Містер Мерседес

під час своєї розвідки. Пізніше, після закінчення шоу, тягач підчепить

трейлер і поїде з ним назад до вантажної платформи, але поки що він має

покинутий вигляд.

Брейді заїжджає за дальній бік високого трейлера, який має довжину

щонайменше футів п’ятдесят, таким чином цілком ховаючись зі своїм

«Субару» від вируючої парковки. Він виймає з бардачка й одягає свої

фальшиві окуляри. Вилазить із машини та швидко обходить довкола, перевіряючи, чи дійсно цей трейлер такий порожній, яким він виглядає.

Задовільнившись у цьому сенсі, Брейді повертається до «Субару» і

викантовує з його багажника крісло-візок. Справа це нелегка. «Хонда» тут

згодилася б краще, але він не міг покладатися на її занедбаний двигун.

Він кладе на сидіння крісла-візка подушку «ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА» й підтягує

дріт, який стирчить з центру літери А в слові ПАРКОВКА, до тих дротів, що

звисають з бокових кишень, де лежать додаткові бруски пластикової

вибухівки. Інший дріт, підключений до бруска пластику в задній кишені, висить з дірки, яку Брейді проколупав у спинці крісла.

Щедро потіючи, Брейді розпочинає завершальну операцію — сплітає мідні

серцевини й замотує місця з’єднання заздалегідь настриженими шматками

маскувальної стрічки, які він перед тим наліпив собі на перед завеликого

розміру тематичної майки «Довколишніх», купленої ним вранці в аптеці. На

майці зображення такого самого чортового колеса, як на цьому трейлері.

Понад ним іде напис: «ПОЦІЛУНКИ НА ПІВДОРОЗІ». А нижче: «Я ♥ КЕМА, БОЙДА, СТІВА І ПІТА!»

Десять хвилин роботи (із спорадичними перервами на обережні визирання з-

за рогу трейлера, щоб упевнитися, що в цьому кутку паркінгу він усе ще

сам) — і павутиння дротів лежить сплетеним на сидінні крісла-візка. Нема

способу під’єднатися до вибухівки в сечоприймачі «Урінеста», принаймні, наразі він такого не може придумати, але й з цим також усе гаразд; Брейді

не сумнівається, що й той запас здетонує від вибуху основної частини.

Не те щоб він знав це напевне, але якось там буде.

Він знову повертається до «Субару» і дістає з машини обрамлений варіант

тієї фотографії, яку вже був устиг побачити Ходжес: Френкі тримає в руках

пожежну машинку Семмі, усміхаючись тієї своєю прибацаною посмішкою «де-

це-я-нахер-знаходжуся». Брейді цілує скло портрета розміром вісім на

десять дюймів і промовляє:

— Я люблю тебе, Френкі. А ти мене любиш?

Він прикидається, ніби Френкі відповідає «так».

— Ти хочеш мені допомогти?

Він прикидається, ніби Френкі відповідає «так».

Брейді знову йде до крісла-візка й сідає на подушку «ПАРКОВКА ДЛЯ ГУЗНА».

Тепер єдиним дротом, який видно, залишився головний, що звисає спереду з

сидіння крісла між його розставлених ніг. Він під’єднує його до Речі Два

і, зробивши глибокий вдих, вмикає пристрій. Якщо електрика десь пробиває

батарейку АА… навіть якщо трішечки…

Але нічого, ніде не пробиває. Засвічується жовтий вогник, оце й усе. Десь

недалеко звідси, але в іншому світі, щасливо верещать маленькі дівчатка.

Скоро багато з них випаруються; ще більше буде таких, котрі втратять ноги

й руки, і кричатимуть по-справжньому. Ну то й що, принаймні вони

встигнуть послухати трохи музики свого улюбленого гурту, перш ніж

відбудеться великий феєрверк.

А може, й ні. Він усвідомлює, наскільки сирий, кустарний цей план; найтупіший безталанний сценарист у Голлівуді зумів би створити кращий.

Брейді пам’ятає застереження в коридорі, що веде в саму аудиторію:

«ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК. ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ». У нього нема ніяких

таких речей, але щоб убити всю справу вистачить і одного охоронця з

гострим оком, який помітить єдиний неприхований дріт. Навіть якщо цього

не трапиться, побіжне зазирання до кишень крісла-візка відкриє той факт, що це бомба на колесах. До однієї з цих кишень Брейді встромив тематичний

прапорець «Довколишніх», але на більші маскувальні заходи сил не

витрачав.

Це його не тривожить. Він сам не знає — самовпевненість це в нього чи

фаталізм, але не думає, що це має бодай якесь значення. Врешті-решт

самовпевненість і фаталізм — це те саме, хіба не так? Він успішно подавив

тих людей біля Міського Центру, а там взагалі не було майже ніякого

планування, хіба що маска, сіточка для волосся і трохи дезінфектанту для

знищення слідів ДНК. У душі він ніколи цілком не вірив, що зуміє звідти

втекти, і в даному випадку його очікування дорівнюють нулю. У світі, де

«все-усім-похеру», він є всеосяжним похеристом.

Він ховає Річ Другу собі під завелику майку. У тому місці видно певну

опуклість, а він ще й бачить приглушене тонкою бавовною жовте жевріння

вогника готовності пристрою, але й опуклість і жевріння зникають, коли

він кладе собі в пелену фотографію Френкі. Тепер він уже майже цілком

готовий вирушати.

Фальшиві окуляри сповзають з укритого потом носа. Брейді підштовхує їх

вгору. Трішки викрививши шию, він бачить себе в люстерко заднього огляду

з пасажирського боку «Субару». Лисий, в окулярах, він зовсім не схожий на

себе колишнього. Перш за все, він має хворий вигляд — блідий, спітнілий, з темними колами під очима.

Брейді проводить долонею собі по голові, відчуваючи гладеньку шкіру там, де більше не має шансів вирости жодна щетина. Потім він задкує кріслом з

тієї щілини, до якої був втиснув свою машину, і починає повільно котити

себе через широкий простір парковки в бік зростаючого натовпу.

26

Ходжес потрапив у пастку години-пік, і тому прибуває до Норт-Сайду тільки

невдовзі по шостій. Джером і Холлі все ще з ним; вони обоє бажають

залишатися з ним до кінця, незважаючи на будь-які наслідки, і Ходжес

вирішив, що не може їм відмовити. Не те щоб він мав тут великий вибір: Холлі не оголошує того, що знає. Чи гадає, нібито знає.

Хенк Бісон не сидить у своєму будинку, тож він встигає перейти вулицю

раніше, ніж Ходжес зупиняє «мерседес» Олівії Трелоні на під’їзній алеї

Хартсфілдів. Ходжес зітхає і натискає кнопку опускання водійського вікна.

— Я таки хотів би знати, що тут відбувається, — каже містер Бісон. — Чи

має це якийсь стосунок до того ґвалту в Лоутавні?

— Містере Бісон, — каже Ходжес, — я розумію ваше занепокоєння, але вам

потрібно повернутись до свого буднику і…

— Ні, зачекайте, — втручається Холлі. Вона перехиляється через

центральний консоль «мерседеса» Олівії Трелоні, щоб бачити обличчя

містера Бісона. — Скажіть мені, як розмовляє містер Хартсфілд. Мені

потрібно знати, як звучить його голос.

Бісон дивиться збентежено.

— Як і у всіх, я гадаю. А що?

— Він у нього низький? Ну, знаєте, баритон?

— Ви маєте на увазі, як у тих товстих оперних співаків? — сміється Бісон.

— Та де там збіса. Що це взагалі за питання таке?

— І не високий, не писклявий?

Бісон, звертаючись до Ходжеса, запитує:

— Ваша напарниця божевільна?

«Тільки трішечки», — думає собі Ходжес.

— Дайте відповідь на запитання, сер, — мовить він.

— Ані не низький, ні писклявий. Звичайний! Що тут відбувається?

— Без акценту? — наполягає Холлі. — Ну, скажімо… гм… південного? Чи

новоанглійського? Або, можливо, бруклінського?

— Ні, я сказав. Голос у нього, як у всіх.

Холлі відхиляється на спинку сидіння, вочевидь задоволена.

Ходжес каже:

— Зайдіть до себе в дім, містере Бісон. Будь ласка.

Бісон фиркає, проте йде назад. Біля підніжжя свого ґанку він

затримується, щоб кинути погляд через плече. Один із тих поглядів, що їх

Ходжес багато разів бачив раніше, погляд отой, що «я виплачую тобі

зарплатню, засранцю». Потім він заходить у будинок, затріскуючи за собою

двері, щоб дати їм зрозуміти свою думку. І вже невдовзі він з’являється

знову, у вікні, зі складеними на грудях руками.

— А якщо він подзвонить до копівської стайні та спитає, що тут робиться?

— питає із заднього сидіння Джером.

Ходжес усміхається. Посмішка в нього зимна, але щира.

— Щасти йому в цьому цього вечора. Ходімо.

Ведучи їх вервечкою за собою по вузькій доріжці між гаражем і будинком, він позирає собі на годинник. Чверть по шостій. Він думає: «Як же летить

той час, коли ти розважаєшся».

Вони входять до кухні. Ходжес відчиняє двері в підвал і тягнеться рукою

до вмикача.

— Ні, — каже Холлі. — Облиште.

Ходжес дивиться на неї запитально, але Холлі вже відвернулась до Джерома.

— Ви мусите це зробити. Містер Ходжес занадто старий, а я жінка.

Якусь мить Джером не второпає, але потім йому доходить.

— Контроль дорівнює світлу?

Вона киває. Обличчя в неї напружене, витягнуте.

— Це спрацює, якщо ваш голос хоч якось близький до його.

Джером вступає в одвірок, майже несвідомо прокашлюється і промовляє:

«Контроль».

Підвал залишається темним.

Ходжес каже:

— У тебе природно низький голос. Не баритон, але низький. Саме тому ти

сприймаєшся старшим, ніж насправді, коли говориш по телефону. Спробуй

промовити те саме трішечки вище.

Джером повторює слово, і світло в підвалі загорається. Холлі Джібні, чиє

життя ніколи не було занадто схожим на комедійний телесеріал, сміється, аж сплескує долонями.

27

Шоста двадцять, коли Таня Робінсон прибуває до «МАКу», і, прилаштовуючись

у чергу в’їжджаючих автомобілів, вона думає, що треба було прислухатися

до приставань дівчаток і виїхати з дому на цей концерт на годину раніше.

Парковка вже на три чверті заповнена. Хлопці в помаранчевих безрукавках

спрямовують машини. Один з них махає їй наліво. Вона повертає в той бік, кермуючи з повільною обережністю, бо вирушила на цьоговечірнє сафарі в

позиченому в Джинні Карвер «Тахо»[339]; і останнє, чого б їй хотілося, це

зачепити когось бампером. Дівчатка позаду неї — Хільда Карвер, Бетсі

ДеВітт, Дайна Скотт і її власна Барбара — буквально підскакують від

збудження на сидіннях. Вони зарядили СіДі-плеєр «Тахо» своїми дисками

«Довколишніх» (на всіх у них їх є шість штук) і раз у раз верещать: «Ой, я так люблю оцю!» кожного разу, як починається нова пісня. Це так шумно, так напружено, і Таня дивується, усвідомлюючи, що це дарує їй

задоволення.

— Дивіться, не наїдьте на отого інваліда, місіс Робінсон, — гукає і

показує Бетсі.

Інвалід кощавий, блідий і лисий, такий весь, наче він губиться всередині

своєї мішкуватої майки. На колінах у себе він тримає щось таке, ніби

фотографію в рамці, а ще вона помічає в нього отой специфічний мішечок

сечоприймача. Печально стирчить з бокової кишені його крісла-візка

веселий прапорець «Довколишніх». «Бідний чоловік», — думає Таня.

— Може, нам варто допомогти йому, — каже Барбара. — Він пересувається так

жахливо повільно.

— Хай буде благословенне твоє добре серце, — каже Таня. — Дозволь мені

запаркуватися, і якщо він ще не добереться до залу, коли ми вже виліземо

з машини й підемо туди, саме так ми й зробимо.

Вона втискує позичений «Тахо» у вузький простір вільної ділянки та з

віддихом полегшення вимикає двигун.

— Господи, подивіться, які там черги, — каже Дайна. — Тут людей, мабуть, цілий зільйон.

— І зблизька не так багато, — каже Таня, — проте все ж таки повно. Утім, двері скоро вже відкриють. І місця в нас гарні, отже не хвилюйтеся щодо

цього.

— Ти ж не забула квитки, правильно, мамо?

Таня демонстративно перевіряє свою сумочку.

— Тут вони, тут лежать, любонько.

— А сувеніри ми купимо?

— Кожній по одному, і нічого такого, що коштує дорожче десяти доларів.

— У мене є власні гроші, місіс Робінсон, — каже Бетсі, коли вони вилазять

із «Тахо». Дівчатка трохи нервують від вигляду натовпу, що дедалі зростає

перед фасадом «МАКу». Вони тримаються купкою, їхні тіні стають єдиною

темною калюжкою в різкому світлі надвечірнього сонця.

— Я певна, що ти маєш гроші, Бетс, але ця справа лежить на мені, — каже

Таня. — А тепер послухайте, дівчатка, я хочу, щоб ви віддали мені на

зберігання ваші гроші й телефони. На таких великих публічних сходинах

інколи трапляються кишенькові злодії. Я все віддам вам назад, коли ми вже

безпечно розсядемося по своїх місцях, але жодних дзвінків чи текстингу, коли розпочнеться шоу — з цим нам усе ясно?

— А можна нам кожній перед тим сфотографуватися по разу, місіс Робінсон?

— питається Хільда.

— Так. Кожна по одному знімку.

— Два! — прохає Барбара.

— Гаразд, по два. Але поспішіть.

Кожна з них робить по два знімки, домовляючись пізніше відправити їх

електронною поштою, щоб у всіх був повний набір. І Таня також робить

парочку, фотографуючи дівчаток купкою, з руками одна в одної на плечах.

«Якими гарними вони виглядають», — думає вона.

— Гаразд, леді, здавайте сюди вашу готівку й щебетавки.

Дівчатка віддають їй гроші — з усіх разом назбирується доларів тридцять —

і свої цукеркових кольорів телефони. Усе це Таня кладе собі до сумки й

кнопкою на електронному ключі замикає джип Джинні Карвер. Вона чує

заспокійливе «клац» слухняних замків — звук, що означає безпеку й

надійність.

— А тепер, слухайте сюди, ви, божевільні жіночки. Ми всі йдемо, тримаючись за руки, поки не опинимося на своїх місцях, гаразд? Ану, дайте

мені почути ваше «окей».

— Окей! — кричать дівчатка й хапаються за руки. Вони шикуються

струмочком, у своїх найкращих облипчастих джинсах і найкращих кросівках.

На всіх майки з «Довколишніми», а в Хільди волосся зав’язане в кінський

хвостик білою шовковою стрічкою, на якій червоними літерами написано: «Я

♥ КЕМА».

— Ми йдемо на чудову розвагу, правильно? Найкращу з усіх, правильно? Ану, дайте мені почути ваше «окей».

