Мамонт

Третя книга

У гарній будівлі на вулиці Сен-Венсен, що прихилилася до нового Палацу правосуддя, розташовуються численні офіси, великий конференц-зал, а в підвалі — морг міста Монреаль. До 1925 року тут містилося багато установ та відомих підприємств, починаючи з готелю «Рішельє», кількох адвокатських контор та офісів детективів провінційного уряду й газети Le Devoir.

Результати розслідування заступника коронера заслуховуються у Монреалі на восьмий день березня тисяча дев’ятсот тридцять третього року на першому поверсі.

Пʼєр Робітай — пухкий чоловічок з дитячим обличчям, незважаючи на щітку густих чорних вусів, срібне пенсне й посивілі скроні. Лікар, як і його батько, — войовничий ліберал і мер Сен-Ремі-де-Неппервілль, коронер Монреаля й протеже прем’єр-міністра Ташро.

У цього лицаря Колумба[63], гордого тим, що має сімох дітей, затятого мисливця і рибалки, який отримав ще й підготовку агронома в Ґелфі, й друга ще одного провінційного начальника, Брейкена з Манітоби, після короткого перебування в Монреальському університеті залишились надзвичайно погані спогади про цю канадську метрополію. «Багато чужинців, недостатньо корів», — якось кинув він на одному зі свят.

Живе він у гарному будинку у вікторіанському стилі, насправді ж — у великій фортеці, в невеличкому містечку, одна з вулиць якого, на жаль, безлика, що впирається в пожежну станцію і лежить на відстані помаху кропила від церкви, носить його ім’я.

Його безтурботний вигляд, майже радісний, — лише фасад для бентежної й злостивої душі, яка не терпить, коли їй суперечать. Бо він насамперед акушер.

Плавною ходою він рухається до сходів, якими спускається з несподіваною для його статури спритністю. Морщиться, коли охоронець відчиняє двері, які ведуть у морг. Цей трупний запах, змішаний з випарами ефіру й спирту, йому неприємний, йому, лікареві-акушеру.

Посеред зали шість членів журі стоять струнко, пальці схрещені за спиною, без сумніву передбачаючи те, що буде далі. Розаріо Фонтен наближається, простягає руку коронерові, трусить її довше, ніж необхідно, поки неприємне скрипіння нош на коліщатах не вказує на неминуче прибуття трупа.

Молодий і стрункий Ґустав Лефевр, службовець; худий як цвях Жозеф Фобер, бакалійник із вулиці Сен-Анрі; Ернест Шампань у костюмі на замовлення, бухгалтер з Утремона; лисий і спітнілий, попри свіжий вигляд, Дьюї Пакетт, водій, що живе на вулиці Ейлвін; червоний, як і його ромштекс, Назер Пуарʼє, м’ясник з вулиці Жанне-Манс; і другий бакалійник — Роан Арель, іще виснаженіший за свого колегу, роблять глибокий вдих, поки Жан-Марі Руссель стягує простирадло й відкриває обличчя Микити Зінчука, на якому відсутній хоч якийсь вираз.

Всі ці чоловіки, за винятком Пуарʼє, вперше стикаються з насильницькою смертю.

— Якщо журі бажає, можемо перевернути тіло, щоб подивитися на рану.

Як судмедексперт і передбачав, усі шість активно замотали головами. Жоден з шістьох не наважився щось запитати, всі покидають залу в супроводі охоронця, блідіші, ніж тоді, коли заходили.

Що ж до лікаря Робітайя, то його обличчя зовсім не змінило кольору, бо він звичний до акушерських залів і породіль, які кричать від болю. Крім того, він бував свідком народження мертвих дітей, особливо у сім’ях бідноти. А ще він відчуває певну шанобливість до померлих і свого роду захоплення жахливою тишею, яка їх огортає і з них же й виходить, як дорога серцю спірита невидима ектоплазма.

Щойно тіло Микити Зінчука зникло разом зі співробітником і двері за ними зачинилися, судмедексперт просто втупився в того, хто стояв перед ним, поглядом, який нічого не виражав.

Вони одне одного не люблять.

Насправді коронера з’їдають ревнощі до того, кого він називає Сміттярем. А ще Розаріо Фонтен, цей онук селюка, цей син садівника й секретарки-скарбника з Ружмона, дозволяє собі міряти поглядом дрібної душі того, хто вкритий, наче бронею, дипломами найкращих закладів Європи, увінчаних славою: капітана-екзаменатора призовників, офіцера-медика 10-го канадського Батальйону, тобто далекого від поля бою, протеже Вілфріда Делорма, засновника Інституту судмедекспертизи, члена того й сього — Британської Медичної асоціації, Товариства судової медицини Франції, Національної стрілецької асоціації Америки...

Обтяжливий фактор: негідник одружений з монреальською красунею, яка сама походить з клану торговців шкурами, жінкою надзвичайно блискучою, яку він тягає з собою з Лондона до Парижа по нікому не потрібних конгресах, занадто зайнятий, щоб докласти зусиль і наробити дітей, а найгірше — байдужий до політики, як заявив одному журналістові, який поспішив узяти інтерв’ю у висхідної зірки монреальської науки.

— Це той предмет, від якого мені стає ще нудніше, ніж від безконечних патріотичних парадів.

Хоча є деталь, завдяки якій він заслуговує на певну, середню й тимчасову, прихильність: чоловік неперевершено вправляється з вудкою, це єдина, на його думку, тема розмови.

— Ну і?

Лікар Фонтен знизує плечами, не стираючи з обличчя зневажливого виразу, що надає йому незбагненного вигляду бассет-гаунда, який чекає на свою кістку. Він бере два великі аркуші з плямами вуглецю, простягає їх коронерові, чекає, стежить за двома зіницями, що синхронно ковзають по тексту.

— Ніякого алкоголю?

— Ані краплі, друже. Між іншим, його печінка, звідки ми й витягли кулю, могла б належати зразковій матері сімейства, окрім хіба що її розміру.

Співрозмовник кривиться, роздратований зауваженням, бо починає підозрювати свого підлеглого в нешаноб­ливому ставленні. Потім шепоче:

— У спину.

— Прямо.

— Прикро.

— Особливо жертві, я б сказав.

Пʼєр Робітай смокче себе за щоку зсередини, наче може зробити так, щоб неприємне зауваження розчинилося. Випльовує тихе «дякую» і, вдаючи, що читає далі, виходить з кімнати.

Доктор Фонтен усміхається, руки схрещені, він явно задоволений.

Над містом дме сильний вітер, здіймає з тротуарів і несе сніг, такий дрібний, такий крижаний, що коле очі, наче малесенькі кришталики солі. Сонце з натугою пробивається крізь покрив хмар, розкинутий над Монреалем: здається, він, завмерлий і розмитий, чекає, щоб закінчився поганий день, холодний і темний.

Незважаючи на несприятливу погоду, Симона вирішує в обід іти пішки від фабрики до офісу коронера. Вона глибоко вдихає, сповнена рішучості прогнати почуття, що пригнічують її з самого ранку й так і не послабили свою хватку. Окрім того, що батько увесь сніданок ігнорував її, вона добре усвідомлює, що робить своєму патронові ведмежу послугу, йдучи давати свідчення. Але її глибоке переконання, її рішучість, відповідальні за цей порив, схожі на повів вітру, що оживляє її тіло.

Вона прямує бульваром Сен-Лоран, робить вигляд, що цікавиться вітринами бутиків і кафе «Канадьєн», переповненого клієнтами. Дійшовши до вулиці Сен-Жак, вона дозволяє собі перевести подих під прикриттям будівлі Франко-канадського земельного кредиту, що вивищується над перехрестям, знаним іще як Ріг Мертвих, чим завдячує частим дорожнім аваріям, які там трапляються.

Вона переходить дорогу з тисячею пересторог, минає магазин морозива «Ля Пресс» й офісні будівлі, звертає направо на Нотр-Дам, помічає кольоровий знак друкарні, лишає позаду склади, які здаються їй покинутими, милується неокласичним виглядом Палацу правосуддя, дістається вулиці Сен-Венсен, підводить голову, щоб роздивитися грізний фасад Суду коронера.

Інтер’єр дивує своєю стриманою елегантністю, тобто благородними матеріалами, що їх ненав’язливо викорис­тали архітектори. Роздвоєні сходи з цінних порід дерева ведуть на поверх, де ліворуч від Симони вишикувався десяток дубових дверей, до яких пригвинчено латунні пластинки з іменами працівників. З іншого боку, де висять фотографії і портрети дуже сконцентрованих чоловіків, чиї думки, без сумніву, зайняті багатьма важливими питаннями, що потребують вирішення, видно відкриті двостулкові двері, за якими — велика зала, що використовується як аудиторія.

Людей п’ятнадцять бесідують у коридорі, й над розмовами, завдяки проникненню променів цього сумного дня, простирається тоненька хмаринка синюватого світла. Атмосфера секретності променить із двох маленьких роїв обабіч проходу, які обмінюються підозріливими поглядами.

Симона розстібає водонепроникне пальто, розв’язує накинуту зверху хустку червоного, бузкового й охряного кольорів, яку міцно закріпила на голові: її прекрасне волосся розсипається і заливає плечі чорнильними струменями. Всі чоловіки відразу повертають голови в її бік, наче притягнуті її особливою вродою й тим, як вона тримає голову, ніби принцеса.

Вона впізнає адвоката Ґарбера й Джошуа Ґершмана, який вивищується над усіма в тому самому костюмі, що й позавчора. У нього виходить посміхнутися їй, а вона наближається до нього з порожевілими від почуттів щоками.

Вона знімає рукавички. Він бере її долоню у свої, пильно дивиться їй у вічі сумним роззброюючим поглядом.

— Те, що ви маєте намір зробити, — сміливий вчинок, — кидає він прекрасною французькою: він явно повторював цю фразу багато разів.

Вона хоче заперечити, що лише виконує свій обов’язок, — у ній поселилась якась нова впевненість, як буває, коли просто залишаєшся порядною людиною: було вчинено несправедливість, і їй належить якщо й не виправити її, то хоча б розказати про неї.

Але Майкл Ґарбер уже приєднався до них. Він легенько бере її за лікоть і підводить до невеличкої групи незнайомців, за винятком цієї реготухи Йотти Ріттер, на чиїх сходах вона простояла весь бунт і яка якраз теревенила з якоюсь сімдесятирічною пані, що стояла поруч.

Адвокат представляє її на їдиш, і Симона здогадується по захоплених обличчях, що він пояснює двом іншим свідкам, чому вона тут. Виникає дивна тиша, звичайно ж із вдячності, але й через незручність: вітання й спілкування відбуваються на мигах або чути якесь бурмотіння, бо ніхто з присутніх не говорить мовою дівчини. Та все ж відчуття прихильності, незнайоме їй, здається, панує над їхньою невеличкою родиною: синдром рятівного братерства.

— На жаль, — напівголосно й довірливо каже їй Ґарбер, — Белла не може бути з нами: вони затримали її й чотирьох товаришів сьогодні вранці. Знову. Вона роздавала листівки біля входу в притулок Віже, й тепер її звинувачують у крамолі. У них розв’язано руки отією статтею 98 Кримінального кодексу. Не бійтесь, вона виплутається. Як завжди. А зараз маю повідомити про ваш намір свідчити.

