Мамонт

Книга четверта

Джошуа Ґершман загартований класовою боротьбою, його затримували й знущалися з нього у Вінніпеґу, в Торонто, у Філадельфії і в Чикаґо; зараз він стоїть розгуб­лений, ба, збентежений перед цією дівчиною, на диво впевненою в собі, як на добру католичку.

Поки піднімаються пішки бульваром Сен-Лоран, він згадує цей перший поцілунок. Платформа на зупинці Креґ; випари перегрітого заліза; долоня Симони без рукавички на його щоці; запах тютюну «Пікобак», дуже характерний, з люльки пасажира, який міряє їх поглядом; чутно, як труться сукні об підкладки пальт; воркування зляканих голубів; дзвінок кондуктора; тупцювання натовпу довкола них; вони завмерли, скуті тим, що дуже нагадує потяг; світло довкола, майже металеве; гудіння контактних мереж під напругою; продавці газет (скоро вже: «Поліцейський не винен!»); брязкання дзвоника перед відправкою; вибухи сміху; бурчання в животі; такі ніжні губи; м’який язик, на диво гарячий; і, звичайно, напружений член у штанях, через віщо він трохи відхилив назад стегна, а Симона наближається й тихенько сміється.

Він галантно допоміг їй піднятись у трамвайний вагон, і вони домовилися зустрітись у пʼятницю перед театром «Прінсесс», де показують останній фільм Глорії Свенсон у парі з кіно нецікавим, хоч екзотичним і розважальним.

Та у два наступні дні після розслідування коронера ситуація загостриться. Примножиться кількість висадки поліцейських десантів в офіси організацій, як комуністичних, так і робітничих, і до громадян, таких, як Белла Ґордон, котру один із правоохоронців назвав брудною єврейкою.

Офіцери не гребуватимуть забирати все, що потраплятиме їм до рук: бандеролі, папір, чорнило, ножиці, звичайно ж, гроші та вміст сейфів.

До того ж, у четвер вранці Франк Бреслоу ввалюється у квартиру на вулиці Сент-Фамій, яку Джошуа ділить іще з двома членами партії, Шарлем Маріоттом та Артуром Дж. Польом, якого всі кличуть Ейджі[66] і який допомагає йому покращити французьку.

— У тебе великі зрушення за останні кілька днів, — каже він, навіть не сумніваючись у тому, щó ховається за наполегливістю Ґершмана оволодіти мовою Мольєра.

Франк, який ще й досі важко дихає, пояснює, що покинув Робітничий дім[67] на розі Сен-Домінік і Дорчестер і побіг додому, щоб попередити Джошуа.

— Вони битимуть нас, — нарешті спромігся він сказати між двома вдихами. — І йдеться не про поліцію, не про фашистські ліги й не про студентів Університету Монреаля.

— То про кого ти говориш, заради Бога?

— Про найгірше! Про мафію та власників виробництв. Як таке можливо, вони ж такі самі іммігранти, як і ми? Вони зарядили ґанґстерів з Мейна порихтувати нам фізії — тобі, мені й Лео. Сам патрон Вілла Моріс прийшов у Дім, щоб нас попередити.

— Геррі Дейвіс! — видихає Шарль, забувши витерти тарілку, яку тримає перед собою, наче снаряд.

— Король злодіїв! — вигукує Ейджі. — Ти знаєш цього негідника?

Франк падає на стілець, кидає кашкет на стіл, його змочене потом волосся прилипло до блідого черепа.

— Товариш Макса Шапіро, ще одного ґанґстера, але поляка, як і я. Ми побраталися з ним. Він казав, що Маркс вартий поваги: він не може бути аж таким поганим.

А тоді повертається до Джошуа, щоки палають.

— Він хоче зустрітися з тобою. Зараз.

Чоловіки обмінюються поглядами, трохи стривоженими, але більше веселими. Шарль пропонує свій супровід: він займався боротьбою, у нього руки як у горили, бичача шия й залізні ноги. Та Джошуа вирішує йти сам. У будь-якому разі, якщо наймогутніший ґанґстер задумав зламати йому кістки, то він уже зробив би це.

Він хапає пальто, шапку й біжить униз сходами, не обертаючись.

Готель «Ля Саль» — «With the Typical French Atmos­phere»[68], як сказано в проспекті, — квартири на п’яти поверхах, до послуг найбагатших людей, монреальців чи гостей міста. Він займає широкий проміжок вулиці Дрюмон, там, де ще не так давно були військовий госпіталь Принца Вельського і стайні компанії Т. Ітона.

На відміну від того, що говорять реклама й поштівки, будівля у стилі Боз-Ар, прикрашена двома прапорами, британським і французьким, відділена від торговельної артерії вулиці Сент-Катрін провулком і магазином піаніно «Вілліс і Ко». З іншого боку готель підпирають турецькі лазні з такою самою назвою. Мешканці верхніх поверхів можуть споглядати єпископську церкву й житлові будинки високого класу, що обрамляють вулицю. З іншого боку їм відкриваються прекрасна панорама Королівської гори[69], магазин «Оґілвіʼз», а коли настає ніч — неонові вогні навколишніх бутиків.

Там міститься Клуб «Кавальє де Ла Саль»[70], відкритий для кількох його членів і тих, хто постійно мешкає в готелі, за винятком післяобідньої пори для чаю й танців та вечорів, коли тут вибраним клієнтам пропонують рафіновані наїдки. Срібні столові прибори, скатертини й повне обслуговування за столом, від маслянки й супниці до солонки й посудини для оцту, все прикрашено гербами спостережливого дослідника, підступно вбитого його ж людьми у 1687 році: піщаного кольору щит із позолоченим хортом і золотою восьмикутною зіркою над ним.

Геррі Дейвіс, від народження Хаскель Лазарович, приймає Джошуа, сидячи перед стравою, яка в меню називається баранячим січеником.

Відомий ґанґстер має тендітну статуру й не більше п’ятьох з половиною футів зросту. Він, чесно кажучи, не найкращий із представників свого кола, та завжди вдягається вишукано. Його обличчя суперечить саме собі: тонкі риси, щоки як у маляти, обвислі вуха і скошене підборіддя вказують на природну м’якість, але це враження спростовується холодним безвиразним поглядом. Попри велику кількість лаку, на потилиці видніється прогалина, яка й доповнює портрет жахливо небезпечної дитини.

Цар гри, як дехто його називає, постійно оточений своїми песиголовцями, грубіянами, покликаними захищати його й отримувати борги з астрономічними цифрами. У нього золота каблучка на правій руці, вишукана прикраса, розрахована щонайменше на тонкий палець, достойний піаніста. Сидячи по-сицилійськи, тобто спиною до стіни, він підводиться, щоб привітати порушника спокою, якого йому належить побити. Він вказує Джошуа на стілець й пропонує розділити з ним трапезу:

— Кошерне, якщо такі дрібниці вас цікавлять.

Джошуа міг би відповісти йому, що цього четверга — 11 Адара — починається піст Естер і всім віруючим будь-які бенкети заборонені.

— Я не голодний, дякую. Я дуже зайнятий, ви ж знаєте. Ви ж читаєте газети?

— Читаю? — кидає той, відриваючи шматок м’яса зубами, як у гризуна. — Мені навіть випадає іноді диктувати їм статті.

Увесь стіл заливається сміхом, а зверхник, зберігаючи оманливо привітний вигляд, наказує своїм людям залишити його наодинці з гостем. Четверо горил відразу замовкають і покидають сусідню з ним банкетку, щоб зайняти іншу, ближче до входу.

Серед них і такий собі Файґенбаум, на прізвисько Жирний Чарлі, який набув своїх статків, коли займався контрабандою шовку з Нью-Йорка за допомогою великої монреальської сім’ї незаконних торговців бронфеном, тобто віскі. Його можна легко впізнати: маленький смаглявий товстун з подвійним підборіддям, з бігаючим поглядом, одягнений у щось незрозуміле. А тій кількості гральних автоматів, які належать йому в Лаврентидах, він зобов’язаний іншою своєю кличкою: Король Півночі.

А от що невідомо його патронові — так це те, що два роки тому його взяла на гачок монреальська кінна поліція за торгівлю кокаїном, він став їхнім інформатором і готовий його, Дейвіса, здати.

— Сумно, що так сталося із Зінчуком, — каже Дейвіс, відриваючи тоненьку смужку від шматка м’яса, цього разу орудуючи ножем. — Мої контакти кажуть, що він принагідно працював на нас. І що старався, але йому трохи не вистачало кмітливості. Багато м’язів, на жаль... Боржник із поламаними руками мені нічого не дає, окрім того, що вже завинив.

Джошуа дивується: вбивство поліцейським безробітного важливе для обох, для нього і для господаря бульвару Сен-Лоран, настільки, що вартує його побиття? Дейвіс поволі жує шматок баранини із заплющеними очима: його опущені повіки, обрамлені довгими віями, мають виражати жалобу. Він опускає столові прибори, схрестивши їх на ще повній тарілці. Відкидається у кріслі, майже сумно посміхається, витирає куточки губ серветкою з елеґантною монограмою і відповідає:

— Так і ні. Йдеться про вирішення проблеми й про привід її вирішити. Справа, яка займає газетні шпальти й непокоїть моїх клієнтів, не має нічого спільного з цим шлимазлом, цим бідним лузером без цента в кишені, а стосується радше вашої активності, так би мовити, політичної.

— Страйків?

— Вони не подобаються декому з моїх знайомих, дуже впливових, дуже наближених до небожителів, а ще тих, у кого багато грошей. Тож я стою перед дилемою: поламати вам ребра або ж відмовитися від надходження серйозних коштів. Поставте себе на моє місце.

Звичайно, Джошуа добре зрозумів замовлення, яке отримав ґанґстер, котрий мочить губи в бокалі з тонкого кришталю, наполовину заповненому бордовою рідиною. Революційному синдикатові, поширювачу добрих марксистських новин скрізь у країні і, Боже милостивий, у Чикаґо, здавна відомо про особливі дружні узи, які пов’язують підприємців з виворотним боком світу.

А от чого він не розуміє, то це вагання його візаві виконати це замовлення. Дейвіс відсуває тарілку, дістає з кишені срібний інкрустований портсигар, відкриває, показує сигарильйо, зроблені на Кубі.

— Президент Мачадо приділяє увагу тим поставкам сигарильйо, що їх його друзі роблять для мене.

— Надаю перевагу своїм, — каже Джошуа, дістаючи торбинку з тютюном і цигарковий папір.

Дейвіс видає скрипучий сміх, досить глибокий, як для його статури.

— Тож, — каже він, підпалюючи сиґарильйо, — що я люблю в таких людях, як ви, большевиках: вам зовсім не важко відмовитися від задоволення, яке приносить успіх. Якби кюре й матрони дотримувалися заповіді бідності, то моє життя сильно спростилось би.

— Щодо мене, мосьє, то, коли успіх є похідним від страждання, від поту моїх товаришів, як би далеко вони не були, я схиляюсь у бік великого блондина, який вириває вам бронхи.

Ґанґстер глузливо гигикає, видихаючи білі кільця; це схоже на кафкіанський сміх поглинача хмар, бо він справляє таке саме враження крихкотілості, здається Джошуа, як і той празький автор. А коли чоловік, що сидить перед ним, поперхнувся сміхом, випускаючи пасма диму, то ще більше став схожим на чеського туберкульозника.

Поки Геррі Дейвіс переводить подих, він уважно дивиться на свого співрозмовника, мружачи очі настільки, що над його щоками видно лише дві вузенькі щілинки; в кожній із тих шпаринок у самому центрі мерехтить кругла й повністю чорна краплина.

— Знаєш, — мовить король злодюжок, — я пам’ятаю тебе відтоді, коли ти ще був юнаком. Здається, у 1929 році, так? Ти був схожий на херувима, та я відразу побачив, що ти маєш стрижень і тобі не бракує нахабства.

Джошуа справді згадує місто, куди він приїхав уперше і в якому ще можна було знайти ознаки процвітання, яке потроху зникає. Він не міг не помітити, наскільки елеґантні жінки походжали по вулицях Сент-Катрін та Мейн, як чоловіки на них оглядались і навіть заговорювали з ними, не соромлячись.

Він згадує свій прихід до офісу Комуністичної партії Канади й безробітних, нещасних, які спали на підлозі, і свою зустріч з Беллою Ґордон, котра, як і він, отримала доручення створити Спілку працівників текстильної галузі.

