Між двома картотеками

Так звані дійові особи, які грають у цій п’єсі:

СТАРА ЖІНКА

ОФІЦІАНТ — молодий

ОФІЦІАНТ КИРИЛО — старий

ВРОДЛИВА ДІВЧИНА

ЛІКАР

СКРИПАЛЬ

СЛІПЕЦЬ

ПЕРША ДІВЧИНА — Клото

ДРУГА ДІВЧИНА — Лахесіс

ТРЕТЯ ДІВЧИНА — Атропа

ЮНАК

ПАН — шанобливий

СТРАЖ ПОРЯДКУ

ПІДМІТАЛЬНИКИ

А також випадкові діти

і ляльки, вплутані у так звану дію

Картина перша

Усе яскраво освітлене. Світло проникає скрізь. Інтер’єр великої вокзальної кав’ярні. Багато столиків і стільців. Червоних. Чорних. Білих. При одному зі столиків сидить Стара Жінка. Оповита — або накрита великою кількістю одягу — весняного, літнього, осіннього та зимового. Обвішана брошками, браслетами, годинниками, ланцюжками, кліпсами, квіточками... У неї на голові три різні головні убори, а також велика кількість накладок із різнобарвного штучного волосся. Обличчя нерухоме. Вкрите сіткою зморшок. Але риси чіткі. Чудові білі штучні зуби. Столики і стільці — з металу, скла й кольорової пластмаси. Вони світяться, іскряться, блищать.

Жінка видає незрозумілий звук. Скрекоче. Входить Офіціант. Молодий, виструнчений, делікатний, охайний. У фраку чи в чомусь не менш елегантному. В лакованих туфлях. Обдивляється навколо, виходить. За мить повертається. Проходячи між столиків, згортає з них мітелкою на підлогу посуд, вази з квітами, газети, меню, пляшки, попільнички. Витягає з кишені брудну ганчірку (яка скидається на бинт), витирає столики, витирає своє обличчя, руки. Піднімає з підлоги вазу з паперовими квітами, поправляє квіти, примощує на столику. Стає перед щільно заштореним великим вікном. Обернутий спиною до глядачів і до Старої Жінки.

СТАРА ЖІНКА: Синку... Синку!

Офіціант не обертається.

Малюче!

Офіціант не реагує.

СТАРА ЖІНКА: Вдає, що не чує.

ОФІЦІАНТ (не обертаючись): Слухаю, до ваших послуг...

Наближається до столика, дорогою відсуває ногою якісь порожні бляшанки, коробочки, папірці. Схиляється перед Старою Жінкою, подає їй меню.

СТАРА ЖІНКА: Те, що завжди, синку, що завжди.

Офіціант виходить, за мить повертається. Ставить перед Жінкою склянки, дзбанок, цукорничку. Жінка придивляється до склянки. Бере її в руку, довго розглядає проти світла. Ставить склянку на тацю. Бере в руку ложечку, відкладає ложечку. Знову бере в руку склянку. На всіх її пальцях — персні.

Офіціанте!

Офіціант схиляється над Жінкою. Стара Жінка витягає з елегантної лакованої сумки мереживну хустинку, витирає край склянки, дивиться проти світла, ставить склянку на тацю.

Офіціанте!

Офіціант удає, що не чує.

ОФІЦІАНТ (сам до себе): І який пожиток має людство з цієї огидної воші?

СТАРА ЖІНКА: Ходи сюди, ближче. Ще ближче.

ОФІЦІАНТ: Я тут, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: Ця склянка брудна.

ОФІЦІАНТ: Це неможливо, ласкава пані. Оця скляночка?

Офіціант бере склянку в руку й розглядає її проти світла. На краю — сліди помади.

СТАРА ЖІНКА: ...Якась шльондра залишила.

ОФІЦІАНТ (витягає ганчірку, витирає склянку. Дивиться проти світла, плює на склянку, витирає її рукавом): Мені так шкода, ласкава пані, через цей недогляд (ставить склянку на столик). Чиста як сльоза. Погода в нас сьогодні пречудова, небо чисте, мов скло.

СТАРА ЖІНКА: Наставив відбитки пальців. Цілковито, як на речовому доказі чи в картотеці криміналіста. Заклад найвищої категорії, а склянка брудна. Води забракло, чи що?

ОФІЦІАНТ: Саме так, ласкава пані. Водні ресурси на землі страшенно вичерпалися. Нині в нашому місті на одного жителя припадає одна-єдина склянка чистої води. Та ще й якісь злочинці висадили в повітря водонапірну вежу. Уже два тижні ми практично без води. Річки, озера, моря й океани теж забруднені. Ми привозимо воду з гір, але вона постійно у дефіциті.

Бере ще раз склянку в руку, витирає її брудною ганчіркою, наливає каву. Відходить від вікна. Знов обертається спиною до зали.

СТАРА ЖІНКА (длубається вказівним пальцем у склянці): Самі оденки. Аж густо... (вибирає зі склянки оденки і складає їх у купку на столику). Це гірке.

Жінка скрекоче. Офіціант підходить за мить до її столика.

СТАРА ЖІНКА (видає зі себе туркотіння, немов голубка): Цукр-р-р-ру, кр-ру, цукр-ру, цукр-ру...

Офіціант набирає ложечкою цукор і насипає до склянки.

Ще!

Офіціант досипає.

Більше!

Офіціант сипле так довго, що цукор висипається на стіл і на підлогу. Стара Жінка туркоче. Офіціант сипле, витирає обличчя серветкою. Він стомлений.

Я люблю, щоб солодко, солоденько, з віком люблю дедалі солодше... досип.

ОФІЦІАНТ: Може, маслиця? До чайочку маслице дуже корисне, на монгольський манір.

СТАРА ЖІНКА: Тут нині холодно, як на псарні... (Жінка пробує підвестися зі стільця. Купа одягу стрімко смикається кілька разів і нерухоміє.) Я вся спітніла. А він стоїть. Витри мені обличчя, бо піт очі заливає.

Офіціант витягає з кишені ганчірку і старанно витирає обличчя Жінки.

СТАРА ЖІНКА (стогне, пробує підвестись, урешті йде прямо перед собою, перевертаючи дорогою стільці та столики. З неї спадають капелюхи, жмути волосся, прикраси. Повертається до столика. Сідає): Відчуваю, що з мене щось випало... Я чула, як воно впало, щось мусило випасти з мене, поки я тут гуляла. Тільки не знаю де, в якому місці... Алло! Офіціанте! Будь ласка, сюди! Гей, ти там! Тобі кажу.

ОФІЦІАНТ: До ваших послуг, пані.

СТАРА ЖІНКА: Ти не бачив? Де воно випало? Сумочка відстебнулася, чи що? Сама не знаю.

ОФІЦІАНТ: На жаль, я не помітив... Можна дізнатися, що ви загубили?

СТАРА ЖІНКА: Не знаю. Пошукай на підлозі, може, під столом, а може, піді мною, а зрештою, — не шукай. Обійдусь, у мене ще багато всіляких речей всередині. Коли я була юною дівчиною, то не думала, що баба має в собі стільки всіляких речей. Треба бути добрим фахівцем, щоб у цьому розібратись. А, ти, мабуть, синку, гадаєш, що жінка така, як лялька?

ОФІЦІАНТ: Я не міркував над цим, ласкава пані, тільки-но повернувся з війська.

СТАРА ЖІНКА: Навоювався... а я з віком полюбила, щоби те́пло, тепленько, теплесенько, дедалі тепліше.

ОФІЦІАНТ: Упродовж останніх днів можна спостерігати великі перепади температури. Вночі місцями зареєстровано до мінус п’ятнадцяти градусів. Наближення із заходу нової області пониженого тиску загрожує сьогодні зростанням хмарності та сніговими опадами. Сонце зійшло о 7:45, зайде о 15:38. Іменини святкують Едмунд і Телесфор.

СТАРА ЖІНКА (розкладає оденки на столику, длубається в них пальцем, згрібає до філіжанки): Мені треба їсти багато шпинату, дотримуватися правил гігієни (після хвилинного мовчання рішуче каже). Я хочу мати дитину.

ОФІЦІАНТ: Так, ласкава пані, жінка повинна мати ди­тину...

СТАРА ЖІНКА: Я трохи спізнилась. У мене була сорокарічна перерва. Я не могла, не мала часу. Тепер я маю час, умови, здоров’я і хочу народити дитину. На жаль, я була безплідна. Але тепер усе змінилося. Приведи мені того румуна, як ж його там... Тирлинеску? Винахідник гормонального кефіру. Десь там, у Трансільванії сторічні баби починають народжувати. Я читала про це в тих ваших газетах, що одна народила п’ятнадцятеро нараз. Ну так-от, приведи мені цього румуна чи якогось іншого рома. Я хочу народити... чого ти стоїш?

ОФІЦІАНТ: Це не румун, це італієць... Румун займається театром. А семеро близнят народилися в одній із брюссельських клінік. П’ятеро дітей прийшли на світ мертвими, а двоє померли незабаром після народження. Варто пригадати, що всі семеро народилися передчасно. Не досягли й шістьох місяців внутрішньоутробного життя. Мати сімох близнят, що її прізвище не повідомляють, була досі неплідна, а завагітніла по тому, як вживала шведські ліки проти безпліддя... о, будь ласка, тут у мене вирізка з газети... я вирізаю собі різні такі цікавинки: про життя на Марсі, про літаючі тарілки, про приживлення всяких органів... Якщо мова про того італійця, то він займається виробництвом штучних дітей у Болоньї.