Та поки з іншого кінця коридору чути вибухи сміху, Джошуа шепоче пару слів на вухо адвокатові. Той просить вибачення у Симони й веде Джошуа до зали, звідки долинають бурмотіння й скрипіння стільців, які соваються по циполіновому мармуру.

Чоловік у костюмі вихідного дня відходить від групи поліцейських, що палять обабіч вікна. І прямує до Симони. Вона відразу впізнає його: дурнувато-радісний вигляд, одяг, елегантний, як у нареченого, виголене обличчя, професійно вкладене й полаковане волосся, блискучий перстень на мізинці.

— Твій батько би розсердився, якби побачив тебе тут, — кидає їй Вілбор Рондо, намагаючись надати своєму голосові суворості. — Він звинуватив би тебе в тому, що ти зв’язалася з пожирачами дітей.

Вона слухає в одне вухо: її увага прикута до трійки одягнутих у цивільне офіцерів, які бесідують трохи далі, кидаючи на неї недобрі погляди. Серед них і вусань, який два дні тому застрелив Микиту Зінчука, двоє інших їй не такі вже й незнайомі: вони сьогодні зранку вели її від самого дому.

Вони їхали за її трамваєм своєю великою чорно-білою машиною й слідували по пʼятах від вулиці Креґ аж до площі Філліпс. Їхній зловісний вигляд примусив її обрати вибагливий маршрут, вона повільно переходила перехрестя й прискорювала крок. Ішла більш пожвавленими вулицями, змішувалася з робітниками, які квапилися, прослизала під букетами парасольок, намагалась позбутися переслідувачів, боячись, щоб вони не спіймали її й не погрожували в якомусь темному закутку.

Пізніше вона бачила їх із вікна майстерні: вони запаркували автомобіль просто навпроти будівлі й курили сигарету за сигаретою, постійно позираючи в її напрямку, але насправді не бачили її, поглядали на перехожих, вифранчених жіночок, яких поглинав магазин Морґана з блоків червоного пісковика.

Налаштована позбутися їх, вона втекла через запасний вихід, і її підбори дріботіли по металу, наче перегук великодніх дзвонів, так їй подумалось. Вигулькнула поблизу стадіону Принцеса, чиє бейсбольне поле було ще вкрите коричневим снігом, пройшла алеєю до автомайстерні «Пінет», перш ніж звернути на вулицю Дорчестер й переходити зиґзаґами з одного тротуару на інший.

Ясно, вони побували на фабриці й зрозуміли, що її там немає, і це пояснює їх присутність тут і їхні вбивчі погляди.

Вілброд запалює сигарету, глибоко затягується, перш ніж продовжити:

— Я ж казав тобі, красунечко, що свідчитиму замість тебе.

Симона відганяє хмарку диму помахом руки. Вона могла б відповісти йому не стримуючись, та вирішує радше зміряти поглядом його самого, його напомаджену шевелюру й одяг не по сезону.

— До того ж, — додає він з придуркуватою гримасою на губах, — ти не повіриш, що мені потрапило до рук: я тут довідався, що сім’я твого патрона постачає лікарням білизну й уніформу. А я знаю це, бо саме моя компанія пере все те ганчір’я. Буде шкода, якщо твоє божевілля коштуватиме грошей твоїм друзям, як думаєш? А саме так і може статися.

Симоні згадується похмуре обличчя Ісраеля Ґолда цього ранку, що було винятковим для цього безтурботного чоловіка, хоча, звичайно, іноді й вибухового, як усі сангвініки. Він коротким кивком привітався з її начальником, і вона відчула певне вагання в його рухах, у голосі, в диханні, поки він стояв поруч із нею, а вона працювала ножицями. Й нічого не сказав, коли вона повідомила, що бере вихідний після обіду, щоб «виконати обов’язок»: він просто ще раз кивнув, не зронивши ні звука, лише щось тихенько пробурчав.

У коридор входить охоронець й безбарвним голосом запрошує шановне панство увійти.

— Свідки з боку сімʼї залишаються тут, — уточнює він, вказуючи на зачинені двері, — усіх інших прошу за мною.

Вілброд напівзмовницьки, напівхтиво підморгує Симоні, перш ніж поспішити вслід за чоловіками в уніформі, які сміючись входять до зали в кінці проходу.

Вона ж обмінюється збентеженими поглядами з Йоттою та Ідою Коперман. Рудий здоровань, майже підліток, з ластовинням на щоках і дуже світлими віями представляється ледве зрозумілою англійською. Звати його Роберт Дейвроу, він британський підданий, прибув до країни в листопаді.

Джошуа зʼявляється із зали засідань й наближається до них, на губах відкрита усмішка. Симона відчуває раптовий прилив крові до щік і лоба. Вона робить легке зусилля приховати це, але десь глибоко їй хочеться, щоб він здогадався, які почуття в неї викликає.

Іда з Йоттою починають цвірінькати на їдиш, а Джошуа їх заспокоює і широким жестом запрошує йти за ним до дверей, на які раніше вказав охоронець. Вони підкоряються, а за ними прямують рудий і Симона.

Але Джошуа зупиняє її, бере її долоню у свої, наче пташку, яка випала з гнізда, ніжне й тепленьке курчатко. Вона відчуває збентеження чоловіка, що стоїть біля неї, тож підводить очі, ловить його погляд і читає в ньому змішаний із бажанням і розплавлений у почуттях задавнений смуток.

— Мадемуазель Беланже, — зітхає він.

Його приємний низький голос піднімається по її руках: він відлунює в ній, і Симона очікує, що він наблизить своє таке серйозне обличчя до неї, доторкнеться своїми повними губами до її губ у цьому порожньому коридорі, а його язик — хтозна? — шукатиме її язика.

Але цього не стається. Він слабко всміхається до неї, насуплює брови, вигинає губи й каже:

— Ми вирішили, що ви не будете свідчити. Ми вважаємо, що буде краще, якщо ви цього не робитимете.

Вона відступає на крок, наче її вдарили в живіт. Тож, явно відчуваючи незручність, він почасти переказує їй її ж зустріч з Ісраелем Ґолдом. Після того, як Симона трішки прийшла до тями, вона протестує, висуває вагомі доводи на противагу аргументам адвоката, але Джошуа киває, вбирає голову в плечі, щоб витримати удар, сповнений рішучості протистояти нападу. І, звичайно, дівчина видихається і здатна завершити свої звинувачення найпростішим із питань: чому?

— З різних причин, — відповідає він. — Тому що ми не могли не знати, що лише чоловіки можуть бути в журі присяжних. І ті, кого обрав коронер, можуть просто дивитися на вас як на слабку жертву підручних Сатани.

— Це тому, що вони погано мене знають. Гарантую вам, Джошуа Ґершмане, я не боюся стати перед ними.

— Я помітив.

Він пробує сміятися, щоб згладити ніяковість, бачить, що нічого не виходить, починає знову, трішки підвищивши голос, щоб притлумити протести Симони:

— До того ж, не приховуватиму, що наша тут присутність, щоб не сказати все розслідування, не дасть нічого, крім вироку про невинуватість. І ваша участь нічого не змінить. Насправді наша ініціатива служить єдиній меті: впевнитись, що завтрашні чоловіки й жінки знатимуть, що такого роду насильство мало лише одне на меті — знущання зі свободи їхніх попередників. Я ж вам пропоную бути очима, вухами, які уважно відзначають, голосом, який викриває жахливу реальність: був час, коли офіцер сил правопорядку міг бити, калічити, вбивати, а ті, хто його найняв, його не чіпали й доручали йому захищати тих, у кого є статки, і знущатися з тих, у кого немає нічого... Може, таким чином у нас вийде покласти край цій прикрій традиції.

— Саме це я й робитиму, звертаючись до присяжних.

— Ви просто повторите те, що зараз сказали інші. У нас кількісна перевага, та у них перевага вагова. Ми наперед програли.

Їй знову й знову хочеться сперечатись. На кожне її заперечення він наводить неспростовні докази. Їй буде соромно за своє боягузтво: він обіцяє їй розділити її життя, сповнене звитяги й гостроти. Вона стане мовчазною співучасницею несправедливості: він благає її стати на службу волелюбній істині й допомагати її поширенню. Вона таким чином повторить достойну презирства поведінку заляканих істот, як ті, кого вона зустрічає щодня: він згадує сміливість тих репортерів, тих письменників, які, коли навіть самі й не беруть участі в боротьбі, прокладають дорогу праведності.

Але є дещо, чого він їй не каже.

Наступного дня після слухань у коронера Джошуа Ґерш­ман має зустріч з товаришами Беллою Ґордон, Лео Робінсом та Френком Бреслоу в квартирі останнього, яку той ділить з Беном Брусіловскі, бракувальником за покликанням, молодим чоловіком зі стрункою фігурою й обличчям, що нагадує писок лисиці: чорні пронизливі очі, довгі вії, тонкі губи, вузький гострий ніс і ніжні вуха. Порівняння може видатися іронічним, коли сприймати його так, як є, особливо щодо хлопця, який проводить години й години, оглядаючи яйця в пошуках недосконалості. Він працює на багатьох торговців птицею, включно з Ісааком Пекером, що на вулиці Де Буйон, комерсантом із промовистим прі­звищем, якому Бен і завдячує своїм прізвиськом: Пекер Пікер — Дятел Збирач.

— Якщо є кров, це не кошерно, і я їх відкладаю для гоїв. Найгірше бракувати яйця з коричневою шкаралупою, бо вони дорожчі і їх відправляють у верхнє місто, до заможних.

Присутні кивають, наче зі згодою, але тихо сподіваються, що він просто закип’ятить воду й зникне у невеличкій кімнатці, яку займає в кінці квартири. Та не так сталося, як гадалося.

— Тож я їх обслуговую, як лікар своїх хворих. Я вираховую, скільки там повітря, бо знаєте ж, що яйце втрачає щонайменше десять відсотків своєї ваги під час висиджування? Феномен випаровування. Хто б міг подумати? Перевіряю також кровообіг, підтверджую, чи йдеться про життєздатний ембріон, чи ні. Якщо зверху є чорна крапочка, — зразу викинути, поки не вибухнуло й не зіпсувало всю партію. І, само собою, воно опиняється на смітнику.

Він міг би продовжувати свій монолог годинами, вже так і робив, але Френк його ввічливо виставляє, трохи навіть занадто ввічливо, як на смак Лео, який не може приховати той факт, що його колега — закрійник текстилю, тоді коли він, гігант заввишки понад шість футів на зріст, ремонтує швейні машини й двигуни, не ходить по соціальних клубах і тримає целібат, хоча багато гарненьких дів­чат крутяться довкола нього, заворожені його природною галантністю і його майстерністю в лінді-гоп, відточеною старанним відвідуванням підпільного танцполу на заході міста.

