Мільйонери з порожніми кишенями

VI ТРУБАДУРИ КОРОЛЕВИ ЖАННИ

Мосьє Аморетті читав газету при одчиненім вікні у великій залі мерії. Бандольське свято описувалось на чотирьох шпальтах. Хвалили морський парад і — гляньте-но! — першу грошову премію дістали діти з Порт-Біу!

— Що за дурниця! — пробурчав помічник мера. — Я й разу не бачив у Порт-Біу гондоли! І якби хто-небудь тут заробив сто тисяч, усі про це знали б…

Саме цю мить сто тисяч франків проїхали майданом із швидкістю двадцять кілометрів на годину: мадмуазель Блан везла моторолером з Бандоля тугеньку торбу.

Всі лицарі, опріч Рудика — він саме «готував буйябес» — чекали на шкільному подвір'ї. Старших, які вже починали розуміти ціну грошам, просто кидало в дріж, коли вони бачили, як невпинно важчає могіканська остаточно втратив свого завсідного покупця— Янгола Деспардьє.

Ледве лицарі потикалися на вулицю Ромпі-Кюу, як відчували на собі цікавий погляд мадам Аморетті, що зорила крізь шпарину в рожевій віконниці; а в селищі разів двадцять на день вони здибували добродушного Кюка або його напарника Гарідана. Треба було вдаватися воістину до індіянських хитрощів, аби збивати із сліду цих дойд.

Найбільшого страху набрався хоробрий Фріске. Якось вернувши додому з текою в пляжній торбі, він застав у аптеці мосьє Аморетті, який жваво розмовляв з батьком. Фріске хотів був шмигнути в кімнату, але помічник мера схопив його за плече й видивився на торбу.

— Ну як, гарна днинка? — спитав він наче мимохідь. — А що це в тебе в торбі?

— Я був на пляжі,— відказав Фріске, і серце йому закалатало. — Тут у мене рушник і плавки…

— Ану подивимось!

Злорадо всміхаючись, Аморетті поклав важку руку на торбу й намірився її розшморгнути. Аж тут утрутився аптекар Жімон:

— Йди до кімнати, — сухо мовив він синові.—Мати вже давно чекає з обідом…

Ця пригода відкрила Фріске очі. Лицар: мали за певне, що жодна жива душа не знає про їхній замисел, але батьки тим часом потай прилучилися до змови, вдаючи, буцімто їхня хата скраю.

За лицарями невсипуще мишкував — що правда, не підходячи близько, — ще один шпигун. Але він був куди безпечніший за Аморетті, і вони тільки сміялися з його боязких обходів. То був Філіп Віаль; знетямлений з захвату й заздрощів відтоді, як йому довелося бачити з бандольської набережної тріумф «Святого Анатоля», він одчайдушно кружляв навколо ватаги й не важився зробити перший крок.

Якось уранці мадмуазель Блан, вихилившись з вікна, вгледіла Міке, яка простувала до каземату; вони трохи погомоніли про справи ордену, а тоді вчителька раптом спитала:

— Скажи, що ви всі маєте проти Філіпа?

— Нічого, — відповіла заскочена зненацька Міке. — Він — чужий нам та й годі!

— Що ти балакаєш! — засміялася вчителька. — Серед дітей, на щастя, не буває своїх і чужих. Зрештою, Філіпів батько бідніший за твого, Тітенового й за деяких інших. То нащо отак по-дурному комизитись? Ви ж не маленькі!

Міке похнюпилась, не знаючи, що сказати.

— Зайди-но в кімнату! — мовила вчителька.

Міке переступила поріг бунгало й побачила Філіпа: він удавав, що переглядає книжки. Обоє зніяковіли, але — нічого не вдієш! — потиснули один одному руки. Мадмуазель Блан усміхнулася й мовила:

— Я не хочу втручатися в ваші справи, Міке, але гадаю, що настав час, аби ви зміцнили свої сили. Адже поповнювати могіканську скарбничку вам буде що далі, то важче. Тому задля успіху вашої справи вам конче треба прийняти до гурту нового товариша, що може порадити щось корисне. А Філіп — саме такий товариш, повір мені, Міке!