— ОКЕЕЕЙЇЇЇ!

Задоволена, Таня веде їх до «МАКу». Це довга подорож по гарячому

щебенистому покриттю парковки, але, схоже, нікому з них це не псує

настрою. Таня шукає очима того лисого чоловіка в кріслі-візку й помічає, що він прокладає собі шлях до краю тієї черги, що складається з

інвалідів. Ця черга набагато коротша, але їй все одно сумно бачити усіх

тих людей-калік. Потім крісла-візки починають рухатися. Інвалідів

починають впускати першими, і вона вважає, що це гарне рішення. Нехай всі

або більшість з них займуть свої місця у спеціально відведеному для них

секторі, перш ніж розпочнеться масове нашестя.

Коли Таніна вервечка досягає краю найкоротшої черги здорових людей (яка

все одно дуже довга), вона бачить, що той кощавий лисий чоловік уже

виїжджає пандусом для інвалідів, і думає: «Наскільки легше було б йому, аби він мав оте моторизоване крісло». Вона думає про ту фотографію, що

лежить у нього на колінах. Хтось із любимих рідних, кого не стало? Скоріш

за все, саме так.

«Бідний чоловік», — думає вона знову й посилає вгору молитву Богові, дякуючи Йому за те, що з її власними двома дітьми все гаразд.

— Ма? — гукає Барбара.

— Що, любонько?

— Найкраща з усіх радість, правда?

Таня Робінсон стискає долоню дочки:

— Ще б пак.

Котрась з дівчаток чистим, ніжним голосом починає співати «Поцілунки на

півдорозі»:

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі, місяць

світить, коли ти поруч зі мною…»

Приєднуються інші дівчата:

«Твоє кохання, твій доторк, цього так мало, цього ніколи не вдосталь… я

хочу кохати тебе по-своєму…»

І вже невдовзі, підхоплена не менш як тисячею голосів, пісня спливає

вгору, у тепле вечірнє повітря. Таня радо додає і свій голос, а завдяки

тим звукам, що протягом останніх двох тижнів безупинно лунають з кімнати

Барбари, вона знає всі слова.

Вона імпульсивно нахиляється і цілує свою дочку в тім’я.

«Найкраща з усіх радість», — думає вона.

28

Ходжес і його молодші Ватсони стоять у підвальному командно-контрольному

центрі Брейді, дивлячись на ряд причаєних комп’ютерів.

— Спершу «хаос», — каже Джером, — а потім «пітьма». Правильно?

Ходжес думає: «Це звучить схожим на щось, ніби як з книги Апокаліпсиса».

— Думаю, що так, — киває Холлі. — Принаймні в такому порядку це було там, у неї. — Ходжесу вона каже: — От бачите, вона підслуховувала? Можу

закластися, що вона чула набагато більше, ніж він про це сам собі уявляв.

— Вона повертається знову до Джерома. — Ще одна річ. Дуже важлива. Не

баріться, якщо таки ввімкнете їх «хаосом».

— Авжеж. Самовбивча програма. От тільки якщо я нервуватиму й мій голос

прозвучить високо й пискляво, як у Мікі Мауса?

Вона вже було відкриває рота відповісти на це, та потім помічає вираз у

його очах.

— Не на часі тут хихотіти. — Але попри себе, вона усміхається. — Нумо, Джероме. Станьте Брейді Хартсфілдом.

Йому вистачає тільки раз промовити «хаос». Комп’ютери загораються і

починають відлічуватись цифри.

— Пітьма!

Цифри продовжують збігати.

— Не кричіть, — каже Холлі, — Восподи.

16, 15, 14.

— Пітьма.

— Мені здається, ти знову басиш, — каже Ходжес, намагаючись не показати, як він насправді нервується.

12. 11.

Джером витирає собі рота.

— П-пітьма.

— Мимря, — зауважує Холлі. Напевне, не вельми допоміжне зауваження.

9. 8. 7.

— Пітьма.

5.

Відлік припиняється. Джером видає бурхливе зітхання полегшення. Тим

часом, на екранах замість цифр з’являються фотографії чоловіків у

старовинних костюмах часів Дикого Заходу, які стріляють, в яких

стріляють. Один з них зафіксований у ту мить, коли він верхи на коні

проломлюється крізь вітринне скло.

— Звідки це такі заставки? — питається Джером.

Ходжес показує на п’ятий у батареї комп’ютерів Брейді:

— Це Вільям Холден[340], отже, мені здається, це мусять бути кадри з

якогось фільму.

— Це «Дика зграя», — промовляє Холлі. — Режисер Сем Пекінпа. Я дивилася

цей фільм тільки один раз. У мене після нього були кошмари.

«Кадри з кінофільму, — думає Ходжес, дивлячись на гримаси й револьверну

стрілянину. — І одночасно коди зсередини голови Брейді».

— Ну, а тепер що?

Відгукується Джером:

— Холлі, ви розпочинайте з першого. Я розпочну з останнього. Зустрінемося

посередині.

— Оце вже схоже на план, — каже Холлі. — Містере Ходжес, можна мені тут

курити?

— А чому б збіса й ні? — каже він і прямує до підвальних сходів, щоби там

сісти й дивитися, як вони працюватимуть. По дорозі туди він машинально

тре собі западину прямо під лівою ключицею. Знов повернувся той дражливий

біль. Мабуть, він потягнув собі якийсь м’яз, коли біг по вулиці тоді, коли вибухнула його машина.

29

У фойє «МАКу» Брейді, наче ляпас, отримує удар кондиціонованого повітря, від чого його спітнілі шия й руки вкриваються гусячою шкірою. Головна

частина коридору порожня, тому що звичайну публіку поки ще не впускають, але в правій його частині — тій, де оксамитові канати й табличка: «ТІЛЬКИ

ДЛЯ ІНВАЛІДІВ» — вишикувалася черга крісел-візків, які повільно рухаються

до пункту пропуску й далі, в концертний зал поза ним.

Брейді не подобається, як воно тут оце розігрується.

Він очікував, що всі ломитимуться сюди одночасно, як то було на тій грі

«Індіанців Клівленда», на яку він їздив, коли йому було вісімнадцять, і

парубки зі служби безпеки будуть затовплені так, що кидатимуть на кожного

лише побіжний погляд, пропускаючи до залу. Організатори концерту, які

спершу впускають калічних і дебілкуватих… таке він мусив би передбачити, але ж не спромігся.

Там щонайменше з десяток чоловіків і жінок у блакитній уніформі з

коричневими латками на плечах з написом «МАК СЕК’ЮРИТІ», і наразі їм нема

чого особливо робити, лише перевіряти немічних інвалідів, які без поспіху

котяться повз них. Зі зростаючою всередині нього холоднечею Брейді

бачить, що, хоча вони й не перевіряють кишені для речей на геть усіх

кріслах-візках, на деяких з них вони перевіряють кишені досить ретельно —

на кожному третьому-четвертому, а подеколи й на двох підряд. Коли калічки

проходять пункт перевірки, далі провідники в майках «Довколишніх»

спрямовують їх до того сектора концертного залу, що зарезервовано для

інвалідів.

Брейді завжди розумів, що його можуть зупинити охоронці на пункті

перевірки, але вірив, що, якщо так трапиться, він завжди зможе забрати

чимало юних фанатів «Довколишніх» з собою. Чергове помилкове припущення.

Скалками скла, які розлетяться, може вбити кілька тих, хто найближче до

дверей, але їхні тіла одночасно прислужаться щитом проти сили вибуху.

«От лайно, — думає він. — При цьому я ж уколошкав усього вісьмох біля

Міського Центру. Я зобов’язаний утнути тут краще, ніж того разу».

Він котиться вперед, тримаючи перед собою фотографію Френкі. Її нижній

край лежить просто на тумблері. Тієї ж миті, як якийсь держиморда зі

служби безпеки нахилиться зазирнути в кишені по боках його крісла, Брейді

натисне рукою на портрет, жовтий вогник обернеться зеленим і електричний

струм вальне до азидо-свинцевих детонаторів, занурених у саморобну

вибухівку.

Перед ним залишилося тільки дюжина крісел-візків. Холодне повітря обдуває

його гарячу шкіру. Він думає про Міській Центр, і як тоді важка машина

тієї сучки Трелоні, підстрибувала й хиталася, коли він переїжджав нею

людей, в яких перед тим врізався і позбивав з ніг. Немов у неї був

оргазм. Він пам’ятає гумовий присмак повітря всередині тієї маски, і як

він кричав від насолоди й відчуття тріумфу. Кричав, аж поки не захрип

так, що взагалі ледве міг балакати, і змушений був брехати своїй матері й

Тоунзу Фробішеру в «ДЕ», що в нього важкий ларингіт.

Ось уже тільки десять крісел-візків між ним і пропускним пунктом. Один з

охоронців — мабуть, тут головний бугор, бо він найстарший з них віком і

єдиний у капелюсі — забирає рюкзак у якоїсь молодої дівчини, такої ж

лисої, як і Брейді. Він щось їй пояснює і вручає квитанцію про

зберігання.

«Вони мене викриють, — холодно думає Брейді. — Викриють точно, а отже, готуйся померти».

Він цілком готовий. І то вже деякий час.

Вісім візків між ним і пропускним пунктом. Сім. Шість. Це як відлік на

його комп’ютерах.

Потім знадвору починає звучати пісня, спершу приглушено.

«Сонце, бейбі, сонце сяє, коли ти дивишся на мене… Місяць, бейбі…»

Коли там підхоплюють приспів, звук розростається до розмірів

кафедрального хору: дівчата співають на всю силу своїх легень.

«Я ХОЧУ КОХАТИ ТЕБЕ ПО-СВОЄМУ… МИ ПОМЧИМО ВЗДОВЖ БЕРЕГА АВТОСТРАДОЮ…»

У цю мить центральні двері розчахуються навстіж. Дехто з дівчаток видають

радісні вигуки; більшість продовжують співати, іще гучніше, аніж до того.

«НАСТАНЕ НОВИЙ ДЕНЬ… Я ВКРИЮ ТЕБЕ ПОЦІЛУНКАМИ НА ПІВДОРОЗІ ДО КАРНАВАЛУ!»

Лялечки в топіках із зображеннями «Довколишніх» і з першим у житті

макіяжем на лицях ринуть усередину, їхні родичі (в основному матері), намагаються не відставати, залишаючись у контакті зі своїми чадами.

Оксамитовий канат між головним коридором і тією його зоною, що призначена

для інвалідів, моментально збитий, він опиняється затоптаним під ногами.

Опецькувата дванадцяти-чи тринадцятирічка з гузном розміром, як штат

Айова, налітає на крісло-візок перед Брейді й дівчина в ньому — зі

щасливо приємним обличчям і ногами-патичками — ледь не перекидається.

— Агов, обережніше! — гукає мати дівчини на візку, але жирна сучка в

подвійної ширини джинсах вже зникає, розмахуючи прапорцем «Довколишніх» в

одній руці та своїм квитком в іншій. Хтось б’ється об крісло Брейді, фотопортрет смикається в нього на колінах, і одну крижану секунду він

думає, що всі вони зараз злетять у повітря в білому спалаху й урагані

підшипникових кульок. Коли цього не трапляється, він піднімає фотографію

достатньо, щоб зазирнути їй під спід, і бачить, що вогник готовності все

ще горить жовтим.

«Недоліт», — думає Брейді й вишкіряється.

У коридорі радісний безлад і всі, окрім одного, охоронці, які до того

перевіряли інвалідів, беруться робити, що тільки можливо, з новою навалою

розбурханих, виспівуючих підлітків і передпідлітків. Єдино, хто залишився

зі служби безпеки на інвалідному боці коридору — це молода жінка, і вона

помахом руки проганяє повз себе фанатів у візках, ледь окинувши їх оком.

Наблизившись до неї, Брейді помічає їхнього начальника, того Бугра в

Капелюсі, який стоїть у дальньому кінці коридору, майже прямо навпроти

нього. При його зрості шість і три[341], чи близько того, його важко не

помітити, бо він баштою височіє понад дівчатками, і очі його ні на мить

не припиняють рухатися. В одній руці він тримає аркуш паперу, на який він

раз у раз поглядає.

— Покажіть мені ваші квитки й рушайте далі, — каже жінка-сек’юриті гарній

дівчині у візку та її матері. — Двері праворуч.

Брейді бачить дещо цікаве. Високий начальник охоронців у капелюсі хапає

хлопця років двадцяти, який на вигляд тут сам-один, і висмикує його з

юрмища.

— Наступний, — гукає йому жінка-сек’юриті. — Не затримуйте чергу!

Брейді котиться вперед, готовий поштовхом посунути фото Френкі по

тумблеру Речі Два, якщо він тільки-но помітить бодай побіжний інтерес до

вмісту кишень його візка. Коридор від стіни до стіни вже заповнений

брикливими, співаючими дівчатками, і його можливий рахунок тепер набагато

більший за тридцять душ. Якщо доведеться в цьому коридорі, то вже буде

добре.

Жінка-сек’юриті показує на фотопортрет:

— Хто це, любий?

— Мій малий хлопчик, — каже Брейді з калічною усмішкою. — Він загинув у

автокатастрофі минулого року. У тій, що залишила мене… — Він показує на

своє крісло. — Він любив «Довколишніх», але так і не встиг почути їх

новий альбом. А тепер зможе.

Вона поспішає, але не шкодує часу на співчуття; очі її пом’якшуються.

— Мені дуже жаль через вашу втрату.

— Дякую вам, мем, — відповідає Брейді, думаючи: «От тупа пизда».

— Рушайте просто вперед, сер, а потім завернете праворуч. Там, в центрі

залу, побачите два проходи для інвалідів. Звідти чудово все видно. Якщо

вам потрібна допомога, щоб спустися по пандусу — він доволі крутий, —

покличте когось із провідників з жовтою пов’язкою на руці.

— Я впораюсь, — каже Брейді, усміхаючись їй. — На цій тачечці чудові

гальма.

— Щасти вам. Приємного вам концерту.

— Дякую вам, мем, я впевнений, що так і буде. І Френкі буде приємно

також.

Брейді котиться до головного входу в зал. Позаду, на перевірочному

пункті, Ларрі Віндом — відомий своїм колегам у поліції, як Товчи-Тузай —

відпускає молодика, котрий раптом вирішив сходити на концерт з квитком

своєї малої сестрички, яка злягла з мононуклеозом. Той і зблизька не

схожий на гада, фото якого йому надіслав Ходжес.

Аудиторія тут стадіонного типу, що радує Брейді. Чашоподібна форма

посилить силу вибуху. Він уявляє, як з пакетів, приліплених у нього під

сидінням, віялом розлітаються підшипникові кульки.

«Якщо пощастить, — думає Брейді, — то він дістане й гурт, разом з

половиною аудиторії».

З аудіобоксів угорі грає поп-музика, але дівчатка, які забивають проходи

й уже розсаджуються по сидіннях, заглушають її своїми юними, пристрасними

голосами. По натовпу туди й сюди гуляють промені прожекторів. Літають

тарілочки-фризбі. Пара величезних пляжних м’ячів підскакують над

головами. Єдине, що дивує Брейді, це повна відсутність на сцені чортового

колеса та всього того дорожнього лайна. Навіщо вони все те завантажували

сюди, якщо не збиралися його використовувати?