Геррі випрямляє ноги, нахиляється до Джошуа, спираючись ліктем об стіл.

— Ти допоміг моєму кузенові Маркусу, а він був лише одним із тих робітників, хто втратив роботу, маленький миршавий єврей, худий, наче тріска, який не хотів, щоб я пхав носа у його справи. Та якось у shvitz, у лазнях, він говорив зі мною про тебе, запевняв, що він тобі зобов’язаний життям. Тож я подумав, що маю відплатити тобі тим самим. Ну, або майже тим самим.

Він жваво плескає себе по колінах, зручно влаштовується на м’якій банкетці і, явно задоволений собою, чекає, бо впевнений, що повівся благородно, і це лише додає йому дивного шарму, оточеного водночас німбом елеґантності — пошитий на замовлення одяг, шовкова краватка, накрохмалена, аж потріскує, сорочка, лаковане волосся — і хамства: занадто блискуче взуття, каблучка, що захопила половину пальця, порожній погляд, вічно голодний рот і лисина, яку не здатний приховати жоден брильянтин.

Метрдотель у лівреї, котрий стояв трохи осторонь, підходить до Дейвіса, щойно той дає йому знак легеньким порухом мізинця, нахиляється, щоб прошепотіти йому на вухо пару слів, випростується, розвертається, йде на кухню.

Король злодіїв мочить губи у склянці з водою, перш ніж вибачитися перед Джошуа: нагальні справи вимагають його уваги.

— Ось що я тобі пропоную, — каже, підводячись. — Ти з іще одним своїм червоним організовуєш маленьку виставу: йдете по Мейн на милицях, із забинтованими головами, з руками на підв’язці, ну, і все інше, чого душа забажає. Бо якщо ні, то я буду змушений вами зайнятися.

Він знову витирає губи серветкою з тонкої тканини, кидає її на скатертину, перш ніж продовжити:

— Але то в разі, якщо наші друзі з охорони правопорядку не зроблять усе цієї суботи, правда ж?

Джошуа, який уже почав вибиратися з-за столу, завмирає й упродовж кількох секунд залишається у смішній позі: недописана сіґма або ж, для особливо насмішкуватих, руна sōwilō, використана Schutzstaffel, тобто SS[71].

Як таке можливо, запитує він себе, що цей бандит у дорогому вбранні сумнівається, чи готується захід у відповідь на вбивство такого нещасного, як Микита Зінчук, напередодні свята Пурим?

Джошуа повністю випростується, упирає руки в боки й запитально дивиться на співрозмовника.

— За тобою і твоїми спільниками стежать, мій дорогий. Ходять чутки, особливо після того, як тіло вашого мученика забрала міс Ґордон чи хтось із тих, хто її підтримує. Якщо антикомуністичній бригаді вдасться довідатись, де саме зберігається тіло...

Він не закінчує фразу, бере з вішалки федору[72], салютує Джошуа, піднісши два пальці до свого широкого лоба, відходить, повертає до метрдотеля, запихає в його вдягнену в рукавичку долоню сіро-зелену купюру й приєднується до своїх аколитів, що чекають на нього з кожного боку дверей; серед них і Жирний Чарлі, який подає йому вовняне пальто.

Коли Валентина, яку підганяли дві шотландки, опи­няється у дворі, то сподівається побачити там і свого чоловіка, та замість того, щоб виглядати його червону, наче буряк, знайому фізію, вдивляється в землю у пошуках слідів від милиць. Але єдине створіння, яке вона бачить, — просвітлена Ґерда, на колінах, зі схрещеними руками, обличчя звернуте до неба, шепоче щось на кшталт нескінченної молитви.

Троє охоронців, Валентина їх не знає, дивляться на неї, коротко пересміюються, постукуючи кийками об долоні. Цього ранку литовка кудись зникла з рефекторії, і всі вирішили, що вона впала в одній з комірчин на поверсі або ж на галереї, вкритій послідом. Але правда завжди знаходить дорогу, й жінки врешті-решт дізналися, що бідолашна потрапила в ізолятор, в одну з камер на першому поверсі.

— Вона просто бронхи викашлювала, — повідала її сусідка з ліжка поряд. — Спочатку вона випльовувала чорні камінчики, наче кіптяву. Я спала відвернувшись до стінки, щоб нічого не підхопити. Потім шотландські корови мусили тихо забрати її, поки ми пішли снідати.

Справді, шкіра у Ґерди якась знекровлена, і сині кола, майже фіолетові, обрамляють очі, які вона намагається тримати широко розплющеними, наче спостерігає за Божою ходою по молочно-білій гіпсовій поверхні хмар. Її увагу, безсумнівно, привернув стогін співчуття, що ви­рвався у Валентини (сентимент, що став рідкісним у цієї колись м’якої жінки), і вона повільно повертає до неї своє посіріле обличчя; Валентина відразу розпізнає в незбагненних глибинах її дуже чорних очей відбиток смерті. Жінка у захопленій позі Оранти кольору слонової кістки підводиться, надихнута власною візією, а її долоні з вузь­кими пальцями згортають невидиму завісу. Білі промені світла заливають сцену: мільярди мікроскопічних частинок блукають довкола неї, наче метелики душ перед прощенням. Здається, що шкіру на оголених руках жінки, прозорої, наче скло, утримують кобальтові нитки, особливо у місцях, куди потрапляє слабке сонце і вже не може вирватись, ув’язнене в призмі, в якій з’єднуються, змішуються опаловий труп і оливкове подране лахміття. Ще залишається волосся, але воно має такий вигляд, ніби відділене від цієї нереальної креатури, з нього формується складний ореол, жирно-брунатний, корона чорнильного слизу на сухому щупальці, затісна раковина, яку покидає черевоногий молюск, коли починає хворіти на альбіносію нутрощів.

Матінка Вадартрік стоїть під враженням, яке не може пояснити: вона в силу обставин — голод, біль, почасти внаслідок побоїв, — завжди була налаштована на світ матеріальний, відчутний, до якого можна доторкнутися. Тож вона переживає містичну мить, властиву летові уяви. Пізніше, коли вже сидітиме на дерев’яній лавці поїзда на Саскатун, вона побачить посеред морозних квіток на брудному вікні вагона останнього класу риси Ґерди, нанесені на сніжний перкаль її шкіри.

Наразі троє охоронців, обмінявшись людожерськими посмішками, опускають кийки й рушають до бідної божевільної, застиглої в екстазі, та вона позбавляє їх можливості позбиткуватися: рухається мляво, наче пливе до фантомного фургона в повній невагомості, піднімається сходами на кінчиках пальців, видихаючи через ніздрі ектоплазмічну хмарку, наче прощання.

Тож чоловіки накидаються на Валентину, товчуть її кийками під ребра, на щастя, добре захищені одягом: зосталося лише кілька синців. Між криками болю й лайкою вона запитує їх про свого чоловіка, та вони лише сміються й весело грюкають дверима, перед тим як їх замкнути. Вона шкандибає в протилежному напрямку, до литовки, яка починає кашляти між двома нападами гикавки й дере собі горло. З її губ падають камінці й ллється чорна рідина, масна, наче нафта, висне на її підборідді, перш ніж упасти на стегна, коли її починає трясти.

Похід був коротким: Віндзорський вокзал відкидає романтичну тінь на вʼязничний госпіталь. Насправді, вони могли відконвоювати її пішки, але тоді не отримали б маленької радості від публічного приниження жінки у дранті, що вилазить із клітки, голосно кричить, коли падає на коліна, підводиться сама під порожніми поглядами спостерігачів, голосно випускає гази, чим провокує веселощі у двох дітей, а один із наглядачів, а насправді тюремник, безпардонно тягне її аж на перон, навіть не підходячи до кас.

Та все ж їй приготували хоч і маленьку, але нагороду: на неї, сидячи на дерев’яній лавці, чекає Жозеф, нервово постукує по милицях і дивиться на залізну тварюку, яка люто плюється хмарами пари. У нього звело шлунок від голоду, він хоче пити, він тремтить усім тілом, він смердить, у нього брудні штани, його відправили казна-куди, в якусь діру, де він під упертими поглядами кількох явно голодних корів дякуватиме якимось незнайомцям за їхню доброту.

Щодо литовки, то їй було вготовано пройти через ті самі випробування, але на вокзалі «Бонавантюр». Її вкинуть на борт Атлантичного експреса в напрямку Галіфакса. Там її візьмуть за лікоть і доправлять на пірс 21 разом із п’ятьма десятками інших небажаних осіб. Їх маринуватимуть добру годину під дощем, потім накажуть вишикуватись у дві лінії відповідно до статі.

Потім вони піднімуться на борт вантажно-пасажирського лайнера, на якому ними опікуватимуться. Вони їстимуть багато супу, блюватимуть, намагатимуться підтримувати себе, обмінюватимуться спогадами про свої країни, які, на їхню думку, їх знову приймуть. Врешті корабель причалить у Данціґу, звідки вони продовжать свої жахливі подорожі, хто до Харкова, хто до Утени, а хто до Варшави, до покинутості, до війни, до Голодомору.

Та Ґерда не переживе цих випробувань. Вона помре у величезному спальному трюмі, де ретельно заразить численних пасажирів, насамперед жінок і дітей.

Ґемма, незважаючи на свої майже кобилячі стегна, видається маленькою поряд з плитою марки «Беланже», моделі «Петіт Руаяль», що працює як на дровах, так і на вугіллі. Це монументальний виріб, прекрасний чавунний човен тонкої роботи з ажурними гравюрами й арабесками, який нагадує палаци старої Франції; фронтон прикрашено чарівними лілеями, а по боках — лев’ячі профілі, як і на дверцятах печі й конфорках, і керамічне обрамлення з рослинними мотивами. У плити одна нагрівальна пластина, шість конфорок, чотири з яких знімаються, й витончена дрібничка, беручи до уваги рік виготовлення: термометр на пічній ручці.

Симоні тоді ледве виповнилося три роки, та вона пам’ятає появу й установку того, що її мати завжди називала піччю: четверо чоловіків обливаються потом і лаються на всі заставки, Ґемма схопилась обома руками за голову, коли побачила пошкрябані стіни й обривки шпалер, Жерар, її чоловік, у якого ще залишалося кілька волосин, викрикує суперечливі накази, й шалений листопадовий вітер гуляє по вестибюлю, бо двері зняли, щоб мати змогу затягти металевого дракона досередини квартири.

А далі — переробляли труби, прилаштовували на галереї ящик для вугілля, а потім були джутові мішки, заповнені брикетами (ними займалися її брати, одягнувши великі забруднені чорним рукавиці, наче йшлося про вибухівку; на їхніх щоках іноді, попри всі перестороги, з’являлися сірі лінії від антрациту), совок з паливом, дощ із брикетів, закинутих у металеве жерло, багато пилюки, коли Ґемма починала прибирання.

З того часу «Петіт Руаяль» бурмоче на кухні, де займає добру половину стіни, і Симона пригадує своє змішане з жахом захоплення, яке відчувала, коли знімали конфорку і яскраве жовте полум’я виривалося з черева чарівного дракона.

То були гарні часи, коли сім’я могла собі дозволити новий апарат. Тепер господиня дому мала вишкрібати вугілля аж до дрібних крихт, що вкривали дно ящика, який запирався на замок.

У порівнянні ж із металевим виробом звичними аксесуарами є важкий овальний дерев’яний стіл з твердих соснових порід, успадкований від Каррʼє, розпаровані стільці, вкритий шрамами робочий стіл із лакованого дуба, давно пофарбовані в зелене шафки, прибите до стіни велике розп’яття і навіть страшний фаянсовий посуд, хоча сервіз з тонкої порцеляни спить у буфеті.

Кімнату заповнює запах смаженого борошна, шкварок і гвоздики. Четвер — день рагу зі свинячих ратиць, ріпи й картоплі, яку відварювали на вчора. Така їжа пристає до тіла й судин, тому в п’ятницю в меню повертаються риба й овочі, «філе тріски», як мати називає шматки пікші, по яку вона завтра вранці піде у рибну крамницю «Вйовілль» майже на краю світу. Тому що власник, Франсуа Леґо, гарний хлоп, як сказав голова сім’ї Беланже, і, як і він, член руху «Синій птах».

