Містер Мерседес vk.com/with_books

до рота черговий шматочок казкового торта. — Він запевняє, що “абсолютно

не прагне” цього. Він каже, що “досить означає досить”».

— Те саме або щось інше, — каже Ходжес.

— У мене сталася страшенна сутичка з дочкою в березні, — каже Піт. —

Жахлива сутичка. У квітні вже ні разу з нею не бачився. Вона пропустила

всі обумовлені вікенди.

— Йо?

— Угу. Вона хотіла піти подивитися конкурс чірлідерок. «Збуди фанк» — так

він, здається, називався. Практично кожна школа штату брала в ньому

участь. Ти ж пам’ятаєш, як Кенді завжди скажено захоплювалася

чірлідерками?

— Йо, — каже Ходжес. Він цього не пам’ятає.

— Ще коли їй було рочків чотири чи шість, вона собі зажадала маленьку

плісовану спідничку, так ми її потім з неї зняти не могли. Дві матері

сказали, що поведуть туди своїх дівчат. А я сказав Кенді — ні. Ти

розумієш чому?

Звісно, Ходжес розумів.

— Бо той конкурс проводився в Міському Центрі, ось чому. Я собі в уяві

буквально побачив, як з тисяча твінібоперок[83] разом зі своїми матусями

товчуться перед будівлею, чекаючи, коли відкриються двері, замість

світанку сутінки, але ж ти знаєш, увечері туман теж наповзає від озера. Я

буквально побачив, як той членосмок летить на них черговим вкраденим

«мерседесом» — або якимсь йобаним «гамером» цього разу, — а діти і їхні

матусі просто так там і стоять, задивились на фари, наче ті оленята. Тому

я сказав «ні». Біллі, чув би ти, як вона на мене кричала, але я все одно

сказав «ні». Вона не розмовляла зі мною весь цей місяць і далі б не

розмовляла, якби Морін її туди не повела. Я казав Мо: «Ні в якому разі, навіть не смій», а вона мені: «Ось тому-то я й розлучилася з тобою, Піте, бо втомилася повсякчас чути оце твоє ні в якому разі та навіть не смій».

Ну й, звичайно ж, нічого там не трапилось.

Він допиває залишок пива, потім нахиляється вперед знову.

— Я сподіваюся, багато людей буде разом зі мною, коли ми його схопимо.

Якщо я запопаду його сам-один, я готовий його вбити вже тільки за те, що

він розсварив мене з дочкою.

— То чому сподіваєшся на багато людей?

Піт задумується, а потім з запізненням усміхається:

— Тут ти маєш рацію.

— Ти задумуєшся коли-небудь про місіс Трелоні? — питається Ходжес ніби

між іншим, хоча сам він багато думав про Олівію Трелоні, відтоді як той

анонімний лист сковзнув до нього крізь щілину для пошти. І навіть ще до

того. У безрадісний час після виходу на пенсію вона йому навіть снилася

кілька разів. Те її довге обличчя… обличчя зажуреної коняки. Того типу

обличчя, що ніби каже «ніхто мене не розуміє» та «весь світ проти мене».

З усіма тими грошима і досі не піддатними обчисленню благословеннями її

життя, починаючи зі свободи від зарплатні. Минули роки й роки, відтоді як

місіс Т. мусила контролювати свої видатки чи перевіряти автовідповідач

щодо дзвінків від колекторів, але вона все ще могла підраховувати

прокляття, укладати довгий список з погано зроблених зачісок та грубощів

з боку обслуговувального персоналу. Місіс Олівія Трелоні, в її безформних

сукнях з викотом човником, і ті її «човники» завжди кособочило або на

правий, або на лівий борт. Ті її водянисті очі, що, здавалося, завжди

перебувають на межі сліз. Нікому вона не подобалася, включно з детективом

Першого класу Кермітом Вільямом Ходжесом. Нікого не здивувало, включно з

тим самим, вищезгаданим, детективом Ходжесом, коли вона вбила себе.

Восьмеро загиблих людей — не кажучи вже про набагато більше покалічених —

то був завеликий вантаж для будь-якої совісті.

— Думаєш про неї й зараз? — питається Піт.

— Чи правду, врешті-решт, вона казала? Про той ключ.

Піт здіймає брови.

— Вона вважала, що каже правду. Ти знаєш це так само добре, як і я. Вона

себе так сильно в цьому переконала, що могла б пройти тест на детекторі

брехні.

Так воно й є, і Олівія Трелоні не стала сюрпризом для них обох. Бозна-

скільки вони бачили таких, як вона. Професійні кримінальники поводилися

винуватими, навіть коли вони не вчиняли того злочину чи злочинів, за які

їх притягали на допит, бо збіса добре вони про себе знали, що в чомусь

таки винні. Солідні громадяни в це просто не можуть повірити, і коли

хтось із таких нервував під час допиту перед висуненням обвинувачення, Ходжес знав, що навряд це через те, що там була якось задіяна вогнепальна

зброя. Ні, в таких випадках зазвичай ішлося про машину. «Я думав, там був

собака, що я його переїхав», — здебільшого казали вони, і неважливо, що

насправді вони могли бачити в люстерко заднього огляду після жахливого

подвійного гупання, вони вірили у своє.

Просто якийсь собака.

— Просто загадуюся, от і все, — каже Ходжес. Сподіваючись, що він

здається задумливим, а не настирливим.

— Нумо, Біллі. Ти ж бачив те, що й я бачив, і в будь-який час, коли тобі

забажається щось точніш пригадати, ти можеш прийти у відділок і

переглянути ті фото.

— Припустимо.

З кишені Пітового спортивного піджака «Менз Верхаус»[84] звучать перші

такти «Ночі на Лисій горі»[85]. Він виловлює звідти телефон, дивиться на

нього й каже:

— Я мушу прийняти цей дзвінок.

Ходжес робить жест «не відмовляй собі ні в чому».

— Алло? — Піт слухає. Очі в нього розширюються, і він підводиться так

швидко, що мало не валиться його стілець. — Що?

Перестають їсти й озираються інші гості ресторану. Ходжес дивиться з

цікавістю.

— Йо… йо! Я там буду. Що? Йо, йо, окей. Не чекайте, їдьте зараз же.

Він різко заклацує телефон і сідає знову. Раптом спалахнули всі його

вогні, й цієї миті Ходжес йому страшенно заздрить.

— Мені варто обідати з тобою частіше, Біллі. Ти мій щасливий чар і завжди

ним був. Ми про це балакали, от воно й трапилось.

— Що? — сам думаючи: «Це Містер Мерседес». Думка слідом за цією кумедна й

жалюгідна: «Він же мусив належати мені».

— Це телефонувала Іззі. Вона щойно отримала дзвінок від полковника з

поліції штату, з округу Віктор. Десь з годину тому один єгер помітив

чийсь кістяк у старому гравійному кар’єрі. Той кар’єр на відстані менше

двох миль від літнього будиночка Донні Дейвіса на озері, і вгадай, що? На

тому кістяку, схоже, є рештки якоїсь сукні.

Він простягає понад столом долоню. Ходжес ляскає по ній своєю п’ятірнею.

Піт повертає телефон собі до обвислої кишені й дістає гаманець. Ходжес

трусить головою, навіть не намагаючись себе дурити щодо того, що він

відчуває: полегшення. Грандіозне полегшення.

— Ні, це пригощав я. У тебе там зустріч з Ізабель, правильно?

— Так.

— Тоді катай.

— Окей. Дякую за ланч.

— Ще одне запитання… є якісь новини про Шляхового Джо?

— Він належить поліції штату, — каже Піт. — А тепер ще й фебеерівцям. Усі

їм раді. Що я чув, так це те, що вони не знайшли нічого. Просто чекають, коли він зробить те саме знову, і сподіваються, що їм пощастить.

Він кидає погляд собі на годинник.

— Іди, іди.

Піт вирушає, зупиняється, повертається до стола і смачно цілує Ходжеса в

лоб.

— Чудово було побачитись з тобою, серце моє.

— Геть звідси, — каже йому Ходжес. — Люди подумають, що ми коханці.

Піт зблискує шахрайською посмішкою, а Ходжес думає про те, як вони інколи

любили себе називати: Небесними Гончаками[86].

І загадується, чи чутливий у нього досі нюх.

13

Повертається офіціант запитати, чи потрібно що-небудь ще. Ходжес було

відкриває рота, щоб сказати «ні», а тоді замовляє чергову чашку кави.

Йому просто хочеться ще посидіти тут якийсь час, смакуючи подвійну удачу: це виявився не Містер Мерседес, але це виявився Донні Дейвіс, самозакоханий членосмок, який убив власну дружину, а потім наказав своєму

адвокату встановити нагороду за інформацію, яка приведе до її

місцеперебування. Тому що, о Боже-Ісусе, він так сильно її кохає і все, чого він хоче, це щоб вона повернулась додому і вони могли розпочати все

наново.

Йому також хочеться подумати про Олівію Трелоні й украдений «мерседес»

Олівії Трелоні. У тому, що його дійсно було вкрадено, ніхто не

сумнівається. Але, попри всі її заперечення у зворотному, ніхто не

сумнівається, що саме вона полегшила крадієві його справу.

Ходжес пам’ятає ту справу, про яку їм розповідала тоді тільки-но прибула

із Сан-Дієго Ізабель Джейнз, яку вони швиденько підключили до з’ясування

мимовільної ролі місіс Трелоні в побоїщі перед Міським Центром. В історії

Ізабель ішлося про вогнепальну зброю. Вона розповідала, як її з

напарником викликали до однієї сім’ї, де дев’ятирічний хлопчик на смерть

застрелив свою чотирирічну сестричку. Діти гралися з автоматичним

пістолетом, що його в себе на бюро залишив їхній батько.

— Батьку обвинувачення не висунули, але він нестиме в собі цей тягар все

життя, — сказала вона. — Тут буде така сама історія, ось почекаймо й

побачимо.

Це було за місяць чи, може, менше до того, як та Трелоні наковталась

пігулок, але всім, хто були зайняті в справі Мерседес-Кілера, на це

виявилося начхати. Для них — і нього — місіс Т. була всього лиш багатою

пані, що жаліла тільки саму себе, відмовляючись визнати власну роль у

тому, що трапилось.

Той «Мерседес SL» було вкрадено з центру міста, де він тоді стояв, хоча

місіс Трелоні, вдова свого заможного чоловіка, що помер від раку, жила в

Цукрових Пригірках — передмісті, такому ж солодкому, як його назва, де

чимало перекритих брамами під’їзних алей вели до претензійних

чотирнадцяти-двадцятикімнатних «палаців». Ходжес виріс в Атланті, і

кожного разу, коли він проїжджав машиною через Цукрові Пригірки, йому

згадувався той шикарний район Атланти, який зветься Бакхед[87].

Елізабет Вортон, стара мати місіс Трелоні, жила в квартирі — дуже гарній

квартирі, з кімнатами великими, як обіцянки кандидата-політика, що

містилася у кварталі кондомініумів вищого класу на Озерній авеню. У тій

хатці було достатньо місця, щоб там постійно жила доморядниця, і тричі на

тиждень туди приходила приватна сиділка. Місіс Вортон мала прогресуючий

сколіоз, і саме прописаний їй оксиконтин[88] поцупила з домашньої аптечки

її дочка, коли вирішила відійти.

Самогубство доводить вину. Ходжес пам’ятає, як це сказав лейтенант

Моріссі, але сам Ходжес завжди мав щодо цього сумніви, а останнім часом

ці сумніви стали дужчими, ніж будь-коли. Що він знає тепер, так це те, що

вина — не єдина причина, через яку люди вчиняють самогубство.

Інколи тебе просто нудить від денних телепередач.

14

Двоє копів у патрульному автомобілі знайшли той «мерседес» приблизно за

годину після бійні. Він стояв поза одним із тих складів, що громадилися

вздовж берега озера.

Величезний асфальтований двір заповнювали іржаві контейнери, вони

стирчали довкола, немов моноліти острова Пасхи. Між двома такими

контейнерами й стояв безжурно той сірий «мерседес». Коли туди прибули

Ходжес з Гантлі, у дворі складу вже перебувало п’ять поліцейських машин, дві з них поставлені ніс до носа за заднім бампером «мерседеса» — немов

копи побоювалися, що цей великий сірий седан сам собою заведеться, як той

«Плімут» у старому фільмі жахів, і втече[89]. Густий туман тоді вже

перетворився на дрібний дощ. Дахові блимавки патрульних машин

висвітлювали його крапельки конфліктуючими спалахами синього світла.

Ходжес із Гантлі вирушили до купки патрульних. Піт Гантлі говорив з тими

двома, які знайшли машину, а Ходжес тим часом її обдивлявся. Передок у

«SL500» було лише злегка пом’ято — ота уславлена німецька інженерія, —

але капот і лобове скло були заляпані загуслою кров’ю. У радіаторі

застряг, тепер уже задубілий від крові, рукав чиєїсь сорочки. Пізніше

з’ясується, що він належав одному з постраждалих на ім’я Оґаст Оденкьорк.

Було там також ще дещо. Щось, що блищало навіть у цьому бляклому

вранішньому світлі. Щоб краще роздивитися, Ходжес присів на одне коліно.

Він так і перебував у цій позі, коли до нього приєднався Гантлі.

— Що там збіса таке? — спитав Піт.

— Здається, шлюбна обручка, — відповів Ходжес.

Так воно й виявилось. Те просте золоте колечко належало Френсін Різ, тридцятидев’ятирічній жінці з вулиці Біляча Гряда, пізніше його повернули

її родині. Її довелося ховати з цією обручкою на підмізинному пальці

правої руки, бо крайні три пальці її лівої було відірвано. Поліцейський

патологоанатом висловив припущення, що це сталося тому, що, коли на неї

стрибнув «мерседес», вона підняла руку в інстинктивному захисному жесті.

Два з тих трьох пальців було знайдено на місці злочину незадовго перед

полуднем десятого квітня. Вказівний палець так ніколи й не знайшовся.

Ходжес гадав, що то якийсь мартин — один з тих важних розбишак, що по-

хазяйськи патрулюють узбережжя озера — вхопив його і відніс кудись геть.

Ця думка йому подобалась більше за альтернативну їй, огидну: що хтось з

уцілілих біля Міського Центру забрав його собі як сувенір.

Ходжес підводиться і жестом підкликає до себе одного з патрульних копів.

— Треба його чимсь накрити, поки дощ не позмивав усі…

— Брезент уже везуть, — каже коп і киває великим пальцем на Піта. — Це

перше, що він нам наказав.

— Ну, хіба ти не чудо? — мовить Ходжес непогано робленим голосом типової

церковної леді, але напарник відповідає йому усмішкою бляклою, як цей

день. Піт саме дивиться на тупе, забризкане кров’ю рило «мерседеса» і на

застряглу в його хромованому радіаторі обручку.

