Мільйонери з порожніми кишенями

VII МОГІКАНСЬКИЙ СКАРБ ЗНИКАЄ

Дякуючи старанням усіх лицарів, могіканська скарбничка досі щодня важчала. Ці старання позначилися також і на деяких лицях — вони втратили округлість та свіжість, притаманні звичайно всім дитячим обличчям під час веселої пори шкільних канікул.

Шарлюн та Смішко, двоє здорованів, схудли кожен на два чи й більше кіло. Рудик ніколи не був гладкий, але зараз лопатки його мало не проривали вбогу заношену сорочку. Красунчик Тітен спав з тіла зразу по пам'ятній мандрівці до Кадьєра. Зозулика сушила та в'ялила повсякчасна турбота за скарб, надто коли його стеріг хто інший, і він без кінця лічив і перелічував гроші.

— Доки мільйон буде в нашій кишені,— казала сміючись Міке, — з вас лишаться самі кістки та шкіра!

Цей вівторок замість грошей приніс несподіванку, що її годі було й передбачити. Сидячи на своїй улюбленій лавці перед терасою кав'ярні Вьє, дівчатка весело цокотіли, усолоджуючись вранішньою свіжістю. На затіненій набережній не було жодної душі, і все навкіл схиляло до безтурботності.

Сандрін та Міке ніколи не виходили з дому без пляжних торбинок. Міке, що сиділа скраю, почепила свою на поперечину бильця. Цю торбинку з блакитного прогумованого полотна куплено за триста франків на майдані Маріна, у крамничці мадам Деспардьє, матері Янгола. Сьогодні торбинка коштувала двісті дев'яносто п'ять тисяч франків. Міке випало стерегти скарб — тож вона ще звечора поклала туди чорну Зозуликову теку. Дорослий, напевне б, щомиті хапався за скарб, але діти нічим не клопочуться довго. Міке, теревенячи, розвіяно поглядала навсебіч, забувши про будь-яку осторогу.

— Навряд чи ми дочекаємось Смішка, — промовила Сандрін. — Шарлюн, мабуть, застане його в ліжку…

— Ну, то ходімо самі. Дорогою забіжимо до мадмуазель Блан.

Учителька поливала у дворі герані.

— Де це ви забарилися? — гукнула вона. — Всі вже на пляжі… Ну, що у вас сьогодні буде цікавого?

— Це ми ще побачимо, — лукаво відказала Міке, — але, звісно, щось воно та буде…

Сонце ще не дуже пекло, і хлопці сиділи під бетоновим муром, на осонні, лицем до червонястих стрімчаків Рогу. Всі пильнували очима вузький фарватер — там повільно дрейфувало шарлатове вітрило «Морського лева». То Рудик ловив підсакою рибу. Хоч відстань була й далеченька, вони бачили рівномірний помах його руки, яка витягала линву. Хлопці розважалися тим, що лічили ті помахи.

— Спіймав! — гукнув Зозулик. — Я бачу, он він кидає в човна. Третя рибина за п'ять хвилин. Присягаюся — ввечері буде буйябес за п'ять тисяч франків!

— Витягни записника, щоб не марнувати часу! — в'їдливо всміхнувся Шарлюн. — Полічи-но ту рибу, що плаває в воді!

Та коли прийшли дівчата, Зозуликові все ж довелося витягати записника: кожен-бо день починався коротким фінансовим звітом, який неабияк підохочував запал та уяву здобичників скарбу.

— Ну, як там наші справи? — спитав

Шарлюн.

— Вже три дні ми б'ємо байдики! — гостро відмовив скарбник. — Вчора за цілий день лише вісім тисяч франків! Такими темпами нам доведеться збирати могіканський мільйон цілих сто літ!

Він підбив загальну суму, вишпетив бідолашну Норін, яка за три дні принесла всього три франки — три франки! — й, закривши записника, скінчив:

— Сьогодні, у вівторок, скарбницю стерегтиме Шарлюн. Прошу передати йому повновага!

Він повернувся до Міке, яка зразу нахилилася взяти торбинку. Та раптом вона поклала на вуста руку й видивилась на приятелів перестрашеними очима.

— Де твоя торбинка? — гримнув Зозулик, який враз почув — сталася біда.

