Малиновий Клин

РЕВОЛЮЦІЯ

Перша світова війна стала інтродукцією тієї великої заграви, що різко змінила плин життя кубанців і розпочала нову сторінку історії українців Кубані. На фронти війни кубанці виставили 37 кінних полків, 22 батальйони пластунів, 9 батарей і 37 сотень — загалом 89 тисяч чоловік. Одні кубанці воювали проти Німеччини і Австро-Угорщини на Західному фронті, а інші — у складі Кавказької Армії проти турків.

Беручи участь майже у всіх битвах, козаки здобули багато перемог. Кубанський пластунський батальйон Ходкевича прорвав німецький фронт під Луцьком. Козацькі полки розбили турків під Сарикамишем, захопивши в полон близько 100 тисяч чоловік, брали участь також і в облозі Перемишля, взяли Ерзерум, Каре і Андаган, укріплену фортецю Трапезунд. Весь світ обійшла дивовижна розповідь про відчайдушний кубанський козацький загін, який, прорвавши турецький фронт, пройшов з боями Месопотамію і об'єднався з англійськими союзниками. Головним чином козацькі частини використовували в авангарді, багато кубанських кінних лав гинуло "від куль ворожих гармат і кулеметів". Багато гинуло і іногородніх українців-кубанців, котрі служили в солдатських полках.

Перебуваючи на фронті, козаки постійно підтримували тісні зв'язки зі своїми станицями. Громадське самоврядування не давало козацьким родинам розорюватися без господарів, на Різдво і Великдень вони отримували від станичних громад подарунки і вітання. Станичники разом обробляли землю, допомагали один одному — навіть за три роки війни посівна площа козацьких земель не зменшилась. Інші справи були у новгородніх. Відсутність міцної громади, слабка матеріальна база — все це розорювало новгородні родини — багаті ще більше багатіли, а переважна більшість родин розорювалася.

Революційна хвиля, що піднялася в лютому 1917 р., незабаром докотилася й до кубанського краю. Чорноморці ніколи не забували, через чию милість їм довелося залишити Україну, зруйновану Запорозьку Січ. Революційні настрої серед жителів Кубані проявилися ще під час революції 1905 р. Чорноморці, які в складі козачого загону генерала Мищенка билися з японцями, відмовилися придушувати революційні виступи народу. Коли козаків привезли з Владивостока до Новоросійська, окремі частини повстали. 2-й Урунський полк відмовився виступити проти демократів. Козаки у повному складі повернулися до Катеринодара, обрали нових старшин, відійшли до своєї станиці Пагінської. Військовий отаман генерал Михайлов наказав з гармат обстріляти станицю, і козаки, щоб не загинули мирні жителі, здалися. Керівники повстанців пішли до Сибіру, але заворушення на Кубані було настільки велике, що козаки скинули Михайлова і знову, як і сторіччя тому, обрали собі отамана і військову Раду.

Одночасно лютнева революція дала могутній поштовх для зростання національної свідомості народів колишньої Російської імперії. Українці Кубані не були виключенням. Ще наприкінці XIX—початку XX століття на Кубані почали виникати нелегальні осередки Революційної Української Партії, яку очолив інспектор народних шкіл С.І.Ерастов. Ці осередки з часом продовжили своє існування як "Чорноморська вільна громада". Національні почуття кубанців настільки зросли, що коли 25 березня у Петербурзі відбулася демонстрація українців, то очолили її кубанські козаки колишнього царського конвою, які їхали попереду 20-тисячної маніфестації у червоних черкесках з запорозькими прапорами і клейнодами.

Не вдалася спроба Тимчасового уряду використати козаків для придушення антиурядових виступів. Кубанці рішуче відмовилися від цього.

