Малиновий Клин

ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Славна Запорозька Січ, що століттями слугувала форпостом і символом волі й незалежності в умовах військово-феодальної Російської імперії, була приречена історією і долею, бо мала від Бога забагато — людей працьовитих та мужніх, природних багатств. Подив світу, заздрість сусідів не на користь були Україні. Знали ж бо в Петербурзі, що поки існує непокірна Запорозька Січ, волелюбний дух серед українського народу не згасне.

"Заведя собственное хлебопашество, розторгали они тем самым основание зависимости их от престола нашего й помишляли конечно составить из себя посреди отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением". Так у маніфесті про зруйнування Січі Катерина II виправдовувала знищення козацького краю.

Вранці 4 червня 1775 р. п'ять військових колон генерала Текелія несподівано й підступно оточили Запорозьку Січ, Проти десяти тисяч козаків, які знаходилися тоді у фортеці. було стягнуто близько 68 тисяч солдатів регулярної російської армії.

Розпочати запорожцям бій, в якому, без сумніву, вони усі б загинули, не дозволив кошовий отаман Петро Калнишевський та січовий архімандрит Володимир Сокольський.

Запорожці здалися царським військам, бо боялися, що Текелій винищить козацькі родини, захоплені у полон. А головне, що зробив останній, запорозький кошовий, — зберіг цвіт козацтва.

І вже тієї ночі кілька тисяч козаків, сівши на байдаки, взяли з собою святу козацьку ікону Покрови, і під проводом отамана Андрія Ляха відпливли за Дунай будувати нову Січ. Трохи пізніше вирушили за ними суходолом козаки отамана Бехмета.

Козаки цю "царську ласку" завжди пам'ятали, а їхні нащадки на Кубані зберегли пісню:

Сотні тисяч десятин землі козацької розхапали собі царські вельможі. Козацька старшина, брязкаючи кайданами, відправилася до Сибіру. Найтяжче було славному кошовому Петру Калнишевському — 28 років просидів він у кам'яному мішку Соловецького монастиря і помер там — проживши 112 років. Солдати Текелія зруйнували гарматами козацькі курені й зимівники, пограбували січову церкву. Запорожців пани намагалися обернути на кріпаків. Царський уряд святкував перемогу, але передчасну.

Знищити козацтво не могла ніяка сила, бо Запорозька Січ мала сильну підтримку сотень тисяч волелюбних українців. Січ була зруйнована, але лишилися десятки тисяч запорожців, котрі мріяли про відновлення своєї козацької республіки. І були ще запорозькі старшини, які зробили все для її відродження. Перші серед них — Сидір Білий, Захарій Чепіга і Антін Головатий. Всі троє мали дивовижну і славну долю, по праву увійшовши до пантеону запорозького козацтва разом з Сагайдачним, Вишневецьким, Сірком і Гордієнком. І головним чином саме їм кубанське козацтво зобов'язане своїм виникненням.

Військовий осавул Сидір Білий і полковий старшина Антін Головатий не розділили сумної долі багатьох січових старшин, можливо, тільки тому, що під час руйнування Січі перебували у Петербурзі у складі козацької делегації, яка намарно штовхалася по численних канцеляріях та приймальнях вельмож, відстоюючи запорозькі привілеї.

Сумно було делегатам вертатися в Україну. Що чекало на них? Неволя або вигнання. Та й сили були вже не ті. Запорожці перебували хто де: частина осіла поблизу Телі-гула (сучасна Одещина), чекаючи від турецького султана дозволу побудувати за Дунаєм нову Січ, інші марно намагалися уникнути кріпацтва. Згідно з переказами, коли відчай козаків дійшов межі, вони вирішили покінчити своє життя самогубством. Але колишній курінний Кущовського куреня Головатий закликав жити й боротися, аби продовжувати козацьку справу.

Білий, Головатий і вцілілі запорозькі старшини, котрі приєдналися до них, вирішили обрати традиційну тактику часів Самійла Кішки або Сагайдачного — в скрутний момент дочекатися, коли у можновладців виникне потреба у козацтві і, скориставшись цим, отримати для товариства необхідні пільги і привілеї. Ініціатором цього плану став військовий осавул Сидір Білий.

