардеробі, якесь відхилення від норми?

ПАУЛІНА: Ви такий забавний! (Пауліна зі сміхом підбігає до Дідуся.)

Бен бренькає одним пальцем на фортеп’яно.

ДІДУСЬ (сміється, гладить Б’янку по голові, Пауліна склала руки, мов до молитви, вочевидь просить про щось): Ох, кози-кози! Пам’ятаєте, як я вас на колінцях катав — одну на цьому, а другу на тому... Ну-ну? Хочете прокататися ще?

Їде, їде пан, пан,

На конику сам, сам.

А за паном хлоп, хлоп,

На конику гоп, гоп...

ПАУЛІНА: Якщо я сяду, то в тебе, дідусю, ніжка трісне (сміється).

Б’янка стає навколішки біля ніг стариганя і притискає голову до його колін. Раптово бачить... сукно штанів здіймається, ніби щось хоче пробитися назовні, репає й поволі виростає білий член, схожий на гриб-соромітник... Ніхто, крім Б’янки, не бачить цього... Б’янка мовчки відходить. Дідусь здивовано дивиться на неї. До нього підходить розвеселений Батько — частує сигарою. Пауліна зі сміхом підбігає до Б’янки, яка стоїть біля вікна, відвернувшись спиною до гостей. Обнімає її, шепоче щось до вуха.

БАТЬКО: О! Друга теж втекла. Ви, дідусю, забули, що наші кози стали паннами, і на колінці, як на конику, уже не їздять. Хіба що на коліні в Беньяміна чи у Фелікса... (Сміється.)

Знову звуки фортеп’яно. До дівчат підходять двоє молодиків. Кланяються, запрошують до танцю. Пауліна обертається, починає танцювати. Б’янка далі дивиться у вікно. Нерухома. Лише за якийсь час обертається і з тривогою дивиться на молодика. Той стоїть, виструнчившись. Б’янка бачить у нього поміж ніг твердий, наче з дерева, великий член. Здається, що молодик хоче простромити її. На обличчі Б’янки вимальовується жах. Світло гасне. За вікном розростається кривавий місяць. Чути подзвін. Увесь салончик тане у світлі — немов у червоній воді. Через салон пробігає Бик-Батько.

Картина 5

Світанок, крізь зачинені віконниці просочуються пасмуги ранкового сонця. Б’янка неспокійно крутиться в ліжку. Пауліна спить, не прикрита. Скинула ковдру на підлогу. Б’янка постогнує крізь сон, ворушиться, прокидається. Витягає руку з-під ковдри, оглядає себе, ховає під ковдру, за мить витягає обидві руки, бачить на них кров. Обнюхує руки. Лежить нерухомо. Поволі відгортає ковдру, оглядає себе, стає навколішки на ліжку, оглядає постіль, торкається до свого тіла, закривавленої сорочки, простирадла. Сідає на ліжку, зіщулившись, тісно обнімає коліна руками, потім обережно лягає на бік, обгортається ковдрою. Лежить нерухомо. Пауліна перевертається з боку на бік, обнімає подушку, похропує. Дзиґар вибиває годину: чотири удари. Б’янка піднімає ковдру. Раптом вистрибує з ліжка... пищить, урешті видобуває із себе якесь скімлення, наближається до ліжка Пауліни, притискаючи руки до живота.

ПАУЛІНА (прокидається): О Боже! Як я змерзла! (Перехиляється через ліжко, витягає ковдру, раптово помітила Б’янку, перелякано дивиться на криваві плями.) Що з тобою?.. (Б’янка робить крок до Пауліни.)

ПАУЛІНА (сахається): Чого ти виєш?... Що це? Ти вся в крові.

Б’ЯНКА: Мабуть, у мені щось розірвалося.

ПАУЛІНА (встає): Я збігаю до...

Б’ЯНКА: Вони ще не повернулися з балу...

ПАУЛІНА (вистрибує з ліжка): Ляж і лежи! (Вибігає.)

Б’янка стоїть нерухомо, її руки обвисли вздовж тіла, раптово швидкими рухами зриває простирадло, згортає його і запихає до печі. До спальні входить Тітка, слідом за нею Пауліна.

ТІТКА (обнімає Б’янку і гладить її по голові. Б’янка цілковито пасивна, заніміла. Пауліна збуджена й схвильована): Паулінко, марш у ліжко, нема що бігати в сорочці, бо застудишся, зараз ми все владнаємо. Ходи, Б’янко, для початку заспокойся... нічого не сталося... тобі треба вмитися. (Заходять за ширму. Чути, як ллється вода і таке інше.) Вата! Де у вас вата?

ПАУЛІНА: Я зробила з вати бороду та вуса.

ТІТКА: А! Власне... (За мить Тітка з Б’янкою виходять із-за ширми, Тітка дивиться на ліжко.) А де простирадло?

Б’ЯНКА: Я викинула його до печі.

ТІТКА: Дурненька... (Міняє постільну білизну на ліжку Б’янки, Б’янка стоїть нерухомо. Тітка вкладає Б’янку до ліжка, обгортає ковдрою й цілує.)

Б’ЯНКА: Пробачте...

ТІТКА: Дурненька...

Б’ЯНКА: Але... я...

ТІТКА: Ну?

Б’ЯНКА: Не кажи нічого татові, благаю тебе, тітонько, можеш сказати мамі, кухарочці... кому хочеш... але татові ні! Нізащо! Якщо скажеш, то я вб’ю себе!

ТІТКА: Спи, спи... на добраніч, діти. (Тітка виходить. Дівчата лежать мовчки, близько десяти секунд.)

Б’ЯНКА: Паулінко... (Тиша.) Паулінко... спиш?

ПАУЛІНА: Сплю.

Б’ЯНКА (за мить): Ти бридишся мною?

Пауліна мовчить.

Б’ЯНКА: Бридишся? Скажи...

Пауліна мовчить.

Б’ЯНКА: Тітка сказала мені, що за три дні все мине, і я буду така, як раніше...

ПАУЛІНА: Не знаю.

Б’ЯНКА: Ми знову будемо лежати разом і розповідати щось.

Пауліна мовчить.

Б’ЯНКА: Не сьогодні, потім.

Пауліна мовчить.

Б’ЯНКА: Якщо ти будеш доброю до мене, то я розповім тобі... (За мить, хвалькувато.) У мене було видіння!

ПАУЛІНА: Брешеш.

Б’ЯНКА: Клянуся дідусевим прахом, головами мами й тата... до мене приходив святий Миколай.

ПАЛІНА. Божевільна. Святий Миколай не ходить улітку...

Б’ЯНКА: Я бачила його, як тебе, могла дотикнутися рукою...

ПАУЛІНА: А коли це було?

Б’ЯНКА: Може, вже три роки тому... коли я лежала в ліжку зі свинкою.

ПАУЛІНА: А чому ти тоді не розповіла?

Б’ЯНКА: Я соромилась і теж сумнівалась, але що більше часу минає, то глибше я вірю в моє видіння.

ПАУЛІНА: Влітку святого Миколая нема...

Б’ЯНКА: А де він?

ПАУЛІНА: В носі... Стара корова — і віриш у такі байки...

Б’ЯНКА: Певно, що вірю.

ПАУЛІНА: То й вір собі...

Б’ЯНКА: А ти не дістанеш розгрішення за такі слова про святого Миколая.

ПАУЛІНА: Знаєш, воно мені так свербить, наче мураха в дупці.

Б’ЯНКА (починає плакати): Свиня, свиня, свиня... всім розповім... я справді мала таке видіння... не віриш?

ПАУЛІНА: То, може, ти свята?

Б’ЯНКА: То ти вже віриш, що в мене було видіння?.. Я лежала сама... бо тебе забрали до іншої кімнати... лежала сама... все добре пам’ятаю. Тато з мамою і тітонька поїхали в гості, я ще просила, щоб до мене прийшла кухарочка, але вона сказала, що не має часу, бо мусить скубати качок... я лежала дуже довго й думала про всякі речі... про наші сукенки й вельони... як ми підемо — наче дві принцеси, усі в мереживах і тюлі... я була трохи сонна, але не спала... клянуся дідусевими кістками, що це був не сон... у мене були заплющені очі... я почула, як хтось поторсав клямку, але двері ніхто не прочиняв... я чула, як хтось увійшов крізь ті замкнені двері... ніби війнув пахучий вітерець, і на тій хвилі дуже гарних пахощів до мене пливла Постать... я вдавала, що сплю, але крізь шпаринки бачила, що в ногах ліжка стоїть святий Миколай, він був у червоних шатах, мав білу шапку, насунуту так глибоко, що не було видно його обличчя, мішка з подарунками в нього не було, він наблизився до мене, схилився й мовчки дивився, тоді я міцно заплющила очі і вдавала, що сплю, але він не поворушився, я прочитала один «отченаш», поволі зробила шпарку і глянула. Він схилився наді мною, нібито слухав, як я дихаю, і гарним, мов музика, голосом запитав: «Ти спиш, дитинко?», — але я не поворухнулась, лише знову почала подумки проказувати молитву... тоді він витягнув руки в червоних рукавичках і почав обережно відгортати ковдру, я перевернулася на бік... тоді святий Миколай опустив ковдру й випростався, він сягав головою стелі й сповнював уже всю кімнату червоним плащем, я лежала нерухомо, потім знову перевернулася догори животом... Він похилився наді мною і почав обережно загортати мою сорочку, я молилась і вдавала, що сплю.

ПАУЛІНА: А навіщо ти вдавала, треба було сказати щось.

Б’ЯНКА: Я не хотіла злякати його.

ПАУЛІНА: Дурна, таж така проява не боїться, мабуть, ти хотіла, щоб він зазирнув тобі туди?

Б’ЯНКА: Свиня... нічого більше не розповім.

ПАУЛІНА: Хто починає, а не кінчає, той у пеклі поневіряє­ться... я тобі теж розповім про моє видіння, не думай лиш, що тільки ти маєш видіння... я мала сьогодні видіння в саду, в малиннику...

