Мамонт

Книга перша

Микита Зінчук збирався радіти.

М’язи обличчя скорочуються, і воно стає наче зробленим з воску. Очі вдивляються в неосяжну безконечність, далеко, дуже далеко в пошуках потойбіччя, схованого за обклеєною коростявим папером перегородкою; вуха злегка підіймаються, а потім опадають; зморшки прорізують зазвичай гладкий лоб, крізь тонкий епідерміс якого проступають фіолетові смуги вен; навіть шкіра на носі натягується і морщиться, кістка стає хрящем; нарешті губи, що стискаються, стягуються докупи, формуючи дві однакові w, досконало симетричні, завершують цей дивний портрет такого собі дитинчати, великого пітливого блондинистого карапуза, маляти, що вчепилося у величезну цицьку.

У когось оте зсудомлене обличчя викликало б недоречне уявлення про зіткнення коліна з промежиною, шипастого чобота із сідницями або кулака з сонячним сплетінням; або ж про борця, що потрапив у неминучий больовий прийом із заламуванням руки; про електричний розряд, що влучив у кінцівки; потяг до блювання, що ніяк не реалізується; якісь надзусилля; напад стенокардії; про сильні пологові перейми аж до спонтанних пологів; наркотичне отруєння; маску майя; про шимпанзе.

Однак саме міс Анні Гюґ, з бульвару Сен-Лоран, 4230, над чиєю квартирою чоловік саме й бореться з собою, шість місяців тому висловилася найвдаліше і водночас найбарвистіше:

— Видається, наче він вступив у кізяка, що його залишив мамонт, — кинула вона вдові Лорен, тій, що робила ангелів і з якою ділилася сокровенним.

Міс Гюґ була прочитала статтю в Montreal Standard[1], в якій висвітлювалася тема посліду доісторичних тварин й датування бозна-чого там. Тож їй згадався випадок з її раннього дитинства: вона дивилася на вуличну ходу Цир­ку Гоу, що встановив своє шапіто під сферичним дахом арени Онтаріо, яку покинули команди керлінґу в літні спекотні місяці.

Святкова процесія ходила по центру міста, включно з вулицею Сент-Катрін, пропонуючи поглядам вражених монреальців виступи амазонок у блискучих туніках, білих коней, левицю з дітлахами, верблюдів, бенгальського тигра й розцяцькованих слонів, які тягнули клітку з пантерою, — і все це у супроводі фанфар.

Тож коли процесія звернула на бульвар Сен-Лоран, один із мастодонтів, навіть не зупинившись, зронив здоровенний кавалок відходів травлення, який пахтів і димівся, що справило на мадемуазель незабутнє враження і тепер нагадує голову Микити, який тужиться прочистити горло.

Зауваження потрапило в ціль і стало його прізвиськом — Польський Мамонт, — яке відтоді просто прилипло до бідного гаврика кличкою, якою, йому здавалося, можна було пишатись, бо він сприймав її як шану своїй потузі: сто п’ятдесят п’ять фунтів м’язів, дві унції майже білого жорсткого волосся на заледве п’яти футах і п’яти дюймах зросту. І те, що був він українцем, а не одним із тих триклятих пшеків, нічого не міняє.

Перш ніж іти далі, з’ясуємо: хто ж він, основна зацікавлена особа? Про що ж він задумався, через віщо йому так зсудомило обличчя, заморозило риси, тоді як ним заволодіває відчуття порожнечі, і лише болісна пульсація, яка підіймається знизу та яку важко побороти, щоб заглибитись в обійми теплого шовку, тримає його з цього боку яви?

Тож він бачив себе — хоча й не належить до тих, хто все робить перед дзеркалом, — і не зміг би заборонити собі згадку про те, який розгублений вигляд мав той маленький єврейський торговець із Новоград-Волинського, коли за наказом лейтенанта, який не підпорядковувався отаману Симону Петлюрі, він багнетом розітнув йому живіт і полишив товаришів грабувати будинок і ґвалтувати його доньку й дружину, перш ніж їх задушити. Отой збентежений вигляд, що з ним Микита З. зіткнеться ще багато разів, у великих містах і маленьких селах, у неймовірних варіаціях, результатом якого ставали страх, біль, здивування, недовіра.

А справді, як до цього доходять? Бо декого з тих, кого він — як казали міліціянти — нашпилив, він знав: сусіди, кілька відомих містян, учитель, однокласник. Він сам дивувався, що завдав їм стільки мук погрозами, руками, залізом, і відчував від того якесь тривожне задоволення. Зі знайомих облич зникали риси, якими ті відрізнялися одне від одного: очі, як і волосся, ставали однакового кольору, на губах застигала однакова гримаса, крики лунали однаково осиплим голосом, і кров, усе те криваве цвітіння, пурпурові лілії й стиглі троянди, на сорочках, білих, бежевих, напнутих чи пожмаканих, або й на голій шкірі.

Він спалював трупи разом із житлами чи бізнесами, його велика голова — абсолютно порожня, жодних думок, він дивується, коли розуміє, що голодний, і на диво успішно гасить оту ненависть до себе, яка загрожувала утримувати його, наче на прив’язі, біля попелищ, що нагромаджувалися за ним.

— А, обрізані, — любив повторювати один із побра­ти­мів по зброї. — Якими б вони не були, та коли їх підсма­жують — смердять поросятиною.

І він сміявся голосніше від інших, як тепер йому здавалося.

Та повернімося до погано опалюваної кімнати над магазином «United 5 Cents to 1 Dollar Store», затиснутої, така іронія долі, поміж двома офісами організацій, які допомагають єврейським іммігрантам.

Мамонт тричі кліпає, зіниці вирячені, раз, два, три, потім чується коротке гарчання й він повільним теплим виверженням, майже болючим, показує своїй жертві, що випробування завершується.

Міс Гаґс відразу хапається за ґрати, впирається ступнями в міцні литки самця, вигинає спину, швидко скрикує кілька разів тихим тонким голосом, розслабляє сфінктер, щоб дати змогу тварині запхати свого хобота, досить скромного, поміж її сідницями. А все тому, що клієнт — чесний католик, навіть якщо ходить до грецької православної церкви: між содомією й нацюцюрником він вибирає гріх, від якого отримає найбільше задоволення. Тож така поза вершника без сідла дозволяє йому уникати неприємних відвідин фармацевтів-безбожників Джошуа та Вільяма Лабовичів в аптеці «Labow’s», що на розі вулиці Рашель, постачальників презервативів. До того ж, далеко не безкоштовних.

Демуазель[2] дозволяє йому довгий поцілунок у свою лілейну шийку, рахує до дев’яти, по кількості провінцій[3] — вона ж бо палка канадійка, — а тоді хихикаючи змушує його лягти поруч. Вона хапає зі столу купюру, банкноту 1914 року з профілем герцога Коннотського з білими вусами, а з іншого кінця — наче збирається гіпнотизувати її — Луїза-Маргарита Пруська у своїй тіарі[4]. Вона скидає купюру до шухляди, струшує простирадла, щоб позбутися Микитиної шерсті. Вона каже: я проведу тебе.

Вона не може гаяти ні хвилини: скрип трамваю з Мон-Рояль, який почав повертати на Мейн, сповіщає, що її постійний після обіду в понеділок от саме тепер прямує до неї.

З кислою міною Мамонт збирає свої розкидані по килиму робітничі лахи. Стрибаючи аж до вхідних дверей, він запихає ноги й руки в м’яку бавовняну комбінацію, потерту на згинах і отворі ззаду, а тоді так-сяк натягає вовняні шкарпетки, фланелеву сорочку й бавовняні штани і намагається застебнути ґудзики, поки панянка — хоча, думається йому, й не так наполегливо, як тоді, коли він прийшов, — своєю холодною долонькою на його шиї спонукає пришвидшитися.

Він знімає пальто, хапає зеленого кашкета, взуває ще вологі чоботи, водночас стежачи, щоб не впасти вперед головою й не розбити череп об сходинки. Вона каже: гарного дня, мій хлопчику. Він іще поволі зачиняє двері, коли бачить, як вона тьопає до туалету, де без жодного шансу для якихось фантазій, з напруженою гримасою тужитиметься видавити з себе білий сік.

Клац.

Він уже на половині сходів, коли занадто худий чоловік відчиняє вхідні двері й крижане повітря вривається на сходову клітку. Хлопак дивно вдягнений, у пошарпану канадку й м’яту в’язану шапочку, яка опустилася майже на носа. Вони розходяться, намагаючись не торкнутися одне одного; у того, хто піднімається, — сумка з крафтового паперу, які іноді дають в аптеці «Labow’s», а той, хто спускається, — жалюгідний, ноги підгинаються. Микита відчуває дух тютюну, цвілі, бруду, поту: дух того, хто позбавлений спадку, не знаходить свого місця, нічим не зайнятий, зневажений.

Він виходить на вулицю, з її сніговими заметами, що стали брунатними від піску, з її безпритульною фауною, з її вітринами, що наганяють нудьгу, з її прозорим небом. Десь відбиває чотирнадцяту годину. У нього жодного настрою, все вже в печінках сидить, тож отримана насолода робить його похмурим, він не уявляє навіть, чим зайнятися решту дня: він робітник і з середи тільки й робить, що б’є байдики. Гірше навіть, він змарнував два долари за десять хвилин задоволення, і ліве коліно дає про себе знати.

Ледве він ступає на тротуар, як деякі перехожі, що мешкають на цьому кутку й добре обізнані щодо підозрілих занять їхньої сусідки, кидають на нього насмішкуваті погляди. Він перебігає через бульвар Сен-Лоран, кулаки глибоко засунуті в кишені, а тоді через вулицю Рашель, прямує на північ, зрізує шлях через ринок «Сен-Жан Батист», намагається не дивитися на шматки м’яса у вітринах — «два долари, два долари», шепоче, не ладен зупинитися, — проходить повз Банк де Монреаль, кидає оком на корсажі, що їх пропонує Мадам Курваль, і дозволяє запахові вести себе: тютюн, дрова, листове залізо, шкіра, прянощі, кава, вугілля, гори вугілля, яке, якщо додати кінських кізяків, нагадує йому Старий Континент.

Йому бачиться поле, уява малює на ньому квіти, розчервонілих селянок з пухкими стегнами, не цих фальшивих ірландок з бляклою шкірою й глибоким кашлем.

Сповнений гіркоти, він зупиняється, розвертається, читає вивіски з обох боків вулиці: Бромберґ, Шнайдерман, Рабинович, Кац, знову Кац, Постлінік, євреї, всі ісраеліти, — у Микити зароджується думка, що доля готує нам такий от дивний поворот: солдат Зінчук з розстрільною командою знищував їх без суду і слідства, а тепер вони — навколо нього. Гірше, — і саме в цьому прояв найбільшої іронії, що викликало б у ньому образу, якби міг запідо­зрити, що саме іронію й можна застосувати до його єства й усього його життя, — саме їм він тепер зобов’язаний тим, що виживає. Вони допомагають йому, дають заробіток, ясно, що смішний, мізерний, але він може платити за оренду житла й навіть іноді знову відчувати себе людиною. Вони — незамінні соратники іммігрантів, які nothing не розуміють англійською й нічогісінько французькою, доходить до того, що коли потрібний перекладач, то посилають «знайти єврея».

Під’їжджає трамвай у бік центру міста, заповнений жінками, які щось обговорюють, широко жестикулюючи, й кількома старими, які наче дрімають, можливо, заколисані розміреним похитуванням вагонів. У голову закрадається думка: ви ні в чому не сумніваєтесь.

Безробіття, бруд, голод, самотність, так, вони можуть усе це уявити, бо щодня з ними стикаються. Однак війна для більшості з них залишається абстракцією, просто серією розповідей, які за п’ятнадцять останніх років втратили актуальність: вони ніколи не бачили нічим не стримуваних солдат, що заливають кров’ю й спустошують вогнем хутір, одним ударом приклада втихомирюють дітей, вибивають двері, силою забирають хлопців до війська, ще підлітків, як і їх колись забрали, дають до рук зброю й посилають воювати з більшовиками, з націоналістами, з німецькими військами і знову з Росією.

Суцільна м’ясорубка! А ці бонвівани, сонні й говіркі, їм ніколи не спадало на думку, що на цій проклятій землі наша цінність не більша за ціну нашого тіла, наших м’язів, наших органів, що купаються в літрах настрою, — кілограми, й більш нічого, якими іноді рухають суперечливі почуття, але які незмінно оживають під бурхливими спонуканнями, пульсацією, що розбуркує оце дивне прагнення: убивати ближнього. Знову й знову. Так, там, під час погромів, він піддавався цьому вбивчому шаленству, так само, як і його настрої, його органи, його м’язи, все тіло: він витягнув їх назовні, щоб усі бачили. Якщо коротко, то євхаристична м’ясорубка.

Що ще? А, так, у 1922 році він бачив трупи людей, переможених монстром, жорстокішим за війну: голодом. Він бачив їхні кінцівки, порвані собаками й погризені щурами, які добиралися й до очних орбіт.

Потім бачив появу комсомолу, бачив колективізацію, передчував спротив, бо впізнав оту ненависть, оту спрагу крові, що запалює душі, тому взяв усі гроші, які міг зна­йти. І втік, спочатку до Фінляндії. А потім сів у третій клас на «Oscar II», який 18 квітня 1927 року пришвартувався у Галіфаксі. Ледве зійшовши з корабля, натрапив на дошку з оголошенням, також і українською: CPR[5], добре оплачувана робота.

Ось так він й опинився в Монреалі, хоча збирався у Саскачеван, де на нього чекали материні знайомі. О, як йому хотілось би побачити матусю! Та вона могла померти від отого другого голоду, який, підозрювали, був організований Сталіним, щоб позбутися українців, які повставали проти совітського раю. Вона справді померла в лютому, але він цього ще не знає й ніколи не дізнається.

А тепер скрута переправилася через океан і наздогнала Микиту Зінчука: він знову став тільки отими кілограмами м’яса, тілом, яке нікому не потрібне. Бідність — це війна, — каже фін Анселмі, комуніст, який читає The Worker[6] і ходить на заняття до англомовного робітничого університету, що на вулиці Креґ. Він намагався повести Микиту в Ошлаґу[7], на вулицю Ніколет[8], або ж на Фермаунт, де збирався червоний комітет, щоб відкрити йому чесноти ленінізму.

— Варто не бути довірливим, — сказав він із якимось дивним блиском в очах. — Але воно насправді є. Існує антибільшовицький загін інспектора Білодо. Він і два його приятелі, завжди одні й ті самі, вони затримують вас ні за що, бо ви для них рилом не вийшли, точніше, ви­йшли, наприклад, з маніфестації проти капіталізму, з площі Віже, що біля Притулку[9]. Запихають вам у кишеню листівку, тягнуть до суду, і ви маєте сплатити двадцять доларів штрафу за заклики до непокори. Поговори про це з Дженсеном і Ґіліком. Оті їх відгамселили, трохи вище ринку, і задурно.

Микита, як добрий християнин, відмовився від пропозиції. Та стоячи стовпом серед тротуару й відчуваючи гризоту незбагненного відчаю, він проводжав очима трамвай, що ковзав під поділеним дротами на квадрати небом, і не міг заборонити собі думку, що Анселмі, незважаючи ні на що, має рацію: бідність — це війна. А кюре, священники наїдаються від пуза, незалежно, перед яким вівтарем служать.

Він трусить головою, думає, що існує єдина розрада його нещастям, але вже запізно йти до перукарів, куди сходяться всі новини, які формують інформаційне поле: хто з робітників покалічився, кого звільнили, хто безслідно зник, де і що збираються будувати, який із нелегальних барів втратив свого викидайла, а найперше: кому з букмекерів потрібен вимагач.

А те, що Микита-Мамонт не надто розуміє англійську і ще менше оту гадську французьку, робить його страшенно ефективним, коли випадає нагода отримати заборговану суму: він впивається в очі боржника поглядом, обрамленим золотом, таким порожнім і похмурим, що проникає до кісток. Той може наводити численні виправдання, Микита нічого не розуміє і задовольняється тим, що примружує очі в пошуках органа, удар по якому призведе до оптимального результату.

Вулиця Марі-Анн, він трохи сумнівається. Вже можна побачити будинок на Сен-Домінік, де він ось уже кілька місяців ділить кімнату з двома такими ж безробітними, як він сам: поляком Адольфом і Анселмі.

