Містер Мерседес vk.com/with_books

кілька батарейок, бо їх ніколи не буває достатньо. Також зі стійки-

вертушки він вибирає собі окуляри з простим склом. Вибирає у роговій

оправі, бо вони надають йому студентського вигляду. Чи то воно йому так

здається.

По дорозі до каси він зупиняється перед рекламною картонною стійкою з

зображеннями чотирьох акуратних хлопців із «Довколишніх». «НЕ ЛІНУЙСЯ, ВИРУШАЙ НА ВЕЛИКЕ ШОУ 3-го ЧЕРВНЯ!» Тільки-от хтось закреслив 3-го

ЧЕРВНЯ, а нижче приписав: «СЬОГОДНІ ВВЕ4ЕРІ!»

Хоча зазвичай Брейді носить майки розміру «M» — він завжди був

худорлявим, — зараз він вибирає собі «XL», додаючи її до решти оснащення.

Нема потреби стояти в черзі; в такий ранній час він тут єдиний покупець.

— Ідете на концерт сьогодні ввечері? — питається дівчина на касі.

Брейді відповідає їй з широкою посмішкою:

— Обов’язково там буду.

Дорогою назад до мотелю Брейді починає думати за свою машину. Непокоїтися

за свою машину. Личина Ралфа Джонса — це вельми добре, але ж «субару»

зареєстровано на Брейді Хартсфілда. Якщо Дет-Пенс вичислить його ім’я і

повідомить копам, з цього можуть постати проблеми. У мотелі достатньо

безпечно — тепер там більше не питають номерів авто, тільки водійські

права, — а от у машині ні.

«Дет-Пенс ще далеко, — запевняє себе Брейді, — він просто намагався тебе

заморочити».

А втім, можливо, й ні. Саме цей Дет ще до того, як він став Пенсом, був

розкрив купу справ і деякі з його старих здібностей, схоже, там ще

маються.

Замість того щоб їхати прямо до «Мотелю 6», Брейді завертає на аеропорт, бере квиток і залишає «субару» на довготерміновій стоянці. Машина

знадобиться йому сьогодні ввечері, але поки що нехай краще постоїть тут.

Він кидає погляд собі на годинник. За десять хвилин дев’ята. «До початку

концерту ще одинадцять годин, — думає він. — І, певне, дванадцять годин

до пітьми. Може бути менше, може — більше. Але не набагато більше».

Він одягає нові окуляри й несе свої покупки півмилі назад до мотелю, насвистуючи.

4

Коли Ходжес відчиняє двері, перше, на чому заклинюється увагою Джером —

це «Сміт & Вессон .38» у нього в підпахвеній кобурі.

— Ви ж не збираєтеся когось із цього застрелити, чи все таки?

— Сумніваюся щодо цього. Ставлюсь до нього радше як до талісмана, що

приносить удачу. Він належав колись моєму батькові. І я маю дозвіл на

приховане носіння, якщо це те, що тебе непокоїть.

— Що мене непокоїть, — каже Джером, — це заряджений він чи ні.

— Звичайно, що заряджений. А що, як ти думаєш, я мушу робити, якщо мені

доведеться скористатися револьвером? Кидатися ним?

Джером зітхає і куйовдить на собі шапку темного волосся.

— Це стає дедалі важчим.

— Бажаєш вийти з гри? Якщо так, показуй свої хвостові вогні. Зараз же. Я

поки ще можу орендувати собі машину.

— Ні. Я в порядку. Це з вас я дивуюся. У вас не мішки під очима, у вас

там цілі лантухи.

— Зі мною все буде гаразд. На сьогодні принаймні мене вистачить. Якщо я

не вистежу цього парубка до ночі, я збираюся зустрітися з моїм старим

напарником і все розповісти йому.

— У вас з цього будуть великі неприємності?

— Не знаю, та й не вельми тим переймаюся.

— А в мене будуть великі неприємності?

— Жодних. Якби я не міг цього гарантувати, ти б зараз сидів на першому

уроці алгебри.

Джером дарує йому вибачливий погляд.

— Алгебра була ще чотири роки тому. Кажіть, що я мушу зробити.

Ходжес пояснює. Джером готовий, але його беруть сумніви.

— Минулого місяця — ви ніколи про це розказуватимете моїм батькам — ми з

ватагою хотіли пробратися у «Панч і Джуді», той новий танц-клуб у центрі, знаєте? Парубок на дверях навіть не поглянув на моє гарнюнє фальшиве

посвідчення особи, просто помахом руки показав мені забиратися з черги, сказавши, щоб я пішов, пошукав собі десь молочного шейку.

Ходжес каже:

— Я не здивований. Обличчя в тебе сімнадцятирічного, але, на моє щастя, голос ти маєш чоловіка років щонайменше двадцяти п’яти. — Він посуває до

Джерома уривок паперу з написаним на ньому телефонним номером. — Дзвони.

Джером каже секретарці, яка приймає його дзвінок в офісі охоронної служби

«Невсипущі», що його звуть Мартіном Лоенсбері, він асистент у юридичній

фірмі «Кентон, Сілвер, Мейкпіс і Джексон». Пояснює, що наразі він працює

з Джорджем Шроном, молодшим партнером фірми, і призначений на закриття

деяких поки ще невирішених питань, які стосуються спадку Олівії Трелоні.

Одне з таких невирішених питань стосується комп’ютера місіс Трелоні.

Сьогодні його завдання полягає в тому, що він мусить розшукати того, хто

був спеціалістом, який обслуговував її комп’ютер, і, як йому здається, хтось із працівників «Невсипущих» у районі Цукрових Пригірків міг би

допомогти йому з’ясувати, хто саме був тим джентльменом.

Ходжес складає колечком великий і вказівний пальці, показуючи Джерому, що

той діє «окей», і передає йому записку.

Джером її читає і каже:

— Здається, одна з сусідок місіс Трелоні, Гелен Вілкокс, згадувала

певного Родні Піпелза? — Він слухає, потім киває. — Розумію, Редні. Яке

незвичайне ім’я. Можливо, він зміг би до мене зателефонувати, якщо це не

занадто обтяжливо? Мій бос якоюсь мірою тиран, тож я в даному випадку

буквально під прицілом. — Він слухає. — Справді? О, це чудово. Вельми вам

вдячний.

Він диктує секретарці номер свого мобільного й Ходжесового дротового

телефону, потім завершує розмову й витирає собі з лоба уявний піт.

— Я радий, що це скінчилося. Ох-ох-хо!

— Ти відпрацював чудово, — запевняє його Ходжес.

— А якщо вона зателефонує до «Кентона, Сілвера і Як-Їх-Там», щоб

перевірити? І з’ясується, що там ніколи не чули про Мартина Лоенсбері?

— Її робота передавати повідомлення, а не перевіряти їх.

— А якщо той Піпелз перевірить?

Ходжес не думає, щоб той став це робити. Він гадає, що його зупинить ім’я

Гелен Вілкокс. Коли він балакав того дня з Піпелзом перед садибою в

Цукрових Пригірках, Ходжес відчув сильні натяки на те, що стосунки між

Піпелзом і Гелен Вілкокс були тіснішими за просто платонічні. Може, трішки, а може, й дуже. Він гадає, що Піпелз дасть Мартіну Лоенсбері те, чого той бажає, щоб лише здихатися уваги.

— Що ми робимо тепер? — питає Джером.

Тепер вони робитимуть те, на що Ходжес витратив щонайменше половину часу

своєї кар’єри.

— Чекаємо.

— Як довго?

— Поки не подзвонить Піпелз або якийсь інший боєць із тих охоронців.

Тому що наразі охоронна служба «Невсипущі» виглядає найкращою ниточкою.

Якщо вона обірветься, їм доведеться поїхати у Цукрові Пригірки й починати

опитувати сусідів. Перспектива, яка не тішить Ходжеса, зважаючи на його

сьогоднішній статус героя теленовин.

А тим часом він ловить себе на тому, що знову думає про містера

Бовфінгера й місіс Мельбурн, трохи схибнуту жінку, яка живе навпроти

нього. З тими її балачками про таємничі чорні джипи й зацикленням на

летючих тарілках, місіс Мельбурн могла б бути ексцентричною героїнею

другого плану в якомусь зі старих кінофільмів Альфреда Гічкока[301].

«Вона вважає, що вони походжають серед нас», — сказав тоді Бовфінгер, кумедно ворушачи бровами, але чому, в ім’я Господнє, це повсякчас

вигулькує у Ходжеса в голові?

За десять хвилин десята, коли телефон Джерома дзвонить. Короткий уривок з

«Великих ядер» «ЕйСі/ДіСі»[302] змушує їх обох здригнутися. Джером хапає

слухавку.

— Тут написано, що виклик з невідомого номера. Що я мушу робити, Білле?

— Прийми дзвінок. Це він. І пам’ятай, хто ти.

Джером натискає кнопку й мовить:

— Алло, Мартін Лоенсбері слухає. — Чекає. — О, вітаю вас, містере Піпелз.

Щиро дякую, що зв’язались зі мною.

Ходжес надряпує свіжу записку та штовхає її по столу. Ходжес її швидко

переглядає.

— Угу-угу… так… місіс Вілкокс оцінює вас дуже високо. Так, високу оцінку

дає, справді. Але моя робота стосується наразі покійної місіс Трелоні. Ми

не можемо цілком відкрити її спадщину, поки не інвентаризуємо її

комп’ютер, і… так, я знаю, що минуло вже понад шість місяців. Жахливо, як

повільно посуваються такі справи, авжеж? Минулого року ми мали клієнта, який був змушений подавати заявку на харчові талони, хоча в той час

проходив юридичне оформлення заповіт, за яким він отримував сімдесят

тисяч доларів.

«Джероме, ніколи не передавай куті меду», — думає Ходжес. Серце молотом

гупає в його грудях.

— Ні, нічого до цього подібного. Мені лише потрібне ім’я того чоловіка, який його для неї налагоджував. Рештою займатиметься мій бос. — Джером

слухає, брови його зведені до перенісся. — Не можете? О, це такий со…

Але Піпелз говорить щось далі. Піт на лобі у Джерома тепер уже не уявний.

Він тягнеться через стіл, хапає Ходжесову авторучку й починає записувати; пишучи, він продовжує видавати постійний потік отих «угу», і «окей», і

«розумію». Нарешті:

— О, це чудово. Абсолютно чудово. Я певен, містеру Шрону цього буде

достатньо. Ви дуже нам допомогли, містере Піпелз. Отже, я просто… — Він

слухає ще трохи. — Так, це так жахливо. Я впевнений, що містер Шрон

займається деякими… гм… деякими аспектами цього вже зараз, поки ми з вами

балакаємо, але я дійсно не знаю нічо… ви зробили? Вау! Містере Піпелз, ви

просто диво! Так, я це передам. Обов’язково. Дякую, містере Піпелз.

Він завершує розмову та сподами долонь стискає собі скроні, немов

угамовуючи головний біль.

— Чоловіче, ну це був такий буревій. Він хотів побалакати про те, що

сталося вчора. І сказати, щоб я передав родичам Джейні, що «Невсипущі»

готові допомогти усім, чим зможуть.

— Це чудово, я певен, за це він від фірми отримає подяку в особистій

справі, але…

Також він сказав, що балакав з тим чоловіком, чию машину було підірвано.

Він бачив ваше фото в новинах сьогодні вранці.

Ходжес не здивований, і наразі його це не турбує.

— Ти дізнався ім’я? Скажи мені, що ти дізнався ім’я.

— Не самого комп’ютерника, але я взнав назву компанії, на яку він працює.

Вона називається «Кібер-Патруль». Піпелз каже, що вони їздять зеленими

«Фольксвагенами-Жуками». Він каже, що вони постійно в Цукрових Пригірках, їх неможливо не помітити. Він бачив за кермом і жінку, і чоловіка, обоє

начебто до тридцяти. Жінку він назвав «дещо мужикуватою».

Ходжес ніколи не розглядав версію, що Містер Мерседес насправді може бути

Міс Мерседес. Він припускає, що технічно таке можливе, і такий сюжет

отримав би елегантну розв’язку в якомусь з романів Агати Кристі, але тут

реальне життя.

— Він казав, як виглядає той парубок?

Джером мотає головою.

— Ходімо до мого кабінету. Ти покермуєш комп’ютером, а я побуду

штурманом.

Менш ніж за хвилину вони вже дивляться на три зелені «Фольксвагени-Жуки», що стоять у ряд, з написами «КІБЕР-ПАТРУЛЬ» у них на бортах. Це не

незалежна компанія, а частина мережі, яка називається «Дискаунт

Електронікс», з єдиним великим магазином у їхньому місті. Він міститься у

торговельному центрі «Березовий Пагорб».

— Чоловіче, я ж там скуплявся, — каже Джером. — Я скуплявся там безліч

разів. Купував відеоігри, комп’ютерні компоненти, купив там під час

розпродажів купу дисків з бійцівськими фільмами.

Під фотографією з «жуками» йде рядок: «ПОЗНАЙОМТЕСЬ З ЕКСПЕРТАМИ». Ходжес

тягнеться рукою понад плечем Джерома й клікає на тім рядку. Спливають три

фотографії. На одній вузьколиця дівчина з брудно-білявим волоссям. Номер

другий — опецькуватий парубок в окулярах Джона Леннона[303] та з

серйозним виразом обличчя. Номер третій — загалом приємний парубок з

акуратно причесаним каштановим волоссям і ввічливою посмішкою типу «скажи

сир». Імена під фотографіями: ФРЕДДІ ЛІНКЛАТТЕР, ЕНТОНІ ФРОБІШЕР, БРЕЙДІ

ХАРТСФІЛД.

— Що тепер? — питає Джером.

— Тепер ми вирушимо в поїздку. Мені тільки спершу треба дещо з собою

захопити.

Ходжес іде до своєї спальні й набирає код маленького сейфа в стінній

шафі. Усередині, разом із парою страхових полісів і кількома іншими

фінансовими документами, лежить перев’язана гумовою стрічкою пачка

заламінованих карток на кшталт тієї, яку він зараз носить у своєму

портмоне. Міським копам щороку видають нові посвідчення, і кожного разу, отримуючи нову таку картку, стару він клав сюди. Ключова різниця полягає

в тому, що на жодній зі старих нема остаточного червоного штампа

ПЕНСІОНЕР. Він витягає ту, дія якої закінчилася у грудні 2008 року, виймає з портмоне своє останнє посвідчення і замінює його тим, яке щойно

дістав з сейфа. Звісно, показувати його комусь — це черговий злочин, Закон штату 190.25, видавання себе за офіцера поліції, порушення класу А, що карається штрафом $ 25 000, п’ятьма роками в’язниці або тим і тим

сукупно… але він уже далеко перейшов за ту межу, коли варто непокоїтися

через такі речі.

Він засовує портмоне собі назад до задньої кишені, починає причиняти

дверцята сейфа, але раптом передумує. Там є ще дещо, що може йому

знадобитися: маленький плаский шкіряний футляр, схожий на ті, в яких

люди, які часто літають, тримають свої паспорти. Він також колись належав

його батькові.

Ходжес опускає його до тієї кишені, де вже лежить його Веселий Ляпанець.

