Мільйонери з порожніми кишенями

X ХАТИНИ СХІДНОГО СОНЦЯ

Назавтра вранці в Ла Сьота, десь біля десятої, до мосьє Кастерана зайшов головний бухгалтер і сказав, що його хочуть бачити якісь юні клієнти.

— Там їх ціла делегація, — додав він, чухаючи потилицю. — І серед них отой дивак, що позавчора морочив нам до вечора голову…

Мосьє Кастеран не мав часу. До того ж йому спало на думку, що ці відвідини — якась каверза. Однак зрештою цікавість узяла гору.

— Хай увійдуть, — мовив він до бухгалтера й усівся біля вікна.

Дванадцятеро лицарів Спільного Скарбу зайшли до бюро упевнено й статечно—так і годиться входити людям, що владають великими грішми. Всі як один були ошатні, мов лялечки — у легкому, веселому вбранні, що в нього вдягаються всі діти тут, на Лазурному березі. Гарні сорочки — жовті, зелені, червоні, блакитні, однобарвні або пасасті, на шортах — бездоганна складка. Лише Міке була в коротенькій блакитній сукенці з білими квітами, що так личила до її золотистих кіс та засмаги. Рудик, найбідніший з усіх, позичив у Фріске картату шотландську ковбойку і в ній видавався гарнішим, як завше.

— Ми прийшли в справі наших могікан, — почав Шарлюн урочисто. — В останню хвилю ми спромоглися настарати потрібну суму й хочемо зробити вам замовлення.

— Браво! — вигукнув мосьє Кастеран, не ховаючи дива. — Коли у вас є гроші, то все гаразд! За півтора мільйона франків я зобов'язуюсь вибудувати вам домочки до кінця серпня.

На ці слова в бюро знялася справжня содома:

— Ви з нас смієтеся! — загорлав Шарлюн, підскочивши до підприємця. — Та ж куди не глянеш — всюди ваші проспекти, де пишеться: «Будиночок за двадцять чотири години!». Як хочете собі, а мусите справдити ту заяву, інакше ми не згодні! Шість хатин мають бути зведені до завтрашнього ранку! Ми сорок днів пнулися з шкури, аби заробити ці гроші— то невже тепер нам сидіти, як рак на мілині…

Мосьє Кастеран звів руки до неба:

— Матеріал я маю, але мої люди зараз роз'їхались. Доведеться вам почекати, доки наспіє ваша черга.

— Могіканам ніколи чекати! — обурено промовила Міке. — Якщо до завтрашнього ранку в тому гаю нічого не зміниться, люди з мерії виселять їх звідти за двадцять чотири години! Ви не маєте права до того допустити!

На підтвердження цих слів Шарлюн гупнув кулаком по столу — владання скарбом піддало йому хоробрості.

Мосьє Кастеран спробував одкрутитися, посилаючись на те, що юні відвідувачі за своїм віком ще неправосильні укладати угоду.

— Наш поручитель — дідусь Кабассоль, — урвав його мову Шарлюн. — Зателефонуйте до нього! Він ураз поставить усі крапки над «і»!

Мосьє Кастеран волів без цього обійтися. Тож йому лишилося тільки спитати:

— А гроші?

— Ось! — Зозулик, пишаючись, ступив наперед з портфелем у руках.

Він поважно відімкнув замки манюсіньким ключиком, святобливо, одну по одній, вийняв пачки й розклав їх на столі перед мосьє Кастераном.

— Коли ви маєте якісь сумніви щодо походження цих грошей, — промовив він, — то ось касова книжка…

І він простяг записника з до решти списаними сторінками.

Бухгалтерія ордену мала особливість — в ній зовсім не було дебету: геть усі гроші записувались на кредит могікан. Все занотовано тут, од першого дня — від трьох франків Норін до мільйона Філіпа Віаля.

Мосьє Кастерана — великого ділка — мільйон і трохи не засліпив. Але як людину його вразили до краю три франки Норін і нагромадження сміховинних, мізерних сум, — вони так промовисто свідчили про невидане завзяття цих дітлахів, пойнятих безумним замислом.

Коротко кажучи, три франки Норін, офіровані в день великого безгрішшя, повалили останню перепону.

