Містер Мерседес vk.com/with_books

Він скаже Джейні, що так і треба зробити, якщо тільки вона не хоче, щоб

її кузина знову висиджувала тут, у компанії катафалків.

Холлі з беззахисним лицем дивиться на нього. «У ній нема збіса й сліду

непересічності, — думає Ходжес, — бодай єдиної дрібки гумору, ані крихти

лукавства». Йому доведеться пошкодувати про це хибне сприйняття, але

наразі він відзначає, що знову йому згадується Олівія Трелоні. Як до неї

ставилася преса, як ставилися до неї копи. Включно з ним самим.

— Ви обіцяєте, що вона буде закритою?

— Так.

— Правдиво обіцяєте?

— Присягаюся, якщо хочете. — А потім, усе ще думаючи про Олівію і про

згодовувану їй через комп’ютер Містером Мерседесом отруту. — Холлі, а ви

приймаєте свої ліки?

Очі в неї розчахуються:

— Звідки ви знаєте, що я приймаю «Лексапро»[268]? Це вона вам сказала?

— Ніхто мені нічого не казав. Нікому й не потрібно було цього робити.

Раніше я був детективом. — Він трохи міцніше стискає її плечі й злегка, по-дружньому, її струшує. — А тепер дайте відповідь на моє запитання.

— Вони в мене в сумочці. Я їх сьогодні не приймала, тому що… — вона видає

короткий, нервовий смішок. — Бо вони змушують мене часто пісяти.

— Якщо я принесу склянку води, ви приймете їх зараз?

— Так. Заради вас. — Знову той беззахисний погляд, погляд маленької

дитини, дорослої лише на вигляд. — Ви подобаєтеся мені. Ви добрий

чоловік. Джейні пощастило. Мені ніколи в житті не щастило. У мене навіть

бойфренда ніколи не було.

— Я принесу вам води, — каже Ходжес, підводячись. На розі будівлі він

озирається назад. Вона намагається підкурити собі нову сигарету, але

виходить це в неї нелегко, бо повернулися її дрижаки. Вона тримає свою

одноразову запальничку «Бік» обома руками, наче стрілець пістолет у

поліцейському тирі.

Усередині Джейні питає його, де він був. Він їй розповідає і питається, чи буде закрита труна завтра під час меморіальної служби.

— Гадаю, це єдиний спосіб, яким ти можеш змусити її зайти досередини, —

каже він.

Джейні дивиться на свою тітку, та тепер стоїть у центрі гурту літніх

жінок, і всі вони жваво теревенять.

— Ця курва навіть не помітила, що Холлі нема тут, — каже вона. — А знаєш

що, я щойно вирішила, що труни взагалі завтра тут не буде. Я скажу

похоронному розпоряднику, щоб заховали її десь з виду, а якщо тітоньці Ш.

це не сподобається, нехай собі хоч обригається. Перекажи це Холлі, гаразд?

Скрадливо маневруючи, розпорядник похорону проводить Ходжеса до

сусіднього приміщення, де приготовано напої і наїдки. Він бере пляшку

води «Дасані»[269] і несе її на парковку. Там він передає те, що йому

щойно була сказала Джейні, й сидить поряд із Холлі, поки вона не приймає

одну зі своїх маленьких, білих капсул щастя. Коли ту вже проковтнуто, Холлі йому усміхається:

— Ви мені дійсно подобаєтеся.

І, використовуючи те чудесне, видресируване поліцейською службою вміння

переконливо проказувати брехню, Ходжес тепло відповідає:

— Ви мені теж подобаєтеся, Холлі.

12

Міський арт-культурний комплекс Середнього Заходу, чи то «МАК», місцева

газета й Торговельна палата називають «Лувром Середнього Заходу»

(мешканці цього середньозахідного міста називають його «наш Лува»).

Комплекс займає шість акрів дорогої землі в самому центрі міста, а

домінує тут кругла будівля, що нагадує Брейді той гігантський НЛО, який

з’являється наприкінці «Близьких контактів третього ступеня»[270]. Це і є

аудиторія «Мінго».

Він проходиться довкола, до технічного боку будівлі, де суцільна метушня, як на мурашнику літнього дня. Сюди й звідси поспішають ваговози, робітники вивантажують різноманітне знаряддя, включно з — дивно, але

правда — чимсь, що скидається на секції паркового чортового колеса. Є там

також і задники (він гадає, що саме так вони називаються), на яких

зображено зоряне небо й білий піщаний пляж із парочками, які рука в руку

прогулюються вздовж краю води. У кожного робітника, примічає він, пришпилений до сорочки або висить на шиї ідентифікаційний бедж. Це

кепсько.

Вхід на вантажну платформу охороняє кабінка служби безпеки, це також

кепсько, проте Брейді все одно без поспіху йде туди, думаючи: «Без ризику

нема винагороди». Охоронців там двоє. Один сидить всередині, похапцем жує

круглий сендвіч, одночасно дивлячись на півдюжини екранів

відеоспостереження. Інший виходить, щоб перехопити Брейді. Він у сонячних

окулярах. Брейді бачить у лінзах своє відображення з великою, доброю

усмішкою типу «вау-це-так-цікаво» на обличчі.

— Допомогти вам, сер?

— Мені просто цікаво, що тут відбувається, — каже Брейді. Він показує

рукою. — Це ж ніби схоже на чортове колесо!

— Великий концерт буде тут у четвер увечері, — каже охоронець. — Цей гурт

розкручує свій новий альбом. «Поцілунки на півдорозі», так, здається, він

називається.

— Ого, вони дійсно стараються себе показати, хіба не так? — дивується

Брейді.

Охоронець фиркає:

— Що менше вони вміють співати, то більше декорацій. А от знаєте що? Коли

минулого вересня у нас тут був Тоні Беннет, він був сам-один[271]. Навіть

без власного гурту. Йому акомпанував Міський симфонічний оркестр. Ото був

концерт. Ніяких верескливих дітлахів. Справжня музика. Маєте щось на

думці, га?

— А чи не можна мені було б пройти туди, швиденько поглянути. Можливо, зняти пару кадрів на мобільний?

— Аж ніяк. — Охоронець оглядає його уважніше. Брейді це не подобається. —

Фактично, вам тут зовсім неможна перебувати. Отже…

— Ясно, ясно. — Брейді розтягує губи в іще ширшій усмішці. Час іти

звідси. У будь-якому випадку тут йому нічого не світить; якщо в них тут

уже зараз чатують два парубки, ввечері у четвер їх тут буде з півдюжини.

— Дякую вам, що витратили свій час поговорити зі мною.

— Без проблем.

Брейді показує йому великого пальця. Жлоб-охоронець відповідає йому тим

же жестом, але стоїть у дверях їхньої кабінки, дивиться, як Брейді йде

геть.

Він неспішно чимчикує вздовж широчезної і майже порожньої парковки, яка

буде майже вщерть заповненою у вечір виступу «Довколишніх». Усмішка з

нього стерлась. Він у задумі про тих ганчір’яноголових уйобків, які

дев’ять років тому ввігнали пару реактивних лайнерів у Світовий

торговельний центр. Він думає (без жодного сліду іронії): «Вони зіпсували

таку ціль для решти нас».

Повільна п’ятихвилинна подорож приводить його до ряду дверей, крізь які в

четвер проходитимуть фанати гурту. Щоби зайти досередини, він змушений

заплатити п’ять доларів «пропонованої пожертви». Фойє наразі являє собою

лунку галерею, заповнену шанувальниками мистецтва й групками школярів.

Прямо попереду сувенірна крамничка. Ліворуч коридор, який веде до

аудиторії «Мінго». Він широкий, як двосмужне шосе. Посередині нього

хромована стійка з табличкою, де написано: «ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК.

ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ».

Нема також жодних металодетекторів. Можливо, втім, що їх поки ще не

встановлювали, але Брейді майже цілком впевнений, що їх зовсім не

використовуватимуть. Майже чотири тисячі фанатів будуть пропихатися тут, й пищання-пискотіння металодетекторів створять кошмарні корки по всьому

приміщенню. Натомість тут буде сила-силенна охоронців, і всі такі ж

підозріливі й уїдливі, як той гівноїд в окулярах на задньому дворі.

Чоловік у стьобаному жилеті теплого червневого вечора відразу ж приверне

їхню увагу. Фактично, будь-який чоловік без дочки-тінібоперки з

зав’язаним у хвостик волоссям на причепі, приречений на увагу.

«Ви не могли б на хвилиночку відійти сюди, сер?»

Звісно, він може підірвати жилет тієї ж миті, на тому ж місці, і

вколошкати сотню чи й більше, але це не те, чого він бажає. Чого він

бажає, це поїхати додому, пошукати в інтернеті, дізнатися назву

найпопулярнішої пісні «Довколишніх» і потім клацнути тумблером на її

середині — коли малі лялечки-фанатки, зводячись зі своїх лялечно-

фанатських розумів, верещатимуть найгучніше.

Але перепони є значні.

Стоячи там, серед зазираючих до путівників пенсіонерів і дихаючих ротами

учнів молодших класів середньої школи, Брейді думає: «Хотілося б, аби

Френкі був живий. Якби він був живий, я повів би його на цей концерт. Він

був якраз достатньо тупий, щоб йому це сподобалося. Я б навіть дозволив

йому взяти з собою пожежну машинку Семмі». Ця думка наповнює його

глибоким і цілком щирим сумом, який часто його відвідує, коли він думає

про Френкі.

«Може, мені варто просто вбити жирного екс-копа й себе та на цьому

завершити кар’єру».

Тручи собі скроні, де починає накопичуватися черговий з отих його

головних болів (а мами тепер нема, щоб його полегшити), Брейді бреде по

фойє й заходить до арт-галереї Гарлоу Флойда, де великий плакат сповіщає, що «ЧЕРВЕНЬ — МІСЯЦЬ МАНЕ[272]».

Він не знає напевне, хто такий цей Мане, мабуть, черговий старий жабоїд-

мазило, як Ван Гог, але деякі з картин чудові. Йому нецікаві натюрморти

(навіщо, заради Бога, комусь хочеться витрачати свій час, малюючи

кавун?), але в деяких з решти є майже дика жорстокість. На одній з таких

мертвий матадор. Брейді, зі зчепленими за спиною руками, дивиться на цю

картину майже п’ять хвилин, ігноруючи людей, котрі пропихуються повз

нього або намагаються теж позирити на неї йому через плече. Матадор не

пошматований, нічого такого, але кров, що спливає з-під його лівого

плеча, виглядає реальнішою за кров у всіх тих жорстоких фільмах, які

будь-коли бачив Брейді, а бачив він їх повнісінько. Ця картина заспокоює

його, і очищає його, і коли він нарешті вирушає далі, він думає: «Мусить

все ж таки існувати якийсь спосіб, яким чином це зробити».

Раптом, не задумуючись, він завертає до сувенірної крамнички й купує

купку тематичного лайна «Довколишніх». Коли Брейді за десять хвилин

виходить звідти, тримаючи пакет з написом «У МЕНЕ СТАВСЯ НАПАД “МАКу”», він знову кидає погляд на прохід, що веде до аудиторії «Мінго». Усього

через чотири вечори від сьогодні цей коридор стане загоном для худоби, заповненим регочучими, штовхітливими, дико збудженими дівчатками, більшість з яких будуть супроводити їхні багатостраждальні батьки. З

цього місця Брейді видно, що крайню праву частину проходу вже

відгороджено від його решти оксамитовим канатом. При початку цього

відокремленого міні-коридору є інша табличка, на іншому стояку.

Брейді читає напис на ній і думає: «Ох, Боже мій».

«Ох… Боже… мій».

13

У квартирі, яка колись належала Елізабет Вортон, Джейні скидає з себе

туфлі на високих підборах і бухається на диван.

— Слава Богу, це закінчилося. Воно тривало тисячу років чи дві?

— Дві, — відгукується Ходжес. — У тебе вигляд жінки, якій не завадило б

трохи поспати.

— Я спала аж до восьмої, — протестує вона, але на слух Ходжеса це звучить

кволо.

— Все одно це непогана ідея.

— Зважаючи на той факт, що мені ще сьогодні вечеряти з родичами в

Цукрових Пригірках, ви могли б собі поки тут щось знайти, детективе. До

речі, ти від цієї вечері звільнений. Здогадуюсь, вони бажають побалакати

про улюблену всіма музичну комедію «Мільйони Джейні».

— Мене б це не здивувало.

— Я збираюся розділити з ними здобич, отриману від Оллі. Точно навпіл.

Ходжес починає сміятись. Він перестає, коли розуміє, що вона серйозна.

Джейні зводить вгору брови.

— Маєш із цим якусь проблему? Можливо, думаєш, що жалюгідний дріб’язок

три з половиною мільйони — це недостатньо, щоб підтримувати мене до

старості?

— Гадаю, що достатньо, але… все ж належить тобі. Олівія заповіла все

тобі.

— Так, і заповіт непорушний. Адвокат Шрон мене в цьому запевняє, проте це

все одно не означає, що Оллі була в здоровому розумі, коли його складала.

Ти сам це розумієш. Ти з нею бачився, балакав з нею. — Вона масажує собі

ступні крізь панчохи. — Крім того, якщо я віддам їм половину, я побачу, як вони її ділитимуть. Подумай про цінність такої розваги.

— Ти певна, що не хочеш, аби я йшов з тобою туди ввечері?

— Сьогодні ні, але завтра обов’язково. Завтра я сама не впораюсь.

— Я заберу тебе о чверть на десяту. Якщо ти не хочеш знову провести ніч у

мене, тобто.

— Спокусливо, але ні. Сьогоднішній вечір зарезервовано строго для

сімейної забави. І ще одне, поки ти не пішов. Дуже важливе.

Вона риється у себе в сумочці по ручку й блокнот. Пише, потім відриває

аркуш і простягає йому. Ходжес бачить дві групи цифр.

Джейні каже:

— Перший набір відкриває ворота садиби в Цукрових Пригірках. Другий

зупиняє охоронну сигналізацію. Коли ти зі своїм другом Джеромом

працюватимеш у четвер з комп’ютером Оллі, я відвозитиму тітку Шарлотту, Холлі й дядька Генрі в аеропорт. Якщо той парубок дійсно, як ти думаєш, щось підсадив у її комп’ютер… і та програма досі там є… я не думаю, що

зможу це витримати. — Вона дивиться на нього благально. — Ти це розумієш?

Скажи, що розумієш.

— Я розумію, — каже Ходжес. Він опускається поряд з нею навколішки, наче

чоловік, що збирається зробити пропозицію в якомусь із тих романтичних

романів, які так полюбляла його колишня дружина. Почасти він почувається

абсурдно. Утім, загалом — ні.

— Джейні, — мовить він.

Вона дивиться на нього, намагаючись усміхатися, але в неї це не зовсім

виходить.

— Пробач мені. За все. Мені так, так шкода.

Він не лише про неї думає зараз чи про її покійну сестру, що була

турботною і спричиняла турботи. Він думає про тих, котрі полягли біля

Міського Центру, особливо про ту жінку та її немовля.

