Містер Мерседес vk.com/with_books

нею до квартири.

Той самий ошелешливий вид озера буквально б’є йому в очі. Він добре його

пам’ятає, хоча тут вони мали бесіду з місіс Трелоні тільки один раз; усі

інші були або у її великому будинку в Цукрових Пригірках, або в

поліцейській управі. Вона впала в істерику під час одного з тих її

візитів до управління, пригадує він. «Усі мене звинувачують», — сказала

вона. Самогубство трапилось доволі незабаром після того, всього лиш за

кілька тижнів.

— Бажаєте кави, детективе? Є ямайська. Дуже смачна, я гадаю.

Ходжес привчив себе не пити каву в першій половині дня, бо зазвичай від

неї, попри прийнятий «Зантак»[147], у нього буває потім дико кислотна

відрижка. Але він погоджується.

Він сідає в один із шезлонгів біля широкого вікна вітальні, чекаючи, поки

вона повернеться з кухні. День теплий і ясний; на озері рухаються

зигзагами, перехиляючись, наче ковзанярі, вітрильні човни. Коли вона

повертається, він підводиться, щоб прийняти принесену нею срібну тацю, але Джанель посміхається, хитає головою «ні» і, граційно присівши, ставить її на низенький кавовий столик. Майже куртуазно.

Ходжес обдумав кожен можливий поворот і ухил, по якому може потекти їхня

розмова, але його напереддумання виявляється наразі непридатним. Це схоже

на те, як аби після ретельно розпланованого зваблення об’єкт його бажань

зустріла його в дверях у коротенькій нічній сорочці й туфлях типу

«трахни-мене».

— Я хочу дізнатися, хто довів мою сестру до самогубства, — каже вона, наливаючи каву до грубих порцелянових кухлів, — але я не знала, яким

чином мені діяти. Ваш дзвінок був наче послання від Бога. Після нашої

розмови, я гадаю, ви саме та людина, яка потрібна для цієї роботи.

Ходжес надто ошелешений, щоб щось сказати.

Вона подає йому кухоль:

— Якщо бажаєте вершків, мусите налити собі самі. Коли доходить до

додатків, я не беру на себе відповідальності.

— Чорна якраз добре.

Вона усміхається. Зуби в неї або перфектні, або перфектно взяті в

коронки.

— Оце чоловік, який мені до душі.

Він сьорбає, загалом, щоб виграти час, але кава чудова. Кашлянувши, він

каже:

— Як я вам сказав, коли ми вчора балакали, місіс Паттерсон, я більше не

поліцейський детектив. Двадцятого листопада минулого року я став

звичайною приватною особою. Нам потрібно це визначити наперед.

Вона дивиться на нього поверх берегів своєї чашки. Ходжес загадується, чи

залишає відбитки той вологий блиск, що в неї на губах, чи технологія

виробництва помади відсунула такий ефект у минувшину. Це божевілля, про

таке загадуватися, але вона миловидна пані. Ну й ще, він тепер так рідко

з кимсь бачиться.

— Як мені здається, — мовить Джанель Паттерсон, — у сказаному вами

значення мають тільки два слова, перше приватний, а друге — детектив. Я

бажаю дізнатися, хто втручався в її життя, хто грався з нею, допоки вона

себе не вбила, а ніхто в департаменті поліції цим не переймається. Їм

хотілося б упіймати людину, яка використала її машину для вбивства усіх

тих людей, о, це так, але на мою сестру — можна я буду вульгарною? — їм

насрати.

Нехай Ходжес уже й пенсіонер, але він все одно залишається лояльним:

— Це не є безумовною правдою.

— Я розумію, чому ви так кажете, детективе…

— Містер, прошу вас. Просто містер Ходжес. Або Білл, якщо ваша ласка.

— Тоді Білл. Але це правда. Існує зв’язок між тими вбивствами й

самогубством моєї сестри, тому що людина, яка скористалася її машиною, це

та сама людина, яка написала того листа. І всі ті інші речі. Ті речі на

«Блакитній Парасольці».

«Легше, — стримує себе Ходжес, — не напартач».

— Про який лист ми говоримо, місіс Паттерсон?

— Джейні. Якщо ви Білл, тоді я Джейні. Почекайте тут. Я вам покажу.

Вона підводиться і виходить з кімнати. Серце в Ходжеса важко б’ється —

набагато дужче, ніж тоді, коли він схопився з тролями під віадуком, — але

все одно він здатен оцінити те, що Джейні Паттерсон, яка відходить, виглядає не менш гарно, ніж спереду.

«Легше, хлопчику», — знов каже він собі й відпиває ще кави. Філіп Марлоу

з тебе ніякий[148]. Його кухоль вже наполовину порожній, і жодної

кислотності. Ані сліду. «Чудесна кава», — думає він.

Вона повертається, тримаючи за краї два аркуші паперу, і з виразом

відрази на обличчі.

— Я знайшла це, коли переглядала папери в столі Олівії. Зі мною був її

адвокат, містер Шрон — вона призначила його виконавцем її заповіту, тож

він мусив там бути, — але він якраз перебував у кухні, пішов випити води.

Він цього так і не побачив. Я його сховала. — Вона каже це байдуже, не

соромлячись і не виправдовуючись. — Я відразу ж зрозуміла, що це таке.

Через оце. Той парубок залишив таке саме на кермовому колесі її машини.

Гадаю, ви могли б назвати це його візитною карткою.

Вона тицяє в усміхнене личко в окулярах майже посередині першого аркуша.

Ходжес собі його вже відзначив. Він також упізнав шрифт цього листа, який

він завдяки програмі текстового процесора у своєму комп’ютері вже

ідентифікував як «американська друкарська машинка»[149].

— Коли ви це знайшли?

Вона задумується, вираховуючи, скільки минуло часу.

— Я приїхала на похорон, він відбувався під кінець листопада. А коли

зачитували заповіт, я дізналася, що я єдина спадкоємиця Оллі. Це мусило

відбуватися в перший тиждень грудня. Я спитала в містера Шрона, чи не міг

би він відкласти опис активів і володінь Оллі до січня, бо мені треба

було владнати деяку справу там, у себе в Л.-А. Він погодився. — Вона

впирається в Ходжеса відвертим поглядом своїх блакитних очей, в них

грають іскорки. — Справа, яку я мала владнати, це розлучення з моїм

чоловіком, який був — можу я знову побути вульгарною? — блудливим, обнюханим кокаїном гівнюком.

Ходжес не має бажання ухилятися в ці манівці.

— Ви повернулися до Цукрових Пригірків у січні?

— Так.

— І тоді знайшли цього листа?

— Так.

— Поліція його бачила?

Відповідь він знає, січень був понад чотири місяці тому, але це запитання

треба поставити.

— Ні.

— Чому ні?

— Я вже казала вам! Тому що я їй не довіряю!

Ті іскорки проливаються з її очей, коли вона починає плакати.

8

Вона питається, чи вибачить він її. Ходжес відповідає, що звісно. Вона

зникає, очевидно, щоб опанувати себе і поправити обличчя. Ходжес підбирає

й читає лист, тим часом роблячи невеличкі ковтки кави. Кава дійсно

чудова. От би йому до неї ще парочку печив…

#Шановна Олівіє Трелоні

Я сподіваюся, ви прочитаєте весь цей лист до самого кінця, перш ніж

викинути його геть або спалити. Я знаю, що не заслуговую на вашу увагу, але все одно благаю про неї. Розумієте, я той чоловік, який викрав ваш

«мерседес» і наїхав ним на тих людей. Зараз я палаю так, як може горіти

мій лист, коли ви його спалите; тільки від сорому, й каяття, і скорботи.

Прошу, прошу, прошу, подаруйте мені шанс пояснити! Знаю, я ніколи не

зможу отримати вашого прощення, це зовсім інша річ, і я не це очікую, але, якби я тільки зміг досягнути вашого розуміння, цього було б

достатньо. Чи подаруєте ви мені на це шанс? Прошу. Для публіки я монстр, для телеканалів я чергове джерело кривавих історій, з якими краще

продається рекламний час, для поліції я черговий крутий, якого вони

бажають впіймати і посадити до в’язниці, але ж я також просто людина, точно така, як ви. Ось моя історія.

Я виріс у родині, де панувало фізичне і сексуальне насильство. Мій вітчим

був першим, і знаєте, що відбулося, коли про це дізналася моя мати? Вона

приєдналася до тих розваг! Ви вже припинили це читати? Я вас не ганю, воно огидне, але сподіваюся, що не припинили, тому що я мушу скинути цей

тягар з душі. Не так уже й довго я можу ще «залишатися серед живих», знаєте, я не можу покінчити з життям без того, щоби хтось зрозумів, ЧОМУ

я зробив те, що зробив. Не те щоб я цілком розумів це сам, але, можливо, вам, як «сторонній особі», це вдасться.#

Тут містився Містер Смайлик.

#Те сексуальне насильство тривало, поки мій вітчим не помер від інфаркту, коли мені було 12 років. Мати мені казала, що, якщо я комусь розкажу, то

винним буду сам. Вона казала, що, якщо я покажу загоєні сліди опіків від

сигарет у себе на руках і ногах, і на статевих органах, вона скаже людям, що все те я наробив собі сам. Я був усього лиш дитиною, і думав, що вона

каже правду. Також вона мені розказувала, що, якщо люди мені повірять, тоді її посадять у в’язницю, а мене відправлять до притулку (що, скоріше

за все, було правдою).

Я тримав рота на замку. Іноді «знаний диявол кращий за диявола, якого ти

не знаєш!»

Я дуже погано ріс і був дуже худеньким, бо був надто нервовим, щоб

достатньо їсти, а коли їв, то часто все вибльовував (булімія). Тим самим

і через це з мене знущалися в школі. У мене також розвинулась низка

невро-тичних тиків, таких як поправляння на собі одягу і смикання себе за

волосся (іноді я його виривав жмутами). Через це з мене насміхалися, і не

тільки інші школяри, але також і вчителі.#

Повернулася Джейні Паттерсон, і ось вона знову сидить навпроти нього, п’є

свою каву, але якусь мить Ходжес її ледве зауважує. Він подумки

повертається до тих чотирьох чи п’яти допитів, які він з Пітом проводив з

місіс Т. Він згадує, як вона повсякчас поправляла на собі блузку з

викотом човником. Або осмикувала спідницю. Або торкалася кутиків

стиснутого рота, немов щоб прибирати крихту помади. Або намотувала на

палець завиток волосся і смикала за нього. І таке також.

Він знову повертається до листа.

#Я ніколи не був злим хлопчиком, місіс Трелоні. Я вам присягаюся. Я не

мучив тварин і не бив дітей, які були ще меншими за мене. Я був просто

метушливим сірим мишеням, намагаючись пробиратися через своє дитинство

так, щоб з мене не насміхалися й не знущалися, але успіху в цьому не

досяг.

Я хотів вступити до коледжу, але так і не зміг. Розумієте, все кінчилося

тим, що я доглядаю людину, яка вчиняла мені насильство! Це майже кумедно, правда ж? У Ма трапився інсульт, можливо, через її пияцтво. Так, вона ще

й алкоголічка, чи то була, поки могла дістатися до крамниці, купувати

собі пляшки. Вона вже потроху ходить, але насправді не дуже. Я мушу

допомагати їй дійти до туалету і підтирати, після того як вона «зробить

свої справи». Весь день я працюю на низькооплачуваній роботі (я розумію, мабуть, це щастя — взагалі мати якусь роботу за такого економічного

стану), а потім приходжу додому і доглядаю її, тому що єдине, що я можу

собі дозволити, це щоб в робочі дні тижня на кілька годин приходила одна

жінка. Отаке погане й дурне життя. Я не маю друзів і жодної можливості

підвищення там, де я працюю. Якщо Суспільство щось на кшталт вулика, тоді

я просто звичайний трутень.

Врешті-решт мене це почало бісити. Мені почало хотітися, щоб хтось

поплатився. Мені хотілося від-дячити ударом цьому світу, щоб змусити світ

дізнатися, що я живий. Ви можете це зрозуміти? У вас коли-небудь

траплялися такі почуття? Скоріше за все, ні, оскільки ви багата і, мабуть, маєте найкращих друзів, яких тільки можна купити за гроші.#

Після цієї репліки знову одне з тих усміхнених личок в темних окулярах, немов щоб сказати: то був просто жарт.

#Одного дня це стало вже просто нестерпним і я зробив те, що зробив. Я

нічого заздалегідь не планував…#

«Сучий ти потрух… не планував», — думає Ходжес.

#… і гадав, що шанси на те, що мене впіймають, приблизно 50х50. Але не

переймався. І ЗВІСНО, я не уявляв собі, як це мене потім буде мучити. Я

все ще переживаю відчуття тих ударів, коли я їх збивав, я все ще чую їхні

крики. А потім, коли я подивився новини і побачив, що я убив навіть

немовля, мені нарешті стало цілком зрозуміло, яку жахливу річ я зробив. Я

не знаю, як мені з цим жити далі.

Місіс Трелоні, чому, о чому, о чому ви залишили свій ключ у замку

запалювання? Якби, гуляючи одного раннього ранку, оскільки не міг спати, я його не побачив, нічого цього не трапилося б. Якби ви не залишили ключ

у замку запалювання, та маленька дитина і її мати й зараз були б живими.

Я вас не виню, я певен, що у вас в голові повно власних проблем і тривог, але мені хотілося б, аби все повернулося інакше, і якби ви не забули

витягти той ключ, все й обернулося б інакше. Я не горів би зараз у

пекельному вогні вини і каяття.

Імовірно, ви також переживаєте почуття вини й каяття, і мені вас жаль, бо

дуже скоро ви побачите, якими злостивими можуть бути люди. У теленовинах

і в газетах почнуть обговорювати, як ваша безтурботність зробила можливим

те, що я вдіяв. Ваші друзі перестануть балакати з вами. Вас почне

цькувати поліція. Коли ви зайдете до супермаркету, люди на вас

дивитимуться, а потім починатимуть перешіптуватися між собою. Декому буде

мало перешіптування, і вони «скажуть вам все просто в обличчя». Мене б не

здивувало, якби почалися акти вандалізму проти вашого дому, тому скажіть

людям з вашої служби безпеки (я певен, що вона у вас мається), аби вони

«були насторожі».

Я не сподіваюсь на те, що ви захочете зі мною поспілкуватися, чи, може, я

помиляюсь? О, я не маю на увазі лицем до лиця, але існує одне безпечне

місце, безпечне для нас обох, де ми могли б побалакати за допомогою наших

комп’ютерів. Воно називається «Під Блакитною Парасолькою Деббі». Якщо ви

захочете так зробити, я вже навіть приготував там для вас ім’я

користувача. Це ім’я: «otrelaw19».

Я розумію, що зробила б пересічна людина. Пересічна людина відразу

віднесла б цього листа в поліцію, але дозвольте мені поставити запитання.