На відміну від того, що було вирішено, на Джошуа че­кають лише орендатори квартири. Бен розвалився на старому канапе у вітальні, поглинутий читанням газети. Однак, щойно Джошуа переступив поріг, Френк схопив його за плечі й, не перестаючи його струшувати, повідомив, що Белла й інші — Білл Бейкер, Алек Ґолд, Кролл і Коен, музикант Теплицький, призовник Ефраїм Хайт, а ще той, кого називають Фред Роуз, чий вплив на партію стає все більшим, — були заарештовані, коли роздавали листівки на площі Філліпс під злим поглядом короля Едварда VII, а ще в тіні крилатого херувима, який розриває пута упередженості й цькувань.

— Антикомуністична бригада переслідувала їх аж до автовокзалу й влаштувала гармидер у Мʼюрейз Ланч. Цим справжнім бритам, мабуть, аж наснилося все це!

Джошуа не може втриматися, щоб не обізвати міцним слівцем секретаря Канадської Ліги захисту прав робітників: він же попередив її про небезпеки, які чигають на всіх активістів після смерті Микити Зінчука, про що дуже багато пишуть у газетах, більшість із яких засуджують протестувальників і вимагають викорінення більшовицького зла.

З іншого боку, він вибачає їй її поривчастість, бо завдяки цьому аґенти антикомуністичного загону не сидять на хвості в його товаришів, не кажучи вже про нього самого, занадто зайняті побиттям протестувальників за зачиненими дверима.

Невеличкою групою могла б оволодіти безнадія, та насправді в кімнаті панує збудження, властиве чоловікам, переконаним у своїй правоті, яких переслідують саме через це.

Далеко не впевнені в тому, що саме перемогою завершиться розслідування у справі Микити, котрий, коли був живий, ніяким чином не належав до симпатиків робітничого руху, а вбитий — стає одним із мучеників за цю справу, вони вже планують наступні кроки у разі винесення вироку на користь поліцейського.

— Ліга прав робітників, «Єдиний Фронт», обʼєднання безробітних готують демонстрацію вже зранку. Само собою, там буде й Фред Роуз, бо у місцевого осередку Комуністичної партії — свято, а фліки його відпустили. Що ж до похорону...

Частину ночі вони проводять в обговоренні похоронної процесії, намагаючись визначити, яке з похоронних бюро займеться тілом, яке кладовище проведе безкоштовне поховання, пишуть листівки, щоб роздавати їх завтра, палять парфумовані сигарети, а ще хвилюються через Вадартріків, яких не можуть знайти з часу бунту.

— Вони в госпіталі Імміграції, — повідомляє Джошуа.

Чоловіки мляво кивають: боротьба за те, щоб вони залишилися в країні, обіцяє бути напруженою, а вчасне їх звільнення, аби вони змогли давати свідчення, видається неможливим. Можливо, їх уже оголосили небажаними особами, і, завдяки урядові Беннетта, їхня доля невдовзі стане відомою. Найпізніше до кінця місяця документи підготують, і ще за два тижні потому «пацієнти» ридатимуть посеред Атлантики, якщо не намагатися їх порятувати.

— Метр Ґарбер уже їде туди, — запевняє Джошуа, вдягаючи пальто. — Саме він вийшов на їхній слід. Нічого ще не втрачено. Він же займається й похороном.

Джошуа йде з квартири посеред ночі й під неспинним падінням шматочків криги прямує до підпільної друкарні на вулиці Онтаріо, яка виготовляє — чим викликає сильне незадоволення всіх прихильників — і квиточки незаконної лотереї, які діти обмінюють на їжу біля стадіону «Де Лорімʼєр».

Сонце витикається з-за крайнеба.

За кілька годин молодик стрибає в таксі з пакунком листівок, які він, в’язка за в’язкою, роздає по осередках, розкиданих по бульвару Сен-Лоран.

Коли він закінчує з цим обов’язком, то заходить у російсько-турецькі лазні на авеню Колоніаль, поринає в просякнуте гашишем повітря, переходить до угорського ресторану, який тримають пані Штік та Берґер, ковтає солоне м’ясо, солодкий перець, рогалик і навіть два гаменташі, запиваючи їх кавою, і, набивши живіт, повертається в офіс, туди, де познайомився з Симоною.

Він дивується, коли ловить себе на усмішці, пригадуючи її гарні риси, і з просвітленим виразом, викарбуваним на обличчі, піднімається сходами й зупиняється, приголомшений, перед Ісраелем Ґолдом, що обперся об двері.

Власник «Діана Дресс» відмовляється входити в приміщення через порядність, пояснює. Не менш важливо й те, що він дуже стурбований: якийсь чоловік у кінці дня вчора прийшов в ательє.

— Якийсь ушльопок?

Чоловік скрикує: він не боїться фанфаронів, й, у будь-якому разі, зловмисник був три вершка від горшка.

— Худющий і з пальцями органіста. Він увійшов, хоча його ніхто не запрошував, наче до себе додому. Йому навіть не вистачило шляхетності назвати себе. Обмежився тим, що сказав, ніби він — емісар моральних авторитетів.

Ісраель проводить по вкритому потом чолу, перш ніж продовжити:

— У нього був той декламаторський тон, знаєте, ну, коли просторікують, не дивлячись в очі. Але! Він мав вигляд акули, що відразу кидається у вічі, властивий людям, які звикли, що всі мають підкорятися їхнім наказам, і від чиєї посмішки стигне кров.

— І чого він хотів від вас?

— Як самі думаєте, мосьє Ґершман? Тут Монреаль, а не Вінніпеґ, звідки ви приїхали, якщо правда те, що сказав мені мій відвідувач. А моральні авторитети, про яких він згадав, орудують не тільки патерицею, а ще й досить таки грізною палицею. Ви поняття не маєте, через віщо нам довелося пройти.

Джошуа роздивляється свої стоптані боти, холоші зношених штанів: мати б точно лаялася. Він мотає головою, наче намагається виплутатись із тенет павутиння, підводить її, чіпко дивиться на співрозмовника, а тоді:

— Друже, — каже він, — я — виходець із бідної сімʼї Соколових з України. Батьки мої купували армійські надлишки, фарбували їх і перепродували, щоб заробити якусь копійку. А тоді мій батько поїхав шукати долю до Манітоби, та так ніколи й не знайшов. І я вирішив підсобити йому. Але змушений був провести три місяці на рейді у Ґданську. Три місяці! — бо Канада не визнавала польських паспортів, які мені й моїм товаришам вдалось отримати. А далі — вісімнадцять днів кораблем, без можливості одержати звістку про свою сім’ю, щоб разом з іншими небажаними сісти на потяг до Вінніпеґа, в якому нас було напхано, як сардин у бляшанці, щоб врешті дізнатися, що батько помер.

— Гаразд, досить, — каже Ісраель Ґолд вибачливо.

— Дозвольте мені закінчити, і ви зрозумієте, хто я і чому роблю те, що роблю. Я працював на одного кушніра, фарбував хутра. Так, можете кривитися, мосьє Ґолд, ви не гірше від мене знаєте, наскільки ця робота важка, брудна, смердюча й отруйна. За вісім доларів на тиждень або ж за чотири, якщо ти дитина чи жінка.

Джошуа Ґершман продовжує розповідь. Поки його співрозмовник торсає свій кишеньковий годинник із розгуб­леним поглядом, наче блукає у забутому минулому, він розповідає про свої поневіряння, про росіян і литовців, які били робітників, котрі намагалися зорганізуватись і планували заснувати профспілку. Згадує незаслужені арешти, утримання в заражених камерах, до невпізнання побитих чоловіків, зґвалтованих жінок.

Навіть не помічаючи того, він очищається від спогадів, які переслідують його з часу прибуття в країну, і в міру того, як спадає тягар, його мовлення прискорюється, слова, жорсткі й холодні, починають штовхатися в роті, наче кульки, і коли він помічає збентеженість свого візаві, то зупиняється, задиханий, ледве не плаче. У нього складається враження, ніби агати, які збиралися в горлі, наче кристалізований біль, раптом стали рідиною.

Тож батечко Ґолд кладе свою долоню, покручену й помережану тонкими синіми жилами, йому на руку вище ліктя, стискає кілька секунд, і благодатне тепло повільно досягає плеча Ґершмана, його серця, його грудей. Вони не рухаються, стоять одне проти одного, в німих обіймах, об’єднані дотиком і мовчанням.

Риплять двері першого поверху, й вони шумно види­хають, неначе щоб прогнати заціпеніння, яке на них спало. Високий чоловік з’являється на сходах, вітається з ними кивком голови, вставляє ключ у замок, цілує мезузу і зникає в офісі Асоціації захисту єврейства.

Клацання дверей спонукає до продовження розмови, але притишеними голосами. Ісраель запевняє, що ця історія з убитим безробітним його обурює більше, ніж думає Джошуа.

— А Зінчук навіть не був одним із нас, — додає Ґолд. — Уявляєте: українець, гой із найнижчої сходинки. І все ж, якби я був іще здатен ображатися, то так би й зробив. Так, мосьє Ґершман, я начальник, та вам відомо, що я чесний, що добре ставлюся до своїх працівників, стежу, щоб вони якісно харчувалися, вони і їхні сім’ї.

Він робить коротку паузу, а тоді переходить до теми, якій Ґершман і зобов’язаний цим візитом: він добре знає Симону, і вона — одна з найкращих обробниць, яких він найняв. Не без єхидства визнає, що хоча він і стариган, але очі його все ж належать чуттєвій людині: він здогадується про природу поглядів, якими Джошуа може дивитися на його найкращу швачку. І додає, що той не може заборонити йому мати до дівчини батьківських почуттів.

— Але, — продовжує він на одному подиху, — ми обидва добре знаємо, що це розслідування не принесе нашій протеже нічого, крім проблем. Коронер — довірена особа існуючої влади, і я можу запевнити вас, що й присяжних обиратимуть прискіпливо.

— Ви хочете, щоб я переконав її не свідчити заради її ж власної безпеки?

— Друже, — коротко сміється Ісраель, — ніхто не може стримати нашу мадемуазель зробити те, що вона собі надумала. Майте на увазі. Але вона слухає аргументи: ось така ваша роль. Визнаю, я сторона зацікавлена. Коротко кажучи: якщо ви віддасте її на поталу отих левів заради вашої доброї справи, то постраждає моє підприємство й бізнеси моєї сім’ї. Не кажучи вже про справу її батька на вулиці Онтаріо. Корпоративні слогани канадців, такі як «Купуємо в нас», антисемітські клуби, як «Синій птах», множаться, стають лютішими. Ваші робітники ризикують опинитися без роботи, або ж їх наймуть конкуренти за частину нинішньої платні. Деяких боїв, програних з самого початку, варто уникати. Історія цьому вчить, дорогий Джошуа, і боюся, що майбутнє нам скоро нагадає її уроки. А поки всього вам найкращого.

Він енергійно тисне руку Джошуа, насовує шапку на голову і, згорблений, наче на нього звалився додатковий тягар, зникає на сходах, після того, як кидає швидкий погляд на сувій, який висить на одвірку.

