Малиновий Клин

ГОЛОДОМОР

З одного боку, 20-ті роки відомі нам як часи розвитку національно-культурного будівництва, переходу до нової економічної політики, коли селянин отримав нарешті змогу вільно працювати на своїй землі. Але одночасно це і доба впертої, безжальної боротьби двох напрямків, двох концепцій подальшого розвитку країни і співіснування в ній народів, що піднялись з руїн імперії Романових. Врешті-решт, ідея створення вільного союзу незалежних держав програла. Перемогли намагання створити тоталітарну державу, яка б загнала в жорсткі одноманітні межі всі нації і народи.

І ось, спочатку непомітно, але все дужче й дужче почав розкручуватися велетенський маховик терору, який мав винищити всі прояви національної незалежності радянських республік.

Волелюбне козацтво не могло змиритися з новою владою, яка заради примари "комуністичного майбутнього" бездумно руйнувала економіку й традиції Кубані, застосовуючи жахливий терор. 20-ті роки минули на Кубані в умовах жорстокої повстанської боротьби, відчайдушної і приреченої. Про її розміри свідчать спогади одного з керівників радянського уряду на Кубані — Чорного: "Будучи уже советской, Кубань долгое время была как бы осажденной крепостью, со всех сторон обложенной врагом. Временами волна бандитизма поднималась довольно высоко й иногда даже непосредственно угрожала Советской власти, принимая организованные военные форми, выливаясь в наступление на станицы», захват их и подступы к Краснодару... Органи власти, особенно станичной, постоянно находясь под угрозой банд, принимали военный облик, усваивали военные приемы управлення. Чувствуя себя подстерегаемым со всех сторон, они часто в каждом жителе видели возможного изменника, не доверяя большинству населення, особенно казачьего". Інколи кубанські повстанські частини нараховували декілька тисяч чоловік. Вже у лютому 1920 р. Всеросійська надзвичайна комісія видала постанову по Кубані, згідно з якою влада застосовувала для боротьби з повстанцями нелюдські заходи.

"... 1). Станицы и селения, которые укрывают белых и зелених, будут уничтожены, взрослое население расстреляно, имущество конфисковано; 2). Все лица, оказывающие содействие бандам, будут немедленно расстреляны; 3). У большинства находящихся в горах зеленых остались в селениях родственники. Все они взяты на учет, и в случае наступленнии банд все взрослые родственники, сражающиеся против нас, будут расстреляны, а малолетние высланы в Центральную Россию; 4). ...За каждого убитого советского деятеля поплатятся сотни жителей сел й станиц". Але дії повстанців, за деякими свідченнями, продовжувалися до 1939 р. Збереглися спогади в'язнів сталінських концтаборів. Ці люди чули від засуджених горців про останні бої залишків козацьких і черкеських загонів з військами в горах Кавказу. Карателі змогли розправитися з ними тільки за допомогою широкомасштабних газових атак з літаків.

Звісно, що в сталінській державі не було місця ні волелюбним селянам України і Кубані, незалежним господарям, ні вченим і письменникам, які не бажали співати оди "генію всіх часів і народів". Всі вони були приречені, і тому наступ на інтелігенцію і сільських господарів розпочався одночасно.

Разом з початком суцільної колективізації у 1929 р. почалося винищення національної інтелігенції України і Кубані. Досвід щодо цього керівники терору вже мали. Наприкінці 20-х років була сфабрикована справа "Союзу Кубані й України", у зв'язку з якою по Україні і Кубані прокотилася хвиля арештів українських викладачів і студентів, безпідставно звинувачуваних у "буржуазному націоналізмі".

Але головним ударом по інтелігенції була так звана справа Спілки Визволення України (СВУ). Ще у квітні 1929 р. видатні українські вчені й письменники були звинувачені у підготовці збройного повстання, в утворенні підпільної контрреволюційної організації СВУ. У липні в Україні у зв'язку із справою СВУ почалися масові арешти, а в грудні вони прокотилися і по Кубані. З 9 березня до 20 квітня 1930 р. в Харкові відбувався процес над звинуваченими, а арешти і ув'язнення ще довго продовжувалися на Кубані і в Україні.

У 1930 р. закінчилася перша стадія примусової колективізації. Небажання селян працювати в колгоспах, постійні повстання в селах і станицях, різке зниження врожайності свідчили, що серед більшості сільського населення Кубані та України продовжується міцний опір намаганням побудувати колгоспну систему.

