Мамонт

Книга друга

У Майкла Ґарбера гордий вигляд.

Коли виходить зі свого вестмаунтського помешкання, цей чолов’яга, якому недавно стукнуло сорок, він одягнутий з голочки, що нормально для одного з найвідоміших адвокатів метрополії.

Цього вівторка, вірний своїм вранішнім звичкам, він виходить із того ж таксі біля базиліки Нотр-Дам, натягує свого фетрового капелюха, купленого у «Henri Henri»[49], новому бутику на вулиці Сент-Катрін, який носить справжнє ім’я свого власника, що в нього завжди викликало усмішку, — сигарета, що димиться, прилипла до губ, примірник The Gazette, яку читав дорогою завдяки майстерності водія, складено гармошкою під рукою.

Далі слідує звичний ритуал: повернувшись спиною до собору, він кидає захоплений погляд на будівлю Banque de Montréa[50], на його баню, викладену плиткою в стилі Ґуаставіно[51], на його гарно виліплений фронтон, де розміщено девіз закладу й міста: Concordia Salus — Процвітання в гармонії.

— Concordia Iustitia[52] теж було б непогано, — шепоче він, перш ніж продовжити шлях.

Чоловік безтурботно крокує, хоча північно-західний вітер насміхається з ґабардину. Цього ранку вітер такий сильний, що доводиться притримувати капелюха, щоб його не зірвало й не кинуло у брудну калюжу. Та над усією планетою дме інший, набагато гірший вітер з Німеччини, де щойно виграла вибори Націонал-Соціалістична німецька робітнича партія.

Бо сімнадцять мільйонів чоловіків та жінок, яких вважають одними з найосвіченіших у Європі, проголосували за цього блазня з вусами, наче перевернута щітка. І це непокоїть, бо в Ґарбера багато соратників, включно з деякими друзями на схід від Ріну, й нових спільників, які детально повідомляють йому про наругу з боку прихвоснів цього нереалізованого художника зі смішними прізвиськами: Маніту, Вовк, Гід.

Після того, як метр Ґарбер минає штаб-квартиру Канадського національного банку, він пірнає в будівлю «Транс­порт»[53], вітається з охоронцем, купує ще дві щоденні газети — La Presse і Montreal Standard, перекидається кількома словами з кіоскером Луї Соломоном, який ходить до реформістської синагоги і якого він піддражнює для чистого задоволення, кидає погляд у бік Канадського національного телеграфу, за яким активізується гарненька мадемуазель, чий вигляд скрашує його день.

Він підходить до ліфтів, гасить сигару, викидає її в попільницю, збирається увійти в кабіну, різко зупиняється: перед ним виникла Белла Ґордон і, спираючись на обоє дверцят, киває своїм довгим пальцем у його бік; до неї швидко приєднався дивний тип у пом’ятому костюмі.

— Метре Ґарбер, — кидає з хижою усмішкою відома секретар Канадської ліги праці. — Ви так само передбачувані, як банкір.

Він дозволяє собі коротко засміятися. Та, кого він любить називати своєю старою подругою, відступає, щоб дозволити ліфту поїхати.

— Коли чую це від тебе, то сумніваюсь, що йдеться про комплімент.

— Але ти знову потрібен народові, не кажучи вже про те, що продовжуєш вершити правосуддя.

Вона представляє йому Джошуа Ґершмана. Обидва чоловіки тиснуть одне одному клешні, обмінюються короткими привітаннями на їдиш, і відразу між ними виникає приязнь, взаємна повага, яка має своє коріння в глибинах історії й зігріває з’єднані на мить дві долоні.

— «Боґеда»? — питає вона.

Він киває й веде їх у напівпідвал.

— Як пройшов твій виступ у «Saturday Night Club»?

Адвокат розуміє, що вона по-дружньому підсміюється з нього і тих заходів, що їх організатори полюбляють називати куртуазними.

— Дуже успішно, правда. Триста людей прийшло послухати мене про добре відому тобі річ: червоний процес. Я ледве стримався, щоб не назвати твоє славне ім’я.

Усі троє сміються, переступаючи поріг елегантного закладу.

Кафе «Боґеда» поширює міцний запах арабіки. Заклад, заснований шістдесят років тому близнюками англійського походження, має поважний вигляд: не рухаючись з місця ні на дюйм, він тричі змінював адресу, стаючи жертвою примх муніципальної влади.

Орієнтований спочатку на продаж найкращих вин, заклад було продано іншому дуетові шотландських підприємців, які зробили з нього ресторан з гарною репутацією: Fine Dining and Refreshments — Вишукані страви та напої, — проголошує реклама.

Від самого досвітку його персонал обслуговує клієнтів, здебільшого адвокатів та банкірів, і пропонує їм у зітканій на європейський лад атмосфері щось схоже на круасани, які поставляє пекарня «Ґабріель», баґелі від Дорфманна й смачний напій із зерен, імпортованих й обсмажених братами Гагамович.

Його винний погріб і запаси спиртного, що їх достойно оцінюють спраглі через вісімнадцяту поправку американські туристи, і плинний графік роботи уможливили протистояння різким перепадам ринку, які з 1929 року посіяли багато банкрутств щонайменше серед так званих законних закладів.

— Видно, твій люксовий контрабандист процвітає як ніколи, — шепоче Белла на вухо правникові.

Єдиним іспанським елементом оздоблення, крім розставлених бочок, які, по суті, можуть мати будь-яке походження, є майже рожева мулета[54], підвішена над касою й почасти загорнута, щоб було видно жовтий спід.

Хлопчина — широкі червоні штани, синій пояс і біла сорочка з мереживом на біцепсах, що надає йому радше вигляду танцівника трояка[55], — зустрічає їх, щойно вони переступають поріг, і, змірявши поглядом двох невідомих, проводить усіх у самий кінець зали, де на них чекає занадто м’яка банкетка, вкрита молескіном, вишитим золотом під арабські мотиви.

Тут і там кілька чоловіків у костюмах читають газету з паруючими чашками в руках і сигаретами в роті.

Перш ніж сісти, Майкл замовляє три кави й кошичок баґелів. Він вішає пальто й капелюха на гачок, влаштовується, за ним слідують інші. Офіціант — Реймонд, як написано на значку, — не удостоївши поглядом двох чужаків, відходить майже бігом, наче боїться підхопити туберкульоз.

— Затишна у тебе схованка, — зауважує Белла, — щоб зберегти сама-не-знаю-що і душевно прийняти таку дівчину, як я.

Адвокат протестно бурчить, шукає щось у мішечку й дістає запальничку «Dunhill» чистого срібла, на якій накреслено два знаки, які більшість називає екзотичними. Джошуа прочищає горло і, ледве вичавивши з себе посмішку, каже:

— Ви альфа і омега, метре?

— О, наш друг знає іврит. Справді, алеф і тав — перша й остання букви нашого алфавіту. Голос Бога й Спасіння людини. Споконвічні пошуки, які ніколи не зупиняються.

Майкл Ґарбер робить сумну міну, возиться з маленьким аксесуаром, крутить його в руці, погляд його темних очей націлений на співрозмовника, він вирішує змінити тему.

— Ну, друзі, що може зробити для вас злий підручний Його високості Ґеорґа П’ятого? Думаю, що ви прийшли у зв’язку з цією історією поляка, надрукованою на четвертій сторінці?

Він барабанить кінчиком вказівного пальця по The Gazette поряд із чашкою.

Джошуа поступається словом своїй компаньйонці, яка дуже красномовно описує ситуацію за час, за який баґелі навіть не встигають охолонути: помер чоловік унаслідок надмірного застосування сили, яке знову продемонстрували поліцейські власті, розслідування коронера починаєть­ся завтра.

— Цей хлопець, він був... товаришем?

— Ні грама. Він був українцем, як і наш друг Джошуа, але ходив до церкви Святого Миколая, що на Вітре, і Святої Трійці на вулиці Шербрук.

— Гм, — суворо кидає він. — Українець, християнин, прибув сюди близько шести років тому, якщо газета правильно написала, тобто після погромів.

— Нічого не вказує на те, що він у них брав участь, — зауважує Джошуа.

— Або ж він утримувався від участі в них. У вас є свідки?

Джошуа простягає йому аркуш із надрукованим десятком імен, і Майкл Ґарбер читає документ, морщиться, перш ніж запхати носа в чашку.

— Я відзначаю першу проблему й другу, яка, по суті, є тією самою перешкодою.

Він зручніше вмощується на банкетці й схрещує руки.

— Що, — реагує Белла, — ти більше не торкаєшся зневажених, і вони не повинні навіть наближатися до тебе?

— Белло, мій батько, котрий, як і я, був адвокатом, дуже любив цей жарт: яка різниця для єврея між продавцем schtreimels[56] і членом колегії адвокатів? Відповідь: одне покоління. Мій дід торгував шапками. І я цього ніколи не забуваю.

— Ну, — питає Джошуа. — То в чому проблема?

— Ви ж у Монреалі. Якщо основні бізнеси в руках... британців, то політичне керівництво, правосуддя, в першу чергу кримінальне, здебільшого покладено на ­франко-канадців, які, на думку багатьох, надзвичайно добре справляються. Однак, як би краще сказати, їм притаманний певний страх перед чужинцями. У цей час, яким би він не був, стосунки між магістратурою й різними групами відзначаються ворожістю, а до вашого списку, бачте, входять тільки іноземні імена. А я, єврей, ще й адвокат і юридичний радник компаній, не маю достатніх навичок як учасник судового процесу у справах, схожих на ту, яка потребує нашої уваги. Я можу порекомендувати вам мого колегу...

— Pro bono[57]? У будь-якому випадку, якщо він франко-канадець, він відмовиться.

— То вони всі расисти? — не зміг стримати усмішку Джошуа.

— Коли вони расисти, — відповідає Майкл, — а іноді вони саме такі, то це від чистого незнання, заохочуваного духівництвом. Але їхня цікавість і миролюбний характер стримують ці імпульси. Особисто я надаю перевагу саме такому... підходу на противагу підходу їхніх сусідів із заходу острова, які купують нашу продукцію, користуються нашими талантами, але ввічливо зачиняють перед нами двері своїх клубів, бурмочучи вибачення.

Легке покашлювання перериває їхню розмову. Реймонд, з руками за спиною, питає їх англійською із сильним французьким забарвленням, чи не хочуть вони ще кави, й відходить, нервово ворушачи пальцями. Джошуа бере шматочок баґеля й задоволено йойкає.

— Найкращі в Америці, еге ж, Белло? У нас тут найкращі делікатеси: вам треба скуштувати ті, що на Burnside Place, у «Ben’s De Luxe». Там подають такі сандвічі, про які і в Нью-Йорку говорять.

Белла Ґордон витирає зерна сезаму, що прилипли до правого кутика губ, і продовжує розмову:

— Є ще дехто. Молода жінка.