Це місце набагато краще, ніж те, де він мешкав до цього, у Вадартріків, господарів українського походження, але зі справжнісіньким російським брудом довкола, — весело подумалось йому. Насправді ім’я їхнє було набагато складнішим, ніж Wadartrick, та всі, включно з переписувачами, зійшлися на тому, що прізвище слід спростити, як округлюють суму до оплати, а щоб зробити ще коротше, задовольняються ініціалом: мосьє і мадам W.

У їхньому лігвищі за адресою вул. Сен-Домінік, 3962 увесь тиждень стояв запах капусти, чоловіки спали вп’ятьох у кімнаті на продавлених матрацах, обмінювалися блощицями, вошами звичайними й лобковими, відригували, нюхали один метан на всіх, хропли, як двигуни, а W. настільки економили на опаленні, що, коли готували вареники, паморозь прикрашала вікна.

Йому хотілось пройтися трохи далі, кинути погляд на вітрини магазину «Кларіс Гет» — у нього розвинулося незвичне захоплення жіночими капелюшками, які нагадують йому той клош, який намагалася змайструвати його мати з обрізків шкіри й гусячого пір’я, а ще ті, що в кондитерських «Дорфманнс Гай Класс і Кантор», переповнених тортами на свято Пуриму, та найперше на полицях конкурентки мадам Курваль, у магазині «Ґрін Ленжрі», і все це під сопіння й муркотіння промислових швейних машин з фабрик обабіч бульвару.

Та термометр ледве дотягує до двадцяти градусів за Фаренгейтом[10], вітер здіймає поли його пальта й неприємно лоскоче частини тіла, погано захищені потертою тканиною. І в нього залишається менше долара, щоб дожити до четверга, коли піде працювати до вугільника; він голодний, а за кухонними вікнами його нового помешкання, номер 4370 на тій же вулиці Сен-Домінік, мерехтять обнадійливі відблиски. Може, Адольф приготував одну зі своїх славетних страв з борошна, яка гріє тіло з вечора до самого ранку?

Микита Зінчук вирішує йти додому. Звертає на Марі-Анн. Він насвистує, аби переконати себе, що майбутнє йому посміхається, але дуже здалеку. І сам починає усміхатися. Він за тисячі льє від того, щоб запідозрити, що через годину чи трохи більше на нього, чоловіка, який наче вступив у кізяк мамонта, дивитимуться всі охочі, але цього разу не буде місця кпинам.

Так станеться тому, що його одинадцятий хребець розлетиться на шматочки, бо у нього буде пробито аорту, бо через легеневу кровотечу він втрачатиме кров, усю ще теплу кров, просто з печінки.

Микита Зінчук востаннє матиме вигляд ошелешеного ссавця, бо його серце перестане битися.

Джіанні Зутто подобаються його вуса і його робота.

Справді, матрикул[11] 1020 з маніакальною завзятістю піклується про два повністю чорних крила, абсолютно симетричні, що розгорнулися над його тонкими губами. Вони настільки товсті й такі щільні, що здається, ніби саме на них тримається верхня частина його обличчя.

Свої чудові вуса він довіряє тільки цирульникам, у чийому таланті він переконаний, і до того ж вірним католикам: італійцю ДіМелло з вулиці Сен-Зотік — побратимові, веселуну, любителю bel canto й шанувальникові Муссоліні, як і він сам, а ще Ожену Дюку з вулиці Марі-Анн. Цей підрівнює й розчісує пучки волосся з урочистістю, яка межує з поклонінням, що не може не подобатися їх власникові, коли ще врахувати, що робить Дюк це безоплатно.

У свою чергу, поліцейський Зутто частіше робить обходи за маршрутом, що пролягає повз його двері, як і повз двері торговця тютюном Моррісі Атласа на бульварі Сен-Лоран, який додає сигару до його пакета, коли він приходить закуповувати Canadian Club[12] у день зарплати. А ще він може спостерігати за місцем збору комуністів навпроти, номер будинку 4435, де, як запевнив його минулого місяця кавалер Массімо Занотті Б’янко, італійський консул у Монреалі, плетуть тенета змов Workmen’s Circle[13], Poale Zion Zaarei Zion[14], Спілка водіїв компанії «Джінджер Ель», «Наш табір»[15] і купа різних крамольних й ісраелітських об’єднань.

При цьому він із трохи дурнуватим виглядом усмі­хається перспективі за одинадцять днів знову потиснути руку посланцю Дуче на відкритті італійського сиротинця на вулиці Сен-Андре, не кажучи вже про віце-консула Боерйо, кавалерів Себастьяні, Ґалларйо, Паскаля, Наррізано й Сателлі, президента сиротинця для немовлят; він схилиться перед отцями Велеттом, Туччі, а ще Челі, що прибуде з Оттави з такої нагоди, й отримає благословення єпископа Монреаля Емманюеля Альфонса Дешама, майора у відставці Карабінерів «Мон-Роаяль»[16], без усяких сумнівів заклятого ворога більшовиків. І якщо стане на коліна, то лише для того, щоб поцілувати ноги високоповажного Отторіно Інкоронато, представника фашистів із батьківщини-матері, який — але цього наш вусань іще не знає — наступного місяця втече до Рима, щоб уникнути звинувачень у шахрайстві як керівник Фонду невідкладної допомоги для канадських італійців.

Так, Джіанні Зутто, достойний нащадок середземноморського чобота — хоча й народився в Монреалі 1898 року, через десять років після прибуття його батьків до нової країни, — старанно читає L’Italia й L’Aralgo, палких прихильників великого Беніто, не враховуючи того, що сам він пишається своїм членством в «Італійських фашистах Сен-Анрі», найактивнішому підрозділі організації, хоча сам він мешкає на розі 6-ї вулиці й Поль-Крюґер у районі Розмон. Він міг би приєднатися до фаланги з Майл-Енду, Групи Лупоріні, але у нього склалися стосунки з товаришами із західного району, які ходять до пабу «Pub Italis» на вулиці Нотр-Дам, що його тримає синьйор Капуано, який ще й торгує сигарами. До того ж, відстані не зупиняють патріотів, особливо якщо вони не платять за проїзд у трамваї.

Своєю роботою він, безсумнівно, зобов’язаний небу, тисячі молитов, які шепотів під куполом церкви Ностра Мадонна делла Дефесса, де ще сохнуть фарби на новенькому портреті Муссоліні й квадрумвірів — Б’янкі, Де Бонно, Де Веккі й Бальюо, що йдуть на Рим. А через те, що він і сам теж долучився до фінансування проєкту, то мав честь відвідати майстерню художника з фресок Ґідо Нінкері на бульварі Пій ІХ.

За рік до Великої депресії, дякуючи Богу, він з простого столяра перетворився на представника правопорядку, помінявши пилку й молоток на кийок і калібр 38. Тож він уникнув долі доброї третини монреальських робітників і тепер уособлює як для своїх улюблених сестер Терези і Неллії, для батька Ауґустіно й матері, святої Маріанджели, так і для обожнюваної дружини Аурори, в дівоцтві Майнелли, і їхніх чотирьох дітей гранітну основу, на яку спираються всі їхні сподівання.

Він усіма ними дорожить, та тільки до своїх вусів і кар’єри має те дивне почуття, яке дехто називає словом любов. Він навіть готовий повірити, що знаходить стійкість і наснагу в тому, що дехто вважає звичайною купою кінського волосу, і що він сам себе нагородив за старанність, яку виявив, коли погнався за малим злодюжкою, на вигляд років шістнадцяти, який поцупив трохи фруктів на ринку «Ґудмен». Він з такою силою кинув його на тротуар, що той почав харкати кров’ю, ну, якщо в нього не було туберкульозу.

А без тих крил з волосся, грізного захисту проти страху і божого агнця, що відштовхують саму думку про сумнів, чи зміг би аґент Зутто досягнути всього, а особливо пережити хвилю звільнень 1931 року, коли фінансово знекровлене місто намагалося всіма способами зменшити кількість своїх працівників? Тож звільнило небажаних, починаючи з аґентів, які мали записи про судимості, не кажучи вже про тих, хто втрапив у пастку зі звинувачення у торгівлі героїном та опіумом від детектива Ектора Валада. Його, керівника загону з боротьби із поширенням і торгівлею цими речовинами, затримали вдома, на вулиці Беррі, в компанії двох демуазелей легкої поведінки, які прийшли купити свою унцію білого порошку за сорок п’ять доларів.

Тому, коли Джіанні дозволяє собі насолодитися сигарою, то ставить ліву руку прямо над верхньою губою і таким чином уникає того, щоб його пишні вуса просякнули димом чи, борони Боже, підгоріли, бо побризкані парфумованим лаком.

Тож він мріє, притулившись спиною до гарної будівлі відділку номер 12 з годинником: опукле око в рівному обрамлені вій показує чотирнадцяту з хвостиком. Колеги вважають його тютюн занадто квітковим — він же вважає, що той занадто рафінований для їхніх пик, — тому перерву проводить на свіжому повітрі, але в місці, захищеному від сильного вітру, і з благородно зігнутою дашком долонею — це запобіжний захід, який він вважає необхідним.

Як гончак, яким насправді й є, він інстинктивно огля­дає все довкола, уважно дивиться, що там на тротуарі, розглядає перехожих, визначає небажаних осіб, таких, як той волоцюга, що нерухомо стирчить он там, руки в кишенях, кашкет зачепився за череп, і, здається, спостерігає за автомайстернею «Корбей», голова піднята, наче задумує щось погане. Констебль Зутто відчуває, що індивід не з тих, хто готує такого роду злочини. У будь-якому разі, якби він хотів украсти автомобіль, то не вибрав би діру на відстані кинутої каменюки від зграї поліцейських.

І раптом він його впізнав: то ж Польський Мамонт — щоб не сказати совітський: один із тих безробітних іммігрантів, які минулої суботи погрожували судовому приставу і його помічникові в будинку на Сен-Домінік, трохи на південь звідси, за два кроки від вулиці Наполеона. Він стояв прямо, кулаки стиснуті, погляд похмурий, здавлений тими нетрями між вугільним складом такого собі Плоткіна й синагогою «Бет Гаркенессе Нусах Сфард».

Зутто з колегою прибули для підсилення, та офіцер юстиції змушений був відступити: зо два десятки чоловіків, серед них і цей шматок сала з м’ясом, чинили спротив конфіскації меблів й виселенню з квартири. Обидва констеблі порадили Муссеттові повернутися серед тижня у супроводі своєї бригади вантажників.

Зутто востаннє затягується. До нього долітають запахи, він робить три кроки, залишки того, що колись було барним стільцем, падають на купу брудного снігу. Він повільно відступає до дверей, не зводячи очей з Мамонта, який, тепер уже з нахиленою головою, повертає на вулицю Марі-Анн, іде вздовж автомайстерні, повертає ліворуч на Сен-Домінік, рухається у північному напрямку.

Констебль Джіанні Зутто міг би повернутися до тепла й гамору балачки у відділку 12, сісти за стіл, насвистувати й чекати, поки якийсь одчайдух поцупить щось їстівне у Ґудмена чи в Кооперативі овочів і фруктів, та йому приємніше вдихати на повні груди освіжаюче повітря кінця зими; йому подобається чути важке клацання металу об асфальт, хропіння неспішних коней, трамвайний передзвін; його збуджує дивний запах, що проривається з майстерні листового металу Каца: життя тече перед його ніздрями й очима глибокого чорного кольору, і цей безупинний потік чуттєвих подразників підбадьорює його. А кийок і калібр 38, що б’ються об стегно, вдихають у нього відчуття всесильності.

Менш як за 60 хвилин він уб’є людину.

«Діана Дресс» — «Одяг від Діани» домінує над площею Філліпс. Дім, відомий якістю своїх суконь, своїх блузок і своєю репутацією, зобов’язаний усім цим своїм робітницям і насамперед Симоні Беланже.

Це молода жінка, міцна й тендітна водночас, яка завжди тримає спину прямо, попри всі ті години, що їх вона проводить зігнутою над розкладеним на піддонах товаром, який її патрон Ісраель Ґолд надсилає торговцям в усі куточки країни, не кажучи про Нью-Йорк і Чикаґо.

Симона навіть не помічає своєї плавної ходи, яка не залежить від швидкості руху, і багато голів повертаються, коли вона проходить повз, зачаровані як її витонченим виглядом, так і природною красою: волосся каскадом спадає до лопаток, на обличчі з чіткими рисами виділяються індіанські вилиці, а чорні зіниці в яскраві сонячні дні затягує нефритова поволока. Не один чоловік, що задивився на гарне дівоче волосся, зіткнувся зі стовпом або навіть гірше — зі скринькою виклику пожежників.

У понеділок вранці Симона Беланже, виконуючи прохання патрона, допомагає Роуз Адлер, яку жартома називає просто Мадемуазель, власниці гарненького модного бутика для жінок «Роуз Реді-ту-Веа Шоп», затиснутого поміж двома великими магазинами: тканин Сема Камінскі й хутра братів Москович, а з верхнього поверху на нього насідає «Ріел Романіан Бройлінґ Гаус».

Мадемуазель — одна з цінних постійних клієнток компанії татуся Ґолда, бо численні дами Верхнього міста в Монреалі приходять сюди як по найкращі туалети, так і по розсудливі поради власниці, котра, як мало хто, вміє орудувати шаблею чесності й щитом тактовності.

Коли новинки прибувають до невеличкого магазинчика готового одягу, Симона швидким кроком минає сім поверхів будівлі Жакоб, вулицю Сент-Катрін, звертає на Сен-Александр, перетинає Дорчестер й Вітре, по спуску збігає до вулиці Креґ, бере вліво, прискорює ходу, вдихає запахи гарячого жиру з «Вікторіа Ланч» і спецій з таверни «Кінґстон Гаус», перетинає Де Бльорі, стежачи, щоб каб­лук не втрапив поміж рейок, не може стриматися, щоб не скорчити міну заклеєним вітринам там, де ще не так давно красувався магазин дорогих тканин і галантереї Аллана Джона, що постраждав від кризи, жертвами якої стали тисячі інших роздрібних торговців протягом останніх кількох років.

Вона біжить, біжить далі, шукаючи в сумці квиток, стримано вітається з продавцем ножів, який смокче люльку в очікуванні клієнтів, уповільнюється, щоб кинути погляд на розкладку вживаних товарів і на креми в салоні «Бельфонтен», знову прискорюється, минає вулицю Джордж, навіть поглядом не удостоює «Америкен Таверн», у якій завжди купа п’яниць, дістається до вулиці Шеннвіль, що схожа радше на стежку, сором’язливо хихоче, коли пожежник з 20-го відділку схвально свистить їй услід, далі минає таверну «Ле Репо» — ще одна! — думає вона, — скільки ж їх у Монреалі? — й нарешті виходить на вулицю Коте, де переплітається стільки рейок, далі їх мереживо зникає на вокзалі Креґ. Застрибує у 55 трамвай і, як часто буває, знаходить місце, щоб сісти й перевести подих. А хвилин за п’ятнадцять доєднується до Мадемуазель, щоб зустріти вантажівку й, перемовляючись, розпакувати останню колекцію виробів свого працедавця.

Це гарний бутик, витягнутий у довжину, висока стеля, оббита мідними квадратами зі стилізованими мотивами аканту. Зрозуміло, він розташований на першому поверсі, й завдяки великій вітрині сонячні промені протягом літніх місяців починають пестити ноги манекенів об одинадцятій і зникають лише о восьмій вечора. Мадемуазель доручила встановити маркізу, щоб захистити вишукані тканини від сонячних променів, і час від часу ганяє всіляких лайдаків, які ховаються під навісом у дощ чи спеку й затуляють туалети від можливих досить заможних клієнток, які можуть собі їх дозволити.

Клієнтки ці вислизають з гарних автомобілів, що приїжджають з Вестмаунта чи Утремона[17], щоб зробити пару покупок, байдужі до мелодрам, які розігруються на асфальті незалежно від пори року. Вони поширюють пахощі фіалок, іланг-ілангу чи бергамоту. Ці елегантні буржуа обожнюють атмосферу, що її їм пропонує бутик, без численних обмежень, як в Оґілві. Їм здається, що вони не тільки мають доступ до вишуканих товарів, а ще й не цураються простого люду, хоча й ледве кидають погляд навколо.