А тим часом Кубань все більше втягувалася у вир революції. Та особливих монархічних настроїв серед кубанців не виявлялося. Звістку про повалення царя козаки сприйняли спокійно, заходившись будувати у своєму краю лад, який найбільше відповідав козацьким звичаям. Невдовзі виділилася провідна течія кубанського козацтва, а вслід і частини новгородніх. Це був "чорноморський" або "самостійницький" напрям. Його представники, яких підтримувала більша частина кубанського козацтва (чорноморці і більшість черкесів, котрі становили близько 200 тисяч серед некозачого населення Кубані), виступали за розвиток економічно розвинутого Кубанського краю як вільної незалежної республіки в тісному зв'язку з Україною та іншими демократичними країнами, що утворилися на руїнах колишньої Російської імперії. Визнаним лідером "чорноморців" став талановитий інженер і громадський діяч Микола Степанович Рябовол — козак станиці Донської. Він закінчив Київський політехнічний інститут, багато зробив для розвитку залізничних шляхів на Кубані, до війни працював головою правління Кубано-Чорноморської залізниці. Під час війни був на фронті старшиною.

Микола Рябовол користувався серед козаків надзвичайною популярністю, він постійно піклувався про розвиток краю. Навколо нього поступово згуртувались демократично настроєні провідники "самостійницького" руху — історик Ф.О.Щербина, брати Макаренки, вчитель Г.А. Білий, С. Манжула, Л. Бич, полковник Єрмоленко, депутат всіх чотирьох Державних Дум осавул Кіндрат Бардіж, козак станиці Брюховецької генерал П.І.Кокунько, новгородці — адвокати Білоус і Коробін, священик А.І. Кулабухов, представники горців — Султан-Шахім Гірей, Намитоков, Хатагоу та ін. Чорноморців підтримували і російські козаки-"лінійці". Більшість населення краю розуміло, що Кубань може існувати і розвиватися лише самостійно, керуючись своїми ресурсами і землями. Спочатку владу в Катеринодарі захопили представники Тимчасового уряду — Громадський виконавчий комітет, який розпочав свою діяльність з того, що скинув отамана Бабича і звільнив з посади комісара уряду Бардіжа, за виправдовування утворення в Україні Центральної Ради.

Тим часом на Кубані серед фронтових козаків і незалежних новгородців, яких прибуло під час війни близько мільйона чоловік, швидко зростали більшовицькі настрої. Між новгородніми й козаками виник конфлікт через розподіл землі. Тимчасовий Уряд нічого не міг зробити ні для козачого населення Кубані, ні для новгородніх.

Згодом у Катеринодарі виникло двовладдя — з одного боку, комітет Тимчасового Уряду і з другого — козацький Військовий Уряд, головою якого козаки обрали лінійця Филимонова, а заступником — чорноморця Івана Макаренка. Наростала третя сила — більшовицькі комітети, що виникали у містах, поселеннях новгородніх і деяких станицях.

Від лютневої до жовтневої революцій козаки-кубанці брали активну участь у Загальноросійських козацьких з'їздах. На II козацькому з'їзді делегати-кубанці осавули К.Бережний і В.Гамалія виступили проти проекту, який засуджував І Універсал Центральної Ради. Були присутні козаки і на з'їзді поневолених народів, що відбувся у вересні 1917 р. у Києві.

Швидко зростала національна свідомість і серед жителів Чорноморської губернії, яка тільки у 1896 р. була відокремлена від Кубанської області. Вже 18 березня 1917 р. на всенародному віче у Новоросійську було вирішено, "щоб російська держава перетворилася в демократичну на основах федеративної спілки вільних і рівних народів і щоб Україна в межах поширення її людності отримала як і інші нації культурно-політичну автономію з окремою думою або сеймом".

А вже 30 липня 1917 р. з'їзд українських громадян і представників українського населення Чорноморської губернії ухвалив резолюцію про приєднання Чорноморської губернії до України.

Тим часом зв'язки між Кубанню та Україною швидко зміцнювалися. До нового складу Центральної Ради у квітні 1917 р. ввійшли представники Кубані М.Левитський і С.Ерастов, а на Кубань для ведення переговорів про федеративні зв'язки була відправлена делегація, яка складалася з члена Центральної Ради Є.Онацького і старшини Богданівського полку М.Ґалаґана.

Одночасно за ініціативою Кіндрата Бардіжа на Кубані утворилися відділи українського вільного козацтва. Незабаром представники кубанських Гайдамацького і Чорноморського кошів взяли участь у роботі Всеукраїнського з'їзду Вільного Козацтва, що відбувся в жовтні 1917 р. у Києві.