Підійшов інший коп, тримаючи в руці блокнот, відкриту сторінку якого вже

почало брижити від вологи. Ідентифікаційний жетон підказав його ім’я: Ф.

Шеммінгтон.

— Машина зареєстрована на місіс Олівію Енн Трелоні, адреса Бузковий

проїзд № 729. Це в Цукрових Пригірках.

— Там, куди їдуть спати всі добрі «мерседеси», коли кінчається їхній

довгий робочий день, — промовив Ходжес. — Офіцере Шеммінгтон, з’ясуйте, чи вдома вона. Якщо її там нема, спробуйте розшукати. Ви можете це

зробити?

— Так, сер, цілком можу.

— Звичайна рутина, так? Розслідування обставин викрадення машини.

— Ви праві.

Ходжес обертається до Піта:

— Перед кабіни. Звернув увагу?

— Подушки безпеки не розкрилися. Він їх відключив. Говорить про

умисність.

— А також говорить про те, що він знає, як це робиться. Які твої висновки

щодо маски?

Піт, не торкаючись самого скла, задивився крізь дощові краплини у вікно з

водійського боку. На шкіряному водійському сидінні лежала гумова маска —

того типу, що її натягують на голову. Жмути дуркуватого помаранчевого

волосся стирчали в неї над скронями, наче роги. Червона гумова бульба

замість носа. Без голови, яка б розтягувала її зсередини, червоногуба

усмішка перетворилася на глумливу гримасу.

— Огидна, наче з самого пекла. Ти коли-небудь бачив той телефільм про

клоуна в каналізації?

Ходжес хитає головою. Пізніше — тільки за кілька тижнів перед своїм

виходом на пенсію — він купив DVD з цим фільмом, і Піт виявився

правим[90]. Та маска була дуже близькою до обличчя Пеннівайза, клоуна з

того фільму.

Вони вдвох знову обійшли машину довкола, цього разу відзначаючи кров на

колесах і поріжках. Більшу частину її буде змито ще до того, як приїдуть

техніки й привезуть брезент; тоді все ще лишалося сорок хвилин до сьомої

ранку.

— Офіцери! — погукав Ходжес. А коли зібрався весь гурт: — Хто з вас має

мобільний телефон із фотокамерою?

Вони всі мали. Ходжес розставив їх колом навкруг того, що подумки вже

називав смертевозом — одним словом, смертевіз, саме так, — і вони почали

знімати.

Офіцер Шеммінгтон стояв трохи подалі, балакаючи по мобільному. Піт

підкликав його до себе кивком голови.

— Є у вас якась інформація про вік цієї жінки, Трелоні?

Шеммінгтон звірився зі своїм блокнотом:

— Дата народження в її водійських правах третє лютого 1957 року. Таким

чином, їй мусить бути… еее…

— П’ятдесят два, — сказав Ходжес. Вони з Пітом пропрацювали разом понад

дюжину років і тепер уже багато речей їм не потрібно промовляти вголос.

Олівія Трелоні мала стать і вік, якраз підходящі для Паркового

ґвалтівника, але сама аж ніяк не підходила на роль масового вбивці. Вони

знали, що траплялися випадки, коли водії втрачали контроль над своїми

машинами і ненавмисне в’їжджали в гурт людей — тільки п’ять років тому, в

цьому ж самому місті, водій віком за вісімдесят і на межі маразму проорав

своїм «Б’юїком Електра» вуличне кафе, убивши одну людину й поранивши з

півдесятка інших, — але Олівія Трелоні не вкладалася і в цю категорію

також. Занадто молода.

Плюс, там була та маска.

Проте…

Проте.

15

На срібній таці приносять рахунок. Ходжес кладе поверх нього свою картку

і, чекаючи, поки її принесуть назад, сьорбає каву. Він наївся сповна і

вдоволений, а такий стан посеред дня зазвичай залишає його готовим до

двогодинного сну. Але не цього пополудня. Цього пополудня він бадьорий, як ніколи.

Те «проте» було таким очевидним, що нікому з них не було потреби

промовляти його вголос — ні для патрульних (яких весь час прибувало туди

дедалі більше, хоча той чортів брезент привезли тільки о чверть по

сьомій), ні самим собі. Двері «SL500» були замкнені, а замок запалювання

порожнім. Не малося й ознак вламування, які могли помітити обидва

детективі, а пізніше того ж дня це підтвердив головний механік міського

автосалону «Мерседес».

— Наскільки важко було б комусь відтиснути вікно? — спитав того механіка

Ходжес. — Відкрити таким способом замок?

— Абсолютно неможливо, — відповів механік. — Ці «мерси» збудовані, як

слід. Якби комусь вдалося таке зробити, залишилися б сліди. — Він посунув

на потилицю свій картуз. — Трапилася явно проста річ, офіцери. Вона

залишила ключ у замку запалювання, а коли вийшла, проігнорувала

застережний сигнал. Мабуть, перебувала думками деінде. Злодій побачив

ключ у замку і вкрав машину. Я маю на увазі, що він мусив мати ключ. Як

інакше він зміг би замкнути машину, коли її полишав?

— Ви весь час говорите «вона», — сказав Піт. Вони не повідомляли механіку

ім’я хазяйки.

— Ха, нумо вгадаймо, — тепер механік уже трішки заусміхався. — Це

«мерседес» місіс Трелоні. Олівії Трелоні. Вона купила його в нашому

салоні, і ми його обслуговуємо кожні чотири місяці, безперебійно. У нас

на обслуговуванні лише кілька дванадцятициліндрових, і я знаю їх усі, — а

потім, говорячи не що інше, як категорично жахливу правду. — Цей бейбі

сущий танк.

Кілер завів цей «Бенц» між двох контейнерів, заглушив двигун, стягнув із

себе маску, промив її дезінфектантом і покинув машину (заховавши

рукавички і сіточку для волосся, мабуть, до внутрішніх кишень куртки).

Але перед тим, як загубитися в тумані, він показав останнє «фак-ю»: замкнув машину рідним майстер-ключем Олівії Енн Трелоні.

Саме це й було отим «проте».

16

Вона попередила нас, щоб ми поводились тихо, бо її мати спить, згадує

Ходжес. Потім вона подала нам каву і печиво. Сидячи в «ДеМазіо», він

допиває залишок із сьогоднішньої чашки, чекаючи, поки йому повернуть його

кредитну картку. Він думає про вітальню в тій велетенській квартирі, з її

ошелешливим видом на озеро.

Разом із кавою й печивом вона подарувала їм погляд широко розчахнутих

очей «звісно-зі-мною-такого-не-могло-бути», той погляд, що є ексклюзивною

власністю солідних громадян, які ніколи не мали неприємностей з поліцією.

Які навіть уявити собі такого не можуть. Вона промовила це навіть уголос, коли Піт запитав її, чи не могла вона забути ключ запалювання в машині, коли припаркувала її на Озерній авеню всього лиш за кілька під’їздів від

дому її матері.

— Звісно, зі мною такого не могло бути.

Ці слова прозвучали крізь напружену посмішечку, яка промовляла: «Ця ваша

ідея видається мені дурною, а понад те образливою».

Нарешті повертається офіціант. Він ставить маленьку срібну тацю і, перш

ніж той встигає випростатися, Ходжес тицяє йому в руку десятку і

п’ятірку. Офіціанти в «ДеМазіо» ділять чайові між собою і Ходжес вперто

не схвалює таку практику. Якщо це видає в ньому старомодність, то й

нехай.

— Дякую вам, сер, і buon pomeriggio[91].

— Вам того самого, — відповідає Ходжес. Він ховає рахунок і свою картку

«Амекс», але підводиться не відразу. На десертній тарілці в нього

залишилося трохи крихт і, користуючись виделкою, він їх виловлює, точно, як він робив це з пирогами своєї матері, коли був маленьким хлопчиком.

Для нього ці останні рештки, повільно висмоктувані на язик з-поміж зубців

виделки, завжди здавалися найсолодшими частинками скибки.

17

Те ключове перше опитування в перші години після злочину. Кава і печиво в

той час, коли все ще тривала ідентифікація покручених тіл загиблих. Коли, рвучи на собі одяг, десь ридали родичі.

Місіс Трелоні йде до передпокою квартири, де на журнальному столику

лежить її сумка. Назад вона повертається, риючись у сумці, починає

хмуритись, не перестаючи щось у ній шукати, вже трохи занепокоєна. Потім

усміхається:

— Ось він, — оголошує вона, простягаючи знайдене.

Детективи дивилися на майстер-ключ, і Ходжес подумав, який ординарний той

має вигляд для речі, призначеної для такої дорогої машини. Просто якийсь

чорний пластиковий цурупалок з потовщенням на кінці. З одного боку того

потовщення мався логотип «мерседес». На іншому боці три кнопки. На одній

було зображення висячого замка з опущеною дужкою. На кнопці поряд з цією

— замок із відкритою дужкою. Третя кнопка позначена словом PANIC. Певне, вона для того, щоб, якщо під час відмикання машини на власника нападе

грабіжник, він міг натиснути цю кнопку і машина почала волати про

допомогу.

— Бачу, чому вам не відразу вдалося розшукати його у себе в сумці, —

зауважив Піт з найкращою зі своїх інтонацій «мимохідь-між-іншим». —

Більшість людей чіпляють до своїх ключів якийсь брелок. У моєї дружини

ключі причеплені до великої пластмасової ромашки. — Він ласкаво

посміхнувся, немов Морін усе ще була його дружиною, й немов її, ту

елегантну модницю наче з журнальної обкладинки, бодай колись хтось міг

побачити з брелоком у вигляді пластикової ромашки.

— Це дуже мило з її боку, — сказала місіс Трелоні. — Коли я можу отримати

назад свою машину?

— Це не залежить від нас, мем, — відповів Ходжес.

Вона зітхнула й поправила той викот човником у себе на сукні. То був

перший випадок із десятків наступних, коли вони бачитимуть, як вона це

робить.

— Звісно, я буду змушена її продати. Я ніколи більше не зможу нею

кермувати після такого. Це так незатишно. Думати, що моя машина… —

Оскільки сумку місіс Трелоні все ще тримала в руці, вона сягнула до неї і

видобула звідти пачку ніжно-блакитного кольору серветок «Клінекс». — Це

вельми незатишно.

— Я хотів би, щоб ви нам усе ще раз переповіли, — сказав Піт.

Вона пустила під лоба налиті кров’ю, з почервонілими повіками очі.

— Це дійсно так необхідно? Я буквально виснажена. Я не спала майже всю

ніч біля матері. Вона не могла заснути до четвертої ранку. У неї такі

болі. Я хотіла б здрімнути, поки не прийде місіс Ґрін. Це сиділка.

Ходжес подумав: «Вашу машину щойно було використано для вбивства восьми

людей, тобто восьми, це якщо всі інші залишаться живими, а ви хочете

здрімнути». Пізніше він не був певен, чи саме тоді зародилася його

неприязнь до місіс Трелоні, але, мабуть, так воно й було. Коли деякі люди

переживають горе, їх хочеться обняти і, примовляючи годі-годі, поплескувати по спині. Є й такі, яких хочеться ляснути по пиці зі словами

«поводься, як чоловік». Чи у випадку місіс Трелоні: «поводьтесь, як

жінка».

— Ми постараємося зробити це якомога швидше, — пообіцяв Піт. Він не

сказав їй, що це тільки перший із багатьох майбутніх допитів. На той час, коли вони з нею нарешті завершили, місіс Трелоні мусила б чути, як вона

про все розповідає, навіть уві сні.

— Ах, тоді дуже добре. Я прибула сюди, до моєї матері, в четвер увечері, невдовзі після сьомої…

Вона розповіла, що відвідує матір щонайменше чотири рази на тиждень, а

четвер — це її черга залишатися на ніч. Вона завжди заїжджає до

«Багаї»[92], вельми гарного вегетаріанського ресторану, розташованого в

торговельному центрі «Березовий Пагорб», де купує вечерю на двох, яку

потім розігріває в духовці. («Хоча мама їсть тепер дуже мало, звичайно.

Через біль».) Вона розповіла їм, що завжди сплановує свою поїздку в

четвер так, щоб прибути після сьомої, бо на той час уже розпочинався

цілонічний парковочний термін, а більшість місць уздовж вулиці вільні.

— Я уникаю паралельного паркування. Я просто не вмію цього робити.

— А як щодо гаража в сусідньому кварталі? — спитав Ходжес.

Вона подивилася на нього так, немов він сказився.

— Парковка на цілу ніч там коштує шістнадцять доларів. На вулиці машину

можна ставити безкоштовно.

Піт так і тримав в руці той ключ, хоча поки що не казав місіс Трелоні, що

вони заберуть його з собою.

— Ви зупинилися біля «Березового Пагорба» і замовили їжу з собою для вас

з матір’ю у… — він зазирнув до свого записника. — У «Багаї».

— Ні, я замовила заздалегідь. Зі свого дому на Бузковому проїзді. Вони

там завжди мені раді. Я стара і цінна клієнтка. Учора ввечері це було

куку сабзі для матері — це овочевий омлет зі шпинатом й кінзою — і ґейме

для мене. Ґейме — це таке чудесне рагу з горошком, картоплею і грибами.

Дуже легке для шлунка. — Вона поправила на собі викот. — У мене жахлива

кислотна відрижка ще з підліткового віку. З таким треба звикнути жити.

— Я гадаю, ваше замовлення було… — почав Ходжес.

— І ще шоле зард на десерт, — додала вона. — Це рисовий пудинг з корицею.

І шафраном. — Вона зблиснула тією своєю дивною, тривожною посмішкою. Як і

поправляння на собі викоту човником, ця посмішка була тим «трелонізмом», з яким їм довелося дуже добре познайомитися. — Саме шафран і робить цю

страву особливою. Навіть мама завжди їсть шоле зард.

— Звучить смачно, — сказав Ходжес. — А ваше замовлення було вже в

коробках, готове на винос, коли ви туди приїхали?

— Так.

— Одна була коробка?

— О ні, три.

— У пакеті?

— Ні, просто коробки.

— Мабуть, мусило бути нелегко — діставати все це з машини, — промовив

Піт. — Три коробки з їжею, вашу сумку…

— І ключ, — вставив Ходжес. — Не забувай про це, Піте.

— Також ви мусили занести все це нагору якомога швидше, — додав Піт. —

Від холодної їжі мало радості.

— Я бачу, до чого ви ведете, — сказала місіс Трелоні, — і я вас запевняю…

— невеличка пауза, — ви, джентльмени, заливаєтеся не на ту стежку. Я

поклала ключ до сумки відразу ж, щойно вимкнула двигун, це найперше, що я

завжди роблю. А щодо коробок, то вони були зв’язані разом в один стос… —

щоб продемонструвати розміри пакунка, вона розсунула руки приблизно на

вісімнадцять дюймів[93], — і таким чином нести це було дуже легко.

Сумочку я повісила собі на лікоть. Дивіться. — Вона зігнула руку, повісила на неї сумку і пройшлася по великій кімнаті, тримаючи невидимий

стос коробок з «Багаї». — Бачите?