Б’ЯНКА: Я лежала наче мертва, а він підгортав мою сорочку дедалі вище, майже під саму шию, мої очі були заплющені, але я відчувала... потім почула делікатний шурхіт шат і знову зробила маленьку шпарку й побачила його над собою — він увесь похилився, без обличчя, немов червоний птах, нічого не казав, лише вдивлявся в мене, я щільно склепила очі й майже перестала дихати, чула його дивний важкий віддих, він дихав важко, мов ковальський міх, наче змучений кінь... я чула, як у мене калатає серце, не могла ворухнути ні рукою, ні ногою, хотіла сказати щось, але не могла... тоді годинник вибив дванадцять разів, я лічила — і на останньому ударі розплющила очі й почала дивитися на нього... Він здійнявся вгору, майже до стелі й дивився в мої очі тими дірами в шапці... раптом підняв руку в червоній рукавиці, зробив якийсь знак і, не відчиняючи дверей, вийшов із кімнати... лише за мить я опустила сорочку й накрилася ковдрою, почала молитись і заснула... (Тиша.) Паулінко...

ПАУЛІНА: Ну?

Б’ЯНКА: Присягнися мені головою, що нікому не розповіси про це видіння, а якщо розповіси, то щоб ти засліпла, оніміла й запаршивіла.

ПАУЛІНА: Амінь... присягаюся... зате знаю тепер, чому я завжди така голодна, навіть коли прокидаюсь уночі... а той твій Миколай був у штанях?

Б’ЯНКА: Ні. Так...

Картина 6

Посеред салончику стоїть відчинена скриня, на всіх меблях розкладено постільну та спідню білизну. Мати й Тітка перебирають білизну, лічать, перекладають, укладають, розкладають, складають. При цьому присутня Паулінка, яка не бере участі в метушні, лише вигукує деколи: «Прекрасно, чудово!».

МАТИ: Три сорочки батистові, денні: біла (подає Тітці), рожева (подає) і блакитна.

Тітка складає сорочки, перев’язує стрічечкою, відкладає на стіл.

МАТИ: Три сорочки денні трикотажні (рахує й віддає Тітці) й шовкові трусики, відповідні за кольором.

Тітка складає сорочки та трусики, перев’язує стрічечкою.

МАТИ (лічить кожен предмет білизни, обдивляється його, складає й подає Тітці): Одна скромна комбінація з рожевого шовкового полотна, оздоблена мереживом або тюлем, до неї — відповідно — трусики з такого самого матеріалу.

ПАУЛІНА: Ох, яке ж воно гарненьке!

МАТИ: Одна скромніша комбінація, чорна, під темні вечірні сукенки.

ПАУЛІНА: Диво!

МАТИ: Чотири нічні сорочки з батисту або шовкового полотна, кілька бюстгальтерів у відповідних кольорах... (Розглядає маленькі бюстгальтери.)

ПАУЛІНА (приміряє один із них): Воно таке мацюпуньке, як для голубиці...

ТІТКА: Пауліно, нехай тобі через це голова не болить... коли Б’янка почне годувати...

ПАУЛІНА (заходиться сміхом): Годувати, годувати, годувати...

Тітка складає білизну, пересипає її лавандою. Сідає на канапу. Мати складає якісь мереживні хустинки, розгладжує їх долонею.

МАТИ: Дай Боже, щоб Б’янка знайшла більше щастя у заміжжі, ніж її Мати.

ТІТКА: Паулінко, будь така ласкава, піди скажи кухарочці, щоб нам прислали хорошого чаю з варенням... Тільки щоб одна ласунка не з’їла усе варення дорогою...

Пауліна сміється й вибігає із салонику.

ТІТКА: Мушу сказати тобі по секрету, що мене непокоїть Б’янчина поведінка... Батько виховав із неї хлопця... якогось вояка... вона анітрохи не вміє кокетувати... мені не йдеться про надмірність у цьому... але трохи життя... панночка не може рухатись, як старий професор або й узагалі як кілок... у неї нема плавності в рухах... навіть у танці... ні пригорнеться, ні вигнеться, — ніби кийка проковтнула... Бідолашний цей пан Беньямін, він також біля неї ціпеніє, як накрохмалений.

МАТИ: Може, вона зміниться у заміжжі, зігріється в променях кохання... це, здається, розсудливий хлопець, у мене гарні передчуття на майбутнє.

ТІТКА: А ти хіба зм’якла, зігрілася, розтанула в променях почуття?.. Те саме казали, коли віддавали тебе за Вінцента... він так рвався до женячки, аж ногами загрібав... замість гнотика йому дістався ангелик... прекрасний... але холодний, порцеляновий ангелик.

МАТИ: Анелю, забудь про минуле, не гребись у вистиглому попелі... Я не хотіла йти за нього. Вінцент завжди здавався мені надто запальним... Я відчувала, що не справлюся з ним... була впевнена, що лише ти зумієш ощасливити його...

Мить тиші — близько десяти секунд. Потім жінки повертаються до свого заняття. Тепер Тітка виймає зі скрині накидки, постільну білизну, розглядає, розкладає, складає кожен предмет знову...

ТІТКА: Три скатертини кольорові для сніданків, дві білі на дванадцять персон із серветками — для великих бенкетів, дві білі скромніші, на шість персон, кольорові скатертинки для кавування й вечері...

МАТИ: Якщо ми вечеряємо в родинному колі — то на шість персон, кремового або блакитного кольору.

ТІТКА: Три зміни постільної білизни, одна елегантна, дві скромніші, дванадцять махрових рушників, дванадцять кухонних ганчірок, шість кухонних рушників.

МАТИ: Із сукенками можемо почекати, бо мода надто часто змінюється, зрештою, я мушу вибратися до кравчині в цій справі... поки що досить чорної сукенки для візитів, чорної спідниці, кількох гарних блузочок, двох шлафроків...

Входить Пауліна, вносить тацю з чайним сервізом, варення, тістечка, розставляє все на столику, сама сідає збоку на канапі, наминає варення з блюдечка, раз у раз облизується. Жінки наливають чай, п’ють, їдять, бесідують.

ТІТКА: Паулінко, чого ти так плямкаєш?

МАТИ (гортаючи якийсь журнал): Може, це й недоречно, — те, що я скажу... але ж це речі, яких не вдасться оминути, тож треба говорити про них відверто й напрямець — як про всі речі, котрі стосуються життя (переглядає журнал). Мені здається, ми знайшли щось годяще... Глянь, Анелю.

Тітка підсідає ближче, обидві розглядають журнал, лише Паулінка й надалі поглинута варенням.

ТІТКА: Татусь щодалі слабшає, й найгірше може статися будь-якої миті, він анітрохи не усвідомлює цього...

МАТИ: Може, це й краще для нього, але ми мусимо лишатися дієвими і зберегти здоровий глузд... врешті-решт, те, що ми купимо тканину і приготуємось, — нічого не означає, я знала людей, які прожили після останнього помазання ще десять років, ба, не просто прожили, а й насолоджувалися життям... гадаю, ця жалобна сукенка з матового шовку, з драпіруванням на ключицях і мереживним жабо мені пасувала би. Тканини при ширині вісімдесят сантиметрів теж не багато — три метри із сантиметрами.

ТІТКА: Це драпірування виглядає трохи легковажно... кокетливо, а в нашому віці...

МАТИ: Тоді, може, оця з жоржету, оздоблена рюшками біля шиї і на рукавах... драпірований ліф... матеріалу при ширині дев’яносто сантиметрів піде лише три метри тридцять сантиметрів... може, ти пристанеш на цю? Для дівчат можна пошити дві подібні сукенки, поглянь!

ТІТКА: Треба, може, запитати їх... Паулінко, перестань вилизувати блюдечко й подивись... отут... Сукенка з креп-сатину з оздобами, з білого шовку в чорні цятки...

ПАУЛІНА: А коли похорон дідуся?

МАТИ: Як ти можеш?!

ПАУЛІНА: Я?

МАТИ: Це просто-таки цинізм і відсутність виховання.

ПАУЛІНА: Пробачте.

МАТИ: На жаль, є багато людей, які сприймають жалобу лише як етикет, одначе складно уявити найближчих родичів, які йдуть позаду труни свого батька або брата в барвистій і крикливій одежі.

ТІТКА: Коли ти посерйознішаєш, Пауліно, то зрозумієш, чим є для нас, жінок...

ПАУЛІНА: Але дідуньо здоровий як вода, він гасав у саду, наче коник-стрибунець...

МАТИ: Як це — «гасав»?

ПАУЛІНА: Ну, звичайно, він ганяв наввипередки з кухарочкою... навіть застрибнув на неї.

ТІТКА: Не верзи дурниць і не перебивай... отож ми, жінки, не маємо втрачати чарівності навіть у жалобі. Ба більше, ти мусиш знати, що часто чорний колір жалоби підкреслює жіночу вроду... жінка, яка виглядала в барвистій сукенці банально й непоказно, може зачарувати нас, коли вона в чорному.

МАТИ: Таких випадків сила-силенна.

ТІТКА: Найважливіше в жалобі — це відповідний капелюх із довгою вуаллю.

МАТИ: Який є благословенням для всіх жінок.

ТІТКА: Адже поміж них є такі, що прагнуть сховати свій біль якнайглибше.

МАТИ: Особливо сльози.

ТІТКА: Від нахабних і непроханих людей, які свердлять їх поглядами.

МАТИ: Окрім капелюха, треба пам’ятати і про решту вбрання.

ТІТКА: Для сукенки згодяться вовна і матовий шовк, влітку жоржет, муслін і шифон.

МАТИ: Взуття без полиску, найкраще замшеве.

ПАУЛІНА: І я теж уявляю собі деколи, що тітонька або дядько померли, або що померли усі...

МАТИ (б’є її по обличчі): Вибачись, негайно!

ПАУЛІНА: Вибачте.

Через сцену пробігає Доярка — в дерев’яних ступаках, у сорочці, розхристаній на грудях... слідом за нею біжить Бик-Батько, порикуючи — за ним Кухарочка в панталонах і бюстгальтері — за Кухарочкою підстрибом — Дідусь. Жінки не переривають розмови. Не бачать цього хороводу. Хіба що на Паулінчиному обличчі видно здивування... може, вона й помітила.. але певності в цьому немає.