Джошуа червоніє: деталь, яка не сховалася від гострого ока метра Ґарбера.

— Думаю, гарненька.

Белла хихоче.

— Дуже. Вона обробниця. «Діана Дресс»...

— А, у тієї акули Ісраеля Ґолда! Та мені казали, що він чоловік розумний, особливо якщо відчуває силу.

Він дивиться на розпашіле обличчя Ґершмана: йому все відомо про короткий страйк — три дні! — який паралізував обладнання фабрики, робітниць, деякі ще підлітки, що кричали на вулиці, патрона, який рвав на собі волосся чи вдавав, що рве, перш ніж погодитися з підвищенням убогих зарплат.

— Вона комуніст, як ви, мосьє Ґершман?

— Зовсім ні! Точніше, не думаю. У мене таке враження, що вона добра католичка.

— Одне іншому не заважає. Я тут дізнався, що десяток церковників, дехто з них — мої друзі, зберуться цього четверга, 9 березня, щоб закласти фундамент того, що вони називають соціальним оновленням. «Протиставити правосуддя, доброчинність і поміркованість владному й жадібному егоїзму», як вони проповідують, і не менше. Погодьтеся, що перспективи дванадцяти апостолів, які зібралися проповідувати таку концепцію, містять щось таке, що не залишає байдужим. Тим не менше, вам слід триматися подалі від «Діана Дресс» і тієї демуазель, яка ризикує залишитися без роботи. Її патрон сприйме такий візит як зраду з її боку. Він дуже чутливий до таких речей. Хіба що...

Він не договорює, кусає себе за щоку, поки його гості востаннє тикаються носами в чашки. Підводить голову, а потім упирається долонями в стіл, навіть порцеляна дзенькає.

— Гаразд. І не роби здивоване обличчя, Белло, ми знаємо одне одного достатньо років, щоб не грати вистави. Як би там не було, справи йдуть так, що в мене вільного часу більше, ніж би мені того хотілося. Візит ввічливості до мого друга стає нагальним. А ви зі свого боку спробуйте вгамувати пристрасті до завтра. Ви нічого не виграєте, якщо підбурюватимете людей. І заради Бога, скажіть своїм свідкам почистити одяг з такої значної нагоди. Та маю вас попередити: слово іммігрантів, будь їх двоє чи сотня, небагато важить проти слова поліцейського і його побратимів, особливо перед тим коронером, якого маємо в Монреалі. Навіть участь тієї дівчини не багато змінить у цій справі.

— Знаєш, Майкле, що я над усе люблю в тобі? Більше, ніж твоя елеґантність і поспішність, з якою ти запропонував нам оцей сніданок, мене вражає твій запал.

Енергійним ударом ліктя Белла дає зрозуміти своєму партнерові по боротьбі, що вже час відкланятися. Джошуа підкоряється, простягає руку адвокатові, поки той риється у внутрішній кишені свого пальта, де лежить гаманець.

— Мій дорогий Ґершмане, — каже Ґарбер довірливо, перш ніж відпустити його долоню, — ваша репутація йде попереду вас. Вінніпеґ і Торонто набагато ближче, ніж ви думаєте. Та все ж ви не маєте жодного уявлення про сили, з якими збираєтеся тут мірятись. Сили порядку в Монреалі недоторканні, й вони особливо лютують, коли йдеться про... приборкання непокірних індивідів. Будьте пильним. І бережіть Беллу.

Коротким кивком голови Джошуа показує, що зрозумів, і справді збирається маневрувати обережно.

Вілброд Рондо, як і більшість водіїв автомобілів, задовольняється тим, що ледве пригальмовує на перехрестях, і розважається, тиснучи на клаксон і лякаючи коней та перехожих.

Він кляне нові світлофори, нещодавно встановлені на перехрестях основних трас, робить повороти, як гонщик «Ґран Прі Монако», скрипить гальмами, лається, не стираючи самовдоволеної посмішки, властивої усім смертним, які впевнені, що беруть Бога за бороду, щойно сідають за кермо. І навіть коли автомобіль належить комусь іншому.

У сорокарічного чоловіка — масивне тіло, бо грав у хокей — «я міг би грати за команду “Вондерерз”, але платили недостатньо», — та м’язи неухильно поступаються місцем жиру, особливо після пізнього одруження з прекрасною куховаркою.

Те, що Вілброд вів раніше розпусне життя, підтверджує його брат Жак, охоронець у в’язниці в Монреалі, що на вулиці Ґуен.

— Я розриваюся поміж двома отарами душ: з одного боку, ті, хто спіткнувся й потрапив у клітку, з іншого — правильні, прикуті до сповідальні, — любить постійно по­вторювати Вілброд, стоячи перед черговим кухлем пива.

Гарний чоловік з чорною чуприною, яка вже проріджується на маківці й стає джерелом показного занепокоєння і навіть дошкульного роздратування щоразу, як він пересвідчується, що його дорогоцінне волосся засмоктується вихором, розташованим там, де колись давно в молодості було тім’ячко, з гиденькою посмішечкою на вустах, яку демонструє направо й наліво, він усе посилював натиск на жіночий фланг аж до появи Жюльєтти з крутими стегнами, володарки екстравагантних рецептів, власниці мідних каструль, а найперше — наступниці міського клану, яка докладає великих зусиль, щоб його поведінка була бездоганною.

Те, що чолов’яга не славиться хоробрістю й рішучістю, стало однією з причин, чому його не взяли служити в міську поліцію. Тож він марнує свої таланти майже двомовного златоуста на благо «New Way Laundry», що доручає йому ублажати сварливих клієнтів, до яких належить багато підприємців європейського походження, котрі ніколи не відмовляються випросити собі пару центів знижки. І платить їм зневагою за це.

Його тесть був схильним до радикальних рішень — особ­ливо коли донька втратила голову від Казанови сумнівного ґатунку й піддалася його чарам; тож Вілброд швидко погодився з налигачем на шиї на велике задоволення сім’ї, яка вже втратила надію поставити його у якісь прийнятні межі, — але не позбувся пожадливості, яка переповнювала його й іноді влаштовувала коротке замикання в мізках, розв’язуючи язика.

Окрім того, істота, яка занадто рівно сидить поряд, змушує його боротися з онімінням розуму, яке створювало йому стільки клопоту в минулому, включно з цим нудним одруженням.

— Заради всіх святих, красунечко, що ти робила у районі гачконосих? Твій батько б зомлів, якби побачив тебе тут.

— Моє начальство — євреї, у мене є сусіди євреї, вже не кажучи про Ісуса Христа, як усім відомо, хіба що ваш кузен змінив думку з цього приводу.

Симона не довіряє фанатикам, і небезпідставно, але кревні узи, що єднають його з тією особою, яка живе в пресвітерській, де працює її мати за мізерну платню й букет благословень, змушує її до стриманості, яку мало хто з людей за нею помічав.

Саме ці родинні зв’язки, як кажуть в Ошлазі, дозволили зарозумілому й здоровому як бик парубкові уникнути призову в 1917 році, а її другові у такому привілеї відмовили — Вілфріда Парро, солдата 22 полку, скосила кулеметна черга у Вімі.

Справді, його хрещений батько, канонік парафії Тре-сен-ном-де Жезю, уже років двадцять насолоджується незаперечним впливом на найвищих владоможців обох світів, про що свідчать вітражі з Ліможа, доставлені в 1914 році, незважаючи на реквізицію свинцю, розкіш, яку важко пояснити під час Великої війни.

Між двома поворотами керма він крадькома кидає на пасажирку погляди, які видаються радше заманливими, тоді як він їде повз двері з облупленою фарбою в будинках між Де Монтіні й Сент-Катрін, там, де стоять в очікуванні дівчата, постукуючи карміновими нігтиками по склу, щоб привернути увагу клієнтів.

— Цей район не для такої кралі, як ти, еге ж? — сказав він тоном, який свідчив про протилежне.

Вілброд буквально вирвав її з кігтів констебля, і це треба визнати, та вона воліла залишитися там, а ще відшукати того високого хлопчину, того Джошуа з милим акцентом і глибокими очима.

— З мого боку, — продовжує він, наче сюжет цікавить пасажирку, — я мав зустрітися з таким собі Шахтером з «New York Syrup Company». Тяжкі часи, красуне, треба гладити клієнтів за хутром, навіть якщо воно на його шапці.

Він сміється.

Насправді, якщо він і не бреше, то приховує подробиці, чому опинився на Сен-Домінік, бо компанія, про яку йдеться, розташована на Колоніаль. А от Корделіа Ґатьєн, яка багато працює стегнами та всім своїм тілом, тримає салон поруч, доплюнути можна з того місця, де вірний працівник «New Way Laundry», рішуче налаштований поєднати корисне з приємним, припаркував автомобіль.

Поки він продовжує свій монолог, Симона неуважно дивиться на вервечку дверей, що проминають повз наче рами, які облямовують видовища постійного розпачу: біля сходів в очікуванні скупчились зрілі беззубі жінки, метиски з вибіленим пероксидом водню волоссям, високі й руді з порожніми очима, підлітки-дівчатка з розфарбованими обличчями й розпущеними корсажами, хлопчаки в ганчір’ї.

— А той поліцейський... — каже вона, провокуючи приступ паніки у водія.

— Який? — зітхає він і боязко оглядається.

— Той, з великими вусами. Там.

— А, той! — знову зітхає. — Що, сподобався?

Вона помічає гримасу, яка може означати бажання принести її в жертву, перший крок хижака, який відчув запах, що виділяє потенційна жертва, гієна в очікуванні можливих промахів: страху, легковажності, а ще отих неконтрольованих виділень, спільних для вічних грішниць, якими і є всі, хто належить до слабкої статті.

— Він вистрілив тому бідоласі у спину, просто так: бенг. Ні за що.

— Ха, — задоволено реагує він з трьох причин:

По-перше, він досить вміло входить у віраж на вулиці Дорчестер, заледве ширшій від звичайної алеї, під переляканим поглядом пральника Чарлі Вага, який палить люльку в отворі дверей, і його сусіда навпроти, торговця фруктами Джінґолда. А ще дорога заставлена машинами й колясками, одному Богу відомо, чому вони тут поставали; йому доводиться вправлятися між ними у слаломі й водночас стежити за дітьми, які повертаються зі школи.

По-друге, Вілброд уже роками прочісує місто як удень, так віднедавна і вночі, й неодноразово помічав, що ті, кого він любить називати «поліцейськими силами», діють, не переймаючись законами, і насамперед тими, про дотримання яких самі б мали дбати. Починаючи з притонів і борделів, не забуваючи про підпільні бари й ту курильню на вулиці Де Ля Ґошетьєр, куди навідувалася донька одних їхніх знайомих, — усюди представники правопорядку вміють орудувати кийками, а ще краще вміють наповнювати власні кишені.

Йому пригадалася стаття в La Presse, в якій ішлося про гральні будинки в китайському кварталі, оснащені тривожними дзвінками.