— Так, мем, бачимо, — сказав Ходжес. Він також побачив іще дещо.

— А щодо «якомога швидше» — ні. Аж ніяк, оскільки вечерю все одно треба

було розігрівати. — Вона на мить замовкла. — Звісно, шоле зард не треба.

Навіщо розігрівати рисовий пудинг. — Вона видала невеличкий смішок. Не

загиготіла, подумав Ходжес, але приснула. Оскільки чоловік у неї помер, її, либонь, можна було б назвати вдовичкою-сміхункою. Його неприязнь

поповнилась новим шаром — таким тонким, майже невидимим, але все ж таки.

Все ж таки.

— Отже, дозвольте мені переповісти ваші дії після того, як ви приїхали на

Озерну авеню, — сказав Ходжес. — Куди ви прибули трохи пізніше сьомої.

— Так. Хвилині о п’ятій по сьомій. Можливо, трішечки пізніше.

— Угу-угу. Ви поставили машину… де? За три чи чотири під’їзди звідси?

— Не далі як за чотири. Мені були потрібні лиш два вільних парковочних

місця, щоб я могла поставити машину, не здаючи назад. Ненавиджу здавати

назад. Я завжди завертаю не в той бік.

— Авжеж, мем, у моєї дружини така сама проблема. Ви вимкнули двигун. Ви

витягли ключ із замка запалювання і поклали його собі до сумки. Повісили

сумку на лікоть і підхопили коробки з їжею…

— Стос коробок. Зв’язаних докупи міцним шпагатом.

— Правильно, стос. І що далі?

Вона подивилася на нього так, немов серед усіх ідіотів у загалом

ідіотському світі він був ідіотом найвищого ґатунку.

— Далі я вирушила до будинку матері. Подзвонила в домофон і місіс Гарріс

— доморядниця, ви знаєте, — мене впустила. По четвергах вона йде відразу

ж, як я приходжу. Я піднялась ліфтом на дев’ятнадцятий поверх. Сюди, де

ви зараз ставите мені запитання, замість того, щоб сказати мені, коли я

зможу зайнятися моєю машиною. Моєю викраденою машиною.

Ходжес подумки нагадав собі запитати в доморядниці, чи бачила вона, коли

йшла додому, «мерседес» місіс Трелоні.

Піт спитав:

— Місіс Трелоні, у який момент ви дістали ключ із сумки знову?

— Знову? Навіщо б мені…

Він підняв ключ, демонструючи наочно:

— Щоб замкнути вашу машину, перед тим як іти до будинку. Ви ж її

замкнули, хіба не так?

На мить непевність зблиснула в її очах. Вони обидва це відзначили. І враз

вона пропала.

— Звичайно, що замкнула.

Ходжес вчепився в неї очима. Вона зиркнула вбік, крізь велике панорамне

вікно на озеро, але він знову вловив її погляд.

— Добре подумайте, місіс Трелоні. Загинули люди, і це дуже важливо. Чи

пам’ятаєте ви, зокрема, як управлялися з коробками з їжею, коли діставали

ключ з сумки і натискали кнопку ЗАМКНУТИ? Чи бачили, як блимнули на

підтвердження фари? Вони ж мусять блимнути, ви це знаєте.

— Звісно, я знаю. — Вона закусила нижню губу, усвідомила це і перестала.

— Ви точно все це пам’ятаєте?

На мить будь-який вираз покинув її обличчя. А потім з усім отим

дратівливим тріумфом спалахнула усмішка зверхності.

— Чекайте. Тепер я згадала. Я поклала ключ в сумку після того, як взяла

коробки і вийшла з машини. І після того, як натисла кнопку, яка замикає

машину.

— Ви так упевнені? — мовив Піт.

— Так.

Вона дійсно була в цьому впевнена і такою й залишиться. Вони обоє це

розуміли. Такою ж, як той солідний громадянин, що когось збив і втік, який, коли його нарешті відстежили, каже, що звісно, там була собака, він

собаку збив.

Піт захлопнув свій записник і підвівся. Ходжес зробив те саме. Місіс

Трелоні не приховувала, що їй не терпиться провести їх до дверей.

— Ще одне запитання, — промовив Ходжес по дорозі до виходу.

Вона здійняла вгору акуратно вищипані брови.

— Де ваш запасний ключ? Ми мусимо і його також забрати.

Цього разу не було ні сторопілого виразу, і очей вона не відвела, жодного

вагання не було. Вона відповіла:

— У мене нема запасного ключа, і мені він не потрібен. Я дуже акуратна зі

своїми речами, офіцере. Я володію Сірою Леді — так я називаю мою машину —

вже п’ять років, і єдиний ключ, яким я бодай колись користувалася, лежить

зараз у кишені вашого напарника.

18

Стіл, за яким вони з Пітом їли ланч, уже було очищено від усього, окрім

недопитої Ходжесом склянки води, але він так і залишався там сидіти, дивлячись крізь вікно на парковку і віадук, що позначав неофіційний

кордон Лоутавна, до якого ніколи не наважувались потикатися такі мешканці

Цукрових Пригірків, як покійна Олівія Трелоні. Та й навіщо б їм? Купити

наркотиків? Ходжес був певен, що в Пригірках є наркоші, повно їх, але

коли ти живеш там, дилери постачають тобі все, що треба, прямо додому.

Місіс Т. збрехала. Вона мусила збрехати. Або так, або визнати той факт, що єдина мить забудькуватості призвела до жахливих наслідків.

Утім, припустимо — просто теоретично поміркуємо, — що вона сказала

правду.

Гаразд, нумо припустимо. Але якщо ми помилялися в тому, що вона залишила

свій «мерседес» незамкненим, із ключем у замку запалювання, де ховається

наша помилка? І що там насправді сталося?

Він сидить, дивлячись у вікно, згадуючи, не помічаючи, що дехто з

офіціантів почав кидати на нього тривожні погляди — обважнілий пенсіонер

сидить, розплившись на стільці, наче робот зі спрацьованим акумулятором.

19

Той смертевіз, так само замкнений, було транспортовано на поліцейську

спецстоянку евакуатором. Ходжес із Гантлі отримали це повідомлення, коли

вже сідали в свою машину. Туди якраз прибув головний механік із «Росс

Мерседес»[94], який запевняв, що зможе відімкнути ту чортову тачку.

Врешті-решт.

— Передайте йому, щоб не переймався, — сказав Ходжес. — У нас є ключ.

На іншому кінці зависла пауза, а потім лейтенант Моріссі перепитав:

— Справді? Не хочете ж ви сказати, що вона…

— Ні, ні, нічого такого. А механік стоїть поряд з вами, лейтенанте?

— Він надворі, роздивляється пошкодження на машині. «Збіса, ледь не

плакати хочеться», — це те, що я чув.

— Йому було б варто пролити пару крапель сліз по загиблих людях, — сказав

Піт. Він кермував. Очисники совалися туди-сюди по лобовому склу. Дощ

сильнішав. — Без образ.

— Скажіть йому, щоб він зв’язався з автосалоном і дещо з’ясував, — сказав

Ходжес. — І потім нехай подзвонить мені на мобільний.

Дорожньому руху в центрі міста заважало багато заторів, почасти через

дощ, почасти тому, що перед Міським Центром було перекрито Марлборо-

стрит. Вони проїхали лише чотири квартали, коли озвався Ходжесів

мобільний. Дзвонив Говард Мак-Ґрорі, механік.

— Ви знайшли когось у салоні, щоб з’ясувати те, чим я цікавився? —

запитав у нього Ходжес.

— Нема потреби, — сказав Мак-Ґрорі. — Я працюю у Росса з 1987 року.

Відтоді провів, либонь, з тисячу «мерсів» на виїзд із воріт, і можу вам

сказати, що всі вони від’їжджали з двома ключами.

— Дякую, — сказав Ходжес. — Ми скоро будемо. Маємо ще декілька питань до

вас.

— Я буду тут. Це жахливо. Жахливо.

Ходжес завершив розмову і переповів почуте від Мак-Ґрорі.

— Тебе це дивує? — спитав Піт. Попереду висів знак ОБ’ЇЗД, який

спрямовував їх кругаля поза Міським Центром… Тобто можна було засвітити

свої значки, але обом цього не схотілося робити. Зараз їм хотілося

побалакати.

— Аж ніяк, — відповів Ходжес. — Це стандартна технічна процедура. Як то

кажуть британці: наступник і другий у черзі спадкоємець. Коли купуєш нову

машину, тобі дають два ключі…

— …як кажуть, щоб один із них ти поклав у безпечне місце, звідки можеш

його взяти, якщо загубиш той, який завжди носиш з собою. Дехто, якщо їм

раптом знадобився запасний ключ через рік або два, не можуть пригадати, куди його поклали. Жінки, які носять великі сумки, як ота скриня, що в

цієї Трелоні, незрідка кидають туди обидва ключі, геть забуваючи про

існування запасного. Якщо вона каже правду про те, що на брелок ключа не

вішала, то, можливо, вона користувалася обома поперемінно.

— Йо, — погодився Ходжес. — Вона приїздить до своєї матері, вся зайнята

думками про те, як проведе чергову ніч, заопікуючись матусею з її болем, підхоплює коробки й сумку…

— І залишає ключ у замку запалювання. Їй не хочеться цього визнавати, ні

перед нами, ні перед собою, але саме так з нею і трапилося.

— Хоча той застережний сигнал… — з сумнівом промовив Ходжес.

— Можливо, коли вона вилазила, повз неї проїжджав якийсь великий ваговоз, і вона не почула сигналу. Або поліцейська машина з увімкнутою сиреною. А

може, вона була так глибоко занурена у власні думки, що проігнорувала

його.

Це було схожим на правду тоді, і тим більше стало схожим пізніше, коли

Мак-Ґрорі сказав їм, що ніхто не зламував той смертевіз, щоб у нього

залізти, і ніхто в ньому не «прикурював контакти», щоб його завести. Що

непокоїло Ходжеса — насправді то було єдине, що його непокоїло — це те, як сильно йому хотілося, щоб це було правдою. Їм обом не подобалася місіс

Трелоні у тих її блузках з викотом човником, з її ідеально вищипаними

бровами і писклявим пирсканням удовички-сміхунки. Місіс Трелоні, яка не

питалася про загиблих чи покалічених, навіть не заїкнулась про них ні

разу. Вона не була вбивцею — в жодному разі не була, — але було б добре

довести її часткову вину. Нехай би отримала ще дещо для роздумів, окрім

як про вегетар’янські обіди з «Багаї».

— Не переускладнюй простого, — повторював його напарник. Корок на дорозі

розчистився, і він утопив педаль. — Їй видали два ключі. Вона заявляє, що

має тільки один. Так воно й є. Сучий син, який вбив тих людей, коли вже

йшов геть, мабуть, викинув до першого-ліпшого риштака той ключ, який вона

залишила в замку запалювання. Той, який вона нам показувала, то запасний.

Це потребувало з’ясування. Коли чуєш стукіт копит, не думаєш про зебру.

20

Хтось його делікатно термосить, як ото роблять, коли будять того, хто

міцно спить. І Ходжес усвідомлює — він дійсно майже заснув. Або

загіпнотизував себе спогадами.

Це Елейн, метрдотелька «ДеМазіо», і дивиться вона на нього стурбовано.

— Детективе Ходжес? З вами все гаразд?

— Нормально. Але тепер я просто Ходжес, Елейн. Я вже на пенсії.

Він бачить стурбованість у її очах, і дещо більше. Дещо гірше. Він

залишився єдиним клієнтом у ресторані. Він помічає офіціантів, що стоять

купкою біля дверей у кухню, і раптом бачить себе таким, яким його, мабуть, побачили вони і Елейн — старим дідом, який надовго засидівся тут

після того, як його компаньйон (і всі інші) пішов. Старий, отяжілий

дядько, який обсмоктував виделку, наче дитина льодяник, а потім просто

вдивлявся крізь вікно.

«Вони загадуються, чи не від’їжджаю я до королівства Деменції на

Альцгаймер-експресі», — думає він.

Він дарує усмішку Елейн — свою найкозирнішу, широку і чарівливу:

— Ми з Пітом теревенили про старі справи. Я тут розмірковував про одну з

них. Типу відтворював її подумки. Перепрошую. Я вже вимітаюсь.

Але коли він підводиться, його хитає, він б’ється об стіл, звалюючи

напівповну склянку з водою. Елейн хапає його за плече, щоб утримати, стривожена ще дужче, ніж перед тим.

— Детективе… містере Ходжес, ви спроможні повести машину?

— Звісно, — каже він, але занадто палко. Шпильки і голки роблять

спринтерські спурти від щиколоток йому до промежини, а потім знову назад

до щиколоток. — Випив всього дві склянки пива. Решту допив Піт. У мене

трохи затерпли ноги, ото й усе.

— О. А зараз вам уже покращало?

— Нормально, — каже він, і ногам дійсно стає краще. Слава Богу. Він

пригадує, що десь читав, що літнім людям, особливо літнім людям із зайвою

вагою, не можна довго сидіти. Під коліном може утворитися тромб. Встаєш, а той тромб робить свій смертельний спурт вгору, просто в серце, а там

уже й «янголе, янголе, ми падаємо».

Вона йде разом із ним до дверей. Ходжес усвідомлює, що він зараз думає

про ту приватну сиділку, чиєю роботою було наглядати за матір’ю місіс Т.

Як там було в неї прізвище? Гарріс? Ні, Гарріс — то доморядниця. У

сиділки прізвище було Ґрін. Коли місіс Вортон бажалося пройти до вітальні

або відвідати сортир, чи ескортувала її місіс Ґрін отаким чином, як оце

зараз його ескортує Елейн? Звісно, саме так вона й робила.

— Елейн, зі мною все гаразд, — каже він. — Правда. Розум тверезий. Тіло в

балансі. — Він простягає руки, щоб це показати.

— Добре, — мовить вона. — Приходьте до нас знову й не змушуйте нас надто

довго чекати наступного разу.

— Моя обіцянка.

Виступаючи на яскраве сонячне світло, він дивиться собі на годинник. Уже

по другій. Він пропустив свої пополудневі телепередачі, і це його не

хвилює ані на дрібку. Хай та пані суддя і нацист-психолог їбуть самі

себе. Або одне одного.

21

Він повільно заходить на парковку, де, окрім його власного, залишилися

хіба що автомобілі працівників ресторану. Він дістає ключі й підкидає їх

на долоні. Несхоже на ключ місіс Т. Ключ від його «Тойоти» висить на

колечку. І, о так, при ньому мається і брелок — пластиковий прямокутник

із вставленою в нього фотографією його дочки. Усміхнена Еллі, в уніформі

гравчині команди Міської середньої школи з лакросу[95].

