Містер Мерседес vk.com/with_books

роду, як «один день за раз». Голос у неї зморений і захриплий, немов вона

перед цим кричала. Або плакала.

Він сідає.

— Що трапилося?

— У моєї матері вранці стався інсульт. Я в меморіальному шпиталі округу

Ворсо. Це найближчий до «Сонячних акрів».

Він скидає ноги на підлогу.

— Господи, Джейні. З нею дуже погано?

— Погано. Я вже подзвонила своїм: тітці Шарлотті у Цинциннаті й дядькові

Генрі в Тампу[231]. Вони обоє виїжджають. Тітка Шарлотта обов’язково

притягне разом з собою й мою кузину Холлі. — Вона сміється, але нема

веселощів у тому сміху. — Звісно ж, вони приїжджають… та стара приказка

про те, що гроші притягують.

— Ти хочеш, щоби я приїхав?

— Звичайно, хоча не знаю, як я пояснюватиму тебе їм. Я не зумію надто

добре відрекомендувати тебе як того чоловіка, з яким я застрибнула до

ліжка майже відразу, як з ним познайомилася, а якщо я скажу їм, що

найняла тебе розслідувати смерть Оллі, ця новина ще до настання півночі

з’явиться в «Фейсбуку» на сторінці котрогось із дітей дядька Генрі. Коли

йдеться про пліткування, дядько Генрі гірший за тітку Шарлотту, хоча

обидва не належать до зразкових довірених осіб. Принаймні Холлі просто

чудернацька. — Джейні робить глибокий, повний сліз вдих. — Господи, мені

дійсно так потрібне зараз чиєсь дружнє обличчя. Я роками не бачилася з

Шарлоттою й Генрі, ніхто з них не з’явився на похороні Оллі, і вони не

докладали жодних зусиль, щоби якось цікавитися моїм життям.

Ходжес обдумує почуте, і потім каже:

— Я твій друг, от і все. Я був працював в охоронній компанії «Невсипущі»

в Цукрових Пригірках. Ти познайомилась зі мною, коли приїхала

інвентаризувати речі своєї сестри й займатися заповітом разом із тим

адвокатом. Чамом.

— Шроном. — Джейні робить глибокий, повний сліз вдих. — Це може подіяти.

Воно подіє. Коли йдеться про плетиво історій, ніхто не зробить цього з

чеснішим обличчям, ніж коп.

— Я виїжджаю.

— Але… хіба в тебе нема зараз справ у місті? З розслідуванням?

— Нічого такого, що не могло б зачекати. У мене забере годину, щоб

дістатись туди. З суботнім дорожнім рухом, можливо, й менше.

— Дякую тобі, Білле. Усім своїм серцем. Якщо мене не буде у вестибюлі…

— Я тебе знайду, я досвідчений детектив.

Він вставляє ступні у туфлі.

— Я думаю, якщо ти їдеш, то варто захопити з собою переміну одягу. Я вже

орендувала три номери в «Холідей Інн» на цій же вулиці. Я зніму ще один

для тебе. Переваги володіння грішми. Не кажучи вже про платинову картку

«Амекс».

— Джейні, мені легко буде повернутись машиною до міста.

— Звичайно, але вона може померти. Якщо це трапиться сьогодні вдень або

вночі, мені дуже потрібен буде друг. Для… розумієш, для…

Сльози переймають її, і закінчити вона не в змозі. Ходжесу цього й не

треба, тому що він розуміє, що вона хотіла сказати. Для приготувань.

За десять хвилин він уже в дорозі, прямує на схід, в бік «Сонячних акрів»

і меморіального шпиталю округу Ворсо. Він гадав побачити Джейні в

почекальні відділення інтенсивної терапії, але вона надворі, на стоянці, сидить на бампері машини швидкої допомоги. Коли він зупиняється поряд з

нею, вона сідає до його «Тойоти», і один погляд на її змарніле обличчя й

запалі очі каже йому все, що потрібно знати.

Вона тримається, допоки він не ставить машину на парковці для візитерів, а потім уже не витримує. Ходжес бере її в обійми. Вона розповідає йому, що Елізабет Вортон відійшла з цього світу о чверть по третій за

центральним літнім часом.

«Майже в цей самий час я якраз взував туфлі», — думає Ходжес і обнімає її

міцніше.

23

Сезон «Малої ліги»[232] в повному розпалі, й Брейді проводить решту цього

суботнього дня в МакГінніс-парку[233], де на трьох полях ідуть відбіркові

матчі. Післяполудень теплий і справи тут жваві. Купа твінібоп-дівчаток

прийшли подивитися, як виборюють перемогу їхні брати, і здається, єдине, про що вони балакають, стоячи в черзі за морозивом (чи то єдине, що чує

Брейді з їхніх балачок) — це майбутній концерт «Довколишніх» у МАКу.

Здається, що всі вони збираються туди піти. Брейді вже вирішив, що він

також піде. Треба лише докумекати, яким чином йому потрапити всередину

одягненим у свій спецжилет — той, що начинений підшипниковими кульками та

блоками пластикової вибухівки.

«Мій фінальний уклін, — думає він. — Заголовок на віки».

Ця думка покращує йому настрій. А заразом і те, що він розпродав геть

увесь свій товар — під четверту годину розійшлися навіть бруски

«СокоВита»[234]. Повернувшись на фабрику морозива, Брейді віддає ключі

Ширлі Ортон (яка, здається, ніколи звідси не йде) і питається, чи не міг

би він помінятися з Руді Стенховпом, котрий виїжджає в неділю у денну

зміну. Неділі — звісно, якщо погода сприятлива — клопітні дні, коли три

фургони Льоба опрацьовують не лише парк імені МакГінніса, але й інші

чотири великих міських парки. Брейді доповнює своє прохання чарівливою

хлопчачою посмішкою, яка завжди невідпорно діє на Ширлі.

— Іншими словами, — каже Ширлі, — ти бажаєш два вихідних дні підряд.

— Ти все правильно розумієш.

Брейді пояснює, що його мати хоче з’їздити до свого брата, а це значить, треба буде переночувати там одну, а можливо, й дві ночі. Звичайно, нема

ніякого брата, а якщо доходить до подорожей, єдина, в яку тепер цікаво

вирушати його матері — це турне по мальовничих місцях, яке веде її від

дивана до домашнього бару й назад на диван.

— Я певна, Руді скаже окей. Хочеш сам йому зателефонувати?

— Якщо він почує цю пропозицію від тебе, вважай, справу вирішено.

Ця сучка хихоче, від чого акри її плоті приходять у доволі тривожне

хвилювання. Вона робить дзвінок, поки Брейді перевдягається у своє

нормальне вбрання. Руді щасливий віддати Брейді свою недільну зміну та

взяти його вівторкову. Це дає Брейді два вільних дні для пильного

стеження за «ҐоуМартом Зоні», і двох мусить вистачити. Якщо ж дівчина в

жоден із цих днів не з’явиться там із собакою, він зголоситься хворим у

середу. Якщо доведеться, але він не думає, що справа займе стільки часу.

Полишивши фабрику Льоба, Брейді їде й собі трохи «покрогерингувати». Він

бере з півдюжини потрібних їм речей — такі продукти, як яйця, молоко, масло та какаові баранці на сніданок[235] — потім котить возик повз

м’ясний ряд, де підхоплює фунт фаршу. На дев’яносто відсотків без жиру.

Тільки найкраще для останнього харчування Оделла.

Удома від відкриває гараж і вивантажує все, що купив у «Садовому світі», не забуваючи заради безпеки поставити «Ховрах-геть» на верхню полицю.

Мати сюди рідко виходить, але ризикувати все одно не варто. Під верстатом

тут стоїть міні-холодильник — Брейді колись купив його на надвірному

розпродажу за сім баксів, абсолютна халява. Це в ньому він тримає свої

безалкогольні напої. Він засовує пакет із фаршем поза свої «коли» та

«Гірські роси»[236], а потім уже несе в дім решту покупок. Побачене в

кухні радує його: мати притрушує паприкою тунцевий салат, який має дійсно

смачний вигляд.

Вона перехоплює його погляд і сміється:

— Я хотіла зробити відшкодування за лазанью. Перепрошую за той випадок, але я була такою втомленою.

«Такою п’яною ти була», — думає він, але вона принаймні ще не цілком

опустилася.

Вона віддимає свіжонафарбовані губи:

— Подаруй мамуні поцілунок, хлопчику медовий мій.

Медовий хлопчик обхоплює її руками й упивається затяжним цілунком. Її

губна помада смакує чимсь солодким. Потім мати легко ляскає його по заду

й каже, щоб пішов донизу, погрався зі своїми комп’ютерами, поки вона

закінчить готувати вечерю.

Брейді залишає копу коротке, з одного речення повідомлення: «Я збираюся

тебе в’їбати, дідусю». Потім він грає у «Втілене зло»[237], аж поки мати

не кличе його вечеряти. Тунцевий салат просто чудовий, і він з’їдає дві

добавки. Вона насправді вміє готувати, коли хоче, і він ні слова не каже, коли вона наливає собі першу чарку цього вечора, екстравелику порцію, щоб

надолужити ті три маленькі, в яких вона собі відмовила вдень. На дев’яту

годину вона вже знову хропе на дивані.

Використовуючи цю зручність, Брейді заходить в інтернет, щоб дізнатися

подробиці про майбутній концерт «Довколишніх». Він дивиться на «Ютьюбі»

відео, де хихотливі дівчатка обговорюють, хто з тих п’яти хлопців

найкрутіший. Результатом консенсусу стає Кем, котрий співає сольну партію

у «Подивися мені в очі», кавалок аудіоригачки, яку, як пригадує неясно

Брейді, він чує по радіо останнім роком. Він уявляє собі ці усміхнені

личка, розірвані на шмаття підшипниковими кульками, уявляє обгоріле

лахміття цих ідентичних джинсиків «Ґесс»[238].

Пізніше, допомігши матері перейти до ліжка та впевнившись, що вона

повністю відключилася, він бере фарш, кладе його в миску та змішує з

двома склянками «Ховрах-геть». Якщо цього не вистачить, щоби вбити

Оделла, він просто переїде того клятого псюру морозивним фургоном.

Від цієї думки він стиха ірже.

Отруєний фарш він перекладає у «Беґґі»[239] і засовує пакет під дальню

стінку холодильника, не забувши замаскувати його бляшанками води. Також

він не забуває ретельно вимити у великій кількості гарячої води з милом

собі руки й миску, в якій намішував отруту.

Цієї ночі Брейді спить добре. Нема ні болю в голові, ні снів про його

померлого брата.

24

Ходжес із Джейні зайняли вільну для користування телефоном кімнату далі

по коридору від шпитального вестибюля і поділили між собою посмертну

роботу.

Він зв’язується з похоронним салоном (ховатиме Соумс, той самий, що

влаштовував відхідну церемонію Олівії Трелоні) і уточнює в лікарні, що

вони вже готові віддати тіло, коли прибуде катафалк. Джейні, користуючись

своїм «айПадом» з легкою ефективністю, якій заздрить Ходжес, вантажить з

місцевої газети форму для некрологу. Вона її швидко заповнює, одночасно

впівголоса промовляючи якісь фрази; поміж різного іншого Ходжес чує, як

вона бурмоче «замість квітів». Коли електронною поштою некролог уже

відправлено, вона видобуває у себе з сумки материну адресну книжку й

починає телефонувати тим небагатьом друзям старої пані, які ще

залишились. Вона спілкується з ними тепло й спокійно, але водночас

швидко. Голос у неї дрижить тільки раз, коли вона балакає з Алтеєю Ґрін, впродовж майже десяти років сиділкою і найближчою компаньйонкою її

матері.

Близько шостої — приблизно в той час, коли Брейді приїздить додому й

бачить, як його мати накладає останні штрихи на приготовлений нею

тунцевий салат — більшість «t» уже мають поперечні палички, а «i» над

собою крапки. О шостій десять на шпитальній під’їзній алеї з’являється

білий «Кадиллак» і завертає кругом до заднього фасаду. Хлопці в ньому

знають, куди їхати; вони бували тут багато разів.

Джейні дивиться на Ходжеса, обличчя в неї бліде, губи тремтять.

— Я не певна, що зможу…

— Я цим займуся.

Передача, як усяка інша, це дійсно так; він віддає трунареві з його

асистентом довідку про смерть, вони дають йому квитанцію. Він думає:

«Точно, ніби я купував би автомобіль». Повернувшись назад до шпитального

вестибюля, він помічає Джейні надворі, вона знову сидить на бампері

машини швидкої допомоги. Він сідає поряд з нею і бере її руку. Вона міцно

стискає його пальці. Вони проводжають поглядами білий катафалк, поки той

не зникає з виду. Тоді він веде її назад до своєї машини й вони

проїжджають два квартали до «Холідей Інн».

О восьмій з’являється Генрі Серва, гладкий чоловік із пітним

рукостисканням. Приблизно годиною пізніше прибуває Шарлотта Джібні, попереду себе вона підганяє навантаженого речами носія і жаліється на

жахливий сервіс у своєму авіарейсі.

— А ті плачучі немовлята… — каже вона, — вам про це й слухати не

схотілося б.

Їм не хочеться, але вона все одно їм розповідає. Настільки ж кощава, наскільки гладкий її брат, вона позирає на Ходжеса сльозливими, підозрілими очима. Під боком у тітки Шарлотти скрадається її дочка Холлі, стара діва десь віку Джейні, але й зблизька не схожа на неї виглядом.

Холлі Джібні ніколи не підвищує голосу гучніше за мурмотіння і, схоже, має проблеми з тим, щоби з кимсь зустрітись очима.

— Я хочу побачити Бетті, — оголошує тітка Шарлотта після коротких, сухих

обіймів зі своєю племінницею. Так, ніби вона вважає, що місіс Вортон

мусить лежати десь у готельному вестибюлі, з ліліями в головах і

гвоздиками в ногах.

Джейні пояснює, що тіло вже відвезли до міста, у Похоронний салон Соумса, де в середу тлінні рештки Елізабет Вортон, після короткої ранкової

позаконфесійної служби, буде кремовано після полудня.

— Кремація — це варварство, — оголошує дядько Генрі. Усе, що говорять ці

двоє, звучить оголошеннями.

— Це те, чого вона сама хотіла, — спокійно, ввічливо пояснює Джейні, але

Ходжес помічає, як у неї беруться кольором щоки.

Він думає, що тут можуть початись неприємності, можливо, вимога побачити

якийсь писаний документ з наголошенням на кремації, замість поховання, але вони тримають язики за зубами. Імовірно, пам’ятають про всі ті

мільйони, що їх Джейні успадкувала від своєї сестри — гроші Джейні, якими

вона поділиться. Або ні. Можливо, дядько Генрі й тітка Шарлотта навіть

задумуються про всі ті відвідини, яких вони не зробили до своєї сестри в

її останні, страдницькі роки. Відвідувала її в ці роки тільки Олівія, яку

тітка Шарлотта не згадує на ім’я, а тільки називає «та, що з проблемами».

