Малиновий Клин

РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Швидкий процес українського національного відродження на Кубані, який знайшов підтримку у Кубанській Краєвій Раді, досяг найбільшого розвитку у 20-ті роки, коли було взято напрям на забезпечення національно-культурних потреб (насамперед тоді така ситуація була в Україні).

Починаючи з 1923 р. в Україні запроваджувалась політика "коренізації" або "українізації", яка повинна була надати змогу українцям вчитись рідною мовою, а також перевести державні установи на українську мову — і не тільки в межах України, а й в інших районах з компактними групами проживання українського населення — Кубані, Воронежчині, Донеччині, Сибіру, Казахстані. Головними провідниками цієї політики були наркоми просвіти України — Олександр Якович Шумський, Григорій Федорович Гринько і Микола Олексійович Скрипник.

Микола Олексійович Скрипник визначив загальну кількість українців за межами України в 7 млн. чоловік, у тому числі на Кубанщині — 2 млн. 273 тисячі чоловік.

Згідно з переписом 1926 р. серед населення Кубанського округу українці становили 66,58 %, тобто 850 тисяч 985 чоловік. А якщо врахувати українців, котрі проживали в інших районах колишнього Кубанського краю, що з травня 1924 р. втратив адміністративну самостійність і ввійшов до складу Північно-Кавказького краю з центром у Ростові-на-Дону, то кількість їх становила 1 млн. 412 тисяч 276 чоловік. На терені всього Північного Кавказу проживало З млн. 107 тисяч українців.

У той час зростання національної свідомості українців Кубані досягло досить високого рівня. У станицях швидко зростала кількість українських шкіл, аматорських і просвітницьких гуртків.

У 1924 р. на Кубані вже існувало 148 українських шкіл. Жителі станиць і колишніх чорноморських районів, у яких українці становили від 75 до 95 %, майже всі виступали за переведення освіти на рідну мову:

"Ст. Полтавська. На засіданні Станради в біжучих справах було поставлено питання про те, на якій мові вчити дітей в школі. Це питання поставив робітник, котрий недавно прибув до ст. Полтавської. Він указав, що однієї російської школи мало, що треба відкривати ще одну. В станиці 95 % складають українці. Населення — хлібороби заявили, що наші діти вчились по-українськи, то й нехай вчаться. На сцену виліз тоді вчитель, котрий почав доказувати станичникам "превосходство русского языка над украинским". Тільки хлібороби припинили "гарячу" промову і попрохали його зійти зі сцени".

У 1926 р. наркомат просвіти РСФСР звернувся до нарком просвіти УРСР з проханням забезпечити українські школи Кубані українськими підручниками.

15 травня 1926 р. відбувся з'їзд українських вчителів Північного Кавказу, де було поставлено питання про забезпечення української освіти. На цьому з'їзді були підбиті підсумки щодо проведення українізації на Кубані. До того ж, роком раніше, у 1925 р., пройшла вчительська українська конференція у станиці Слов'янській та окружний з'їзд українських вчителів у Катеринодарі.

"В Краснодаре 1-го апреля 1925 г. открылся окружком украинских учителей. Этот сьезд за все время существования не только советской власти на Кубани, но и вообше в жизни украинской школы проводится впервые. Доклады с мест ярко обрисовывают картинки быта украинцев-хлеборобов. Заведующий педтехникумом в ст. Палтавской, член партии с 1917 года, рассказывает, что за ведение работы на украинском языке, за выступления среди масс, в течении года он получил восемь выговоров и два раза подвергался исключению из партии. Были такие случаи, рассказывает член РОКОМ, когда учителя, выступающего с докладом, масса просит говорить по-украински, а "начальство" приказывает говорить по-русски, говоря, что "надо бросить собачий язык".

Але при цілковитій підтримці населення українізація на Кубані все ж відбувалася надзвичайно швидко.

У своїх листах до газети "Радянський станичник" кубанці писали: "Газета "Радянський станичник" — наша газета, якої ми ждали довго. Не слід її знищувати, бо в ній потреба дуже велика серед хліборобів. Мова, якою вона написана, - мова наша. Ми її розуміємо добре, хоч од деяких слів одвикли, але привикнем, бо вони є наші, утворені нами і нашими батьками". (Хлібороб З.Діброва).

"Признаємось, що перший раз в житті пишемо в газету — та треба... Нахрап і несправедливість статті, котра була поміщена в "Красному знамени" проти нашої мови та "Радянського станичника", глибоко образила нас, кубанців. Може й правда, що ми не дуже "бойко" читаєм, а що до того, що ми не розуміємо своєї мови, то на це ми заявляємо, що ті брешуть та ще й здорово. Ми, хлібороби ст. Абинської, дуже раді, що "маєм честь" бачить і читать свою рідну газету не тільки по духу, а й по мові... Нам, іногороднім і козакам-кубанцям легше вивчити півсотні не понятннх нам зараз політичних українських термінів, чим вивчити всю російську мову". (Козак Симоненко).