Селянам ніби й дозволялось залишати колгоспи, і за короткий час більшість селян Кубані та України це зробили. Однак тим, хто виходив з колгоспу, відібрану землю, реманент і худобу не повертали. І працелюбні господарі з останніх сил намагалися відбудувати своє зруйноване господарство.

Але відступ партійного керівництва від проведення суцільної колективізації був лише тимчасовим — почався другий етап наступу на незалежного селянина, наступ, який призвів до жахливих наслідків. У вересні 1930 р. на селян-одноосібників були покладені надзвичайно високі зернові податки. Якщо зважити, що цілий рік вони не мали змоги вільно господарювати на своїй землі, то можна зрозуміти: такі податки повністю розорювали одноосібників. І практично перетворювали незалежних господарів у жебраків.

Знову покотилася безглузда хвиля розкуркулювалня — сотні тисяч родин потяглися під вартою у Сибір на голодну й холодну загибель. Решта селян знову опинилася в колгоспах на ницих трудоднях. За короткий час колгоспи були перетворені на ідеальне знаряддя для вибивання у селян зерна. Селяни й козаки вже майже нічого не мали в особистій власності — всі харчі і збіжжя ретельно контролювали колгоспні керівники. Сталінський уряд нарешті здобув можливість у десятки разів збільшити вивіз хліба за кордон, за що мав отримати величезні кошти. Але доки фермери Канади топили своє збіжжя, щоб на нього остаточно не впала ціна у країнах Америки та Європи, куди постачався відібраний у селян хліб, серед українців починався вже голод.

7 серпня 1932 р. вийшов закон "Про охорону державної власності", згідно з яким вся колгоспна власність ставала державною. Пізніше цей закон отримав серед народу назву "закон про колоски", адже сотні тисяч селян були позбавлені волі, відправлені у сибірські табори або розстріляні тільки за те, що намагалися на колгоспному полі зібрати хоч трохи колосків для своїх голодних дітей.

Переважна більшість населення Кубані вже була поколективізована. Найупертіших козаків-господарів розстріляли або відправили до Сибіру. Але ще мільйони селян України й Кубані продовжували чинити постійний опір колгоспній системі, не могли змиритися з тоталітарним устроєм, що утверджувався. Кубанські козаки, предки яких відстояли свою волю у кривавій боротьбі з польськими панами, царськими вельможами, генералами-диктаторами, не могли стати безправними гвинтиками у механізмі сталінської держави. Але тепер у цій нерівній жорстокій боротьбі Кубань була приречена.

23 липня 1932 р. вийшла постанова політбюро ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлю на липень. Збіжжя, яке повинні були здати Україна й Кубань, сягало фантастичної цифри. Враховуючи те, що весною 1932 р. Кубань охопив голод, що врожай значно знизився, ця постанова, в разі її виконання, приречувала населення Кубані й України на голодну смерть. Так Сталін зі своїми помічниками свідомо раз і назавжди вирішував проблему з «непокірними» кубанськими козаками.

Для виконання хлібозаготівлі на Кубань стягували війська, особливо каральні загони. Проти кубанців почалася війна, справжній геноцид.

По хатах місцеві активісти проводили повальні обшуки, під час яких забирали всі харчі, викачували абсолютно все до останньої зернини. За спробу зберегти хоч трохи продуктів, заарештовували або розстрілювали.

Безпосереднім керівником терору і розправи на Кубані був Лазар Каганович. "В целях усиления хлебозаготовок командировать... т. Кагановича на Сев. Кавказ с группой в составе тт. Юркина, Чернова", — зазначалося в постанові від 22 жовтня 1931 р.

В цю комісію по проведенню геноциду ввійшли також А.Мікоян, Я.Гамарник, Г.Ягода, М.Шкірятов і О.Косарєв.

Назавжди збереглося в пам'яті вцілілих кубанців перебування Кагановича зі своїми помічниками на Кубані: "Як Мамай пройшов".

Каганович, більшовик з 1911 р., взявся за справу рішуче. 2 листопада у крайкомі партії відбулися збори, на яких був розроблений план виконання хлібозаготівель — план нелюдського винищення селян Кубані.