Мосьє Кастеран не спромігся на слово: він знітився перед дванадцятьма парами очей, звернених на нього. І він кинувся до телефону й заходився коренити своїх майстрів так, що малі відвідувачі не тямилися з надмірного захвату.

По недовгім часі він, осміхаючись, повернувся до дітей:

— Не беруся поки що твердити напевно, але можете мені повірити: могікани завтра спатимуть в нових будиночках. А зараз вертайтеся додому й чекайте.

Зозулик, який нічого не брав на віру, зажадав офіційної розписки.

Від скарбу зоставалося ще двісті сімдесят чотири тисячі франків.

Перш аніж сісти в автобус, що їхав до Порт-Біу, Шарлюн запропонував приятелям купити подвійні пайки малинового морозива з фісташками.

Але жага самопожертви згасла ще не у всіх серцях: ласун Янгол єдиний з усіх не схотів купувати морозива.

— Про мене! — сказав Смішко. — Ковтай собі слинку…

— Я з принципу! — гордо виголосив Янгол.

З'ївши морозиво, лицарі вражено перезирнулися: важкий, виявляється, лише перший крок. Скупенькому Зозуликові запекло біля серця: Розет уже зняла мову про подарунок мадмуазель Блан — сріблястого лиса.

— Ти її не знаєш, — сказала Міке. — Вона б розсердилась. Та, зрештою, ніхто з нас не схотів би користатися цими грішми. Ми так настраждалися, поки їх зібрали!

— Та й хто б то дарував хутра, коли в тіні тридцять шість градусів! — додав Тітен-солодкі-очка.

Години за дві всі лицарі зібралися під пініями, поблизу хатин, і стали чекати подій.

Шарлюн, що прибіг останній, приніс утішну звістку: мосьє Аморетті поїхав на цілий день до Тулона, а двоє його підданців — поліцейські Кюк та Гарідан — крутилися біля Кадьєра. Тож небезпеки нізвідки було чекати.

Таємницю збережено: могікани й досі нічого не знали про скарб. Вони тягнулися од хатини до хатини із скрутнями мотузок, папером на обгортку, порожніми валізами.

— Щось довгенько ми вас тут не бачили, — тижнів два або й три! — мовив до дітей хирлявий Ескофьє.

— Ніколи було — мали клопітну роботу, — поважно відповів Шарлюн. — Віднині бачитимете частіше.

— Ти що, з глузду спав? — одказав старий, хитаючи головою. — Тільки вчора приходив Альфонс: завтра мусимо вибиратися — конче мусимо!

І справді, перед кожною халупою виднілися сліди розгардіяшу, як це буває, коли назавше вибираються з дому. Стара Сезарін, оточена вісьмома своїми котами, обшивала два клумаки з білизною.

Угледівши дітей, що базікали, сидячи кружка під пініями, мосьє Пастурель здивувався:

— Я ще зроду не бачив, щоб ви отак сиділи без діла. Може, помогли б нам трохи?

— А нащо? — відгукнулася Міке. — Ви нікуди звідси не підете… Ми ж так часто це вам кажемо, що годилося б нам вірити!

Ті слова справили враження. Могікани зійшлися до гурту, стиха між собою порадились, несміло позираючи в бік дітей, а тоді кожен подався додому.

Минула п'ята година, а з Ла Сьота ще нікого не було. Янгол побіг до містечка по морозиво, а Філіп з Міке — до школи, порадитись з мадмуазель Блан. Вчителька зателефонувала до мосьє Кастерана.

— Почекайте ще трохи й не хвилюйтеся, — відповів підприємець.

Тільки о восьмій, коли половина ватаги вже розійшлася, вдалині за олеандрами, на перехресті, показалися два здорові ваговози, наладувані будівельними матеріалами. Там же сиділи із двадцятеро робітників. Вони повернули ліворуч, загальмували, тоді стали повільно з'їжджати вибоїстою дорогою до могіканських хатин.

— Наші! — загорлав Шарлюн.

Слідом їхав у авто мосьє Кастеран. Сполохані шумом, могікани повиходили з хатин і ошелешено зорили на ваговози.

