Мільйонери з порожніми кишенями

VIII НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ЗНАЙДЕШ!

Давно відомо, що незначні причини призводять часом до значних наслідків — тож нема чого списувати тут усі загадкові випадки, які надалися до геніальних відкриттів, чи проводити паралелі між шортами Янгола Деспардьє та славнозвісним сандвічем професора Флемінга, батька пеніциліну. Однак Янголові шорти — вузькі, виношені шорти — відіграли надзвичайну роль у збагаченні могіканської скарбнички, і не можна заводити розмови про подвиг Шарлюна та Смішка, не згадавши звичайнісінького, дрібного на огляд випадку, від якого все почалося.

Багато вже днів справи ордену, ознаменовані трьома славними подіями — продажем зеленої двоцентової англійської Гвіани, перемогою на морському параді в Бандолі та акторським дебютом Тітена-солодкі-очка, — не посувались і на дещицю; Зозулик таки сказав щиру правду, сумно мовивши: «Доробишся до синього поту, поки назбираєш якусь тисячу франків». І лицарі нишком чекали на четверту щасливу оказію, поглядаючи одне на одного — себто ніхто з них і пальцем не кивав, єдиний Рудик щовечора клав до теки свіжі грошики. Тож аби Янгол одного дня не вбрався в найгарніші свої білі шорти — цей тривалий застій поставив би під неабияку загрозу жаданий мільйон, а отже й долю любих могікан.

Янгол цілий день проходив чистий, але ввечері повернувся додому в таких шортах, що мадам Деспардьє дала йому пару добрих ляпасів. Назавтра, вгледівши Шарлюна, що саме проходив мимо, вона спиталася, де це вчора лазив її шибеник.

— Ми до самого вечора були на Розі,— здивовано відказав Шарлюн. — І Янгол нікуди від нас не одходив.

— Але ж його шорти геть вимазані ззаду іржею. Вже я їх прала-прала — все надаремне: такі гарні шорти пропали. Надалі приглядайте за ним.

Шарлюн пообіцяв приглядати й зразу про те забув. Коли полюєш мільйон, немає часу клопотатись чиїмись там шортами.

За два дні Янгол знов надів білі шорти — мадам Деспардьє все ж таки їх одіпрала — і знов прийшов додому вимазаний іржею. Ясна річ, спіткала його кара, і мати, поремствувавши, вдруге сказала Шарлюнові, щоб він назирав малого.

Шарлюн мимохідь обмовився про це Смішкові — і саме від тої хвилі обидва зацікавились Янголовими шортами, що й призвело кінець кінцем до того знаменитого діла, що його, як ми сказали в назві цього розділу, не знаєш, де знайдеш!

— Сандрін та Міке носять білі шорти по два дні, і вони в них чистенькі,— зауважив Смішко. — Вони гасають з нами всюди й ніколи не вимазуються. Це мене дивує…

— Я не бачу ніякого дива, — відповів Шарлюн. — Мабуть, Янгол сідає в таке крісло, де, опріч нього, не сидить ніхто. Тож слід дізнатися, в яке саме!

— Але я зроду не бачив на Розі нічого залізного, — заперечив Смішко. — Каземат порожній, а узгірок голий, як голова в мосьє Пастуреля…

— Ми щодня буваємо на Розі години дві, не більше. Решту часу тиняємось деінде.

Яким іншим разом хлопці навряд чи звернули б увагу на ту загадкову іржаву пляму. Але висвятивши себе в лицарів Спільного Скарбу вони повсякчас були насторожі; врадивши порятувати могікан, не пропускали повз око жодної дрібнички. А що тями їм не бракувало, то, не мовлячи нікому й слова про таємницю Янголових шортів, ці двоє вирішили невсипуще пильнувати кожен крок і рух хлопчини.

Жвавому та завзятому Шарлюнові дещо бракувало спостережливості, а от Смішко — той підмічав геть усе і з усього сміявся. Отож він і завважив, що Янгол у вісім років уже визначався своїми дивацтвами — достеменно як старий парубок. Так, коли йому випадало бути за дозорця, він, замість героїчно чатувати біля стрільниці, волів вартувати зовні й, тішачись, гучно сповіщав у отвір стрільниці про все, що йому щастило помітити, чим непомалу полохав лицарів у розпалі якої-небудь поважної наради.

— Полиш його на мене! — мовив Смішко до командора.