Хіба вони зробили для вас щось добре, окрім як зацькували до того, що ви

тепер катуєтеся безсонними ночами? Хоча ось ще яка думка, якщо ви бажаєте

моєї смерті, віддати цей лист в поліцію — гарний спосіб цього досягти, такий само надійний, як приставити мені до скроні пістолет і натиснути

гачок, тому що я сам себе вб’ю.

Яким не божевільним це може здаватися, але ви — єдина особа, яка утримує

мене серед живих. Тому що ви єдина, з ким я можу говорити. Єдина, хто

розуміє, що воно таке — перебувати в Пеклі.

Тепер я буду чекати.

Місіс Трелоні, мені так, так, так ЖАЛЬ.#

Ходжес кладе лист назад на кавовий столик і каже:

— Свята срака.

Джейні Паттерсон киває:

— Точно така реакція була і в мене.

— Він запросив її з ним поспілкуватися…

Джейні кидає на нього скептичний погляд:

— Запросив? Виберіть інший вираз, він шантажував її. «Погоджуйся, бо

інакше я себе вб’ю».

— Тобто ви маєте на увазі, що вона прийняла його пропозицію. Ви бачили

якісь приклади їхнього спілкування? Можливо, разом із цим листом були

якісь роздруківки?

Вона хитає головою.

— Оллі казала нашій матері, що вона спілкується з одним, як вона це

назвала «дуже неприкаяним чоловіком», намагаючись переконати його

звернутися по допомогу, бо він скоїв якусь жахливу річ. Мати тоді

стривожилась. Вона вирішила, ніби Оллі спілкується з тим дуже

неприкаянним чоловіком лицем до лиця, наприклад, десь у парку, в кав’ярні

чи тому подібне. Ви мусите пам’ятати, їй уже під дев’яносто. Про

комп’ютери вона знає, але мало собі уявляє, як вони використовуються

практично. Оллі їй пояснювала, що таке чат-руми — чи то намагалася, — але

я не певна, що з цього насправді зрозуміла мама. Що вона пам’ятає, це те, що Оллі казала, що вона балакає з тим дуже неприкаянним чоловіком під

якоюсь блакитною парасолькою.

— А чи ваша мати пов’язувала того чоловіка з украденим «мерседесом» і

вбивствами біля Міського Центру?

— Вона ні разу не сказала чогось такого, що змусило б мене так вважати.

Короткотермінова пам’ять у неї тепер уже дуже каламутна. Якщо в неї

спитати про бомбардування японцями Перл-Харбора, вона вам точно розкаже, коли саме почула цю новину по радіо і, можливо, який саме диктор її

читав[150]. Спитайте в неї, що вона їла на сніданок, чи навіть де саме

вона зараз перебуває… — Джейні знизала плечима. — Інколи вона може вам

відповісти, а інколи й ні.

— А де саме вона зараз?

— У закладі, який називається «Сонячні акри», миль за тридцять звідси. —

Джейні сміється, безрадісним, без жодної нотки гумору сміхом. — Кожного

разу, як чую цю назву, мені спливають до голови оті старі мелодрами, які

можна побачити на каналі «Тернер Класик Мувіз»[151], де героїню

оголошують несповна розуму і відправляють до якоїсь повної протягів

божевільні.

Вона відвертається, щоб подивитись на озеро. Її обличчя набрало того

виразу, який здається Ходжесу цікавим: трішки меланхолійного і трішки

неспокійного. Що більше він на неї дивиться, то більше вона йому

подобається. Тоненькі зморшки в неї навкруг очей підказують, що це жінка, яка любить сміятися.

— Я знаю, ким би я була в якомусь з тих кінофільмів, — каже вона, так

само дивлячись на яхти, що грайливо ковзають по воді. — Отією умисливою

сестрою, що разом з цілою купою грошей успадковує догляд за кимсь зі

своїх старих батьків. Жорстокою сестрою, яка залишає при собі гроші, але

відправляє свою Стару Матір до якоїсь жаскої садиби, де на вечерю старих

годують «Алпо»[152] і залишають їх на всю ніч лежати у власній сечі. Але

в «Сонячних» зовсім не так. Там насправді дуже гарно. Хоча й недешево, звісно. І мама сама попросилась туди.

— Йо?

— Йо, — передражнює його Джейні, трохи при цьому морщачи носа. — А ви

часом не пам’ятаєте її сиділку, місіс Ґрін? Алтею Ґрін?

Ходжес ловить себе на тому, що лізе до кишені, щоб уточнити в заведеному

для цієї справи записнику, якого там більше немає. Але після

кількасекундного розмислу він пригадує сиділку й без нього. Висока

статечна жінка в білому, яка, здавалося, не ходить, а пливе. З масою

кучерявого сивіючого волосся, через яке вона скидалася на Ельзу Ланчестер

з «Нареченої Франкенштайна»[153]. Вони з Пітом у неї ще питалися, чи

помітила вона припаркований біля бровки «мерседес» місіс Трелоні, коли

йшла звідси ввечері того четверга. Вона відповіла, що цілком певна, що

той там стояв, що для дуету Ходжеса й Гантлі означало, що вона в цьому

зовсім не впевнена.

— Йо, я її пам’ятаю.

— Вона оголосила, що йде у відставку майже відразу по тому, як я приїхала

сюди з Лос-Анджелеса. Сказала, що у шістдесят чотири вже не впевнена в

тому, що здатна компетентно поратися біля пацієнтки, яка страждає на

такий серйозний розлад, і трималася свого рішення навіть після того, як я

запропонувала найняти їй на допомогу ще одну сиділку — двох, якщо вона

побажає. Гадаю, її вжахнув той публічний резонанс, який викликала Бійня

при Міському Центрі, але якби там було тільки це, вона, можливо, залишилась би.

— Самогубство вашої сестри стало останньою соломинкою?

— Я майже цілком впевнена, що саме так і було. Я не можу сказати, ніби

Алтея з Оллі були задушевними подружками чи щось на кшталт того, але вони

були в добрій злагоді й доглядали маму, як зіницю ока. Тепер для неї

найкраще місце «Сонячні», і мама там відчуває полегшення. Принаймні в

найкращі її дні. Я також. Перш за все, вони там краще тамують її біль.

— Якби я поїхав туди з нею побалакати…

— Вона могла б пригадати трішки чогось або й зовсім нічого. — Джейн

відвертається від озера і дивиться на нього прямо. — Ви беретеся за цю

роботу? Я продивилася ставки приватних детективів у мережі й готова

віддячити значно краще. П’ять тисяч доларів за тиждень, плюс витрати.

Мінімум вісім тижнів.

«Сорок тисяч за вісім тижнів роботи», — чудується Ходжес. Може, він і

зміг би стати Філіпом Марло, врешті-решт. Він уявляє себе в зачуханому

двокімнатному офісі, до якого веде коридор дешевої офісної будівлі.

Найняв собі запаморочливу секретарку з ім’ям на кшталт Лола або Велма.

Звісно, брутально красномовну блондинку. У дощові дні ходив би в плащі й

коричневій федорі[154], насунувши капелюх на одну брову.

Анекдот. І не це його приваблює. Привабливість полягає в тому, щоб сидіти

у «Лей-Зі-Бої», дивлячись на пані суддю й напихаючись перекусками. Йому

також подобається перебувати у звичному строї. Але понад те. Він пішов з

Департаменту поліції, полишивши не зав’язані ниточки. Піт ідентифікував

озброєного грабіжника ломбардів і ще схоже на те, що невдовзі він разом з

Ізабель Джейнз може заарештувати Доналда Дейвіса, цього тупака, що вбив

власну дружину, а потім вийшов на телебачення, сяючи своєю славною

усмішкою. Хай щастить Піту й Іззі, проте ні Дейвіс, ані любитель

вламуватися з дробовиком до ломбардів не є найбільшим виграшем у цьому

казино.

«Авжеж, — думає він, — краще б цей Містер Мерседес мене не чіпав. І місіс

Т. також. Краще б він і її також не чіпав».

— Білле? — Джейні клацає пальцями, ніби артист-гіпнотизер, що виводить з

трансу свого пацієнта. — Біллі, ви тут?

Він повертається увагою до неї, жінки на половині її четвертого десятка, яка не боїться сидіти в яскравому сонячному світлі.

— Якщо я відповім «так», вам треба буде найняти мене як вашого

консультанта з безпеки.

У неї зачудований вигляд.

— Це як ті люди, що працюють у «Невсипущій охоронній службі» там, у

Підгірках?

— Ні, не як вони. По-перше, вони ліцензовані. А я ні. — «Я ніколи не мав

у цьому потреби», — думає він. — Я буду просто приватним охоронцем, типу

як оті парубки, що працюють у центрових нічних клубах. Боюся, з витрат на

це ви нічого не зможете списати у вашій декларації про прибутки.

Зачудування переростає у посмішку і знову, як перед тим, у неї морщиться

ніс. Доволі захопливе видовище, на думку Ходжеса.

— Не переймайтесь, на той випадок, якщо ви не знаєте, я буквально купаюся

в грошві.

— Чого я намагаюся досягнути, Джейні, так це повної відвертості. У мене

нема ліцензії приватного детектива, що не завадить мені ставити

запитання, але як я зможу діяти без поліцейського значка або посвідчення

приватного дознавача, залишається ще побачити. Це як попросити сліпого

прогулятися містом без його собаки-поводиря.

— Напевне ж існує зв’язок між старими приятелями по Деператменту поліції?

— Існує, але якби я намагався ним скористатися, я поставив би в негарну

позицію і старих приятелів, і самого себе.

Те, що він уже встиг це зробити, покачавши з Піта інформацію, не та

новина, якою він буде з нею ділитися по такому короткому знайомству.

Він піднімає лист, який йому показала Джейні.

— По-перше, якщо я погоджуся залишити це між нами двома, я винен у

приховуванні речового доказу. — Те, що він уже приховує ідентичний лист, також інформація, якої їй не варто знати. — Принаймні в технічному сенсі.

А приховування — це злочинна дія.

На ній відбивається замішання:

— О Боже мій, я ніколи про це не думала.

— З іншого боку, я сумніваюся, щоб у цьому малося щось поживне для

криміналістів. Будь-який лист, що упав до поштової скриньки хоч на

Марлборо-стрит, хоч на Лоубраяр-авеню, є чи не найбільш анонімною у світі

річчю. Були колись часи — я добре їх пам’ятаю, — коли можна було

порівняти літери в листі зі шрифтом машинки, на якій його було

надруковано. Тобто, якщо ти спромігся знайти саму машинку. То була річ

надійна, як відбитки пальців.

— Але цей лист не друкований.

— Атож. Лазерний принтер. Що означає — ніяких слабких відбитків «А» або

кривуватих літер «Т». Отже, не так багато я й приховуватиму.

Звичайно, приховування залишається приховуванням.

— Я готовий взятися за цю роботу, Джейні, але п’ять тисяч на тиждень — це

сміховинно. Я прийму чек на дві, якщо ви бажаєте його виписати. І

виставлю вам рахунок по видатках.

— Це й зблизька не здається достатнім.

— Якщо я до чогось доберуся, ми зможемо поговорити про бонус.

Але він не думає, що прийме якийсь бонус, якщо навіть зможе загнати

Містера Мерседеса в глухий кут. Не після того, як він прийшов сюди уже

цілком налаштований на пошуки цього сучого сина, щоб солодкими теревенями

вмовити її йому допомогти.

— Гаразд. Домовилися. І дякую вам.

— Нема за що. А тепер розкажіть мені про ваші стосунки з Олівією. Усе, що

я знаю, це те, що вам звично називати її Оллі, а мені потрібно більше.

— Це забере якийсь час. Хочете ще чашку кави? І трохи печива до неї? У

мене є лимонні коржики.

Ходжес погоджується на перше і на друге.

9

— Оллі.

Джейні промовляє це, а потім замовкає на час настільки довгий, що Ходжес

встигає відпити кави з нової чашки і з’їсти коржик. Потім, схрестивши

ноги, вона знову відвертається до вікна і вітрильних човнів, і питається, не дивлячись на нього:

— Ви коли-небудь любили людину, яка вам не подобалася?

Ходжес думає про Коріну та ті бурхливі півтора року, що передували

остаточному розриву.

— Так.

— Тоді ви зрозумієте. Оллі була моєю старшою сестрою, старшою на вісім

років. Я її любила, але коли вона поїхала вчитися в коледжі, я була

найщасливішою дівчинкою в усій Америці. А коли через три місяці вона

звідти вилетіла і мерщій повернулась додому, я почувалася, як та втомлена

дівчинка, якій доводиться завдавати знову собі на плечі великий клунок із

цеглою, після того як їй було дозволено його на якийсь час опустити. Вона

не ставилася до мене зле, ніколи мене не обзивала, не смикала за коси, не

знущалася з мене, коли я поверталася додому з молодшої школи, тримаючись

за руки з Маркі Саллівеном, але коли вона була вдома, ми завжди

перебували в Жовтому Стані[155]. Ви розумієте, що я маю на увазі?

Ходжес не зовсім щодо цього впевнений, але все одно киває.

— Від їжі їй нудило в шлунку. У неї з’являлися висипи, коли вона будь від

чого нервувалася; співбесіди з роботодавцями — то було найгірше, хоча

врешті-решт вона отримала місце секретарки. Вона мала добру кваліфікацію

і була дуже миловидною. Ви це знали?

Ходжес видає якийсь ухильний звук. Якби йому випало відповідати чесно, він міг би сказати: «Я можу в це повірити, тому що бачу це в вас».

— Одного разу вона погодилася повести мене на концерт. Виступали «Ю

Ту»[156], і я дико хотіла їх побачити. Оллі вони також подобалися, а

надвечір перед концертом вона почала блювати. Їй було так погано, що

батьки кінець-кінцем повезли її до клініки невідкладної допомоги, а мені

довелося залишитися вдома, дивитися телевізор, замість того щоб танцювати

поґо й верещати перед Боно[157]. Оллі божилася, що то було харчове

отруєння, але ми всі тоді їли однакову їжу, але нікому іншому не стало

погано. То був стрес, ось що то було. Чистісінький стрес. Хтось

розказуватиме мені про іпохондрію? З моєю сестрою, для котрої кожний

головний біль означав пухлину мозку, а кожний прищик — рак шкіри. Якось у

неї трапився кон’юктивіт і цілий тиждень вона провела у впевненості, що

ось-ось осліпне. Менструації в неї… то були просто фестивалі фільмів

жахів. Вона ставала лежачою хворою, поки вони не закінчувалися.

— І все одно вона не втрачала роботу?

Відповідь Джейні суха, як Долина Смерті[158]:

— Менструації в Оллі зазвичай тривали точно сорок вісім годин, і завжди

припадали на вікенд. То було чудо дивне.

— О, — Ходжесу несила було придумати якусь іншу реакцію у відповідь.