Коли його висували на детектива, його ментором був парубок на ім’я Френк

Следж. Ходжес сприймав його як старого чоловіка, але Следж був тоді на

п’ятнадцять років молодшим за теперішнього Ходжеса. «Щоб я ніколи не чув, аби ти називав їх жертвами, — казав йому Следж. — Таке лайно строго для

засранців і тих, у кого нутро вигоріло вщент. Пам’ятай їхні імена.

Називай їх за їхніми іменами».

«Креї, — думає він. — Їхнє прізвище було Крей. Дженіс і Патриша».

Джейні обіймає його. Коли вона говорить, її дихання лоскоче йому вухо, від чого в нього мурашки по тілу й напіверекція.

— Коли це скінчиться, я збираюся повернутись до Каліфорнії. Я не можу тут

залишатися. Я думаю про тебе якнайкраще, Білле, і якби я залишилася тут, я, мабуть, у тебе закохалася б, але я не збираюся цього робити. Мені

потрібно розпочати все наново.

— Я розумію, — Ходжес відсторонюється, тримаючи її руками за плечі так, щоб мати змогу знову бачити її обличчя. Це красиве обличчя, але сьогодні

воно виглядає на її вік. — Усе гаразд.

Вона знову заривається в свою сумочку, цього разу по «Клінекс».

Просушивши собі очі, вона каже:

— Ти підкорив одне серце сьогодні.

— Га?.. — Потім він здогадується. — Холлі?

— Вона вважає тебе чудесним. Так вона мені сказала.

— Вона нагадує мені Олівію. Говорити з нею — це ніби отримати другий

шанс.

— Щоб виправити зроблене тоді?

— Йо.

Джейні морщить до нього носа й посміхається: «Йо».

14

Після полудня того дня Брейді вирушає на закупи. Він бере «Хонду»

покійної Дебори Енн, бо ця машина хетчбек[273]. І тим не менше, одна з

покупок ледве вміщується ззаду. Він думає, чи не заїхати по дорозі додому

до «Швидкісної пошти», перевірити, чи не прийшов замовлений ним під своїм

псевдонімом Ралф Джонс «Ховрах-геть», але все те здається тепер таким, ніби було тисячу років тому, тож який сенс? Та частина його життя

закінчилась. Скоро й решта також закінчиться, і яке ж то полегшення.

Він притуляє найбільшу зі своїх покупок до стіни гаража. Потім заходить у

дім і, після короткої затримки в кухні, щоби принюхатися (ані сліду

запаху гниття, принаймні поки що ні), спускається до свого командно-

контрольного центру. Він промовляє магічне слово, яким вмикається батарея

його комп’ютерів, але то лише за звичкою. Він не прагне прослизнути під

«Блакитну Парасольку Деббі», бо не має більше чого сказати жирному екс-

копу. Та частина його життя також закінчилася. Він дивиться собі на

годинник, бачить, що вже третя тридцять дня, і вираховує, що жирному екс-

копу залишилося жити ще приблизно двадцять годин.

«Якщо ти її дійсно їбеш, детективе Ходжес, — думає Брейді, — краще тобі

замочити свій кінець, поки ти все ще його маєш».

Він відмикає замок на дверях комори та входить до сухого й дещо масного

запаху саморобної пластикової вибухівки. Він озирає заповнені пластидом

взуттєві коробки й вибирає ту, що в ній були колись прогулянкові туфлі

«Мефісто»[274], які зараз у нього на ногах — лише минулого року мати

подарувала їх йому на Різдво. З полиці, що розташована вище, він висуває

коробку з мобільними телефонами. Узявши одну коробку зрив-глею й один з

телефонів, він несе їх до столу, що стоїть у центрі приміщення, і починає

працювати: кладе телефон у коробку й під’єднує його до простого

детонатора, що живиться від батарейок АА. Він вмикає телефон, аби

перевірити, що той працює, потім вимикає його знову. Шанси на те, що

хтось помилково набере номер цього одноразового телефону й висадить до

небес його командно-контрольний центр, мінімальні, але навіщо ризикувати?

Шанси на те, що його мати знайде отруєне м’ясо та зготує його собі на

обід також були невисокими, а бач, як воно обернулося.

Ні, це маля залишиться вимкнутим до десятої двадцяти завтрашнього ранку.

Саме тоді Брейді прогуляється на парковку поза Похоронним салоном Соумса.

Якщо там хтось буде, Брейді скаже, що хотів через парковку скоротити собі

шлях до автобусної зупинки на сусідній вулиці (яка, між іншим, там дійсно

є; він перевірив це на «МепКвесті»[275]). Але насправді він нікого там не

очікує. Усі вони будуть усередині на меморіальній службі. Ридатимуть

досхочу.

За допомогою Речі Другої він відкриє машину жирного екс-копа й покладе цю

взуттєву коробку на підлогу поза водійським сидінням. Знову замкне його

«Тойоту» і повернеться до власної машини. Чекатиме. Побачить, як той

проїде повз нього. Дозволить йому досягти наступного перехрестя, де

Брейді вже матиме певність, що він, Брейді, перебуватиме в безпеці від

вибухових осколків. І тоді…

— Ба-бах, — оголошує Брейді. — Їм знадобиться інша взуттєва коробка, щоб

його поховати.

Це доволі кумедно, і він сміється, ідучи назад до комори по свій

самогубчий жилет. Решту цього дня він проведе розбираючи його. Брейді

більше не потрібен цей жилет.

Він має кращу ідею.

15

Середа, 2 червня 2010 року, теплий і безхмарний день. Нехай, згідно з

календарем, усе ще триває весна, нехай у місцевих школах усе ще йдуть

заняття, але ці речі не відміняють того факту, що це чудовий літній день

у самому серці Америки[276].

Білл Ходжес — упакований у костюм, але поки що розкошуючи без краватки —

сидить у своєму кабінеті, переглядаючи список крадіжок із машин, який

Марло Еверет надіслала йому факсом. Він роздрукував собі мапу міста, і

тепер відзначає червоними цятками місце кожної крадіжки. Він вбачає, що

попереду в нього натруджені підошви, можливо, походити доведеться чимало, якщо комп’ютер Олівії нічого не подарує, проте існує певна ймовірність, що дехто з хазяїв обчищених машин згадають якийсь однаковий автомобіль.

Тому що Містер Мерседес мусив стежити за хазяями вибраних ним машин.

Ходжес щодо цього не має сумніву. Він мусив упевнитися, що вони пішли, перш ніж використовувати свій пристрій для відкривання машини.

«Він стежив за ними так само, як був стежив за мною», — думає Ходжес.

Це викресає щось у нього в голові — миттєву іскру якоїсь асоціації, і то

яскраву, але та згасає раніше, ніж він встигає побачити, що вона

висвітлює. Та з цим усе гаразд; якщо там дійсно щось мається, воно

повернеться. А тим часом він продовжує звіряти адреси й ставити червоні

позначки. У нього є ще двадцять хвилин до того, як слід уже буде

пов’язати на шию петлю краватки та їхати по Джейні.

Брейді Хартсфілд у своєму командно-контрольному центрі. Сьогодні болю в

голові нема, і його думки, так часто плутані, зараз такі ж ясні, як ті

різні кадри з «Дикої зграї», що слугують заставками на екранах його

комп’ютерів. Обережно від’єднавши від детонаторних дротів бруски

пластикової вибухівки, він повитягав їх зі свого самогубчого жилета.

Частина брусків пішли досередини яскраво-червоної подушки для сидіння, на

якій красується зухвале гасло великими літерами: «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА». Два

бруски, перем’ятих на циліндри, під’єднавши до них детонаторні дроти, він

опустив до горла яскраво-блакитного мішечка сечоприймача «Урінеста».

Закінчивши з цим, він акуратно наклеює на сечоприймач особливу липучку.

Він купив її вчора, разом з тематичною майкою, в сувенірній крамничці

«МАКу». На липучці написано: «ФАНАТ «ДОВКОЛИШНІХ» № 1». Він дивиться собі

на годинник. Майже дев’ята. Жирному екс-копу залишилося жити півтори

години. Можливо, трішки менше.

Старий напарник Ходжеса Піт Гантлі в одній із кімнат для допитів, не

тому, що має зараз когось допитувати, а тому, що тут він віддалений від

ранкового гармидеру й метушні загального приміщення поліцейського

відділку. Йому треба перечитати нотатки. О десятій у нього прес-

конференція, розповідь про останні важкі одкровення Доналда Дейвіса, і

він не хоче наробити під час неї якихось помилок. Убивця людей біля

Міського Центру — Містер Мерседес — перебуває якнайдалі від його думок.

У Лоутавні, під вивіскою певного ломбарду продають і купують зброю люди, які вважають, ніби за ними не стежать.

Джером Робінсон перед своїм комп’ютером, слухає аудіотреки з веб-сайту

«Звучить добре для мене»[277]. Він слухає якусь жінку, яка істерично

сміється. Він слухає чоловіка, який насвистує «Денні Бой»[278]. Він

слухає булькотіння чоловіка, який полоще горло, і жінку, що, вочевидь, агонізує в якомусь оргазмі. Кінець-кінцем він знаходить той трек, який

йому потрібен. Назва в нього проста: «ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ».

Під ним, на нижньому поверсі, вривається в кухню його сестричка Барбара, з Оделлом, що біжить за нею по п’ятах. На Барбарі блискітлива спідничка, торохкітливі сабо та майка із зображенням рудуватого хлопця. Під його

акуратною укладкою й сяячою посмішкою читається переказ: «ЛЮБЛЮ КЕМА

100БАЛЬНО». Вона питає в матері, чи не занадто дитиняче таке вбрання, щоби йти в ньому на концерт. Мати (мабуть, пам’ятаючи, в чому була

одягнена вона сама на своєму першому концерті) посміхається й каже, що

вбрання перфектне. Барбара питається, чи можна їй вдягти материні

сережки-дармовиси з символами миру. Так, звичайно. А помаду? Ну… гаразд.

Тіні на очі? Вибач, ні. Барбара видає смішок ґатунку «спиток — не збиток»

і бурхливо обнімає свою матір.

— Не можу дочекатися завтрашнього вечора, — каже вона.

Холлі Джібні у ванній кімнаті дому в Цукрових Пригірках мріє уникнути

меморіальної служби, розуміючи, що мати їй нізащо цього не дозволить.

Якщо вона відмовлятиметься, кажучи, що погано почувається, відповіддю на

цю її подачу буде оте, материне, що сягає іще початків дитинства Холлі:

«Що люди подумають!» А якщо Холлі відмовиться, сказавши, що не має

значення, що подумають люди, однаково вони ніколи в житті більше тих

людей не побачать знову (за винятком Джейні)? Мати дивитиметься на неї

так, немов Холлі заговорила якоюсь іноземною мовою. Вона приймає свої

ліки «Лексапро», але, коли чистить зуби, їй так скручує в животі, що вона

вибльовує їх назад. Шарлотта гукає, питаючись, чи скоро вона вже буде

готова. Холлі гукає у відповідь, що вже майже. Вона змиває воду в унітазі

й думає: «Принаймні бойфренд Джейні там буде. Білл. Він гарний».

Джейні Паттерсон вдумливо одягається в квартирі своєї покійної матері: темні панчохи, чорна спідниця, чорний жакет поверх блузи кольору

найглибшої опівнічної синяви. Вона думає про те, що була сказала Біллу —

що може закохатися в нього, якщо залишиться тут. То було епатажним

прикриттям правди, тому що вона вже в нього закохана. Їй зрозуміло, що

якийсь психотерапевт усміхнувся б і сказав, що це фіксація на татусеві. А

якщо так, Джейні усміхнулася б у відповідь і сказала, що все це дурні

фройдистські брехні. Її батько був голомозим бухгалтером, який залишався

відсутнім, навіть коли він був присутнім поряд. А Білл Ходжес присутній, це щонайменше, що про нього можна сказати. Це те, що їй у ньому

подобається. Їй також подобається той капелюх, який вона йому купила. Ота

федора Філіпа Марлоу. Вона кидає погляд на годинник і бачить, що вже

чверть по дев’ятій. Краще б йому вже приїхати.

Якщо він запізниться, вона його вб’є.

16

Він не запізнюється і приїздить у капелюсі. Джейні каже йому, що він має

гарний вигляд. Він каже їй, що вона ще кращий. Вона посміхається і цілує

його.

— Нумо, зробімо, що мусимо, — каже він.

Джейні морщить носа й відповідає:

— Йо.

Вони їдуть до похоронного салону, де знову опиняються першими з тих, хто

має сюди прибути. Ходжес провадить її до зали Вічного Упокою. Вона

озирається довкола та схвально киває. Програмки служби лежать на сидіннях

складаних стільців. Труни нема, замість неї більш-менш подібний до олтара

столик з букетиками весняних квітів на ньому. Приглушений майже до

нечутності, з аудіосистеми салону звучить Брамс[279].

— Гаразд? — питається Ходжес.

— Годиться.

Вона робить глибокий вдих і повторює те, що він був сказав двадцять

хвилин тому:

— Нумо, зробімо, що мусимо.

В основному збирається той самий гурт людей, які були тут і вчора. Джейні

зустрічає їх біля дверей. Поки вона потискає руки, й обіймається, і каже

усі ті правильні речі, Ходжес стоїть поряд, спостерігаючи автомобілі, що

проїжджають вулицею. Він не помічає нічого такого, що здійняло б вгору

червоний прапорець, у тім числі й «субару» кольору грязі, що котиться

повз, не стишуючи швидкості.

На парковку за будівлею завертає орендований «шеві» з наліпкою

«Герца»[280] скраю лобового скла. Невдовзі, несучи поперед себе свій

злегка хитливий, директорський живіт, з’являється дядько Генрі. Слідом за

ним йдуть тітка Шарлотта й Холлі, Шарлотта — вчепившись пальцями в білій

рукавичці в руку дочки вище ліктя. На око Ходжеса, тітонька Ш. схожа на

якусь поліцейську начальницю, яка супроводжує арештантку — скажімо, наркоманку — до окружної буцегарні. Холлі навіть іще блідіша, ніж учора, якщо таке взагалі можливе. На ній той самий безформний коричневий

балахон, і вона вже обкусала в себе з губ більшу частину помади.

Вона дарує Ходжесу доволі боязку посмішку. Ходжес пропонує їй руку, вона

хапається за неї й тримає з панічною міцністю, поки Шарлотта не затягує

її до Зали Мертвих.

Розпорядником церемонії виступає молодий священик з церкви, яку

відвідувала місіс Вортон допоки їй не погіршало так, що вона вже не могла

виходити в неділю. Він читає передбачуваний пасаж із Приповістей — той, що про чеснотну жінку[281]. Ходжесу хочеться зауважити, що покійна могла

бути дорожчою за перли, крім того, він сумнівається, щоб вона бодай

колись працювала з вовною й льоном. Утім, усе це звучить поетично, і на

той час, коли священик закінчує, вже скрапують сльози. Нехай цей парубок

і молодий, але він достатньо кмітливий, щоб не славословити людину, яку

сам ледве знав. Замість цього він запрошує висловитися тих, хто «мають

дорогоцінні спогади» про покійну Елізабет. Це роблять кілька присутніх, починаючи з Алтеї Ґрін, сиділки, і закінчуючи єдиною живою дочкою. Джейні

спокійна, її виступ короткий і простий:

— Мені хотілося б, щоб у нас із мамою було більше часу, — закінчує вона.