5

Підчистивши залишки щетини в себе на черепі й начепивши свої нові окуляри

з простим склом, Брейді простує до офісу «Мотелю 6» і платить за наступну

ніч. Потім він повертається до себе в номер і розпаковує куплене ним у

середу крісло-візок. Коштувало воно дорого. Але що за чорт. Гроші для

нього більше не мають значення.

Він кладе начинену вибухівкою подушку ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА на сидіння

крісла, потім робить прорізи в оббивці його спинки й ховає туди ще кілька

брусків своєї саморобної пластикової вибухівки. Кожний брусок заздалегідь

оснащений азидо-свинцевим капсулем-детонатором. Усі дроти він збирає

докупи, закріплюючи їх металевим фіксатором. Їхні кінці очищені до голої

міді й сьогодні по обіді він сплете їх в один спільний майстер-кабель.

Конкретним детонатором буде Річ Два.

Один по одному, приклеюючи їх хрест-навхрест тканинною липкою стрічкою, він приладновує до визначеного їм місця — під сидінням крісла-візка —

заповнені підшипниковими кульками пакети «Беґґі». Завершивши з цим, він

сидить на краю ліжка, похмуро дивлячись на результати свого рукоділля.

Правду кажучи, Брейді не має жодного уявлення, чи вдасться йому провезти

цю бомбу на колесах всередину аудиторії «Мінго»… але так само він не мав

уявлення, чи вдасться йому втекти від Міського Центру після того, як

зробить те, що він там тоді утнув. Тоді в нього вийшло; можливо, вийде й

тепер також. Врешті-решт, цього разу йому не потрібно тікати, а це вже

половина справи. Навіть якщо там щось запідозрять і спробують його

схопити, фойє вже буде забите концертною публікою і його рахунок набагато

перевищить вісім душ.

«Ґиґну ефектно, — думає Брейді. — Ґиґну ефектно, і ну тебе нахер, детективе Ходжес. Ну тебе нахер від щирого серця».

Він простягається на ліжку й думає, чи не помастурбувати. Мабуть, варто

було б, поки в нього мається прутень, яким можна мастурбувати. Але він

навіть не встигає розчепити на собі «Лівайси», як засинає.

На нічному столику поряд із ним стоїть обрамлена фотографія. З неї

усміхається Френкі, на колінах у себе він тримає пожежну машинку Семмі.

6

Вже майже одинадцята ранку, коли Ходжес із Джеромом прибувають до

торговельного центру «Березовий Пагорб». Повно вільного простору на

тамтешньому паркінгу, і Джером займає своїм «ренглером» місце прямо

навпроти «Дискаунт Електронікс», де у всіх вітринах красуються плакати з

написом: «РОЗПРОДАЖ». Перед магазином на бордюрі сидить якась дівчина-

підліток — коліна стулені, ступні врозтіч, — проникливо нахилившись над

своїм «айПадом». Між пальців її лівої руки тліє сигарета. Тільки вже

наблизившись, Ходжес помічає сивину в волоссі цієї юнки. Серце в нім

обривається.

— Холлі? — гукає Джером.

І це тієї ж миті, як Ходжес промовляє:

— Що це ви збіса тут робите?

— Я майже не сумнівалася, що ви вирахуєте це місце, — каже вона, зачавлюючи свій недопалок і підводячись, — але вже була почала

хвилюватися. Збиралася вам зателефонувати, якщо ви не з’явитесь тут до

одинадцятої тридцяти. Я приймаю свої пігулки «Лексапро», містере Ходжес.

— Ви вже мені казали, і я радий це чути. А тепер дайте відповідь на моє

запитання: що ви тут робите?

Губи в неї тремтять і, хоча спочатку вона спромоглася дивитися йому в

очі, тепер погляд Холлі опускається їй на мокасини. Ходжес не дивується, що сприйняв її спершу за юначку, бо в багатьох аспектах вона й

залишається підлітком, її зростання було припинено невпевненістю й

постійними зусиллями підтримувати баланс на туго натягнутому емоційному

канаті, по якому вона ходить усе своє життя.

— Ви розлючені на мене? Прошу, не треба лютуватися на мене.

— Ми не розлючені, — каже Джером. — Просто здивовані.

«Точніше вже сказати, шоковані», — думає собі Ходжес.

— Я весь ранок просиділа в своїй кімнаті, вивчала в інтернеті місцеву ай-

ті-спільноту, але там, як ми й думали, сотні всяких-різних. Мама з

дядьком Генрі поїхали з дому з кимсь побалакати. Про Джейні, я гадаю. Я

здогадуюсь, що знову буде похорон, але я навіть думати не можу про те, що

лежатиме в тій труні. Від цього я плачу й плачу.

Авжеж, великі сльози вже котяться їй по щоках. Джером обіймає її однією

рукою. Вона дарує йому сором’язливий, вдячний погляд.

— Інколи мені важко думати, коли моя мати поряд. Це так, немов від неї

надходить якесь завадне випромінювання мені в голову. Здогадуюсь, як це

дико звучить.

— Не для мене, — каже Джером. — Я відчуваю те ж саме, коли поряд моя

сестра. Особливо коли вона крутить музику того свого клятого бой-бенду.

— Я пішла знову до комп’ютера Олівії і подивилася її електронну пошту.

Джером ляскає себе по лобі:

— От лайно! Мені навіть у голову не спливло подивитися її електронне

листування.

— Не хвилюйтесь, його там не знайшлося. Вона була зареєстрована на трьох

ресурсах: «МакМейл», «Джімейл» і на «ЕйОу-Пекло»[304]… але всі три теки

виявилися порожніми. Можливо, вона вичистила їх сама, але я так не думаю, тому що…

— Тому що на панелі екрана й на жорсткому диску залишилося повно всякого-

різного, — завершує за неї Джером.

— Саме так, правильно. У її придбаннях з «айТьюнз» є «Міст через річку

Квай»[305]. Я ніколи не дивилася цього фільму. Треба буде його

переглянути, якщо нагодиться можливість.

Ходжес дивиться в бік «Дискаунт Електронікс». З цим сонцем, що яскраво

відбивається у вітринах, неможливо сказати, чи стежить хтось звідти за

ними. Він тут почувається надто відкритим, наче жук на камені.

— Давайте трохи прогуляємося, — каже він і веде їх у бік «Туфель Савой»,

«Барнс & Нобл» і крамнички «Радісні фрогурти Вайті»[306].

Джером каже:

— Продовжуйте, Холлі, нумо. Ви мене так просто з розуму зводите.

Це спонукає її до усмішки, від якої вона набуває старшого вигляду. Більш

на свій вік. І щойно вони опиняються подалі від великих вітрин «Дискаунт

Електронікс», Ходжес почувається краще. Йому цілком ясно, що Джерому

приємно спілкуватися з Холлі, і сам він відчуває те саме (більш-менш

попри власне бажання), але ж це так принизливо — виявити, що тебе

обскакала залежна від «Лексапро» невротичка.

— Він забув прибрати свою програму ПРИВИДИ, отже, я й подумала, а може, він також забув почистити її поштовий кошик на сміття, і виявилася права.

Там знайшлася десь дюжина послань від «Дискаунт Електронікс». Деякі з них

були повідомленнями про розпродажі — як от цей, що в них зараз, хоча я

можу закластися, що ті DVD-диски, які в них залишилися, нікому не цікаві, мабуть, якісь корейські фільми чи щось таке, — а деякі з тих послань були

купонами на двадцятивідсоткову знижку. У неї там також були купони на

тридцятивідсоткову знижку. Тридцятивідсоткові купони були на наступні

виклики «Кібер-Патруля». — Вона зітхає. — Ну, й ось я тут.

Джером втупився в неї очима.

— Отже, вистачило лише цього? Лише зазирнути до теки її видалених

поштових повідомлень?

— Не дивуйтесь аж так, — каже Холлі. — Щоб упіймати Сина Сема, вистачило

одного штрафного квитка за парковку. Поки чекала на вас, я обійшла й

подивилася там, ззаду, — каже Холлі. — На їхній веб-сторінці сказано, що

в них у «Кібер-Патрулі» троє ай-ті-фахівців, і там, позаду, стоять три

зелених «Жуки». Тому я думаю, що той парубок сьогодні працює. Ви його

заарештуєте, містере Ходжес? — Вона знову кусає собі губи. — А якщо він

відбиватиметься? Я не хочу, щоб ви постраждали.

Ходжес напружено думає. У «Кібер-Патрулі» три комп’ютерних техніка: Фробішер, Хартсфілд і Лінклаттер, худа білявка. Він майже впевнений, що

це мусить бути або Фробішер, або Хартсфілд, і хто б із них це не був, він

не готовий побачити, як крізь двері до них заходить kermitfrog19. Навіть

якщо Містер Мерседес не почне тікати, він не зуміє вмент приховати свій

шокований вираз впізнання.

— Я йду досередини. Ви двоє залишаєтесь тут.

— Ідете туди без жодного прикриття? — питає Джером. — Та ну, Білле, я не

вважаю це дуже му…

— Зі мною все буде гаразд. На мене спрацює елемент неочікуваності, але

якщо я не повернуся за десять хвилин, телефонуйте дев’ять-один-один.

Втямили?

— Так.

Ходжес показує на Холлі:

— Ви тримайтеся поряд із Джеромом. Щоб мені не було більше розслідувань у

ролі самотньої вовчиці.

«Хто б ото казав», — думає він про себе.

Вона покірно киває, і Ходжес відразу рушає геть, щоб не дати їм

можливості втягнути його в подальшу дискусію. Наблизившись до дверей

«Дискаунт Електронікс», він розстібає на собі піджак. Вага батьківського

револьвера при його грудній клітці відчувається втішливо.

7

Дивлячись на Ходжеса, як той заходить до магазину електроніки, Джером

раптом загадується питанням:

— Холлі, а як ви сюди дісталися? На таксі?

Вона хитає головою і показує на парковку. Там, за три ряди далі від

Джеромового «ренглера», стоїть сірий седан «мерседес».

— Він стояв у гаражі. — Вона помічає розверстий з подиву рот Джерома та

вмить стає в оборону: — Я вмію кермувати машиною, щоб ви знали. У мене

чинні водійські права. У мене ніколи не було аварій, і в мене є страховка

«Безпечного водія». Від «Олстейт»[307]. А ви знаєте, що чоловік, який

знімається в рекламі «Олстейт» на телебаченні, був колись президентом у

«24»[308]?

— Ця машина…

Вона хмуриться, явно збентежена.

— Які проблеми, Джероме? «Мерседес» стояв у гаражі, а ключі лежали в

кошику в передньому холі. То які тут проблеми?

Ум’ятин більше нема, помічає він. Замінено лобове скло й фари. Автомобіль

виглядає, як новенький. Ніколи не здогадатися, що його було використано

для вбивства людей.

— Джероме? Ви гадаєте, Олівії б це не сподобалось?

— Ні, — відповідає він. — Мабуть, ні.

Він уявляє собі цей радіатор заляпаним кров’ю. Як з нього звисають уривки

пошматованого одягу.

— Він зразу не заводився, акумулятор сів, але в гаражі у неї є отой

портативний зарядно-пусковий блок, а я знаю, як ним користуватися, бо

такий був колись і в мого батька. Джероме, якщо містер Ходжес не зробить

арешту, ми зможемо сходити отуди, у ту крамничку з фрогуртами?

Він її майже не чує. Він невідривно дивиться на той самий «мерседес».

«Їй його повернули, — думає він. — Авжеж, звичайно що повернули. Це ж

була її власність, врешті-решт. Вона навіть його відремонтувала. Але йому

хотілося б думати, що вона ним ніколи більше не їздила. Якщо існують

якісь привиди — тобто справжні — вони мусять бути в ньому. І, мабуть, кричати».

— Джероме? Поверніться на Землю, Джероме.

— Га?

— Якщо все обернеться добре, давайте скуштуємо фрогуртів. Я сиділа на

сонці, чекала вас тут, і жахливо перегрілася. Я пригощаю. Насправді я

люблю морозиво, але…

Решту він не чує. Він думає: «Морозиво».

«Клац» лунає в його голові так гучно, що він аж кривиться, і моментально

розуміє, чому одне з облич «Кібер-Патруля» на Ходжесовому комп’ютері

здалося йому таким знайомим. Сила спливає з його ніг і, щоб не впасти, він прихиляється до однієї з опорних колон пішохідної галереї.

— Ох, Боже мій, — промовляє він.

— Що трапилося? — хапає вона його за руку, гарячково кусаючи собі губи. —

Що з вами не так? Ви захворіли, Джероме?

Але спершу він здатний тільки повторити знову:

— Ох, Боже мій.

8

Ходжесу скидається на те, що закладу «Дискаунт Електронікс» у

торговельному центрі «Березовий Пагорб» жити залишилося місяці три.

Багато полиць тут порожні, а товар, який залишився, має нещасний, неприкаяний вигляд. Майже всі відвідувачі, які тут є, згуртувалися у

відділі «Домашні розваги», де рожевим світяться флуоресцентні написи:

«ВАУ! DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА! ВСІ ДИСКИ З 50 % ЗНИЖКОЮ! НАВІТЬ “БЛУ-

РЕЙ!”»[309]. Хоча тут цілих десять кас, відкриті тільки три, за якими

сидять жінки в блакитних халатиках із жовтим логотипом «ДЕ». Дві з них

дивляться крізь вітрину; третя читає «Сутінки»[310]. Ще кілька

працівників блукають проходами між відділами, не маючи роботи.

Ходжесу не потрібен ніхто з них, але він уже бачить двох з тих, хто йому

потрібні. Ентоні Фробішер, це той, що в окулярах Джона Леннона, балакає з

якимсь клієнтом, у котрого в одній руці повний кошик здешевлених дисків, а в іншій пачка купонів. Краватка на Фробішері натякає, що, окрім «кібер-

патрульного», він також може бути менеджером цього магазину. Вузьколиця

дівчина з брудно-білявого кольору волоссям сидить за комп’ютером у задній

частині магазину. За вухом у неї манячіє закладена туди сигарета.

Ходжес неспішно йде центральним проходом туди, де «DVD МАЙЖЕ ЗАДАРМА!».

Фробішер дивиться на нього й піднімає палець, показуючи: «За хвилиночку

буду з вами». Ходжес усміхається й відповідає йому легким помахом: «Все

гаразд». Фробішер повертається до клієнта з купонами. Впізнавання

жодного. Ходжес проходить до задньої частини магазину.

Брудно-білявка скидає на нього очима, а потім знову повертається до

екрана свого комп’ютера. І від неї жодного впізнавання також. Вона не в

уніформі «Дискаунт Електронікс»; на її майці напис: «КОЛИ МЕНІ

ЗНАДОБИТЬСЯ ЧИЯСЬ ДУМКА, Я ТОБІ ЇЇ ВИКЛАДУ». Він бачить, що вона грає в

оновлену версію «Пітфол!»[311]; примітивнішою версією цієї гри колись, чверть століття тому, захоплювалася його дочка Елісон. «Усе повертається

на кола свої, — думає Ходжес. — Точно, що дзен-буддистська концепція».

— Якщо у вас не суто комп’ютерне питання, — каже вона, — зверніться до

Тоунза. Я лікую тільки переломи.

— Тоунз — це буде Ентоні Фробішер?

— Йо. Містер Елегантність, отой, що у краватці.

— А ви, отже, будете Фредді Лінклаттер? З «Кібер-Патруля»?

— Йо.