СТАРА ЖІНКА: Ти читаєш газети?

ОФІЦІАНТ: Захланно, шановна пані.

СТАРА ЖІНКА: І що в тих твоїх газетах? Що на цьому вашому нікчемному світі?

ОФІЦІАНТ: Ситуація знову дуже напружена.

СТАРА ЖІНКА: Треба родити, усі, що лиш можуть, мусять родити.

ОФІЦІАНТ: З огляду на ситуацію я в захваті від вашої відваги.

СТАРА ЖІНКА: Ситуація завжди однакова... телефонуй до того болонця, нехай негайно прийде до мене зі своєю штучною маткою.

Офіціант не слухає базікання Жінки. Піднімає з підлоги купу старих рваних газет і сміття. Сідає за сусідній столик і поринає у читання.

Стара Жінка впродовж якогось часу їсть оденки. Випльовує на підлогу, каже: «Уперед, до мети!».

І що там пишуть, у тих ваших газетах?

ОФІЦІАНТ: Генеральний секретар ООН У Тан кинув світові тривожне застереження.

СТАРА ЖІНКА: Яке ще застереження кинув отой ваш У Тан?

ОФІЦІАНТ (з-поза газети): «Ми стали сьогодні свідками початкової стадії Третьої світової війни».

Стара Жінка сміється, «уся» трясеться.

ОФІЦІАНТ (шокований): Одначе ситуація не з приємних.

СТАРА ЖІНКА: Цукр-ру, цукр-ру! Цукру мені досип! Не чуєш?

Офіціант, тримаючи сміття в газеті, підходить до столика.

Частина сміття висипається на підлогу.

Стривай, ну, я забула... ти казав мені, що той ваш У Тан, чи як його там, казав про Третю світову, що саме відбувається... чи що воно там?

ОФІЦІАНТ: Так, ласкава пані, саме «відбувається».

СТАРА ЖІНКА: Нехай собі відбувається, а ти підеш і купиш мені у крамниці мішок борошна. Цілий мішок. І принесеш сюди.

ОФІЦІАНТ (довірчо схиляючись до неї): Хробаки заведуться, ви зазнаєте збитків, ситуація не така вже й критична... мені здається, наразі два–три кілограми — це достатня кількість.

СТАРА ЖІНКА: Купиш мені борошна. Я пектиму пироги, буду їсти пироги, повнішати. Вони роблять війну, а я пироги. Заліплю їхню війну пирогами. А про хробаків не кажи мені, хробаки заводяться в усьому... «Хробак заведеться і в буйнім квітті...»[4], як декламував мені мій наречений, який урешті загинув... А зараз принеси мені торт і миску збитих вершків. Хробаки. Війна. Можеш лякати таких хирляків, як сам. Тепер бояться всього. Ду́рні. Цукру, цукр-ру. Всі мусять родити. І Ґрета Ґарбо, і Сартр, і Бертран Рассел, і кардинал Оттавіані, і Сальвадор Далі, і Пікассо, і генерал де Ґолль, і Мао, і Руска... усі... усі... без огляду на вік, ранг, стать і світогляд.

ОФІЦІАНТ: Вам запакувати вершки, чи ви, ласкава пані, волієте спожити їх на місці?

СТАРА ЖІНКА: І на місці, й запакувати... цукр-р-ру, цукр-р-ру! Бачиш, хлопче, ми мусимо робити своє — мусимо їсти й родити. А де той твій професор, той болонець з бородою? Ті італійці — самі лише «amore» й «bambino». Мудрий народ. Ми мусимо солодити й родити. Готувати, родити й солодити. Безперервно. Нехай готують війну... нехай відбувається... наплюй на це. Ти мусиш тримати склянки в чистоті. Твоє завдання таке.

ОФІЦІАНТ: Ох, пані, цукор, борошно, смалець... це було добре в попередні епохи. Тепер нам нічого не допоможе, від радіоактивного борошна народяться потвори, ми всі захворіємо на лейкемію.

СТАРА ЖІНКА: Un enorme perrrro que[5]...

ОФІЦІАНТ: Живіт не буде моїм богом.

СТАРА ЖІНКА: Ти відхиляєшся від теми, синку, бо не знаєш іноземних мов. Живіт, лоно. Живіт — це чудова річ, але до неї ставляться як мачуха до пасерба. Це чудова річ, велична. Немов країна.

Це немов країна

безборонна невинна

розлога

незахищена

м’яка, піддатлива, замкнена

відкрита містка

наше життя

вічне

а стільки в ньому снарядів уламків

стільки ножів багнетів списів стріл

це ваші чоловічі животи наповнені залізяччям

а наші ще стражденніші

ще ємніші

у них усякі чужорідні тіла

додаткові знаряддя

члени

діти

наші животи

о ти бідолашний муле

це справжні млини

це великі неримовані поеми

це великі м’які теплі

буханці

немовлята зі збитих вершків

людина мусить носити

на животі панцир

живіт має підлягати

міжнародному захисту

має бути захищений

від усіх ударів

знизу й згори

справа і зліва

усе людство це живіт

він теплий він пульсує

поморщений наче фіга

нап’ятий як військовий барабан

а ще мені цікаво що

міркують про животи генерали

про животи вони ніколи

вони лише про старих жінок

і дітей

зверніть увагу

на генеральські промови

мовлять про щит парасолю меч

мовлять про відплату

про нищівний удар

про ядерну зброю

(щоб їхні ядра у штанях опухли!)

тим часом оті їхні всі

ракети снаряди винаходи

націлені у ніжний

білий відкритий розлогий

сліпий безборонний

жіночий живіт

живіт матері

землі

ОФІЦІАНТ: Perruche[6].

До кав’ярні входить молода, вродлива, зграбна Дівчина. Повнолітня. Одягнена не просто модно, а ультрамодно. Сідає до столика, закладає (а, власне, задирає) ногу на ногу. Дуже високо. Дуже. Високо. А з якою метою? Щоб пожвавити дію п’єси, глядачів, дати молодій акторці шанс виступити на сцені. Догодити сексуальним збоченствам театральних рецензентів і так далі. Але крім тих (друго- і третьорядних) приводів вона має й справжню мету на оці. Як у тому славетному вислові геніального Чехова (повторюваному критиками й так далі) про рушницю, що висить на стіні в першому акті й мусить вистрілити в останньому (чи щось на кшталт). Отож Дівчина (здавалось би, вона тут ні в тин, ні в ворота), можливо, відігра́є свою роль у другому або третьому актах, хоча жодної певності нема, бо з дівчатами буває по-всякому, а ця, що тут, — ще й «дівчина легкої поведінки» (здавалось би, чому «легкої», а не «важкої»?). Одежа Дівчини — це метал і барви: жовта, зелена, рожева... Дівчина сідає у протилежному кінці зали. Впродовж усього перебування на сцені шукає чогось у великій, неймовірно модній сумці. Шукає повільно, систематично або у великому поспіху, нервово виймає і вкладає назад 1001 дрібницю.

СТАРА ЖІНКА: Я розтоплююся, тут стало страшенно спекотно. Чим вони там палять? Ти не витріщайся туди, а слухай. Той столик твого напарника, а не твій.

ОФІЦІАНТ: Я слухаю.

СТАРА ЖІНКА: Що у вас із гарячих страв?

ОФІЦІАНТ: Біґос, рубці, м’ясний рулет.

СТАРА ЖІНКА: Супу немає?

ОФІЦІАНТ: Суп буде за годину.

СТАРА ЖІНКА: За годину твій суп нікому не буде потрібен.

ОФІЦІАНТ: Ви завжди сиплете своїми жартушками на тему супу.

СТАРА ЖІНКА: Носа в підноса! Тобі ніколи не зрозуміти, що таке ложка гарячого супу для людини. (Розстібає одежу під горлом, щось там із неї вилітає, випадає на столик і на підлогу.) Жахлива спека. У вас тут нема вентилятора?

Офіціант увімкнув електричний вентилятор, який стояв на одному зі столиків. Пропелер розмітає пилюгу, сміття, папери. Тоді він переставляє його на підлогу. Збивається хмара куряви.

Негайно вимкни та прочини вікно.

Офіціант вимикає вентилятор, стає перед заштореним вікном. Спиною до жінки. Склав руки.

ОФІЦІАНТ: Вікно, на жаль, зашторене.

СТАРА ЖІНКА: А чому це — зашторене?

ОФІЦІАНТ: Відвідувачі не можуть стерпіти краєвиду...

СТАА ЖІНКА: Які відвідувачі, якого краєвиду? Адже це найгарніша панорама в Європі: схили, перевали, потоки, вершини, кедри, ялини, струмені, водограї.

ОФІЦІАНТ (не дуже виразно): Відбулися певні зміни в очному дні.

СТАРА ЖІНКА: Ти чогось вихляєш, щось приховуєш. Відслони. Бо я тобі зараз як відслоню!

ОФІЦІАНТ (говорить діловим і сухим тоном): На жаль, я не можу виконати ваше побажання без дозволу адміністратора зали.

СТАРА ЖІНКА: Віслюк. Клич мені того адміністратора... або ні, зажди... принеси рубці, тільки щоб з льоду... мені піт спливає по хребті... витри мені спину.

Офіціант витягає з кишені ганчірку, відгортає накидки і сукні й витирає Жінці спину.