Джейні кілька разів пучкою пальця крутить на кавовому столику лист, а

потім піднімає на Ходжеса оті свої світло-сині очі.

— Він тут використовує одну фразу — щось про невротичні тики. Ви це

помітили?

— Так.

Ходжес помітив дуже багато й інших деталей у цьому листі, здебільшого, як

у багатьох моментах, він скидається на негативний відбиток того листа, який отримав він.

— У моєї сестри також вистачало власних. Ви могли помітити деякі з них.

Ходжес смикає на собі краватку в один бік, а потім в інший.

Джейні вишкіряється:

— Так, це один з них. Було ще чимало й інших. Мацати вмикачі світла, щоб

перевірити, чи вони вимкнуті. Після сніданку вимикати з розетки тостер.

Перед тим, як кудись вийти, вона завжди промовляла «хліб-з-маслом», бо

вважається, якщо так зробиш, то пригадаєш усе, про що забув. Я пам’ятаю, одного дня вона мусила відвезти мене машиною до школи, бо я запізнилася

на автобус. Мама з татом тоді вже пішли на роботу. Ми проїхали уже

півдороги туди, і раптом її охопила впевненість, що вдома залишилася

ввімкнутою духовка. Ми мусили розвернутися, поїхати назад і перевірити.

Нічого неможливо було вдіяти. Духовка, звісно, була вимкнута. Я потрапила

в школу тільки на другий урок і отримала свою першу й єдину заборону

виходити на перерву. Я тоді страшенно розізлилася. Я часто злилася на

неї, але й любила її також. Мама, тато, ми всі її любили. То було ніби

вродженим почуттям. Але повірте, вона була іще той мішок із цеглою.

— Надто нервова, щоб виходити між люди, а проте це їй не завадило не

просто вийти заміж, а вийти за великі гроші.

— Насправді вона вийшла за рано лисіючого клерка з тієї інвестиційної

компанії, в якій сама працювала. Кент Трелоні. Сущий фрік — я

використовую це слово ласкаво — закоханий у відеоігри. Він почав

вкладатися в деякі з компаній, що створювали ті ігри, і ті інвестиції

йому відплатилися. Моя мати казала, що він має чарівний доторк, а тато

казав, що він тупо удачливий, але справа була не в тому і не в іншому.

Він знав цю тему, ото й усе, а те, чого не знав, він вивчав, наче роботу

робив. Коли під кінець сімдесятих вони побралися, вони були всього лиш

заможними. А потім Кент відкрив для себе «Майкрософт».

Вона відкидає назад голову і розряджається щирим реготом, лякаючи його.

— Вибачте, — каже вона. — Просто подумалось про суто американську іронію

в усьому цьому. Я була миловидною, а також добре пристосованою і

компанійською. Якби я взяла участь у якому із конкурсів краси — які, якщо

бажаєте знати, я називаю м’ясними шоу для чоловіків, але навряд чи ви

бажаєте, — я б завиграшки отримала титул Міс Конгеніальність. Багато

подружок, багато друзів, багато телефонних дзвінків і багато побачень. У

старшому класі Католицької середньої школи я керувала орієнтацією

новачків і чудово робила цю роботу, якщо наважитися так казати про

себе[159]. Загоювала чимало чужих нервів. Моя сестра була такою ж

гарненькою, але вона була невротичкою. З обсесивно-компульсивним

розладом. Якби вона бодай колись узяла участь у конкурсі краси, вона б

обригала собі весь купальний костюм.

Джейні знову коротко регоче. І знову чергова слізка стікає їй по щоці.

Вона витирає її сподом долоні.

— Отут-то й полягає та іронія. Міс Конгеніальність зв’язується з

нанюханим коксом гівноїдом, а Міс Нервозність підчеплює собі в чоловіки

доброго парубка, грошоробця, який ніколи її не надурить. Ви це втямлюєте?

— Йо, — каже Ходжес. — Атож.

— Олівія Вортон і Кент Трелоні. Залицяння майже з такими ж шансами на

успіх, як народження здоровою шестимісячної дитини. Кент постійно

запрошував її на побачення, а вона постійно йому відмовляла. Нарешті вона

погодилася з ним повечеряти — просто, щоб він припинив її турбувати, сказала тоді вона — і коли вони приїхали в ресторан, вона заціпеніла. Не

могла вийти з машини. Трусилася, як той листочок. Деякі хлопці на тому б

і здалися, але не Кент. Він повіз її в «МакДоналдс» і купив у віконечку, не виходячи з машини, найдешевші страви. Вони з’їли їх на парковці.

Гадаю, вони робили так багато разів. Вона ходила з ним у кіно, але завжди

мусила сідати біля проходу. Казала, що, сидячи всередині, вона

задихається.

— Леді з усіма можливими дзвіночками й свисточками.

— Мої мама з татом роками намагалися вмовити її показатися

психотерапевту. Там, де вони зазнали невдачі, успіху досяг Кент.

Психотерапевт посадив її на пігулки, і їй стало краще. У неї відбувся

один із тих її патентованих нападів тривожності в день весілля — я була

тією, хто тримав фату, поки вона блювала в церковному туалеті, — але вона

пройшла крізь це. — Джейні мрійливо усміхається й додає: — Вона була

красивою нареченою.

Ходжес сидить тихо, причарований образом Олівії Трелоні до того, як вона

стала Пресвятою Дівою Блузок З Викотом Човником.

— Після того, як вона вийшла заміж, ми віддалилися. Як то інколи буває з

сестрами. Ми бачилися з нею з півдюжини разів на рік, поки не помер наш

батько, а після того навіть менше.

— День Подяки, Різдво та Четверте липня?

— Загалом так. Я помітила, як повертається дещо з того її старого лайна, а коли помер Кент — там був інфаркт, — все воно повернулося назад. Вона

схудла на цілу тонну. Знову повернулася до того жахливого одягу, який

вона носила ще в старших класах і коли працювала в офісі. Дещо з того я

бачила, коли приїздила відвідати її й маму, дещо, коли ми говорили по

«Скайпу»[160].

Він розуміюче киває:

— У мене є друг, який повсякчас намагається мене до цього привернути.

Вона з усмішкою позирає на нього:

— Ви традиціоналіст, чи не так? Я маю на увазі насправді.

Усмішка її вицвітає.

— Останній раз, коли я бачилася з Оллі, це було в травні минулого року, невдовзі після тієї події біля Міського Центру. — Джейні вагається, і

потім називає її справжнім ім’ям. — Тієї бійні. Вона була в жахливому

стані. Сказала, що копи її цькують. Це правда?

— Ні, але вона вважала, що ми саме це робимо. Це правда, що ми її

неодноразово допитували, тому що вона продовжувала наполягати, що витягла

ключ і замкнула «мерседес». Це створювало для нас певну проблему, бо в

машину не вламувалися і її не заводили замиканням контактів. Що ми

нарешті вирішили… — Ходжес зупиняється, думаючи про того товстого

сімейного психолога, який виходить на сцену о четвертій кожного буденного

дня. Того, який спеціалізується на проривах крізь стіну відмовлення.

— Ви вирішили нарешті що?

— Що їй нестерпно подивитися правді в лице. Це схоже на сестру, разом з

якою ви виросли?

— Так, — Джейні показує на лист. — Ви припускаєте, що вона кінець-кінцем

сказала правду цьому парубку? На тій «Блакитній Парасольці Деббі»? Ви

вважаєте, саме тому вона взяла мамині пігулки?

— Не існує способу, упевнитися.

Але Ходжес думає, що саме так і сталося.

— Вона покинула приймати свої антидепресанти. — Джейні знову дивиться

крізь вікно на озеро. — Вона не призналася, коли я її спитала, але я

знала. Вона їх ніколи не любила, казала, що від них у неї голова стає

ватною. Вона приймала їх заради Кента, а як Кента не стало, вона приймала

їх заради нашої матері, але після Міського Центру… — вона хитає головою, глибоко зітхає. — Я достатньо вам розказала про її ментальний стан, Білле? Бо є ще багато всякого, якщо воно вам потрібне.

— Гадаю, я вже отримав картину.

Вона хитає головою в безпорадному зачудуванні:

— Таке враження, ніби той парубок її знав.

Ходжес не каже те, що здається йому очевидним, головним чином тому, що

має власного листа для порівняння: саме так. Якимсь чином той знав.

— Ви сказали, що в неї був обсесивно-компульсивний розлад. До такого

ступеня, що вона розверталася і їхала назад, щоб перевірити, чи не

ввімкнута духовка.

— Так.

— Чи здається вам імовірним, щоб така жінка забула ключ у замку

запалювання?

Джейні довго не відповідає. Нарешті вона промовляє:

— Взагалі-то, ні.

Ходжесу теж у таке не віриться. Для всього надходить перший раз, звичайно… проте… а чи вони з Пітом бодай коли обговорювали цей аспект

справи? Він не певен, але гадає, що, можливо, обговорювали. Тільки вони

не знали всієї глибини ментальних проблем місіс Т. Звідки їм було?

Він питає:

— А самі коли-небудь пробували зайти на той сайт, на «Блакитну

Парасольку»? Скориставшись тим ім’ям, яке він їй дав?

Вона дивиться на нього, ошелешена.

— Мені таке ніколи навіть на думку не спадало, а якби навіть так, мені

було б надто лячно від того, що я там можу знайти. Гадаю, саме тому ви

тут детектив, а я клієнтка. А ви спробуєте це зробити?

— Я не знаю ще, що я спробую. Мені треба про це подумати, а ще треба

проконсультуватися з одним хлопцем, який знає про комп’ютери більше за

мене.

— Не забудьте занотувати його гонорар.

Ходжес каже, що не забуде, думаючи, що бодай Джерому Робінсону буде з

цього щось добре, не важить, які там випадуть карти. А чом би й ні?

Восьмеро людей загинули біля Міського Центру, ще троє стали довічними

каліками, але Джером все одно мусить вчитися в коледжі. Ходжесу

пригадується стара примовка: «Навіть у найпохмуріший день сонце світить

котромусь собаці в гузно».

— Що далі?

Ходжес підбирає лист і підводиться.

— Далі я віднесу це до найближчого місця, де його можна скопіювати. А

потім поверну вам оригінал.

— У цьому нема потреби. Я зісканую лист в комп’ютер і принтером надрукую

вам копію. Давайте сюди.

— Справді? Ви вмієте це робити?

Очі в неї усе ще червоні після плачу, але погляд, який вона йому дарує, веселий.

— Дуже добре, що у вас є якийсь комп’ютерний експерт за викликом, —

мовить вона. — Я зараз же повернуся. А ви тим часом з’їжте іще коржик.

Ходжес з’їдає три.

10

Коли вона повертається з копією листа, він складає папір і ховає собі до

внутрішньої кишені піджака.

— Оригіналу варто лежати в сейфі, якщо такий тут мається.

— Є один сейф у Цукрових Пригірках — так годиться?

Мабуть, що так, але Ходжеса не приваблює така ідея. Занадто багато

потенційних покупців топчуться там туди-сюди. Можливо, це й дурня, але

вже так, як є.

— Ви маєте приватний депозитний сейф?

— Ні, але я могла б собі орендувати. Я користуюся «Банк оф Америка», це

лише за два квартали звідси.

— Це мені сподобалося б більше, — каже Ходжес, ідучи до дверей.

— Дякую вам за все, — промовляє вона, простягаючи обидві руки. Немов він

щойно запросив її на танок. — Ви не уявляєте, яке це полегшення.

Він бере запропоновані руки, легенько їх потискає, і відпускає, хоча

радий був би тримати їх довше.

— Іще два питання. Перше: ваша мати. Як часто ви її відвідуєте?

— Через день, чи десь так. Інколи я привожу їй їжу з одного іранського

ресторану, який подобався їй з Оллі — на кухні «Сонячних акрів» те все

залюбки розігрівають, — а інколи я привожу їй один-два DVD диски. Вона

любить старі кіна, типу як з Фредом Астером і Джинджер Роджерз[161]. Я

завжди їй щось привожу, і вона завжди рада побачити мене. У її гарні дні

вона бачить мене. У погані вона часто називає мене Олівією. Або

Шарлоттою. Це моя тітка. Також у мене є ще дядько.

— Наступного разу, коли в неї буде гарний день, вам треба зателефонувати

мені, тоді я зможу поїхати туди, побачитися з нею.

— Гаразд. Я поїду з вами. А яке інше питання?

— Той адвокат, якого ви згадували. Шрон. Він на вас справив враження

компетентного?

— Найгостріший ніж у шухляді, таке моє враження.

— Якщо я таки щось з’ясую, можливо, навіть визначу ім’я цього парубка, нам буде потрібен хтось саме такий. Ми підемо до нього, ми передамо йому

листи…

— Листи? Я знайшла тільки цей один.

Ходжес думає: «От лайно». Потім перегруповується:

— Я маю на увазі цей лист і копію.

— О, авжеж.

— Якщо я знайду цього парубка, далі вже робота поліції — арештовувати

його і висувати обвинувачення. Робота Шрона — подбати, щоб не

заарештували нас за те, що перейшли межі, розслідуючи цю справу

самостійно.

— Це ж мусить бути кримінальне законодавство, правда? Я не впевнена, що

він займається такими справами.

— Імовірно, ні, але якщо він добрий фахівець, він знає когось, хто цим

займається. Когось такого, хто не гірший за нього. Ми на цьому

узгодилися? Треба, щоб ми дійшли згоди. Я готовий понишпорити там і там, але якщо справа обернеться годною для поліції, ми її передаємо їм.

— Мене це влаштовує, — каже Джейні. Потім вона зводиться навшпиньки, кладе долоні на плечі його занадто тісного піджака і відтискає йому на

щоці поцілунок. — Я думаю, ви добрий чоловік, Білле. І правильний для

цієї справи.

Він відчуває той поцілунок всю дорогу до ліфта. Гарна маленька тепла

плямка. Він радий, що завдав собі клопоту поголитися перед тим, як іти з

дому.

11

Безкінечно падає срібний дощ, але молода пара — коханці? друзі? — в

безпеці й сухості під блакитною парасолькою, яка комусь належить, радше

за все, комусь вигаданому на ім’я Деббі. Цього разу Ходжес помічає, що, схоже, там промовляє щось хлопець, а очі дівчини розширені, наче у

здивуванні. Може, він якраз робить їй пропозицію вийти за нього?

Джером пробиває цю романтичну думку, наче надуту кульку.

— Скидається на порносайт, авжеж?

— Цікаво, що такий юний кандидат на Лігу Плюща, як ти, знає про

порносайти?

Вони сидять поруч один одного в кабінеті Ходжеса, дивлячись на стартову

сторінку «Блакитної Парасольки». Оделл, ірландський сетер Джерома, лежить

позаду них на спині, розчепіривши задні лапи, язик звисає набік з рота, в

доброму гуморі й задумі він дивиться на стелю. Джером привів його на

шворці, але тільки тому, що такий закон у межах міста. Оделл достатньо

вихований, щоб триматися подалі від проїжджої частини і безпечний для

перехожих, наскільки це можливо для собаки.