Як писав журналіст, охоронець — звичайний підліток у комбінезоні, — коли отримав повідомлення від шпигунів, розставлених на перехрестях, про появу аґентів з бригади охорони моралі — непідкупних, під керівницт­вом лейтенанта Ґріньона, — вставив цвяха між цеглинами і завдяки геніальній мережі дротів запустив таким чином ланцюжок, під’єднаний до гарненького дзвінка. За пару хвилин зала спорожніла від клієнтів і п’ятдесяти портативних гральних апаратів, а поліцейські сили знову залишилися ні з чим.

По-третє, Вілброд, завдяки звичному для себе зсуву, якщо й не інтелектуальному, то принаймні моральному, який дозволяє йому позбутися найменших ілюзій щодо ближнього свого, не бачить, у чому проблема, й навіть знаходить джерело розради у трагедії, що сталася: на одного безробітного менше, до всього ще й чужинця, без сумніву єврея, тобто комуніста, «а це вже щось». Це зовсім не значить, що він расист: він католик, як і батько Симони, різниця лише в тому, що мосьє Беланже підписаний на Mirror, бо любить кросворди, а ще він член «Синьої птахи» й у прекрасних стосунках з паном Ґаньоном з вулиці Сен-Дені, тоді як Вілброд задовольняється тим, що пережовує проповіді кюре.

— Коронер, напевне, має провести розслідування, — кидає дівчина.

Насправді вона знає, що таке слухання має відбутися, бо мала місце насильницька смерть, бо людська істота, якою неприємною вона б не була в очах сусіда й схожих на нього, спливла кров’ю на очах сотень свідків.

Її навчання в Інституті Перро, потім у Rapid Shorthand College і спеціальні курси мали підготувати її до кар’єри стенографа. Кілька курсів було присвячено юридичній термінології й різноманітним кар’єрним можливостям у Палаці правосуддя.

Та криза й пріоритет амбіцій братів над її власними бажаннями змусили її перервати навчання й надати свої таланти доброї робітниці у розпорядження «Діана Дресс». Але вона втішає себе попри розчарування: її робоче місце далеко від армади швейних машин.

За рік вона вже стане глухою, як тетеря, подібно до малої Веронік, котрій хоч і ледве виповнилося сімнадцять, але котра мусить читати по губах співбесідників, щоб брати участь у розмові. А ще вона коли говорить, то кричить доти, поки Симона чи ще якась добра душа не покладе на неї руку, щоб вона поволі знизила гучність на один-два децибели.

Вілброд напускає на себе стурбований вигляд, тобто натягує на обличчя вираз такого собі занепокоєння чужими намірами, оскільки існують численні зв’язки, які, підкоряючись іноді примхам випадку, керують нашими життями, й рухи, зроблені цією далекою знайомою, можуть негадано ускладнити його життя, а він боїться непередбачуваного.

— На твоєму місці, красунечко, я тримався б подалі від проблем.

— Насправді, — відповідає вона, дивлячись на міські нетрі й фабрики за вікном, — я не ваша донька. І той поліцейський не хотів записувати ні моє ім’я, ані ім’я жінки, яка стояла зі мною поруч на балконі. Але занотував ваше як добровольця. Дивно.

Він глибоко вдихає повітря, але його рука тремтить на кермі горіхового дерева: він охоче вліпив би їй ляпас тильною стороною долоні, але ж юна Беланже — не його Жюльєтт, та й бити треба було б рукою, яка перемикає швидкості.

— Тож бач, тобі не варто хвилюватися. Старий добрий Вілброд усе владнає.

Біля китайської школи стоїть поперек вулиці візок, що змушує машину зупинитися, й Вілброд натхненно тисне на клаксон, здається, це його особливо радує.

Симона користається нагодою, щоб відкрити важкі дверцята, й, байдужа до докорів водія («З глузду з’їхала? Ти посеред китайського кварталу!» ну, й усе таке інше), виходить, навіть не подякувавши.

Вона обходить автомобіль ззаду й швидко крокує до площі Дюффрен.

На місто накочується сірість, пронизливий вітер дме з півночі, та Симона зупиняється біля входу до публічного туалету, звідки піднімається запах сечі; тут же вештається молодий хлопець з гарними рисами, блукаючим поглядом і зіщуленими плечима.

Потім вона дозволяє своїм ногам нести її гравійними доріжками, дихає на повні груди чистим повітрям, довгі голі руки в’язів, що щетиняться тоненькими гілочками, видаються їй бронхами.

Її переслідує неприємна думка, не дає спокою, але дивним чином вона не може її сформулювати.

Сама того не помітивши, з палаючими щоками й легкою посмішкою, вона дійшла до маленької вулички Шеннвілль, у кінці якої зник Вілброд, щосили тиснучи на клаксон, звернула на Дорчестер, перетнула вулиці Сен-Жорж, Андерсон, Де Бльорі, минула храм Святого імені Ісуса й коледж Сант-Марі, і гоп-гоп, спритними ніжками, наче підхоплена дружнім бризом, швиденько дістанеться до площі Філліпс й кабінету патрона «Діана Дресс», який вибачить їй спізнення, якщо вона надолужить три години втраченого часу.

Незважаючи на виселення, на констеблів, які розсіяли натовп ударами кийків, на смерть Мамонта й усі ті нещастя, що розігралися на її очах, Валентина В. не може перестати хихотіти, дивлячись, як двоє представників сил правопорядку тягнуть інертне Микитине тіло до «Форда»: вона думає про калоші з острова Принца Едварда, в яких вона сама хлюпала дорогою з «Thrift Store» — благодійного магазину — з тією самою картоплею, яка тепер валяється на тротуарі й на асфальті.

Сидячи на східцях, лікті вперті в коліна, вона дає змогу своєму негідному чоловікові вилити його тяжкі скарги на численні несправедливості, жертвою яких він себе вважає, — а в цей час кров іншого чоловіка стигне на холодному асфальті: на ласкаву матір-батьківщину, клянеться ніколи більше не бачити ту згубну землю; на своє хворе серце, хоча йому не завадило б радше подумати про власну печінку, промайнула у неї думка; на нескінченну зиму, над якою він надає перевагу задушливому літу; на жорстоких чоловіків, на байдужих жінок, на собак, які гавкають, і на щурів, що ночами, коли відбуваються пиятики, переслідують його аж до самої халупи.

Валентина не дуже вчена, в школу не ходила, вона більш-менш дає собі раду з тими картами, що випали їй по життю, вона нікого не знає, окрім своїх квартирантів і кількох сусідів, вона не читає, в театрі не була вже давним-давно, ходить до української церкви, але ні в що не вірить, зовсім ні в що, цілковито ні в що. Віра її випарувалася разом з її красою, тобто хтозна вже й коли, у неї випало більше зубів, ніж зосталося в роті, а на місці зобу — страшний шрам, що дістає до кісток, і часто вона помічає зневагу в поглядах перехожих, коли має нещастя перетнутися з ними на тротуарі.

Але! Вона прекрасно розуміє, в якій ситуації вони з Йосипом опинилися, бо має розум жвавіший, ніж може здаватися через її впертий вигляд.

В очах влади, особливо цього розцяцькованого блазня з імператорськими вусами, вони — подружжя небажаних, як сотні й тисячі таких у Монреалі. Вони безробітні, до того ж глава сім’ї малорухомий, два зневажені паразити, а тепер ще й знедолені, а що найгірше — опинилися в центрі бунту, великою мірою розпалюваного цими брудними комуністами, запальнішими від черниць у чепцях, які з’являються в районі без попередження, але з яких хоч діти можуть посміятися.

Вона починає впадати в заціпеніння, коли двоє поліцейських виникають перед нею і Йосипом: їй добре знайомий оцей метал у погляді, як у кровожерливих міліціянтів й абортмахерш, крізь який нічого не може пробитися, навіть жаль за чимось.

Менший з двох прицільно й сильно б’є по здоровій нозі Йосипа, тоді як другий хапає його за руки й змушує підвестися.

— Папери! Papers! — репетують вони разом, кожен іншою мовою.

Та ні він, ні вона не знають, де шукати їхні документи у цьому великому кавардаку, яким став їхній квартал вулиці Сен-Домінік. Стару сумку, з якою Валентина майже ніколи не розлучалася, зірвали з неї, коли вона чинила опір, тож Йосип задовольняється тим, що махає руками, аби показати, що його ідентифікаційна карта десь випарувалась.

Їх потягли до фургона, в якому вже маринувалося з десяток інших нещасних, дехто побитий і з синцями на обличчі або й поламаною рукою.

Йосип дозволяє кинути себе на підлогу, відкриває рота й починає скиглити, а його дружина вибирає, на який кінець лавки вмостити свої чималенькі сідниці. Дивиться на своїх товаришів по нещастю, багатьох упізнає, всі такі самі іммігранти, як і вона, протестують російською, німецькою й польською мовами.

Старий автомобіль «Стеджмен» починає двигтіти, і їй доводиться вхопитись за сидіння, щоб не впасти на підлогу.

Місто ривками котиться за прямокутними вікнами, пробитими на відстані трьох дюймів від даху: заповнені цікавим людом трамваї, вітрини, іноді капелюх чи вивернута поривом вітру парасолька, розкрита хтозна з якої нагоди.

Аромати і звуки видаються Валентині дивними, бо вона ніколи не виходить за межі району — от лише щоб добути ту бісову картоплю — і ще з дитинства довіряє власному писку, який її завжди направляє: он там шкварчить м’ясо, а далі — теплий хліб, а он той чоловік — непорядний.

Все, що їй відомо в цю мить: вони заледве проминули вервечку м’ясних і ковбасних крамничок і спустилися до берега, їх везуть у західну частину нижнього міста, де до металевого присмаку тертя трамвайних штанг об дроти домішується запах риби й горілого вугілля із топок локомотивів.

Один із затриманих, підліток надзвичайної вроди, як їй думається, з очима чистого азуру і стрункий, як дівча, починає плакати, голова на руках, кашкет розвернутий козирком назад.

— Боже милостивий, вони везуть нас в Імміграційний госпіталь! Нам кінець, клянусь.

І він випорожняє шлунок: жовч, хліб, маляс і, мабуть, іще вершкове масло.

Кілька товаришів по нещастю намагаються його розрадити, та гумор тільки більш деморалізує, й вона впадає в паніку, але холодну, як наче дзвонять дзвони, коли пропускаєш поїзд на переїзді: так, госпіталь для знедолених міститься за залізницею, звідки відправляють конвої до Галіфакса, вхідних дверей країни, які можуть стати для них дверима скорого виходу.

