Мамонт

Книга остання

Божевільні сніжинки пурхали цілу ніч, як комахи в трансі навколо маяка, то підносячись угору, то падаючи, підхоплені таким холодним вітром, що його запросто можна було б назвати металевим.

На тротуарах спокійних вулиць назбирався тонкий шар снігу, що іскриться під променями нового сонця. Але біля дверей Вільяма Рея, фахівця з похоронних послуг, шосе вже розчистили добровольці Об’єднаного фронту безробітних, а заодно й розгребли нешироку стрічку доріжки для пішоходів, таку вузеньку й захаращену ґанками, що у будь-якому разі користуватися нею ніхто не може, крім дітей, які бігають там підтюпцем.

Всередині панує ажіотаж, властивий ярмарковим святам, та хвилювання зростає в міру того, як наближається час приходу першого відвідувача, котрий прийде попрощатися з тілом Микити у костюмі, купити який у нього при житті ніколи не вистачило б коштів, або ж задовольнити цікавість, підтримувану тижнем чуток у газетах.

Радіоточка, майже нова, марки «Зеніт», оснащена циклопічним карданом, передає суботню програму CFCF, 130 кілогерц, Органна Рапсодія, та жваві дискусії топлять музичний політ у магмі з вигуків та глухого бурчання.

Присутні, звичайно, говорять про несподіване повернення зимових холодів — ніколи такого не було, й от знову, — про землетрус у Каліфорнії, тривожні новини з Німеччини й Австрії, про ту частину Китаю, яку захопили японці, про вчорашні й сьогоднішні вранішні проповіді у деяких синагогах.

«Німеччина має право сама регулювати своє політичне життя, та якщо правління Гітлера виллється у небезпеку для євреїв, якщо влада наці означає політику примітивного антисемітизму, то ми, євреї, не будемо мовчати. Й чітка громадська думка неєврейського світу засудить таку реакційну поведінку».

Але насамперед обговорюють справу Зінчука. Тож один товариш детально описує зустріч судді Моріса Тетро й адвоката Ґарбера у присутності такого собі Жозефа Бетула, столяра з його країни походження, нібито його товариша по зброї, на якій ішлося про можливе звинувачення аґента Зутто.

— І суддя послав їх, — кидає він, шкрябаючи носа.

Далі говорять про упередженість деяких газет, що повідомляють про можливі майбутні безпорядки у районі з боку радикальних елементів, про виступ муніципального радника, ешевена[77] Ектора Дюпюї, який описує в газеті те, як комуністи схопилися за цей сумний випадок, і звинувачує їх у використанні особи Зінчука для того, щоб привернути до себе увагу, ні більше — ні менше.

Зрештою, багато кого тривожить присутність у натовпі офіцерів у цивільному.

— І до того ж, — додає Джошуа, струшуючи люльку вільною рукою, — поліція попросила нас почати ходу о 9:30 замість опівдні. Хай помріють! Усі права на нашому боці.

Белла Ґордон, надзвичайно елеґантна у довгій чорній сукні, попри сутулі плечі й відсутність прикрас, вривається до кімнати, тягнучи за руку бальзамувальника.

— Ну, скористайся можливістю, щоб заспокоїти людину, до якої посеред ночі навідалися два мастифи.

І справді, обличчя Вільяма Рея набуло такого самого відтінку, як у його звичайних клієнтів, а під його котячими очима з’явилися майже фіолетові кола.

— Не переймайся, шефе, — каже Кід Леклер, чий лоб і досі мокрий від поту після відкидання снігу з невеличкої вулички Аркад. — У тих свиней коротка пам’ять і мізки плавають у розсолі. Ну, й боротися вони хочуть з нами, а не з тобою.

Орган змовк. Натомість чути пищання сирени, провісниці передачі «Cheerio», що транслюється з Нью-Йорка; її ведучий, Чарльз Келлоґ Філд, готується представити кілька натхненних текстів, пісеньок і власних віршів домогосподаркам усього континенту.

Церемоніймейстер відразу вимикає «Зеніт», який висить біля вхідних дверей. Жовте око гасне.

В будь-якому разі, наближається час приймати перших відвідувачів. Вільям Рей відкриває мелодіум, який тихенько чекає в кімнаті; неспішно, врочистим кроком прямує до катафалка і повільно піднімає віко труни, щоб продемонструвати, як сам каже, свій шедевр, а тоді йде назад, щоб стати біля інструмента.