Дівчина відвела очі. В пам'яті зринув злощасний вечір пожежі й постать Філіпа, що зникла в курних чагарях. Вона єдина з усіх бачила його, але досі не прохопилась і словом, боячись несправедливо звинуватити хлопця. Та підозри її ще не розвіялись. І коли вона знову глянула на Філіпа, очі горіли їй гнівом:

— Скажи спершу, хто підпалив тоді пінійовий гай?

Філіп вирішив, як то кажуть, клепати, поки тепле: збадьорений підтримкою вчительки, він мав певність, що розвіє сумніви Міке.

— Я й сам хотів вам це розповісти. Але присягнися, що нікому не скажеш, бо ця історія просто таки неймовірна.

— Згода!

Філіп обійняв Міке за шию й зашепотів їй на вухо. Мадмуазель Блан дивилася в інший бік. Обличчя Міке помалу-малу осявала широка усмішка. Їй було тринадцять років, Філіпові трохи більше — а в цьому віці геть усе видається веселою розвагою, навіть ті неподобні форми, що їх часом прибирає лихо. Коли Філіп скінчив, Міке зайшлася сміхом, аж сльози виступили їй на очах.

Проте Філіп ще не допевнився, що перемога — на його боці.

— Хлопці зроду в це не повірять, — промовила Міке. — Треба винайти якийсь спосіб, щоб вони мимоволі самі переконалися! Беру це на себе!

Вона налагодилась бігти, але Філіп притримав її за руку.

— Я зразу хочу довести, що буду не зайвий у вашому гурті,— сказав він усміхаючись. — Слухай-но уважно! Ближчими днями тут в околиці можна заробити чималі гроші…

— Як-то? — запалилася Міке.

— Вчора ввечері я їздив з батьками до Кадьєра. Поблизу монастиря отаборилась група з якоїсь кіностудії — знімає сцени до історичного фільму «Трубадури королеви Жанни». І там щодня набирають статистів за добру платню. А вам цього й треба. Я бачив — на мерії висить об'ява: для знімання їм терміново потрібен хлопець. Варто б зацікавитись…

Міке стрілою помчала до командного пункту ордену — себто до каземату — й повідала приятелям незвичайну новину, яку вона, мовляв, почула випадково від одного туриста.

— Треба зараз же поспішати туди, де знімають цей фільм!

Смішко осідлав велосипеда й мерщій покотив до Кадьєра. Туди було вісім кілометрів. Та вже за годину він улетів до каземату, вимахуючи копією об'яви.

«Терміново. Потрібен хлопець 12–14 років на епізодичну роль погонича віслюків — бажано чорнявий, кучерявий і з чорними очима. Віслюк має бути якнайпоказніший. Приходити в понеділок на восьму годину ранку. Фосіне-фільм, Кастель-д-Азюр».

Шарлюн притьмом засурмив збір, і всі лицарі позбігалися до каземату. Шарлюн уголос прочитав об'яву, склав папірця й, уважно оглянувши зосереджені обличчя товаришів, втупився в одне з них.

— Їм потрібен саме Тітен! — гукнув Шарлюн. — Це його роль!

Лицарі одностайно ствердили Шарлюнову думку. Тітен спершу відмагався як міг: вайлуватий зроду, він волів не братися до цієї морочливої справи. Та Шарлюн почав його лаяти:

— Ви гляньте на це ледащо! Раз у житті його млосні баньки могли б нам прислужитися, а він, бачте, комизиться!

— Я ніколи не знімався в кіно! — заволав бідолаха.

— Ми тим паче! Але ти з нас усіх найфотогенічніший. Зрештою, скільки того діла: всміхнешся, покажеш зуби, повториш разів сто якусь нісенітницю, що її підкажуть, а ввечері дістанеш міністерську платню!

Стороплений Тітен удався до останнього аргументу:

— А віслюк?

Лицарі вибухнули нищівним сміхом:

— Ну, хіба ж ми не спроможемось знайти віслюка? Тебе ж знає тут кожна душа: невже тобі його ніхто не позичить?

Цілий день лицарі блукали околицями, шукаючи потрібного віслюка. Вони здибали їх аж одинадцять, але жоден не годився: цей був замалий, той застарий, цей сухоребрий, а отой шолудивий. Надвечір стало ясно: задум не вдався. Шарлюн, збентежений до краю, визвірився на нещасного Тітена:

— А йому, бач, і за вухом не свербить! Йому байдуже, що ми втрачаємо таку чудову нагоду! І через що? Через якогось віслюка!.. Ну що ж, іди спати, Тітене-телячі-баньки! А коли бува за ніч розхоробришся — спробуй уранці піддобритись до Шпинделя!

