Малиновий Клин

СЛАВА НАШИМ ЧОРНОМОРЦЯМ — ОРЛАМ УКРАЇНИ

…У 1844 р. Чорноморське козацьке військо урочисто святкувало півсторічний ювілей свого переселення на Кубань. Одним з головних ініціаторів проведення цього свята був запорозький нащадок отаман Григорій Рашпиль, який багато дбав про збереження старих військових козацьких традицій. І ось на початку травня курінні отамани, старшини, козаки у святковому вбранні почали з'їжджатися до Катеринодара. Свято розпочалося 10 травня.

За містом серед степу козаки розбили отаманський намет, перед яким вкопали старовинний запорозький єдинорог. З обох боків від отаманського намету тягнулися довгі столи з безліччю страв у дерев'яному запорозькому посуді.

Цього дня чорноморці отримали новий військовий Георгіївський прапор. Відсвяткувати цю подію зібралися тисячі чорноморців, приїжджих, черкесів. Урочисто блищала на сонці зброя отамана, військової старшини і козаків п'яти кінних та чотирьох піших полків. Багато курінних і простих козаків були одягнені у старовинний запорозький одяг. Наступного дня, 11 травня, у шестиглавому військовому храмі відбулася святкова літургія, під час якої священик читав Євангеліє, чорноморці за запорозьким звичаєм пуляли з рушниць і пістолів. Прапор освятили і поставили в дуло вкопаного єдинорога. Потім, як колись на Січі, все військо зібралося за одним столом. У центрі біля отамана на почесних місцях сиділи сиві козаки з оселедцями, які ще пам'ятали руйнування Січі, знали Білого і Головатого. Біля ветеранів отаман навмисне посадив молодих козаків, щоб назавжди закарбувати в їхній пам'яті імена відважних запорожців, славне минуле Кубані.

З часів переселення на Кубань запорожці змогли реорганізувати січовий устрій, відстояти певну незалежність свого війська, ретельно зберегти звичаї і традиції Січі та України.

Чорноморці дбайливо зберігали пам'ять про стару Січ. Щороку на другий день Паски відбувалося козацьке військове свято, під час якого вулицями Катеринодара проходив військовий парад. Перед козаками урочисто майоріли старовинні військові прапори і клейноди. Першими йшли курінні отамани з запорозькими військовими значками, за ними — депутати від станиць, котрі несли 13 курінних мідних перначів і 14 булав, що свято зберігались на Кубані. За перначами хорунжі й бунчукові проносили військові прапори. Останнім йшов отаман з булавою, яку Чорноморське військо отримало у 1792 р.

На соборному майдані служився молебень, під час якого військові регалії урочисто окроплювались святою водою. На свята депутати від станиць завжди привозили своїх дітей, щоб ті пам'ятали славу предків.

Чорноморські і Січові клейноди козаки зберігали як найважливіші святині, але особливо дорогими для кубанців були запорозькі реліквії, яких багато перевезли з України.

Ще Дмитро Яворницький, видатний дослідник запорозького козацтва, писав про старовинний січовий жовто-синій прапор, а у своїй "Історії запорозьких козаків" він вмістив малюнки січових клейнодів, що як і прапор, зберігалися на Кубані. Навіть у бурхливі часи громадянської війни кубанці, часто ризикуючи життям, рятували свої святині. Завдяки генералу Петру Кокуньку козацькі регалії були вивезені з Кубані в Сербію у дванадцяти великих скринях. Там козаки-емігранти дбайливо зберігали їх у Белградській фортеці. Наприкінці 30-х років тут було три загальновійськових прапори, 35 малих курінних і 33 полкових прапори, 17 булав і 24 перначі. Деякі з них належали ще Петру Сагайдачному. Під час другої світової війни ці клейноди зникли, але є дані, що кубанцям-емігрантам знову вдалося їх врятувати.

Цікава доля отаманської булави. Останній голова кубанського уряду Василь Іванис у 1920 р. віддав її на збереження отаману Таманського відділу Костеві Бережному. Той, зашивши булаву в шкіряну торбу разом з дружиною Анатасією Маркелівною дивом вивіз її з Кубані. Пізніше булава була передана в Бєлгороді на збереження польському атташе Градському. Подальша доля її невідома. Але все ж є надія, що козацькі реліквії будуть повернуті на батьківщину.