— Це безумство! — вигукнув мосьє Пастурель, пізнавши підприємця. — Ми ніколи не спроможемось заплатити…

— Вже заплачено! — незворушно відказав мосьє Кастеран.

— Але хто ж то заплатив?

Тільки зараз Шарлюн та його приятелі здали собі справу в тім, що вони доконали дійсно таки чимале діло і що їх очікує велика подяка. Досі нікому з них не спало це на думку. І вони тихцем, мов злодії, побігли до містечка.

О десятій Шарлюн, Міке, Сандрін із Смішком, Тітен-солодкі-очка, Філіп Віаль, Фріске та Рудик повтікали з дому — хто за дозволом, хто ні, хто в двері, а хто й у вікно. Вони підбігали — по одному, по двоє — до гаю й зупинялися віддаль, налякані сліпучим світлом, що променіло поміж стрункими пініями.

Зібравшися всім гуртом, лицарі осміліли й. скрадаючись, підступились ближче до хатин.

Там кипіла завзята робота. Робітники поспіхом вивантажували з ваговозів частини будівель: панелі, балки, рами, плити на підлогу, шибки, — й копичили їх на узліссі. Інші дужими вдарами кирок розбивали ветхі халупи, щоразу весело регочучи, коли валилися благенькі, висушені сонцем стіни. Меблі перетягували до найпросторішої садиби — Ескофьє. Сюди ж ізносили клумаки й валізи, складали на купу безліч дрібничок, кумедних чи зворушливих. Могікани, посідавши в крісла, споглядали цей хаос, не знаючи, вірити очам чи ні. Але на ділянці Муженів уже починали зводити домочок — білі стіни із зграбними віконцями.

— Вони нізащо не скінчать всього до ранку! — зітхнув Рудик.

— Скінчать! — заперечив Шарлюн. — Це вони загаялись з цегляними підмурками — ті підмурки хоч і старі, а ще міцні. Біля них поморочишся години зо дві. Та й працює зараз лише одна бригада. Скоро впораються з розчисткою — робота піде куди швидше.

Біля півночі Сандрін та Міке побігли додому— трохи поспати. Але вони збудились ніби якимись чарами — саме коли треба. Схопились серед ночі й помчали до хатин. Ряхтливі зорі освітлювали їм шлях.

Проминувши круглу галявину за школою, дівчата зразу завважили: щось змінилося в знаному пінійовому гаї. Шість майже вибудуваних домочків стояли мов казкова декорація — їх незаймано білі стіни відбивали сліпуче світло прожекторів.

Робітники трудилися вже не самі. Щохвилі з містечка та з ближчих осель надходили доброхітні помічники й незагайно бралися до роботи. Найменші будиночки — старої Сезарін та діда Кадюса — вже зведено, чепурні віконця з червоними й зеленими віконницями гляділи на сонну затоку.

Шарлюн з приятелями порядкували в маленьких, майже лялькових кімнатах, де пахло свіжою фарбою — носили клумаки, розставляли меблі, посуд. Восьмеро котів Сезарін уже ганяли, мов навісні, в своїй новесенькій оселі.

— Не вірю, не вірю! — тремтливим голосом прошепотіла стара, обмацуючи долонями стіни. — Невже це все наше?

— Все наше! — відповів Шарлюн, прилаштовуючи в кухонній шафі газову плитку.

Мадмуазель Блан теж була тут. Її усмішки й жарти ще побільшували принадність цієї ночі. Разом з Філіпом та Рудиком вона перенесла сюди із шкільного подвір'я половину гераней і посадила їх перед кожним домочком. Помалу-малу будиночки оживали.

Небо над морем тільки-но зарожевіло, а робітники вже навантажили обидва ваговози інструментом та обгорілими рештками старих халуп. Ваговози поїхали. Слідом за ними порозходились сусіди. Новеньке прегарне сільце—чепурне й ошатне — змінило, мов чарами, цей куток гаю.

Незабаром біля могіканського селища залишились тільки діти з мадмуазель Блан.

— Вже сходить сонце, — сказав Смішко. — Пізно лягати спати. Зостаньмося тут.

— Ходіть усі снідати! — гукнула мадам Ескофьє.