МАТИ: У другому півріччі жалоби дозволений білий колір.

ТІТКА: Отож можна оздоблювати чорні сукенки білими комірцями, жабо, манжетами й пасками, окрім цього, в спекотні дні можна повністю одягнутись у біле. В цей період відмовляються також від капелюха з вуаллю і починають носити чорні капелюхи.

МАТИ: Прості, з білим пір’ям, квітами чи схожими оздобами.

ТІТКА: Починають носити перли та діаманти.

МАТИ: За винятком кольорових прикрас.

ТІТКА: Жалобу по батьках і подружжю носять рік і шість тижнів.

МАТИ: По дідусях і бабусях — півроку.

До салончику входить Дідусь, він занепалий духом. Безтямно роззирається навколо. Жінки не дивляться на нього, лише в журнал. Дідусь важко вклякає — наче біля порожньої сповідальні, якої тут нема, б’є себе в груди й таке інше.

ДІДУСЬ (нібито повертається до попередньої сповіді): ...Потужним і водночас таємничим є мовчазне царство смерті. Даремно пручатися йому. Серед численних догматів цей найгрізніший, він невблаганно виголошує кінець дотеперішнього існування, хоча, з другого боку, нібито й винагороджує людину, бо звістовує світові тріумфальну правду про нове, краще загробне життя... (Мати прикладає пальця до губ... Усі троє виходять.) ...Я гадав, що сивина, гідність віку будуть захистом для мене, що я, старий, однак відданий воїн, служитиму вже тільки внукам і правнукам, що віддам усього себе без решти на службу нації та суспільству, що увізьму під свою опіку землероба й купця, ремісника і наймита... memento mori... бо ти є порох... (Через сцену пробігає Доярка.) е-е-е... теє... (слідом за Дояркою біжить Кухарочка, за Кухарочкою — Дідусь, волаючи: «...І в порох обернешся».)

Картина 7

Декорації майже як з опери. Сірі та чорні стовбури дерев. Зелені папороті здіймаються де-не-де над рослинним покривом. Світляна смуга пронизує простір поміж стовбурами дерев або падає згори. Освітлено лише середину лісу, по краях панує морок. У мороці ховаються різнокольорові гриби. Ліс немов із казки. Тиша. Двоє дівчаток у білих сукенках ходять, бігають посеред дерев. В цьому освітленні не видно їхніх обличь, важливий елемент білизни́ та руху (це може виглядати, як гра). Вони похиляються, нібито збирають гриби або ягоди. Дівчата шукають одна одну, перегукуються, наслухають, щезають з очей. За мить ліс порожній, через якийсь час входить лише одна дівчинка, Б’янка.

Б’ЯНКА: Пауліно, Ліно! Агов! (Тиша близько десяти секунд.) Агов! Озвися! (Музика.)

Із темряви виринає силует, загорнутий у чорну пелерину. Чоловік зупиняється, обернувшись спиною до публіки. Б’янка (обернута обличчям до публіки) стає як укопана. Чоловік широко розводить руки й розхиляє пелерину (плащ). Б’янка стоїть нерухомо. Заслоняє обличчя долонями. Раптово зривається й утікає поміж дерев і кущів. Чоловік змахує кілька разів руками, нібито хоче злетіти. Світло мерхне, чоловік розчиняється в темряві. Світло знову яскравішає. До лісу входить Паулінка з кошиком.

ПАУЛІНА: Агов! Я тут ! Агов! (Наслухає.) Озвися, Бібі! Агов!

Вбігає Б’янка. Сукенка на ній брудна, пошарпана, волосся в безладі. Підбігає до Пауліни, обнімає її. Вони начебто зрослися в обіймах.

ПАУЛІНА (за мить): Що з тобою? Ти наче з лиця спала, в тебе серце заходиться...

Б’янка обнімає її міцніше, мовчить.

ПАУЛІНА: Ходімо додому, ти, мабуть, захворіла, вся тремтиш... тобі холодно?

Б’ЯНКА: Так.

ПАУЛІНА: Ти спітніла, вся мокра, чого ти налякалася?

Б’ЯНКА: Не знаю.

ПАУЛІНА: Ти бачила дикого звіра?

Б’ЯНКА: Так... так...

ПАУЛІНА (торкається до її обличчя, до лоба): Це, мабуть, був кабан?

Б’ЯНКА: Не знаю.

ПАУЛІНА: Певно, ти злякалася галузки.

Б’ЯНКА: Я... Ліно... я бачила... (Притискає губи до вуха Пауліни.)

ПАУЛІНА: Ні... та що ти? (Світло згасає.)

Через роки. Музика гучнішає. Потім тиша. Світло яскравішає, можна бачити проріджений ліс, мовбито хтось вирубав у ньому частину дерев. Галявинка. На траві — білі скатертини. Кухарочка й Тітка пораються, виймають із кошиків келихи, тарілки, серветки, провіант. Дідусь розмовляє з Матір’ю... решта товариства сновигає між деревами. Дівчата, Пан Фелікс, Беньямін, Мисливець, одягнений у чорне, який скидається на силует незнайомця з попередньої сцени. Усі шукають гриби. Поміж дерев видно червоні мухомори, лисички, білі, підберезники — всі гриби фантастичних розмірів. Із лісу виходить Бик-Батько. Доволі підозріло стрибає навколо Кухарочки, та відганяє його ганчіркою. До Батька підходить Пан Фелікс — управитель. Вони бесідують.

ПАН ФЕЛІКС: Не знаю, ясний пане, не знаю... гадаю, що від купівлі поки що треба утриматися...

БИК-БАТЬКО: На хребті гарні м’язи.

ПАН ФЕЛІКС: Але стегна слабкі.

БИК-БАТЬКО: Головне, щоб стегенна частина...

ПАН ФЕЛІКС: Чорна добре розвинена.

БИК-БАТЬКО: На око стегна й гомілки слабкі.

ПАН ФЕЛІКС: Я добре обмацав її — гарантую... на лопатках і хребті гарні м’язи, зад виразно заокруглений... чого ще можна бажати.

БИК-БАТЬКО: Тоді ріж і не питай.

ПАН ФЕЛІКС: Теж так гадаю.

Бик-Батько плескає Пана Фелікса по плечі, проходять...

МАТИ: Анелько, облиш це минуле. (Протирає склянки.) Навіщо тепер гребтись у попелі, він вистиг... я не хотіла виходити за Вінцента... пам’ятаєш, як я стояла навколішки перед тобою і благала, щоб ти вирятувала мене з-під цього ярма, від цього щастя... але чи це було можливо в тамті часи... ви напевно були б щасливі разом... ти завжди подобалася йому, бо взимку і влітку не носиш трусів.

ТІТКА: І ще досі... бо це здорово й вигідно...

МАТИ: Власне.

ТІТКА: Розсуваєш ноги, дзюриш — і все гаразд.

МАТИ: Власне, тим ти його брала.

ТІТКА: Я ніколи не була ангелом, який, ідучи за малою потребою, вдає, що збирає фіалки... і не змінилась ані на йоту, моя Редзю, naturalia non sunt для мене turpia[11]... але я беру Б’янчине щастя близько до серця... мабуть, це єдина річ на світі... зрештою, я вигодувала її... а Вінцента я не хотіла, не хотіла вже нікого... бо ж ти знаєш, як склалося моє заміжжя. Міхал загинув у військовій кампанії, дослівно коли ми лише посмакували наші подружні стосунки... але це був такий час, що він ледве з коня — а вже сурмлять «на коня», поки оглянешся, знову сурмлять «з коня»... ну то що ж, а я лишилася зі свічкою в руці і з перехнябленим вінком на голові.

Тітка розкладає на тарілках копченину, птицю, на тлі проходять Б’янка з Беньяміном, тримаються за руки, потім Пауліна з кошичком.

МАТИ: Облиш тіні в спокої!... Тепер у нас мирний час, нехай же Б’янка спізнає те, що не судилося нам.

ТІТКА: Ну, ти все ж таки маєш дітей від Вінцента.

МАТИ: Але я ніколи не почувалася з ним жінкою...

Жіночі розмови переміняються в якісь скрики, ґелґотіння, вони спілкуються між собою за допомогою жестів і якихось незрозумілих звуків. Кухарочка часом кувікає. Ця заувага стосується не лише цієї сцени. Так само слова Дідуся і Батька перетворюються на порикування, стогони, сміх. Там, де поодинокі діалоги занадто затягаються, треба говорити дуже швидко й переходити на незрозумілі звуки. Вибір фрагментів залежить від того, як розгортатиметься дія. Сценою проходять Б’янка і Беньямін, розмовляють.

Б’ЯНКА: Я деколи довго дивлюся на вогонь і бачу його душу... маленька, немов іскорка... раптом та іскорка росте й збунтовується, вибухає й огортає дерева, ліс, дім і весь світ... вогонь обертається в тигра й пожирає увесь світ... від мене зостається жменька попелу... вогонь це божок, а вода це богиня... вода заливає усе, я деколи відчуваю, що вона сповнює усю кімнату, — холодна й слизька, неначе змія, вдирається у мене крізь усі отвори...

БЕНЬЯМІН: І вода, й вогонь, Б’янко, уярмлені людиною, є її пожиточними й покірними прислужниками...

ПАУЛІНА (підбігає до них танцювальним кроком. У руці тримає білу ніжку гриба. Ніжка завершується стіжкуватою шапочкою синьо-зеленого кольору): Дивіться, що я знайшла! Який великий! (Б’янка і Беньямін зупиняються.) Правда, він такий гарний?.. Великий... Ви розумієтеся на грибах? Я ніколи не бачила такого...

Б’ЯНКА: Дивна форма...

БЕНЬЯМІН: Ліно, викиньте це...

ПАУЛІНА: Ні-ні! Ви заздрите мені... але я це покажу всім... адже ми мусимо вибрати грибну королеву!

БЕНЬЯМІН: Це отруйний гриб, викиньте його й розтопчіть, і, будь ласка, добре витріть руки... ви не повинні тримати це в рученятах.

Б’ЯНКА: Як він огидно пахне! Справді... Бене, а ви не знає­те, як він називається?