Чорноморське козацьке військо як окрема військова та адміністративна одиниця проіснувало до 16 вересня 1861 р. Тоді до Чорноморського війська була приєднана частина Лінійного козацького війська — 99708 чоловік. Так на базі Чорноморського війська утворилось Кубанське козацьке військо. Ті лінійці, що приєдналися до чорноморців, були нащадками донських козаків, яких у 1794 р. насильно переселили на Стару Лінію. Стара Лінія починалася на межі з Чорноморською Лінією від Усть-Лаби.

Не дивлячись на те, що серед лінійців більшість були росіяни, чорноморці все ж становили найбільш ведучу частину Кубанського козацького війська, а територія колишнього Чорноморського війська продовжувала залишатися українською.

Після утворення Кубанського козацтва Кубань у зв'язку з припиненням Кавказької війни стала самостійною адміністративною одиницею. В 1896 р. від Кубанського краю була відділена частина Чорноморського узбережжя, і там утворилася Новоросійська губернія, але населення її, переважно українське, продовжувало підтримувати тісні зв'язки з Кубанню.

Адміністративно Кубань була розділена на сім відділів, військово — на три: Катеринодарський, Уманський і Майкопський. Військова служба кубанців стала значно легшою. Якщо під час Кавказької війни практично все життя козаків проходило на службі, то тепер офіційно кубанці служили з 17- до 42-річного віку. З 17 до 20 років молоді козаки перебували в станичній управі, виконуючи дрібні доручення, з 21 року йшли на службу, під час якої вивчали військові вправи і протягом 15 років влітку відправлялись у військові табори. Останні 7 років козаки виконували станичні громадські повинності.

Під впливом особливостей життя на Кубані — освоєння нових земель, постійних війн склався особливий тип кубанського українця — козака-чорноморця, який мав свій одяг, зберігав звичаї і традиції родинного життя.

Лише у 1814 р. для чорноморців був введений особливий військовий устрій, але більшість козаків все ж продовжувала носити традиційний український одяг — широкі шаровари, сорочки-вишиванки, жупани й свитини. Поступово під час війни чорноморці змінювали форму одягу, запозичуючи її у черкесів, оскільки вона була більш придатною для ведення бойових дій у гірських умовах. Так склався особливий тип козаків-кубанців, які носили вже бешмети, черкески, башлики і папахи. Бешмет, або чекмень, шили з різнобарвної тканини — синьої, жовтої, червоної і одягали на сорочку. Довжиною він був трохи нижче стегон з широким стоячим комірцем. Взимку кубанці носили теплі стьобані бешмети, а влітку — прості, на підкладці. На бешмет одягали черкеску, яку шили з тонкого сукна довжиною нижче колін з низьким вирізом на грудях, що відкривав бешмет; рукава робили широкими донизу, з кольоровими відворотами. На грудях черкески були нашиті газирі, які спочатку служили своєрідною схованкою для порохових набоїв, а потім, з розповсюдженням скорострільних гвинтівок, у них вставляли особливі срібні прикраси. Підперезувалися кубанці тонким кавказьким ремінцем з жерстяним набором, за який чіпляли кинджал. На голові носили високі смушкові шапки.

З 40-х років цей одяг став головним військовим строєм чорноморців. Козаки кожної станиці, які служили разом, мали окремі кольори, але загальновійськовими були чорний (у пластунів), темно-синій (у кавалерії) і зелений (у гармашів).

Кубанці, як і запорожці, дуже любили й цінували зброю. Іноді в козацькій хаті на стіні разом з шаблею висіли і старі січові кинджали і пістолі.

У перших поколінь чорноморців надзвичайною популярністю користувалися ратища ("Козаку без ратища — що дівчині без намиста"), але потім їх замінили короткі списи, якими козаки володіли блискуче. Разом з одягом чорноморці запозичили у черкесів і довгі кинджали та шаблі.

Під час війни козаки були неперевершеними вояками. Про їхню відчайдушність свідчить навіть звичай, мовляв, замовляння від куль і табель діяли тільки тоді, якщо чорноморець в бою не стояв до ворога спиною. Якщо поверталися кубанці з походу, то про своє повернення сповіщали пострілами з рушниць і пістолів. А якщо гинув кубанець у бою, то ховали його товариші на високій горі, а до дерев'яного хреста прив'язували білу хустину.

Військову майстерність кубанці відточували на станичних святах під час джигітівок, коли козаки різного віку змагалися між собою в кінних скачках (шаблею на скаку зрубували тонку лозу, зубами хапали з землі папаху, пострілом з рушниці або пістоля влучали в ціль).