Внаслідок цих зборів 4 листопада 1932 р. вийшла постанова "О ходе хлебозаготовок и севе по районам Кубани", яка зобов'язувала владу "сломить саботаж хлебозаготовок и сева, организованими кулацким контрреволюционным елементом, уничтожить сопротивление части сельских коммунистов, ставших фактически проводниками саботажа".

На Кубані запроваджувався військовий стан. Вводилася система "чорних дошок". У кожній станиці висіла "чорна дошка" з реєстром станиць, які не виконували план хлібозаготівлі. Ці станиці опинялися у продовольчій блокаді. Повністю припинявся підвіз товарів у кооперативні і державні крамниці, а ті козаки, що дивом залишалися живими, виселялись до Сибіру. Так, на "чорну дошку" потрапили станиці Полтавська, Медведівська, Урупська, Уманська, Незамаєвська, Темиргоєвська, Ладожська, Новорождественська, Новодерев'янківська, Стародерев'янківська, Старокорсунська, Старощербинівська, Платирівська, Боковська і Мешковська. Таким чином, близько 30 районів Кубані — Невинномиський, Слов'янський, Брюховецький, Кушенський, Павловський, Усть-Лабінський, Кропоткінсь-кий, Новоолександрівський, Єйський, Краснодарський, Курганський, Кореновський, Отрадненський, Канівський, Тихорецький, Тимошевський, Новопокровський — були приречені на жахливу смерть.У ці райони вводили каральні загони з ветеранів ОДПУ —латишів, мадяр, китайців, які поводили себе як завойовники на окупованій території. Тільки у станиці Тихорецькій було розстріляно за три дні близько 600 козаків. Населення багатьох станиць у повному складі вивозили до Сибіру. За різними даними, з Кубані тоді було депортовано від 50 до 200 тисяч жителів.

В станиці Старомінській висів плакат: "Сдадим хлеб и не попадем на черную доску". У жителів станиці були вибрані всі харчі. Навіть жменьки гороху були забрані. Карателі й активісти нишпорили по дахах хат, зазирали у водостічні труби. Штиряли ціпками городи, шукали, де закопане збіжжя. План заготівель станиця виконала, але селяни почали вимирати з голоду. Вимирали родинами. Ті, хто пережив голод, згадували: "Приповзаєш в сусідню хату, опухший від голоду, що-небудь попросиш поїсти, а там усі мертві. Старі на печі, дитя в колисці, хто де. Ховати було нікому. Закопували на цвинтарі сантиметрів на 20 в глибину. Копать нікому, люди слабі. Взимку заривали мертвих на цвинтарі прямо в сніг. Як ідеш повз цвинтар, зі снігу стирчать чорні ноги померлих від голоду. Ноги трупів гризли голодні собаки... Люди падали і помирали з голоду на ходу... Один козак упав від голоду — до нього хтось підбіг і закричав: "Води, води швидше!", — а чоловік помирав і ледь, ледь казав: "Хліба, хліба". Влада, станичні активісти в цей час мали твердий (закритого продрозподілення) пайок з білим хлібом, маслом і навіть шампанським".

Ця розповідь типова для всіх станиць.

Очевидці писали: "Смертність така, що ховають не тільки без домовин (дошок нема), а просто викопана величезна яма, куди активісти і солдати звозять опухлих від голодної смерті і закопують — це в місті, а в станицях просто жах —там вмерлі лежать в хатах, поки смердюче повітря не

приверне чиєїсь уваги. Хліба нема: в тих станицях, в яких

є риба, люди сушать риб'ячі кістки, мелють їх, потім замішують з водою — роблять коржі — це замінює хліб. Ні кішок, ні собак вже давно немає — все це поїли... Стали зникати діти... їх ріжуть, роблять з них холодні котлети і продають, а топлений жир з них голодні купують... В колодязі знайшли кістки з людськими нігтями. В колишніх склепах знайдено засолене людське м'ясо... У нас тиф сипний, живемо без ліків..."

Звісно, що кубанці не корилися. По станицях спалахували повстання, які жорстоко придушувалися. Найбільш непокірною виявилася станиця Полтавська, козаки якої завжди відрізнялися взаємодопомогою, високим рівнем культури і національною свідомістю. З нею влада розправилася найбільш жорстоко. Ще в 1922-1930 рр. з 5600 родин, що заселяли станицю, 300 було вислано, а 250 чоловік розстріляно. У 1930-1932 рр. багато козаків станиці заарештували у зв'язку зі справою СВУ. В грудні 1932 р. в станиці Полтавській доведені до відчаю люди підняли повстання. Тільки великі військові підрозділи після тривалих боїв придушили його.