У питанні щодо ключа від «мерседеса» місіс Трелоні ніколи не відступалася

від свого. Упродовж усіх співбесід вона продовжувала наполягати, що мала

тільки один ключ. Навіть після того як Піт Гантлі показав їй накладну з

написом ПЕРВИННІ КЛЮЧІ (2) у списку того, що йшло разом з автомобілем, володаркою якого вона стала у 2004 році, вона продовжувала наполягати на

тому самому. Вона казала, що в накладній помилка. Ходжес пам’ятає залізну

впевненість у її голосі.

Піт сказав би, що вона зізналася лише в самому кінці. Прощальної записки

не знадобилося; самогубство є зізнанням по самій своїй природі. Стіна її

заперечень врешті-решт розсипалася. Як у того парубка, який збив когось

на дорозі та втік, спадає тягар з душі: «Так, гаразд, там була дитина, а

не собака. Там була дитина, а я в той момент глянув на свій мобільний, щоб подивитися, чий дзвінок пропустив, і я її вбив».

Ходжес пам’ятає, як їхні наступні співбесіди з місіс Т. створювали

химерний ефект підсилювання. Що більше вона заперечувала, то дужче їм не

подобалася. Не тільки Ходжесу й Гантлі, а й усьому підрозділу. І що дужче

вона їм не подобалася, то ще впертіше вона заперечувала. Тому що знала, що вони відчувають до неї. О так, вона була егоцентричною, проте не дур…

Ходжес зупиняється, одною рукою тримаючись за дверну ручку своєї машини, а іншою прикриваючи собі очі від сонця. Він вдивляється в затінок під

віадуком, що є подовженням платної автомагістралі. Уже глибоко після

полудня, і насельники Лоутавна почали повставати зі своїх усипалень. У

тому затінку таких четверо. Троє великих підтумків і один малий підтумок.

Схоже, що великі підтумки перештовхуються з малим підтумком. На малому

підтумку рюкзак і, поки Ходжес дивиться, один із великих підтумків зриває

його в того зі спини. Це викликає вибух суто тролячого реготу.

Ходжес прогулянковим кроком вирушає до того мосту. Він ні про що не думає

і не поспішає. Він засовує руки в кишені свого спортивного крою піджака.

По автостраді з гудінням проносяться легковики і ваговози, відкидаючи

вниз, на вулицю, свої обриси серіями тінявих віконниць. Він чує, як один

із тролів питається у малого хлопця, скільки в того грошей.

— Ніскільки в мене нема, — каже малюк. — ’блиште мене в спокої.

— Вивертай кишені, а ми подивимось, — каже Троль 2.

Натомість малий намагається втекти. Троль 3 ззаду обхоплює руками малюка

за вутлі груди. Троль 1 мацає і стискає кишені малого.

— Гай, гай, я чую згорнуті грошенята, — каже він і обличчя малюка

кривиться, він силується не заплакати.

— Мій брат дізнається, хто ви такі, і порве вам кулями срааки, — каже

він.

— Ой, як жаско, — каже Троль 1. — Я вже мало не напудив собі…

Та тут він бачить Ходжеса, той звільна вступає до них у притінок, несучи

поперед себе своє черево. Руки глибоко засунуті в кишені його старого, безформного піджака з твіду «гусячі лапки», того, що з латками на ліктях, того, від якого він не в силах відмовитись, хоча й розуміє, що той уже

зношений геть на лайно.

— Шотобітре’а? — запитує Троль 3. Він усе ще обнімає малого ззаду.

Ходжес гадає, чи не видати щось тягуче в манері Джона Вейна, але вирішує, що не варто. Єдиний Вейн, якого знають ці поганці, це Ліл Вейн[96].

— Мені треба, щоб ви облишили в спокої цього малого, — каже він. —

Забирайтесь звідси. Зараз же.

Троль 1 відпускає кишені малого підтумка. Він у кофті з каптуром і

обов’язковому кашкеті «Янкі»[97]. Схиливши голову набік, він впирає

долоні собі в худі стегна, вигляд у нього веселий.

— Від’їбися, жирний.

Ходжес не гає часу. Їх тут, врешті-решт, аж троє. Він дістає з правої

кишені піджака Веселого Ляпанця, отримуючи задоволення від його ваги.

Ляпанець — це шкарпетка з узором ромбиком. Стопа її заповнена

підшипниковими кульками. На щиколотці в неї надійний вузол, щоб сталеві

кульки трималися купи. Він змахує шкарпеткою по різкій, горизонтальній

дузі, б’ючи збоку в шию Тролю 1 так, щоб не поцілити в адамове яблуко; вдар хлопця туди — і майже напевне його уб’єш, а тоді тобі світить

тяганина з бюрократією.

Звучить металеве «чвак». Троль 1 перехняблюється набік, його веселий

вигляд змінюється болісним здивуванням. Він робить спотикливий крок із

бровки і падає на дорогу. Там він перекидається на спину, хапаючись

руками за горло, давиться повітрям, з очима, впертими в дно віадука.

Уперед вирушає Троль 3:

— Йобаний… — починає він, і тоді Ходжес піднімає ногу (шпильки й голки

пішли геть, слава Богові) і миттю б’є його в пах. Він чує, як рипнули

штани в нього на заду, і думає: «Ох ти ж старий пердун». Троль 3 виє від

болю. Тут, з легковиками і ваговозами, що проносяться над головою, цей

звук дивно плаский. Троля переламує навпіл.

Ліву руку Ходжес так і не витягав. Він випрямляє на ній вказівний палець, щоб той випирався з кишені, наставляючи його на Троля 2.

— Агов, сракорилий, нема сенсу чекати на більшого брата цього малого. Я

сам порву тобі кулею сраку. Мене бісить, коли троє на одного.

— Ні, чоловіче, ні! — Троль 2 високий, добре збудований, років, либонь, п’ятнадцяти, але переляк його змалює заледве до дванадцятирічного. —

Прошу, дядьку, ми пр’сто гралися!

— Тоді тікай, ігрунчику, — каже Ходжес. — Мерщій.

Троль 2 біжить.

Тим часом Троль 1 підвівся на коліна:

— Ти пошкодуєш про це, жирний му…

Ходжес робить крок у його бік, піднімаючи Ляпанця. Троль 1 це бачить, видає дівчачий скрик і прикриває собі шию.

— Тобі краще теж утікати, — каже Ходжес, — бо інакше цей жирний дядько

збирається обробити тобі пику. Коли твоя матуся прибуде до пункту

невідкладної допомоги, вона пройде повз тебе, не впізнавши.

Цієї миті, з адреналіновим напором і тиском, мабуть, понад двісті, він

дійсно на таке абсолютно готовий.

Троль 1 підводиться на рівні. Ходжес робить фальшивий випад у його бік, і

Троль 1 винятково слухняно сахається назад.

— Забирай з собою свого дружка і поклади йому льоду на яйця, — каже

Ходжес. — Вони розпухнуть.

Троль 1 обхоплює рукою Троля 3, і вони шкандибають до Лоутавнського боку

віадука. Коли Тролю 1 здається, що він уже в безпеці, він обертається і

гукає:

— Я з тобою ще зустрінуся знову, жирний.

— Моли Бога, щоб цього не сталося, сракоголовий, — каже Ходжес.

Він підбирає рюкзак і вручає його малому, який дивиться на нього

вибалушеними, повними недовіри очима. Йому, мабуть, років із десять.

Ходжес опускає Ляпанця назад собі до кишені.

— Чому ти не в школі, малий чоловіче?

— У мене мама захворіла. Я іду по ліки для неї.

Ця брехня настільки нахабна, що змушує Ходжеса вищиритися.

— Та ні, аж ніяк, ти просто прогулюєш уроки, — каже він.

Хлопчик не каже нічого. Це полісмен, ніхто інший не виступив би так, як

цей дядько. Ніхто інший не тримав би зарядженої шкарпетки у себе в кишені

також. Безпечніше грати німого.

— Іди, прогулюй уроки деінде, де безпечніше, — каже Ходжес. — Там є

ігровий майданчик, на Восьмій авеню, спробуй туди.

— Там торгують коксом, на тому майданчику, — каже хлопчик.

— Я знаю, — каже Ходжес, майже добродушно, — але ж ти не мусиш собі

купувати.

Він міг додати: «Ти не мусиш також ставати перенощиком наркоти», але це

звучало б уже наївно. Там, у Лоутавні, більшість такої дрібноти якраз і

займаються переноскою. Можна заарештувати такого за володіння наркотиком, але спробуй зліпити справу.

Він вирушає знову на парковку, по безпечний бік віадука. Озирнувшись

назад, він бачить, що хлопчик так і стоїть на місці, дивиться на нього.

Рюкзак звисає з одної руки.

— Маленький чоловіче, — каже Ходжес.

Хлопчик дивиться на нього мовчки.

Ходжес піднімає руку, наставляючи на нього.

— Щойно я був зробив тобі добро. Я хочу, щоб ти передав його далі, перш

ніж сьогодні ввечері сяде сонце.

Тепер вираз обличчя малого виказує цілковите нерозуміння, немов Ходжес

бовкнув щось іноземною мовою, але з цим гаразд. Інколи воно просочується

вглиб, особливо у юних.

«Люди б здивувалися, — думає Ходжес. — Вони були б дуже здивовані».

22

Брейді Хартсфілд перевдягається в свою іншу уніформу — білу — і перевіряє

фургон, швидко зазираючи до списку, саме так, як це подобається містеру

Льобу. Все на місці. Він потикає голову в кабінет, щоб привітатися з

Ширлі Ортон. Ширлі жирна свиня, завелика любителька продуктів компанії, але йому хочеться залишатися приємним для неї. Брейді хоче бути приємним

для всіх. Так набагато безпечніше. Вона западає на нього, і це зручно.

— Ширлі, ти гарнюня дівчинка! — гукає він голосно, і вона вся спалахує аж

до лінії волосся на її прищавому лобі. «Мала льоха, паць-паць-паць, —

думає Брейді. — Ти така жирна, що, коли ти сідаєш, в тебе, мабуть, піхва

вивертається назовні».

— Привіт, Брейді. Знову на Вест Сайд?

— Весь тиждень, люба. Ти в порядку?

— Нормально. — Червоніє ще дужче, ніж перед тим.

— Добре. Просто хотів спитати, як справи.

Потім він від’їжджає, слухняно дотримуючись усіх обмежень швидкості, хоча, щоб дістатися своєї території, така повільна їзда забирає нахер у

нього цілих сорок хвилин. Але це мусить бути саме таким чином. Упіймають

за перевищення на фургоні компанії в той час, як у школах закінчились

останні уроки, — і тебе звільнено. І не просися. Але коли він приїжджає у

Вест Сайд — це гарна частина роботи, — він опиняється в районі, де живе

Ходжес, і то з повним правом там перебувати. Ховайся на видноті, як каже

старе прислів’я, і, на впевнену думку Брейді, це дійсно мудро.

Він завертає з Ялинкової вулиці й повільно їде по Харпер-ровд, просто

повз будинок Дет-Пенса. «О, лишень подивіться, — думає він. — На

передньому дворі цей негритосик, оголений до пояса (так, що всі матінки, які вдома, можуть, поза всякими сумнівами, добре роздивитися наолієні

потом кубики м’язів його преса), штовхає “Газонного Хлопчика”»[98].

«Майже вчасно ти за це взявся, — думає Брейді. — Галявина мала вже доволі

кошлатий вигляд. Та, мабуть, старий Дет-Пенс навряд чи звертав на це

велику увагу. Старий Дет-Пенс занадто заклопотаний тим, що дивиться

телевізор, їсть «поп-тарти»[99] і мацає револьвер, який лежить на столику

поряд із його кріслом».

Негритосик чує, як він під’їжджає, і розвертається подивитися. «Я знаю

твоє ім’я, негритосику, — думає Брейді. — Тебе звуть Джером Робінсон. Я

знаю майже все про старого Дет-Пенса. Я не знаю, чи він шпокає тебе, але

мене б це не здивувало. Саме через це він може й тримати тебе біля себе».

Брейді махає рукою понад кермом свого маленького, розмальованого дитячими

сюжетами фургона «Містер Смаколик», який ще й весело дзеленчить

аудіозаписом дзвіночків. Негритосик махає у відповідь і посміхається.

Насправді посміхається.

Кожному подобається продавець морозива.

Під Блакитною Парасолькою Деббі

1

Брейді Хартфілд курсує плетивом вуличок Вест Сайда до сьомої тридцяти, коли пізні сутінки починають зціджувати блакить із весняного неба. Перша

хвиля його покупців, від третьої дня до шостої вечора, складається зі

школярів після уроків, з наплічниками, які розмахують пожмаканими

доларовими банкнотами. Більшість на нього навіть не дивиться. Вони надто

заклопотані, теревенячи зі своїми приятелями або говорячи у мобільні

телефони, які сприймаються ними не як додаткові прилади, а як життєво

необхідні речі, такі як їжа або повітря. Нечисленні з них кажуть «дякую», але більшість не переймається. Брейді на це начхати. Він не хоче, щоб на

нього дивилися, не хоче, щоб його запам’ятовували. Для цих мазунчиків він

усього лише штовхач солодощів у білій уніформі, і саме таким йому

подобається залишатися.

Від шостої до сьомої — мертвий період, поки малі тварюки ховаються по

своїх домах на вечерю. Хіба що дехто з них — ті, що кажуть йому «дякую»,

— навіть балакають там з батьками. Більшість, мабуть, відразу ж

переходять до тицяння в кнопки своїх айфонів, поки матінки з татками

базікають одне з одними про свої роботи або дивляться вечірні новини, щоби дізнатися про все, що діється у великому зовнішньому світі, де

вельможні й значні наразі творять актуальне лайно.

В останні півгодини його зміни торгівля знову оживає. Тепер уже й діти, і

батьки підходять до брязкітливого фургона Містера Смаколика, купують

крижані ласощі, які поїдатимуть з гузнами (здебільша товстими), зручно

вмощеними в шезлонги у себе на задніх подвір’ях. Це все люди обмеженої

уяви, тупі, як мурахи, що повзають довкола своїх мурашників. Ось, масовий

вбивця подає їм морозиво, а вони й поняття не мають.

Час від часу Брейді загадувався, чи важко було б отруїти цілий фургон

солодощів: ванільне й шоколадне морозиво, «Беррі Ґуд», «Смак дня»,

«Смачні крижинки», «Бравні ділайт», навіть «Морожені палички» та

«Свистки»[100]. Він зайшов аж так далеко, що навіть провів пошук щодо

цього в інтернеті. Зробив те, що його бос у «Дискаунт Електронікс» Ентоні

«Тоунз» Фробішер, мабуть, назвав би «дослідженням технічних можливостей», і зробив висновок, що, хоча таке й можливо вчинити, але вчиняти це було б

тупістю. Не в тому справа, ніби він був несхильним до ризику; він

вислизнув після Мерседесової Бійні, коли шанси на те, що його впіймають

були набагато вищими, ніж на те, що він безслідно щезне. Але він не бажав

виявитися впійманим зараз. Він мусить робити свою справу. Його справа

наприкінці цієї весни і початку літа — цей жирний екс-коп К. Вільям

Ходжес.