Щоб уважніше роздивитися на Ходжеса, вона зупиняє Пітфола Гаррі на

половині стрибка через згорнуту кільцями змію. А що бачить — це Ходжесове

поліцейське посвідчення, з великим пальцем, який стратегічно прикриває

кінцеву дату терміну його дії.

— Ууух, — видихає вона, простягаючи перед собою тонкі, як гілочки, руки.

— Я погана, погана дівчинка, і кайданки — це все, на що я заслуговую.

Відшмагайте мене, побийте мене, примусьте мене підписати фальшиві чеки.

Ходжес відповідає на це мимолітною усмішкою і ховає посвідчення.

— А часом не Брейді Хартсфілд — третій член вашого веселого гурту? Я його

не бачу.

— У нашого хлопчика застуда, — каже вона. — Бажаєте мій здогад?

— Вразьте мене.

— Я думаю, він нарешті зважився помістити свою дорогу стареньку мамуню до

реабілітаційної клініки. Він каже, що вона п’є і він мусить повсякчас за

нею назирати. Через що, мабуть, у нього ніколи й не було еф-рандеву. Ви

розумієте, про що я?

— Йо, цілком майже.

Вона оглядає його з відкрито саркастичною цікавістю.

— У Брейді якісь неприємності? Я б не здивувалася. Бачте, він трохи того, схильний до зирк-підзирків.

— Мені просто потрібно з ним побалакати.

До них приєднується Ентоні Фробішер — Тоунз.

— Чим я можу допомогти вам, сер?

— Це полісмен, — каже Фредді. Вона дарує Тоунзу широку усмішку, яка

відкриває маленькі зуби, що жахливо потребують чищення. — Він дізнався

про нашу метамфетамінову лабораторію в підсобці.

— Помовч, Фредді.

Вона робить екстравагантний жест, немов засмикує собі на зіпер рота, закінчуючи його обертанням невидимого ключа, але до своєї гри не

повертається.

У кишені Ходжеса дзвонить мобільний телефон. Великим пальцем він змушує

його замовкнути.

— Я детектив Білл Ходжес, містере Фробішер. Я маю кілька запитань до

Брейді Хартсфілда.

— Через застуду він себе відпросив. А що такого Брейді учинив?

— Наш Тоунз поет, і сам того не знає, — зауважує Фредді. Хоча це добре

видно з того, як він нервово перебирає ступнями.

— Заткнися, Фредді, останній раз кажу!

— Можу я отримати його адресу, будь ласка?

— Звичайно. Зараз я вам її знайду.

— А мені можна відіткнутись на хвильку? — питає Фредді.

Ходжес киває. Вона натискає клавішу на своєму комп’ютері. Замість Пітфола

Гаррі на екрані з’являється текст із заголовком ПЕРСОНАЛ МАГАЗИНУ.

— Престо, — каже вона. — В’язова вулиця сорок дев’ять. Це у…

— Так, у Норт-Сайді, — перебиває Ходжес. — Дякую вам обом. Ви вельми

допомогли.

Коли він уже йде, Фредді Лінклаттер гукає йому вслід:

— Це щось із його мамунею, можу закластися. Він просто навісніє за нею.

9

Ходжес лишень встигає виступити на яскраве сонячне світло, як на нього

ледь не налітає Джером. З-за його спини крадькома визирає Холлі. Вона

перестала кусати губи й перейшла до нігтів, які в неї мають вельми

постраждалий вигляд.

— Я дзвонив вам, — каже Джером. — Чому ви не відповідали?

— Я ставив запитання. З чого це ти аж побілішав?

— Хартсфілд там є?

Ходжес надто здивований, щоб відповісти.

— Ой, та це ж він, — каже Джером. — Мусить бути він. Ви були праві, коли

казали, що він за вами стежив, і я знаю яким чином. Це як у тому

оповіданні Готорна про викрадений лист.

Холлі припиняє гризти собі нігті тільки заради зауваження:

— По написав те оповідання.[312] Чи вас, дітей, нічого як слід не вчать?

Ходжес каже:

— Не заганяйся так, Джероме.

Джером робить глибокий видих.

— Білле, він працює на двох роботах. Двох. Тут він мусить працювати десь

до післяполудня, не довше. Після цього він працює на Льоба.

— Льоб? Це ж…

— Атож, компанія, що робить морозиво. Він їздить фургоном «Містер

Смаколик». Тим, що з дзвіночками. Я в нього купував морозиво, сестра моя

також купувала. Усі діти купують. Він у нашому районі буває дуже часто.

Брейді Хартсфілд саме той морозивник!

Ходжес усвідомлює, що дзеленькання дзвіночків він останніми часами чув

більш, аніж просто часто. У тій своїй весняній депресії, закляклий у

кріслі «Лей-Зі-Бой», дивлячись денні телепередачі (і подеколи граючись з

револьвером, який зараз тулиться до його ребер), він, як здається, чув їх

щодня. Чув їх та ігнорував, бо тільки діти насправді звертають увагу на

морозивника. Хоча на якомусь глибинному рівні його розум їх не цілком

ігнорував. То був той рівень, з якого повсякчас відбувалося повернення до

містера Бовфінгера та його глузливого зауваження на адресу місіс

Мельбурн.

«Вона думає, що вони походжають серед нас», — сказав містер Бовфінгер, але ж не прибульці з космосу непокоїли місіс Мельбурн того дня, коли

Ходжес робив своє опитування; вона казала про чорні джипи та

хіропрактиків, і про людей на Ганновер-стрит, які пізно ввечері грають

гучну музику.

А також про Містера Смаколика.

«Цей їхній виглядає підозріло, — казала тоді вона. — Цієї весни здається, ніби він весь час поблизу».

Жахливе питання вигулькує в його голові, на кшталт тієї змії, що завжди

лежить в очікуванні на Пітфола Гаррі: якби він тоді уважніше прислухався

до місіс Мельбурн, а не відкинув її слова як промовлені невинно схибнутою

пані (як вони з Пітом були відкидали слова Олівії Трелоні), чи була б

зараз живою Джейні? Він так не думає, але ніколи йому не знати цього

напевне, і йому думається, що це питання буде часто переслідувати його

безсонними ночами в наступні тижні й місяці.

Можливо, роками.

Він переводить погляд на парковку… і бачить там привида. Сірого привида.

Він знову розвертається до Джерома з Холлі, які тепер стоять пліч-о-пліч, і йому навіть нема потреби перепитувати.

— Йо, — каже Джером. — Холлі приїхала ним сюди.

— Реєстрація, а отже липучка на номері трохи прострочені, — каже Холлі. —

Будь ласочка, не гнівайтесь на мене, гаразд? Я мусила приїхати. Я хотіла

допомогти, але розуміла, що, якщо тільки зателефоную, ви мені скажете

«ні».

— Я не гніваюся, — каже Ходжес. Фактично він сам не знає, що саме він

відчуває. Він почувається так, ніби потрапив у світ сновидінь, де всі

годинники йдуть навспак.

— Що ми робитимемо зараз? — питає Джером. — Подзвонимо копам?

Але Ходжес усе ще не готовий здаватися. У цьому юнаку з фотографії, поза

його невинним обличчям, може кипіти цілий казан божевілля, але Ходжес

достатньо свого часу надивився психопатів і знає, що, якщо їх застати

зненацька, більшість з них ламаються, як гриби-дощовики. Небезпечні вони

тільки для тих, хто неозброєний і нічого не підозрює, як оті люди, що

чекали відкриття ярмарку робочих місць того квітневого ранку 2009 року.

— Давай ти зі мною проїдешся до того місця, де живе містер Хартфілд, —

каже Ходжес. — І давай поїдемо на ньому, — показує він на сірий

«мерседес».

— Але… якщо він побачить, як ми під’їжджатимемо, чи не впізнає він це

авто?

Ходжес усміхається такою акулячою посмішкою, якої Джером у нього ніколи

раніше не бачив.

— Я дуже на це сподіваюсь. — Він простягає руку. — Чи можу я отримати

ключі, Холлі?

Губи в неї стиснуті образою.

— Так, але я хочу.

— Ні в якому разі, — каже Ходжес. — Надто небезпечно.

— Якщо це надто небезпечно для мене, отже, це небезпечно й для вас. —

Вона не дивиться на нього прямо, і очі її блукають повз його обличчя, але

голос у неї твердий. — Ви можете примусити мене залишитися, але якщо ви

це зробите, я зателефоную до поліції і дам їм адресу Брейді Хартсфілда, щойно ви звідси вирушите.

— Ви її не знаєте, — каже Ходжес. Це навіть для нього самого звучить

нікчемно.

Холлі не відповідає, що з її боку є люб’язністю. Їй навіть не знадобиться

заходити до «Дискаунт Електронікс» і щось питати у брудної білявки; тепер, коли їм відоме його ім’я, вона, мабуть, може дізнатися адресу

Хартсфілда зі свого диявольського «айПада».

Срака.

— Гаразд, ви можете поїхати. Але кермую я, а коли ми дістанемось туди, ви

з Джеромом залишитеся в машині. Маєте з цим якісь проблеми?

— Ні, містере Ходжес.

Цього разу її очі знаходять його обличчя і залишаються на ньому цілі три

секунди. Це може бути крок уперед. «Та з Холлі, — думає він, — хто це

може знати».

10

Через різке скорочення бюджету в минулому році в більшості патрульних

машин у місті полісмени їздять соло. Це не стосується Лоутавна. У

Лоутавні в кожнім крузері їх сидить двійко, ідеальний дует складається

щонайменше з однієї кольорової особи, оскільки в Лоутавні національні

меншини становлять більшість. Третього червня, щойно після полудня, офіцери Лаверті й Розаріо патрулюють Лоутавн-авеню приблизно за милю далі

від того віадука, де Білл Ходжес якось завадив парочці тролів пограбувати

одного малого. Лаверті білий. Розаріо латинка. Оскільки номер їх

патрульного ридвана 54, у поліцейському департаменті вони знані як Туді й

Малдун — за іменами тих копів у давньому серіалі під назвою «Патруль 54, де ви?»[313] Вряди-годи Амаріліс Розаріо під час переклику розважає своїх

колег, лицарів у блакитній уніформі, подаючи репліку: «Ого, ого, Туді, в

мене є ідея!» З її домініканським акцентом це звучить неймовірно кумедно

й завжди викликає сміх.

Тим не менше, під час патрулювання саме вона виконує роль Міс-Котра-Дбає-

Про-Справу. Обоє дбають. У Лоутавні інакше не можна.

— Ті хлопці, що отам на розі, нагадують мені «Блакитних Янголів»[314], повітряне шоу яких я одного разу бачила, — каже вона зараз.

— Йо?

— Щойно вони нас помітили, і зразу ж розлітаються зі строю. Диви-но, он

пішов ще один.

Вони якраз наближаються до перехрестя Лоубраяр-авеню і Страйк-стрит, і

там хлопець у тренувальній куртці з емблемою «Клівленд Кавальєрс»[315]

(завеликій і абсолютно недоречній у такий теплий день) раптом залишає

стіну, під якою він був огинався, і з похиленою головою швидким кроком

рушає вздовж Страйк-стрит. На вигляд йому років тринадцять.

— Може, він оце згадав раптом, що сьогодні в школі уроки, — каже Лаверті.

Розаріо сміється:

— Якби ж то так.

Тепер вони наближаються до перехрестя Лоубрайар і авеню імені Мартіна

Лютера Кінга. МЛК-авеню — це ще одна жвава вулиця в цьому гетто, і цього

разу з півдюжини хлопців, що стовбичили на ній, раптом вирішують, що вони

мають нагальні справи в якихось інших місцях.

— І цей стрій розлітається, от і гаразд, — сміється Лаверті. Сміється, та

не дуже радісно насправді. — Слухай, де б ти хотіла поїсти?

— Давай-но подивимося, чи стоїть той фургон на Рендолф-стрит, — каже

вона. — У мене настрій на тако[316].

— Сеньйор Тако — це саме те, — погоджується він. — Але давай відгорнемо

вбік боби, окей? Нам ще чотири години в цьому… ого. Ану поглянь, Розі, це

дивно.

Прямо попереду з передніх дверей певного закладу виходить якийсь чоловік

з довгою коробкою для квітів. Це дивно, тому що там не квіткова крамниця; це заклад, що зветься «Король Порядності — Ломбард & Кредити». Не менш

дивно й те, що чоловік цей на вигляд білий, а вони зараз перебувають у

найчорнішій частині Лоутавна. Він підходить до брудно-білого фургона

«Еконолайн»[317], який стоїть на жовтому бордюрі: штраф двадцять

доларів[318]. Проте Лаверті з Розаріо голодні, вони мріють про тако з тим

пікантним соусом, що його Сеньйор Тако тримає просто на шинквасі, і

напевне вони б на це не зважили. Мабуть, не зважили б.

Але.

З Девідом Берковіцом був штрафний квиток за парковку. З Тедом Банді були

несправні задні фари[319]. А сьогодні для того, щоб змінити світ, вистачає коробки для квітів з погано закладеними клапанами на її торцях.

Коли той парубок намацує ключі до свого старого фургона (навіть імператор

Монго Мін не ризикнув би залишити незамкненою свою машину у

Лоутавні[320]), коробка перехиляється донизу. Її торець розкривається і

дещо з неї частково вислизає.

Парубок підхоплює ту річ і встигає засунути назад раніш, аніж вона

випадає на асфальт, проте Джейсон Лаверті відбув два тури в Іраку, тож

він може впізнати гранатомет, коли його бачить. Він вмикає мигавку й

вирулює позаду парубка, котрий озирається з переляканим виглядом.

— Зброю! — гукає Лаверті своїй напарниці. — Наголо!

Вони вилітають з дверей, кожен із затиснутими в обох кулаках «Глоками», націленими в небо.

— Киньте коробку, сер, — кричить Лаверті. — Киньте коробку й покладіть

руки на фургон! Нахиліться вперед. Негайно.

Недовгу мить парубок — йому приблизно сорок, шкіра оливкового кольору, похилі плечі — притискає собі до грудей коробку ще міцніше, немов дитину.

Але коли Розі Розаріо опускає пістолет, націлюючись йому в груди, він

кидає коробку. Вона розвалюється, відкриваючи те, що Лаверті на око

визначає, як протитанковий гранатомет російського виробництва «Хашим».

— Свята срака! — мовить Розаріо, а потім: — Туді, Туді, у мене іде…

— Офіцери, опустіть вашу зброю.

Лаверті не відриває очей від парубка-«гранатометника», але Розаріо

обертається і бачить якогось сивочолого білого у синій куртці. У вусі в

нього навушник, а в руці власний «Глок». Перш ніж вона встигає в нього

бодай щось перепитати, вулиця вже повна людей у синіх куртках, і всі вони

біжать до закладу «Король Порядності — Ломбард & Кредити». В одного з них

у руках брус-таран «Стінгер», той, що його копи називають бейбі-

двероламом[321]. На спинах їхніх курток вона бачить літери ATF[322] й

відразу отримує оте безпомилкове відчуття «я вступила в лайно».

— Офіцери, опустіть вашу зброю. Я агент Джеймс Косинський, Ей-Ті-Еф.

Лаверті каже:

— Може, як на вашу ласку, хтось із нас двох спершу замкне на ньому

кайданки? Просто питаю.