Народився він в українській козацькій родині на Херсонщині, отримав блискучу освіту, мав успадкувати родючі землі та велике майно, але проміняв все це на тяжкий козацький хліб і подався на Січ. Незабаром розумний, освічений і хоробрий козак прославився там. "Седой старик, но ислолненный огня, наездник давних сичевых времен, имевший привычку выезжать в перестрелку без шапки и с выставленной наружу мощной своей грудью".

Невдовзі Сидір Білий посів місце військового осавула (друге за значенням після кошового отамана). Відзначився він не тільки блискучою військовою майстерністю, а й вмінням виконувати найскладніші дипломатичні доручення. Царський уряд, відправивши частину козацької старшини до Сибіру, решту вирішив перетягнути на свій бік, роздаючи землі й чини. Колишній військовий осавул отримав десять тисяч десятин родючих земель.

Білого чекало спокійне і тихе життя у багатому зимівнику на річці Інгулець, старість мав зустріти у колі великої родини. Мав же він чотирьох синів — Миколу, Василя, Тимофія, Олександра й доньку Марію. Але щира козацька натура не могла змиритися з такою долею, коли десятки тисяч козаків ставали кріпаками і коли козацтво було немов би вже й знищене.

Так вже сталося, що головну роль у планах запорозьких старшин щодо відродження Січі мав зіграти той, хто зруйнував у 1775 р. Запорозьку республіку. Це був всевладний фаворит Катерини II князь Григорій Потьомкін, який тоді фактично керував усіма справами Російської імперії. Вже наприкінці 70-х років він намагався з колишніх запорожців сформувати пікінерські полки. Проте козакам було потрібне козацьке військо.

Сидір Білий і Антін Головатий, яким вдалося ввійти в оточення князя, все частіше натякали йому, що без відновленого січеного козацтва Росія не зможе успішно вести війну з Туреччиною і освоювати нові землі.

1783 р. після приєднання Криму до Росії там спалахнуло повстання татар. В липні того ж року Потьомкін почав розсилати листи до козаків, у яких дозволяв їм об'єднуватися в загони для боротьби з татарами. І от з далеких зимівників, бурдюків, рибальських та мисливських уходів потяглися запорожці до Білого. Незабаром він мав загін уже в 500 кіннотників і 500 піших козаків.

"Они его знали, уважали й верили: что этот старшина своим старанием о пользе их возобновит войско Запорожское". Обраний козаками отаман Сидір Білий засипав Потьомкіна проханнями про звільнення покріпачених запорожців, складав їх реєстри. Запорозькі старшини: осавули Мощанський, Ломака, Легкоступ, полковники Ковпак, Іван Височан, Андрій Білий, Тишковський їздили по селах і хуторах, збирали розсіяних по Україні запорожців.

Багато зробив, спілкуючись із Потьомкіним, і найближчий спільник Білого Антін Головатий. Народився він 1732 р, в містечку Нові Санжари, що на Полтавщині, у багатій старшинській родині, навчався у Київській духовній академії. 1757 р. прийшов на Січ. Записали його в Кущовський курінь, дали нове прізвище — Головатий, а 1762 р. обрали курінним отаманом. Уславився він своєю мужністю, відвагою. Так 1764 р. з трьома тисячами запорожців погромив поблизу Бердянська кримського хана. Був Головатий і гарним бандуристом — складав пісні й думи. Мав могутню постать, прикрашали його довгі густі вуса й оселедець. Колись Потьомкін записався козаком у Кущовський курінь отамана Головатого; пізніше курінний, скориставшись примхою вельможі, зміг використати це давнє знайомство на користь козацтву.

1787 р. Катерина II з величезним почтом подорожувала Україною. В охороні виділявся загін запорожців на чолі з Білим. На Катеринославщині ще наприкінці XIX століття розповідали про цю подорож імператриці і її козаків-охоронців. Запорожці скористалися такою нагодою, і в Кременчузі Білий, Головатий і осавул Легкоступ піднесли їй прохання про відновлення Війська Запорозького. За такі вчинки нерідко відправляли до Сибіру, але цариця не покарала козаків; Росія саме стояла перед війною з Туреччиною і їй потрібні були запорозька кіннота й легкий козачий флот.