Брейді може виїхати на свій маршрут по Вест Сайду з повним фургоном

отруєного морозива вже після того, як колишній коп утомиться гратися з

тим револьвером, що він його тримає біля свого крісла у вітальні, і

скористається ним за призначенням. Але не раніше. Цей жирний екс-коп

бісить Брейді Хартсфілда. Дуже, дуже бісить. Ходжес вийшов на пенсію з

усіма почестями, вони йому навіть вечірку влаштували, а хіба це

справедливо, коли він не спромігся впіймати найзліше уславленого вбивцю з

усіх, яких тільки бачило це місто?

2

Завершуючи зміну цього дня, він їде повз будинок на Тіберрі-лейн[101], де

зі своїми матір’ю, батьком і сестрою мешкає найманий хлопець Ходжеса, Джером Робінсон. Джером Робінсон також бісить Брейді. Робінсон

симпатичний на вигляд, він працює на екс-копа, і ще він кожного вікенда

гуляє з новою дівчиною. І кожна дівчина в нього гарна. Деякі з них навіть

білі. Це неправильно. Це протиприродно.

— Гей! — гукає Робінсон. — Містере морозивник! Зачекайте!

Він легко біжить через галявину разом зі своїм собакою, великим

ірландським сетером, який мчить за ним по п’ятах. А поза ними біжить і

приблизно дев’ятирічна Джеромова сестричка.

— Купи мені якогось шоколадного, Джеррі! — кричить вона. — Будь

лааасочка!

У нього навіть ім’я білого хлопця. Джером. Джеррі. Це образливо. Чому б

йому не бути Треймором? Або Девоном? Або Лероєм? Чому він не якийсь там

йобаний Кунта Кінте[102]?

Джером у мокасинах без шкарпеток, щиколотки в нього все ще зелені після

підстригання галявини в екс-копа. На його безумовно вродливому обличчі

велика посмішка, і Брейді може закластися, що, коли він спалахує нею до

своїх вікендових краль, ті дівчатка спускають з себе трусики і

розчепірюють руки: «Нумо входь, Джеррі».

Сам Брейді ніколи не був із дівчиною.

— Як настрій, чоловіче?! — питається Джером.

Брейді, який уже виліз із-за керма і стоїть біля торгового віконця, вишкірюється:

— Добрий. Уже майже кінець зміни, і від цього в мене завжди добрий

настрій.

— У вас залишилося якесь шоколадне? Ота Маленька Русалонька бажає

шоколадного.

Брейді показує йому великий палець, так само усміхаючись. Це майже та

сама усмішка, яку він мав під клоунською маскою, коли з буквально

втиснутою в мат педаллю акселератора він врізався у натовп отих

жалюгідних шукачів роботи перед Міським Центром.

— Добре вас чую, прийняв-пойняв, друже мій.

Підбігає маленька сестричка, очі іскряться, кіски метляються.

— Джере, не називай мене Маленькою Русалонькою, я це ненавиджу!

Їй років дев’ять чи близько того, і в неї також сміховинно біле ім’я: Барбара. Брейді сприймає чорношкіру дитину з іменем Барбара чимсь

настільки сюрреалістичним, що навіть не образливим. Єдиний, хто в цій

родині має негритянське ім’я, це собака, який зараз стоїть на задніх

лапах, поставивши передні на борт фургона, і махає хвостом.

— Оделл, сидіти! — наказує Джером, і пес сідає, хекаючи, проте з веселим

виглядом.

— А як щодо вас? — питає Брейді в Джерома. — Що-небудь вам?

— Мені ванільне, м’яке, будь ласка.

— «Ванільним тобі самому хотілося б бути», — думає Брейді та вручає їм

їхні замовлення[103].

Він любить підглядати за Джеромом, йому подобається знати все про

Джерома, бо у ці дні Джером, схоже, єдина людина, яка бодай якось

спілкується з Дет-Пенсом, і за останні два місяці Брейді бачив їх разом

достатньо, аби зрозуміти, що Ходжес ставиться до хлопця як до друга, а не

тільки як до спорадично найманого робітника. Сам Брейді ніколи не мав

друзів, друзі небезпечні, але він знає, що вони таке: хабарі власному

«его». Емоційні страховки. Коли тобі погано, до кого ти біжиш? До своїх

друзів, звісно, і друзі кажуть тобі речі на кшталт: «ох, невже» та «не

журись», а ще «ми з тобою» та «ходімо, десь посидимо, вип’ємо». Джерому

всього лише сімнадцять, ще недостатньо дорослий, аби піти десь випити з

Ходжесом (хіба що содової), але він завше може сказати «не журіться» та

«я з вами». Отже, Брейді не припиняє стежити.

Місіс Трелоні не мала жодних друзів. І чоловіка не мала також. Тільки

свою хвору матусю. Завдяки чому вона була легким м’ясом, особливо після

того, як її почали обробляти копи. А що, вони зробили за Брейді половину

роботи. Решту він зробив сам, буквально під самісіньким носом тієї

кощавої суки.

— Ось, тримайте, — промовляє Брейді, вручаючи Джерому замовлені ним

ласощі, а так хотілося б, аби вони були затруєні миш’яком. Або, скажімо, варфаріном[104]. Зарядити цим морозиво, і в них тектиме кров з рота, з

очей і вух. Не кажучи вже про їхні гузна. Він уявляє собі, як усі діти

Вест Сайду кидають свої наплічники і дорогоцінні мобілки, коли в них з

кожного отвору починає дзюрити кров. Який міг би вийти з цього фільм-

катастрофа!

Джером подає йому десятку, і разом з рештою Брейді вручає йому собаче

печиво.

— Для Оделла, — каже він.

— Дякую, містере! — каже Барбара і лиже свій шоколадний ріжок. —

Смачнюще!

— Насолоджуйся, серденько.

Він їздить фургоном «Містер Смаколик», а також часто їздить на виклики

«фольксвагеном» з написом «Кібер-Патруль», але справжня його робота цього

літа — це детектив К. Вільям Ходжес (Пенс.). А саме — зробити так, щоб

детектив Ходжес (Пенс.) скористався отим своїм револьвером.

Брейді бере курс назад, до Фабрики морозива Льоба, щоби поставити там

фургон і перевдягнутись у своє нормальне вбрання. Всю дорогу він

дотримується обмежень швидкості.

Хто про безпеку дбає, біда того обминає.

3

Після того, як він залишив «ДеМазіо» — відволікшись тільки на те, щоб

розібратися з баламутами під віадуком платної автомагістралі, — Ходжес

просто кермує своєю «Тойотою», спрямовуючи її по міських вулицях, не

маючи на думці жодного конкретного пункту призначення. Чи так він думає, аж поки не усвідомлює, що опинився на Бузковому проїзді, неподалік

озерного узбережжя, у гламурному районі Цукрові Пригірки. Тут він

зупиняється на протилежному боці вулиці від під’їзної алеї, що перекрита

воротами, на одному з кам’яних стовпів яких висить табличка з номером

729.

Будинок покійної Олівії Трелоні височіє наприкінці асфальтованої дороги, майже такої ж широкої, як та вулиця, на яку дивиться його фасад.

Оголошення ПРОДАЄТЬСЯ на воротах запрошує Правомочних Покупців

телефонувати до фірми МАЙКЛ ЗАФРОН — НЕРОУХОМІСТЬ І ГАРНІ БУДИНКИ. Ходжес

гадає, що, зважаючи на стан ринку житла в цей Рік Господа Нашого 2010-й, це оголошення висить тут уже якийсь довший час. Проте хтось доглядає за

моріжком, трава підстрижена, а, зважаючи на розмір галявини, той хтось

мусить використовувати косарку набагато більшу за Ходжесового «Газонного

Хлопчика».

Хто платить за догляд? Мусить існувати правонаступник місіс Т. Вона

безперечно купалася в грошах. Здається, йому пригадується, що в

затвердженому заповіті цифра сусідила десь з сімома мільйонами доларів.

Вперше після свого виходу на пенсію, коли він передав нерозкриту справу

Бійні при Міському Центрі Піту Гантлі й Ізабель Джейнз, Ходжес

загадується, чи жива ще мати місіс Т. Він пам’ятає, що сколіоз був зігнув

ту бідну стару леді майже пополам, наділивши її жахливими болями… але

сколіоз не обов’язково смертельна хвороба. І ще, хіба не було в Олівії

Трелоні якоїсь сестри, що жила десь на заході?

Він риється в пам’яті, нашукуючи ім’я тієї сестри, але не знаходить. Що

він точно пам’ятає, це те, що Піт заповзявся називати місіс Трелоні місіс

Смикавкою, бо вона безупинно поправляла на собі одяг і причісувала

зав’язане в тугий вузлик волосся, яке не потребувало причісування, і не

давала спокою золотому браслету годинника «Пате Філіп»[105], обертаючи й

обертаючи його на своєму кощавому зап’ястку. Ходжесу вона не подобалася; Піт її мало не ненавидів. Що робило накидання на неї деякої вини за

вчинене біля Міського Центру лиходійство доволі задовільним. Врешті-решт, вона посприяла тому парубку; які тут ще могли бути сумніви? Коли вона

купувала «мерседес», їй було вручено два ключі, але пред’явила вона

тільки один.

А тоді, незадовго перед Днем Подяки[106], те самогубство.

Ходжес ясно пам’ятає, що сказав Піт, коли вони отримали цю новину: «Якщо

по той бік вона побачиться з тими людьми — особливо з тією дівчиною Крей

і її дочкою — їй доведеться відповідати на серйозні запитання». Для Піта

це стало кінцевим підтвердженням: десь у душі місіс Т. весь час знала, що

вона залишила ключ у замку запалювання своєї машини, яку вона називала

Сірою Леді.

Ходжес також так вважав. Питання в тому, чи вважає він так само й досі?

Чи анонімне послання від того, хто сам себе охрестив Мерседес-Кілером, перемінило його думку?

Можливо, ні, але той лист ставить різні питання. Якщо припустити, що

Містер Мерседес був написав подібне послання місіс Трелоні? Місіс Трелоні

з усіма її сіпаннями і непевністю під тоненькою кіркою викличного

поводження? Хіба таке неможливе? Містер Мерседес напевне мусив знати про

злість і презирство, які виливалися на неї з боку публіки після бійні; для цього йому всього лиш треба було читати розділ «Листи до редакції» в

місцевій газеті.

А чи можливе…

Але тут його думки перервалися, позаду нього під’їхала і зупинилася якась

машина, і то так близько, що ледве не ткнулася в задній бампер його

«Тойоти». Веселих вогників на даху в неї нема, хоча це блідо-блакитна

«Корона Вік»[107] останньої моделі. Чоловік, який вилазить з-за її керма, кремезний і коротко, по-армійському, стрижений, під його спортивним

піджаком у підпахвеній кобурі безсумнівно ховається пістолет. Якби це був

якийсь міський детектив, Ходжес розуміє, що там мусив би бути «Глок .40», точно такий, як той, що лежить у сейфі в нього вдома. Але він не міський

детектив. Ходжес знає їх усіх.

Він опускає вікно.

— Доброодня, сер, — вітається по-армійському стрижений. — Можу я вас

спитати, що ви тут робите? Бо ви стоїте тут уже доволі довгенько.

Ходжес кидає погляд собі на годинник і бачить, що це правда. Уже майже

четверта тридцять. З тим, що в центрі міста година пік, йому пощастить, якщо він дістанеться додому вчасно, щоб подивитися Скотта Пеллі у

«Вечірніх новинах Сі-Бі-Ес»[108]. Раніше він дивився «Ен-Бі-Сі», поки не

вирішив, що Браян Вільямс[109] просто благодушний тупак, занадто

закоханий у відеокліпи з «Ютьюбу»[110]. Не такого ведучого програми новин

йому хочеться бачити, коли схоже на те, що весь світ розривається на шма…

— Сер? Я щиро сподіваюся на вашу відповідь.

Стрижений нахиляється. Широко відтуляється борт його піджака. Ні, не

«Глок», а «Ругер»[111]. Ніби як радше ковбойська зброя, на думку Ходжеса.

— А я, — промовляє Ходжес, — щиро сподіваюся, що ви маєте право про це

питати.

Лоб його співбесідника наморщується:

— Перепрошую?

— Я гадаю, ви з приватної охорони, — терпляче каже Ходжес, — але я хочу

побачити якесь посвідчення. А взагалі, знаєте, що? Я хочу побачити ваш

дозвіл на приховане носіння тієї гармати, що у вас під піджаком. І краще, якщо воно знайдеться у вас у портмоне, а не лежатиме в бардачку у вашій

машині, бо інакше ви порушник розділу дев’ятнадцятого міського кодексу

володіння зброєю, який, якщо викласти коротко, постановляє: «Якщо ви

носите зброю приховано, ви також мусите носити з собою дозвіл на її

приховане носіння». Отже, нумо подивимося ваші папери.

Нахмуреність стриженого поглиблюється.

— То ви коп?

— На пенсії, — каже Ходжес, — але це не означає, що я забув власні права

чи ваші обов’язки. Покажіть мені ваше посвідчення і дозвіл на зброю, будь

ласка. Ви не мусите мені їх давати в руки…

— Ви збіса праві, не мушу.

— …але я хочу їх побачити. А вже потім ми можемо розглянути причини моєї

присутності тут, у Бузковому проїзді.

Стрижений замислюється, але лише на кілька секунд. Потім він дістає

портмоне і різко його розкриває. У їхньому місті — як і в більшості, гадає Ходжес — працівники приватних охоронних служб ставляться до копів

пенсіонерів так, немов ті все ще перебувають на дійсній службі, бо копи-

пенсіонери мають повно друзів, які справді на дійсній службі та які

можуть вельми ускладнити життя, якщо їм на це підкинуть якісь підстави.

Парубок виявляється Редні Піпелзом, а картка його компанії ідентифікує

його як працівника «Невсипущої охоронної служби». Також він показує

Ходжесу дозвіл на приховане носіння зброї, дійсне до червня 2012 року.

— Редні, не Родні, — каже Ходжес. — Як Редні Фостер, той кантрі-

співак[112].

Обличчя «Фостера» розпливається в усмішці:

— Саме так.

— Містере Піпелз, мене звуть Білл Ходжес, я завершив свою кар’єру

Детективом Першого класу, і останньою моєю великою роботою було

розслідування справи Мерседес-Кілера. Я гадаю, ця інформація доволі

вичерпна, щоби вам зрозуміти, чому я тут.

— Місіс Трелоні, — каже «Фостер», відступаючи з повагою назад, коли

Ходжес прочиняє двері свої машини, вилазить і потягується. — То це

невеличка подорож у країну спогадів, детективе?

— Я тепер просто містер, — простягає йому руку Ходжес. Піпелз її

потискає. — А щодо іншого ви праві. Я пішов у відставку з копів майже в

той самий час, коли місіс Трелоні пішла в відставку цілком з життя.