17

Брейді зупиняє машину за рогом о п’ять хвилин по десятій і не лінується

вкидати гроші за стоянку до лічильника, аж поки на ньому не вискакує

зелений прапорець МАКС. Врешті-решт, щоб упіймати Сина Сема, вистачило

самого лише штрафного квитка за порушення правил паркування[282]. Із

заднього сидіння він дістає текстильну торбу. На боці в неї написи:

«КРОГЕР та КОРИСТУЙСЯ ЗАВЖДИ МНОЮ! РЯТУЙ ДЕРЕВА!» Усередині неї Річ

Друга, покладена поверх коробки від туфель «Мефісто».

Він завертає за ріг і жваво простує повз Похоронний салон Соумса, звичайний пересічний громадянин іде собі вранці десь у свої справах.

Обличчя в нього спокійне, але серце гримотить, як парова бурильна машина.

Перед похоронним салоном він нікого не бачить, і двері зачинені, але все

одно існує можливість, що жирний екс-коп зараз не разом з усіма

жалібниками. Він може перебувати в якомусь задньому приміщенні, видивлятися підозріливих персонажів. Видивлятися його, іншими словами.

Брейді це розуміє.

«Без ризику нема винагороди, хлопчику мій медовий», — бурмоче його мати.

Така правда. А також він вважає, що ризик тут мінімальний. Якщо Ходжес

жучить біляву суку (чи сподівається на це), він не відходитиме від неї.

На дальньому розі Брейді робить розворот, простує назад і без поспіху

завертає на під’їзну алею похоронного салону. Йому приглушено чутно

музику, якесь оте класичне лайно. Він вихоплює поглядом Ходжесову

«Тойоту», припарковану під задньою огорожею, носом назовні, щоби швидко

звідси забратися, щойно закінчиться святкування. «Остання твоя поїздка, Дет-Пенсе, — думає Брейді. — І вона буде короткою, друзяко».

Брейді заходить поза більший із двох катафалків і, щойно той приховує

його від поглядів когось, хто міг би дивитися із задніх вікон похоронного

салону, він дістає з покупецької торби Річ Другу й витягує антену. Серце

в нього гатить ще важче, ніж до того. Були траплялися випадки — рідко, —

коли його пристрій не діяв. Зелений вогник міг блимати, але замок

вибраної машини не відмикався. Якийсь випадковий глюк програми або

мікрочипа.

«Якщо не спрацює, просто заштовхни коробку під машину», — радить йому

мати.

Самозрозуміло. Так вийде те саме, або майже те саме, але це не буде таким

елегантним.

Він посуває тумблер. Блимає зелений вогник. І фари «Тойоти» також.

Успішно!

Брейді іде до машини жирного екс-копа так, ніби він має повне право тут

перебувати. Відкриває задні дверцята, дістає з текстильної торби взуттєву

коробку, вмикає телефон і кладе коробку на підлогу поза водійським

сидінням. Він закриває дверцята й рушає в бік вулиці, силуючи себе йти

повільно й розмірено.

Коли він уже завертає за ріг будівлі, Дебора Енн промовляє знову: «Ти ні

про що не забув, хлопчику мій медовий?»

Він зупиняється. Думає. Потім повертається до рогу будівлі й націлює

цурупалок антени Речі Два на Ходжесову машину.

Вогник спалахує знову — машину замкнуто.

18

Після спогадів і хвилини мовчазних роздумів («на вільний розсуд») священик просить Господа благословити їх, і підтримати їх, і дарувати їм

мир. Шелестить одежа; програмки засовують до сумочок і кишень піджаків.

Холлі на позір у порядку — аж поки не опиняється посередині проходу, а от

там у неї вже підгинаються коліна. Ходжес кидається вперед з подиву

гідною для такого огрядного чоловіка швидкістю і підхоплює її під руки

раніше, ніж вона встигає впасти. Очі в неї закочуються під лоба, і якусь

мить вона перебуває на межі повноцінної непритомності. Потім очі

повертаються на місце та знову фокусуються. Вона бачить Ходжеса й

слабенько усміхається.

— Припини це, Холлі, — суворо промовляє її мати так, немов її дочка щойно

була не ледь не зомліла, а утнула якийсь кумедний, недоречно брутальний

трюк. Ходжес думає, яке ж то було б задоволення — дати навідліг ляпаса по

густо напудрені мармизі тітоньки Ш. «Могло б привести її до тями», —

думає він.

— Я в порядку, мамо, — каже Холлі. А потім до Ходжеса: — Дякую вам.

Він каже:

— Ви бодай щось їли на сніданок, Холлі?

— Вона їла вівсянку, — оголошує тітка Шарлотта. — З маслом і коричневим

цукром. Я її власноруч приготувала. Ти вряди-годи полюбляєш привернути до

себе увагу, правда ж, Холлі? — Тітка обертається до Джейні. — Не

затримуйся, будь ласка, милочко. Від Генрі жодної користі в таких

справах, а я не зможу сама прийняти всіх тих людей.

Джейні бере під руку Ходжеса:

— Я від вас цього й не очікувала зовсім.

Тітка Шарлотта відповідає їй ущипливою посмішкою. Відповідна посмішка

Джейні натомість осяйна, і Ходжес думає, що її рішення віддати половину

отриманої нею по заповіту здобичі є рівноцінно осяйним. Щойно це

трапиться, вона більше ніколи не побачить цієї неприємної жінки. Вона

навіть не буде змушена відповідати на її дзвінки.

Жалібники висипають на сонячне світло. На хіднику перед фасадом чути

балачку типу «ну-хіба-не-чудова-була-служба», а потім люди вирушають

кругом, до парковки позаду будівлі. Дядько Генрі й тітка Шарлотта сунуть

туди з Холлі між ними. Слідом за ними Ходжес із Джейні. Коли вони

приходять на заднє подвір’я, Холлі, раптом вислизнувши з-під опіки своїх

доглядачів, розвертається до Ходжеса з Джейні.

— Дозвольте мені поїхати з вами. Я хочу поїхати з вами.

Позаду дочки маячить тітка Шарлотта, губи стоншені майже до невидимості.

— Міс, мені вже майже цілком достатньо твоїх витівок і примх, як для

одного дня.

Холлі не звертає на неї уваги. Вона хапає Ходжеса за руку крижаними

пальцями.

— Прошу. Прошу.

— Я не проти, — каже Ходжес, — якщо й Джейні не…

Тітка Шарлотта починає рюмсати. Звук некрасивий, хрипке вороняче крякання

серед кукурудзяного поля. Ходжес згадує, як вона нахилилася над місіс

Вортон, цілуючи її холодні губи, і йому навертається раптова ймовірність.

Він був неправий щодо Олівії; можливо, він неправий також і щодо місіс

Джібні. У людях криється більше, ніж видно з їх поверхні, врешті-решт.

— Холлі, ти навіть не знаєш цього чоловіка!

Джейні кладе свою, набагато теплішу, руку на зап’ясток Ходжесу:

— Чому б тобі не поїхати з Шарлоттою й Генрі, Білле? Там повно місця. Ти

можеш сісти з Холлі на задньому сидінні. — Вона обертає свою увагу до

кузини. — Так буде гаразд?

— Так! — Холлі все ще чіпляється за руку Ходжеса. — Так було б добре!

Джейні повертається до свого дядька:

— А ви не проти?

— Авжеж. — Він життєрадісно поплескує Холлі по плечі. — Що більше, то

краще.

— Отак правильно, побільше їй уваги, — каже тітка Шарлотта. — Це якраз

те, що вона любить, хіба не так, Холлі?

Не чекаючи відповіді, вона вирушає в бік парковки, підбори морзянкою

виклацують сигнал обурення.

Ходжес дивиться на Джейні:

— А як з моєю машиною?

— Я її поведу. Давай ключі. — А коли він вручає їх їй. — Є ще одна річ, яка мені потрібна.

— Йо?

Джейні підчеплює в нього з голови федору і, одягнувши капелюх на себе, надає йому правильного, безтурботного нахилу над лівою бровою. Наморщивши

до Ходжеса носа, вона пхекає:

— Йо.

19

Брейді припаркувався далі по вулиці від похоронного салону, серце в нього

б’ється ще дужче, аніж до того. Він тримає в руці мобільний телефон.

Номер того «одноразовика», що під’єднаний до бомби перед заднім сидінням

«Тойоти», записаний авторучкою в нього на зап’ястку.

Він дивиться, як жалібники стоять купкою на хіднику. Жирного екс-копа

неможливо не впізнати; у своєму чорному костюмі він виглядає величезним, як дім. Або як катафалк. На голові в нього якийсь кумедно старомодний

капелюх — того фасону, що носять персонажі в чорно-білих детективних

кінах тисяча дев’ятсот п’ятдесятих років.

Люди вирушають за ріг, на заднє подвір’я, а трішки перегодом і Ходжес з

білявою сукою також ідуть туди. Брейді сподівається, що ця білява сука

буде разом з ним, коли вибухне машина. Таким чином вийде повна зачистка —

мати й обидві дочки. У цьому матиметься елегантність алгебраїчного

рівняння, в якому всі змінні величини розв’язано.

Починають виїжджати машини, всі вони рухаються в його бік, бо саме в

цьому напрямку треба їхати, якщо хочеш дістатися Цукрових Пригірків. На

їхніх лобових шибках виграє сонце, що не є допоміжним, але неможливо

помилитися з «тойотою» жирного екс-копа, коли вона з’являється наприкінці

під’їзної алеї похоронного салону і, на мить пригальмувавши, завертає в

його бік.

Брейді не дарує навіть короткого погляду орендованому «шеві» дядька

Генрі, коли той проїжджає повз нього. Уся його увага сконцентрована на

русі жирного екс-копа. Коли його машина проїжджає повз Брейді, той

відчуває миттєве розчарування. Білява сука, мабуть, поїхала зі своїми

родичами, бо в «тойоті» нема більше нікого, окрім водія. Брейді бачить

його лише мелькома, але, навіть попри сонячні відблиски, неможливо ні з

чим сплутати той ідіотський капелюх жирного екс-копа.

Брейді набирає номер.

— Я ж тобі казав, що ти не помітиш, як я підкрадатимусь. Хіба я тобі

цього не казав, засранцю?

Він натискає ВИКЛИК.

20

Тієї миті як Джейні тягнеться рукою ввімкнути радіо, починає дзвонити

мобільний телефон. Останній звук, який вона видає на землі — усім би так

щастило — це сміх. «От ідіот, — думає вона любовно, — пішов і знов забув

його тут». Вона тягнеться до бардачка. Лунає другий дзвінок.

Він звучить не з бардачка, він звучить десь з-за…

Нема жодного звуку, принаймні такого, що вона б його почула, тільки

миттєве відчуття, ніби якась потужна рука штовхає водійське сидіння. І

потім світ перетворюється на білість.

21

Нехай Холлі Джібні — знана також як Холлі Мимря — і має психічні

проблеми, але ні психотропні ліки, ані сигарети, які вона курить потай, не вповільнили її фізично. Щойно дядько Генрі б’є по гальмах, Холлі тієї

ж миті — в повітрі ще дрижить звук вибуху — вихоплюється з орендованого

«шеві».

Відразу ж за нею Ходжес біжить щосили. Різким болем прохромлює йому

груди, і він думає, що зараз з ним може трапитися інфаркт. Почасти він

навіть надіється на це, але біль щезає геть. Пішоходи поводяться так, як

вони завжди поводяться, коли якийсь акт насильства пробиває діру в світі, який вони сприймали як щось належне. Декотрі падають на тротуар, прикриваючи собі голови. Інші застигли на місці, наче статуї. Зупиняються

лише кілька машин; більшість різко набирають швидкість, моментально

зникаючи з поля зору. Одна з таких «субару» кольору грязі.

Поки Ходжес важко тупотить навздогін за психічно нестабільною кузиною

Джейні, в голові йому церемоніальним барабаном джунглів б’є останнє

послання від Містера Мерседеса: «Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як

я підкрадатимусь. Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я

підкрадатимусь. Я збираюся тебе вбити. Ти не помітиш, як я

підкрадатимусь».

Він завертає за ріг, послизаючись на підошвах своїх рідко взуваних

костюмних туфель, і ледь не збиває Холлі, яка намертво вклякла з

похиленими плечима й сумочкою, що, погойдуючись, звисає в неї з руки.

Вона втупилася очима в те, що залишилося від Ходжесової «Тойоти». Вибухом

її кузов чисто зірвало з коліс, і тепер він скажено палахкотить серед

розсипу битого скла. За двадцять футів звідти лежить на боку заднє

сидіння, горить його пошматована оббивка. Якийсь чоловік нетвердою, п’яною ходою суне поперек вулиці, обхопивши себе за скривавлену голову.

Якась жінка сидить на бордюрі перед крамницею листівок і подарунків з

проваленою всередину вітриною, й одну божевільну мить він думає, що це

Джейні, але ця жінка в зеленій сукні, і в неї сиве волосся, і звісно ж, це не Джейні, це не може бути Джейні.

Він думає: «Це моя провина. Якби я скористався батьківським револьвером

два тижні тому, вона була б живою».

У ньому ще достатньо копа, щоб відсунути цю думку вбік (хоча та не

піддається легко). На її місце впливає шокована холодна ясність. Це не

його провина. Це вина того сучого сина, який підклав бомбу. Того самого

сучого сина, який ввігнався вкраденою машиною у натовп шукачів роботи

перед Міським Центром.

Ходжес бачить єдину чорну туфлю з високим підбором, що лежить у калюжі

крові, він бачить відірвану руку в тліючому рукаві, що лежить у риштаку, наче викинутий кимсь непотріб, і його мозок вмикається в роботу. Ось-ось

тут з’являться дядько Генрі й тітка Шарлотта, а це означає, що часу

небагато.

Він хапає за плечі Холлі й розвертає до себе. Бублична зачіска принцеси

Леї розсипається, волосся вільно висить вздовж щік. Її широко розплющені

очі дивлять просто крізь нього. Мозок Ходжеса — тепер уже холодніший, ніж

будь-коли — розуміє, що в такому стані вона йому не підмога. Він ляскає

її спершу по одній щоці, потім по другій. Не важкими ляпасами, але

достатніми, щоби в неї затріпотіли вії.

Люди верещать. Клаксони гудуть, у пари машин заходиться ревінням

протиугінна сигналізація. Він чує запахи бензину, горілої гуми, розплавленої пластмаси.

— Холлі. Холлі. Послухай мене.

Вона дивиться, але чи вона слухає? Цього він не знає, а часу нема.

— Я кохав її, але ти не смієш нікому про це казати. Ти не смієш нікому

казати про те, що я її кохав. Можливо, пізніше, але не тепер. Ти

розумієш?

Вона киває.

— Мені потрібен номер твого мобільного. І можливо, мені будеш потрібна

ти.