Обідньої пори у будні й вечорами в приміщенні чути, як у ресторані нагорі, за кілька метрів вище, найважчі з офіціантів пересуваються між столами й ставлять з гуркотом стільці на місце. Щойно Роуз Адлер переступає поріг, вона запалює білу курильницю (така собі подоба гейші в червоному із золотом кімоно), щоб приховати запах жирного м’яса — пастроми, п’єпт де пуі: гої кличуть цю страву просто курячою грудкою, яку подають із равіолі з сиром, а втаємничені — креплахом: той запах сягає її ніжних нізд­рів і заважає їй.

Хоча обидві жінки й не схожі одна на одну, клієнтки часто припускають, що вони сестри — скажімо, старша та її гарненька молодша сестра, бо об’єднує їх мовчазне, зовсім природне взаєморозуміння. Та ледве Симона відкриває рота, щоб відповісти щось англійською, як помилка відразу виправляється. Хоч вона й добре володіє мовою Шекспіра, та не може спекатись акценту, мова наче в’язне на зубах, як у маленької дівчинки, яка вчиться говорити, а точніше, розуміти рідну мову.

У Роуз, може, зо п’ять футів зросту, навіть коли вона влазить на підбори, які її брати вважають занадто високими. Вона ходить рвучко, наче якийсь злий дух вселився в неї й постійно підштовхує її під лопатки, від чого здається, що її розпечено-руде неохайне волосся, підняте вгору й злегка підв’язане шовковою стрічкою, перебуває у постійній боротьбі: палаючий кущ, витягнутий із Мойсеєвої книги «Вихід» і скинутий у бутик привабливих спідниць та блузок, над якими панує запах пачулі й, само собою зрозуміло, троянд.

Вона вітає клієнток мелодійним голосом, впізнаваним серед багатьох інших, але з-під її дівочих інтонацій пробивається жорсткість, властива особам, наділеним незаперечним авторитетом: ті, хто переступає поріг, не вибирають вечірні туалети, а, навіть не усвідомлюючи цього, підкоряються порадам жіночого недомірка, що цвірінькає перед ними.

Роуз Адлер із роду текстильних майстрів Монреаля сама зуміла заробити кругленьку суму, продавши свою майстерню «Rose Garment» («Рожевий Гранат») з виробництва панчох і шкарпеток на авеню Парк у самий розпал фінансової кризи, — ще один доказ ефективності безкомпромісного сопранового тембру її голосу, коли вона укладає угоди.

Вона відхилила всі пропозиції шлюбу, включно з пропозицією адвоката Генрі Вайнфельда, чим розчарувала своїх батьків Рут і Соломона. Про неї розносять недобрі чутки, буцімто виною всьому її нахил до лесбійства. Насправді ж вона віддає перевагу поганим хлопцям перед тими, з ким її знайомлять тітки; вона любить хлопців, молодших за себе, — тих, хто залицяється, незважаючи на її сороківник, а ще й християн на додаток, що лише додавало страждання предкам, — починаючи з франко-канадців, спокусників, котрі, як правило, не становлять загрози, веселунів із спікізі[18], не кажучи вже про тих типів із гральних кімнат, які оцінюють вас поглядом поверх склянки світлого, що її дуже звеселяє.

Зі стрункою фігурою, надзвичайно вродлива, а ще трохи сором’язлива, Симона може видатися повною протилежністю Мадемуазель, яка відрізняється від неї й водночас доповнює її, частиною пазлу, який пасує до іншої частини й змушує ту світитися, звідки й береться це враження, ніби вони кревні родичі.

Обом жінкам притаманні беззаперечний смак, безсумнівна чесність, значний апломб і відмінне здоров’я.

Роуз Адлер також покладається на чуття своєї молодшої колеги, яка цього ранку понеділка сортує товари від «Diana Dress» — «Одягу від Діани» й підбирає розміри та моделі в передчутті клієнток, що планують приїхати у магазин до неділі включно, а бос тримає у руці форми й рахунки з бутика з їхніми іменами.

— Якби я могла платити тобі стільки ж, скільки платить Ісраель Ґолд, — повторює до неї Мадемуазель невпевненою французькою, — я би платила, але чотирнадцять доларів на тиждень — не можу навіть думати про таке.

Симона лише знизує плечима, бо вона знає, а її співрозмовниці невідомо, що вона знає: Роуз могла б дозволити собі такі трати, бо точно б заробила більше, а ці голосіння — лише спроба домовитися. У будь-якому разі, молода жінка далека від думки, що шість днів у бутику були б для неї великою приємністю, а ще вона любить свою роботу обробниці в одній з найпрестижніших компаній метрополії, де вона працює, відгороджена цегляною стіною від оглушливого дирчання, що заповнює майстерню поруч, де швачки — деякі з них ледве досягли шлюбного віку, — схилені над промисловими машинами, в прямому сенсі сліпнуть і глухнуть, а іноді й залишають у тих машинах свої пальці.

А ще патрон ставиться до неї з величезною повагою і, як вона гадає, майже по-батьківськи, тобто без жодної задньої думки, хоча й під впливом ідіотської реальності: діти. Їх у нього вже четверо. Єдине, що йому залишається, — задовольнятися думкою про те, що вона б могла бути однією з його доньок, і стримувати ніжність, яку відчуває до неї через те, що визначає як поклик крові. Тож він легко пробачив їй короткий страйк минулого місяця, який завершився помітним підвищенням платні: три долари п’ятдесят за сорок вісім годин роботи.

Отже, іронія ситуації полягає в тому, що вона з чотирма іншими робітницями, які ходять до тієї самої церкви на вулиці Ошлаґа, мусить позбутися того, що кюре Баріль оцінив як аморальний прибуток, отриманий шляхом ототожнення себе з комуністами. А через те, що цей прибуток отримано від єврея — безбожника й пожирача християнських дітей, якому обіцяно горіти в пеклі, — вони повинні віддати гроші, але більшовикам — попри те, що дуже часто може йтися про осіб, які належать до тієї самої релігії, — й утішитися словом Господа, поширювати його, при цьому нагадуючи червоним, що віра й смирення не розчиняються у жадібності, а міцніють у чистому серці, щоб виростити в ньому діамант зречення, дорогоцінний камінь, недоступний невіруючим.

Заковтнувши сандвіч — салямі, болонська ковбаса, жовта гірчиця «Френчс классік» на булці-кайзерці, все без кошерних делікатесів, запропоноване власницею бутика з іскрою винуватої ласунки в очах, — Симона дякує Мадемуазель, одягає пальто, взуває калоші, зав’язує на голові свій шарф кольору золота й стиглих томатів і виходить, призначаючи Роуз зустріч наступного тижня.

— Родзинка мого тижня, — чує вона вже за порогом.

Повітря майже ніжне, — думає вона, — а зима капризує перед смертю. Вранішні хмари, фіолетові й гладенькі, наче шовкові, розійшлися: жовтаве світло ллється з неба й занурює район у гру світла й тіні, властиву періодам потепління.

Вона перетинає бульвар Сен-Лоран, переходить вулицю Беґґ, робить вигляд, що не помічає хтивого погляду чоловіка, котрий сперся спиною на стіну каси лазень Шуберта — консьєржа Армана Тайона, з кошлатою бородою, у брудній натільній майці під несвіжою м’ятою сорочкою, жмут волосся з сивиною на черепі виблискує від товстого шару лою, з чорними нігтями й у калошах, що не тримаються купи, — проминає кілька магазинів, куди не ходять молоді жінки, ресторан «Кармен Сільва», більярдний зал «Голлівуд», у який саме заходять дві худющі дівчини, вже явно напідпитку, йде повз якийсь убогий магазинчик, продавця цукерок Гендлера, галантерею Файнберґа й крамницю тютюнових виробів «Нью-Йорк».

Проминувши всі ті пошарпані будівлі, вона почувається такою легкою, що трьома кроками проходить вулицю Дулут, залишає позаду будинок Вайнберґа, магазин канцелярських товарів, крамницю електротоварів Менсгера, продовольчий магазин «Броуд», скляра й фреймера, пекарню «Ґерентід», шевця Кавчака, дров’яний склад, іще один бутик готового одягу, який здається їй огидним — «Фіш лейдіз Веа», востаннє заглядає у шматок цупкого паперу, що дала їй Ніколь, теж оздоблювальниця, на якому розбирає адресу, написану нашвидкуруч: 4114, ім’я.

— Капустина з дитячим обличчям, — сказала Ніколь.

Пірнувши в напівтемряву, вона повільно йде сходами, щоб дати час очам звикнути до сутінків, незграбно вітається з одним із тих бородатих євреїв, декорованих штраймелями, помічає приклеєну до одвірка мезузу, зацікавлена, сповільнює крок перед тим, що має бути малесенькою синагогою, а потім проходить повз анфіладу ісраелітських благодійних організацій, глибоко вдихає, стукає у двері з емблемою профспілки закрійників одягу, марно чекає, що її запросять досередини, все ж наважується зайти: кімнатка завбільшки як носовичок, з вікном, яке почасти затуляють червоні банери, на яких там, де дозволяють складки, вона може прочитати написи чорним «Фа—изм» та «Ка—іт—зм».

Якийсь чоловік схилився над стосом документів, вона кахикає, підходить: це не той, кого вона прийшла побачити. Цей — справжній колос із короною ще русявого волосся. Він підводить голову, здається, сам себе запитуючи, чи він не марить. Жваво кліпає: його окуляри настільки маленькі, що кутики очей виглядають за оправу.

— Yes? — тільки й каже.

Вона мимрить ім’я: мосьє Джошуа.

— Камараде Ґершман! — кидає він весело через плече, його обличчя борця освітлює грайлива усмішка.

З боку вікна чути шурхіт, і ще молодий стрункий чоловік вибирається з-поза банерів, обтрушуючи пил з костюма поганої якості, але такого, що бездоганно сидить. Вона від­разу розуміє, що хотіла сказати Ніколь: дитяча наївність випромінюється з цього обличчя з майже овечими очима кольору синього сапфіру, над якими наче плавають тонкі брови барви кави, з повним гарним малиновим ротом й прямим носом, білість якого гармоніює з рівною білою шкірою на круглих щоках.

Він дивиться на неї кілька довгих секунд, сама вона теж мовчить, нереальна тиша огортає кімнату.

Симона Беланже — розстебнуте легке пальто, під яким видно строгу гарного покрою сукню, чорні кучері, підв’язані червоною косинкою такого самого червоного кольору, як і революційні банери, що тріпочуть біля вікна, — відразу ж забула причину, з якої стоїть тепер перед цими двома чоловіками, змовниками у лігві поплічників Сатани, і не менше, як попереджав кюре Баріль, перш ніж дати своє благословення.

Зі свого боку Джошуа Ґершман, представник Комуністичної партії Канади, який щойно зійшов з поїзда після короткої поїздки до Торонто, питає себе, чи не йдеться про появу серафима, тобто ангела Краси — на кшталт «того, що швидко псується», як поважно заявив би учень маймонідів, яким і був Джошуа у єшиві Соколова в Україні.

— Votre obligé — чим зобов’язать? — сказав він поганою французькою.

Він простягає руку до ліктя дівчини, не торкаючись його, — це запрошення йти з ним: на нього чекає зустріч надзвичайної ваги, й він пропонує їй пройтися до місця призначення. Симона оцінює екземпляр, дивиться в оті звабливі блакитні озера, вирішує, що боятися їй нічого, й погоджується, щоб її відвели до місця зустрічі, у залу «Принц Артур» на вулиці з такою самою назвою.

Потяг, а тут він взаємний, не сховався від уваги Лео Робінса, гіганта у смішному бабусиному пенсне: як таке можливо? Він може уявити перший дотик їхніх пальців, перший спільний сміх, перший спільний похід у буфет, кінозал, що прийме нову пару, і фільм, що освітить їхній перший поцілунок.

Однак чи міг він здогадатись, на яку подію надихне ця зустріч, така витончено романтична з самого початку, майже шекспірівська, — уявіть Джульєтту, робітницю і католичку, й Ромео, комуніста, ще і єврея, внизу сходів! — подію, розв’язка якої буде трагедією, достойною Расіна?

Адже ця пристрасть, яка поки що перебуває у зародковому стані, незабаром заходитиметься криком, вмиватиметься слізьми, а то, навіть якщо й у переносному сенсі, якщо відстань між ними є визначальним чинником, і кров’ю.

А тепер обмежимося зауваженням, що гарний тандем рушив, хоч і у зворотному напрямку, тим самим шляхом, який пройшла Симона, з тією лише різницею, що прогулянка стала трохи довшою, бо Симона вибрала інший бік торгової вулиці, щоб Мадемуазель не побачила її в компанії цього незнайомця, а ще заклади, які дівчина досі оцінювала занадто суворо, набули пари-трійки позитивних ознак — он той карниз має гармонійні обриси, а поряд із ним гарно виліплений завиток, — які раніше пройшли повз її увагу.

«Шевроле інтернешнл» модель А 1929 року з кузовом на 194 кубічних футів. Вона оснащена бічними стінками з дерева й кабелю і може вмістити домашній скарб цілої сім’ї включно з обігрівачами.

Мешканців бідних районів проймає холодний піт, коли вони бачать, як така вантажівка вигулькує з-за рогу вулиці: менш як за годину вони можуть опинитися голі-босі на тротуарі з єдиною цінністю — валізами з білизною. Їхню квартиру спорожнять, двері замкнуть, а їхні вбогі пожитки повантажать у кузов: перекинутий стіл, наче поранений кінь, поставлені одне на одного стільці, повалені набік комоди й дивани, загорнуті у шматки брудного брезенту дзеркала, розібрані ліжка, виставлені на огляд усіх сусідів матраци, часто у плямах, каструлі, миски, блюдця, супниці, а зверху — жахливі рамки, і все це дійство — у супроводі брязкоту металу й розбитих склянок.

І під крики жінок, лайку чоловіків і плач немовлят у пелюшках усе, що сім’я змогла зібрати протягом багатьох років праці й заощаджень, із деренчанням відбуває на склад аукціоніста, найчастіше чоловіка в червоних підтяжках, який продасть той вантаж за смішні гроші: біда, покликана наповнити кишені власника.

Рене Муссетт на «Форді» їде за останньою вантажівкою. І мав би наспівувати одну з композицій Ля Больдюк[19], як людина в доброму гуморі, впевнена в тому, що виконала свою роботу, — але він видається дещо стурбованим і заклопотаним. Хоча день почався добре: два приписи щодо відчуження власності виконано зранку, стільки ж сімей боржників викинуто на вулицю, одна в Ошлаґа, інша в мелясовому передмісті, без жодної протидії, як буває скрізь і завжди, окрім Розмонта, де лютує Спілка орендарів.

І ще добра новина: симпатичний судовий пристав Муссетт, з рум’яними щічками й нічогеньким черевцем, готується повторити операцію у кварталі чужинців, винних у всіх нещастях старих добрих канадців. До того ж, він отри­має додаткові комісійні, просто так, по-чорному, якщо можна так сказати, бо дав собі труд попередити позикодавця Геррі Ґолдблума, президента «Deshover Protective Loan» — Компанії із захисту позик, одного з лихварів у його списку підпільних клієнтів, про свій наступний мандат.

Схема проста: щойно отримано добро на вилучення майна, Рене Муссетт зв’язується зі знайомими шейлоками[20], щоб перевірити, чи особа, яку мають обскубти, є у списку боржників. У разі позитивної відповіді він занижує вартість конфіскованого майна, повертає кошти заявникові, а ще — як він любить їх називати — скупердяям, які віддячують йому щедрими виплатами. Всі задоволені, звичайно, крім тих, кого знищили, зробили голими й босими, кому не залишили навіть ослінця, на якому можна було б примоститися.

Та цього понеділка щось мучить його самого і його підручних — Вільфріда Бертрана, Віктора Уртубіса, Ґермана Дюшено, Арманда Дюроше й Жозефа-Ілера Докстадера, ветерана, який розуміє англійську; а також П’єра Жерве й такого собі Моріса Дево, водіїв вантажівок: справа отих українців з іменами, що їх неможливо вимовити, з вулиці Сен-Домінік, які відмовляються підкоритися судовим рішенням, чіпляються за ваше пальто й галасують. Проблема ж у тому, що їх підтримують комуністичні активісти, які не цураються закасати рукава по лікті й виставити великі кулаки.

Він приїхав туди у п’ятницю, близько чотирнадцятої години, з двома колегами. Там тхнуло ріпою й капустою, погано поголені чоловіки у дранті різалися в карти на кухонному столі. Хазяїн з милицею був з ними, холоша штанів закочена, щоб можна було накласти гіпс на пошкоджену ногу.

Та не будемо упередженими, дамо слово судовому приставу.