І звичайно, Джейні — все ще з болем після образливого заміжжя й

зловорожого розлучення — була тут у кінці.

Уп’ятьох вони пізно вечеряють у майже порожній обідній залі «Холідей

Інн». З динаміків угорі гудить у свою трубу Герб Алперт[240]. Тітка

Шарлотта замовила салат і жаліється на соус, про який вона вказала, що

той мусить бути окремо.

— Вони можуть покласти його в маленький кухлик, але якщо він той, що з

пляшечки із супермаркету, він і залишиться тим, що з пляшечки із

супермаркету, — оголошує вона.

Її нерозбірливо бурмочуча дочка замовляє щось, що звучить, як «ніжбугель

топипошавий». Виявляється, що це чізбургер, добре прожарений. Дядько

Генрі вибирає собі феттучіні альфредо[241] і всмоктує їх з ефективністю

високопотужної машини «Рінз-Н-Вак»[242], дрібні крапельки поту

з’являються в нього на лобі, коли він наближається до фінішної лінії.

Залишки підливи він вибирає куснем намазаного маслом хліба.

Розмову підтримує здебільшого Ходжес, переповідаючи історії з часів своєї

роботи в охоронній службі «Невсипущі». Робота фіктивна, але історії

переважно правдиві, адаптовані з його поліцейського досвіду. Він

розповідає їм про злодія, який застряг у підвальному віконці та втратив

штани, коли намагався крізь нього протиснутись (це викликає маленьку

усмішку в Холлі); про дванадцятирічного хлопчика, який заховався за двері

своєї спальні й одним ударом бейсбольного кия вимкнув грабіжника, котрий

вдерся в їхній дім; про доморядницю, яка поцупила кілька ювелірних

прикрас своєї хазяйки, але коли вона подавала вечерю, вкрадене випало

просто в неї з білизни. Є страшніші історії, і їх багато, які він тримає

при собі.

Після десерту (який Ходжес пропускає, непробачна ненажерливість дядька

Генрі слугує йому грізним застереженням) Джейні запрошує новоприбульців

від завтрашнього дня пожити в будинку в Цукрових Пригірках і потім ці

троє розходяться до підготованих для них номерів. Шарлотта з Генрі, схоже, радіють перспективі особисто проінспектувати, як живе інша

половина. А щодо Холлі… хтозна?

Номери новоприбульців містяться на другому поверсі. Джейні й Ходжеса — на

третьому. Коли вони підходять до сусідніх дверей, вона питається — чи не

поспить він із нею.

— Ніякого сексу, — каже вона. — Я ніколи в житті не почувалася менш

сексуальною. Просто я не хочу лишатися на самоті.

Ходжесу це годиться. Тим паче, він і сам сумнівається, що був би здатен

займатися таким шалапутством. М’язи черева й ніг у нього все ще болять

після вчорашнього вечора… а вчора, нагадує він собі, майже всю роботу

робила вона. Щойно вони опиняються під покривалом, вона пригортається до

нього. Він ледь може повірити в її теплу присутність. У її тутешність. Це

правда, що він не відчуває зараз бажання, але він радий, що стара пані

мала ґречність відійти з інсультом після того, як він злягався, а не до.

Не вельми це красиво, але що є, то є. Коріна, його колишня, любила

казати, що чоловіки вже народжуються мудаками.

Джейні вмощує голову йому на плечі.

— Я така рада, що ти приїхав.

— Я теж. — Це абсолютна правда.

— Як ти думаєш, вони знають, що ми разом у ліжку?

Ходжес міркує:

— Тітка Шарлотта знає, але вона б це знала, навіть якби ми не були разом

у ліжку.

— Як ти можеш у цьому бути впевненим, бо ти досвідчений…

— Так. Засинай уже, Джейні.

Вона так і робить, але коли він, захотівши в туалет, прокидається на

світанку, вона сидить біля вікна, дивиться на парковку та плаче. Він

кладе долоню їй на плече.

Вона піднімає голову:

— Я тебе розбудила. Вибач.

— Та нє, це мій звичайний сцико-підйом о третій ранку. З тобою все

гаразд?

— Так. Йо! — Вона усміхається, а потім витирає собі очі кулаком, немов

дитина. — Просто ненавиджу себе за те, що відправила маму з дому в

«Сонячні акри».

— Але ж ти казала, що вона сама хотіла поїхати.

— Так. Хотіла. Але, здається, це не впливає на мої почуття. — Джейні

дивиться на нього, очі в неї безрадісні й блискучі від сліз. — А ще

ненавиджу себе за те, що поклала на Олівію всю важку роботу тут, поки я

сама сиділа в Каліфорнії.

— Як досвідчений детектив, я роблю висновок, що ти хотіла врятувати свій

шлюб.

Вона дарує йому бліду посмішку.

— Ти добра людина, Білле. Іди, скористуйся туалетом.

Коли він повертається, вона знову лежить, скулившись, в ліжку. Він

обнімає її зі спини, і так вони й сплять, притискаючись одне до одного, всю решту ночі.

25

Настає недільний ранок і, перш ніж взяти душ, Джейні показує йому, як

користуватися її «айПадом». Ходжес пірнає під «Блакитну Парасольку Деббі»

і знаходить там нове повідомлення від Містера Мерседеса. Воно коротке й

по суті справи: «Я вирішив тебе в’їбати, дідусю».

— Йо, але розкажи мені, як ти насправді почуваєшся, — мовить Ходжес, і

сам себе дивує власним сміхом.

З ванної, загорнута у рушник, виходить Джейні, пара валує навкруг неї, наче якийсь голлівудський спецефект. Вона питається, з чого він так

регоче. Ходжес показує їй повідомлення. Їй воно не здається аж таким

забавним.

— Я сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

Ходжес також на це сподівається. В одному він упевнений: повернувшись

додому, він дістане з сейфа у спальні той «Глок .40», який був носив на

роботі, і почне носити його знову. Веселого Ляпанця більше недостатньо.

Поряд із двоспальним ліжком виспівує телефон. Джейні відповідає, коротко

розмовляє, кладе слухавку.

— Це була тітка Шарлотта. Вона пропонує за двадцять хвилин зустрітися

нашій веселій команді за сніданком. Гадаю, їй не терпиться дістатися у

Цукрові Пригірки й почати там перевірку столового срібла.

— Окей.

— Також вона повідомила, що ліжко було занадто жорстким, і через

поролонові подушки їй довелося прийняти протиалергійну пігулку.

— Угу-угу. Джейні, а комп’ютер Олівії так і залишився в її домі в

Цукрових Пригірках?

— Звичайно. У кімнаті, яку вона використовувала як кабінет.

— Ти можеш замкнути ту кімнату, щоб вони до неї не заходили?

Вона мовчить, зайнята роздивлянням свого бюстгальтера, застигнувши на

мить у цій позі, з ліктями, відставленими назад, — архетип жінки.

— До біса це. Я просто накажу їм нічого там не чіпати. Я не збираюся

дозволяти цій жінці мене затюкувати. А як щодо Холлі? Ти бодай щось

розумієш з того, що вона каже?

— Я думав, на вечерю вона була замовила собі ніжбугель, — признається

Ходжес.

Джейні падає в крісло, в якому він знайшов її вночі заплаканою, тільки

цього разу вона сміється:

— Любий, ну, ти й поганющий детектив. Що в даному сенсі означає добрий.

— Коли похоронні процедури закінчаться і вони поїдуть…

— Найпізніше в четвер, — каже вона. — Якщо вони залишаться надовше, я їх

повбиваю.

— І жодний суд присяжних на землі не визнає тебе винною. Коли вони

поїдуть, я хочу привезти свого друга Джерома, щоб він подивився той

комп’ютер. Я привіз би його раніше, але…

— Вони не даватимуть йому спокою. І мені.

Ходжес, думаючи про яскраві й чіпкі очі тітки Шарлотти, з цим

погоджується.

— А хіба там зберігається щось після «Блакитної Парасольки»? Я гадала, там усе зникає, коли ти виходиш з цього сайту.

— Та не «Блакитна Парасолька Деббі» мене наразі цікавить. Мене цікавлять

привиди, яких твоя сестра чула ночами.

26

Коли вони вже йдуть до ліфта, він питає в Джейні про те, що турбувало

його відтоді, як вона зателефонувала йому вчора після полудня.

— Ти думаєш, це ті розпитування про Олівію довели до інсульту твою матір?

Вона з нещасним виглядом знизає плечима.

— Хто може це знати. Вона була вже дуже старою — щонайменше років на сім

старша за тітку Шарлотту, здається, — а постійний біль доволі сильно її

надсаджував. — А потім, знехотя: — Це могло зіграти якусь роль.

Ходжес проводить долонею собі по наспіх причесаному волоссю, знову його

куйовдячи.

— Ох, Господи-Ісусе.

Дзвякає ліфт. Вони заходять усередину. Вона обертається до Ходжеса й

хапає його за обидві руки. Слова її швидкі, нагальні:

— Ось що я тобі скажу, тим не менше. Якби мені довелося робити це знову, я все одно зробила б так само. Мама прожила довге життя. Оллі, з іншого

боку, заслуговувала бодай ще на кілька років. Вона не була несамовито

щасливою, але з нею було все гаразд, поки той сучий син не взявся за неї.

Це… це, як та зозуля. Вкрасти її машину й використати її, щоб убити

восьмеро людей і я не знаю скількох іще покалічити, було для нього

недостатньо, авжеж? О, ні. Він схотів украсти ще й її розум.

— Отже, ми сунемо вперед.

— Чорти забирай, саме це ми робимо. — Її пальці ще міцніше стискають його

долоні. — Це наш обов’язок, Білле. Ти це розумієш? Наш.

Він не зупинився б у будь-якому випадку, він уже прикусив краєчок, але цю

запальність у її словах приємно чути.

Двері ліфта відчиняються. Холлі, тітка Шарлотта й дядько Генрі вже

чекають у вестибюлі. Тітка Шарлотта обдивляється їх своїми доскіпливими

воронячими очима, ймовірно, дошукуючись ознак того, що старий напарник

Ходжеса називав «свіжойобаним виглядом». Вона питає, що змусило їх так

надовго затриматися, потім, не чекаючи на відповідь, оголошує, що

сніданкове меню виглядає дуже вбогим. Якщо вони сподівалися замовити

омлет, їм не пощастило.

Ходжес думає, що попереду в Джейні Паттерсон кілька дуже довгих днів.

27

Як і попереднього дня, в неділю сонячно, зовсім по-літньому. Як і

попереднього дня, Брейді розпродується вже під четверту годину, щонайменше за дві години до наближення часу вечеряти, коли парки

починають пустішати. Він думає, чи не подзвонити додому, спитати, що б

хотілося його матері на вечерю, та потім вирішує купити щось на винос «У

Довгого Джона Сілвера»[243], зробивши їй сюрприз. Вона любить «Лангостіно

лобстер»[244].

Як з’ясовується, натомість Брейді стає тим, хто отримує сюрприз.

Він заходить у будинок з гаража й вітання: «Агов, мам, я вдома» завмирає

в нього на губах. Цього разу вона не забула вимкнути духовку, але запах

підгорілого м’яса, яке вона смажила собі на обід, висить у повітрі. З

вітальні чуються якісь приглушені барабанні звуки й дивне, клекотливе

квиління.

На одній з передніх конфорок стоїть глибока пательня з довгою ручкою. Він

зазирає до неї і бачить крихти пересмаженого фаршу, що здіймаються із

плівки застиглого жиру, наче маленькі вулканічні острови. На робочій

стійці стоїть напівпорожня пляшка «Столичної»[245] і банка майонезу —

єдиного соусу, яким вона завжди присмачує собі біфштекси.

Поплямовані маслом пакети з привезеною їжею випадають у Брейді з рук. Він

цього навіть не помічає.

«Ні, — думає він. — Такого не може бути».

Тим не менше, все саме так. Він навстіж відчиняє дверці кухонного

холодильника — й ось він, на верхній полиці лежить пакет з отруєним

м’ясом. Тільки тепер м’яса в нім залишилася половина.

Він ідіотськи тупиться на нього очима, думаючи: «Вона ніколи не перевіряє

міні-холодильник у гаражі. Ніколи. Він мій».

За цією приходить наступна думка: «Звідки ти знаєш, що вона перевіряє, коли тебе тут нема? Цілком можливо, що вона нишпорила у всіх твоїх

шухлядах і зазирала під твій матрац».

Той клекотливий плач долітає знов. Брейді біжить до вітальні, ударом ноги

посилаючи один із пакетів з «Довгого Джона Сілвера» під кухонний стіл і

залишаючи відчиненими дверці холодильника. Його мати правцем сидить на

дивані. Вона у своєму шовковому блакитному піжамнім костюмі. Курточка

заляпана посмуженими кров’ю кавалками блювотиння. Живіт у неї випнувся, напружуючи ґудзики; це живіт жінки на сьомому місяці вагітності. Волосся

стирчить навкруг її пергаментно-блідого обличчя, немов воно розлетілося

від якогось дикого вибуху. Ніздрі в неї забиті кров’ю. Очі вибалушені.

Вона його не бачить, чи то так йому спершу здається, але потім вона

простягає руки.

— Мамо! Мамо!

Перша думка в нього — постукати її по спині, але він дивиться на майже

геть доїдений біфштекс на кавовому столику поряд із залишком того, що, мабуть, було ідеально величезною порцією «викрутки», і розуміє, що

постукування по спині нічого доброго не принесуть. Їжа не застрягла у неї

в горлі. Якби ж то так.

Відновлюється той барабанний звук, який він почув, коли зайшов у дім — це

починають поршнями ходити вгору та вниз її ноги. Це так, ніби вона

марширує на місці. У неї вигинається спина. Злітають прямо вгору руки.

Тепер вона марширує і одночасно сигналізує, що триочковий кидок був

правильним. Одна ступня вилітає вперед, штурхаючи кавовий столик.

Перекидається келих із її «викруткою»[246].

— Мамо!

Її кидає назад, на диванні подушки, потім уперед. Її сповнені болю очі

дивляться на нього. Вона задавлено клекоче щось, що може бути, а може й

не бути його ім’ям.

Що треба давати постраждалим від отруєння? Може, сирі яйця? Чи кока-колу?

Ні, «кола» — то від розладу шлунка, а в неї зайшло далеко поза це.

«Треба мені встромити їй пальці в горло, — думає він. — Змусити її все

вирвати».

Та тут починають виконувати свій власний марш її зуби, і він відсмикує

назад вже було нерішуче простягнуту руку, натомість прикриваючи долонею

собі рота. Він бачить, що вона вже майже на шмаття покусала собі нижню

губу; ось звідки кров у неї на курточці. Частина її, принаймні.