— Наче сардини говорять англійською! — лементує Ґемма, перемішуючи вариво.

Жерар починає свою відповідь гарчанням і випусканням хмари нікотину:

— Він не купляє у гачконосих, ні, мадам, він закуповує в Амеде Шарбонно, а цей постачальник — один із нас.

І продовжує далі читати Miroir, пошепки лаючись щоразу, як перегортає сторінку, наче вона винна в усьому тому злі, про яке пише, заподіяному, безперечно, ісраелітами й іммігрантами, обов’язково нечестивими до самого останнього серед них.

Риплять завіси вхідних дверей, попереджаючи про прихід Симони. Сонце вже хвилин тридцять як зайшло, годинник у вітальні відбиває половину години. Вона знімає чобітки, струшує пальто, дбайливо вішає на гачок, знімає шарф і пригладжує волосся, перш ніж увійти до кухні.

— Диви, — кидає Жерар. — Наша жидівська донька.

Вона стенає плечима, підходить до матері, цілує її у скроню, робить вигляд, що їй подобається сморід смальцю, горілої пшениці, вивареної шкіри, по другому разу зварених коренеплодів і топленого масла.

Вона підозрює, що Вілброд Рондо побував у сімейному бутику й, шарпаючи куплені на розпродажу запонки, — як і всякий зануда, він божеволіє від блискучих предметів, — переповів Жерарові вздовж і впоперек, як пройшли слухання, приправляючи розповідь усякою фігнею, милою, на його думку, вухові співрозмовника, й залишаючи на десерт деталі щодо його доньки-первістка та її близькості з якимось невідомим підозрілої зовнішності.

Скільки з великої каструлі виривається кислого запаху від свинини, тушкованої з жиром, стільки ж неприємних запахів долинає й від масивного тіла її батька, майже смороду, що є супутником шерсті старого самця.

Однак дещо, без сумніву, вгамовує його агресивну реакцію; Жерар знає, що не може обійтися без щомісячної доньчиної допомоги — тридцяти доларів, які й дають Ґеммі змогу поставити на вогонь свинячі ноги, рибу, печеню, не кажучи вже про вугілля «Покагонтас» і дрова, що горять у череві плити «Беланже».

Симона витирає столові прибори, перш ніж покласти їх на білу скатертину, насамперед ті, що призначені для голови роду: гостріші, важчі, кращі за інші. Вона помічає сигару «Суматра» в кишені його сорочки, «Стонвол» з п’яти листків, і їй аж кортить спитати, чи «Юнайтед Сіґар Стор» теж афішує «Синього птаха» у вітрині. І що з піґулками «Доддʼз» для нирок, які він ковтає, не рахуючи? І з його пивом «Доу», яке грітиметься за годину на столі в глибині таверни Ошлаґа?

Металеве лезо відбиває світло, яке падає на нього, і проектує на її миловидне обличчя довгий білий трикутник; у неї в пам’яті спливає сцена з фільму Гічкока «Шантаж», який вона бачила таємно від батька, де героїня нервово орудує різаком, поки сусідка весь час повторює слово ніж.

Тут з’являються її брати, приваблені стуком тарілок, найменший уже в піжамі, старші ще в шкільному одязі. Вони сідають, тягнучи стільці по підлозі, кладуть на стіл долоні з гладенькими довгими пальцями, поцятковані чорнилом кольору індиґо, яке ні гаряча вода, ні багаторазове намилювання не може видалити. І в цю мить Симона розуміє, що вона вже не частина цього племені, що вона знайшла інше, фантастично різноманітне оточення, яке чекає лише нагоди, щоб прийняти її, рівну чоловікам, коли й не сьогодні, то хоча б завтра.

Зала «Нотр-Дам» відкриває поглядові сумний фасад, позбавлений будь-яких прикрас. У будівлі, затиснутій між двох уже порожніх бутиків — в одному ще недавно була крамниця, що торгувала тютюном і цукерками, а в іншому — магазин жіночого одягу, — до 1930 року містилося Товариство допомоги єврейським іммігрантам, але відтоді, як урядом Беннетта було введено обмеження на кордонах, це місце, навіть якщо згідно з муніципальним реєстром воно й не міняло власника, стало відоме як штаб-квартира монреальських фінів. Постійні відвідувачі знають, що до будинку можна потрапити з задньої вулички, через двері під металевими пожежними сходами, поїденими іржею.

В четвер — вечір боротьби й боксу, а після матчів — бал, на якому грає доморощений квартет: акордеон, кларнет, дримба, яку завсідники називають märistysrauta, або прос­то залізяка, й гармоніка — для багатьох франко-канадських гуляк, що старанно відвідують заклад, губна гар­мошка.

У підвалі в маленькій делікатесній пропонують кошерні страви, в іншому залі продають тільки алкоголь на розлив, у гардеробі висять пальта, й, нарешті, у довгому коридорі міститься бібліотека, яка налічує двісті книжок різних авторів, розставлених упереміш різними мовами в алфавітному порядку. Біля шафи висить табличка, на якій можна прочитати «LUKUTAPA», тобто «мистецтво читати», джерело адміністративних жартів: якийсь переписувач думав, що йдеться про прізвище власника, бо слово стояло на всіх більш-менш цінних документах (Lucutapa, prop.).

На першому поверсі танцювальна зала й естрада для музикантів займають увесь простір, а на стінах розвішані численні оголошення, що повідомляють про вечори інших братств, як то Молодих комуністів, Безробітних і, якимось дивом, Кармен Сільви, румунської королеви й у вільний час письменниці.

На другому поверсі міститься власне ринг, на якому бійці обмінюються ударами кулаків та ніг і роблять захвати під металевими поглядами Сталіна, Горького, канадця Джека Ґордона й Рози Люксембурґ, яку добра частина тих, хто тут обіймається, сприймає за якусь фінську співачку, а ще є фото зібрання понад двохсот комуністичних делегатів, що мало місце в Росії кілька років тому. Насамкінець, оздоблення стін доповнюється червоними капелюхами з написами, незрозумілими для більшості сучасних спортсменів та їхніх фанатів.

На наступному поверсі розташовані житлові кімнати бійців і великий офіс патрона, прикрашений єдиною вигадкою, яку дозволили собі архітектори: чотиристулковим вікном «бичаче око».

Джошуа Ґершманові це місце трохи нагадує приміщення в Чикаґо, де з ранку до вечора розроблялися плани спротиву чи страйку подалі від поліцейських та руйнівників Чиказького філіалу Капоне.

Щойно сонце заходить, мешканці кварталу, затиснутого між Канадською національною та Канадською Тихоокеанською залізницями, сходяться, збираються довкруг арени. Дехто з них, особливо здоровані, відкинуті безробіттям у нестатки, навіть забираються на килим у надії зійти з нього з кількома доларами, обіцяними переможцеві, або ж — найвища удача — бути поміченими Івоном Робертом, видатним королем рингу, котрий час від часу приходить сюди у пошуках супротивників, не відомих аматорам вільної боротьби на сході острова.

Саме одного з таких, Тоні Делакка, й лупцює росіянин з прізвищем, яке не можна вимовити, коли Джошуа входить у залу в пошуках Кіда Леклера, який і сам кілька років тому був грізним бійцем. Однак він брав участь лише в одному офіційному матчі проти Берта Дойла і переміг того в шести раундах у парку Оуделл рідного міста Френклін в Нью Гемпширі. На жаль, його супротивник був протеже місцевої мафії, й молодий атлет, якого насправді звуть Анрі, скористався міцними родинними зв’язками, щоб сховатися в Монреалі, й більше ніколи не вдягав боксерські рукавиці.

Джошуа, поінформований одним із портьє, розчиняється в невеличкому натовпі адептів, що вигукують слова підтримки й побажання поразки, використовуючи всі можливі вирази, серед яких він впізнає, окрім звичних мов, ще їдиш, якою говорить добра половина мовців у Європі, фінську і якесь бла-бла, що може бути турецькою: він проходить крізь боксерську Вавилонську вежу.

Кід сам по собі дуже вродливий, а його шикарний ніс тільки підсилює враження, надаючи йому вигляду ангела, що впав і застряг у тілі бога: очі як виноградини, він їх на диво часто округлює; хвиляста грива, чорна, як і тонкі брови, врівноважені світлими віями, наче в молодого оленя; повний рот ніби закликає до довгих поцілунків, які він не соромиться роздавати навсібіч; дитяча усмішка, від якої на рожевих щоках з’являються ямочки, що асоціюються з безневинністю чистої душі; долоні й пальці трохи почервонілі від ручок палиць, з якими він вправляється протягом дня; від його руки, коли він кладе її тобі на плече, струмує приємне тепло; глибокий голос і жіночий сміх; могутні стегна й тонка, неначе в танцюриста, талія; погляд цуценяти обеззброює; пряний засіб після гоління не в змозі приховати його власний запах великого кота. Цей чоловік — непереборна суміш суперечностей, мало хто може встояти перед його шармом.

Тип, що тримається поруч, переступаючи з ноги на ногу, в певному розумінні є його повною протилежністю. Він абсолютно звичайний. Світлий шатен, коротко підстрижене волосся з кількома сірими плямами; неспокійні карі очі; грубо прорізаний рот, чимось схожий на Белу Луґоші у гримі Дракули; гострий прямий ніс; кущасті брови; бичачий лоб, що приховує у невеличкому закапелку за ним усю силу тваринного інтелекту; овальне обличчя з сором’язливо опуклими щоками; середній зріст, середня статура, середні руки, зовсім невиразні пальці. Він називає себе, цвіркаючи крізь зуби: Лявуа.

Кід відводить їх до відчиненого вікна, яке утримують у такому стані дерев’яні кілочки, бо повітря важке й пересушене перегрітими опалювальними радіаторами, налаштованими мешканцями підвалу.

— У стін теж є вуха, — кидає він і підморгує, попри серйозність свого твердження.

Колишній боксер добровільно зголосився стежити за безпекою місць збору товаришів, а його півтижнева зайнятість на CNR, Канадській національній залізниці, дає йому змогу відвідувати різні таємні місця й переконуватися, що ніхто з непрошених гостей там не з’являється, хоч би в неробочий час. А ще він знайомий з усіма друкарями, які, щоб не накликати біди, по черзі виготовляють листівки й прокламації різних червоних груп: «Старої Троянди», «Вершини», «Покращення», «Спартакуса» — останню особливо ненавидять добрі самаритяни, а належить вона Альбертові Сен-Мартену з Ротекса. Тож завданням Кіда є доправити замовлення й забрати виготовлений продукт, включно з газетами «Крик» і «Робітниче життя», розподілити їх поміж дружніми організаціями й нечисленними кіосками, готовими сховати їх під стосами щоденних видань, дозволених владою.

— Метелики зовсім свіжі. Цього разу їх сховають краще. Можу навіть сказати, що їх триматимуть свіжими, — додає він, стримуючи сміх, тішачись жартом, зрозумілим тільки йому.

Та Джошуа добре тямить, щó той хоче сказати, коли говорить про надійнішу схованку. Опубліковану й поширену вчора прокламацію, яка запрошувала людей зібратися в пам’ять про Зінчука в залі «Аудиторіум» на вулиці Онтаріо, було почасти конфісковано антикомуністичною бригадою. Того ж вечора власника, чолов’ягу на ім’я Ленґ, відвідав інспектор Білодо зі своїми головорізами. Як наслідок, Ленґ відмінив захід і примусив активістів обвішати виправленими листівками і плакатами околиці, починаючи з пожежного відділку номер 5, із запрошенням збиратися усім зацікавленим в залі «Принц Артур». Але справу вже було зроблено й зала лишилася майже порожньою.

— То місце секретне, — додає Кід громовим голосом, щоб зламати спокій глядачів. — Я завтра тебе туди поведу. Але щодо того, о котрій годині...

Тоді повертається до свого аколита, кладе свою лапу йому на лопатку і радше наказує, ніж рекомендує:

— Що, компаньйоне, чи не принесеш нам пива? Бо в мене труби горять.

Лявуа кривиться, риється в кишенях, та Джошуа простягає йому купюру в один долар, щоб оплатити коло. Лявуа різко хапає гроші, відходить, кидаючи на них через плече щурячі погляди.

— Ти платиш, Ґершмане! А ти справді єврей?

І вибухає сміхом (наче дзеркало тріснуло, думає Джошуа), дивлячись на ображеного співрозмовника, кладе і йому на лопатки свої лабети й міцно стискає на знак того, що вони співучасники.