«Я говорив з відповідачем. Я був з Шарлем Каміре й Полем Бро. Ми почали з того, що дали йому зрозуміти: йдеться про виселення згідно з судовим рішенням. А він попросив нас зачекати на його дружину, яка увійшла розлючена і сказала, що нам нема чого там робити, бо її чоловік хворий і вони не можуть піти звідти, бо в них немає ні іншого дому, ані сусідів, щоб перечекати. Вони не хотіли виходити. Ми все ж виконали рішення того ж дня. Ми змусили людей, включно з відповідачем і його дружиною, покинути будинок. Ми не забрали меблі. Зачинили задні двері й повісили замок на вхід».

Потім він додав, що чоловік не був хворим, а просто накульгував, і що Вадартрік пообіцяв віддати йому наступного дня п’ятдесят доларів, які вимагав домовласник, а це могло погіршити стосунки з «Deshover Protective Loan», — деталь, про яку промовчав судовий пристав.

Але цього понеділка все мало бути інакше.

Рене Муссетт з трьома товаришами, коли подали обід, відразу спустошили тарілки й вийшли з таверни «Віктор», навіть не давши собі труду привітатися з власником, Оженом Лемі, що порядкував у барі, й Альфонсом, вірним офіціантом у брудному фартусі.

Вони лише на хвильку забігли у свій офіс, який був зо­всім поруч, на першому поверсі будинку Мезонньов, на вулиці Сен-Жак-захід, номер 57, щоб бути точним. З вікна Муссетт милувався гарною будівлею «Монреаль Траст» з червоного шотландського піщаника поруч зі знаменитою будівлею «Олдред», геніальною подобою нью-йоркської «Емпайр Стейт».

Взяли документи й відразу рушили швидким кроком, попри ситний обід — шинка, чіпси, ріпа й морква, — обі­йшли штаб-квартиру страхової компанії «Провіданс», крадькома перехрестились на базиліку Нотр-Дам. Потім бігом спустилися до Плас д’Арм, перетнули вулиці Фортифікаційну й Креґ, які трохи розхóдилися, й попрямували вулицею Сен-Урбен. Зловили трохи дрижаків біля приміщення компанії «Montreal Light, Heat & Power Consolidated», там був страшенний протяг, пірнули на стоянку «Power Garage», де приєдналися до водіїв вантажівок, і Муссетт із трьома товаришами сіли в автомобіль «Форд», а інші — у два «Шевроле». Й поїхали.

Автомобілі рухаються в одному напрямку, на північ, зупиняються біля пральні «Лі Сінґ», куди Муссетт здає свої сорочки, користуються затишшям на улиці Вітре, минають продовольчий магазин «Ву Йєн К’ю», компанію з імпорту «Вінґ Гінґ», ковбасну фабрику «Леонґ Джунґ», офіс Китайської Партії реформ.

— Кляті жовті дині, — бурчить Докстадер. — А ще опіумні дилери.

Всі роблять вигляд, що не почули, насвистуючи й кидаючи погляд у керунку проходу Ісаака, кривої вулички, де, як плещуть довгі язики, можна отримати принадні послуги під покровом темряви.

Зліва виникає лікарня «Нотр-Дам-де Лурд», аскетична й потворна, на розі де ля Ґошетьєр, хоча вона справляє не таке гнітюче враження, як будинки з правого боку. Муссетт грається клаксоном перед пекарнею «Консолідейтед Бейкері», з якої тягнеться цукристий запах, перетинає маленьку вуличку Дорчестер, навіть не сповільнюючись, щоб перевірити, чи не наближається який автомобіль або підвода, а далі ряд жалюгідних будинків і магазинчиків слідують одне за одним аж до вулиці Сент-Катрін; багато з них стоять порожні завдяки справній службі судового пристава, який і проїздить повз них у цю мить. Виняток — меблевий магазин «Вудгауз», який опирається банкрутству, і поряд з ним — притулок «Бюїссоннет».

Інакше кажучи, після перетину вулиць Де Монтіні, Онтаріо чи Еванс фасади вже не приховують своєї нужденності, хіба що крім англіканської церкви Святого Івана Євангеліста й будівлі «Плато».

Перш ніж дістатися вулиці Пайн, кавалькада зупинилася перед бутиком Аб Ґордона «Тобако & Кенді», щоб Муссетт міг купити пачку цигарок без фільтру й м’ятні пастилки. Судовий пристав вирішує пройтися пішки до поштового відділення на розі вулиці Аркад і робить знак своїм людям його там чекати. Дуже задоволений Докстейдер прослизає за кермо «Форда».

Щойно увійшовши досередини, він забиває цвяха у власну домовину, кидає швидкий погляд на вітрину з листівками і на ряд публічних телефонів, що вишикувалися поруч. Риється в кишенях, вставляє п’ять центів й набирає поліцейський відділок номер 12, що на бульварі Сен-Лоран. Несподівано відповідає його спільник, констебль зі смішними вусами, якого впізнає по глибокому й співочому голосу й по тому, що визначає як середземноморське воркування.

Він попереджає соратника про їхнє скоре прибуття до будинку українців, і Зутто запевняє, що він з підмогою поспішає на місце.

— Якнайшвидше, — повторює Муссетт.

Вантажівки й чолов’яга на ім’я Муссетт, що повернувся з покупками, тепер їдуть на схід по авеню Пайн. Люди сходять на тротуар, погляди похмурі, і, дивлячись на їхні одежини, Муссетт може вгадати, ким вони працюють: виробник корзин Жан Жозеф Альфред; он там — пряля Ва Лун, судовий пристав не може впоратися з гримасою: він, власне, не цурається оборудок з ними, але поділяє почуття свого колеги й не довіряє східнякам, трафікантам кульками чорного кумира й затятим гравцям; швець Карпман з чорними від гуталіну й таніну пальцями; ковбасник Шульман у засмальцьованому фартусі і з ножем завбільшки як шабля, у нього ще є відділ канцтоварів.

Вони різко гальмують, щоб не збити дітей, які граються в піжмурки, сердито тиснуть на клаксон, кидають погляд праворуч — телеграфна компанія CNR, вугляр, — а потім в інший бік, пропускають возик з льодом, запряжений двома старими шкапами.

Їм здається, що вони занурюються в убогість, убогість сіру й липку, відому безробітним й іммігрантам, убогість, що живить розпач і виробляє гнів, і гудіння того гніву можна почути, це слабка подобизна двигуна «Шевроле», слабка подобизна, — повторює судовий пристав, — однак погана, бо змушує вас труситися від жаху: ці очі, ці очі і знов ці очі, порожні, вони стежать за ними, за тими, хто вторгся до них, наче притягнуті чорними машинами, що блищать під сонцем. Муссетт міг би присягнути, що саме з цих очниць і лунає замогильний звук.

Врешті вантажівки зупиняються, наче знесилені, перед триплексом номер 3962, який розвалюється і який минулого року купив Ісаак Меґальнік, він же разом зі своєю сестрою володіє меблевою компанією «Home Furniture Exchange» на вулиці Креґ, і — от же щасливий збіг! — там осяде частина конфіскованих меблів, бо Вадартріки поскупилися на п’ятдесят доларів, обіцяних на суботу, а тутешній господар відмовився чекати, хоча б усього й два дні.

Продемонструємо ту саму чесну гру і дамо слово судовому приставу:

«Я знову прибув сюди 4 березня після обіду, десь о 2-й годині. Я виявив, що замок, який я сам почепив, зламаний. Я був разом із Полем Бро. Я попросив у нього підмогу, й прийшли двоє чоловіків з поліції. Ми піднялися сходами разом з констеблями. З нами пішли й багато чоловіків, друзів відповідача. Коли я увійшов, у будинку не було нікого. Відповідач разом з дружиною хотів піднятися в квартиру, вони піднялися проти моєї волі, і от саме тоді я й покликав на допомогу поліцію у суботу після обіду. В квартиру піднялося зо двадцять людей. Констебль сказав мені піти й краще організовувати справу, бо наші життя в небезпеці. Я був лише з моїми асистентами, й констеблі мені сказали, що вони не можуть вдатися до застосування необхідної сили в будинку».

Чоловіки виходять з машин, хлюпаючи чобітьми по сльоті. Муссетт надав собі владного вигляду: перспектива дертися сходами втретє і востаннє цього понеділка 6 березня 1933 року його надихала.

Там, над синагогою й зворотним боком будівлі «Купер», сонце пробиває скатертину хмар і заливає золотом західну й північну частини міста. Рене Муссетту хочеться вірити в щасливу прикмету, й оця несподівана тиша вдихає в нього крихту співчуття до тих бідних відступників, яких він готується зіштовхнути у непроглядні злидні: хай іще потішаться десять хвилин. Бачить стовп і спирається на нього.

Повертається до колеги й наказує тому піти зустріти поліцейських. Цього разу все вийде. Жирний Уртюбіз іде, насунувши на лисий череп кепі. Втягнув голову в плечі й піднімається вулицею Сен-Домінік, дорогою штовхає кількох цікавих, які вже починають збиратися довкола чужинців.

Раптом атмосфера стає важкою: здається, на вулицю й тротуар висипав увесь район й обступив Муссетта, який уже жалкує про отих кілька подарованих хвилин. Він тицяє собі в зуби сигарету, підпалює її від запальнички «Ронсон», глибоко затягується, поки його підручні, не зронивши ні пари з уст, готують кузов автомобіля. Це люди міцні й ґрунтовні, здатні підняти дубовий буфет чи сервант на другий поверх, навіть не подряпавши, і здатні за себе постояти.

Навпроти аптекар — Саломон Лібгоф, шарлатан, який торгує всім, що потрапляє під руку, у своєму російському магазині патентованих ліків, — витирає руки ганчіркою в пурпурових плямах. Магазин стоїть на розі вулиці Наполеон. У вітрині перехожі можуть прочитати, яких обіцянок торгаш ніколи не дотримає: позбавити артриту, захистити від грипу, зняти сверблячку, вилікувати від французької хвороби. І, звичайно, зробити так, щоб туберкульоз став лише поганим спомином.

Судовий пристав виринає зі своєї задуми. Звертає погляд у бік вулиці Дулут, шкіриться, коли помічає стадо цікавих і свого помічника у супроводі трьох поліцейських, один із яких — той італієць з непропорційними вусами.

Він спльовує крихту тютюну, яка прилипла до губ. Потім ударом пальця відкидає сигарету, яка приземляється біля його ніг. Різким порухом плеча відштовхується від мерт­вого стовбура, вимучує посмішку, яку йому явно хотілось би проковтнути, свою надійну зброю проти всіх благань, робить глибокий вдих, рішуче налаштований завершити справу без проблем.

Та цього понеділка, о 14 годині 15 хвилин, щойно відірвавшись від електричного стовпа, Рене Муссетт навіть не може уявити, що саме на тому місці, де він за звичкою затоптав свого недопалка, Микита Зінчук скоро віддасть Богу душу.

Дванадцять. Шістдесят вісім. Вісімдесят. Вісімдесят п’ять. Заповнити дванадцять шлунків. Шістдесят вісім банок з консервами. Вісімдесят фунтів, картопля, заплачено вісімдесят п’ять у благодійному магазині. Це все, що їм залишається, щоб протриматися місяць.

Вона мусила йти пішки по сильному вранішньому березневому холоду аж до околиць містечка Утремон, бо в магазинах на авеню Мон-Руаяль і на вулиці Шербрук все розпродали. Дотягти вісімдесят фунтів картоплі за чотири ходки, двадцять фунтів на одному плечі, потім на іншому, а тоді на руках, як труп дитини-гіганта з червонястою шкірою, ось так і минула перша половина дня перевіреної половинки сім’ї Вадартріків, Валентини, взутої в гумові чоботи, завеликі як для її ніг.

— Злодюги чортові, — бурмотіла вона собі під ніс, згинаючись під тягарем.

Якщо глянути з неба, то, йдучи під безперервним плетивом електричних дротів і трамвайних кабелів, вона нагадувала одного з тих коричневих павуків з відвислим черевом, що вовтузяться прямо у своєму павутинні.

— Мішок чи безкоштовна доставка! — кинув власник благодійного магазину, якому вона простягла купон із The Gazette. — Але не те й інше. Хіба що купите дванадцять ямайських апельсинів. За двадцять п’ять центів, це просто подарунок! Або «Шоколадний поцілунок». Дам велику коробку на двадцять три маршмелоу в шоколаді.

Та що б вона робила з тими екзотичними фруктами чи коробкою печива із зефіром, коли їй треба годувати покаліченого чоловіка й десятьох пожильців, які ледве спроможні платити за свій пансіон, бо не мають роботи?

Єврей, — ось що вона повторює, кусаючи себе за щоку зсередини, — той клятий власник вимагає з них квартплату за два місяці або вигадує дещо гірше, тобто кличе отих забіяк, які, окрім одного злидня з погордливою поставою, не говорять жодною іншою мовою, тільки французькою, і які погрожують їх викинути, пригвинчують засуви на одвірки, чіпляють на них замки, наступного дня повертаються з поліцейськими, звинувачують у тому, що вона вирвала їхні обладунки, і роблять вигляд, що нічого не розуміють з її криків, її сліз, її жестів, її благань, з її настільки покручених пальців, що чути, як хрускають суглоби.

Повернувшись додому, вона кляла всіх і все, починаючи з «гачконосого». А тоді задивилася на банки з маринованою капустою й купку картоплі сорту Рассет. Помічник бургомістра Жозеф Шуберт носить кіпу і по життю веселун. На перший погляд він справляє враження такого собі валька з очима як у бассета й обвислими вухами, та коли ви до нього звертаєтеся, він впивається вам в очі своїми баньками й у вас виникає певність, що йому вдається влізти прямо в душу, яка загубилася десь серед звивин мозку.

В суботу ввечері, після відвідин судового пристава, вони пішли додому до муніципального радника на авеню Пайн Схід, 206 у супроводі Микити Зінчука й одного ірландця, чиє ім’я вона забула, представника канадської Ліги захисту прав робітників. Ага, один комуніст, а інший — колишній колега чоловіка, до того, як той зламав ногу на роботі.

Шуберт за походженням румун, тож не говорить ні українською, ні російською. Та за допомогою Микити й рудого їм вдалось порозумітися. Так, усі в районі згодні, що він гарний чоловік, бо наказав побудувати публічні лазні, названі його іменем, куди всі ходять щонайменше раз на тиждень.

— Вони викинуть їх на вулицю, — переклав ірландець, — через п’ятдесят доларів. Дві місячні квартплати. Мосьє В. не може працювати через травму і ще не отримав відшкодування від «Дантіл Сімент». Ви ж знаєте, як це.

Шуберт, колишній синдикаліст, сумнівається, що колись отримає свої гроші, він знає сценарій, наче читав його сто разів: роботодавець, часто винний у недбалому ставленні до безпеки праці, затягує виплату, а інвалід не має іншого виходу, як чекати, витрачаючи все, що відклав, або ж щось десь поцупить і опиниться за ґратами, а ще краще, коли він іноземець, його можуть депортувати, коли, на нещастя, його імʼя опиниться у списку безробітних. Й через двадцять років у Монреалі, майже день у день, ось яка доля може спіткати старого каліку п’ятдесяти трьох років на ім’я Жозеф Вадартрік чи то Джозеф Владарчик, якого в 1913 році найняла на роботу Канадська Тихоокеанська залізниця й посадила на корабель «Курськ»: його вишлють з країни за здорово живеш, а з ним і її, і все завдяки прем’єр-міністрові Беннетту.

Радник пригостив їх чаєм і канапками, на які вони поспішно накинулись, а він записав координати власника. І зробив злу міну: «Маґальнік, він знає, ким він є насправді», — прошепотів собі під ніс.

Він міг би розказати їм про зв’язки того фанатика з підпільним світом, про його горезвісну черствість до будь-кого, незалежно від тривалості знайомства. Та Жозеф Шуберт обмежився тим, що дав їм слово допомогти подолати труднощі, хоча б визначити новий термін для сплати. Завтра зранку, в робочий для євреїв день, він зателефонує Маґальніку в його магазин і сподівається, що результатом їхньої розмови стане рішення, яке задовольнить усіх.

— А поки що складіть список речей, що їх ви за будь-яких обставин хотіли б зберегти. Одяг конфісковувати не мають права. І зберігайте надію, я зроблю для вас усе, що зможу.