Дякую. Досить. Допиши до рахунку... де ті рубці? Розтелепо... чекай, куди ти пішов? Я просила, щоб ти відслонив і відчинив вікно... Де той клятий румун? Італієць? Нехай буде італієць. Ти телефонував до нього? Я розтоплююсь як масло. Де в тебе порцелянова рука для чухання? Що вони зробили з тими модринами за вікном? Засліпили вікно.

ОФІЦІАНТ: Ми хотіли би вберегти відвідувачів від прикрого видовища. Окрім того, у вікно може залізти злочинець. Тут огинаються підліткові банди. Ґвалтують, крадуть котів, автомобілі, пишуть...

СТАРА ЖІНКА: Щось ти мудруєш із тим вікном.

ОФІЦІАНТ (знизує плечима): Я далекий від того, щоб мудрувати, бо не маю в цьому інтересу. Мені однаково, бажання клієнта для мене закон.

Зриває портьєру й повільно відчиняє вікно. Крізь шпару всередину кав’ярні падає трохи сміття: попіл, кістки, огризки... Офіціант швидко захряскує вікно.

СТАРА ЖІНКА: Мудруєш, ангелику.

ОФІЦІАНТ: О тій порі повно мух... ми мусимо дочекатися ночі.

СТАРА ЖІНКА: Відчиняй зараз, я вже не маю часу чекати.

Офіціант вдає, що не чує. Дівчина вже перестала копирсатись у сумці. Вивертає її й витрушує увесь вміст на столик і на підлогу. Сидить якийсь час нерухомо.

ДІВЧИНА: Де ці таблетки... мабуть... даю голову в заклад...

ОФІЦІАНТ (наближається до неї. Стає навколішки, піднімає з підлоги кілька дрібничок разом із купою сміття, запихає Дівчині до сумки): Ось ключик.

ДІВЧИНА (облизує губи): Дякую... (Виходить).

СТАРА ЖІНКА: Це та шльондра, яка загидила помадою мою склянку?

ОФІЦІАНТ (стає навколішки): Ласкава пані, приїхав лікар, якого ви просили.

Входить Лікар.

ЛІКАР: Де наша першородка?

СТАРА ЖІНКА (Офіціантові): Скажи цьому розумасі, що я безплідна ось уже п’ятдесят років — з провини мого духівника. Першородка. Слимак!

ЛІКАР (Офіціантові): Спочатку ти. Спускай штани (сідає за столик і витягає з кишені порвану книжку). Половинку чорної... Ти не можеш працювати в закладі екстра-класу з гемороєм і сверблячкою. Зачекай з тими штанями. Як він квапиться! Ти не будеш нам виставляти тут своє причандалля для медогляду, тут тобі не казарма, ні. Я дам тобі рецепт. Народна мудрість. Повертаємося до традиційної медицини. (Лікар витягає обривок паперу й виписує рецепт, голосно кажучи.) Від набряків статевого члена й мошонки, а також дамських цицьок...

ОФІЦІАНТ (схиляється над лікарем і звертає його увагу на пацієнтку. Проте Лікар читає далі): Пане доктор, якщо я добре пам’ятаю, ви лікували мене від випадіння прямої кишки.

ЛІКАР: На виразки статевого члена. Зовнішнє та внутрішнє, доступні ліки для бідних... узєти соли і везовець щільникового меду, набавити опухової трави, напред подробивши, заковтати і смарувати урази та крости на соромку...

СТАРА ЖІНКА (голосно): Соромок, ідіот, зануда.

ЛІКАР (Офіціантові): Принеси мені каву й газети, а пряму кишку притримай тим часом пальцем.

СТАРА ЖІНКА: Хаме! Знову протяг. Хто відчинив ті кляті двері?

ОФІЦІАНТ: Страви перегрівалися, ласкава пані, на м’ясі були пролежні. В стародавні часи стан особистої гігієни і закладів громадського харчування був значно нижчий. Єпископ Томас Бекет, — прошу пані, — був убитий у Кентерберійському соборі ввечері 24 або 29 грудня — точної дати я не пам’ятаю — тіло лежало в соборі всю ніч, і похорон мав відбутися назавтра. На єпископові був невірогідний комплект одягу. Великий брунатний плащ, під ним — білий стихар, під сподом — вовняний каптан, а під тим каптаном іще два.

СТАРА ЖІНКА: Ха! У мене більше.

ОФІЦІАНТ: Далі старий бенедиктинський габіт і, зрештою, сорочка. Під нею була власяниця. Коли тіло охололо, паразити, які кублилися в отих незліченних шарах одягу...

СТАРА ЖІНКА: Де мої рубці?

ОФІЦІАНТ (запхавши руки в кишені штанів): ...Паразити, які кублились у тих незліченних шарах одягу... виповзли назовні.

СТАРА ЖІНКА: Які ж гидотні речі тепер люди розповідають одне одному... випадіння прямої кишки... Де ті світанки й заходи сонця? Рожевоперста зоря захлинулась у лайні!

ОФІЦІАНТ (з руками в кишенях, помітно чухається, жахлива пантоміма): ...Виповзли назовні, ласкава пані, і, як оповідає хроніст, вирували, як вода в казані, а коли присутні побачили це, то вибухали — одні плачем, а другі сміхом.

СТАРА ЖІНКА: Одні плачем, а другі сміхом?

ОФІЦІАНТ: Так, шановна пані, одні плачем, а другі сміхом.

ЛІКАР (витягає з кишені обривок паперу й пише, мовлячи голосно): Від вошей, які на сороміцьких органах звикли плодитися... від гарячки, яку мають діти, коли у них заводяться глисти...

СТАРА ЖІНКА: Одні вибухали плачем, а другі сміхом?

ОФІЦІАНТ: Саме так, ласкава пані, щоб осягнути це, треба бути цілісною людиною... ми ще повернемося до цієї теми. А зараз треба вірити й витріпувати, витріпувати й вірити.

ЛІКАР: Про газети ти забув, друже.

ОФІЦІАНТ: Боронь Боже, ось газетка.

Подає Лікареві на таці подерту мокру газету. Лікар переглядає газету, розклеює зліплені сторінки, розгортає, при цьому розриває й дірявить папір. Його обличчя заслонене рваною газетою. Видно частину обличчя. Тиша. Вибух сміху. Знову тиша.

СТАРА ЖІНКА (підходить до вікна й намагається відчинити його, губить при цьому частину волосся та одягу. За мить каже голосно): Чи є тут якийсь справжній чоловік?

Лікар читає. Зі звороту газети те саме робить Офіціант, який присів навпочіпки і старається щось прочитати у цій невигідній позі.

ЛІКАР (відкладаючи рвану газету, яку забирає Офіціант): До ваших послуг, пані, про що йдеться?

СТАРА ЖІНКА: Відчиніть, будь ласка, це вікно.

Лікар підходить до вікна й рішучим рухом широко прочиняє його. Крізь відчинене вікно рине, всипається гора сміття, водоспад сміття й непотребу. Гора сміття громадиться під вікном. Час до часу ворушиться, й до кав’ярні всипається нова порція сміття. Деколи чути гострий скрегіт перевернутих сміттєвих контейнерів, гуркіт двигуна. Ті згуки супроводжують із перервами картину, яка розгортається на сцені.

СТАРА ЖІНКА (з усмішкою): Дякую, нарешті трохи повітря (сідає до столика). Мої рубці вистигли... Що вони зробили з тими старими модринами за вікном!

ОФІЦІАНТ (гукає): Кириле! Кириле!

До кав’ярні входить другий Офіціант — у бездоганно білій сорочці, смокінгу, рукавичках. Тримає в руках мініатюрний совочок із рожевого пластику й мітелку. Його рухи стримані й упевнені. Обережно згрібає сміття на совочок, пильно роззирається закладом, нібито хоче перевірити, чи ще десь, бува, нема порошинки, й виходить, тримаючи перед собою совочок.

ОФІЦІАНТ (поправляє зачіску): Модрини зрубали, зрізали й викорчували через пожвавлення автомобільного руху, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: Бовдури. Я воліла би, щоб мене зарізали, віслюки, ніж витяли ті чудові дерева. Я просто-таки відчуваю фізичний біль від думки про це безглуздя. Пам’ятаю, я приїхала сюди якось у травні. Модрини за вікном вкрилися ніжною тоненькою глицею світло-зеленого кольору... це чудове дерево — модрина, принаймні найгарніше з усіх наших хвойних дерев... високе, виструнчене, з не дуже товстим гілляччям. Завдяки тому, що пучки глиці ростуть ріденько, модринова крона майже цілком прозора, на диво світла, сонячна, як у жодного хвойного дерева. Тож дивлячись на неї, коли вона стоїть отак, уся світло-зелена у виблиску травневого сонця, ми думаємо з жалем про те, чому в нас тепер так мало тих гарних і веселих дерев.

У час цього монологу на сцену повертається Кирило, розпихає сміття під столиками, проте це анітрохи не допомагає, бо крізь вікно всипаються нові порції. Зрештою Кирило підходить до вікна й починає випихати сміття назад, — руками, ногами, головою, спиною.

...Модрина не встигає розсіяти торішнє насіння, а вже починає квітнути знову, готуючись віддати землі нове, осіннє. На кінцях її гілок видніють маленькі пурпурові шишечки... (Стара Жінка хапає за руку Офіціанта, який читає рвану газету.) Пести мене...

ОФІЦІАНТ: Моментик, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: Пести.

ОФІЦІАНТ: Секундочку, я лише викину сміття.

СТАРА ЖІНКА: Облиш це й пести мене.

ОФІЦІАНТ: За хвильку, лише витру руки.