Провідник з жовтою пов’язкою на руці щойно закінчив встановлювати на

місце крісло-візок гарної дівчини з ногами-патичками й підходить

допомогти Брейді, але Брейді помахом руки відсилає його геть. Провідник

вищиряється й поплескує Брейді по плечі, проходячи повз нього, щоб

допомогти комусь іншому. Брейді котиться вниз, у перший з двох секторів, призначених для інвалідів. Він паркується поряд з гарною дівчиною з

ногами-патичками.

Вона, усміхнена, обертається до нього.

— Правда, це так хвилююче?

Брейді також відповідає їй посмішкою, сам при цім думаючи:

«Ти й наполовину собі не уявляєш, як це хвилююче, ти, калічна сучко».

30

Таня Робертсон дивиться на сцену та згадує перший концерт, на який вона

колись пішла — то були «Темпси» — і як Боббі Вілсон поцілував її просто

посеред «Моєї дівчини»[342]. Дуже романтично.

Пробуджує Таню від цих думок донька, яка смикає її за руку.

— Мамо, поглянь, он той інвалід. Отам, разом з іншими людьми в колясках,

— показує Барбара ліворуч і на пару рядів нижче. Там стаціонарні крісла

було прибрано, щоб створити простір для двох рядів крісел-візків.

— Я його бачу, Барб, але це не ввічливо — так роздивлятися.

— Я сподіваюся, він отримає велике задоволення.

Таня усміхається до дочки.

— Я в цьому впевнена, любонько.

— Можна нам узяти назад наші телефони? Нам вони потрібні на початок шоу.

Для фотографування, припускає Таня… тому що давненько вже вона не бувала

на рок-концертах. Вона відкриває свою сумочку й роздає дівчаткам їхні

цукеркових кольорів мобільники. На її подив, вони їх просто тримають.

Наразі вони надто зайняті роздивлянням навкруги, щоб ще комусь дзвонити

чи писати текстові повідомлення. Таня швиденько цілує в тім’я Барбару й

відкидається на спинку крісла, занурюючись у минуле, згадуючи той

поцілунок Боббі Вілсона. Не зовсім щоб найперший, але перший добрий.

Вона плекає надію, що, коли надійде час, Барбарі так само пощастить.

31

— Ох, мій щедрий лясни-Йсусе, — вигукує Холлі та б’є сподом долоні собі в

лоба.

Вона закінчила з комп’ютером Брейді Номер Один — там нічого особливого —

і перейшла до Номера Два.

Джером піднімає голову від Номера П’ять, який, схоже, присвячено

винятково відеоіграм, здебільшого ґатунку «Грандіозного викрадання машин»

та «Службового обов’язку»[343].

— Що?

— Та просто я раз у раз натикаюся на когось із ще більшою, ніж у мене, вавкою в голові, — каже вона. — Це мене надихає. Це жахливо, я це

розумію, але ніяк цьому не можу запобігти.

Ходжес з кректанням підводиться зі сходів і підходить подивитися. Екран

заповнений маленькими фотографіями. На перший погляд то невинні еротичні

картинки, що не вельми відрізняються від тих, якими він зі своїми друзями

захоплювався в «Адамі» або в «Пікантних ніжках» ще наприкінці

п’ятдесятих[344]. Холлі збільшує три знімки та ставить рядком. Ось Дебора

Хартсфілд у прозорому пеньюарі. Поряд Дебора Хартсфілд у коротенькому

комбіне. І ще Дебора Хартсфілд у рожевих мереживних трусиках і

бюстгальтері.

— Боже мій, це ж його мати, — промовляє Джером. За обличчям хлопця можна

було б вивчати стадії: відрази, зачудування, зачарування. — А ще виглядає

на те, ніби вона тут позує.

Ходжесу теж так здається.

— А то, — каже Холлі, — Ілюстрації до доктора Фройда. Чому ви весь час

трете собі плече, містере Ходжес?

— М’яз потягнув, — відповідає він. Але сам вже починає сумніватися щодо

цього.

Джером кидає погляд на екран Номера Три, починає знову переглядати фото

матері Брейді Хартсфілда, потім різко повертається до попереднього

комп’ютера.

— Ого, — гукає він. — Погляньте-но сюди, Білле.

У лівому нижньому куті екранної панелі Номера Три висить іконка

«Блакитної Парасольки».

— Відкрий, — каже Ходжес.

Джером відкриває теку, але там пусто. Нема нічого невідісланого, а вся

стара кореспонденція, як їм відомо, з «Блакитної Парасольки»

відправляється прямо в інформаційне потойбіччя.

Джером сідає до Номера Три.

— Хол, цей мусить бути входом до його віртуальної світлиці. Майже напевне

саме цей.

Холлі приєднується до Джерома.

— Я гадаю, що решта, то здебільшого для показухи — так він може

прикидатися, ніби перебуває на мостику зорельоту «Ентерпрайз» чи ще десь.

Ходжес показує на файл, позначений 2009.

— Нумо, подивимося, що тут таке.

Клац мишкою виявляє субфайл з назвою «МІСЬКИЙ ЦЕНТР». Джером його

відкриває і вони бачать довгий список статей про те, що відбулося там у

квітні 2009 року.

— Цей гівнюк збирав вирізки з газет, — каже Ходжес.

— Перевірте все на цій машині, — каже Холлі Джерому. — Починаючи з

жорсткого диска.

Джером його відкриває.

— Ох, чорт, подивіться лишень на це лайно, — показує він на файл під

назвою «ВИБУХІВКА».

— Відкривайте вже! — шарпає його за плече Холлі. — Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!

Джером відкриває і виявляє черговий субфайл.

«Скриньки всередині скриньок, — думає Ходжес. — Комп’ютер, це не що інше, як вікторіанський комод з розсувними стінками, повний секретних

шухлядок».

Холлі показує пальцем:

— Агов, хлопці, гляньте на це. Він завантажив собі з «бітторрента»[345]

цілком «Кухарську книгу анархіста»[346]. Це ж незаконно!

— Овва, — відгукується Джером, і вона щипає його за руку.

Біль у плечі Ходжеса гіршає. Він іде назад до сходів і важко сідає.

Джером із Холлі, схилені над Номером Три, цього не помічають. Він

упирається руками собі в стегна («Мої товстючі стегна, — думає він, — мої

жахливо важкі стегна») і починає робити повільні, глибокі вдихи. Єдине, що може зробити справи цього вечора ще гіршими, це отримати інфаркт у

будинку, до якого він вдерся незаконно разом з неповнолітнім і жінкою, порядок у голові якої щонайменше на відстані милі від правильного. У

будинку, де нагорі лежить мертва пін-ап дівчинка в гівно божевільного

вбивці».

«Прошу тебе, Господи, не треба інфаркту. Прошу».

Він робить ще кілька довгих вдихів. Задавлює відрижку, і біль починає

стишуватися.

Сидячи з похиленою головою, він усвідомлює, що дивиться між східців. Щось

там зблискує у флуоресцентному світлі зі стелі. Ходжес опускається на

коліна й залазить під сходи подивитися, що воно таке. Воно виявляється

підшипниковою кулькою з неіржавіючої сталі, більшою за ті, якими

напакований його Веселий Ляпанець, ваговитою на його долоні. Він дивиться

на своє викривлене відображення на круглому боці, і в ньому починає

зростати здогадка. Хоча насправді вона не зростає; вона спливає на

поверхню, немов розпухлий труп якогось потопельника.

Подалі під сходами лежить зелений сміттєвий пакет. Ходжес підповзає до

нього з затиснутою в кулаці сталевою кулькою, відчуваючи, як павутиння, що висить під щаблями сходів, лоскоче його рідіюче волосся і зростаючу

лисину. Джером з Холлі збуджено теревенять, але він не звертає уваги.

Вільною рукою він хапає той пакет і починає рачкувати з-під сходів назад.

Краплина поту затікає йому в ліве око, пекуча, і він її зморгує. Він

знову сідає на сходи.

— Відкрийте його електронну пошту, — каже Холлі.

— Боже, ну й начальниця, — зауважує Джером.

— Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!

«Ви маєте рацію, Холлі», — думає Ходжес і відкриває пакет для сміття.

Усередині нього обрізки дротів і щось схоже на розкурочену монтажну

плату. Це лежить поверх якоїсь одежі кольору хакі — нібито сорочки. Він

відсовує обрізки дротів убік, витягає і розправляє перед собою ту

одежину. Не сорочка, а туристичний жилет, того типу, що з бізліччю

кишень. У півдесятку місць його підкладка розпорота. Ходжес сягає рукою в

один з таких прорізів, промацує і витягає звідти ще дві підшипникові

кульки. Це не туристичний жилет, принаймні вже ні. Його перероблено під

потреби власника.

Тепер це самогубчий жилет.

Чи то був ним. З якоїсь причини Брейді його розрядив. Тому що його плани

змінилися щодо того Дня Кар’єр у суботу? Мабуть, що так. Тепер вибухівка

може лежати в його машині, якщо він уже не вкрав собі якусь іншу. Він…

— Ні! — скрикує Джером. А далі буквально ридає. — Ні! Ні, ні. ОЙ, ГОСПОДИ, НІ!

— Будь ласочка, нехай цього не трапиться, — голосить Холлі. — Хай цього

не трапиться!

Ходжес випускає жилет з рук і поспіхом перетинає кімнату до батареї

комп’ютерів, подивитися, що вони там побачили. Там електронний лист від

сайту, що називається «ФанТастик», в якому висловлюється подяка містеру

Брейді Хартсфілду за його замовлення.

«Ви зразу можете завантажити квиток, який потім роздрукуєте собі

принтером. Жодних рюкзаків чи сумок на цей захід проносити не

дозволяється. Дякуємо, що замовили ваш квиток через «ФанТастик», де всі

найкращі місця на всі великі шоу лише на відстані кліку від вашого

комп’ютера».

А під цим:

«ДОВКОЛИШНІ». АУДИТОРІЯ «МІНГО»

У МІСЬКОМУ АРТ-КУЛЬТУРНОМУ КОМПЛЕКСІ.

3 ЧЕРВНЯ, 2010, 19:00.

Ходжес заплющує очі. Отже, цей клятий концерт врешті-решт. Ми зробили

зрозумілу помилку… але помилку непробачну. Благаю, Господи, не дай йому

пробратися всередину. Благаю, Господи, нехай хлопці Товчи-Тузая

перехоплять його на вході.

Але навіть таке може обернутись кошмаром, бо Ларрі Віндом перейнятий

упевненістю, що вишукує якогось розбещувача дітей, а не божевільного

бомбиста. Якщо він підмітить Брейді і спробує його загнуздати важкою

рукою, зі звичною для себе відсутністю делікатності…

— Уже за чверть сьома, — каже Холлі, показуючи на цифровий годинник на

Номері Три Брейді. — Він може все ще стояти там у черзі, але ймовірно, він уже всередині.

Ходжес знає, що вона має рацію. З такою кількістю дітей, які туди пішли, розсаджування по місцях мусило розпочатися не пізніше шостої тридцяти.

— Джероме, — гукає він.

Хлопець не відповідає. Він невідривно дивиться на присланий квиток на

комп’ютерному екрані і, коли Ходжес кладе руку йому на плече, це як

торкнутися каменя. — Джероме.

Повільно, Джером повертається. Очі в нього величезні.

— Якими виявилися ми тупими, — шепоче він.

— Подзвони своїй мамі, — голос у Ходжеса залишається спокійним, і це не

завдяки якимсь його особливим зусиллям, а тому що він перебуває в

глибокому шоці. У нього перед очима усе ще манячить сталева кулька. І той

розпоротий жилет. — Зараз же. Скажи їй, щоб хапала Барбару й інших дітей, яких вона туди повела, і мерщій робила звідти ноги.

Джером виймає з тримача в себе на поясі телефон і швидкісним набором

викликає матір. Холлі, з міцно зчепленими поверх грудей руками, уп’ялася

в нього очима, її обкусані губи опущені вниз у гримасі.

Джером чекає, бурмоче прокляття, потім каже:

— Мамо, ти мусиш забиратися звідти. Просто бери дівчаток і йди геть. Не

передзвонюй мені, ні про що не перепитуй, просто йди. Не біжи. Але

забирайся звідти!

Він завершує дзвінок і каже їм те, що вони вже й так зрозуміли:

— Голосова пошта. Гудків прозвучало до чорта, отже вона не балакає зараз

по телефону, і не вимкнула його. Я цього не второпаю.

— А як щодо твоєї сестри? — питає Ходжес. — У неї ж мусить бути свій

телефон.

Раніше ніж він встигає закінчити цю фразу, Джером знов натискає кнопку

швидкісного набору. Слухає так довго, що цей час здається Ходжесові

вічністю, хоч він і розуміє, що минає всього десять чи п’ятнадцять

секунд. А потім мовить:

— Барб! Чому, збіса, ти не відповідаєш? Ви з мамою, й інші дівчата, мусите звіди забиратися! — Він завершує дзвінок. — Я цього не второпаю.

Вона завжди тримає його біля себе, телефон практично зрісся з нею, вона

мусила б принаймні відчути його вібра…

Подає голос Холлі:

— Ох, яке ж лайно гівняне.

Але для неї це не звучить достатнім.

— Ох, яке ж блядство!

Вони обертаються до неї.

— Якого розміру той концертний зал? Скільки він може вмістити людей?

Ходжес намагається відновити в пам’яті те, що йому відомо про аудиторію

«Мінго».

— Сидячих місць чотири тисячі. Я не знаю, чи в них дозволяються стоячі

місця, чи ні. Не можу пригадати цієї частини протипожежного кодексу.

— І на цьому шоу майже вся публіка складається з дівчат, — каже Холлі. —

Дівчат з телефонами, які з ними практично зрослися. Більшість з них

чешуть зараз у них язиками, поки концерт не розпочався. Або спілкуються

текстовими повідомленнями. — Очі в неї величезні від переляку. — Це

мережі. Вони перевантажені. Ти мусиш намагатися далі, Джероме. Ти мусиш

дзвонити, поки не проб’єшся.

Він безмовно киває, але дивиться на Ходжеса.

— Вам треба подзвонити своєму другу. Тому, що там у службі безпеки.

— Йо. Але не звідси. З машини, — Ходжес знову дивиться собі на годинник.

За десять сьома. — Ми їдемо в «МАК».

Холлі стикає кулаки обабіч свого обличчя.

— Так, — мовить вона, і Ходжес раптом згадує, що вона була казала раніше:

«Вони його не зможуть знайти. Ми зможемо».

Попри власне бажання особисто розібратися з Хартсфілдом — вхопити руками

його за горло й бачити, як лупляться очі цього сучого сина, коли в нього

припинятиметься дихання — Ходжес сподівається, що тут вона помиляється.

Тому що, якщо справа залежить від них, наразі може вже бути надто пізно.