Його холодний розум сподівається, що цього не знадобиться, що будинок у

Цукрових Пригірках буде порожнім сьогодні після полудня, але йому не

віриться, що так буде. Мати й дядько Холлі змушені будуть звідти поїхати, принаймні на якийсь час, але Шарлотта не захоче, щоб її дочка їхала разом

з ним. Бо Холлі має психічні проблеми. Холлі вразлива. Ходжес загадується

— скільки в неї траплялося нервових зривів, і чи були спроби самогубства.

Ці думки падаючими зірками проносяться в його голові, ось щойно

зблиснула, і тут же погасла. У нього нема часу на вразливий психічний

стан Холлі.

— Коли твоя мати з дядьком поїдуть до поліцейського відділку, скажи їм, що тобі ніхто не потрібен, щоб залишався з тобою. Скажи їм, що тобі самій

буде добре. Ти зможеш це зробити?

Вона киває, хоча майже напевне не має поняття, що він зараз каже.

— Хтось тобі зателефонує. Це можу бути я, або це може бути один юнак на

ім’я Джером. Джером. Ти в змозі запам’ятати це ім’я?

Вона киває, потім відкриває сумочку й дістає чохол для окулярів.

«Нема з цього діла, — думає Ходжес. — Вікна світяться, але вдома нікого

нема». Проте він все одно мусить спробувати. Він хапає її за плечі.

— Холлі, я хочу впіймати парубка, який це зробив. Я хочу змусити його за

це заплатити. Ти мені допоможеш?

Вона киває. Жодного виразу на її обличчі.

— Тоді скажи це. Скажи, що ти мені допоможеш.

Вона мовчить. Натомість дістає з чохла окуляри й саджає їх собі на носа, немов нема на вулиці ніякого палаючого автомобіля і руки Джейні в

риштаку. Немов тут не кричать люди й звуку сирени, що наближається, теж

нема. Немов це просто звичайний день десь на пляжі.

Він її легко струшує.

— Мені потрібен номер твого мобільного.

Холлі киває на згоду, але не каже нічого. Вона заклацує свою сумочку й

знову відвертається до палаючого автомобіля. Найбільший з усіх, які він

бодай колись відчував, відчай затоплює Ходжеса, вируючи йому в череві й

розбризкуючи геть думки, що були — в проміжку тридцяти-сорока секунд —

абсолютно ясними.

З-за рогу вигрібає тітка Шарлотта з волоссям — яке загалом чорне, але

сиве біля коріння — розметеним позаду неї. Слідом і дядько Генрі. Його

одутле обличчя хворобливо бліде, якщо не рахувати червоних клоунських

плям високо на щоках.

— Шарлі, стій! — кричить дядько Генрі. — Здається, в мене інфаркт!

Його сестра не звертає уваги. Вона хапає за лікоть Холлі, рвучко її

розвертає і відчайдушно обнімає, вминаючи доволі значного носа Холлі собі

між грудей.

— НЕ ДИВИСЯ! — волає Шарлотта, дивлячись сама. — НЕ ДИВИСЯ, ЛЮБОНЬКО. НЕ

ДИВИСЯ НА ЦЕ!

— Я ледь можу дихати, — оголошує дядько Генрі. Він сідає на бордюр, похиливши голову. — Господи, сподіваюся, я не помираю.

Ще сирени приєдналися до першої. Люди почали пробиратися вперед, щоби

зблизька подивитись на палаючі на вулиці рештки машини. Пара з них вже

фотографують своїми мобільними телефонами.

Ходжес думає: «Достатньо вибухівки, щоб підірвати машину. Скільки в нього

її ще залишилося?»

Тітка Шарлотта все ще тримає Холлі мертвою хваткою, волаючи їй, щоб не

дивилася. Холлі не пручається, щоб вирватись, але простягає позаду себе

одну руку. У ній щось є. Хоча він і думає, що це, мабуть, пуста надія, Ходжес сподівається, що там може бути щось для нього. Він бере те, що

вона тримає в кулаку. Це чохол, в якому лежали її окуляри. Там витіснено

золотом її ім’я й адресу.

І номер телефону там є також.

22

Ходжес дістає з внутрішньої кишені піджака «Нокію» і розкриває телефон з

усвідомленням того, що, якби не ніжне кепкування Джейні, той зараз був би

вже купкою розплавленої пластмаси й шиплячих дротів у бардачку його

спеченої «Тойоти».

Він викликає швидкісним набором Джерома, молячись, щоб хлопець відповів, і той відповідає.

— Містере Ходжес? Білле? Здається, ми зараз почули якийсь великий вибу…

— Замовкни, Джероме. Просто слухай.

Він іде вперед по всіяному склом тротуару. Сирени вже ближче, скоро вони

вже будуть тут, і все що йому лишається, — діяти суто за інтуїцією.

Тобто, якщо його підсвідомість уже працює, поєднуючи розрізнені кінці.

Таке бувало раніше: не завдяки «Креглисту» [283] він заробив усі ті

відзнаки від департаменту поліції.

— Слухаю, — каже Джером.

— Ти нічого не знаєш про справу Міського Центру. Ти нічого не знаєш ні

про Олівію Трелоні, ні про Джейні Паттерсон.

Зрозуміло, що вони втрьох були вечеряли в «ДеМазіо», але він не думає, що

копи швидко просунуться аж так далеко, якщо взагалі бодай колись.

— Я нічогісінько не знаю, — каже Джером. У його голосі нема ні вагань, ні

недовіри. — Хто питатиме? Поліція?

— Можливо, пізніше. Першими будуть твої батьки. Бо той вибух, який ви

чули, то була моя машина. З Джейні за кермом. Ми помінялися в останню

хвилину. Вона… її більше нема.

— Боже, Білле, вам треба розповісти копам! Вашому старому напарнику!

Ходжес згадує, як вона тоді сказала: «Він наш. На це у нас з тобою так

само не буде різниці в поглядах, правильно?»

«Правильно, — думає він. — Так само нема різниці в поглядах, Джейні».

— Поки ще ні. Якраз зараз я починаю це розкручувати й мені потрібна твоя

допомога. Цей той паскудник її убив, я хочу вхопити його за сраку, і я

його дістану. Ти допоможеш?

— Так.

Жодного: «А в які неприємності я можу потрапити?» Жодного: «Це може

повністю перебити мені Гарвард». Жодного: «Не втягуйте мене в це».

Просто: «Так». Господи, благослови Джерома Робінсона.

— Тобі треба зайти на «Блакитну Парасольку Деббі» під моїм іменем і

послати тому парубку, який це зробив, повідомлення. Ти пам’ятаєш мій

користувацький нік?

— Йо. Kermitfrog19. Зачекайте, я зараз візьму па…

— Нема часу. Просто запам’ятай суть повідомлення. Але не посилай його ще

принаймні годину. Він мусить зрозуміти, що я послав його не до того, як

стався вибух. Він мусить дізнатися, що я залишаюся живим.

Джером каже:

— Викладайте.

Ходжес викладає і завершує розмову, не прощаючись. Він опускає телефон у

кишеню штанів, туди, де лежить чохол для окулярів Холлі.

З-за рогу з креном вилітає пожежна машина, позаду неї два поліцейські

автомобілі. Вони мчать повз Похоронний салон Соумса, де тепер уже стоять

на хіднику розпорядник і священик, який вів службу по Елізабет Вортон, прикриваючи собі очі дашками долонь від сонця і палаючої машини.

У Ходжеса попереду багато балачок, але є дещо важливіше, що треба

найперше зробити. Він скидає з себе піджак, опускається навколішки й

накриває руку в риштаку. Він відчуває, як сльози печуть йому очі, й силою

заганяє їх назад. Поплакати він зможе пізніше. Наразі сльози не

вписуються в ту історію, яку він мусить розповісти.

Копи — двоє молодих хлопців, які їздять соло — вилазять зі своїх машин.

Ходжес їх не знає.

— Офіцери! — гукає він.

— Мусимо попрохати вас очистити цю місцину, сер, — каже один з них, — але

якщо ви були цьому свідком… — Він показує рукою на палаючі рештки

«Тойоти», — я хочу, щоб ви залишалися поблизу, щоб хтось міг вас

допитати.

— Я не тільки це бачив, я мусив перебувати в цій машині. — Ходжес дістає

портмоне й розкриває, показуючи свою поліцейську ідентифікаційну картку, перекреслену червоним штампом ПЕНСІОНЕР. — Ще до минулої осені моїм

партнером був Піт Гантлі. Вам варто йому найближчим часом зателефонувати.

Другий з цих двох копів перепитує:

— То це була ваша машина, сер?

— Йо.

Перший коп каже:

— То хто ж тоді нею кермував?

23 with_books

Брейді приїздить додому задовго до полудня — з усіма своїми проблемами

вирішеними. На галявині садиби на протилежному боці вулиці стоїть старий

містер Бісон.

— Ти то чув, га?

— Чув що?

— Великий вибух десь у центрі міста. Там було багацько диму, але вже він

розвіявся.

— У мене радіо доволі гучно грало, — каже Брейді.

— Гадаю я, то ота стара фарбофабрика вибухнула, ось що я думаю. Я стукав

у двері твоїй матері, але, гадаю, вона, ма’ть, заснула. — Очі в нього

іскряться недосказаним: «Спить, як після маківки».

— Здогадуюсь, що так і є, — каже Брейді. Йому не подобається сама думка, що цей старий нишпорка туди, нахер, стукав. Думка Брейді Хартсфілда про

найкращих сусідів полягає в тому, щоб не мати жодних сусідів.

— Мушу йти, містере Бісон.

— Передавай своїй мамі моє вітання.

Він відмикає двері, заходить досередини й замикає їх за собою.

Принюхується. Нічого. Чи… можливо, не зовсім нічого. Можливо, найтонший

повив чогось неприємного, як запах курячих кісток, що залежалися кілька

зайвих днів у сміттєвому пакеті під мийкою.

Брейді піднімається до її спальні. Він відгортає покривало, відкриваючи

її бліде обличчя й блискучі пильні очі. Вони його тепер не надто

бентежать, ну то й що, як той зануда містер Бісон ткне свого носа? Брейді

потрібно лише ще кілька днів потримати все вкупі, а отже нахер того

містера Бісона. Та й ці її пильні очі теж нахер. Він її не вбивав; вона

сама себе вбила. Як мусив би себе вбити той жирний екс-коп, ну то й що з

того, що він цього не зробив? Однаково він тепер мертвий, а отже нахер

також і жирного екс-копа. Цей Дет тепер став повним Пенсом. Спочивайте з

миром, детективе Ходжес.

— Я це зробив, мамо, — мовить він. — Утнув ту штуку. І ти допомагала.

Тільки у мене в голові, проте…

Тільки він не цілком у цьому впевнений. Може, то дійсно мама нагадала

йому знову замкнути двері машини жирного екс-копа. Сам він про це зовсім

не подумав.

— У всякому разі, дякую, — незграбно закінчує він. — Дякую, як би там не

було. І мені жаль, що ти мертва.

Ті очі пильно вдивляються в нього.

Він тягнеться до неї рукою — нерішуче — і пробує пучками пальців закрити

їй очі, як то люди інколи роблять у кіно. Це діє кілька секунд, а потім

повіки, наче старі, втомлені жалюзі, знову підкочуються вгору й пильний

блиск очей відновлюється. Погляд: «ти-вбив-мене-хлопчику-мій-медовий».

Це такий величезний облом, і Брейді знову натягує покривало їй на

обличчя. Він спускається донизу та вмикає телевізор, думаючи, що

принаймні бодай один з місцевих каналів мусить вести трансляцію з місця

події, але на жодному цього нема. Це так дратує.

Вони не здатні впізнати бомбу в машині, коли та вибухає просто перед їх

обличчями? Вочевидь, ні. Вочевидь, приготування Рейчел Рей її улюбленого

м’ясного рулету для них важливіше.[284]

Він вимикає цей ідіотський ящик і поспішає до командно-контрольного

центру, промовляючи «хаос», щоб увімкнути свої комп’ютери, та «пітьма», щоб зупинити самовбивчу програму. Він трішечки пританцьовує в стилі

«шафл», здіймаючи руки над головою й наспівуючи «Дінь-дон, відьма

мертва», тільки замінюючи «відьму» на «копа»[285]. Він гадає, що від

цього йому покращає, але покращення не настає. Між довгим носом містера

Бісона й пильними очима його матері добре самовідчуття Брейді — відчуття, що він «добився», відчуття, що він «заслужив» — десь пропало.

Та байдуже. Наближається час того концерту, і він мусить бути готовим до

нього. Він сідає до довгого робочого столу. Підшипникові кульки, які були

в його самогубчому жилеті, тепер лежать у трьох великих майонезних

банках. Поряд з ними коробка харчових пакетів «Ґлед» галонової місткості.

Він починає їх заповнювати (але не вщерть) металевими кульками. Ця робота

заспокоює Брейді, і до нього повертається гарний настрій. А тоді, якраз

коли він уже закінчує, реве пароплавний гудок.

Брейді підводить голову й нахмурюється. Це спеціальний сигнал, який він

запрограмував у свій Номер Три. Він звучить, коли на сайті «Блакитна

Парасолька» з’являється повідомлення для нього, але ж це неможливо. Єдина

особа, з якою він спілкувався через «Блакитну Парасольку» — це Керміт

Вільям Ходжес, він же жирний екс-коп, він же тепер уже назавжди Дет-

Мертв.

Загрібаючи ступнями, Брейді підкочується на своєму офісному кріслі та

втуплюється очима в Номер Три. На іконці «Блакитної Парасольки» в

маленькому червоному колі красується цифра 1. Він клацає на ній. З

вибалушеними очима й роззявленим ротом він бачить позначку на екрані: kermitfrog19 бажає з вами балакати!

Чи бажаєте ви балакати з kermitfrog19?

ТАК/НІ

Брейді хотілося б вірити, що це повідомлення було послано минулого вечора

або сьогодні вранці, до того як Ходжес і його бімбо-блонда вийшли з дому, але він не може. Він же щойно лише почув, як воно надійшло.

Збираючи всю свою хоробрість — бо це набагато лячніше, ніж дивитися у

мертві очі матері, — він клацає ТАК і читає.

Скучив за мною.



А тобі варто пам’ятати дещо, засранцю: я — як твоє бокове люстерко. Ти ж

знаєш, ВСІ РЕЧІ БЛИЖЧЕ, АНІЖ ЗДАЮТЬСЯ.

Я знаю, як ти вдерся в її «мерседес», і валет-ключ там ні до чого. Але ж

ти повірив мені тоді, хіба не так? Авжеж, повірив. Тому що ти просто

тупий гівнюк.

Я маю список усіх інших машин, які ти обікрав від 2007 року до 2009-го.

Я маю й іншу інформацію, якою зараз поки що не бажаю ділитися, але є

дещо, чим я поділюся: ти не КРУТИЙ, а КРУТІЙ.

Чому я тобі все це розказую? Тому що я більше не збираюся тебе впіймати й

передати копам. Навіщо б мені це робити? Я ж більше не коп.

Я збираюся тебе вбити.