Щойно Лявуа зник, Кід передає листок з надрукованим текстом з обох боків, який чітко відображає мовну двоїстість: обидві мови спина до спини. Верхня половина документа підсумовує факти, а далі засуджує смерть Зінчука, друга частина розкриває деталі його похорону.

Кід детально розповідає про перипетії довкола отримання трупа.

Справжній батальйон прихильників під проводом адвоката Ґарбера взяв в облогу офіс коронера. Щоб спрос­тити формальності, франкомовних канадців запросили приєднатися до групи. Тож Вандали, Фуше, Буалі, Білодо, Бруйєри, Деспаті — Ернест, досвідчений оратор, і Кід змішалися з Технінськими, Стокусами, Геадо, Девісами і Вайрами, щоб вимагати звільнення тіла.

— Ґарбер — він іще той хитрун, believe me[73], — каже Лек­лер своєю двомовною говіркою. — До того ж, він дав нам старий паспорт Зінчука, тож у нас є його фото. Окрім усього, він знає, з ким має справу.

Дійсно, він добре знається на управлінні юстицією, особливо на підтриманні порядку, і здогадується, що поліцейські намагаються довідатись, де триматимуть тіло.

— Видається, ніби вони хочуть, щоб тіло зникло!

Тож Ґарбер показав своє посвідчення й картку компанії «ВРей», поважного підприємства з поховань, розташованого на Маунтейн Стріт з початку століття, а точніше, в будинку 1234, яке обслуговує найзаможніших клієнтів.

Джошуа чекає, що той розповість йому, у чому ж полягають хитрощі відомого адвоката, який захищає як багатих, так і знедолених.

— Агов, хлопче! Прочитай оголошення: йдеться про будинок Вільяма Рея на Аркадах, де знайшов прихисток наш чоловічок! Розумієш? ВРей, В. Рей. Його не зможуть звинуватити, що збрехав у заявці. Службовець записав адресу окремо, перш ніж спокійно передати її свиням! А тепер сховай це.

Джошуа насуплюється, а тоді стежить за поглядом співрозмовника: Лявуа намагається пройти через натовп з трьома бокалами світлого пива. Леклер нахиляється й притискається до нього, і Джошуа відчуває заворожуючий запах з мускусними нотками, змішаний з дешевим лосьйоном. Кід шепоче:

— Це стукач бригади Білодо й провінційної поліції. Але це добре: вони підіслали найгіршого з них, який пише багато рапортів, таких само лицемірних, як посмішка кюре. За той час, який йому потрібен, щоб розібратися, де правда, а де вигадка, гру вже зіграно, листівки видрукувано й роздано і все вже давно вивезено. Клянусь, від дурниць, у які готові повірити фашисти, можна всцятися від сміху. З твого боку, пильнуй власну дупу. За тобою ходять аґенти в цивільному. Вони шукають тіло Микити. А тепер пий своє вариво!

І справді, Лявуа простягає їм пиво, яке у двоколірному освітленні набуває мідного відтінку, тоді як шапка піни нагадує мініатюрну троянду.

Чоловіки цокаються, спостерігаючи за стражданнями Тоні Делакуа, змушеного цілувати килим.

Поки Джошуа робить вигляд, що потягує надто теплий, як на його смак, напій, він кидає довкола погляди у ритмі, в якому арбітр рахує секунди, намагаючись визначити, хто за ним стежитиме, щоб зрештою довідатися про останній прихисток нового святого мученика тих, у кого все відібрали.

Порцеляновий стіл іще холодніший за Микиту Зінчука; велика кімната без вікон; два великі буфети з сяючого металу; біле простирадло зі слідами виділень, слизу, крові, біла пелюстка вкриває ноги від щиколоток, ховає вперто твердого члена й мʼязи грудної клітки, розрізані від пупка; руки експерта напхали в рота вати, щоб надати обличчю урочистого вигляду; нитка віскози прошиває слизову оболонку й шкіру губ і робить чотири шви невидимими; повіки вже заплющені й тримаються за допомогою тонкого шару клею; волосся, зазвичай мов у немовляти, тепер зафіксовано за допомогою лаку, а зачіска схожа на ту, яка була у хлопця на старому фото з паспорта; легкий румʼянець заперечує смерть.

Вільямові Рею ледве виповнилося двадцять пʼять, і його підприємство з похоронних послуг щойно відкрилося на вулиці Аркад. Він вчився в «Джон Ванделак Лімітед» на вулиці Рашель, заохочуваний доктором Розаріо Фонтеном, видатним судово-медичним експертом, з яким зустрівся на вечірці на честь однієї світської левиці; спочатку він облаштувався на вулиці Сен-Венсен, 437, за два кроки від офісу коронера й моргу.

Та новий заклад похоронних послуг уже наступного року з цього місця прогнала пожежа й він перебрався на вулицю Кресчент — невеличкий шматок асфальту, що зʼєднує вулицю Пен з Сен-Кютбер.

Перед будівлею був широкий двір, укритий гравієм, який міг прийняти швидку допомогу і навіть катафалк, запряжений двійком коней. Та цього ранку клієнт обрав моторизовану версію, тож тварини й візки подалися до торговця вівсом Ґрінберґа, який майже задарма здає Рею куток у своїй конюшні.

Власне, сам заклад займає перший поверх, а квартира з малесеньким балкончиком розташована над ним, лабораторія ж розміщується в підвалі, обладнаному нашвидкуруч, з трьома віконцями, що виходять на вулицю Кларк, яка і стане основною адресою трунаря Рея В.М., бо значній частині монреальського населення знайти вулицю Аркад важко. З цього боку вікна дуплекса стримано прикрашені картинами з кераміки: та, що на верхньому поверсі, зображає Еола, а може, то Вуста правди. А поверхом нижче зображено — хоча це й може здатися насмішкою, якщо порівнювати картину з тим, що відбувається всередині, — три кінські підкови, які приносять удачу, облямовані стрічкою й прикрашені квіткою будяка, точніше, шотландського татарника.

Тож у цих стінах і з цим декором Микита Зінчук пройшов курс омолодження. Бальзамувальник докладає зусиль, щоб повернути тридцятилітньому чоловікові риси молодого іммігранта, як на офіційному фото, зробленому до його прибуття в країну в 1927 році.

Після того, як він увіпхнув достатньо вати, щоб запобігти обвисанню шкіри, обличчя Микити розправилося. Вільям Рей наносить корективний воск з артистичною майстерністю; задовольняє свої амбіції, які полягають у тому, щоб повернути померлому його слов’янські вилиці, дещо приглушені могутніми щелепами, й зробити ідеально круглими ніздрі. Хоча у клієнта – Канадської ліги прав робітників, якою керує Белла Ґордон, – обмежені кошти, він не може відмовити собі в тому, щоб додати штучні вії, які все одно зніме, коли зачинятимуть труну.

Він пишається своїм скромним бізнесом, незважаючи на вживані інструменти, куплені у Жоржа Вандала, тепер уже конкурента з вулиці Рашель: простенькою, але ефективною системою вентиляції, щоб справлятися з випарами формаліну, електричним насосом для ін’єкцій і троакаром. Саме цей інструмент зі схожим на голку сорокасантиметровим стрижнем з трубкою він і вводить більш-менш делікатно через пупок у порожнини й органи торсу, перш ніж ввести його у мозок через праве око, щоб залити всередину рідину для консервації.

Він працює під чорнильним портретом видатного лікаря Жоеля Крандалла, танатолога з Нью-Йорка, чиїм завданням було відновити знебарвлене обличчя полковника Джона Джакоба Астора IV, нещасного пасажира «Титаніка», і чиїм справжнім шедевром, безперечно, була віртуозна реконструкція бідолашного хлопа, розчавленого між двома поїздами.

Він насвистує, попри постійне хвилювання, від якого стискається шлунок: він читав газети, він знає, хто цей чоловік, над яким він зараз нахиляється, йому також було сказано, щоб він нічого не розповідав про цю справу, бо констеблі можуть нагрянути без попередження, як звичайно робить смерть в інших місцях.

Тож на обличчі Микити Зінчука назавжди залишиться вираз безтурботності, якої він ніколи не знав протягом свого короткого, свого нещасного життя. Загалом, незважаючи на дії, які він чинив під час погромів чи щодо нечесних боржників, чиста душа описала б його як створіння, розчавлене жахливою епохою: він був лише одним із мільйонів, принесених у жертву, щоб задовольнити кількох психопатів у погонах.

Вільям Рей кладе свій невеличкий інструмент, відступає на крок, щоб оглянути своє творіння. Він задоволений і трохи сумний водночас, бо чоловіка, який лежить перед ним, справжнього католика, буде поховано в поганській землі — на кладовищі Лейквʼю в Пуант-Клер, майже на краю світу! — за рахунок комуністів, переконаних, що тепер вони мають священний символ, який насправді є, на думку Вільяма, жертвою тотального пограбування.

Щойно Джошуа вийшов із зали «Нотр-Дам», він сміливо кинувся під пориви вітру й сніжинки, що кололи очі, дістався вулиці Сен-Антуан якраз вчасно, щоб встигнути на трамвай 48-1, який довіз його до кінцевої зупинки Креґ, де на нього чекав номер 55.

Попереджений Кідом, він помітив, що троє чоловіків, одягнених у ґабардини, в однаковісіньких фетрових капелюхах, зайшли відразу за ним й усю дорогу листали одну стару газету. Їхні очі через регулярні проміжки часу відривалися від тієї чи іншої статті, щоб окинути оком тісний простір після того, як швиденько оглядали Джошуа.

Вони ж ускочили на борт трамваю, що їхав по бульвару Сен-Лоран, у той самий вагон, що і Джошуа, і стояли біля дверей, готові вийти.

Один із трійці покидає її, коли Джошуа виказує намір зійти на зупинці авеню Пен. Вітер став пронизливішим, і двоє чоловіків, між якими було не більше двох метрів віхоли, міряють кроком тротуар, нахиляючись уперед, згинаючи коліна, притримуючи руками капелюхи, неначе піднімаються крутою стежкою по льодовику.

Незважаючи на пізню годину, «Канадські делікатеси», які тримає Бен Шварц, розташовані між бакалійною крамницею й магазином взуття, заповнені, на відміну від ресторану конкурента, власник якого — його брат Рьобен, холеричний тип, який любить жінок та пиво і скоро відступить свій бізнес такому собі Семові Лестеру, майбутньому королеві запакованого копченого м’яса.

Маленькі столики повняться тарілками з горами санд­вічів з пармезаном, грильованим м’ясом і креплахами. На деяких стільцях навіть сидить по двоє відвідувачів, схилившись кожен над своєю тарілкою з ідеально приправленим м’ясом, і всі вони починають їсти швидше під сердитими поглядами нетерплячих офіціантів, які без вагань прискорюють занадто повільних: заклад славиться якістю своїх наїдків і недоброзичливістю обслуги. Та всі ці засуджені на галери в білих фартухах не наважуються підступитись до Лео Робінса, здорованя, який без бабциного пенсне весь час мружиться, що робить його схожим на серійного убивцю з Чикаґо.

Рішучим кивком він показує тому, хто грає роль його співтрапезника, що час прогулятися по холоду й поступитися місцем доброму громадянинові, який з білозубою усмішкою наближається до столика і струшує зі старої шапки кришталики, що починають танути в задушливому, але й заспокійливому теплі.

Щойно прибулий вішає пальто на гачок, підходить до столу й сідає, тримаючи двері в полі зору.

— Ти чекаєш на когось? Може, на свою маленьку французку? — каже Лео, плюючись шматочками маринованої яловичини й сухої гірчиці.

Ґершман відкидає питання порухом пальця. Він коротко розповідає, як провів вечір, про розмову з Кідом Леклером і, нарешті, про поїздку в трамваї з дивною компанією. Лео знизує своїми широкими плечима.

— Викрасти труп? Ну, це очікувано й мене не дивує. Що стежать за тобою — теж, враховуючи, що ти тричі небажаний тут: єврей, ще й комуніст, а значить, безбожник. То що робимо? Ми не можемо залишатися тут усю ніч, а в мене немає жодного бажання привести їх додому.