В’язні нерухомо дивляться перед себе, наче збентежені запахом блювоти, що піднімається від підлоги, і бачать знаки з обох боків вулиці Сен-Антуан: заправка «Charlie’s», Фінський більярд, «Fabrikold» — фабрика фарб, редакція The Gazette, пральня «King Hum», далі третьосортні готелі — «New Haven Room», без сумніву, для іммігрантів, а ще далі, в тіні Віндзорського вокзалу, «Grand Central Hotel», з боків якого прилаштувались «Terminal Club», «Breslin Hotel», велика земельна ділянка і справді — будівля з червоної цегли, хоча й іншого відтінку.

На відміну від того, що за кілька секунд напридумує собі бідна жінка, котра прагне все наділяти благосними чеснотами, тут взагалі не йдеться про якусь архітектурну фантазію, естетичний виверт чи намагання прикрасити в’язницю, щоб викликати співчуття. Зведена у 1908 році будівля була віддалено схожа на L, а якщо казати точніше, враховуючи її внутрішній двір, то на велику літеру G. Двадцять років по тому добрий канадський уряд вирішив зайнятися депортацією мерзенних іммігрантів, яких називали комуністами, і наказав добудувати два поверхи й продовжити сторони, що й надає цьому концентраційному госпіталю вигляду прямокутного паралелепіпеда, а його двоколірне забарвлення чітко вказує на новішу добудову.

Незалежно від того, що там намагається собі уявити Валентина, йдеться саме про похмурого вигляду чотирикутник, у якому пробито кілька заґратованих вікон. На його верхівці сяють спровоковані останніми променями сонця два величезні потоки світла.

Фургон зупиняється й гучно відригує. Двері відімкнули й відчинили навпроти монументальної арки, зверху якої кожен, хто здатний це зробити, може прочитати: «Dominion of Canada, Department of Immigration» — «Канадський домініон, Міністерство імміграції».

Стоїть струнко охоронець, затягнутий у чорну уніформу, на якій кривавить Union Jack[58] і виблискують канадські герби. Вперше у своєму житті Валентина їх детально розглядає, і завдяки розумовій напрузі, яка більшою своєю частиною зобов’язана відчаю, їй вдається віднайти надію у символах, якими аж кишить щит. Там, як у кольоровому смітнику, змішалися три леопарди, лев, ірландська арфа з Тари, три квітки лілії — всі золоті, три кленові листки природного кольору, королівський шолом, іще один леопард для рівноваги, ще один кленовий листок і ще один лев, корона, єдиноріг, як вона вважає, — символ усього можливого, ланцюг, спис, троянди, конюшина, будяки, садові лілії, купа орнаментів, перелічувати які візьме багато часу, і знаменитий девіз A mari usque ad mare[59], запозичений з біблійної Книги Псалмів.

Охоронець вітається з одним із поліцейських, підходить до нових вʼязнів закладу, клацаючи підборами об свіжий асфальт.

За допомогою енергійних ударів білого кийка, який зі свистом розсікає повітря, він ділить в’язнів за статтю, згідно з приписами, й відповідно шикує їх обабіч входу: you there — з боку бетонного муру, за яким ховається всіяна сміттям величезна територія, — you over there — біля автогаража Бро й еманацій фарби на основі свинцю.

Вітер, заблокований на півночі махиною Віндзорського вокзалу, подвоює лють і мете зі сходу вулицю Сен-Антуан. Збентежені чоловіки, в тому числі і Йосип, збиваються в купу, спини зігнуті, руки в кишенях, а Валентина повинна сама протистояти крижаним поривам.

Четверо перевдягнених у фельдшерів велетнів теліпаються по тротуару, обмінюються кількома словами і смішками з поліцейськими, а потім, озброєні довгими палицями, лаючись, заганяють нещасних досередини.

Йосип підкоряється, орудуючи однією милицею, бо інша хтозна й де поділася. Він кидає патетичний погляд на свою дружину, намагається видавити заспокійливу усмішку, зазнає невдачі, витирає спітнілу потилицю, йде накульгуючи.

Коли чоловіків завели, то роблять знак Валентині, яка труситься біля свого шматка стіни, відклеїтися від неї і йти з ними.

Спека, як у Сахарі, заповзає в ніздрі, потім у горло, підтримують її колонні радіатори, з яких зі свистом виривається гаряче повітря, наче дракони плюються вогнем. Повністю штучний сироко приліплюється, наче лак, до шкіри новоприбулої, яка й так обливалася потом під час поїздки центром міста.

Попелястого відтінку світло пробивається через усіяні послідом брудні засклені квадрати і, тремтячи від польоту знервованих голубів, стікає з даху й огортає галереї справжньою траурною хусткою. Відчуття похорону підсилюють ридання, характерний грудний кашель і стогони, що долинають з поверхів і резонують у віконних отворах.

Тож атмосфера загалом важка, а ще, як уже було сказано, у Валентини тонкий нюх. Вона розпізнає різні запахи, які, заплутані клубком, кинулись на неї, їй здається, що вони вислизають з кімнат, з кухні в підвалі, над якою здіймається веранда з широко відчиненими вікнами: гній, дезинфектант, сеча і, звичайно ж, екскременти, піт, вічний, з незапам’ятних часів, дохлі щури, випущені на волю людські гази, бруд, сморід з рота, мокра шерсть собак-охоронців, менструації, що домішуються до запахів горохового супу, риби, ріпи, розвареної картоплі, свинини, моркви й дикого рагу, породжують еманації, які вас душать, вас і вашу віру в майбутнє.

Вона наближається до іншої веранди, тієї, що виходить на пральню, в якій працюють — яке дивне поєднання, думає вона, — азійці й чорні: damn chink and dirty niggers[60], як визначає їх її сусід, бакалійник Солтер, величезні личинки й мурахи з блискучими м’язами, наче покритими лаком, які штовхають і тягнуть гори брудної білизни.

Вона звертає погляд до верхніх вікон і може розрізнити простягнуті через ґрати до непевного дня руки: худі кінцівки, обвисла шкіра, у декого — гнійні нориці, і пальці, занадто довгі, загнуті, наче кігті, що тягнуться у неосяжну порожнечу, туди, де можна намацати щось схоже на надію.

У зеленкуватому світлі другого поверху вона може розгледіти бліді обличчя виснажених жінок і дітей з непроникними поглядами, а нагорі, під жахливою павутиною із свинцевих трубок, що з’єднують віконні стулки, ув’язнені справжні скелети з кущистими бородами, деякі з худющими плечима, дещо зеленкуватими у сумному ореолі, а їхні зморшкуваті риси й фіолетові кола під очима схожі на пролежні.

Охоронці й матрони, з цигарками на губах, дивляться на щойно прибулих з гримасою огиди, як у м’ясника, що спостерігає за відгодованими телятами, котрі з дурнуватим виглядом бродять у загоні в очікуванні бійні. Всі двері довкола них зачинені, а пузаті чоловічі силуети з руками на нирках урочисто дефілюють за квадратами матового скла диспансеру й фельдшерського пункту, прикрашеними пурпуровими хрестами.

З того місця, де стоїть Валентина, вона може розшифрувати написи англійською, а повільно повертаючись — виділити різні складники першого поверху: гараж — колишні стайні, спальня наглядачів, камери, невеличка зала, а в дальньому кінці будинку — адміністративні приміщення. А з іншого боку — такі самі кімнати для жіночого особового складу та мешканок на карантині, туалети й умивальники з обох боків від величезних сходів з блискучого мармуру, які дисонують з рештою похмурого оточення.

Охорона наказує чоловікам залишити сумки й торбини на місці, й бідні вони відразу це виконують: звук падіння трупа наповнює залу. Наостанок Валентина думає про Микиту.

Потім вони штовхають в’язнів до тих же сходів, і тупіт чобіт відлунює від циполінової підлоги, наче Йосипова милиця дере по мармуру. Той кидає на неї стражденні погляди, й Валентина з подивом відчуває, як у ній знову прокидається кохання до нього, незалежно від відчуття біди й образи, яке її охоплює, бо тільки через нього вона опинилася у в’язниці, замаскованій під лікарню.

Чотири матрони, одягнуті майже по-військовому, разом підходять до українки, ще одна, думають вони, напевно, й відбирають її у поліцейських, які відпускають її між двома смішками й прицмокуваннями. Не зронивши й слова, матрони ведуть її до сходів, що закручуються навколо світляного стовпа.

Поки вона піднімається вгору, кашель, плачі, молитви, крики, писк немовлят зливаються в один протяжний гамір, який стає просто кошмарним: здається, що то опера, написана безумцями, яка відбивається від мурів і змушує сходи вібрувати.

Вони на мить зупиняються на другому поверсі.

Валентина дихає, наче бик, хапається за поручні з холодного заліза, хоче трохи відпочити, але велика руда наглядачка з чорною бородавкою під носом сильно б’є її межи плечі й наказує продовжувати підйом.

Вони сміються.

Валентина відчуває, як залізна рука стискає серце, а перед очима тупо прокручуються ті кілька секунд, які передували її виходові на сцену там, на іподромі в Києві. Невже те, що вона вважала боязню сцени справжнього артиста, було лише проявом звичайного страху?

Перш ніж ступити на останній сходовий прогін, одна з чотирьох церберш стукає три чи чотири рази ногою, і Валентина розпізнає шкрябання щурячих кігтів по каменю. Піднявшись нагору, біля товстої свинцевої плити без ручки, але із замковою щілиною завбільшки як оливка, церберша витягує величезну в’язку ключів для двосторонніх замків. Вибирає один, із головкою, обтяженою граб­лями з масивними зубчиками, підносить його до отвору й вставляє у циліндр замка, поки її подруги виймають довгі палиці.

Брязкання металу діє магічно: на поверсі розливається майже повна тиша, порушувана схлипуваннями голодної дитини. Решітка відчиняється майже без скреготу: доктор Ґурд, який займається таким-сяким лікуванням пацієнтів, не зносить шуму такого роду, як погано змазані коліщата чи сирени.

Березові молдинги непристойно виблискують над стертим кленовим паркетом. Їх відразу окутує сморід, від якого забиває дух. Жирні коричневі ліниві таргани вештаються по стінах, напевне одурманені нестерпною спекою.

П’ятеро жінок прямують коридором з блимаючими ртутними лампами, які, незалежно від справжнього кольору шкіри, чіпляють на обличчя трупну маску, й Валентина переконана, що тут, в одній з кімнат цього в’язничного госпіталя Міністерства імміграції, може закінчитись якщо не її життя, то щонайменше пригода на північноамериканській землі.

Стенографістки погоджуються з тим, що доктор Розаріо Фонтен, років сорока з хвостиком, зовні схожий на дон Жуана. В дійсності у нього квадратне підборіддя, солідний ніс, м’ясисті губи, високий лоб, стягнута ґумкою на потилиці чорна грива й світло-карі очі, облямовані густими віями, що надає йому вигляд здивованого біґля. Окрім сильних рук, у нього ще й плаский живіт завдяки старанним відвідуванням басейну YMCA, де він намотує метри доріжки своїм улюбленим стилем «кроль», повністю голий і винятково в чоловічій компанії.