Діти збігли з узгірку до сірих мурів каземату. Один по одному вони прослизали крізь низенькі дверцята. Янгол ішов останній. Шорти його, звичайно, не сяяли чистотою, але плям на них не було. Хлопчина намірився й собі гулькнути в каземат, але Смішко спинив його.

— Поки ми радитимемось, постій на чатах, — сказав він. — Придивляйся обома й ледь помітиш щось підозріле, зразу гукни нам.

Янголові тільки того й треба було. Як Смішко й сподівався, він зоставсь надворі. Спершу тричі обійшов круг каземату, карбуючи крок і голосно висвистуючи, відтак виліз на узгірок і вмостився на своєму камені. Звичайнісінький камінь — гладкий, опуклий, глибоко вгрузлий в пісок. Але Янгол так собі його уподобав, що сідав єдине на нього й віддавна мав його за свою власність, дарма що ніхто на ту власність не зазіхав.

Смішко дав Янголові посидіти хвилин із скільки, а тоді підступився до нього з байдужою міною.

— Встань і покажи мені шорти, — мовив він зненацька.

Янгол схопився й повернувсь до Смішка спиною. Так і є — на шортах здорова руда пляма!

— Знову! — вдоволено гукнув Смішко. — Начувайся — ввечері заробиш од матері пару личманів. І що воно за звичка — сідати абиде.

— Це мій камінь! — вигукнув уражений Янгол.

— Ото ж бо воно й є! — відказав Смішко. — Мажеться він, твій камінь. Надалі буде краще, коли ти сідатимеш деінде.

Він нічого більше не сказав, але вирішив обстежити цей камінь, що так підступно бруднить шорти.

Коли рада доходила кінця, він шепнув Шарлюнові:

— Я, здається, вже знаю, в чім річ! Нехай усі йдуть, а я зостанусь і роздивлюся гарненько Янголів камінь. У ньому є дещо цікаве. Вертайся сюди скоренько і нікому ані слова.

Вернувшися до каземату, Шарлюн застав Смішка за чудною роботою. Стоячи навколішках перед Янголовим каменем, хлопець завзято очищав з нього пісок. Камінь видовжився, і перед ними з'явилася наче вузька скеля, зарита рубом в узгірок.

— Це не камінь, — ознаймив Смішко. Очі йому блищали збудженням. — Дивись…

Він послинив носовика й потер ним край скелі. Поверхня з сірої ураз стала темно-зеленою, з тоненькими чорними жилками, як на старому, потрісканому від часу фаянсі. Смішко потер іще — лінії з чорних стали червоними.

— Ану дай я, — промовив Шарлюн, одкриваючи складаного ножика.

Він став навколішки й колупнув лезом темно-зелену поверхню. З-під неї показався чистий метал, тьмяно вилискуючи в вечоровому світлі.

Шарлюн скочив на рівні ноги, узяв чималий кругляк і щосили жбурнув ним у пруг скелі. Вам! — Янголів камінь відповів глухим дзвоном, що завмер десь у глибині узгірку.

Мовчки перезирнувшися, хлопці обернулись до каземату, стіни якого червоно висвічували під вечірнім сонцем.

— Ми напали на справжнісіньку золоту жилу! — вигукнув Шарлюн. — От якби ця земля та була наша!

— То байдуже, — промовив Смішко. — Ми свого не попустимо. Нам треба укласти угоду з мерією і забезпечити свої права. Але надто поспішати не слід: спершу нумо гарненько все обмізкуймо, щоб часом не дати маху…

— Ходімо до мадмуазель Блан. Вона певне дасть нам добру пораду, що і як робити.

Смішко миттю замазав розколупане місце і навіть про всяк випадок засипав Янголів камінь грубим шаром піску. Потому вони стрілою помчали до вчительки.

Мадмуазель Блан дуже любила й поважала двох своїх, здавалося б, найлегковажніших учнів. Так, вони не вельми старанно бралися до науки, але чи ж мало не дуже дбайливих, а, бува, й лінькуватих учнів, дійшовши пори, сягають у житті неабияких успіхів! Вона вислухала їхню розповідь і відразу запалилася.

— Тільки не гарячкуйте, — сказала вона проте розважно. — Коли права на вашому боці, що дуже ймовірно, ви мусите їх собі забезпечити. Ти, Смішку, сьогодні ж розкажи про все батькові. Він напевне в курсі справи, бо працював у Військово-морській інженерній службі саме тоді, як виганяли звідси німців. А я поговорю з мосьє Кабассолем, з'ясую все, що стосується юридичних прав.