Бідний Микита, здається, спить в оточенні ангелів, незважаючи на те, що піджак і сорочка явно тіснуваті для особи його габаритів. Хоча на ньому лише чверть штанів, тобто лише передня частина того, що мало би бути твідовими панталонами, але нікому не слід про те знати, окрім бальзамувальника, який нерухомо чекає, тримаючи напоготові свої довгі пальці біля клавіатури, поки його співробітник, шатен у підігнаному костюмі, приймає перших гостей.

Хлопчина щойно відчинив двері й відразу поділився своїм здивуванням з Беллою: цікаві й активісти вже вишикувалися перед похоронним салоном, а діти трусяться від холоду на капоті й крилах катафалка.

Відразу ж Кід з кількома здорованями стають обабіч входу і, як горили з нелегальних барів «спікізі», щільною вервечкою впускають однорідний натовп, що складається з безробітних та робітників (дехто прийшов з акордеоном чи й зі скрипкою), Матінок Кураж і занадто блідих дітей.

Довжелезна стрічка нещастя далі рухається в бік закатованого, ніби аортою тече сіра кров, прикрашена охрою, чорним, зеленим, трохи білого; на мить зупиняється, продовжує рух і поспішає у шлуночок, відкритий з боку колишньої конюшні, туди, де на людей чекає миска гарячого супу, а що ж іще? Й оголошення про смерть, яке вінчає фото Микити, взяте з його паспорта.

Його можна впізнати, особливо його слов’янську зо­внішність, таку сумну на цій світлині, на якій він усміхається, й очі наївної дитини, але викликає здивування зачіска — «а він посвітлішав, бачу» — і кволість, незважаючи на прекрасну роботу бальзамувальника, м’язів його обличчя, що з’явилася за якихось шість років; на обличчі ще зберігаються наліт колишнього благородства й анемічність — явно від років важкої праці та постійного споживання страв, багатих на жир, але бідних на поживні речовини.

Присутній тут Фред Роуз потискає публіці руки, але значно менше, ніж ешевен Шуберт, який прийшов попрощатися з тим, хто кілька днів тому просив у нього поради й підтримки. Заходить молодик, років до тридцяти, тендітної зовнішності, з тоненькими вусами щіточкою. Його пальці вкриті кіптявою. Ні з ким не вітаючись, ніби хоче залишитися непоміченим, він обирає стілець, на якому і вмощується зі своїм альбомом для замальовок: це Луї Мульшток, художник з вулиці Сен-Домінік.

Зі свого боку Джошуа, замотаний у пов’язки, і Белла кидають стурбовані погляди на натовп, їхню нервозність розвіює поява Симони.

Дівчина, яку помітив і швидко провів повз натовп Кід, ступає на вже брудний паркет, і погляди присутніх на мить звертаються до неї, наче притягнуті магнітом. На ній довге драпове з начосом пальто, сіре, приталене, яке їй добре пасує, застебнуте на два металеві ґудзики, прикрашене круглим хутряним коміром і таким самим хутром на вилогах вище ліктів.

Присутні, не знайомі з новоприбулою і її талантами швачки, ніяково замовкають, навіть дещо вороже, не в змозі вирішити, чи вони нею захоплюються, чи заздрять, а чи засуджують таку елеґантність у районі знедолених і виключених із соціуму. Але рукавички й чобітки на ній такі самі, як одягають до церкви чи храму ті, хто більшу частину дня проводить за промисловими машинами.

Вона вирішила вдягнути гарненький берет із велюру піке з тонкою вуаллю й помпоном, який прикриває волосся, наче виточене з важкої деревини. А коли вона розстібається і стає видно її вовняну сукню баклажанного кольору, схожого на початок серпневої ночі; коли дозволяє розширеному в талії корсажеві, прикрашеному широкою, майже чорною креповою краваткою, опасти вниз, тут і там чути зітхання полегкості, схвалення, а то й раптової закоханості.

Вона цілує в щоку Беллу, шепоче їй на вухо дружні слова. Фред Роуз, Шуберт і ще кілька присутніх висловлюють їй своє захоплення, полонені шармом цієї юної незнайомки. Потім вона простягає руку Джошуа, підсміюючись із незграбності вдаваного каліки.

Вона знову дякує йому за те, що провів її до трамвайної зупинки, запевняє, що протягом поїздки до Ошлаґа все було добре, що вона рада була пройтися під Портовим мостом, бо краще познайомилася з районом Сент-Марі, де ніколи раніше не бувала, з його численними дзвіницями й невеличким круглим шматочком землі за островом Сент-Елен, що його називають Ронд, — на збудженій, наче від бурі, річці.

І якщо її щоки набули яскраво-рожевого кольору, а її рухи, сповнені енергії, стали майже поривчастими, то причиною цього були не лише сніжинки й холодне повітря.