Щойно переступивши поріг, Джошуа виймає з шафи свій єдиний костюм, ретельно чистить його щіткою, перш ніж одягти, а його мозок палає від думок, які іноді суперечать одна одній: розслідування коронера, запланована на суботу поховальна процесія, трохи про свіжозірваний персик, отримані з Європи невтішні новини, зіниці кольору терну, непоборне відчуття того, що насильство, яке тільки визріває, незабаром затопить монреальські вулиці; тонка талія, повні губи, повітряний наліт, гарячий язик, розірвана сукня, сильні ноги, голі тіла, з’єднані вологим волоссям, кров Зінчука.

Його тривожні думки перериваються появою в кімнаті Лео Робінса. На ньому — відбиток перезбудження, притаманний людям дії, які передбачають якісь перепони. Він дає Джошуа дружнього штурхана межи плечі, перш ніж кинутися до купи червоних бандеролей, що вивищується навпроти вікна.

— Шам-де-Мар перекритий, друже, — мовить, беручи матеріали. — Копи метушаться, в уніформі й без, на конях, на мотоциклах. Сам директор Дюфрен там, не кажучи вже про всюдисущих інспекторів Міранду та Маꥳ. Відчуваю, буде гаряче. Мерія, Палац правосуддя й офіс коронера неприступні, якщо в тебе немає вагомих причин там бути. Тож на твоєму місці я зібрав би пташенят і якнайшвидше покинув гніздечко. Й удачі тобі, товаришу! А в мене справи.

Лео зривається на ноги й зникає так само несподівано, як і з’явився, руки зайняті необхідною поклажею, і, здається, він радий нагоді кинутися в бій.

Ґершман струшує головою, ретельно замикає двері, біжить на пошту й телефонує метрові Ґарберу, який інструктує його: правовик передбачив такий поворот.

Потім Джошуа прямує до Ріттерів, де й чекає на Йотту й удову Коперман; Йотта допомагає вдові вдягати трьох хлопчиків, замалих, щоб ходити до школи. Він пояснює їм ситуацію, упевнюється, що вони все ще хочуть свідчити. Жінки вигукують хором, наче те, що вони можуть відмовитися, їм ніколи й не спадало на думку, обмінюються парою слів на їдиш і запевняють його у своїй рішучості.

— Чоловік мені не пробачить, — кидає молода жінка.

Сусідка вривається, наче порив вітру, забирає дітей, дорослі п’ють міцний чай у майже відчутній тиші, яку перериває нескінченне, оглушливе сурмлення, що долинає з вулиці.

Заскочені зненацька, навіть налякані, вони залишаються сидіти, мов паралізовані, вчепившись руками у стіл, рухаються тільки приголомшено вирячені ошалілі очі в пошуках якщо не пояснення, то хоча б якогось порятунку.

Ще крик, якийсь металевий, у супроводі ожилих свист­ків, вириває їх зі ступору, наче отриманий наказ від адмірала; вони зриваються зі стільців і кидаються до вікна вітальні.

Величний лайнер сів на мілину, на вулиці Сен-Домінік.

Чудовий білий із зеленим «Паккард», довгий, як дві машини, запарковані поруч, стоїть з увімкнутим двигуном посеред вулиці й виштовхує з себе сірі кільця.

Здається, лімузин притягнув увагу всіх сусідів, які колами ходять довкруг нього, не наважуючись доторкнутися, в супроводі захопленого галасу й цвірінчання перезбуджених дітей.

Майкл Ґарбер, виставивши з вікна лікоть, із цілком задоволеним виглядом усміхається приголомшеним глядачам, які юрмляться за вікном. І швидким порухом пальця робить їм знак якнайшвидше спускатися.

Вони збігають сходами, один — надягаючи пальто, а дві інші — зав’язуючи хустки, під вигуки строкатого натовпу безробітних у поношених кашкетах, домогосподарок, які прийшли відловити своїх чад, підлітків, одягнутих занадто легко як для березневого ранку, хіба що двічі обмотані кругом ший зимові шарфи надають їм вигляду лютенів[64].

— А що я вам скажу, мадам Ріттер, ваш водій приїхав зарання, щоб відвезти вас до храму, еге ж? — каже один із тих зухвальців.

Хлопчик робить вигляд, що натирає корпус автомобіля відворотом рукава, дівчинка, яка б мала бути в школі, дивиться, як у дзеркало, в ковпак запасного колеса, а інша з тією самою метою використовує хромований обвід фари, якийсь дід сяк-так пританцьовує жигу, тримаючись однією рукою за перила сходів, а йому акомпанує такий самий товариш на гармоніці: імпровізоване свято запалює куток.

Водій у бездоганній уніформі, сяючому картузі й сніжно-білих рукавичках з похмурим виглядом виходить із-за керма й відчиняє задні дверцята — злегка зігнута спина й приставлені до козирка два пальці, — спонукаючи пасажирів якнайшвидше зайняти місця.

— Лейдіз, — шепоче він низьким голосом, іще нижче нахиляючись. — Сер.

Жінки вагаються, обсмикують спідниці, наче намагаються приховати простоту крою й обробки. Старша йде першою, хапається за ручку, що виблискує над головою, і, перш ніж її остаточно поглинає автомобіль, її сідниці виставлено на загальний огляд і вона здивовано скрикує на їдиш:

— Oy gevalt!

Падає на сидіння з найкращої шкіри, до неї приєд­нуєть­ся Йотта, влаштовується поруч, тремтячи за відкидним сидінням, на якому вмостився Майкл Ґарбер: цей автомобіль розрахований на сімох пасажирів. Обидві жінки навіть не наважуються скористатися відкинутою для них підставкою для ніг.

Затим Джошуа ковзає досередини, налаштований не виказати свого здивування: внутрішня оздоба з палісанд­ра, з кожного боку — підлокітники, оснащені запальничками й попільничками, а ще несесером із люстерком, блокнотиком, останнього фасону механічним олівцем і мініатюрним годинником.

Йому впадають в очі майже сюрреалістичні рухи Йотти, яка легенько шкребе нігтями поверхні, що її оточують, і вираз захоплення, який не хоче покидати її стомленого обличчя, наче вона щойно відкрила для себе новий сенс. Він може зрозуміти, який транс вона відчуває, коли доторкається до таких гладеньких поверхонь; вона, як і тисячі знедолених із її повсякдення, звикла до грубих речей, недоладних бавовняних виробів, дерева зі скалками, порепаної шкіри, тому, здається, і шукає кінчиками своїх нервових пальців якісь нерівності, які нагадали б знайоме їй життя.

Але їх тут немає, у цьому блискучому череві з муркотливим двигуном, проте гостро відчувається, що години, які минають, спливають намарне, а час зазвичай має йти з однаковою спокійною тяглістю, незалежно від сезону, без зайвого хвилювання.

В очах Джошуа Ґершмана вона схожа на сліпу, зачаровану звуковою порожнечею, й він сподівається, що ця раптова констатація нерівності чуттєвих сприйнять завдяки божественному пришвидшенню думок закріпить глуху непокору, яку ця нерівність живить щодо привілейованих. Коли Йотта повернеться додому, то візьметься за ручку ножа, заповіданого свекрухою, і, коли торкатиметься сколотого шматка дуба, їй згадається скандальна гладінь чорного дерева на дверцятах.

— Новенька «супер-вісімка», — повідомляє Ґарбер, якого ситуація явно веселить. — Хочу зауважити, що ця краса належить не мені, а одному клієнтові — дистилятору, який мені завинив. Якщо хочете віскі, то у мене тут є.

Він показує на міні-бар у кріслі водія, а тоді представляється дамам, які сидять позад нього.

— Джошуа, ще до того, як я отримав ваш дзвінок, мені спало на думку, що наші друзі поліцейські двічі подумають, перш ніж заблокувати дорогу такій машині. Знаєте, у найкращому разі вони просто впевняться у сумній правді, що вони на службі у володарів. І чим більше у вас власності...

Кабіна здригається: у лайнера заводиться двигун. Група сусідів, що скупчились довкола пасажирів, випаровується, наче зграйка маленьких рибок, наляканих появою китеняти. Майкл Ґарбер пропонує свою сигаретницю гостям, які крутять головами, бере сигару сам, запалює за допомогою аксесуара з підлокітника. Спльовує, щоб позбутися кількох крупинок тютюну, які прилипли до губи, морщиться, бо надає перевагу гаванському, але цього разу з поваги до дам вибрав світлий, видихає й продовжує:

— До речі, Беллу з товаришами мають звільнити сього­дні після обіду, після зустрічі з судовим клерком. І я нарешті знайшов сліди сім’ї Вадартріків, але...

Він не закінчує фразу, задовольняючись тим, що жваво зображає рукою елеґантну спіраль у кабіні, розганяючи випущений його «Мальборо» дим.

Обидві жінки слухають його неуважно, бо їхня увага прикута радше до вистави, яку вони коли й бачили, то дуже рідко: невідомий Монреаль, що пропливає перед їхніми очима і не підскакує, завдяки амортизаторам, розробленим спеціально для лімузина інженерами заводу «Паккард».

Брати в сутанах і черниці з ніг до голови в чорному, за винятком комірців і корнетів на головах, переходять вулицю, як ватага сфінксів; автомобілів та вантажівок удесятеро більше від карет, деякі завдовжки дванадцять футів, навантажені харчами, дають концерт двотональних клаксонів; коробки з яйцями утворюють на тротуарах білі піраміди; кіоски ломляться від газет, а продавці закликають криком покупців; хмарочоси наближаються, наче голодні циклопи, з виставленими, як для свідків, підйомниками перед дверима, ніби вартові; і ці шуми такі самі, як на вулиці Мейн, але притишені піднятим склом у дверцятах, і майже металевий запах, який випускають стада трамваїв перед ними, громохкі й важкі.

Рух «Паккарда» вповільнюється, крики, свист — і навіть барабанний дріб — накладаються на збуджену юрбу, яка весь час збільшується, над якою майорять червоні розтяжки з жовтими й чорними літерами. Не маєш бути вбитим, коли платиш оренду, — волає одна. Протестуємо проти вбивці з вулиці Сен-Домінік, — можна прочитати на іншій. Натовп метушиться обабіч пасажирів, явно збуджений іржанням та вихлопами мотоциклів, осідланих поліцейськими. І до всього домішуються барабанні удари по корпусу автомобіля, крики, плач і обличчя, закривавлені й деформовані, які притискаються до броньованого скла.

— Джон! Там син Остапковичів! — слабко скрикує Іда, яка впізнала сусіда, котрого щойно відтягли констеблі в цивільному.

Водій повільно повертає, покидає вулицю Де Ля Ґошетьєр, виїжджає на вулицю Санґіне, звідки офіцери закінчують виганяти протестувальників або ж гуртом накидаються на бідака, який намагається руками захистити голову від бунчуків.

Нарешті лімузин прискорюється, викермовує на бульвар Сен-Лоран, піднімається схилом, уповільнюється, поки без перешкод проїжджає через кордони, виставлені силами правопорядку, продовжує рух, добирається до Рогу Мертвих, і цього разу вже видихає Джошуа, звернувши погляд на одну з перехожих, яка в задумі стоїть на перехресті:

— Симона.