— Я, мабуть, забула її на лавці,— пробелькотіла Міке.

— Оце маємо! — вигукнув Шарлюн. — На якій лавці?

— На терасі біля кав'ярні…

— Дурепа нещасна! — нестямно заволав Смішко. — Гадаєте, мадам пам'ятає, що в неї в торбині триста тисяч франків? Де там! Вона кидає її, як непотріб. Їй до неї байдуже! Хлопці, мовляв, розшукають!

Всі гуртом напалися на безталанну Міке. А вона й так уже ридма ридала, затуливши обличчя.

Шарлюн був білий як мрець.

— Зараз же біжімо туди й обшукаємо всю терасу, — промовив він хрипко. — Може, торбинку знайшов мосьє Вьє чи хто інший знайомий…

Він помчав уперед Смішковим велосипедом. Решта подалися бігцем через пінійовий гай, повз могіканське стійбище. Сполохані шумом, старі притьмом повискакували з халуп.

— Куди це ви мчите такі переполошені? — гукнув мосьє Пастурель. — Чи не пожежа знов?

— Гірше! — кинув на бігу Тітен. — В нас поцупили…

— Мовчи! — просичала Міке, яка затамувала плач.

На набережній вони здибали Шарлюна — вертав неквапом, похиливши голову, ведучи одною рукою велосипеда.

— Мосьє Вьє нічого не знаходив, — мовив він розпачливо. — І ніхто не сідав на лавку, відколи пішли дівчата. Торбинку взяв якийсь перехожий. А якщо йому спало на думку зазирнути всередину, то він помчав додому, мов той метеор…

— Не всі люди — злодії,— заперечив Фріске. — Торбинку треба пошукати. Вона, мабуть, нікуди не ділася…

Метрів за двадцять через дорогу прочинились рожеві віконниці — мадам Аморетті вистромила цікавого носа. Перехожі теж почали озиратися на купку засапаних, схвильованих дітей.

— Ходімо звідси, бо всі на нас дивляться, — сказав Шарлюн. — Я із Сандрін та Смішком пробіжу по всіх найближчих крамничках. Зозулик із Розет розвідають вулицю Ромпі-Кюу й завулки. Янгол, Норін та Міке побіжать до майдану Маріна. Фріске й Тітен чатуватимуть під кав'ярнею… За гроші, звичайно, анітелень! Питайте тільки за блакитну торбинку з білою шворкою, пляжну торбинку — та й годі!

— Теку сховано на самісінькому споді, під купальником та рушником, — озвалася Міке. — Нікому й на думку не спаде, що там — скарб. Тож будемо сподіватися на краще…

— Авжеж, будемо! — люто гаркнув Шарлюн. — Стрінемось за півгодини, на цьому самому місці. Поспішайте й — глядіть—ані пари з вуст! Не треба розказувати людям, що нам трапилась така притуга. Бо з нас усі сміятимуться…

Минуло півгодини. Перші вернули Шарлюн, Смішко та Сандрін. Завваживши, які сумні повертаються решта, вони збагнули: всякі запитання — зайві!

Всі були пригнічені до краю. А тут ще й сонце припікало, а італієць-морозивник перед самісіньким носом вимахував знадливими ворочками, які дражнили ванільно-малиновим духом. Сказитися можна!

— Що ж, немає іншої ради. Хтось із нас мусить піти до мерії,— промовив нарешті Шарлюн. — Може, торбинка — в бюро загублених речей…

— Аби хоч не наскочити на мосьє Аморетті,— зітхнув Фріске. — Він і так пильно до нас придивляється, а тут, певне, зразу щось запідозрить… Коли Аморетті встиг покопатися в торбинці, так собі просто він нам її не оддасть. Але якщо наш посланець не скаже про гроші, і Аморетті знайде їх потім, зазирнувши в торбинку, то зчиниться страшна буча!

— Треба вирядити такого, що не зверне на себе уваги, — запропонував Сандрін, глянувши на малечу.

— Я піду! — рішуче вигукнув Янгол.

— Гаразд! — сказав Шарлюн. — Тільки не нароби дурниць. Можеш сказати, що тобі до вподоби, але боронь боже натякнути хоч словом про могіканський скарб…

Янгол покатав до мерії — тільки замелькали товсті куці ноги.