Ясна річ — піддобритись до Шпинделя було неможливо — і лицарі, зареготавши, порозходились по домівках. А Тітен вернув додому мало не плачучи. Він ліг спати й, дарма що не чув нічиїх молитов, спалося йому так само кепсько, як нещодавно Зозуликові. Проте міцний сон, який зійшов на нього нарешті, сотворив те, що поважні люди іменують по-вченому «кризою сумління».

Хлопець збудився о шостій годині, сповнений зваги, енергії і в такому доброму гуморі, що вчорашні страхи видались йому за ніщо. Він підбіг до вікна. Був один з тих погожих золотих ранків, що ними славиться цей благодатний край. Перші промені сонця вигравали на тихій воді.

— А чом би мені цього не зробити? — мовив Тітен, уявивши, як потерпають його товариші на саму згадку про норовливого Шпинделя.

Він побіг до мосьє Мазета. Той тільки-но встав і порався в себе на винограднику — він вирощував найкращий на ціле Порт-Біу «клерет». Побачивши хлопця, мосьє Мазет щиро здивувався.

Тітен звичайненько привітавсь до нього, а тоді спитав:

— Чи ви б не дали мені на сьогодні Шпинделя?

Старий здивувався ще дужче:

— Як на мене — будь ласка! Але Шпиндель не схоче тебе слухатися… А навіщо він тобі?

— Мені треба віслюка, щоб зіграти в Кадьєрі роль трубадура, — пояснив Тітен. — І віслюк має бути якнайпоказніший…

— Шпиндель — найпоказніший віслюк на всю нашу округу! — ствердив мосьє Мазет. — Але сам знаєш — слухатись він буде чорта пухлого!

— Де він?

Мосьє Мазет пронизливо свиснув. З-за найближчої огорожі зразу виткнулись хитрі Шпинделеві очі й довгі вуха. Тітен, хоч і приготувався до зустрічі, мимоволі позадкував.

— Як ви гадаєте — чи я на нього зможу сісти?

Мосьє Мазет засміявся:

— Я не пробував, хлопче! Куди вже мені! Та присягаюся — навіть ковбой десяти секунд не висидить на ньому верхи!

— А я мушу висидіти! — буркнув крізь зуби Тітен, стискаючи кулаки. — Це останній мій шанс…

— Я зараз його загнуздаю, — мовив мосьє Мазет, ховаючи усмішку, — а далі вже сам давай собі раду… Говори до нього ласкаво, всміхайся, може, якось і вмилосердиш. Він ще сьогодні не ревів — значить, у доброму гуморі…

Шпиндель роззявив страхітливу пащу і з видимою огидою дав себе загнуздати. Він знав, що ця церемонія завше передувала осоружній мандрівці на ринок до Бандоля чи Санарі. Але цим разом господар ласкаво поплескав його по спині й пустив на волю. Тітен. позеленілий з ляку, походжав оддаль, заклавши руки за спину. Ось він ступив кілька непевних кроків до Шпинделя. Віслюк підвів голову, наставив вуха й, не зворухнувшись, дивився на нього.

— Любий Шпинделю! — солоденько почав Тітен. — Ти найгарніший віслюк з усіх, яких я тільки бачив… Ти віслюк надзвичайний… Та що там казати! Такого, як ти, немає в цілім світі!

Шпиндель, бачилось, ґречно здивувався на ці компліменти й двічі злегка махнув вухами, що означало стриману приязнь. Відтак він завмер, чекаючи, що буде далі.

— Шпинделю! — завів знову Тітен тремтливим голосом. — Я певен— ми з тобою порозуміємось! Якої ти думки про невеличку прогулянку до Кадьєра?

Шпиндель знов махнув вухами. Віслюк ділив двоногих тварин надвоє: великих і малих. Він і трохи не боявся перших, які ставилися з повагою до віслячої братії; але від останніх краще було триматися далі. Однак хлопець з ласкавим голосом геть різнився од інших, і лице його в м'якому вранішньому світлі здавалося віслюкові таким вельми приязним…

Тітен наважився, підступив ближче й опинився просто перед жахливими Шпинделевими щелепами.