Метр Ґарбер простежує за його поглядом, хоче привітати дівчину й запросити її приєднатися до них, та вона раптом звертає ліворуч на вулицю Сен-Жак і розчиняється у натовпі клерків, які поспішають до Палацу правосуддя, наче жуки-гнойовики на свіжий кізяк.

«Паккард» перетинає вулицю Нотр-Дам, далі — Сен-Поль, занадто захаращену, щоб він міг туди звернути, повертає на невеличку вуличку Комміссьоннер, і саме в цей момент обидві пасажирки разом скрикують від захоплення: великий пароплав наче спить, прив’язаний до пристані «Кінґ Едвард», сон його трохи порушує крига, що похитується позаду на хвилях.

Авто, занурене в запахи зерна, м’яса, мокрої шерсті, кізяків, рухається вздовж ряду фабрик — «Мершант Овінґ», «Стар & Сан Юніформс»; біржових маклерів — «Вот & Скотт»; складів борошна й зернових — «Е.В. Карон»; продуктів, що швидко псуються, — «Бонсекур», «Лялонд Деророше», «Кляйн», «Донагʼю», «І. МакКреді & Сан», «Фішер Бразерз»; усі вони — дистрибутори фруктів та овочів, — підбирається аж до площі Жак-Картьє, де довкола десятка візків копошаться продавці рідкісних у цю пору року свіжозібраної зелені, птиці та спецій, а ще мандрівні торговці м’ясом і кілька кушнірів.

Та найбільше пасажири дивуються котам, їх різноманітності, справжнім оцелотам, тигрової масті та схожим на пантер, що вештаються поміж возами, лякаючи коней, ховаються у підвали через залишені відкритими вентиляційні отвори, як дехто каже, щоб вони мали змогу туди прослизнути.

Насправді вони — просто приголомшливі створіння, деякі коти вдвічі більші за своїх братів з району Сен-Луї. За два стрибки від кораблів вони неквапно й упевнено рухаються бруківкою, з високо піднятими головами на міцних шиях, покриті густим хутром у пилюці й кіптяві, від чого воно видається флісовим чи плюшевим, що поглинає більше світла, ніж відбиває, на відміну від їхніх очей, напрочуд жовтих і розважливих, звернених Бог знає куди, але сповнених властивої монархам байдужості.

І ось один кіт раптом зупиняється, вигинає спину, аж торкається писком землі, задні лапи напружені, наче ресори, враження доповнюється хвостом, який ганяє повітря, нервово, ідеально одноманітно, і — жух! — легко й жваво стрибає і зникає під поставленим косо стільцем. Гарчання, писк задушеного щура, і життя триває далі, хоча б для декого.

Лімузин притишує хід, зупиняється, але не рипить гальмами. Водій відпускає кермо, відчиняє дверцята з боку дам, допомагає їм вибратися з «Паккарда» під враженими поглядами фермерів, які стоять поруч, поки чоловіки виходять з іншого боку й огинають автомобіль.

Джошуа дякує водієві майже військовим жестом, адвокат тисне йому руку й непомітно дає купюру, перш ніж водій повертається за кермо. Шепоче йому кілька слів й приєднується до тріо, яке чекає на нього, тоді як біло-зелений автомобіль віддаляється на схід, обережно минає ринок «Бонсекур», звертає ліворуч і зникає на вулиці Віктор.

Групу веде Майкл, добре знайомий з районом, робить невеликий гак поміж возами, обходить генделик «У Тео», потрапляє на Сен-Поль, проминає інші склади, інші фаб­рики, інші запахи, як отой занадто специфічний, що висотується з фабрики лікарських трав перших націй «Bless Medical Native Herbs Company», звертає ліворуч на Сен-Венсен, проходить повз велику пральню, турецькі французькі лазні, де вештається кілька моряків та погано виголених чоловіків, а далі, після ряду магазинів і ресторану «У Лео», вони входять у будівлю дещо зловісного вигляду, в якій розташувався готель «Рішельйо» і де знайшов прихисток офіс коронера.

Піднявшись на потрібний поверх, вони минають зграю поліцейських, які презирливо дивляться на них, і зупиняються біля протилежної стіни. Джошуа починає задкувати з наміром відвести вбік адвоката, щоб обговорити делікатне питання, але тут «питання» саме виникає біля сходів, в елеґантному плащі з хутряною підкладкою, і знімає шарф.

Його, наче магнітом, тягне до неї, він підходить, намагаючись, щоб крок був легким. Але йому видається, що він глядач вистави, яка розігрується за прозорим екраном: чи тиснути руку? Зробити їй комплімент? Так, вирішує він, покладаючись на власну хоробрість, — так заполонили його душу її чесноти. Йому здається, що її такі ніжні, як сатин, щічки порожевіли, хоча, може, то завдяки березню чи гречним підлітковим надіям, які запалюють її уяву.

Зі свого боку, вона тільки посміхається, і лише поява адвоката дозволяє Джошуа позбутися дивного заціпеніння, яке заважає думати.

Ґарбер підводить їх до Йотти й матінки Коперман, представляє їх на їдиш, згадує про затриманих товаришів, а коли Джошуа знову отримує контроль над ланцюжком, що поєднує мозок із язиком, то шепоче адвокатові на вухо:

— Треба поговорити про Симону.

Майкл Ґарбер хоче пустити йому шпильку у відповідь, та палаючий погляд Ґершмана його заінтригував, і він відводить його аж до великої кімнати, де от-от мають початися слухання.

А за кілька хвилин Джошуа знову виникає перед тією, яка, попри всі його зусилля, бентежить його. Його серце стискається від страху, що він її розчарує, що всі оті гарні закличні промови, які вона слухала, теж містять якусь частку брехні, таємниць і боягузтва. Вона підозрює, що він від неї щось приховує, бо аргументи, які він використовує, дуже слабкі, щоб її переконати.

Тож, незважаючи на поради адвоката, він розповідає їй про дивну зустріч з патроном «Діана Дресс». Говорить про труднощі, що чекають на неї та її родину, сімʼю Ґолда й працівників «Діана Дресс», коли вона стане перед коронером, щоб повторити те, що, зрештою, всі знають: невинний був свідомо застрелений, а наявність уніформи у винного забезпечує йому безкарність.

Та він не знає, що поки вона слухає його схожі на пророцтво слова, то згадує іншу історію, яку розказували про вбивство іншого іммігранта, скоєне на Великдень минулого року на вулиці Гарбур, у такого собі Спальського, за два будинки від квартири Олді Ґоден, такої самої обробниці, як і вона; згадує ще й фонтан слів: випивка, партія в покер, яка погано закінчується, лайка незрозумілою мовою, яку ясно чули сусіди. Завсідник, котрий випустив чотири кулі у спину вантажника Ендрю Павлавсу, був детективом антидиверсійної бригади Джоном Бойчумом.

— І через кілька місяців він і надалі працює в органах охорони правопорядку, — додала Олді, пришиваючи бретельку до сукні.

Джошуа кладе руку на плече дівчини, намагається усміхнутись, бліда потуга вибачення. Симона глибоко вдихає, наче цей приплив повітря може висловити глуху злість, що здавила їй шлунок.

Та вона приймає рішення, крутить головою й морщить свого гарного носика.

Він би так і розцілував її, перш ніж забрати подалі від цього місця, де так часто сходяться разом ненависть і смерть. Замість цього його долоня ковзає по її руці, він легеньким потиском біля ліктя запрошує слідувати за ним.

Велика кімната без жодних прикрас, з двома пюпітрами, довгим столом, підвищення з шістьма кріслами, кафедрою і десятьма рядами стільців, розділених посередині мармуровою смугою проходу. Неширокий пояс із берези оперізує залу, з’єднує її з одвірками й вікнами, що виходять на вулицю Сен-Венсен.

Це місце нагадує їй швейні зали «Діана Дресс», і пізніше вона дізнається, що тут іще не так давно крутилися машини Народної друкарні.

Стіни прикрашено лише портретом Ґеорґа VI й золотим розп’яттям ручної роботи, але вони такі посередні, у суверена настільки знуджений вигляд, а хрест настільки тьмяний, що вони не спроможні щось прикрасити.

Симона обводить поглядом залу, тоді як Джошуа залишає її, щоб перекинутися парою слів з довготелесим хлопцем, дуже світлим блондином у зім’ятих штанях і заношеній сорочці, який нервово крутить кашкета. Вона також помічає жінку років тридцяти в елеґантному вбранні, яка сидить за пюпітром перед стенотипом, і відразу впізнає її: Беатрис Кампанья, яка вела клас в інституті Перро.

Слухання скоро почнуться.

Видається, що аудиторія поділилася на три групи: правничий персонал, який займає всю задню частину зали, з одного боку від них — свідки з боку померлого, як їх називають, а з іншого — поліцейські сили, констеблі, присутні на місці під час бунту, включно з судовими виконавцями та водіями вантажівки. Серед них, явно знервований, і Вілброд Рондо, який увесь час погладжує голову, не в змозі зупинитися, та ще й пританцьовує.

Стенограф підводиться в момент, коли відчиняються двері за спиною Симони. Зала більш-менш швидко наслідує її приклад. Шість чоловіків у поганих, вицвілих кос­тюмах прямують до стільців. Симона здогадується, що то члени журі. Один із них, дуже худий, сідає, Беатріс на нього насварилася, цокнувши язиком, і він миттю підскакує на ноги, розгублений.

Нарешті власною персоною входить коронер Робітай, не удостоївши присутніх навіть побіжним поглядом. Кладе кілька аркушів на стіл, всідається в крісло, за ним сідають усі інші, і без додаткових формальностей пускається в довгі просторікування, перераховуючи адміністративні деталі: дата, ім’я жертви, імена членів журі, — й закінчує тоном, яким виносяться вироки:

— Інформація, яку я отримав від поліції, свідчить про те, що Микита Зінчук, 37 років, вулиця Сен-Домінік, 4370-б, помер у госпіталі Сен-Люк 6 березня 1933 року, в Монреалі, внаслідок пострілу. Отже, у мене є всі підстави вважати, що Микита Зінчук помер не з природних причин...

Чути кілька смішків, і чоловік, що сидить поряд з мет­ром Ґарбером, кидає занадто голосно:

— В наші дні, для нас, така смерть уже природна!

Коронер пропікає його поглядом, погрожує, що негайно вижене, якщо той скаже ще хоч слово. Робить ковток води, кілька разів скупо проводить своїм товстим язиком по губах, махає руками, наче збирається злетіти чи вигнати з рукавів недоречних там метеликів.

Викликає першого свідка, який підходить до кафедри у супроводі перекладача, Александера МакКея, і приводить його до присяги.

Адольф Сосновскі — лисий товстун з кошлатою бородою, який безперервно потирає руки, а в глибині залу чути, як хрускотять суглоби його пальців з чорними нігтями. А ще не найкращий ефект справляє те, що він весь час дивиться собі під ноги, поки дає свідчення польською мовою:

— Я не маю ніяких родинних зв’язків із жертвою Зінчуком, який мав українське походження й жив у Канаді з 1928 року. Померлий був одинаком і робітником за фахом. Йому було тридцять сім років. Я ходив у госпіталь Сен-Люк, і сиділка мені сказала, що Зінчук помер. Він жив у мене за адресою вулиця Сен-Домінік, 4370.