Тим часом діти посідали в затінку під парапетом, звідки було добре видно всю набережну. Пробило одинадцяту, а Янгол не повертався.

— Здумати тільки, як нам довелося настраждатися, поки ми зібрали ті гроші! — зітхнув Зозулик, згадавши про зелену двоцентову англійську Гвіану.

Одна лише Міке зберігала повний спокій, навіть усміхалася злегка — наче острів погідності серед загального збурення.

Янгол вельми полюбляв перепони — тож побачивши мосьє Аморетті у великій залі мерії на першому поверсі, він аж затремтів з утіхи. Помічник мера провадив неквапливу балачку з обома секретарями й поліцейським Кюком.

— Чого тобі треба? — мимохідь спитав він, уздрівши над конторкою біляву Янголову голову.

— Я загубив одну річ… — затинаючись пробурмотів Янгол. — Таку собі штуку…

— Яку штуку?

Щоб не бовкнути, часом, зайвого, Янгол вирішив показати на мигах — здійняв догори руки й трохи розвів їх.

— Ну, штуку… отаку блакитну штуку, — промовив він урешті.

Мосьє Аморетті підвів очі й уже пильніше глянув на хлопчака.

— Та яку ж? А чого це ти прийшов сам, а не з бандою отих навіжених, що ганяють слідом за Шарлюном? Здається, я тебе з ними бачив…

— Шарлюн — мій друг! — відважно заявив Янгол. — Але я прийшов сюди в іншій справі.

— Якій? — Мосьє Аморетті підвівся з крісла.

— Я ж вам сказав! Я загубив… ну… одну штуку, і дуже хотів би її знайти. Блакитна штука, отака завбільшки.

Він знов показав руками, яка та штука. Аморетті, секретарі та Кюк мить мовчки перезиралися, спантеличено пороззявлявши роти. Але мосьє Аморетті був зовсім не такий дурний, яким себе показував. Він зразу зметикував—за цією кумедною історією із «штукою» щось ховається.

— Ну, то поясни ж! — знетерпеливився він. — Що то за штука — валіза, скринька, відро, коробка, підставка на парасолі, футляр на скрипку, чи що?

— Але ж ні! — промимрив Янгол, удаючи з себе бевзя. — Це штука… отака завбільшки, отака завширшки, а згори дірка й біла шворка зашморгувати дірку. І блакитна-блакитна…

— Ти щось не дуже точний, — сказав поліцейський Кюк. — Але треба все ж порозумітися. Для чого та твоя штука?

— Багато для чого, — обережно відповів Янгол — він боявся прохопитись. — Туди можна покласти що завгодно…

— А, ясно! — вигукнув мосьє Аморетті.— І, певна річ, там лежало щось, у тій знаменитій штуці?

— Мабуть! — знов затнувся Янгол. — Тільки я не пам'ятаю що.

— Щось цінне? — вкрадливо допитувався мосьє Аморетті.— Чи не гроші?

— Може, й гроші! — ляпнув Янгол, який вже не знав, що й казати.

— І ти не боїшся, що тебе сваритимуть?

Янгол ковтнув слину й прикусив язика. Мосьє Аморетті штовхнув ногою двері, що вели до комори.

— Ходи сюди! — гукнув він Янголові. — Може, твоя штука тут.

Янгол, стороплений, боязко підійшов і, ставши на порозі, широко розплющив очі. Комора була захаращена всяким мотлохом, який громадився під самісіньку стелю. Чого тільки тут не було — а в кутку навалом лежало із п'ятдесят блакитних торбинок.

— Моя штука трохи скидається на оці,— показав Янгол. — Зараз я подивлюся…

— Не квапся! — промовив мосьє Аморетті.— Ми їх вигорнемо одну по одній. Коли штука тут — ти її впізнаєш.

Він махнув Кюкові й обидва ревно взялися до роботи — перебирати й витрушувати всі ці погублені торбинки, що їх визбирано на всіх тутешніх пляжах.

Янгол, заклавши руки в кишені, споглядав, як ті двоє метушаться, здіймаючи хмари пилу. Він дочекався, поки вони переворушили одна по одній всі торбинки.