24 вересня 1917 р. влада на Кубані остаточно перейшла до Кубанської Ради. Цього дня розпочалася її II сесія, на якій повинні були розглядатися питання про землю і майбутній устрій Росії.

На початку відкриття першого засідання Ради її депутатів привітали представники України, яких зустріли гучними оплесками. У відповідь на вітання виступив голова Кубанської Ради Микола Рябовол. Він сказав: "Україна прислала нам у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (Бурхливі оплески, всі встали. Вигуки "Слава!", "Слава!", "Ура!". Представників запрошують на сцену).

Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду... Царі робили все, щоб вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові матері. (Голоси з місць: "Не діждали б!").

Так — не діждали б цього ніколи... хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли... Та минула лиха година.,, прийшла воля, І ми ожили. Ожили і як вірні діти своєї Матері йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми... Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюристи всіляких марок, ні спасителі вітчизни від волі... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі".

Під час роботи Кубанської Ради представники Кубанської області за пропозицією Ф.О. Щербини, котрий пізніше був обраний головою Верховного Суду Кубанської республіки, повідомили народи колишньої Російської імперії, що новою формою державного устрою вони вважають демократичну федеративну республіку.

Кубанська Рада проголосила Кубанську область республікою під назвою "Кубанський край", який став членом федерації народів Росії. З того часу Рада отримала назву Кубанська краєва Рада. Була розроблена Конституція краю, згідно з якою Кубань керувалася Законодавчою Радою, а виконавчою владою був Кубанський краєвий уряд, що відповідав перед Законодавчою Радою і Військовим отаманом. Військового отамана обирала Краєва Рада — фактично це був Президент республіки. Вибори до Законодавчої Ради проводилися між усіма громадянами Кубані — козаками, горцями і городовниками.

Наприкінці листопада 1917 р. в Україну був відправлений член Кубанської Ради І. Білий для координації спільних з Центральною Радою дій.

Першим Військовим отаманом став лінієць полковник О.П.Филимонов — людина досить консервативних поглядів, головою Краєвої Ради — Л.Л. Бич, козак станиці Павлівської, талановитий юрист — закінчив Московський університет.

У січні 1918 р. зійшлася новообрана Законодавча Рада. До неї ввійшло 46 козаків, 46 новгородніх і 8 горців. 25 січня було утворено Кубанський краєвий уряд — з 5 козаків, 5 новгородніх і 1 горця.

Першими документами уряду були постанови про Кубанські Установчі Збори, про 8-годинний робочий день і про утворення земельних комітетів, що мали вирішити земельні непорозуміння між козаками та новгородніми.

З цього часу стосунки між козаками та новгородніми поступово пом'якшувалися.

16 лютого 1918 р. вийшов акт, за яким Кубань проголошувалася "Самостійною Кубанською Народною Республікою", а ще через декілька днів на приватній нараді було прийнято рішення розпочати роботу по приєднанню Кубані на федеративній основі до України.

Тим часом новоутворена Кубанська республіка опинилася у скрутному становищі. Через Кубань ішли частини Кавказької Армії, руйнуючи все на своєму шляху. З іншого боку, серед незаможних новгородніх та деякої частини незаможних козаків ширилася підтримка загонам Червоної Армії, які йшли на Катеринодар з Дону і Ставрополя.

Більшість козаків утримували нейтралітет, вибираючи між гаслами Ради і пропагандою більшовиків.

22 січня 1918 р. обрана на І з'їзді Рад Кубані в Армавірі обласна Рада оголосила себе єдиним правомочним органом влади на Кубані.

28 січня під натиском Червоної Армії, що дійшла вже до Катеринодара, Законодавча Рада з міста була витіснена. Кіндрат Бардіж зі своїм батьком і двома синами вирішив пробиратися в Грузію, але в Туапсе вони потрапили у засідку більшовиків і в нерівному бою загинули.

Після тяжких боїв з червоними загонами представники Кубанської Ради (3 тисячі козаків і 2 тисячі цивільних) зустрілися у станиці Новодмитрівській із загоном Корнілова, який після відомого "льодового походу" опинився на Кубані. В цій станиці була ухвалена угода про спільні дії між Радою та Корніловим.