Джошуа оглядає ресторан, повішені пальта, клубки пари, що вириваються з-під кришок, і помічає, що його троє компаньйонів у поїздці щойно ввійшли, намагаючись триматися непоміченими, тоді як їхній прикид зразу кидається у вічі на тлі інших відвідувачів, які сопуть і ковтають гори маринованого м’яса. Він повертається до товариша, й зловтішний вираз спотворює його дитячі риси:

— Роздягнемо їх і триматимемо в нагрітому приміщенні.

І вибухає сміхом, інтригуючи гіганта, а тоді запрошує того йти слідом.

Вони знімають пальта, потім ідуть до каси, де Джошуа замовляє три холодні сандвічі і жменю солоних огірків, оплачує рахунок, поки троє інших вислизають назовні і стоять під навісом; вони вже починають ловити дрижаки під поривами північно-західного вітру, коли двоє комуністів, за якими вони мають шпигувати, виходять з дверей, рушають на південь, прискорюють крок, звертають на вулицю Наполеон, на схід, перетинають Сен-Домінік і переходять навскіс Колоніаль, входять у двері турецьких лазень, ледве освітлені маленьким жовтим ліхтариком.

Засноване Аароном Адлером у 1914 році, підприємство кілька разів міняло назву. В оригіналі «Австрійські купальні» швиденько поступилися, не без допомоги Великої війни, «Канадським єврейським лазням», а потім «Колоніальним лазням» і, нарешті, «Канадським російсько-турецьким лазням», серед чиїх відвідувачів переважали вірні іудейським обрядам.

Можливо, так було завдяки наявності басейнів для очищення — мікви для жінок, швіца для чоловіків — в оточенні численних бутиків, що спеціалізуються на підтриманні краси або пропонують меню зі смаколиками, з кожного боку вулиці, кравців Гаймена Шварца, Ісидора Ґольдмана й Аарона Любінскі та Мозеса Шраєра, що ділили з ними одну будівлю, але під різними адресами; шевця Фельдмана, барбершопа «Первексьон» Ісидора Бронштайна та його сестри Анни, аса ножиць; крамниць Таненгауза, затятого курця й споживача солодкого, і «Нью-Йорк Сироп» татуся Шахтера, знаного своєю продукцією — найкращим з-поміж відомих видів цукру мусковадо, того, що з острова Маврикій у британських володіннях; магазину «Парфюм Лімітед», де продавали екзотичні спеції та вишукані парфуми.

До цього ландшафту можна додати столярну майстерню Ісраеля Ґороденскі, в якій іржавіє тисяча й одна залізяка, зібрана в районі за допомогою ручної тачки, яку він, бідний, сам тягає відтоді, як розтає сніг, і доки він знову не випаде.

Після того, як обидва спільники роздягнулися й пов’язали рушники кругом талії, вони залишають свої сандвічі в холодній кімнаті. Приймають гарячий душ і йдуть у парилку, навіть і не думаючи пірнати в басейн, вода в якому видається їм огидною.

І справді, це місце не славиться чистотою і можна запросто наступити на огризки нігтів чи скупатися в суміші, де плавають довгі пасма волосся.

Турецькі лазні, з повністю вкритими колись бездоганною керамічною плиткою стінами і гладенькими дерев’яними лавками, дихають ментоловими випарами, які більш-менш успішно приховують затхлі запахи плісняви.

Лео й Джошуа користуються нагодою, щоб спланувати події наступних днів, починаючи із завтрашніх відвідин приміщення таємної ланки партії.

— Кід Леклер чекатиме у Робітничій школі на Монткальм, щоб відвести нас туди. Підготуємось до виступу й дамо надрати нам вуха, точніше, зробимо вигляд, що їх нам надрали.

Насправді, пояснює він, один актор, який співчуває рухові, дав усе необхідне, щоб намалювати синці й підвісити руки на перевʼязі, аби запевнити текстильних босів, що ґанґстер Геррі Дейвіс зі своїми поплічниками виконав замовлення.

— Без мене, — каже Лео. — На мене чекають у Велліфілді. Там готують страйк на паперовій фабриці й у «Монреаль Коттон», та, якщо хочеш мою думку, може постраждати довіра до нас. Водночас я доставляю листи товаришеві Бурісу з Партії технократів, ми не надто любимо одне одного, та...

Рипіння дверей змушує його замовкнути. Троє чоловіків, один затовстий, другий укритий шерстю, наче ведмідь, входять, замотані у рушники. Вони навіть у душ не ходили і, не дивлячись на сусідів, влаштовуються, сопучи, як зубри, яким незатишно через спеку й запахи навколо.

— ...в будь-якому разі, — продовжує Лео на їдиш, — треба добре розмішати тісто, щоб вийшов пиріжок без дріжджів. Тож як кажуть: не пхай свою ложку у сусідську миску.

Він гигикає, дивлячись на дурнуватий вигляд трійці, яка нічогісінько не розуміє. Тоді нахиляється до найтовстішого й питає його притомною французькою:

— Скажіть-но, мессьйо, вам подобається наша пара? Вона розблокує ваші носи й пори на шкірі, будьте певні. І тут напевне краще, ніж три дні в камері. Та ви й самі знаєте.

Зайди давляться саркастичним сміхом, змішаним із презирством, бо ще сумніваються, що випробування буде важким; їх підрядили стежити за клятим Ґершманом, який джеркоче незрозумілою мовою з горою м’язів, яка стає ще рельєфнішою через білу оголену шкіру.

Весь вечір і всю ніч члени невеличкої групи вештаються між турецькими лазнями й сухою сауною, заходять під струмені холодної води, що ллється з цистерни на даху, сидять у шезлонгах в кімнаті для релаксації, оглядають колишню квартиру Аарона Адлера, першого власника: просторе приміщення, яке нащадки Мозес і Джек поділили на зали для зустрічей, де укладаються численні фінансові союзи.

Двоє підозрілих типів доходять до першого поверху, де, обминувши хлопчину років п’ятнадцяти, що куняє на рецепції, забирають свою їжу й сідають за окремі столики.

Поки Джошуа розгортає свій сандвіч, кімнату заповнює запах спецій, ніжного м’яса, м’якої гірчиці, вологого жита й маринованих огірочків, і з сусіднього стільця до його вух долинає бурчання в животі. Обоє товаришів обмінюються усмішками, кивають і добре розуміють, що є жертвами власних вірувань: вони комуністи, вірять у справедливий розподіл багатств, а традиція Пуриму зобов’язує бути милосердними.

Лео відламує добру половину від свого шматка, кладе на крафтовий парафінований папір і простягає сусідам, наче своїм зголоднілим товаришам по зброї. Троє поліцейських підозріло роздивляються запропоновану їжу, їхні ніздрі починають тремтіти незалежно від їхньої волі, а слина тече, як у собак Павлова, коли ті чули дзвіночки; вони радяться поглядами, і найтовстіший поступається, не витримавши спокуси: вгризається в частину з копченим м’ясом, гарчить від задоволення, а двоє його підлеглих слідують його прикладові, розділяючи між собою залишок порції, перш ніж вона з неймовірною швидкістю зникає.

Протягом останніх нічних годин п’ятеро однодумців обговорюють що завгодно, лише не справу Зінчука: повільне захоплення Японією Китаю, Баварію, яка стала гітлерівською, вчорашній сніг та сильний вітер, неминуче знесення готелю «Сен-Лоран», який відвідують нащадки Вікторії, шефа конфедератів-рабовласників Джефферсона Дейвіса, недавно звільненого з в’язниці, й бразильського імператора-аболіціоніста Педро II, абатські шипучі солі, гральний дім Джорджа Гама, якого кличуть Фю Манджурський із Чайнатауна, скарбника японських Фракцій імперського шляху, останній фільм Мей Вест, який хотіла заборонити Церква, два голи Гові Моренца й перемогу «Монреаль Канадіенс» над іншою місцевою командою «Марунз».

Коли на горизонті світлішає, одразу після шостої ранку, а хмари, здається, втікають від новонародженого дня на північ, вони вдягаються і всі разом виходять з російсько-турецьких лазень, щоб повернутись у свої ліжка, і кожен певен, що добре виконав своє завдання: ні на секунду не залишати без уваги бунтівний виводок чи переконатися, що Микита Зінчук залишається там, куди його привезли, на вулиці Аркад, майже в новій одежі, зі схрещеними руками, але без вервиці, яку він, без сумніву, хотів би тримати, щоб забезпечити собі прохід у царство вічності.

Зважаючи на обставини, Ісраель Ґолд вирішив, що цього п’ятничного ранку машин не запускатиме, дав вихідний робітникам до кінця тижня, зобов’язавшись оплатити їм квитки на проїзд, тоді як ці неплановані вихідні дозволять йому значно знизити видатки на зарплату. Окрім італійок, які з лайкою відмовились повертатися, швеї й обробниці заспішили, весело цвірінькаючи, на зупинку, раді, що сядуть у майже порожній трамвай.

Симона, користуючись ситуацією, знаками пояснює Веронік, малій глухій дівчині, яка мешкає з матір’ю й сімома іншими дівчатами у квартирі на Ошлаґа, що має зробити деякі термінові покупки.

Насправді ж вона прямує до Робітничого університету, туди, де їй призначив зустріч Джошуа сьогодні в кінці дня, як написано на шматочку паперу, на якому він нашкрябав адресу і який їй передала вишивальниця, що зазвичай працює на нижніх поверхах, Міріам Айров.

Симона була сповнена рішучості йти пішки, бо ви­ткнулося сонечко, та сильні пориви вітру, небезпечні для її капелюшка, й холодне повітря схиляють її сісти у трамвай номер 15, що йде по вулиці Сент-Катрін аж до кінцевої станції Гавань, далі за мостом і вулицею Фронтенак, біля «Домініон Текстиль», ткацької бавовняної фабрики, яку всі сусіди називали «Ля Удон», на честь першої її власниці.

Кілька черниць у чепцях, людей похилого віку й двоє чи троє безробітних займають половину сидінь, вона сідає біля вікна, ніби туристка, бо ніколи досі не користувалася цим маршрутом, який пролягає через квартали з поганою репутацією.

Тож вона відкриває для себе місця, про які тільки чула, та найбільше її дивує кількість магазинів взуття й одягу, таверн, тютюнових крамниць, більярдних залів і кафе на верхніх поверхах, там, де без ускладнень — не враховуючи рекетирів-захисників з обох боків закону — можуть існувати речі менш леґальні, аніж смаження кави: притони, підпільні бари, борделі, місця зустрічей між джентльменами.

Їх тут не менше, ніж на торговельних артеріях у районах Кремезі та Сен-Жак, з чого можна зробити висновок, що місцеве населення проводить час, одягаючи все найкраще, щоб піти випити пива з цигаркою, поганяти кулі й програвати свої благенькі статки з самого ранку.

Однак Симона, ніби загіпнотизована екзотичним міс­том, що розгортається перед її очима, й снігопадом, який то починається, то перестає, то приховує, а то проявляє сірі й кольору охри картини — бо такими є кольори метрополії у цьому районі, — піддається своїй фантазії, народженій уявою жінки, яка вирішила бути вільною, виплітає її експромтом зі знаків і вимкнених неонових реклам, які ловить її погляд поміж поривами снігу.

Переважна частина закладів, що пропливають за вік­ном, їй незнайома: «Брітіш Канадіен Тейлор», «Марвел Бʼюті Парлор», аптека «Бродвей», «Тобін Мейджік Шоп», таверна «Ельдорадо», солодощі «Астор», «Гранд Отель де Франс», кафе «Венеція», магазин капелюхів «Полін», «Феймоус Студіо», білизна «Шарль Ляфорс», ресторан «Східний гриль», «Голлівуд емʼюзментс», салон чищення взуття «Александр», бутик для чоловіків «Мосьє», магазин взуття «Йєллоу», «Ля Патрі». І в голові Симони народжується сюрреалістична подорож: британські канадці, які говорять про надзвичайну красу, досліджують магічний Бродвей, солодке ельдорадо біля підніжжя великого готелю Франції у вічній Венеції...

А ще дівчина милується й захоплюється, як ніколи раніше, будівлями й архітектурними деталями, які запевняють її, що це місто, чия історія багатша, ніж сміють уявити собі його мешканці, варто любити: Монреаль, достойний бути собою, — так, плід швидкої апропріації, але справжній, незважаючи на халупи, які псують вигляд кокетливих будиночків, прикрашених мансардами й різьбленими карнизами. Око радіє таким будівлям, як «Ляфорс» з її гармонійними лініями, приклад тверезого Ар деко з відкритим мезоніном; або ж монументальніша «Ля Патрі», з вапняку, чию арку прикрашено викуваними із заліза переплетеннями; чи «Лябель», солідний семиповерховий будинок із білої блискучої цегли; або ж аскетичний «Сен-Дені» на розі вулиці з такою самою назвою.