— Брейїіі! — Вона ривками втягує в себе повітря. За тим звучить утробне, але зрозуміле: — Поони… ев’я… ои… ои!

«Подзвони дев’ять-один-один».

Він йде до телефону та знімає слухавку, переш ніж усвідомити, що

насправді він не може цього робити. Думає про обов’язкові запитання, відповіді на які неможливі. Він кладе слухавку назад і різко обертається

до неї.

— Чому ти пішла нишпорити там, мамо? Чому?

— Брейїіі! Ев’я… ои… ои!

— Коли ти це їла? Скільки минуло часу?

Замість відповіді вона знов починає маршувати. Голова в неї відсмикується

назад, вибалушені очі секунду чи дві роздивляються на стелю, а потім

голова знову смикається вниз. Спина в неї взагалі не рухається; враження, ніби голова в неї на кулькопідшипниках. Повертаються ті клекотливі звуки

— звуки води, яка намагається прорватися крізь частково забитий стік. Рот

її роззявляється, і вона вивергає з себе блювоту. Та падає їй у пелену з

сирим «ляп», і, о Боже, наполовину то кров.

Він думає про всі ті моменти, коли йому хотілося, щоб вона померла. «Але

ж я ніколи не хотів, щоб це було так, як оце зараз, — думає він. —

Ніколи, щоб як зараз».

Одна ідея спалахує йому в мозку, немов яскравий самотній промінь понад

розбурханим штормом океаном. Він може знайти, як її полікувати, в

інтернеті. Геть усе є в інтернеті.

— Я про це подбаю, — каже він, — але мені треба спустися вниз на кілька

хвилин. Ти просто… будь тут, мам. Спробуй…

Він мало не промовляє: «Спробуй розслабитися».

Він забігає в кухню, до дверей, що ведуть у його командно-контрольний

центр. Там, унизу, він дізнається, як її врятувати. А якщо навіть не

зможе, він не мусить дивитися, як вона помирає.

28

Слово, яким вмикається світло — «контроль», але, попри те, що він

промовляє його тричі, підвал залишається зануреним у темряву. Брейді

нарешті усвідомлює, що програма розпізнавання голосу не працює тому, що

його голос звучить несхоже на себе, та хіба це дивно? Хіба це взагалі

нахер дивно?

Натомість він користується вмикачем і спускається донизу — спершу

пристукнувши за собою двері й ті звірячі звуки, що долітають з вітальні.

Він навіть не намагається активувати голосом батарею комп’ютерів, просто

вмикає Номер Три кнопкою позаду монітора. На екрані починається зворотний

відлік перед Тотальним Стиранням, і він зупиняє його, друкуючи свій

пароль. Але засобів проти отруєння він не шукає; занадто вже пізно для

цього й тепер, коли він сидить тут, у своєму безпечному місці, Брейді

дозволяє собі це визнати.

Також він знає, яким чином це трапилось. Учора вона була хорошою, залишалась тверезою достатньо довго, щоб приготувати їм гарний обід, а

отже, винагородила себе за те сьогодні. Надудлилася, як та хлюща, потім

вирішила, що треба з’їсти чогось, аби їжа всотала пійло, перш ніж додому

повернеться її медовий хлопчик. Нічого не знайшла ні в буфеті, ні в

холодильнику такого, що потішило б її уяву. О, нумо, щось може бути в

тому міні-холодильнику в гаражі? Безалкогольні напої не цікавили її, але, можливо, там лежить якийсь легкий закусон. От тільки знайшла вона дещо

набагато краще — пакет «Беґґі», повний доброго свіжого фаршу.

Це призводить Брейді на думку стару приказку: коли щось може піти не так, воно не так і піде. А чи це не Принцип Пітера? Він заходить в інтернет, щоб уточнити. Після недовгих пошуків знаходить, що це не Принцип Пітера, а Закон Мерфі. За ім’ям Едварда Мерфі — людини, яка будувала прилади для

літаків[247]. Хто б міг подумати?

Він зазирає на кілька інших сайтів — насправді, лише на кілька, —

розігрує пару разів пасьянс. Коли нагорі щось доволі гучно гупає, він

вирішує послухати кілька мелодій на своєму «айПоді». Щось бадьоре.

Мабуть, «Стейплз Сінгерз»[248].

Коли всередині його голови вже звучить «Поважай себе», він заходить на

«Блакитну Парасольку Деббі» подивитися, чи нема там повідомлення від

жирного екс-копа.

29

Коли відкладати далі стає для нього вже нестерпним, Брейді крадькома

вибирається нагору. Запах підгорілого біфштекса вже майже вивітрився, але

сморід блювотиння досі стоїть. Він заходить до вітальні. Мати лежить на

підлозі біля кавового столика, тепер уже перекинутого. Її очі сліпо

вдивляються на стелю. Її губи розтягнуті у неймовірно великому усміху.

Пальці в неї скорчені, наче пазурі. Вона мертва.

Брейді думає: «Чому, коли ти зголодніла, тобі знадобилося виходити в

гараж? Ох, мамо-мамуню, що, заради Бога, тобою оволоділо?»

«Коли щось може піти не так, воно не так і піде», — думає він, а тоді, дивлячись на той безлад, який вона тут сотворила, загадується, чи є в них

удома якийсь очисний засіб для килимів.

Це Ходжес у всьому винен. Усе веде до нього.

Він розбереться з цим Дет-Пенсом, і то скоро. Але наразі, все-таки, він

має більш нагальну проблему. Він сідає, щоб її обміркувати, займаючи те

крісло, в якому зазвичай сидить, коли дивиться телевізор разом із нею.

Він усвідомлює, що вона більше ніколи не подивиться чергового реаліті-

шоу. Це печально… але в цьому мається й кумедний бік. Він уявляє, як

Джефф Пробст надсилає квіти й картку з надписом «Від усіх ваших друзів з

“Виживання”», і просто не може втриматися від тихого сміху[249].

Що йому робити з нею? Сусіди за нею не питатимуть, бо вона ніколи з ними

не спілкувалася, називала їх чваньками. Друзів у неї також немає, навіть

того, барного типу, бо пила вона завжди вдома. Одного разу, у рідкісний

момент самооцінки, вона сказала йому, що не ходить у бари, бо в них повно

таких само п’яниць, як вона.

— Оце тому, лишень покуштувавши те лайно, ти не зупинилася, хіба не так?

— питається він у трупа. — Ти була нахер у смерть надудленою.

От якби в них була морозильна шафа. Якби була, він запхнув би туди її

тіло. Він якось бачив таке в кіно. Він не наважиться покласти її в

гаражі; чомусь це здається йому трохи занадто публічним. Він припускає, що міг би замотати її в якийсь килим і спустити в підвал, там, під

сходами, їй було б саме місце, але як він зможе займатись будь-якою

роботою, знаючи, що вона поряд? Знаючи, що навіть усередині килимового

сувою дивляться, блищать її очі?

Крім того, підвал — це його місце. Його командно-контрольний центр.

Насамкінець він розуміє, що мається лише один спосіб дій. Він підхоплює

її під пахви й тягне до сходів. Коли він нарешті дістається туди, її

піжамні штанці вже сповзли донизу, відкривши те, що вона інколи називає

(«називала», нагадує він собі) своєю пісею. Одного разу, коли він лежав у

ліжку разом з нею і вона позбавляла його дуже сильного тоді головного

болю, він спробував торкнутися її пісі, але вона відбила його руку.

Різко. «Ніколи не смій, — сказала вона. — Ти сам вийшов звідти».

Брейді тягне її вгору сходами, по одній приступці за раз. Піжамні штанці

сповзають їй на щиколотки й там збиваються. Він згадує, як вона, вже

кінчаючись, маршувала, сидячи на дивані. Як жахливо. Але, як і в тій

думці про Джеффа Пробста, котрий надсилає квіти, там також мався свій

кумедний бік, хоча це не той жарт, який можна було б пояснити комусь

іншому. У тому був присутній свого роду дзен-буддизм.

По коридору. До її спальні. Він випростовується, морщачись від болю в

крижах. Господи, яка вона важезна. Це так, немовби смерть щільно

напакувала її якимсь містичним м’ясом.

Не переймайся. Зроби роботу.

Він підсмикує вгору на ній штанці, повертаючи їй пристойний вигляд —

наскільки може виглядати пристойним труп у заляпаній блювотинням піжамі —

і підважує її на ліжко; стогнучи, коли свіжий біль впивається йому в

спину. Випрямляючись цього разу, він відчуває, як у спині йому щось

хрускає. Він думає про те, щоб зняти з неї закаляне вбрання і одягти щось

чисте — можливо, якусь з тих майок розміру XL, у які вона подеколи

вбиралася для сну, — але це означає, що треба знову піднімати, кантувати

те, що тепер стало багатьма фунтами мовчазної плоті, що висить на

арматурі скелету. А що, як він надірве собі спину?

Він міг би принаймні стягнути з неї курточку, на якій найбільше того

бруду, але тоді йому доведеться дивитися на її цицьки. Їх вона йому

дозволяла торкатися, але тільки інколи, зрідка. «Мій вродливий хлопчику»,

— приказувала вона в такі моменти. І занурювала пальці йому в волосся або

масажувала шию, де гніздився той його біль, судомний, гризотний. «Мій

вродливий медовий хлопчику».

Кінець-кінцем, він просто натягує на неї покривало, ховаючи під ним її

цілком. Особливо ті блискучі, задивлені очі.

— Вибач, мам, — мовить він, дивлячись униз, на білу фігуру. — Не твоя

вина.

Ні. Це вина того жирного екс-копа. Брейді купив «Ховрах-геть», щоб

отруїти собаку, це правда, але тільки як спосіб дістати Ходжеса, заморочити йому голову. Тепер голова заморочена в самого Брейді. Не

кажучи вже про гармидер у вітальні. Йому добряче доведеться попрацювати, щоби навести там лад, але спершу він мусить зробити дещо інше.

30

Він іде до свого командно-контрольного центру, і цього разу голосові

команди діють. Він не гає часу, а відразу сідає до Номера Три й заходить

на «Блакитну Парасольку Деббі». Його послання Ходжесу коротке й

недвозначне:

Я збираюся тебе вбити.

Ти не помітиш, як я підкрадатимусь.

Виклик по смерть

1

У понеділок, через два дні після смерті Елізабет Вортон, Ходжес знову

сидить в італійському рісторанте «ДеМазіо». Останній раз він був тут на

ланчі зі своїм старим напарником. Цього разу вечеря. Його компаньйони

Джером Робінсон і Джанель Паттерсон.

Джейні робить комплімент щодо костюма, який сидить на Ходжесу вже краще, хоча він скинув усього лише кілька фунтів (і «Глок» при стегні майже

непомітний). А Джерому подобається коричнева федора — капелюх, який цього

ж дня спонтанно купила Джейні й певною мірою урочисто презентувала його

Ходжесу. Бо він тепер приватний детектив, сказала вона, а кожний

приватний Дет мусить мати федору, яку зможе носити насунувши собі на одну

брову.

Джером приміряє капелюх собі, якраз правильним чином насовуючи його на

брову.

— Як ви гадаєте? Схожий я на Богі[250]?

— Жах, як неприємно тебе розчаровувати, — каже Ходжес, — але Богі був

білим.

— Таким білим, що буквально мерехтів, — додає Джейні.

— А я про це й забув, — кидає Джером капелюх назад Ходжесу, котрий кладе

його під свій стілець, нагадуючи собі не забути його, коли йтиме звідси.

Чи не наступити на нього.

Йому приємно, що обоє його сьогоднішніх гостей миттєво знаходять спільну

мову. Джером — стара голова на юному тілі, як часто думає Ходжес — робить

правильний крок: щойно закінчивши своє криголамне дуркування з капелюхом, він забирає руку Джейні в обидві свої і каже, що співчуває її втраті.

— Вашим обом втратам, — додає він. — Я знаю, що ви втратили також сестру.

Я був би найсумнішим хлопцем на землі, якби втратив свою. Моя Барб ще та

зануда, але я люблю її більше за життя.

Вона дякує йому з посмішкою. Оскільки Джером усе ще занадто молодий для

бокала вина, всі собі замовляють чай із льодом. Джейні питається в

Джерома про його плани на коледж, а коли той прохоплюється про можливість

Гарварда, вона пускає під лоба очі й каже:

— Ах, Гаа-вадець. О Бооше мій.

— Маса Ходжес мусіть бу собі шукай новий стригаль трави! — вигукує

Джером, і Джейні регоче так відчайдушно, що аж змушена виплюнути собі в

серветку шматочок креветки. Це змушує її зашарітись, але Ходжесові

радісно чути її сміх. Ретельно накладений макіяж не може цілком приховати

ні блідість щік, ні темні кола в неї під очима.

Коли він питає в неї, як там тітка Шарлотта, дядько Генрі й Холлі Мимря

насолоджуються великим будинком у Цукрових Пригірках, Джейні хапається

собі за скроні, немов потерпаючи від нестерпного головного болю.

— Сьогодні тітка Шарлотта телефонувала шість разів. Я не перебільшую.

Шість. Перший раз, щоб повідомити мені, що Холлі прокинулась серед ночі, не розуміючи, де вона, і в неї стався напад паніки. Тітонька Ш. сказала, що вона була вже на межі того, аби викликати швидку допомогу, коли дядько

Генрі заспокоїв Холлі, почавши балакати з нею про НАСКАР. Вона страшенно

закохана в гонки серійних машин. Ніколи не пропускає їх по телевізору, як

я розумію. Джефф Ґордон — її ідол[251]. — Джейні знизує плечима. — От і

вирішуй.

— А скільки років цій Холлі? — питається Джером.

— Приблизно мого віку, але вона страждає на певний відсоток… емоційної

недорозвинутості, гадаю, так би ви це назвали.

Джером мовчки над цим міркує, а потім каже:

— Можливо, їй варто було б натомість зацікавитися Кайлом Бушем[252].

— Ким?

— Не звертайте уваги.

Джейні розповідає, що тітка Шарлотта також дзвонила, аби подивуватися, який же рахунок щомісяця приходить там за електрику, либонь, величезний; аби потай поділитися враженням, що сусіди здаються вельми недружелюбними; аби оголосити, що там жахливо величезна кількість картин і всі вони

представляють сучасне мистецтво, яке їй не до смаку; аби вказати (хоча це

звучало як чергове оголошення) на те, що, якщо Олівія вважала всі ті

лампи мистецьким кольоровим склом, її з ним майже напевне були надурили.

Останній дзвінок, отриманий практично перед тим як Джейні вже виходила

їхати в ресторан, був найдратівливішим. Дядько Генрі хоче, аби Джейні

знала — сказала її тітка, — що він обдумав цю справу й усе ще не пізно

передумати з кремацією. Сказала, що ця ідея вельми шокувала її брата —

він назвав її «якимсь погребальним обрядом вікінгів», — а Холлі цього

навіть не обговорювала, бо їй від цього жаско.