Перші промені сонця осяяли довгий стіл— біля нього, весело розмовляючи, сиділи за кавою двадцять душ.

— Попрацювали добряче, — мовив Шарлюн до мосьє Пастуреля. — А тепер добряче посміємося!

— Я хочу все це побачити! — промимрила Міке — очі їй злипалися.

Жоден з ближчих сусідів могікан не прохопився й словом про події цієї ночі, і мосьє Аморетті зранку був у найкращому гуморі. Сьогодні приїдуть експерти з префектури — і з цими старцями-могіканами буде назавше покінчено.

Близько дев'ятої перед мерією спинилось авто — це прибули з Тулона двоє очікуваних урядовців. Помічник мера належно приготувався до відвідин — поліцейські Кюк та Гарідан, що їх попереджено звечора, чатували біля дверей.

— Ви поїдете за нами велосипедом, — гукнув до них мосьє Аморетті.

Він уліз в авто, і всі покотили до Іспанського Рогу.

Вже напівдорозі, коли вони проминули круглу галявину, мосьє Аморетті глянув у вікно — і його щось кольнуло в серце. Попереду, між густих піній, він не побачив того бридкого ветхого брезенту, що укривав дірявий дах оселі діда Кадюса. Але далі піскувата дорога запетляла, і лише в останню мить перед ними виринуло нове селище — ошатні домочки, білі поруччя, чепурні садочки й квіти у вікнах.

Урядовці, що сиділи спереду, здивовано повернулись до помічника мера:

— Це напевне тут?

— Тут! — розгублено пробурмотів мосьє Аморетті.— Але я не розумію…

Хряпнувши дверцятами, він виліз із авто. У вікнах показалися могікани, за ними — усміхнені дітлахи.

— Здоров, Альфонсе! — сміючись, крикнув дід Кадюс. — Куди це ти налагодився такого гарного ранку?

— О, Альфонсе! Ми дуже раді тебе бачити! — озвався мосьє Пастурель. — Завтра зранку я завітаю до мерії — складемо угоду ще на двадцять років! Бо нам тут дуже подобається.

Урядовці, бачилося, не мали ніякого наміру оглядати селище.

— Ви що, не при собі? — мовили вони до ошелешеного помічника мера. — Ви хочете виселити цих людей та розвалити оці новенькі будиночки? Та тут ще й дітей повно… За кого ви нас маєте? За кровожерних акул? Це найгарніше селище на все узбережжя. Чого ж ви морочите нам голову? Доведеться повідомити про все префекта — вашу роботу перевірить комісія. На все добре!

Вони посідали в авто — і вмить за ними й слід прочах. А мосьє Аморетті й двоє охоронців порядку стояли, мов скам'янівши, перед селищем.

Зрештою помічник мера отямився й напав на поліцейських:

— Ну й телепні, ну й лежні! Невже ви не спромоглися стати їм на заваді — загородити дорогу абощо?

— Хіба ж ми можемо розірватися! — обізвався Кюк. — До того ж ще вчора домочків не було. Їх зведено за ніч! Ви ж такий розумаха, що куди нам до вас, — і то не догледіли…

— Йолопи! Опудала!

І всі троє, лаючись на всю губу, поплентались до містечка, а вслід лунав глумливий сміх могікан та дітлахів. Звинувачуючи один одного, вони завернули на набережну, а тоді — на вулицю Ромпі-Кюу. Мадам Аморетті, зачувши під вікном гомін, подумала, що то Шарлюн з ватагою, — і, тручнувши віконниці, вихлюпнула повну миску води. Люті прокльони враз дали їй знати — цього разу вона попала, та не в того, в кого треба.

Полудень під високими пініями Іспанського Рогу. Зозулик журився, а заразом і радів: портфель з трьома замками — порожній, гроші пішли на добре діло.

— Ліквідуймо рештки й почнімо все заново! — гукнув Шарлюн, і лицарі влад закивали. — Ми тепер знаємо, як здобути мільйон за два-три дні… Навряд чи знайдеться в Порт-Біу хоч десять душ, які могли б сказати те саме!