СТАРА ЖІНКА: Не за хвильку, а вже, за хвильку буде запізно. Я чекала сорок вісім років, а ти тепер зайнятий якимсь сміттям і витиранням рук. Я чекала, завжди чекала. Або був несміливий, як метелик, або дурний, як бугай. Той не знав, що робити з руками, той не знав, що робити з ногами, бо вони пітніли в нього з переляку, а ще один подався в ченці. Зрештою останній поліг на полі слави... витри руки й негайно ходи сюди.

Офіціант витирає руки, ніс і стає перед Жінкою.

І чого ти так стоїш, як... засватаний, як коряк лиха, за годину мені сповниться сімдесят років і я не можу згаяти ані миті. Ворушися. Футуролог нікчемний.

ОФІЦІАНТ: Ви, ласкава пані, так одягнені, що, по правді...

СТАРА ЖІНКА: Одягнена, одягнена. Ти теж одягнений. Не бачиш, що я уся тремчу? Одягнена. То ти роздягнеш мене, чого вилупився... ти ніколи не роздягав жінки? А, справді, ви тепер не робите цього. Вони усі вже роздягнені. Як ота шльондра, що запаскудила мою склянку помадою. Заглядаєте, куди вам заманеться... з мене життя витікає... де ті рубці, де тістечка, де збиті вершки? Зажди! Я хочу квашеного огірка!

Офіціант хоче піти.

Стій! Рубці може принести Кирило або Мефодій. Ходи сюди, ближче, дай мені руку... (За мить.) Мені здається, щось лазить по моїй нозі... мабуть, миша.. або тарган. Ви не розкладаєте трутку. Як вам не сором. І це називається респектабельний заклад. Я виразно відчуваю, як щось лазить по моїй нозі. Глянь, що воно таке, бо я нічого не бачу. Мабуть, щур бігає по моїй нозі.

ОФІЦІАНТ: Це неможливо, ласкава пані, у нас навіть муха не сяде на відвідувача, не посміє...

СТАРА ЖІНКА: Що, що неможливо? Таж це не білочка лазить по мені.

Офіціант стає навколішки, пробує підняти сукню Жінки.

Облиш. Не треба... воно вже влізло...

Офіціант здивований.

Чого ти витріщився? Влізло в мене — й нема про що балакати.

ОФІЦІАНТ: Ви зволіли помилитися, в нашому закладі вивели тарганів, комарів, гризунів, горобців і мух. Мух у нас ліквідували за допомогою усіх доступних фізичних і психологічних засобів. За допомогою переконання й перевиховання. Кирило має мухобійку, це мушиний кат, в нього свої методи, він закінчив спеціальні курси.

СТАРА ЖІНКА: Не забалакуй мене, а пести.

ОФІЦІАНТ: Отак ні сіло, ні впало? Без жодного приводу?

СТАРА ЖІНКА: Не мимри, а пести.

ОФІЦІАНТ: Де, як?

СТАРА ЖІНКА: Скрізь. Починай від ніг або від голови. Ти нічого не навчився в кіно, з телевізора?

ОФІЦІАНТ (потирає руки, однак він ніяковіє): Я просто голову згубив, не знаю з чого й почати.

СТАРА ЖІНКА: Для кохання годиться усе, розтелепо, можна кохати волосся, шкіру, кістки, буває кохання нігтів і кохання язиків, кохання рук і ніг, кохання родимок, веснянок, родимих плям... кохання огира й бика, хамелеона, цапа, осла, барана... на собачий, котячий, пташиний манір... віслюче! А ти що? Копрофаг.

ОФІЦІАНТ: Ви мене ображаєте.

Стара Жінка — незрозумілі звуки.

Ви мусите опанувати себе, адже ми в публічному місці, це починає ставати вульгарним...

Стара Жінка — рявкання.

Прошу?

СТАРА ЖІНКА: Нічого... облиш... принеси мені сирі яйця, цибулю, трюфелі й щойно виловлену тріску... розумієш? Shellfish, багато фосфору... чекай, де ти полетів? До цього — пташині язички та риб’ячу печінку... у тебе є ножички? Витни мені волосину в лівій ніздрі.

Цієї миті гучить гуркіт двигунів, брязкіт металевих контейнерів для сміття та харчових відходів. Крізь вікно знову ввалюється гора сміття. Однак ніхто не звертає на це уваги. Поміж сміття можна помітити дохлого, набитого тирсою щура з рожевими хвостиком і лапками.

ОФІЦІАНТ (стріпуючи з рукава фрака якийсь пилок, говорить з люб’язною усмішкою): Наполегливо рекомендую коктейль «Доктор Фаджіано».

СТАРА ЖІНКА: Що то ще за коктейль?

ОФІЦІАНТ: Професор Фаджіано готує в нас коктейль, головним компонентом якого є сульфадіазин... його коктейль має омолоджувальні властивості, він випробував свій метод на багатьох псах і стверджує, що повернув їм молодечу жвавість, а також втрачену потенцію... а ще він випробував омолоджувальну дію на щурах, до яких після цього курсу повернулись усі ознаки молодих щурів.

СТАРА ЖІНКА: І які ж це ознаки?

ОФІЦІАНТ: Вугрі, надмірна пітливість долоней і ступней, дух протиріччя, онанізм...

СТАРА ЖІНКА: Кінець старого й початок нового року завжди доволі брутально змушує нас усвідомити, як швидко минає час, і тоді ми рвемо на собі волосся. Скільки разів ми самі докладали нашим донькам галушок на тарілку, бо хочемо щоб дівчинка «гарно виглядала», тим часом разом із періодом статевого дозрівання до неї зазвичай приходить огрядність.

ОФІЦІАНТ: Ох! Quel malheur d‘être une petit fille[7]. Ви маєте велетенський досвід, мало хто цінує можливості й мудрість старих жінок. Ви мусите стати Генеральним секретарем, Президентом, Намісником...

СТАРА ЖІНКА: Мій котику, я вже побувала всіма: й Намісником, і Сартром, і Священною Коровою, і звичайною семипудовою перекупкою, в яку хотів утілитися диявол із «Бісів», але тепер я не маю часу на такі дурощі, тепер я висиджую, сиджу на яйцях, звісно, в переносному сенсі, розтелепо. У мене мало часу, я мушу родити безперервно. Уже тепер, тут і тепер, приготуй воду, багато води, цілий казан води, приготуй простирадла, багато простирадл...

Завіса падає (це велике біле простирадло, вкрите червоними плямами.)

Картина друга

Сміттєзвалище — немовби море, від краю до краю. Сміттєзвалище аж до обрію. Лишилася лише одна стіна кав’ярні (може, та що з вікном?). Менше столиків і стільців. Замість них — пляжні плетені крісла з тентами. Два–три. Світло посилюється. Простір, відкритий із трьох сторін. Можливо, пейзаж після битви. Велетенська сміттярка. Полігон. Некрополь. Однак водночас пляж. Приморський пляж. Лавка, пофарбована в зелений колір. Підлогу вкриває шар сміття, попелу, піску. В кількох місцях викопано ями, захищені гілками, — як на пляжі. (Моря, звісно, не видно.) Горбики. Можливо, могили. В кутку сидить при столику Стара Жінка. На ній кілька шарів кольорових сукенок. На білому рушнику лежать у сонячному світлі трійко молодих дівчат. Дотикаються ступнями або головами, створюють щось на кшталт «зірки». Засмагають. Поверхня смітника тріскає в кількох місцях. Чоловік повільно повзе, водночас викопує у смітті й у землі чи то стрілковий окоп, чи то канал. Зрештою зупиняється біля дівчат. Він увесь покритий сміттям, на голові — щось на кшталт військової каски. В зубах стискає ножа. З протилежного боку так само повільно, сантиметр за сантиметром прокопується другий Чоловік. Коли вони врешті зустрічаються, то не знати, чи б’ються між собою, а чи падають в обійми одне одному, чи вбивають одне одного, а чи обіймають. Два скублені тіла утворюють єдиний пагорок. Нерухоміють, ворушаться, нерухоміють. Дівчата «перевалюються» з боку на бік ліниво й «чуттєво». Мажуться товстим шаром крему, олійкою... засмагають, потягаються, їдять фрукти й морозиво, читають ілюстровані тижневики.

ПЕРША ДІВЧИНА (з листочком на носі): Люція...

Друга Дівчина слухає, механічно пересипаючи пісок і сміття. Третя Дівчина стриже нігті.

Вінчалась у базиліці.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Святого Апостола Петра.

ПЕРША ДІВЧИНА: Їх вінчав сам архієпископ.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Сукня застібалася під горлом, уся з білого мережива...

ПЕРША ДІВЧИНА: Кожна пелюстка мереживної троянди була оздоблена перлинкою.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Шлейф був блакитний, дванадцять ліктів завдовжки, і його несли дванадцятеро пажів.

ПЕРША ДІВЧИНА: Молоду відпроваджував Батько.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Вона просльозилася.

ПЕРША ДІВЧИНА: Журналіста, який опублікував опис шлюбної сукні...

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: В покару не впустили до храму.

ПЕРША ДІВЧИНА: Бо він не мав права завчасно виказувати таємницю.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Молода поклала шлюбний букет біля ніг святої Аґати.

ПЕРША ДІВЧИНА: Патронеси акушерок.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Вона закінчила акушерські курси.

ПЕРША ДІВЧИНА: Потім було святкування у Великому Домі.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Весільний торт важив сімдесят пудів і був сім метрів заввишки.