Коли він не працює в лабораторії, то викладає в Університеті Монреаля, де, однак, його звання судового медика дещо охолоджує запал жіночого персоналу.

Вірний своїм звичкам, Розаріо, який водночас є директором моргу й Інституту судової медицини в Монреалі, входить у двері ресторану «У Лео» на розі вулиці Сент-Терез. Рівно ополудні він спускається на кілька сходинок, які ведуть до невеличкої зали, але бачить те, що майже готовий визначити як невідповідність: за столом, який зазвичай віддають йому, вже сидить відвідувач, прикривається газетою.

Розаріо кидає гнівний погляд у бік кухні, звідки управитель посилає знаки вибачення, як кажуть, зі схрещеними пальцями, як буває, коли люди розкаюються. Зловмисник перериває читання, кладе між тарілками свій Passe-Temps, тижневик про події культури, який йому особливо до вподоби. І доктор Фонтен відразу впізнає свого начальника, який — неймовірний факт — йому всміхається.

Лоренцо Кінґ — колись знаний репортер, якого прем’єр міністр Ташро особисто призначив головним коронером регіону п’ять років тому. Чоловік підводиться, щоб привітати Розаріо й потиснути йому руку. Цей переможець змагань геркулесів з мішками із сіллю, рекордсмен міжнародного журналістського марафону — об’їхав навколо світу за 62 дні, на три з половиною години швидше від його паризького конкурента з видання Matin, Ґастона Штіґлера, який зробив його відомим, між іншим, і завдяки його неймовірній втечі з російської вʼязниці, — все ж вирізняється тендітним тілом, що компенсується диким поглядом.

Він запрошує свого підлеглого сідати й розділити з ним стіл.

— Бачили?

Легенько постукує доглянутим вказівним пальцем по сторінці перед собою, змушуючи склянки подзвякувати, поки той, хто стане його мимовільним співтрапезником, відставляє стілець. Заголовок на першій сторінці починається так: «Канадська революція?» Доктор Фонтен влаш­товується, киваючи, він добре стежить за тим, щоб не показати своєї відрази до цієї публікації й багатьох схожих у Miroir.

— У Канаді, — читає Лоренцо, — не може бути революціонерів, окрім як у головах окремих метеків, просякнутих привнесеними доктринами, й тих, хто не хоче працювати.

Розаріо дивується, що його патрон, за яким закріпилася репутація подорожувальника, підігріває таку ворожість до чужинців, бо сам Розаріо вважає, що його дворічне перебування в Парижі з метою завершити власне навчання відкрило йому очі на багатство нових для нього культур.

Але колишнього шеф-редактора газети La Presse не попускає. Він лає комуністів, які руйнують досі гармонійні стосунки між народом й елітами, до яких він себе відносить.

— Ці дикуни навіть не люблять хокей.

Він перехиляє своє пиво й трясе бокалом у напрямку юного Міранди, сина власника ресторану, який їх обслуговує. Коронер Кінґ вмощується у кріслі, робить вигляд, що розглядає оздоблення зали, крутить порожній кухоль.

— Гарне місце, — говорить він майже переконано. — Й не скажеш, що ще минулого літа тут була народна друкарня. Криза не відступає. Але ж треба добре їсти й пити. Й, між іншим, підрізати волосся. Бачили, скільки в цьому місті цирульників?

Розаріо Фонтен, заінтригований присутністю тут свого патрона, звиклого до розкоші й до шикарних закладів на вулиці Сен-Жак, до яких навідується фауна з Палацу правосуддя, радіє, що його візаві підходить до головного. Здається, йому трохи незатишно у цій забігайлівці, він роздивляється її, ніби чудернацьку екзотику.

Коли кухоль заміняють повним, Лоренцо Кінґ робить великий ковток, витягає з внутрішньої кишені піджака портсигар, дістає «Navy Cut», вагається під несхвальним поглядом співтрапезника, а тоді запалює зі скривленими в дрібній усмішечці губами, схрещує ноги й закладає руку за спинку стільця.

— Мені телефонували з Квебеку, сьогодні вранці. Тих, хто платить нам гроші, непокоїть ота історія з більшовиком, якого застрелив один із наших.

Доктор Фонтен ніколи не любив суб’єкта, який сидів перед ним, і те, що той зайняв його столик, справу не покращувало. Тип цей був безумовно освічений, закоханий у музику й у певний сорт літератури, проте в усьому проступала непоборна неотесаність. Його хамство чітко проявлялося, хоч і з перервами, попри бездоганну зачіску, проріджені брови, під якими живуть очі, як то кажуть, арійської блакиті, й добре доглянуту шкіру без зморщок, незважаючи на його шістдесят. Його вишукані костюми, шовкова хустинка в кишені, підібрана до смужок на піджаку чи малюнка краватки найвищої якості, запонки, які привертають увагу до тихенького шурхоту манжетів, імпортне англійське взуття, срібний портсигар з гравію­ванням доповнюють картину словникового запасу й добре поставленого голосу, отриманих після кількох років на­вчання на правничому факультеті університету Маꥳлл. Там же він оволодів англійською, як і третій чоловік його матері, суддя Калікст ЛеБьоф, відомий персонаж, хоч і скупуватий — він змусив хлопця кинути навчання й почати заробляти на життя.

— Мені платять, — відповідає доктор, — за мою наукову експертизу. А свої політичні вподобання я залишаю вдома.

— Звичайно, звичайно, — каже співрозмовник, розганяючи дим тильним боком долоні. — Та, без усякого сумніву, було б мудро приділити особливу увагу... обставинам довкола цієї справи.

Зі швидкістю блискавки він розводить ноги і, не встаючи з місця, буквально кидається на стіл, тримаючись за скатертину стиснутими в кулаки руками: спортсмен, яким він колись був, пильно дивиться на Фонтена, підборіддя напружене, сигарета тремтить, наче його охопила лють усіх чортів на світі, брови вигнуті скрипкою. Він шепоче, наче вгризається у слова:

— Ми знаємо, що ці іммігранти, ще й безробітні, просто моляться на пляшку, коли не гірше. Я ще не кажу про героїн, мій друже. Ні про опіум, а ви ж бачили, які руйнації вони спричиняють у наших співгромадян. Ви ж знали Гун Ліна з вулиці Сен-Урбен? Я давав йому чистити свої костюми. Прекрасна робота, він повертав їх у бездоганному стані, складочки рівненькі. Тепер уявіть, що він був найбільшим у провінції підпільним торговцем кульками, і я не про свиняче рагу.

— Ми приділяємо особливу увагу печінці жертви, як і всьому іншому. У мене є хімік. І я йому повністю довіряю.

— Жертви? Сильно сказано. А щодо вашого аколита, цього Франшера, так. Гарний тип, хоча трохи жорсткий.

Перед Розаріо виникла тарілка: приготовлені на парі й облиті томатним соусом голубці з македонським салатом. Міцний дух довго вареного капустяного листя перебиває запах тютюну.

Лоренцо Кінґ кривиться од відрази: такого запаху немає на вулиці Таппер, де він живе в елегантному дуплексі, в напівпідвальній квартирі якого мешкає загадковий містер Джемісон, молодий науковець, з яким він часто розділяє сніданки. Насправді ж, його ніжна Марґарет, або просто Меґґі для близьких, перед зіпсованим повітрям метрополії надає перевагу чистому повітрю сільської місцевості й сільському оточенню Велліфілду, де її батько, грізний капітан Александер Кокбрурн, був оселився, а потім і віддав Богу душу в поважному віці вісімдесяти дев’яти років.

— Великою перевагою життя в оточенні англійців є те, що ніколи не губиш з поля зору неминучий характер речей. Поговори про це з Джоном Джорджем Ламбтоном, нашим знаменитим лордом Дургемом.

Згадка про автора фатального рапорту, що рекомендував асиміляцію франкомовного населення, викликає у нього сміх. Він регоче, випускаючи огидну хмару, суміш хмелю з «Вірджинія блонд». Потім глибоко вдихає, тоді як його підлеглий пережовує шматок, і продовжує монолог:

— Теперішня економічна ситуація тимчасова. Як доказ, Італія виходить з неї переможницею, і я готовий забитися, що той вусатий німець теж сотворить чудо. Чого бракує нам, так це трохи завзяття. Й гарної музики. Я меломан. Можна обожнювати такого майстра, як Вагнер, і підтримувати культ такого хокеїста, як Ньюзі Лялонд.

Доктор Фонтен змушував себе не звертати уваги на балаканину коронера і, пригадавши, що той за всяку ціну уникає відвідин моргу, коли там роблять розтини, заходжується вправлятись у подовжньому розтині другого голубця. Він обережно розводить краї й виставляє напоказ нутрощі: тонко нарізану цибулю, добре карамелізовану, білі, наче опариші, зерна рису, гвоздику й жирне змелене м’ясо, що купається у коричнюватих вершках, до яких домішується жилка червоного соку.

Лоренцо Кінґ уже не сміється. Він знову одним духом випиває пиво, витирає рота кінчиком серветки. Кладе її на стіл і рвучко підводиться.

— Я хотів нагадати вам, Розаріо, що наша робота, на жаль, має ще й політичний складник: ви знаєте, хто призначив нас на наші посади. І це не комуністи, яких не так легко, як вам здається, викинути на вулицю, прийдуть вас рятувати, якщо вас посадять задом на палю.

І йде, не заплативши, з Passe-Temps під пахвою, й не звертаючи уваги на бісики в очах лікаря. Той, коли закінчив їсти й заплатив рахунок за двох, знову проходить через двері ресторану «У Лео». Піднімається вулицею Сен-Венсен, спускається у підвал гарної будівлі, де на нього чекає хризотило-азбестового кольору оголене тіло, помите й звільнене від паразитів.

Він дивиться у записи на аркуші, що лежить на могутніх грудях Микити Зінчука. Колега Франшер Пепен підтверджує, що у крові немає жодних слідів алкоголю, і це змушує його поморщитися. Перед ним тепер лежить такий злий, такий страшний більшовик біло-сірого відтінку, з якого вже випустили всі рідини.

І Розаріо Фонтен питає себе, перевертаючи труп з допомогою іншого свого асистента, Жана-Марі Рюсселя, як його начальство уявляє собі те, що він візьметься заперечувати очевидне: походження дірки у спині, отвору досить великого, куди можна запхати мізинця.

Після того, як Джіанні Зутто кинув Зінчука на заднє сидіння автомобіля, він сідає на пасажирське місце. Його руки ще тремтять, і він вважає за краще довірити кермо судовому виконавцеві Дюшено. Той тисне на педаль газу й на всій швидкості летить униз вулицею Сен-Домінік. Він не боїться за життя жертви — чоловік помер на місці, — але переживає за шкіряну обшивку сидінь. Для початку — невиразний запах аміаку, характерний для теплої сечі, який лоскоче його ніздрі, вказує, що доведеться все старанно відтирати, особливо коли взяти до уваги, що труп лежить на животі. Та, думає він, краще вже сеча, ніж кров, яка витікала б із рани, якби його кинули спиною вниз.