Вчора ввечері їй довелось зіткнутися з гнівом батька, котрий вибухнув, коли побачив, як вона зайшла на кухню, вдягнута, як він висловився, наче простолюдинка. Всіляко обзивав її, наказав виправитися й одягатись, як личить дівчині з гарної сімʼї, пообіцяв, що влаштує їй пекло, закликав у свідки Ґемму й синів, все більше розпалювався, але марно: вона зі знудженим виглядом лише нахмурила брови у відповідь на всі його погрози, наче їй докучала набридлива зла муха.

Симона підійшла до матері, яка поралася біля плити з опущеними плечима, наче протистояла натискові хуртовини, й підбадьорила її легенькими обіймами, бо розуміла, що хазяїн змусить її дорого заплатити за те, в чому він вбачає змову. Вона повідомила, що начальство дало їм усім вихідний і вона піде на похорон друга.

— Ні! — вигукнув він, пожбуривши прибори в тарілку. — Я знаю, куди тебе понесе, й забороняю тобі з’являтися поблизу тої псячої зали.

Тоді вона повернулася до нього, спокійно, розслаблено й майже велично, випромінюючи холодну впевненість, і відповіла, й навіть питання не виникло, звідки в неї така хоробрість; але, поки слова вистрілювали з її губ, вона ясно розуміла їх справедливість:

— Я не до тебе звертаюсь, а до твоєї рабині.

Він схопився своїми великими, зарослими аж до пальців руками за стіл, з обох боків від тарілки з купленою десь далеко тріскою, випрямився, з виразом розлюченого самця втупився в очі Симони, без сумніву, готовий пустити в хід кулаки, та вона обеззброїла його: підійшла, стала перед ним і, майже не схиляючи голови, витримала його погляд, ні разу не кліпнувши.

Його щелепи аж звело від оскаженіння, і він процідив крізь зуби, що вижене її геть. Вона всміхнулася: валізи вже чекали в її кімнаті. І Ґемма розридалася.

Симона дійшла до зупинки таксі на вулиці Онтаріо, поїхала до своєї подруги Оділь на вулицю Арбур, щоб провести там першу ніч, протягом якої вона могла лише мріяти про сон.

Рано-вранці, після того, як швидко проковтнула гречані млинці матінки Ґоден зі шматочком масла й малясом, вона вдяглася в усе найкраще, перш ніж побігти до кінцевої зупинки Арбур, запаморочена від збудження й похмурих переживань, готова поставити все — тіло, душу, бажання й невеличкі статки — на непередбачуване майбутнє.

Стоячи біля тіла, вона нарешті дає волю почуттям, думає про Ґемму, прикуту до своєї плити, до своєї праски, до своєї любові до синів; їй безмежно шкода молодих швачок, котрі іноді, коли їх долає втома, здається, борються з оглушливими машинами, які ковтають метри й метри тканини; на неї знову сходить лють, яка охопила її під час слідчих дій коронера, відраза до Вілброда Рондо, підлабузника-комівояжера та йому подібних, роздратування представницями примхливої буржуазії, які милуються собою перед дзеркалом бутика готового одягу Роуз.

І їй видається гарним оцей Микита Зінчук, Польський Мамонт, убитий, коли намагався відстояти єдиний уламок гідності, що йому ще залишався: забиту ганчір’ям валізу.

Вона витирає очі, приєднується до Белли, котра дає їй стосик листівок із зображенням померлого, які вона роздаватиме чоловікам, жінкам, дітям, що чекають перед невеличкою будівлею на вулиці Аркад, звідки до них долітають уривки розмов, жалобної музики і клезмерських мелодій, усе впереміш.

У місті змовкли дзвони. Опівдні.

Небо синіє монреальською синявою: тонке полотно чис­того азуру, яке світлішає на кінцях — там, де багатокутні хмарини у формі Скелястих гір, наче вирізані з лілового паперу, набувають кольору цвітної капусти.

Щодо сонця, то воно яскраво-жовте, змушує верещати дітей і надає оксамитовості кольорам: коричневий стає жовтогарячим, зелений набуває відтінку свіжого листя, чорний глибшає, червоний стає різким, а білий сліпить.

На вулиці Аркад, по якій заледве може просунутись катафалк, людям важко пробиратися, бо їх там як оселедців у бочці; вони не зважають на заклики відійти до вулиці Пайн, щоб дозволити великим автомобілям проїхати й дати змогу рухатися похоронному кортежу.

Автомобіль повільно їде двома смугами вулиці, звертає на вулицю Жанн Мансе до вулиці Шербрук, там він зробить коротку зупинку, перш ніж рушити далеко-далеко, аж до кладовища Лейквʼю у селі Пуант-Клер, де Микиту Зінчука й поховають.