Агенти «Ей-Ті-Еф» ломляться у ломбард, як передріздвяні покупці у

«Волмарт» в Чорну п’ятницю[323]. На протилежному боці вулиці вже

збирається натовп, поки що надто ошелешений кількістю спецагентів, щоб

почати закидувати їх лайкою. Або камінням, як на те пішло.

Косинський зітхає:

— Та вже можете, — каже він. — Запізно нам коня сідлати.

— Ми не знали, що ви тут щось ведете, — каже Лаверті. Тим часом руки

парубка-гранатометника вже в нього за спиною, зап’ясток до зап’ястка.

Добре видно, що для нього це не перше родео. — Він відмикав цей фургон, і

я побачив, як оте висунулося з торця його коробки. Що я мусив ще іншого

робити?

— Те, що й зробили, звісно.

З нутрощів ломбарду лунають звуки битого скла, крики й гупання брус-

тарана, що уже взявся до роботи.

— Раз ви вже тут, то от що я вам скажу, чому б не посадовити містера

Кавеллі на заднє сидіння вашої машини, а вам самим зайти досередини.

Побачите, який у нас улов.

Поки Лаверті з Розаріо ескортують заарештованого до свого крузера, Косинський занотовує їхній номер.

— Агов, — питає він, — то хто ж з вас Туді, а хто Малдун?

11

У той час, коли ударна спецгрупа «Ей-Ті-Еф» на чолі з агентом Косинським

починає обстежувати приховане за скромним фасадом закладу «Король

Порядності — Ломбард & Кредити» його бездонне складське приміщення, певний сірий седан «мерседес» зупиняється біля бордюру навпроти садиби №

49 на В’язовій вулиці. За кермом Ходжес. Сьогодні Холлі їде на

пасажирському сидінні поряд із водієм — тому що, як вона запевняє

(принаймні певною мірою логічно), це більше її машина, аніж їхня.

— Хтось є вдома, — показує вона рукою. — Оно, стоїть дуже погано

доглянута «Хонда Сівік»[324] на під’їзній алеї.

Ходжес звертає увагу на якогось старого, що човгає до них від дому, який

стоїть на протилежному боці вулиці.

— Зараз я балакатиму з отим Пильним Громадянином. Ви двоє тримайте роти

замкненими.

Він опускає своє віконце.

— Чим можу допомогти вам, сер?

— Я думав, що сам можу вам чимось допомогти, — відповідає старий дядько.

Його сині очі уважно роздивляються Ходжеса та його пасажирів. А також

машину, що не дивує Ходжеса. Це вельми добра машина. — Якщо ви шукаєте

Брейді, вам не пощастило. Ота, що стоїть на під’їзній алеї, то машина

місус Хартсфілд. Багацько тижнів я вже не бачив, щоб вона десь їздила. Не

певен навіть, що вона ще може їздити. Можливо, місус Хартсфілд поїхала з

ним, бо я її сьогодні не бачив. Зазвичай я її бачу, коли вона вичапує по

свою пошту. — Він показує на скриньку біля дверей номера 49. — Вона

любить каталоги. Більшість жінок їх люблять. — Він простягає вузлувату

руку. — Хенк Бісон.

Ходжес коротко її потискає, потім мельком показує своє посвідчення, не

забуваючи прикривати великим пальцем дату закінчення його дії.

— Приємно познайомитися з вами, містере Бісон. Я детектив Білл Ходжес. Ви

можете мені підказати, яким типом автомобіля їздить містер Хартсфілд?

Марка й модель?

— У нього коричневий «Субару». Щодо моделі чи року виготовлення нічим вам

не можу допомогти. Для мене всі ті рисовози однакові на вигляд.

— Ага. Тепер я мушу попрохати вас повернутися до себе в дім, сер. Пізніше

ми можемо завітати до вас, щоб поставити кілька запитань.

— Брейді вчинив щось погане?

— Просто рутинний візит, — каже Ходжес. — Прошу вас повернутися до себе в

дім, будь ласка.

Замість того щоб зробити це, Бісон нахиляється нижче — поглянути на

Джерома.

— А ви не занадто того, юний, щоби бути в копах?

— Я стажер, — каже Джером. — Зробіть краще, як вам сказав детектив

Ходжес, сер.

— Вже йду. Вже йду.

Але спершу він знову прискіпливо оглядає всю трійцю в машині.

— Звідколи це міські копи роз’їжджають у «Мерседес-Бенцах»?

У Ходжеса на це нема відповіді, але вона є в Холлі:

— Це машина «РІКО». «РІКО» це абревіатура, що означає боротьбу зі

злочинними угрупованнями, які мають ознаки рекету. Ми забираємо їхні

речі. Ми можемо користуватися ними будь-яким потрібним нам чином, тому що

ми поліція.

— Ну, еге ж. Звісно. У цім є резон.

Бісон виглядає почасти вдоволеним, почасти спантеличеним. Але йде до

свого будинку, де невдовзі знову їм покажеться, цього разу виглядаючи зі

свого переднього вікна.

— РІКО — це федерали, — зауважує Ходжес люб’язно.

Холлі смикає головою в бік їхнього назирача, на її жорстоко обкусаних

губах грає легенька усмішка.

— Ви гадаєте, він це знає? — Коли ніхто з них не відповідає, вона стає

практичною. — Що ми робимо тепер?

— Якщо Хартсфілд удома, я зроблю громадянський арешт[325]. Якщо його

нема, але вдома його мати, я її опитаю. Ви двоє залишитеся в машині.

— Не знаю, чи вже аж така слушна ця ідея, — каже Джером, але з виразу

його обличчя — Ходжес бачить його у люстерку заднього огляду — хлопець

розуміє, що його заперечення буде відкинуто.

— Це єдина, яку я маю, — відповідає Ходжес.

Ходжес вилазить із машини. Перш ніж він встигає закрити двері, до нього

нахиляється Холлі й каже:

— У будинку нікого нема. — Він на це нічого не відповідає, але вона киває

так, ніби він відповів. — Хіба ви цього не відчуваєте?

Він дійсно це відчуває.

12

Ходжес іде по під’їзній алеї, звертаючи увагу на засмикнуті штори у

великому передньому вікні. Він кидає короткий погляд на «Хонду» й не

бачить там нічого вартого уваги. Смикає пасажирські дверцята. Вони

відчиняються. Повітря всередині гаряче, застояне, з легким запахом

алкоголю. Він затріскує дверцята, піднімається сходинками ґанку та

дзвонить у дверний дзвінок. Чує дзелень-дзень усередині буднику. Не

підходить ніхто. Він дзвонить знову, потім стукає. Не підходить ніхто.

Він гупає кулаком, цілком усвідомлюючи, що з того боку вулиці все це

спостерігає містер Бісон. Не підходить ніхто.

Він чвалає до гаража й зазирає туди крізь одне з віконець понад воротами.

Деякі інструменти, міні-холодильник, майже нічого більше.

Він виймає мобільний і телефонує Джерому. Цей відтинок В’язової вулиці

дуже тихий і, коли його дзвінок доходить, він чує — слабенько — рингтон

«ЕйСі/ДіСі». Він бачить, як Джером йому відповідає.

— Нехай Холлі зазирне до свого «айПаду» і перевірить міський податковий

реєстр щодо імені власника садиби № 49 по В’язовій вулиці.

Він чує, як Джером передає це Холлі.

— Вона каже, що подивиться, що може зробити.

— Добре. Я йду до задньої частини. Залишайся на зв’язку. Я буду озиватися

приблизно через кожні тридцять секунд. Якщо пройде більше хвилини без

мого сигналу, дзвони дев’ять-один-один.

— Ви цілком упевнені, що хочете це зробити, Білле?

— Так. Передай Холлі, що знайти ім’я не така вже й важлива справа. Я не

хочу, аби вона з цього розхвилювалася.

— Вона спокійна, — каже Джером. — Уже шарудить, де треба. Тільки не

забувайте озиватися.

— Обіцяю.

Він проходить між гаражем і будинком. Заднє подвір’я маленьке, але

акуратно доглянуте. Посередині нього кругла клумба. Ходжес загадується, хто її садовив — матуся чи її синочок? Він підіймається по трьох

дерев’яних сходинках на ґанок задніх дверей. Там спершу алюмінієві

сітчасті двері, а всередині інші. Сітчасті двері незамкнені. Двері в хату

замкнені.

— Джероме? На зв’язку. Все тихо.

Він зирить крізь скло й бачить кухню. У кухні прибрано. У сушарці біля

мийки кілька тарілок. Акуратно складений рушник для посуду висить на

ручці плити. На столі дві підставки під тарілки. Нема підставки для

Татуся Ведмедя, який би відповідав тому профайлу, що він його був

змалював у своєму жовтому блокноті. Він стукає, потім грюкає. Не

підходить ніхто.

— Джероме. На зв’язку. Все тихо.

Він кладе свій телефон на ґанок задніх дверей і дістає той плаский

шкіряний футляр, радіючи, що згадав про нього. У ньому лежать батьківські

відмикачки — три срібних штирі з різного розміру гачками на їх кінцях.

Він вибирає середню відмикачку. Вдалий вибір; вона легко входить. Він

ворушить нею, спершу обертаючи в один бік, потім в інший, намагаючись

відчути механізм. Він уже мало не перервався, щоб учергове озватися до

Джерома, коли відмикачка зчіплюється. Він вертить нею, швидко й жорстко, саме так, як навчав його батько, і чує «клац», і підскакують вгору кнопки

замка на кухонному боці дверей. Тим часом телефон квокче його ім’я. Він

його підбирає.

— Джероме? Все тихо.

— Ви змусили мене хвилюватись, — каже Джером. — Що ви там робите?

— Незаконне проникнення.

13

Ходжес заходить до кухні Хартсфілдів. Моментально шибає запах. Він

слабенький, але відчутний явно. Тримаючи телефон у лівій руці, а

батьківський «Сміт & Вессон .38» у правій, Ходжес слідує за своїм носом

спершу до вітальні — порожньої, хоча дистанційний пульт телевізора й

розсип каталогів на кавовому столику підказують йому, що цей диван —

нижнє гніздо місіс Хартсфілд, — потім угору сходами. Чимдалі він

просувається, тим дужчає той запах. Це все ще не сморід, але він веде

саме в тому напрямку.

На верхньому поверсі короткий коридор з одними дверима праворуч і двома

ліворуч. Спочатку він перевіряє те приміщення, що праворуч. Це гостьова

кімната, в якій вже довгий час не бувало жодних гостей. Вона стерильна, як операційна.

Перш ніж відчинити перші двері зліва, він знову озивається до Джерома. Це

звідси надходить той запах. Він робить глибокий вдих і швидко входить

туди, пригинаючись, поки не запевняє себе нарешті, що за дверима нема

нікого. Він відкриває шафу — її двері того типу, що обертаються на

центральному штирі — й розсовує одяг. Нікого.

— Джероме? На зв’язку.

— Там є хто-небудь?

— Ну… майже так.

Покривало на двоспальному ліжку натягнуто на фігуру, яку неможливо з

чимсь сплутати.

— Зачекай хвильку.

Він зазирає під ліжко й не бачить там нічого, окрім пари домашніх капців, пари рожевих кросівок, одної білої шкарпетки, жіночої, з короткою

халявкою, та кількох китиць пилу. Він відвертає покривало, і ось вона, мати Брейді Хартсфілда. Шкіра в неї восково-бліда, з легкою прозеленню.

Рот у неї широко розверстий. Її очі, запилені й осклянілі, запали в

очниці. Він піднімає її руку, злегка її згинає, дає їй впасти.

Закляклість прийшла й проминула.

— Послухай, Джероме. Я знайшов місіс Хартсфілд. Вона мертва.

— Ох ти, мій Боженько. — Зазвичай дорослий голос Джерома ламається на

останньому слові. — Що ви…

— Зачекай хвильку.

— Ви вже це казали.

Ходжес кладе телефон на нічний столик і відвертає покривало до ступень

місіс Хартсфілд. На ній блакитна шовкова піжама. Курточка закаляна чимсь, що схоже на блювотиння і трохи крові, але видимого отвору від кулі чи

слідів поранення чимсь гострим нема. Обличчя в неї підпухле, але слідів

петлі чи синців на шиї в неї теж нема. Напухання — це всього лиш

повільний похоронний марш розкладу. Він підтягує на ній вгору піжамну

курточку, достатньо, щоби побачити живіт. Як і її обличчя, той трішки

напух, але він не сумнівається, що то від газів. Він нахиляється близько

до її рота, зазирає всередину й бачить те, на що й очікував: загуслу масу

в неї на язику, в западинах перед яснами та зсередини щік. На його

здогад, вона напилася, відригнула свій останній обід і відійшла, як рок-

зірка[326]. Та кров могла йти в неї з горла. Або з подразненої виразки

шлунка.

Він бере телефон і каже:

— Можливо, він її отруїв, але більше схоже на те, що вона це зробила собі

сама.

— Алкоголь?

— Імовірно. Без розтину нема як дізнатись.

— Що ви хочете, щоб ми робили?

— Сидіть на місці.

— Ми все ще не телефонуємо в поліцію?

— Поки ще ні.

— Холлі хоче побалакати з вами.

Мить паузи в трансляції, а ось і вона — і то чутна ясно, як дзвіночок.

Голос у неї спокійний. Насправді спокійніший, аніж у Джерома.

— Її ім’я Дебора Хартсфілд. Ота Deborah, що закінчується на «h».

— Гарна робота. Передайте телефон назад Джерому.

Через секунду Джером каже:

— Я сподіваюся, ви знаєте, що робите.

«Я не знаю, — думає Ходжес, обстежуючи ванну кімнату. — У мене поїхав

дах, і єдиний спосіб повернути його назад — покинути цю справу. Ти ж це

розумієш».

Але тут же він думає про Джейні, яка подарувала йому новий капелюх — таку

дженджуристу федору приватного детектива — і розуміє, що він не зможе.

Нізащо.

У ванній чисто… чи то майже. В умивальнику трохи волосся. Ходжес його

бачить, але не звертає уваги. Він думає про радикальну різницю між

випадковою смертю і вбивством. Убивство було б гірше, тому що з

позбавлення життя рідних людей серйозний псих надто часто розпочинає свій

фінальний ривок. Якщо це була випадковість або самогубство, це може

означати, що ще мається якийсь час. Брейді може сидіти десь, забившись у

якийсь куток, намагаючись вирішити, що йому робити далі.

«Що є доволі близьким до того, що зараз роблю я», — думає Ходжес.

Остання на цьому поверху кімната Брейді. Постіль не розстелялася. На

столі завали з книжок, більшість з них наукова фантастика. На стіні

висить плакат Термінатора, на ньому Шварценегер у темних окулярах тримає

в руках якусь футуристичну слонову рушницю.

«Я повернуся»[327], — думає Ходжес, дивлячись на цей плакат.

— Джероме? На зв’язку.

— Той дядько, з дому навпроти, так і зирить на нас. Холлі вважає, що нам

краще зайти в дім.

— Поки ще ні.

— А коли?

— Коли я впевнюся, що тут цілком чисто.