32

Цього разу Джером за кермом, а Ходжес на задньому сидінні. «Мерседес»

Олівії Трелоні проймається повільно, але щойно дванадцятициліндровий

двигун запустився, він мчить, як космічна ракета… а з життями свої матері

й сестрички на кону, Джером і кермує ним, як ракетою, вихляючи зі смуги

на смугу, ігноруючи протестні гудки автомобілів довкола нього. Ходжес

прикидає, що в «МАКу» вони будуть хвилин за двадцять. Якщо хлопець не

сотворить дорогою масову автокатастрофу, тобто.

— Дзвоніть тому чоловіку зі служби безпеки! — гукає Холлі з пасажирського

сидіння поряд із Джеромом. — Дзвоніть йому, дзвоніть йому, дзвоніть!

Уже дістаючи з кишені «Нокію», Ходжес підказує Джерому, щоб скористався

міською об’їзною дорогою.

— Не кермуйте за мене із заднього сидіння, — відповідає Джером. — Краще

вже телефонуйте. І чимскоріше.

Але коли він намагається відкрити пам’ять у своєму телефоні, клятий

«Нокія» видає єдиний слабенький писк, і потому здихає. Коли він його

востаннє заряджав? Ходжес не може пригадати. Не може він також згадати й

номер офісу служби безпеки. Треба було йому записати той номер у блокнот, а не тільки покладатися на телефон.

«Богом прокляті технології… — думає він. — Але хто в цьому насправді

винний?»

— Холлі, наберіть 555-1900, а потім передайте мені ваш телефон. Мій здох.

1900 — це номер департаменту поліції. Він зможе знову дізнатися номер

Віндома від Марло.

— Гаразд, а який код цього регіону? Мій телефон на…

Вона обриває себе, коли Джером різким викрутом обходить панельний ваговоз

і мчить просто на джип попереду на іншій смузі, блимаючи фарами та

ґвалтуючи: «Геть з дороги!» Джип ухиляється, і Джером прослизає

«мерседесом» повз нього на відстані шарів фарби на корпусах їхніх машин.

— …код Цинциннаті, — закінчує Холлі. Голосом холодним, як заморожений сік

на патичку.

Ходжес, думаючи про те, що йому не завадили б ліки, на яких тримається

вона, диктує код їх регіону. Вона набирає номер і понад сидінням подає

йому телефон.

— Департамент поліції, куди я можу спрямувати ваш виклик?

— Мені треба поговорити з Марло Еверетт, з архіву, і то негайно.

— Вибачте, сер, але я бачила, як півгодини тому міс Еверетт уже пішла.

— Ви маєте номер її мобільного телефону?

— Сер, мені не вільно надавати таку інформацію кому…

Він не має наміру вв’язуватися в суперечку, яка поглине час і напевне

виявиться безплідною, а тому натиском кнопки перериває розмову саме в той

момент, коли Джером, витискаючи шістдесят[347], завертає на об’їзну.

— Що за затримка, Білле? Чому ви не…

— Замовч і веди машину, Джероме, — каже Холлі. — Містер Ходжес робить

все, що наразі може.

«Правда та, — думає Ходжес, — що насправді вона не хоче, щоб я до когось

додзвонився. Тому що справу мусимо владнати ми, і тільки ми». Дика думка

зринає йому в голові — що Холлі якимись химерними парапсихічними

вібраціями досягає того, щоб у цій справі залишалися вони, і тільки вони.

А так може бути. Так, як Джером жене машину, вони опиняться перед «МАКом»

раніше, ніж Ходжес зуміє зв’язатися з будь-ким із офіційних осіб.

Холодною частиною свого мозку Ходжес думає, що так було б найкраще. Тому

що неважливо, кому він додзвониться, Ларрі Віндом відповідальний за

«Мінго», але Ходжес не довіряє йому. Товчи-Тузай завжди був дуболомом, парубком з манерами «от-зараз-як-налечу», і Ходжес сумнівається, щоб той

змінився.

Тим не менше, він мусить спробувати.

Він віддає Холлі назад її телефон і каже:

— Я не можу розібратися з цією йобаною іграшкою. Подзвоніть у довідкову

службу і…

— Спершу спробуйте до моєї сестри, — каже Джером, зразу ж відбарабанюючи

її номер.

Холлі набирає Барбару, її великий палець стрибає так швидко, що

розмиваються його обриси. Вона слухає.

— Голосова пошта.

Джером плюється лайкою і мчить ще швидше. Ходжесу залишається лише

надіятися, що в нього янгол їде на плечі.

— Барбаро! — реве Холлі. Жодного мимрення тепер. — Ти та всі, хто там є з

тобою, піднімайте ваші сраки й забирайтесь звідти! МЕРЩІЙ! Пронто! — Вона

вимикає телефон. — Тепер що? Довідкова служба, казали ви?

— Йо. Дізнайтесь номер служби безпеки «МАКу», наберіть його й передайте

знову мені телефон. Джероме, з’їжджай по естакаді 4А.

— До «МАКу» треба по «3B».

— Це, якщо ти їдеш до центрального входу. Нам треба до заднього.

— Білле, якщо моя мама й сестричка постраждають…

— Не постраждають. Кермуй на 4А. — Дискусія Холлі з довідковою службою

тривала щось надто довго. — Холлі, що за затримка?

— Нема прямого доступу до їхньої служби безпеки. — Вона набирає якийсь

новий номер, слухає, а потім вручає телефон Ходжесу. — Ви мусите

зв’язуватися через загальний номер.

Він притискає «айфон» Холлі собі до вуха так сильно, що аж боляче. Там

гудки. Гудки й гудки. І надалі гудки.

Коли вони проминають естакади 2А та 2В, Ходжес бачить «МАК». Він

розцвічений вогнями, наче якийсь джукбокс, парковка — суцільне море

машин. Нарешті на його виклик відповідають, але, перш ніж він встигає

промовити бодай одне слово, робот починає читати йому лекцію жіночим

голосом. Машина робить це повільно й старанно, немов звертаючись до

особи, у котрої англійська нерідна мова, і то на слабенькому рівні.

— Вітаю, і дякую вам за ваш дзвінок у Міський арт-культурний комплекс, де

ми робимо життя кращим і будь-що є можливим.

Ходжес слухає, з телефоном Холлі приплюснутим собі до вуха, і піт

котиться в нього по щоках і шиї. Зараз шоста хвилина по сьомій. «Той

сучий син не зробить своєї справи, поки не розпочнеться шоу, — запевняє

Ходжес себе (насправді він так молиться), — а рок-концерти завжди

починаються з запізненням».

— Пам’ятайте, — солодко пащекує роботеса, — ми залежимо від вашої

підтримки, тому нагадуємо, що наразі маються сезонні квитки на виступи

Міського симфонічного оркестру й вистави Драматичного театру. Ви не лише

зекономите п’ятдесят відсотків…

— Що там відбувається? — кричить Джером, коли вони проминають естакади 3А

та 3В. Наступний знак попереджає: «З’ЇЗД 4А НА СПАЙСЕР БУЛЬВАР ЧЕРЕЗ 1/2

МИЛІ». Джером тицяє Холлі свій телефон і Холлі намагається додзвонитися

спершу до Тані, а потім знову Барбарі, проте безрезультатно.

— Я слухаю звичайну задристану рекламу, — каже Ходжес. Він знову масує

западину в себе на плечі. Біль такий, як від нагноєного зуба. — Іди

наліво на з’їзді з естакади. Тобі треба буде зробити правий поворот, я

гадаю, десь за квартал. Можливо, за два. У всякому разі, біля

«МакДоналдса».

Хоча «мерседес» зараз уже летить зі швидкістю вісімдесят[348], звук

двигуна хіба що трішки гучніший за сонне мурмотіння.

— Якщо ми почуємо вибух, я зійду з розуму, — каже Джером відчужено.

— Просто кермуйте, — каже Холлі. Непідкурена сигарета дрижить у неї в

зубах. — Якщо ви нас не розбабахаєте, ми впораємося. — Вона знову набирає

Танін номер. — Ми схопимо його. Ми схопимо його, схопимо його, схопимо

його.

Джером кидає на неї погляд:

— Холлі, ви чисто навіжена.

— Просто кермуйте, — повторює вона.

— Також ви можете використовувати вашу картку «МАКу» для отримання

десятивідсоткових знижок у добірних, вишуканих ресторанах і місцевих

роздрібних крамницях, — інформує Ходжеса жінка-робот.

І тільки після всього того, нарешті, вона переходить до справи.

— У головному офісі нема наразі нікого, хто міг би прийняти ваш дзвінок.

Якщо вам відомий додатковий номер відділу, з яким ви бажаєте зв’язатися, ви можете набрати його будь-якої хвилини. Якщо ні, будь ласка, вислухайте

уважно, тому що опції нашого меню змінилися. Щоб подзвонити Ейвері Джонс

в офіс Театральної трупи, наберіть один-нуль. Щоб подзвонити Белінді Дін

в офіс кас, наберіть один-один. Щоб подзвонити в офіс Міського

симфонічного орке…

«Ой, Боже милостивий, — думає Ходжес, — це ж, курва, якийсь каталог

«Сіерз»[349]. Ще й у абетковому порядку».

«Мерседес» присідає й хилиться, коли Джером завертає на 4А і мчить вниз

по вигнутій естакаді. На світлофорі внизу червоне світло.

— Холлі, що там з вашого боку?

Вона дивиться, не забираючи телефон від вуха.

— Проскочите, якщо поквапитесь. Якщо хочете, щоб нас усіх повбивало, тоді

вагайтесь.

Джером притоплює акселератор. Жорстко загрібаючи ліворуч, «мерседес»

Олівії стрибає через чотири дорожні смуги, верещать шини. Звучить «гуп», коли вони б’ються об бетонний роздільник. Пишним гармидером квітнуть

автомобільні гудки. Краєм ока Ходжес бачить панельний ваговоз, який, щоб

уникнути їх, вилазить на бровку.

— Щоб подзвонити до господарчої служби й завсценою, наберіть…

Ходжес гатить у дах «мерседеса»:

— Що к-херам сталося з живими людьскими істотами?

Тільки коли попереду з’являється Золота Арка «МакДоналдса», жінка-робот

повідомляє Ходжесу, що він може подзвонити у відділ безпеки «МАКу», набравши три-два.

Він це робить. У телефоні гуде чотири рази, потім там знімають слухавку.

Те, що він чує, спонукує його повірити, що він божеволіє.

— Вітаю, і дякую вам за ваш дзвінок у Міський арт-культурний комплекс, —

промовляє сердечно жінка-робот. — Де ми робимо життя кращим і будь-що є

можливим.

33

— Місіс Робінсон, а чому концерт досі не починається? — питає Дайна

Скотт. — Уже десять хвилин на восьму.

Таня думає, чи варто розповісти їм про концерт Стіві Вандера, на який

вона ходила вже старшокласницею, про той, що був призначений на восьму

годину вечора, а розпочався насправді тільки о пів на десяту, але

вирішує, що це, либонь, було б наразі недоречним[350].

Хільда супиться на свій телефон.

— Я так і не можу додзвонитися до Ґейл, — жаліється вона. — Усі бісові

мережі пере…

Вона не встигає договорити, як світло починає повільно гаснути. Це

викликає дикі крики радості та хвилі оплесків.

— О Боже, мамо, я так хвилююся! — шепоче Барбара, і Таню зворушують

побачені в очах доньки сльози. З’являється випендривий парубок у майці з

написом: «100 КРАЩИХ АЛЬБОМІВ МІСЯЦЯ радіостанції “Гарні люди”». Промінь

прожектора супроводжує його до авансцени.

— Агов, хлоп’ята! — гукає він. — Яквоновамведеться там?

Свіжа хвиля вереску запевняє його, що натовпу, який розкупив усі місця в

цьому залі, ведеться просто чудово. Таня бачить, що два ряди людей в

інвалідних кріслах-візках також аплодують. Окрім того лисого чоловіка.

Він просто сидить, як сидів. «Мабуть, боїться впустити свою фотографію»,

— думає Таня.

— Ви готові зустрічати певних хлопців, чи тобто Бойда, Стіва й Піта? —

питається гостьовий діджей.

Ще більше вереску та криків.

— А чи готові ви привітати декого на ім’я КЕМ НОЛЗ?

Дівчатка (більшість з яких від ошелешення не змогли б вимовити й слова

при персональній зустрічі зі своїм ідолом) відчайдушно верещать. Вони

готові, аякже. Боже, які вони готові. Просто всмерть готові.

— За кілька хвилин ви побачите шоу, від якого у вас очі полізуть на лоба, але поки що, леді та джентльмени, — а особливо ви, дівчатка, —

зустрічаймо аплодисментами… «ДОООВ…КОООЛИШШШНІХ!!!»

Вся аудиторія підхоплюється на рівні, а коли світло на сцені

перетворюється на суцільну темряву, Таня розуміє, чому дівчаткам так

потрібно було отримати назад свої телефони. У її часи всі тримали над

головами запалені сірники або одноразові запальнички «Бік». Теперішні

діти тримають свої мобільні телефони, спільне світіння усіх тих маленьких

екранчиків заповнює блідим, сливе місячним сяйвом чашу аудиторії.

«Звідки вони знають, що саме так треба робити, — дивується подумки вона.

— Хто їм про це каже? А втім, якщо згадати, хтось щось казав нам?»

Вона цього не може згадати.

Вогні на сцені розжарюються до пічної червоності. У цей момент нарешті

крізь перевантажену мережу пробивається виклик і мобільник Барбари

Робінсон вібрує в її руці. Вона його ігнорує. Відповідь на якийсь

телефонний дзвінок — це остання в світі річ, яку їй хотілося б зараз

зробити (уперше в своєму юному житті), і все одно вона б не змогла почути

того, хто їй телефонує — мабуть, її брат, — якби навіть відповіла. Галас

у концертному залі «Мінго» оглушливий… і Барб це страшенно подобається.

Вона вихитує своїм вібруючим телефоном туди-сюди над головою широкими

повільними помахами. Усі так само роблять, навіть її мама.

Лідер-вокаліст «Довколишніх», одягнений у найтісніші джинси, які будь-

коли бачила Таня Робінсон, вибігає на сцену. Кем Нолз відкидає назад своє

спадаюче хвилею біляве волосся і заводить: «Ти не мусиш бути знову

самотньою».

Більшість аудиторії поки ще залишається на ногах, махаючи своїми

телефонами. Концерт розпочався.

34

«Мерседес» звертає зі Спайсер-бульвару на позначену знаками «ПОСТАЧАННЯ

“МАКу”» та «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПРАЦІВНИКІВ» службову дорогу. За чверть милі

зсувні ворота. Вони закриті. Джером зупиняється біля стовпа з інтеркомом.

Там табличка з написом: «ЩОБ ВІДКРИЛИ, ДЗВОНІТЬ».

Ходжес мовить:

— Скажи їм, що ти поліція.

Джером опускає своє вікно й натискає кнопку. Не відбувається нічого. Він

натискає її знову, цього разу тримаючи. Ходжесу напливає кошмарна думка:

«Коли нарешті хтось відповість на Джеромів дзвінок, тим кимсь виявиться

та жінка-робот, з пропозицією кількох десятків нових опцій».

Але тут виявляється справжня жива людина, хоча й не дружня.

— Задній заїзд замкнено.