ПЕРША ДІВЧИНА: Складався із сімнадцяти ярусів.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Молода, згідно з традицією, намагалася надрізати торт, але їй забракло сили.

ПЕРША ДІВЧИНА: Й вона покликала на допомогу молодого.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: А потім батька...

ПЕРША ДІВЧИНА: Однак торт був засохлий і почав кришитися.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Отож молодята взяли по шматку в руки...

ДРУГА ДІВЧИНА: І що ще?

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Був лосось, шампанське, кав’яр, гуска в малазі й печеня з полядвиці.

ДРУГА ДІВЧИНА: І що з того?

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Нічого.

ДРУГА ДІВЧИНА: Ну от, у наших сусідів теж були шампанське, гуска й полядвиця...

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Ну та й що з того?

ДРУГА ДІВЧИНА: Нічого.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Я теж так гадаю.

СТАРА ЖІНКА (від столика): Помий мені голову, розчеши мене, забери каву, до неї впала муха.

ГОЛОСИ ЗІ СМІТНИКА: Вперед, вперед!..

Голоси, сурми й дикий незрозумілий рев.

СТАРА ЖІНКА: Та поквапся ж бо! Дівчатка, хто там так галасує?

ПЕРША ДІВЧИНА: Це хлопці граються у війну.

СТАРА ЖІНКА: Віслюки. Замість щоб гратись у кохання... казала, витягни волосся з кави... Бовдуре... де мій цукор? Куди той клятий малий знову від мене втік??? Гей!

На пляж виходить Сліпець. У пальті. З білим ціпком. Торкається ціпком до крісел, бляшанок, до дівчат і солдатів, які окопались у ямі. На кінці ціпка цвях. Сліпець сідає на лавчину й усміхається. Обмацує палицею усе навколо. Настромлює на цвях старі газети. Знімає їх із цвяха. Згортає, ховає до кишені. Світло меркне, ніби сонце зайшло за хмари. З неба падає сміття, клапті сажі. Сліпець випростовує руку. Знімає капелюха. Зводить обличчя до неба. Всміхається.

СЛІПЕЦЬ: Сніг. Перший сніг.

Розмазує сажу по обличчі.

Лунають звуки військової сурми. Поверхня смітника в кількох місцях тріскається. Спазматичні порухи рук, які за мить зникають у смітті.

Хлопці. Не грайтесь у війну. Зліпіть собі снігову бабу. Чекайте, я покажу вам, як ліпити бабу.

Сліпець підводиться, ступає кілька кроків, уклякає на смітнику. Пробує ліпити з піску і сміття снігову бабу. Сміття розсипається, але Сліпець працює далі. Дівчата розважаються, спостерігаючи за роботою Сліпця. Потім починають допомагати йому.

А на голову ми їй надягнемо стару блакитну каструлю.

ДРУГА ДІВЧИНА (стає навколішки поряд зі Сліпцем і дивиться на купку сміття): А чому каструля мусить бути блакитна?

Сліпець перериває роботу. Всміхається до Дівчини, в руках стискає жменю папірців і попелу.

СЛІПЕЦЬ: Бачиш, донечко, це довго розповідати, а ми не маємо часу на розповіді, бо мусимо ліпити бабу.

ДРУГА ДІВЧИНА: Давніше люди розповідали одне одному казки, вели якісь нескінченні бесіди, а тепер усі квапляться, а ми, дівчата, дуже любимо слухати.. мене зацікавило, чому ви сказали про блакитну каструлю... блакитну... може, я дуже дитинна, але мене це чомусь так зацікавило, чому ви обрали саме цей колір?

СЛІПЕЦЬ: Я любив цю маленьку нейтральну країну. Осів тут опісля війни. Люблю це озеро, в якому прозирають вершини гір, укриті снігом... я привіз зі собою зернятко, насінину. Останнє зернятко. Й посадив його над струмком. А тепер ми вже можемо відпочивати в його затінку. Це модрина. Я дуже люблю модрини.

Двоє підмітальників викочують на площу віз із макулатурою. Руками або лопатами скидають на купу паки старих газет, книжки, енциклопедії, ілюстровані тижневики, ганчір’я, машини, пляшки, тварин, а також людей: старих, дітей і жінок. Це живі люди і ляльки. Діти викопуються з-під сміття й утікають зі сцени. Шанобливий Пан поправляє білу хустинку в кишеньці парадного піджака. Сідає за один зі столиків. За мить до нього підходить Офіціант Кирило, з ганчіркою. Зав’язує Панові ганчірку на шиї. Підмітальники тим часом сідають до одного з вільних столиків. Курять. Показують один одному якісь дрібнички, ґудзики, старі фотознімки, пляшки (вочевидь, випорпані зі смітника).

ПАН: Що ж, Кириле, людство знову на межі.

КИРИЛО: На жаль, пане адвокат, на межі... помити вам голову?

ПАН: Не треба... кілька рочків минуло — і знову на межі...

КИРИЛО: А як ваша дружина, пане редактор? Якщо можна поцікавитися.

ПАН: Дякую, вона на межі, але сповнена енергії.

КИРИЛО: Вас скропити, висушити, проділ, як завжди, — зліва?

ПАН: Та я там знаю, нехай буде зліва.

КИРИЛО: Мені це здається, чи щось дзижчить?

Обоє наслухають.

ПАН: Ти завжди ведеш війну з мухами?

КИРИЛО: Змалечку, пане адвокат, але ще трохи мух зосталось, а я вже старий.

ПАН: Лиши їх у спокої, нехай розмножуються, краще візьмися до моєї лупи.

КИРИЛО: Що ні, то ні, пане адвокат, це принципова справа. Мені нестерпна сама думка, що в такому закладі, як наш, ті комахи поглумилися з гігієни...

Кирило розстібає пасок від штанів, знімає його. Знову йде до купи сміття, витягає бритву. Гострить бритву на паску. Раптово кидає усе, витягає мухобійку. Тепер Кирило розігрує пантоміму «полювання на мух». Скрадається, зачаюється, бігає, танцює, підстрибує. У танці наближається до столика Старої Жінки, яка робить хімічну завивку. Сидить за столиком, на її голові скляний ковпак. Біля неї на низькому стільчику — чудесна дівчина, яка робить Старій Жінці педикюр.

СТАРА ЖІНКА: Зазирни мені до носа, там знайдеш свою муху.

КИРИЛО: Я стежу за нею вже кілька років...

СТАРА ЖІНКА: Муха втопилась у каві... помий мені голову, тільки поквапся... каву забери... не забудь про перець...

КИРИЛО: Це виключено, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: Марнуєш життя... нічого не розумієш. Глист у дитячому анусі.

КИРИЛО: Я заощаджую, відкладаю на книжечку.

СТАРА ЖІНКА: Я куплю тобі коня.. ти був у Римі? Веди мене до вівтаря, але вже...

КИРИЛО: Я мушу поміркувати, мить тому отримав інформацію, що ми знову перебуваємо на межі...

СТАРА ЖІНКА: Віслюче! Береш мене чи ні? Якщо береш, то бери. Раз! Два!

До «кав’ярні» входить Скрипаль. Товстий, з вусами, з черевцем. Жагучий спітнілий брюнет. Обнімає руками якийсь інструмент (не знати, який саме, бо інструмент у чорному футлярі). Скрипаль страшенно пітніє. Пітніє його обличчя, пітніють спина, руки й ноги. Витирає обличчя.

КИРИЛО (Старій Жінці): Рубці під музику будуть на 20 відсотків дорожчі. Ви досі чекаєте? На межі усе холоне швидше, а музика грає.

Пан кілька разів гмикає — значущо, ба, навіть грізно.

СТАРА ЖІНКА: Що там за кабан так рохкає?

КИРИЛО (конфіденційно похиляється до неї): Це наш завсідник, європеєць, гурман, балагур, битий козир...

СТАРА ЖІНКА: То чого він рохкає, а не балакає? Якщо балагур, то нехай балагурить. Чого він чекає? Сам кажеш, що ми живемо на межі.

КИРИЛО: Пан барон не може говорити сам із собою.

СТАРА ЖІНКА: А це ще чому?

КИРИЛО: Панові барону потрібна відповідна аудиторія.

СТАРА ЖІНКА: Кляті нудьгарі. Що з тією кавою? Довго я ще чекатиму?

КИРИЛО: Не знаю, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: Як це — не знаєш?

КИРИЛО: Бо, як по правді, то мені плювати на вашу каву.

СТАРА ЖІНКА: Ти лицемір!

КИРИЛО: Це не мої столики... напарник...

СТАРА ЖІНКА: А де той «напарник»?

КИРИЛО: Він зголосився добровольцем. І пішов. Покличте його, то, може, й прийде. Тільки голосно. Бо там стрі­ляють.

Кирило відходить до Пана.

СТАРА ЖІНКА: Цукр-ру! Цукр-р-ру! Вдає, що не чує. Мер-р-рзотник!

Із ями вилазить рачки чоловік з ножем, витирає ножа об рукав і ховає його до кишені. Це наш молодий Офіціант. Наближається до столика. Увесь пообмотуваний брудними бинтами, які вилазять із нього й волочаться слідом, наче тельбухи. Дорогою пригладжує волосся. Стає перед Старою Жінкою.

Гукаю до нього вже півроку, лобуряко, неробо. Не чуєш, що до тебе кажуть? Забери каву. В каві була муха, у вершках волосина, вершки в газеті, газета в клозеті, забирай, забирай. Ворушаться, як мухи в меді. Ніякого в них життя. І це називається молодь! Стоїть собі такий з руками в кишенях і філософствує. Де ті рубці? Де той скрипаль?