Найбільш влучну характеристику кубанцям два талановитий чорноморський історик і літератор Іван Попко.

"Они не сливаются в обществе, как камни в уданий. У них каждая отдельная личность обчеркнута резко, угловато, не скоро подберешь й приставить одну к другой".

"Черноморец, когда он создан с головой светлой й сердцем возвышенным, осмеёт недостатки й слабости в отце родном, разругает низкое свойство й гадкий поступок в брате. Умственные й нравственные симпатии в его характере берут верх над симпатиями плоти й кроки, соседства и товарищества".

"Нет народа в великом племени славянском, более способного й готового как народ малорусский открывать в самом себе смешные й слабые сторони й осмеять их с беспощадным сарказмом".

"Черноморец,.. с удивительным терпением несёт собственное бремя, товарищу, протянувшему ему руку, отдаст последний грош, не подумавши, за однодума, оплошавшего в бою, умирает ни колеблясь, й сокрытою от взоров людских горячею слезою кропит давно заросшую могилу брата, друга, благодетеля. Непонятная натура. Что есть в ней лучшего, то сокрыто..."

Великою повагою у кубанців користувалися жінки. Доки козаки несли безперервну службу, на плечі козачок лягали всі турботи про господарство і дітей, і часто, коли ворог нападав на курені або хутори, козачки самі зі зброєю в руках відбивали нападників... Так було і 4 вересня 1862 р., коли горці напали на пост станиці Неберджневської. Серед 35 козаків була тільки одна жона — дружина командира посту сотника Горбатко. В лютім бою всі козаки загинули, загинула і дружина сотника, але перед смертю вона встигла заколоти багнетом двох негідників.

На відміну від лінійців, у яких жінка жила ще за законами "домострою", чорноморська козачка не обмежувалася в правах. Після весілля, яке святкували гучно, згідно з українськими звичаями, нова родина відокремлювалася від батьків, будувала хату і жила окремо. І хоч важко було підіймати своє господарство, але, маючи його, молода вже відчувала себе повновладною господинею.

Так і минало життя в кубанських станицях — у тяжкому труді і з веселими святами, а продовженням історичної пам'яті і народженням нового життя. Козак станиці Новодерев’янівської генерал Кокунько з болючим сумом писав в еміграції про минулі часи в кубанських станицях.

"Що году, у маї місяці, збираються наші жваві козаки-чорноморці з усіх окружних селищ Єйського відділу, під станицею Уманською у лагері. Цілий місяць там бувають стропові заняття. Цілий місяць стрільбище із ружжів, їзда на конях та джигітовка. Чого тільки не виробляють ті козаки на своїх конях, чому тільки не учаться, аж дивитися страшно, як начнуть виробляти дхигітовку та інше, — так наче на війні; одначе як дадуть козакам слободу та оддих, так нема веселішого міста як у лагерях! Спісіч, музика та регати так і стоять над лагерним містом, наче у ярмарку, або на великому весіллі! Найбільш усього люблять козаки жартувати один з одного, або станиця над станицею. Чого тільки не видумують, чого не вигадують. Слова так і сиплються горохом, а од сміху та од реготу аж степ гуде скрізь навкруги лагерів: а як вечором тихим, так луна і котиться понад Сасиком-річкою.

Одного дня, уже надвечір, скінчали козаки своє учення, а дні були ясні та теплі, так як і скрізь буває в маї місяці. Хоч козаки і дуже стомилися, а бач не бросають своєї вдачі, бо зараз скрізь пішли по лагерях співи та регіт.

— Катеринівці! Ей, катеринівці! Ловіть, ловіть! Ось матка ваша полетіла — кричав один високий, рудий козак із шостої сотні, забачивши, як по лагерю полетів здоровий жук. Сонечко саме тільки зайшло, то жуки і зачали літати по лагерю.

— Яка ж то матка? То жук! — озвався один молодий козак із приготовительних, що іще перший раз був у лагерях.

— Дурний ти! По нашому жук, а по їхньому матка! Вони замість матки жука до бджіл колись піймали, так тепер їх так і дражнять.

— Ей, китеринівці! Не зівайте! Ось і друга полетіла! Це така, що сама без бджіл, меду наносить!

Зараз підхватили ті слова інші козаки і пішли жартувать з козаків Катеринівської станиці. Регіт піднявся такий, що аж коні попіднімали голоси і понастовбурчували вуха. Не втерпіли і катеринівці з такого посміху. Та зараз узялися за крайніх уманців.