Щойно коронер відпускає його, Сосновскі поспішає до виходу, поплескуючи по кишенях куртки й висолопивши язика: зразу ясно, що чолов’яга зазирає у пляшку.

Джентльмен, який зараз прямує до трибуни, — повна протилежність попередникові: це судмедексперт Розаріо Фонтен, який з притаманною йому привітністю звертається до присутніх.

— Я разом з доктором Расселом робив розтин трупа Зінчука 7 березня, вчора, — свідчить він глибоким поставленим голосом. — Між іншим, одинадцятий хребець міститься вище пояса.

Він читає рапорт і кидає час від часу гострий погляд на свого начальника, який робить вигляд, що тільки тепер знайомиться з подробицями: коронер ворушить язиком, але цього разу вже за правою щокою. Він киває головою, розгладжує вуса, можливо, щоб приховати невдоволення, від якого йому аж щелепи зводить, коли Фонтен повторює результати аналізів: жодного сліду алкоголю, прекрасна печінка.

Фонтен закриває тоненький документ, вітає президента, журі присяжних, публіку і йде, усміхаючись.

Після нього одне одного змінюють судовий виконавець Муссетт з аколитами, які майже слово в слово повторюють одне й те саме, переказують події, починаючи з 22 лютого, коли було винесено судове рішення проти Вадартріків, розповідають про перші відвідини квартири на вулиці Сен-Домінік у п’ятницю, аж до повстання в понеділок, про дикість повстанців — «усі вони чужинці», про розбитий об спину достойного представника охорони порядку стілець, про того ж Зінчука, який витягнув залізного прута й готувався вдарити водія, про постріл.

Майкл Ґарбер відмовляється від перехресного допиту, він не помітив жодної суперечності, а виказувати своє здивування такій одностайності не мало сенсу, це викликало б лише несхвальну реакцію присяжних, не кажучи вже про коронера.

Настає пора свідчити поліцейським. Вони виступають одне за одним і підтверджують версію, додаючи тут і там якісь дрібні деталі. Симона вухам своїм не вірить, вона ж бачила все, що відбувалося: стілець, насильство, залізний прут. Невже? Їй видається очевидним, що всі ці чоловіки змовилися, щоб вибудувати правдоподібну історію.

Вони доповнюють цю історію, прикрашають її свідченнями, які нікого не залишають байдужим, говорять про хвилювання, стурбованість, паніку, які їх охопили, тоді як дівчина знову добре бачить офіцерів, котрі раптово дістають револьвери, й натовп, який вражено зупиняється, а тоді відступає, як і Микита З., котрий намагається відійти якнайдалі від людського виру зі своїм бідняцьким скарбом: кілька зношених сорочок, троє кальсонів і літні полотняні штани.

На зміну поліцейським на маленьке підвищення виходить Вілброд Рондо, котрого аж переповнює відчуття власної значущості, якої він ніколи досі не відчував, бо зазвичай народ, коли зустрічає представника тієї компанії, на яку він працює, підводить очі до небес, а тепер він має нагоду похизуватися перед уважними слухачами. Він — той, у якого дядько кюре, він приносить присягу, одна рука на серці, друга на Біблії, — і бреше, навіть не стерши посмішки, від якої на його щоках гурмана проступають ямочки. Тож він підтверджує вигадки, озвучені до цього, уникаючи погляду Симони, яка запитує себе, чи може цей чоловік відчувати хоч якийсь сором.

Він тримається за кафедру, йому дуже хочеться додати якихось подробиць, щоб іще хоч би кілька додаткових секунд насолоджуватися ілюзією, що він комусь цікавий, — і перетинає залу з похиленою головою й носом, похнюпленим до мармурової підлоги, під оплески доброї чверті слухачів, тобто правоохоронців.

Так і далі тривають слухання, які засвідчують підтримку поліцейським властям. Аж до виступу чоловіка, якому вони заважають уже днів зо три.

Аґент Зутто, з прямою спиною, наче кілок проковтнув, намащеними вусами, блискучими очима під густими бровами, з витягнутим, як у його ідола зі Старого Континенту, підборіддям, холоднокровно зустрів підбадьорювання й знаки підтримки своїх товаришів, поки йшов, щоб стати під розп’яттям. Він повільно повертає до опонентів своє гарне обличчя, наче застигле від презирства або й ненависті, ковзає поглядом по адвокатові сім’ї Зінчука та майбутніх свідках.

«Брудні покидьки», — читається у погляді сина іммігранта, а думка про те, що він боягузливо вбив собі подібного, щоб доєднатися до клубу власників і законників не завдяки своєму хрещенню, а внаслідок своїх дій, зовсім не виникає у його голові.

Тепер він уважно дивиться на Симону порожніми очима, в яких блищить лише пожадливість, незважаючи на почуття до Аврори, дружини відданої й люблячої, яка безсумнівно могла б докоряти йому за це відхилення, у якому він зізнається преподобному Манфріані, котрого нещодавно сам Дуче особисто підніс у ранг лицаря, коли наступного разу відвідає церкву Мадонна делла Дефеса, — зізнається у тому факті, що, коли потрапляєш у саме серце розлюченої вовчої зграї, то це спонукає до проявів найгірших інстинктів, закладених у нас природою.

Опитаний коронером, він повторює ту ж пісню, але плутається в деяких деталях, сам собі суперечить («він би вдарив залізним прутом» — і менш як за хвилину: «не можу стверджувати, чи було щось у нього в руках»), запевняє, що цілився у стегно, що не стріляв з наміром убити особу, про яку йдеться.

— Я в поліції вже чотири роки й дев’ять місяців. До сьогодні — жодної догани. Зате дещо свідчить на мою користь. Мене відзначили, і я отримав сто доларів нагороди.

Цього разу адвокат сім’ї загиблого робить вибір на користь перехресного допиту.

— Аґенте Зутто, — починає він, максимально італізуючи прізвище, — а чи не відчували ви до Микити Зінчука невиправданої ворожості, яка і змусила вас натиснути на гашетку?

Почулося кілька смішків з обох боків зали, та Зутто залишається холодним, як камінь. Він усе заперечує, знов описує себе, як, ні багато ні мало, гідного представника правоохоронного органу, слугу всіх і кожного, коротше, слугу Держави, який захищає свого ближнього, незалежно від того, ким він є.

Тоді адвокат повертається до свого столу, виловлює там примірник Montreal Herald, робить вигляд, що шукає статтю, з якої відразу зачитує два уривки:

— I was mad!.. He was a damn communist[65]! Ось що ви заявили журналістові, чи не так?

Цього разу ніхто не веселиться і всі погляди звернуті на того, хто смикає за кінчик своїх шикарних вусів. Через довгі три секунди він розводить руками, як робить його батько, коли лагідна Маріанджела докоряє йому за недоречно випущені за столом гази, дає спокій пучку волосся і знизує плечима. Може, це нещодавно здобута ним упевненість у тому, що він має право робити й брехати, як йому заманеться, і відчуття повної безкарності, яку йому гарантує його ж відповідь?

— Ну, в цього пана занадто багата уява. Або проблеми зі слухом.

Майкл Ґарбер дозволяє собі розчаровано зітхнути, свідомий того, що викликати для свідчень журналіста даремно.

— Бачу, у нас немає іншого вибору, крім як вірити вам на слово.

На цьому коронер тепло дякує поліцейському і запрошує того приєднатися до колег, що той і робить, твердим кроком і з піднятим підборіддям.

Після цього Пʼєр Робітай безбарвним голосом запрошує «сімʼю» представити своїх свідків. Наперед відразу виходить високий блондин у зношеній сорочці, який промовляє присягу, як й інші до нього, і представляється французькою мовою, чим дивує багатьох.

Він називає себе: Роберт Даверов. Йому двадцять один рік, він знімає кімнату на заході міста на вулиці Сент-Кат­рін, у матінки Беатті, яку часто називає на ім’я — Еллен, що слугує джерелом масних пліток, як у залі, так і за місцем проживання.

Британський підданий, він служить у вугляра у Вердані, куди приходить з настанням ночі, щоб уникнути токсичних випарів, а найперше — оглушливого гуркоту дробарок. Він повертався з відвідин свого друга, кухаря Вільяма Пікара, вулиця Дроле, 4237, у якого неправильно сформовано піднебіння, що заважає йому правильно вимовляти власне прізвище, тому сусіди знають його за прізвиськом Містер Піґґотт.

Його свідчення коротке, але чітке. Він описує жертву («одяг як у робітника, темно-зелена шапка, темне пальто»), зазначає, що ніколи не бачив цієї людини раніше, уточнює, що не назвав свого імені на місці зі страху помсти, але сам за власним бажанням звернувся до адвоката сім’ї померлого. І закінчує так:

«Я не бачив ніякого залізного прута в руках жертви ні до того, як у нього вистрелили, ні опісля, на землі біля нього. Я не бачив, щоб хтось розбив вантажівку».

Він вітає коронера й безстороннє журі присяжних, вибирає стілець у кінці зали, сідає на нього, злегка схрестивши ноги.

Гаррі Шафер, перекладач, приносить присягу, залишається стояти біля кафедри і галантно простягає руку Йотті Ріттер, яка приєднується до нього, кладучи руку на груди, і починає давати свідчення на їдиш. Шестеро чоловіків, що сидять ліворуч від головуючого, міряють її поглядами і роблять вигляд, що щось записують, навіть коли їх не змушують це робити.

Вона візуально знає Микиту Зінчука, бо він жив за кілька дверей від неї. Вона згадує пообідній час того фатального дня і додає, показуючи пальцем на судового виконавця Бертрана:

— А тоді цей чоловік сказав тому, котрий стріляв: «Shoot him! Shoot him!» Поліція наказала відступити. Жертва повернулася, щоб іти. Один сказав: «Shoot! Shoot!», а інший вистрілив. Чоловік, що впав, не мав нічого в руках. Він не намагався нікого вдарити залізним прутом.

Її змінює Іда Коперман, також на їдиш, чим явно незадоволені журі й коронер. Вона підкріплює твердження сусідки, дивлячись на поліцейських з підозрілим виразом, а метр Ґарбер, намагаючись дати їй знак, щоб вона той вираз змінила, дивиться на неї й закочує широко розплющені очі.

Вона відчуває себе старою, Іда, вдова Саббат, і як тільки закінчує давати свідчення, то знову відчуває себе самотньою, бо з нею сюди не прийшов її невдячний син, не кажучи вже про невістку, ірландку, яка працює в готелі «Мон-Руаяль» і гуляє з хрестом на шиї, який звисає бозна-куди.

Вона знаходить Симону, яка сидить у другому ряду, йде до вільного стільця поряд з дівчиною і кладе свою холодну долоню на крижані пальці обробниці, якими та починає легенько барабанити. Вона, безсумнівно, помітила вираз огиди, що спотворює гарні риси Симони, в якій усе бунтує від цього цирку, переодягненого у слідство. Іда шепоче їй поганою англійською слова підтримки, посилаючись на вищу справедливість, яка сьогодні править долями людей.

— Історія все розставить по місцях, — додає вона.