— Шпинделю! — проказав він іще солодше. — Я ж і разу не замірявся на тебе ломакою! І пожежа тобі зовсім не зашкодила. Може, ти погодишся скуштувати чогось смачненького?

І хлопець розкрив долоню, повну цукру. Шпиндель змахнув приязно вухами, схрумав шість грудок і смачно облизнувся. Розмова починала видаватись йому цікавою. Тітен трохи осмілів: перш ніж вийти з дому, він висипав у кишеню цілу цукорницю — а з таким припасом, очевидячки, можна було прийти до згоди.

— Шпинделю, любий Шпинделю! — мовив Тітен, торкнувшись недоуздка. — Пройти вісім кілометрів пішки — мені за дурничку, але я волів би проїхати їх верхи на тобі. Що ти на це скажеш?

Шпиндель змахнув правим вухом уперед, наліво й назад — це був знак, що він вагається. Тітен пригостив його ще однією жменею цукру. Обидва вуха стали сторч і застигли: барометр показував «ясно». І Тітен, усолоджуючи віслюка манірними й облесливими речами, повів його до узгірку.

Спантеличений мосьє Мазет стояв з краю виноградника і не важився рота розкрити, боячись розізлити тварину. Він не повірив власним очам, коли побачив, що Тітен сходить з віслюком на узгірок і вилазить йому на спину. А Шпиндель, посолодивши душу, сомів і ласо облизувався, дозволяючи Тітенові сісти верхи.

Тітен учепився в недоуздок обома руками.

— Коли тобі важко, Шпинделю, скажи радше одразу — тоді ми не поїдемо! — пробурмотів він боязко. — Але сам побачиш — шлях до Кадьєру буде якнайкращий… А чому б і ні? Я ж бо маю ще з двадцять п'ять грудок цукру в кишені й тонни дві вдома… Ну то як, зволиш рушити?

Шпиндель зволив; він рушив у путь розміреною ступою, помахуючи влад вухами. Тітен зовсім збадьорився, вигідніше вмостивсь на гострій Шпинделевій хребтині й навіть зважився разів кілька його погладити, базікаючи безперестану. Він знав — Шпинделева розважливість висіла на волосинці, і тільки чаром голосу можна було його улестити так, щоб тихо-мирно дістатися Кадьєру.

— Любий Шпинделю, — розводився Тітен, — ти неабияк виграєш при ближчому знайомстві. Ми з тобою сходимось у головному: ти не любиш працювати, я — й поготів. До речі — я, звісно, тебе не силую, — але ми могли б їхати хутчій.

Шпиндель пішов веселеньким трюхом — це був тяжкий спиток для Тітенових сідниць. Вершник мужньо терпів. Ще одне льє — і кадьєрські трубадури наллють йому стременного.

До шосе зоставалось може з півкілометра — аж коли віслюк і погонич почули гамір, що грубо увірвався в тишу цього погожого ранку. Вони з'їхали з узгірку — і світ померк перед Тітеновими очима. Перехрестя затопило сонмище віслюків — одні сунули від Сен-Cipa, інші — від Боссе. В юрмищі відчайдушно гули сиренами кілька авто з туристами. Горлали погоничі, ляскали киї по спинах віслюків. Хмари білої куряви здіймалися над цим шарварком, де двісті Тітенів запекло змагалися з двомастами затятих Шпинделів.

О лихо! Справжній Тітен, Тітен з Порт-Біу, побачив — вуха його мустанга загрозливо прищулились. Мить — і клятий віслюк грізно заревів — тим ревом, що від нього хололи мешканці містечка.

— Вперед, Шпинделю! — гукнув Тітен, забувши про будь-яку осторогу.

Шпиндель узяв разом ногами й помчав шаленим чвалом на те збіговище, ревучи, як скажений. Віслюки з Боссе шарахнули навсебіч — і Шпиндель стрілою кинувся поміж ними. Перед очима Тітена, що вчепився віслюкові в карк, мелькали переполошені або люті обличчя, підняті ломаки, водії, що відчайдушно повчеплювались в керма. Шпиндель зірвав мимохідь капелюшок з якоїсь дами у відкритому розкішному авто…

— Вперед! — одно гукав Тітен. — Роль має. належати нам, а не цим козопасам…

Шпиндель так само навально прорвався крізь стовпище Сен-Сірських віслюків — і перед ним нарешті відкрився вільний шлях. Тітен силкувався здержати свого мустанга, але той мчав без пам'яті — куди там! — і добувся Кадьєру в рекордний час.