31 березня під час невдалого штурму Катеринодара Корнілов був убитий і його замінив Денікін, який пізніше відіграв зловісну роль у долі Кубанської Ради. Тим часом на Кубані закріплювалася Радянська влада. У квітні 1918 р. на з'їзді Рад була проголошена Кубанська Радянська Республіка, яка у липні ввійшла до складу Північно- Кавказької Радянської Федеративної Республіки. До керівництва цієї республіки ввійшли більшовики А.І. Рубін, Я.В. Полуян, В.І. Крайній, Д. Швець, серед військових керівників були А.І. Автономов, Л.В. Баліс, кубанські козаки І.Л. Сорокін, І.А. Кочубей.

Але закріпитися Радянській владі на Кубані не вдалося. Політика "військового комунізму", продрозверстка, руйнування козацького укладу життя, червоний терор призвели до того, що переважна більшість козацтва виступила проти Радянської влади. Справа в тому, що серед радянського керівництва існував стійкий погляд на козаків як на душителів революції, потенційних контрреволюціонерів. І "обробляючи" новгородніх, більшовики добилися, щоб вони забирали у козаків землю. Проти козаків був розв'язаний шалений терор, який переріс у горезвісне "розкозачіваніє". Не дивно, що по станицях спалахнули повстання, які дуже жорстоко придушувалися. "Самовольные расстрелы коза-ков, бомбардировка станиц, бесконечные контрибуции отрядов..." "Подьезжая к станице Копанской, увидел ужасную картину: убитые люди убраны в огромные ямы... свалено 22 подводы человеческих трупов... Начальник Приморско-Ахтанского отряда расстреливал пленных из пулеметов группами, а именно по 20 и более, и кроме того, учинял еще самосуды... Деятельное участие в истреблении жителсй принимала й Черноморская батарея..." "...Под влиянием всевозможных темных личностей армия развратилась... Большой пример им подавали так называемые красногвардейские отряды, на самом деле представлявшие из себя в большинстве случаев банду грабителей й насильников".

Ці свідчення з архівів є тільки маленьким прикладом виконання гасла "Казачество надо уничтожить полностью", яко пізніше знайшли відображення у горезвісній директиві від 24 січня 1919 р. про масове знищення козацтва.

Внаслідок цього вся Кубань спалахнула повстанням, яке, розпочавшись на Тамані, охопило весь край. Кубанці, котрі ще півроку тому байдуже дивилися на офіцерів Корнілова і на Кубанський уряд, вітали повернення Ради і військ Корнілова як своїх рятівників. У пошуках підтримки визвольним намаганням кубанці звернулися до України, де на той час уже був сформований уряд гетьмана Павла Скоропадського.

28 травня 1918 р. до Києва прибула делегація з Кубані, до якої входили М.Рябовол, його заступник — Султан-Шахім Гірей, члени Ради — К.Я. Безкровний та Г.В. Омельченко.

Вітаючії кубанців, гетьман сказав: "Я дуже радий, що в особі вас... можу вітати нащадків славного запорозького війська, котрі у своїй невпинній боротьбі за волю України примушені були з бурхливого Дніпра перейти до Кавказьких гір, де все-таки... лишилися вірними синами рідної неньки-України. З огляду на це я сподіваюсь, що й тепер славні кубанці підуть разом з молодою Українською Державою, щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі являлися керовничою зіркою для наших кубанців".

Під час цієї зустрічі Султан-Шахім Гірей висловив позицію черкесів, котрі ще в часи Богдана Хмельницького приходили в Україну боротися із спільним ворогом. Ще за старих часів хоробрі горці товаришували із запорозькими лицарями й тепер треба сподіватися, що обидва ці народи будуть жити в дружбі та союзі.

Безсумнівно, що М. Рябовол і чорноморці прагнули об'єднання з Україною, але, розуміючи залежність Кубані від війська Денікіна, який ненавидів все українське, переговори між Кубанню та Україною обмежилися домовленнями про допомогу зброєю та амуніцією. Внаслідок цього з України на Дон, куди відступили кубанці, щомісяця почали відправляти транспорт із зброєю та медикаментами для утворення Кубанської армії.