У Брейді є власна ванна кімната. Вона акуратна, як шафка рядового солдата

в день інспекції. Ходжес дарує їй побіжний погляд, потім знову

спускається донизу. У вітальні є невеличка ніша, місця там якраз для

маленького стола. На ньому лежить ноутбук. Зі спинки стільця на ремені

звисає сумочка. На стіні велика обрамлена фотографія жінки, яка лежить

зараз на верхньому поверсі, й підліткової версії Брейді Хартсфілда. Вони

стоять десь, на якомусь пляжі, обіймаючи одне одного та притиснувшись

щоками. На обох ідентичні усмішки на мільйон доларів. Вони тут схожі

більш на коханців, аніж на матір із сином.

Ходжес зачаровано дивиться на Містера Мерседеса в його салатні дні.

Нічого нема в обличчі у того такого, що натякало б на вбивчі тенденції, проте, звісно ж, цього майже ніколи нема. Схожість між ними обома ледь

уловима, здебільшого у формі носів і кольорі волосся. Вона була

миловидною жінкою, насправді лише за дещицю від справжньої вродливості, але Ходжес готовий вважати, що батько Брейді не був таким гарним на

вигляд. Хлопець на фото має якийсь такий… ординарний вигляд. Такого

проминеш на вулиці без бажання кинути на нього другий погляд.

«Йому, можливо, саме це в собі й подобається, — думає Ходжес. — Людина-

невидимка».

Ходжес повертається знову до кухні, і цього разу помічає біля плити якісь

двері. Він відкриває їх і дивиться на круті сходи, що спускаються в

темряву. Усвідомивши, що становить зараз собою ідеальний силует для будь-

кого, хто може ховатися зараз там, унизу, Ходжес відступає різко вбік, одночасно намацуючи вмикач. Знаходить його та знову вступає в одвірок з

піднятим револьвером. Бачить робочий стіл-верстат. Поза ним, на рівні

пояса, вздовж всього приміщення тягнеться полиця. На ній ряд комп’ютерів.

Це призводить йому на думку Центр управління польотами на мисі

Канаверал[328].

— Джероме? На зв’язку.

Не чекаючи відповіді, він сходить донизу з револьвером в одній руці й

телефоном в іншій, чудово усвідомлюючи, яке це гротескне збочення проти

всіх стандартних поліцейських процедур. Що, як Брейді під сходами й сам

теж зі зброєю, готовий прострелити Ходжесу ноги у щиколотках? Або, припустимо, він встановив тут якусь міну? Він таке вміє робити; це Ходжес

знає аж занадто добре.

Він не натикається ні на який підступний дріт, і в підвалі пусто. Там є

комора, її двері відкриті навстіж, але в самій ній нема нічого. Він

бачить тільки порожні полиці. В одному кутку звалені купою взуттєві

коробки. Вони теж на вигляд порожні.

«Ідея така, — думає Ходжес, — що Брейді або вбив свою матір, або прийшов

додому та знайшов її мертвою. В обох можливих випадках він після цього

звідси знявся. Якщо він таки мав вибухівку, вона зберігалася на оцих

полицях у коморі (імовірно, у тих взуттєвих коробках) і він забрав її з

собою».

Ходжес піднімається нагору. Час запросити сюди його нових напарників. Він

не хоче втягувати їх у цю справу глибше, ніж вони в неї вже занурені, але

ж тут оті комп’ютери внизу. Він ні бельмеса не петрає в комп’ютерах.

— Заходьте в будинок ззаду, — каже він. — Кухонні двері відкриті.

14

Холлі заходить, принюхується і каже:

— Ууух. Це Дебора Хартсфілд?

— Так. Намагайтесь про це не думати. Нумо, ходімо донизу, всі разом. Я

хочу, щоб ви на дещо поглянули.

У підвалі Джером проводить рукою по верстату.

— Ким би він іншим не був, але він Містер Суперакуратист.

— Містере Ходжес, ви збираєтесь подзвонити в поліцію? — Холлі знову

обкушує собі губи. — Мабуть, збираєтеся, і я не можу вам завадити, але

моя мати так дратуватиметься на мене. А ще це буде несправедливо, оскільки саме ми дізналися, хто він такий.

— Я поки ще не вирішив, що я збираюсь робити, — каже Ходжес, хоча вона

права, це зовсім не виглядає справедливим. — Але я безумовно хотів би

дізнатися, що в цих комп’ютерах. Це може допомогти мені прийняти рішення.

— З ним не вийде, як з Олівією, — каже Холлі. — Він мусить мати добрий

пароль.

Джером навмання вибирає один з комп’ютерів Брейді (ним випало стати

Номеру Шість; небагато чого є в ньому) і натискає кнопку в заглибині

позаду монітора. Це «Мак», але стартового звукового сигналу нема. Брейді

ненавидить той життєрадісний дзвіночок, і тому вимкнув його на всіх своїх

комп’ютерах.

Номер Шостий засвічується сірим, починає тривожно крутитися й крутитися

коліщатко завантаження. Секунд за п’ять чи близько того сірість

переміняється на блакить. Тут мусить бути поле для пароля, навіть Ходжес

це знає, але натомість на екрані з’являється велика цифра 20. Потім 19, 18, 17…

Він з Джеромом дивляться на це в збентеженні.

— Ні, ні! — мало не кричить Холлі. — Вимкніть його!

Оскільки ніхто з цих двох не ворухнеться негайно, вона сама кидається

вперед і знову натискає кнопку позаду монітора, так і тримаючи її

натиснутою, поки не темнішає екран. Потім вона випускає повітря з грудей

і реально усміхається.

— Ой лишенько! Мало не трапилося!

— Що ви подумали? — питає Ходжес. — Що вони можуть бути запрограмовані на

те, щоб вибухнути, чи щось таке?

— Можливо, просто на блокування, — каже Холлі, — але я впевнена, що це

програма самознищення. Якщо відлік дійде до нуля, така програма стирає

дані. Всі дані. Можливо, тільки в цьому, який увімкнуто, але й в усіх, якщо вони поєднані між собою. А вони, радше за все, поєднані.

— То як її зупинити? — питає Джером. — Командою з клавіатури?

— Можливо, так. Можливо, голос-актою.

— Голос-чим? — перепитує Ходжес.

— Командою, що активується голосом, — пояснює йому Джером. — Брейді

промовляє «цицьки-пицьки» або, наприклад, «труси» — і відлік зупиняється.

Холлі гиготить собі крізь пальці, а потім боязко штовхає Джерома в плече.

— От же ви дурник, — каже вона.

15

Вони сидять за кухонним столом — з відкритими задніми дверима, щоб

надходило свіже повітря. Ходжес спирається ліктем на одну з підставок під

тарілки, упершись лобом собі в долоню. Джером із Холлі тримаються

принишкло, даючи йому все обміркувати. Нарешті він підводить голову.

— Я збираюся подзвонити й повідомити. Мені не хочеться, і якби це були

тільки між Хартсфілдом і мною, я б, мабуть, цього робити не став. Але я

мушу брати до уваги вас обох…

— Не робіть цього заради мене, — каже Джером. — Якщо ви бачите якийсь

спосіб продовжити, я цілком з вами.

«Звісно, ти готовий, — думає Ходжес. — Ти, мабуть, думаєш, ніби розумієш, чим ризикуєш, але насправді аж ніяк. Коли тобі сімнадцять, майбутнє є

абсолютно теоретичною річчю».

А щодо Холлі… раніше він сказав би, що вона щось на кшталт людини-

кіноекрана, чия кожна думка масштабно проектується на її обличчя, але

наразі вона залишається непроникною.

— Дякую, Джероме, тільки…

Тільки це важко. Відмовитися важко, і це буде вдруге, що він упустив

цього Містера Мерседеса.

Але.

— Справа не лише в нас, розумієте? Він міг мати ще вибухівку, і якщо він

використає її проти якогось скопища людей… — він дивиться прямо на Холлі…

— як він був використав «мерседес» вашої кузини проти того натовпу, це

буде моя вина. Я не можу дозволити такого ризику.

Промовляючи обережно, зважуючи кожне слово, немов компенсуючи оте своє, що тривало, либонь, протягом всього її життя, мимрення, Холлі каже:

— Ніхто не зможе його впіймати, окрім вас.

— Дякую, проте ні, — каже він делікатно. — Поліція має ресурси. Вони

почнуть з того, що оголосять БОЛО на його машину, включно з її номером. Я

цього зробити не можу.

Звучить це добре, але він сам не вірить, що це є добрим. Коли не

зважується на щось божевільно ризикове, як те, що він зробив біля

Міського Центру, Брейді залишається серед вельми кмітливих. Машину він

заховає в якомусь непримітному місці — можливо, на якійсь парковці в

центрі, можливо, на парковці біля аеропорту, можливо, на якійсь з тих

безкінечних парковок при торговельному комплексі. Його карета не

«Мерседес-Бенц»; то непоказний «субару» кольору лайна, і його не знайти

сьогодні або завтра. Вони можуть продовжувати його шукати й на наступному

тижні. А якщо таки знайдуть, самого Брейді не буде ніде поблизу машини.

— Ніхто, окрім вас, — наполягає вона. — І тільки з нашою допомогою.

— Холлі…

— Як ви можете здаватись? — кричить вона на нього. Стиснувши одну руку в

кулак, вона б’є себе в центр лоба, залишаючи там червону відмітину. — Як

ви можете? Джейні любила вас! Начебто вона була навіть вашою коханою! А

тепер вона мертва! Як та жінка нагорі! Вони обидві мертві!

Вона замахується, щоб вдарити себе знову, та Джером перехоплює її руку.

— Не треба, — каже він. — Будь ласка, не бийте себе. Мені від цього стає

вкрай зле.

Холлі починає плакати. Джером незграбно її обіймає. Він чорний, вона

біла, йому сімнадцять, а їй за сорок, але для Ходжеса Джером схожий на

батька, який втішає свою дочку, котра прийшла додому зі школи й

розказала, що ніхто не запросив її на Весняний бал.

Ходжес дивиться на маленьке, але ретельно доглянуте заднє подвір’я

Хартсфілдів. Він також почувається вкрай зле, і не лише через Джейні, хоча й це вже достатньо погано. Йому вкрай зле на душі через тих людей

біля Міського Центру. Йому вкрай зле через сестру Джейні, якій вони

відмовлялися вірити, яку паплюжили в пресі та яку потім довів до

самогубства парубок, який жив у цьому будинку. Він навіть почувається

вкрай зле через те, що не спромігся звернути увагу на слова місіс

Мельбурн. Він розуміє, що Піт Гантлі в даному випадку зняв би з нього

відповідальність, а це ще гірше. Чому? Тому що Піт не такий вправний у

цім ділі, яким усе ще залишається він, Ходжес. І ніколи Піт не стане

таким, навіть у найвдаліший для нього день. Достатньо добрий парубок і

справжній трудяга, але…

Але.

Але є одне але.

Усе це нічого не змінює. Йому треба подзвонити та про все повідомити, навіть коли це відчувається, як смерть. Якщо решту відсунути вбік, залишається єдине: Керміт Вільям Ходжес опинився в глухому куті. Брейді

Хартсфілд розчинився в повітрі. Якась ниточка може матися в тих

комп’ютерах — щось таке, що підкаже, де він зараз, які в нього можуть

бути плани, або й те, й інше разом, але Ходжес не має до них доступу.

Також не має для нього виправдання у продовженні приховування імені й

опису людини, яка вчинила Бійню при Міському Центрі. Можливо, Холлі й

права, можливо, Брейді Хартсфілд уникне арешту та вчинить якийсь новий

жорстокий злочин, але kermitfrog19 не має вибору. Єдине, що йому

залишилося зробити — це прикрити Джерома й Холлі, якщо зможе. Наразі він

навіть може не спромогтися на це. Доскіпливий дідок з дому навпроти бачив

їх, врешті-решт.

Він виходить на ґанок і розкриває «Нокію» — телефон, яким він сьогодні

користався більше, ніж за весь час відтоді, як був вийшов на пенсію.

Він думає: «Ну хіба це не паскудство?»

І швидкісним набором телефонує Піту.

16

Піт відповідає на другому гудку.

— Напарнику! — кричить він збуджено.

На задньому фоні чути жебоніння голосів, і Ходжес спершу думає, що Піт

зараз десь у барі, напівналиганий і вже на шляху до повного хлюща.

— Піте, мені треба поговорити з тобою про…

— Йо, йо, я висповідаюся тобі про все, що захочеш, тільки не тепер. Хто

тобі подзвонив, Іззі?

— Гантлі! — кричить там хтось. — Шеф буде тут о п’ятій! З пресою! Де той

чортів ОЗГ?

— ОЗГ, офіцер зі зв’язків з громадськістю. «Піт не в барі і не п’яний, —

думає Ходжес. — Він просто нахер такий радісний, що ледь не стрибає вище

місяця».

— Ніхто не дзвонив мені, Піте. Що там відбувається?

— Ти не знаєш? — сміється Піт. — Просто найбільший улов зброї в історії

нашого міста. Можливо, найбільшій в історії США. Сотні М2 та HK91, гранатомети, мало не йобані лазерні гармати, ящики «Лахті L-35» в

ідеальній кондиції, російські «АН дев’яті» ще в мастилі… тут цього добра

достатньо, щоб озброїти дві дюжини східноєвропейських ополчень[329]. А

боєприпасів! Господи-Ісусе! Їх тут напаковано заввишки як два поверхи!

Якби в цьому йобаному ломбарді почалася пожежа, весь Лоутавн злетів би до

небес!

Сирени. Він чує сирени. Ще крики. Хтось комусь іншому гукає, щоб вище

піднімали драбину.

— У якому ломбарді?

— «Король Порядності — Ломбард & Кредити», на південь по МЛК-авеню. Ти

знаєш це місце?

— Йо…

— І вгадай, хто ним володіє? — Але Піт занадто збуджений, щоб дати йому

час на здогадку. — Алонсо Моретті! Второпав?

Ходжес ніц не второпав.

— Моретті — це онук Фабріціо Аббасіа, Білле! Фаббі Носа! Ну що, наводиться фокус тепер?

Спершу йому все одно нічого не ясно, оскільки, коли Піт з Ізабель його

допитували, він просто висмикнув прізвище Аббасіа зі своєї ментальної

картотеки старих справ, як когось, хто міг бути до нього вороже

налаштованим… а таких за роки набереться кілька сотень.

— Піте, власник «Короля» чорний. Там усі такі бізнеси належать чорним.

— А от хера. На вивісці ім’я Бертонна Лоренса, але заклад в оренді, сам

Лоренс і є лише вивіскою, і він зараз виспівує геть про все, як по нотах.

А хочеш найкраще? Частина цього улову належить нам, бо пара патрульних

копів стартонули цю справу десь за тиждень до того, як тих торговців

збиралися скрутити хлопці з «Ей-Ті-Еф». Усі детективи департаменту зараз

тут. Шеф уже в дорозі, а з ним і караван преси більший за Парад «Мейсіз»

на День подяки[330]. Нізащо федералам не прибрати все це собі до рук.

Нізащо! — Цього разу його сміх звучить абсолютно божевільно.

«Усі детективи департаменту, — думає Ходжес. — Таким чином, що

залишається на Містера Мерседеса? А мізер, от що, азохенвей».

— Білле, я мушу йти. Це… друже, це фантастично.

— Авжеж, ти тільки спершу скажи, який це має стосунок до мене.

— Той, що ти казав. Бомба в машині, то була помста. Моретті хотів криваво

відплатити за свого діда. На додаток до гвинтівок, кулеметів, гранат, пістолетів та різної іншої вогнепальної зброї там іще мається щонайменше

чотири дюжини ящиків листів деташиту компанії «Гендрикс Кемікелз»[331].