Скоро побачимося, матусин синку.

Навіть у своєму шоці й невірі Брейді повсякчас повертається очима саме на

останній рядок.

Він іде до комори на ногах, що немов диби. Щойно опинившись усередині, за

зачиненими дверима, він кричить і гатить кулаками по полицях. Замість

сімейного собаки тих ніґґерів він примудрився вбити власну матір. То було

погано. Тепер він примудрився вбити в коповій машині когось іншого, а це

ще гірше. Імовірно, там була його білява сука. Білява сука в капелюсі

Дет-Пенса, яка одягла його на себе з якоїсь химерної причини, що її могла

б зрозуміти тільки якась інша білява сука.

В одному він тільки впевнений: цей будинок більше не безпечне місце.

Ходжес, можливо, блефує, кажучи, що він уже десь близько, але можливо, й

ні. Він знає про Річ Другу. Він знає про крадіжки з машин. Він каже, що

знає й щось іще. І оце…

«Скоро побачимося, матусин синку».

Йому треба забиратися звідси. І то скоріше. Втім, спершу треба дещо

зробити.

Брейді знову повертається нагору, в спальню матері, ледь поглянувши на

фігуру під покривалом. Він іде до її ванної кімнати й риється в шухлядках

з її косметикою й причандаллям, поки не знаходить «Леді Шик»[286]. Після

того він береться до роботи.

24

Ходжес знову в кімнаті для допитів № 4 — у своїй щасливій КД № 4, — але

цього разу він не по той бік стола, навпроти Піта Гантлі й Пітової нової

напарниці, ефектної дівиці з довгим рудим волоссям й мрійливо-сірого

кольору очима. Допит колегіальний, але це не змінює базових фактів: його

машину було підірвано, при чому загинула певна жінка. Інший факт той, що

допит залишається допитом.

— Чи не має це якогось стосунку до Мерседес-Кілера? — запитує Піт. — Як

ти гадаєш, Біллі? Я маю на увазі, це першим приходить до голови, чи ти

так не вважаєш? Пам’ятаючи про те, що жертвою стала сестра Олівії

Трелоні?

Ось воно: «жертва». Жінка, з якою він спав уже після того, як дійшов у

своєму житті до того пункту, де, як він думав, ніколи вже не спатиме

знову з жодною жінкою. Жінка, яка вміла його розсмішити й дарувала йому

втіху, жінка, яка була не менше за нього напарницею в цьому, останньому, розслідуванні, аніж ним бодай колись був Піт Гантлі. Жінка, яка морщила

до нього носа й передражнювала його «йо».

«Щоб я ніколи не чув, аби ти називав їх жертвами», — казав йому Френк

Следж колись, у ті давні дні… але саме зараз він мусить із цим миритися.

— Я не бачу, яким чином це може бути, — каже він м’яко. — Я розумію, як

воно виглядає, але інколи сигара — це просто дим, а випадковий збіг є

просто випадковим збігом.

— Як ви… — починає Ізабель Джейнз, але потім хитає головою. — Це

неправильне формулювання. Чому ви познайомились з нею? Ви самотужки

займалися розслідуванням справи Міського Центру?

Грався в дядюру за великим рахунком — це те, чого вона не промовляє, мабуть, з поваги до Піта. Той, кого вони зараз допитують, він же, врешті-

решт, старий Пітів колега та приятель, який був тягнув разом з ним в

одній упряжці, цей огрядний чолов’яга в пом’ятих костюмних штанах і

заляпаній кров’ю білій сорочці, з краваткою, яку він пов’язав собі

вранці, зараз розпущеною до половини його великих грудей.

— Можна мені випити води, перш ніж ми почнемо? Я все ще в потрясінні.

Вона була доброю пані.

Джейні була кимсь набагато більшим за просто це, але холодна частина його

мозку, яка наразі — поки що принаймні — тримає гарячу в клітці, підказує

йому, що це правильний спосіб дій, це той шлях, який виведе до решти його

історії так, як вузька естакада виводить на чотирисмужне шосе. Піт

підводиться і виходить. Ізабель не каже нічого, поки той не повертається, вона просто вдивляється в Ходжеса тими своїми мрійливо-сірими очима.

Ходжес одним ковтком випиває половину паперового стакана, а потім мовить:

— Окей. Треба почати з того ланчу, за яким ми бачилися в «ДеМазіо».

Пам’ятаєш, Піте?

— Звичайно.

— Я розпитував тебе про всі ті справи, над якими ми разом були працювали

— великі, я маю на увазі — до моєї пенсії, але насправді мене цікавила

Бійня при Міському Центрі. Гадаю, ти це розумів.

Піт не каже нічого, але злегка усміхається.

— Ти пам’ятаєш, я тоді спитав, чи не думається тобі про місіс Трелоні?

Особливо про те, чи не казала вона тоді правду, коли запевняла нас, що не

має запасного ключа?

— Угу.

— Що мене насправді торкало — чи ставилися ми до неї справедливо, по-

людському. Чи не зашорювало тоді нас те, якою вона була.

— Що ви маєте на увазі під «якою вона була»? — питає Ізабель.

— Ще та неприємна срака. Смикана, і пихата, і з усякого приводу вразлива.

Щоб роздивитися це трішки під іншим кутом, відволічемося на хвильку й

уявімо собі всіх тих людей, які вірили Доналду Дейвісу, коли той заявляв, що він не винний. Чому? Тому що він не був смиканим чи пихатим, і не був

вразливим з усякого приводу. Він насправді умів подавати себе як

враженого горем, невтішного чоловіка, і сам був привабливим на вигляд. Я

бачив його одного разу на Шостому каналі й та їхня гарненька блондинка, ведуча, буквально аж стегна скулювала.

— Це бридко, — каже Ізабель, але каже це з усмішкою.

— Йо, але ж правда. Він був чарівливим. Олівія Трелоні, натомість, була

анти-чарівливою. Отож я й почав собі міркувати, а чи надавали ми її

розповіді справедливої ваги.

— Надавали, — рішуче відгукується Піт.

— Можливо, надавали. Так от, я собі на пенсії, маю вдосталь вільного

часу. Занадто багато вільного часу. І от одного дня — якраз перед тим, як

я запросив тебе на ланч, Піте, я собі кажу: «Припусти, що вона дійсно

розповідала правду. І якщо так, то де дівся другий ключ?» А потім (це

було відразу після нашого ланчу) я почав шукати на цю тему що-небудь в

інтернеті. І знаєш, на що я натрапив? На такий собі техно-пристрій, який

називається «викрадач писку».

— Що воно таке? — питає Ізабель.

— Ох, чоловіче, — каже Піт. — Ти насправді думаєш, ніби якийсь

комп’ютерний геній вкрав сигнал її ключа? А потім йому просто пощастило

десь вглибині бардачка або під сидінням знайти її запасний ключ? Той

запасний ключ, про який вона забула? Білле, це видається доволі

притягнутим за вуха. Особливо, коли згадати, що фотографія цієї жінки в

якомусь довіднику могла б слугувати ілюстрацією до статті про тип А[287].

Спокійно, немов це не він якихось три години тому накривав своїм піджаком

відірвану руку коханої ним жінки, Ходжес стисло викладає те, що дізнався

про викрадення коду Джером, видаючи це за результат зробленого ним

власноруч в інтернеті дослідження. Він розповідає їм, що поїхав у кондо

на Озерній авеню побалакати з матір’ю Олівії Трелоні («Та й чи була вона

ще живою… я не знав напевне»), але з’ясувалося, що там тепер живе сестра

Олівії Джанель. Він обминає свій візит до садиби в Цукрових Пригірках і

розмову з Редні Піпелзом, охоронцем з фірми «Невсипущі», тому що це може

підвести до запитань, на які йому було б далебі важко відповісти. Надійде

час, і вони про все дізнаються, але зараз він уже дуже близько підібрався

до Містера Мерседеса, він точно це знає. Трішки часу — це все, що йому

потрібно, сподівається Ходжес.

— Місіс Паттерсон мені розказала, що її мати тепер у санаторії для

престарілих приблизно миль за тридцять звідси — «Сонячні акри»

називається. Вона запропонувала поїхати туди зі мною, щоб мене

відрекомендувати. Щоб я міг поставити там кілька запитань.

— Навіщо б їй це було робити? — питає Ізабель.

— Тому що вона вважала, що ми могли сильно тиснути на її сестру, і це

призвело до її самогубства.

— Дурниці, — кидає Піт.

— Я не збираюся з тобою про це сперечатися, але хід думок ти розумієш, правильно? І надію очистити її сестру від звинувачення в недбальстві?

Піт жестом показує йому, щоб продовжував. Ходжес так і робить — після

того, як допиває свою воду. Він хоче вибратись звідси. На цей час Містер

Мерседес уже мусив прочитати послання Джерома. Якщо так, він може тікати.

Ходжесу таке згодилося б. Людину, яка втікає, легше помітити, ніж ту, яка

ховається.

— Я опитав стару пані й не отримав нічого. Усе, на що й спромігся, це її

розтривожити. Скоро по тому в неї стався інсульт і вона померла. — Він

зітхає. — Місіс Паттерсон — Джанель — була прибита горем.

— Вона теж злилась на вас? — питає Ізабель.

— Ні. Тому що це була її ідея. А потім, коли її мати померла, вона не

знала нікого в нашому місті, окрім материної сиділки, яка й сама вже дуже

далеко немолода. Я тоді дав їй свій номер, от вона й зателефонувала мені.

Сказала, що їй потрібна допомога, особливо зі зграйкою родичів, що

злетяться, яких вона ледве знає, і я радо погодився допомогти. Джанель

писала некролог, я займався іншими справами.

— Чому вона була у вашій машині, коли та вибухнула?

Ходжес пояснює про нервовий зрив Холлі. Він не розповідає про те, що в

останній момент Джейні забрала й одягла на себе його новий капелюх, і не

тому, що це розхитає його історію, а тому, що це так боляче згадувати.

— Окей, — каже Ізабель. — Ви познайомилися з сестрою Олівії Трелоні, яка

сподобалася вам настільки, що ви називаєте її на ім’я. Ця сестра

організовує сеанс запитань і відповідей зі своєю матінкою. У матінки

інсульт, і вона помирає, можливо, тому, що її розтривожує переживання

всього того знову. Сестру підірвано після похоронної служби — у вашій

машині — і ви все ж таки не вбачаєте тут жодного зв’язку з Мерседес-

Кілером?

Ходжес розводить руки.

— Як би той парубок міг дізнатися, що я про щось розпитую? Я ж не давав

оголошення в газету. — Він повертається до Піта. — Я ж нікому про це не

розповідав, навіть тобі.

Піт, явно усе ще під враженням від тієї думки, що їхні особисті відчуття

до Олівії Трелоні могли замазати розслідування, має похмурий вигляд.

Ходжеса це не особливо бентежить, бо саме так це тоді й трапилося.

— Ні, ти в мене тільки випитував про це тоді, за ланчем.

Ходжес дарує йому широку посмішку. Це змушує його шлунок згорнутися

брижами, як оригамі.

— Агов, — гукає він, — тоді ж я пригощав, хіба не так?

— Хто ж, заради царства небесного, ще міг би хотіти вас підірвати? —

питає Ізабель. — Санта-Клаус заніс вас до списку неслухняних дітей?

— Якщо на здогад, то я поставив би власні гроші на сімейку Аббасіа.

Скільки тих гівнюків, Піте, ми прибрали тоді по збройовій справі, у

четвертому році?

— Дюжину, а може, й більше, але…

— Йо, а всього через рік за актом RICO ще вдвічі понад те[288]. Ми їх

вщент розшматували, і Фаббі Ніс тоді сказав, що вони дістануть нас обох.

— Біллі, Аббасіа не можуть дістати нікого. Фабріціо мертвий, його брат у

притулку для божевільних, де він вважає себе Наполеоном чи ще кимсь, а

решта у в’язниці.

Ходжес усього лиш кидає на нього один погляд.

— Окей, — каже Піт, — неможливо переловити геть усіх тарганів, але це все

одно скажена ідея. З усією моєю повагою, друже, але ти всього лиш

відставний топтун. Пенсіонер.

— Правильно. Що означає — вони можуть мене запопасти, не створивши

пожежної тривоги. Ти ж, з іншого боку, все ще маєш золотий щит, пришпилений до твого портмоне.

— Це анекдотична ідея, — каже Ізабель і складає руки собі під грудьми, немов говорячи: «Облишмо з цим».

Ходжес знизує плечима:

— Хтось спробував підірвати мене, і я не можу повірити, ніби той

Мерседес-Кілер якимсь чином отримав екстрасенсорний сигнал, що я

цікавлюся Справою Загубленого Ключа. Ба навіть якби й отримав, навіщо

йому прибирати мене? Яким чином це могло б привести до нього?

— Ну, він божевільний, — каже Піт. — Як щодо цього для початку?

— Звичайно, але я повторюю: як він міг дізнатися?

— Поняття не маю. Слухай, Біллі, ти що-небудь приховуєш? Зовсім, зовсім

нічого?

— Нічого.

— А я думаю, щось є, — каже Ізабель. Вона киває на нього головою. — Агов, ви там не спали з нею часом, чи як?

Ходжес переводить погляд на неї.

— Що ви собі думаєте, Іззі? Подивіться на мене.

Якусь мить вона витримує його погляд, потім опускає очі. Ходжес повірити

не може, як близько вона підібралася. «Жіноча інтуїція, — думає він, а

потім: — Либонь, це добре, що я не скинув більше ваги, і не запустив собі

у волосся того лайна “Тільки для чоловіків”»[289].

— Дивись-но, Піте, я хочу опам’ятатися. Піти додому, випити пива, спробувати покумекати про це.

— Ти присягаєшся, що нічого не приховуєш? Це ж ти і я, а отже?

Ходжес здає свій останній шанс на те, щоб вислизнути чистим, без докорів

сумління.

— Анічогісінько.

Піт каже йому, щоб залишався на зв’язку; він знадобиться їм завтра або в

п’ятницю для формального протоколу.

— Без проблем. А от ще що, Піте? У найближчому майбутньому я би робив

швиденький огляд своєї машини, перш ніж сідати в неї, якби був на твоєму

місці.

Уже в дверях Піт кладе руку на плечі Ходжесу й стискає їх.

— Мені шкода, — каже він, — шкода, що таке трапилось і що довелося

ставити усі ці запитання.

— Та все гаразд. Ти робиш свою роботу.

Піт дужче стискає Ходжеса за плечі й шепоче йому у вухо:

— Ти таки щось приховуєш. Чи ти гадаєш, я приймаю пігулки для отупіння?

Якусь мить Ходжес обдумує свої можливості. Потім згадує слова Джейні:

«Він наш».

Він бере Піта за руки, майже впритул дивиться йому в обличчя й каже:

— Для мене все це така ж точно загадка, як і для тебе. Повір мені.

25

Перетинаючи зацікавлені погляди й зводячи на ніц запитання, Ходжес іде

повз стійла приміщення Детективного відділу з кам’яним обличчям, яке

розпливається лише раз. Кессі Шін, з котрою він найчастіше працював у

парі, коли Піт був у відпустці, каже:

— Подивись-но на себе. Усе ще живий і бридкіший, ніж завше.