— Поліція, — каже Джером. — Відкривайте ворота.

— Що вам потрібно?

— Я вам щойно сказав. Відкривайте ці чортові ворота. Справа нагальна.

Ворота починають від’їжджати на свої роликах, але замість того, щоб їхати

далі, Джером знову натискає кнопку.

— Ви служба безпеки?

— Старший доглядач, — відповідає рипучий голос. — Якщо вам потрібна

служба безпеки, ви мусите дзвонити до Відділу безпеки.

— Там нема нікого, — каже Ходжес Джерому. — Вони в залі, вся їхня зграя.

Просто заїжджай.

Джером рушає вперед, хоча ворота ще не цілком відкрилися. Він обдирає

оновлений лак на корпусі «мерседеса».

— Може, вони його вже схопили, — мовить він. — У них же є той його опис, тож може, вони його вже схопили.

— Не схопили, — каже Ходжес. — Він усередині.

— Звідки ви знаєте?

— Слухай.

Саму музику вони ще не можуть розібрати, але з так і відкритим водійським

віконцем, вони чують гупання басових пасажів.

— Концерт іде. Якби хлопці Віндома загнуздали парубка з вибухівкою, вони

припинили б його відразу й уже евакуювали людей з усієї будівлі.

— Як він зумів пробратися досередини? — питає Джером і б’є по керму. —

Як?

Ходжес чує ляк у голосі хлопця. І все через нього. Все це через нього.

— Не маю уявлення. Вони ж мають його фото.

Попереду широка бетонна естакада, що веде вниз, до вантажного

дебаркадера. Там на ящиках з-під звукових підсилювачів сидять і курять з

півдесятка «ровді»[351], наразі в їхній роботі пауза. Видно відкриті

двері, що ведуть до задньої частини аудиторії, і крізь них Ходжесу вже

чутно музику, яка зростається довкола тих басових пасажів. Там також

присутній і інший звук: тисячі верескливих голосів дівчат, і всі вони

сидять в епіцентрі вибуху.

Як туди пробрався Хартсфілд більше не має значення, хіба що це могло б

допомогти його відшукати, але яким чином, заради Бога, вони це гадають

зробити в темній, заповненій тисячами людей аудиторії?

Коли Джером, уже з’їхавши з естакади, зупиняє машину, Холлі каже:

— Де Ніро зробив собі могавк. Тут могло бути так само.

— Про що це ви говорите? — питає Ходжес, виважуючи себе з заднього

сидіння. З відкритих дверей зустріти їх виходить якийсь чоловік у хакі

«Кархарті»[352].

— Роберт Де Ніро грав у «Таксисті» одного психа на ім’я Тревіс Бікл, —

пояснює Холлі, поки вони втрьох поспішають до сторожа. — Коли він вирішив

убити того політика, щоб дістатися ближче невпізнаним, він поголив собі

голову. Тобто, не всю, крім середини, така зачіска й називається

«могавк»[353]. Брейді Хартсфілд напевне цього не робив, так він мав би

надто химерний вигляд.

Ходжес згадує залишки волосся у раковині ванної кімнати. Там було не

яскравого кольору (і ймовірно, підфарбоване) волосся тієї мертвої жінки.

Холлі може бути навіженою, але він гадає, що наразі вона права; Хартсфілд

пройшов голомозим. Втім, Ходжес не вбачає, як навіть цього йому могло

вистачити, тому що…

Старший доглядач підступає їм назустріч.

— У чому справа?

Ходжес дістає своє посвідчення і мельком його показує, знову притиснувши

палець у стратегічному місці.

— Детектив Білл Ходжес. Як ваше ім’я, сер?

— Джеймі Ґеллісон.

Його очі перебігають з Джерома на Холлі.

— Я його напарниця, — каже Холлі.

— Я його стажер, — каже Джером.

Дивляться ровді. Декотрі поспішливо бичкують свої цигарки, в яких може

матися дещо міцніше за простий тютюн. Крізь прочинені двері Ходжесу видно

освітлену прозаїчними ліхтарями складську зону, завалену реквізитом і

деталями полотняних декорацій.

— Містере Ґеллісон, у нас серйозна проблема, — каже Ходжес. — Мені треба, щоби ви викликали сюди Ларрі Віндома, і то негайно.

— Не робіть цього, Білле.

Навіть посеред зростаючого відчуття тривоги він усвідомлює, що оце вперше

Холлі назвала його на ім’я.

Він її ігнорує.

— Сер, я хочу, щоб ви його викликали по своєму мобільному.

Ґеллісон мотає головою.

— Хлопці зі служби безпеки, коли вони на чергуванні, не носять мобільних

телефонів, бо кожного разу, як у нас бувають отакі великі шоу — великі

дитячі шоу, я маю на увазі, бо з дорослими все інакше — мережі

блокуються. Хлопці зі служби безпеки носять…

Холлі смикає Ходжеса за рукав.

— Не робіть цього. Ви його сполохаєте, і він підірве. Я знаю, він так і

зробить.

— Вона може мати рацію, — каже Джером, а тоді (мабуть, згадавши про свій

стажерський статус) додає: — Сер.

Ґеллісон дивиться на них стривожено.

— Сполохати кого? Підірве що?

Ходжес продовжує вимагати від доглядача.

— Носять що? Вокі-токі? Радіотелефони?

— Радіо, атож. У них… — Він смикає себе за пипку вуха. — Ну, знаєте, такі

штуки, схожі на ті, що в глухуватих. Як ото носять ФБР і секретні служби.

Що тут відбувається? Скажіть мені, що мова не про бомбу. — І не

вподобавши того, що він бачить на блідому, спливаючому потом обличчі

Ходжеса. — Ісусе, невже?

Ходжес проходить повз нього до печеристої складської зони. Поза

нагромадженням якогось верхотурного реквізиту, декораціями й пюпітрами

там костюмерний і столярний цехи. Музика звучить гучніше, ніж будь-коли, і йому стає важко дихати. Біль пробирається вниз по його лівій руці, і в

грудях вчувається тяжкість, але голова в нього ясна.

Брейді або поголився налисо, або підстригся коротко й пофарбував те, що

залишилося. Він міг скористатися гримом, щоб затемнити собі шкіру, або

вставити кольорові контактні лінзи, або одягти окуляри. Але навіть з усім

цим він все одно залишався б самотнім чоловіком на концерті, повному юних

дівчат. Після тих застережень, які Ходжес згодував Віндому, Хартсфілд все

одно мусив викликати до себе увагу й підозру. А ще ж з ним вибухівка.

Холлі та Джером про неї знають, але Ходжес знає більше. Там ще й сталеві

кульки, і їх, можливо, до біса багато. Якщо його навіть не перехопили в

дверях, яким чином Хартсфілд проніс все це досередини? Невже служба

безпеки тут дійсно така нікудишня?

Ґеллісон хапає його за ліву руку і, коли він її стискає, Ходжес відчуває, як біль йому стрибає по ній вгору, аж у скроні.

— Я сам піду. Схоплю першого охоронця, якого побачу, і скажу йому, щоб

передав по радіо Віндому, аби той прийшов сюди й побалакав з вами.

— Ні, — заперечує Ходжес. — Ви цього не робитимете, сер.

Холлі Джібні з них єдина, хто все ясно бачить і розуміє. Містер Мерседес

всередині. У нього бомба, і лише завдяки милості Господній він її досі не

підірвав. Надто пізно вже для поліції, і надто пізно для охоронців із

служби безпеки «МАКу». І надто пізно для нього самого.

Але.

Ходжес сідає на один із порожніх ящиків.

— Джероме. Холлі. Підійдіть до мене.

Вони підходять. Очі в Джерома аж білі, він ледь стримує паніку. Холлі

бліда, але зовні спокійна.

— Перетворитися на лисого не було б достатнім. Він мусив зробитися

незагрозливим на вигляд. Мабуть, я знаю, як він це зробив, і якщо я

правий, тоді я знаю й де його зараз шукати.

— Де? — питає Джером. — Скажіть нам. Ми його дістанемо. Ми мусимо.

— Це буде нелегко. Саме зараз він мусить бути насторожі, в тривожному

стані червоного ступеня, безперервно відстежуючи свій особистий периметр.

І тебе він знає, Джероме. Ти часто купував морозиво з того клятого

фургону «Містер Смаколик». Ти сам мені про це розповідав.

— Білле, він продавав морозиво тисячам людей.

— Авжеж, але чи багато чорношкірих людей у Вест Сайді?

Джером мовчить, але тепер той, хто кусає собі губи — він.

— А чи велика та бомба? — питає Ґеллісон. — Може, мені ввімкнути пожежну

тривогу?

— Тільки, якщо ви бажаєте, аби повбивало всю цю чортову прірву людей, —

каже Ходжес. Йому дедалі важче стає балакати. — Щойно він відчує

небезпеку, у ту ж мить він підірве те, що має. Ви цього бажаєте?

Ґеллісон не відповідає, і Ходжес знову повертається до двох

неправдоподібних спільників, яких Бог — чи якась химерна фортуна —

призначила цього вечора бути з ним.

— Ми не можемо випробовувати долю на тобі, Джероме, і ми аж ніяк не

можемо випробовувати долю на мені. Він стежив за мною задовго до того, як

я дізнався, що він взагалі існує на світі.

— Я підберуся ззаду, — каже Джером. — Захоплю його зненацька. У темряві, де нема нічого, окрім світла зі сцени, він мене нізащо не помітить.

— Якщо він там, де, як я гадаю, він є, твої шанси на те, щоб так зробити, будуть п’ятдесят на п’ятдесят, і то в найкращому випадку. Це недостатній

рахунок.

Ходжес обертається до жінки з сивіючим волоссям і обличчям невротичної

юнки підліткового віку.

— Це мусите бути ви, Холлі. Зараз він вже тримає палець на спусковому

гачку, а ви єдина, хто може підібратися близько без того, щоб бути

впізнаною.

Вона прикриває свої понівечені губи долонею, але однієї недостатньо, тож

вона додає ще й другу. Очі в неї величезні й вологі. «Господи, поможи

нам», — думає Ходжес. Це не вперше його навідує така думка в зв’язку з

Холлі Джібні.

— Тільки якщо ви підете разом зі мною, — промовляє вона крізь пальці. —

Можливо, тоді…

— Я не можу, — каже Ходжес. — У мене інфаркт.

— Ох, біда, — стогне Ґеллісон.

— Містере Ґеллісон, там є сектор для інвалідів? Мусить бути, правильно?

— Звичайно. У середній частині аудиторії.

«Він не лише зумів пробратися на концерт, — думає Ходжес. — Він ідеально

розташувався, щоб спричинити якнайбільше смертей».

Він каже:

— Слухайте сюди, ви двоє. Не змушуйте мене повторювати це двічі.

35

Завдяки інтродукції конферансьє, Брейді трішки розслабився. Те ярмаркове

лайно, що він бачив, як його вивантажували, коли робив свій

розвідувальний похід, зараз або десь за лаштунками, або підвішене нагорі.

Перші п’ять-шість пісень гурту — то лише для розігріву. Доволі скоро ті

декорації або виїдуть з-за боковин сцени, або опустяться згори, тому що

основна робота цього гурту, причина того, чому вони зараз тут — продати

найсвіжішу порцію свого аудіогівна. Коли діти — багато з них уперше в

житті потрапили на поп-концерт — побачать ті яскраві миготливі вогні та

чортове колесо й задній фон, що зображує морське узбережжя, вони зі

своїми тінібоперськими мізками зовсім ошаліють. І от тоді, саме тоді, він

і посуне тумблер на Речі Два й від’їде в пітьму верхи на золотій

бульбашці всього цього щастя.

Соліст — той, що з найпишнішим волоссям — закінчує якусь сиропну баладу, уклякнувши на колінах. Він тримає останню ноту з похиленою головою, екзальтовано відстовбурчивши свій підарський задок. Він лайно співак, і

мабуть, уже не раз запізнився з фатальною дозою наркоти, але коли він

підводить голову й реве: «Як ви там почуваєтесь?», аудиторія передбачено

заходиться в чумовому екстазі.

Брейді озирається довкола, як він це робить кожні кілька секунд —

відстежуючи свій периметр, точно, як був сказав Ходжес, що він так

робитиме — і його очі затримуються на маленькій чорношкірій дівчинці, яка

сидить за пару рядів праворуч від нього.

«Я її звідкись знаю?»

— Кого ви шукаєте? — гукає йому гарна дівчина з ногами-патичками, перекрикуючи перші акорди наступної пісні. Брейді її ледве чує. Вона йому

усміхається, і Брейді думає: «Як це кумедно — дівчині з ногами-патичками

ще й усміхатися з якогось приводу. Цей світ її царствено виїбав, аж по

самі гланди, аж донесхочу, тож звідки тут може взятися бодай найменша

усмішечка, не кажучи вже про такий радісний, на всі щоки, вищир?».

Він думає: «Мабуть, вона чимсь обдовбана».

— Свого друга! — гукає він у відповідь цій дівчині.

Думаючи: «Ніби вони є в мене».

Ніби.

36

Ґеллісон веде Холлі й Джерома за собою в… ну, десь. Ходжес сидить на

ящику з похиленою головою, упершись долонями собі в стегна. До нього

нерішуче наближається один з ровді й пропонує викликати йому невідкладну

медичну допомогу. Ходжес дякує, але відмовляється. Він сумнівається, що

крізь гуркіт, який видають «Довколишні», Брейді зможе почути виття сирени

машини невідкладної допомоги (чи будь-чого іншого), але не хоче

випробовувати долю. Покладання на удачу й привело їх на цю стежку, і

тепер усі ці люди в аудиторії «Мінго», включно з матір’ю і сестрою

Джерома, під загрозою. Він краще помре, ніж ризикне таким чином знову, і

краще б це сталося з ним раніше, аніж доведеться пояснювати всю цю

глазуровану лайном, розсери-куди-не-глянь катастрофічну справу.

От тільки… Джейні. Коли він думає про Джейні, як вона сміється і під

пікантним кутом насовує собі на брову позичену в нього федору, він

розуміє, що, якби йому довелося починати це знову, він, найімовірніше, робив би все точно так само.

Ну… переважно так само. Якби йому надався другий шанс, він міг би

уважніше прислухатися до місіс Мельбурн.

«Вона вважає, що вони походжають серед нас», — сказав тоді Бовфінгер, і

вони вдвох щиро по-чоловічому реготали з цього, але кумедними виявилися

самі вони, хіба ні? Бо місіс Мельбурн була права. Брейді Хартсфілд дійсно

якась чужинницька істота, і він таки весь час перебував серед них, лагодячи комп’ютери та продаючи морозиво.

Холлі з Джеромом пішли, Джером взяв «Сміт & Вессон .38», який колись

належав батькові Ходжеса. Ходжеса гризуть важкі сумніви через те, що

послав хлопця в повну людей аудиторію з зарядженим револьвером. За

звичайних обставин він напрочуд врівноважений хлопець, але навряд чи він

зуміє зберігати свою врівноваженість, коли його мама й сестричка під

такою загрозою. Тим не менше, Холлі треба підстрахувати. «Пам’ятай, ти

тільки дублер», — сказав Ходжес перед тим, як Ґеллісону повести їх геть, але Джером ніяк на це не відгукнувся. Ходжес не певен, що той його навіть

почув.