— Сумно то було, — промовив Піпелз. — Ви знаєте, що діти обкидали яйцями

її ворота? І то не просто на Гелловін. Разів три чи чотири. Одну таку

зграю ми впіймали, але інші… — Він похитав головою. — Плюс туалетний

папір.

— Йо, вони таке люблять.

— А одної ночі хтось намалював графіті на лівій ворітниці. Ми цим

заопікувалися до того, як вона могла побачити, і я цьому радий. Ви

знаєте, що там було?

Ходжес хитає головою.

Піпелз притишує голос:

— ПИЗДА ВБИВЦЯ, ось що там було написано — величезними, спливаючими

літерами. Що було абсолютно несправедливим. Вона дала маху, от і все. Є

серед нас такі, хто бодай раз чи й не раз не схибили?

— Не я, це напевне, — каже Ходжес.

— Правильно. Біблія каже, нехай той, хто без гріха, кине перший камінь.

«Коли рак на горі свисне», — думає Ходжес і питає (з чесною цікавістю):

— Вам вона подобалася?

Очі Піпелза перебігають вгору і вліво тим мимовільним порухом, який

Ходжес впродовж років і років так багато разів спостерігав у кімнаті для

допитів. Це означає, що Піпелз або збирається ухилитися від відповіді, або відверто збрехати.

Наразі відбувається ухиляння.

— Ну, — починає він, — вона правильно ставилася до нас на Різдво.

Подеколи вона плутала наші імена, але пам’ятала, хто ми такі, і кожен з

нас отримував по сорок доларів і пляшці віскі. Доброго віскі. Ви думаєте, ми отримували подібне від її чоловіка? — Він фиркає. — Десять баксів, всунутих до картки «Холмарк»[113], ото було й усе, що ми отримували від

того скупердяя, поки він ще був у сідлі.

— На кого саме працюють «Невсипущі»?

— Воно називається «Асоціація Цукрові Пригірки». Знаєте, звичайне таке

об’єднання мешканців району. Вони борються проти міських законів щодо

зонування територій, коли ті їм не подобаються, і переймаються тим, щоб

усі на районі відповідали певним… гм, стандартам — мабуть, так це можна

назвати. Багацько тут різних правил. Типу, на Різдво можна засвічувати

білу ілюмінацію, а кольорову не можна. І вона не мусить блимати.

Ходжес пускає очі собі під лоба. Піпелз шкіриться. Вони вже перетворилися

з потенційних антагоністів на колег — принаймні майже, — а чому? Тому що

Ходжес випадково вгадав походження трішечки ексцентричного імені цього

парубка. Можна назвати це удачею, але завжди є щось таке, що переведе

тебе на один бік з особою, яку ти бажаєш порозпитувати, обов’язково щось

є, і почасти успішна робота Ходжеса-копа засновувалася на тому, що він

умів таке вгадати, принаймні в більшості випадків. Це той талант, якого

ніколи не мав Піт Гантлі, і Ходжес задоволений, усвідомивши, що залишки

його власного дару залишаються в доброму робочому стані.

— Пригадується мені, у неї була сестра, — каже він. — У місіс Трелоні, я

маю на увазі. Хоча я з нею ніколи не бачився, навіть імені не пам’ятаю.

— Джанель Паттерсон, — миттю підказує Піпелз.

— Ви таки з нею знайомі, я гадаю.

— Так, це правда. Вона гарні люде. Скидається трохи на місіс Трелоні, але

молодша і виглядом гарніша. — Його руки описують в повітрі форми

піскового годинника. — Повніша. А вам часом не відомо, чи є якийсь поступ

у справі того «Мерседеса», містере Ходжес?

Це не те запитання, на яке Ходжес відповів би за звичайних обставин, але

якщо ти бажаєш отримувати інформацію, то мусиш також ділитися

інформацією. А те, що він має, воно достатньо безпечне, бо це зовсім

ніяка не інформація. Він використовує фразу, вимовлену кілька годин тому

Пітом Гантлі під час їхнього ланчу:

— Справа мертвіша мертвого.

Піпелз киває так, немов на щось більше він і не очікував:

— Імпульсивний злочин. Жодних зв’язків ні з ким із жертв, жодного мотиву, просто вбивство заради азарту. Найбільше шансів впіймати його — це якщо

він спробує вчинити таке знову, як ви гадаєте?

«Містер Мерседес каже, що більше такого не робитиме», — думає собі

Ходжес, але це та інформація, якої він абсолютно не бажає виказувати, тому він погоджується. Корпоративне взаєморозуміння — це завжди добре.

— Місіс Т. залишила великий спадок, — каже Ходжес, — і я маю на увазі не

лише цей будинок. Цікаво мені, чи дістався він тій сестрі.

— О, авжеж, — відповідає Піпелз. Він замовкає, а потім говорить те, що і

Ходжес казатиме в недалекому майбутньому декому іншому. — Я можу з вами

розраховувати на конфіденційність?

— Так.

Коли чуєш таке запитання, найпростіша відповідь на нього буде найкращою.

Без уточнень.

— Ця Паттерсон, вона жила в Лос-Анджелесі, коли її сестра… ну, ви знаєте.

Пігулки.

Ходжес киває.

— Заміжня, але без дітей. Шлюб не з щасливих. Коли вона дізналася, що

успадкувала мегабакси і маєток у Цукрових Пригірках, вона вмент, наче

стрельнувши, розлучилася з чоловіком і приїхала сюди, на схід. — Піпелз

киває великим пальцем на ворота, широку під’їзну алею і великий дім. — І

прожила тут пару місяців, поки тривало юридичне затвердження заповіту.

Зблизилася з місіс Вілкокс, котра живе трохи далі, в садибі номер 640.

Місіс Вілкокс любить потеревенити, і до мене ставиться, як до друга.

Це могло означати будь-що — від спільного кавування до післяполудневого

сексу.

— Міз Паттерсон перебрала на себе відвідування матері, яка жила в кондо

там, у центрі міста. Про їхню матір ви знаєте?

— Елізабет Вортон, — каже Ходжес. — Цікаво, чи вона ще жива.

— Я цілком певен, що жива.

— Бо вона мучилася від жахливого сколіозу. — Ходжес згорблено

проходиться, демонструючи сказане. Якщо хочеш щось отримувати, мусиш щось

дарувати.

— Аж так сильно? Погані справи. Як там не є, але Гелен — місіс Вілкокс —

каже, що міз Паттерсон відвідувала її регулярно й безперебійно, точно

так, як це робила місіс Трелоні. Тобто, так тривало до останнього місяця.

А тоді справи там, мабуть, погіршилися, бо мені здається, старенька тепер

вже у клініці для престарілих в окрузі Ворсо[114]. Міз Паттерсон сама

переїхала до того кондо. Там вона й зараз живе. Хоча вряди-годи я її ще

тут бачу. Останній раз це було з тиждень тому, коли агент з нерухомості

показував дім.

Ходжес вирішує, що отримав уже все, чого об’єктивно він міг очікувати від

Редні Піпелза.

— Дякую за свіжі новини. Мушу вже котитися. Перепрошую за те, що ми

спочатку трохи були не порозумілися.

— Та нічого страшного, — каже Піпелз, двічі коротко потискаючи

простягнуту Ходжесом руку. — Ви повелися як справжній профі. Тільки не

забудьте, я вам ніколи нічого не розказував. Нехай Джанель Паттерсон і

живе в центрі міста, але вона все одно належить до тутешньої Асоціації, а

отже, залишається клієнткою.

— Я жодного слова від вас не чув, — запевняє Ходжес, залізаючи до своєї

машини. Він сподівається, що чоловік Гелен Вілкокс не застане свою

дружину і цього здорованя разом у ліжку, якщо між ними дійсно таке

відбувається; це могло б означати кінець договору «Невсипущої охоронної

служби» з мешканцями Цукрових Пригірків. Самого Піпелза за таким фактом

буде прибрано моментально. Щодо цього не може бути жодних сумнівів.

«Можливо, вона просто вибігає до його машини зі свіжоспеченими коржиками,

— думає Ходжес, від’їжджаючи звідти. — Ти занадто передивився нацистської

психотерапії для шлюбних пар по телевізору».

Не те щоб для нього мало якесь значення любовне життя Редні Піпелза. Що

має значення для Ходжеса, коли він спрямовує машину до себе, до свого

набагато скромнішого дому у Вест Сайді, це те, що Джанель Паттерсон

успадкувала добро своєї сестри, що Джанель Паттерсон живе прямо тут, у

місті (принаймні поки що), і те, що Джанель Паттерсон мусила вже бодай

щось робити з тим, що належало покійній Олівії Трелоні. Включно з її

паперами, серед яких може матися і певний лист — можливо, навіть не один

— від того виродка, який дістався вже й до Ходжеса. Якщо така

кореспонденція існує, він залюбки б її переглянув.

Звісно, це справа поліції, а К. Вільям Ходжес більше не полісмен.

Займаючись цим, він вислизає за межі правових рамок, сам чудово це

розуміючи — почати з того, що він приховує певний доказ, — але в нього

немає наміру зупинитися, поки ще ні. Нахабна розв’язність листа того

виродка його роздрочила. Але, визнає він, вона роздрочила його в добрий

бік. Вона подарувала йому сенс і мету, а після останніх кількох місяців

це, схоже, просто чудовезна річ.

«Якщо мені пощастить трохи просунутись у цій справі, я все передам Піту».

Коли ця думка набігає йому в голову, Ходжес не дивиться в люстерко

заднього огляду, але якби він це зробив, то побачив би, як його очі

блимнули на мить угору і вліво.

4

Ходжес зупиняє «Тойоту» ліворуч від свого будинку під навісом, який

слугує йому за гараж, і, переш ніж підійти до дверей, затримується, щоб

порадіти свіжопокошеному моріжку. У дверях він знаходить записку, що

стирчить зі щілини для пошти. Перша його думка — «Містер Мерседес», але

це було б надто зухвалим навіть для такого парубка.

Записка від Джерома. Його акуратний почерк дико контрастує з його

стьобним дуркуванням в самому посланні.

#Дорогий маса Ходжес,

Моя покосив ваш траву і поставив косарьку до по-вітки. Моя надієця ви не

переїхав її, сар! Якшо в вас є іше якихсь тутечки діля для сього чорного

хлопа, брязніть мені на гудок. Моя будь радий з вами побалакат якшо не

буде по ділях з якойсь з моїх курвальок. Як ви знаєш їм тре багато робить

і часом дістават прочухану, бо вони можут буть угурні, особіно ті шо

троха не білі метиски! Моя завше слухає вас, сар!#

Ходжес утомлено хитає головою, але не може втриматись від посмішки. Його

найманий хлопець отримує суцільні «А» з просунутої математики, він уміє

ставити на місце відпалі ринви, він лагодить Ходжесові електронну пошту, коли вона збивається на манівці (що трапляється часто, переважно через

його власне недбальство), він знається на основах сантехнічних робіт, він

досить добре вміє розмовляти французькою, а якщо спитати в нього, що він

читає, він півгодини може тебе морити розповідями про клятий символізм Д.

Г. Лоренса[115]. Він зовсім не хотів би бути білим, але оскільки він

чорношкірий син родини вищого середнього класу, це, за його словами, ставить перед ним «виклики ідентичності». Каже він це жартома, але

Ходжесу не віриться, що він жартує. Аж ніяк.

Професор у коледжі, татусь Джерома і його матінка, сертифікована

аудиторка найвищої кваліфікації (на думку Ходжеса, обоє зі зниженим

рівнем почуття гумору), вжахнулися б від цього листування. Вони могли б

навіть вирішити, що їхній син потребує консультації у психолога. Але від

Ходжеса їм нічого не дізнатися.

— Джероме, Джероме, Джероме, — примовляє він, заходячи до будинку. Джером

і його «діля для курваля». Джером, який не може вирішити, принаймні поки

що, в якому з коледжів Ліги Плюща[116] йому хочеться далі вчитися; те, що

будь-який з тих поважних закладів його прийме — передрішено. Він єдина

людина в кварталі, про кого Ходжес думає як про друга, і насправді

єдиного, якого він потребує. Ходжес вважає, що дружбу переоцінюють, і в

цьому сенсі, якщо ні в якому іншому, він схожий із Брейді Хартсфілдом.

Він устиг на більшу частину вечірніх новин, але покладає собі їх не

дивитися. Там знов буде те саме нестерпне про розлиття нафти в

Мексиканській затоці та про політиків-чаювальників[117]. Натомість він

вмикає комп’ютер, запускає «Фаєрфокс» і набирає в полі пошуку: «Під

Блакитною Парасолькою Деббі». Знаходяться тільки шість ланок, дуже

незначний улов у безбережному рибному морі інтернету, і тільки один із

результатів точно відповідає введеній фразі. Ходжес клікає на ньому і

з’являється картинка.

Під заповненим загрозливими хмарами небом пагористий сільський краєвид.

Анімаційний дощ — на його око, просто повторюваний цикл — періщить

срібними струменями. Але двійко людей, що сидять під великою блакитною

парасолькою — юнак і юна жінка, — сухі та в безпеці. Вони не цілуються, але близько прихилилися головами. На вигляд, між ними точиться глибока

розмова.

Під цією картинкою короткий опис raison d’etre[118] «Блакитної

Парасольки».

На відміну від таких сайтів, як Фейсбук чи ЛінкдІн [119] , «Під Блакитною

Парасолькою Деббі» — це розмовний ресурс, де можуть зустрітися старі

друзі й познайомитися між собою нові в ГАРАНТОВАНО ТОТАЛЬНІЙ АНОНІМНОСТІ.

Жодних картинок, жодного порно, жодних 140-знакових твітів [120] , а

всього лиш ДОБРА СТАРОМОДНА БЕСІДА.

Під усім цим кнопка, позначена написом: ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ! Ходжес

наводить мишкою на неї курсор, та потім вагається. Місяців шість тому

Джерому довелося ліквідувати його електронну адресу і зробити йому нову, бо всі, хто були в адресній книжці Ходжеса, отримали послання, в якому

повідомлялося, що він застряг у Нью-Йорку, хтось вкрав у нього портмоне з

усіма кредитними картками і йому потрібні гроші, щоб дістатися додому. Чи

не був би такий ласкавий отримувач цього листа надіслати п’ятдесят

доларів — або більше, якщо він чи вона можуть собі це дозволити — у

Трайбеку[121] на «Мейл Боксиз тощо»[122]. «Я поверну вам гроші відразу ж, щойно залагоджу ці неприємності», — так закінчувалося те послання.