В такий спосіб трьох дорослих осіб утаємничено в справу Шарлюнової та Смішкової знахідки. Але втручання дорослих було тільки побічне, і заслуга двох лицарів через те анітрохи не поменшала. Мосьє Каньоль розповів синові про походження й вартість «золотої жили» Іспанського Рогу. Захоплений Смішко не стулив очей цілісіньку ніч. Мосьє Кабассоль, вислухавши вчительку по телефону, сказав, що дасть відповідь завтра, і справдив своє слово.

Від тої хвилі події стали шпарко розвиватися. Шарлюн, домовившись із Смішком, затримав ватагу до полудня на маленькому пляжі в гавані, аби звільнити Ріг для деяких відвідувачів і одвернути увагу цікавих. Сам він біля одинадцятої тихцем подався до каземату із Смішком. Невдовзі на узліссі показалися три постаті: мосьє Кабассоль, мадмуазель Блан і хтось третій, незнайомий хлопцям. Вони вибрали найвигіднішу стежку й неспішно попрямували до каземату, як звичайні погуляльники. Нотар був у крислатій панамі, в тіні якої ховався його вид і гарна біла борода. Мадмуазель Блан була вбрана в простеньку сукню ясного кольору. Чорні коси покривала яскраво-червона косинка, їхній супутець, хирлявий чоловічок, зодягнений по-міському, в м'якому капелюсі, чимчикував слідом з течкою під пахвою.

— Ось і наші молодці! — гукнув мосьє Кабассоль, забачивши Шарлюна із Смішком. — Ну, де ж ваш камінь?

Смішко приніс з каземату лопатку. Хвилини за дві він очистив Янголів камінь так само ретельно, як і вчора. Хирлявий чоловічок став навколішки й пильно вдивлявся у камінь, надто в те місце, де Шарлюн колупав ножиком.

— То це ви відкрили цю штуку? — спитав він у хлопців.

— Ми! — влад відповіли вони.

— Коли саме, о котрій годині й за яких обставин?

Вони сказали. Чоловічок розшморгнув течку, витяг здоровий аркуш паперу й заходився шпарко писати. За хвилю він повернувся до мосьє Кабассоля.

— Як я маю назвати той предмет? — мовив, показуючи на камінь ручкою.

— Як завгодно, тільки не справжньою назвою, — сміючись відказав нотар. — Найголовніше — це накреслити його положення щодо каземату. Навряд чи злодій потягне його вночі: він важить тонн вісім, а може, й усі десять!

І, відповідаючи на німе запитання хлопців, нотар пояснив:

— Це мосьє Естев, судовий виконавець з Бандолю. Він складає протокола про вашу знахідку. Я дам вам увечері копію. Маючи цей офіційний документ, ви зможете завести розмову в мерії. Але пильнуйте, щоб ніякі крутії вас не обдурили!

По обіді Смішко подався велосипедом до Сьота, аби порадитись з батьковим приятелем — майстром на заводі, де переплавляли металевий брухт. Справа починала набирати реальних обрисів, і, як вияснилося за цих відвідин, зиск мав бути вдвічі більший, ніж передбачалося.

Всі ці дні, заклопотаний біганиною, Шарлюн майже не бачився з лицарями.

Напередодні Чотирнадцятого липня в скарбничці було трохи більше трьохсот тисяч франків, а до строку вже зоставалось усього два тижні. Часу було обмаль, але тепер вони мали «золоту жилу», яка враз поправить становище.

Ні Шарлюн, ані Смішко не брали участі в нічних розвагах, танцях, маскарадах та феєрверках, що ними відзначалося в Порт-Біу свято Чотирнадцятого липня. Вони тайкома розробляли сценарій останнього акту.

І ось, нарешті, час діяти настав. Мосьє Аморетті був у чудовому гуморі. Зранку в понеділок він сидів у великій залі мерії й вихвалявся перед обома секретарями й поліцейським Кюком.

— Ой, як гарно ми відсвяткували Чотирнадцяте липня! — просторікував він. — Щоправда, феєрверк улетів мені в копієчку, але ми надолужимо на лісових податках. Дякуючи мені, громада має двадцять тисяч франків зиску…

— Вона могла б мати більше! — почулося ззаду.

Аморетті обернувся ii насупив брови, вгледівши біля конторки двох «шибеників» — Шарлюна та Смішка.

— Чого вам треба? — роздражнено спитався він.