Щойно минули натовп, жодного переполоху не відчувалося, а коли проїхали вулицю Принц Артур, усе тіло Зутто починає труситися й неконтрольовані судоми змушують його вхопитися за панель управління.

Він же ніколи не розряджав свою зброю поза тиром, а тим більше не вбивав людину, а його колеги ніколи не втрачали оказії нагадати, що він — найгірший стрілець дванадцятого відділку. Альдеаль Жетте, його напарник у велосипедному патрулюванні й веселий хлопець у стильному пальті, ніколи не відмовляв собі у задоволенні по-доб­рому покепкувати з нього, називаючи бакенбарди причиною його незграбності.

— Не так і легко вцілити в яблучко, коли в очі набиваються пасма волосся, еге ж, Джіанні?

Але така реакція здивувала його самого, щоб не сказати, що він трохи зневірився в собі: хіба ж його безмежне захоплення Дуче і його силовими методами, бажання долучитися до груп боротьби на батьківщині й очищення Італії, прагнення звільнити її від її ж метеків, тих брудних жидів і комуністів, за допомогою всіх мислимих методів, його фізична витривалість, його заняття боксом, близькість побратимів, які вбили більш ніж одного злодія, впевненість, що він захищає найблагородніші цінності, його атлетична будова, його покірна дружина, перелякані діти, коли він лається, і до того всього його фантастичні вуса у формі рогів тельця, — хіба це все нічого не варто?

Йому хочеться плакати.

— Не переймайтеся, — каже йому на вухо водій, звертаючи на авеню Де Ля Ґошетьєр. Все владнається. До того ж, ми по один бік закону. Ми всі свідчитимемо, що він напав на вас.

— Справді?

— Звичайно, — каже той майже батьківським тоном. — Взаємовиручка! Він був озброєний. І серйозно, гарантую, ви захищали своє життя, не кажучи вже про наші.

— Справді? — повторює Джіанні, наче відтепер у його словниковому запасі лише одне слово.

— Нема причин переживати. Ви звільнили нас від більшовика, небажаного тут: уся Канада дякує вам. Вас треба нагородити медаллю. Орденом Юпітера Британської імперії!

Зутто роздивляється місто, яке вважав, що добре знає, але не відома йому досі туга заволодіває душею. Нетрі, борделі, магазинчики пропливають повз і розповідають про безконечну споконвічну бідність і скруту: салони краси, кравець Ґлок, шевці Міскін і Стосіоскі на вулиці Сент-Елізабет, бакалія «Сучасність», пральні «Гоп Сінґ» і «Санґ Вінґ», цирульник Ромео, знаменита вдова Варен та її доньки, молоді чоловіки, що безцільно бродять, кашкети натягнуті по самі брови, руки в кишенях, пекарня «Страшан», велика церква Сен-Совьор, обірвані діти.

«Форд» об’їжджає халупу в кінці вузенької вулички Ґупіль, завертає у двір лікарні Сен-Люк, рухається вздовж вугільних складів, потім уздовж пральні, увінчаної величезним димарем, який випльовує дим, достойний виборів Папи.

Повертає ліворуч, прослизає під переходом і, рипнувши шинами, зупиняється біля широких дверей закладу, при цьому лякає рій медичних сестер з бездоганними зачісками, які ділять одну сигарету під суворим — чи сповненим бажання — поглядом черниці в чепці.

Коли тіло Зінчука передали збентеженому молодому медикові, обидва чоловіки рушають у дорогу до поліцейського відділку номер 12.

Дорогою Дюшено займається тим, що заспокоює як може свого сусіда, навіть доходить до того, що називає його «мій маленький Джіанні» й прикрашає свою промову кількома італійськими словами.

Коли прибувають на місце, опустилися сутінки: ніч уже вступила в свої права. Матове скло розсіює зеленкувате світло на стелі кабіни.

Зутто вислизає назовні. Він почувається на диво легко, наче разом із запахом сечі й продірявленого м’яса залишив позаду злинялу шкіру: впевненість сліпих.

Бо відтепер, здається йому, він уже не може просуватися по життю легким кроком, як раніше, будучи переконаним, що він — посланець неспростовної точності, володар непогрішності, яку такий католик, як він, може збагнути, але яка зникла в ньому з останнім подихом Зінчука.

Ні. Він убив людину, яка, і він це знає, ні в чому не винна.

І все ж не відчуває жодної провини. З іншого боку, відповідальність, свідомо прийнята, звільняє його від цієї вимушеної необережності, якою він прикривався досі, він, простий столяр, який став охоронцем порядку й закону і який переконує себе, що, хоча він далекий від того, щоб бути прихвоснем експлуататорів, але захищає справжнє право й божественного походження юстицію.

Все стало ясно: він убив людину. Така ціна, яку треба заплатити за вічність діалектики, якої він ніколи не міг зрозуміти і яка залишиться для нього таємницею до скону, але яка існує споконвіку і, примхливиця, завжди використовує себе для власної вигоди як інституційний інструмент. А ще йому не вдається розрізнити, що добре і що погано: закинуло його на світлий бік до правильних чи на темний до проклятих?

Після смерті цього не зовсім незнайомого чоловіка — він-бо зустрічав його у В. й помічав, як той блукав районом, особливо вранці того дня, коли все сталося, — стерлася вся можлива брехня. І ця безповоротна втрата ілюзій дає йому несподівану свободу, звільняє від постійного напруження, яке йому невидимо заважало, підгодовуване резервуаром совісті.

Так, це вбивство, й не важливо, що воно залишиться непокараним, нова ясність наповнює його дух: дехто може вбивати й не боятися жодного покарання, і він один із них. Щонайменше, так безупинно просторікував Дюшено із заздрістю в голосі, навіть уже коли висаджував його біля невеликої будівлі на бульварі Сен-Лоран.

У вестибюлі нікого, тільки черговий, ветеран, застарий і, що примітно, затовстий, щоб патрулювати на вулицях й переслідувати кого б то не було, навіть туберкульозника.

— О, герой дня! — каже він, не відриваючи очей від читання. — Завтра ти точно будеш там, — додає він, показуючи на газету La Patrie. — Патрон і Ґейл чекають на вас, на тебе і на твій рапорт.

Зутто обходить стіл чергового і сходи й заходить до зали зі столами, які він ділить з колегами, включно з двома новенькими, які зустрічають його схвальним свистом.

В кімнаті є ще один персонаж, сигарета в зубах, на черепі фетрова шапка, в руках стилограф і блокнот. Зутто вирізняє його серед сотень незнайомців, яких постійно зустрічає, — це журналіст, імені його не пригадує, з очима гризуна й підстриженими бровами. Той підводиться з крісла, яке неправомірно захопив, простягає візитівку Montreal Herald, а тоді кладе її назад до гаманця, бо побачив байдужість чоловіка, у якого він збирається брати інтерв’ю.

Він уловлює настрій поліцейського, що сидить навпроти й кладе ногу на стіл. Суміш роздратування й пихи, а ще зерня провини, що ховається в глибині, але може прорости й пробитися більш-менш швидко, навмисно уникаючи погляду людини з протилежного боку заґратованого віконця. Та зараз Джон налаштований скористатися своїми заготовками, які швидко розв’язують язики й перетворюються на гарні статті.

Він кидає три слова італійською, які, здається, дратують співрозмовника, а тоді ставить кілька запитань щодо його теперішніх відчуттів досить прийнятною французькою, але не міняючи тон, чим підживлює роздратування того, кого придумали назвати Джіанні. Як добрий психолог він знає, що таке вдаване небажання йти прямо до кінця викликає нетерплячку, яка, зазвичай, проривається неконтро­льованим виверженням однієї чи двох правд.

— Чому ви вистрілили у спину тому чоловікові?

— Бо він був брудним комуністом! У цьому районі — лише червоні, щури!

— Ви вбили його, бо він був більшовиком?

Зутто вагається: ні, звичайно, ні, бо інакше мав би поливати все довкола з пістолета-кулемета. Він робить такий сильний вдих, що аж трусяться вуса.

— Послухайте, я не контролював себе від люті, і все! А тепер дайте мені спокій, мені треба писати рапорт.

Джон хоче поставити ще чотири чи п’ять запитань, та поліцейський дивиться на нього із загрозливим виразом. Тож він розгублено відступає, все ж маючи два свідчення.

Джіанні за кілька хвилин пише текст, стежачи, щоб було якнайменше помилок. Потім піднімається сходами, переступаючи через дві сходинки, на третій поверх, дихання зовсім не збилося, стукає у двері, входить, щойно йому дозволяють, витягується струнко перед начальством, капітаном Жаном-Батистом Лореном і лейтенантом Джоном Ґейлем, які сидять обабіч дубового столу зі схрещеними ногами й чашками в руках, і простягає їм аркуш.

Обидва офіцери нагадують Лореля й Гарді[61] в уніформі, але якби вуса одного можна було поміняти на вираз вічного здивування іншого, то Лорен міг зійти за кощаву подобу німецького канцлера.

До речі, прибулий не може стерти усмішку, пригадуючи веселу Аврору й маленького Ауґустіно з середнього метражу The Music Box у кінотеатрі «Ле Шато».

Лорен з урочистим виглядом дозволив стати вільно, але прийом був далекий від того, на який чекав констебль. Шеф бере рапорт, дивиться на нього мимохідь і кидає на стіл.

Обоє чоловіків сухо допитують його щодо події, уточнюють деталі, кількість маніфестантів, запитують про жес­ти того, кого вперто називають жертвою.

Його італійська кров, розповідатиме він дружині, від цього закипіла в жилах, і він не зміг стримати себе й не повторити те, що сказав отому ненависному Джону, і не сказати, що Зінчук заслужив власну долю.

— Радник Шуберт не схвалить ваші думки, юначе, — кидає капітан. — Він завдав собі клопоту зателефонувати нам, а також шеф-інспекторові Бордьору з провінційної поліції, який наказав вам здати зброю й значок.

— Він проводить розслідування, — додає лейтенант Ґейл.

Здається, цей останній прихильніший до нього, та, може, так здається через надмірну вагу, яка робить його обличчя ангельським.

Поки Джіанні розряджає свого кольта, кладе на стіл разом зі значком і кепі, патрон наказує йому негайно покинути відділок, радить іти додому до сім’ї й провести іспит совістю:

— Ви ж син іммігранта, якщо не помиляюсь? А якби цей Зінчук був вашим батьком?

Питання зачіпає його за живе, поки він готується ви­йти. Він робить розворот, вартий Кейстона Копа, береться за латунну ручку, яка видається йому холодною, рвучко переступає поріг і докладає надлюдських зусиль, щоб не грюкнути за собою дверима.