Український уряд чимало допоміг кубанцям у галузі просвіти і культури. У великій кількості на Кубань надходили українські книжки і часописи, що користувалися серед козаків неабиякою популярністю. Українські видавництва Кубані (скажімо, "Чорноморець", що було засноване у 1917 р. в Катеринодарі) почали одержувати кошти від міністерства закордонних справ України.

Пізніше, у грудні, між Україною та Кубанню були укладені договори про обмін дипломатичними місіями, про морехідні, торговельні, залізничні та поштово-телеграфні зносини.

2 червня 1918 р. уряд Кубані визнав Українську Державу. 5 липня 1918 р. розпочався наступ Денікіна, і незабаром охоплена повстаннями Кубань була зайнята білими військами. Кубанський уряд повернувся до Катеринодара. В першу чергу було вирішено скликати Законодавчу Раду, яка б вирішила головні питання дальшого розвитку Кубані. Тепер переважна більшість кубанців щиро підтримувала свій уряд, сподіваючись на дії Законодавчої Ради.

Під час виборів надто обмежувались виборні права новгородніх, яких козаки вважали винними у червоному терорі.

З 600 мандатів новгородні отримали тільки 60, решту — козаки і частково — горці.

Вже на першому засіданні новообраної Ради виявилося, що козаки рішуче виступають проти намагань Денікіна розповсюдити й на Кубань свій диктаторський режим, внаслідок чого Кубань знову ставала сировинним додатком до "єдіной і нєдєлімой", а козаки — гарматним м'ясом для захоплення Москви. На першому засіданні Ради 28 листопада всі делегати палко привітали голову української місії полковника Боржинського і Миколу Левитського, а від чорноморської більшості було заявлено: "Диктатуру утворюють силою, а не згодою, якщо маєте силу, запроваджуйте диктатуру, а добровільно ярмо на себе не накинемо".

Головним завданням Ради була боротьба проти монархічної диктатури, що насувалася. Однією з перших постанов Ради, не дивлячись на постійний тиск з боку Денікіна, був наказ про заборону монархічної агітації на Кубані. Щодо ставлення кубанців до повернення царської імперської влади, то про це свідчать результати референдуму з питань ставлення населення до більшовизму, монархізму та інших форм державних організацій, який проводили члени Кубанського верховного суду під керівництвом Ф.О. Щербини. Були опитані мешканці 400 населених пунктів. Практично все населення негативно висловилося щодо більшовизму, і лише від 4 до 12 % опитаних висловлювали думку про можливість мати царя — але за умови переобирання його щороку, як отамана.

Багато дбала Рада і про повернення в освіту мови більшості населення Кубані. Ще після лютневої революції 19І7 р., коли була заборонена українська мова, деякі школи на Кубані самі переводили викладання на українську мову, окрім того, почали відкриватися книгарні, у яких можна було придбати заборонені раніше українські книжки.

У квітні 1917 р. в Катеринодарі відбувся Кубанський краєвий Вчительський з'їзд, який видав резолюцію про українізацію шкіл у козачих українських станицях і підготовку нових учительських кадрів. Влітку 1917 р. в Катеринодарі та Єйську були організовані перші українські вчительські курси.

У вересні того ж року Рада прийняла постанову про українізацію шкіл у чорноморських станицях.

Через рік, у 1918 р. по кубанських станицях Рада провела опитування про ставлення козаків до української школи. В результаті опитування на засіданні Ради міністр народної освіти Кубанської республіки зробив доповідь, в якій відзначалося:

1)Навчати грамоті краще на материнській мові;

2)Українську мову вивчати на всіх ступенях шкіл, відкрити українську вчительську семінарію.

У січні 1919 р. Рада поставила питання про проведення повної українізації, але зустріла шалений опір шовіністично настроєних керівників білої армії. Так, в станиці Пашківській денікінці закололи багнетами чотирьох козаків тільки за те, що у них були знайдені українські книжки та абетки. Серед вбитих був і молодий вісімнадцятирічний козак. Ця подія настільки сколихнула українців Кубані, що зростання національної свідомості припинити тут практично було неможливо.