БЕНЬЯМІН: Звісно, я навчався кілька років тому в Гайдельберґу... навіть почав писати докторську роботу про гриби, мій науковий керівник, поштивий старий Пільц, був на сьомому небі від блаженства, плескав мене по плечі й торочив аж до нудоти: «Іns Schwarze getroffen, ins Schwarze getroffen»[12], але мені набридло, я покинув цю розвідку й повернувся... то що ж! Гриб, який ви знайшли, це ithyphallus impidicus з родини phallaceae.

ПАУЛІНА: А ви навмисно все так ускладнюєте?.. Б’янко, поглянь, який він чудернацький... (Подає соромітника Б’янці, та жбурляє його з відразою на землю і топче.) Огидна! Огидна... це вона казиться, бо не вона його знайшла! (Б’янка втікає.).

БЕНЬЯМІН: Кажучи приступно, панно Ліно, то це соромітник безсоромний. Неїстівний гриб, з огляду на дуже неприємний запах він не має жодної споживчої цінності.

ПАУЛІНА: Він нагадує мені щось.

БЕНЬЯМІН: Ходімо до решти товариства, бо про нас можуть погано подумати.

ПАУЛІНА (вкладає пальця до ротика): Він мені щось нагадує... Уже знаю!... Уже знаю!

БЕНЬЯМІН: Заспокойтеся, будь ласка.

ПАУЛІНА: Це ви, це ви самі ithyphallus impidicus... Терпіти вас не можу! Я всім розкажу, чого ви навчилися в тому своєму Гайдельберґу!

БЕНЬЯМІН: Таж Ліно...

ПАУЛІНА: Для вас я Пауліна, і прошу мене не здрібнювати, не терплю, коли це робить чужа людина (Беньямін хапає її за рукав.)

БЕНЬЯМІН: Вибачте. (Цілує Пауліні руку.)

ПАУЛІНА: Ви вже просили Б’янчиної руки?

БЕНЬЯМІН: Так.

ПАУЛІНА: Бідний пан Беньямін.

БЕНЬЯМІН: Бідний? (Чути, як хтось плескає в долоні й гукає.)

ГОЛОСИ: Агов! Підвечірок. Просимо до столу, де вони поділися?

ПАУЛІНА: Бідний, бідний Бен.

БЕНЬЯМІН: Цілком навпаки, — я почуваюся багачем, якимсь магараджею.

ПАУЛІНА: Бідний.

БЕНЬЯМІН (роздратовано): Але чому? Що це знову таке?

ПАУЛІНА (відбігає підстрибом, наспівуючи): Бідний Бен, Біґ Бен.

Беньямін іде за нею слідом до товариства.

Тітка тепер лише квокче. Виражає цим квоктанням усе — запитання, радість, сумнів. Звертається — квокче — до Беньяміна — проте всі відповідають на її квоктання так, нібито розуміють, про що мова.

ПАУЛІНА: Я грибна королева!

ДІДУСЬ: А де гриб?

ПАУЛІНА: Я знайшла... чудовий, велетенський. Нехай Б’янка підтвердить...

Б’янка мовчить.

ПАУЛІНА: Це від заздрощів.. він був великий... велетенський, як...

ДІДУСЬ: Ну-ну!

ПАУЛІНА (згинає руку в лікті): О, такий! (Показує.) Пан Беньямін свідок!

Тітка квокче щось запитальним тоном до Беньяміна. При цьому її рот і губи, оброслі густим темним пухом, починають скидатися на курячу гузку. Рожеві й непристойні.

БЕНЬЯМІН (ухильно): Ет, погань.

ПАУЛІНА: Поганка?

БЕНЬЯМІН:. Та щось таке, як поганка. Якийсь собачий грибок...

ПАУЛІНА: Собачий грибок... О ні, ви не відберете в мене королівський титул... Ви ж назвали це фалос імпідікус.

Тітка квокче з жахом, майже захлинається квоктанням.

МАТИ (швидко «забалакує» неприємну ситуацію): Пане Беньяміне, грудку чи ніжку?

Беньямін, зніяковілий, потирає руки.

МАТИ: Вибирайте, будь ласка... рекомендую грудку...

БЕНЬЯМІН: По правді... ну тоді... ніжку, пані, хоча... і грудку теж...

ДІДУСЬ (який жбурляє позад себе обгризену ніжку): А я, пане, гузку, гузку ціную понад усе, а в гусці пупчик. (Дідусь отримує гузку, облизує її, цмокає, плямкає.)

Кухарочка порскає сміхом, прикриваючи рота рукою.

Беньямін сідає на стовбур дерева й обгризає ніжку, декламуючи водночас:

Я такий понурий, як в степу могила,

а такий самотній, мов на морі брижа,

і заблудлий, наче лист на бездоріжжі,

ніби вуж, що звився в черепі безсило[13].

Б’янка здригається, її пересмикує. Кухарочка порскає сміхом, закриваючи рота рукою.

БЕНЬЯМІН: Страшать мене тіні й злочини таємні. З раю ваблять співом крилаті Агури...

Кухарочка починає дивно посмикуватись і хихотіти.

МАТИ (суворо): Що це таке, кухарочко, ви захворіли?

КУХАРОЧКА (закриває собі обличчя фартухом): А бо.. а бо... як уже панич Беньямін щось повість... то всюсятися зі сміху можна... Агури...

ДІДУСЬ (смокче гузку): Пане.... воно таке м’якеньке, жирненьке, лагідне, ніжне, всі найкращі смаки в гузці, не в голові...

Тепер усі сідають їсти. Бик-Батько з Паном Феліксом — управителем. Бик-Батько має голову бика. Поза тим, він одягнений звичайно, «по-мисливському». Раз у раз порикує — сміється. Чути мисливські ріжки. Сонце поволі заходить. Червоне світло затоплює чорний ліс.

Картина 8

Спальня дівчат, світло примерхле, Паулінка тримає на грудях тарілку з тістечками. Повсякчас щось п’є, лиже, наминає.

ПАУЛІНА: Розповідай тепер усе... як Беньямін просив твоєї руки... він ставав перед тобою на коліна?

Б’ЯНКА (обличчя сховане в тіні, мовчить).

ПАУЛІНА: Заберуть тебе у мене, божа корівко... розповідай, бо я згоряю від цікавості...

Б’ЯНКА: Знаєш, Паулінко, він був страшенно сконфужений, не міг слова зі себе видушити... я нічого не казала... Він узяв мою руку в свої... було тихо, немов у храмі... ми дивилися в очі одне одному.

ПАУЛІНА: Вони завжди спочатку тримають за руку, а потім за дещо інше... Мушу сказати тобі, що дідуньо теж делікатний, як і твій Беньямінчик... Дідуньо теж бурмоче щось про храм...

Б’ЯНКА: Дідуньо?

ПАУЛІНА (сідає на ліжку): Уяви... того тижня після репетиції, коли всі вийшли, дідусь почав так лукаво... але потім серйозно: чи ти не хочеш помінятися зі мною, Паулінко? Я дам тобі бонбоньєрку від Фрузинського... а ти мені... (Пауліна заходиться сміхом.) а ти мені даси...

Б’ЯНКА: Ну-ну, що?

ПАУЛІНА (повторює): Я дам тобі бонбоньєрку від Фрузинського... там і «дамські язички», і вишеньки в ромі, й марципани, й зацукрені фрукти... а ти мені даси... ну! Вгадаєш?! Якщо вгадаєш, то я віддам тобі половину бонбоньєрки, і ти зможеш прийти до мене в ліжко...

Б’ЯНКА: Мабуть, ти вигадала якесь свинство... або він хотів, щоб ти дала йому цьомчика...

ПАУЛІНА: Ні.

Б’ЯНКА: Він хотів запхати тобі руку під сукенку?

ПАУЛІНА: Ні.

Б’ЯНКА: Хотів торкнутися тебе там?

ПАУЛІНА: Ні-ні-ні.

Б’ЯНКА: Тоді я не знаю.

ПАУЛІНА: Просив, щоб я дала йому панчішку.

Б’ЯНКА: Одну?

ПАУЛІНА: Так, одну панчішку.

Б’ЯНКА: А що він буде робити з нею?

ПАУЛІНА: Не знаю, може, він здурів... помчав до своєї кімнати і приніс бонбоньєрку, таку велику, як решето, розв’язав стрічечку, щоб я побачила... а я собі міркую: у мене саме є панчохи, котрі треба викинути, заштопані... оті чорні, шовкові, можу дати йому обидві... скажу, що віддала на село... зрештою, вони місяць валялись у шафі... а він уже колінкує і просить панчішку... щоб я надягнула, зняла і всякі такі фокуси... мене розбирало на сміх, але він мав таку міну, що я аж злякалась... я соромилася, бо панчохи були невипрані й смерділи... А він колінкує і каже: «Прямо з твоєї ніжки, дитинко...».

Б’ЯНКА: Мабуть, він з’їхав із глузду...

ПАУЛІНА: Чекай... (Витягає з-під подушки велику коробку, перевиту рожевою стрічкою, розв’язує бантик, відкриває бонбоньєрку.) Дивись.

Б’ЯНКА (встає, сідає на ліжко Пауліни): Чудесна.

ПАУЛІНА: Вони з лікером і ромом... я вже з’їла половину... вчора, поки ти спала... мене ледве не знудило... заверталось у голові, як від алкоголю. Якщо хочеш, то почастуйся.

Б’ЯНКА: Не хочу... потім у мене заведуться хробаки в кишках...

ПАУЛІНА: Ті, що з лікером, — то від них хробаки якраз дохнуть... Якщо спробуєш, то попросиш іще.

Б’ЯНКА (бере одну цукерку): Але ти не закінчила про панчішку...

ПАУЛІНА: А ти мені не розповіла, як Беньямін просив твоєї руки.

Б’ЯНКА: Таж казала тобі: він тримав мене за руку й не міг слова зі себе вичавити...

ПАУЛІНА: Віслючок... Дідусь погладив мене по нозі... а коли я запитала, чи мушу випрати панчішку, бо вона смердить... то він аж скрикнув: «Ні-ні, нехай пахне твоєю ніжкою!».

Б’ЯНКА (дивиться на Пауліну з недовірою, та наминає цукерки, раптом дівчата починають реготати): Ну то й що?