— Я знаю те, що й ви знаєте, і що знає кожен, хто має комп’ютера, —

відповідає Джером. У своїх слаксах-хакі, сорочці Ліги Плюща з ґудзиками

до самого низу й коротко підстриженою шапочкою кучерявого волосся він

здається Ходжесу схожим на молодого Барака Обаму, тільки вищий. Джером

має зріст шість-і-п’ять[162]. І довкола нього легенький, приємно

ностальгійний аромат лосьйону після гоління «Олд Спайс»[163]. —

Порносайтів густіше, ніж мух на переїханій тварині на дорозі. Сновигаючи

в неті, ти на них неуникно натикаєшся. І ті, що мають найневинніші назви, зазвичай найбільше навернені.

— Навернені чим?

— Того типу картинками, які можуть призвести до вашого арешту.

— Дитяче порно, ти маєш на увазі?

— Або порно з тортурами. Дев’яносто дев’ять відсотків отого, де батоги та

ланцюги, то постановки. Але залишається один відсоток… — Джером знизує

плечима.

— І ти звідки це знаєш?

Джером дарує йому погляд — прямий, щирий, відкритий. Він не роблений, він

такий, яким є насправді, і це те, що найбільше подобається Ходжесу в

цьому хлопці. Його мати й батько такі самі. Навіть його маленька

сестричка.

— Містере Ходжес, геть усі це знають. Хто молодший тридцяти, тобто.

— Колись, у минулі дні, люди казали: «Не довіряй нікому старшому

тридцяти».

Джером усміхається.

— Я їм довіряю, але, коли заходиться про комп’ютери, жахливо багато з них

стають безпомічними. Вони б’ють свої апарати, а потім очікують, що ті

будуть працювати. Вони стрімголов відкривають файли, причеплені до

електронних листів. Вони заходять на такі, як ось цей, веб-сайти, а потім

раптом їхній комп’ютер перетворюється на «Hal 9000» і починає

завантажувати картинки з підлітками-ескортерками або відео терористів, де

показано, як людям відрубують голови.

У Ходжеса на кінчику язика вертілося запитання, хто такий «Hal 9000»[164]

— для нього це звучить, як поганяло якогось гангстера, — але згадка про

терористичні відео його відволікає.

— Таке насправді трапляється?

— Відомі випадки. А потім… — Джером стискає руку в кулак і щиколотками

пальців стукає себе по тімені. — Тук-тук-тук, національна безпека в тебе

під дверима. — Він розкриває кулак, щоб показати пальцем на парочку під

блакитною парасолькою. — Але з іншого боку, це може бути лише тим, чим

воно себе представляє, розмовним сайтом, де сором’язливі люди можуть

стати друзями з електронного листування. Ну, знаєте, клуби самотніх

сердець. Чимало людей таким чином шукають любові, чоловіче. Нумо, подивимося.

Він простягає руку до мишки, але Ходжес хапає його за зап’ясток. Джером

запитально дивиться на нього.

— Не дивися на моєму комп’ютері, — каже Ходжес. — Подивися на своєму.

— Якби ви попросили мене принести мій ноутбук…

— Зроби це сьогодні ввечері, і буде гаразд. А якщо тобі трапиться вчепити

якийсь вірус, що цілком пожере твій комп’ютер, я виставлю стільки грошей, скільки тобі буде потрібно для нової цифродробарки.

Джером позирає на нього поглядом, повним зверхнього подиву:

— Містере Ходжес. Я маю найкращу програму з виявлення й усування вірусів, яку лишень тільки можна купити за гроші, і другу за надійністю, яка

дублює першу. Будь-яку заразу, що спробує пробратися в мій комп’ютер, буде вмент прибито.

— Воно може туди лізти не для того, щоб з’їсти, — мовить Ходжес. Він

пам’ятає, як сказала сестра місіс Трелоні: «Таке враження, ніби той

парубок її знав». Воно може залізти, щоб спостерігати.

Джером не виглядає занепокоєним, вигляд у нього азартний.

— Як ви натрапили на цей сайт, містере Ходжес? Ви полишили бути

пенсіонером? Ви, типу, у якійсь справі?

Ніколи Ходжес не шкодував про відсутність Піта Гантлі так гостро, як

тепер: партнер по тенісу, з яким блискавично перекидаєшся, тільки не

зеленими пухнастими м’ячиками, а ідеями і припущеннями. Він не має

сумнівів, що Джером міг би виконувати цю функцію, у нього добрий розум, він уже продемонстрував талант у дедуктивному заповненні прогалин… але

йому ще рік до права голосувати, і чотири роки до легальної купівлі собі

алкогольної випивка, а отже, це може бути небезпечним.

— Просто зазирни на цей сайт для мене, — каже Ходжес. — Але перш ніж це

робити, понишпори в інтернеті. Подивися, що ти зможеш знайти про нього.

Що мені хотілося б дізнатись найбільше, це…

— Чи є в нього фактична історія, — перериває його Джером, знову

демонструючи той свій чудовий дар дедукції. Чи як то воно зветься —

передісторія. Ви хочете з’ясувати, чи це не солом’яне опудало, поставлене

тільки для вас одного.

— Знаєш, — мовить Ходжес, — тобі варто покинути виконувати «діля» для

мене, а знайти собі роботу в якійсь з отих комп’ютерно-лікувальних

компаній. Ти, мабуть, заробляв би набагато більше грошви. У зв’язку з чим

я згадав, що ти мусиш назвати мені ціну цієї роботи.

Джером ображений, але не пропозицією гонорару.

— Ті компанії, то для фріків із поганими соціальними навичками. — Він

тягнеться рукою собі за спину і чухає темно-руде хутро Оделла. Оделл

вдячно стукотить хвостом. Хоча, ймовірно, йому більше до вподоби був би

сендвіч із біфштексом. Є тут фактично одна така зграя, вони ще їздять на

«фольксвагенах-жуках». Більших фріків за них іще пошукати. «Дискаунт

Електронікс»… ви їх знаєте?

— Звичайно, — відповідає Ходжес, думаючи про той рекламний проспект, який

він отримав у пошті разом з гадючим анонімним листом.

— Їм би могла сподобатися така ідея, бо вони якраз тримають такий бізнес, тільки в них це називається «Кібер-Патруль», і «фольксвагени» в них не

чорного, а зеленого кольору. Плюс, існує багацько незалежних. Подивіться

в мережі, тільки в нашому місті їх знайдеться сотні дві. Моя дума, краще

робить для вас діля, маса Ходжес.

Джером клікає мишкою, закриваючи сайт «Під Блакитною Парасолькою Деббі», і повертається до екранної заставки Ходжеса, роль якої в нього виконує

фотографія Еллі, тієї Еллі, якою вона була в п’ять рочків, коли все ще

думала, ніби її батько — Бог.

— Але оскільки вас це тривожить, я вдамся до запобіжного заходу. У шафі в

мене стоїть древній «айМак», на якому нема нічого, окрім дечого з «Атарі»

та ще якоїсь іншої пліснявої старовизни[165]. Я скористаюся ним, щоб

перевірити цей сайт.

— Гарна ідея.

— Що-небудь ще я можу для вас зробити сьогодні?

Ходжес уже відкрив було рота, щоб промовити «ні», але вкрадений

«мерседес» місіс Т. все ще дражнить його. Щось у тому є вельми

неправильне. Він відчував це тоді й відчуває ще дужче зараз — так сильно, що майже його бачить. Проте з майже ніколи не можна було виграти ляльки-

пупсика на сільському ярмарку. Та неправильність — це той м’ячик, по

якому він хоче вдарити, і мати когось, хто відбив би його йому назад.

— Ти міг би вислухати одну історію, — каже він. Подумки він уже зліпив

вигаданий сюжет, який торкнеться усіх основних точок. Хтозна, можливо

Джером свіжим оком помітить щось таке, що недобачив він. Малоймовірно, але не неймовірно. — Хочеш її почути?

— Звичайно.

— Тоді візьми Оделла на швору. Ми прогуляємося до «Великих ласунів». Я

вже готовий вимазати собі обличчя в полуничному.

— Може, раніше, ніж туди дістанемося, ми побачимо фургон Містера

Смаколика? — каже Джером. — Той парубок весь останній тиждень їздив по

району, і в нього є страшенно смачні штуки.

— Було б ще краще, — погоджується, підводячись, Ходжес. — Ходімо.

12

Вони йдуть униз пагорбом до маленького торговельного центру на перехресті

Харпер-ровд і Ганновер-стрит з Оделлом, що м’яко ступає між ними на

послабленій шворці. За дві милі звідси їм видно будівлі центральної

частини, Міський Центр і Арт-культурний комплекс Середнього Заходу

домінують серед скупчення хмародерів. На думку Ходжеса, АКС не належить

до найгарніших творінь Ю. М. Пея[166]. Не те щоб хтось бодай колись

рахувався з його думкою з цього питання.

— То, що там за історія-траторія? — питає Джером.

— Ну, — мовить Ходжес, — скажімо, є такий парубок з давньою пані-

подругою, яка живе у центрі міста. Сам він живе у Парсонвілі.

То муніципальний округ відразу за Цукровими Пригірками, не такий

шикарний, але далебі не нетрища.

— Дехто з моїх друзів називають той Парсонвіл Вайтвілем, — зауважує

Джером. — Я чув, так одного разу сказав мій батько, і мама наказала йому

замовкнути з расистськими теревенями.

— Угу.

Друзі Джерома, ті, що чорношкірі, мабуть, називають Цукрові Пригірки

також Вайтвілем, що додає Ходжесу впевненості в тому, що принаймні з

топографією він не помилився.

Оделл зупиняється проінспектувати квіти місіс Мельбурн. Джером відсмикує

його геть, перш ніж пес залишить там свій підпис.

— Ну, як там не є, — продовжує Ходжес, — та його давня пані-подружка має

квартиру в кондомініумі в районі Бенсон-Парк — це Віланд-авеню, Бренсон-

стрит, Озерна авеню, та частина міста.

— Теж гарно.

— Йо. Він приїздить до неї три-чотири рази на тиждень. Пару разів на

тиждень він водить її десь повечеряти або в кіно й залишається в неї на

ніч. Коли так робить, він залишає машину — добру машину, «бімер»[167] —

на вулиці, тому що район там порядний, добре контролюється поліцією, повно отих потужних дугових натрієвих ліхтарів. А ще й парковка там

безкоштовна від сьомої вечора до восьмої ранку.

— Мав би я «бімера», я ставив би його там в якомусь з гаражів і навіть не

думав би про безкоштовну парковку, — каже Джером і знову тягне за шворку.

— Оделл, припини, пристойні собаки не їдять з риштака.

Оделл озирається через плече і пускає одне око під лоба, немов кажучи:

«Звідки тобі знати, що роблять пристойні собаки».

— Ну, в багатих людей іноді бувають дивні уявлення про економію, — мовить

Ходжес, думаючи про пояснення місіс Т. причин, чому вона саме так робила.

— Якщо ви так кажете.

Вони вже майже дійшли до торговельного центру. Спускаючись з пагорба, вони чули дзеленькання морозивного фургона, одного разу зовсім близько, але воно знову затихає, коли водій, Містер Смаколик, прямує до кварталу

новобудов північніше Харпер-ровд.

— Отже, якось ввечері у четвер той парубок, як звичайно, приїздить із

візитом до своєї пані. Він ставить машину, як звичайно — щойно закінчився

діловий день, там повно всякого роду парковочних місць, — і замикає

машину, як звичайно. Вони з його пані йдуть пішки неподалік, до

ресторану, приємно там вечеряють, потім ідуть назад. Його машина стоїть

на тому ж місці, він її бачить, перш ніж вони заходять у дім. Він

проводить ніч зі своєю пані, а коли виходить звідти вранці…

— Його «бімер» сказав бувай-бувай.

Вони тепер уже стоять перед морозивною крамничкою. Поряд з нею стояк для

велосипедів. Джером прив’язує до нього шворку Оделла. Пес лягає, поклавши

голову собі на лапи.

— Ні, — каже Ходжес, — машина стоїть. Йому думається, що це збіса добра

версія того, що насправді трапилося. Він уже майже сам собі вірить. — Але

носом в інший бік, бо тепер вона припаркована на іншому боці вулиці.

У Джерома злітають вгору брови.

— Йо, розумію. Дико, правда? Отже, той парубок іде через вулицю до неї.

Машина на вигляд у порядку, вона міцно замкнена, якою він її й залишив, просто стоїть в іншому місці. Тому перше, що він робить, перевіряє, де

його ключ, і гоп — той так само у нього в кишені. То що ж там, чорти його

забирай, трапилося, Джероме?

— Не знаю, містере Х. Це як з якогось оповідання про Шерлока Голмса, авжеж? Справжня проблема на три люльки[168].

На обличчі в Джерома гуляє легенька посмішка, якої Ходжесу годі

інтерпретувати, і він не впевнений, що вона йому подобається. Це

розуміюча посмішка.

Ходжес видобуває в себе з «Лівайсів» гаманець (костюм — то гарно було, але яке ж це полегшення, знову вбратися в джинси й пуловер з логотипом

«Індіанців»). Вибирає п’ятірку і вручає Джерому.

— Піди купи нам морозива. Я поки поняньчуся з Оделлом.

— Цього не обов’язково робити, він і так слухняний.

— Не маю щодо нього сумнівів, але поки ти стоятимеш в черзі, у тебе буде

час поміркувати над моєю маленькою проблемою. Уяви себе Шерлоком, можливо, це допоможе.

— Окей, — тут вигулькує Тайрон Екстазний Кайф. — Тіки ви тута Шерлок! Моя

є докта Вацсон!

13

На дальнім кінці Ганновер-стрит є скверик. Коли загорається «ЙДІТЬ», вони

переходять вулицю, займають лаву і спостерігають, як зграйка юних

підлітків з розкошлаченим волоссям ризикують своїми життями й кінцівками

в утопленому бетонному скейтборд-треку. Оделл поперемінно позирає то на

тих хлопчаків, то на ріжки морозива.

— Ти сам ніколи отакого не пробував? — питається Ходжес, киваючи на

шибайголів.

— Ні, сар! — Джером відповідає йому диким поглядом. — Моя ж чорний. Моя

проводить час — закидувать м’яча в кружала та ганять по біговій доріжка в

школі! Наші, чорні хлопи, задуже скорі, увсенький світ то зна.

— Мені здавалося, я просив тебе залишити Тайрона вдома.

Ходжес пучкою знімає з ріжка трохи морозива і простягає скрапуючий палець

Оделлу, який живо його очищає.

— Іноді той хлоп просто сам нарисовуєця! — оголошує Джером. І після того

Тайрон пропадає, як і не було. — Нема ніякого того парубка, ні його пані

нема, нема ніякого й «бімера». Ви розказуєте про Мерседес-Кілера.