Ходжес усміхається:

— Кого я бачу! Невже це Кессі Шін, Ботоксна Королева?

Він піднімає руку, ніби захищаючись, коли вона хапає зі свого столу прес-

пап’є й жартома замахується. Усе це відчувається одночасно фальшивим і

реальним. Як ті жіночі бої у пополудневих телепередачах.

У коридорі, біля автоматів з наїдками й содовою, ряд стільців. На двох із

них сидять тітка Шарлотта й дядько Генрі. Холлі з ними нема, і Ходжес

інстинктивно торкається чохла для окулярів у себе в кишені штанів. Він

питає у дядька Генрі, чи покращало йому. Дядько Генрі каже, що так, і

дякує йому. Він повертається до тітки Шарлотти й питає, як вона

почувається.

— Зі мною все гаразд. От за Холлі я турбуюся. Гадаю, вона винить себе, бо

спричинилася до… ну, ви розумієте.

Ходжес розуміє. Спричинилася до того, що Джейні повела його машину.

Звичайно, Джейні у всякому випадку сиділа б у ній, але він сумнівається, що це змінило б почуття Холлі.

— Мені хотілося б, аби ви з нею побалакали. Ви пов’язані з нею якимсь

таким чином. — Її очі набирають неприємного блиску. — Так, як ви були

пов’язані з Джанель. Мабуть, маєте якийсь такий підхід.

— Я це зроблю, — каже Ходжес, і він таки зробить, але спершу з нею

побалакає Джером. Тобто, якщо номер на чохлі для окулярів дійсний.

Наскільки він розуміє, цей номер, за яким дзвонить дротовий телефон… де

саме? У Цинциннаті? У Клівленді?

— Я сподіваюся, від нас не вимагатимуть впізнання її? — мовить дядько

Генрі. В одній руці він тримає пластиковий стакан з кавою. Він її навіть

не торкався, і Ходжеса це не дивує. Кава в поліцейському відділку

славетна своєю гидотністю. — Як ми можемо? Її ж розірвало на шматочки.

— Не будь ідіотом, — втручається тітка Шарлотта. — Вони від нас цього не

вимагатимуть. Вони не можуть.

Ходжес каже:

— Якщо в неї коли-небудь знімали відбитки пальців — у більшості людей їх

знімали — цього буде достатньо. Вам можуть показати фотографії її одягу, або щось з особистих прикрас.

— Звідки нам знати її прикраси? — схлипує тітка Шарлотта. Якийсь коп, що

якраз точив собі воду, озирається на неї. — Я ледь помічала, в чому вона

була одягнена!

Ходжес здогадується, що вона склала ціну кожному шву, але не коментує.

— У них можуть матися інші запитання. — (Деякі з них про нього.) — Це не

забере багато часу.

Там є ліфт, але Ходжес обирає сходи. На майданчику поверхом нижче він

притуляється до стіни, очі заплющені, і робить півдюжини глибоких, тремтливих вдихів. Тепер уже приходять сльози. Він утирає їх рукавом.

Тітка Шарлотта виразила турботу щодо Холлі — турботу, яку поділяє й

Ходжес, — але жодної журби по своїй розірваній на шматочки племінниці.

Він здогадується, що найбільший інтерес тітки Шарлотти щодо Джейні зараз

стосується того, що трапиться з тими милими грошенятами, що їх

успадкувала Джейні від своєї сестри.

«Я сподіваюся, що вона заповіла їх якомусь, курва, шпиталю для собак», —

думає він.

Ходжес сідає із захеканим кректанням. Використовуючи одну зі сходинок як

імпровізований стіл він викладає туди чохол для окулярів, а потім — з

портмоне — пом’ятий блокнотний аркуш із двома рядами цифр на ньому.

26

— Алло? — голос слабкий, несміливий. — Алло, хто це?

— Мене звуть Джером Робінсон, мем. Білл Ходжес, здається, мусив вам

сказати, що я можу подзвонити.

Тиша.

— Мем? — Джером сидить з комп’ютером, стискаючи свій «Андроїд»[290] так, що ледь його корпус не тріскається. — Міс Джібні?

— Я тут. — Це звучить мало не зітханням. — Він сказав, що хоче впіймати

людину, яка вбила мою кузину. Там був жахливий вибух.

— Я знаю, — каже Джером. Далі по коридору Барб тисячний раз починає

крутити новий диск «Довколишніх». Він називається «Поцілунки на

півдорозі». Він поки що не довів Джерома до оскаженіння, але з кожним

новим програванням оскаженіння стає чимраз ближчим.

Тим часом жінка на тому боці лінії почала плакати.

— Мем? Міс Джібні? Я дуже співчуваю вашій втраті.

— Я її майже зовсім не знала, але вона була моєю кузиною, і вона була

доброю до мене. І містер Ходжес також. Ви знаєте, що він у мене спитав?

— Ні, аж ніяк.

— Чи я поснідала. Хіба це не уважність?

— Так, так, я певен, — каже Джером. Він усе ще не може повірити, що

жвава, життєрадісна леді, з якою він вечеряв, тепер мертва. Він пам’ятає, як іскрилися в неї очі, коли вона сміялася, і як вона передражнювала

манеру Білла промовляти оте його «йо». А тепер він на телефоні з жінкою, якої ніколи не бачив, дуже дивною жінкою, судячи з того, що він чує.

Розмова з нею вчувається, як розряджання якоїсь бомби. — Мем, Білл просив

мене приїхати туди.

— Він приїде з вами?

— Саме зараз він не може. Зараз він зайнятий іншими справами.

Знову якийсь час тиша, а потім, голосом таким тихим й несміливим, що він

його ледь дочуває, Холлі питає:

— А ви безпечні? Тому що мене дуже тривожать люди, розумієте. Дуже

тривожать.

— Так, мем, я безпечний.

— Я хочу допомогти містеру Ходжесу. Я хочу допомогти впіймати того

чоловіка, який це зробив. Він, мабуть, божевільний, як ви гадаєте?

— Так, — каже Джером. Далі по коридору починається наступна пісня і дві

малі дівчинки — Барбара та її подружка Хільда — видають радісне верещання

майже такої висоти, що може потрощитися скло. Він думає про три чи чотири

тисячі таких Барбар і Хільд, які завтра ввечері верещатимуть в унісон, і

дякує Богові, що цей обов’язок перебрала на себе його мати.

— Ви могли б приїхати, але я не знаю, як впустити вас досередини, — каже

вона. — Мій дядько Генрі, коли йшов звідси, ввімкнув охоронну

сигналізацію, а я не знаю коду. Я думаю, ворота він теж замкнув.

— У мене з усім цим порядок, — каже Джером.

— Коли ви приїдете?

— Я зможу бути там за півгодини.

— Якщо ви говоритимете з містером Ходжесом, ви зможете передати йому дещо

від мене?

— Звичайно.

— Скажіть йому, що мені теж сумно. — Вона робить паузу. — І що я приймаю

«Лексапро».

27

Надвечір тієї середи Брейді, скориставшись однією зі своїх кредитних

карток на ім’я Ралфа Джонса, вписується до гігантського «Мотелю 6»[291]

поблизу аеропорту. При ньому маються валіза й рюкзак. У рюкзаку одна

переміна білизни — це все, що йому знадобиться в ті кілька годин життя, які йому ще залишилися. У валізі лежить подушка «ПАРКІНГ ДЛЯ ГУЗНА», сечоприймач «Урінеста», фотографія в рамці, кілька саморобних

детонаторних перемикачів (він сподівається, що йому вистачить і одного, але запас ніколи не буває зайвим), Річ Друга, кілька заповнених

підшипниковими кульками пакетів «Ґлед» і достатньо саморобної вибухівки, щоб до небес підірвати весь цей мотель і сусідню з ним парковку. Він

повертається знову до «Субару» і витягає з машини найбільшу річ (з деяким

зусиллям витягає; вона ледве туди була влізла), заносить її до свого

номера та притуляє до стіни.

Він лягає на ліжко. Голова на подушці відчувається ним дивно. Голо.

Якимсь чином навіть сексуально.

Він думає: «У мене була смуга невдач, але я її переїхав і все ще міцно

тримаюся».

Він заплющує очі. Невдовзі він уже хропе.

28

Джером зупиняє свій «ренглер» на Бузковому проїзді, майже торкаючись його

носом закритих воріт садиби № 729, вилазить із машини й натискає кнопку

виклику. У нього є причина тут бути, якщо зупиниться і почне питатися

хтось із патрульних охорони Цукрових Пригірків, але вона згодиться тільки

якщо жінка в будинку це підтвердить, а він не впевнений, що може на неї

покластися. Його попередня розмова з цією пані натякає на те, що в неї

далебі не всі коліщатка котяться рівним шляхом. Як там не могло бути, але

ніхто до нього не чіпляється і, простоявши там хвильку чи дві з силуваним

виглядом повної приналежності цьому місцю — це один з тих випадків, коли

він особливо почувається чорношкірим, — він чує Холлі.

— Так. Хто там?

— Це Джером, міс Джібні. Друг містера Ходжеса.

Пауза триває так довго, що він вже готовий знову натиснути кнопку, але

нарешті вона промовляє:

— У вас є код воріт?

— Так.

— Гаразд. І якщо ви друг містера Ходжеса, гадаю, ви можете звати мене

Холлі.

Він набирає код і ворота відчиняються. Він заїжджає й бачить як вони

зачиняються за ним. Поки що все йде добре.

Холлі стоїть за передніми дверима, вдивляється в нього крізь одне з

бокових віконець, наче арештантка в якійсь особливо охоронюваній зоні для

побачень. На ній халат поверх піжами й волосся в повному безладі.

Короткий кошмарний сценарій проноситься у Джерома в голові: вона натискає

тривожну кнопку (майже напевне та міститься поряд з тим місцем, де вона

зараз стоїть), а коли примчать парубки з охоронної служби, вказує на

нього як на грабіжника. Або як на можливого ґвалтівника-фетишиста, повернутого на жертвах у фланелевих піжамах.

Двері замкнені. Він показує рукою на них. Якусь мить Холлі так і стоїть

там, наче робот із мертвим акумулятором. Потім вона відвертає засув. Коли

Джером відчиняє двері, починає лунати пронизливе пищання, і Холлі, прикриваючи собі рота обома долонями, робить кілька кроків назад.

— Не дайте мені потрапити у неприємності! Я не хочу потрапити у

неприємності!

Вона вдвічі дужче нервується, ніж він, і це вивільняє Джерому мозок. Він

набирає код на охоронній сигналізації і натискає кнопку ВСЕ ПІД

КОНТРОЛЕМ. Пищання припиняється.

Холлі падає у примхливо вирізьблене крісло, ціни якого на вигляд

вистачило б, щоб сплатити за рік навчання у доброму коледжі (хоча, можливо, не в Гарварді), волосся звисає обабіч її обличчя злиплими

крильми.

— Ох, це був найгірший день у моєму житті, — мовить вона. — Бідна Джейні, бідна, бідна Джейні.

— Мені жаль.

— Але це принаймні не моя вина. — Вона дивиться на нього з крихким і

жалюгідним викликом. — Ніхто не може цього сказати. Я нічого не зробила.

— Звичайно, ви не зробили, — каже Джером.

Це в нього виходить дещо манірно, але вона трохи посміхається, тож, мабуть, усе гаразд.

— А з містером Ходжесом все гаразд? Він дуже, дуже, дуже гарний чоловік.

Навіть попри те, що він не подобається моїй матері. — Вона здвигає

плечима. — Але хто їй насправді подобається?

— Він у порядку, — каже Джером, хоча сам сумнівається, що так і є

насправді.

— Ви ж чорний, — каже вона, дивлячись на нього широко розчахнутими очима.

Джером дивиться вниз, собі на руки.

— Так і є. Хіба ні?

Вона розсипається дріб’язком пронизливого хихотіння.

— Пробачте мені. Це було так грубо. Усе гаразд з тим, що ви чорний.

— Чорний-потворний, — промовляє Джером.

— Звісно, це так. Абсолютно потворний. — Вона підводиться, кусаючи собі

нижню губу, а потім різко, з явним зусиллям волі, викидає вперед руку. —

Давайте знайомитися, Джероме.

Він потискає її долоню. Вона в неї волога. Це як ручкатися за лапку з

якимсь маленьким, зляканим звірком.

— Нам треба поспішати. Якщо повернуться моя мати з дядьком Генрі й

застануть вас тут, у мене будуть неприємності.

«У вас, — думає Джером. — А як щодо одного чорного хлопця?»

— Жінка, яка тут жила, також була вашою кузиною, так?

— Так. Олівія Трелоні. Я її востаннє бачила, коли ще навчалася в коледжі.

Вони з моєю матір’ю ніколи не були в злагоді. — Вона дивиться на нього зі

значливістю. — Я змушена була кинути коледж. У мене були певні проблеми.

Джером і не сумнівається, що були. І є. А проте є в ній щось, що йому

подобається. Хтозна, що це таке. Напевне ж, це не її сміх як залізом по

склу.

— Ви знаєте, де її комп’ютер?

— Так. Я вам покажу. Ви зможете все швиденько зробити?

«Я мушу», — думає Джером.

29

Комп’ютер покійної Олівії Трелоні захищено паролем, але по-дурненькому, бо коли Джером перевертає клавіатуру, він знаходить на дні зроблений

«Шарпі»[292] напис ОТРЕЛО.

Холлі, яка стоїть у дверях, смикаючи вгору-вниз комір свого халата, бурмоче щось, чого він не може розібрати.

— Га?

— Я спитала, що ви шукаєте?

— Ви дізнаєтеся, якщо я те знайду.

Він відкриває пошуковик і друкує в полі для запитів: ПЛАЧУЧЕ НЕМОВЛЯ.

Нема результату. Він пробує: РИДАЮЧА ДИТИНА. Нічого. Він пробує: ЛЕМЕНТУЮЧА ЖІНКА. Нічого.

— Воно може бути прихованим. — Цього разу він чує її слова ясно, бо її

голос звучить просто йому біля вуха. Він аж злегка здригається, але Холлі

цього не помічає. Вона нагнулася, впершись руками собі в прикриті

домашнім халатом коліна, і дивиться на монітор Олівії. — Спробуйте

АУДІОФАЙЛ.

Ідея цілком слушна, тож він її втілює. Але й тепер нема нічого.

— Окей, — каже вона, — перейдіть до СИСТЕМНИХ НАЛАШТУВАНЬ і подивіться в

ЗВУКАХ.

— Холлі, все що там є, це контроль вихідного й вхідного сигналів. Отаке

всяке.

— Ну, шонеясно. Все одно спробуйте.

Вона вже перестала кусати собі губи.

Джером робить. Під меню «виходу» бачить список: ЗОВНІШНЯ АКУСТИКА, НАВУШНИКИ та ОНОВИТИ ЗВУКОВІ ДРАЙВЕРИ. Під «входом» є ВБУДОВАНИЙ МІКРОФОН

і ЛІНІЙНИЙ ВХІД. Нічого такого, чого б він не очкував.