Офіціант гарячково розпихає бинти по кишенях. Потирає руки.

Я вже бачила тебе десь. Де ми з тобою зустрічалися? Чого ти витріщився на мене як баран на нові ворота? Що це ти на себе начепив? Пір’ям обріс! Чи це не ти? Де ти був?

ОФІЦІАНТ: Я був на війні, ласкава пані.

СТАРА ЖІНКА: На війнушці?

ОФІЦІАНТ: Авжеж, на третій війнушці.

СТАРА ЖІНКА: На третій, четвертій, десятій. Ви страшенно квапитеся... То ти мені каву солодив? Нікчема. Криворучко. Я пам’ятаю.

ОФІЦІАНТ: Кавуся, мабуть, вистигла, але ви тримаєтеся пречудово.

СТАРА ЖІНКА: Скільки ж ти на себе пір’я, галузок, медалей, нашивок, ґудзиків понавішував... вояк... а я тут, ангелику, народила хлопчика і трьох дівчаток. Хлопець зух. Але я його не віддам. Сиджу на ньому... глянь... ну, не бійся.

Офіціант уклякає й заглядає. Свиснув від подиву. Підмітальники виштовхують на площу другий віз із непотребом, макулатурою, брухтом. Цього разу поміж сміття ще більше людей. Підмітальники звалюють усе це на купу. Тепер пляж, кав’ярня, поле битви перемінюються на одне велике сміттєзвалище. Життя, проте, триває тут, як звично, усі інституції (включно з церквами та медичними установами) функціонують — відносно — нормально. Відбуваються засідання, з’їзди, банкети, візити... Люди працюють, розважаються, розповідають анекдоти, пліткують. Часом чути пожвавлені голоси і навіть спів. Певні сум’яття й пожвавлення тривають кілька хвилин. Кожен говорить, що йому слина на губу принесе. Можна навіть наспівувати старі шлягери, читати оголошення в газетах, зведення, неактуальні підручники філософії, історії й таке інше. Ці голоси долітають із купи сміття. Наприклад:

а) Небагато слів мають нині для людства таке велике значення, як слово «єдність». Здається, усе тяжіє до єдності. Великі держави світу переважно складаються з дрібніших політичних утворень...

Єдність, Об’єднання, Союз — вислови, які відіграють роль не лише в політиці, вони охоплюють усі галузі культурного і наукового життя. Кількість міжнародних спілок сягає сотень, наукові працівники, художники, спортсмени, скаути, філателісти, актори, профспілкові діячі, журналісти... до цього слід долучити незліченні економічні співдружності.

б) Папка з написом «Б» — Бюст — репає. Ми складаємо до неї листи, в яких є запитання й нарікання на тему занадто маленького бюсту, занадто великого бюсту, бюсту, який зменшується чи обвисає. Ми знаходимо такі листи в редакційній пошті щодня... Які параметри повинен мати ідеальний бюст? Параметри, звісно, залежать від зросту й загальної конституції... тут варто сказати, що жінок з ідеальним розміром грудей майже нема.

Для пожвавлення дії можна ввести короткі діалоги, запитання і відповіді, корисні й шкідливі поради. Приміром:

— Що ви можете порадити людям?

— Те, що диктує здоровий глузд: жити повним життям, однак уникати «рекордності», добре харчуватись, а водночас нишком пильнувати свою вагу. Працювати й відпочивати, а водночас нишком пильнувати свою вагу. Працювати й відпочивати. А коли людина вже сягне поважного віку, вона мусить позбутися деяких оманливих переконань: люди, наприклад, бояться споживати м’ясо, бо вони чули, що це підвищує тиск, тим часом треба з’їдати двісті грамів м’яса денно. Вони почули десь, що сіль «шкідлива для серця», натомість сіль у невеличкій кількості просто-таки необхідна для організму.

— Що ви порадите стосовно способу життя?

— Щодня знаходити час для миті перепочинку, тиші, сну.

КИРИЛО (підходить до Пана, вдивляється в нього з обожнюванням): Шановний пане, здається, у вас волосинка у вусі... (Заглядає до вуха.) Ми усунемо її безболісно, ви дозволите, пане адвокат? О, вже готово! Така дрібниця, а псує усю картину. (Кирило витягає люстерко. Дивиться на люстерко, хитає головою.) Знову мухи обгидили люстерко. (Кирило з люстерком обходить Пана навкруг, Пан спостерігає у люстерку, чи гарно його підстригли.)

Тим часом підмітальники взялися наводити порядок із несподіваною енергією. Замітають вокзальну площу, пляж, підлогу. Згортають сміття на купу, потім розкидають знову. Пересувають сміття і шмаття з місця на місце. У повітрі літають клуби попелу й куряви. Підмітальники розпихають сміття під стільці та столики, обмітають стільці та столи, при яких сидять відвідувачі. Набирають води до ротів і сприскують підлогу. Працюють гарячково.

Дякую, пане адвокат... о, даруйте... ще в носі волосинка, о, пардон, це помилка, на старість очі підводять.

Кирило знімає брудну ганчірку з шиї Пана. Пан підводиться. Це імпозантний, кремезний, шанобливий Пан... а підводиться він із великою гідністю. Кирило старанно обмітає з Пана невидимі волосинки.

О! Воша на комірі (знімає двома пальцями).

ПАН: Дякую, Кириле.

КИРИЛО: Даруйте, що насмілився, але, ви, пане адвокат, забули, а я чекаю... Чекаю анекдотика. Ви, пане адвокат, уперше з незапам’ятних часів забули про анекдотик.

ПАН: Але ти мені нічого не розповів — жодної пліточки, ніякої новинки, хоча зазвичай перукар розповідає, а клієнт слухає. Так зручніше й легше. Ну, але раз можна помінятися ролями. А який саме анекдотик ти хочеш почути? Політичний?

КИРИЛО: Та боронь мене, Боже, пане адвокат, я до політики не лізу, це до Янека. Якщо ви такі ласкаві, то я просив би анекдотик про ту мамусю, що пішла з донькою Вандусею до крамниці, аби купити собі одіж.

ПАН: Це справді невинний анекдотик, а при цьому чудовий, я завжди вмираю зі сміху, коли розповідаю його, але вже стільки разів... може, якогось іншого?

КИРИЛО: Як по правді, то той, про Вандусю та її матір пречудовий (підсуває Панові стільця). Будь ласка! Направду складно, вислухавши його, стримати захват.

ПАН: Я вже не сідатиму, мій любий, розповім так, per pedes apostolorum[8].

КИРИЛО: Як бажаєте, пане адвокат, хоча дозволю собі звернути вашу увагу, що анекдотик, який розповідають сидячи, справляє на слухача глибше враження, ніж per pedes.

Пан сідає на стілець. Умощується, закладає ногу на ногу. Виголошує анекдотик. Будь-який. Із календаря або з газети. Кирило покивує головою. Усі слухають анекдотик зі священним трепетом. Хтось навіть зняв капелюха. Підмітальники, які кинули мітли і прислухалися до анекдоту, беруться тепер до іншої роботи. Малюють білою фарбою на поверхні сміттярки пішохідні переходи, проводять білі лінії через пляж, смітник, кав’ярню, столики і навіть людей, якщо натрапляють на них дорогою.

Стара Жінка плете на спицях білі дитячі повзунки або шкарпетки. Наспівує старечим голосом вірша-пісеньку:

Ти вийшов із мене

разом з кров’ю

чорним містищем

болю

у світлі тане

листя дерев

а птах виводить

трелі

в зеленій смузі

сон свій сниш

вгорі

білосніжний метелик

За мить повторює останню строфу.

в зеленій смузі

сон свій сниш

вгорі

білосніжний метелик

До столика Старої Жінки сідає Пан (шанобливий). Стара Жінка не перериває роботи й каже, не дивлячись на Пана (паузи між словами дедалі довші).

Який же ти старий, Бздуню.

Пауза.

Жахливий. Цілковито лисий.

Пауза.

Ще й маєш лупу на комірі.

Пауза.

Линяєш і паршивієш на очах.

Довга пауза.

...Паскудний.

ПАН: Я випробував різні масті... прикладав навіть шкірки юних дівчат, теплі тільця неповнолітніх... лаври... валюту... собачі тельбухи.

СТАРА ЖІНКА: Серце в тобі зав’яло (пауза), Бздуню, твоє серце лисе, наче єпископове коліно... Кирило казав, що ти на старвік став балагуром, «битим козирем» — це правда? У мене в очах віск, у вухах вата. Козир. Ще один. Ти ще живий? І не сором тобі?

ОФІЦІАНТ: Чи вже подавати свиняче колінце, пане барон, будь ласка, газети, ситуація знову напружена, до межі витривалості.

ПАН: Принеси мені, сину, склянку «маслаша» врожаю 1968 року. І що ти там знайшов у культурному додатку до газети?

ОФІЦІАНТ: Саме там собаку зарито, пане барон.

СТАРА ЖІНКА (не звертаючи на них уваги): Ну, нехай цей Бздуньо розповідає. Нехай Бздуньо не соромиться. Нехай розповість, як він пив чай із молоком у племінниці другого сина Ваґнера за присутності італійського короля Еммануїла... кляті балагури. Гикавка сьогодення.

ОФІЦІАНТ: Дозволю собі звернути вашу увагу, ласкава пані, що публіка нині пропадає за мемуарами, щоденниками, документами, вечірніми туалетами і нічними горщиками видатних мужів, видатних художників, дрібних курвів, видатних убивць, мислителів і збоченців. Кожен повертає собі, що лише може.