ПАУЛІНА: Він поцілував мою панчішку.

Б’ЯНКА: Я не вірю в це.

ПАУЛІНА: Клянуся прахом наших батьків... потім він згорнув панчоху і сховав разом із гаманцем на грудях.

Б’ЯНКА: У це я вже нізащо не повірю... а де в тебе друга панчоха? Викинула?

ПАУЛІНА: Та йди! Я сховала її про запас... Якщо в нього пропаде та, що з лівої ноги, то він, мабуть, схоче виміняти на щось ту другу... Бо він навіть говорив... але дай слово честі, що нікому не розповіси, бо він сказав, якщо я розповім комусь, то зі мною станеться щось погане.

Б’ЯНКА: Даю слово.

ПАУЛІНА: Він серйозно сказав, що колись попросить труси...

Б’ЯНКА: Труси?

ПАУЛІНА: Та клянуся твоїм здоров’ям, труси. (Дівчата мовчки їдять цукерки, нібито розмірковують, що дідусь робитиме з трусами Пауліни.) Якщо хочеш, то я можу подарувати тобі на весілля другу панчоху.

Б’ЯНКА: Можеш запхати її собі до носа... знаєш, мені здається, що від того лікеру зашуміло в голові..

Пауліна закриває бонбоньєрку й ховає її під подушку.

Б’ЯНКА: Паулінко... можна, я покладу тобі голову на животик... мені так млосно...

ПАУЛІНА: Тільки не притискай, бо я лопну.

Б’ЯНКА (торкається до живота Пауліни): Твій живіт надутий, як барабан.

ПАУЛІНА: А що, ти спала колись на барабані?

Б’ЯНКА: Ні, але так мовиться.

ПАУЛІНА: Мене роздуло, як корову після конюшини... що я таке з’їла?

Б’ЯНКА: Таж ти їси безперестанку, від самого ранку, ще й уві сні плямкаєш...

ПАУЛІНА: Я не німфа й не Ґоплана, які живляться поезією та водоростями.

Б’ЯНКА: Прочитати тобі, що я написала про заручини?

ПАУЛІНА: Така глиста, як ти, може жити на квіточках, під’їсть собі дві камелії-офелії, три туберози на обід, а на десерт лілію або котики з верби, як у тих поезіях... (Пауліна відригує.)

Б’ЯНКА: То я прочитаю тобі.

ПАУЛІНА: Читай... швидше засну.

Б’ЯНКА: Якщо так, то не прочитаю... (Тим часом витягає якийсь зшиток, за мить починає читати.) «Ми оселилися з тобою на дні озера, у храмі, золотому, наче дзвін, який ти розколишеш своїми плечима, потужними, немовби стовбури.... й здригнеться мертве серце... Серце дзвону, твоє серце тримати в долоні, мов настраханого птаха... Серце калатає і рветься від щастя... хочу нести тебе, мов дромадер леопарда, коли той учепиться іклами в парчу його горбатого тіла. Схитне пазурями твій дзвін мовчазний...». Тобі подобається?

ПАУЛІНА (невиразно): Иги...

Б’ЯНКА: «О, дзвонаре мого храму! Розколиши своїм бронзовим серцем дзвін мовчазний мого тіла, зі мною зійди на вершину Монблану, огорни мене полум’ям свого жадання... Ти чудовий, ти білий, смердючий, як соромітник безсоромний, зірваний у чорному лісі в ніч на Купала. Пробуди мене, пробуди, пробуди».

ПАУЛІНА (позіхає): Чудово.

Б’ЯНКА: Мені так холодно... можна, я прикладу щоку до твого животика... (Б’янка притуляє обличчя до її живота.) Який теплесенький!

Пауліна мовчить.

Б’ЯНКА: Який миленький цей твій атласний барабанчик... Можна, я поцілую його? Сьогодні твій пупчик випнувся, увесь, наче вишенька... Ти не вважаєш, що пупець — це дивна частина тіла... властиво, навіщо він потрібен?

ПАУЛІНА: Не знаю... врешті-решт, пупець, то, мабуть, не частина тіла — це ж не рука або нога.

Б’ЯНКА: А що?

ПАУЛІНА: Капшо... Що ти бачиш дивного у пупці?.. Мабуть, знову щось нафантазувала... Так по правді, ти брехуха й бачиш дулю з маком... Своїми видіннями можеш дурити пана Бенчика, а не мене.

Б’ЯНКА (обнімає Пауліну): Щоб ти знала, в твоєму животику шумить, буркоче, вуркоче, булькоче, переливається... так смішно...

ПАУЛІНА: Не притискайся, бо я тобі шептуна пущу.

Б’ЯНКА: Свиня.

ПАУЛІНА (сідає, відпихає Б’янку): Ах ти ідіотко... нехай мене краще вітри розірвуть, чи що? Коли я сама, то пускаю такі канонади, що й Валек не посоромився б...

Б’ЯНКА: Як ти можеш казати таке мені. Ти жорстока...

ПАУЛІНА: Галу-балу... мабуть, з тебе ластівки це виносять... зробили з нас порцелянових лялечок... у нас навіть кишок у животі немає... таж ти мусиш випускати зіпсуті гази, інакше лопнеш або дістанеш заворот кишок... ластівко, коли я випадково підслухала наших панів, які спали на полюванні в стодолі... то вони перділи, наче коні... і щоразу вибухали сміхом, як опісля найдобірнішого анекдоту.

Б’ЯНКА: Перестань.

ПАУЛІНА: І твій Беньямінчик був із ними... знаєш, Б’янко, я гадаю, що чоловіки не надто відрізняються від тварин... із нас зробили метеликів, ангеликів, але цікаво, як такий бик або огир наміряється запліднити метелика? Ми не маємо нічого, соромимся навіть власного тіла, а вони виставляють свої соромітники майже напоказ...

Б’ЯНКА: Ліно... прошу тебе...

ПАУЛІНА: Я поклялася самій собі, заприсяглася прахом нашої спільної матері, що колись у салоні під час бенкету або на танцях, або коли будуть музика й декламація, пердну, як парубок... а потім можу піти в монастир або сконати на місці... але нехай ці ду́рні побачать, що я така сама людина, як усі, а не Ґоплана з желе й веселки... у храмі мого тіла є гази.

Б’ЯНКА (плаче): Що ти вигадуєш? Таке... ти... я...

ПАУЛІНА: Бібіанно... ти? Плачеш? (Обіймає її.) Б’янко... люба моя, я не хотіла образити тебе, але мене деколи лють бере... я це казала не зі злості на тебе, а на них... Вони хочуть розлучити нас навіки, не зважають на наші почуття... Тебе віддають заміж, а мене замислили випхати з дому, нібито на якісь там курси... розпоряджаються нами, як телятами, качками... таж ми теж люди... нібито з любові до нас віддають наші тіла першому-ліпшому чоловікові, який просить нашої руки... та яка там рука, Б’янко, кажуть про руку, а думають про дупу... Нібито наше дівоцтво шановане... втовкмачують нам, що дівоча цнота — то найбільший скарб, а потім віддають ті скарби першому стрічному... оті всі святі мучениці-незайманки... візьми хоча б отих, яких ми граємо в театрику... свята Кристина або Аґата... їх смажать в олії, вони дозволяють врізати собі груди, ноги, язика і голову, але не зрікаються дівоцтва й віри... а ми при слові «дівиця» шаріємося, бо всі — від дідуся до Батька-Бика корчать при цьому слові дурнуваті міни... Не плач, Бі, краще поцілуй мене... бідолашна, холодна глисто... оце твій Беньямінчик збараніє, коли побачить...

Б’ЯНКА (затуляє Пауліні рота долонею): Я йому сказала при заручинах, що віддам йому руку, якщо він шануватиме мої погляди, моє тіло...

ПАУЛІНА: А він?

Б’ЯНКА: Він нічого не відповів... якось так замислився, задивився й погладив мене по голові... потім присягався, що не образить моїх почуттів... коли я сказала, що наш шлюб... що ми... словом, що я прагну «mariage blank»...

ПАУЛІНА: Непорочного шлюбу? Але ти й дурна з тим своїм непорочним шлюбом, запитай у кухарочки, як виглядає такий непорочний...

Б’ЯНКА: Він поклявся, що поки я сама не запрагну, він не торкнеться до мене... і, знаєш? Я попрошу його, щоб ти теж поїхала з нами у шлюбну подорож... це буде така радість... благаю тебе...

ПАУЛІНА: Не верзи абичого... краще покажи язик.

Б’янка показує язик.

ПАУЛІНА: А тепер кажи: «А-а-а».

Б’ЯНКА: А-а-а!

ПАУЛІНА: Ще!

Б’ЯНКА: А-а! А-а-а!.. А навіщо ти кажеш мені показувати язик?

ПАУЛІНА: Не знаю... ти якась дурна: «А-а-а, бе-е-е».

Картина 9

Салон. Б’янка стоїть навпроти дзеркала, затуляє і відслоняє обличчя. Торкається пальцями до свого відображення в дзеркалі.

Б’ЯНКА: Le nez gros[14] (дотикається пальцями носа, задирає його вгору, сплющує, затискає і таке інше), la bouche ordinaire[15] (cтискає губи, всміхається, показує зуби, розтягає рота пальцями, показує собі язик), la taille de trois ou quatre pieds de haut[16] (відвертається від дзеркала), en un mot, c‘est un petit monstre que la soeuren Bianka[17].

Сідає на канапу, сидить якийсь час із заплющеними очима, потім поволі розстібає блузочку й уважно розглядає свої груди, бере їх у долоні, гладить, тримає на долонях, начебто важить, замислена, поволі застібає блузочку — ґудзик за ґудзиком. Тепер Б’янка, можливо, засинає. Ці сцени незрозумілі. Невідомо, чи вони відбуваються уві сні, чи лише в думках Б’янки. В її спогадах і мареннях. До салону входить Бик-Батько. В жакеті, з головою бика. Обдивляється навколо. Стає біля вікна, запхавши руки до кишень. Нерухомий, мовчазний. Світло примеркає. Б’янка промовляє — монотонним голосом — нібито не своїм, чужим.