Ось тобі й навигадував.

— Припустімо, що так.

— Містере Ходжес, ви ведете власне розслідування?

Ходжес обдумує відповідь, і то дуже ретельно, потім повторює свою

попередню фразу:

— Припустімо, що так.

На треку хлопчак падає зі свого скейтборда і підхоплюється з

«асфальтовими болячками» на обох колінах. Один із приятелів об’їжджає

його майже впритул довкола, глузуючи. Хлопчак з «Асфальтовими Болячками»

проводить долонею по одному з закривавлених колін, бризкає віялом

червоних крапель на Хлопчака Глузливця і котиться геть з криками: «СНІД!

СНІД!» Хлопчак Глузливець котиться за ним навздогін, тільки тепер він

Хлопчак Сміхун.

— Варвари, — бурмоче Джером. Він нахиляється почухати за вухом Оделла, потім випрямляється. — Якщо ви бажаєте про це поговорити…

У замішанні Ходжес каже:

— Не думаю, щоб на цьому етапі…

— Розумію, — каже Джером. — Але я справді поміркував над вашою проблемою, поки стояв у черзі, і маю запитання.

— Так?

— Той ваш вигаданий парубок з «бімером», де його запасний ключ?

Ходжес сидить дуже тихо, думаючи, який же меткий цей хлопець. Потім він

помічає цівку рожевого морозива, що стікає з одного боку його вафельного

ріжка, і злизує її.

— Скажімо, він заявляє, що ніколи його не мав.

— Як та жінка, якій належав той «мерседес».

— Так. Саме так, як це було тоді.

— Пам’ятаєте, як я казав про мою маму, що розізлилася на тата, коли той

назвав Парсонвіл Вайтвілем?

— Йо.

— Хочете почути, як якось мій тато розізлився на маму? Єдиний раз, коли я

почув від нього: «Це суто по-бабському»?

— Якщо це в’яжеться з моєю маленькою проблемою, то вперед.

— У мами «Шеві Малібу»[169]. Кольору карамельно-червоний металік. Ви

бачили його в нас на під’їзній алеї.

— Звичайно.

— Він купив цю машину новенькою три року тому і подарував їй на день

народження, наслухавшись купи радісних висків.

«Так, — думає Ходжес, — Екстазний Тайрон явно відвалив погуляти».

— Водить вона її рік. Без проблем. Потім надходить час перереєстрації.

Тато сказав, що сам за неї це зробить по дорозі з роботи додому. Він

виходить, щоб взяти її папери, а потім повертається до хати з ключем у

руці. Він не скаженіє, але роздратований. Він каже їй, що, якщо вона

залишає свій запасний ключ у машині, хтось його там може знайти й

відігнати машину геть. Вона питається, де той лежав. Він каже, що в

пластиковому пакеті на зіпері, разом з її реєстраційними документами, страховкою й інструкцією з експлуатації, якої вона ніколи не відкривала.

Усе ще опечатаною паперовою стрічкою з написом: «Дякуємо за придбання

вашої нової машини в «лейк шевроле».

Стікає нова цівочка по морозиву Ходжеса. Цього разу він її не помічає, навіть коли вона досягає його руки і розливається там.

— У…

— Так, у бардачку. Тато сказав, що це безвідповідально, а мама йому… —

Джером нахиляється вперед, його карі очі вчепилися в сірі очі Ходжеса. —

Вона сказала йому, що навіть не знала, що ключ лежить там. От тоді він і

сказав: «Це суто по-бабському». Від чого радості їй не додалося.

— Закластися можна, що ні.

У голові Ходжеса одна за одну чіпляються усілякі трибки і шестерні.

— Тато їй каже: «Любонько, мила, тобі достатньо було б одного разу забути

й залишити машину незамкненою». Іде повз неї, скажімо, якийсь крековий

нарик, бачить — кнопки стирчать угору, і вирішує поритися всередині на

випадок, чи нема там чогось вартого вкрасти. Він лізе до бардачка

пошукати грошей, бачить ключ у пластиковому пакеті й відразу ж мчить геть

— пошукати, чи не купить хтось «Малібу» з малим пробігом за живу готівку.

— І що на це відповіла твоя мати?

Джером вищиряється:

— По-перше, вона все заперечила. Ніхто не вміє робити цього краще за мою

маму. Вона йому каже: «Це ти купував машину, і ти привів її додому. Ти

мусив мені розказати». Я їм сніданок, поки вони отак трохи дискутують, і

думаю, чи не сказати: «Мам, якби ти бодай раз зазирнула до інструкції

користувача, хоча б щоб принаймні дізнатися, що означають усі ті вогники, які блимають на приладовій панелі». Але я тримаю рота на замку. Мої мама

з татом нечасто отак заводяться, але коли таке трапляється, мудра людина

тримається подалі. Навіть Барбстер це розуміє, а їй всього лиш дев’ять.

Ходжесу доходить, що коли він ще жив у шлюбі з Коріною, це було те, що

також розуміла Елісон.

— А інше, що вона сказала, це те, що вона ніколи не забуває замикати свою

машину. Що, наскільки я знаю, дійсно є правдою. Ну, у всякому разі, той

ключ тепер висить на гачку в кухні. У безпеці, на оці й готовий до діла, якщо основний колись загубиться.

Ходжес сидить, дивлячись на скейтбордистів, але не бачачи їх. Він думає, що мати Джерома мала рацію, коли сказала, що її чоловік мусив або вручити

їй запасний ключ, або принаймні розповісти їй про нього. Просто не треба

покладатися на те, що люди самі переглядатимуть наявне і власноруч

знаходитимуть такі речі. Але справа Олівії Трелоні від цього випадку

відрізняється. Вона особисто купувала машину, тож мусила знати.

От тільки, ймовірно, продавець перевантажив її інформацією про її нову

дорогу покупку; вони вміють це робити. Коли міняти мастило, як

користуватися круїз-контролем, як користуватися GPS, не забудьте покласти

запасний ключ в безпечне місце, отут ви можете підключати свій мобільний

телефон, ось номер для виклику дорожньої допомоги, якщо у вас виникне

потреба, для переведення в режим присмерку клацніть вмикачем передніх фар

до кінця вліво.

Ходжес ще пам’ятає, як купував свою першу нову машину, і дозволив

післяпродажному клерку затопити себе такими інструкціями — угу-угу, так, авжеж, второпав — а самому не терпиться вивести своє новеньке придбання

на дорогу, прикайфувати від їзди без торохтіння, вдихаючи той

незрівнянний запах нового автомобіля, який для покупця є ароматом гарно

витрачених грошей. Але місіс Т. мала обсесивно-компульсивний розлад. Він

міг би повірити, що вона прогледіла запасний ключ і залишила його в

бардачку, але якщо вона дійсно забрала з собою основний ключ ввечері того

четверга, то чи замкнула вона ним двері машини? Вона казала, що замкнула, наполягала на цьому до самого кінця, і справді, якщо про це подумати…

— Містере Ходжес?

— З новими рідними ключами це простий процес на три дії, хіба не так? —

мовить він. — Перша дія: вимкнути двигун. Друга дія: витягти ключ із

замка запалювання. Якщо ти задумався про щось інше і забув про другу дію, тобі про це нагадає сигнал. Дія третя: зачинити двері й натиснути кнопку

з іконкою у вигляді висячого замка. Як таке можна забути, тримаючи ключ у

руці? Система проти крадіїв для тупаків.

— ’бсолютна правда, містере Х. Але деякі тупаки однаково забувають, еге

ж?

Ходжес занадто глибоко загруз у своїх думках, щоб змовчати.

— Вона не була тупоумною. Нервовою, смиканою, але не тупою. Якщо вона

забрала ключ із собою, я майже схильний повірити, що вона замкнула

машину. Але в машину не вламувались. А отже, якщо навіть вона дійсно

залишила запасний ключ у бардачку, як той парубок до нього дістався?

— Таким чином тут, замість загадки замкненої кімнати, загадка замкненої

машини[170]. Тобто прублема вже на штири люльки!

Ходжес не відповідає. Він знов і знов прокручує все собі в голові. Те, що

запасний дійсно міг лежати в бардачку, здається тепер очевидним, але чи

він або Піт коли-небудь розглядали таку можливість? Він цілком певен, що

ні. Тому що вони мислили як чоловіки? Чи тому, що злилися на

недбайливість місіс Т. і радо звинувачували її? І вона заслуговувала на

звинувачення, хіба не так?

«Ні, якщо вона дійсно замкнула машину», — думає він.

— Містере Ходжес, який стосунок має цей сайт, «Блакитна Парасолька», до

Мерседес-Кілера?

Ходжес повертається назад зсередини своєї голови. Він перебував глибоко, і це доволі довгий і важкий шлях.

— Поки що я не бажаю про це говорити, Джероме.

— Але, може, я зможу допомогти!

Чи він бачив коли-небудь Джерома таким збудженим? Можливо, тільки раз, коли дискусійна команда, яку він очолював у передостанньому класі, виграла загальноміський чемпіонат.

— Дізнайся все про той веб-сайт, і ти вже допоможеш, — каже Ходжес.

— Ви не хочете мені розповідати, тому що я ще не дорослий. Так же, хіба

ні?

Почасти причина в цьому, але Ходжес не має наміру це визнавати. А попутно

виходить так, що там мається й дещо інше.

— Усе складніше, ніж просто це. Я більше не коп, і розслідування того, що

трапилося біля Міського Центру — це зісковзання до самого краю

законності. Якщо я щось з’ясую і не розповім моєму старому напарнику, який зараз веде справу Мерседес-Кілера, я перейду за край. Перед тобою

лежить яскраве майбутнє, включно з майже будь-яким коледжем чи

університетом, який ти вирішиш вшанувати власною присутністю. Що я скажу

твоїй матері й батькові, якщо тебе втягнуть до розслідування моїх дій, можливо, як співучасника?

Джером сидить тихо, переварюючи почуте. Потім віддає залишок свого

морозива Оделлу, який завзято його приймає.

— Я втямив.

— Чи справді?

— Йо.

Джером підводиться, Ходжес робить те саме.

— Усе ще друзі?

— Звісно. Але якщо ви вирішите, що я можу вам допомогти, пообіцяйте, що

ви до мене звернетеся. Знаєте ж, як то кажуть, дві голови краще за одну.

— Домовилися.

Вони вирушають назад, угору пагорбом. Оделл спершу йде між ними, як перед

тим, потім починає тягнути вперед, бо Ходжес гальмує. Йому також не

вистачає дихання.

— Мені треба скинути вагу, — каже він Джерому. — Знаєш що? Недавно в мене

лопнули на заду абсолютно цілі штани.

— Мабуть, ви могли б пожертвувати десятком[171], — відгукується Джером

дипломатично.

— Подвій цю цифру, то буде набагато ближче.

— Хочете — зупинимося, перепочинемо хвилину?

— Ні.

Це звучить по-дитячому навіть для самого Ходжеса. Тим не менше, щодо ваги

він налаштований цілком серйозно; щойно він повернеться додому, всі до

одного чортові перекуски з шафи й холодильника полетять до кошика на

сміття. Потім він думає: «Винесеш їх у надвірний контейнер. Надто легко

попуститися й виловити щось із кошика».

— Джероме, було б найкраще, аби про моє розслідування ти нікому. Можу я

покластися на твою розсудливість?

Джером відповідає без затримки:

— Абсолютно. Ані слова.

— Добре.

За квартал попереду, перетинаючи Харпер-ровд по Вінсон-лейн, дзеленчить

фургон Містера Смаколика. Джером змахує привітно рукою. Ходжес не бачить, чи махнув йому у відповідь морозивник.

— Нарешті ми його побачили, — мовив Ходжес.

Джером обертається до нього з посмішкою:

— Морозивник — як коп.

— Га?

— Його ніколи нема поруч, коли він потрібен.

14

Брейді їде, дотримуючись усіх обмежень швидкості (двадцять миль за годину

тут, на Вінсон-лейн), майже не чуючи дзвіночків і бренькання «Дівчат із

Баффало»[172] з динаміків над собою. Під білою курткою Містера Смаколика

на ньому одягнений светр, бо вантаж позаду нього холодний.

«Як мій розум, — думає він. — Тільки морозиво просто холодне. А розум у

мене аналітичний. Він — машина. «Мак», заряджений гігами аж до

гуголплексу[173]».

Він обробляє розумом те, що щойно був побачив: пагорбом угору по Харпер-

ровд йде жирний коп із Джеромом Робінсоном та ірландським сетером, у

якого негритянське ім’я. Джером йому махнув і Брейді махнув у відповідь, тому що таким чином ти вписуєшся в довкілля. Це так само, як слухати

безкінечні розпатякування Фредді Лінклаттер про те, як важко бути ґей-

жінкою в традиційному світі.

Керміт Вільям «хотілося б мені бути молодим» Ходжес та Джером «хотілося б

мені бути білим» Робінсон. Про що ця Химерна Парочка могла розмовляти? Це

належить до того, що Брейді Хартсфілду хотілося б знати. Можливо, він і

дізнається, якщо коп заковтне наживку і поведеться на розмову на

«Блакитній Парасольці Деббі». Це прекрасно спрацювало з тією багатою

сукою; щойно вона почала балакати, вже ніщо не могло її зупинити.

Дет-Пенс і його темненький служка.

А ще Оделл. Не забуваймо про Оделла. Джером і його маленька сестричка

люблять цього собаку. Їх би дуже це вдарило, якби з ним щось трапилося.

Мабуть, нічого не трапиться, але, може, коли він повернеться ввечері

додому, йому варто пошукати в інтернеті ще про якісь отрути.

Такі думки завжди пурхають у Брейді в голові — вони кажани, що живуть у

його дзвіниці. Цього ранку в «ДЕ», коли він інвентаризував чергову дозу

здешевлених на лайно DVD-дисків (чому надходять нові в той самий час, коли вони намагаються скинути геть їх старі запаси — це таємниця, якої

ніколи не буде розгадано), йому дійшло, що він міг би скористатися своїм

самогубчим жилетом і вбити президента, містера Барака «хотілося б мені

бути білим» Обаму. Відійти геть у спалаху слави. Барак часто приїздить до

нашого штату, бо штат відіграє важливу роль у його стратегії переобрання.

А коли він приїздить до штату, то приїздить і до нашого міста. Виступає

на мітингу. Говорить про надію. Говорить про зміни. Ра-ра-ра, бла-бла-

бла. Брейді міркував, як уникнути металодетекторів і вибіркових

перевірок, коли йому дзеленькнув Тоунз Фробішер і повідомив, що він має

сервісний виклик. На той час, коли він уже був у дорозі в одному із

зелених «фольксвагенів» «Кібер-Патруля», він думав уже про дещо інше. Про

Бреда Піта, якщо бути точним. Йобаного бабського ідола.

Утім, подеколи його ідеї заклинює.