— Їх від’їзд у четвер підтверджено, — каже Джейні, — і я вже рахую

хвилини. — Вона стискає руку Ходжеса та продовжує: — Втім, є й крихта

гарної новини. Тітонька Ш. каже, що Холлі у великому захваті від тебе.

Ходжес усміхається.

— Мабуть, через мою схожість із Джеффом Ґордоном[253].

Джейні й Джером замовляють десерт, а Ходжес, почуваючись героєм, ні.

Потім, за кавою, він переходить до справи. З собою він приніс дві теки й

тепер вручає по одній кожному зі своїх компаньйонів.

— Усі мої нотатки. Організував їх, наскільки зміг. Я хочу, щоб вони

зберігались у вас на той випадок, якщо зі мною щось трапиться.

У Джейні з’являється стривожений вигляд.

— Що він таке тобі ще сказав на тому сайті?

— Зовсім нічого, — відповідає Ходжес. Брехня виходить гладенькою і

переконливою. — Це просто обережність.

— Ви в цьому впевнені? — питає Джером.

— Абсолютно. Там нема нічого особливого, у цих нотатках, але це не

означає, ніби ми не просунулися вперед. Я вбачаю напрямок розслідування, який може — повторюю, може — привести нас до цього парубка. Тим часом

важливо, щоб ви обоє повсякчас залишалися дуже уважними до всього, що

відбувається довкола вас.

— Дотримуватимемося БОЛО, бодай нам луснути, — каже Джейні.

— Правильно. — Він повертається до Джерома. — А на що, зокрема, звертатимеш увагу ти?

Відповідь моментальна й упевнена:

— Постійна поява тих самих автомобілів, особливо тих, за кермом яких

чоловіки молодшого віку, скажімо, від двадцяти до сорока років. Хоча, я

гадаю, сорок — це вже занадто старий вік. Що робить вас, Білле, фактично

древнім.

— Ніхто не любить розумак, — каже Ходжес. — Досвід тебе цьому свого часу

навчить, юначе.

Елейн, метрдотелька, підпливає, щоби спитати, як їм тут. Вони

відповідають, що їм цілком добре, і Ходжес просить принести всім ще кави.

— Один момент, — каже вона. — Ви маєте набагато кращий вигляд, ніж

останнього разу, коли були в нас, містере Ходжес. Якщо вас не зачіпають

мої слова.

Ходжеса вони не зачіпають. Він почувається краще, аніж останнього разу, коли він був тут. Легшим за те, що можна було б списати на втрату семи чи

восьми фунтів.

Коли Елейн пішла й офіціант налив їм ще кави, Джейні, дивлячись йому

просто в очі, нахиляється через стіл.

— Який напрямок? Розкажи нам.

Він раптом думає про Доналда Дейвіса, котрий зізнався не лише у вбивстві

своєї дружини, але також інших п’ятьох жінок на відпочинкових майданчиках

вздовж автотрас Середнього Заходу. Невдовзі вродливий містер Дейвіс

опиниться у в’язниці штату, де він і проведе, поза всякими сумнівами, решту свого життя.

Ходжес не раз таке бачив.

Він не настільки наївний, щоб вірити, ніби можна розкрити геть кожне

вбивство, проте частіше, аніж навпаки, вбивства таки розкриваються. Щось

(як от, наприклад, жіноче тіло в певному покинутому гравійному кар’єрі) наводить світло. Це так, немов якась потужна космічна сила, дещо

незграбно перебираючи пальцями, працює на те, щоби неправильне зробити

правильним. Призначені на справу з убивством детективи читають рапорти, допитують свідків, обдзвонюють людей, вивчають результати

криміналістичних експертиз… і чекають, щоби та сила зробила свою роботу.

Коли вона її робить (якщо вона її робить), з’являється певний напрямок.

Він часто веде просто до того, хто скоїв злочин, до особистості того

кшталту, що її Містер Мерседес у своїх листах іменує «крутою».

Ходжес питає в своїх компаньйонів за столом:

— А що, як Олівія Трелоні насправді чула привидів?

2

На парковці, стоячи поряд з уживаним, але ще годящим «Джипом

Ренглером»[254], якого подарували йому на сімнадцятиріччя батьки, Джером

каже Джейні, як приємно було з нею познайомитися, і цілує її в щоку. Вона

дивиться здивовано, але явно задоволена.

Джером повертається до Ходжеса:

— Ви в повній бойовій готовності, Білле? Завтра що-небудь потрібно?

— Тільки щоб ти перевірив речі, про які ми балакали, щоби був готовим, коли ми перевірятимемо комп’ютер Олівії.

— Мені буквально не терпиться.

— Добре. І не забудь передати мої вітання твоїм татові й мамі.

Джером вишкіряється:

— Скажу вам ось що, я передам ваші вітання татові. А щодо мами… — з

коротким номером на сцені з’являється Тайрон Екстазний Кайф. — Я бу

обходив віддаль цесю леді десь іше із тиждень.

Ходжес зводить вгору брови:

— У тебе якісь неприємності з матір’ю? Це зовсім на тебе не схоже.

— Нє, просто вона роздратована. А я можу потрапити під руку, — форкає

сміхом Джером.

— Про що це ти таке говориш?

— Ой, чоловіче. Увечері в четвер буде один концерт у «МАКу». Того дурного

бой-бенду, що називається «Довколишні». Барб і її подружка Хільда, і ще

пара їхніх подружок аж шаленіють, так хочуть їх побачити, хоча вони

солодкаві, як той ванільний пудинг.

— Скільки років твоїй сестрі? — питає Джейні.

— Дев’ять, скоро буде десять.

— Дівчатка такого віку якраз і полюбляють щось солодкаве, як ванільний

пудинг. Повір у цьому колишній одинадцятирічці, яка шаленіла від «Бей

Сіті Роллерз»[255]. — Джером дивиться на неї нерозуміюче, і вона регоче.

— Якби ти знав, хто це такі, я б втратила до тебе всяку повагу.

— Як там не є, але ніхто з них досі не бував на живих концертах, розумієте? Я маю на увазі, не таких, як «Барні», чи «Сезам-стрит на

льоду», чи щось подібне[256]. Отже, вони набридали й набридали — вони

набридали навіть мені — і врешті-решт їхні матусі зібрались разом і

вирішили, що, оскільки цей концерт не пізно ввечері, дівчатка могли б на

нього піти, хоча це й посеред шкільного тижня, але тільки якщо їх

супроводжуватиме туди одна з матерів. Вони буквальним чином потягнули

соломинки, і моя мама програла.

Він мотає головою. Обличчя в нього серйозне, але в очах іскриться сміх.

— Моя мамця в «МАКу» разом із трьома чи чотирма тисячами верескливих

дівчаток від восьми до чотирнадцяти. Чи треба мені ще щось пояснювати, чому я намагаюся обходити її стороною?

— Можу закластися, в неї були свої чудесні часи, — каже Джейні. — Мабуть, не так уже й давно вона сама верещала від Марвіна Ґея або Ела Ґріна[257].

Джером стрибає у свій «ренглер», востаннє махає їм на прощання і виїжджає

на шосе Лоубраяр. Ходжес і Джейні залишаються стояти посеред майже

літнього вечора біля Ходжесової машини. Місячний серп зійшов над

віадуком, який відділяє заможніший район міста від Лоутавна.

— Хороший він хлопець, — каже Джейні. — Тобі пощастило, що він у тебе є.

— Йо, — відгукується Ходжес. — Пощастило.

Вона знімає з нього федору й надягає на голову собі, надаючи капелюху

легенького, але провокативного нахилу.

— Що далі, детективе Ходжес? До тебе?

— Ти маєш на увазі те, що, я сподіваюся, ти маєш на увазі?

— Я не хочу спати сама. — Вона здіймається навшпиньки й повертає його

капелюх. — Якщо я мушу віддатися тілом, аби забезпечити, щоб цього не

трапилося, гадаю, я таки мушу.

Ходжес натискає кнопку, якою відкриваються дверцята його машини, і каже:

— Нехай ніхто ніколи не скаже, що я не зумів скористатися леді в

безпорадному стані.

— Ви не джентльмен, сер, — мовить вона, а потім додає: — Дякувати Богу.

То поїхали.

3

Все краще цього разу, бо вони вже трішки знають одне одного. На заміну

непевності прийшла жага. Коли заняття коханням закінчується, вона влізає

в одну з його сорочок (та така величезна, що її груди зникають повністю, а поли висять їй до колін) і досліджує його невеличкий будинок. Він

ходить за нею слідом у легкій тривозі.

Вона оголошує свій вердикт уже після того, як вони повернулися до

спальні.

— Непогано для холостяцької хатинки. У мийці нема брудних тарілок, ванна

не забита волоссям, на телевізорі не лежать диски з порновідео. Я навіть

угледіла дещо зі свіжих овочів у контейнері, у холодильнику, що додає

тобі бонусних балів.

З холодильника вона дістала дві бляшанки пива й тепер торкається своєю

його.

— Я ніколи не думав, що тут колись опиниться якась інша жінка, — каже

Ходжес. — Хіба що моя дочка. Ми спілкуємося з Еллі по телефону й

електронними листами, але особисто вона не була тут уже з пару років.

— Під час розлучення вона була на боці твоєї колишньої?

— Гадаю, ніби так. — Ходжес ніколи про це не думав у саме таких термінах.

— А якщо й так, то, либонь, вона була права.

— Боюся, ти занадто суворий до себе.

Ходжес сьорбає пива. Воно смакує гарно. Він робить іще ковток, і йому

навертається думка:

— А тітка Шарлотта має цей номер, Джейні?

— Та де там. Не з цієї причини я захотіла поїхати сюди, замість того щоб

повернутися до кондо, але я б збрехала, якби сказала, ніби така думка

зовсім не майнула мені у голові. — Вона дивиться на нього понуро. — Ти

прийдеш на меморіальну службу в середу? Скажи, що прийдеш. Прошу. Мені

потрібен друг.

— Звичайно. Я буду також і на прощанні у вівторок.

У неї здивований вигляд, але такий щасливий.

— Це здається більшим за очікуване.

Не для Ходжеса, йому так не здається. Він уже перебуває в повноцінному

розслідувальному режимі, і присутність на похороні особи, яка проходить —

навіть периферійно — по справі з убивством, є стандартною поліцейською

процедурою. Насправді йому не віриться, що Містер Мерседес з’явиться на

прощанні чи на службі у середу, але все можливе. Ходжес не бачив

сьогоднішньої газети, але цілком можливо, що якийсь меткий репортер

згадав про зв’язок між місіс Вортон і Олівією Трелоні, дочкою, котра

скоїла самогубство після того, як її автомобіль було використано як

знаряддя вбивства. Така пов’язаність не вельми й гаряча новина, проте те

саме можна сказати також про пригоди Ліндсі Лоухен з наркотиками й

алкоголем[258]. Ходжес гадає, що в газеті про це може бути щонайменше

невеличкий допис.

— Я хочу там бути, — каже він. — А як буде з попелом?

— Господар похоронного салону називає це «кремештками», — каже Джейні й

морщить носа так, як вона це робить, коли передражнює його «йо». — Це

презирливо чи як? Звучить, ніби назва якоїсь штуки, що її додають до

кави. З позитивного — я впевнена, що мені не доведеться боротися за попіл

з тіткою Шарлоттою і дядьком Генрі.

— Авжеж, не доведеться. А якісь поминки будуть?

Джейні зітхає:

— Тітонька Ш. наполягає. Отже, служба о десятій, а після неї обід у тім

будинку, в Цукрових Пригірках. Під час якого ми їстимемо замовлені з

доставкою сендвічі й будемо розповідати наші улюблені історії про

Елізабет Вортон, тимчасом як люди з похоронного салону займатимуться

кремацією. Я вирішу, що робити з попелом після того, як вони всі троє в

четвер поїдуть. Вони не мусять навіть поглянути на урну.

— Це гарна ідея.

— Дякую, але мене жахає той обід. Не місіс Ґрін, і не решта тих кількох

старих маминих подруг, а вони. Якщо тітка Шарлотта почне викидати коники, Холлі може зовсім поплисти ґлуздом. Ти й на обіді будеш також, чи ні?

— Якщо ти дозволиш мені зараз залізти в оцю сорочку, що на тобі, я зроблю

все, що ти тільки забажаєш.

— У такому випадку, дозволь мені допомогти тобі з ґудзиками.

4

Не забагато миль звідти, де Керміт Вільям Ходжес і Джанель Паттерсон

лежать разом у будинку на Харпер-ровд, сидить у своєму командно-

контрольному центрі Брейді Хартсфілд. Сьогодні він не біля комп’ютера, а

за своїм робочим столом. Сидить і нічого не робить.

Поряд — серед розсипу дрібних інструментів, шматочків дроту й

комп’ютерних деталей — лежить все ще скручена у своєму целофановому

кондомі понеділкова газета. Він приніс її сюди, коли повернувся з

«Дискаунт Електронікс», але просто за звичкою. Його не цікавлять новини.

Йому є про що інше подумати. Яким чином він збирається дістати цього

копа? Яким чином він збирається пробратися на концерт «Довколишніх» у

«МАКу», одягненим у свій ретельно сконструйований самогубчий жилет. Тобто

якщо він насправді збирається це зробити. Зараз усе це здається неміряною

купою роботи. Довжелезним рядком, який сапати й сапати. Височенною горою, на яку лізти й лізти. І… і…

Але він не може придумати якихось інших порівнянь. Чи це називається

метафорами?

«Можливо, — думає він похмуро, — мені варто зараз просто вбити самого

себе, та й поготів. Позбавитися цих жахливих думок. Цих моментальних

фотознімків із пекла».

Знімків, як, скажімо, той, на якому його мати корчиться в конвульсіях на

дивані після того, як вона з’їла отруєне м’ясо, призначене для сімейного

собаки Робінсонів. Мама з вибалушеними очима та в обриганій піжамі — як

би така фотографія виглядала в старому сімейному альбомі?

Йому треба подумати, але в голові в нього ураган, страшна Катрина[259]

п’ятої категорії, і все розлітається.

На підлозі підвалу, поверх надувного матраца, який він притягнув із

гаража, розпластався його старий бойскаутський спальний мішок. Надувний

матрац потроху спускає. Брейді думає, що треба б його замінити, якщо він

збирається й надалі спати тут впродовж того бодай недовгого відтинку

життя, який йому ще залишився. А де ще він може спати? Він не може

змусити себе скористатися ліжком у своїй спальні на другому поверсі, не

тоді, коли його мати лежить мертва у її ліжку неподалік по коридору, можливо, вже стікаючи тліном у простирадла. Він увімкнув її кондиціонер, запустивши його на ПОВНИЙ ХОЛОД, але в нього нема ілюзій щодо того, як

добре той працюватиме. Чи як довго. І спання на дивані у вітальні не

варіант. Він почистив його, наскільки зумів, і перевернув подушки, але

він все ще смердить її блювотинням.