А ще вона здивовано помічає різноманіття людності, завсідників місць з викличними назвами — кафе «Акме», «У Трьох Мушкетерів», кегельбану «Сен-Ельмо», алжирської кондитерської «Тіп-Топ», «Кафе Миру», театру «Електра» — натовпи чоловіків, як у вовняних обносках, так і в елеґантному верхньому одязі, й дам, що легко одягнені дрижать на перехрестях й закликають перехожих або роб­лять вигляд, що ловлять авто, й інших, які виходять у хутряних пальтах з модного магазину «У Пату», і дітей, грона дітей, орду дітей, полишених на самих себе і сповнених рішучості відточити свою майстерність кишенькових злодіїв.

Симона відзначає й місця уже відомі, як з гарного, так і з поганого боку, як-от прилавок братів Бессеттів, торговців омарами й устрицями прямо з бочок; дивовижну теплицю флориста Брюлє, бездоганного католика і ківанійця[74]; кафетерій «Селект», де збираються анархісти; книгарню «Поні», яка імпортує французькі романи і куди не варто ходити, бо багато з тих книжок заборонено найвищими моральними авторитетами; «Брати Дюпюї», великий франко-канадський магазин, прикрашений широким козирком; нарешті, Національний Канадський французький театр на розі вулиці Бодрі, там, де Симона й виходить назустріч вихорам легеньких сніжинок.

Вона переходить шосе, минає магазин «Від 5 центів до 1 долара», йде маленькою вуличкою Монкальм, знаходить будинок 1408, дивується: двері відчинені. Сильний запах тютюну — без сумніву, з кафе «Лаваль», що на першому поверсі, — долітає до її ніздрів, поки вона піднімається широкими сходами, що ведуть на другий рівень. Прибите цвяхами до одвірка оголошення підтверджує, що вона в Робітничому університеті, інституції, яку дехто ненавидить від усієї душі. Зліва автомат пропонує за три центи примірник газети «Spartakus», у якій вона може прочитати набраний великими літерами заголовок «Сандвіч “по-шуаше”», твір такого собі Альберта Сен-Мартена[75].

Тепер у повітрі чути запах м’яса. В залі стоїть кілька столів і багато стільців, серед яких дуже мало вільних. Більшість людей їдять ложками гарячий суп, мочать у ньому шматки хліба. Кілька виснажених жінок, деякі вагітні, щось скромно святкують; як і інші присутні, вони роблять вигляд, що уважно слухають чоловіка, який з малесенької естради вигукує, потрясаючи в повітрі рукою:

Голосистий апостол — стиснутий кулак, долоня прикладена до серця — довго чекає на слабенькі аплодисменти; видно, що він відчуває не таке велике полегшення, як публіка.

Симона проходить до прилавка, на якому стигне страва, що ризикує опинитися в помиях. Вона з острахом бере миску, яку простягає їй старий чоловік, вражена несподівано елеґантним виглядом незнайомця, який стоїть перед нею. Обирає стіл, за яким уже сидять три молоді жінки. Одна з них тулить до себе виснаженого малюка, який вмостився у неї на руках. Вони сором’язливо обмінюються привітаннями, і Симона вже збирається почати розмову, коли молодиця років тридцяти, чиє волосся зібрано в тугий пучок, піднімається на сцену й кладе кілька аркушів на кафедру. Представляється — Ева Варйор — і оголошує тему виступу: «Секс і релігія».

Короткі смішки, грубі чи збентежені, залежно від статі, долинають з усіх кутків зали в супроводі стукоту ложок об кераміку й сьорбання.

Симона відчуває, хоча й не може ясно усвідомити, що її охопило сум’яття, якого вона досі не знала, нервозність, яка бере початок у чомусь іншому, не лише емоційному, а й таємно сексуальному. Вона навіть струшує головою: ні. Й намагається зосередитись на тому, що відбувається довкола неї.

Вона дозволяє поглядові затриматись на цій залі, смугастій від струменів диму, що піднімаються з великих попільниць кольору меляси: здається, блакитний газ плаває у світлі, яке проникає через широкі вікна й на тлі якого видніються схилені над мисками силуети.

Вона змочує губи бульйоном, впізнає смак перевареної свинини й розм’яклої від довгого перебування в окропі моркви.

В ході дискусії, яку вона сприймає уривками, її очі призвичаюються до напівтемряви й вона все чіткіше бачить обличчя гостей, змушених слухати ці тиради.

— Ні, — продовжує ораторка, — обидва мають сексуальне походження. Це було дуже добре визначено в ході знаменитих дебатів у Берліні, які тривали сорок вісім годин. Вчений теолог Бру, матеріаліст, який підтримав постулат Робсона, професор з Оксфорда, розвиток постулату Палмером в Pagan Christ, розвиток постулату Шарденом у Франції, розвиток постулату Вайтейкером у Сполучених Штатах про те, що боги мають сексуальне походження. Вони стали астрономічними, підтвердження чого знаходимо в тезі католицького автора Фустеля де Куланьїса...

Чоловіки намагаються приховати відсутність інтересу і примиритися з нудьгою, що їх опосідає, викликаною повним нерозумінням виступу, який загрожує перерости у нескінченну проповідь. Що ж до жінок, то вони, здається, борються з утомою, спільною для всіх створінь, які погано харчуються, хоча в очах декого з них горять вогники, і Симоні подобається думати, що ці вогники властиві істотам, загартованим вічним насильством з боку чоловіків, батьків, кюре та інституцій, які змушують їх іти на поступки, а не виборювати свободи.

Ці дуже худі жінки прислухаються до закрутів думки пані Варйор, і навіть якщо й не розуміють сказаного, однак відчувають, що визвольна правда пробивається крізь паводок дивних слів і зникне у найпершу мить тиші.

— ...Ви ходите до церкви, ви бачите, як священник бере посудину в формі... якщо подивитися на сузір’я Діви, це називають чашею. У цю чашу він вставляє щось схоже на патика з діркою, туди й набирає воду. Потім цим патиком вас окроплює. Ви помітили, яка форма у патика?

Деякі чоловіки тихенько гигикають чи розважаються, повторюючи слова патик і чаша, цокаючи ложками об товстий фаянс. Жінки ж поводяться на диво стримано, дехто злегка киває головою, як і та, що механічно проводить тонкою долонею по чіпкій щітці волосся свого сина. Вона нахиляє голову, повертає до Симони гарне обличчя, прочищає горло й каже слабким голосом:

— Хлопці, вони нічого не хочуть чути, авжеж. Навіть сидячи на лавці під час проповіді, навіть у сповідальні. Тут хоч удають щось. Та, зрештою, саме ми з вами митимемо посуд після всього, навіть не сумнівайтеся.

Її сусідки злегка підсміюються, знову смиренно кивають головами. Зі свого боку Симона підсвідомо відзначає, що її співрозмовниця висловила приховане переконання у тому, що їй з її сестрами нема на кого розраховувати, особ­ливо на сторонніх з чужого кола, хіба що на себе самих.

Здається, що Ева Варйор не може зупинитися, наче дервіш у трансі, що страждає на маніакальне слововиверження:

— Постало питання, як ставитися до тіла Христа, щоб його не вбивати, ранити чи умертвляти. Вино — це не кров, а хліб — не тіло людської істоти, не її м’ясо. Але облиште прискіпуватися! Що таке тіло й кров? Матерія. Просто ковтаємо матерію, якою і є сперма.

Цього разу публіка заходиться голосним сміхом, з дещо грайливими протестами веселунів, які, за спостереженнями Симони, займають середину залу.

— Скажи це моїй жінці! — кидає один із них.

— А хто знає точно? — каже інший.

— Ага, розкажи їй, може, хоч якесь уявлення матиме, — кричить чоловік з ложкою в роті.

Доповідачці коштує зусиль завершити свій виступ, вона дякує слухачам і намагається не дивитись у бік столів під стіною, що їх займають її товариші по зброї. Перш ніж зійти зі скромного підвищення, вона проводить широкими долонями по своїй спідниці з необробленого полотна, наче намагається стерти зі стегон та колін якусь настирливу цятку. Відступає на три кроки назад, розвертається, спускається важкими кроками на дві сходинки вниз, підходить до невеличкої групки активістів, які мляво плещуть у долоні в очікуванні, поки мадам Варйор їх промине, щоб потім за її спиною обмінятися лукавими поглядами.

Один із них підводиться: худющий, з пальцями піаніста, але перевдягнений у робітника, — Симона може відрізнити справжнє від оманливого, — цідить своє імʼя голосом занадто грубим, як для своєї тендітної постави: Ернест Деспаті, — й відразу називає тему доповіді.

— «Злигодні робітників, жадібність фараонів», — кидає він у натовп безробітних, які пхають до рота останні шматки хліба, змоченого, як то кажуть, власною кров’ю.

Симона починає розмову з сусідками, які більше переймаються шлунками свого потомства, ніж теоріями, на які надихнув якийсь там Маркс і які невідомо звідки взялися; дехто з них просить чоловіків віддавати їм хоч би частину допомоги, наданої містом чи благодійниками з товариства «Сен-Венсен-де-Поль».

— А найгірші — кюре, — каже одна.

— Бо, коли до них звертаєшся, треба бути смиренною, — додає інша. — І то дуже, якщо хочеш, щоб він щось зробив для тебе.

— І не тільки.

Вони сміються, але недовго. Бо їхні тарілки, як і каструля, вже спорожніли і їхньою єдиною розрадою залишилося побазікати двадцять хвилин до завершення виступу.

Кілька стільців деруть ніжками по паркету, чоловіки встають із-за столів і йдуть до виходу, а деякі помахом руки наказують своїм жінкам іти за ними. Й ті підкоряються, розчаровані, що треба покидати тепле приміщення, аби потрапити на кухню без вугілля чи ще гірше — у спальню, після промови Еви Варйор, хоч і незрозумілої, але такої, яка точно розпалила їхніх самців.

Симона помічає й різницю у статусі організаторів залежно від статі: нечисленні жінки займаються корисними речами, поки месьє затято сперечаються, тримаючи в руці люльку або скручуючи цигарку.

Якийсь хлопчина спортивного вигляду відрізняється від ватаги дискутантів: трохи нахилився вперед, руки й ноги злегка зігнуті, наче він готується отримати серію ударів чи завдати їх комусь. Через розстебнуту майже білу сорочку видно майку, під якою виступають грудні м’язи і крізь яку пробивається кілька темних волосинок. Рукава засукані по лікті, руки явно накачані частими вправами, а тонка бавовняна тканина облягає біцепси й трицепси, гідні гімнаста. Плавний вигин стегон, ідеально опуклий зад, виточена, ніби з твердого каменю, шия, чудове густе волосся, що спадає наче потік чорної лави, — всі ці форми та їх розкішне поєднання, однак, не відволікають увагу від його привабливого обличчя.

Картину псує лише розплющений ніс.

Симона ловить себе на тому, що розглядає даний екземпляр зі значною часткою еротичного інтересу і не може себе в цьому винуватити.

Вона просто відчуває, що в ній відбувається трансформація, й шукає джерело метаморфоз. Звичайно, пригадує трагічну подію на вулиці Сен-Домінік, та пам’ять увесь час зачіпається, наче муслін за ожину, за слова, довірливо кинуті Беллою Ґордон після розмови в залі «Принц Артур»:

— Sometimes комуністи нічим не кращі за інших, комрад.

Вона згадує батька, як він сидить на стільці в кінці столу, а його руки, озброєні столовими приборами, лежать на заплямованій скатертині; цього Юпітера, який свердлить похмурим поглядом ту, яка перед Богом і людьми стала його служницею в радості, а особливо в горі; вона бачить цю бідну жінку, свою матір, яка погойдує стегнами представниці роду ссавців-виробників, уся спітніла, із занадто червоними щоками, і ставить між виделкою і ложкою, що їх тримає цей зразковий глава сім’ї, велику фаянсову миску, де плавають у брунатній рідині великий шматок мозкової кістки, великі кавалки м’яса, велика картоплина, шматки свинячої шкіри, чверть великої ріпи.