СТАРА ЖІНКА: Дурнику, ти як отой... ну, як його там... отой критик... та не той, віслюче! Ти не розумієш, що все це психопатологія. В людей усе протікає, витікає, розлазиться й вилазить назовні... Підхоплені Ніаґарою часу, вони спливають разом із каналізаційними стоками, отож хочуть зачепитися бодай за щось... О сецесіє, о бабусина лампо, о бароко, о поезіє, о красо, о природність, о природо, о чуже життя під липою, о античні вечори... чіпляються старого мотлоху, бо хочуть відпочити в колі старої лампи, розтелепо.

ПАН: Усе навпаки, просто й цілком навпаки. Мефодій — це містик... голий. І поки я виконаю твоє бажання, моя душе, й розповім про те, як чаював у одної дами, я хочу закинути слівце на захист Мефодія — в питанні культу ефеба. Зрештою, у цьому культі інфантильної голизни є первісна невинність, сенсаційне відкриття наготи в її чистоті, в чистоті сексу без сексу, тобто певного екстазу, наближеного до святості... без свята.

СТАРА ЖІНКА (Офіціантові): Хлопче, витягни панові адвокату вату з вуха, бо він не чує, що каже і про кого говорить.

Офіціант запобігливо витягає вату з лівого вуха Пана.

ПАН: Усе навпаки, просто й цілком навпаки, це містик, проте він оповитий містикою юності й ненавистю до літератури...

ОФІЦІАНТ: Але мені, шановний пане, здається, що він глумиться з Бога і що він усе ж таки непристойний з тим своїм культом наготи...

ПАН: Усе якраз навпаки, мій любий, він полюбив Бога. Я відчуваю присутність Бога в усій його майже напівгеніальній творчості. Сказав би, що наш геній ставиться до Бога з великою симпатією, знаючи еготизм цього генія, треба визнати, що стосовно Господа Бога він дуже делікатний, доброзичливий, ба навіть приязний... бо ця його видатна філософія аж така видатна, що навіть наш професор-доктор-доцент-чудотворець від критики потонув у глибинах його екзистенційної плиткості... (Несподівано уриває. Офіціант колінкує біля столика Пана. Зі смітника, зі старої ями долинає голос Кирила, який уже повернувся на своє колишнє місце й лежить в окопі, покритий маскувальною сіткою і купою сміття.)

КИРИЛО: Вперед... вперед...

СТАРА ЖІНКА: Цукр-ру! Цукр-р-ру! Цукр-р-р-р-р-ру! Кур-р-рвамать!

СЛІПЕЦЬ: Води! Води! Ковток студеної чистої води! Тут десь було джерельце? (Встає з лавчини, обмацує усе навколо білим ціпком.) Де той гірський потік? Де струмки, дерева, озера?

СТАРА ЖІНКА: Струмки пересохли, каналізаційні стоки злилися з джерельними водами. Заспокойтеся, хлопець принесе вам автомат для виробництва содової, лійку і фільтр для проціджування каналізаційних стоків. Хіба ви не знаєте, що великі метрополії п’ють використану воду з каналізації? Ми випорожнюємось і поглинаємо.

СЛІПЕЦЬ: Клята. Відьма. І тут наздогнала мене зі своїми оденками.

СТАРА ЖІНКА: Бовдур (Стара Жінка говорить спокійним і доброзичливим голосом. При цьому безперервно плете шкарпетки на спицях).

ОФІЦІАНТ (постійно навколішки, каже Панові): Отче, я зогрішив — думкою, словом і вчинком.

СТАРА ЖІНКА: Ходив кудись... зогрішив.

ОФІЦІАНТ: Я зламав присягу, втік з-під знамен, полишив поле бою, мене скинули вночі, пофарбованого на чорно, в зав’язаному мішку, з усією компанією, з ножем, я не вірую, Отче, втратив віру, нас розгрішують капелани, які не вірять у вічне життя.

СТАРА ЖІНКА: Ти пересолодив!

ОФІЦІАНТ: Є трохи м’яса, заліза й багнюки... я не вірую в Бога.

Стара Жінка з усмішкою хитає головою. Пан совається на стільці. Заслоняє обличчя — з боку Офіціанта — картою меню. В карті можуть бути вирізані отвори для очей.

ПАН: Не думай про те, що Бога немає й не переймайся цим, якщо ти так вважаєш, то це не має значення, візьмися до справ буденного життя, а Господь Бог об’явиться тобі несподівано в самому житті, в природі, яка навколо тебе, в деревах і птахах, у світлі, в дощі, в музиці, в людських тілах. Бачиш, Сину, Бог змінив місце проживання. Він тепер мешкає в людському середовищі, в людській родині. Й уже не потребує наших молитов і не вислуховує їх. Він мешкає у квітах і струмках, у хлібі, рибі, грибі, в шоколаді та цукерках, ба навіть у цибулевій юшці й котлеті.

СТАРА ЖІНКА: А ти спритний, Бздуню, завжди щось таке втулиш. То, мабуть, і в тобі зараз є Бог? Ну?

ПАН: Я поквитався з Ніцше.

СТАРА ЖІНКА: Козир.

ПАН: Зробиш мені, хлопче, крокети зі шпинату...

ГОЛОС КИРИЛА: Повертайся! Повертайся на форпост!

Офіціант повзе до ями, в якій лежить Кирило. Слідом за ним волочиться брудний бинт.

ПАН (веде далі, ховаючись за меню): ...Додаси до протертого шпинату булку, розмочену в молоці... одне яйце... окрім цього, сіль, перець, цукор і мускатний горіх до смаку...

Офіціант сповз до ями. Тепер він знову разом із Кирилом.

КИРИЛО: Чому ти відходиш?.. Що ти там шукав?.. Зіприся на мене... Що ти там шукав? Це вже не старі часи... я казав тобі, що... що ти кажеш?!

ГОЛОС ОФІЦІАНТА: Я не хочу вмирати.

Я хочу ще побачити, що в неї є,

не засипай мене

так швидко,

Отче наш, що є на небесах,

прийди... скажи мені, чи справді квіти...

КИРИЛО: Тут немає квітів.

ГОЛОС ОФІЦІАНТА: А коні? Кролики? Дощові краплини?

КИРИЛО: Немає коней.

ГОЛОС ОФІЦІАНТА: Заплющ мені очі, засип мої очі, поховай мене в матері нашій, землі.

ПАН (відкладає меню на столик): Ну нічого, ми це якось надолужимо. (Бере в руки газету. Читає.) «Розвиток зародка поза організмом матері можливий. Зрештою такі досліди проведені на тваринах, і вони вже дуже посунулися.

Стара Жінка перериває роботу, слухає з цікавістю.

Досягнення в цій галузі велетенські й приховують у собі необмежені можливості. Уже 1964 року в Канаді зі штучної матки, сконструйованої Джоном Каллаганом, народилося на світ ягня. Доктор Гафер спонукає яйники обраних породистих корів виділяти велику кількість яйцеклітин. Потім запліднює їх штучно за допомогою сімені племінного бугая, яке зберігається в окремому контейнері».

СТАРА ЖІНКА: Добре, що не такого генія, як ти.

ПАН (читає далі): «Один із найвидатніших генетиків, Герман Мюллер, запропонував законсервувати яйцеклітини і сперматозоїди найкращих, найрозумніших і найздібніших людей і помістити їх у якнайглибші сховища. У разі ядерної війни і самознищення цивілізації у нас буде резерв людства».

СТАРА ЖІНКА: Баю-баю-бай-баю́, скоро будеш ти в раю. Можеш експериментувати з тим своїм італійцем. Дитина з пробірки! Дитина із мене. Вона — це я. Ти занадто мудрий для того, щоб збагнути відчуття звичайної, простої корови... Я не віддам її.

Він вийшов із мене

рушив у світ

але я не перегризла

пуповини

не дозволила

його відтяти

тримаю його зубами

нехай собі мандрує

світами

він вийшов із мене

в космос

у вакуум

як із кабіни

ширяє собі наспівує марші

але я тримаю його пазурями

і не віддам.

Дістає дротяні окуляри, насуває на носа і спокійно береться плести шкарпетки.

Втягну його в себе

встромлю

замкну

як буде потреба

до часу

він має повну свободу

Зі смітника виринає маленький оркестрик розважальної музики, який складається з трьох або п’яти музикантів, одягнених у білі піджаки зі золотими ґудзиками і в сині кашкети. Оркестр настроює інструменти. Готується до виступу. На сцену з-поза стіни кав’ярні входить Юнак із подорожньою торбою. Одягнений дбайливо, чисто й мальовниче. Чудове сполучення кольорів. Кучері довгі, світлі, променисті. На обличчі — вираз цікавості, задумливості, невинна усмішка, — грайлива, начебто сором’язлива. Костюм, убір не найважливіші. Важливий вираз його обличчя. Зачіска. А також квітка в бутоньєрці. На ногах — чорні лаковані туфлі зі срібними пряжками. На шиї — білосніжне мереживне жабо.

Троє Дівчат, які засмагали й базікали, тепер завзято плетуть вінки і складають букети зі сміття і зав’ялих квітів. Дівчата щомиті жбурляють усе це на землю й починають наново. Звивають гірлянди з ганчір’я і сміття, пробують їх символічно розвішувати в повітрі. Юнак придивляється до їхньої роботи. Дівчата обдаровують його прегарними усмішками. Шепочуться. Знову сміються. Одна за одною вимовляють свої імена, нібито представляються.