Ні, тільки тут, у його особливому місці. У його командно-контрольному

центрі. Звісно, в цього підвалу є своя неприємна історія; це саме тут

помер його менший брат. Тільки помер — це трішечки ніби евфемізм, а для

них уже трішечки пізно.

Брейді думає про те, як він використовував ім’я Френкі, коли надсилав

повідомлення Олівії Трелоні під «Блакитну Парасольку Деббі». То було так, ніби Френкі якийсь недовгий час знову побув живим. Тільки коли та сучка

Трелоні померла, Френкі також помер із нею.

Помер знову.

— Та все одно я тебе ніколи не любив, — промовляє він, дивлячись у бік

підніжжя сходів. Ці слова звучать якимсь дивним, дитячим голосом —

високим, писклявим, але Брейді цього не помічає. — А мусив, — він на мить

замовкає, — ми мусили.

Він думає про свою матір і про те, якою красивою вона була в ті дні.

У ті старі дні.

5

Дебора Енн Хартсфілд була однією з тих рідкісних колишніх чірлідерок, котрі навіть після народження дітей примудряються не втратити тіло, яке

п’ятничними вечорами танцювало та скакало вздовж бокових ліній у світлі

прожекторів: висока, фігуриста, з медового кольору волоссям. У перші роки

свого заміжжя вона випивала не більш ніж бокал вина під час вечері.

Навіщо пити надмірно, коли таким гарним було тверезе життя? Вона мала

чоловіка, мала будинок у Північному районі міста — не зовсім щоб палац, але яким може бути дім початківців? — і мала двох синів.

На той час коли його мати стала вдовою, Брейді було вісім, а Френкі три

роки. Френкі був безхитрісно простою дитиною, і трішки ніби

загальмованим. Натомість Брейді мав приємний вигляд і меткий розум. А ще

й яку чарівливість! Мати упадала коло нього всією душею, і він відповідав

їй взаємністю. Довгі суботні дні вони проводили разом, обнявшись під

ковдрою на дивані, дивилися старі фільми й пили гарячий шоколад, поки

Норм копирсався в гаражі, а Френкі повзав по килиму, граючись із кубиками

або маленькою червоною пожежною машинкою, яку він так любив, що навіть

дав їй ім’я: Семмі.

Норм Хартсфілд працював лінійним монтером в Енергетичній компанії

центральних штатів. За те, що лазив по електровежах, Норм отримував гарну

зарплатню, але приглядався до величніших цілей. Можливо, того дня біля

шосе № 51, замість дивитися на те, що саме він зараз робить, його зір

якраз було спрямовано на величніші цілі, а може, він просто трохи втратив

рівновагу і, коли хотів утриматися, ухопився не за те рукою. Не важить, що там була за причина, факт той, що результат був летальним. Його

напарник якраз докладав, що вони знайшли місце витоку й ремонт вже майже

закінчено, коли почув тріск. То були двадцять тисяч вольт виробленої

спалюванням вугілля електрики ЕКЦШ, які лийнули в тіло Норма Хартсфілда.

Напарник поглянув угору якраз вчасно, щоби побачити, як Норм беркицьнувся

з кошика автомобіля-вишки, пірнувши на землю з висоти сорок футів з

розплавленою лівою рукою і палаючим рукавом форменої сорочки.

Звиклі до кредитних карток, як більшість пересічних американців під

кінець минулого століття, Хартсфілди мали заощаджень менше двох тисяч

доларів. Подушка була вельми тонкою, але мався добрий страховий поліс та

ЕКЦШ накинула ще сімдесят тисяч доларів, обмінявши їх на підпис Дебори

Енн під папером, що звільняв компанію від усякої вини в смерті Нормана

Хартсфілда. В очах Дебори Енн то була гігантська бочка готівки. Вона

сплатила кредит за дім і купила нову машину. Їй навіть на думку не спало, що деякі бочки наповнюються лише один раз.

Коли зустріла Норма, вона працювала перукаркою, і знову повернулася до

цієї професії після його загибелі. Приблизно місяців через шість свого

вдовування вона почала зустрічатися з одним чоловіком, з яким

познайомилася в банку — тільки молодший менеджер, сказала вона Брейді, але в нього є, як вона це назвала, «перспективи». Привела його додому.

Він скуйовдив Брейді волосся і назвав його «малим бісеням». Брейді він не

сподобався (у нього були великі зуби, як у вампіра в якомусь лячнім

кіні), але своєї неприязні хлопчик не виказував. На тоді він уже був

навчився світитися щасливим виразом обличчя і тримати власні почуття при

собі.

Одного вечора, перед тим як повести Дебору Енн кудись на вечерю, той

бойфренд сказав Брейді: «Твоя мати просто чарівлива, і ти також». Брейді

відповів йому посмішкою і подякував, сподіваючись, що цей бойфренд

потрапить в автокатастрофу й загине. Тільки щоб його матері в той час з

ним не було, звісно. Бойфренд із лячними зубами не мав права займати

місце його батька.

То було завданням самого Брейді.

Френкі вдавився яблуком під час «Братів Блюзу»[260]. Фільм нібито мусив

бути смішним. Брейді не вбачав у ньому чогось такого особливо смішного, але його мати та Френкі реготали, мало не луснули. Мати його була

щасливою і цілком одягненою, бо чекала свого бойфренда, котрий збирався

її кудись повести. Невдовзі мусила прийти нянька. Нянька була

ненажерливою дурепою, яка, щойно Дебора Енн ішла з дому, завжди заглядала

до холодильника, подивитися, що там добренького можна з’їсти, нахиляючись

при цім так, що стирчав тільки її жирний зад.

На кавовому столику тоді стояло тільки дві вазочки для наїдків; в одній

лежав попкорн, а в іншій — яблучні скибочки, притрушені цинамоном. В

одному місці фільму люди співали в церкві, а один із Братів Блюзу скакав

перекидом по центральному проходу. Френкі сидів на підлозі й весело

зареготав, коли товстий Брат Блюзу пішов перекидом. Зробивши вдих, щоб

пореготати далі, він всмоктав у горло шматочок яблучної скибки в

цинамоновій пудрі. Це змусило його припинити сміх. Натомість він почав

по-дурному смикатися і дряпати собі горло.

Мати Брейді закричала й підхопила його на руки. Вона стискала малого з

надією, що яблуко з нього вискочить. Воно не вискочило. Обличчя в Френкі

стало червоним. Вона полізла пальцями йому до рота й глибше, в горло, намагаючись дістати той шматочок яблука. Але не змогла. Червоний колір

почав сходити з Френкі.

— Ой, Господи-Ісусе ріднесенький, — заридала Дебора Енн і побігла до

телефону. Знявши слухавку, вона закричала на Брейді: — Не сиди там

вкляклим, наче якийсь гівнюк! Побий його по спині!

Брейді не сподобалося, що на нього кричать, і гівнюком його мати ніколи

раніше не обзивала, але він почав стукати Френкі по спині. Сильно

стукати. Шматочок яблучної скибки не виходив. Тепер вже обличчя Френкі

почало синіти. У Брейді з’явилась ідея. Він підняв Френкі за щиколотки

так, що Френкі повис униз головою з волоссям, розметеним по килиму.

Яблучна скибка не виходила.

— Перестань капризувати, Френкі, — проказував Брейді.

Френкі продовжував дихати — ну, типу того, якісь такі негучні хрипкі

посвисти він видавав — майже до самого прибуття машини швидкої допомоги.

Потім він перестав. Увійшли медики. Одягнені в чорне, з жовтими латками

на куртках. Вони наказали Брейді піти в кухню, тому Брейді не бачив, що

вони робили, але його мати кричала, й пізніше він побачив на килимі

краплі крові.

Але яблучної скибки не було.

Потім усі, окрім Брейді, поїхали в машині швидкої допомоги. Він сидів на

дивані, їв попкорн і дивився телевізор. Не «Братів Блюзу»; «Брати Блюзу»

було дурне кіно, просто співають собі та без толку бігають. Він знайшов

фільм про якогось скаженого парубка, котрий захопив купку дітей разом із

їхнім шкільним автобусом. Ото було доволі хвилююче.

Коли з’явилася жирна нянька, Брейді сказав:

— Френкі вдавився шматком яблука. У холодильнику є морозиво. Ванільне з

хрустиками. Їжте, скільки захочеться.

«Може, — думав він, — якщо вона з’їсть достатньо морозива, у неї

станеться інфаркт і тоді я сам зможу викликати дев’ять-один-один».

Або він просто дозволить цій дурній сучці лежати так там і лежати. Так, либонь, було б іще краще. Він зміг би на неї роздивлятися.

Нарешті об одинадцятій Дебора Енн повернулася додому. Жирна нянька

змусила Брейді піти в ліжко, але він не спав і, коли він у піжамі

спустився донизу, мати його обняла, притискаючи до себе. Жирна нянька

спитала, як там Френкі. Жирна нянька була сповнена фальшивого

занепокоєння. Підставою для того, щоб Брейді знав, що воно фальшиве, було

те, що він занепокоєння не відчував, то чому б хвилювалася ця жирна

нянька?

— З ним усе буде гаразд, — відповіла Дебора Енн, широко посміхаючись.

Потім, коли жирна нянька вже пішла, вона почала плакати, мов божевільна.

Вона дістала з холодильника своє вино, але, замість того щоб налити собі

в бокал, пила його просто з горла пляшки.

— Може, з ним і не буде гаразд, — повідомила вона Брейді, витираючи вино

собі з підборіддя. — Він у комі. Ти знаєш, що це таке?

— Звичайно. Це як у серіалах про лікарів.

— Правильно.

Вона присіла на одне коліно так, що вони опинилися лице до лиця. З нею

так близько — мати пахла парфумами, якими вона намазалася перед

побаченням, що так і не відбулося — він відчув якесь ворушіння у себе в

животі. Воно було кумедним, але приємним. Він невідривно дивився на

блакитну фарбу в неї на повіках. Вид був химерним, але приємним.

— Він перестав дихати задовго до того, як спеціалісти невідкладної

допомоги змогли дати шлях повітрю. Лікар у шпиталі сказав, що, якщо він

навіть вийде з коми, там може бути ушкодження мозку.

Брейді подумав, що у Френкі й без цього було ушкодження мозку — він був

жахливо тупим, весь час носився з тією своєю пожежною машинкою, — але

нічого не сказав. На його матері була блуза, яка відкривала верх її циць.

Від цього він також відчував кумедне ворушіння в животі.

— Ось що я тобі скажу. Ти обіцяєш нікому про це не розказувати? Жодній

живій душі?

Брейді пообіцяв. Він умів тримати таємниці.

— Може, буде краще, якщо він таки помре. Бо, якщо він прокинеться, а в

нього ушкодження мозку, я просто не уявляю, що нам тоді робити.

Потім вона притягнула його до себе, і її волосся лоскотало йому щоку, і

запах її парфумів був дуже сильним. Вона сказала:

— Дякувати Богові, що це трапилось не з тобою, хлопчику мій медовий.

Спасибі Богу за це.

Брейді обняв її навзаєм, притиснувшись грудьми до її циць. У нього

трапився стояк.

Френкі таки прокинувся, і, звичайно ж, у нього було ушкодження мозку. Він

ніколи не був кмітливим («Весь у свого батька», — сказала одного разу

Дебора Енн), але, порівняно з його теперішньою поведінкою, він був

справжнім генієм у ті свої «дояблучні» дні. До туалету його було привчено

пізно, вже коли йому було заледве не три з половиною, і зараз він знову

повернувся до памперсів. Запас слів у нього зменшився до не більш як

дюжини. Замість нормально ходити, він пересувався по будинку якимсь

човгаючим шкутильганням. Інколи він зненацька западав у глибокий сон, але

так бувало тільки в денний час. Уночі він мав тенденцію блукати, а перед

тим як вирушити на такі свої нічні сафарі, він зазвичай здирав із себе

памперси. Інколи він забирався у ліжко до матері. Набагато частіше він

залазив до Брейді, котрий зазвичай прокидався, переконуючись, що постіль

у нього просякла, а на нього з по-ідіотському бридкою любов’ю дивиться

Френкі.

Френкі треба було продовжувати водити до лікаря. Дихання в нього так

ніколи й не стало правильним. У найкращі моменти воно звучало вологим

сопінням, у найгірші, коли в нього траплялася чергова з його частих

застуд, деренчливим гавкотом. Він більше не міг їсти твердої їжі; для

нього все треба було перетирати на пюре у блендері та їв він його, сидячи

у високому стільчику. Пиття зі склянки було поза питанням, тому знов

довелося повернутися до чашок-невиливайок.

Той бойфренд з банку давно зник, і жирна нянька також довго не

протрималася. Вона сказала, що їй дуже шкода, але вона просто не може

впоратися з таким Френкі, яким він тепер став. Якийсь час Дебора Енн

наймала спеціалістку з домашнього догляду, яка приходила на цілий день, але та пані, спеціалістка з домашнього догляду, перегодом зажадала грошей

більше, ніж у салоні краси заробляла сама Дебора Енн, тож їй довелося

відпустити спеціалістку з домашнього догляду й покинути роботу. Тепер

вони жили з банківського рахунку. Вона почала більше пити, перемкнувшись

із вина на горілку, яку вона називала «ефективнішою системою введення».

Брейді зазвичай сидів поряд з нею на дивані й пив пепсі. Вони дивилися, як по килиму повзає Френкі — зі своєю пожежною машинкою в одній руці та з

чашкою-невиливайкою, в яку також було налито пепсі, в іншій.

— Він тане, як ті снігові вершини, — проказувала Дебора Енн, і Брейді вже

не мусив питати в неї, що за такий «він». — А коли він закінчиться, ми

опинимося на вулиці.

Вона пішла до юриста (у тому ж торговельному центрі, де через роки Брейді

тицьне пальцем у горло одного дратівного тупака) і заплатила за

консультацію сто доларів. Брейді вона взяла з собою. Прізвище юриста було

Ґрінсміт. Він був одягненим у дешевий костюм і невпинно кидав скрадливі

погляди на цицьки Дебори Енн.

— Я можу розказати вам, що трапилося, — почав він. — Бачив таке раніше.

Той шматочок яблука залишив простору в його трахеї якраз достатньо для

того, щоб він продовжував дихати. Це дуже погано, що ви полізли йому в

горло, от і все.

— Я намагалася його витягти! — сказала Дебора Енн обурено.

— Я розумію, будь-яка добра мати зробила б так само, але натомість ви

проштовхнули його глибше, і таким чином цілком заблокували йому трахею.