Малий опецькуватий хлопчик біжить по тротуару, махаючи грішми. Брейді

зупиняється біля бровки.

— Я хочу чоооклатне! — валує малий. — І хочу, щоб з опсииипкою!

«Зараз отримаєш, жирнозадий паразите, — думає Брейді, посміхаючись

найширшою, найчарівливішою зі своїх усмішок. — Зажерися холестерином

досхочу, я тобі даю віку років до сорока, а там хтозна, може, ти

переживеш перший інфаркт. Але це тебе не зупинить, аж ніяк. Ніяк, коли

світ повний пива, і «Вопперів»[174], і шоколадного морозива».

— Одну хвилиночку, мій юний друже. Зараз отримаєш своє шоколадне з

обсипкою. Як справи в школі? Отримав якісь «А»?

15

Цього вечора телевізор ні разу не вмикається в домі № 63 на Харпер-ровд, навіть заради «Вечірніх новин». І комп’ютер також. Натомість Ходжес

видобуває свій вірний блокнот. Джанель Паттерсон назвала його

традиціоналістом. Ним він і є, і не збирається за це вибачатися. Саме

таким чином він працював завжди, найзручнішим для себе чином.

Сидячи в гарній безтелевізійній тиші, він читає той лист, який йому

надіслав Містер Мерседес. Потім читає лист, який отримала місіс Т. Так

він перечитує їх знову і знову цілу годину чи й більше, досліджуючи листи

рядок за рядком. Оскільки лист місіс Т. — це копія, він не вагаючись

ставить позначки на його берегах і обкреслює певні слова.

Цю частину своєї процедури він завершує, читаючи обидва листи вголос.

Читає двома різними голосами, оскільки Містер Мерседес писав їх під двома

різними личинами. Лист, який отримав Ходжес, злорадний і самовпевнений.

«Ха-ха-ха, ти бракований старий дурень, — промовляє він. — У тебе не

залишилося нічого, заради чого варто жити, і ти сам це знаєш, то чому ти

просто сам себе не вб’єш?» Тон листа Олівії Трелоні раболіпний і

меланхолійний, сповнений каяття і казок про насильства в дитинстві, але

тут також міститься ідея самогубства, цього разу викладена в співчутливих

термінах: «Я розумію. Я все цілком розумію, бо відчуваю те саме».

Нарешті він кладе обидва листи до теки з виведеним на її ярлику написом

МЕРСЕДЕС-КІЛЕР. У ній більше нічого нема, що означає, що вона тоненька, але якщо він усе ще щось тямить у своїй роботі, дедалі вона аркуш за

аркушем товщатиме від його власних нотаток.

П’ятнадцять хвилин він сидить, склавши руки на своєму занадто великому

череві, наче медитуючий Будда. Потім підсовує до себе блокнот і починає

писати.

«Гадаю, я був правий щодо більшості стилістичних відволікаючих маневрів.

У листі місіс Т. він не використовує знаки оклику, фрази зі словами з

великих літер чи абзаців з одного речення (ті, що наприкінці, то для

драматичного ефекту). Я був неправий щодо лапок, він їх любить. Також він

любитель підкреслювати фрази. Він може бути й немолодим, врешті-решт, я

міг помилятися й щодо цього…»

Але він думає про Джерома, який забув уже про комп’ютери більше, ніж сам

Ходжес здатен коли-небудь вивчити. І про Джейні Паттерсон, котра знала, як скануванням зробити копію з отриманого її сестрою листа, і котра

користується «Скайпом». Джейні Паттерсон, котра мусить бути майже на

двадцять років молодшою за нього.

Він знову береться за ручку.

«…але не думаю, що це так. Імовірно, не підліток (хоча відхилити таку

версію не можу), але, скажімо, в межах 20—35 років. Він кмітливий. Добрий

словниковий запас, здатний вибудувати фразу, приточивши певне слівце».

Він знову вкотре перечитує листи й виписує деякі з тих фраз: «Був просто

метушливим сірим мишеням, намагаючись пробиратися через своє дитинство».

«Більшість людей — вівці, а вівці не їдять м’яса».

Нічого такого, що змусило б людей забути Філіпа Рота, але Ходжес вважає, що такі рядки демонструють певний рівень таланту. Він знаходить іще одну

і записує її під іншими: «Хіба вони зробили для вас щось добре, окрім як

зацькували до того, що ви тепер катуєтеся безсонними ночами?»

Він постукує кінчиком ручки над цими словами, утворюючи сузір’я з

крихітних синіх цяток. Він гадає, що більшість людей написали б «окрім як

подарували вам ночі без сну» або «окрім як довели вас до безсонних

ночей», але таке неодостатньо добре для Містера Мерседеса, бо він той

садівник, що саджає насіння сумнівів і параної. Вони цькують вас, місіс

Т., і вони мають підстави, хіба не так? Тому що ви дійсно залишили ключ.

Так кажуть копи; я так кажу, а я був там. Як ми усі можемо бути

неправими?

Він записує ці свої думки, обводить їх рамкою, потім перегортає сторінку

на свіжу.

«Найкращою точкою для ідентифікації залишається крутий замість крутій , слово, яке він використовує в обох листах, але також варто відзначити

ДЕФІСИ в листі Трелоні. “Невротичні”, замість “невротичні”, “від-дячити”, замість “віддячити”. Якщо мені вдасться ідентифікувати цього парубка й

отримати від нього зразок письма, я його прицвяхую».

Такі стилістичні відбитки пальців не будуть достатніми для висунення

обвинувачення, але для самого Ходжеса? Абсолютно.

Він знову відкидається на спинку стільця, голова похилена, очі дивляться

в нікуди. Він не помічає збігання часу; для Ходжеса час, що був так важко

висів над ним відтоді, як він вийшов на пенсію, скасовано. Потім він

різко нахиляється вперед, звискує непочутим протестом його кабінетний

стілець, і пише великими літерами: ЧИ СТЕЖИВ МІСТЕР МЕРСЕДЕС?

Ходжес вважає майже напевним, що таки стежив. Це його Modus Operandi[175].

Він слідкував, як поливають місіс Трелоні брудом у газетах, він бачив два

чи три сюжети з нею в телевізійних програмах новин (небагатослівні й

недоброзичливі, ті сюжети опустили її вже й без того низький рівень

підтримки зовсім у підвал). Він також міг проїжджатися повз її дім.

Ходжесу треба знову побалакати з Редні Піпелзом і з’ясувати, чи не

помічав Піпелз або хтось інший із працівників «Невсипущих» незвичних

машин, які б каталися в районі кварталу місіс Трелоні в Цукрових

Пригірках у тижні перед тим, як вона взяла квиток на рейс без вороття. І

хтось же намалював той напис на одній з її ворітниць ПИЗДА ВБИВЦЯ.

Скільки часу минуло від його появи до її самогубства? Може, Містер

Мерседес сам це зробив? І звичайно, він міг взнати її краще, набагато-

багато краще, якщо вона купилася на його запрошення зустрітися під

«Блакитною Парасолькою».

«Також є ще я», — думає він і дивиться, як закінчується присланий йому

лист: «Я не хотів би, щоб ви почали думати про свій пістолет», і зразу по

тому: «Але ж ви дійсно думаєте про нього, хіба не так?» Чи Містер

Мерседес розводиться про його теоретичний службовий пістолет, чи він

бачив саме той «Сміт & Вессон», яким інколи бавиться Ходжес? Важко

сказати, проте…

Проте, я гадаю, він бачив. Він знає, де я живу, до моєї кімнати можна

зазирнути просто з вулиці, і, я гадаю, він його таки бачив.

Думка про те, що за ним стежили, наповнює Ходжеса збудженням замість

замішання. Якби він міг порівняти автомобілі, що їх помічали «Невсипущі», з тими, які проводять зайву кількість часу на Харпер-ровд…

Й отутечки дзвонить телефон.

16

— Привіт, містере Х.

— Щось трапилось, Джероме?

— Я під Парасолькою.

Ходжес відкладає свій блокнот. Перші чотири сторінки тепер заповнені

невпорядкованими нотатками, наступні три містять написані щільним

почерком загальні обставини справи, точно як у старі дні. Він похитується

разом зі своїм стільцем.

— І він не зжер твого комп’ютера, я так розумію?

— Та ні. Жодних черваків, жодних вірусів. І я вже отримав чотири

пропозиції побалакати з новими друзями. Одна з них з Абіліна[176] в

Техасі. Каже, що її ім’я Берніес, але я називаю її Берні. З одним і в

кінці. Вона пише пекельно путні речі, і я не можу сказати, ніби мене це

не вабить, але вона може бути й охочим до перевдягання в жіноче вбрання

продавцем взуття з Бостона, який живе в домі своєї матері. Чоловіче, інтернет — це скринька чудес.

Ходжес шкіриться.

— По-перше, історія, яку я почасти нашкріб, шарячись по тому ж інтернету, і здебільшого від парочки комп’ютерних маніяків з університету. Ви

готові?

Ходжес знову хапається за свій блокнот і перегортає його на свіжу

сторінку.

— Нумо, вразь мене, — саме такими словами він зустрічав Піта Гантлі, коли

той з’являвся зі свіжою інформацією по якійсь справі.

— Окей, але спершу… ви знаєте, що є найкоштовнішим інтренет-товаром?

— Авжеж, ні. — І, думаючи про Джейні Паттерсон, додає: — Я ж

традиціоналіст.

Джером регоче:

— Саме так, містере Ходжес. Це частина вашої привабливості.

Сухо:

— Дякую тобі, Джероме.

— Найкоштовніший товар — це приватність, і це є саме те, чим забезпечує

«Блакитна Парасолька Деббі» й подібні сайти. Порівняно з ними, Фейсбук

схожий на телефон у російській комунальній квартирі 1950-х. Сотні сайтів, що забезпечують приватність, вигулькнули після 11 вересня 2001. Саме тоді

уряди різних країн першого світу почали ставати занадто доскіпливими.

Влада боїться інтернету, і, чоловіче, вони мають рацію, боячись його. Між

іншим, більшість тих ЕП сайтів — ЕП наразі означає «екстремальну

приватність» — діють з Центральної Європи. Вони для інтренет-чатів те

саме, що Швейцарія для банківських рахунків. Ви ще зі мною?

— Йо.

— Сервери «Блакитної Парасольки» містяться в Олово[177], такому собі

боснійському містечку, яке здебільшого уславилося боями биків у 2005-му

чи десь тоді. Шифровані сервери. Мова йде про якість на рівні НАСА, це

зрозуміло? Відстеження неможливе, якщо тільки Агенція національної

безпеки або Кан Шен[178] — це китайська версія АНБ — не розробили якихось

суперсекретних комп’ютерних програм, про які ніхто й гадки не має.

«Та якщо й розробили, — думає Ходжес, — вони ніколи не застосовуватимуть

їх у таких випадках, як справа Мерседес-Кілера».

— Тут є ще одна фішка, особливо зручна в епоху секстингу[179] і

пов’язаних з цим скандалів, містере Ходжес, ви стикалися коли-небудь в

неті з таким, що хочете щось роздрукувати — скажімо якусь статтю або

зображення в газеті — і не можете?

— Атож, було кілька разів. Клацаєш «друк», а у вікні попереднього

перегляду перед подачею на принтер нічого нема, тільки порожня сторінка.

Це так дратує.

— Те саме й на «Блакитній Парасольці Деббі», — голос Джерома звучить не

роздаратовано; навпаки — захоплено. — Я трішки потеревенив про те та про

се з моєю новою подружкою Берні — ну, знаєте, як там погода, які в тебе

улюблені гурти, такого типу балачка, — а коли спробував роздрукувати нашу

розмову, отримав картинку: губи з притуленим до них пальцем і слово ШШШШ.

— Джером промовляє це слово по літерах, просто щоб бути певним, що Ходжес

все цілком збагнув. — Розмову таки можна зафіксувати…

«Ще б пак», — думає Ходжес, з любов’ю поглядаючи на швидкі нотатки в

своєму блокноті.

— …але ви мусите зробити «скріншот» чи щось таке, що вже вимагає

напружити сраку. Вам тепер ясно, що я мав на увазі, говорячи про

приватність, авжеж? Там сидять люди, які серйозно до цього ставляться.

Ходжесові ясно. Він перегортує записи в своєму блокноті на першу сторінку

і обкреслює одну з найперших нотаток: КМІТИТЬ У КОМП’ЮТЕРАХ (МОЛОДШИЙ

50?)

— Коли клікаєш на стартовій сторінці, отримуєш звичний вибір — ВВЕДІТЬ

ІМ’Я КОРИСТУВАЧА або ЗАРЕЄТРУЙТЕСЬ ЗАРАЗ. Оскільки імені користувача в

мене не було, я клікнув ЗАРЕЄТРУЙТЕСЬ ЗАРАЗ і завів його собі. Якщо ви

захочете побалакати зі мною через «Блакитну Парасольку», я tyron40.

Наступне, там треба відповісти на низку запитань — вік, стать, інтереси, такі подібні речі, — а потім ввести номер своєї кредитної картки. Це

коштує тридцять баксів на місяць. Я це зробив, тому що вірю в надійність

компенсації з вашого боку.

— Твою віру буде компенсовано, синку мій.

— Їхній комп’ютер переварює це приблизно секунд дев’яносто — крутиться

«Блакитна Парасолька», а на екрані повідомлення: СОРТІНГ. І потім ти

отримуєш список людей з інтересами, подібними до твоїх. Ти просто клацаєш

на кількох з них, і вже незабаром теревениш, як з гори котишся.

— Чи можуть люди користуватися цим сайтом для обміну порно? Я знаю, що в

їх описі заявлено, що цього не можна, проте…

— Ним можна користуватися для обміну фантазіями, але не зображеннями.

Хоча я можу собі уявити, як збоченці — педофіли, краш-фріки[180] і всякі

такого роду — можуть використовувати «Блакитну Парасольку», щоб

спрямовувати друзів із відповідними смаками на ті сайти, де такого

кшталту зображення дійсно доступні.

Ходжес збирається запитати, хто такі ті краш-фріки, але потім вирішує, що

йому не хочеться цього знати.

— Отже, невинні балачки здебільша.

— Ну…

— Що «ну»?

— Я бачу, яким чином усякі прибацані можуть використовувати його для

поширення своєї дурної інформації. Як побудувати бомбу і всяке таке інше.

— Скажімо, я вже маю користувацьке ім’я. Що робиться після того?

— Уже маєте? — до голосу Джерома знов повернулося збудження.

— Скажімо, вже маю.

— Залежить від того, чи ви його щойно створили, чи отримали від когось, хто бажає з вами поспілкуватися. Ну, якщо він передав вам його по

телефону або електронним листом.

Ходжес вишкіряється. Джером, справжнє дитя свого часу, навіть не

розглядає можливість того, що інформація може передаватися таким засобом

дев’ятнадцятого сторіччя, як паперовий лист.