У 1910 році в Катеринодарі виходить повне видання "Кобзаря". Тут, у Катеринодарі, козаки заснували Кубанську Українську вчительську спілку, при Раді ввели посаду інструктора українських шкіл, до того ж на Кубані були засновані перші черкеські школи.

У станиці Полтавській на сході жителів стодвадцятьма голосами проти одного козаки вирішили перевести на українську мову всі початкові школи і вчительську семінарію, що тривалий час була головним осередком української культури на Кубані,

Незабаром після приходу білих кубанці відчули на собі всі особливості денікінської диктатури — грабунки, насильство, розстріли, терор білогвардійської контррозвідки, хабарництво, здирництво.

Доки козаки тисячами гинули за інтереси великодержавних генералів, уряд Сушкова, обраний під тиском Денікіна, не звертав на це уваги. Все це й непокоїло Законодавчу Раду. Представники Ради одразу провели по станицях сходи громад. Внаслідок численних скарг населення подали уряду заяву, в якій поставили декілька прямих запитань: а) чи відомо уряду, що на Кубані розстрілюють без суду і слідства; б) мучать і ґвалтують жінок; в) арештовують і тримають у в'язницях, не пред'являючи звинувачень? Під тиском цих звинувачень і скарг уряд Сушкова був змушений піти у відставку, і його місце посів новий уряд, який очолив чорноморець П.І. Курганський. Завдяки йому Законодавча Рада змогла розв'язати ряд болючих питань, що непокоїли Кубанську республіку. Було проведено спільне засідання із з'їздом новгородніх. Під час дискусії обидві сторони дійшли примирення.

Покращувалось на Кубані й економічне становище. Вже в середині 1919 р. тут вироблялось товарів на експорт вартістю 30 тисяч фунтів стерлінгів. До Катеринодара прибула делегація із США. Її вразив високий рівень розвитку економіки Кубані, насамперед велика кількість сільськогосподарських машин фірм "Джонстон", "Мак-Корман" та інших, які працювали у станицях.

Але економічна незалежність Кубані дратувала лідерів білого руху. 19 вересня 1919 р. Кубані оголосили економічну блокаду, яка значно підірвала... економічну базу білого запілля.

Відносини між Кубанським урядом і Денікіним вкрай загострилися. Кубанські козаки не бажали воювати з військами УНР, і при першій нагоді встановлювали перемир'я з українськими військовими, або переходили на їхній бік. Відраза до шовіністичної політики білогвардійських лідерів настільки зросла, що навіть отаман Филимонов, який прихильно ставився до ідеї монархії, заявив Денікіну: "Ви... високо цінуєте козаків. Вважаєте молодцями. Ми давно знаємо собі ціну. Нам огидно бути молодцями, ми хочемо бути громадянами".

13 червня у Ростові відкрилася конференція урядів Дону, Кубані і Тереку, на якій повинен був визначитися головний напрям політики козацьких керівників.

Щодо цього питання відразу виникло дві концепції. Згідно з першою повинен був утворитися тісний союз козацьких військ з білою армією; другу концепцію оголосив у своєму виступі депутат від Кубані, голова Законодавчої Ради Микола Рябовол. Він зазначив, що "єдіной нєдєлімой" вже не існує і для збереження демократії та захисту новоутворених незалежних держав слід об'єднатися на федеративній основі у спілку демократичних народів. У своєму виступі М.Рябовол різко критикував політику Денікіна, вважаючи, що диктатура і намагання відтворити монархію призведуть до загальнонародного заворушення: "Коли прийшли добровольці в Чорноморську губернію і завели там губернаторський режим, вони так упоралися, що геть чисто все обернулося в большевиків".

Промова Рябовола справила на присутніх велике враження, присутні бурхливо підтримали його пропозиції. Але одночасно цим виступом голова Законодавчої Ради підписав собі смертний вирок. Ввечері того ж дня Миколу Степановича Рябовола вбили денікінські агенти.