Вони спрожогу вихопились на якийсь дивоглядний ярмарковий майдан, що кишів ваговозами, візками, кіноапаратами, рефлекторами й людьми в середньовічних строях. Сонце підбилося вже височенько; нещадно припікаючи, воно сліпуче вигравало на нікелевих частинах спорядження.

Нагла поява Шпинделя спричинилася до загального переполоху. Ошелешений Тітен мовчки дивився на базар люду навколо нього.

— Стій! — загукав хтось. — Ні кроку далі!..

Тітенові пощастило враз осадити Шпинделя. Він угледів у полотняному кріслі перед себе маленького чоловічка з зеленим козирком над очима. Чоловічок дивився на нього крізь окуляри.

— Саме вас обох мені й треба! — мовив чоловічок за мить. — Ви — перші, ви — й найкращі… Ану подай трохи назад, а тоді під'їдеш під самісіньку вежу. Тільки клусом!

Тітен звів очі й побачив перед себе, між двома жердинами, кумедний шмат картонової декорації, яка мала являти камінний балкон. З балкона суворо на нього зорила, спершись граційно на балюстраду, великоможна дама в енніні.[13]

Шпиндель милостиво згодився дати задній хід.

— Вертай назад повільніше, — промовив режисер. — Підведи голову, всміхнися якнаймиліше до дами й скажи:

«Ясновельможна королево! Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…»— А королева Жанна на це: — «Мерщій увійди в потаємні двері, прегарний погоничу, мої слуги відчинять тобі». — Відтак зразу повернешся й щезнеш з поля зору. Втямив? Повтори.

Тітен повторив п'ять разів, намагаючись говорити дзвінко і якомога виразніше.

— Годиться! — буркнув урешті режисер. — Знімемо перший дубль… Всі по місцях! Тихо! Ти готовий, хлопче? Почали…

Тітен зробив те, що сказано. Він підвів голову. Королева Жанна дивилася на нього вже милостивіше зі свого сідала.

— Ясновельможна королево! — ніжно гукнув Тітен. — Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…

— І-а! — оглушливо ревнув Шпиндель.

Всі покотилися з реготу. Королева Жанна, люта, вихилилась через балюстраду.

— Цікава я знати, — кивнула вона режисерові,— хто з нас має подавати репліку? Я чи віслюк?

Знов розлігся регіт.

— Хай твій віслюк замовкне! — гукнув до Тітена якийсь з асистентів.

— Мовчи, Шпинделю! — скрушно шепнув Тітен.

— І-а! — ревнув віслюк ще голосніш.

— Це «і-а!» псує мені звук! — гримнув звукооператор, витикаючи з машини закустрану голову. — Чого він так репетує? Хай би тихше!

— А мені він до вподоби! — сповістив оператор. — Отака сіро-чорна худобина на плівці вийде сіро-блакитною, а на екрані — сіро-рожевою. Чудово!

— І-а! — ствердив Шпиндель.

— Погонич гарний, але віслюк нікуди не годиться! — гнівно просичала зневажена королева.

— І-а! — заперечив Шпиндель.

— Може, ви хочете поставити замість нього опудало? — уїдливо всміхнувся режисер до енніна.

— Мій віслюк найпоказніший на цілу околицю! — вигукнув Тітен, бачачи, що акції його падають.

— І-а! — ствердив Шпиндель.

— Ну що ж, подавайте репліку зразу після «і-а!», — мовив режисер до зірки.

— Стоп! — загорлав зненацька сценарист, білявий молодик у золотих окулярах. — Того «і-а!» в моєму тексті нема! Я не згоден!

— І-а! — ревнув Шпиндель.

— Браво! — загорлав натовп.

— Вбийте цього віслюка! — простогнала зірка.

— Але ж це «і-а!» тут саме на місці! — опирався режисер. — Якби ця сцена відбувалась сьогодні, посланець примчав би мотоциклом, і було б чути гуркіт. Я лишаю це «і-а!». Воно ж таке природне для тринадцятого сторіччя!