— Є інші ідеї? — питає він у неї.

— Відкрийте ЗВУКОВІ ЕФЕКТИ. Он там, зліва.

Він повертається до неї.

— Агов, а ви знаєтеся на цих речах, хіба не так?

— Я проходила комп’ютерний курс. Удома. По «Скайпу». Мені було цікаво.

Нумо, подивіться в ЗВУКОВИХ ЕФЕКТАХ.

Джером слухняно це робить і моргає від того, що побачив. На додаток до

ЖАБКИ, СКЛА, ДЗИЖЧАННЯ, КЛАЦАННЯ і МУРЧАННЯ — звичайних підозрюваних —

там мається щось під назвою ПРИВИДИ.

— Ніколи такого раніше не бачив.

— Я теж, — вона так само не дивиться йому просто в обличчя, але в іншому

її поводження разюче змінилося. Вона підтягує стілець і сідає поруч із

Джеромом, заправляючи ріденьке волосся собі за вуха. — А я ж знаю

програми «Мака» вздовж і впоперек.

— Це круто, ні в чому собі не відмовляйте, — каже Джером і задирає

долоню.

Не відриваючи очей від екрана, Холлі ляскає по ній своєю п’ятірнею.

— Зіграй ту, Семе[293].

Він вишкіряється:

— «Касабланка».

— Так. Я дивилася цей фільм сімдесят три рази, У мене є Книга Фільмів, я

записую до неї все, що дивлюся. Моя мати каже, що це ОКР[294].

— Життя — це ОКР, — каже Джером.

Без посмішки, Холлі відповідає:

— Круто, ні в чому собі не відмовляйте.

Джером висвітлює ПРИВИДИ і б’є по клавіші вводу. З аудіобоксів, що стоять

обабіч комп’ютера, починає голосити немовля. Холлі воно не торкає; вона

не хапається за плече Джерома, аж поки не ридає жінка: «Чому ти дозволила

йому вбити мою дитинку?»

— Хуйло! — кричить Джером і хапає Холлі за руку. Він сам цього навіть не

усвідомлює, а вона не забирає від нього свою руку. Вони дивляться на

комп’ютер так, ніби в того раптом виросли зуби й він їх покусав.

Мить тиші, а потім знову починає плакати немовля. Знову ридає жінка.

Програма відпрацьовує три цикли й тоді вже зупиняється.

Холлі нарешті дивиться йому прямо в очі, її власні такі вибалушені, що

для них існує небезпека викотитися їй з голови.

— Ви знали, що таке мусить трапитися?

— Господи-Ісусе, ні. — Можливо, були здогадки, бо інакше Білл не послав

би його сюди, але таке? — Холлі, ви можете з’ясувати що-небудь про цю

програму? Ну типу, коли її було встановлено? Якщо не можете, то й ла…

— Посуньтесь.

Джером вільно почувається з комп’ютерами, але Холлі грає на клавіатурі, наче на «Стейнвеї»[295]. Після кількох хвилин полювання там і там, вона

мовить:

— Виглядає так, що її було встановлено першого липня минулого року. Ціла

купа всього було встановлено того дня.

— Це могло бути запрограмовано так, щоб воно програвалося у якийсь

визначений час, правильно? Три рази поспіль, а потім зупиняється?

Вона кидає на нього нетерплячий погляд:

— Звичайно ж!

— Тоді чому ж воно не продовжує програватися тепер? Я маю на увазі, що ви

зараз живете тут. Ви б мусили це почути.

Вона тицяє мишкою, як скажена, і показує йому дещо ще.

— Я бачила вже таке раніше. Це підлегла програма, захована в її мейл-

контактах. Закладаюся, що Олівія не знала про її присутність там. Вона

називається «Лінза». За її допомоги не можна ввімкнути комп’ютер —

принаймні як так думаю, — але якщо він уже ввімкнутий, ти можеш керувати

геть усім зі свого комп’ютера. Відкривати файли, читати електронне

листування, дивитися історію пошуків… або деактивувати певні програми.

— Скажімо, після її смерті, — зауважує Джером.

— Ооох, — кривиться Холлі.

— Чому той, хто це встановив, залишив тут цю програму? Чому було не

стерти її цілком?

— Не знаю я. Може, він просто забув? Я повсякчас щось забуваю. Моя мати

каже, я забула б і власну голову, якби вона не була прикріплена до моєї

шиї.

— Йо, моя каже точнісінько так. Але ж хто він? Про кого ми оце балакаємо?

Вона міркує. Обоє задумались. І через секунд п’ять вони одночасно

промовляють:

— Її айтішник, — каже Джером, тоді як Холлі: — Її комп-фрік.

Джером починає ритися в шухлядах комп’ютерного стола Олівії, шукаючи

квитанцію від сервісної служби, рахунок, проштампований СПЛАЧЕНО, або

якусь візитну картку. Бодай одне щось із такого мусить знайтися, але там

нема нічого. Він опускається навколішки й лізе у нішу для колінок під

столом. І там теж нічого нема.

— Подивіться на холодильнику, — каже він. — Інколи люди ліплять туди

всяке таке лайно, під магнітики.

— Там повно тих магнітиків, — каже Холлі, але на холодильнику нічого

нема, окрім картки агента з нерухомості та ще однієї — охоронної компанії

«Невсипущі». — Я думаю, все інше могла познімати Джейні. Мабуть, і

повикидала.

— А тут є сейф?

— Можливо, але навіщо моя кузина клала б картку якогось айтішника до

сейфа? Навряд чи вона коштує грошей чи бодай якусь цінність має.

— Точно сказано, — киває Джером.

— Якщо вона була, то десь поблизу комп’ютера. Вона б не ховала її. Я маю

на увазі, що вона навіть свій пароль записала на дні якоїсь там, збіса, клавіатури.

— Доволі тупо, — погоджується Джером.

— Абсолютно.

Схоже, Холлі раптом усвідомила, як сильно вони зблизилися. Вона

підводиться і знову відступає до дверей. Знову починає смикати себе за

комір халата.

— Що ви збираєтеся робити далі?

— Гадаю, краще мені зателефонувати Біллу.

Він виймає свій мобільний, але перш ніж встигає набрати номер, Холлі

гукає його на ім’я. Джером дивиться на неї, застиглу в одвірку, зніяковілу у своїх обвислих домашніх шатах.

— У цьому місті, мабуть, брульйон комп’ютерників, — каже вона.

Нема такої кількості їх і зблизька, але все ж таки багато. Він це знає, і

Ходжес це також знає, бо сам Джером йому про це й розказував.

30

Ходжес уважно вислуховує все, що мається для нього в Джерома. Йому

приємно, що Джером похвалив Холлі (і сподівається, що Холлі також це

приємно, якщо вона зараз слухає), але він гірко розчарований тим, що не

знайшлося напрямку до того комп’ютерного шахрая, який попрацював з

машиною Олівії. Джером вважає, це тому, що Олівія викинула геть візитну

картку того комп’ютерного шахрая. Ходжес, чий розум натренований на

підозріливість, думає, що Містер Мерседес сам, гад, заопікувався тим, щоб

в Олівії не збереглося його картки. Хоча яким чином? Хіба ви не попросите

картку в хлопця, якщо він добре зробив свою роботу? І триматимете її під

рукою? Хіба що тільки…

Він просить Джерома дати йому Холлі.

— Алло? — так слабенько, що йому доводиться напружуватися, щоб її почути.

— Холлі, а в комп’тері Олівії є адресна книжка?

— Одну хвилиночку. — Він чує неголосне клацання. Коли вона знову бере

слухавку, голос у неї зачудований. — Нема.

— Це вам здається дивним?

— Типу того, йо.

— А міг той парбуок, котрий присадив їй тих звукових привидів, стерти її

адресну книжку?

— Ох, звісно. Легко. Я приймаю свої пігулки, містере Ходжес.

— Це чудово, Холлі. А ви можете сказати, чи часто Олівія користувалася

своїм комп’ютером?

— Звичайно.

— Дайте, я поговорю з Джеромом, поки ви це з’ясовуєте.

Джером бере слухавку й каже, що йому жаль, що вони не зуміли нічого

більше знайти.

— Ні, ні, ви зробили чудову роботу. Коли ти рився в її столі, тобі не

траплялося матеріальної адресної книжки?

— Та ні. Але чимало людей тепер ними більше не користуються… усі свої

контакти вони тримають у комп’ютерах і в телефонах. Ви ж це знаєте, правда?

Ходжес гадає, що він мусив би це знати, але світ у ці дні рухається

занадто швидко для нього. Він навіть не знає, як запрограмувати свій

цифровий відеорекордер.

— Почекайте, Холлі хоче вам знову щось сказати.

— Ви з Холлі там доволі добре порозумілися, еге ж?

— Нам класно. Передаю їй слухавку.

— Тут в Олівії купа різних програм з улюблених сайтів, — каже Холлі. —

Вона часто заходила на «Гулу» і «Хаффпо»[296]. А її пошукова історія…

мені здається, що вона проводила в інтренеті часу навіть більше за мене, а я сиджу в мережі дуже багато.

— Холлі, чому людина, яка насправді дуже залежить від свого комп’тера, не

має під рукою картки сервісної служби?

— Тому що той чоловік прокрався сюди й забрав її, після того як вона

померла, — відразу ж відповідає Холлі.

— Можливо, але подумайте про ризик — особливо, коли за районом невсипущим

оком наглядає служба безпеки. Він мусив би знати код воріт, код охоронної

сигналізації… та навіть і тоді він мусив би мати ключа… — Ходжес

затинається.

— Містере Ходжес? Ви ще там?

— Так. І давайте уже, називайте мене Біллом.

Але вона не хоче. Можливо, не може.

— Містере Ходжес, а він майстерний злочинець? Як Джеймс Бонд?

— Я думаю, просто божевільний.

А оскільки він божевільний, ризик може не мати для нього значення.

Згадати лишень ризик, якому він себе піддавав біля Міського Центру, коли

проорав машиною крізь натовп людей.

І все одно щось тут здається неправильним.

— Дай мені знову Джерома, будь ласка.

Вона передає слухавку, і Ходжес каже хлопцю, що вже час забиратися

звідти, бо повернуться тітка Шарлотта з дядьком Генрі та зловлять його з

Холлі за комп’ютерними залицяннями.

— А що ви збираєтеся робити, Білле?

Ходжес дивиться крізь вікно на вулицю, де присмерк вже почав поглибшувати

кольори дня. Уже наближається сьома година.

— Переспати з цим, — каже він.

31

Перш ніж піти до ліжка Ходжес проводить чотири години перед телевізором, дивлячись передачі, які цілком легко впливають йому в очі, але

розпорошуються на ніщо, не встигаючи досягнути його мозку. Він

намагається не думати ні про що, бо так прочиняються ті двері, крізь які

може увійти правильна ідея. Правильна ідея завжди приходить як результат

правильного зв’язку, а тут мається якийсь зв’язок, що його лише треба

вловити; він відчуває це. Можливо, навіть більше, ніж один. Він не пускає

Джейні до своїх думок. Пізніше — так, але наразі все, що вона може

зробити, це заклинити йому шестерні.

Комп’ютер Олівії Трелоні — це ключ до цієї справи. До нього було

присаджено «голоси привидів», і найпершим підозрюваним у цьому є той, хто

обслуговував її комп’ютер. То чому ж у неї не було його картки? Він міг

стерти її адресну книжку звіддаля — і Ходжес упевнений, що він так і

зробив, — але чи вдирався він до неї в будинок, щоби вкрасти ту свою

йобану візитну картку, після того як вона померла?

Він отримує дзвінок від газетного репортера. Потім телефонує якийсь

парубок з «Шостого каналу». Після третього дзвінка когось із преси Ходжес

вимикає телефон. Він не знає, хто здав номер його мобільного, але

сподівається, що тій особі бодай добре заплатили за цю інформацію.

Дещо інше продовжує надходити до його мозку, дещо таке, що не має

стосунку ні до чого: «Вона вважає, що вони походжають серед нас».

Додатковий перегляд своїх нотаток дозволяє йому ткнути пальцем в ім’я

того, хто це йому був сказав: містер Бовфінгер, письменник, що придумує

тексти для вітальних листівок. Вони з Бовфінгером сиділи тоді у

шезлонгах, і Ходжес згадує, яким він був вдячним за тінь. Це було тоді, коли він ходив зі своїм опитуванням, шукаючи когось, хто міг бачити

якийсь підозрілий автомобіль на їхній вулиці.

«Вона вважає, що вони ходять серед нас».

Бовфінгер казав це про місіс Мельбурн, яка живе навпроти нього. Місіс

Мельбурн, яка належить до якоїсь організації фанатів НЛО, що називається

НКРАФ — Національний комітет з розслідування атмосферних феноменів.

Ходжес вирішує, що це просто один із тих відголосків, на кшталт уривка з

поп-пісні, який починає знічев’я звучати у перевтомленому мозку. Він

роздягається і йде до ліжка, і приходить Джейні, Джейні, яка морщить носа

й каже «йо», і вперше з часів свого дитинства він плаче, аж поки не

засинає у сльозах.

Він прокидається перед світанком четверга, іде відлити, розвертається, щоб повернутись до ліжка, і застигає, очі в нього розширені. Те, що він

шукав — зв’язок — раптом ось воно, велике, як саме життя.

Тобі не треба перейматися візитною карткою, якщо вона тобі не потрібна.

Скажімо, той парубок не незалежний майстер, який провадить свій маленький

бізнес просто з дому, а хтось, хто працював на якусь компанію. Якщо так, у будь-який час, коли він тобі потрібен, ти можеш подзвонити на номер

тієї компанії, бо номери в них такі, що їх легко запам’ятати, щось на

кшталт 555-999, чи ще якось, щоб літер було, як у слові КОМПУТ.

Якщо він працював на компанію, він мусив їздити на виклики в машині тієї

компанії.

Ходжес іде до ліжка, впевнений, що сон тікатиме від нього цього разу, але

це не так.

Він думає: «Якщо в нього було достатньо вибухівки, щоб підірвати мою

машину, він може мати її ще більше».

Потім він знову поринає вглиб.

Йому сниться Джейні.

Поцілунки на півдорозі

1

Ходжес прокидається в четвер о шостій ранку й готує собі великий

сніданок: два яйця, чотири скибки шинки, чотири скибки тостів. Йому не

хочеться, але він примушує себе з’їсти все до останньої крихти, запевняючи себе, що це бензин для тіла. Йому може випасти можливість ще

поїсти сьогодні, а може, й ні. Що в душі, що рішуче жуючи цей свій

великий сніданок (нікому більше нагадувати йому про зайву вагу), одна й

та сама думка крутиться йому в голові, та сама, з якою він минулого

вечора йшов до ліжка. Вона — мов якесь наслання.

Чи багато ще вибухівки?

Це підводить до інших неприємних роздумів. Типу, яким чином той парубок —

той «крутий» — збирається її використати. І коли.