20 серпня 1787 р. вже був дозвіл на формування "воєнних команд волонтерів" з козаків, "служивших в бывшей Сечи Запорожской". Козаки, користуючись цим дозволом, завзято заходилися відновлювати Запорозьке Військо. З усієї України потяглися до отамана Білого колишні запорожці, гайдамаки, козацька сірома. Тікали з панських в'язниць і солдатських полків. У супроводі озброєних козаків на конях із збереженим паланковим прапорам прибув на Січ і знаний полковник Протовчанської паланки Захарій Чепіга, який назавжди записався в Кисляківський курінь. Він вперше прийшов на Січ 1750 року у 24-літньому віці. Походив із старовинного козацького роду Кулішів із села Борки на Чернігівщині. Козаки дуже поважали Чепігу за простий, демократичний характер, гострий розум і військову вдачу, тому й обрали полковником Протовчанської паланки, називаючи його батьком Харко. Адже був Чепіга широкоплечий, кремезний, мав вдачу характерника, доброї людини.

Три старшини чудово доповнювали один одного. Білий був головним ідейним натхненником відродження Січі, носієм старих запорозьких традицій, він неодноразово згадував Запорожжя, Калнишевського; Головатий завдяки своїм зв'язкам у Петербурзі, вмінню спілкуватися з пихатими вельможами був посередником з імператорським двором, а Чепіга — справжнім ватажком козацької голоти, виразником її прагнень і сподівань.

За короткий час було сформовано нове військо. Отаманом став Сидір Білий, військовим суддею — Антін Головатий, військовим полковником — Захарій Чепіга, військовим осавулом — Кобиняк. Курінними залишилися старі січові отамани, які збирали до куренів своїх козаків. Але війську не надали землі — старі запорозькі землі пани так і не випустили зі своїх рук, 31 січня 1788 р. "високоповелительний" генерал-фельдмаршал князь Потьомкін сповістив козакам "о благоволєнії" Катерини, яка дарувала новому війську землі в Керченському куті, що був зайнятий турками, або на пустельній Тамані, на вибір. Привіз козацтву документ на землю відомий полководець Олександр Суворов, який 27 лютого передав війську "знамя войсковое белое, малое для куреней, которых по умножению людей прибавлять будет вперед, булаву атамана кошевого и другие керначи".

13 травня війську передали військову печатку, на якій за стародавнім звичаєм був зображений козак із шаблею при боці з мушкетом і прапором з хрестом, та звернення "Войска верных козаков кошевому атаману и всему войску". Таким чином, існування козацького війська визнали вже офіційно, і, хоч Катерина II старанно уникала називати його Запорозьким, за духом, звичаями, військовим устроєм і складом воно було саме таким.

У багатьох селах та містах України збиралися запорожці, присягалися відновленому війську, записуючись у курені. Вже йшла російсько-турецька війна, і козакам у ній потрібно було відстояти право на своє існування. Пішими козаками керував Білий, кіннотою — Чепіга, а флотом — Головатий; всього брало участь у війську 2829 кінних козаків і 9681 піший.

У червні під турецькою фортецею Очаків козаки знищили ворожу флотилію, але під час абордажного бою був тяжко поранений отаман Білий і через декілька днів, 19 червня, помер, Багато козаків загинуло у цій війні.

На козацькій раді з двох претендентів — Головатого і Чепіги — обрали більш відважного і близького козакам Захарія Чепігу. Російське командування не дуже берегло козаків — доки одна частина козаків билася з турками й гинула від їхніх куль та ятаганів, інших примушували будувати сторожі на Бузькому Лимані. Без їжі і теплих речей до березня 1789 р. на будівництві померло близько 500 козаків.

У цій війні запорожці відзначились як справжні лицарі військової майстерності та відваги.