Особливою постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та Західних областях від 14 грудня 1932 р. наказувалося: "В виду того, что... в зничительной части районов контрреволюционные элементы-кулаки, бывшие офицеры, петлюровцы, сторонники кубанской рады й пр. сумели проникнуть в колхозы в качестве председателей или влиятельных членов правлення, счетоводов, кладовщиков, бригадиров у молотилки и т.д., сумели проникнуть в сельсоветы, земорганы, кооперацию... ЦК ВКП(б) и СНК СССР обязывают ЦК КП(б)У Северкавкрайон, СНК Украины и крайисполком Северкавкрая решительно искоренять эти контрреволюционные элементы путем арестов, заключения в концлагерь на длительный срок, не останавливаясь перед применением высшей меры наказаний к особо злостным из них... Выселить в кратчаиший срок в северные области СССР из станицы Полтавской, как наиболее контрреволюционной, всех жителей за исключением действительно преданных Советской власти... и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых".

Та невеличка купка козаків, яким вдалося уникнути виселення, ще деякий час продовжувала збройну боротьбу, але була знищена. Станицю заселили вихідці з Росії, Білорусії і перейменували у Красноармійську. Така доля спіткала багато станиць. Станиця Уманська перейменована була в Ленінградську. Станиця Брюховецька до колективізації мала 20 тисяч чоловік, після голоду, повстань і виселення повністю спустіла. Тільки де-інде по хатах лежали мерлі від голоду люди. "У станиці залишився один її житель — голий чоловік з довгим волоссям і бородою. Він бився з котами під акацією за здохлого голуба. Чоловік збожеволів, але солдат дещо зрозумів з його розповіді. Колишній цей божевільний був комуністом і головою сільської Ради. Під час колективізації він розірвав свій партійний квиток і приєднався до повстанців. Майже всі вони загинули, а він заховався у плавнях ріки Кубань, які кишіли комарами. Його дружину і дітей депортували. Якось перебувши зиму, цей нещасний повернувся до своєї хати — останній житель великого колись квітучого поселення".

Втрати населення Кубані були величезні. Дослідники вважають, що під час геноциду голодомору 1932-1933 рр. в Україні та на Кубані померло від 6 до 10 млн. чоловік. Такого тотального винищення людей історія ще не знає. Про кількість людських витрат на Кубані можна лише здогадуватись. У 1932-1933 рр. тільки в станиці Кавказькій в каменоломні знаходили трупи, які привозили заповнені доверху поїзди з 5-10 вантажних вагонів.

У станиці Лабінській від голоду з 24 тисяч жителів померло 14 тисяч козаків. А в станиці Старокорсунській з 14 тисяч населення залишилося менше тисячі.

Відомий англійський історик Роберт Коннвест наводив враження англійських дипломатів від побаченого на Кубані у 1933 р.: "Елемент козацтва великою мірою знищений шляхом убивств і депортацій. Кубань "напівспустошений край, який треба освоювати з самого початку".

Винищуючи населення Кубані, особливого удару тодішня комуністична влада нанесла національному розвитку краю.

У згаданій постанові від 14 грудня 1932 р. наказувалось: "Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты й журналы с украинского языка на русский язык как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК й СНК обязывают крайком й крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах".

В станиці Уманській зберігся щоденник вчителя Уманського педтехнікуму Івана Полєжаєва, в якому він описував, як цей наказ проводився в життя:

"20 лютого (1933 р.). Був викликаний до НКВС, де мені запропонували зібрати всі українські підручники, літературу і передати все туди. Сказали, що моя місія — ліквідувати українізацію технікуму і всі її наслідки.

21 лютого. На залізничну станцію прибув ешелон з Білорусії з переселенцями, які повинні замістити недостачу населення внаслідок чотирьох літ колективізації, саботажу, репресій, голоду і переселень.

Скрипів душею і віддавав українські підручники і літературу, залишив собі "Кобзаря" Т.Г.Шевченка".

Кубанцям, нащадкам запорожців змінювали прізвища на російські — так Грім став Громовим, Малько — Малєвим і т.д. З запровадженням паспортної системи всі корінні українці-кубанці отримали в графі національність — росіянин.