Якби це зробив хтось із працівників служби швидкої допомоги, ви б подали

позов. Щонайменше на кілька сотень тисяч. Можливо, на мільйон, а то й

п’ять. Бачив таке раніше. Але це зробили ви. І розказали їм про те, що

зробили. Хіба не так?

Дебора Енн визнала, що так і було.

— Вони робили йому інтубацію?

Дебора Енн сказала, що робили.

— Окей, ось де ваш позов. Вони відкрили доступ повітрю, але в процесі

проштовхнули те злісне яблуко ще глибше. — Він відкинувся назад на

стільці, розчепірив пальці на своїй злегка пожовклій білій сорочці та

знов крадькома поглянув на цицьки Дебори Енн, ймовірно, просто аби

переконатися, що вони не вислизнули з її бюстгальтера й не втекли. —

Отже, спричинили ушкодження мозку.

— То ви беретеся за цю справу?

— З радістю, якщо ви зможете заплатити мені за ті п’ять років, які вона

тягнутиметься по судах. Тому що лікарня і її страховики битимуться проти

вас всю дорогу, на кожному кроці. Бачив таке раніше.

— Скільки?

Ґрінсміт назвав суму, і Дебора Енн, тримаючи за руку Брейді, покинула

його офіс. Вони сиділи в її «Хонді» (тоді ще новій), і вона плакала. Коли

ця частина закінчилася, вона сказала йому, щоб послухав радіо, поки сама

зробить ще одну справу. Брейді знав, що мається на увазі під тією

справою: пляшка ефективної системи введення.

У наступні роки вона вголос згадувала ту розмову з юристом багато разів, завжди закінчуючи гірким висновком: «Я заплатила сто доларів, яких не

могла собі дозволити, юристу в костюмі з «Менз Верхауза»[261], і все, що

я дізналася, це те, що не можу собі дозволити боротися проти великих

страхових компаній і отримати те, що світило мені».

Наступний за цим рік тягнувся п’ять років. У хаті жив монстр, висмоктуючи

життя, й ім’я того монстра було Френкі. Інколи, коли він щось перекидав

або пробуджував задрімалу Дебору Енн, вона його шльопала. Одного разу

вона не втрималася і вдарила його збоку в голову так, що збила його на

підлогу, де він засмикався, безтямно луплячи очі. Вона підняла його, і

обіймала його, і плакала, приказуючи, як їй жаль, але то була лише

малість з того, що могла б стерпіти будь-яка жінка.

Коли могла, вона виходила на підміну в «Сьогоднішні зачіски». У таких

випадках, аби з меншим посидів старший брат, вона телефонувала в школу, повідомляючи, що Брейді захворів. Інколи Брейді ловив Френкі, коли той

тягнувся по речі, яких йому не можна було торкатись (або брав те, що

належало самому Брейді, як от його портативний ігровий пристрій «Атарі»), і тоді він ляскав Френкі по руках, аж поки Френкі не починав плакати.

Коли починалися такі ридання, Брейді нагадував собі, що Френкі не винен у

тому, що в нього ушкодження мозку через той клятий, ні, через той йобаний

шматочок яблука, і тоді його затоплювало сумішшю почуттів провини, люті й

жалю. Він садовив Френкі собі на коліна та гойдав його й вибачався перед

ним, але то була лише малість з того, що міг би стерпіти будь-який

чоловік. А він таки дійсно був чоловіком, так казала мама: «хазяїном

дому». Він добре навчився міняти Френкі памперси, але, коли там були каки

(ні, то було гівно, не каки, а гівно), він інколи щипав Френкі за ноги та

кричав на нього, щоб той лежав смирно: «Чорти б тебе забрали, смирно

лежи». Навіть якщо Френкі й лежав смирно. Лежав із притиснутою до грудей

пожежною машинкою Семмі й дивився вгору на стелю своїми великими, дурними, ушкодженого мозку очима.

Той рік був переповнений «інколи».

Інколи він любив Френкі й цілував його.

Інколи він тряс його й приказував: «Це твоя вина, ми опинимося на вулиці, і це твоя вина».

Інколи, кладучи Френкі до ліжка після робочого дня в салоні краси, Дебора

Енн бачила синці на ногах і руках хлопчика. А одного разу на горлі, пошрамованому в результаті проведеної йому в лікарні швидкої допомоги

трахеотомії. Вона ніколи не робила зауважень щодо цього.

Інколи Брейді любив Френкі. Інколи він його ненавидів. Зазвичай він

відчував і те, й інше одночасно, і через це в нього боліла голова.

Інколи (переважно коли була п’яною) Дебора Енн кляла катастрофу, що

пустила її життя під укіс.

— Я не можу отримати допомоги ні від міста, ні від штату, ані від

триклятого федерального уряду, а чому? Тому що в нас усе ще багато

залишилося від тієї страховки та сплаченого за угодою компанією, ось

чому. Хіба когось цікавить, що все те витрачається, а тим часом нічого не

надходить? Ні. Коли гроші закінчаться і ми житимемо в якомусь притулку

для бездомних на Лоубраяр-авеню, ось лише тоді я матиму право звернутися

по допомогу, ну хіба не прекрасно.

Інколи Брейді було погляне на Френкі й думає: «Ти заважаєш. Ти заважаєш, Френкі, це ти, йобаний засранець, так збіса нам заважаєш».

Інколи — часто — Брейді ненавидів весь цей збіса засраний йобаний світ.

Якби десь там існував Бог, як про те теревенили оті недільні парубки по

телевізору, хіба Він не забрав би Френкі на небеса, щоб його мати змогла

знову працювати повний день і вони не опинилися врешті на вулиці? Чи не

жили б на Лоубраяр-авеню, де, як казала мати, нема нічого, окрім

обдовбаних наркотою ніґґерів з пістолетами. Якщо десь там існує Бог, чому

Він щонайперше дозволив Френкі вдавитися тією йобаною яблучною скибкою? А

потім ще й дозволив йому прокинутися з ураженим мозком, довівши й без

того погане до збіса всратися якого нахер гіршого. Нема там ніякого Бога.

Достатньо лишень подивитися, як Френкі повзає по підлозі з тією клятою

машинкою Семмі в руці, потім підводиться, пошкандибає трохи, але невдовзі

кидає цю справу й знову повзає, щоб зрозуміти, що ідея Бога просто в

сраку смішна.

Кінець-кінцем Френкі помер. Це трапилось швидко. У якомусь сенсі це

відбулося, як наїзд на тих людей біля Міського Центру. Не було

попереднього обдумування, тільки неясне маячіння, що щось мусить бути

зроблено. Це можна було б назвати нещасним випадком. Або долею. Брейді не

вірив у Бога, але він вірив у долю, а хазяїн дому інколи мусить бути

правою рукою долі.

Мати робила млинці на вечерю. Френкі грався з Семмі. Двері в підвал

стояли відкритими, бо Дебора Енн була якось купила в «Розділі 11»[262]

пару картонних ящиків дешевого, сірого, без марки виробника туалетного

паперу й вони тримали його там. У туалетах уже закінчувався папір, і вона

послала Брейді вниз, принести кілька рулонів. Коли Брейді звідти

піднявся, руки мав зайняті, тож він залишив двері прочиненими. Він думав, їх зачинить мама, але, коли, поклавши папір до обох ванних кімнат другого

поверху, він спустився назад, вони так і стояли прочиненими. Френкі

бавився на підлозі, штовхав по лінолеуму свою Семмі, видаючи гарчання

«ррр-ррр». На ньому були одягнені червоні, віддуті потрійної щільності

памперсом штанці. Він дедалі ближче підбирався до прочинених дверей і

крутих сходів за ними, але Дебора Енн так і не робила жодного поруху, щоб

закрити двері. І Брейді, який тепер сидів за столом, вона не попрохала

цього зробити.

«Ррр-ррр, — гарчав Френкі. — Ррр-ррр».

Він штовхнув пожежну машинку. Семмі підкотилася до краю дверей у підвал, стукнулась об одвірок і там зупинилась.

Дебора Енн покинула плиту. Підійшла до підвальних дверей. Брейді подумав, що зараз вона нахилиться і подасть Френкі назад його пожежну машинку, але

вона цього не зробила. Натомість вона копнула її ногою. Машинка, торохкаючи по сходинках, полетіла до самого низу.

— Упс, — промовила вона. — Семмі впава внис, бум.

Голос у неї звучав безживно.

Підійшов Брейді. Це ставало цікавим.

— Мам, навіщо ти це зробила?

Дебора Енн вперла кулаки собі в стегна, з одного з них стирчала кулінарна

лопатка. Вона сказала:

— Бо мене вже нудить від того його гарчання.

Френкі розкрив рота й почав репетувати.

— Припини це, Френкі, — сказав Брейді, але Френкі не вгавав. Натомість

він заповз на верхню сходинку та вдивлявся в темряву.

Тим самим безживним голосом Дебора Енн промовила:

— Ввімкни світло, Брейді. Так він побачить свою Семмі.

Брейді ввімкнув світло й зазирнув униз через свого репетуючого брата.

— Ага, — сказав він, — он вона. Там, прямо внизу. Бачиш, Френкі?

Так само репетуючи, Френкі проповз трішки далі. Він почав дивитися вниз.

Брейді подивився на матір. Дебора Енн Хартсфілд злегка, майже зовсім

непомітно кивнула. Брейді не думав. Він просто копнув ногою по

прокладеному потрійним памперсом заду Френкі, і той, незграбно

перекидаючись, полетів донизу, що призвело Брейді на згадку те, як той

жирний з Братів Блюзу перекидом скакав по церковному проходу. Під час

першого перекиду Френкі ще репетував, але на другому його голова

зустрілася з краєм сходинки й репетування вмент припинилось, так ніби

Френкі був радіоприймачем і хтось його вимкнув. Це було жахливим, але в

цьому мався й свій кумедний бік. Він перекидався далі, безвільно злітали

розчепірюючись літерою Y, його ноги. Потім він бахнувся головою об

долівку підвалу.

— Ох, Боже мій, Френкі упав! — скрикнула Дебора Енн. Кинувши лопаточку, вона побігла вниз сходами. Слідом за нею пішов і Брейді.

У Френкі була зламана шия, навіть для Брейді це було зрозумілим, бо та

криво відстовбурчилась ззаду, але він ще залишався живим. Він дихав

маленькими схлипами. З його носа текла кров. Ще дужче в нього кровила

скроня. Туди-сюди ходили очі, але більше нічого не рухалося. Бідний

Френкі. Брейді почав плакати. Його мати плакала також.

— Що нам робити? — спитав Брейді. — Що ми можемо зробити, мамо?

— Піднімись нагору та принеси мені подушку з дивана.

Брейді зробив, як вона сказала. Коли він знову повернувся до підвалу, пожежна машинка Семмі лежала у Френкі на грудях.

— Я намагалася дати її йому в руку, але він не може її втримати, —

сказала Дебора Енн.

— Йо, — кивнув Брейді. — Ма’ть, його паралізувало. Бідний Френкі.

Френкі подивився вгору, спершу на свою матір, потім на брата.

— Брейді, — промовив він.

— Все буде добре, Френкі, — сказав Брейді й простягнув подушку.

Дебора Енн взяла її і поклала на обличчя Френкі. Це не забрало багато

часу. Потім вона знову послала Брейді нагору, покласти подушку назад на

диван і принести вологу ганчірку.

— Вимкни там плиту, — загадала вона йому. — Млинці підгорають. Я чую

запах.

Вона витирала мокрою ганчіркою Френкі обличчя, щоб прибрати кров. Брейді

подумав, що це так ніжно, так по-материнському. З роками він зрозумів, що

таким чином вона також прибирала з обличчя Френкі ниточки чи волокна, які

на ньому могла залишити диванна подушка.

Коли Френкі вже лежав чистим (хоча у волоссі в нього ще лишалася кров), Брейді з матір’ю сиділи на сходах і дивились на нього. Дебора Енн

обіймала Брейді за плечі.

— Пора вже мені, либонь, подзвонити у дев’ять-один-один, — промовила

вона.

— Окей.

— Він дуже сильно штовхнув Семмі, і Семмі впала сюди, вниз. Потім він

намагався полізти за нею і втратив рівновагу. Я робила млинці, а ти

розкладав туалетний папір по ванних кімнатах на другому поверсі. Ти

нічого не бачив. Коли ти спустився в підвал, він був уже мертвим.

— Окей.

— Повтори все мені.

Брейді повторив. Він був відмінником у школі й добре все запам’ятовував.

— Неважливо, про що в тебе хтось питатиметься, ніколи не каже нічого

більшого за це. Нічого не додавай, і не змінюй нічого.

— Окей, але я можу сказати, що ти плакала?

Вона усміхнулась. Поцілувала його в лоба й у щоку. Потім вона поцілувала

його міцно в губи.

— Так, зайчику мій медовий, це ти можеш казати.

— Тепер з нами все буде добре?

— Так. — У її голосі не було сумніву. — З нами все буде добре.

Вона була права. Щодо цього нещасного випадку прозвучало лише кілька

запитань, і ті не були важкими. Вони влаштували похорон. Доволі красивий.

Френкі лежав у співмірній як для нього труні, одягнений у костюм. Він не

мав вигляду дитини з ушкодженим мозком, просто ніби міцно сплячої. Перед

тим як закривати труну, Брейді поцілував брата в щоку й поклав поряд з

Френкі його пожежну машинку Семмі. Там якраз вистачало місця.

Тієї ночі у Брейді трапився перший припадок його насправді жахливого

головного болю. Він почав думати, що Френкі в нього під ліжком, і через

це біль у голові подужчав ще гірше. Він побрів у мамину кімнату й заліз у

ліжко до неї. Він не сказав їй, що боїться, ніби в нього під ліжком

Френкі, просто, що в нього так жахливо болить голова, що, здається, вона

зараз вибухне. Вона обнімала його й цілувала його, і він притискався до

неї сильно-сильно-сильно. Це було та гарно, притискатися. Від цього біль

у голові меншав. Вони заснули разом, а наступного ранку їх було вже лише

двоє і життя було кращим. Дебора Енн повернулася на свою стару роботу, але нових бойфрендів більше не було. Вона сказала, що Брейді — єдиний

бойфренд, якій їй тепер потрібен. Вони ніколи не розмовляли про нещасний

випадок з Френкі, але інколи Брейді бачив про це сни. Він не знав, чи

снилося це його матері, чи ні, але вона пила багато горілки, так багато, що врешті-решт знову втратила роботу. Та це було нічого, бо на той час

він уже достатньо виріс, щоб іти працювати самому. Про те, що не пішов до

коледжу, він також не шкодував.

Коледж — це для людей, які не розуміють, що вони кмітливі.

6

Брейді виринає зі спогадів — із задуми такої глибокої, що вона, як

гіпноз, — відкриваючи для себе, що в нього повна пелена рваного целофану.

Він спершу не розуміє, звідки той взявся. Потім погляд його падає на

газету, яка лежить на робочому столі, і він розуміє, що, поки думав про

Френкі, він роздер її упаковку.