— Чого регочете, бісові душі, наче жеребці! Тоже розумні обсівались! Комишем церкву укривали та отамана оарками навидся видирали. Розумні, нічого казать, бесурські люде! Ви б уперед з свого дурного толку сміялись, а не з нас!

— Молодці катеринівці! Хоч я за вас заступлюсь. Так їх, так. Допікайте до живого м'яса! — кричав кущівський козак.

— А ви теж мовчіть, лелешники! — огризнувся до кущівців уманський козак. — Вашим тільки лелек бить на церкві, собачі сини, більш ви ні на що не пригодпі!

— Та брешеш то не ми лелек били, а ви мабуть на своїй комишаній церкві, як молоду церкву укривали!

— Ні, брат, не одвертайся! Усім звісно, що ви лелешники! Та й по всьому видно, що ви розумні люде! Вас он і кисляківці обкол почили! Набили яловій корові вим'я халявою ти й продали вам за тільну! Хи-хи-хи!

От реготу аж земля гула, і козаки стали збиратися із різних кінців лагеря до кучі, щоб охотніш було поглузувать з других та посміятися й пожартувати як слід. Зібрався великий круг козаків, а посередині поставили самі зубаті та гострі на язик козаки із різних станиць, що знали багато приказок та підбрехеньок і такі, що за словом у кишеню не лізли.

— Що правда, то правда, нікуди гріха дівать! А чи добре із ялової корови молоко? — обізвався шкуринський козак.

— Чия б гарчала, а твоя б — мовчала! Уже як ваші шкуринці розумні, так і казати нікуди!

— Уже ж розумні! Не такі, як кущівці!

— А холеру як ви із станиці ваганяли? Забули?

— Ніяк не виганяли! У нас й не було!

— Та брешеш! У вас як була холера у станиці, так чорна корова під містком загрузла, а ваші шкурниці подумали, що то сама холера, та й давай її дрючками бить! Так і вбили сердешну корову до смерті, замість того, щоб витягти! От розумні!

Усі козаки покотилися зі сміху, аж за животи побрались.

— От так шкуринці! От так молодці! Ураз вигнали холеру із станиці!

Найбільш за усіх реготавсь тоненьким голосом невеличкий козачок з Криловської станиці. На нього й напав шкуринський козак.

— Чого оце сміється криловське каченя!

— Чого! Уже ж не з того, як з вашого розуму!

— А то, не бійсь, ваші крилівці розумні!

— Розумніші за шкуринців!

— Брешеш, суканої собаки недоросток! Чим ваші крилівці розумніші? Хіба тим, що замість архирея цигана стрічали, ще й в усі дзвони дзвонили! Уже ж і розумні!

Це діло давно було, а може й вовсі не було! А ви, бач, недавно корову вбили замість холери!..

— А ти чого вискочив з своїм розумом! Адже ж то у

вашій Незамивській станиці сучка вбилась із дзвіниці!

Тут всі козаки знову покотилися зо сміху. Особливо дужче всіх вигукував здоровий і товстий козарлюга із Старолеушківської станиці, взявшись обома руками в боки!

Ото так штука! Ха-ха-ха! Як воно там... і дзвіниця... Ха-ха-ха!

Чого оцей пузан гогоче, наче одеський бугай. Гаразд, що пузо здорова, так ти оце заходивсь, щоб усі поглухли! — огризнувся незамаївський козак.

А тебе завидки беруть, що засміятися нічим? У мене, брат, хоч робить, хоч їсти, хоч сміятися. А ти куди годишся? А ще кажеш, що ти козак!

Бач, який богатир вишукавсь! У тебе должно і розуму багато, бо голова здорова!

Я, брат, настоящий розумний і єсть, бо і прізвище моє — Розумний.

Увва! Видкіля ти взявся? Чи багато ж у Старолеушківській станиці Розумних?

Та може з десяток набереться! А тобі нащо? Чи може думаєш позичить для своєї станиці, щоб розумних завести?

У нас своїх хватить! Та по правді, сказать, такий як ти, годився б на завод.

Іще довго б козаки реготались, так уже пора було поїть коней та одганять у табун, а комікам спать лягать, бо завтра знов рано побудять, та знов начнеться такий день, як і сьогодня. Уже сонце зайшло і зоря потухла, а місяць, стояв серпом на небі та стиха освічував землю. Скоро розійшлись козаки, повечеряли та й спать полягали. Стало тихо у лагєрі, так як у степу, тільки вітерок шелестів травою, та здалека у табуні іржали козацькі коні".