Ти знаєш, що це таке?

— Гумована вибухівка.

От тепер наводиться фокус.

— Йо. Її підривають азидо-свинцевим детонатором, а ми вже знаємо, що саме

такий тип було використано для підриву тієї вибухівки, що була в твоїй

машині. Хімічного аналізу самої вибухівки ми поки ще не маємо, але коли

отримаємо, з’ясується, що там був якраз деташит. Можеш бути певним. Ну й, щасливчик же ти сучий син, Білле.

— Це так, — каже Ходжес. — Я такий.

Він може собі уявити картинку перед «Королем Порядності»: копи й агенти

«Ей-Ті-Еф» повсюди (імовірно, вже сперечаються щодо юридичного

підпорядкування цієї справи), і весь час під’їжджають нові й нові.

Лоубраяр перекрито, мабуть, заблоковано й МЛК-авеню. Збираються натовпи

ґав-зівак. Невдовзі з’являться шеф поліції та інші добірні великі цабе.

Не омине нагоди виголосити промову мер. Плюс усі ті репортери, знімальні

групи й фургони прямої телетрансляції. Піт сходить на лайно від

збудження, а Ходжесу заводити довгу та складну оповідку про Бійню при

Міському Центрі та комп’ютерний чат-сайт, що називається «Під Блакитною

Парасолькою Деббі», про мертву мамуню, яка, либонь, допилася сама до

смерті, і про збіглого майстра з ремонту комп’ютерів?

Ні, вирішує він. Не буду.

Тож він бажає Піту удачі й натискає кнопку КІНЕЦЬ.

17

Коли він повертається назад до кухні, Холлі там нема, хоча він її чує.

Здається, ніби Холлі Мимря перетворилася на Холлі Проповідницю

Воскресіння. Безпомилково, її голос звучить з отією специфічною

модуляцією «добрий Господь Всемогутній», принаймні в цю мить.

— Я з містером Ходжесом і його другом Джеромом, — каже вона. — Мамо, вони

мої друзі. Ми чудово пообідали разом. Зараз ми роздивляємося певні

краєвиди, а ввечері матимемо гарну вечерю разом. Ми розмовляємо про

Джейні. Я можу це робити, якщо мені хочеться.

Навіть у своєму замішанні через їх поточну ситуацію і безупинну печаль по

Джейні, Ходжеса надихає те, як Холлі відстоює себе перед тіткою

Шарлоттою. Він не може бути упевненим, що це діється вперше, але заради

Бога живого, можливо, це так.

— Хто кому подзвонив? — питає він у Джерома, киваючи в бік її голосу.

— Зателефонувала Холлі, але ідея була моєю. У неї був вимкнутий телефон, щоб мати не могла їй додзвонитися. Вона не хотіла цього робити, поки я не

сказав, що її мати може подзвонити копам.

— Ну то й що, що я це зробила? — каже тепер Холлі. — Машина належала

Олівії, і це не схоже на те, ніби я її вкрала. Я повернуся на ніч, мамо.

А поки що залиш мене в спокої!

Вона заходить назад до кімнати така розчервоніла, виклична, очі юні, і

дійсно гарна.

— Ти супер, Холлі! — каже Джером, піднімаючи руку для високої п’ятірки.

Вона ігнорує його жест. Її очі — все ще роз’ярені — вчепилися в Ходжеса.

— Якщо ви дзвонили в поліцію і я потраплю в неприємності, мені на те

байдуже. Але якщо ви цього ще не робили, ви не мусите. Вони його не

зможуть знайти. Ми зможемо. Я знаю, що ми зможемо.

Ходжес розуміє, що, якщо арешт Містера Мерседеса є важливішим для когось

на землі більше, ніж для нього, цією людиною є Холлі Джібні. Можливо, вперше в своєму житті вона робить щось значуще. І робить це разом з

людьми, яким вона подобається і які її поважають.

— Я притримаю цю справу трішки довше. Здебільша тому, що копи саме

сьогодні зайняті дечим іншим. Кумедна річ — чи радше, тут присутня іронія

— це те, що вони вважають, ніби те пов’язано зі мною.

— Про що ви говорите? — питає Джером.

Ходжес кидає погляд собі на годинник і бачить, що вже двадцята хвилина по

другій. Вони пробули тут достатньо довго.

— Поїхали до мене додому. Я вам усе розповім дорогою, а потім ми зможемо

ще раз обсмоктати нашу справу. Якщо ні до чого не дійдемо, тоді я знову

подзвоню моєму старому напарнику. Я не ризикну, щоб десь сталося нове шоу

жахів.

Хоча ризик тут вже присутній, і він бачить з їхніх облич, що й Джером, і

Холлі розуміють це не гірше за нього.

— Щоб подзвонити матері, я пішла в той маленький кабінетик при вітальні,

— каже Холлі. — Там є ноутбук місіс Хартсфілд. Якщо ми їдемо до вас

додому, я хочу забрати його з собою.

— Навіщо?

— Може, мені вдасться дізнатись, яким чином зайти в його комп’ютери. Вона

могла десь занотувати клавішні команди або пароль, який активується

голосом.

— Холлі, це здається малоймовірним. Такі психічно хворі парубки, як цей

Брейді, приділяють величезну увагу тому, щоб приховати від усіх, ким вони

насправді є.

— Це я знаю, — каже Холлі. — Звісно, що я це знаю. Тому що сама психічно

хвора, і я намагаюся це приховувати.

— Нумо, Холлі, ходімо. — Джером намагається взяти її за руку. Холлі йому

не дається. Натомість вона дістає з кишені сигарети.

— Я хвора, і я знаю, що я хвора. Моя мати також це знає, і вона за мною

назирає. Вона стежить за мною. Тому що вона бажає мене захищати. Місіс

Хартсфілд мусила б робити так само. Він був її сином, врешті-решт.

— Якщо та жінка Лінклаттер у «Дискаунт Електронікс» має рацію, — каже

Ходжес, — місіс Хартсфілд більшість часу залишалася в сраку п’яною.

Холлі відповідає:

— Вона могла бути високофункціональною п’яничкою. Чи у вас є якась краща

ідея?

Ходжес здається.

— Окей, беріть ноутбук. Та й що за чорт.

— Не зараз, — каже вона. — Через п’ять хвилин. Я хочу викурити сигарету.

Я вийду на ґанок.

Вона виходить надвір. Сідає. Закурює.

Ходжес гукає крізь сітчасті двері:

— Коли ви стали такою рішучою, Холлі?

Вона не обертається для відповіді:

— Коли я побачила, як на вулиці горять шматки моєї кузини.

18

За чверть до третьої того дня Брейді виходить зі своєї кімнати в «Мотелі

6» подихати свіжим повітрям і стежить за «Курником»[332] на протилежному

боці автотраси. Він переходить дорогу й замовляє собі останню в житті

їжу: «Насолоду-квоктуху» з додатковою підливою і салатом з капусти. У

ресторанній секції майже порожньо, і він несе свою тацю до столика біля

вікна, щоб посидіти на сонечку. Невдовзі його для нього не стане, тож

чому б йому ним не повтішатися, поки ще може.

Їсть він повільно, згадуючи, скільки разів він привозив з «Курника» їжу

додому та як його мати завжди просила, щоб «Насолода-квоктуха» була з

подвійною підливкою. Він замовив її улюблену страву, навіть не думаючи

про це. Це викликає сльози, і він витирає їх паперовою серветкою. Бідна

матуся!

На сонечку хороше, але його вигоди ефемерні. Брейді вважає, що пітьма

пропонує більш тривкі вигоди. Не чути більше лесбо-феміністичних казань

Фредді Лінклаттер. Не чути більше, як Тоунз Фробішер пояснює, що він

особисто не може поїхати на виклик, бо на ньому лежить ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

ЗА ВЕСЬ МАГАЗИН, тоді як справжня причина полягає в тому, що він не

впізнає, що полетів жорсткий диск, навіть якщо той вкусить його за член.

Не відчувати більше, як перетворюються на кригу його нирки, коли він у

серпні катається фургоном «Містер Смаколик» з увімкнутими на повну

потужність холодильниками. Не херачити по приладовій панелі «Субару», коли відмикається радіоприймач. Не думати більше про мереживні трусики й

довгі, довгі стегна своєї матері. Не лютитися через те, що його

ігнорують, не цінують як слід. Не буде більше головного болю. І не буде

безсонних ночей, бо після сьогодні настане суцільний сон, безперервний.

Без сновидінь.

Закінчивши з їжею (він доїдає все до останньої крихти), Брейді прибирає

після себе на столі, витираючи пляму розлитої підливки новою серветкою, і

викидає її до сміття. Дівчина за шинквасом питається, чи все було гаразд.

Брейді каже, що все було добре, загадуючись, скільки курчатини, підливки, бісквітів і капустяного салату встигне переваритися, поки вибухом йому не

розірве живіт, розляпавши довкола те, що там ще залишатиметься.

«Вони мене запам’ятають», — думає він, стоячи на краю автотраси, чекаючи

просвіту в русі, щоб знов повернутись до мотелю. Найбільший з усіх

рахунок. Я ввійду в історію. Тепер він радий, що не убив того жирного

екс-копа. Ходжес мусить бути живим, щоб дізнатися про те, що відбудеться

цього вечора. Він мусить це пам’ятати. Він мусить далі з цим жити.

Повернувшись до свого номера, він дивиться на крісло-візок і начинений

вибухівкою сечоприймач, який лежить на подушці з написом «ПАРКІНГ ДЛЯ

ГУЗНА». Він хоче приїхати до «МАКу» раніше (але не задуже рано; останнє, чого б йому бажалося, це щоб комусь там почало муляти очі те, що він

чоловік, і до того ж старший за тринадцятирічного), але час іще мається.

Він узяв з собою свій ноутбук, не з якоїсь конкретної причини, а просто

за звичкою, і тепер цьому радий. Він відкриває комп’ютер, підключається

до мотельного «вай-фая» і заходить на «Блакитну Парасольку Деббі». Там

він залишає одне, останнє повідомлення — свого роду страховий поліс.

Виконавши цю роботу, він знову йде пішки до довготермінової парковки при

аеропорті й забирає свій «Субару».

19

Незадовго до пів на четверту Ходжес з обома своїми детективами-стажерами

прибувають на Харпер-ровд. Побіжно роззирнувшись довкола, Холлі несе

ноутбук покійної місіс Хартсфілд до кухні й там його вмикає. Джером з

Ходжесом стоять поряд, обидва з надією, що тут не спливе віконце для

введення пароля… але воно з’являється.

— Спробуйте її прізвище, — каже Джером.

Холлі пробує. «Мак» заперечливо трусить віконцем: «Ні».

— Окей, спробуйте Debbie, — каже Джером. — Обидва варіанти — той, що з

«іе» в кінці, і той, що просто з «і».

Щоб краще бачити того, хто їй докучає, Холлі змахує собі з очей пасмо

мишачо-коричневого волосся:

— Джероме, знайдіть собі якесь заняття, гаразд? Я не хочу, щоб ви

зазирали мені через плече. Я це ненавиджу. — Вона переводить увагу на

Ходжеса. — Можна мені тут курити? Сподіваюсь, що можна. Це допомагає мені

думати. Сигарети допомагають мені думати.

Ходжес подає їй блюдечко.

— Курити дозволяється. Ми з Джеромом будемо в моєму кабінеті. Крикніть, якщо щось знайдете.

«Малі на це шанси, — думає він. — Шанси малі на все, насправді».

Холлі не звертає уваги. Холлі вся світиться. Вона облишила тон

проповідниці Воскресіння і повернулась до свого мимрення:

— Сподіваюсь, вона залишила якийсь натяк. Маю надію на підказочку. Надія

на підказочку, ось що має Холлі.

«О Господи», — думає Ходжес.

У себе в кабінеті він питає в Джерома, чи має той якесь уявлення про ту

підказку, про яку мимрить Холлі.

— Після трьох спроб деякі комп’ютери дають підказку до свого пароля. Щоби

турнути тобі пам’ять, якщо ти забув. Але це треба самому запрограмувати.

З кухні долітає щирий, без усякого мимрення крик:

— Лайно! Двічі лайно! Тричі лайно!

Ходжес з Джеромом переглядаються

— Здогадуюсь, що ні, — мовить Джером.

20

Ходжес вмикає свого комп’ютера й каже Джерому, чого він хоче: список усіх

публічних заходів у наступні сім днів.

— Це я можу зробити, — киває Джером, — але спершу вам треба перевірити

оце.

— Що?

— Он те повідомлення. «Під Блакитною Парасолькою».

— Клацни його, — пальці Ходжеса стиснуті в кулаки, але коли він читає

останню епістолу merckill’а, вони повільно розтискаються. Повідомлення

коротке і, хоча термінової користі від нього нема, в нім міститься певний

промінчик надії.

Бувай, МУДИЛО.

P.S.

Щасливого тобі Вікенду, я знаю, що в мене він буде щасливим.

Джером каже:

— Здається мені, Білле, ви оце щойно отримали записку про розірвання

романтичних стосунків.

Ходжесу теж так здається, але йому це байдуже. Він зосереджений на P.S.

Він розуміє, що цей постскриптум може бути відволікаючим трюком, але якщо

це не так, у них ще мається деякий час.

З кухні допливають пасма сигаретного диму й черговий відчайдушний скрик:

«Лайно».

— Білле? Мені оце зараз навернулась погана думка.

— Яка саме?

— Концерт сьогодні ввечері. Того бой-бенду, «Довколишніх». У «Мінго». Мої

сестричка з матір’ю туди йдуть.

Ходжес міркує. Аудиторія «Мінго» вміщує чотири тисячі, але сьогодні

вісімдесят відсотків глядачів становитимуть жінки — матінки та їхні

передпідліткові доньки. Чоловіки там також будуть, але мало не кожний з

них супроводжуватиме свою доньку й доньчиних подружок. Брейді Хартсфілд

парубок приємного вигляду, віком під тридцять, і якщо він спробує піти на

цей концерт сам-один, він стирчатиме там, наче нагноєний палець. В

Америці двадцять першого століття всякий самотній чоловік на якомусь

адресованому щонайперше малим дівчаткам заході привертає до себе увагу й

викликає підозри.

А ще ж: Щасливого тобі Вікенду, я знаю, що в мене він буде щасливим.

— Як ви гадаєте, чи варто мені зателефонувати мамі й сказати їй, щоб

залишила дівчат удома? — Така перспектива відбивається страхом на обличчі

Джерома. — Барб, мабуть, ніколи більше зі мною не балакатиме. Плюс там же

ще її подружка Хільда й парочка інших…

З кухні:

— Ох ти ж, чортова зараза! Піддавайся!

Перш ніж Ходжес встигає на це щось сказати, Джером продовжує:

— З іншого боку, виглядає так, ніби він запланував щось на цей вікенд, а

сьогодні тільки четвер. Чи це він лише хоче, щоб ми так вважали?

Ходжес схильний до думки, що ця причіпка небезпідставна.

— Знайди ще раз оту фотографію «Кібер-Патруля», зможеш? Ту, що

відкрилася, коли ти клацнув на «ПОЗНАЙОМТЕСЬ З ЕКСПЕРТАМИ».