Джошуа повертається до неї, підморгує, намагається вдихнути в неї трохи хоробрості, на якусь мить крізь його риси проступає хлопчисько зі штетла.

Журі присяжних виходить для обговорення, але повертається ледве чи не за хвилину. На кафедру виходить той, кого вони обрали своїм речником, і зачитує вердикт.

Наступного дня після прибуття Валентину, жінку міцну і сумну, ставлять роздавати харч іншим в’язням, тим, кого головна фельдшерка відмовляється називати пацієнтами.

Врешті вона має визнати, що раціон, куди додано м’яса й овочів, поліпшує суп із капусти й відварену картоплю. Більше того, вона може покращити долю свого старого Йосипа і дати йому трохи більше яловичини, а особливо свинини, бо деякі євреї, але далеко не всі, відмовляються її їсти, навіть якщо страждають від голоду.

І припасає деякі обʼїдки для кота Таббі, грізного мисливця на шкідників, на яких не звертають уваги охоронці, але йому важко впоратися зі своїм завданням, так багато повсюди тих щурів.

З настанням ночі починається неспинне цокотання їхніх кігтів по штучному мармуру, супроводжуване пищанням та криками людей, коли одна з тих тварюк залазить під ковдру. Шипіння Таббі, яким би страшним воно не було, все ж забезпечує певний спокій у темні години доби.

Ґерда, литовка, яка стверджує, що чула Діву Марію, нашіптує їй свої таємниці; їй подобається наспівувати жахливою французькою щоразу, коли чути, як клацає пастка:

І знову співає, вже набагато швидше. А тоді заходиться сміхом, потім плаче, далі стогне й замовкає до наступної кризи, а більшість в’язнів переконані, що тутешня хазяйка розважається, відтерміновуючи свою депортацію з єдиною метою — якнайдовше їх мучити.

Численні випадки укусів і подряпин гризунів призводили до лихоманки, блювання, артритів, їх вдавалося лікувати лише завдяки масовому використанню пеніциліну.

— Здається, що влітку тут гірше, — довірливо каже угорка Маґда. — З’являються комарі, просто хмарами рояться, бо довкола багато боліт, а ще ґедзі, які летять з боєнь і поїздів, ті так прямо шматочки шкіри виривають. Ну, й блощиці, але то цілий рік, правда ж? — завершує вона, чухаючи живіт.

Що б там не було, а Валентина лягає опівночі, спить як поліно, а підводиться зі сходом сонця. Вона готується до першої роздачі їжі жінкам, десяток яких потім піде мити посуд — виснажлива робота в задушливому повітрі, сповненому пари. Дехто повертається в кімнати з перев’язаними руками й долонями в пухирях.

Того дня, щойно минув обід, а каструлі й посуд відправились у підвал, Ліззі, одна з шотландок — саме так тут і називають охоронниць: шотландки, — легенько тицяє її під ребра кийком:

— Тебе кличуть у кабінет лікаря. У тебе п’ятнадцять хвилин, щоб помитися, свинюко. Й привести в порядок волосся, щоб не викликати відразу в чоловіків.

І штовхає її в напрямку кімнати для миття.

Валентина дотепер навіть не знала про її існування: на тижні вода гарячіша, ніж у неділю, день миття для всіх вʼязнів. Останні купання в лазнях матрони віддають туркеням, щоб розважитися, дивлячись, як ті змагаються з холодною водою, як у них зуб на зуб не потрапляє, на їхні зменшені й посинілі під дією холоду ареоли у великих білих ваннах в обрамленні стьожок бруду.

Валентина Вадартрік поспішає, добре намилюється жовтим милом, пірнає з головою, випускає воду з ванни і гола, під сповненим зневаги поглядом шотландки нагинається й починає мити порцеляну, бо наступними будуть митися фаворитки охоронниць.

Три щітки стерилізувалися парою двічі на день, вона може розчісувати волосся, не боячись, що на них залишилися воші; під прокляття Ліззі вона вдягає ту саму сукню, що стала мʼякшою після того, як пʼятнадцять хвилин тому побувала під парою.

Вони обережно спускаються на перший поверх, зустрічають чоловіків, які щільними рядами йдуть назустріч, до їдальні. Валентина відчайдушно шукає поглядом Йосипа, та охоронниця штовхає її кінцем кийка з такою силою, що бідна жінка не потрапляє на останню сходинку й падає на коліна внизу, змушена слухати лайку й погрози англійською, перемішаною з шотландською, зовсім не зрозумілою для неї говіркою.

Вона старанно підводиться, повертає собі рівновагу, масує гомілки, йде далі. Коли дійшли на перший поверх, її безпардонно штовхають ліворуч, і на якусь мить їй здається, що її знову викинуть на вулицю. Та перед нею з’являється охоронець в уніформі, зі схрещеними руками, робить знак матроні зникнути, що вона мовчки й робить, і рухом підборіддя вказує ув’язненій на кабінет лікаря-резидента.

Вона стукає у двері. Сильний, глибокий, майже вкрадливий голос, в якому звучить співчуття, відповідає англійською «Так, заходьте». У кабінеті — великий дубовий стіл, за якого, мов потопаючий, чіпляється до смішного маленький чоловічок — лікар Жорж Бошам.

Вона дивиться на нього проти світла: сонце вже почало сідати й склепіння з хмар потужно випромінює світло, розподілене рівномірно, яке хоч і не сліпить, але прекрасно прорізьблює силуети.

Тож Валентині потрібно кілька секунд, щоб роздивитися риси гнома у важких окулярах і ще двох чоловіків у кімнаті: гіганта у вбранні робітника й чотириногого зі зсутуленими плечима — її Йосипа з розпарованими милицями.

Вона коротко скрикує, кидається до свого чоловіка, який обіймає її за талію, багато разів цілує в щоку, аж поки лікар Бошам не покашлює й не запрошує нарешті сідати.

Лео Робінс спочатку звертається до них російською, яку вони добре розуміють, та господар кабінету наказує у його присутності спілкуватися лише англійською. Тож він починає знову, чітко вимовляючи склади.

Завдяки контактам у Манітобі йому та ще кільком товаришам, включно з відомим адвокатом, вдалося знайти родичів Йосипа у Сойлику.

— Насправді, — каже він, — йдеться про село Шоа Лейк. Кузен Василь готовий прийняти вас на своїй фермі.

Вони обоє збентежено мовчать, не в змозі вимовити слів подяки чи поставити запитання: «А хто такий цей Василь?»

— Вони такі самі ревні католики, як і ви, — уточнює гігант у пенсне, уважно дивлячись на лікаря Бошама, який сидить під розп’яттям і намагається усміхатись.

— А це значить, — додає лікар глибоким голосом, який свідчить про те, що він колись учився на священника, — ви не належите до тих комуністичних покидьків, які намагаються заразити душі як безробітних, так і молоді.

Лео Робінс вирішує зберігати спокій, крім того, це не перша образа, яку він терпить, і не найгірша.

Бошам виходить з-за столу, тримається він рівно, наче маленька літера і, як справжній полковник Канадського експедиційного корпусу, ветеран Великої війни, лицар Леґіону честі й усяке таке. Він дістає вересову люльку фірми «Dunhill», зроблену в Канаді, набиває її, запалює рукою умільця, продовжуючи свій виступ:

— Бо більшовизм — то вірус. Ні! Бацила, яка загрожує поширенням лепри, гіршої за чорну смерть. Соціальна справедливість, як вони кажуть, ті паразити, ці зрадники, яких наш прем’єр міністр Беннетт зобов’язався викорінити за допомогою зброї, примусової праці чи кораблів!

Очевидно, що лікар Бошам розважається за рахунок Лео, який совається на стільці. Валентина схрещує руки на своїх великих пласких грудях, але не знає напевно, яке почуття в ній живе: надія чи стурбованість? Бо вона досить приблизно собі уявляє, де та Манітоба, а той Шоа Лейк міг би бути й на іншій планеті, і вона навіть не надто й здивувалась би.

Йосип же постукує милицями, як він це робить звідтоді, як сам увійшов до числа покалічених працівників, і його лякає думка: він же зовсім не розуміється на збиранні врожаю і ще менше на худобі. Однак інший вихід іще гірший.

— Окрім того, — продовжує лікар, вказуючи на Йосипа кінцем люльки, з якого йде дим, — повернімося до милиць: ви тягар для домініону. Канада нічого не отримає від таких чужинців, як ви. Підприємство, яке вас найняло, відшкодує нам вартість вашої відправки на батьківщину. Що ж до мадам, яка вас супроводжуватиме, то вона після свого приїзду до нас стане тягарем для канадського народу.

Бідний чоловік хотів би знайти в собі сили й відповісти, що він здав саме за роки, протягом яких забезпечував собі та своїй ніжній дружині більш ніж достойне існування; що віддав цій країні найкращі роки свого життя; що був увесь цей час бездоганним громадянином, окрім кількох непростимих випадків ставлення до своєї дорогої половини, коли поводив себе погано після пиятик; що планує стати до праці, як тільки загоїться нога після нещасного випадку на роботі; що вірить у Бога; що не розуміється на тій клятій політиці, яка збурює душі; і, що важливо, він не найвірніший товариш комуністам, які, однак, допомагають йому.

— З іншого боку, — каже Лео, чим провокує гримасу невдоволення у лікаря, — нам вдалося зібрати достатньо пожертв, щоб забезпечити переїзд до Вінніпеґа, і...

— О! Форт Ґеррі Горс, елітний підрозділ! — кидає Бошам, водночас випускаючи нудотний дим.

— Сусіди зібрали ваші речі, які ще залишилися, — додає Робінс. — А далі...

— Далі? Попутного вітру! — гарикає Бошам, стукаючись товстим стегном об стіл. — І чим раніше, тим краще: звідси ви вирушите прямо на вокзал, щоб випадково не зорганізували ще один бунт. Повірте, вам пощастило: у вас є вибір, на відміну від ваших земляків там, нагорі. То як?

Валентина важко стенає плечами й уважно дивиться на чоловіка. Йосип обмежується тим, що повторює її рух, постукуючи милицею. Лео кладе долоню йому на руку, тоді як лікар впирається руками у свої великі стегна.

— Гаразд, — каже він, дивлячись на своє крісло. — Схоже на те, що ви, наші шановні мешканці, дихатимете гарним повітрям Прерій.

Він береться за перо й різким рухом ставить підписи в кінці двох документів.

Зала був переповнена. Нечисленні вільні місця відразу захоплювали в міру того, як свідки покидали кафедру й залишалися, щоб послухати висновки розслідування. А ще з десяток розпорошених по кімнаті журналістів із шапками на колінах і сигаретами за вухом робили якісь нотатки у блокнотах.

Атмосфера, сповнена вологості й запахів тіл, діє як покривало й важко давить на залу, посилюючи напругу між опонентами, як полюси магніту: з одного боку — сили правопорядку, а з іншого ті, кого звуть чужинцями — безробітні й жінки з темними колами під очима, що пітніють у своїх важких пальтах, яких не наважуються зняти зі страху виставити на загал своє ганчір’я, зіваки, прибічники комуністів, — і всі вони разом створюють безперервне гудіння, складене з шепоту й приглушених вигуків, до яких додається бурчання у голодних животах, сопіння, кашель, скрипіння стільців...