Поховання Рябовола стало справжньою демонстрацією кубанців на підтримку своєї незалежності. Делегати постановили навічно залишити Рябовола головою Законодавчої Ради. Козаки щиро сумували за хоробрим захисником їхніх прав. Кубанський козак поет Дмитро Петренко написав пісню про смерть Миколи Рябовола:

Вбивством Рябовола почалася розправа денікінців з непокірною Законодавчою Радою. Формальним приводом для цього стала участь делегації Кубані у травні 1919 р. у Версальській конференції. Депутати під керівництвом Л.Бича подали меморандум про входження Кубанської республіки у Лігу Націй. У той же час делегати розробили проект про мирний договір з черкеською Горською республікою, яка воювала з Денікіним. Дізнавшись про це, Денікін наказав заарештувати кубанську делегацію — Рада обурено відмовилася це зробити.

5 листопада 1919 р. будинок, де засідала Кубанська Законодавча Рада, оточили білогвардійці. Дванадцять членів Ради були заарештовані, а член паризької делегації священик Калабухов був повішений біля могили Рябовола. По станицях прокотилася хвиля розстрілів депутатів Ради, в станиці Слов'янській членів Ради — місцевих жителів — повісили на станичному майдані.

Ці жорстокі розправи із законним урядом Кубані викликали хвилю обурення серед кубанських козаків, які становили 20 відсотків армії Денікіна. Козаки вже розуміли, що воюють не за інтереси своєї Батьківщини. Вони не бажали воювати з Україною і не хотіли втручатися у внутрішні справи Москви. "Нехай москалі здобувають собі Москву, а нам треба поспішати рятувати Кубань від московських вождів", — говорили кубанці. І сотнями, тисячами залишали Добрармію, фатально підриваючи її боєздатність. Загони донських козаків, які вирушили на Кубань виловлювати дезертирів, зустріли шалений опір. Таким чином Денікін добився протилежних наслідків — Кубань була назавжди втрачена для білого руху.

Кубанський уряд розірвав усілякі стосунки з Денікіним, але відбудувати Кубанську республіку було вже неможливо. Незабаром через Кубань до Новоросійська величезним здеморалізованим потоком покотилися частини розгромленої Добрармії. Перед насуваючою армією Троцького, який люто ненавидів козаків, Кубань опинилася без власного війська. І знову як у лютому 1918 р. почалася евакуація Кубанської Ради. На цей раз з урядом відступало близько 50 тисяч козаків з родинами, котрі добре розуміли, що їх чекає. Частина козаків — близько 15 тисяч — змушена була переправитися до Криму, решта кубанців 19 травня 1920 р. здалася частинам Червоної Армії.

Так закінчилася жорстока і кривава громадянська війна, що принесла Кубані стільки жертв і страждань. Десятки тисяч емігрантів були пригноблені. Після поразки Врангеля 20 тисяч кубанців опинилися на острові Лемнос. Там козаків колишні союзники — англійці і французи тримали як полонених у таборах. І співали козаки про своє життя на Лемносі:

Десятки тисяч кубанців розсіялися по всьому світу. У 20-30-х рр. найбільш організовані громади кубанців опинилися у Сербії і Чехословаччині.

У Сербії, де містилася тоді військова канцелярія, козаки об'єдналися у 87 організацій, де зберігали військові історичні традиції. Найбільш відомими були козацькі товариства імені кошового отамана Чепіги, імені кошового отамана Калнишевського і імені кошового отамана Білого.

Чехословаччина стала справжнім культурно-просвітницьким центром кубанських українців-емігрантів. За короткий час українці Кубані заснували у Празі видавництво "Громади кубанців у Чехословаччині", що розпочало у великій кількості друкувати українською мовою просвітницьку й наукову літературу. Крім того, почали виходити часописи й газети. Виникали науково-просвітницькі об'єднання — "Товариство кубанців-українців імені Кухаренка", "Союз кубанців", "Кубанське земляцтво студентів Української Господарської Академії в Подєбрадах", "Союз козаків, закінчивших вищу освіту", "Товариство студій козацтва" та ін.

Тут були свої талановиті публіцисти й дослідники. Але друга світова війна, німецька окупація Чехословаччини завдали страшного нищівного удару по розвитку кубанських осередків в еміграції, розпорошивши кубанських козаків по всьому світу.