Наступна у вервечці знайомих сцен — роздача тарілок насамперед чоловікам підростаючого племені району Ошлаґа, найменший з яких у накрохмаленій піжамі, і двом старшим підліткам, які можуть ходити до школи — привілей, велику частку якого фінансує Симона і в якому їй було відмовлено, бо... просто такий порядок речей. Знову дивиться на них, на ці три відгалуження від господаря, ці три промахи, як знати: покритий шерстю прототип, найвредніший за всіх середульший й егоцентричніший за оригінал наймолодший, — вони кивають на знак згоди, коли оригінальний зразок лається на чужинців, метеків-псів і виступає проти засилля сатанинських євреїв, недолуго посилаючись на священника й письменника Ліонеля Ґру, замовчуючи при цьому справжню повагу каноніка до влади.

І саме в цю мить, коли Симона уявляє собі цю сцену, нишком поглядаючи, як то часто роблять чоловіки щодо неї, на гарного молодика у майже білій сорочці, до приміщення сміючись входить Джошуа Ґершман у супроводі двох незнайомців.

Вони беруть чашки, активістка наливає їм чаю, вони неуважно їй дякують, доливають молока, розмішують рідину ложкою, яку потім кидають на стіл, ні на секунду не замислюючись про плями, які одна з товаришок змушена буде відтирати.

І Симона відчуває щось таке, що вона може визначити тільки як внутрішній холод. Навіть гірше, хоча й не може чітко сформулювати; запитує себе, чи кохання, навіть таке, що тільки народжується, може розчинитись у становленні політичної свідомості.

Того ж ранку, після кількох годин відновлюючого сну, Джошуа доєднується до Чарльза й Ейджі на великій кухні на вулиці Сент-Фамій. Троє друзів балакають французькою, жуючи бублики і зварені круто яйця по двадцять три центи за дюжину в магазині «Тріфт». Розмова торкається багатьох тем, починаючи зі статті в The Alarm Clock, офіційному органі робітничого клубу «Маꥳлл». Текст стосується неприйнятних умов життя в притулку на вулиці Вітре.

— Щури, — каже Ейджі, пробігаючи очима рядки. — Таргани, майже голі чоловіки сидять на ліжках й виловлюють у спідній білизні всяких малих бестій, і це незважаючи на обробку одягу димом. Двері зачинені з двадцятої години, наче у в’язниці. А харчування! Годують двічі, менш як на дві тисячі калорій, і це при тому, що люди цілий день змушені бродити тротуарами, як улітку, так і взимку, а потрібно щонайменше вдвічі більше...

До запрошення, направленого Беніто Муссоліні від Анаклета Каліфу з Об’єднання робітничих клубів, яке вже готує демонстрацію на перше липня, додається стаття словацькою мовою в Robotnicke Slovo, періодичному виданні для пролетарів Торонта; Шарль повʼязує інформацію, зібрану тижневиком по краплинах, з десантами на приміщення, де, як підозрювали, проводилися збори комуністів, і на дружні друкарні, включно з «Червоною Трояндою» — «Red Rose» й газетним кіоском на вулиці Папіно; наприкінці Ейджі читає заяву, яка засуджує насильство групи студентів Університету Монреаля, вчинене щодо Альберта Сен-Мартена.

— Точно, — додає Джошуа, витираючи губи, — я йду в його Робітничий університет.

— І що ти там забув? Ти ж знаєш, він нас не любить.

Ґершман підводиться зі стільця, кидає серветку на стіл.

— Думаю, друзі, ми не можемо дозволити собі пересваритися між собою через клуби. У будь-якому разі, я піду туди в гарній компанії, а там на нас чекає боксер.

Він залишає їх трохи розгубленими, забирає Френка Бреслау в ресторані «Кармен Сільва», там же перетинається і з Фредом Роузом — у 1943 році він стане першим і єдиним вибраним депутатом — відвертим комуністом, — який зараз приєднується до них.

Вони прямують на вулицю Монкальм, номер 1408, заходять досередини, якась меґера, тримаючись за поручні свого балкона, проводжає їх лайкою, без сумніву, католичка до найглибших душевних закапелків.

Щойно вони входять, якась активістка простягає їм по чашці чаю. Їхні очі, ще не звиклі до освітлення в залі, сприймають все довкола наче спектакль у китайському театрі тіней. Джошуа не розрізняє жодного обличчя, але впізнає атлетичного складу силует, який наче виріс перед ним: до нього підходить Кід Леклер.

Він називає своє ім’я двом іншим, перш ніж підвести їх до невеличкої групки чоловіків, що теревенять за спорожнілою сценою. Поки Ернест Деспаті, прикутий до кафедри, робить неможливе, щоб загострити революційні апетити лінькуватих безробітних, він представляє їм сьогоднішніх ораторів: Леґо, Білодо, Бруйєта, Мендельссона, Ол-Десті, Ляруша і, махнувши рукою десь собі за плече, вказує на даму Варйор, «подругу Леа Робак», яка підходить до кожного товариша, щоб забрати миски й отримати два-три центи.

До них приєднується Лявуа зі своїм звичайним виглядом побитого собаки. Кід пропонує відразу йти в таємну кімнату, і Джошуа вже збирається попросити його трохи зачекати, бо раптом помічає Симону, яка стоїть біля столу, зайнятого жінками. Він дивується, що вона опинилась тут так рано, але пригадує, що швейні фабрики працюють не з повним завантаженням й відправляють людей додому якомога раніше, щоб зекономити на зарплаті.

Хоч вона й усміхається, проте видається йому іншою. З того місця, де стоїть, він може бачити її очі, блискучі й чорні, як вугілля, що підкорили його кілька днів тому, але цього разу мерехтливі, наче лискуча тканина, яку текстильники називають плісом. Її погляд став ніби непроникним, він охолоджує надії. А може, фантазми, які він підживлював щодо демуазель, втратили свою гостроту?

Вона простягає йому свою тверду долоню, потім знайомиться з іншими; а ті, схоже, не розуміють, як поводитись і тримати ту долоню, наче йдеться про якийсь зовсім невідомий інструмент, що тільки з’явився на ринку. Він відводить її вбік і починає вибачатися: на жаль, уже не йдеться про вечірній похід у кіно. Й відчуває легкий укол в серці, коли зауважує, що Симона сприймає це з полегшенням.

— Але у вас, — кидає вона, — не вийде так легко від мене відчепитись.

Він розуміє, що коли їхнє кохання, як йому здається, мертвонароджене, то їхнє товаришування якраз розвивається. Він запрошує її вдягнути пальто й слідувати за ними у місце, де ще й сам не бував і де готуються події вже зовсім незаконні, що зацікавило дівчину.

Невеличка група покидає Робітничий університет і, під керівництвом чарівного боксера, піднімається вулицею Монкальм, звертає ліворуч на Де Монтіні. Виходить, що Симона повертається назад, тільки вулицею, паралельною до Сент-Катрін.

У неї складається враження, що вона переживає ще раз той випадок, коли один із її братів, жертва нудьги, поставив диск на 78 обертів на грамофон у зворотному напрямку, і справжня пісня Ah! Qu’importe у виконанні Жана Картьє отримала сумне й жахливе звучання, і все через витівку хлопця, не здатного правильно запустити платівку.

Тут те саме, бо вулиця Де Монтіні, якщо порівняти з її сусідкою, досить жвавою комерційною артерією, зустрічає перехожих рядом наче виморочних фасадів, серед яких видніється кілька магазинів. Обстановка перед її очима швидко змінюється обабіч по ходу просування команди активістів, та вона здатна розпізнати справжню картину: вітрини, іноді порожні чи забиті дошками, від чого при світлі дня, що хилиться до вечора, стає моторошно; вивіс­ки досить точно відображають життя району.

Вона проходить повз щонайбільше дві м’ясні крамниці, навіть три, якщо рахувати ту, що зачинилася цього року і на якій досі висить вивіска «Roberge et Fils’ Viandes — Роберж і Сини, Мʼясо», кількох кравців і шевців, однакову кількість продовольчих магазинів і крамничок з тютюновими виробами й солодощами, кількох торговців вугіллям чи дровами, три маленькі ресторанчики, з яких один — бар, лимаря, дантиста, друкарню, майстерню літографії, «Девід Шоу кард», магазин дивних електроприладів, дві заправки, продавця шин, фабрику поршнів, автобусний вокзал і багато пралень з назвами, які видаються їй милозвучними: «Він Сін Лі», «Ішр Кін», «Сан Лі», «Ішт Йє», «Чон Дак» і «Китайська пральня Йї Лі».

Минає кілька закладів, про які до сьогодні лише чула: готель «Ляфайєт», відомий далеко не з кращого боку, штаб-квартиру студентів Університету Монреаля, яку всі пристойні дівчата повинні обминати, якщо хочуть дійти до вулиці Онтаріо без пригод, школи «Жанн-Манс» для дівчаток і «Сен-Жак» для хлопчиків, а ще церкву з такою самою назвою.

Вона помічає багатьох самотніх жінок, часто дуже худих; її увагу привертають організації, покликані допомагати паріям і соціальним вигнанцям: «Сад дитинства», сиротинець, яким опікуються сестри Провидіння, де також знаходять прихисток малюки — жертви поганого поводження, Інститут Брючезі, чиїм завданням є боротьба з туберкульозом, денний притулок для старих, виправний будинок для хлопців, зала ветеранів, школа для хворих на поліомієліт будь-якого віку, Католицьке товариство захисту й інформування, завданням якого є облік бідних та нужденних для Товариства «Сен-Венсен-де Поль», тобто весь набір організацій, на які косо дивляться у будь-якому районі.

Картину доповнюють кілька порожніх автомайстерень і особливо — жалюгідні квартири, двері яких оснащені дуже чистими вікнами, за якими чекають яскраво розфарбовані й занадто легко вдягнені мешканки.

Вітер стих, приємна мрячка освіжає шкіру на щоках. Симона, дівчина в гарному пальті, каучукових чобітках, у непромокальній шапочці, крокує тротуаром дещо віддалік від групи чоловіків у темному верхньому одязі, які здобрюють свої розмови реготом, серед якого лунає і кришталевий сміх гарного атлета, котрий іноді обертається й зад­кує зі жвавим і грайливим виразом обличчя.

І, звичайно, вся вулиця повниться різноманітними звуками, значно голоснішими: гуркотінням двигунів вантажівок, стукотом сабо й форканням запряжених у вози коней, десь грюкають двері, глухо човгають ноги по розмоклому снігу, якийсь нещасний безперервно бурчить за кілька кроків від притулку.

Симона потрапляє у невідомий їй всесвіт, бо її чуттєві сприйняття загострюються: звичайно, вона сприймає ті самі знаки, що й раніше, але розшифровує їх уже інакше, і протягом усього повільного просування до невідомого місця призначення вона впізнає народ, свій народ, приречений на забуття й мовчання, орди створінь з погаслими поглядами, чоловіків зі стиснутими кулаками, підлітків у взутті на м’якій підошві, виснажених дітей серед натовпу робітників, які говорять французькою по-монреальськи, з розкотистим r і сильними дифтонгами, а ще італійською, ірландською англійською, китайською, їдиш та іншими мовами Європи, розтерзаної й по шматочках зібраної тут і там по всьому місту.

І ці міські шепотіння — протилежні промовам отих пішоходів, що крокують перед нею і, як їй бачиться, намагаються вести її за собою, а ще захищати від вітру. Слова, які вони вигукують: свобода, повстання, бунт, — раптом видаються їй марними, бо вони, ці слова, здіймаються й ширяють над головами істот, яких би мали надихати, але зовсім їх не зачіпають. Тож Симона вирішує стати свідком своєї епохи, зробитись, якщо можливо, голосом безголосих створінь, у яких забрали їхню долю.

Район ковтає їх, і її охоплює враження, ніби вона втрапила у розділ із книги Діккенса, яку читала потай. Насправді вони входять у квартал «червоних ліхтарів», і скромні квартири, маленькі магазинчики району Сен-Жак поступово перетворюються на халупи, халабуди, діри, хижі, нетрі, лігва наркоторговців, азартні притони, підпільні наливайки, борделі й будинки розпусти, поки компанія наближається до бульвару Сен-Лоран.