Але очікування було коротким: і ось члени журі присяжних повертаються з виглядом незмінної гідності, наче місія чинити правосуддя їм належить від природи і вони цілком підготовані до того, щоб розпочати нову кар’єру правників. Вони всі сідають, окрім лисого, Дьюея Пакетта, який робить крок уперед і після кивка коронера прочищає горло й поставленим чистим глибоким голосом повільно зачитує вердикт:

— Ми, члени журі присяжних, що підписалися нижче, після того, як заслухали докази щодо обставин смерті Микити Зінчука, тридцяти семи років, проживав за адресою вулиця Сен-Домінік, 4370, Монреаль, яка мала місце шостого дня місяця березня тисяча дев’ятсот тридцять третього року в госпіталі Сен-Люк у Монреалі внаслідок проникних ушкоджень хребта й крововиливу в черевну порожнину, спричинених пострілом констебля, ЗАЯВЛЯЄ, що ця смерть є повністю випадковою і що в ній ніхто не може бути звинуваченим.

Зала приходить у рух. Праворуч чути смішки й посвис­ти, а поліцейські аплодують, деякі навіть тарабанять по спинках стільців кийками, яких вони ніколи не полишають. Але звучать і кілька протестних криків, поки Джіанні Зутто кидається в обійми колег, обіцяючи всім блуд по-італійськи.

Так, він гордий, цей Джіанні, бо вбив невинного пострілом у спину, ніби собаку, яким той і був, думає він, ба, більше того, він отримує підтримку коронера, який усміхається, порожевілий, і шістьох членів журі присяжних, ревних католиків.

Знаходить поглядом ту гарненьку дівчину, яка мала свідчити проти нього і явно передумала. Вона братається з євреями й небажаними особами. Він забуває, що і його батьки двадцять років тому могли стати частиною цієї групи небажаних. Він не запитує себе, чому таке визначення щодо іноземців їх уже не стосується, хіба що у рідкісних випадках затримання біля таверн: WOPS — «WithOut Papers» — особи без документів, навіть якщо свої сертифікати вони отримали ще в незапам’ятні часи, з рук монсеньйора Бручесі, який називав себе італійцем за походженням і чий племінник наполягав на тому, що центральну приголосну треба зробити вибуховою: Брукесі. «Сховайте їх», — казав він.

Джіанні кидає на неї останній хтивий погляд, тоді як інші офіцери тягнуть його до виходу, де на них чекає лейтенант Лорен з його револьвером, особистим знаком і кийком. Але він може чути голову засідання, який висловлює свою думку в інтерв’ю журналістові видання La Patrie. Усі зможуть прочитати його репортаж після обіду, надрукований на сторінках щоденної газети:

«Коронер П’єр Робітай заявив, що серед франко-канадців ніколи не було неприємностей такого роду, бо їм притаманна справедливість. Вони занадто поважають Закон. Ми помітили, що такі речі стаються лише з чужинними елементами. У правоохоронців зазвичай виникає багато труднощів із тим, щоб увійти в помешкання до іноземців, які майже завжди чинять спротив. Шкода, що трапився такий прикрий випадок, але констебль мусив стріляти, щоб захистити своє життя й відновити порядок у натовпі кількістю 500 людей, які погрожували йому і двом його колегам. У нього не було наміру вбивати, лише поранити. Сподіваюсь, це стане попередженням чужинцям, які не дотримуватимуться наших законів». Тож він вільний, констебль Зутто, вільний і приймає вітання. Він піде до Аврори, зробить їй іще двох дітей, іще кілька років відвідуватиме «Fascio Italiano Сен-Анрі» на вулиці Сен-Жак, Клуб фашистів на бульварі Сен-Лоран, поблизу вулиці Данте, з одного боку обмежений аптекою і складом дров, а з іншого — вулицею Монкальм, ходив він туди аж до оголошення війни і цього разу ледве уникнув тюремного ув’язнення, яке загрожувало всім прибічникам Дуче. Його переведуть у відділ 29, що в італійському кварталі, подалі від комуністів та гачконосих, як він продовжував їх називати.

І про нього більше ніхто нічого ніколи не чув.

Падає сніжна крупа.

Крижинки стукають по капотах карет, що стоять перед бюро коронера. Кілька чудових тварин фиркають, раптово здіймаються букети з тонких кристалів, прикрашають простір і відразу вмирають.

Від вулиці Нотр-Дам і площі Жак-Картьє до вух Симони і Джошуа долинали відбиті й спотворені майже столітніми фасадами вулиць Сен-Амабль і Сент-Терез крики протестантів, звуки свистків, завивання сирен і хрип схарапуджених коней та їхніх вершників.

Невеличка банда під проводом високого рудого Роберта Дейвроу пробирається дворами й провулками вглиб району, що тоне в ароматах змеленого зерна, які розносить вітер.

Щодо метра Ґарбера, то він залишився, щоб подбати про формальності, необхідні для видачі тіла сім’ї, тобто кільком нещасним, які ділили з Микитою Зінчуком труднощі. А Белла Ґордон зі своєю групою займеться організацією похорону й самим похованням.

Десятки великих котів просуваються риссю вздовж старих фасадів, пробігають у них під ногами, шиплять і зникають під візками.

Троє жінок і двоє чоловіків підходять до бульвару Сен-Лоран, досі їм не відомого, на якому вишикувалася вервечка пралень.

— Я знав, — кидає радісно Дейвроу, — що, коли вештатися районом, це до чогось таки призведе.

Їдкі запахи бавовни з жавелевою водою витісняють пахощі пшениці і ячменю, тож вони приєднуються до тих, хто живе тут давно й не відчуває запахів у місті.

Під мокрим снігом, який домішався до льодяної крупи, вони дістаються вулиці Креґ і, зморені вітрюганом, вирішують сховатися у маленькій «Венус Світ Студіос», кондитерській, прилавки якої завалені шоколадом і ніжним печивом.

— Ой, — каже Симона, — на Сент-Катрін є більша, з гарною вітриною і славними табуретами, найбільш незручними в місті! Газовані напої там дорогі, але які ж смачні!

— А, так, — додає Дейвроу й чухає голову, — навпроти Сімпсонів! Із картиною з голими дівками.

— Венера та її жриці, — уточнює Симона і навіть не червоніє.

Жінки хихотять, обоє чоловіків покашлюють від не­зручності: за ними уважно спостерігають офіціантки, виструнчившись за довгим прилавком. Однак, і від цього стає ще смішніше, їхнє здивування викликало в усіх однаковий нахил голови вправо і наклало на їхню невеличку групу відбиток чемного солдата, хворого на кривошию. Бо ці демуазелі звикли обслуговувати клієнтуру, що складається з бізнесменів, а ще більше з адвокатів, які прийшли зі своїх офісів з’їсти щось солоденьке, купити трюфелів чи шматочків ганашу своїм дружинам або ж їхнім прихованим конкуренткам.

Джошуа й Симона по-змовницьки переморгуються, й дівчина, осміліла після виснажливого ранку й відчуття того, що врешті-решт ніякої справедливості не існує і лише добрі наміри — як-от ощадливість — дають хоч якесь відчуття впевненості, підходить до вітрини і показує на пакуночок з карамеллю.

Потім спокійно риється у своїй гарненькій сумочці, розпалюючи цим роздратування касирки, яка виглядає зі своєї схованки за заґратованою касою, витягує звідти одну купюру, потім іншу, дає їх схожій на Венеру працівниці й тепло дивиться на неї. Чути, як розривається пакетик й цукерки випадають на вдягнуту в рукавичку долоню клієнтки, зібганий папір хрускотить, поки члени цього недоречного племені накидаються на солодощі.

Смоктальні звуки супроводжуються зітханнями офіціанток, що стоять за прилавком зі сплетеними за спиною руками, у віночках з білих квітів, які слугують заколками, й довгих легких світло-рожевих туніках, підтримуваних золотистими поясками, ну просто команда балерин минулих часів.

У цукерках вміло змішується солодке й солоне, вони досить мʼякі, щоб можна було загнати в них зуби, лише старій Іді важко їх гризти, бо в неї протез.

— Я їла й кращі ласощі на Сімхат Тора, — каже вона голосно поганою англійською, та зрозуміти можна, і вуха в неї червоніють. — Та ще й кошерні...

— Так, дорога, — додає пихато Йотта Ріттер, яка вирішила вставити і свої п’ять копійок. — Цьому баттерскотчу не зрівнятися з драже з магазину Берґерів, що на вулиці Сен-Віатор.

Увесь цей люд схиляється над вітриною, навіть залишилося кілька масних відбитків.

Лунає сміх, поки група неспішно виходить під несхвальними поглядами персоналу. Що їх найбільше налякало, цих юних леді, — начальник дає роботу молодим англійкам або ж гречанкам, як він сам: раптове нашестя волоцюг під дверима, які вигукують реваншистські лозунги, дехто повертається до них з лихим виразом обличчя, кулаки міцно стиснуті, аж почервонілі, наче величезні перемерзлі суниці.

Холодний вітер вривається досередини, змушує тремтіти гіпюр на зачісках, серветки з тонкої тканини, легенькі хмаринки з нугою, неспокійних метеликів із запашними очицями, величезними повіками, що дратують шершнів.

Крупа перестала падати, й важкі сірі хмари, які підганяє вітер, натикаються одна на одну і тягнуться на схід, білі, біло-лілові, то там, то сям закривають синяву, приглушену сонцем, що сідає, майже блакить.

Трохи далі срібний промінь пронизує горизонт і раптом зависає над Шам-де-Мар, у двох кроках від моргу, де лежить тіло, якщо вірити вердиктові, жертви нещасного випадку. Здається, навіть скелети дерев от-от обзаведуться ніжно-зеленими коронами бруньок, настільки проміння довкола чисте, варте найкращої весни. Протягом кількох секунд відлига святкує перемогу. Смужка світла ковзає до ріки, і баня ринку «Бонсекур» сяє, розливаючи над будівлею платинову ауру, блимає, гасне, знову стає сірою.

Та п’ятеро товаришів уже не звертають на все це жодної уваги, перезбуджені власними безневинними пустощами. Вони вже не в змозі зупинитись, наче звільнилися від людського горя, яке тиснуло на них роками, щоки вимазані паленим цукром, який вони запекло смокчуть, хапаючись за боки.

Довготелесий Дейвроу, стара Іда, Ріттерова, яка раптово кидається до трамваю, що довезе її до місіс Беатті й дасть змогу двом іншим її супутникам дістатися їхньої старої квартири.

Що ж до Симони, то вона чекає на транспорт, який доставить її на Ошлаґу, де на неї чекає незадоволений батько, котрий дізнався, що його донька схиляється на бік нечестивців.

Джошуа вирішує залишитися з нею, поки не прийде вагон, і дівчина бере його під руку, бо вважає це жестом цілком природним.

Він обертається до неї, дивиться їй в очі, такі чорні, такі глибокі, і вона легенько притягує його до себе, трохи розтуливши губи.

Цілує його.