Б’ЯНКА: Я виходжу заміж, а власне, ви віддаєте мене... Може в таку мить ти захочеш вислухати доньку, яка мусить завтра стати дружиною. Ми віддалились одне від одного за стільки років. Ти, замкнутий у собі, я, поглинута своїми мареннями, знаю, ти хотів сина після смерті Еразмика. Ти перестав розмовляти з нами, мовчав упродовж кількох років... з розчаруванням і неприязню зустрів мій перший крик на цьому світі... коли акушерка хотіла показати тобі дитя жіночої статі, ти відвернувся з огидою... зачинився в кабінеті, потім знову мовчання... щоб не дратувати тебе, мати до десятого року життя ховала мене й одягала хлопчиком... коли я вже була дівчинкою-підлітком і хотіла поділитися з тобою, обняти тебе... ти відвертався й казав напівжартома, що пансіонерка пахне булкою з маслом... (До кімнати входить Мати. Розпочинає свій монолог іще раніше, за дверима, так, що її слова зливаються зі словами Б’янки в один потік.)

МАТИ: Вам здається, що я є... що мене нема... що в мені вже немає прагнень, джерело пересохло... а я прагну... окрім шести колисок, п’яти трун, окрім дев’яти вагітностей, про які... ти нічого не знаєш... я ніколи не почувалася з тобою жінкою... я лежала під ним, як змучена тварина, як камінь, думала, що він урешті зрозуміє, знеохотиться... через те, що я не виявляю взаємності... що нарешті лишить мене в спокої... але ні.... йому мало дівок, покоївок, кухарок, сусідок, міських кабаре, закордонних... ще досі, п’яний, вривається до моєї спальні й не зважає на те, що я можу бути хвора цього дня, нездорова... його вітальність просто-таки жахлива... про нього кажуть «взірець здоров’я»... так, звісно, він порскає здоров’ям, і не лише здоров’ям, а й усякою гидотою...

Б’ЯНКА (наближається до Батька, випроставши руку): Батьку...

БИК-БАТЬКО: Не торкайся до мене...

Світло змінюється. Сцену залито червоним світлом, неначе кров’ю. Бик-Батько повільно відвертається від вікна, нахиляє голову... кімнатою пробігають Кухарочка, Доярка, Тітка та ще якісь роздягнені жінки, танцюють.

Мати складає руки як до молитви.

Бик-Батько рушає до Матері.

Мати сахається, ховається за меблями, Бик-Батько ганяється за нею.

Тепер на сцену вибігає Б’янка в костюмі тореадора, в її руках шпага і замість «плахти» — білий шлюбний вельон. Починається корида. Бик-Батько якоїсь миті топче вельон ногами. Б’янка застромляє йому шпагу в бік... Він стікає кров’ю... припадає на одне коліно, врешті валиться на землю...

БИК-БАТЬКО (хрипко): Що я зробив тобі, донечко? (Конає.)

Світло поволі тьмянішає, згасає, потім денне світло, звичайне. Б’янка спить на канапі.

Входить Тітка. Накриває її хустиною. Сідає до столика, розкладає пасьянс. До кімнати входить Беньямін, Тітка подає йому знаки, щоб він поводився тихо, потім показує рукою на крісло поряд. Корчить дивні гримаси, червоні губи в облямівці чорних волосків виглядають дуже двозначно. Беньямін дивиться на ці непристойні губи як зачарований.

ТІТКА (дивлячись у карти): Ви ще не кохали, Беньяміне?

Беньямін мовчить.

ТІТКА: Це відчутно... це видно... але, будь ласка, ні... я вже поза цими справами...

БЕНЬЯМІН: Але... Ви ще маєте...

ТІТКА: Нічого я не маю, котику... ти мене компліментами не засипай... лиши це для інших... що маю, то маю... ти ж бачиш.

БЕНЬЯМІН: Бачу...

ТІТКА: Словом, ви досі не кохали.

БЕНЬЯМІН: Що вдієш, щиро кажучи... ну, що ж... обставини склалися таким чином, пані, що я зберігав чистоту... потім сама сила змужнілого інстинкту вберігала мене від спокус... (Наближається до Тітки.) Бо я стільки разів пробував наблизитися до жінки з підсвідомим чуттєвим заміром, але мене огортав такий конфуз, що в ньому все гинуло...

ТІТКА (бере руку Беньяміна в свої): Не знаю, що ви там робили у своїх Гайдельберґах і знати не хочу...

Входить Дідусь, побачивши присутніх, хоче піти. Він на диво знічений. Тримає великого пакунка, загорнутого в папір — або коробку, перев’язану рожевою стрічкою.

ДІДУСЬ: О пардон, я, здається, заважаю...

ТІТКА: Доброго дня, ми з вами, батьку, ще не бачилися нині... (Дідусь стоїть, нерішучий.) Якраз навпаки... Ви нам можете допомогти, батьку... (Тітка хоче відібрати в Дідуся пакунок, але той притискає його до себе.)

ДІДУСЬ: Ні... ні... авжеж, я охоче допоможу... але я лише на хвильку.

ТІТКА: Це, мабуть, весільний подарунок для молодят.

ДІДУСЬ: Дай, Боже, щастя молодій шпарі... пфі! Що це я хотів сказати... не знаю... чи пан Фелікс уже полагодив січкарню?.. Це не подарунок.

ТІТКА: Що ж ви так стискаєте, батьку?.. Ми говоримо про Б’янку...

ДІДУСЬ: Так, вона справді сутулиться... але ви не переймайтеся... ну, не заважатиму вам... (Дідусь знову намагає­ться вшитися, та цього разу Тітка силоміць садовить його на стілець, Дідусь розгублений, знічений, постійно дивиться на двері, ніби чекає когось. Пакунка тримає на колінах.) Пане Беньямін, я у віці Б’янки теж сутулився, як якийсь, пане, дромадер... але дівчата завжди стараються сховати свої груденята... в початковій фазі їхнього розвитку... особливо коли груди ростуть швидше, ніж в однолітків... kyphosis pudendum... гм-гм... сколіоз зовнішніх жіночих статевих органів... коли навичка неправильної постави закріплюється... зверніть на це увагу... трохи згодом з’являється звичайне оволосіння на лоновому горбку... а ще потім — під пахвами... так, мені пора... бувайте, це цілком природно... бажаю вам щастя...

ТІТКА: Що ви таке базікаєте, батьку, у Б’янки це все вже позаду...

ДІДУСЬ: Що ти кажеш, що ти кажеш... то що це я казав... (Плескає Беньяміна по плечі.) Вище носа! Б’янка сутулиться, «стуляє плечі». Вона просто сором’язлива... стала незграбна.. але це минеться... в такому віці дівчина не знає, куди подіти руки й ноги... які, в додачу, можуть бути сині, червоні й навіть мармурові... але й оком не змигнеш — королівна... це все наслідок порушення роботи кровоносних судин... й оком не змигнеш — фігура в дівчини змінюється, розростається таз... (Дідусь говорить сам до себе, «замріяний».) Жіночні форми... округлості... тепер вона ще пахне булкою з маслом... (Підводиться і, стискаючи свого пакунка, виходить.)

ТІТКА (махає рукою): Алегорично... мій хлопче, треба чинити з цим квітом душі, щоб не зранити, не зламати... тут нема правил. (Сценою пробігає боса Дівка, за нею — Бик-Батько) То ти досі не кохав?

БЕНЬЯМІН: Так, власне, досі складалося, що я ще не кохав, хоча... я все це вкладав у поезію...

ТІТКА: Пора вже виймати... цей капітал почуттів...

БЕНЬЯМІН (зривається на рівні й починає декламувати):

Йду землею, плину в водах,

А чи сонце на погоду,

Чи то грім і блискавиця,

А чи світиться зірниця,

Чи то ніч, чи день урочий,

Чи скрізь ясно, чи зі тьмою,

Завжди тут переді мною

Ті великі чорні очі!

Ах! її очі!

П’ю я мед і п’ю полинну,

Рву і лілії, й тернину,

Сік чавлю я, та в напою

Ані сил, ні супокою;

Чи навколо простір грубий,

Чи реліквію цілую,

Завжди на устах я чую,

Дорогі з коралу губи,

Ах! її губи!

Дійсно справжня чарівниця,

Закляла світ в свої лиця,

В свої губи, в свої очі,

Вже й молитва не відстрочить;

Все лиш нею прагне стати,

Де не гляну — скрізь вона є,

Від тих чарів всяк конає,

Чи причину мусить взяти,

Ах! Лиш би взяти![18]

Через салон пробігає напівроздягнена Дівка, за нею женеться Бик-Батько, Тітка і Беньямін не реагують.

ТІТКА (за мить): Mariage blanc... Непорочний... шлюб...

Картина 10

Б’ЯНКА: Це наша остання спільна ніч...

Пауліна сидить у сорочці на ліжку й натягає на ноги високі чорні черевики. Встає, підсмикує сорочку, підходить до дзеркала.

Б’ЯНКА (стежить за нею поглядом): Що це ти за виставу влаштовуєш?.. Спиш у черевиках?

ПАУЛІНА: Це подарунок від дідуся.. для верхової їзди. А до комплекту він дав мені шпіцрутен... і лише просив за все це, щоб я взула для нього ці черевики або погралась би з ним у коника... я гадала, що ляжу зі сміху... він хотів заручитися зі мною...

Б’ЯНКА: Паулінко, ну як ти можеш робити такі речі?!

ПАУЛІНА: Таж я нічого не роблю... це він... просить мене весь час... руки обціловує.. він такий несміливий... ніби досі ще не кохав... варто мені при ньому хоч трохи розкарячитися на стільці, то він шаріється і ойкає, і так задивляється туди, ніби має видіння... що він там бачить... це не моя справа. Але «там» я не дозволю до себе торкатися... Деколи вдаю, що не відчуваю, як він кладе мені туди руку і раптом як ляпну його по лапі. Якось він навіть розплакався...

Б’ЯНКА: Як ти можеш, таж це смертний гріх.

ПАУЛІНА: Я нічого не роблю, навіть не ворушуся.

Б’ЯНКА: Тварини...