У строкатому натовпі просто цікаві йдуть пліч-о-пліч з комуністичними активістами, які тримають чорно-червоні банери: на одному — засудження злочину, що його скоїв Джіанні Зутто, інший волає про жертв боротьби, а третій вимагає справедливості, — і штук п’ятдесят плакатів, на яких написано одне чи два слова зі знаком оклику: «Революція!», «Клятий капіталізм!», «Робітники!», «Страйк!», «Безробітні!», «Рівноправ’я!».

З усієї цієї людської магми, що тече до пагорба Барон, натреноване око може легко вирізнити поліцейських у цивільному, вдягнутих в однакові картаті пальта й циліндри. І їх тут багато — тих, хто пильнує мерзенне стадо, різко відганяючи лівою рукою роззяв, тримаючи праву в теплі під ґабардином, погладжуючи там палиці з дуба чи шкіри.

Один присутній журналіст оцінює кількість присутніх десь у п’ятнадцять тисяч: натовп, який вирує довкола довгого чорно-синього «кадилака» з креповими фіранками на вікнах і хмаринками від дихання вгорі, які раптом зносить порив вітру.

Те, що задумувалось як урочиста хода, раптом набуває рис свята: розпашілі від випивки чоловіки, арфіст з єврейською ґімбардою, акордеоніст, шотландець з товстими вусами, озброєний волинкою, скрипаль, вундеркінд з кларнетом, жінки, які наспівують чи пританцьовують, залегко вдягнені як для сильного холоду; серед них і ця дівчина з волоссям, освітленим перекисом водню, в дірявій шалі, яка вдає веселу, це Анні Гаґс, яка пришла попрощатися з клієнтом і, хтозна, може, знайти іншого.

Водночас ритмічні рухи обірванців та їхні порожевілі щоки приховують майже відчутний на дотик глухий гнів. Справді, між тремоло вистрелюють лайливі вигуки, а коли з’являються два аґенти на мотоциклетах, які зазвичай керують рухом транспорту, схоже, що навіть із самої труни вихлюпується хвиля роздратування. Маленькі двигуни чмихають, лунає кілька нажаханих криків, і тут, очевидно, поліцейські отримують наказ, дістають свої чорні кийки та нагайки й кидаються в атаку на ворога, тобто на плебс.

Вони б’ють, б’ють, знову б’ють, цілять навмання, не дивляться, кому дістаються удари, не розраховують силу самих ударів. Дві нажахані жінки стоять на перехресті вулиць, стримуючи малюка. Один з аґентів підходить ззаду, дає одній із них такого штурхана, що вона пролітає шість дюймів уперед. Вона розлючено обертається, криє його лайкою, простягає руку до дитини, та поліцейський завдає удару, від якого хлопчик з криком залітає в намет. Що ж до іншої жінки, то вона дістала удар кийком у живіт і не може дихати.

На журналіста ж, який робив нотатки у блокноті, наскакують констеблі Леблан і Дешам. Вони безцеремонно б’ють його в обличчя, незважаючи на підписану особис­то директором Дюшеном перепустку, яку той показує, й відмовляються повідомити свої матрикули, перш ніж зламати йому вилицю.

Чоловіки, здебільшого в картатому одязі, видирають плакати з рук тих, кого пізніше назвуть бунтівниками, в тому числі й написане каліграфічно гасло, де згадується про долю Ніколя Сакко й Бартоломео Ванцетті[78]. Тепер удари сипляться градом, кров цебенить, ніхто не наважується протиставити себе представникам сил правопорядку, до яких приєдналася кінна поліція, що гарцює вулицею й роздає направо й наліво удари батогами.

Симона, сидячи в похоронному катафалку, разом із Джошуа й Фредом Роузом, дивиться на розправу, паралізована побаченим. Скрикує, коли бачить Беллу Ґордон, яка намагається дістатись автомобіля, відбиваючи однією рукою здійняту для удару нагайку.

Перед автомобілем з’являється кінь, водій не вагаючись б’є по гальмах, Симона відчиняє дверцята, стрибає на асфальт, робить крок, хапає Беллу за пальто, підтягує й штовхає на сидіння. Чоловік піднімає зброю, готовий кинутись на дівчину, але зупиняється, збентежений непокірним поглядом Симони: боягуз і є боягуз, якою б не була його роль. Не відводячи від нього погляду, вона задкує, задкує й опиняється в теплі катафалка.