Найважчим завданням для російського війська була облога Очакова. Очаків постачала харчами турецька фортеця Хаджибей (сучасна Одеса), і всі спроби російських загонів захопити склади міцної Очаківської фортеці з хлібом закінчувалися тяжкою поразкою. Але те, що не вдалося солдатським полкам, зробив козацький кошовий Чепіга з кількома козаками. 29 жовтня вони таємно підпалили береговий цейхгауз, а 7 листопада кошовий пробрався в Хаджибей і спалив там склади з продуктами. Так ніхто й не зрозумів, як вдалося це зробити запорозькому характернику.

Підходи до Очакова закривала могутня фортеця Березань. Один за одним розбивалися тут напади російських солдат об вогонь турецьких численних гармат. Потьомкін був у відчаї. Тоді на Березань вирушив козацький флот — на передньому байдаку стояв Антін Головатий. Тривалий час на мурах фортеці йшла запекла різанина, потім запорожці, розвернувши гармати, почали обстрілювати Очаків і 6 грудня здобули перемогу.

Згідно з легендою звістку про взяття Березані Потьомкіну приніс опалений вогнем, скривавлений козак. Спочатку його не хотіли пускати до князя, і доки козак досить гучно лаяв ад'ютантів, з'явився сам Потьомкін: "Что за шум?" — "Та взяли!" — "Что взяли?" — "Березань". — "Что ж, лучшего не могли ко мне прислать?" — "Та були там, мабуть, і ліпші за мене, так тих до ліпших послали, а мене ось до твоєї милості".

Саме тоді козацьке військо отримало свою нову назву — Чорноморське. Під час бойових дій зустрілися козаки і зі своїми колишніми запорозькими братчиками, котрі заснували за Дунаєм нову Січ і воювали за Султана. Чорноморець Павло Помело зустрів там свого рідного брата, котрий втік за Дунай після руйнування Січі, І той попередив його про ворожу засідку, що чекала на козаків. Зібравшись із силами, чорноморці розігнали турків і татар, а через деякий час відсвяткували з задунайцями радісну зустріч. Рік провоювали козаки з турками. Під Бендерами вершники на чолі з Чепігою рубалися 5 годин з п'ятитисячним турецьким загоном, і хоч було козаків уп'ятеро менше, перемога була за ними. 11 грудня 1790 р, штурмуючи Ізмаїл, чорноморці Головатого вдерлися на його мури й захопили турецькі гармати.

"Полковник Головатый с беспредельной храбростью й неусыпностью не только побеждал, но й лично действуя, вышел на берег, вступил с неприятелем в бой й разбил оного".

Після закінчення війни чорноморців відзначили особливим ордером, вони отримали великий кут землі за Бугом по Дністру і Телігулу, на річці Березані при Лимані Очаківському. Там і почало осідати новоутворене Чорноморське козацьке військо.

У містечку Слободзея козаки розбили свій Кіш, поділивши землі на три паланки — Подністрянську, Березанську і Кінбурнську.

І потяглися у новоутворену Січ за Бугом колишні запорожці. Хоча пани не відпускали козаків, відбирали їхнє майно, примушували працювати на панщині, саджали в холодні ями, катували голодом і канчуками, а родини тих, хто втік, віддавали на безкінечні муки й поталу. На це Чепіга неодноразово скаржився в столицю. Але в Петербурзі мовчали. І знову на политі козацькою кров'ю землі потяглися панські руки. Та ще й до того 5 жовтня 1791 р. по дорозі в глухому бессарабському степу помер Григорій Потьомкін. Хоч так і не простили йому козаки зруйновану Січ, але все ж він був єдиним покровителем Чорноморського війська.

Чорноморська старшина, козаки добре розуміли, що історія, яка відбулася шістнадцять років тому на Дніпрі, може повторитися й за Бугом.

Царський уряд боявся зростання нової Січі на Україні, тому для війська необхідно було шукати нову землю там, де не зачіпала б козаків панська сваволя, де відчували б вони себе повністю вільними. І тоді, за влучним висловом історика Щербини, запорожці вирішили шукати собі землю в Петербурзі.