Він робить висновок: сьогодні останній день. Він хоче сам вислідити

Містера Мерседеса й зійтися з ним лице в лице. Убити його? Ні, не це

(ймовірно, не це), але збити його на лайно, це було б пречудово. За

Олівію. За Джейні. За Дженіс і Патришу Крей. За всіх тих інших людей, яких цей Містер Мерседес минулого року вбив і покалічив біля Міського

Центру. Людей, які так відчайдушно прагнули роботи, що піднялися серед

ночі й стояли, чекали серед сирого туману, поки відчинять двері.

Погублені життя. Погублені надії. Погублені душі.

Отже, так, він хоче дістати цього парубка. Але якщо він не зможе його

запопасти сьогодні ж, він передасть усю цю справу Піту й Іззі Джейнз, приймаючи відповідні наслідки… які, він це розуміє, можуть запросто

привести його до якогось терміну у в’язниці. Це не має значення. У нього

вже достатньо всякого на совісті, але він здогадується, що може витримати

ще трішки більший тягар. Хоча не нове масове вбивство. Це знищило б ті

невеличкі рештки його самого, які в нім поки ще залишаються.

Він вирішує дати собі часу до восьмої сьогоднішнього вечора; це вже

крайня межа. За ці тринадцять годин він може зробити не менше, ніж

зробили б Піт з Іззі. Можливо, навіть більше, тому що він не пов’язаний

рутинними процедурами. Сьогодні він візьме з собою батьківський

військово-поліцейський «Сміт & Вессон .38». І Веселого Ляпанця — його

також.

Ляпанець іде до правої кишені його спортивного піджака, револьвер під

ліву пахву. Він забирає з кабінету теку «Містер Мерседес» — вона тепер

уже доволі товстенька — і несе її до кухні. Поки перечитуватиме свої

нотатки, він дистанційним пультом вмикає телевізор на робочій стійці, налаштовуючи його на «Ранок о сьомій» на «Шостому каналі». Його мало не

втішає те, що на березі озера перекинувся якийсь кран і притопив

навантажену хімікатами баржу. Звісно, він не бажає, щоб озеро стало ще

більш забрудненим, аніж воно є вже тепер (припускаючи, що таке взагалі

можливе), але цей витік відсунув історію з підірваним автомобілем на

друге місце. Отже, це гарна новина. Погано те, що його ідентифіковано як

детектива, тепер на пенсії, який очолював групу, що вела розслідування

Бійні при Міському Центрі, а жінку, яка загинула в підірваному

автомобілі, ідентифіковано як сестру Олівії Трелоні. У них є і бозна-ким

знята фотографія його з Джейні — вони стоять на ґанку Похоронного салону

Соумса.

— Наразі поліція не каже, чи існує тут зв’язок з минулорічним масовим

убивством біля Міського Центру, — похмуро повідомляє диктор, — але варто

зазначити, що винного у тій бійні досі не знайдено. У решті кримінальних

новин: «Доналд Дейвіс постане перед судом…»

Ходжесу більше нахер не всрався той Доналд Дейвіс. Він вимикає телевізор

і повертається до своїх записів у жовтому блокноті. Він усе ще їх

перечитує, коли дзвонить телефон — не мобільний (хоча сьогодні він його

має при собі), а той, що на стіні. Це Піт Гантлі.

— Ти сьогодні піднявся з пташками, — каже Піт.

— Гарна детективна робота. Чим я можу тобі допомогти?

— У нас була цікава співбесіда вчора з Генрі Серва й Шарлоттою Джібні.

Знаєш, тітка та дядько Джанель Паттерсон?

Ходжес чекає далі.

— Тітка була особливо чарівливою. Вона вважає, що Іззі була права, і ви з

Паттерсон були дещо ближчими, аніж просто знайомими. Вона вважає, що ви

були добрими друзями.

— Піте, кажи вже, що ти маєш на увазі.

— Робили разом звіра з двома спинами. Прокладали рурку. Краяли пиріг.

Ховали салямі. Танцювали горизонтальне танго…

— Здається, я второпав. Дозволь мені пояснити тобі дещо про тітку

Шарлотту, окей? Якщо вона побачить фото, на якому Джастін Бібер[297]

говоритиме з королевою Єлизаветою, вона тебе запевнятиме, що Біб її

жучить. «Лишень погляньте на їхні очі», — скаже вона.

— Отже, в тебе нічого не було.

— Ні.

— Я з цим погоджуюся як із версією, що потребує перевірки — загалом, заради наших з тобою старих деньків, — але так само бажаю знати, що ти

приховуєш. Тому що тут чимось тхне.

— Читай у мене по губах: не… приховую… нічого.

Тиша на іншому кінці лінії. Піт чекає, коли Ходжес відчує дискомфорт і її

перерве, наразі забувши, хто саме колись був навчив його цього трюку.

Нарешті він сам капітулює.

— Мені здається, ти собі риєш яму, Білле. Моя тобі порада — покинь

лопату, поки не зарився так глибоко, що годі й вилізти.

— Дякую, напарнику. Завжди приємно вислуховувати життєві поради о чверть

по сьомій ранку.

— Я хочу тебе знову допитати сьогодні після полудня. І цього разу я можу

зачитати тобі ті слова.

Він має на увазі «Міранду».

— Буду радий це зробити. Подзвониш мені на мобільний.

— Справді? Відтоді як ти вийшов на пенсію, ти його ніколи з собою не

носив.

— Сьогодні я візьму його з собою.

Дійсно, так і є. Бо в наступні дванадцять чи чотирнадцять годин він

абсолютно ніякий не пенсіонер.

Ходжес завершує розмову й повертається до своїх нотаток, щоразу слинячи

собі вказівного пальця, коли перегортає сторінку. Він обводить ім’я: Редні Піпелз. Парубок з охоронної служби «Невсипущі», з яким він уже

якось балакав у Цукрових Пригірках. Якщо цей Піпелз бодай наполовину

відпрацьовує свою роботу, в нього може матися ключик до Містера

Мерседеса. Але нема жодного шансу на те, що він не пам’ятає Ходжеса, особливо після того як Ходжес змусив його показати службове посвідчення

від фірми й опитав. А ще він знатиме, що Ходжес сьогодні герой новин. Час

на те, щоб подумати, як вирішити цю проблему, ще є; Ходжес не хоче

дзвонити до «Невсипущих» раніше, аніж розпочнеться звичайний робочий

день. Бо цей дзвінок мусить здаватися цілком ординарним.

Наступний дзвінок, що надходить йому — цього разу на мобільний, — від

тітки Шарлотти. Ходжеса це не дивує, але й не означає, ніби це йому

подобається.

— Я не знаю, що мені робити, — схлипує вона. — Містере Ходжес, ви мусите

мені допомогти.

— Не знаєте, що вам робити з чим?

— З тілом! З тілом Джанель! Я навіть не знаю, де воно зараз знаходиться!

Ходжес чує пікання і дивиться, хто його ще викликає.

— Місіс Джібні, у мене тут інший вхідний дзвінок і я мушу його прийняти.

— Я не розумію, чому ви не можете…

— Джейні нікуди не подінеться, тому просто зачекайте. Я вам

перетелефоную.

Він обриває її посеред протестуючого лементу й переходить до Джерома.

— Я подумав, що вам сьогодні може знадобитися шофер, — каже Джером. —

Зважаючи на теперішній ваш статус.

Якусь мить Ходжес не второпає, про що каже хлопець, та потім він згадує, що його «Тойота» перетворилася на обгорілі тріски. Те, що від неї

залишилося, зараз на зберіганні в криміналістичному відділі поліцейського

департаменту, де сьогодні пізніше вдень люди в білих халатах

дізнаватимуться, якого типу вибухівку було використано, щоб її підірвати.

Минулого вечора він приїхав додому на таксі. Йому буде потрібна машина. А

ще, усвідомлює він, Джером може бути корисним і в іншій справі.

— Це було б гарно, — каже він, — але ж як зі школою?

— У мене середній бал 3,9[298], — терпляче пояснює Джером. — Також я

працюю в «Об’єднаних громадянах»[299] і навчаю комп’ютерних знань групу

дітей-інвалідів. Я можу собі дозволити пропустити день. І я вже повідомив

про це моїх маму й тата. Вони тільки попросили мене спитати у вас, чи не

бажає ще хто-небудь спробувати вас підірвати.

— Насправді це не виключено.

— Зачекайте хвилинку. — Здалеку, Ходжес чує, як Джером гукає: — Він каже, що ніхто.

Попри все, Ходжес не може втриматися від усмішки.

— Я миттю буду у вас, — каже Джером.

— Не порушуй жодних обмежень швидкості. О дев’ятій буде якраз. Використай

цей час, щоб попрактикуватися в акторській майстерності.

— Справді? І яку роль мені репетирувати?

— Асистента в юридичній фірмі, — каже Ходжес. — І дякую тобі, Джероме.

Завершивши розмову, він іде до кабінету, вмикає комп’ютер і шукає

місцевого адвоката на прізвище Шрон. Прізвище не поширене, тому знаходить

він його легко. Ходжес записує назву фірми й ім’я Шрона, яке виявляється

— Джордж. Потім він повертається до кухні й телефонує тітці Шарлотті.

— Це Ходжес, — каже він. — Ось я й повернувся.

— Мені неприйнятно, коли зі мною таким чином обривають розмову, містере

Ходжес.

— Не більше, ніж мені прийнятне те, що ви розповідаєте моєму старому

напарнику, ніби я їбав вашу сестру.

Він чує шоковане «ах», слідом за яким залягає мовчанка. Він майже

сподівається, що вона зараз обірве зв’язок. Коли вона цього не робить, він розповідає їй усе, що їй потрібно знати.

— Тіло Джейні мусить зберігатися в морзі округу Гурон. Сьогодні забрати

ви його ніяк не зможете. Імовірно, і завтра також. Мусить відбутися

автопсія, що само по собі є абсурдним, зважаючи на причину смерті, але

такі правила.

— Ви не розумієте! У мене квитки на літак зарезервовано!

Ходжес дивиться крізь вікно своєї кухні й повільно рахує до п’яти.

— Містере Ходжес, ви ще там?

— Як це вбачаю я, ви маєте два вибори, місіс Джібні. Один — це залишитися

тут і зробити все, як годиться. Інший — скористатися вашими

зарезервованими квитками, полетіти додому й залишити займатися цією

справою нашому місту.

Тітка Шарлотта починає хлипати:

— Я бачила, як ви на неї дивилися і як вона дивилася на вас. Я всього

лише відповідала на запитання тієї жінки-поліцейської.

— І то з величезною снагою, щодо чого я не маю сумнівів.

— З чим?

Він зітхає:

— Облишмо про це. Я пропоную, щоб ви з вашим братом особисто відвідали

окружний морг. Не телефонуйте туди попередньо, нехай вони побачать ваші

обличчя. Побалакайте з доктором Голворті. Якщо Голворті на місці не буде, побалакайте з доктором Пейтелом. Якщо ви особисто попросите їх прискорити

справу — і якщо зумієте при цьому поводитися делікатно, — вони вам

допоможуть, наскільки це для них буде можливо. Можете використати моє

ім’я. Моє знайомство з обома ними сягає початку дев’яностих.

— Нам доведеться знову залишити Холлі саму, — каже тітка Шарлотта. — Вона

замкнулася у своїй кімнаті. Клацає там щось на своєму ноутбуку й

відмовляється виходити.

Ходжес усвідомлює, що смикає себе за волосся, і змушує себе припинити це.

— Скільки років вашій дочці?

Довга пауза.

— Сорок п’ять.

— Тоді ви, мабуть, зможете обійтися без того, щоб наймати сиділку. — Він

намагається придушити те, що мусить вискочити наступним, але це йому не

зовсім вдається. — Подумайте лишень, скільки ви зекономите грошей.

— Я навряд чи могла б очікувати від вас на розуміння ситуації з Холлі, містере Ходжес. На додаток до її ментальної нестабільності моя дочка

також вельми вразлива.

Ходжес думає: «Це мусить робити тебе особливо важкою для неї».

Цього разу йому вдається цього не промовити.

— Містере Ходжес?

— Ще тут.

— Ви часом не знаєте, чи не залишила Джанель якийсь заповіт, чи як?

Він вимикає телефон.

2

Брейді проводить довгий час у мотельному душі з вимкнутим світлом. Йому

подобається це утробне тепло й рівномірні барабанні звуки. А ще йому

подобається темрява, і це добре, що вона йому подобається, бо невдовзі

він матиме те, чого завжди прагнув. Йому хотілося б вірити, що там буде

ніжне возз’єднання матері й дитини — можливо, навіть на кшталт

возз’єднання матері й коханця — але в серці своєму він у це не вірить.

Він може прикидатися, проте… ні.

Просто темрява.

Його не турбує ні Бог, ані підсмажування на повільному вогні за свої

злочини. Нема там ні раю, ні пекла. Будь-хто, бодай з половиною мозку, розуміє, що цих речей не існує. Якою ж нещадною мусила б бути та вища

істота, щоб сотворити такий херовий світ, як цей? Якби навіть той мстивий

Бог телепроповідників і ґвалтівників дітей у чорних сутанах насправді

існував, хіба міг би той громовержець звинувачувати Брейді в тому, що він

зробив? Хіба Брейді Хартсфілд вхопив свого батька за руку й примусив його

вчепитися за дріт під напругою, яка його й убила? Ні. Хіба він запхнув у

горло Френкі ту яблучну скибку? Ні. Хіба це він постійно товк і товк про

те, що грошам невдовзі прийде кінець і врешті-решт їм доведеться жити в

притулку для бездомних? Ні. А чи він приготував отруєне м’ясо та сказав:

«З’їж це, Ма, воно дуже смачне»?

Хіба можна його звинувачувати за те, що він відповідав ударами світу, який зробив його таким, яким він є?

Брейді вважає, що ні.

Він задумується про тих терористів, які знищили Світовий торговельний

центр (він задумується про них часто). Ті клоуни насправді вірили, що

потраплять до раю, де житимуть у чомусь на кшталт вічного розкішного

готелю, де їх обслуговуватимуть казково прекрасні юні незайманки. Кумедно

це, а що ще краще? Був про них один анекдот… щоправда, самі вони його так

і не почули. Що вони отримали — це миттєвий вид усіх отих вікон і

фінальний спалах світла. Після цього вони й тисячі їхніх жертв просто

щезли. Шух. Прощавай був, алігаторе[300]. Зникли геть убивці й убиті

разом, зникли геть у космічному ніщо, яке оточує самотню блакитну планету

з її безсенсово метушливими насельцями. Усі релігії брешуть. Усі моральні

настанови є облудними. Навіть зірки — міраж. Правдивою є лише пітьма, і

єдине, що має значення — це заявити про себе, перш ніж ти до неї ввійдеш.

Полоснути по шкірі світу й залишити шрам. Уся історія складається з

цього, врешті-решт: з зарубцьованих ран.

3

Брейді одягається і їде машиною до цілодобової аптеки біля аеропорту. У

дзеркалі ванної кімнати він роздивився, що материна електрична бритва

залишила дуже багато такого, що могло бути кращим; з його черепом треба

ще попоратися. Він купує одноразові станки та крем для гоління. І ще