— Ні! — раз по раз повторював він, і в голосі його чулася полегкість. — Це не вона…

За чверть години, коли впрілі чоловіки перевернули шкереберть усю комору, Янгол, і трохи не бентежачись, заявив:

— Моєї штуки тут нема. Саме це я й хотів знати. Що ж, доведеться вам покласти все на місце…

І він трьома стрибками опинився біля дверей.

Мосьє Аморетті витер зарошене потом чоло.

— Біжи зараз до жандармерії! — наказав він Кюкові.— Візьмеш Гарідана й удвох обшукаєте все містечко. Треба будь-що знайти ту торбинку.

— Яку торбинку? — спантеличено спитав поліцейський.

— Блакитну штуку, отаку, як ці! — гримнув помічник мера.

О шостій вечора «штуку» ще не знайдено. Поліцейські нишпорили безнастанно, лицарі теж. Шарлюнові трохи відлягло від серця, коли він упевнився, що скарб не попав до рук Аморетті, хоч то була слабенька втіха. Оббігавши ще раз усе містечко, ватага зібралася в казематі. Хоч які були товсті бетонові мури, але вони не приглушили хору ремствувань, що ними зустрінуто спізнілого Рудика, котрий нічого не знав про лиху пригоду.

— Не треба впадати в розпач, — спокійно мовив він, вислухавши сумну повість. — От побачите — ми знайдемо гроші. Вони — наші, і коли їх знайдуть, ніхто не має права забрати їх у нас.

— Хтось іде! — сповістив Смішко, який чатував біля стрільниці.

— Кюк чи Гарідан? — занепокоєно спитав Шарлюн.

— Ні! — відказав вартовий. — Не вони…

Він приглядався якусь мить, відтак здивовано обернувся:

— То Філіп!

— Тільки його тут і бракувало! — скривився Шарлюн. — Гукни, хай забирається звідсіля к лихій годині!

Смішко слово в слово повторив усе Філіпові, але це не справило ніякого враження на прибульця.

— Простує собі далі,— пробурчав Смішко. — Зараз його не видно. Либонь хоче зайти з тилу…

Біля дверей зачулися боязкі кроки. Всі замовкли. Хтось стиха кахикнув на знак остороги. За мить в пронизаній сонцем стрільниці мелькнула Філіпова постать. Він увійшов, зграбним рухом скинув ношу, що висіла в нього на лівому плечі, і поклав до ніг занімілим лицарям. То була торбинка Міке!

— Я знайшов її вранці біля кав'ярні Вьє,— ознаймив він холодно. — Здається, вона ваша. Я збирався віддати вам її зранку, але в нас дома були гості, і я ніяк не міг вибратись…

Зозулик кинувся до торби, хапаючись розшморгнув її й витяг чорну теку. Ватага опала його, горлаючи з радощів.

— Все на місці? — спитав Шарлюн у скарбника.

— Все, навіть три франки Норін!

Філіп стояв скромненько осторонь, трохи схиливши голову.

— Ти, звичайно, зазирав до торбинки? — підозріло мовив Шарлюн. — Знаєш, що в ній…

— Так, зазирав! — признався Філіп. — Інакше я не був би тут. Відніс би її до мерії — та й годі.

— Ой! — зойкнув Зозулик.

— Я побачив там червону хусточку Міке й здогадався… — Філіп замовк, примружив насмішкувато очі й мовив:

— Я здогадався про все, коли знайшов на споді здорову теку, напхану грішми…

— Ти нікому не розпатякав? — стурбовано спитав Шарлюн.

— Нікому! Хіба я такий дурний…

Щасливі лицарі затанцювали в своєму любому казематі шалену сарабанду.[14] Вони обцілували Міке, щоб утішити її за всі кривди, яких вона зазнала за цілий день.

— Зроду більше в руки його не візьму, ваш скарб! — промовила вона, відштовхуючи найзавзятіших.

Коли минув перший спалах радощів, лицарі почали пильніш приглядатись до Філіпа. Шарлюн трохи розгубився. Нелегко було йому скласти подяку цьому зневаженому ними хлопцеві, й досі для них чужому. Філіп, певне, це відчув.

— Не клопочіться мною, — сказав він, повернувшись до дверей. — Мені не потрібна нагорода…

— Хай би зостався, — озвалася Сандрін. — Аби не він, мали б ми хіба ж таку халепу.