У будь-якому разі Ходжес зробив усе, що міг. Єдине, що йому залишилося, це сидіти тут, поборюючи біль, намагаючись не перестати дихати, і чекати

вибуху, про який він молиться, щоб його не сталося.

37

Холлі Джібні двічі в житті поміщали в спеціалізовані заклади, перший раз

ще тінейджеркою, а другий, коли їй було за двадцять. Психотерапевт, якого

вона відвідувала пізніше (в її так званому зрілому віці), означив ці

примусові канікули, як «розриви з реальністю», що було недобре, але все

одно краще за «психотичні розлами», з яких чимало людей так ніколи й не

поверталися. У самої Холлі малася власна, простіша назва для означених

розривів. То були періоди її «тотальної прибацаності», на відміну від

стану тихої помірної прибацаності, в якому вона проживала своє

повсякденне життя.

Тотальна прибацаність у молодої жінки за двадцять була викликана її босом

у фірмі з продажу нерухомості в Цинциннаті, яка називалася «Френк Мітчелл

— Гарні будинки й садиби». Її босом був Френк Мітчелл-молодший, шикарний

модник з обличчям інтелігентної форелі. Він наполягав, що її робота не

відповідає нормам, що колеги її терпіти не можуть, і єдиний шанс для неї

залишитися в компанії — це якщо він продовжуватиме її прикривати. Що він

робитиме, якщо вона з ним переспить. Холлі не хотілося спати з Френком

Мітчеллом-молодшим, і роботу їй також не хотілося втрачати. Якщо вона

втратить роботу, тоді вона втратить і квартиру, і змушена буде

повернутись додому, жити разом зі своїм легкодухим батьком і

всеконтролюючою матір’ю. Врешті-решт вона розрішила конфлікт тим, що

одного разу прийшла на роботу раніше й розтрощила кабінет Френка

Мітчелла-молодшого. Знайшли Холлі в її робочому закутку, скорчену під

стіною. Пучки в неї були скривавлені. Вона гризла собі пальці, наче

звірятко, що намагається вирватися з пастки.

Причиною її першої тотальної прибацаності був Майк Стьордевант. Це він

вигадав для неї заразливе прізвисько Джібба-Джібба.

У ті дні Холлі — учениця молодшого класу середньої школи — не бажала

нічого, окрім як шмигати з місця на місце, притискаючи підручники до

своїх новоз’явлених грудей, з волоссям, що висіло, прикриваючи

поцятковане акне обличчя. Але навіть тоді вона мала проблеми, які

поширювалися набагато далі за акне. Проблеми з тривожністю. Проблеми з

депресіями. Проблеми з безсонням.

А найгіршою була самостимка.

Самостимка — це така скорочена назва самостимуляції, що звучало як

мастурбація, але не була нею[354]. То були такі неконтрольовані рухи, часто під акомпанемент фрагментів самовільного діалогу. Обкушування губ і

гризіння пальців були м’якими формами самостимки. Екстравагантніші

самостимери розмахували руками, ляскали себе по грудях і по щоках, або

поводили плечима так, немов піднімають якийсь невидимий вантаж.

Десь із восьмирічного віку, Холлі почала обхоплювати себе руками за плечі

та тремтіти, бурмочучи щось сама собі й роблячи гримаси. Зазвичай це

тривало п’ять-десять секунд, а потім вона просто продовжувала займатися

тим, що робила до того — читати, шити, кидати по черзі з батьком м’яч у

баскетбольний кошик на під’їзній алеї. Сама вона майже не усвідомлювала, що робить такі речі, якщо поряд не було матері, котра наказувала їй

припинити труситись й кривлятися, бо люди подумають ніби в неї корчі.

Майк Стьордевант був одним з тих самців із затриманим розвитком моделей

поведінки, що потім оглядаються на шкільні роки, як на втрачений

прекрасний золотий вік свого життя. Старшокласник — і дуже схожий на Кема

Нолза — з божественно гарною зовнішністю: широкі плечі, вузький таз, довгі ноги й волосся таке золотаве, що майже скидалося на ореол. Він був

членом футбольної команди (звичайно) і зустрічався з заводійкою

чірлідерок (звичайно). Він існував на абсолютно іншому рівні шкільної

ієрархії, ніж Холлі Джібні, і за звичайних обставин вона ніколи не

привернула б його уваги. Але він таки зауважив Холлі, бо одного дня, коли

вона йшла до кафетерію, в неї приключився черговий епізод її самостимки.

Майк Стьордевант і кілька його приятелів-футболістів якраз проходили повз

неї. Вони зупинилися, вирячившись на Холлі — що за дівчина, вчепилася в

себе руками, тремтить, кривляється, губи опущені, очі — як вузькі

шпаринки. Порції неголосних, нерозбірливих звуків — може, слова, може, ні

— протискуються з-поміж її зціплених зубів.

— Що це ти мурмочеш? — запитав у неї Майк.

Холлі послабила пальці в себе на плечах, дивлячись на нього з диким

здивуванням. Вона не чула, що він каже, вона тільки розуміла, що він

дивиться на неї. Усі його друзі дивилися на неї. І скалилися.

Вона роззявилася на нього:

— Що?

— Мурмочеш! — закричав Майк. — Джібба-джібба-мурмочіба!

Інші підхопили це їй услід, коли вона побігла до кафетерію з опущеною

головою, натикаючись по дорозі на людей. Відтоді Холлі Джібні стала

відомою всім учням середньої школи «Горіхові Пагорби» як Джібба-Джібба, і

так це залишалося аж до початку занять щойно після різдвяних канікул. Це

тоді мати знайшла її, коли вона сиділа скорчившись голою у ванні, кажучи, що ніколи більше не піде в «Горіхові Пагорби». Якщо мати намагатиметься

її змусити, вона себе вб’є.

Вуаля! Тотальна прибацаність!

Коли їй покращало (трішки), вона почала ходити до іншої школи, де було

менш напружено (трішки менш). Їй ніколи більше не довелося бачити Майка

Стьордеванта, але й досі їй іноді сниться, ніби вона біжить по

безкінечному шкільному коридору — подеколи одягнена тільки в спідню

білизну, — а люди сміються з неї, і показують пальцями на неї, і

обзивають Джібба-Джібба.

Вона думає про ті свої давні, ласкаві шкільні дні в той час, як вони з

Джеромом йдуть слідом за старшим доглядачем крізь лабіринт приміщень під

аудиторією «Мінго». «Отаким і виявиться на вигляд Брейді Хартсфілд, —

вирішує вона. — Як Майк Стьордевант, тільки лисим. Яким зараз є і сам

Майк, де б він зараз не перебував. Лисий… жирний… з переддіабетом…

пригноблюваний уїдливою дружиною і невдячними дітьми…»

«Джібба-Джібба», — думає вона.

«Я тобі віддячу», — думає вона.

Ґеллісон веде їх через столярний цех і через костюмерний, повз щільники

артистичних гримерок, потім по коридору достатньо широкому, щоб

транспортувати ним декорації і цілі комплекти сценічних споруд. Коридор

закінчується вантажним ліфтом, двері якого стоять відкритими. Згори крізь

ліфтову шахту бемкає радісна поп-музика. Наразі звучить пісня про кохання

і танці. Речі, які наразі жодним чином не стосуються Холлі.

— Вам не варто ліфтом, — каже Ґеллісон, — він піднімається за лаштунки

сцени, і вам звідти не вийти в зал без того, щоб пройти просто між

музикантами. Слухайте, а в того парубка насправді інфаркт? А ви насправді

поліцейські? Ви не схожі на поліцейських. — Він кидає погляд на Джерома.

— Ви надто молодий. — Потім на Холлі, і тут у ньому помітний ще більший

сумнів: — А ви…

— Надто прибацана? — пропонує варіант Холлі.

— Я не збирався такого казати.

Можливо, ні, але саме це він думає. Холлі то знає; дівчинка, яку колись

обзивали Джібба-Джібба, завжди таке знає.

— Я дзвоню копам, — каже Ґеллісон. — Справжнім копам. І якщо це якийсь

такий жарт…

— Робіть, що вам потрібно, — каже Джером, думаючи: «А чом би й ні? Нехай

дзвонить хоч до Національної гвардії, якщо йому так хочеться. Тут усе

закінчиться, тим чи іншим чином, уже в наступні кілька хвилин». Джером це

розуміє, і він бачить, що Холлі розуміє це також. Револьвер, який дав

йому Ходжес, лежить у нього в кишені. Відчувається він важким і якимсь

химерно теплим. Окрім тієї пневматичної рушниці, яку він мав у дев’ять чи

десять років (чийсь подарунок на день народження, який йому вручили попри

сумніви його матері), він ніколи в житті не носив зброї; а цей револьвер

вчувається живим.

Холлі показує рукою ліворуч від ліфта.

— А це що за двері? — А коли Ґеллісон не відповідає на її запитання

негайно: — Допоможіть нам, благаю! Можливо, ми й не справжні копи, можливо, ви маєте рацію щодо цього, але там, у залі, дійсно зараз сидить

дуже небезпечна людина.

Вона робить глибокий вдих і промовляє слова, яким сама ледве вірить, навіть знаючи, що вони правдиві:

— Містере, окрім нас, у вас більше нікого немає.

Ґеллісон обмірковує це, а потім відповідає:

— Ці сходи виведуть вас до лівого сектору залу. Там довгий прогін. Нагорі

побачите двоє дверей. Ті, що зліва, ведуть надвір. Права веде в зал, прямо вниз повз сцену. Так близько, що від музики у вас барабанні

перетинки можуть полопатися.

Торкаючись рукояті револьвера в себе в кишені, Джером питає:

— А де точно міститься сектор для інвалідів?

38

Брейді її таки знає. Точно знає.

Спершу він не може намацати в пам’яті, це ніби слово, що залипло в тебе

на кінчику язика. Потім, коли гурт розпочинає пісню про заняття коханням

на танцювальному майданчику, йому доходить. Будинок на Тіберрі-лейн, той, де живе чорний пестунчик Ходжеса зі своєю родиною, гніздо ніґґерів з

білими іменами. Окрім імені собаки, тобто. Його звуть О’делл, точно

ніґґерське ім’я, і Брейді збирався його вбити… от тільки натомість він

убив власну матір.

Брейді згадує день, коли той ніґґербой підбіг до фургона «Містер

Смаколик», зі щиколотками, все ще зеленими після підстригання моріжка

жирного екс-копа. А його сестра кричала: «Купи мені якогось шоколадного!

Будь лааасочка!»

Ім’я цієї сестри Барбара, і це вона, велика, як саме життя, і вдвічі

огидніша. Вона сидить праворуч двома рядами вище, з своїми подружками й

жінкою, яка, напевне, мусить бути її матір’ю. Джерома з ними нема, і

Брейді дико цьому радий. Нехай Джером живе, це ж просто чудово.

Але без своєї сестрички.

І без матері.

Нехай він відчує, як воно.

Так само дивлячись на Барбару Робінсон, він запускає руки під фотогорафію

Френкі й знаходить тумблер Речі Два. Він пестить його крізь тонку тканину

майки так, як йому дозволялося — тільки в небагатьох щасливих випадках —

пестити пипки своєї матері. На сцені соліст «Довколишніх» робить шпагат, яким у тих тіснючих джинсах, що на ньому одягнені, він мусив би просто

розтовкти собі яйця (за умови, якщо вони там маються), потім пружиною

опиняється на рівних і підбігає до краю сцени. Дівчатка кричать. Лялечки

тягнуть руки, немов щоб його торкнутись, їхні нігті — пофарбовані у

вельми дівчачі кольори веселки — зблискують у прожекторах рампи.

— Агов, чи подобаються вам, хлоп’ята, паркові розваги? — гукає Кем.

Вони верещать, що дуже.

— А чи подобаються вам, хлоп’ята, карнавали?

Діти верещать, що вони обожнюють карнавали.

— А чи цілували вас коли-небудь на півдорозі?

Тут уже верещання абсолютно запаморочливе. Весь зал знову на ногах, промені бродячих прожекторів знову сковзають по натовпу. Брейді більше не

видно гурту на сцені, але це не має значення. Він уже знає, що буде далі, бо він побував тут, коли завантажували апаратуру.

Стишаючи голос до інтимного, підсиленого мікрофоном муркоту, Кем Нолз

каже:

— Отже, цього вечора ви отримаєте такий поцілунок.

Починається ярмарково-карнавальна музика — ввімкнувся синтезатор

«Корґ»[355] і виграє якусь мелодію, імітуючи калліопу[356]. Зненацька

сцену заливає водограєм світла: помаранчевого, блакитного, червоного, зеленого, жовтого. Аудиторія захоплено ахає, коли починає опускатися

комплект декорацій ярмарку-карнавалу. Карусель і чортове колесо вже

обертаються.

«ЦЕ ТИТУЛЬНА ПІСНЯ З НАШОГО НОВОГО АЛЬБОМУ, І МИ СПРАВДІ ВІРИМО, ЩО ВОНА

ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ!» — волає Кем, і навкруг партії синтезатора сплітаються

звуки інших інструментів.

«Пустеля плаче на всі боки, — речитативом промовляє Кем Нолз. — Я

інфікований тобою вічно».

На слух Брейді, так звучав би Джим Моррісон після префронтальної

лоботомії. Та потім Кем кричить щасливо:

«Хлоп’ята, що ж мене зцілить?»

Весь зал знає, і тому, коли гурт вдаряє на повну силу, всі горлають

слова.

«БЕЙБІ, БЕЙБІ, ТИ МАЄШ КОХАННЯ, ЯКОГО Я ТАК ПОТРЕБУЮ… ТИ І Я, МИ ХВОРІ НА

ЦЕ ОБОЄ… І Я — ТАК, ЯК НІКОЛИ ДО ЦЬОГО…»

Брейді усміхається. Це блаженна усмішка змученої проблемами людини, яка

після довгих поневірянь врешті-решт знаходить собі спокій. Він кидає

погляд вниз, на жовте жевріння вогника готовності, загадуючись, чи

проживе він досить довго, щоби побачити, як той переміниться на зелений.

Потім він знову дивиться на ту малу негритоску, яка вже підхопилась на

рівні, плеще в долоні й мотає своїм кінським хвостиком.

«Подивися на мене, — думає він. — Подивися на мене, Барбаро. Я хочу бути

останнім, що ти побачиш».

39

Барбара ненадовго відривається очима від чудес на сцені, щоб поглянути, чи тому лисому чоловіку в кріслі-візку так само зараз радісно, як їй. З

причини, якої вона не може зрозуміти, він чомусь став «її» чоловіком у

кріслі-візку. Чи це тому, що він їй нагадує когось? Звісно, такого не

може бути, хіба не так? Єдина людина з обмеженими фізичними можливостями, яку вона знає, це Дастін Стівенс у її школі, а він усього лише

другокласник. І все одно, щось є ніби знайоме в цьому лисому інваліді.