Він скидає обривки у сміттєвий кошик, потім бере газету й бездумно

дивиться на заголовки. У Мексиканській затоці все ще виливається нафта, а

чільні менеджери «Бритіш Петролеум» верещать, що, тоді як вони стараються

з усіх сил, люди продовжують їх несправедливо ганити. Нідалу Гассану, тому сраному психушнику, що влаштував стрілянину в Техасі на армійській

базі Форт Гуд, уже за пару днів збираються висунути обвинувачення[263].

(«Тобі варто було б скористатися «мерседесом», дитинча Нідал», — думає

Брейді.) Пол МакКартні, екс-бітл, якого мама Брейді називає «Очі старого

спанієля», отримав медаль від Білого Дому[264]. «Чому так, — інколи, думає Брейді, — що люди лише з дрібкою таланту отримують більшу частину

всього? Це ще один доказ, що цей світ божевільний».

Брейді вирішує піднятися з газетою нагору й почитати вже в кухні

політичні статті. Цього й капсули мелатоніну вистачить, щоб подарувати

йому сон. На півдорозі по сходах він перевертає газету, поглянути, що там

у ній нижче складки, і застигає. Там фотографії двох жінок, розташовані

поряд. На одній Олівія Трелоні. На іншій набагато старша жінка, але їх

схожість неможливо не помітити. Особливо ті тонкі сучі губи.

«ПОМЕРЛА МАТИ ОЛІВІЇ ТРЕЛОНІ», — повідомляє заголовок. А під ним:

«Протестувала проти “несправедливого ставлення” до своєї дочки, заявляючи, що висвітлення в пресі “зруйнувало її життя”».

Далі йде замітка з якихось двох абзаців, аби лиш знову витягти

минулорічну трагедію («Вам так хочеться використовувати це слово», —

думає Брейді, і то доволі зневажливо) на передню шпальту газети, яку

поступово вдавлює на смерть інтернет. Читача відсилають до некрологу на

двадцять шостій сторінці, і Брейді, тепер уже сидячи за кухонним столом, поспішливо перегортає газету. Хмара безпросвітного мороку, що була

оповила його після смерті матері, вмить розлітається геть. Розум його

стрімко цокотить, ідеї збігаються, розлітаються, потім сходяться знов, наче деталі якоїсь головоломки. Добре знайомий йому процес, тож він знає, що він триватиме, допоки вони насамкінець не клацнуть, склавшись у ясну

картину.

ЕЛІЗАБЕТ СЕРВА ВОРТОН, 87, мирно відійшла 29 травня 2010 року в

Меморіальному шпиталі округу Ворсо. Народилась 19 січня 1923 року, її

батьками були Марсель і Катарін Серва. Наразі живі її родичі — брат Генрі

Серва, сестра Шарлотта Джібні, племінниця Холлі Джібні та дочка Джанель

Паттерсон. Елізабет пережила свого чоловіка Елвіна Вортона та свою любу

дочку Олівію. Приватна церемонія прощання відбудеться у вівторок, 1

червня, з 10:00 до 13:00 в Похоронному салоні Соумса, після чого в

середу, 2 червня, о 10:00, в Похоронному салоні Соумса відбудеться

меморіальна служба. Після служби матимуть місце поминки в колі близьких

друзів і членів родини в Цукрових Пригірках, за адресою Бузковий проїзд №

729. Родина просить не приносити квітів, натомість пропонуючи зробити

внески до Американського Червоного Хреста або Армії Спасіння — улюблених

благодійних організацій місіс Вортон.

Брейді прочитує все це уважно, занотовуючи собі подумки кілька дотичних

запитань. Чи буде присутнім жирний екс-коп на приватній церемонії

прощання? А на меморіальній службі у середу? А на поминках? Брейді

впевнений, що на всіх трьох заходах. Шукаючи крутого. Шукаючи його. Бо

саме так діють копи.

Він згадує своє останнє послання Ходжесу, доброму старому Дет-Пенсу.

Тепер він усміхається і промовляє: «Ти не помітиш, як я підкрадатимусь».

— Постарайся, щоб не помітив, — каже Дебора Енн.

Він розуміє, що насправді її тут нема, але мало не в очі бачить, як вона

сидить за столом навпроти нього — у чорній спідничці-олівці й тій

блакитній блузці, яка йому особливо подобається, в тій, яка така прозора, що крізь неї видно привид її білизни.

— Тому що він шукатиме тебе.

— Я знаю, — каже Брейді. — Не турбуйся.

— Звісно, я турбуватимуся, — каже вона. — Я мушу. Бо ти мій медовий

хлопчик.

Він повертається назад у підвал і залазить до спального мішка. З

присвистом шипить нецілий надувний матрац. Останнє, що він робить перед

тим як голосовою командою вимкнути світло, це виставляє в своєму «айфоні»

будильник на шосту тридцять. Завтра на нього чекає клопітний день.

Якщо не зважати на крихітні червоні вогники його сплячого комп’ютерного

обладнання, в підвальному командно-контрольному центрі стоїть суцільна

темрява. З-під сходів подає голос його мати:

— Я чекаю на тебе, хлопчику мій медовий, тільки не змушуй мене чекати

надто довго.

— Скоро я буду там, мамо. — Усміхнений Брейді заплющує очі. Минає дві

хвилини, і він уже хропе.

7

Джейні виходить зі спальні аж тільки після восьмої наступного ранку. На

ній той брючний костюм, що був минулого вечора. Ходжес, усе ще в своїх

боксерських трусах, наразі на телефоні. Він махає пальцем у її бік, тим

жестом, що означає одночасно і «доброго ранку», і «дай мені хвилинку».

— Та то невелика справа, — говорить він, — просто одна з таких, що не

перестають тобі муляти. Якби ти могла перевірити, я був би вельми

вдячним. — Він слухає. — Нє, я не хочу турбувати цим Піта, і ти його не

турбуй також. Він зараз по вуха у справі Доналда Дейвіса.

Він слухає ще якийсь час. Джейні примощується на бильце дивана, показує

собі на годинник і артикулює беззвучно губами: «Прощання!» Ходжес киває.

— Саме так, — каже він у телефон. — Скажімо, між літом 2007-го та весною

2009-го. У центрі, в районі Озерної авеню, де набудували оті люксусові

кондо. — Він підморгує Джейні. — Дякую, Марло, ти лялечка. І я обіцяю не

перетворюватися на дядюру, окей? — Слухає, киває. — Окей. Йо. Передавай

мої найкращі вітання Філу й дітям. Ми скоро зберемося разом. За ланчем.

Безумовно, я пригощаю. Саме так. Бай.

Він кладе слухавку.

— Тобі треба швидко одягтися, — каже Джейні, — а потім відвезти мене до

квартири, щоб я встигла зробити макіяж, перш ніж ми поїдемо у той

похоронний салон. Напевне, мені буде приємно також перемінити білизну. Як

швидко ти зможеш встрибнути у свій костюм?

— Швидко. А насправді тобі й не потрібний макіяж.

Вона пускає під лоба очі.

— Розкажи це тітці Шарлотті. Вона контролює зморшки тотально. А зараз

піди, візьми бритву. Побритися зможеш у мене в квартирі. — Вона знову

дивиться на годинник. — Уже п’ять років, як я так пізно не прокидалась.

Щоб одягнутись, він прямує до ванної. Вона перехоплює його в дверях, повертає до себе, кладе долоні йому на щоки й цілує в губи.

— Гарний секс — найкраща сонна пігулка. Здається, я про це була зовсім

забула.

Він обіймає її, піднімаючи високо в повітря. Він не знає, скільки це ще

триватиме, але, поки воно триває, він готовий насолоджуватися цим сповна.

— І одягни свого капелюха, — каже вона, дивлячись згори вниз на його

обличчя і посміхаючись. — Правильно я зробила, коли купила його. У цім

капелюсі ти є собою.

8

Вони занадто щасливі разом і занадто налаштовані на те, щоб потрапити до

похоронного салону раніше тих пекельних родичів, щоб іще займатися БОЛО, але навіть якби перебували в червоному режимі бойової готовності, майже

напевне вони не помітили б нічого такого, що могло б задзеленчати

тривожними дзвіночками. Уже понад дві дюжини легкових машин стоять на

маленькій парковці торговельного центру при перехресті Харпер-ровд і

Ганновер-стрит, і кольору грязі «Субару» Брейді Хартсфілда найнепомітніша

там з усіх. Він акуратно вибрав для себе місце, а отже, вулиця жирного

екс-копа міститься точно посередині його люстерка заднього огляду. Якщо

Ходжес збирається на церемонію прощання з тією старою пані, він

спуститься з пагорба й поверне ліворуч на Ганновер-стрит.

А ось і він, усього лиш по восьмій тридцять — доволі набагато раніше, аніж очікував Брейді, оскільки прощання призначене тільки на десяту, а до

похоронного салону звідси не більше двадцяти хвилин їзди. Коли машина

жирного екс-копа робить лівий поворот, Брейді дивується ще дужче, побачивши, що той у ній не сам. Пасажиркою в нього якась жінка і, хоча

Брейді бачить її лише мельком, цього йому достатньо, щоб ідентифікувати

сестру Олівії Трелоні. Вона опустила люстерко, щоб дивитися в нього, поки

причісує собі волосся. Очевидний висновок — вона провела цю ніч у

холостяцькому бунгало жирного екс-копа.

Брейді наче громом вражений. Навіщо, во ім’я Господнє, їй це було робити?

Ходжес же старий, він жирний, він потворний. Не могла ж вона насправді

займатися з ним сексом, чи могла? Така думка неймовірна. Потім він

згадує, як полегшувала йому найдужчий головний біль його мати, і розуміє

— неохоче, — що коли йдеться про секс, будь-яке парування є ймовірним.

Але думка, що Ходжес робить це з сестрою Олівії Трелоні, буквально його

бісить (і великою мірою це так, бо можна вважати, що саме Брейді їх звів

разом). Ходжес мусив би сидіти перед своїм телевізором і обдумувати

самогубство. Він не має права на насолоду навіть за допомоги баночки

вазеліну та власної правої руки, не те що на увагу симпатичної блондинки.

Брейді думає: «Либонь, вона зайняла ліжко, тоді як він спав на дивані».

Така думка принаймні близька до логічної, й з нею він почувається краще.

Він припускає, що Ходжес, якби дуже схотів, міг би мати секс з

симпатичною блондинкою… але він мусив би за це заплатити. «Ця шльондра

мусила б ще й вимагати приплати за зайву вагу», — думає він, заводячи

машину, і сміється.

Перш ніж виїхати з парковки, він відкриває бардачок, виймає Річ Другу й

кладе її на пасажирське сидіння. Він не використовував її від минулого

року, але має намір скористатися нею сьогодні. І то, мабуть, не біля

похоронного салону, бо він має сумніви, що вони просто зараз їдуть саме

туди. Зараз ще занадто рано. Брейді вважає, що вони спершу заїдуть до

кондо на Озерній авеню, але йому нема необхідності з’являтися там щойно

слідом за ними, досить і того, якщо він буде там, коли вони звідти

від’їжджатимуть. Він уже знає, яким чином він усе зробить.

Усе буде, як у старі добрі часи.

Уже в центрі міста, на світлофорі, він телефонує в «Дискаунт Електронікс»

Тоунзу Фробішеру й каже, що не зможе сьогодні вийти на роботу. Напевне, впродовж усього тижня не зможе. Міцно затиснувши собі ніздрі зігнутими

пальцями, щоб надати голосу гугнявості, він повідомляє Тоунзу, що в нього

грип. Думаючи про концерт «Довколишніх» в «МАКу» у вівторок, і про свій

самогубчий жилет, він уявляє, ніби додає: «На наступному тижні грипу в

мене не буде, я просто буду мертвим». Він завершує зв’язок, кидає телефон

на пасажирське сидіння поряд із Річчю Два й починає сміятись. Якась жінка

в сусідньому ряду, вся така виряджена до роботи, дивиться на нього.

Брейді, котрий регоче вже так нестримно, що аж по щоках йому біжать

сльози, а з носа шмарклі, показує їй середнього пальця.

9

— Ти балакав зі своєю подругою з архівного відділу? — питає Джейні.

— З Марло Еверет, йо. Вона завжди зрання на роботі. Піт Гантлі, мій

старий напарник, зазвичай клявся, що це тому, бо вона звідти ніколи не

йде.

— Зроби-но ласку, розкажи, яку байку ти їй управив?

— Що деякі з моїх сусідів розповіли, ніби бачили якогось парубка, котрий

пробував машини, перевіряючи, чи не знайдуться серед них незамкнені. Я

сказав, що мені, здається, пригадується пошесть пограбувань машин у

центрі міста кілька років тому, а винуватця так ніколи й не було

впіймано.

— Угу-угу, а оте, коли ти сказав, що не перетворюватимешся на дядюру, про

що то було?

— Дядюри — це копи на пенсії, які ніяк не можуть забути про свою роботу.

Вони роблять запити Марло, бажаючи, щоб вона перевірила номери машин, які

з тієї чи іншої причини здалися їм дивними. Або, начепивши на себе

всратись-який копівський вираз, присікаються до когось, хто здався їм

підозрілим, і вимагають посвідчення особи. Потім телефонують Марло та

просять перевірити, чи не затримували вже колись такого-от, чи не

перебуває він у розшуку.

— І вона не проти?

— О, вона криє таких лайкою, але думаю, то заради видимості, насправді

вона не проти. Один такий старий дивак на ім’я Кенні Шейз кілька років

тому зробив запит «шістдесят п’ять» — це такий новий код, «підозрілива

поведінка», введений після одинадцятого вересня 2001-го. Той парубок, якого він прикмітив, виявився не терористом, просто перебував у розшуку

за вбивство цілої родини в Канзасі ще у 1987.

— Ого. Він отримав якусь медаль?

— Нічого, окрім «молодчага», а більшого йому було й не треба. Він помер

місяців за шість після того.

Ковтнув пістоля, ось що зробив Кенні Шейз, натиснув гачок раніше, ніж

його дожер рак легенів.

Дзвонить Ходжесів мобільний. Звуком приглушеним, бо той знову був

залишений у бардачку. Джейні виловлює його звідти й з іронічною посмішкою

подає Ходжесу.

— Агов, Марло, оце так швидкість. Ти щось знайшла? Є бодай щось?

Він слухає, раз у раз киває почутому, промовляючи «угу-угу», і в той же

час не проґавлює жодної нагоди просунутися вперед у щільному вранішньому

дорожньому русі. Він дякує Марло й відмикається, але коли простягає свою

«Нокію» назад Джейні, та мотає головою.

— Поклади телефон собі до кишені. Хтось іще тобі може дзвонити. Я

розумію, це доволі дивна концепція, але спробуй увібрати її собі до

голови. Що ти дізнався?