Симона помічає, що будівлі стають менш стійкими, з обвислими фасадами, вивернутими нутрощами, з тріщинами у стінах, з яких відпала цегла, оголюючи пересохле дерево; а деякі навіть хитаються від вітру, і все заражено спорами грибка, і їй здається, що той грибок проникає у тіла стражденних.

Невеличка група під орудою Кіда звертає ліворуч на вулицю Буйон, туди, де, як грудка глини, прикрашена ніби побитим міллю капелюхом-двокуткою, знайшла притулок пральня Йї Лі із забраними решіткою вікнами, з яких пробивається слабеньке жовтаве світло, й димарем, який випльовує пару із запахом жавелевої води.

Джошуа Ґершманові, чия душа й досі не знайшла спокою після зустрічі з дівчиною, навіть мереживо на асфальті нагадує дороги у найбідніших районах України, незважаючи на те, що тут будівлі було зведено відносно недавно, після великої пожежі 1852 року. І все-таки деякі вже готові завалитись, а із вбиралень на задніх дворах, які мешканці називають нужниками, долинає нудотний запах, бо велика частина житла, збудованого до того, як відкрили бацилу холери, не має ні ванних кімнат, ні туалетів.

Тут вервечка рухається тихо, щоб не привертати уваги ні сутенерів, ані викидайлів, що стовбичать перед дверима гральних домів. Вони минають майстерню столяра, мініатюрний салон цирульника й перетинають вуличку, вкриту багном; за ними спостерігає мʼясник зі своєї кошерної крамниці, на перекошених дверях якої висить оголошення з номерами кімнат, до яких можна ввійти з двору.

Френк милується добре зробленим мансардним вікном, Джошуа помічає кілька елегантних завитків, що перегукуються з сільським довкіллям, а потім усі зупиняються перед будинком 1465, де розташовано щось на зразок покинутого магазину навпроти ресторану, що належить одному галичанину й зветься «Санок»[76], і підприємства з розливу «Орандж Поп».

Вони всі забираються на платформу — Кід, Джошуа, Френк, Фред Роуз, Симона, двоє невідомих і той же Лявуа в кінці групи, який кидає нервозні погляди на всі боки, — кількома сходинками до гарних різьблених кленових дверей з івритськими буквами, наче вогонь, який гасить бриз.

— Колись, — каже Фред Роуз, — тут була синагога, «Бейт Гамідраш Ец Хаїм». «Дерево життя»! Потім — угорський ресторан, який тримали словаки. А тепер, ну...

Незважаючи на приємну прохолоду, їх зустрічає запах цвілі й пилюки, що назбиралася за місяці, протягом яких приміщення стояло закинутим. Два квадратні столи глянцевого дерева з різьбленими ніжками, поспіхом поставлені під стіну, перш ніж вкрилися пилом; стільці з прямими спинками й плетеними сидіннями з тростини, якісь фігури на мозаїчному паркеті, де-не-де, наче виразками, вкритому шматками лінолеуму; брудна гіпсова ліпнина, на якій видно сліди колишнього декору, стеля у смугах тріщин: ось що залишилось від того, що було колись місцем для молитви, а потім святкування.

З-за перегородки визирає знайоме обличчя, й Симона з полегкістю впізнає Беллу Ґордон, яка енергійним помахом руки запрошує їх приєднатися до неї.

Кілька прилавків, широка порцелянова раковина з діркою для крана, смуги невикористаного металу, що в’юняться до прорізу у віконній фрамузі й ведуть до колишньої кухні. На тій самій фрамузі причеплено два однакові плакати: за винятком мови, збільшена копія листівок, що їх Кід показував учора Джошуа.

Белла потискає всім руки, називає товаришами, дихає на долоні й одягає рукавички, обіймає Симону, перш ніж поплескати її по плечу, і відразу веде їх углиб, на відкриту галерею, захаращену дошками й старими шинами, які тільки й чекають на сірника, щоб запалати й забрати з собою добру частину кварталу.

— Кіде, — каже вона до боксера, — ти прийшов саме вчасно, втрапив на велике відкриття. Будь першим!

Справді, посеред двору з незвичними кутами й укритого білим злежалим снігом двоє чоловіків із засуканими рукавами заганяють лопати у сніговий замет і, вперши руки в боки, якусь мить відпочивають, відхекуючись, наче тяглові воли.

Симона розуміє: вони щойно відкопали водонепроникний джутовий шар і тепер готуються витягти його з невеличкого кратера. Кід іде їм на допомогу й наказує приступати й подвоїти зусилля. Коли пакет визволили з крижаної схованки, він кладе його собі на спину й переносить досередини, при цьому гарчить усю дорогу, наче вепр.

Він іде до передньої кімнати, наближається до столу, повертається й повільно, з усією можливою делікатністю звільняється від свого вантажу. Розв’язує вузол-вісімку, який утримує мотузки, вичікує, наче не наважується торкатись священної речі. Джошуа наближається до згортка, відкидає смужку тканини й видихає довге задоволене «ох»: їхнім очам відкриваються стоси листівок, які чекають, поки їх роздаватимуть на правильних перехрестях.

— Аґенти антикомуністичних бригад були тут учора, — розказує Белла. — Сусіди їх упізнали. Вони єдині серед поліцейських, які потикаються сюди, крім тих, хто збирає тут те, що вони називають своїми комісійними. Я передбачала їхні відвідини, особливо тому, що вони щойно мене відпустили. Тож... отой сніг мав же послужити для чогось, хіба ні? Звичайно, вони трималися подалі від двору, боялися зіпсувати черевики: каучукова підошва мало від чого захищає. Тому вони нічого й не знайшли.

Звучать вибухи сміху в супроводі клубів пари: просто Еоли просто веселяться.

Після цього активісти починають рухатися швидше, розбирають пачки паперу і, не кажучи більше ні слова, поспішають до виходу.

Белла кладе долоню на плече Симони: рука така гаряча, що дівчина відчуває благодатну хвилю, яка пронизує шари тканини. Вони стоять обличчями одна до одної, й Симону дивує вираз ніжності на обличчі з не надто тонкими рисами, що, як їй здається, не можуть належати тридцятирічній особі. Белла якусь мить вагається, клацає язиком, забирає руку, риється в кишені жакета, перш ніж сказати своїм гарним низьким голосом:

— А ти змінилася, красунечко. Ти нагадуєш мені Жанну Корбен, справжню богиню. Нас познайомив Фред Роуз, – додає вона, вказуючи кивком підборіддя на чоловіка, про якого йдеться. Знаєш, завдяки їй я вивчила французьку, і нерви у неї були залізні. От тому її й направили в Тіммінс, якщо хочеш знати.

Симона дивиться широко відкритими очима на співрозмовницю, намагається знайти якісь приховані наміри, але та заливається сміхом, знизує плечима й робить крок до столу, тоді зупиняється:

— Ласкаво просимо на борт. І прошу, прийми пораду від товаришки, яка дещо бачила в житті: активізм і кохання — не найкраща суміш. Та ти й сама вже це запідозрила. Скажи-но, ти вмієш робити перев’язки?

Симона киває: так, звичайно, вона ходила на курси сімейної економіки, на яких викладали черниці, Белла підморгує їй, перш ніж прогриміти до Джошуа:

— О, товаришу, — каже вона англійською. — Ви з вашим другом саме вчасно: ми чекали на вас, щоб підготувати вам костюми покалічених.

Вона показує Френкові і Джошуа на невеличку деревʼяну коробку, з якої стирчать бинти, марлеві компреси, набір першої допомоги марки «Паранґон» і несесер із макіяжем: усе, що потрібно, щоб намалювати рани, почасти їх замас­кувати й прикрити перев’яззю.

Звичайно, цю містифікацію мали створити обидві жінки. Белла бере бинти й стає перед Бреслоу. Ґершмана ж довіряє своїй новій спільниці, разом зі щипцями, кольоровими олівцями й пудрою.

Джошуа й Симона розсовують кілька стільців, вибирають два з міцними сидіннями, ставлять біля одного зі столів, уже порожнього. Джошуа сідає, тримаючи дуже рівно спину, виставивши підборіддя, наче йому накладатимуть карнавальний грим, чим викликає смішки у свого товариша.

Вони усвідомлюють, що чуттєвий імпульс, який залишався з ними від минулої зустрічі, розвіявся, щоб поступитися місцем справжньому товариському почуттю. Навіть якщо їхня фізична тяга взаємна, якщо очі одного такої недосяжної глибини, що бентежать іншого, якщо правильні риси жінки магнетизують чоловіка, котрий сидить перед нею, — все це перетворилося тільки на тваринний атрибут, властивий одомашненим котам і минулим фліртам.

Більше того, якщо бути чесним самому з собою, Джошуа має визнати, що ця можлива пригода, і то недовга, була б лише приємною можливістю відволіктися. Що ж до Симони, то усвідомлення, що своєю закоханістю вона радше завдячувала якомусь таємному рефлексові, а не щирому потягу, диктує їй бути стриманою.

Вона тепер з кришталевою ясністю бачить атавістичний характер цього поштовху, що примушує жінку триматися за чоловіка як за єдиний наявний у неї, представниці слабкої статі, засіб емансипації, — так, як потопельник, сповнений прагнення вижити, хапається за буй.

Вона згадує мадам Варйор, косі погляди, якими нагороджували мадам її ж товариші, і її серце заходиться, сповнюється терпимості і викликає на обличчі м’яку усмішку.

Симона майже чує уривки з її доповіді, яка хоч і не засуджувала, чесно кажучи, оте ковзання від однієї підпорядкованості до іншої, хоч би й освяченої, – але своїми роздумами висвітлила безупинну зміну закликів до покори, незалежно від догм, релігійних чи ні. На чолі її списку всіх несправедливостей стоїть розподіл ролей, заснований на дотриманні звичаїв з далекого минулого, які протягом століть змінили необхідність свого існування на езотеричну неспростовність, що є типовим для незрозумілих кодів. Таке боягузтво, думає дівчина, не є чимось винятковим лише для тих, хто тішить себе сутаною: воно зустрічається у будь-яких фанатиків, включно з атеїстами.

Не звертаючи ні на що уваги, дві самозвані медсестри активно працюють, тут перев’язують долоню, там малюють синець, перемотують голову марлею, наче надають допомогу Ісусові Христу, з якого зняли вінець, оточені майже врочистою тишею, спокоєм, що переривається лише кількома далекими криками, перестуком трамваю, який звертає на бульвар Сен-Лоран, і різними за тональніс­тю звуками пари клаксонів. Симоні подобається думати, що вона відтворює на цих щоках, цьому лобі і цьому носі такі самі рани, які час від часу з’являються на обличчях деяких її посестер по фабриці, котрі пробували чинити спротив своїм чоловікам.

Белла глибоко зітхає, важко падає на стілець, наче змучена непосильною роботою, оглядає своє творіння — Френка Бреслоу, який перетворився на побитого героя, й оголошує справу зробленою, перш ніж сховати пінцети й тонку тканину назад до скриньки. Вона підводиться, вигинається, тримаючи долоні на стегнах.

— Ну, ось! — проказує, збираючи матеріали. — Присягатимемося тепер, що Геррі Дейвіс і вся його злодійська братія переламали вам кістки. Але цього буде не досить, щоб переконати всіх. У мене є дівчата, які від завтра телефонуватимуть начальству, щоб поскаржитися на побиття. А інші, коли прийдуть на фабрику, вдягнуть чорні пов’язки на вашу честь. Ви найкращі з усіх мучеників, яких я знала.

Вона кладе руку на плече Симони, легенько щипає, наче хоче додати їй рішучості, і зникає в іншій кімнаті, щоб поскидати свої речі в шухляду.

Симона підводиться, проводить руками по спідниці, перш ніж повідомити, що йде. Джошуа теж устає зі стільця й бере шапку.

— Я проведу вас, хоча б до зупинки, — додає після того, як відчуває, що йому відмовлять. — Ви — молода жінка, дуже сильна, та вже пізно, щоб гуляти підсліпуватими вулицями.

Симона пирскає, насамперед через прикметник, узятий, безсумнівно, з якогось старого роману, що його Ґерш­ман вимовив як міг, тобто дуже погано, водночас підкреслюючи свою недолугість як імовірного захисника. Та вона погоджується від щирого серця — звичайно, з почуття товариськості, але водночас розуміє, що їм треба поговорити: про невдачу кохання й народження дружби.