Невеличка делегація поверталася додому під затягнутим хмарами небом. Повітря було майже приємним, чути було, як хлюпає вода у зливній каналізації. Розрив у хмарах дозволив їм побачити нереально бліду першу чверть місяця: «наче пів віппета[21] без шоколаду», — каже вона задумано, висипаючи свій мішок картоплі на землю.

А ще тут є вдова Сеґал, єврейка, яка живе у квартирі на першому поверсі і яка дала їй банку з чудовим варенням, звареним іще на старій батьківщині, щоб Валентина могла боротися з цингою, і такий собі Ріттер, рознощик, чия дружина й діти живуть через троє дверей у ще більшій нужді, ніж Валентина, а ще татусь Плоткін, який торгує вугіллям та дровами, подарував буассо[22] палива в кінці грудня й додав «на Різдво», хоча сам радше святкує Гануку.

Канадці теж здатні бути дружніми. Ожен Блонден, Артюр Дюброй, Овіла Лямуш, прості робітники, і Лео Декерель, веселун, який не втомлюється весь час полірувати своє таксі, часто вітаються з нею, а їхні жінки не цураються дати їй то горщечок буряка, то пучок ріпи в обмін на той суп, який пробирає до кісток, але добрий для кишок.

Усі живуть у нестатках, окрім Декереля, який наповнює кишені завдяки тому, що возить американців у пошуках нелегальних задоволень: дівчата, опіум, а то й героїн, ігри, підпільні бари. Солідарність, про яку навіть не чули до кризи, поступово виникає між сусідами й дещо згуртовує квартал. Та ця дружба теж має межі, й лише лихварі позичають вам кілька доларів, мізерний борг, який ви ніколи не зможете виплатити.

Валентина посміхається, попри невпевненість, біль у спині й роздратування, яке у неї викликають невдахи, що живуть у неї на пансіоні, бо ніхто з них не здогадався допомогти їй донести ті вісімдесят фунтів бульби, яку ще треба чистити. Якби там був її бідний чоловік, він би їх точно погнав, але він брав участь у зборах безробітних у залі «Принц Артур», куди його потягнув цей занадто високий і занадто худий фін, котрий увесь час тре по вухах своїми історіями боротьби робітників з капіталізмом, який слід викорінити.

Схилившись над металевим тазиком, вона вже збирається відвести погляд від картоплі, коли чує гудіння двигунів, що ревуть у нереальній тиші, в яку в збудженому очікуванні занурилося все по сусідству.

Зала «Принц Артур» — чотирикутне приміщення із трохи піднятою сценою, облямоване з боків мезонінами різьбленого дерева. Вони — чи не єдине кокетство, яке дозволив собі архітектор, коли не брати до уваги лаковану підлогу з дуба, вичовгану ордами танцюристів й учасників конгресів, що регулярно тут проводяться.

Вона займає два горішні поверхи суворого на вигляд будинку. На першому ж поверсі містяться більярдний клуб, галантерея й тютюнова крамниця, в якій, як прийнято, продаються й цукерки, а власники цих закладів — відповідно Стівен Диварчук, Даніель Гольцман і Лєв Шабо, два кондові поляки й угорець.

У зали та сама адреса, що й в Об’єднаних працівників швейної промисловості, вона широко відома тим, що в ній постійно проводять збори профспілки, асоціації безробітних та різні соціалістичні й комуністичні фракції міста, незалежно, сіоністи вони чи ні. Сутички з коричневосорочечниками під командуванням Анаклета Шаліфу чи під орудою студентів з Універсіте де Монреаль іноді переростали у знатні бійки, що відзначались як своєю жорстокістю, так і недолугими висновками: «заспокійливими» втручаннями поліції, чиєю метою було побити червоних, перш ніж заарештувати відповідно до статті 98 Карного кодексу Канади, яка забороняє так звані крамольні організації, тобто більшовицькі.

Та цієї обідньої пори, здається, тут панує злагода, незважаючи на голосну роздратовану реакцію, оглушливий свист, гучні плескання по парапету при найменшій згадці про капіталізм, начальство, безробіття чи фашизм.

Джошуа Ґершман заводить свою супутницю в густу хмару диму, підживлювану сотнею курців, повернутих до сцени, звідки живчик на милицях викрикує щось мовою, не зрозумілою Симоні й більшій частині слухачів. Його змінив чоловік-жердина з червоною пов’язкою, який продовжує перелічувати вже висунуті звинувачення, підтримуючи сказане рваними рухами, наче якийсь спеціаліст з хореографії.

Щойно він замовкає, інший, кругленький, ноги-шпички, монокль наче пригвинчений до ока, займає його місце. Й починає наслідувати попередників, але говорить трохи ясніше. Він заводить натовп, переривається, поки звучать аплодисменти й свист, робить ковток води, повторює сказане іншими словами, при цьому робить ті самі жести, використовує ті самі інтонації, так само підносить кулак, мовчить, п’є й повторює все англійською.

— Він перекладає з української на їдиш, — шепоче їй на вухо Джошуа. — Потім переходить на польську і, як ви чуєте, на англійську. Він теж єврей, як і я.

Здається, він чекає на реакцію з її боку, але даремно, бо для неї цієї різниці більше не існує відтоді, як вона почала працювати на фабриці Ґолда, де трудиться багато італійок, які мають репутацію найкращих швачок на ринку. Там вона бачить й інших європейців, які трохи лепечуть французькою, і молодих єврейок, упертих до неможливості, котрі носять на шиї розп’яття, щоб зійти за католичок з їхньою репутацією покірливіших, веселих дівчат; котрі наповнюють кишені ваших пальт листівками й котрим вона багато в чому завдячує недавнім підвищенням платні.

З того часу діатриби батька проти сіонських собак її більше не дратують: вона сприймає їх як прояв безнадії, безнадії змученого кризою маленького комерсанта. Він жалкує, що його кровиночка, його квіточка, його парость, врешті-решт, опустилась до стану рабині в ярмі — о! яка ганьба! — у вбивць Христа й канібалів, як пишуть деякі газети, в тому числі Le Goglu — Жарт.

— Сам Арманд Лавернь клявся: ритуальні вбивства дітей у євреїв — доведений історичний факт. Депутат з Оттави — це тобі не абихто!

Та що він може зробити? Його магазинчик товарів для чоловіків на вулиці Онтаріо заледве може прогодувати сім’ю, бо зовсім поруч, усього за десять дверей, отаборився конкурент — Давид Маллек, відчинений у неділю, коли все продається на раз, а батько, палкий католик, не може його наслідувати, бо забороняє кюре. Не кажучи вже про те, що коли ти безробітний, то не купуєш краваток, а шкарпетки віддаєш своїй хатній господині і зрештою вже ходиш по суцільних вузликах. Ну, і батько може сподіватися на когось кращого, ніж робітник, для своєї молодшої, обожнюваної донечки, хоча й трохи непокірної, іноді трохи занадто непокірної, саме для тієї, яка, оточена нечестивцями, стоїть поруч із Джошуа Ґершманом й не може приборкати власне серце, що занадто гучно б’ється.

На сцені перекладач продовжує виступ, тепер бездоганною французькою, підкоряючись цій незмінній хореографії здійнятих рук, хитання головою, різких рухів підборіддям, наче передражнює горилу:

— Уряд Беннетта — спільник фашистів у Європі, спільник Гітлера, ворог трудящих Канади. Закриття фабрики «Анґус»? «It is in God’s hands!» В руках Божих! А профспілки? Групи заколотників. Іммігранти? Водночас ледарі й крадії робочих місць. А Ташро[23]? Корумпований! Уд[24]? Прихильник корпорацій! А начальство? Фінансисти? Землевласники, як із ними? А що нового про них скажеш, цих месьє! Тисячі перебоїв з водою, бензином, оливою, тисячі виселених із січня: чоловіків, жінок, старих, дітей, викинутих на вулицю посеред зими! Досить! Enough!

Атмосфера наелектризовується. Гіркота, страх і зневіра, що накопичувалися роками, переплітаються й вибухають: усі чоловіки — а більшість із них бували не раз принижені колишніми начальниками й облаяні в газетах — кричать, галасують, вигукують образи й слоґани. Симона підсвідомо пригортається до свого компаньйона, і цього разу вже він впадає в сум’яття, збентежений такою довірою; сподівається, що довірою інтимною, яку виказує до нього ця молода товаришка.

Зала трохи заспокоюється: потік злості зменшується. Відплив пристрастей. Оратори церемонно сходять зі сцени, наче звільняють місце якомусь золотому тільцю. Та ні: на авансцену виходить маленька жіночка років тридцяти, може, трохи старша, вдягнута безрадісно: на плечах — рубінова вовняна накидка, на яку спадає шиньйон із сивиною, грубий твідовий казакін поверх смугастої сорочки, довга коричнева спідниця, туфлі на високих підборах, — вона тримається перед ними прямо, кулаки на стегнах, яких їй не бракує.

— I am Bella Gordon, — кидає вона.

Секретар таємної Канадської ліги захисту прав робітників — немає кращого слова, особливо коли явище мало­зрозуміле, в ньому міститься магнетизм, який, навіть по­збавлений сексапільності, змушує притихнути це зібрання бунтівних чоловіків — і кількох жінок. А хтось скаже, що вона викликає захоплення, яке зазвичай викликають китайські танцівниці в нелегальному барі.

Симона не сказала б, що промовиця особливо гарна, проте в ній відчувається такий апломб, незважаючи на тонкий ніс і круглі, як у ляльки, очі, що вона з нетерпінням чекає продовження. Можливо, присутність оцього хлопця-жердини з синіми очима й руками піаніста додає легкого запаморочення, що, у свою чергу, вводить її в легкий екстаз, з якого вона навіть не намагається вийти?

У Белли низький тембр і повільна мова, що надає її виступові тону, який підлі душі назвали б декламаційним. І оті ж душі припустили б, що, враховуючи її поставу і звучання голосу, вона була б прекрасною вагнерівською Брунгільдою, хоча й дещо застудженою. Окрім того, здається, вона плекає в душі страшний гнів, який спонукає її скандувати звинувачення, спрямовані до великого вікна, в якому мерехтять жовті пасемка вітража.

Міс Ґордон — саме так називають її поліцейські і поет-комуніст Джо Сю Веллес, теж секретар Партії Праці, як і вона, але секції у Новій Шотландії, з яким вона свариться при кожній зустрічі, — тож Міс Ґордон відповідає ролі, яку визначили для неї її ж колеги, тобто пасіонарки, яка відчуває серцем, і малює розпачливу картину, означену Вадартріком, тим, на милицях, який погано говорить.

Владним жестом вона наказує трьом молодим жінкам, вдягненим так само, як і вона, пройти по залі з пофарбованими в червоне плетеними кошиками, подзвякуючи кількома центами, які в них лежать. Чоловіки, здебільшого безробітні, кидають туди пенні[25], іноді нікель[26] або — хтось із тих, хто ще працює, — монетку вартістю пів піастра[27]: купа міді й срібла з Ґеорґом V витанцьовує й вибрязкує у більшовицькому кошику.

— Такими темпами, — пробурчав Джошуа, — вони ніколи не оплатять рахунки В. Назбирати п’ятдесят доларів по три центи?

Симона відкриває сумочку, яку сама вишила вовною на полотні, гарненьку річ з фіолетовими й кольору охри візерунками, які були на обкладинці журналу «Мої вироби». Вона злегка торкається вервиці, що лежить усередині, знаходить тоненьку пачку гладеньких купюр, покладену туди ще вчора під важким поглядом отця, й дві монетки по тридцять центів, бореться зі спокусою й простягає їх тому, хто її супроводжує.

Пояснює йому причину цієї пожертви і розповідає, як сварився кюре, а Джошуа задовольняється натяком на дивну посмішку: він так реагує на ситуації і слова, які його бентежать.

— Але ж це ваші гроші! Ви заробили їх, псуючи собі очі. Навіть ваш патрон радий. Три долари п’ятдесят на тиждень, більшість із цих чоловіків не мають і половини, щоб прогодувати сім’ю.

Вона теж відповідає йому усмішкою. Ах, — думає він, — які у неї білі-білі зуби! А ці бездонні очі! А ця гладенька шкіра, злегка мідного відтінку, успадкована від далеких альґонкенських[28] предків! І це довге волосся, чорне, як вороняче крило, яке вона напевне защипує на спині, коли схиляється над тонкою тканиною! Насправді Джошуа легко впадає в ліризм, а під впливом недавно прочитаної французької поезії його дух б’є копитом: «О доброзичлива благодать, що заколисує рани в широкій душі, шовк, що тече, і нічна ріка».

Гарненька погоджується, намагаючись запхати гроші до кишені Джошуа:

— Точно.

Зі свого боку, міс Ґордон продовжує дійство, схоже на довершене заклинання, — бо навіть червоні визнають, що на деяких чуттєвих струнах може майстерно бренькати лише жіноча раса, — поки Джошуа бере за ніжну долоню свою компаньйонку й веде її до кошика, в якому й приземляється невеличке багатство, супроводжуване шелестінням і приглушеним дзвяканням: сімнадцять доларів і п’ятдесят центів.

Раптом відчиняються готичні двері й впускають досередини рудого, який кричить:

— They’ve arrived! — Вони приїхали!

Тиша поглинає все, аж до трибуни, де промовиця намагається видихнути, перш ніж із почервонілим обличчям викрикнути заклик до спротиву, і всі забули, що бідному каліці, який шкутильгає на милицях, потрібна допомога.

Поки збирачка пожертв, долаючи зустрічний рух збуджених чоловіків, просувається до Міс Ґордон, щоб віддати їй плоди спільних зусиль, Джошуа Ґершман хапає за плечі Симону і наказує їй повернутися на фабрику.

— Думаю, — торохтить він, — тут буде небезпечно.

Він вагається, підходить, щоб поцілувати її в губи, повертається, дивиться на неї з сумним виразом на обличчі, невпевнено махає рукою і врешті розчиняється в потоці безробітних, що котиться до виходу.

У будинку 4370 по вулиці Сен-Домінік Польський Мамонт, як і вся невеличка зграя, що розсілася за столом, опускає ложку в брунатний бульйон і намагається виловити з нього білясті грудочки чи кружальця моркви, що зустрічаються не так і часто. Рідина обпікає губи, й одну чи дві секунди чути лише єдиний звук, що наповнює кімнату, — протяжне втягування повітря співтрапезниками, яким не терпиться набити живіт. Вони мовчать, коли раптом відчиняється вікно і в ньому з’являється голова Алекса Малети, сусіда знизу, ще одного українця, але такого худого, що ніхто й уявити його не міг у ролі слона з бивнями.

Хлопчина якусь секунду вдихав пару, насичену запахом сала, смаженого борошна й перцю, а потім проказав:

— Агов, Ніку! Там викидайли повернулися в будинок 3962. Вони виганяють на вулицю твоїх колишніх господарів, у яких ти жив!

Зінчук любить Вадартріків, але не надміру: чоловік, коли нап’ється горілки чи шмурдяку, від зневіри занадто часто розпускає руки, а жіночка терпить, покірна і зла водночас, інші ж чоловіки просто відводять очі. У неї навіть губи залишаються стиснутими, коли він б’є її, що ще більше підкреслює телячу покірність жінки, яка щосили намагається утримати господарство, яка чекає, поки мине ця криза або коли нога її мучителя загоїться й він якнай­швидше знайде роботу. Або ж що Йосип спіткнеться, коли спускатиметься сходами, й переламає собі всі кістки.

Інакше кажучи, його мало турбує їхня доля, бо він насамперед переймається долею власною, виснаженою втомою безробіття, відчаєм небажаного гостя, самотністю чоловіка, який вважає себе бридким.

Та, як би там не було, Микита їм іще винен три долари, тож лишив як заставу валізу, набиту літнім одягом, тому й ходив з ними до Шуберта.

Якби не це, то, чесно, він би покинув їх розбиратися самим, та боїться, що в спеку доведеться ходити в теплих штанях і вовняній сорочці, а він пітніє при найменшому зусиллі.

А ще в тій валізі — реліквії зі Старого Континенту, які йому вдалося скрізь тягати з собою, найперше паперова витинанка із зображенням його батьків у вечірньому вбранні, виконана різьбярем тоді, коли сам Микита був заввишки як три яблука. Він пригадує оте відчуття подиву, може знову відтворити майже наяву чарівний танець рухів митця, який, наче чарівник тіні й дзенькання ножиць, перетворив двох селян у ганчір’ї, яких бачив перед собою, на пару бездоганних танцюристів.