Мій батько, — думає він, стискаючи кулаки, ніколи не став би таким негідником, не злигався б з нечистю й покидьками. Він не ходив по борделях чи притонах, не човгав шкрабами по бульвару Сен-Лоран, руки в брюки, згорблений, щоб зупинятися біля вітрини корсетника чи пекаря, наче приворожений бюстгальтером або пісним пирогом.

Перевдягнувшись у цивільне, Джіанні Зутто біжить до вулиці Монт-Руаяль, застрибує у трамвай номер 7, який везе його і кількох сонних робітників до району Розмон, де він і сходить, настрій нікудишній, робить три кроки, розвертається й прямує 5-ю Авеню, а не 6-ю, де на нього чекає кавардак, бо має потребу побачитися з батьком, який уже напевне повернувся з роботи.

Його батьки мешкають на світлому першому поверсі будинку, що виходить на вуличку. Молодший у сім’ї, Ніколя, який не може знайти роботу, тільки невеличкі контракти на фарбування, що оплачуються по-чорному, теж має там свою кімнату в підвалі.

Мати порається на кухні, звідки до Джіанні долинає аромат славетної Маріанджелиної телячої гомілки. Вона зустрічає його, щипає за щоку, яку вважає занадто худою — обіцяє собі закинути це невістці, — й обціловує, він робить вигляд, що намагається ухилитись від поцілунків, але так, щоб не зруйнувати ідеальний вигин вусів на своїх щоках. Батько сидить за столом, мовчазний, виснажений, широка долоня тримає склянку з вином, звичайно, червоним італійським, що дісталося хтозна від кого.

Джіанні всідається перед ним, там, де мати щойно поклала на стіл серветку, й накидається майже з дитячою радістю на професійно приготовану страву. Добра Марі­анджела — жінка в тілі, від якої йде заспокійливий тілесний дух, запах материнства й цілоденного полірування меблів та готування їжі — занурює пальці в його чуприну, і тоді стається неможливе: він плаче, спочатку тихо, і дивиться на сльози, що прозорими перлинами зникають у наваристому бульйоні.

— Я убив людину, — нарешті кидає він.

Батьки обмінюються довгим поглядом. Аґустіно підводиться, йде по іншу склянку, ставить її перед сином і наповнює отією майже пурпуровою рідиною — кров’ю кардинала, як полюбляє її називати, — потім сідає сам, стискає червоними пальцями підборіддя Джіанні, впирає свої очі в його й кидає італійською:

— Пий. Ти мій син.

Констебль Зутто бере себе в руки й коротко розказує їм свій сьогоднішній день, від занадто холодного ранку аж до короткого заходу в офіс капітана, розписуючи ту паніку, в яку впав він і його аколити, але не згадуючи про жахливе питання, закинуте йому патроном, яке, можливо, і спричинило оцей сльозовилив.

— Я знав десятки цих українських і польських робітників, набраних у місцях, де вони пухли з голоду, — повів батько. — Більшість — ні риба, ні м’ясо, якщо хочеш знати мою думку. Найгірші були православними: дивилися на нас, як на порожнє місце. Та треба визнати, що вони не були більшовиками. А цей, він був євреєм?

— Не думаю: у його хазяйки були розп’яття. Я бачив їх у вантажівці.

— Гм.

Старий чоловік — у свої майже шістдесят він був вичавлений роботою на будівництві Канадської Тихоокеанської залізниці, не кажучи вже про нектар, що вливає в себе щовечора, від чого спина його мучить, а печінка їй підігрує, — схиляє голову. Стискає свої почервонілі від вина губи, аж поки вони не починають скидатися на полуницю, а тоді стукає своїми борцівськими долонями об стіл, змушуючи дзвеніти прибори й підстрибнути перечницю й ніжну Маріанджелу, наче щойно знайшов відповідь на питання, яке вважалося невирішуваним.

— Не важливо, — кидає він. — У тебе є сім’я, треба годувати чотири роти, не кажучи вже про те, щоб сплачувати десятину, мій хлопчику: віра — наш фундамент.

Невеличкий вагончик на вулиці Онтаріо переповнений, як і вранці щовівторка. Симона, якій галантний пасажир поступився місцем, ковзає поглядом по торговій вулиці, порожній, хіба що віряни, у більшості вдови й старі люди, повертаються з церкви Різдва святої Богородиці, яка скрушно височіє з туману під холодним дощем.

Вона дивиться на дівчину поряд, яка зітхнула з розгорнутою на колінах книжкою. «Мій Жак», бачить вона назву: безсумнівно, ще один любовний роман. Читає: «Я хотіла сказати їй як суперниці: “Що ти зробила з моїм Жаком? За яким правом ти вкрала його серце, ти мучила його?”»

Симона не може втримати усмішку від такої наївності сусідки, але також і від згадки про Джошуа Ґершмана в костюмі, який уже вийшов з моди.

Раптом поїздка в трамваї видається їй веселішою, попри сірість надворі й пасажирів, що куняють, дехто в зношеному одязі й зі слідами зими. Вагон зі скреготом повертає на Сен-Урбен; розштовхуючи всіх ліктями, молода жінка сходить, зістрибує на тротуар, навіть не намагаючись скористатися парасолею: березневий вітер дме безжально й кидає дощем в обличчя.

Майже бігцем прямує вулицею Сент-Катрін, що не так уже й легко, бо торгова артерія хоч і трохи, але все ж іде під гору, аж до площі, де Симона, уривчасто дихаючи, звертає ліворуч, на Філіпс Плас. Вона ледве не наступає на лід, що підтанув, вітається із задубілим продавцем газет — о березневий монреальський холод, що проникає через вовну й кості, як шабля крізь желе! — і входить у двері будинку, поспішає до сходів, стрибає у підйомник і з’являється на своєму робочому місці зі свіжим рум’янцем і піднесеним настроєм від розробки плану, який дозволив би їй знову побачитися з Джошуа.

Та у великій кімнаті на неї чекає, заламуючи руки, Ісраель Ґолд у компанії одягненого з голочки чоловіка. Не сказавши ні слова, трійця прямує до кабінету начальника, який, підкоряючись лише кивку голови патрона, поступається йому своїм кріслом, перш ніж вийти.

Незнайомець висуває два стільці, запрошує Симону сідати, представляється, простягаючи їй візитівку, на якій вона може прочитати: «Майкл Ґарбер B.A B.C.L, Ґарбер і Блюменштайн, адвокати». Навіть якщо її серце забилося швидше, Симона не виказала цього, хіба що залилася червоною фарбою, яка, діставшись щік, зробила їх опуклішими.

Вона кладе руки на коліна, кілька секунд вивчає візитівку, кидає косий, майже веселий погляд на члена Колегії адвокатів, перш ніж повернути обличчя до свого патрона.

— Думаю, — каже вона доброю англійською, — що справа навряд чи стосується моди.

Адвокат регоче. Зі свого боку, Ґолд видається збентеженим самовпевненістю цієї молодої працівниці: він знав, що в неї досить жорсткий характер, але таке просте питання нагадує йому, що тут присутнє створіння з настільки гострим розумом, який не часто зустрінеш. Прихильність, яку він відчував до неї, посилюється, хоч вона й обтяжена колючим роздратуванням на власних нащадків, яких він вважає трохи вбогими.

Що ж до Ґарбера, то він розділяє захоплення Джошуа Ґершмана цим гарним дівчиськом з тонкими рисами й норовистим поглядом. Він прочищає горло й відповідає їй трохи неприродною французькою:

— Мені сказали, ви були свідком злочину.

Вона хотіла відповісти, що злочини зустрічаються їй майже щодня: діти, які йдуть працювати на «Домініон Текстиль» і повертаються покаліченими, викинуті на вулицю хворі на туберкульоз, яких знаходять мертвими під Портовим мостом, жінки, яких змушують займатися проституцією їхні чоловіки, а то й матері, швачки, оглухлі в двадцять років, осліплі в тридцять, худі й брудні безробітні, що тремтять посеред зими перед дверима притулку «Мьорлінґ», пухкі кюре, черниці із закритими обличчями, обрамленими бездоганними чепцями, воші, щури, крики розпачу, а ще поліцейські, які брутально штовхають людей й убивають нещасного пострілом у спину.

— Я не адвокат, метре Ґарбер, — каже вона рівним тоном, через який не може пробитися жодне почуття. — Як вам відомо, а ви на цьому знаєтесь, безсумнівно, краще за мене, Закон про адвокатуру мені це забороняє.

Ісраеліт вибачливо розводить руками, як робить це, звертаючись до своєї доньки, яка капризує перед рабином чи депутатом Берковичем, близьким до сім’ї дружини. Але відвідувач явно потрапив під чари Симони: він бачить у ній силу характеру тих жінок нової ґенерації, яких зустрічає на світських вечорах чи вернісажах, починаючи з художників «Бівер Гол Клаб», включно з Прюданс Говард, найталановитішою, на його думку, на яку спрямовано всю увагу, щойно вона заявила про себе.

Збоку від нього сидить пряма, як стріла, з рівним глибоким диханням, з вольовим підборіддям і дебелим носом, майже завеликим на чийсь смак, амазонка з пишним чорним, як воронове крило, волоссям, яке вона зазвичай піднімає і підв’язує хустиною і яке тепер хвилями спадає на плечі й опускається до середини спини.

Вона вдягла один із виробів «Діана Дресс» — чиста бавовна з білими смужками на сірому тлі і з матроським коміром — сукню, чия простота крою підкреслює її струнку фігуру. Вона схрещує ноги в очікуванні розвитку подій, наче вона тут начальник і має у своєму розпорядженні достатньо часу, щоб зробити догану працівникові.

Метр Ґарбер, одружений і вірний у шлюбі, здивовано помічає, що уявляє собі ситуації, які його дружина піддала б найбільшому осудові. Не бажаючи того, він жвавим рухом долоні відмітає всі ці думки й відновлює контроль над своїми почуттями. Він заходжується робити аргументований аналіз тієї особи, яку бачить перед собою, і приходить до висновку, що впізнає в Симоні отих католичок, іноді безкомпромісних, які, може, й нічого не значать у суспільстві, настільки їх мало, але які вдома всьому голова; на відміну від них та, яка чекає перед ним, брови підняті, підборіддя розслаблене, може, є провісницею франко-канадійок, які незабаром перестануть задовольнятися малим.

Він хвалить її англійську, яку вважає милою, а вона сприймає його зауваження з легким усміхом:

— Я була на курсах секретарів і стенографістів у міс Ґертруд Дойл, але...

Вона не закінчує речення, бо всі здогадуються про продовження: криза, криза, криза, яка пояснює все і дуже легко.

В присутності начальника, що схожий на опікуна і доб­рого батька сімейства, адвокат починає дохідливо пояснювати проблему, але вона його перебиває:

— Думаю, йдеться про розслідування коронера.

Потім замовкає, перш ніж урочисто додати:

— Мадемуазель Дойл дуже прискіплива й дає глибоку освіту.