— Авжеж, — промовив Фріске. — А що він майже все знає — то нічого іншого не лишається, як прийняти його до ордену.

— Радше проголосуймо! — сказав Зозулик, який завжди дбав про додержання формальних правил.

— Проголосуймо! — згодився Шарлюн.

Кожен дістав по чорному й білому камінчикові. Янгол обійшов гурт із старою консервною бляшанкою. Шарлюн кинув у бляшанку чорного камінчика—його й досі не залишали сумніви. Смішко сподівався, що перший тур не дасть ніяких певних наслідків — в такий спосіб можна продовжити забаву. Але його спіткало розчарування. Янгол вивернув бляшанку посередині кола: один чорний камінчик і десять білих!

— От негідники! — вилаявся Шарлюн — його обурила ця односердна прихильність. Та хоч-не-хоч, а довелося підкоритися.

— Сідай біля Міке, — мовив він до Філіпа. — Будеш однині дванадцятим. Але затям добре: наші таємниці — не для твого батька.

Він зразу втаємничив неофіта в справи ордену. Філіп був у захваті, довідавшись про ті чудеса терпеливості й винахідливості, що їх хоронила в собі чорна тека.

— Отже, ми тебе прийняли не з тим, щоб ти ловив гав, — мовив Шарлюн наостанку. — Буде з нас і одного телепня, який ні на що не годен!

І він нищівно позирнув на Фріске. Той притьмом огризнувся. За хвилю в казематі все ходило ходором. Всі цілий день потерпали зі страху — тож нині чули потребу попустити віжки. Зозулик єдиний сидів незворушно, лічив скарб і нотував його в записнику. Фріске, підтриманий дівчатами, збунтувався:

— Ви гляньте на наших Лицарів-Залізні-Руки! Бач, як завзялися — а чи самі зробили досі щось путнє! Нічогісінько! Тільки й знають, що іншими попихати.

— А хіба не ми здобули перемогу на параді в Бандолі? — заперечив Смішко.

— Хай собі балакає! — мовив Шарлюн, стенувши плечима. — Що ж до наших рук — ви про них ще почуєте днів за кілька.

В казематі запала тиша.

— Ви, мабуть, щось назнали? — спитала Міке.

— Атож! — ствердив Шарлюн. — Я й Смішко винюшили діло! Це не якась дрібничка, ні, а справжнє чоловіче діло!

Він нізащо не схотів сказати більше: одне зайве слово — і все може зненацька піти нанівець…

На цьому й скінчили. Зозулик схопив Янголову бляшанку й обійшов товариство:

— Вивертай кишені!

Ужинок був небагатий, бо ж цілісінький день згаяно дурно. Наостанку Зозулик спинився перед неофітом. Філіп саме сьогодні дістав свої кишенькові гроші: п'ятсот франків. Він оддав їх усі.

— Якби ти навіть дав удесятеро більш, усе одно я б на тебе не звірився! — пробурчав Шарлюн; він і досі не позбувся недовіри до Філіпа.

Лицарі вертали повз могіканські хатини.

— Ну що, скінчили вже свій марафон? — насмішкувато гукнув мосьє Фереоль. — Од самого ранку гасаєте як навіжені…

— Все гаразд, татуню! — приязно відказав Шарлюн. — Вас ніхто сьогодні не турбував? Не приходив мосьє Шабр чи хто-небудь з межовиків?

— Ні,— відповів Фереоль. — Було тільки двоє отих… ну, поліцейських, що завше крутяться тут у гаї.

Він обернувся до селища. Серед мастикових кущів тупцювали Кюк та Гарідан.

— Ви щось загубили? — гукнув до них Смішко.

Кюк дав щигля по козирку кепі. Він був ледь живий од спеки.

— Ми шукаємо таку штуку, — мовив він з відразою. — Блакитну штуку…

— Отаку? — спитала Міке, здіймаючи з плеча торбину.

— Таку, таку! — гукнули поліцейські.

Мадмуазель Блан читала біля вікна. Вона осміхнулась до дітей і помахала їм рукою. Нарешті їх було дванадцятеро!

Філіп та Міке, побравшись за руки, простували трохи позаду вервечки.

— Ну й набралися вони муки! — шепнула Міке, всміхнувшись, як змовниця. — Не треба було аж стільки їх мордувати!