Він не пам’ятає, як проскочив тротуар, навіть не привітавшись ні з механіком з автомайстерні «Корбей», який у безрукавці палив духмяну сигару, ні з добре знайомими волоцюгами, що сиділи на лавці на площі Шерр’є, ні з друкарем Жюлівером, і ще менше з кіоскером Ґартнером, який був вигнав його з магазинчику газетою Keneder Adler[29], їдишським часописом для начальників.

Тож, засліплений люттю, він буквально катапультувався зі свого стільця, наче сп’янілий від гніву слон, не вистачає тільки смолистої рідини, що проступає на скронях, і потужного сурмлення самця, готового до всього. Хіба він пам’ятає, як злетів сходами донизу? Чи як спіткнувся? Як виніс двері, наче той гравець у реґбі? Як відчинив їх з такою силою, що ручка застрягла в штукатурці? Або як перестрибував цементні сходинки?

Абрагам Лібен, власник молочного магазину «Abe’s Dairy Store», що навпроти, пізніше казатиме, що чоловік буквально летів над невеличким хідником, натягуючи кашкет на свою більш-менш блондинисту голову.

Тепер, коли в ньому поселилася холодна лють, Польський Мамонт, вкарбовуючи крок у новий асфальт — він сам розкидав його минулої осені за тридцять су на день, — подумки відштовхує від себе джерела, які живлять його зневіру: голод, бездіяльність, зиму, що пробирає до кіс­ток, зневажливі погляди, поліцейських, які штовхають вас, коли не б’ють, ірландських путан, що відмовляються цілуватись, бруд — і це він, хто ще кілька хвилин тому, з ложкою в роті, мріяв провести ніч у притулку «Мерлінґ», де можна освіжитися в гарячому душі, поки з вашого одягу виводять бліх, від кальсонів до канадки, стерилізуючи їх парою, — літній сморід, що його, здається, випаровують стіни, фасади, людей, автомобілі й трамваї, розлитий повсюдно сум, заразний, загальний, і насильство з боку тих чоловіків, які мають такий вигляд, наче у них нема ні на що часу, окрім як убивати, й відразливо набурмосених жінок в околиці.

Франко-канадці теж не уникають його роздратування. Англомовне ж начальство й поготів. А тим більше прокляті євреї, незалежно від того, які послуги вони йому надавали. І бум, бум, бум, мастерять діряві чоботи, в яких хлюпає сльотяна вода з лютого, найдовшого місяця року — таке от монреальське диво, — з такими холодними вітрами, що об них можна поколотися, вони обпікають щоки, якщо забаритись, і снігом, Господи, снігом, який усе падає й падає.

Він перетинає вулицю Марі-Анн, навіть не помітивши. Почасти приходить до тями на наступному перехресті. На якусь мить відчуває задоволення, доєднавшись до потічка цікавих і безробітних, що розпливається біля його колишнього житла. Вони збільшать натовп знедолених, які вже криють на чім світ стоїть судових виконавців і трьох аґентів поліції, у яких ситуація вийшла з-під контролю, і серед них той, із пишними вусами й блискучим значком на кепі й на пузі, який трясе своїм смішним кийком перед зборищем: з таким самим успіхом він міг би махати ним перед тягачем.

Микита З. наближається, він уже бачить на сходах непритомну Валентину Вадартрік. Українець розлютився, він хапає людей за плечі, щоб швидше проштовхатися до вантажівки й далі до сходів, де невідомі із засуканими рукавами, незважаючи на свіжий вітер, зносять розібране ліжко В.; Мамонт розколює це бурхливе й крикливе море великими гребками, прямує до великої дерев’яної скрині, яка плаває на поверхні, так, це його валіза з оббитими металом кутами й латунною зелено-сірою застібкою, яку вантажник доправляє до «Шевроле», що реве двигуном, а потім ставить на землю, щоб перепочити.

Микита налаштований забрати своє літнє шмаття, наполовину побите міллю, свою останню власність після тижнів і місяців безробіття, що переривалися періодами рабства, він уже скоро притисне до грудей тендітний силует своїх батьків, одягнених у святкове вбрання для ілюзорної вічності. Він уже майже може відчути запах зіпсутих бавовни й льону, яким тягне з валізи.

І тут цей здоровило з кийком і потішними бакенбардами раптом виростає перед тобою й кладе руку на стегно, де теліпається 38 калібр, і ти його відштовхуєш, щоб дістатися до своєї валізи, ти, Микито, гора наелектризованих образою сала й м’язів, ти помічаєш того кремезня й розтоптаний біля його ніг недопалок, чуєш, як інший констебль кричить «Shoot him! He’s communist[30]», підстрибуєш від звуку низького клацання, і це — майже все, хлопче, ти ще робиш два невпевнених кроки, може, три, в неприродній тиші, тобі навіть не заболіло — не вистачило часу, з твого горла виривається трубний, схожий на слонячий, звук, і ти валишся на холодний тротуар, який сам і мостив.

І якщо перед твоїми очима востаннє прокручується твоє минуле, скажи собі, Микито Зінчук, що ти дивишся такий сумний, такий нудний, такий жахливо банальний фільм, що він швидко потоне в цьому великому темному океані безповоротно забутих буттів.

Джіанні Зутто брав участь у багатьох виселеннях орендаторів на площі Сен-Луї, яку вже давно вважають гніздом комуністів його одновірці, його товариші з Ліги фашистів Сен-Анрі, а найперше його власний батько.

Десь року 1920-го діти Зутто — Джіанні, найстарший, Тереза, маленька Неллі й Ніколя, спокійне немовлятко, — збираються біля батька, коваля Ауґустіно, у своїй скромній квартирі номер 17 на авеню Ґранд, у якій від кожного ешелону вдень і вночі тряслися стіни, бо вона була затиснута рейками залізниці компанії «Canadian Pacific», на яку він працював.

Звичайно, він співає їм оди своїй батьківщині, її справжньому вину, її доброму сиру, на відміну від цього несмачного чеддеру, і славить, але напівголосом, щоб не чула Маріанджела, її пухких жінок з крутими стегнами й гортанним сміхом.

Його розповідь стає невеселою, коли він торкається свого жахливого перетину океану на пароплаві до Галіфакса. Згадує — і від цих спогадів сильно жестикулює, а плечі починають тремтіти, — як уперше, посеред зими 1888 року, відкрив для себе Монреаль, де налічувалось ледве 150 000 мешканців й один хмарочос, який лише зводили: New York Life Insurance Building, з червоного шотландського пісковика, а поряд — башта на два поверхи з монументальним годинником. Потім батько Зутто долучився до полірування стрілок, годинної з пронизаної сонячним світлом латуні, й хвилинної з місячного срібла.

— З гідравлічним ліфтом, — підкреслював він щоразу, як мав таку нагоду, тобто часто. — Я всього раз піднімався ним, але які враження! Уявляєте, в той час? Й усюди електрика.

Розказує про зустріч зі своєю судженою, організовану свахами з батьківщини, говорить про чудову літню пору, про візит герцога й герцогині Корнуельських, за десять років до їх сходження на трон, про фунікулер, що чарапкається вгору схилом Королівської гори[31], і, незважаючи на те, що дітлахи, крім малого Джіанні, вже поснули, згадує про перших більшовиків, що висадилися в Монреалі, здебільшого євреїв, які втікали від погромів.

— Вони зруйнували цю країну, — заявив Джіанні минулої неділі, ляснувши широкою долонею по стегну, чим розбуркав братчиків довкола столу. — Вони — брудні ісраеліти й інші небажані елементи з Центральної Європи, — вони відразу задушили всі фабрики нереалістичними вимогами і страйками.

А ще матрикул 1020 відділку 12 внутрішньо вибухає, коли бачить оцих безробітних й оцих трутнів, що зібралися біля хідника будинку 3962 на вулиці Сен-Домінік, які плюють на нього лайкою бог знає якою мовою, кулаки підняті в повітря, піна на губах; які беруть в облогу вантажівки, залазять у кузови, скидають жалюгідні меблі й огидні лампи через борти, брудні матраци, хиткі стільці, казанки, що їх уже торкнула іржа, бум, бац — то жіночка кидає в них картоплинами зі свого балкона.

А тут з вулиці Принц Артур з’являється галаслива ватага: варвари, які викрикують погрози під двома криваво-червоними транспарантами, діти у дранті, які свистять так, що лопаються барабанні перетинки, і їхні матері з пласкими грудьми, хворі на цингу, з чорними, як колодязі, беззубими ротами, каліки, що махають куксами замість кулаків, причинні, які кричать просто тому, що їм подобається кричати, всюдисущий хворий на поліомієліт у своєму напівметалевому й напівшкіряному зовнішньому каркасі й, нарешті, отой блондинистий гладун у своєму чудному зеленому кізякові на голові, знаменитий Польський Мамонт, який глипає на нього недобрим оком й роздивляється довкола в пошуках чогось — скрученого бильця? годинника з розбитим склом? ящика з посудом? скрині? — гарчить, штовхає водія вантажівки, який падає біля колеса, знову роззирається, розставляє могутні ноги й повертається торсом, робить крок до нього, представника правопорядку, розчепірює пальці рук, як хижак пазурі.

Джіанні Зутто вирішує витягти зброю, як зробили його обоє колег, щоб налякати зграю, але намарне: ці дикуни нічого не бояться. Він цілиться в Мамонта, який проходить повз, наче він порожнє місце, це провокує злість, яка повністю заволодіває ним, а той кидається до валізи біля стовпа, і тут знайомий голос — констебля Клутьє? — кричить йому:

— Стріляй! Стріляй! То комуніст!

І бах.

Чоловік стає меншим, наче постріл повернув світові його справжні пропорції. Він робить крок, падає на коліна, ніби перед ним з’явилася Діва Марія. Чорна квітка розквітає на його жахливому коричнево-зеленому пальті, вона, здається прогризає тканину.

Все поринає в непроникну тишу, навіть коні, що досі десь там іржали, завмерли в очікуванні продовження.

По тілу Микити Зінчука пробігає тремтіння, зовсім коротке. Руки, підняті на висоту плечей, з напруженими пальцями, роблять рух, як у танцівниць екзотичних танців, плавно опускаються вниз, малюючи два півкола, й легко стукаються об стегна адоранта.

Джіанні чекає з револьвером у руці, з дула якого ще в’юниться дим, думає про Маріанджелу та її смачні макарони недільного вечора, звинувачує себе в тому, що його навідали такі думки, й одразу ж вибачає собі.

А Мамонт нахиляється головою вперед і сильно б’ється лобом та носом об тротуар.

Попри те, що сходи, які ведуть із зали «Принц Артур» на вулицю з такою самою назвою, вузькі, роботу вивідного каналу вони виконують успішно.

Менш як за дві хвилини місце спорожніло від чоловіків. У цих ярмаркових декораціях жінки з опущеними руками повільно обертаються довкола себе, схожі на свінґових танцівниць, чиїх кавалерів прихопив ураган.

Белла Ґордон бере своє вовняне пальто, сходить з естради, натягуючи на голову капелюха, жахливо розмоклого від снігу, зібраного на маніфестаціях і розталого в буцегарні. Вона прямує до Симони, зупиняється прямо перед нею, прискіпливо роздивляється і, роздратовано надута — підозрюючи, що бачить когось на зразок туристки, яка загубилася в зоопарку, — продовжує свій шлях до дверей.

— Я з вами! — каже Симона, щоки її палають невідомо з якої причини, й кидається навздогін.

Березень є березень: час просто фантастичний. Цього разу покривало з хмаринок, тоненьке й гладеньке, пропускає сонячні промені й розгортає над районом рівний полудень. На асфальті, здається, металева патина: у жінок складається враження, що вони ковзають по залізному паралелограму.

Вони обходять більярдну залу, у вікнах якої — одна й та сама картина щодня: біля великої пляшки пива завмерли чоловіки з сигарами, інші зігнулися над зеленими столами у надмірному світлі люстр, офіціант гортає газету, бармен з козирком на голові витирає склянки, два обличчя заінтриговано повернуто в бік ватаги, що підіймається вулицею Сен-Домінік, усі наче зійшли з картин Брейґеля Молодшого[32].

Белла крокує швидко, по-військовому, її наче притягує наростання крику від квартири Вадартріків. Поквапливо йдучи за нею, поли дафлкота — канадського пальта — розстебнуті, кістяні ґудзики танцюють на кінцях брандебурів, Симона по-новому бачить район. Помічає халупи, деякі із зовнішніми гвинтовими сходами, якими поспішають на вулицю мешканці, скандуючи гасла незрозумілою їй мовою.

Молода швачка, яка досі тільки перетинала ці вулички, ніколи раніше не помічала цієї бідності майже на бульварі Сен-Лоран і магазинчиків, які її сяк-так оживляють, але й самі є жертвами кризи. На її подив, строкатість цього світу їй демонструють назви крамничок: м’ясник — Лоуренс Булент, кравець — Ісидор Шпітцер, бакалійник — Есай Гальперін, іще м’ясник, кошерний, — Самюель Рубенштайн, і знову бакалійна крамниця — брати Вільям і Анрі Альберти, тильний бік будівлі «Атлас», у якій знайшли притулок фабрики — «Spivack’s Dress», «Columbia Brand», «Lecker’s», «Keyston» та інші. Синагога — «Шомрім Лабокер», автомайстерня — «Лярівʼєр», торговець птицею — «National Poultry & Egg», власність сім’ї Фіук, у кінці невеликої вулички Шарбонно — ще один кравець, такий собі Вайнбаум і постачальник сантехніки — той самий власник, що й у автомайстерні.

Так, думає вона, тут надзвичайний згусток складного всесвіту, макрокосмос із набагато тоншим механізмом, ніж здається, складений із крамарів і жебраків, які мріють про змогу прогодувати себе, достойно вдягнутися, мати дах над головою й молитися в мирі, але, змучені голодом, змерзлі, в ганчір’ї, ні в що більше не вірять і спостерігають за багатіями, які довіряють свої автомобілі механікам у комбінезонах.

Белла Ґордон не затримується на таких деталях і робить знак поспішити, кладе руку їй на плече й довірливо каже:

— Sometimes[33] комуністи нічим не кращі від інших, comrade, — кидає вона, випускаючи клуби пари, але не стишує ходи. — Жінки гріють удома суп, поки чоловіки займаються важливими справами. Та я знаю Джошуа з 1929 року: він кращий, ніж більшість.

Вона рикає, наче вигаркує те r, а в усьому іншому її французька бездоганна. Між авеню Пайн і вулицею Наполеон вона для нової супутниці коротко підбиває підсумки своєї боротьби, наголошуючи на коротких перебуваннях за ґратами й поїздках у «воронках».

Натовп стає все щільнішим, а коли вони доходять до вулиці Наполеон, то змушені зіп’ятися навшпиньки, аби побачити те, що все більше стає схожим на бунт.

Белла втягнула голову в плечі й зухвало і без попередження заглиблюється у людське стадо, яке реве і, наче якийсь орган чи м’яз, змикається за нею, ковтає її й ховає від поглядів.

Симоні кидаються в око зовнішні сходи, які зміяться аж до поверху, прикрашеного вивіскою «Russian Patent Medicine Store». Вона стає поряд з двома дітлахами в ганчірʼї й жіночкою з великим металевим ополоником, притиснутим до живота, наче якийсь талісман. З проміжної платформи Симона має ідеальний пункт спостереження: вулиця, фасади, ртутного кольору небо й дзвони церкви Сен-Жан Батист удалині — частина сюрреалістичного довкілля, де гавкає і виє вуличний хор біля ніг грудастої контральто, базарної Джульєтти, яка жбурляє картоплинами поверх голови підстаркуватого Ромео, що накульгує сходами.

Посеред усього цього гамору якісь здоровані витягують вантажника з-за керма «Шевроле» й кидають його на асфальт; інші трощать у кузові все, що потрапляє під руку: дзеркало, табуретки, стільці, посуд, шухляди комода. Симона запитує себе, чи всі ці розлючені зібрались тут, щоб захистити власність сім’ї Вадартріків, а чи зітерти в пил, або ж радше скористалися оказією, щоб повністю відкрити клапани свого роздратування?