— Скажімо, ви його отримали від когось іншого, — продовжує Джером. — Хоч

би й від того парубка, котрий вкрав машину тієї пані. Наприклад, йому

захотілося побалакати з вами про те, що він зробив.

Хлопець чекає. Ходжес не каже нічого, але він весь суцільний захват.

Після кількох секунд тиші Джером мовить:

— Не докоряв би йому за таку спробу. Коротше, ви вводите своє

користувацьке ім’я.

— Коли я сплачую свої тридцять баксів?

— Ви не сплачуєте.

— Чому ні?

— Бо хтось уже заплатив їх за вас, — тепер голос у Джерома серйозний.

Смертельно серйозний. — Напевне, нема потреби нагадувати вам, щоб були

обережним, але я все одно нагадую. Тому що, якщо ви вже маєте

користувацьке ім’я, значить, той парубок чекає на вас.

17

По дорозі додому Брейді зупиняється купити щось їм обом на вечерю (цього

вечора субмарини[181] з «Маленького шеф-кухаря»), але його мати в

безпам’ятстві лежить на дивані. Телевізор показує щось чергове з отих

реаліті-шоу, програму, де купку гарних на вигляд молодих жінок зводять з

кавалером, в якого на обличчі написано рівень ай-к’ю, як у приліжкового

торшера. Брейді бачить, що ма вже їла — ну, типу того. На кавовому

столику напівпорожня пляшка «Смірнов» і дві бляшанки «НутраСлім»[182].

«Пекельно пополуднала, хай їй чорт, — думає він, — але вона хоча б

одягнена: джинси і светрик з логотипом Міського коледжу».

Про всяк випадок він розгортає один із сендвічів і помахує ним у матері

під носом, але вона тільки фиркає і відвертає вбік голову. Він вирішує

сам з’їсти цей сендвіч, а інший покласти до свого особистого

холодильника. Повернувшись із гаража, він бачить, як жаданий кавалер

ставить запитання одній з його потенційних йоб-лялечок (білявка, звісно), чи подобається їй готувати сніданок. Манірна відповідь блондинки: «Ви

волієте чогось гаряченького зранку?»

Тримаючи в руках тарілку зі своїм сендвічем, він дивиться, як там мати.

Він розуміє, що може одного вечора повернутись додому і знайти її

мертвою. Він міг би їй навіть допомогти, просто підняти одну з отих

декоративних подушок і притиснути їй до обличчя. Це було б не перше

вбивство, скоєне в цій хаті. Якби він так і зробив, покращало б його

життя чи погіршало?

Він боїться — цей страх не проказаний свідомим розумом, але все одно він

плаває колами на споді, — що не зміниться нічого.

Він спускається вниз, подає голосові команди освітленню і комп’ютерам.

Сідає перед Номером Три і заходить на «Блакитну Парасольку Деббі», впевнений, що жирний екс-коп уже заковтнув наживку.

Там нема нічого.

Він б’є себе кулаком у долоню, відчуваючи тупе стугоніння в скронях, що є

напевним передвісником головного болю, мігрені, якій властиво півночі

позбавляти його сну. Коли приходять ці болі, на них не діє аспірин. Він

називає їх Маленькими Відьмами. Він знає, що існують пігулки, які мусять

гамувати такі болі, він був шукав про них у інтернеті, — але їх неможливо

отримати без рецепта, а Брейді жахається лікарів. Що, коли хтось із них

раптом з’ясує, що Брейді страждає від якоїсь пухлини в мозку? Скажімо, від гліобластоми, про яку у «Вікіпедії» сказано, що це з них найгірша?

Що, як саме через це він повбивав тих людей на ярмарку робочих місць?

Не будь тупим, будь-яка гліо вбила б тебе ще багато місяців тому.

Окей, але припустімо, лікар скаже, що мігрені — це ознака якоїсь

ментальної хвороби? Параноїдальної шизофренії, чи чогось такого? Брейді

погоджується з тим, що він ментально хворий, звичайно ж хворий, нормальні

люди не в’їжджають у натовп, вони не розмірковують, як їм самовбивчою

атакою знищити президента Сполучених Штатів Америки. Нормальні люди не

вбивають своїх малих братиків. Нормальний чоловік не затримується біля

дверей своєї матері, загадуючись, чи вона там не гола.

Але ненормальним людям не подобається, щоб нормальні дізналися, що вони

ненормальні.

Він вимикає комп’ютер і безцільно бродить по своєму командно-контрольному

центру. Бере в руки Річ Другу, потім знову її кладе. Навіть це не

оригінальна штука, як йому відкрилося; автомобільні крадії вже роками

використовують подібні прилади. Він не наважувався користуватися нею, відтоді як востаннє використав її на «мерседесі» місіс Трелоні, але, можливо, настав час повернути добру стару Річ Другу з відставки —

навдивовижу чудні штучки люди, бува, залишають у своїх машинах.

Використання Речі Другої трохи небезпечне, проте не дуже. Особливо, якщо

бути обережним, а Брейді вельми обережний.

Сучий екс-коп, ну чому він не заковтує наживку?

Брейді тре собі скроні.

18

Ходжес не заковтнув наживку тому, що він розуміє ставки в цій грі: розмір

банку обмежений. Якщо написати неправильне послання, він ніколи не

отримає жодної нової звістки від Містера Мерседеса. А з іншого боку, якщо

він поведеться так, як від нього очікує Містер Мерседес — боязко й

незграбно намагатиметься з’ясувати, хто такий цей облудливий сучий син, той на кілька кроків його весь час випереджатиме.

Питання, на яке треба мати відповідь, перш ніж розпочати, просте: хто в

цих стосунках буде рибою, а хто рибалкою?

Щось він таки мусить написати, бо «Блакитна Парасолька» єдине, що він

має. Він не може покластися на жоден зі своїх колишніх поліцейських

ресурсів. Листи, які Містер Мерседес написав Олівії Трелоні й самому

Ходжесу, нічого не варті без підозрюваного. Крім того, лист — це всього

лише лист, тоді як комп’ютер…

— Це діалог, — промовляє він уголос.

Тільки йому потрібна приваба. Найсмачніша, яку лишень можна уявити, приваба. Він може прикинутись, ніби схиляється до самогубства, це буде

неважко, тому що ще зовсім недавно він дійсно був у такому стані. Він

упевнений, що роздуми про привабливість смерті змусять Містера Мерседеса

підтримувати спілкування якийсь час, але чи достатньо довго, перш ніж він

усвідомить, що з ним ведеться гра? Це не той обдовбаний тупак, котрий

вірить, що поліція насправді дасть йому мільйон доларів і «Боїнг-747», який віднесе його до Сальвадору. Містер Мерседес вельми кмітлива

особистість, якій трапилось бути божевільною.

Ходжес кладе собі на коліна вірний блокнот і відкриває свіжу сторінку. На

її середині він пише великими літерами півдесятка слів: Я МУШУ ДОБРЯЧЕ ЙОГО НАКРУТИТИ.

Він обкреслює цей напис прямокутником, кладе блокнот до матеріалів уже

розпочатої ним справи і закриває явно товстіючу теку. Ще якийсь час він

сидить, дивлячись на екран комп’ютера, де заставкою слугує фотографія

його дочки, якій більше не п’ять років і яка більше не вважає свого тата

Богом.

— Доброї ночі, Еллі.

Він вимикає комп’ютер і йде до ліжка. Він не очікує, що засне, але

засинає.

19

Він прокидається, як показує годинник при ліжку, о 2:19 ранку з

відповіддю, що сяє у його голові яскраво, наче неонова вивіска якогось

бару. Це ризикована дія, але правильна, це того роду крок, який ти або

робиш без вагань, або не робиш зовсім. Він іде до свого кабінету, великий

блідий привид у боксерських трусах. Вмикає комп’ютер. Заходить на

«Блакитну Парасольку Деббі» та клікає на ПОЧНІТЬ ЗАРАЗ ЗВІДСИ!

З’являється нове зображення. Тут та парочка на чомусь на кшталт летючого

килима, що пливе понад якимсь безкінечним простором. Той самий срібний

дощ продовжує падати, але вони в безпеці й сухості під блакитною

парасолькою. Під килимом містяться дві кнопки: Ліворуч ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ

ЗАРАЗ, а праворуч — ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ. Ходжес клікає на ВВЕДІТЬ ПАРОЛЬ і в

явленому йому віконці набирає: kermitfrog19. Він клацає клавішу ЕНТЕР, і

з’являється нове зображення. Це повідомлення: merckill бажає з вами балакати!

Чи бажаєте ви балакати з merckill?

ТАК/НІ

Він наводить курсор на ТАК і клікає мишкою. З’являється поле для його

повідомлення. Ходжес друкує швидко, без затримки.

20

За три милі звідти, в будинку № 49 на В’язовій вулиці, не може заснути

Брейді Хартсфілд. Йому стугонить у голові. Він думає: «Френкі». Мій брат, який мусив померти, коли вдавився тією скибочкою яблука. Життя було б

набагато простішим, якби саме так трапилося того дня».

Він думає про свою матір, яка іноді забуває про нічну сорочку і спить

голою.

Найбільш за все решту він думає про жирного екс-копа.

Нарешті він підводиться і йде зі своєї спальні, на мить затримуючись біля

материних дверей, прислухаючись до її хропіння. Найнееротичніший звук у

всьому всесвіті, каже він самому собі, але він все одно затримується.

Потім він сходить униз, відкриває двері підвалу, і причиняє їх за собою.

Він стає в темряві й вимовляє слово КОНТРОЛЬ. Але голос у нього надто

хрипкий, і темрява зберігається. Він прокашлюється і пробує знову:

«Контроль!»

Світло загорається. «Хаос» вмикає комп’ютери, а «пітьма» припиняє

зворотний відлік на їх екранах. Він сідає перед своїм Номером Три. Серед

безладного розсипу різних іконок є крихітна блакитна парасолька. Він

клікає на ній, не усвідомлюючи, що затримав дихання, поки не випускає

нарешті з себе повітря довгим, хрипким віддихом.

kermitfrog19 бажає з вами балакати!

Чи бажаєте ви балакати з kermitfrog19?

ТАК/НІ

Брейді клікає ТАК і нахиляється вперед. Нетерплячий вираз зберігається на

його обличчі лише мить, поки воно не просякає збентеженням. Потім, коли

він знову і знову перечитує коротке послання, збентеження спершу

перетворюється на роздратування, а далі вже на відверту лють.

Бачив повно фальшивих зізнань свого часу, але це найтупіше.

Я пенсіонер, але не дурень.

Неоприлюднені деталі доводять, що ти не Мерседес-Кілер.

Пішов нахер, засранцю.

Брейді відчуває майже непереборне бажання вгатити кулаком просто крізь

екран, але стримує себе. Він сидить на стільці й увесь тремтить. Очі в

нього вибалушені в невір’ї. Минають хвилини. Дві. Три.

«Ось я скоро встану, — думає він. — Підведусь і піду до ліжка».

От тільки що доброго це дасть? Він не зможе заснути.

— Ти, жирний мудак, — шепоче він, не усвідомлюючи, що з очей йому почали

точитися гарячі сльози. — Ти жирний, тупий, безмозкий мудак. Це був я! Це

була моя робота! Це був я!

Неоприлюднені деталі доводять.

Та це ж неможливо.

Він хапається за необхідність боляче вразити жирного екс-копа і з цією

думкою до нього повертається здатність мислити. Яким чином він міг би це

зробити? Він розмірковує над цим питанням майже півгодини, розважуючи і

відкидаючи геть кілька сценаріїв. Відповідь, коли вона приходить, елегантно проста. Друг цього жирного екс-копа — його єдиний друг, наскільки зміг в цьому впевнитися Брейді — це той негритосик з білим

іменем. А що любить цей негритосик? Що любить уся його родина? Їхнього

ірландського сетера, звичайно. Оделла.

Брейді згадує свої колишні фантазії про отруєння кількох галонів

найкращого товару Містера Смаколика і починає реготати. Він занурюється в

інтернет, розпочинає розвідки.

«Моє комплексне дослідження», — думає він, посміхаючись.

У якийсь момент він усвідомлює, що біль із голови пропав.

Отруєна приманка

1

Брейді Хартсфілду не потрібно довго вирішувати, яким чином він отруїть

Оделла, собаку-друга Джерома Робінсона. Тут стає в допомозі те, що Брейді

є також Ралфом Джонсом, вигаданою особою з якраз достатньою

правоздатністю — плюс найпростіша кредитна картка «Віза», — щоб замовляти

покупки з таких місць, як «Амазон» або «іБей»[183]. Більшість людей не

уявляють, наскільки просто, якщо дружиш з інтернетом, зліпити фальшиву

особу. Всього лише треба сплачувати за рахунками. Якщо цього не робиш, все може відкритися дуже швидко.

Як Ралф Джонс, він замовляє двофунтову бляшанку «Ховрах-геть» і дає

Ралфікову доставочну адресу, це відділок «Швидкісної пошти» неподалік від

«Дискаунт Електронікс».

Активним інгредієнтом у «Ховрах-геть» є стрихнін. Брейді переглядає в

інтернеті симптоми отруєння стрихніном і радіє, знайшовши, що на Оделла

від нього чекають складні часи. Хвилин за двадцять після заковтування

починаються м’язові спазми в голові й шиї. Вони швидко поширюються на

решту тіла. Рот розтягується у вищирі (принаймні в людей; щодо собак

Брейді не знає). Може бути блювота, але на той момент уже занадто багато

отрути всотано та вже запізно. Починаються конвульсії, які дедалі

сильнішають, поки хребет не перетворюється на жорстку, стійку дугу.

Подеколи хребет навіть ламається. Коли приходить смерть — як полегшення, впевнений Брейді, — вона є наслідком асфіксії. Нейронні мережі, які

відповідають за надходження повітря із зовнішнього світу до легень, просто капітулюють.

Брейді ледь може дочекатися.

«Принаймні чекання не буде довгим», — каже він собі, вимикаючи свої

комп’ютери й піднімаючись угору сходами. Замовлене чекатиме його на

наступному тижні. «Найкращий спосіб дати це собаці, — думає він, — у

грудці доброго, соковитого фаршу». Всі собаки люблять фарш, і Брейді

точно знає, яким саме чином він збирається пригостити Оделла.

Барбара Робінсон, мала сестра Джерома, має подружку на ім’я Хільда.

Обидві дівчинки полюбляють відвідувати «ҐоуМарт у Зоні»[184], цілодобову

крамничку за пару кварталів від будинку Робінсонів. Вони кажуть, це

нібито тому, що їм подобається виноградне морозиво, але що подобається їм

насправді — це потусуватися там з іншими своїми малими подружками. Вони, наче зграйка синичок, сидять на низькому кам’яному парапеті позаду

магазинної автостоянки на чотири машини, пліткують, і сміються, і

обмінюються ласощами. Брейді їх часто бачив, проїжджаючи повз них у

своєму фургоні «Містер Смаколик». Він махає їм рукою, і вони махають йому

у відповідь.