Рештки скарбу поділено нарівно між могіканами, вкрай збентеженими цією невиданою щедрістю. Та мадмуазель Блан удалося вмовити їх узяти гроші. Дехто навіть зронив над ними сльозу.

Проте завбачливий скарбник приховав кілька банкнот — він хотів учинити бенкет «на всі сто», щоб відсвяткувати входини як подобає. В затінку, від садиби Ескофьє до обійстя Муженів, простяглися три столи, заставлені склом і порцеляною. Мадмуазель Блан принесла дюжину своїх тарілок, шість ножів і вісім келихів на шампанське.

Мадам Ескофьє, майстриня-куховарка, всього наварила й насмажила, а по такій ночі на апетит ніхто поскаржитись не міг. Веселе було це застілля — радість бурхала через вінця. І, ясна річ, розмова повсякчас точилася навколо «хрестового походу на мільйон», і лицарі по-доброму кепкували з самих себе, згадуючи про недавні спитки.

За десертом кожен осідлав свого коника. Дід Кадюс, звичайно, повідав про загибель «Невгамовного». В його устах корабель побільшав аж так, що самі його уламки мусили б захарастити геть усю затоку Порт-Біу!

Тітена вмовлено продекламувати одинадцять слів своєї другої маленької ролі. Зашарівшися по самісінькі вуха й ґречно повернувшись до дам, він сповістив про послання мессіра Ліонела Антремона. Шарлюн ствердив послання таким гучним «і-а!», що його, певно, почули аж на набережній.

Мосьє Пастурель веселився з усіма — йому вже не було чим журитися. Втім, коли підняли перший келих — за старшин цієї громади, — він зненацька вигукнув:

— Невже я так і заберу з собою в могилу свою найтяжчу турботу! Стонадцять тисяч чортів йому в печінку! Я хочу знати, хто підпалив пінійовий гай?

Нестямний сміх, який знявся по цих словах, видався ніжним леготом порівняно зі шквалом, що схопився по відповіді:

— Підпалив його Шпиндель! — вигукнув Філіп Віаль, зірвавшись на рівні ноги.

Від Філіпа притьмом зажадали пояснень. Ось що він розказав:

— Того дня, коли ви, — обернувся він до Шарлюна, — востаннє полювали оленя, — я волочився за вами, хоч ви про те й гадки не мали. Шпиндель дременув до селища, і ви намірились обложити його в пінійовому гаї. Я загубив ваш слід і повернув праворуч, на головну алею. Шпиндель стояв на перехресті й щось жував. Я глянув — і на мені шкіра отерпла: то була довга зчорніла галузка, яка скраю курилася…

— Не може бути! — вигукнув Шарлюн. — Де ж він її взяв?

— Гадаю, що на ближчій віллі незадовго перед тим пекли морського вовка по-тутешньому — себто завинувши в сухий кріп. Коли риба спеклася, вогонь погасили, а в'язку поклали на підвіконня чи десь біля порога, Шпиндель саме пробігав повз, а що цій бісовій тварині все смакує,— він пхнув писок у в'язку й хапнув найдовшу галузку. Я хотів був її забрати. Та де там — він знавіснів і погнав за мною до пінійового гаю. Небавом зайнявся підлісок, а тоді — й хатини.

— То Шпиндель мусив би тут сидіти на почесному місці! — захоплено вигукнув Шарлюн. — Аби не він — не було б нового могіканського селища! Піднімемо келиха за Шпинделя!

Мадмуазель Блан майже не втручалася до розмови, лиш усміхалась, радіючи з цих веселощів, що поєднали самітніх старих і чудових дітей, яким вона була за вчительку.

Проте до її радості долучався й смуток. Одчайдушний Шарлюн забився об заклад — і виграв, але грі вже настав кінець! Ще недавно Міке сказала: «Ніколи в житті я більше не побачу такої краси!». В цих простих словах відбився й безмежний жаль за минущою красою, і мрії дівчинки, яка переживала золоті свої літа, й жадання, щоб ці літа ніколи не минали.

— Ні! Не треба ніколи ні за чим жаліти! — мовила подумки мадмуазель Блан. — О кожній порі життя, за кожної оказії, навіть у найтяжчих спитках дзиґар часу відбиває у вірних серцях кращі години з минулого!