Вантажівку, що гуркоче позаду, взято в облогу: насправді це зграя безробітних, підбадьорюючи себе криками, випускає пару, накопичену протягом усіх тих тижнів і місяців розчарування. Великий автомобіль хитається, мов захоплена вихором шаланда; поліцейський кидає свого мотоцикла й дмухає у свисток, водночас витягуючи кийка; колеги наслідують його, щоправда, замість кийка надають перевагу кольту; кругленький розчервонілий чолов’яга в коричневому костюмі крутиться на місці, затикає пальцями вуха, долоні притиснуті до щік; світлий шатен, кремезний, майже прямокутний, — думає вона, — із закутаним, як у новонародженого, горлом, на череп натягнуто зелену шапку набакир, прямує до офіцера, чиє обличчя почасти затулене вусами такими розкішними, що здається, ніби це Капітан з Комедії дель арте[34], який потрапив у «Фіделіо»[35].

Те, що відбувається потім, здається, вона бачить уповільнено: той самий кремʼязень вагається перед револьвером. Нахиляє голову й минає фанфарона з сил правопорядку. Він прямує до тієї перевернутої валізи, що лежить на боці. Хапає її і, сповнений сили, яка навіть у нього самого викликає здивування, ставить її собі на голову, наче військовий трофей. Він усміхається, готовий повернутися до свого лігва зі здобиччю, й лишає позаду Капітана.

Та вусань — божевільний, як напише журналіст — направляє зброю на Мамонта, — долітає крик, наче прокляття: He’s a dammn communist, Gianni, — а потім наказ чи прос­то висловлене побажання: Shoot! — Стріляй!

Так закінчується нещасливе життя Микити Зінчука: куля в спину. Любохини! Любохини! Твої чорноземи! Твої озера, гарне Пісочне, зі спокійною і свіжою водою, біле, з порослими мохом берегами, підходящими для кохання! Твоя деревʼяна церква, пофарбована в синє! Твоє аквамаринове небо, твій чистий сніг! Мамо!

Він випускає вантаж, робить крок до стовпа, хоче обернутися, та не може. Чує різкий крик з якогось балкона, потім лайку і раптову повну тишу; помічає, перш ніж розчавити її коліном, розколоту об асфальт картоплину, яка виставила назовні своє біле єство, й, нарешті, застигає з виразом шоку на обличчі, на його власному, вже затьмареному смертю, великою, справжньою, досконалою.

Вулиця Сен-Дені поляризується, сині наелектризовуються, сірі вібрують. Можливо, він хоче об’єднати все одним словом, оце дивне відчуття поглинає його: хто­зна, якби він справді знав його колись, то, може, й зміг би назвати його любов’ю?

Наразі всього кілька запитань крутяться в його мозку: чому ці обличчя, забарвлені протилежними почуттями, звернуті до нього? Чому березневе повітря стало таким чистим?

І чому його кальсони розкидано по тротуару?

Повернімося назад.

Судовий виконавець Муссетт, після того, як розчавив недопалок і глибоко вдихнув, піднімається сходами, рішуче налаштований завершити справу якомога швидше, тим паче, що довкола нього і його людей збирається загрозливий натовп.

Він піднімається під свист похмурої зграї, сяк-так зберігаючи свою гідність офіцера юстиції, а за ним — четверо його підручних.

Пандуси з сухого дерева резонують як шістдесят чотири струни бандури: у тих звуках вгадуються дубові скрині, меблі, мішки, хода їхня важка й ритмічна.

Вони проходять у двері.

Дамо слово судовому виконавцю:

«В будинку була дружина відповідача й дев’ятеро інших осіб. Відповідача не було. Лише один констебль піднявся з нами, щоб забезпечити захист. Я наказав своїм людям виставити дев’ять осіб. Коли чоловіки виходили, жінка говорила до кожного, та я не міг зрозуміти, що вона казала, але з жестів я зрозумів, що вона просила їх про допомогу. Те саме мало місце у п’ятницю й суботу. Дев’ятеро чоловіків вийшли. Ми наказали жінці одягатися й підготуватися до того, що ми маємо виконати наш мандат, як визначено законом. Вона підкорилася не відразу».

Валентина зробила три кроки сходовою кліткою у супроводі останнього квартиранта, який тягне ще й валізу, та раптом вона хапається однією рукою за груди, вони у неї великі й обвислі, а іншою за чоло, по якому зміїться змочене жирним потом сиве волосся.

Вона піднімається сходами, поспіхом прокладаючи собі дорогу, бурмоче англійською, що недобре почувається: вона й справді бліда, від неї йде сильний дух, тхне оцтом, запах виділяється з її посинілої шкіри, вкритої сірими цятками, як черево оселедця, — і прямує до ванної кімнати, ледве переставляє ноги, перебирає руками по стіні, наче в трюмі корабля, захопленого тайфуном.

Треба додати, що юна Валентина Спанова, не так давно гарна й пухкенька, була дотичною до театру в Кишиневі, як сама любила повторювати — досить фігурально, але такі деталі не настільки важливі, — й мала успіх, ділячи сцену київського іподрому з великим Шаляпіним, «першим народним артистом Радянського Союзу», який у костюмі Мефістофеля потиснув їй мимохідь руку після того, як вона буквально стрибнула на нього.

Муссетт зі своїми людьми може почати працювати, починаючи принаймні зі збирання кількох десятків картоплин, чищених і нечищених, розкиданих по підлозі, бо вони можуть ускладнювати вантаження бідного сімейного скарбу. Він помічає, що від суботи частина меблів — обід­ній стіл і шість стільців із цільних кленових дощок — зникла, й відчуває, як його починає розпирати від злості.

Щойно бульбу позбирали у велику порцелянову раковину на кухні, підлеглі заходжуються звільняти житло, кімнату за кімнатою, а їх усього шість. Задушливий запах — капуста, піт, бруд — стискає їм горло, й Муссетт наказує відкрити вікна.

У спальнях слабке денне світло — сонце схиляється до горизонту з іншого боку й скоро сяде десь в полях острова Ісуса[36], — пастель із жалюгідних лежаків з дірявими мат­рацами, зі скручених простирадел і старих бавовняних ковдр; сюди долітає вологий бриз: мешканці мали вкриватися пальтами, щоб зігрітися.

Лише в кімнаті господарів ховаються скарби: односпальне ліжко з ковдрою, комод без однієї шухляди, велюрові штори кольору хакі, низька книжкова полиця, на якій Вадартріки дбайливо поклали — дивно, що приділили таку увагу, — великі книжки, серед яких Біблія кирилицею з позолоченим зрізом і тисячу разів гортаний російсько-англійський словник із загнутими сторінками.

Їх звати Вілфрід і Моріс, вони ризикнули відкрити шафу: ганчір’я, саме ганчір’я, легкі плаття, запхані у джутовий мішок, діряві труси, порвана спідниця, два зашкарублі комбінезони з плямами цементу, фланелеві сорочки і все, чого захочете.

Муссетт помічає погано закриту валізу, на якій крейдою написано велике Z. Він знімає павутиння, відкриває валізу носаком черевика: літнє чоловіче шмаття. По-перше, це скриня чи валіза? Різниця видається важливою: якщо валіза, він її виносить, ставить на тротуар, спорожнює й забирає, якщо ж скриня, то залишає. Він барабанить пальцями по щоці, як завжди, коли думає.

У нього за спиною рипить паркет. Він обертається, готовий давати вказівки, але застигає, приголомшений: замість своїх двох підлеглих бачить матрону, яка вмощується на ліжку, прямо посередині, ноги щільно схрещені, з обох боків вона тримається руками за матрац, очі заплющені, вигляд упертий і рішучий; судовому виконавцеві пригадалося, що схожий вигляд мала його дружина у першу шлюбну ніч.

Та Рене Муссетт навіть уявити не міг, що буде далі: він думає, що присутній на виставі бурлеску, але готовий зіграти й у скетчі, який завершується мелодрамою. Дивіться самі:

Входять два таті із засуканими рукавами — хай буде знамениті Арту Петрі й Поль Демарто[37], обидва в тілі, з дуже зловісними мінами, — один озброєний молотком, а інший викруткою. Коли вляглося перше здивування, підбадьорювані патроном — таким собі пузатим Ті-Зуном[38] з чудернацьким маленьким гарбузом, — вони заходжуються викидати мегеру — щось середнє між Жюльєтт Петрі[39], великою жінкою з розкотистим r, і Мандою Паран[40], кремезною, важкою, майже як стовбур дерева, — з її ложа. І далі вже не до сміху.

Від Валентини йде кислий сморід, причиною якого є, звичайно, бруд, але ще й секреція, активована сумішшю гніву й страху. На ній фланелеві підштаники з підозрілими червонястими цяточками, які вона заправила в товсті зимові шкарпетки; між фалдами верхнього одягу з розпарованими ґудзиками видно ще й сукню домогосподарки, яку вона вдягла до того, як схилитися над каструлями, і вовняну жилетку кольору гусячого посліду. Шарф Гадсон Бей, реліквія з майже щасливих часів. На свою велику голову вона натягнула шапку з помпоном, який сумно звисає і який, очевидно, окупували воші.

Вона відмовляється виходити, але, вдягнута наче капустина, майже готова провести решту дня на сильному березневому вітрі. Не вистачає лише чобіт.

Вона співає якийсь псалом, якийсь гімн невідомого культу, її голос, низький і хрипкий, відбивається від голих стін, і зловмисники не наважуються перервати те, що сприймають як молитву. Насправді вона проказує лайку, напрочуд закручену й образну, в якій різні тварини — собаки, свині, бики — займаються не зовсім рекомендованими діями з тими фанатиками, що мучать її й перевертають догори дном її дім.

Вілфрід і Вілброд — такого не придумаєш — кидають інструменти і, заохочувані сухим кивком судового виконавця, починають діяти. Та демон у спідниці виявляє лютий спротив і, відверто смішна, виє і плюється, коли її намагаються впіймати за руки-ноги, що не є легкою справою, бо в неї товсті гомілки й довгі нігті. Вона без сумнівів пускає в хід зуби, які в неї ще залишилися, щоб захищатись.

Вона б’ється вперто, запально, — на ній немає жодного грама жиру, що викликало б повагу за інших обставин, — наче одержима, яку щедро окропили святою водою.

Поли її пальта розчахнулися, і груди — желатинова маса, для якої не передбачено жодної системи стримування, — коливаються під шарами одягу в ритмі зусиль двох чоловіків; і, дивлячись на тіло, яке наче переливається від молочно-білої шиї аж до найінтимніших частин відьми, Рене Муссетт не може заборонити собі думати про смачні баварські наїдки своєї тітки Ожені (прекрасний кордон-­бльо), врятованої з жіночого монастиря деіпнозофістом[41], невиліковним атеїстом, професором Маꥳллом.

Позитивним боком цього непідготовленого сеансу боротьби є мимовільний внесок бідної жінки у виконання необхідної роботи: коли її схопили за ноги, вона завзято чіпляється за білизну, врешті-решт, опиняється на підлозі, звивається й плюється там, закутана у відрізи жахливої бавовняної тканини. Ліжко розібране.

З приходом аґента Коші розігрувана комедія закінчується драматично, що неминуче у випадку, який нас цікавить. Без тіні емоції на своєму гарному обличчі, яке дехто багато разів називав ангельським, він двічі нещадно б’є по ногах мегери кийком, від чого дзвенять шибки у вікнах і твориться диво: гарпія заспокоюється — диво, яке за будь-яких обставин має статися, коли представник охорони правопорядку з двома аколитами за плечима роздає стусани окремим упертюхам.

Та незабаром лише його вірного кия буде недостатньо, бо він гнусаво кидає:

— Буде краще, якщо ви поквапитеся, там внизу збирається велика банда.

Справді, поки Дево підганяє жінку ляпасами й натягає їй на череп шапку, Муссетт виходить на невеличкий балкончик подихати свіжим повітрям разом із констеблем, який відразу швидко збігає вниз сходами.

Людей прибуває з обох боків вулиці Сен-Домінік. У більшості з них — той самий скорботний вигляд душевної катастрофи, що його судовий виконавець часто зустрічає, коли приїжджає в місце, яке підлягає виселенню, і його тероризує дивна думка: він міг би бути одним із них, незалежно від того, яким передбачливим був його батько, власник більярдного залу, котрий дав йому солідну освіту в Коледжі Монт-Сен-Луї. Батько заприятелював із сином аукціоніста Дюшено, чоловіка веселого, що, вражений його цілеспрямованістю, — рисою особливою, на його думку: інтелектом, свідомим своїх меж, — найняв його як рекламного аґента в 1930 році. Криза, безробіття, нещастя стали для нього благословенням: його підвищили, дали власний офіс трьома поверхами нижче, справжній.

Поки Муссетт пережовує спогади, його люди розбирають усе, що можна демонтувати, й конфіскація як така проходить подібно до інших, але в атмосфері, що, здається, невблаганно переходить від зацікавленого занепокоєння до бунту.

Він бачить жінок і дітей, які висипали на балкони, вгвин­чують у нього свої голодні погляди, за винятком отієї гарненької дівчини з криваво-золотим шарфом на голові, яка виділяється світлою плямою на тьмяній стіні. Вона радше споглядає сцену, наче присутня на виставі якоїсь п’єси Шекспіра.

— Трагічний водевіль, — шепоче він, кусаючи себе зсередини за щоку, — якийсь Ті-Зун з вулиці Мейн з театру «Стелла Фреда Баррі».

Нарешті речі прямують до вантажівки, і в пориві співчуття він наказує Докстейдерові залишити валізу, позначену буквою Z, на тротуарі. Стільці з поточеного дерева займають місце поряд з комодом у кінці кузова.

Віктор Уртюбіз виносить спинку ліжка на сходи, потім допомагає Дюроше з сіткою, і весь цей час вони намагаються обійти перепону, яку створює власник конфіскованих меблів. Він стоїть на одній нозі й махає своїми милицями як розладнаний семафор. Муссетт вирішує зачинити двері.

Послухаємо його знову, дамо його добре поставленому голосові невтіленого семінариста розказати про події:

«Залишалося знести валізу, натільну білизну й пічку, перш ніж почався бунт. Виникли певні труднощі, але нічого вартого уваги саме тоді не сталося; а коли вони зносили валізу, зібралося багато люду, почулися крики, і саме тоді констеблі дістали револьвери й навели на зборище, щоб змусити його відступити [...].

Відповідач прийшов з боку вулиці Дулут й спустився до свого будинку. Він поспішав на милицях до дверей і хотів піднятися. Він нікого не вдарив, лише двері постраждали. Я увійшов до будинку й зачинив двері разом з Віллі Дево. Я бачив, як люди з натовпу кинулися до констебля й кричали. Важко сказати, скільки там було людей, але більше трьох, і [вони] не видавалися спокійними. Порядок охороняли троє констеблів й один на мотоциклі, мосьє Жетте. Мої люди були без зброї, я й поготів. Констеблі стояли по двоє праворуч і ліворуч. Натовп відступив».

І це їм зовсім не завадило сховатися на сходовій клітці, яка вела на другий поверх. Через мансардне вікно вони могли більш-менш бачити, що було далі, тобто як натовп, згідно зі свідченнями Муссетта під присягою, кидається на констеблів, притискаючи їх до дверей. Їх окутує ревище, воно проникає через вікна й відбивається луною від стін. Обом чоловікам здавалося, що вони ув’язнені в барабані, на якому вибивають дріб.

Муссетт знімає шапку й проводить долонею по спітнілому волоссю.

— Нам кінець, — каже він півголосом, обличчя сіріє.

Віллі хапає його за лікоть і тягне на поверх, а потім на кухню. Він нервово смикає замок дверей заднього виходу, поки його начальник крутить макітрою перед вікном і спостерігає за пульсацією натовпу, нерегулярною, наче серце пацієнта в агонії.

Сильний протяг свідчить про те, що супутникові вдалося відчинити двері. Муссетт починає відходити від вікна, та якесь клацання зупиняє його: він тривожиться, що це двигун вантажівки. Останнє, що їм треба, думає він, то це зламатися тут.

Але ні.

Вихор закручує натовп, у його центрі прямо на землі лежить чоловік, на половині обличчя, повернутого до неба, застиг ошелешений вираз. Він помічає тоненьку цівочку, що витікає десь зі спини Зінчука, зміїться у напрямку стічного жолобка і, наштовхнувшись на розбиту валізу, звертає й утворює озерце біля ніг аґента Зутто — власника знатних вусів.

Поліцейський так і тримає двома руками свого револьвера, наводить його по колу то на дитину, то на жінку, то на собаку, перш ніж навести на батечка Вадартріка, який хитається, бо з-під його пахв випали милиці.

— Назад! — кричить до нього, його вуса-остюки тремтять.

У його револьвері ще сидить смерть п’ятьох інших людей.