— Анічогісінько! — відповів Шарлюн. — Тільки маленьку довідочку. Лише ви, мосьє Аморетті, можете нам її дати.

Аморетті був улещений і трохи подобрішав.

— Про що ж ви хочете довідатись?

Шарлюн заплющив очі, начебто прагнув зосередитись. Відтак почав:

— Припустімо, я знайшов скарб. Що з ним робити?

Мосьє Аморетті стенувся, згадавши «штуку» Янгола Деспардьє. А зараз — скарб!

— Це залежить від того, де ти знайшов свій скарб, — відказав він неприязно. — Коли знайшов його в себе — весь скарб буде твій. А як десь-інде — половина його належить власникові дому або землі.

— А коли земля нічия? — спитав Смішко.

— Якщо земля ця загального користування й нею порядкує адміністрація тієї чи іншої громади, тоді знову ж таки половина скарбу — твоя, а половина — громадська…

— Саме це я й хотів з'ясувати, — об'явив Шарлюн, весело всміхаючись. — І я знову повторюю: громада могла б мати куди більший зиск, аніж той, про який ви щойно згадували.

Мосьє Аморетті ляснув себе по голові, домізкувавши, про що йдеться.

— То ви знайшли скарб! — вигукнув він, посварившися пальцем на двох хитриків.

Шарлюн та Смішко відповіли ґречно, але ухильно:

— Ми цього не сказали! Нам кортіло де в чому впевнитись та й годі. Щоправда, ми напали на один цікавий слід, але це не значить, що він конче приведе до скарбу…

— Який слід? — гримнув мосьє Аморетті, спаленівши з гніву. — Кажіть негайно й забирайтеся геть!

— Це дуже таємний слід! — промовив Шарлюн. — Я вважав би себе останнім йолопом, аби так вам все і вибовкав. А що вам хочеться заволодіти скарбом — то й собі пошукайте… Коли в нас виспіє щось новеньке, ми знов сюди завітаємо. Сподіваюсь, ви будете в кращому гуморі!

По цих словах обидва зникли, а мосьє Аморетті зразу ж пойняв страшенний неспокій. Шарлюн надумав з'явитися в мерії тричі— він знав, як допекти помічника мера до самих печінок.

Наслідки не забарилися. Ледве хлопці встигли повернути за ріг, як угледіли поліцейського Кюка — він ішов назирком, удивляючися кудись вбік. Вони довели його до гавані й примусили цілу годину пектися на сонці.

Близько полудня Шарлюн із Смішком, у супроводі вірного Кюка, знов навідались до мерії. Мосьє Аморетті розважив, що зараз, коли його авторитет похитнувся, дрібка зичливості матиме благотворніші наслідки. Тож він мовив до хлопців майже приязно:

— Ну, чого вам ще треба?

— Всього-на-всього поради, мосьє Аморетті! — відповів Шарлюн, широко й щиро всміхаючись. — Наша таємниця — дуже важлива. І мені раптом спало на думку — ану якийсь цікавий увіпхне свого носа туди, куди ми впхали свого? Діло б зірвалося, і громада багато б утратила. Що ж нам робити?

Мосьє Аморетті схопився за голову й насилу стримав прокльони.

— Треба діяти! — вигукнув він. — І найліпший спосіб прискорити події — це посвятити мене в таємницю. Кажіть, де той скарб?

Шарлюн повернувся до приятеля:

— Сказати?

— Та кажи вже!

— Ну що ж! Мосьє Аморетті, дуже ймовірно, що цей скарб — на громадській землі, себто — половина його в нашій кишені, а половина — у вашій. То я й боюся — а раптом ви загарбаєте собі до рук усе? Отже, ми мусимо мати певні гарантії, що забезпечать наші права.

— Не буде гарантій — не буде й скарбу! — докинув слівце Смішко.

Мосьє Аморетті побагровів.

— Ви що, смієтесь із мене? — хрипко спитався він.

— Та що ви! Ні в світі! — влад заперечили бісенята. — Але справи є справи, і ми не хочемо, щоб нас ошукали…

— Невже ви вважаєте мене за шахрая! — вигукнув помічник мера. — Обіцяно — значить обіцяно! Чого ви боїтеся?

— Ми обіцяємо знайти скарб, але оборудувати справу доведеться вам, — промовив Шарлюн. — І нам, річ певна, не дуже хотілося б, аби ви водили нас за ніс!

Смішко штовхнув Шарлюна ліктем, показуючи на годинника.