Внаслідок такого радикального рішення "кубанської проблеми" офіційна кількість українського населення Кубані катастрофічно зменшилася. Згідно з даними Загальносоюзного перепису населення 1959 р. українців у Краснодарському краю офіційно було ... 3,9 %.

Але ж не могли безслідно щезнути мільйони українців, які населяли Північний Кавказ. Фактично українцям Кубані було заборонено бути українцями.

Слухняно виконуючи сталінську директиву про знищення української культури на Північному Кавказі, президія Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету видала відповідну постанову від 26 грудня 1932 р. Окремо в цій постанові наказувалося:

"...2. Перевести к 1-му января 1933 г. все делопроизводство советских организаций в станицах й районах на русский язык.

3. В 3-дневный срок перевести все украинизованые газеты на русский язык, а также листовки, брошюрки, стенгазеты, многотиражки

и прочую литературу, виходившую на украинском языке и в дальнейшем издавать их на русском языке. Перевести преподавание на всех работающих краткосрочных курсах (советских, педагогических, колхозных) на русский язык. Предложить КрайОНО подготовить необходимые мероприятия для перевода к осени 1933 г. Преподавания во всех школах на язык..."

Для виконання цієї драконівської постанови, що разом перекреслювала всі досягнення українського національно-культурного відродження на Північному Кавказі і Кубані, долю десятків тисяч вчителів, студентів, культурних діячів, була створена спецкомісія, яку очолив завідуючий ПККВНО (Північно-Кавказький Крайовий Відділ Народної Освіти) Лизлов. 22 квітня 1933 р. в Наркомос РСФРР прийшов звіт про наслідки діяльності спецкомісії. В ньому зазначалося:

"В конце 1932 г... на Северном Кавказе на украинском языке работало 1609 школ І ступени с 221463 учащимися, й с 558 учителями, 259 школ II ступени с 42148 учащимися й с 1552 преподавателями, 12 педагогических техникумов, краткосрочные педагогические курсы и сеть политпросвету-чреждений.

К настоящему времени во исполнение решений директивних организаций по краю проведена следующая работа:

1) Срок окончательного перевода на русский язык работы начальной и средней школы установлен 1 сентября 1933 г. С февраля во всех школах края прекращено преподавание украинского языка как спецпредмета.

2) ...К 1 марта 1933 г. во всех украинских педагогических техникумах преподавание полностью переведено на русский язык...

В Уманском и Полтавском педтехникумах полностью обновлен преподавательский состав, а в других техникумах частично...

Работа всех краткосрочных курсов переведена полностью на русский язык в декабре 1932 г., тогда же переведена на русский язык работа всех политпросветучреждений..."

Та все ж корінні кубанці-українці не були остаточно знищені. Адже той величезний пласт культури, славна історія Кубані, що продовжувала жити у розповідях і переказах, ті дивовижні пісні і традиції не могли безслідно зникнути, як не може щезнути і душа народу. Нерідко траплялися випадки, коли переселенці з Росії і Білорусії під впливом корінного населення вивчали українську мову і користувалися нею, співали українські пісні, зберігали старовинні звичаї і традиції.

Так і склався сумний парадокс на Кубані — у багатьох районах і досі більшість населення розмовляє українською мовою, зберігає українські традиції, але не має змоги ні вчитися рідною мовою, ні читати українські книжки, часописи і газети, ні навіть офіційно називатися українцями.

Однак зараз після довгих часів принижень і поневірянь українці Кубані, хоч і повільно, але цілеспрямовано повертаються до своїх духовних цінностей, до своєї історичної культурної спадщини. Цьому сприяють, зокрема, багато кубанських письменників та вчених, віддані своїй справі ентузіасти-краєзнавці, Кубанський Козачий Хор, могутній процес відродження козацтва на Кубані, коли забута спадщина, здавалося б, назавжди знищена, повертається до справжніх кубанських козаків.

З покоління в покоління передаються в кубанських станицях українські пісні, мова, традиції. З дня народження дитина всотує всі звичаї, перенесені з України. І хоча на уроках навчання ведеться російською мовою, але на перервах, вдома і діти, і вчителі розмовляють українською. Так, багато було знищено, багато забуто і багато втрачено, але цей процес відродження вже почався, і він невідворотний. "Малиновий клин" — славна і вічна Кубань назавжди залишиться незнищенним козацьким краєм нащадків славної Запорозької Січі.