Кожному подобається продавець морозива.

Місіс Робінсон дозволяє Барбарі такі походи раз чи двічі на тиждень («У

Зоні» не те місце, де кучкуються нарики, принаймні це вона особисто

з’ясувала), але вона встановила умови свого дозволу, які неважко було

розгадати Брейді. Барабара не мусить ніколи ходити туди сама й уже за

годину завжди має повернутися; вони з подружкою мусять брати з собою

Оделла. Собакам не дозволено в «ҐоуМарт», а отже, Барбара прив’язує його

до дверної ручки надвірного туалету, поки сама з Хільдою заходить до

крамнички по морозиво зі смаком винограду.

От тоді-то Брейді, під’їхавши своєю власною машиною, непримітним

«субару», і згодує Оделлу смертельний кавалок фаршу. Цей пес великий; він

може мучитися цілу добу. Брейді на це сподівається. Горе має потужну

властивість передаватися, що чудово висловлено в аксіомі «лайно завше

котиться з гори». Що більше болю відчуватиме Оделл, то більше болю

відчуватимуть мала негритоска та її брат. Джером передасть це горе

жирному екс-копу, чи то Керміту Вільяму Ходжесу, і жирний екс-коп

здогадається, що смерть собаки — це його вина, відплата за те, що він

надіслав Брейді те ненависне, зневажливе повідомлення. Коли Оделл помре, цей жирний екс-коп зрозуміє…

На півдорозі на другий поверх, дослухаючись до хропіння матері, Брейді

застигає, очі вибалушені від раптового усвідомлення.

Жирний екс-коп зрозуміє.

А це вже небезпека, хіба не так? Тому що дії мають наслідки. Саме тому

Брейді може мріяти про отруєння всього вантажу морозива, яке він продасть

дітлахам, але ніколи не зробить такого. Тобто допоки йому хочеться

продовжувати літати поза зоною стеження радарів, а йому поки що хочеться.

Наразі Ходжес не пішов до своїх приятелів у поліцейський департамент з

листом, який йому надіслав Брейді. Спершу Брейді був вирішив — це тому, що Ходжес хоче розібратися з ним сам на сам, можливо, спробувати

власноруч відстежити Мерседес-Кілера, отримавши вже після виходу на

пенсію свою маленьку порцію слави, але тепер він зрозумів що до чого.

Навіщо б тому сучому Дет-Пенсу схотілося його відстежувати, коли він

гадає, ніби Брейді не хто інший, як просто блазень?

Брейді не може зрозуміти, як Ходжес міг дійти до такого висновку, коли

він, Брейді, знав про дезінфектант і сіточку для волосся — подробиці, яких ніколи не повідомляли пресі, але якось же він про них дізнався. Якщо

Брейді отруїть Оделла, Ходжес подзвонить своїм приятелям у поліції.

Найперше своєму старому напарнику Гантлі.

Гірше того, це може надати людині, яку Брейді сподівався підштовхнути до

самогубства, новий сенс життя, що цілком зруйнує саму ідею так мистецьки

скомпонованого листа. Це було б абсолютно несправедливо. Підштовхування

тієї сучки Трелоні за край було найпотужнішим кайфом у його житті, набагато більшим (з причин, яких він не розуміє чи не переймається ними) за вбивство усіх тих людей її машиною, і йому хотілося повторити це

знову. Довести головного слідчого у тій справі до самогубства — який це

був би тріумф!

Брейді стоїть на середині сходів, напружено думаючи.

«Жирний мудак усе ще може це зробити, — каже він сам собі. — Вбивство

собаки може стати тим самим останнім поштовхом, якого він потребує».

Але насправді він не купується на цю думку, і його голова видає

попереджувальне стугоніння.

Він відчуває раптове сильне бажання кинутися назад до підвалу, зайти на

«Блакитну Парасольку» і зажадати від жирного екс-копа пояснень, що то за

лайно він йому впихує про якісь «неоприлюднені деталі», щоб він, Брейді, міг їх спростувати. Але зробити так було б величезною помилкою. Це

скидалося б на прохання, навіть на безпорадність.

Неоприлюднені деталі.

Нахер тебе, засранцю.

Але ж саме я це зробив! Я ризикував власною свободою, я ризикував власним

життям, і я це зробив! Ти не можеш забрати в мене моєї заслуги! Це

несправедливо!

Знову йому стугонить у голові.

«Ти, тупий членосмоку, — думає він. — Тим чи іншим чином ти за все

заплатиш, але не раніше, як помре той собака. Можливо, твій дружок ніґґер

помре також. Можливо, вся їхня ніґґерська сім’я помре. А після них ще

ціла купа народу. Достатньо, аби те, що трапилося біля Міського Центру, виглядало як пікнік».

Він піднімається в свою кімнату й падає в спідній білизні в ліжко. У

голові в нього знову гуготить, руки тремтять (немов це він наковтався

стрихніну). Так він лежатиме тут, страждаючи, до самого ранку, якщо

тільки не…

Від підхоплюється і повертається назад у коридор. Майже чотири хвилини

він стоїть перед прочиненими дверми материної кімнати, потім здається і

заходить досередини. Він забирається до неї в ліжко, і біль у голові

майже одразу починає зменшуватись. Можливо, це від тепла. Можливо, від її

запаху — шампунь, лосьйон для тіла, алкоголь. Мабуть, від усього цього

разом.

Вона перевертається. Очі її в темряві величезні.

— О, медовий мій, в тебе знову одна з тих ночей?

— Так.

Він відчуває тепло сліз у своїх очах.

— Маленька Відьма?

— Велика Відьма цього разу.

— Хочеш, щоб я тобі допомогла? — відповідь вона вже знає; вона вже

треться об її черево. — Ти так багато робиш для мене, — лагідно мовить

вона. — Дозволь мені зробити це для тебе.

Він заплющує очі. Запах алкоголю в її віддиху дуже сильний. Йому все

одно, хоча зазвичай він його ненавидить.

— Гаразд.

Вона займається ним швидко та вміло. Це не забирає багато часу. Ніколи не

забирає.

— Ось, — каже вона. — А тепер засинай, медовий мій.

Він так і робить, майже миттєво.

Коли він прокидається у вранішньому світлі, вона знову хропе, кучерик

волосся прилип до слини в кутику її рота. Він вилазить з ліжка й іде

назад до своєї кімнати. У голові у нього ясно. Стрихнінова отрута проти

ховрахів уже в дорозі. Коли вона прибуде, він умертвить собаку, і к бісу

наслідки. До бісової матері всі наслідки. А як щодо ніґґерів з

пристойного району, ще й з білими іменами? Вони не важать. Наступним піде

жирний екс-коп, але після того, як він цілком відчує біль Джерома

Робінсона й горе Барбари Робінсон, і хіба не начхати, якщо це станеться

через самогубство? Важливо те, що він пощезне. А після того…

— Дещо велике, — промовляє він, натягуючи джинси й просту білу майку. —

Сяйво слави.

Щоправда, він поки не знає, яким саме буде те сяйво, але з цим все

гаразд. Час він має, і спочатку треба ще дещо зробити. Йому треба знищити

оті Ходжесові «неоприлюднені деталі» і переконати того, що він, Брейді, дійсно є тим самим Мерседес-Кілером, монстром, якого Ходжес не зумів

упіймати. Йому треба втирати це, поки не заболить. Це треба зробити тому, що якщо Ходжес дійсно вірить у ті фіктивні «неоприлюднені деталі», інші

копи — справжні копи — мусять також у них вірити. Це неприпустимо. Йому

потрібна…

— Репутація! — вигукує Брейді до порожньої кухні. — Мені потрібна

репутація!

Він береться готувати сніданок: шинку з яйцями. Може, запах долетить

нагору, до Ма, і пробудить її. Не велике діло, якщо ні. Він сам з’їсть її

порцію. Він доволі голодний.

2

Цього разу подіяло, хоча коли, зав’язуючи на собі халат, Дебора Енн

з’являється, вона ще не зовсім прокинулася. У неї червоні повіки, щоки

бліді, волосся розпатлане навсібіч. Її більше не мучить похмілля, зовсім, для цього її мозок і тіло надто звикли до пійла, але ранки вона проводить

у м’яко розфокусованому стані, дивлячись ігрові шоу та ковтаючи

«Тамзи»[185]. Близько другої години дня, коли світ для неї набуває

більшої чіткості, вона вихиляє свою першу денну порцію алкоголю.

Якщо вона й пам’ятаєте те, що відбулося вночі, вигляду не подає. Та й

взагалі, вона й словом про таке ніколи не згадує. Ніхто з них не згадує.

«Так само ми ніколи не говоримо про Френкі, — думає Брейді. — А якби

почали, що б ми сказали? Господи, як погано, що він тоді так упав?»

— Пахне гарно, — мовить вона. — І для мене є?

— Скільки захочеш. Кави?

— Будь ласка. Побільше цукру.

Вона сідає до столу та втуплює очі в телевізор на стійці. Той не

ввімкнутий, але вона все одно втуплюється в нього очима. Звідки про це

знати Брейді, може, вона вважає, що телевізор увімкнутий?

— Ти не одягнув свою уніформу, — каже вона, маючи на увазі синю сорочку

на ґудзиках з логотипом «ДИСКАУНТ ЕЛЕКТРОНІКС» на кишені. Три таких

висять у його шафі. Він сам їх прасує. Так само як чистка пилосмоком

підлоги та прання їхнього одягу, прасування не входить до маминого

репертуару.

— Мені виходити не раніше десятої, — пояснює він, і немов ці слова

виявилися магічним заклинанням, прокидається і починає з дзижчанням

сунутися по робочій стійці його телефон. Він встигає його підхопити

раніше, ніж той міг би впасти на підлогу.

— Не відповідай, медовий мій. Прикинься, ніби ми поїхали кудись на

сніданок.

Ідея приваблива, але Брейді не спроможний проігнорувати телефон, коли той

дзвонить, так само, як він не здатен ігнорувати свої безладні й

безперервно змінні плани на якусь грандіозну руйнацію. Він дивиться, хто

його викликає, і не дивується, побачивши у віконці ТОУНЗ. Ентоні «Тоунз»

Фробішер, велике цабе «Дискаунт Електронікс» (філії, що в торговельному

центрі «Березовий Пагорб»).

Він натискає кнопку й мовить:

— Тоунзе, в мене сьогодні робочий день не з самого ранку.

— Я знаю, але ти мені потрібен, треба обслужити виклик. Ти мені дуже, дуже потрібен. — Тоунз не може примусити Брейді їхати на виклик у його

пізній день, звідси й цей його улесливий тон. — Плюс, це місіс Роллінз, а

ти ж знаєш, вона не скупиться на чайові.

Звісно, вона така, вона живе в Цукрових Пригірках. «Кібер-Патруль»

отримує багато викликів з Цукрових Пригірків, і одною з їхніх клієнток —

одною з клієнток Брейді — була покійна Олівія Трелоні. Він двічі був у

неї вдома за викликами, вже після того, як почав спілкуватися з нею під

«Блакитною Парасолькою Деббі», і який же то був кайф. Бачити, як сильно

вона схудла. Бачити, що в неї вже почали труситися руки. А також отримати

доступ до її комп’ютера, що відкрило для нього безліч можливостей.

— Не знаю я, Тоунзе…

Та звісно ж, він поїде, і не тільки тому, що місіс Роллінз добре

віддячує. Приємно буде прокотитися по Бузковому проїзду повз садибу №

729, думаючи: «Це моя заслуга, що ці ворота стоять закриті. Тоді мені

вистачило лише підштовхнути її востаннє, додавши певну маленьку програмку

до її “Мака”».

Комп’ютери, вони чудесні.

— Послухай, Брейді, якщо ти приймеш цей виклик, можеш не працювати

сьогодні у крамниці цілий день, як тобі таке? Просто повернешся, поставиш

«жука» на місце й гуляй собі, де заманеться, до часу, коли мусиш заводити

отой ідіотський морозивний фургон.

— А як щодо Фредді? Чому ти не пошлеш її? — це вже відверте глузування.

Якби Тоунз міг послати Фредді, вона б уже була на дорозі туди.

— Подзвонила, що захворіла. Каже, в неї той жіночий період, і це її

просто вбиває. Звичайно, це з лайна ліплена брехня. Я це знаю, вона це

знає, і вона знає, що я знаю, але, якщо я за це на неї наїжджатиму, вона

подасть заяву про утиски на сексуальному ґрунті. І вона знає, що я про це

також знаю.

Ма бачить, що Брейді посміхається, і посміхається йому у відповідь. Вона

підводить руку та, стиснувши кулак, вертить ним з боку в бік. «Накрути

йому яйця, медовий мій». Посмішка Брейді ширшає до вищиру. Нехай у нього

Ма й п’яниця, хай вона готує їжу лише раз чи два на тиждень і може бути

дражливою не згірш за лайно, але інколи вона читає його, як книжку.

— Окей, — каже Брейді. — А як тобі, якщо я поїду власною машиною?

— Ти ж знаєш, я не можу компенсувати тобі пробіг персонального

автомобіля, — каже Тоунз.

— Це також політика компанії, — відгукується Брейді. — Правильно?

— Ну… атож.

У «Schyn Ltd», німецькій корпорації, яка володіє компанією «Дискаунт

Електронікс», упевнені, що використання кібер-патрульними «фольксвагенів»

— це добра реклама. Фредді Лінклаттер каже, що кожний, кому подобається, аби його комп’ютер лагодив хтось, хто їздить «жуком» кольору зелених

шмарклів, навіжений, і в цьому Брейді з нею цілком погоджується. Тим не

менше, вочевидь таких навіжених довкола багато, бо викликів їм ніколи не

бракує.

А там же ще сама Пола Роллінз і трохи грошенят від неї.

— Окей, — погоджується Фредді, — але ти мені будеш винен.

— Дякую, друже.

Брейді обриває зв’язок, не завдаючи собі клопоту сказати: «Ти мені не

друг, і ми обидва це знаємо».

3

Пола Роллінз пишна блондинка, яка живе у псевдотюдорівському[186]

шістнадцятикімнатному маєтку за три квартали від румовища покійної місіс

Т. І у всіх тих кімнатах вона живе сама. Брейді не знає точно, звідки в

неї такі статки, але здогадується, що вона друга чи третя колишня

статусна дружина якогось багатого чолов’яги, котра, розлучаючись із ним, виторгувала собі вельми вигідні умови. Можливо, той чолов’яга спочатку

був у такому трансі від її буферів, що не завдав собі клопоту зі шлюбною

угодою. Брейді цим не дуже переймається, він лише знає, що вона має

достатньо, щоб давати гарні чайові, й ніколи не намагалася помацати його

прутень. Це добре. У нього нема інтересу до пишної фігури місіс Роллінз.

Але вона таки хапає його за руку й майже засмикує крізь двері.