ПЕРША ДІВЧИНА: Клото.

ДРУГА ДІВЧИНА: Лахесіс.

Друга Дівчина надягає Юнакові на шию вінок зі сміття й паперових квітів.

ТРЕТЯ ДІВЧИНА: Атропа.

Третя Дівчина тримає срібні ножички, робить такий рух, нібито хоче врізати невидиму нитку, яка пов’язує Юнака з життям, але товаришки не дозволяють їй зробити цього. Дівчата наближаються до Сліпця і розпитують його про щось. Можливо, про вулицю, будинок, автобусну зупинку. Сліпець пояснює, допомагаючи собі жестикуляцією. З неба падають час до часу папірці, пір’я, сажа, конфетті. Але з великими перервами. Що кілька хвилин. І ще в повітря злітають кольорові повітряні кульки, до яких почеплені брудні шмати, подерті торбини, зношені шкарпетки й навіть діряві кальсони, навушники від шапок і таке інше.

СЛІПЕЦЬ: Шкода, юний мандрівниче, що ти не проведеш із нами найближчі дні та ночі. Ми частуватимемо тут віце-короля і його молоду дружину. Вони прибувають з офіційним візитом, і тому тривають оці приготування. До вечора усе місто буде, немов сад, а небо — як букет із кольорових вогнів. Ну, але я забираю в тебе час, а ти квапишся. Ви, молоді, тепер летите, летите — аби швидше, далі, аби в непізнане. А я знаю, що по найдовшій подорожі так чи так доведеться повернутись... отож бережу ноги... (показує Юнакові напрямок ціпком). То ти підеш цією липовою алеєю, аж до того білого будинку з вежею, там звернеш управо, минеш ботанічний сад, три фонтани, стадіон, клініку, за клінікою є сквер, у якому стоїть пам’ятник, від того пам’ятника — навпростець як із батога тріснув — до пляжу. Урешті почуєш шум моря, воно вже само привабить тебе до себе... Йди, юначе, сміливо — нехай щастить!

Юнак кланяється й відходить. Сліпець здіймає капелюха і з усміхом дивиться йому вслід. Потім сідає на лавці й розгортає рвану газету. Може читати вголос рецензії на театральні вистави. Юнак зупинився біля плетеного пляжного крісла, поставив подорожню торбу на землю. Обдивляється кругом, як людина, котра чекає на автобусній зупинці.

Страж Порядку в чорному мундирі: білий пас, білі рукавички, довга біла палиця біля паска. Походжає розміреним кроком уздовж білої лінії. Він цілковито незворушний. Ніби — водночас — не бачить нічого й бачить усе. Юнак також не звертає уваги на Стража Порядку. Якоїсь миті виймає з кишені цукерку в зеленій обгортці. Розгортає обгортку, вкидає цукерку до рота. Оглядається, начебто шукає смітник, потім згортає обгортку й кидає її на землю. Страж Порядку зупиняється перед Юнаком, дивиться на нього уважним поглядом. Юнак усміхається до Стража Порядку, але той дивиться серйозно. Юнак поправляє волосся. Страж Порядку відходить. Знову курсує за своїм маршрутом. Юнак витягає з кишені дзеркальце. Розглядає своє відображення. Всміхається.

ЮНАК (декламує вірша під назвою «Вони»):

Цей будній день дивовижний

починається в білій щілині

губи гіркі й стулені навхрест

поглинають осад ночі та сну

обличчя чужі й сліпі мов щенята

розплющують очі розплющують очі

відривають собі від уст

слова та усмішки

годують одне одного

пташиними язиками

притлумлюють зойки

побачивши очевидні речі:

ах сонце квітка перса

і сірий буденний день

для них такий пречудовий

немовби рожевий слон

Страж Порядку зупиняється. Світло на сцені примеркає. Стає мертвотним, як у час сонячного затемнення. Тепер Юнак не звертає уваги на Стража Порядку. Витягає з кишені гребінця й починає старанно, поволі зачісувати своє довге світле волосся. Обличчя Стража Порядку суворішає, кам’яніє. Він вимовляє слова чітко, але начебто з певним зусиллям.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Що ви тут робите?

Юнак розчісує волосся, всміхається сумно, проте приязно.

Вам поставили запитання, чому ви не відповідаєте?

ЮНАК: Що я роблю? Стою, чекаю, зачісуюся.

Розчісує волосся далі.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: А що ви робили хвилину тому?

ЮНАК (завершує зачісуватися): Хвилину тому? Читав вірша.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Але що ви робили перед тим, як виголосили цей текст?

ЮНАК (усміхається): Нічого.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Нічого? Ну пригадаєте... ще є час...

Юнак витягає квітку з бутоньєрки. Нюхає її. Торкається до неї губами. Можливо, цілує.

Страж Порядку киває пальцем до Пана. Той робить здивовану міну, начебто хоче запитати: «Невже це ви до мене?». Страж Порядку киває пальцем. Пан поправляє одяг, застібає ґудзики й майже підбігає до Стража Порядку.

СТРАЖ ПОРЯДКУ (не дивлячись на Пана): У нас є свідок, який може усе вам нагадати.

Юнак вкладає квітку до бутоньєрки. Приязно всміхається до Пана.

А тепер ви пригадуєте, що робили перед тим, як виголосити текст?

ЮНАК (заходиться щирим сміхом. Страж Порядку наближається до нього): Я їв цукерку... Справді, так, панове, я їв цукерку (сміється).

СТРАЖ ПОРЯДКУ: А що то була за цукерка?

ЮНАК: Цукерка з начинкою (усміхається).

СТРАЖ ПОРЯДКУ: А її було у щось загорнуто?

ЮНАК: Так, у папірець.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: І що сталося з тим папірцем?

ЮНАК: Я розгорнув його.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Ми питаємо вас не про те, чи ви розгорнули його, а про те, що ви зробили з папірцем, коли розгорнули цукерку.

ЮНАК: Не пам’ятаю... (Знизує плечима.) Не знаю.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: У нас є докази, що ви спочатку уважно роззирнулися навколо, а коли пересвідчилися, що поблизу немає людей, умисне жбурнули папірець від цукерки на дорогу, яку перед тим прибрали і приготували до приїзду королівського подружжя.

ЮНАК: Ну, гаразд, я жбурнув, але чому ви все це говорите таким похоронним тоном? Ви страшенно сумний. Щиро кажучи, я не хотів нікому заподіяти нічого поганого. Пригадую, що роззирався, шукаючи якогось смітника, але не знайшов, зрештою я стояв на купі сміття, я справді не відчуваю відповідальності за це — як можна засмітити... сміттярку?

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Ви так вважаєте?

ЮНАК: Таж ви бачите.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Я не бачу тут сміття. Ви можете пояснити мені, з якою метою забруднили землю й повітря нашого міста саме в момент візиту достойної пари?

ЮНАК (ввічливо): Друже, я клянуся, що це випадково. Ну, нехай ваше обличчя вже випогодиться, адже про все це можна говорити з усмішкою... зрештою, я охоче підніму той папірець.

Юнак дивиться на смітник, нахиляється, копирсається у смітті.

СТРАЖ ПОРЯДКУ (кричить): Не рухатися! Не торкатися тут ні до чого!

ЮНАК (підводиться): Друже, я справді дуже полюбив вас за цей діловий сумовитий тон, ми можемо перейти на «ти», я ніколи не мав поганих намірів, бо люблю людей, квіти, я не спроможний навіть муху вбити.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Документи.

Юнак із усміхом відпинає квітку й подає її Стражеві Порядку. Страж Порядку сахається.

ЮНАК (простягає руку з квіткою): Будь ласка, візьміть.

СТРАЖ ПОРЯДКУ: Що? Що це?! (Сахається, настраханий.)

ЮНАК: Квітка (робить крок до Стража Порядку). Це справді квітка, не бійтеся.

Страж Порядку повільно тягнеться до кобури, відстібає її, тримає руку на револьвері, дивиться в обличчя Юнака. Юнак ступає на крок уперед.

Це вам... я хочу подарувати вам квітку на згадку про це кумедне непорозуміння.

Страж Порядку сахається, тримає руку на кобурі револьвера. Обличчя Юнака серйознішає, він завмирає. Його огортає смуток. На обличчі Стража Порядку з’являється усмішка, а може, його лише спотворює гримаса. Юнак опускає руку з квіткою.

ГОЛОС СТАРОЇ ЖІНКИ: Синку! Синку! Де ти?.. Не ховайся від старої матері!

Світло згасає й спалахує, згасає й спалахує. Сцена поволі безлюднішає.

Синку, синку, де ти?

Стара Жінка виходить на сміттярку. Роззирається, шукає, мишкує. Зазирає у всі крісла з тентами, ями, під столи та стільці. Стукає по стіні, наслухає.

СТАРА ЖІНКА: Синку! Обізвися... не лякай мене.

Рухи Старої Жінки слабшають, потім знову стають гарячковими. У час цих пошуків з неї злітають головні убори, пасма штучного волосся, оздоби, біжутерія, браслети, кольє, панчохи. Стара Жінка надибує десь кийка й починає розгрібати сміття. Якоїсь миті спиняється й нерухоміє. Відкидає кийка й стає навколішки. Дедалі швидше затято розкидає сміття. Рве та розкопує землю пазурями. Важко дихає. Схилилася над викопаною ямою. Невиразно повторює одне й те саме слово.

Завіса падає, несподівано уриваючи виставу.

лютий 1968