Весь цей вечір, наче сновидіння, і те, що вона бачить зараз, також схоже

на сон. Спершу їй здається, ніби чоловік у кріслі-візку хоче махнути їй

рукою, але ні. Він усміхається… і показує їй середнього пальця. Спершу

вона повірити в таке не може, але ж ось воно, саме так.

У його напрямку йде якась жінка, переступаючи за раз по дві сходинки, вона йде так швидко, що майже біжить. А позаду неї, ледь не наступаючи їй

на п’яти… може, це дійсно сон, бо він схожий на…

— То Джером? — смикає Барбара за рукав Таню, щоб відволікти увагу матері

від сцени. — Мам, то…

І тоді все трапляється.

40

Перша думка Холлі та, що все ж таки першим міг би піти Джером, тому що

лисий чоловік в окулярах у кріслі-візку навіть — принаймні наразі — не

дивиться на сцену. Він відвернувся і видивляється на когось у

центральному секторі, і ще їй здається, ніби цей підлий сучий потрух

якраз посилає тому комусь «птаха» середнім пальцем. Але вже пізно

мінятись місцями з Джеромом, хоча в нього й револьвер. Рука того в

кріслі-візку схована під обрамленою фотографією, яка лежить у нього на

колінах, і Холлі жахливо боїться, що це означає, що він уже готовий

зробити свою справу. Якщо так, залишилося тільки кілька секунд.

«Добре хоч, що він сидить у проході», — думає вона.

Ніякого плану в неї немає, зазвичай планування в Холлі простягається не

далі того, яку закуску їй собі приготувати для вечірнього перегляду

кінофільму, але на цей раз її стражденний мозок мислить чітко і, коли

вона досягає чоловіка, якого вони шукають, слова, що вискакують з її

рота, здаються цілком правильними. Божественно правильними. Їй доводиться

нахилитися і кричати, щоб перекрити голосом жвавий, підсилений потужною

апаратурою біт гурту на сцені й вереск дівчаток в аудиторії.

— Майку? Майк Сьодевант, це ти?

Брейді відвертається від свого споглядання Барбари Робінсон, сполохано, і

тієї ж миті Холлі змахує зав’язаною шкарпеткою, яку їй вручив Білл Ходжес

— його Веселим Ляпанцем, — і робить вона це з зарядженою адреналіном

силою. Метнувшись по короткій крутій дузі, шкарпетка зустрічається з

лисою головою Брейді трохи вище скроні. Серед спільної какофонії гурту й

фанатів Холлі не чує спричиненого нею звуку, але бачить, як провалюється

всередину шматок черепа розміром з невеличку чайну філіжанку. Руки його

злітають вгору, та, що була схована, відкидає фотографію Френкі на

підлогу, де трощиться її скло. Його очі нібито дивляться на неї, тільки

зараз вони підкочені вгору так, що видно тільки нижні половинки райдужок.

Поряд з Брейді дівчина з тонкими, як патички, ногами вирячилася на Холлі, шокована. Так само й Барбара Робінсон. А більше ніхто не звертає жодної

уваги. Вони всі на рівних, розхитуються, і плещуть у долоні, і

підспівують.

«Я ХОЧУ КОХАТИ ТЕБЕ ПО-СВОЄМУ… МИ ПОМЧИМО ВЗДОВЖ БЕРЕГА АВТОСТРАДОЮ…»

Рот Брейді відкривається й закривається, наче рот риби, яку оце лише

щойно витягли з річки.

«НАСТАНЕ НОВИЙ ДЕНЬ… Я ВКРИЮ ТЕБЕ ПОЦІЛУНКАМИ НА ПІВДОРОЗІ ДО КАРНАВАЛУ!»

Джером кладе долоню на плече Холлі й кричить так, щоб вона почула:

— Холлі! Що в нього під майкою?

Вона його чує — він так близько, що вона відчуває віддих кожного його

слова в себе на щоці, — але це як буває по радіо, коли далека радіохвиля

допливає глибокої ночі, якийсь діджей, або крикун-проповідник з

протилежного кінця країни.

— Це тобі невеличкий презент від Джібба-Джібби, Майку, — мовить вона та

б’є його знову, точно в те саме місце, тільки навіть іще сильніше, поглиблюючи лунку в його черепі. Тонка шкіра тріскається, і з’являться

кров, спершу бісеринками, а потім вона ручаєм тече йому по шиї, офарблюючи комір його блакитної сорочки з образом «Довколишніх» у брудно-

пурпуровий колір. Цього разу голова Брейді відскакує набік, падаючи йому

на праве плече, він починає труситися і смикати ногами.

Холлі думає: «Як той собака, якому сниться, ніби він женеться за

кроликом».

Перш ніж вона встигає вдарити його втретє — а їй цього дуже, дуже

насправді хочеться — Джером хапає її в руки й розвертає до себе.

— Він готовий, Холлі! Він готовий! Що ви робите?

— Терапію, — каже вона, а тоді вся сила збігає їй з ніг. Вона сідає в

проході. Пальці її розслабляються на зав’язаному кінці Веселого Ляпанця, і той падає долі поряд з її кросівкою.

Гурт на сцені продовжує грати.

41

Чиясь рука тягне його за рукав.

— Джероме? Джероме!

Він відвертається від Холлі й обважнілого, як мішок, Брейді Хартсфілда, щоби побачити свою малу сестричку, очі її розширені в страху. А зразу

позаду неї і його мама. У своєму поточному накрученому стані Джером

ніскільки не дивується, але в той самий час він розуміє, що небезпека ще

не минулася.

— Що ви наробили? — кричить дівчинка. — Що ви йому наробили?

Джером спритно розвертається назад в інший бік і бачить, що дівчина з

крісла-візка в проході поряд з Хартсфілодм тягнеться до того рукою.

Джером кричить:

— Холлі! Не дай їй цього зробити!

Холлі важко похитуючись підводиться, спотикається і мало не падає просто

на Брейді. Це безумовно було б останнім у її житті падінням, але вона

примудряється утриматися на ногах і хапає за руки дівчину в інвалідному

візку. У них майже зовсім нема сили, і Холлі відчуває моментальний наплив

жалю. Вона нахиляється ближче й кричить так, щоб бути почутою:

— Не торкайтесь його. У нього бомба і, боюся, вона зведена!

Дівчина у візку відсахується назад. Можливо, вона розуміє; можливо, вона

просто лякається Холлі, вигляд у якої зараз навіть більш дикий, ніж

зазвичай.

Брейді смикається і стріпується ще дужче. Холлі це не подобається, бо

вона помітила дещо, блідий жовтий вогник у нього під майкою. Жовтий — це

колір тривоги.

— Джероме? — питається Таня. — Що ти тут робиш?

До них наближається провідниця.

— Очистіть прохід! — перекрикуючи музику гукає вона. — Ви мусите очистити

прохід, панове!

Джером хапає матір за плечі. Він притягує її до себе так близько, що

торкається лобом її лоба.

— Ти мусиш забиратися звідси, мамо. Забирай дівчаток і йди. Негайно.

Зроби так, щоб провідниця також пішла разом з тобою. Скажи їй, що твоїй

дочці стало погано. Прошу, не став ніяких запитань.

— Мам? — починає Барбара. — Що…

Решта тоне в гуркоті гурту й хоровому співі залу. Таня бере Барбару за

руку та йде назустріч провідниці. У той же час вона махає Хільді, Дайні й

Бетсі, щоб вони приєднувались до неї.

Джером знову обертається до Холлі. Вона нахилилася над Брейді, якого

продовжує тіпати від церебральних буревіїв, що сатаніють у його голові.

Ступні його відбивають чечітку, немов навіть у своєму безпам’ятстві він

реально відчуває ту життєрадісну пульсацію, яку видають «Довколишні».

Руки Брейді безладно літають довкола, і коли одна з них наближається до

жовтого жевріння в нього під майкою, Джером відбиває її геть, як

баскетбольний захисник м’яча з зони під кошиком.

— Я хочу забратися звідси, — стогне дівчина в кріслі-візку. — Мені

страшно.

Джером її добре розуміє — йому також хочеться забратися звідси, він теж

на смерть переляканий, — але поки що їй доведеться залишитися тут. Її

блокує Брейді, а поворухнути його вони не наважаться. Поки ще ні.

Холлі випереджає Джерома, як вона це часто робить:

— Ви мусите спокійно сидіти на своєму місці, любонько, — каже вона

дівчині в кріслі-візку. — Розслабтеся і насолоджуйтесь концертом.

Холлі думає, як набагато простіше усе було б, якби їй повезло його вбити, а не просто втокмачити його вивихнутий мозок у півдорогу до Перу. Вона

загадується, чи вистрелив би Джером у Хартсфілда, якби вона його

попросила. Мабуть, ні. Дуже погано. Серед усього цього галасу він, либонь, вільно міг би це зробити.

— Ви що, божевільна? — питає в неї дівчина в кріслі-візку здивовано.

— Мене про це повсякчас питають, — відповідає Холлі і, — дуже обачно —

починає задирати на Брейді майку. — Тримайте його руки, — наказує вона

Джерому.

— А якщо я не зможу?

— Тоді уколошкайте мазефакера.

Весь переповнений зал на ногах, розхитується і плеще в долоні. Знову

літають над головами пляжні м’ячі. Джером кидає один швидкий погляд собі

за спину й бачить, що його мати веде дівчаток по проходу до вихідних

дверей, провідниця разом із ними. «Хоч тут удача», — думає він, і знов

повертається до нагальної справи. Він ловить розмахані руки Брейді та

стискає їх докупи. Зап’ястки слизькі від поту. Це як тримати пару живих

рибин.

— Я не знаю, що ви робите, але робіть це швидше! — кричить він Холлі.

Жовтий вогник жевріє в якомусь пластиковому пристрої, схожому на

перероблений телевізійний пульт. Замість пронумерованих кнопок каналів, на ньому мається білий тумблер, типу того, яким умикаєш світло в себе в

спальні. Він стирчить прямо вгору. Від пристрою тягнеться дріт, ховаючись

під задом цього чоловіка.

Брейді видає кректання, і раптом чути різкий запах. Це попустився його

сечовий міхур. Холлі дивиться на сечоприймач у нього в пелені, але не

схоже, щоб той був до чогось приєднаний. Вона хапає його та вручає

дівчині в кріслі-візку.

— Потримайте оце.

— Фууу, це ж сцяки, — каже дівчина в кріслі-візку, а потім: — Ні, це не

сцяки. Там щось інше всередині. Схоже на глину.

— Покладіть його. — Джером змушений кричати, щоби бути почутим крізь

музику. — Покладіть його на підлогу. Делікатно. — А потім до Холлі: —

Поспішіть же, чорти забирай!

Холлі вивчає жовтий вогник готовності. І маленький білий пиптик тумблера.

Вона може посунути його вперед або назад, і не може наважитися зробити ні

того, ні іншого, бо не знає — в який бік «вимк», а в який «бабах».

Холлі підбирає Річ Два з того місця, де вона спочивала на животі в

Брейді. Це як брати налиту отрутою змію, і потребує всієї її сміливості.

— Тримайте його руки, Джероме, просто тримайте його руки.

— Він слизький, — крекче Джером.

«Ми про це й раніше знали, — думає Холлі. Такий собі слизький сучий син.

Такий слизький мазефакер».

Вона перевертає цей пристрій, воліючи, щоб руки в неї не трусились, і

намагаючись не думати про чотири тисячі людей, які навіть не уявляють, що

їхні життя зараз залежать від бідної, затурканої Холлі Джібні. Вона

дивиться на кришку ніші для батарейок. Потім, затримавши дихання, Холлі

зсовує кришку, дозволяючи їй впасти на підлогу.

Усередині дві батарейки АА. Холлі підчіплює нігтем за торець одну з них і

думає: «Господи, якщо Ти там є, будь ласка, нехай це буде правильно».

Якусь мить вона не в змозі поворухнути пальцем. Потім одна рука Брейді

вислизає на волю з полону Джерома та б’є її по голові.

Холлі сіпається, і батарейка, яка її тривожила, вискакує зі свого

відділення. Холлі чекає, що світ зараз вибухне, а коли той залишається

тим самим, вона знову перевертає пульт. Жовтий вогник погас. Холлі

починає плакати. Вона хапається за головний дріт і різко відриває його

від Речі Два.

— Можете його тепер уже випу… — починає вона, але Джером уже облишив

Брейді.

Він хапає Холлі в такі міцні обійми, що вона ледь може дихати. Її це не

бентежить. Вона й сама обнімає хлопця навзаєм.

Публіка кричить у дикому захваті.

— Вони гадають, ніби вітають криком пісню, але насправді вони вітають

нас, — спромагається вона прошепотіти у вухо Джерому. — Просто вони поки

ще про це не знають. А тепер відпустіть мене, Джероме. Ви обнімаєте мене

задуже сильно. Відпустіть мене, поки я не зомліла.

42

Ходжес так і сидить на ящику в вантажній зоні, і то не сам. Слон якийсь

всівся йому на груди. Щось відбувається. Чи світ відходить від нього

геть, чи то він відходить геть від цього світу. Він гадає, що останнє.

Він немов всередині якоїсь кінокамери, і та кінокамера від’їжджає

вдалечінь по операторській вузькоколійці. Світ такий само яскравий, як і

раніше, але меншає, і кільце темряви зростає навколо нього.

Ходжес тримається далі, докладаючи всю свою силу волі, очікуючи на вибух, або на те, що вибуху не станеться.

Один з ровді нахилився над ним і питає, чи він у порядку.

— У вас усі губи сині, — інформує його той ровді.

Ходжес жестом відсилає його геть. Він мусить слухати.

Музика, і крики захвату, і щасливе верещання. Більше нічого. Принаймні

поки що.

«Тримайся, — наказує він собі. — Тримайся».

— Що? — перепитує ровді, нахиляючись знову. — Що?

— Я мушу триматися, — шепоче Ходжес, але зараз він уже ледве спроможний

дихати. Світ змалів до розміру люто зблискуючого срібного долара. Потім і

той затьмарився, не тому, що Ходжес втратив свідомість, а тому, що хтось

до нього прямує. Це Джейні, вона крокує повільно, ходою моделі на

подіумі. На голові в неї його федора, сексуально насунута на одну брову.

Ходжес згадує, як йому відповіла Джейні, коли він запитав її, чому йому

пощастило опинитися в її ліжку: «Я аніскільки не шкодую… Можна, ми на

цьому облишимо?»

«Йо, — думає він. — Йо».

Він заплющує очі й валиться шкереберть з ящика, як Хитун-Бовтун[357] зі

своєї стіни.

Ровді його підхоплює, але тільки пом’якшує падіння Ходжеса, не

запобігаючи йому. Збираються докупи інші ровді.

— Хто вміє робити серцево-легеневу реанімацію? — питається той, що

підхопив Ходжеса.

Наперед виступає ровді з зав’язаним у хвіст, сивіючим волоссям. На ньому

вицвіла майка з Джудасом Койном[358], і очі в нього яскраво-червоні.

— Я вмію, чоловіче, але бігме, я такий обдовбаний.

— Все одно спробуй.

Ровді з хвостиком падає навколішки.

— Здається мені, цей парубок уже відходить, — каже він, але береться до

роботи.