Поки Валентина чіпляється за рубці матраца, поливаючи всіх своїх мучителів найвигадливішою лайкою, і шле їм найжахливіші прокльони, вона ще й думає про майбутнє, яке здавалося їй неможливим іще минулого тижня і яке з кожною хвилиною стає все чорнішим.

Вона заздрить кільком знайомим із землі предків, кот­рі, коли стали, як і вона, жертвами шоку 1929-го разом зі своїми чоловіками-пройдисвітами, за допомогою Українського робітничого й фермерського дому[42] врешті знайшли сім’ю в Саскачевані, який погодився їх прихистити, поки вони отримають свій клапоть землі. Інші ж — ті, хто, як і вони, вирішили створити власні пенати у великих містах й перебивалися з хліба на воду, здебільшого отримали місце найнижчого класу на корабель до Одеси за рахунок компаній, які їх наймали, якщо ті ще існували, або ж за рахунок Її Величності.

На жаль, пара не має дітей, які могли б їх підтримати сьогодні, і вони застарі, щоб сподіватися, що зможуть стати фермерами, і це не враховуючи того, що Йосип із Києва і єдине, що він зміг набути за все своє життя, — то це її, грішну актрису, — а через свою інвалідність він уже ні на кого не працює. Ось вони й стають небажаними в очах канадського уряду, готові до переміщення у табір нужденних чи буцегарню. Й до екстрадиції.

Та все навіть гірше: що з ними буде там, на батьківщині, де люди вмирають з голоду просто на вулиці чи гинуть від тифу посеред зруйнованих полів, коли влада вирішить відправити їх назад в Україну чи в Молдавію, як зробила з сотнями інших? Хто зустріне їх на вокзалі? Хто дасть їм кусень хліба?

Вона розплющує очі, давиться черговою лайкою, розслабляє сильні м’язи, концентрує увагу на безрадісному просторі над собою, поки ці харцизяки знущаються з неї. У смугастому мерехтінні стелі їй малюється Йосип, такий, якого вона уздріла двадцять років тому.

Вона знову бачить зрілого тридцятитрирічного чоловіка — вона дала тоді йому на десять років більше, — одягненого в найкраще з того, що мав; він спокійно сидить на лавці в церкві, занадто зморшкувате обличчя повернуте до вівтаря. На його шкірі танцює особливий відблиск, наче вона ловить розпорошене світло свічок, відбиваючи його, примножуючи: може, це і є надія? — думає вона. І очі, його очі, повні справжньої чорноти, в якій зіниці розчиняються в райдужній оболонці, очі, сповнені слов’янської туги, тобто такі, які плачуть і сміються водночас, що підкреслює вперто пряма усмішка!

Збентеження зникає, вона тарабанить «Agnus Dei», що його знає п’яте через десяте, бо Валентині байдуже до Бога та його погроз, вона поспішає вслід красунчикові. Вона обходить чергу, щоб бути ближче до нього: спостерігає, як він причащається, як висуває товстого язика, як тремтить в очікуванні гостії. О, вона б зайнялася цим м’язом, не кажучи вже про інше!

Славний квітень купає місто в приємному теплі, важче хіба морякам і докерам, змушеним рахуватися з примхами Сен-Лорана. Величезний льодовий корок закупорює ріку, і навіть динаміт не допомагає. Вода захоплює берег, від містечка Ляшін аж до порту, ковтає пристань Жака Картьє, підступає до однойменної площі й хлюпочеться біля сходів, які ведуть у публічний туалет, виритий біля ніг адмірала Нельсона[43].

Та для Валентини чаклується неочікуване, так би мовити, нова надія: нарешті закінчилася її перша монреальська зима, крижана, волога, темна, й монреальці радісно готуються до завершення посту й турнірів з дакпінсу[44].

Й оце потепління зробило кохання легким.

У свої двадцять вісім вона, правду сказати, вже не юнка. Для багатьох вона — стара діва, як вони кажуть, і вона так і не розуміє, чому парубки з глузливими усмішечками пропонують їй ці смачненькі жовті цукерки — клондайк — на день Святої Катерини[45]. Та факт залишається фактом: вона вміє йти до мети, як мінімум, вона так вважає, і він також, бо побрались вони в середині осені.

Перші місяці пророкують роки тихого щастя, навіть за відсутності приголомшливої чуттєвості. В будь-якому разі, на Валентинину долю вистачило всіх цих пристрастей, особливо коли взяти до уваги, що, заручена з хворим на туберкульоз, вона опинилася сама в цьому Богом забутому кутку Нового Континенту, й овдовіла ще до того, як пішла до вінця у сукні незайманки, що порадувало б її матір.

Тож Джозеф, як вона його називає, — справжній диявол, дбайливий, енергійний, радий, що отримав роботу в Канадській Тихоокеанській залізниці, тому можна забути про бідність і, найголовніше, про насилля, яке гніздиться в Імперії. Та чоловік, хоча й ненавидить росіян, котрим служив усе своє життя, любить їхню горілку, якій надає перевагу перед українською, і якщо алкоголь звільняє від тиранії невпевненості й дозволяє без еківоків демонструвати первинне бажання, то може так статися, що за десять чи двадцять років він вивільнить лють зневаженого працівника, відкриваючи принагідно інше обличчя — звіряче.

А найперше — він став розпускати руки.

А те, що в них немає дітей, — Йосип їй часто це ставить у провину, та вона знає, о! так, вона знає, що не її треба в цьому звинувачувати; роки прожито без справжнього кохання й без нездоланних труднощів, але позначено стусанами, пиятиками у ритмі днів зарплатні й різними випробуваннями: нещастя на батьківщині, звільнення з роботи Валентини, швачки з незграбними пальцями й зором, що погіршується, зменшення Йосипової зарплатні, закриття будівельного майданчика «Анґус», суїцид юного Антона, їхнього першого квартиранта, який стрибнув з Портового мосту[46] через кілька годин після його відкриття, нарешті, жахлива аварія на цементному заводі, причиною якої стало те, що Йосип відволікся, голова була обтяжена випивкою, поглинутою напередодні.

Тим не менше, тепер, коли її викидають з місця, яке вона вважала своїм домом, мало що може створити додаткові перешкоди щастю, тому що вони, зрештою, все здолали, не без втрат чи незручностей, але перемогли, і та скотина, на яку перетворився її чоловік, все ж залишається її єдиним якорем і джерелом надії: може, він повернеться з отих червоних зібрань з п’ятдесятьма доларами, яких їм не вистачає? У цю мить він видається їй красенем, попри спричинену алкоголем розацеу, що вифарбувала його носа й щоки у червоне, і його занадто чорні очі з майже ліловими колами під ними.

Поки оці зловмисники лають її й намагаються відібрати у неї останнє, що їй належить, за винятком меблів з їдальні, які вона довірила вдові Чарасескі, котра ділить свою квартиру з викладачем Натаном Роллом, недомірком на вигляд років двадцяти п’яти, про що весело пліткує вся вулиця, — вона шепоче ім’я свого чоловіка між двома прокльонами, непохитна у своєму рішенні триматися за старі простирадла, але два сильні удари по ногах просто скидають її на землю, пекуча хвиля котиться від колін до грудей й електризує руки, які вона підсвідомо схрещує на грудях: вона ковзає вниз і тягне ганчір’я за собою.

Вона приходить до тями на підлозі, поряд чужинець, який простягає їй чоботи, їй потрібна сила-силенна часу, щоб їх узути, при цьому їй знову натягують на голову шап­ку Йосипа.

Раптом далекий гортанний крик витягує її із заціпеніння. То він. Її чоловік, який кричить, переходячи з української на російську й назад: гнів стирає старі кордони, притлумлює стійку ненависть і зміг би перетворити буржуа з Вестмаунта на поліглота.

Вона зривається на ноги, поспішає до дверей, далі до сходів, не звертаючи уваги на пульсацію болю в ногах, вона опиняється перед людським потоком, який буквально нуртує і схоже на те, коли припустити його езотеричну природу, що звільняє її від люті обуреної жінки за умови, що він втілює непокору істот, яким урвався терпець.

Вона бачить Йосипа, який сяк-так орудує милицями, а потім Мамонта, який розсікає ватагу, штовхає офіцера поліції, нахиляється над своєю валізкою. Бере її, піднімає з тротуару, тримає над головою, наче вона легенька, як пір’їнка. Вона впізнає отого вепра з потішними вусами, кумедного козака, який наче вийшов з жахливого Вертепу — театру маріонеток зі Старого Континенту, — ця лялька, яка палила сигару біля відділку, коли вона тягла свій мішок з картоплею, тепер стоїть навпроти Микити, підводить зброю, вагається, труситься. Микита майже елегантно розвертається, робить крок ліворуч, відступає, робить крок праворуч, не знаючи, куди йти зі своєю поклажею, хоче просто зникнути зі своїм трофеєм. Та з натовпу чується наказ — Shoot! Стріляй! — і маріонетка відкриває вогонь.

Запах селітри — багатьом він нагадує рíзницю — витає над цією дивною парою: Зутто, ноги розставлені, руки зведені на руків’ї, оздобленому горіховим деревом, і Зінчук, розпростертий на животі, голова повернута під незвичним кутом, широко розкритим оком вдивляється у хмарну далечінь, інше око заплющене зі стертими об асфальт віями.

При цьому у Джошуа Ґершмана таке враження, що він пірнув у циклораму захоплюючого реалізму: ніхто з присутніх не рухається. Кожен застиг з виразом такого напруження, що йому спало на думку слово карнавальний. Здивування, так, але й ненависть, страх і цікавість відбиваються в обличчях — смішно продірявленими роззявленими ротами різного діаметру — і в поставах: може, то полярний вітер так знерухомив людей?

Цвірінькає пташка, ірже кінь, шелестить мертве листя, яке ще залишилось на гілці в’язу — тільки природа, байдужа до мелодрам, які наполегливо породжує історія, йде своєю дорогою й демонструє свою присутність.

Наближаються сирени, задихаються, завмирають.

Поповзла чутка, натовп видихає й трусить головами: одні відступають, інші наважуються підійти ближче й надати допомогу жертві.

— Stand back! Назад! — командує констебль напрочуд гарним голосом і наводить зброю на В. — Мій револьвер може заподіяти смерть іще п’ятьом таким, як ти.

Вадартрік, якого стосувалося звернення, відступає на крок, тоді як зграя поліцейських починає сюрчати у свист­ки з усієї сили своїх легень.

Натовп швидко розсіюється, кожен повертається у свої пенати, крім кількох гарячих голів, у тому числі й Джошуа: для нього виселення з дому — одне з найгірших знущань з ближнього; жодного сумніву, що його відвідування єшиви має важливе значення у розробці принципів, які сьогодні, як і вчора, визначають його дії, поглиблюють його зусилля й роздуми.

Тож для єврея — особливо, якщо він говорить на івриті, — храми, синагоги, суди, школи, навіть кладовища — всі вони є домівками, і таке відчуження, виплетене багатіями, викликає в ньому спротив.

Хай диригенти всього цього гидують ним, хоча й одновірці; ним, хто уникнув погромів, та заплатив ціну — вигнанням. Він відчуває: настане день, коли кати підуть далі, опустяться нижче й зведуть ізгоїв до рівня худоби, паразитів, шкідників, що підлягають знищенню. І боїться, що безкарність, якою користуються спекулянти, котрі погано поводяться з тими, хто програв, стане прийнятною, як мінімум для декого, актами жорстокості до своїх співвітчизників, які важко уявити.

Поки натовп відкочується, переслідуваний підрозділом справжніх козаків, який роздає праворуч і ліворуч удари кийків і палиць, вусань вкладає в кобуру свій револьвер, говорить із судовим виконавцем, іще молодим товстуном, але вже з трохи сіруватою шкірою, якщо відволіктися від двох бузкового кольору кружал на вилицях. Він хапається за відлоги пальта, смикає їх, щоб загорнути свого кавуна.

Бідося — пізніше стане відомо, що йдеться про Рене Муссетта, — дає знак своїм прихвосням підійти й наказує закинути Зінчука у «Форд».

Схоже, що тіло перевозять як дірявий матрац.

Справу зроблено, поліцейський сідає поруч з водієм — Дюшено, — й автомобіль, двічі небезпечно похилившись, віддаляється в бік авеню Пайн під супровід сирен двох тональностей.

На холодному асфальті чорніє кров.

Ця частина району, всього лише сцена сумної теат­ральної постановки, розчиняється у декорі без усілякої перспективи, посинілим і відшліфованим однобарвним небом, окрім місця контузії, що зяє на півночі фіолетом, який мерехтить над островом Жезю і його молочними фермами.

Кілька людей намагаються протистояти емісарам сил правопорядку, які б’ють наосліп, задовольняючись іноді тим, що зі свистом розсікають повітря своїми шкіряними ременями.

Залишаються балкони і сходи, на них є глядачі, поки вантажівки прямують вулицею Сен-Домінік, а потім сходові клітки майже порожніють. Збірна солянка — уламки меблів, посуду, скла — засмічує тротуар.

Подружжя Вадартріків сидить на хіднику сусіднього триплексу[47], обмінюється словами зі знаками підтримки, поки ірландець, нахилившись над розтрощеними дерев’яними дошками, щось видивляється серед виплюнутого валізою одягу Микити Зінчука, Польського Мамонта, чий іще теплий труп тягнуть у госпіталь Сен-Люк. Один з аґентів розпитує трійцю, занотовує щось у блокнот, відходить, киваючи головою.

Констеблі допитують свідків, не враховуючи того чоловіка, який з піднятими руками виходить з машини і зі спокійним та люб’язним виглядом прямує до одного з них. Джошуа Ґершман вагається поміж жалем та гнівом: він упізнає оцей вираз доброзичливості, в який загортаються люди, багаті й бідні, дуже задоволені, що можуть прислужитися представникам влади, поспішаючи позбутися, хоча то лише облуда, свого становища невиправно дрібних типів.

Цей ось — працівник «New Way Laundry»[48], як свідчить логотип на дверцятах, — уже задоволено потирає долоні, щоки розчервонілись від тієї збоченої радості часто принижуваних істот, до яких раптом усміхнулася фортуна: вони бачили смерть, а ті, хто зазвичай над ними панує, вимагають провіденційної допомоги від дурника з прос­того народу, готового брехати, щоб, як він сподівається, вибратися зі своїх обставин.

Кількох чоловіків і двох жінок кинули на асфальт й одягли на них кайданки; художник робить замальовки в зошиті: це Луї Мульшток, симпатик комуністів, син Абрагама, торговця фруктами, що мешкає за адресою Сен-Домінік, 3997, з яким вони знову зустрінуться наступної суботи; подружжя Вадартріків запихають у фургон для перевезення затриманих; кінь несе, стає дибки, ірже, поривчасто тягне фургон, тоді пирхає, вгамовується, заспокоєний словами, які йому шепоче кучер; з іншого боку вулиці Джошуа помічає Симону, таку граційну, що, здається, вона перетікає зі сходинки на сходинку.

Вона робить не більше трьох кроків, як її зупиняє загрозливий на вигляд поліцейський, та вона зберігає спокій, накидає на голову шалик, здіймає підборіддя. Щоб зав’язати шалик, глибоко вдихає.

Джошуа хоче захистити її, та хтось енергійно хапає його за лікоть. Це Белла Ґордон, шапка вдягнута набакир, щоки горять.

— І не думай підходити, то детектив Жан-Батист Марйон з антикомуністичного підрозділу. Ризикуєш опинитись у клітці, отримати великий штраф й позбутися кількох зубів. Твоїй красунечці нема чого боятися, хіба що його залицянь, а в мене таке враження, що вона вміє за себе постояти.

І справді, Симона всміхається тому Жану-Батистові, дивиться прямо йому в очі, і Джошуа відчуває легкий укол у серце.

Працівник пральні, який так поспішав дати свідчення ще кілька хвилин тому, прослизає між констеблем і дівчиною, лагідно захищає ту, яка відтепер буде його протеже; коли ж кладе руку їй на плече, вона скидає ту лапу порухом рамена. Ясно, що вони знайомі, і під несхвальним поглядом мисливця на червоних він веде Симону аж до машини.

Белла робить те саме зі своїм супутником, але веде в протилежний бік, у напрямку вулиці Дулут.

— Треба підготувати все решту. Думаю, цього разу нам трапився гарний випадок.

І вони заглиблюються в сутінки, у напрямку фіолетового сонця, залишаючи позаду останні плачі, які відбиваються від фасадів, затихають, умирають.