— Починаючи з вересня 2007-го, зафіксовано понад десяток крадіжок з машин

у центрі міста. Марло каже, що їх могло бути навіть більше, бо люди, в

яких не вкрали нічого цінного, мають тенденцію не заявляти про те, що

хтось нишпорив у їхніх машинах. Дехто навіть не помічає, що в них таке

було трапилось. Останній рапорт датовано березнем 2009-го, менш як за три

тижні перед Бійнею при Міському Центрі. Це був наш парубок, Джейні. Я в

цьому впевнений. Ми зараз натрапили на його сліди, а це означає, що ми

вже в нього на хвості.

— Добре.

— Я думаю, ми його знайдемо. Якщо так, твій адвокат — Шрон — піде в

поліцію й повідомить Піту Гантлі. Той зробить все решту. У нас з тобою на

це так само нема різниці в поглядах, авжеж?

— Так. Але до того він наш. На це у нас з тобою так само не буде різниці

в поглядах, правильно?

— Абсолютно.

Він уже котиться по Озерній авеню, і ось, є вільне місце просто перед

домом покійної місіс Вортон. Коли тобі пре удача, вона пре валом. Ходжес

здає задом, загадуючись, скільки разів на цьому самому місці паркувалася

Олівія Трелоні.

Тимчасом як Ходжес згодовує гроші лічильнику, Джейні занепокоєно дивиться

собі на годинник.

— Розслабся, — каже він. — У нас ще повно часу.

Вона прямує до дверей, а він натискає на ключ-картці кнопку ЗАМОК. Він

робить це бездумно, він думає про Містера Мерседеса, але звичка є

звичкою. Поклавши ключі до кишені, він поспішає слідом за Джейні, щоб

встигнути притримати для неї двері.

Він думає: «Я перетворююся на сентиментального дурника».

А потім думає: «Ну то й що?»

10

За п’ять хвилин по тому по Озерній авеню вже їде «субару» кольору грязі.

Порівнявшись із Ходжесовою «тойотою», він стишує швидкість, аж мало не

зупиняється, але потім Брейді вмикає лівий поворот і заїжджає до

парковочного гаража на протилежному боці вулиці.

Там повно вільних місць на першому й другому рівнях, але всі вони з

внутрішнього боку і йому не годяться. Те, що йому потрібне, він знаходить

на майже пустельному третьому рівні: місце на східному боці гаража, звідки добре видно Озерну авеню. Він ставить машину, підходить до

бетонного парапету й дивиться через вулицю вниз, на Ходжесову «тойоту».

На його око, відстань до неї становить приблизно шістдесят ярдів[265].

Відкритий простір, нема нічого, що могло б блокувати сигнал, а отже це

ласий шматочок для Другої Речі.

Щоби вбити час, Брейді сідає знову до машини, вмикає свій «айПад» і

заходить на сайт Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу.

Він дізнається, що «Мінго аудиторія» — найбільший зал у цьому закладі.

«Воно й зрозуміло, — думає Брейді, — бо це, мабуть, єдина частина «МАКу», яка заробляє гроші». Узимку там грає міський симфонічний оркестр, плюс

ставляться балети та відбуваються лекції, і всяке такого штибу мистецьке

лайно, але з червня до серпня «Мінго» майже цілком віддається поп-музиці.

Судячи з їхнього веб-сайту, після «Довколишніх» там заплановано шоу

«Літня пісенна кавалькада зірок», включно з «Орлами», Стінгом, Джоном

Мелленкемпом, Аланом Джексоном, Полом Саймоном і Брюсом

Спрінгстіном[266]. Звучить добре, але Брейді гадає, що люди, які купили

абонементи на все літо, будуть розчаровані. Цього літа в «Мінго»

відбудеться тільки одне шоу, і то коротке, яке завершиться панк-співанкою

«Помріть, ви, нікчемні мазефакери».

Веб-сайт повідомляє, що в аудиторії чотири тисячі п’ятсот місць.

Також там повідомляється, що всі квитки на концерт «Довколишніх»

розпродано.

Брейді телефонує до фабрики морозива, Ширлі Ортон. Знов прищемивши собі

носа, він каже їй, що їй варто повідомити Руді Стенхопа, щоб той був

напоготові. Він каже їй, що постарається вийти в четвер або в п’ятницю, але краще їй на нього не розраховувати; у нього грип.

Як він і очікував, слово на «г» лякає Ширлі.

— Навіть не наближайся до цього місця, поки не покажеш мені довідку від

твого лікаря, що ти не заразний. Якщо в тебе грип, ти не можеш продавати

морозиво дітям.

— Я бе знау, — гундосить Брейді крізь затиснути ніздрі. — Бибач, Ширлі.

Дубаю, я бідхобив його бід сбоєї батері. Беді довелося бокласти її в

ліжко.

Все це стає таким кумедним, що в нього починають кривитися губи.

— Ну, тобі треба поберегтися…

— Я бушу йти, — каже він і обриває зв’язок, перш ніж крізь нього

промітається черговий смерч істеричного реготу. Так, йому довелося

покласти матір у ліжко. І саме так, причиною був грип. Не свинячий грип, і не пташиний, але новий його штам, що зветься «ховраховий грип». Брейді

виє, гатячи кулаком по приладовій панелі свого «субару». Він гатить так

сильно, що забиває собі руку, і від цього його регіт стає ще нестямнішим.

Цей припадок триває, аж поки в нього не з’являється біль у животі, поки

він не відчуває, що ось-ось може виригати. Сміх тільки-но почав вщухати, коли він бачить, що парадні двері кондомініуму на протилежному боці

вулиці відкриваються.

Брейді хапає Річ Другу й посуває на ній тумблер-повзунок. Загорається

жовтий вогник готовності. Брейді витягує короткий цурупалок антени. Він

вилазить з машини, тепер уже не сміючись, і знову підкрадається до

бетонного парапету, не забуваючи триматися в тіні найближчої опорної

колони. Він кладе великий палець на тумблер і націлює Річ Другу вниз —

проте не на «Тойоту». Він цілиться на Ходжеса, котрий якраз риється у

себе в кишені штанів. Блондинка стоїть поряд з ним, вона в тому самому

брючному костюмі, який був на ній до цього, але з іншими туфлями й

сумкою.

Ходжес дістає свої ключі.

Брейді посуває тумблер Другої Речі, і жовтий вогник готовності змінюється

на робочий зелений. Блимають фари Ходжесової машини. Тієї ж миті один раз

коротко блимає зелений вогник на Другій Речі. Вона перехопила код СПД

«Тойоти» і запам’ятала його точно так, як колись була перехопила код

«мерседеса» місіс Трелоні.

Брейді використовував свою Другу Річ майже два роки, крадучи СПД і

відмикаючи машини, щоб почистити їх від цінних речей і грошей. Прибуток

від цих авантюр був незначним, але збудження вони дарували однаково

яскраве. Коли він знайшов запасний ключ у бардачку «мерседеса» місіс

Трелоні (той лежав у пластиковому пакеті разом з інструкцією до машини й

реєстраційними документами), першою його думкою було — вкрасти машину, весело прокотитися на ній по всьому місту й покинути. Трішки її побити, просто заради розваги. Можливо, порізати оббивку сидінь. Але якийсь

інстинкт підказав йому залишити все, як було. Що цей «мерседес» може ще

зіграти більшу роль. І так воно й сповнилося.

Брейді застрибує до своєї машини й кладе Річ Другу до власного бардачка.

Він дуже задоволений цією вранішньою роботою, але ранок ще не закінчився.

Ходжес і сестра Олівії поїдуть на прощання. Брейді ж має попереду

побачення. «МАК» наразі вже мусить бути відкритим, тож він бажає там

роздивитися. Побачити, що в них там є із заходів безпеки. Перевірити, де

в них встановлені камери стеження.

Брейді думає: «Я знайду шлях, як туди пробратися. Мені зараз пре».

А ще йому також треба зайти в інтернет і виграти квиток на четверговий

концерт. Діла, діла, діла.

Він починає насвистувати.

11

Ходжес і Джейні Паттерсон входять у залу Вічного Упокою Похоронного

салону Соумса за чверть до десятої і, завдяки її наполяганням поспішати, вони опиняються тут першими. Віко труни відкрите. Нижню її половину

задрапіровано фестонами блакитного шовку. Елізабет Вортон у білій сукні в

дрібні блакитні квіточки, які кольором гармонують з драпіровкою. Очі в

неї заплющені. Щоки рожеві.

Джейні біжить проходом між двома шеренгами складаних стільців. Кидає

короткий погляд на свою матір, потім поспішає назад. Губи в неї тремтять.

— Нехай дядько Генрі називає кремацію варварством, якщо йому так

хочеться, але справжнім варварським ритуалом є оце лайно з відкритою

труною. Вона зовсім не схожа на мою матір, вона схожа на якусь набиту

тирсою ляльку.

— Тоді чому…

— Я на це погодилася, аби лиш заткнути дядька Генрі з його теревенями про

кремацію. Вбережи нас Господь, щоб він не зазирнув під драпіровку й не

побачив, що труна з пресованого картону, пофарбованого на сіре, щоб мати

вигляд металевої. Тоді тут буде… ну, сам розумієш…

— Розумію, — каже Ходжес, обнімаючи Джейні однією рукою.

Потрошку досередини просочуються подруги покійної жінки, першими Алтея

Ґрін, її сиділка, і місіс Гаррис, що була доморядницею. О двадцять хвилин

по десятій, чи десь так («З модним запізненням», — думає Ходжес) прибуває, спираючись на руку свого брата, тітка Шарлотта. Дядько Генрі

веде її по проходу, сам коротко позирає на труп, потім відступає назад.

Тітка Шарлотта задивлено вглядається у відкинуте вгору обличчя, потім

нахиляється і цілує мертві губи. Ледь чутним голосом вона промовляє:

— Ох, сестро, ох, сестро.

Уперше, відтоді як він з нею познайомився, Ходжес відчуває з її приводу

щось інше за роздратування.

Декотрі там тихо тиняються, дехто перешіптується, лунають кілька

приглушених спалахів сміху. Джейні обходить гостей, говорячи з кожним (їх

там не більше дюжини, всі того типу, що його дочка Ходжеса називає

«золотою старістю»), ретельно виконуючи свої обов’язки. До неї

приєднується дядько Генрі, і в однім випадку, коли Джейні губиться — вона

намагалася втішити місіс Ґрін — він обнімає її за плечі. Ходжесу приємно

це бачити. «Рідна кров промовляє, — думає він. — У такі моменти, як цей, вона завжди промовляє».

Він тут чужа людина й тому вирішує подихати свіжим повітрям. Пару хвилин

він стоїть на передньому ґанку, уважно обводить поглядом кілька

автомобілів, припаркованих на протилежному боці вулиці, видивляючись

чоловіка, який би самотньо сидів у якомусь з них. Нікого такого не бачить

і раптом усвідомлює, що він сьогодні не бачив також і Холлі Мимрі.

Неспішно він іде за ріг, де гостьова парковка, і ось вона, там, тулиться, наче на сідалі, на задньому ґанку. На ній рідкісно недолуга коричнева

сукня до литок. Волосся в неї зібране у недолугі бублики на скронях. Для

Ходжеса вона схожа на принцесу Лею, яка рік просиділа на дієті Карен

Карпентер[267].

Вона помічає на хіднику його тінь, здригається і щось ховає, прикривши

долонею. Він підходить ближче, прихована річ виявляється напівдокуреною

сигаретою. Вона дивиться на нього примруженими, стривоженими очима.

Ходжесу спадає на думку, що це погляд собаки, яку багато разів били

скрученою газетою за те, що напудила під кухонним столом.

— Не кажіть моїй матері. Вона думає, що я кинула.

— Зі мною ваша таємниця в безпеці, — каже Ходжес, думаючи собі, що Холлі

вже досить доросла, щоб непокоїтися через несхвалення мамунею своєї, радше за все, єдиної поганої звички. — Можна мені посидіти поряд із вами?

— А чому ви не всередині, разом з Джейні?

Але вона посувається, даючи йому місце.

— Просто вийшов подихати. Окрім самої Джейні, я не знаю там жодної

людини.

Вона озирає його всього з безцеремонною цікавістю дитини.

— Ви з моєю кузиною коханці?

Він заскочений не самим цим питанням, а тим ненормальним фактом, що воно

викликає в нього бажання розсміятись. Він трохи шкодує, що не дав їй на

самоті докурити тут її заборонену сигарету.

— Ну, — мовить він, — ми з нею добрі друзі. Може, краще облишимо цю тему?

Вона знизує плечима й випускає дим крізь ніздрі.

— Та для мене це гаразд. Я вважаю, що жінка мусить мати коханців, якщо

вони їй потрібні. Мені самій ні. Мене не цікавлять чоловіки. Не те, щоби

я була лесбійкою. Навіть не думайте такого. Я пишу поезію.

— Йо? Справді?

— Так. — І відразу, без паузи, наче йдеться про те саме. — Моя мати не

любить Джейні.

— Справді?

— Вона думає, що Джейні не мусила забирати собі всі ті гроші, які

залишила їй Олівія. Вона каже, що це несправедливо. Можливо, й так, але

мені це байдуже, особисто мені.

Вона кусає собі губи на той манер, від якого Ходжеса навідує бентежне

почуття дежавю, але вистачає якоїсь секунди, щоб зрозуміти, чому так: точно так це робила Олівія Трелоні під час їхніх співбесід у поліції.

Рідна кров промовляє. Вона майже завжди промовляє.

— Ви не заходили досередини, — каже він.

— Ні, і не збираюся, і вона мене не змусить. Я ніколи не бачила мертвої

людини й не бажаю розпочинати це робити зараз. Від цього в мене будуть

кошмари.

Вона гасить сигарету об край ґанку, не затираючи її, а виламуючи вогонь, тицяючи недопалком, поки не летять іскри й розламується фільтр. Обличчя в

неї бліде, як матове скло. Її починає трусити (коліна в неї майже

буквально стукотять), і якщо вона не перестане жувати собі нижню губу, то

ось-ось її прокусить.

— Це найгірша частина, — промовляє вона, і зараз зовсім не мимрить.

Фактично, якщо її голос не перестане підноситись, невдовзі це стане

криком. — Це найгірша частина, це найгірша частина, це найгірша частина!

Він обнімає її однією рукою за тремтячі плечі. На мить це тремтіння

переростає в суцільну вібрацію всього її тіла. Він упевнено очікує, що

зараз вона зірветься й побіжить (можливо, затримавшись достатньо лише для

того, щоб обізвати його лапачем і дати ляпаса по обличчю). Потім дрижання

стишується і вона природно кладе йому голову на плече. Дихання в неї

уривчасте.

— Ви праві, — каже він. — Це найгірша частина. Завтра вже буде краще.

— А труна буде закрита?

— Йо.