— Шпиндель — віслюк значного роду, — мовив Тітен.

— І-а! — просурмив Шпиндель.

Це останнє «і-а!» потонуло в шаленому реготі. Глядачі аж качались, мало не лопаючися зо сміху.

— Зараз же знайдіть гвинтівку і вбийте віслюка! — гукнула королева Жанна, вихилившися з балкона, сердита, як фурія.

— Знімаємо ще один дубль! — гукнув режисер.

— Чудово! — крикнув оператор.

— Заткніть пельку віслюкові! — загорлав звукооператор.

— І-а! — репетнув Шпиндель.

— Дванадцятий дубль! — заволав режисер. — Всі по місцях! Тихо!

— Вбийте віслюка, бо я зараз кинуся з балкона! — заверещала королева.

— І-а! — відповів Шпиндель, бо ж він не вмів сказати інакше…

По двох годинах шалених суперечок Тітена найнято на три дні, «і-а!» внесено до сценарію, королеву вмовлено відповідати на Шпинделеву репліку, — і всі подалися снідати. Очманілий Тітен зліз нарешті з бідолашного Шпинделя. До нього, гортаючи папери, підійшов асистент режисера.

— Тобі заплатять як за третю маленьку роль, — мовив він. — Правда ж нічогенько?

— А режисер сказав, що платитимуть як за другу маленьку роль. І продюсерові він так сказав…

— Але ж у тебе тільки одинадцять слів тексту, — відказав асистент. — А за правилами, на другу маленьку роль їх мусить бути дванадцять.

— Мій віслюк кричить «і-а!», і його крик уписано до сценарію, — заперечив Тітен. — Це аж на два слова більше, і я маю право вимагати, щоб їх зарахували!

— Невже? — спитав асистент режисера, прикидаючись дурником. — Про яке «і-а!» йдеться?

— І-а! — проревів Шпиндель над самісіньким вухом скнари.

Таким-от робом Тітен остаточно виборов роль погонича віслюків у «Трубадурах королеви Жанни» з оплатою дві тисячі вісімсот сімдесят п'ять франків за годину. Варто було змагатися!

На другий день Шарлюн зібрав лицарів, і всі гуртом подалися потай глянути на кінематографічний дебют їхнього Тітена.

Хлопець ночував ці дні в свого дядька, що жив поблизу Кадьєра, а Шпинделя випускав на ніч пастися. Надвечір третього дня він повідав про послання мессіра Ліонела Антремона у вісімсотий раз. Тож, ясна річ, голова йому геть очманіла, і дорога додому видалася всипаною трояндами.

Мосьє Мазет порався, як завше, біля свого виноградника, і, забачивши Тітена верхи на віслюкові, стерявся.

— Олле! Все пройшло як по шнурочку! — щасливо вигукнув Тітен. — Повертаю вам видресированого Шпинделя: він став покірний, як овечка…

Старий розкрив рота, але слова застрягли йому в горлі.

— Ти, хлопче, мариш! — видушив він нарешті нестямно. — Шпиндель вже два дні як удома…

— І-а! — ствердив справжній Шпиндель, вистромивши з-за поближнього живоплоту свої довгі вуха.

Тітен знетямлено глянув на худобину під собою. Поволеньки, обережно пустивши недоуздок, він зліз додолу і покрався на зднбочках геть од віслюка-привида.

Мадмуазель Блан побачила його на круглій галявині — хлопець мчав, аж за ним куріло. І хоч бідолаха вочевидь пускався духу — все ж повернув голову до вчительки і глянув на неї млосно-солодкнми очима. В брудному носовичку вій ніс сімдесят тисяч франків — винагороду за двадцять п'ять годин кінематографічних тортур.

Лицарі чекали на свого трубадура в казематі. Всі мовчали. Увійшов Тітен — і всі безмовно в нього втупились. Тітен неквапом витяг з кишені грубого сувертка й простяг його Шарлюнові.

Він не міг розтулити сухих вуст. Хотів був сказати: «Я приніс свою частку. Не такі вже й малі гроші — отож, гадаю, я заплатив своє». Але голова йому враз пішла обертом, і, звівши очі на гарненьку Міке, він промимрив сонно:

— Ясновельможна королево! Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…

— І-а! — влад відгукнулися лицарі.