Нагорі «Довколишні» починають нову пісню — на радість і захоплене

верещання своїх фанаток. Така музика. Таке збудження. Такі м’ячі злітають

вгору понад розхитаною, танцюючою юрмою. Вони прочитають про вибух, якого

не сталося, в газетах, але для юних трагедії, яких не сталося, — це лише

сновидіння.

Спогади: от вони реальні.

43

Ходжес приходить до пам’яті в шпитальній палаті, здивований, що він все

ще живий, але зовсім не здивований тим, що бачить свого старого

напарника, який сидить на краю його ліжка. Його перша думка, що Піт — із

запалими очима, з неголеною щетиною, кінчики коміра стирчать вгору так, що майже вштрикаються йому в горло — має вигляд гірший, ніж самопочуття

Ходжеса. Його друга думка — про Джерома й Холлі.

— Вони зупинили це? — хрипить він. Горло в нього сухе, як кістка. Він

намагається сісти. Апарати, які його оточують, починають пищати й

лаятися. Він знову лягає, але очі його не відриваються від обличчя Піта

Гантлі.

— Чи вони?

— Вони все зробили, — каже Піт. — Та жінка каже, що її звуть Холлі

Джібні, але я думаю, що насправді вона Шина Королева Джунглів[359]. Той

хлопець, той крутій…

— Крутий, — поправляє його Ходжес. — Він думає про себе, що він крутий.

— Наразі він про себе ніяк не думає, і лікарі кажуть, що його думальні

дні, радше за все, закінчилися назавжди. Джібні вигатила з нього все його

лайно. Він у глибокій комі. Функціонування мозку мінімальне. Коли ти

знову встанеш на ноги, можеш зробити йому візит, якщо захочеш. Він за три

палати звідси.

— Де я зараз? В окружній?

— Задьористіше. Відділення інтенсивної терапії.

— Де Джером і Холлі?

— У центрі. Відповідають на цілий лайновоз запитань. Тим часом, мати Шини

бігає довкола, погрожуючи власними масовими вбивствами, якщо ми не

припинимо мучити її дочку.

Заходить медсестра й каже Пітові, що він уже мусить іти. Вона щось каже

про життєві показники містера Ходжеса й приписи лікаря. Ходжес зупиняє

її, піднімаючи руку, хоча це для нього ще те зусилля.

— Джером неповнолітній, а Холлі… має певні проблеми. Уся відповідальність

лежить на мені, Піте.

— Ох, та ми це знаємо, — каже Піт. — Так, дійсно. Це надає цілком нового

значення виходу за фахові рамки. Що ти собі, заради Бога, думав, Біллі, коли отаке робив?

— Робив, на що був спроможний, — каже Ходжес і заплющує очі.

Він відпливає. Він думає про всі ті юні голоси, що співали разом з

гуртом. Вони вже вдома. З ними все гаразд. Він тримається за цю думку, поки його не оповиває сон.

ДЕКЛАРАЦІЯ

ОФІС МЕРА

Оскільки Холлі Рейчел Джібні та Джером Пітер Робінсон розкрили замах на

Терористичний акт у належній Міському арт-культурному комплексу аудиторії

«Мінго»; а також

Оскільки, усвідомлюючи, що поінформування персоналу Служби безпеки «МАКу»

може призвести до того, що означений Терорист може ввести в дію вибуховий

пристрій великої потужності, а також те, що означений вибуховий пристрій

оснащений кількома фунтами сталевої шрапнелі, вони поспішили в аудиторію

«Мінго»; а також

Оскільки вони самі ввійшли в протистояння з означеним Терористом, наражаючи себе на великий особистий ризик; а також

Оскільки вони знешкодили означеного Терориста, чим запобігли великій

кількості смертельних жертв і поранень; а також

Оскільки вони зробили нашому Місту велику героїчну послугу, НА ПІДСТАВІ ВИЩЕВИКЛАДЕНОГО, я, Ричард М. Тьюкі, мер, таким чином

нагороджую Холлі Рейчел Джібні та Джерома Пітера Робінсона «Медаллю за

Заслуги», найвищою нагородою нашого міста, і декларую, що всі Міські

Послуги надаватимуться їм безоплатно протягом десяти (10) років; а також

НА ПІДСТАВІ ВИЩЕВИКЛАДЕНОГО, визнаючи, що певні дії неможливо віддячити, ми сердечно й щиро дякуємо їм.

На підтвердження вищевикладеного

я ставлю власний підпис Ричард М. Тьюкі і Міську Печатку: Ричард М. Тьюкі

Мер

Блакитний «мерседес»

1

Теплого й сонячного дня наприкінці жовтня 2010 року седан «мерседес»

заїжджає на майже порожню парковку при «МакГініс Парку», де не так вже й

давно Брейді Хартсфілд продавав морозиво шанувальникам Малої Ліги. Він

стає впритул до маленького акуратного «пріуса». Цей «мерседес», колись

сірий, тепер пофарбовано в дитячий блакитний колір, але перед тим було

ліквідовано довгу подряпину з водійського боку, завдану його кузову, коли

Джером через ще неповністю відкриті ворота заїжджав до технічного двору

аудиторії «Мінго».

Сьогодні за його кермом Холлі. Вона виглядає на десять років молодшою. Її

довге колись волосся — сивіюче й недоглянуте — тепер сяюча чорна корона, і все завдяки візиту до салону краси «Клас А», який їй порекомендувала

Таня Робінсон. Холлі махає рукою власнику «пріуса», який сидить за столом

у пікніковій зоні, неподалік від полів Малої Ліги.

З «мерседеса» вилазить Джером, відкриває багажник і дістає звідти

пікніковий кошик.

— Господи-Ісусе, Холлі, — каже він. — Що ви сюди напакували? Цілий обід

на День подяки?

— Я хотіла зробити так, щоб усім усього вистачило.

— Ви ж знаєте, що він на строгій дієті, правильно?

— А ви ні, — відповідає вона. — Вам, хлопче, треба рости. Там ще є пляшка

шампанського, тож не впустіть.

З кишені Холлі дістає коробочку «Нікоретте»[360] і закидає собі до рота

одну пластинку.

— Ну що, як воно діє? — питає Джером, коли вони спускаються по схилу.

— Потроху просуваюся, — каже вона. — Гіпноз допомагає краще за цю жуйку.

— А якщо той психотерапевт скаже вам, що ви курка, та примусить бігати по

його кабінету й кудкудакати?

— По-перше, мій психотерапевт жінка. По-друге, вона такого ніколи б не

зробила.

— Я як ви про це дізнаєтеся? Ви ж, ну типу, були під гіпнозом.

— Ви просто якийсь ідіот, Джероме. Тільки ідіот хотів їхати сюди

автобусом, з усією цією їжею.

— Дякувати тій декларації, ми тепер їздимо безплатно. Я люблю, коли

безплатно.

Ходжес, усе ще в костюмі, який він одягнув на себе вранці (хоча краватка

тепер у кишені), йде її зустріти, рухається він повільно. Він не відчуває

цокотіння електрокардіостимулятора в себе в грудях — йому розказували, що

тепер вони дуже маленькі, — але він пам’ятає, що той там і робить свою

роботу. Інколи він його собі уявляє, і перед його мисленими очима той

завжди постає чимсь схожим на зменшену версію пристрою Хартсфілда. Тільки

його пристрій призначений не для спричинення вибуху, а для його

запобігання.

— Дітки, — гукає він.

Холлі далебі не дитина, але вона майже на два десятки років молодша за

Ходжеса, тож для нього вона майже маля. Він тягнеться рукою по пікніковий

кошик, але Джером прибирає кошик від нього.

— Нє-нє, — заперечує Джером. — Я його нестиму. У вас серце.

— З серцем у мене все гаразд, — каже Ходжес і, судячи з результатів

останнього обстеження, так воно й є, хоча він досі не зовсім може в це

повірити. Він гадає, що кожний, хто пережив якусь коронарну операцію, відчуває те саме.

— І вигляд у вас добрий, — каже Джером.

— Так, — погоджується Холлі. — Слава Богу, ви купили собі новий костюм.

Останній раз, коли я вас бачила, ви виглядали, мов якесь опудало. Скільки

ваги ви втратили?

— Тридцять п’ять фунтів[361], — каже Ходжес, і думка, що стріляє слідом —

«Хотілося б, аби Джейні могла мене зараз побачити» — пронизує гострим

болем його регульоване електронікою серце.

— Пора зав’язувати з «Назирачами ваги», — каже Джером. — Холз привезла

шампанське. Я хочу знати, чи є в нас якийсь привід, щоб його пити? Як там

воно пройшло вранці?

— Прокуратура не збирається порушувати жодної справи. Усі звинувачення

знято. Біллі Ходжесу вільно йти, куди йому завгодно.

Холлі кидається йому в руки й обнімає. Ходжес обнімає її навзаєм і цілує

в щоки. З її коротким волоссям, з повністю відкритим обличчям — вперше з

часів її дитинства, хоча сама вона цього не знає — він бачить, як вона

схожа на Джейні. Від цього й боляче, і хороше одночасно.

Джером зворушений, і тому його тягне сховатися в образі Тайрона

Екстазного Кайфа.

— Маса Ходжес, ви вільний урешт! Вільний урешт! Великий Біг Всемо’утній, вільний урешт!

— Припиніть цю говірку, Джероме, — каже Холлі. — Це таке дитиняче.

Вона дістає з пікнікового кошика пляшку шампанського разом з тріо

пластикових стаканчиків.

— Районна прокурорка ескортувала мене в кабінет судді Деніела Сілвера, того, який за моїх копівських часів чимало разів вислуховував мої

свідчення. Той завдав мені десятихвилинну прочуханку, наголошуючи, що моя

нерозсудлива поведінка поставила під ризик чотири тисячі життів.

Джером обурюється:

— Це неподобство! Ви спричинилися до того, що ті люди залишились живими.

— Ні, — заперечує Ходжес спокійно. — Це ви з Холлі до того спричинилися.

— Перш за все, якби Хартсфілд не вийшов на вас, копи так ніколи б і не

дізналися, хто він і звідки. А ті люди були б зараз мертвими.

Це може бути, і водночас не може бути істинним, але подумки Ходжес цілком

погоджується з тим, як усе обернулося в «Мінго». З чим він не

погоджується — і ніколи не зможе — це з Джейні. Сілвер звинуватив його в

тому, що він зіграв «вирішальну роль» у її загибелі, і Ходжес вважає, що, можливо, так воно й є. Але він не сумнівається, що Хартсфілд продовжив би

убивати далі й більше, якщо не на тому концерті чи в День Кар’єр у

«Посольських апартаментах», то ще деінде. Він відчув смак до цього. А

отже тут жорстке рівняння: життя Джейні в обмін на життя усіх тих

гіпотетичних інших. І якби в такій альтернативній (проте дуже можливій) реальності це був той концерт, двома з жертв стали б мати й сестричка

Джерома.

— А що ви йому на це сказали? — питає Холлі. — Що ви сказали йому на це?

— Нічого. Коли тебе привели до дровітні, найкраще, що ти можеш зробити —

це перечекати батожіння із зімкнутими вустами.

— Це тому вас не було з нами, коли нам вручали медалі, чи не так? — питає

вона. — І тому вас не було на оголошенні декларації. Ті гівнюки вас якраз

карали.

— Я собі уявляю, — каже Ходжес, хоча, якщо правники вважали, що то було

покаранням, вони помилялися. Останнє в світі, чого він хотів би, це щоб

йому вішали медаль на шию і вручали ключ від міста. Він пропрацював копом

сорок років. Це його ключ від міста.

— Просто сором, — каже Джером. — Ви ніколи не зможете проїхатися в

автобусі безплатно.

— Як там справи на Озерній авеню, Холлі? Залагоджуються?

— Уже краще, — каже Холлі. Вона послаблює корок на пляшці шампанського з

усією делікатністю хірурга. — Я знову сплю всю ніч. Також відвідую

доктора Лейбовіц двічі на тиждень. Вона вельми допоміжна.

— А як справи з вашою матір’ю? — Він знає, це дражлива тема, але

відчуває, що може її торкнутися, саме цього разу. — Вона так само

телефонує вам п’ять разів на день, благаючи повернутися у Цинциннаті?

— Вона зменшила це до двох разів на день, — відповідає Холлі. — Перший

раз вранці, останній ввечері. Їй самотньо. І, гадаю, вона більше боїться

за себе, ніж за мене. Старому важко змінювати своє життя.

«Кому-кому, а не мені про це розказувати», — думає Ходжес.

— Це дуже важливе зрозуміння, Холлі.

— Доктор Лейбовіц каже, що звички важко ламати. От мені важко кинути

курити, а мамі важко звикнути жити самій. А також усвідомити, що я не

мушу залишатися всю решту мого життя тією чотирнадцятирічною дівчинкою

скорченою у ванні.

Вони мовчать якийсь час. На полі № 3 Малої Ліги ворона тріумфальним

кряканням оголошує про своє заволодіння пітчерською гумою[362].

Відокремлення Холлі від матері стало можливим через заповіт Джанель

Паттерсон. Більша частина статків Джейні — які дістались їй з ласкавої

волі однієї з жертв Брейді Хартсфілда — перейшла до її дядька Генрі Серва

й тітки Шарлотти Джібні, але Джейні також залишила півмільйона доларів

Холлі. Ці гроші було поміщено в опікунський фонд під керуванням містера

Джорджа Шрона, юриста, якого Джейні також була успадкувала від Олівії.

Ходжес уявлення не має, коли Джейн встигла це зробити. Чи чому вона це

зробила. Він не вірить у передчуття, але…

Але.

Шарлотта була смертельно налаштована проти переїзду Холлі, заявляючи, що

її дочка не готова жити самостійно. Зважаючи на те, що вік Холлі вже

наближається до п’ятдесяти, це було рівнозначним тому, як казати, що вона

ніколи не буде до цього готовою. Холлі вважала, що вона готова, і за

допомоги Ходжеса переконала Шрона, що з нею все буде гаразд.

Те, що вона стала героїнею, яку інтерв’ювали всі центральні телеканали, безумовно, допомогло з Шроном. Проте не з її матір’ю; у якомусь сенсі

саме героїчний статус Холлі лякав ту леді найбільше. Шарлотта так і не

змогла цілком сприйняти той факт, що її сумнівної врівноваженості дочка

зіграла важливу роль (мабуть-таки, ключову роль) у запобіганні масовому

вбивству невинних.

За умовами заповіту Джейні квартира в кондомініумі, з її казковим

краєвидом на озеро, перейшла в спільне володіння тітки Шарлотти й дядька

Генрі. Коли Холлі запитала, чи може вона там жити, хоча б для початку, Шарлотта їй відмовила моментально й твердо. Брат не зміг умовити її

перемінити це рішення. Це зробила сама Холлі, сказавши, що збирається

залишитися в цьому місті і, якщо мати не поступиться з квартирою, вона

знайде собі житло в Лоутавні.

— У найгіршій частині Лоутавна, — наголосила Холлі. — Де я купуватиму все

за готівку. Якою світитиму всюди навмисне.

І це подіяло.

Життя Холлі в цьому місті — перший довший період, який вона провела поза