Поки Джером займається цим, Ходжес дзвонить до поліцейського архіву Марло

Еверетт.

— Агов, Марло, це знов Білл Ходжес. Я… йо, велике піднесення в Лоутавні, я почув про це від Піта. Половина департаменту там, правильно?.. Угу-угу…

ну, я не заберу в тебе багато часу. Ти не знаєш часом, чи Ларрі Віндом

досі очолює безпеку в «МАКу»? Йо, саме він, Товчи-Тузай. Авжеж. Я

почекаю.

Поки доводиться чекати він розповідає Джерому, що Ларрі Віндом рано пішов

у відставку, бо в «МАКу» йому запропонували роботу з удвічі більшою

зарплатнею, ніж та, яку він отримував, працюючи детективом. Він не каже, що то була не єдина причина, чому після двадцяти років у поліції Віндом

покинув службу. Аж тут повертається Марло. Так, Ларрі все ще працює в

«МАКу». У неї навіть є телефонний номер офісу служби безпеки «МАКу». Перш

ніж Ходжес встигає попрощатися, вона питається, чи не виникли там якісь

проблеми.

— Бо там великий концерт сьогодні ввечері. Моя племінниця йде. Вона страх

як упадає за тими вахлаками.

— Все в порядку, Марло. Просто одна стара справа.

— Передай Ларрі, що він нам пригодився б сьогодні, — каже Марло. — У

відділі геть пусто. Жодного детектива нема на видноті.

— Передам.

Ходжес телефонує до служби безпеки «МАКу», називається детективом Біллом

Ходжесом і питає про Віндома. Поки чекає, він дивиться на Брейді

Хартсфілда. Джером збільшив картинку, тож фотографія заповнює весь екран.

Ходжеса чіпляють очі. У меншій версії, і в одному ряду з його колегами-

комп’ютерниками, ці очі здавалися досить приємними. Коли фото на весь

екран, тим не менше, все змінюється. Губи посміхаються; очі — ні. Ці очі

холодні й відсторонені. Майже мертві.

«Бздура, — каже сам собі Ходжес (ганить сам себе). — Це класичний випадок

бачення того, чого нема, засновуючись на щойно отриманій інформації, як-

от коли свідок пограбування банку каже: “Я подумав, що він якийсь

підозрілий ще до того, як він витяг той пістолет”».

Звучить добре, звучить професійно, але Ходжес у це не вірить. Він думає, що очі, які дивляться зараз з екрана, це очі жаби, що ховається десь під

каменем. Або під викинутою кимсь парасолькою.

Аж ось і Віндом на лінії. У нього такий гуркотливий голос, що, балакаючи

з ним, слухавку хочеться тримати за два дюйми від вуха, і він залишається

таким самим, як колись, базікалом. Він бажає геть усе знати про велику

облаву цього дня. Ходжес розповідає йому, що там дійсно мегаулов, все

так, але понад те самому йому нічогісінько невідомо. Він нагадує Ларрі

про те, що сам він сидить на пенсії.

Але.

— Серед усього цього гармидеру, — каже він, — Піт Гантлі ніби як

настановив мене подзвонити тобі. Сподіваюсь, ти не проти.

— Господи, ні. Хотілося б випити з тобою, Біллі. Потеревенити про старі

деньки, тепер, коли ми обидва поза службою. Ну, знаєш, про те та се.

— Добре було б.

(Чортове пекло то було б.)

— Чим я можу допомогти?

— Піт сказав, що в тебе там сьогодні ввечері концерт. Якийсь модний бой-

бенд. Того типу, що всі дівчатка його обожнюють.

— Їі-їі-їі, пищать отак. Вони вже тут шикуються в чергу. І розігрівають

себе. Якась гукне ім’я одного з тих хлопців, і всі гуртом нумо верещати.

Вони верещать навіть уже тоді, коли тільки-но підходять сюди з парковки.

Це як Бітломанія в старі часи, тільки з того, що я слухав, ця команда

далебі не «Бітлз». У тебе погроза закласти бомбу, чи щось інше? Скажи

мені, що нічого такого. Ці дівчатка порвуть мене на шматки, а їхні мамуні

зжеруть мої рештки.

— У мене таке, що є натяк на те, що тобі в руки може потрапити певний

розбещувач дітей. Він дуже, дуже поганий хлопець, Ларрі.

— Ім’я й опис?

Миттєво й жорстко, без жодного лайна. Парубок, який колись був полишив

поліцейську службу через те, що занадто швидко пускав у дію свої кулаки.

Проблеми з лютістю — на мові поліцейського психолога. Товчи-Тузай — мовою

його колег.

— Його ім’я Брейді Хартсфілд. Я надішлю тобі електронною поштою його

фото. — Ходжес кидає погляд на Джерома, той йому киває, показуючи колечко

з великого та вказівного пальців. — Йому приблизно тридцять років. Якщо

ти його побачиш, спершу подзвони мені, а потім уже його хапай. Дій

обережно. Якщо він намагатиметься пручатись, вгамуй цього хуйла.

— Із задоволенням, Біллі. Я все передам своїм хлопцям. Є якісь натяки, що

він може бути… ну, я не знаю… з бородою, скажімо? З дівчиною-підлітком чи

навіть молодшою?

— Малоймовірно, але не неможливо. Якщо помітиш його в натовпі, Лар, ти

мусиш брати його зненацька. Він може бути озброєним.

— Наскільки високі шанси, що він буде на цьому концерті?

Голос Ларрі Віндома звучить з надією, що так на нього схоже.

— Не вельми. — Ходжес чесно в це вірить, і справа не тільки в тому натяку

про вікенд, який Брейді надіслав йому через «Блакитну Парасольку». Той

мусить розуміти, що у всуціль дівчачій аудиторії він не зможе залишатися

непоміченим. — У всякому разі, ти розумієш, чому департамент не може

прислати копів, авжеж? З усім тим, що коїться в Лоутавні?

— Вони мені й не потрібні, — каже Ларрі. — Цього вечора в мене тридцять

п’ять хлопців, більшість з них профі, відставники з поліції. Ми

розуміємося на тому, що робимо.

— Я знаю, що розумієтесь, — каже Ходжес. — Пам’ятай, спершу подзвони

мені. Нам, відставникам, перепадає небагато справжнього діла, тож мусимо

захищати те, що дісталося.

Віндом регоче:

— Отут я тебе впізнаю. Посилай мені картинку. — Він диктує електронну

адресу, яку Ходжес швиденько записує і вручає Джерому. — Якщо ми його

побачимо, ми його схопимо. Після того він твій улов… дядюро Білл.

— Та щоб тобі всратись, дядюро Ларрі, — відгукується Ходжес. Він вішає

слухавку, повертається до Джерома.

— Фото щойно пішло до нього, — каже Джером.

— Добре. — А потім Ходжес каже дещо, що переслідуватиме його всю решту

життя. — Якщо цей Хартсфілд такий розумний, яким я його вважаю, його й

зблизька не буде десь поряд з «Мінго» сьогодні ввечері. Я думаю, твоїй

мамі з сестричкою туди безпечно йти. Якщо він спробує грохонути цей

концерт, хлопці Ларрі запопадуть його раніше, ніж він дістанеться дверей.

Джером усміхається:

— Класно.

— Пошукай, що ти ще можеш знайти. Націлюйся на суботу й неділю, але не

нехтуй і наступним тижнем. І на завтрашній день зверни увагу також, тому

що…

— Тому що вікенд починається у п’ятницю. Втямив.

Джером зайнятий. Ходжес виходить до кухні, подивитися, як там ведеться

Холлі. Те, що він бачить, заморожує його на місці. Поряд із позиченим

ноутбуком лежить червоне портмоне. Розсипані по столу валяються кредитні

картки, посвідчення особи, платіжні квитанції Дебори Хартсфілд. Холлі, вже на третій сигареті, тримає в руці «МастерКард», вивчаючи її крізь

марево блакитного диму. Вона кидає на нього такий погляд, що є одночасно

зляканим і викличним.

— Я лише намагаюся знайти її поганий-гівняний пароль! Її сумочка висіла

на спинці стільця в її кабінеті, а гаманець у ній лежав просто згори, от

я його й поклала собі до кишені. Тому що інколи люди тримають свої паролі

в гаманцях. Особливо жінки. Мені не потрібні її гроші, містере Ходжес. Я

маю власні гроші. Я отримую фінансове утримання.

«Фінансове утримання, — думає Ходжес. — Ох же ж, Холлі».

Очі в неї бринять слізьми, і вона знову кусає собі губи.

— Я ніколи не краду.

— Гаразд, — каже він. Він думає, чи не поплескати її по руці, але

вирішує, що наразі це може бути погана ідея. — Я розумію.

І, Господи-Ісусе, хіба це аж така велика херня? На додаток до того лайна, якого він уже встиг набратися відтоді, як той клятий лист упав крізь його

поштову шпарину, поцупити портмоне мертвої жінки — це дрібний дріб’язок.

Коли все це випливе — а воно обов’язково так станеться — Ходжес скаже, що

сам його забрав.

Холлі тим часом ще не закінчила.

— У мене є моя власна кредитна картка, і гроші в мене є. У мене навіть є

банківський рахунок. Я сама купую відеоігри та програми для мого

«айПада». Я купую одяг. А також сережки, які мені подобаються. У мене їх

п’ятдесят шість пар. Я також сама собі купую сигарети, хоча вони тепер

стали дуже дорогими. Можливо, вам буде цікаво знати, що в Нью-Йорку пачка

сигарет тепер коштує одинадцять доларів. Я намагаюся не бути тягарем

через те, що не можу працювати, і вона каже, що я не тягар, але я знаю, що я тя…

— Холлі, припиніть. Прибережіть усе це для психотерапевта, якщо він у вас

є.

— Звичайно, я маю психотерапевта. — Вона спалахує похмурим оскалом на

непіддатне віконце пароля в ноутбуку місіс Хартсфілд. — Я йобнута, ви

цього хіба не помітили?

Ходжес вирішує проігнорувати останнє зауваження.

— Я шукала якийсь уривок паперу з записаним на ньому паролем, — каже

вона, — але такого там не знайшлося. Тоді я спробувала її персональний

номер соцзабезпечення, спершу прямо, потім задом наперед. Те саме

проробила з кредитними кратками. Я навіть пробувала коди безпеки

кредитних карток.

— Є ще якісь інші ідеї?

— Парочка. Залиште мене саму. — Коли він уже виходить з кухні, вона

гукає: — Я вибачаюся за дим, але це насправді допомагає мені думати.

21

Поки Холлі надривається в кухні, а Джером робить те саме в його кабінеті, Ходжес, вмостившись у кріслі «Лей-Зі-Бой», задивився на пустий екран

телевізора. Погане це місце, можливо, найгірше з усіх місце. Логічна

частина його мозку розуміє, що у всьому, що сталося, винний Брейді

Хартсфілд, але сидіння тут, в цьому «Лей-Зі-Бої», де він провів так

багато банальних, насичених телепередачами післяобідніх годин, почуваючись нікчемним, відірваним від самого свого єства, яке він

сприймав як належне впродовж усього трудового життя, позбавляє логіку

будь-якої сили. Що вповзає потай на її місце — це жаска думка: він, Керміт Вільям Ходжес вчинив злочин халтурної поліцейської роботи, таким

чином підбадьорюючи й допомагаючи Містеру Мерседесу. Вони з ним зірки

реаліті-шоу «Білл і Брейді вбивають певних леді». Тому що, коли Ходжес

озирається назад, схоже, там дуже багато жертв, які є саме жінками: Джейні, Олівія Трелоні, Дженіс Крей і її дочка Патриша… плюс Дебора

Хартсфілд, яку, можливо, було отруєно, а не вона сама себе отруїла. «Ах,

— думає він, — я сюди навіть не додав Холлі, яка, цілком можливо, з

усього цього випірне ще більш грандіозно йобнутою, ніж та Холлі, яка в це

була пірнула — якщо вона не знайде пароля… або якщо вона його таки

знайде, а там, на мамциному комп’ютері, не виявиться нічого, що могло б

допомогти нам знайти її сонячного хлопчика. А й справді, наскільки висока

ймовірність такого?»

Сидячи тут, в цьому кріслі — розуміючи, що йому варто встати, але поки що

нездатний поворухнутись — Ходжес думає про те, що його власний руйнівний

каталог жінок сягає навіть далі. Його колишня дружина стала колишньою

небезпідставно. Роки його майже алкоголічного пияцтва зіграли в цьому

свою роль, але для Коріни (яка сама любила потягнути пару-трійку

келишків, та й зараз, мабуть, любить), не головну. Там була та

холодність, яка спершу прокралася в тріщини їхнього шлюбу та врешті-решт

заморозила його цілком. Там було те, як він її віддаляв, запевняючи себе, що це заради її ж добра, бо так багато з того, чим він займався, було

мерзотним і гнітючим. Як він десятками способів — подеколи жорстких, подеколи м’яких — давав їй зрозуміти, що в перегонах між нею і його

роботою Коріна Ходжес завжди приходитиме другою. А щодо його дочки… ох.

Бігме. Еллі ніколи не забуває надіслати йому вітальну листівку на день

народження і на Різдво (хоча листівки на Валентинів день перестали

приходити років з десять тому), ну й ще суботній вечір лише зрідка

обходиться без її формального телефонного дзвінка, але бажання побачитися

з ним вона не виказувала вже пару років як. Що насправді говорить усе, що

потрібно сказати про те, як він спаскудив ці стосунки.

Його думки пливуть до того, якою гарною вона була ще дитиною, з отими її

веснянками та гривкою рудого волосся — його маленька морквинка. Вона

кидалася до нього по коридору, коли він повертався з роботи, і стрибала, знаючи, що він кине будь що, що тримає в руках, і підхопить її. Джейні

казала, що обожнювала «Бей Сіті Роллерз», а в Еллі були свої улюбленці, свої власні дитячі хлопчики поп-ідоли. Вона купувала їхні платівки за

свої власні кишенькові гроші — такі маленькі, з великими отворами в

центрі[333]. Хто був на них? Він не пригадає, тільки те, що одна з тих

пісень у неї крутилася знову й знову — про «кожний твій порух і кожний

твій крок»[334]. Чи то був гурт «Бананарама», чи «Томпсон Твінз»? Він не

знає, але знає те, що сам ніколи не водив її на жоден концерт, хоча Корі, здається, водила її на Сінді Лопер[335].

Думки про Еллі та її любов до поп-музики видзвонюють новий запитальний

сигнал, який змушує його сісти прямо, з розширеними очима, вчепившись

пальцями в м’які поруччя крісла «Лей-Зі-Бой».

Чи дозволив би він Еллі сьогодні ввечері піти на цей концерт?

Відповідь: абсолютно ні. Ні в якому разі.

Ходжес дивиться собі на годинник і бачить, що час вже наближається до

четвертої. Він підводиться з наміром піти в кабінет і сказати Джерому, щоб подзвонив своїй матері та сказав їй, щоб та тримала дівчат якомога

далі від «МАКу», незважаючи на будь-які їхні психи й ридання. Звісно, сам

він зателефонував Ларрі Віндому, зробив деякі застереження, але к чортам

усі застереження. Він ніколи б не передовірив життя своєї Еллі тому

Товчи-Тузаю. Ніколи.