— Шарлюне! — сказав він докірливо. — Може, мосьє Аморетті хоче поснідати…

І вони повагом рушили до дверей.

— Верніться! — гаркнув помічник мера. — Зараз же верніться, бо вам буде гірше!

Та хлопці були вже надворі й реготалися, аж відляски йшли вулицею.

— Ну, він готовий, — заявив Шарлюн. — Ми нокаутуємо його в третьому раунді.

Мосьє Аморетті чекав на хлопців ледь живий та теплий. І лиш о четвертій годині він їх побачив з вікна: вони покволом простували через майдан до мерії.

Їм ще стало жорстокості добрих дві години простояти, базікаючи, під дверима. Помічник мера мало не втратив тямок.

— Це знову ми! — співуче мовив Смішко, широко всміхаючись до мосьє Аморетті.— Слід був таки певний.

— То ви справді знайшли скарб? — пробелькотів Аморетті.— Де він? Покажіть його!

Хлопці засміялися на цю хапливість.

— Гай-гай! — весело мовив Шарлюн. — Ми лишили його на місці. Щоб його витягти, треба трактора на тридцять тонн.

— Тридцять тонн!

Мосьє Аморетті втомлено потер чоло:

— Ходіть сюди й поясніть усе до ладу.

— Смішко зараз вам усе розкаже, — вів чалі Шарлюн, — Він це вміє куди краще за мене.

— Що він розкаже?

— Ну, історію про скарб…

— Я зараз ума рішуся, — пробурмотів помічник мера.

— Але перше вислухайте нас… Ну, розказуй, Смішку!

— Ви, мосьє Аморетті, певне, знаєте ті два старих каземати, що стоять у нашому Порт-Біу? — почав Смішко. — Один на Калерусі, другий — на Іспанському Розі…

Аморетті нетерпеливо кивнув головою:

— Так, знаю. Німці поставили там у сорок третьому році дві здорові морські гармати…

— А під час відступу, — повів Смішко далі,— майже дванадцять років тому, вони з дурного розуму заходилися стріляти по кораблях союзників, що супроводили крейсер «Массачузетс».

— Ну й що?

— «Массачузетс» одкрив вогонь — бах-бах! — і снаряд влучив прямісінько в каземат на Розі, обернувши його на руїну.

— Ну, далі, далі!

— По двох місяцях приїхали морські експерти зробити опис того, що покинули німці. На Калерусі — розбиті гармати, кулемет і автомати, металеві захисні споруди, зокрема сталева броньована башта, яка важила дванадцять тонн — добрий кавалочок! На Іспанському Розі, де земля була переорана вибухами, трофеїв виявилося менше. А башта кудись щезла!

— Звідки ти про це знаєш?

— Батько розказав — він супроводив тоді експертів. Ну, опис кілька разів було перевірено, кілька разів підписано, а тоді переплавщики з Ла Сьота взяли підряд на купівлю якісного брухту. Тож башту на Калерусі куплено — за скільки б ви думали? — за п'ятсот вісімнадцять тисяч франків!

— Я й гадки не мав, що за брухт так добре платять…

— Бо то спеціальна сталь. І башта на Іспанському Розі коштувала б так само дорого…

— За умови, що її знайдуть!

— Ми її знайшли! — гукнули влад Шарлюн та Смішко.

Мосьє Аморетті вибухнув сміхом:

— Оце він і є, ваш скарб, йолопи нещасні? Таж Морське міністерство накладе заборону на вашу башту в двадцять чотири години…

Проте Шарлюн не дав збити себе з пантелику. Він одразу виклав аргументи, що їх почув од мосьє Кабассоля:

— Згідно закону, права власності на предмети й речі, покинуті на громадській території, за десять років назавше втрачаються. Міністерство й Військово-морська інженерна служба вже нічого не мають з тим спільного. Башта — наша.

— Ні! — вигукнув мосьє Аморетті, торохнувши по столу кулаком. — Каземат стоїть у прибережній смузі, він — у володінні Морського міністерства. Я знаю, що кажу!

— Ви трішечки помиляєтесь! — відповів Шарлюн. — Щодо каземату—згоден! Але башту висаджено снарядом, і вона впала на тридцять метрів далі — ми зміряли! — на узгірок, що в межах громадської землі. Мосьє Кабассоль усе вчора перевірив. Он воно як!

— Ви не маєте жодних прав на цю башту!

— Овва! — вигукнули хлопці.

— Доведіть!