Ходжес опинився в глибокому замішанні, бо це прохання про гроші пішло до

його колишньої, його брата в Толідо та понад чотирьох десятків копів, з

якими він працював усі ті роки. І ще до його дочки. Він очікував, що його

телефони — і дротовий, і мобільний — впродовж наступних щонайменше сорока

восьми годин дзвонитимуть, як скажені, але зателефонувало дуже мало

людей, і, схоже, насправді занепокоєною виявилася тільки Елісон. Це його

не здивувало. Еллі — Журлива Ґас[123] за вдачею — очікувала, що її батько

зразу ж почне все к-бісам губити, щойно йому виповниться п’ятдесят п’ять.

Ходжес тоді подзвонив Джерому, попрохавши того допомогти, і Джером йому

пояснив, що він став жертвою фішингу.

— Здебільшого люди, які виловлюють вашу адресу, просто потім намагаються

продати вам «Віагру» або підробки коштовних речей, але й з такого типу

фокусами я був зустрічався. Подібне трапилося з моїм викладачем екології, і йому потім довелося сплатити різним людям майже тисячу доларів. Звісно, це було в старі часи, до того, як люди додумалися…

— «Старі часи» — це коли саме, Джероме?

Джером знизав плечима:

— Роки два-три тому. Зараз новий світ надворі, містере Ходжес. Ви ще

радійте, що той фішермен не запустив вам якогось вірусу, котрий зжер би

всі ваші файли і застосунки.

— Небагато б я втратив, — сказав тоді Ходжес. — Я здебільшого лише ковзаю

у мережі. Хоча за комп’ютерним пасьянсом я б дійсно шкодував. Коли я

виграю, там звучить «Знов повертаються щасливі дні»[124].

Джером подарував йому свій патентований погляд «я-надто-делікатний-щоб-

назвати-вас-довбнем»:

— А як щодо ваших податкових декларацій? Минулого року я допомагав вам їх

заповнювати в мережі. Ви бажаєте, щоб хтось дізнався, скільки ви платите

Цукровому Татусеві[125]? Окрім мене, я маю на увазі.

Ходжес визнав, що цього йому б не хотілося.

Таким же дивним (і чомусь доволі чарівливим) педагогічним голосом, який, здається, завжди набирають розумні юнаки, коли намагаються напоумлювати

розгублених старих, Джером продовжив:

— Ваш комп’ютер — це не просто новий різновид телевізора. Викиньте таке

уявлення собі з голови. Кожного разу, як ви його вмикаєте, ви відчиняєте

вікно у ваше життя. Якщо хтось захоче в нього зазирнути, то варто про це

знати.

Усе це пропливає в його голові, поки він дивиться на цю блакитну

парасольку і дощ, що безкінечно падає. І дещо інше пропливає також, дещо

з його копівської частини розуму, яка було спала, але зараз цілком

пробудилася.

Можливо, Містер Мерседес бажає побалакати. З іншого боку, можливо, насправді він хоче зазирнути у те вікно, про яке казав тоді Джером.

Замість того, щоб клікнути на ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ!, Ходжес виходить з

цього сайту, хапає телефон і натискає кнопку виклику одного з тих

небагатьох номерів, що є в нього в швидкісному наборі. Відповідає мати

Джерома, і після короткого обміну люб’язностями передає слухавку особисто

містерові Діля Для Курваля.

Говорячи найжахливішим, на який він лишень здатен, діалектом

«ебоніки»[126], Ходжес каже:

— Геле, земельо, ти строїш тамки оті сучьки? Они заробляют? Ти атвічаїш?

— О, привіт, містере Ходжес. Так, у мене все гаразд.

— Браза, тобі в натурі не по кайфу шо я говору так тобі в гудок, нє?

— Ну…

Джером у щирому замішанні, і Ходжес вирішує змилуватись над ним:

— Галявина має чудовезний вигляд.

— Ох. Господи. Дякую. Можу я ще щось для вас зробити?

— Мабуть, що так. Мені цікаво, чи не міг би ти завітати завтра після

занять? Справа в комп’ютері.

— Звичайно. А що там тепер за проблема?

— Мені б не хотілося обговорювати це по телефону, — каже Ходжес, — але

тебе це може зацікавити. О четвертій годині, гаразд?

— Годиться.

— Добре. Зроби мені ласку, залиш удома Тайрона Екстазного Кайфа з його

наркожаргоном[127].

— Гаразд, містере Ходжес, буде зроблено.

— Коли ти вже зберешся попуститися, щоб звертатися до мене просто Білл?

Від «містера Ходжеса» я почуваюся твоїм викладачем історії Америки.

— Може, коли закінчу середню школу, — відповідає Джером, і то дуже

серйозно.

— Ну, ти ж чудово знаєш, що можеш це зробити в будь-який час, коли тобі

схочеться.

Джером регоче. У цього хлопця щедрий, щирий сміх. У Ходжеса завжди

піднімається настрій, коли він його чує.

Він сидить перед комп’ютерним столом у комірчині, що слугує йому

кабінетом, барабанить пальцями, думає. Йому доходить, що він майже не

буває у цій кімнатці вечорами. Якщо він прокидається о другій ночі й не в

змозі знову заснути, тоді так. Він іде сюди і, перш ніж повернутися назад

до ліжка, десь з годину грає в пасьянс. Проте найбільше часу він

проводить, сидячи у кріслі «Лей-Зі-Бой» між сьомою вечора і північчю, дивиться старі кінофільми по «Ей-Ем-Сі» або «Ті-Ем-Сі»[128], напихаючи

собі пику цукрами та жирами.

Він знову хапає телефон, набирає Довідкову службу і питається в робота на

іншому кінці, чи мають вони номер Джанель Паттерсон. Він не покладає на

це великих надій; тепер, коли вона стала Жінкою, Що Коштує Сім Мільйонів

Доларів, а на додаток ще й недавно розлучена, сестра місіс Трелоні, либонь, має номер, який не зафіксовано в загальнодоступному реєстрі.

Проте робот викашлює номер. Ходжес так сильно здивований, що йому

доводиться шукати олівець, а потім натискати 2 для повтору. Він знову

барабанить пальцями, міркуючи, яким чином краще до неї звернутися. Це, ймовірно, нічого не дасть, але таким би був його наступний крок, якби він

усе ще перебував у копах. Оскільки ж він більше не коп, це потребує

деякої додаткової поліровки.

Його самого дивує, з яким завзяттям він реагує на отриманий виклик.

5

Дорогою додому Брейді заздалегідь телефонує до піцерії «У Семмі» і

забирає там маленький пиріг із грибами й пепероні[129]. Якби він вірив, що його мати з’їсть бодай маленький шматочок, то взяв би більший, але він

знає, як це буде.

Можливо, якби воно було з пепероні й «Поповим»[130], думає він. Якби в

них продавалася така піца, він мусив би, проминаючи середній розмір, відразу брати найбільшу.

У північному районі міста Норт Сайді стоять типові доми. Побудовано їх

між Кореєю та В’єтнамом[131], що означає — вони однаковісінькі й уже

сходять на лайно. Перед більшістю з них все ще видно пластмасові іграшки

на забур’янених моріжках, хоча зараз уже майже повна темрява. Хартсфілдам

належить будинок № 49 на В’язовій вулиці, де не ростуть в’язи, та, мабуть, ніколи й не росли. Просто всі вулиці в цьому районі міста, цілком

заслужено відомому як Нортфілд[132], мають назви різних дерев.

Брейді зупиняє свою машину поза матусиною іржавою виваркою «Хонда», якій

потрібна нова вихлопна система, нові контакти, нові свічки запалювання.

Не кажучи вже про наліпку-техталон.

«Нехай сама з цим розбирається», — думає Брейді, але ж вона не буде.

Доведеться йому. Він мусить. Так само, як він розбирається з усім.

«Так, як він колись розібрався з Френкі, — думає він. — Давно, коли

підвал був ще просто підвалом, а не моїм командно-контрольним центром».

Брейді й Дебора Енн Хартфілд не балакають про Френкі.

Двері замкнені. Він її привчив принаймні до цього, хоча знає Бог, це було

нелегко. Вона того типу особа, яка вважає, що «окей» вирішує всі життєві

проблеми. Скажеш їй: «Постав, після того як скористаєшся, напіввершки[133] в холодильник», — і вона відповість «окей». А потім

приходиш додому, а воно стоїть на кухонній стійці, скисає. Попросиш:

«Будь ласка, попери мою уніформу, щоби я завтра їздив у чистій морозивним

фургоном», — і вона відповість «окей». А коли зазирнеш до пральної

кімнати, там все так і лежить у кошику.

Його вітає кудкудакання телевізора. Щось про суперництво імунітетів, отже, це «Виживання»[134]. Він намагався їй пояснювати, що все це не

насправді, що це постановка. Вона каже: так, окей, вона це розуміє, але

все одно ніколи його не пропускає.

— Ма, я вдома!

— Привіт, любий!

Тільки трохи язик заплітається, що вже добре для цієї години вечора.

«Якби я був її печінкою, — думає Брейді, — якоїсь ночі я б вистрибнув у

неї з рота, коли вона хропе, і втік би нахер геть».

І тим не менше, входячи до вітальні, він відчуває той маленький спалах

очікування, той спалах, який він ненавидить. Вона сидить на дивані у

білому шовковому халаті, який він подарував їй на Різдво, і йому видно ще

більшу білість там, де халат розчахнутий високо в неї на стегнах. Її

білизна. Він відмовляється думати слово «трусики» в зв’язку зі своєю

матір’ю, воно занадто сексуальне, але все одно воно ховається в глибині

його мозку; як змія в кущі отруйного сумаху. А ще йому видно маленькі

круглі тіні її пипок. Це недобре, що такі речі його збуджують — їй уже

недовго до п’ятдесяти, вона починає набиратися жирку на талії, вона його

мати, помилуй Боже… але…

Але.

— Я приніс піцу, — каже він, показуючи коробку і думаючи: «Я вже їла».

— Я вже їла, — каже вона. Можливо, й їла. Кілька листків салату і

крихітна баночка йогурту. Це так вона зберігає те, що ще залишилося від

її фігури.

— Це твоя улюблена, — каже він, думаючи: «Хай тобі буде смачно, хлопчику

мій медовий».

— Хай тобі буде смачно, солоденький, — каже вона. Мати піднімає склянку і

по-панському делікатно відсьорбує. Жлуктити вона почне пізніше, після

того як він піде в ліжко, і вона вважатиме, що він спить. — Візьми собі

«коли» й посидь біля мене.

Вона поплескує по дивану. Халат на ній розчахується ще трішки. Білий

халат, білі трусики.

«Білизна, — нагадує він собі. — Це просто білизна, от і все, вона моя

мати, вона Ма, а коли це твоя ма, там просто білизна».

Вона бачить, куди він дивиться, і посміхається. Вона не поправляє халат.

— Цього року виживають на Фіджі, — хмуриться вона. — Здається мені, що на

Фіджі. У всякому разі, на якомусь з тих островів. Ходи-но, подивися зі

мною.

— Нє, я мабуть, спущуся вниз, трохи попрацюю.

— Який тепер у тебе проект, медовий мій?

— Новий тип роутера.

Вона не відрізнить роутера від гроутера[135], тому така відповідь

достатньо безпечна.

— Настане той день, коли ти зробиш винахід, який зробить нас багатими, —

каже вона. — Я знаю, ти зробиш. І тоді прощавай крамниця електроніки. І

прощавай, той фургон із морозивом.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, лише трішечки

водянистими від горілки. Він не знає, скільки вона випиває протягом

звичайного дня, і рахування порожніх пляшок не допомагає, бо вона їх

невідомо де викидає, але він знає, що кількість їх хитається.

— Дякую, — каже він. Відчуваючи втіху, попри власний спротив. Відчуваючи

й дещо інше також. Вельми попри власний спротив.

— Нумо, подаруй своїй мамі поцілунок, медовий мій.

Він підходить до дивана, обережно уникаючи глянути вниз, туди, де в неї

розчахнутий халатик, і намагаючись ігнорувати те повзуче відчуття в себе

зразу нижче пряжки ременя. Вона підставляє йому щоку, але, коли він

нахиляється її поцілувати, вона повертає голову і притискається своїми

напіввідкритими, вологими губами до його губ. Він відчуває смак пійла і

запах парфуму, яким вона завжди трішки позначає в себе за вухами. Вона

позначає ним також і в інших місцях.

Вона кладе долоню йому на потилицю і куйовдить пучками пальців волосся, приводячи в трепет його спину згори донизу, аж до крижів. Вона торкається

його верхньої губи кінчиком свого язика, лише на крихітну мить, раз і

нема, потім відсторонюється і дарує йому наївний погляд юної кінозірки.

— Мій медовий хлопчику, — видихає вона, немов героїня якоїсь романтичної

мелодрами — того типу, де чоловіки розмахують мечами, а жінки носять

сукні з глибокими вирізами, і їхні пироги випирають угору ряхтливими

ядрами.

Він поспішливо відсахується. Вона йому усміхається, потім переводить

погляд на телевізор, де гарної зовнішності молоді люди в купальних

костюмах біжать вздовж пляжу. Він відкриває коробку з піцою трохи

тремтливими руками, бере скибку і кладе в її салатницю.

— З’їж, — каже він, — це всотає алкоголь. Якусь його частку.

— Не поводься негідно з матусею, — каже вона, але без злості і, звісно, без образи. Вона запинає на собі халат, роблячи це неуважно, вже знову

загублена в світі виживальників, зосереджена на тому, щоб вгадати, проти

кого саме цього тижня проголосують на вигнання з острова. — І не забудь

про мою машину, Брейді. Їй потрібен техталон.

— Їй потрібно набагато більше, ніж тільки це, — каже він і йде у кухню.

Вихвативши з холодильника «колу», він відкриває двері до підвалу. Якусь

мить він стоїть там у темряві, а потім промовляє єдине слово: «Контроль».

Під ним спалахує флуоресцентне світло (він встановив його власноруч, так

само, як і власноруч колись був переобладнав підвал).

Спустившись до підніжжя сходів, він думає про Френкі. Він майже завжди

про нього думає, коли стоїть на тому місці, де помер Френкі. Єдине, коли

він не думав про Френкі, це було, коли він займався підготовкою до свого

наїзду на Міський Центр. У ті тижні все інше полишило його голову, і яке

ж то було полегшення.

«Брейді», — промовив Френкі. Його останнє слово на планеті Земля.

Булькотіння й схлипи не рахуються.

Колу і піцу він ставить на робочий стіл посеред кімнати, потім іде до

туалету, що завбільшки як стінна шафа, і спускає штани. Він не в змозі ні

їсти, ні працювати над своїм новим проектом (який, безсумнівно, не має

стосунку до роутерів), він не може думати, поки не залагодить певну

термінову справу.

У своєму листі до того жирного екс-копа він заявив, що отримав таке

сексуальне збудження, коли врізався в шукачів роботи проти Міського

Центру, що мав на собі кондом. Далі він стверджував, що мастурбує, коли

подумки переживає ту подію. Якби все це було правдою, це надало б

абсолютно нового значення терміну «автоеротизм»[136], але це неправда.