ПАУЛІНА: А ти як вийдеш заміж — то що? Що робитимеш? Будеш мак сіяти?

Б’ЯНКА: Бен присягався, що не торкнеться до мене.

ПАУЛІНА: Певно, що не торкнеться... але що ти собі думаєш, метелику... діти підуть... а щоб пішли діти, самець мусить встромити в тебе цей свій чоловічий орган.

Б’ЯНКА (затуляє вуха): Ні-ні-ні.

ПАУЛІНА: Так-так-так.

Б’ЯНКА: А цей член — він великий?

ПАУЛІНА: Як у коня...

Б’ЯНКА: То він не вміститься в мені.

ПАУЛІНА: У тобі, глисто, ледве голка вміститься, але справжня жінка... така, як кухарочка, має таку велику діру, наче хутряна шапка...

Б’ЯНКА: Я не можу виходити заміж... та він же проб’є мене наскрізь... уб’є.

ПАУЛІНА: Жінки часто вмирають від цього... але ти можеш оскопити його в першу шлюбну ніч.

Б’ЯНКА (біжить до Пауліни, обнімає її): Я боюся.

Дівчата лягають у ліжко... Лежать, обнявшись. При цьому Пауліна щось смокче або жує. Пауліна засинає. Б’є дзиґар. Б’янка вилазить із ліжка. Відчиняє шафу з білизною. Розкладає на канапі й на столику спіднє та постіль. Увесь свій «посаг». Включно зі скатертинами й серветками та ін. Б’янка бере в руки кожен предмет окремо... називає його й розриває. Порвану білизну складає на купу. Робить усе це пристрасно, проте систематично. Деякі предмети не піддаються, тоді Б’янка допомагає собі зубами. Розриває: три сорочки батистові денні: білу, рожеву й блакитну; три сорочки денні трикотажні й, відповідно, шовкові трусики; одну скромну комбінацію з рожевого шовкового полотна, оздоблену мереживом; одну, ще скромнішу чорну комбінацію, чотири нічні сорочки, кілька бюстгальтерів. Стомлена, сідає на канапі. За мить береться нищити постільну білизну. Їй важко розривати простирадла, рушники. Вони не піддаються. Виймає з-під подушки великі кравецькі ножиці. Систематично ріже все — одне за одним. У час тих дій прокидається Паулінка. Мовчки дивиться на Б’янку. Сидить на ліжку, без жодного жесту, у безруху. Б’янка не дивиться на неї, виконує свою роботу швидко, неначе в трансі, чітко, зосереджено. Тепер ріже ножицями скатертини білі на дванадцять персон. Пауліна, нажахана, лягає й ховає голову під ковдру. Б’янка завершує роботу. Склала потяте придане, перев’язала стрічками. Зачинила дверцята білизнярки на ключ.

Б’ЯНКА (голосно): Посаг нареченої.

Б’янка залазить у ліжко, накривається ковдрою.

Картина 11

Салончик. Меблі переставлено. Посеред меблів видно театральні декорації: срібні колони, трон, якесь шмаття, зброю, знаряддя тортур і т. ін. На канапі сидить Паулінка. Біля фортеп’яно стоїть Беньямін (награє одним пальцем весь час один і той самий мотив). На столику — срібний шолом римського легіонера, на підлозі валяються кольорові аркуші.

БЕНЬЯМІН: Хіба ніхто більше не прийде?

ПАУЛІНА: Б’янка зле почувається, вона лягла. Дідусь перепросився... врешті-решт, у першій картині він нам не потрібен... якось впораємося... Б’янці пообкладало язик... білий, мов сир.

Пауліна підходить до дверей, обертає ключ у замку й ховає його.

БЕНЬЯМІН: Може, нехай будуть відчинені?

ПАУЛІНА: Нізащо... ще зайде хтось непроханий, балакучий і зіпсує нам увесь сюрприз... адже наша вистава мусить бути цілковитим сюрпризом... Ви маєте свою роль?..

БЕНЬЯМІН: Я знаю її напам’ять.

ПАУЛІНА (оглядається навколо): Де знаряддя тортур? (Витягає дерев’яну пилу, якогось меча — все обклеєне срібним папером.) Я поки що заміню Б’янку й зіграю святу Февронію.

БЕНЬЯМІН: Я знаю роль Лізимаха... але не знаю, чи без Селенія...

ПАУЛІНА: Та обійдемося без Селенія, я вже казала вам, що дідусь сьогодні не може... я готова... поки що сідайте на канапу замість трону... починаймо!

БЕНЬЯМІН: Селеній, побачивши святу Февронію, таку статечну, зірвати з неї шати наказав...

Пауліна розщібає застібки і знімає блузочку... а за мить ще й спідницю.

Беньямін мовчить.

ПАУЛІНА (стає перед ним навколішки, складає долоні): О! Збережи мене в дівоцтві й чистоті, а з тілом учини, що твоя ласка, лише б душа моя дівоча заціліла...

БЕНЬЯМІН: Я мушу казати за Селенія?

ПАУЛІНА: Кажіть, за кого хочете. (Пауліна знімає нижню спідницю.)

БЕНЬЯМІН: Зірвіть із неї шати ці!.. Що ви робите, Пауліно?..

ПАУЛІНА: Ну ви ж бачите, хіба ні?.. Розстібніть мені, будь ласка, гачки... (Повертається до нього спиною.) Що ви там робите? Ви ніколи не розстібали?.. (Знімає бюстгальтер — прикриває груди долонями.) Що ви так витріщилися? Грайте роль, не впинайтесь так у мене.

БЕНЬЯМІН (невпевнено): Гей, розтягніть її (відкашлюється, глитає слину) й підвішайте на палях. Вогонь жаркий під сподом розкладіть.

Пауліна лягає на стілець, випинаючи сіднички в бік Беньяміна.

Беньямін мовчки вглядається в неї, «поїдає очима».

ПАУЛІНА: Що, вам заціпило?... О Боже... з вас кожне слово треба вичавлювати.

Беньямін мовчить, наближається до Пауліни ззаду.

ПАУЛІНА: Що ви там робите?.. Ах, хоч би я невинність зберегла і чистоту свою, а муки і вогонь мені байдужі... бо для мене — небо...

БЕНЬЯМІН (сахається): Тепер знову була репліка дідуся, тобто Селенія: «Шмагати її різками!».

ПАУЛІНА: Вони стоять за шафою, посріблені.

Беньямін удає шмагання. Легенько б’є Пауліну по спині.

ПАУЛІНА: Будь ласка, сміливіше й по сідничках.

Беньямін б’є її по сідничках.

ПАУЛІНА (співає): Різками мене шмагай,

тіло припали вогнем,

нехай січуть мечі,

олія хай шкварчить,

все ж, Селенію, мосьпане,

не вклонюся я Діані!

о ні! ні! ні!

о ні! ні! ні!... (За мить.)

Тепер Ваша черга.

Беньямін сідає на канапу, витирає лоба хустинкою. Важко дихає.

БЕНЬЯМІН: Вогнем палити груди та живіт!

Пауліна підводиться зі стільця, стає перед Беньяміном.

БЕНЬЯМІН (не підводячи голови): Відрізати її дівочі перса!

ПАУЛІНА (бере його руку — й дотикається нею своїх грудей):

А я, нехай напівжива,

подячні мовлю вам слова!

Бо не займали ви, кати,

моєї чистоти...

БЕНЬЯМІН: Відріжте язика її, хай не базікає.

Пауліна показує — нібито зі злістю — язика Беньямінові.

БЕНЬЯМІН: Але... це...я... (Стогне.)

ПАУЛІНА: Ви забули про язик?

БЕНЬЯМІН: Повісити на дереві це непорочне стерво!

ПАУЛІНА (здіймає руку вгору, демонструючи пахви, порослі волоссям):

Оце мойого тіла храм —

його на глум тобі віддам,

та душу праведну на страм

я не віддам.

Щось тут не клеїться? Як ви гадаєте? Мабуть, у Б’янки щось не склалося з тим храмом... у мене аж язик не повертається...

БЕНЬЯМІН: Ні... ні... Ліно... те, що ми тут робимо, оця, так би мовити, репетиція, це не гідне нас... і стосовно моєї нареченої... усе ж таки ми зайшли занадто далеко...

ПАУЛІНА (сідає Беньямінові на коліна й затуляє йому рота рукою): Бідолашний Лізимаху... бідолашний, устократ бідолашніший пане Беньямін... Ви ще не уявляєте, що на вас чекає. Я знаю Б’янку змалку... ні її душа, ані ду... я хотіла сказати, тіло... ми не маємо таємниць одна від одної... Б’янка часто прокидається зі страшним криком... вона каже, що вночі у неї вливається вода крізь усі отвори... постійно прибігає до мого ліжка, бо в неї холодні руки й ноги... вона холодна та спітніла, як дохла жаба...

БЕНЬЯМІН: Ліно... як ви можете... вона так вас любить...

ПАУЛІНА (кричить): Вона?! У неї глисти! (Зістрибує з його колін, несподівано підбігає до дверей, прикладає пальця до губ.) Цить! Цить! Тихше... здається, там хтось є за дверима... (Зазирає у замкову щілину.) Здається, дідусь підглядав за нами... (Застібає бюстгальтер, надягає нижню спідницю, блузочку й таке інше. Водночас Беньямін каже.)

БЕНЬЯМІН: Замовкніть, будь ласка... ми відкрили одне одному свої душі... Б’янка відкрила мені навстіж храм своєї душі...

ПАУЛІНА: Дурень... а Б’янка сказала вам, що вона має... що не має...

БЕНЬЯМІН: Що? Ви зіпсована до нутра кісток... аж до самого нутра...

ПАУЛІНА: Якраз навпаки... У мені все прекрасно... запитайте в дідуся.

БЕНЬЯМІН: Будь ласка, припиніть це... ну що ще? До чого тут дідусь?...

ПАУЛІНА: Якщо ви бажаєте... то вона має, а насправді не має, але я чула, як тітонька казала мамі, що ви ще досі не кохали.

БЕНЬЯМІН: Панно Пауліно! А радше Мессаліно... я... я просто не йму віри своїм вухам... що з цих усточок... такі слова.