— Прошу! — простяг Шарлюн документ мосьє Естева.

Помічник мера схопив папір, уважно прочитав його, а тоді зразу порвав на дрібні клапті.

— Ось вам іще один! — мовив Шарлюн, видобуваючи з кишені копію. — Мосьє Кабассоль зробив їх дванадцять. Жоден суд у світі не може спростувати цього акту. Башта — наша!!

— Аби не ми, — підхопив Смішко, — башта лежала б у піску на Іспанському Розі до другого пришестя. Це ми її знайшли. Громада дістане свою частку, а ми — свою. Так буде справедливо.

Мосьє Аморетті, знеможений, упав у крісло. А Шарлюн провадив своєї:

— За цю бісову башту сьогодні дадуть більше, ніж п'ятсот вісімнадцять тисяч франків. Багато більше… Ми вже маємо покупця: він зразу заплатить готівкою.

Очевидячки, мосьє Аморетті остаточно здався.

— Гаразд, я подивлюся, що можна зробити, — мовив він знесилено.

— Але не зволікайте! — застеріг його Смішко. — Бо інакше нам одріжуть нашу частку автогеном, і ми продамо її осібно. Кожному своє!

Шарлюн схвально кивнув головою.

— Наші інтереси в цій справі представляє мосьє Кабассоль, — мовив він згорда. — Він дістав од наших батьків усі юридичні повновага й має простежити за тим, щоб ми одержали належну нам частку грошей. Ми завше до ваших послуг, мосьє Аморетті!

Заступник мера недовго нехтував оборудкою, яку йому пропоновано. За кілька день на Іспанському Розі з'явилися два бульдозери, здоровий трактор та автокран. По восьми годинах тяжкої праці башту викопано. Величенька юрба курортників з цікавістю споглядала цю операцію.

Ясна річ, дванадцятеро лицарів були в першому ряді глядачів—вони сиділи, вмостившися на розвалених мурах каземату.

— Ну, попрощайся із своїм каменем! — шепнув Шарлюн, ляснувши Янгола по спині.

Назавтра мосьє Кабассоль, порадившись спершу з батьками, запросив до себе Шарлюна й Смішка і вручив їм їхню частку: чотириста п'ять тисяч франків готівкою. Вони скочили на велосипеда й чимдуж покатали до каземату.

— Ось як треба доконувати діло! — промовив Смішко, тицяючи німим із захвату лицарям грубу паку грошей.

— Наша тека вже замала, — промовив Зозулик. — Я попрошу в дідуся шкіряний портфель.

Він підбив рахунки: сімсот п'ятнадцять тисяч франків! Гучне «браво!» потрясло мури каземату.

Та Шарлюн зразу вилив на всіх відро холодної води:

— Сьогодні двадцяте липня, — сказав він глухо. — Лишається десять день, а треба ще здобути близько трьохсот тисяч франків. Отже, ми зробили все, що тільки могли. Нема чого сподіватись, що нам пощастить домовитись з мерією — не далі як учора мосьє Аморетті сказав могіканам, аби вони вибрались по-доброму з гаю до кінця липня. Ми взялися до цієї справи забавляючись. Але нині — забаві кінець! Попереду — найважчий відтинок шляху, а відступати нам не вільно. Звичайно, могіканам згодяться й ті гроші, що ми вже маємо, але їх замало, щоб одвернути від них біду.

І він пильно озирнув приятелів, зважуючи подумки, що зробив кожен з них зокрема. Малеча віддала справі всю душу, годі було вимагати з неї більшого. Дівчата дали чимало пожиточних порад і не раз ставали в пригоді, але ж вони невдатні були верховодити чи вершити великі діла так, як хлопці. Фріске, сам собою непромітний, співпрацюючи з Рудиком, неабияк прислужився орденові: дякуючи їхнім чудодійним уловам, у скарбничці повсякдень бряжчала свіжа копійка. Тітен-солодкі-очка заплатив сповна, Зозулик— так само. Лишався новачок — Філіп Віаль. Так, він охоче вносив свою лепту, і скарбник, беручи його внесок, щоразу розчулено всміхався. Але цього було замало. Пора йому дати поважні докази своєї відданості спільній справі, придумати якусь надзвичайну оборудку й показати — він не гірший за інших лицарів.

— До чого він здатен, цей книжний хробак? — питався подумки Шарлюн, дивлячись на бліде, серйозне обличчя Філіпа, що здебільшого виднілося поряд гарненької Міке.