Перш ніж він встигає зробити два кроки до кабінету, звідти гукає Джером:

— Білле! Холлі! Ідіть мерщій сюди! Здається, я знайшов дещо!

22

Вони стоять за спиною в Джерома, Ходжес зазирає через його ліве плече, Холлі — через праве. На екрані Ходжесового комп’ютера прес-реліз: СИНЕРДЖІ КОРП., СІТІБАНК ТА 3 МЕРЕЖІ РЕСТОРАНІВ

ВЛАШТОВУЮТЬ У «ПОСОЛЬСЬКИХ АПРАТАМЕНТАХ»

НАЙБІЛЬШИЙ НА СЕРЕДНЬОМУ ЗАХОДІ

ЛІТНІЙ ДЕНЬ ШУКАЧІВ КАР’ЄР

ДЛЯ НЕГАЙНОГО ПОШИРЕННЯ. Претенденти на кар’єру в царині бізнесу й

ветерани військових сил запрошуються в суботу, 5 червня 2010 року, на

найбільший у цьому році День Кар’єр. Цей спрямований на подолання рецесії

захід пройде в діловому центрі «Посольські апартаменти» за адресою: Синерджі-сквер 1. Попередня реєстрація вітається, але не є конче

необхідною. Ви відкриєте для себе сотні хвилюючих і високооплачуваних

робочих місць на веб-сайті Сітібанку, у ваших місцевих «МакДоналдсах»,

«Бургер Кінгах» і «Курниках» або на www.synergy.com. Пропонуються робочі

місця: в обслуговуванні й роздрібній торгівлі, в охоронних, сантехнічних

та електричних службах, у бухгалтерії й фінансовій аналітиці, у

маркетингу по телефону, касирами. Ви зустрінетеся з підготовленими, радими допомогти Порадниками в Пошуку Робочого Місця і відвідаєте корисні

семінари, які проводитимуться в усіх конференц-залах. Вхід абсолютно

безкоштовний. Відкриття заходу о 8:00. Візьміть з собою ваші резюме й

одягніться для успіху. Пам’ятайте, що попередня реєстрація прискорить

процес і покращить ваші шанси на знайдення собі саме тієї роботи, яку ви

шукали.

РАЗОМ МИ ПОДОЛАЄМО РЕЦЕСІЮ!

— Що ви на це думаєте? — питається Джером.

— Я думаю, ти вихопив те, що треба.

Велетенська хвиля полегшення прокочується через Ходжеса. Не сьогоднішній

концерт, і не якийсь забитий людьми танц-клуб, і не той матч Малої ліги

між «Дикими качками» та «Байбаками», що відбудеться завтра ввечері. А

саме ця штука в «Посольських апартаментах». Мусить бути, надто перфектно

тут все заокруглюється, щоб шукати іще щось інше. Для божевілля Брейді

Хартсфілда характерна методичність; для нього альфа дорівнює омезі.

Хартсфілд має намір закінчити свою кар’єру масового вбивці так само, як

він її був розпочав — убивством міських безробітних.

Ходжес повертається, щоб поглянути, як це сприймає Холлі, але Холлі вже

пішла з кабінету. Вона знову в кухні, сидить перед ноутбуком Дебори

Хартсфілд, втупившись очима у віконце для пароля. Плечі в неї похилені.

Сигарета на блюдечку поряд з нею дотліла вже до самого фільтра, залишивши

по собі акуратний рулончик попелу.

Цього разу він зважується на ризик торкнутись її.

— Все гаразд, Холлі. Пароль не має значення, тому що ми вже знаємо місце.

За пару годин, коли мусить трохи спасти ажіотаж навкруг тієї справи в

Лоутавні, я збираюсь зв’язатися з моїм старим напарником і все йому

розповісти. Вони запровадять БОЛО на Хартсфілда та його машину. Якщо вони

не впіймають його до ранку суботи, то перехоплять, коли він

наближатиметься до того ярмарку робочих місць.

— І нема нічого, що ми могли б зробити сьогодні ввечері?

— Я про це думаю.

Мається один варіант, хоча там така ймовірність удачі, що практично

дорівнює неймовірності.

Холлі каже:

— А якщо ви помиляєтеся, що це буде той день кар’єр? Що, як він планує

підірвати якийсь кінотеатр саме сьогодні ввечері?

У кухню заходить Джером.

— Холлі, сьогодні четвер, а отже занадто рано для прем’єрних літніх

фільмів. У більшості кінотеатрів сидітимуть хіба що з десяток глядачів.

— Тоді цей концерт, — каже вона. — Може, він не знає, що там будуть самі

лиш дівчата.

— Він мусить дізнатися, — каже Ходжес. — Він істота схильна до

імпровізацій, але це не робить його тупим. Він витратить свій час на

бодай якесь планування.

— Можна мені хоча б ще трішечки часу, щоб я таки спробувала розколоти її

пароль? Будь ласка?

Ходжес кидає погляд собі на годинник. Десять хвилин по четвертій.

— Авжеж. До четвертої тридцяти, годиться?

У її очах з’являється гендлярський блиск.

— До за чверть п’ятої?

Ходжес хитає головою.

Холлі зітхає.

— А ще в мене закінчилися сигарети.

— Вони вас прикінчать, — каже Джером.

Вона кидає на нього невинний погляд:

— Так! У цьому почасти й полягає їхня чарівність.

23

Ходжес із Джеромом їдуть машиною до маленького торговельного центру на

перехресті Харпер-ровд і Ганновер-стрит, щоб купити для Холлі сигарет і

подарувати їй ту приватність, якої вона вочевидь потребує.

Сівши знову в сірий «мерседес», Джером, перекидаючи пачку «Вінстона» з

руки в руку, каже:

— У мене мурашки по тілу від цієї машини.

— У мене теж, — зізнається Ходжес. — Але, схоже, вона ніяк не зачіпає

Холлі, чи не так? Попри всю її вразливість.

— Ви гадаєте, з нею все буде гаразд? Після того як це скінчиться, я маю

на увазі.

Тиждень тому, можливо, навіть пару днів тому, Ходжес відповів би на це

щось ухильне, політкоректне, але відтоді він разом з Джеромом пройшов

через багато чого.

— Певний час, — каже він. — А потім… ні.

Джером зітхає так, як то роблять люди, коли їхні власні похмурі думки на

якісь речі, отримують підтвердження.

— Гадство.

— Йо.

— То що тепер?

— Тепер ми повернемося, віддамо Холлі оці цвяхи до її труни й дозволимо

їй викурити одну сигарету. Потім спакуємо все те, що вона поцупила з

будинку Хартсфілдів. Я відвезу вас обох до торговельного центру

«Березовий Пагорб». Ти своїм «ренглером» відвезеш Холлі в Цукрові

Пригірки, а потім сам поїдеш додому.

— І отак просто дозволимо мамі й Барб та її подружкам йти на те шоу.

Ходжес відповідає на одному подиху:

— Якщо тобі від цього стане легше, скажи своїй матері, щоб відмінила

похід.

— Якщо я так зроблю, все викриється, — так само перекидаючи пачку сигарет

з руки в руку. — Усе, що ми робили сьогодні.

Джером розумний хлопець, і Ходжесу нема потреби шукати цьому

підтвердження. Чи нагадувати йому про те, що кінець-кінцем все це так чи

інакше відкриється.

— А що ви робитимете, Білле?

— Поїду знову в Норт-Сайд. Залишу цей «мерседес» за пару кварталів від

дому Хартсфілдів, просто заради безпеки. Поверну на місце ноутбук і

портмоне місіс Хартсфілд, а потім постежу за будинком. На той випадок, якщо він вирішить туди повернутись.

У Джером на обличчі сумнів.

— Схоже, він усе геть дочиста вимів з тієї підвальної кімнати. То які на

це шанси?

— Дрібні, майже невидимі, але це все що я маю. Поки не передам цю справу

Пітові.

— Ви справді хотіли його власноруч загнуздати?

— Так, — відповідає Ходжес. — Справді хотів.

24

Коли вони повертаються, голова Холлі лежить на столі, схована між її рук.

Навкруг неї астероїдним поясом розкидано вміст портмоне Дебори Хартсфілд.

Ноутбук все ще ввімкнутий і все ще показує те вперте віконце для введення

пароля. За годинником на стіні вже за двадцять хвилин п’ята.

Ходжес побоюється, що вона протестуватиме проти його задуму повернути її

додому, але Холлі тільки сідає прямо, розпечатує пачку сигарет і повільно

витягає одну. Вона не плаче, але вигляд у неї втомлений і пригнічений.

— Ви старалися якнайкраще, — проказує Джером.

— Я завжди стараюся якнайкраще, Джероме. Але цього завжди недостатньо.

Ходжес підбирає червоне портмоне й починає повертати до його відділень

кредитні картки. Вони, мабуть, не в тому самому порядку, як їх тримала

тут місіс Хартсфілд, але хто це помітить? Не вона ж.

Там, у гармоніці прозорих кишеньок, вставлені фотокартки, і він байдуже

їх перегортає. Ось місіс Хартсфілд стоїть попідручки з кремезним, широкоплечим парубком у синьому робочому комбінезоні — відсутній містер

Хартсфілд, мабуть. Ось місіс Хартсфілд стоїть з купкою регочучих леді в

якомусь місці, що схоже на салон краси. Ось фото, на якому пухкенький

малюк тримає пожежну машинку — Брейді у віці трьох або чотирьох років, мабуть. І ще одна карточка — копія розміром під портмоне тієї фотографії, що в альковному кабінеті місіс Хартсфілд: Брейді з мамою притискаються

щоками одне до одного.

Джером тицяє в неї пальцем і каже:

— Знаєте, що це мені трохи нагадує? Демі Мур і той, як-там-його-ім’я, Ештон Кучер[336].

— У Демі Мур чорне волосся, — між іншим зауважує Холлі. — Тільки в

«Солдаті Джейн» у неї його майже нема, бо вона там навчалася бути

«морським котиком»[337]. Я дивилася цей фільм три рази, один раз у

кінотеатрі, раз на відеокасеті, і раз на своєму «айТьюнз». Дуже цікавий.

Місіс Хартсфілд блондинка. — Подумавши, вона додає: — Була.

Ходжес виймає фотографію з її кишеньки, щоб краще роздивитися, потім її

перевертає. На зворотному боці акуратно надписано: Мама та її медовий

хлопчик, пляж Сенд-Пойнт, серпень 2007. Він пару разів проводить краєм

фотокартки собі по ребру долоні, вже майже повертає її назад до портмоне, але потім зображенням донизу підсовує її до Холлі.

— Спробуйте оце.

— Вона хмуриться на нього:

— Спробувати що?

— Медовий хлопчик.

Холлі друкує ці слова, натискає клавішу… і видає вельми не-Холлівський

крик радості. Тому що вони поцілили. Отак-от просто.

Нічого вартого уваги на панелі екрана — адресна книжка, тека під назвою

УЛЮБЛЕНІ РЕЦЕПТИ та ще одна, відмічена як ЗБЕРЕЖЕНІ ЕЛЕКТРОННІ ЛИСТИ; тека інтернет-платежів (схоже на те, що таким чином вона сплачувала

більшість своїх рахунків); і альбом фотознімків (на більшості з них

Брейді в різному віці). На її «айТьюнзі» повно телесеріалів, але тільки

один музичний альбом: «Елвін і бурундуки святкують Різдво»[338].

— Господи-Ісусе, — промовляє Джером. — Я не хочу сказати, ніби вона

заслуговувала на смерть, але…

Холлі дарує йому докірливий погляд.

— Не смішно, Джероме. Не заходьте так далеко.

Він піднімає вгору руки.

— Вибачаюсь, вибачаюсь.

Ходжес швиденько прокручує збережені електронні листи й не знаходить

нічого цікавого. Більшість з них, здається, від старих шкільних друзів

місіс Хартсфілд, які звертаються до неї як до Дебс.

— Тут нема нічого про Брейді, — каже він і кидає погляд на годинник. —

Мусимо вже їхати.

— Не так швидко, — каже Холлі й відкриває пошуковик. Набирає в ньому

БРЕЙДІ. Знаходиться кілька результатів (багато в теці рецептів, позначені

як «улюблені Брейді»), але нічого вартого уваги.

— Спробуйте МЕДОВИЙ ХЛОПЧИК, — пропонує Джером.

Холлі виконує і отримує один результат — якийсь закопаний глибоко в

жорсткому диску файл. Вона клацає на ньому. Тут розміри одягу Брейді, а

також список усіх подарунків на Різдво та дні народження, які вона йому

купувала впродовж останніх десяти років — радше за все для того, щоб не

повторюватися. Вона занотувала його персональний номер соцзабезпечення.

Тут же зіскановані копії його реєстраційного сертифікату та страховки на

машину, а також свідоцтва про народження. Вона занесла сюди й тих, з ким

він разом працює — як у «Дискаунт Електронікс», так і на «Фабриці

морозива Льоба». Поряд з іменем Ширлі Ортон стоїть позначка, побачивши

яку Брейді реготав би до істерики: «Цікаво, чи вона з ним кохається?»

— Що це ще за лайно, — дивується Джером. — Він же дорослий чоловік, хай

Бог милує.

Холлі криво усміхається:

— Що я й казала. Вона знала, що він порчений.

У самому низу файлу МЕДОВИЙ ХЛОПЧИК мається документ з назвою ПІДВАЛ.

— Ось воно, — проказує Холлі. — Мусить бути. Відкривайте, відкривайте, відкривайте!

Джером клікає ПІДВАЛ. У документі міститься менше десятка слів.

Контроль = світло?

Хаос?? Пітьма??

Чому вони не працюють у мене???

Якийсь час вони дивляться на екран мовчки. Нарешті тишу порушує Ходжес:

— Я тут щось не второпаю, Джероме?

Джером мотає головою.

Холлі, немов загіпнотизована цим повідомленням від мертвої жінки, промовляє єдине слово, і то так тихо, що його ледве чутно:

— Може… — вона вагається, кусаючи собі губи, а потім знову його повторює:

— Може.

25

Брейді приїздить до Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу

перед шостою вечора. Хоча до початку концерту ще більше години, обширна

парковка заповнена вже на три чверті. Перед дверима в переднє фойє

вишикувалися довгі черги, і вони стають дедалі довшими. На всю силу своїх

легень верескливо кричать маленькі дівчатка. Мабуть, це означає, що вони

почуваються щасливими, але для Брейді їхні голоси — це голоси привидів у

якомусь покинутому маєтку. Просто неможливо, дивлячись на цей зростаючий

натовп, не згадувати той квітневий ранок перед Міським Центром. Брейді

думає: «Якби в мене замість цього джапівського лайномобіля, був «гамер», я б врізався в них зі швидкістю 40 миль за годину, убив би таким способом

штук сорок чи й більше, а потім вдарив би по тумблеру й підірвав решту в

стратосферу».

Але «гамера» в нього нема, і наразі він навіть не впевнений, що йому далі

робити — не можна, щоб хтось його побачив, поки він робитиме останні

приготування. Потім, на дальньому кінці парковки, він помічає автопричіп

без тягача. Тягач поїхав, залишивши коробку трейлера стояти на підпорках.

На борту там намальовано чортове колесо й напис: «КОМАНДА ПІДТРИМКИ

«ДОВКОЛИШНІХ»». Це один із тих ваговозів, які він бачив у технічній зоні