Місцева преса тих часів подає цікаву картину подій на Кубані:

"За останній рік дуже багато писалося в газетах, говорилось на різних зборах про українізацію Кубані. А деякі установи виносили палкі резолюції про те, щоб українізувати в станицях не тільки школи та хати-читальні, а й радянський апарат (станраду, суд і т.п.). Одначе від цього нікому не легше. Постанови залишаються на папері... Станична рада станиці Уманської Кубанської округи ще в лютому місяці прийняла постанову про українізацію. Рада хутора Козаче Мальованого Коронованого району на Кубані і вивіску зняла з ради і написала українською мовою. А українізація так і не проводиться! Районні виконкоми стоять збоку і чекають, що воно з того вийде. Досить розказувати "теплі" слова про українізацію! Треба взятися за практичну роботу".

У вересні 1926 р. з Ростова в Єйський та Старомінський райони виїжджала спеціальна комісія для вивчення питань українізації.

"Старомінський район має 84475 душ переважно українського (80 %) населення, поділяється на козаків (519566) та іногородніх (26905), але і ті і другі розмовляють українською мовою. Те ж і в Єйському районі. Наприклад, станиця Довжанська мас 10942 душі населення. Козаки — бувші запорожці, іногородні — переселенці з Чернігівщини, Київщини та Полтавщини. Російська мова тут "не в моді". Комісія скрізь скликала збори станактиву, обговорювала питання з місцевими партосередками, з шкільними радами, з профактивом робітників освіти, і скрізь, за малим винятком, зустрічала прихильне ставлення до питань українізації... В ст. Старомінській вже мається 5 українських шкіл, українські лікнепи, українізована хата-читальня".

Позицію керівників Кубанського округу визначив у своїй доповіді секретар Кубанського комітету партії Базарних: "Население Кубани — украинцы, в основу их теперешего языка положен украинский язык (он основний, коренной, а русский язык — наносной), этим й определястся вся наша политика по этому вопросу".

А в постанові бюро Кубанського окружного комітету ВКП(б) від 9 січня 1930 р. зазначалося: "Отмечая острую потребность в квалифицированных преподавателях-украинцах институтов, техникумов, рабфаков, СПШ й т.д., поднять вопрос перед крайкомом ВКП(б)У о откомандировании на Кубань квалифицированных преподавателей-украинцев".

Завдяки досить активним діям місцевих органів, активній підтримці населення до 1932 р. практично всі станиці та хутори Кубані мали українські школи, яких нараховувалося 746; вчительські кадри готували 12 педагогічних технікумів, у Катеринодарі і станиці Полтавській діяли українські педагогічні інститути.

Починаючи з 1917 р. на Кубані виходило 6 україномовних газет, у 20-ті роки виходила газета "Радянський станичник", яка користувалася надзвичайною популярністю серед населення, мала в станицях близько 100 кореспондентів.

Всі ці заходи сприяли швидкому розвиткові української національної культури. На Кубані з'явилася ціла плеяда талановитих українських письменників. Вже в 1921 р. в станиці Старокорсунській утворилося перше об'єднання українських письменників, яке почало видавати часопис "Зоря". З часом, підтримуючи тісні зв'язки з Україною, кубанські письменники утворили на Кубані філії українських літературних об'єднань. У 1925 р. з'явилося кубанське відділення українських молодих письменників СІМ (село і місто). Відкрилися літературні спілки — Північнокавказька асоціація українських пролетарських та селянських письменників, крайові філії та об'єднання — "Плуг", ЛОЧАФ, ВОКПП, "Гарт". Протягом 1926-1928 рр. розпочалася діяльність українських літературних товариств у станиці Полтавській, товариства "Нова Кубань" у Краснодарі.

З 1927-1929 рр. у Краснодарі почав друкуватися український педагогічний журнал "Новим шляхом". У 1930 р. Президія Ради Національностей Центрального виконавчого комітету Союзу РСР своєю постановою від 11 лютого ухвалила: "В найближчий час утворити в центрах Північного Кавказу й округах (районах) з українським населенням осередки української культури, літературні об'єднання письменників-українців".

У тому ж році в Краснодарі вийшли перші номери журналу української секції Кубанської асоціації пролетарських письменників "Ленінським шляхом" і альманаху української секції КАППу "Великим колективом". Розвитку національної культури на Кубані багато сприяв і літературно-художній альманах "Наступ", перший номер якого вийшов у травні 1931 р.

Велику роботу проводило видавництво "Північний Кавказ". У 1931 р. для українських шкіл було видано цілу низку підручників. За цей рік на Кубані вийшло 149 українських книг загальним тиражем близько мільйона примірників. На 1932 рік планувалося видати 600 назв загальним тиражем 4 млн. 800 тисяч примірників.

На той час виділялися такі кубанські письменники: Гаврило Доброскок (1879-?), Олександр Волик (1900-?), Юхим Литовченко (1897-?), Олекса Кирій (1898-?), Іван Луценко (1886-?), Павло Оліянчук (1904-?), Омелян Розумієнко (1905-?), Микола Михаєвич (1906-?). Знаки запитання, де повинна стояти дата смерті митців, найбільш сурово свідчать про долю цих художників слова – носіїв кубанської української літератури і про розстріляне відродження національної культури на Кубані.

Один із небагатьох уцілілих літераторів Василь Очеретяний, котрий тривалий час жив і творив на Кубані, ставши всесвітньо відомим письменником під псевдонімом Василь Барка, написав роман "Жовтий князь", у якому першим показав той трагічний кінець, що спіткав національний розквіт української культури на Кубані, і ту моторошну трагедію голодомору 1932-1933 рр.