За якусь хвилину вулиця Жанн Манс майже порожніє, залишається лише сміття, кілька плям крові, блювота. Поліцейський на мотоциклі займає місце біля катафалка й робить знак водієві продовжувати рух і слідувати за ним. У своє дзеркало заднього огляду він, однак, може бачити поліцейських, які накидаються на Філіппа Купера, хлопця років двадцяти, якого вони, безперечно, затримають, звинувачуючи у порушенні спокою.

Лише перетнувши вулицю Шютер, яку скоро перейменують в Ейлмер, фургон може набрати швидкість і рушити на захід, щоб дістатися місця, яке ще довго буде вважатися на острові Монреаль сільською місцевістю.

Спокій відновлено, активісти збираються в залі «Принц Артур», де на них чекає трохи тепла й багато гарячих дискусій багатьма мовами, здебільшого не зрозумілих присутнім там поліцейським інформаторам.

У багатьох, включно з жінками й людьми похилого віку, — синці, що свідчать про сильну любов сил правопорядку. Однак тут панує святковий дух, безперечно, підживлюваний пляшками, які переходять із рук в руки і вміст яких — женьєвр[79], горілка, житнє віскі, гаряче вино — запалює щоки.

Післяобідньої пори Белла, Симона, Фред Роуз, Френк Бреслау і Джошуа зʼявляються тут майже тріумфально, і дехто робить помилковий висновок про те, що перев’язки на обох чоловіках — результат сьогоднішніх подій.

Фред Роуз виходить на естраду, бере мікрофон і розповідає про церемонію поховання. Похорон Микити Зінчука був швидким і був би ще коротшим, якби не відспівування польським священником, якого направили туди від церк­ви Святого Миколая; церемонію тримали в таємниці як одні — вороги комуністів, так і інші — ті, хто не сприймає релігійних культів і є тільки революціонерами.

В наступні дні ряду редакційних статей і політичних та релігійних промов, здебільшого провладних, вдається приглушити назрівання протестів. Було чути й незгодні голоси, що належали відомим марксистам і ешевенові Шуберту, кільком рабинам і міністрам-протестувальникам, таким як преподобний Девід МакЛеннан, пастор Об’єднаної церкви Еммануїла, який охарактеризував поліцейську жорстокість як небританську і нехристиянську.

Звичайно, проводилося розслідування, та знов у діях сил правопорядку не знайшли жодної провини; Робітнича партія Канади організувала конференцію в готелі «Мон-Руаяль», на якій було прийнято резолюцію, підписану її керівництвом, з вимогою зустрічі з виконавчим комітетом міста Монреаль, яку потім оголосили непри­йнятною.

Однак Белла Ґордон у супроводі кількох колег, серед яких була й елеґантно вдягнена молода жінка, яка говорила прекрасною французькою, завдяки підтримці ліберальних депутатів Пітера Берковича і Джозефа Коена, мала зустріч з Луї-Александром Ташро за зачиненими дверима в його офісі в Монреалі, в ході якої премʼєр-міністр їх мовчки вислухав, перш ніж виставити з будівлі всю її банду. З тієї зустрічі походить відомий вислів: «Чужинці, які не люблять дихати канадським повітрям, можуть просто повернутись у свої країни».

З оголошенням війни й покращенням економічних умов сама історія проковтнула, перетравила або просто стерла більшість акторів цієї трагедії. Джошуа Ґершман продовжив боротьбу в Торонто, ледве уникнув вʼязниці; Фреда Роуза вибрали депутатом від комуністів, а потім кинули до вʼязниці як шпигуна; Белла Ґордон просто зникла, не лишивши по собі жодного сліду, хіба що за винятком деяких речей, що їх продали з аукціону в місті Шербрук у 60-х роках і чиєю власницею була пані з тим самим ім’ям — та, яка ще дитиною, в 1911 році, отримала приз за свої мережива: стіл, подушечку для шпильок і салонні подушки; Вадартріки ніколи не спливали на поверхню після їх відсилки; Бреслау, Робін, Леклер, Брусіловскі коли б ніколи не існували, то нічого не змінилось би; ліберал Луї-Александр Ташро піде у відставку три роки потому, звинувачений у корупції Морісом Дюплессі; Майкл Ґарбер здасть свої справи до архіву, як канадські, так і квебекські; поліцейський Зутто піде на пенсію після війни, уникнувши долі тих, хто співчував фашистам своєю славною службою. Що ж до Симони Беланже, то вона так і живе в уяві письменника.

На кладовищі Лейквʼю лежить Микита Зінчук, секція F, ряд 21, місце 5. У реєстраційному записі є нотатка: «Застрелений у спину полісменом». Невеличка табличка вказує на місце, де саме спочиває нещасний чоловік, але його імʼя з роками стерлося.