Він чимало написав брехні в тому листі, кожна з тих вигадок була

прорахована, щоб завести Ходжеса ще трішки дужче, і його фальшиві

сексуальні фантазії не були з них найбільшою.

Насправді його не вельми цікавлять дівчата, і дівчата це відчувають.

Можливо, саме через це він так добре ладить із кібер-залежною лесбійкою

Фредді Лінклаттер, своєю колегою по «Дискаунт Електронікс». Хтозна, але

Брейді думає, що вона може вважати його ґеєм. Але він зовсім не ґей. Він

загалом є загадкою для самого себе — щось на кшталт фронту оклюзії[137],

— але одну річ він знає напевне: він не асексуальний. Вони з матір’ю

поділяють таємницю рівня «готичної веселки»[138]; річ, про яку не вільно

навіть думати, хіба що лише тоді, коли це абсолютно необхідно. Коли це

стає необхідним, воно мусить бути зроблено і знову забуто.

«Ма, я бачу твої трусики», — думає він, і якомога швидше залагоджує свою

справу. У тутешній аптечній шафці мається вазелін, але він його не

використовує. Він хоче, щоб йому пекло.

6

Повернувшись до просторого робочого приміщення підвалу, Брейді промовляє

наступне слово. Це слово: Хаос.

У дальнім кінці його командно-контрольного центру на висоті три фути над

підлогою простягнулася довга полиця. На ній рядком стоять сім

комп’ютерів-ноутбуків з відкритими темними екранами. Є там також крісло

на роликах, отже, він може швидко пересуватися від одного до іншого. Коли

Брейді вимовляє своє магічне слово, всі сім комп’ютерів оживають. На

кожному екрані з’являється число 20, потім 19, за ним 18. Якщо він

дозволить цьому відліку досягти нуля, вступить в дію самовбивча програма, яка дочиста вишкребе його жорсткі диски і завантажить на них всякий

мотлох.

— Пітьма, — вимовляє він, і великі цифри на екранах зникають, замість них

з’являються зображення комп’ютерних робочих столів — сцени з «Дикої

зграї»[139], його улюбленого фільму.

Він пробував і «Апокаліпсис», і «Армагеддон» — на його погляд, набагато

кращі стартові слова, сповнені остаточної фатальності, — але програма

розпізнавання звуків має з ними проблеми, а останнє, чого йому хочеться, це щоб усі його файли було замінено через якийсь ідіотський глюк.

Двоскладові слова безпечніші. Не те щоб на шести комп’ютерах із семи було

чогось багато. З них тільки на Номері Три мається те, що жирний екс-коп

назвав би «інкримінуючою інформацією», але Брейді подобається дивитися на

шикування цієї комп’ютерної армади, як вона отак уся вмикається. Від

цього підвальна кімната ніби дійсно стає якимсь командно-контрольним

центром.

Брейді вважає себе не тільки руйнівником, але й творцем, хоча він

пам’ятає про те, що поки що йому не вдалося створити нічого такого, що

буквально б запалило цей світ, і його переслідує імовірність того, що

ніколи й не вдасться. Що, в найкращому випадку, в нього розум

другорядного творчого ґатунку.

Узяти, наприклад «Роллу». Ця ідея прийшла йому одного вечора спалахом

осяяння, коли він чистив пилосмоком вітальню (як і порання біля пральної

машини, ця робота нижче гідності його матері). Він тоді накидав рисунок

пристрою, який скидався на ослінчик на коліщатках, з мотором і коротким

патрубком під дном. Брейді розраховував, що, застосувавши просту

комп’ютерну програму, можна сконструювати апарат, який сам їздитиме по

кімнаті та всмоктуватиме пил. Якщо він наштовхуватиметься на якусь

перешкоду — скажімо, на стілець або на стіну — він сам розвернеться і

поїде в іншому напрямку.

Він уже почав будувати справжній прототип, а потім у вітрині крамниці

дорогих електроприладів у центрі міста побачив, як діловито катається

варіант його «Ролли». Навіть назва була похожою — «Румба»[140]. Хтось

випередив його з цією ідеєю. І той хтось, мабуть, заробляє мільйони. Це

було несправедливо, але що з того? Життя — це лайно-ярмарок з гівняними

призами.

Він зробив перепрошивку телевізорам у їхній хаті, і тепер Брейді з

матір’ю задарма приймають не лише базові канали, а й усі передплатні

(включно з кількома екзотичними, на кшталт «Аль-Джазіри»), і нема жодного

збіса способу, щоб «Тайм Ворнер», «Комкаст» чи «ЕКСФІНІТІ» могли цьому

завадити[141]. Він хакнув DVD-плеєр, і той тепер грає не тільки

американські диски, а й диски з будь-якого регіону світу. Це легко — три-

чотири швидких операції з дистанційним пультом плюс шестизначний

розпізнавальний код. Класно в теорії, але чи все це знадобилося? Ні, в

будинку № 49 на В’язовій вулиці аж ніяк. Ма не дивитиметься нічого, якщо

воно не подається їй з ложечки чотирма найбільшими телемережами, а сам

Брейді майже весь час або працює на якійсь зі своїх двох робіт, або

перебуває тут, у командно-контрольному центрі, де й займається своєю

справжньою роботою.

Перепрошивка — це чудова справа, але ж водночас і нелегальна. Наскільки

йому відомо, хакати DVD також незаконно. Не кажучи вже про його хакерство

«Редбоксів» і «Нетфліксів». Усі його найкращі ідеї протизаконні. Узяти

хоч Річ Першу та Річ Другу.

Річ Перша лежала на пасажирському сидінні «мерседеса» місіс Трелоні, коли

він тим туманним ранком у минулому квітні їхав від Міського Центру — з

кров’ю, що заштрихувала лобове скло й стікала з погнутого радіатора. Ця

ідея прийшла йому в похмурий період три роки тому, після того як він

врешті вирішив убити цілу купу людей — про той час він думав, як про свою

терористичну фазу — але раніше, ніж він вирішив, як саме, коли і де це

зробити. Весь переповнений різними ідеями, він тоді був нервовим, мало

спав. У ті дні він почувався так, ніби заковтнув цілий термос чорної

кави, присмаченої амфетамінами.

Річ Перша була модифікованим дистанційним пультом для телевізора з

мікрочипом, що слугував їй мозком, і блоком живлення для збільшення

радіусу дії… хоча дальність усе ще залишалася доволі невеличкою. Якщо

навести її на світлофор з відстані ярдів двадцять-тридцять[142], червоне

світло можна змінити на жовте одним натиском кнопки, червоне на блимаюче

жовте двома натисками, а червоне на зелене — трьома.

Брейді був у захваті від цього приладу й кілька разів його випробував

(завжди сидячи в своєму старому припаркованому «Субару»; морозивний

фургон набагато дужче впадав у вічі) на перехрестях з інтенсивним рухом.

Після кількох промахів йому вдалося таки викликати справжню аварію. Лише

удар бамперами, але все одно весело було спостерігати суперечку двох

чоловіків, які з’ясовували, чия в цьому вина. Якийсь час здавалося, що

вони ось-ось перейдуть до кулаків.

Річ Друга народилася невдовзі по тому, але саме Річ Перша визначила для

Брейді вибір цілі, бо вона радикально підвищувала шанси на успішну втечу.

Відстань між Міським Центром і занехаяним складом, який він вибрав тим

місцем, де йому треба буде покинути сірий «мерседес» місіс Трелоні, становила точно 1,9 милі[143]. Уздовж запланованого ним маршруту втечі

працювали вісім світлофорів, але з його прекрасним гаджетом він не мусив

непокоїтися щодо жодного з них. Але того ранку — Ісусе Христе, хіба ти

цього не знав? — усі вони горіли зеленим. Брейді зрозумів, що якусь роль

у цьому грало те, що був ранній ранок, але все одно це його збісило.

«Якби в мене не було мого гаджету, — думає він, ідучи до комірчини в

дальнім кінці підвалу, — щонайменше чотири з тих світлофорів, горіли б

червоним. Саме таким чином відбувається все в моєму житті».

Річ Друга виявилася єдиним його творінням, яке насправді приносило гроші.

Невеликі гроші, але, як кожний знає, гроші — це не все. Крім того, без

Другої Речі не було б і «мерседеса». А без «мерседеса» і Бійні біля

Міського Центру.

Добра, мила Річ Друга.

На петлях при дверях комори висить великий єльський замок[144]. Брейді

відмикає його одним з ключів, що висять у нього на низці. Світло

всередині — також влаштоване ним флуоресцентне — уже горить. Комора

маленька, а завдяки широким, простим дерев’яним полицям здається ще

меншою. На одній із полиць стоять дев’ять коробок від взуття. Усередині

кожної коробки лежить фунт саморобної пластикової вибухівки. Брейді

випробував трохи цього продукту в далекій сільській місцевості в

покинутому гравійному кар’єрі, і діє він просто чудово.

«Якби я жив десь там, в Афганістані, — думає він, — носив чалму і отой

химерний халат, я міг би зробити собі непогану кар’єру, підриваючи

бронетранспортери».

На іншій полиці у ще одній взуттєвій коробці лежать п’ять мобільних

телефонів. Це одноразові апарати з тих, що їх наркоторговці у Лоутавні

називають «пальниками». Ці телефони, які продаються в нормальних аптеках

і цілодобових крамничках, і є проектом Брейді цього вечора. Їх треба

модифікувати так, щоб після набору одного номера всі вони задзвонили

разом, створивши імпульс, достатній для одночасної детонації того

вибухового пластиліну, що лежить у решті коробок. Він ще не вирішив

остаточно, чи використовуватиме пластит, але в душі йому цього хочеться.

Так, дійсно. Він написав тому жирному екс-копу, що не прагне повторити

свій шедевр, але це теж було черговою брехнею. Багато чого залежить від

самого жирного екс-копа. Якщо той зробить те, чого бажає Брейді — як

місіс Трелоні зробила те, чого бажав від неї Брейді, він упевнений, тоді

це прагнення втихомириться, принаймні на якийсь час.

Якщо ж ні… ну…

Він хапає коробку з телефонами, робить крок до дверей комори, потім

застигає і кидає погляд назад. На одній з інших полиць лежить

лісорубський стьобаний жилет «Л. Л. Бін»[145]. Якби Брейді дійсно

збирався ходити в ліс, йому б згодився жилет середнього розміру — він

худенький, — але цей має розмір XL. На грудях у нього наліпка-посмішка, того типу, що в темних окулярах і з вискаленими зубами. У жилеті лежать

ще чотири фунтових блоки пластикової вибухівки, два в зовнішніх кишенях, два у внутрішніх, прорізних. Поверхня жилета бугриста, бо він заповнений

підшипниковими кульками (точно такими, як у Ходжесовому Веселому

Ляпанці). Брейді довелося розпороти підкладку, щоби їх туди засипати.

Йому потім навіть майнуло в голові, чи не попросити Ма, щоб вона зашила

розпороті місця, і він щиро реготав з такої думки, поки заклеював прорізи

липкою стрічкою.

«Мій особистий самогубчий жилет», — думає він з любов’ю.

Він його не використовуватиме… ймовірно, не використовуватиме… але ця

ідея також має свою привабливість. Це поклало б кінець усьому. Більше

жодного «Дискаунт Електронікс», жодних поїздок на виклики кібер-

патрульним, щоб виколупувати арахісове масло або крихти печива з

центрального процесора якогось ідіота, жодного фургона з морозивом. А

також жодних змій, які ворушаться на задвірках його мозку. Або під

пряжкою ременя.

Він уявляє собі, як робить це на рок-концерті; він знає, що у червні на

Приозерній арені мусить виступати Спрингстін[146]. А як щодо святкового

параду Четвертого липня на Озерній вулиці, головній торговельній вулиці

міста? Чи, може, краще відкриття Літнього вуличного ярмарку і фестивалю

тротуарних малюнків, який відбувається щороку в першу суботу серпня. Це

було б класно, але чи не матиме він смішний вигляд у стьобаному жилеті

посеред спекотного серпневого дня?

«І то правда, але творчий розум завжди може розрішити такі проблеми», —

думає він, розклавши на своєму робочому столі одноразові телефони й

починаючи витягати з них SIM-картки. Крім того, самогубчий жилет — це, як-там-воно-називається, ага, сценарій судного дня. До його використання, либонь, ніколи не дійде. Хоча приємно мати його напохваті.

Перед тим як підніматись нагору, він сідає перед комп’ютером Номер три, заходить в інтернет і перевіряє «Блакитну Парасольку». Нічого нема від

жирного екс-копа.

Поки що.

7

Коли о десятій наступного ранку Ходжес на Озерній авеню дзвонить у

домофон кондомініуму місіс Вортон, він одягнений у костюм — відтоді, як

вийшов на пенсію, таке з ним всього лише другий чи третій раз. Він гарно

почувається в костюмі, хоча піджак тіснуватий у талії і під пахвами.

Людина в костюмі почувається людиною на роботі.

З динаміка лунає жіночий голос:

— Хто там?

— Це Білл Ходжес, мем. Ми з вами розмовляли минулого вечора, пам’ятаєте?

— Так, розмовляли, і ви з’явились точно в домовлений час. Квартира 19-С, детективе Ходжес.

Ходжес було зібрався пояснювати їй, що він більше не детектив, але двері

вже задзижчали, тож він не переймається. Крім того, він сказав їй, що вже

на пенсії, коли вони розмовляли по телефону.

Джанель Паттерсон чекає його в дверях, точно, як її сестра в день Бійні

біля Міського Центру, коли Ходжес з Пітом Гантлі прийшли її опитувати

вперше. Схожість між цими двома жінками достатня для того, щоби Ходжес

відчув потужне дежавю. Але долаючи короткий коридор між ліфтом і

квартирою (намагаючись іти прямо, а не перевальцем), він бачить, що

різниця переважує схожість. У Паттерсон ті самі світло-сині очі й високі

вилиці, але якщо в Олівії Трелоні губи були тонкі та щільно стиснуті, часто побілілі від одночасної напруженості й роздратування, схоже, губи

Джанель Паттерсон, навіть у жалобі, готові усміхнутися. Або подарувати

цілунок. Губи її сяють вологим на вигляд блиском; такі гарні, що їх

хочеться з’їсти. І ніяких блузок з викотом човником у цієї леді. На ній з

високим коміром облягаючий светр, під яким ховається в затишку пара

перфектно круглих грудей. Вони не великі, ті груди, але, як любив

приказувати дорогий старий батько Ходжеса: «Більше за жменю — то

перебір». Бачить він ефективність дорогого бюстгальтера чи результат

підвищення тонусу після розлучення? Підвищення тонусу здається Ходжесу

більш імовірним. Завдяки її сестрі вона може дозволити собі будь-які

вправи, які лишень забажає.

Вона простягає руку і зустрічає його долоню добрим, безманірним потиском.

— Дякую, що прийшли.

Ніби це на її прохання.

— Радий, що ви змогли мене прийняти, — відповідає він, заходячи вслід за