ПАУЛІНА: Еге ж, із цих... Б’янка має лише одну дірочку... ще десять років тому ми гралися з Еразмиком...

БЕНЬЯМІН: З ким?

ПАУЛІНА: З Еразмиком, це померлий Б’янчин братик... ми грались, як усі діти, в лікаря... у мене вже тоді можна було застромити цілий палець, а в Б’янку ледве оцей мізинчик. (Пауліна показує мізинця Беньямінові.) Він мало не зламався, а живіт у Б’янки повен білих хробаків... дупця холодна, як крижана бурулька... Бідолашний Лізимаху, ви ще відморозите собі члени в ліжку... (Підходить до дверей і відчиняє їх ключем. Пауліна вже одягнена. Беньямін, занімілий, стоїть біля вікна... Пауліна виходить із салону.)

БЕНЬЯМІН (біля вікна): Аспазія... Мессаліна... Вагіна... просто на голову не налазить...

До салонику обережно заглядає Дідусь. Тримає якийсь пакунок або коробку.

ДІДУСЬ: Доброго дня, а чи тут не було малої Паулінки?

Беньямін мовчить.

ДІДУСЬ: Казала, що чекатиме мене тут... на репетицію.

БЕНЬЯМІН (не обертаючись): Репетиція вже була.

ДІДУСЬ: Отак підманула мене... шельма... вертихвістка, пане, але золоте серце... розвинена над свої літа, а не казала, куди йде... до саду?... А може, до Б’янки?.. Що це з вами таке?

Беньямін мовчить.

ДІДУСЬ: Божа воля і скрипка... і куди її знову понесло?.. Наче дзиґа, пане, вертиться, крутиться...

Дідусь виходить.

БЕНЬЯМІН (стоїть спиною до глядачів. Притискає обличчя до шиби, за мить каже сам до себе):

Містичні рожі падають у морок,

в беззоряні й темнаві просторіні.

Невпинно манить їхній чар суворий

у придолинки, від туману сині.

Музика.

Картина 12

У зміненому світлі. Ця сцена «реалістична», проте нереальна. Музика. Стіл, накритий білою скатертиною, оздоблений гірляндами. Сервіз на дванадцять персон. Кришталь. Весільні гості. За столом сидять усі персонажі, які грали в попередніх картинах. Актори видають химерні голоси та звуки, патякають, що їм слина на губу принесе... промовляють голосами свійських і диких тварин... плямкають, сьорбають, гикають, погиркують, порикують, виголошуючи тости. Дехто з гостей мають маски на обличчях. Носи чоловіків скидаються за формою на статеві органи (різної довжини й кольору). Ці носи-фалоси звисають над тарілками... Дідусь, напр., мокає довгого поморщеного носа в якийсь соус. Лише в Бика-Батька ніс задертий догори, твердий, нібито в стані ерекції, Батько стоїть із келихом у руці й погиркує. Обличчя Тітки поросле пухом, вона квокче, наче курка, однак це квоктання сповнене значень («промовляє»). Усі періодично нерухоміють, голоси змовкають. За кілька (або кільканадцять) секунд усе повертається до життя. Єдине зрозуміле слово, яке вигукують раз по разу весільні гості — це «Гірко!». Музика. Весільні гості виходять. Б’янка і Беньямін сидять на протилежних кінцях столу. Проголошують свої монологи, не звертаючи уваги на «службу», яка зіставляє квіти й свічники на підлогу, виносить стільці та стіл. Служба вносить широке «подружнє ложе». Салон перетворюється на спальню. Кухарочка і Дівка увихаються, приносять постіль, розкладають подушки, простирадла, накриття. Розгладжують, поправляють, вирівнюють. Щось показують одна одній на мигах і виходять. Ложе, немов катафалк, оточують квіти й свічки.

УВАГА: стіл можна не виносити. Кухарочка і Дівка розкладають матраци й подушки, простирадла, накриття на столі. Перетворюють стіл на подружнє ложе. Потім залазять попід стіл, де ще раніше сховалася Тітка.

Б’ЯНКА: Що тобі снилося, Беньяміне?.. Твою голову скроплено арабськими пахощами, туніку виткано з найтоншої сидонської вовни, на скронях — трояндовий вінок, а ті скроні спираються на жіноче лоно... однак не матері й не сестри, навіть іще не коханки твоєї... Беньяміне, ти можеш збагнути цю мить, якої жінка ще не є твоєю коханкою, а вже кохає і кохана?.. А чи бачив ти таку жінку — жінку прекрасну — палку в пристрасті — святу в духу своєму? На її чолі така могуть думки, що вона могла би вершити долі Афін — а на її устах такі розкоші — а в її погляді така привабність, палка й прониклива... Чи вона снилася тобі? Її очі, якщо їх потупить, це полум’я надії чи споминів, надто яскраве, отож приховане — її рум’янець — це кров, це життя, що струмує з переповненого тіла назовні... а її кохання... повір мені, брате, такі жінки є... і ти можеш зустріти якусь із них і можеш запрагнути померти в її обіймах, щоб потім не бути.

БЕНЬЯМІН: Ти моя — і я щасливий!

Гей, музики, танці, співи,

Гей, бокали й пугарі!

Ви́на, піняві й старі,

Хай шумлять, рікою плинуть!

Пиймо втіху, пиймо вина, —

Час летить, смерть назирці, —

А чи буде щось по ній —

Знають лиш старі ченці!

А для нас — життя уповні,

Шал і пестощі любовні.

У каміні палахкотить вогонь. Над каміном — велике дзеркало. Відбиває неспокійне рухливе світло. Це світло пропливає крізь кімнату, немов ріка. У час монологу Б’янки Беньямін роздягався — поволі, проте систематично. Він робив це непомітно, ніби хотів приховати від Б’янки ці нормальні, втім, непристойні дії. Почав від комірця, від шпильок. Б’янка лежить на ложі, наче в труні. Повіки опущені, але вона спостерігає за цим «роздяганням чоловіка». Коли Беньямін хоче стягнути шкарпетку з лівої ноги, Б’янка глумливо всміхається. Її б’є дрож (обридження, перестраху).

Б’ЯНКА: Бене... одягнися.

БЕНЬЯМІ:. Я кохаю тебе, Бі...

Б’ЯНКА: У мене сьогодні «мензіс», і це твоє роздягання позбавлене сенсу... не нюхай мене! Одягнися. Натягни штани. (Беньямін одягається. Навіть припинає комірець.) Не торкайся до мене.

Беньямін сідає на край ліжка.

Б’ЯНКА: Мої ноги зрослися... від ступнів аж до пупця мене вкриває холодна риб’яча луска... Бене... в твоєї обраниці риб’ячий хвіст замість ніг... знаєш? Я сирена... ти одружився із сиреною... з химерою. Глянь! У мене голова левиці, тіло кози і зміїний хвіст...

БЕНЬЯМІН: Ти стомилася, моя бідна мишко, в тебе вологі, спітнілі лапки... Боїшся?

Б’ЯНКА: Чуєш, як мої сестри-сирени ваблять мене, намовляють?

БЕНЬЯМІН: Я кохаю тебе.

Б’ЯНКА: Ляж біля мене... не торкайся до мене... скажи, що ти кохаєш у мені? Обличчя... ніс... губи... волосся?.. Стан? Про що ти думаєш? Про груди, сіднички. Бене... ти вже кохав колись? Фізично?.. Ти спиш? Чому не відповідаєш? Вдаєш, що спиш? (Дзиґар вибив годину.) Пам’ятаєш, у чому присягався мені в чорному лісі? Про що ти думаєш тепер?

БЕНЬЯМІН (сонний): Про тебе...

Б’ЯНКА: Про що ти думав, коли скидав штани, піджак і комірець?

БЕНЬЯМІН: Не знаю...

Б’ЯНКА: Ти знаєш... і я знаю... не клади мені голову на груди, я під пахвами пахну козою... не хочу, щоб ти відчув мій запах.

БЕНЬЯМІН (крізь сон): Бі... пі... фі... фи... пи...

Б’ЯНКА (складає руки, як до молитви, торкається губами до губ сплячого). Не лякайся... не лякайся. Мій Бені, я не залишу тебе. Мій Бені, я кохаю тебе! Ти не втечеш звідси, я триматиму тебе, аж поки в тебе посивіє волосся і поки ти втратиш усі зуби, прикрию тебе німецькою периною, одягну тобі білий нічний ковпак на голову. Ти спиш, Бені?

Світло згасає. Тиша. У темряві щось ворушиться, гамір, чути невиразні голоси: «mariage blank, mariage blank, mariage blank...» . Голоси зливаються в хор...

Картина 13

Спальня при денному світлі, на застеленому ложі — жменя прив’ялих квітів. Двері до салонику прочинено, за дверима чути шурхіт паперу (ніби хтось переглядає там газету). Б’янка стоїть перед каміном, дивиться на своє відображення у дзеркалі. Одягнена у темну сукню для візитів. Поправляє капелюха (розкішного, мов сад, сповнений пташок і квітів). Крізь відчинені двері чути голос Беньяміна.

БЕНЬЯМІН: Ти готова?

Б’янка не озивається. Дивиться в дзеркало. Простягає руки до вогню, начебто хоче зігріти долоні. Дивиться у вогонь (близько десяти секунд). Нерухома. Потім повільно стягає довгі рукавички і жбурляє їх у камін. Знімає капелюха, жбурляє в камін. Ґудзички на сукні пручаються, вона розриває сукню, бгає її в клубок, жбурляє в камін. Жбурляє усі предмети гардеробу — один за одним. Потім білизну. Черевички, панчохи. Виймає з волосся гребені й шпильки. Стоїть у дзеркалі, нага, з розплетеним волоссям. За мить бере великі ножиці й обтинає собі волосся — коротко, до шкіри, нерівно. Відкладає ножиці. Закриває груди руками й каже до свого відображення в дзеркалі: «Я», — за мить гукає: «Я готова!» — До спальні входить Беньямін, одягнений для візиту (готовий до виходу). Спиняється. Б’янка поволі обертається.

Б’ЯНКА: Я (робить крок до Беньяміна). Я... (Опускає руки.) ...твій брат...

травень–жовтень 1973