Обидва чоловіки сміються з її серйозності.

Ґарбер добре знає стареньку демуазель, неперевершену стенографістку, яка займає кімнату в готелі «Монт Руаяль». А ще йому відомо, що насправді звати її Доріс Ліпшіц і що загострена ділова хватка надихнула її змінити ім’я, від чого вона отримала поважний прибуток.

А ще продається її ефективність, а особливо її тактовність, з якою вона веде справи, — якості, успадковані з часів навчання у найкращих канадських школах, і глибша поінформованість про тонкощі законів, ніж у великої кількості адвокатів, що вештаються коридорами Палацу правосуддя. Йому самому випала нещодавно нагода пересвідчитися, що вона й досі володіє словом і намагається не створювати погано сформульованими фразами додаткові труднощі клієнтам, якими вона неофіційно опікується й у яких і так вистачає проблем.

Про сапфічні апетити дами відомо всім, але ніхто тим не переймається. Хоча Ґарбер може легко зрозуміти, що створіння, яке спокійно сидить перед ним, наділене рідкісної гостроти розумом, явно викликало захоплення у її вчительки, яка, слухаючи своє серце, навчала її по першому розряду, та ще й двома офіційними мовами.

— Я ризикую повторитися, дівчино, але ви стали свідком злочину і ваша присутність у суді така безцінна для нас, як... е-е, ну...

— ...бо я не іммігрантка. І не нечестивиця.

Приміщенням розтікається майже відчутна на дотик незручність, наче ця зустріч перетворилась на урочисту, надаючи картині духовну ауру, достойну зображення Святої Трійці.

Ісраель Ґолд витріщається в простір між ним і його візаві, наче стрів там таємно від інших нематеріальну креатуру: минуле. Йому бачиться, як перед ним, наче у фільмі Чапліна, розгортається його важке перетворення з юного продавця-зазивали кінця минулого століття на більш ніж поважного підприємця, знайомства з котрим шукають політики, ставлення до яких у нього не змінилося.

Зі свого боку Майкл Ґарбер задовольняється тим, що слухає, як робить завжди зі свідком, який обережно копирсається у своїй пам’яті, щоб якомога точніше розказати про шокуючу подію.

Щодо Симони, то її думки несподівано співзвучні думкам поліцейського Зутто, але під іншим, оригінальним кутом. Ставши свідком найдикішого з можливих проявів діяльності керівних структур, вона відкрила для себе, з якою безкарністю діють володарі та їхні слуги, і зробила висновок з цього досі для неї немислимого жесту — безпричинного вбивства людини — про дивне відчуття влади. Насправді ж вона зауважила неспростовну вищість гідності над жорстокістю, бо той чоловік, Микита Зінчук, що прийшов забрати свої лахи, проявив достоїнство, віддаючи Богу душу, яке ніколи не стане доступним вусаневі в уніформі, який боягузливо його застрелив.

Скажімо так: на неї спало прозріння, коли вона раптом усвідомила благодать, яка живе у знедолених істотах, бідняках, і зрозуміла, що від того їхня життєва сила стає видимішою, їхня велич незаперечною, бо навіть смерть не в змозі відібрати у них гідності. Ця жертва, якою б мимовільною вона не була, подіяла на її свідомість як чудова призма, куди проникли її ідеї, її думки, її бажання і сподівання, але розвернута у протилежний бік, щоб зрештою випустити з себе промінь світла, білого й сліпучого. По суті, вона католичка до кінчиків нігтів, але хто їй закине це? Може, вона августинка, відкуплена від зла, яке йде від чоловіків, випробуваннями, щоб не сказати мучениками, як отой Микита З.

Факт залишається фактом. Те, що напередодні лише витало навколо її особи, здається, проникло в її душу: все разом, раптово. Наприклад, вона розуміє, чому відчуває себе більше вдома в цьому кварталі собак-метеків, як називає їх її батько, ніж у своїй рідній Ошлазі, де все видається їй зумисно умовним: ненависні балакучі жінки, обов’язкова черга на трамвай як улітку, так і взимку, робітники, що похитуються біля дверей таверн, хворобливі діти, вражені туберкульозом чи цингою, начальство з персональними водіями, парії, побиті констеблями ні за що, дівчата, які шукають клієнтів на тротуарах, абортмахерші, які платять десятину, й усі ті добропорядні люди, які приймають несправедливість як своє багатство.

Однак щопонеділка вранці, як тільки Симона входить у бутик Мадемуазель, у неї нарешті складається враження, що вона може дихати на повні груди тим повітрям, яким дихають і ті, хто прибув здалеку й поклоняється іншим богам або жодному з богів і протягом століть відточує мистецтво, яке не дається аборигенам з вулиці Онтаріо: казати «ні», коли чашу переповнено.

Ця несправедлива смерть, це вбивство певним чином відкрило їй очі на себе саму: вона не та жінка, якою вважала себе до того доленосного дня, 6 березня 1933 року, тобто не миловидна юна дівчина, природна послідовниця зречення, невиправна веселунка, безтурботна, байдужа до власних страждань, шаноблива до інших.

Ні.

Насправді цей процес, повільний, лукавий, розкріпачувальний, почався з читання творів, багато з яких заборонені, і пришвидшився після контактів з трьома різними особами, з якими перетнувся її шлях: Ґертруд Дойл, Роуз Адлер і зовсім недавно Беллою Ґордон. Довготелесий силует Джошуа Ґершмана теж виділяється серед її спогадів, але провокує в ній інший різновид почуттів, про існування яких вона навіть не знала, в усякім разі, про таку їх болючу інтенсивність.

Ісраель Ґолд бере сигарету — «Букінґем», як і назва оркестру на радіо, — підпалює її, ставить лікоть собі на коліно й упирається очима в очі своєї працівниці.

— Маю зізнатися вам, мадемуазель Симоно, що ситуація делікатна, як для вас, так і для мене. Навіть не можу уявити, який тиск чинитиме на вас ваше... гм... середовище. Навіть не сумніваюсь, до вас ставитимуться як до зрадниці. Ви не можете не знати, що ми постачаємо уніформу і державним службам та підприємствам, які бояться вимог, що ширяться. Ясно, що йдеться про огидну справу, метре Ґарбер, — кидає він, не дивлячись на адвоката.

Симона поправляє пасмо волосся, повільно розгладжує сукню на колінах, підводиться, вивищуючись над двома чоловіками, що сидять перед нею.

Рішення вона прийняла.

У березні Монреаль меланхолійний і, як видно, цього вівторка увібрав увесь смуток місяця, щоб виплюнути його на місто сірістю, мокрим снігом, вологим холодним повітрям, яке пробирає до кісток.

Ополудні вулиця Сен-Домінік здається нежилою, хіба що плем’я галасливої дітлашні бігає від чорного замету багна до чорного замету кіптяви з димарів і вихлопних труб автомобілів.

Джошуа Ґершман у супроводі Белли Ґордон робить над собою зусилля, щоб не піддатися розчаруванню: зі світанку вони стукали у двері до мешканців, переконані, що знайдуть багатьох свідків, та їхні сподівання комуністичних активістів, їхня стійкість захисників загального правосуддя тануть від ґанку до ґанку.

Вони не лише наривалися на відкоша, іноді злісне, від мешканців, але й виявили, на яких нікчем дехто перетворюється, майже божеволіє, злякавшись самої думки, що може привернути до себе увагу влади й опинитися в конвої у напрямку Галіфакса, його порту і його лайнерів з трюмами, переповненими так званими небажаними елементами.

Із тих небагатьох, хто готовий свідчити, ніхто нічого не бачив, але чув різні плітки або ж просив трохи грошей в обмін на співпрацю.

Католики ж у найкращому разі тільки розводили руками: ними заволоділа, здається, заразна покірливість, вони посилалися на великий піст, щоб пояснити свою відмову, піст, що перетворився на перехід пустелі двома євреями, а ще й більшовиками, які ловили дрижаки на сходах.

Тут представлено добру частину Європи, і за допомогою жестів їм вдається сяк-так порозумітися з кожним. І зіткнутися з незрозумілими відмовами.

Вони звертають на маленьку вуличку, що йде з півночі на південь, міняються єдиною парою вовняних рукавиць, яку прихопили з собою. Белла запалює сигарету, поки Джошуа відігріває пальці, приголомшений облизнем, якого вони раз у раз ловлять.

— Монреаль тобі не Торонто, — нагадує вона. — Й не Вінніпеґ. Тут люди бояться, бо не лише уряд Беннетта на них відіграється, а є ще Ташро й мер Гуд зі своїми горилами в уніформі, які не роздумують, коли розбивають тобі голову. Спитай у товаришів Фреда Роуза й Дейва Каштана, яким присудили до року виправних робіт за «крамолу».

Вона затягується і веде далі:

— Щодо франко-канадців, то їм доводиться терпіти найгірших представників бомонду: вдягнених у сутани. Я дуже поважаю таких, як Філіпп Ріше, а також Альфред Лебелль, відлучених від церкви, як і багато інших. І Бернадетт Лебрен. Й Іветт Лебрен. І саме так може статися і з твоєю дульсинеєю, хлопчику, коли вона матиме справу з такими, як ми.

Белла по-змовницьки підморгує йому, не приховуючи бажання, і простягає йому самокрутку з листового тютюну, купленого в Абдалли на Де Монтань. Він глибоко вдихає дим, йому подобається солодкуватий запах, його веселить, що в голові паморочиться, а тоді раптом думає, що чманіє від згадки про Симону. Белла бере сигарету, добре затягується і як досвідчений курець пальцями вистрілює недопалок, який описує рівненьку дугу, малесенький космічний кораблик, що плюється залишками іскор, перш ніж зникнути у завалах коричневого снігу.

Вони піднімаються спіральними карколомними сходами, викуваними з чотирикутних пластин, проклинаючи латки криги, справжню перепону на шляху.

Белла крутить дверний дзвоник, десь далеко за стінами чути шипіння. Скло прикрито шторами, бездоганно пошитими, але благенькими, які тріпочуть, коли мешканка квартири виходить у вестибюль, перш ніж постати перед ними, — очі оточені зморшками, які дивним чином зникають під мереживною арабескою.

Іда Коперман, вдова Саббат, удає, що знає англійською лише три слова: no, go, away. Тоді, коли вони з чоловіком керували маленьким магазинчиком тканин на вулиці Сен-Убер, з джентльменами мав справу Генрі. Вона лише міряла відрізи, займалася касою й готувала перекуски, і цього вже було більш ніж досить.

Тож Джошуа звертається на прекрасному їдиші, й стара дама запрошує їх випити чогось, щоб зігрітися. Вони цілують мезузу, входять, щиро дякують за запрошення. У квартирі смердить вологим зерном і курячим послідом, птахи заперті в клітках, звідки долинає безконечне квоктання.

— Присягаюсь, — каже вона, ніби читає їхні думки, — хочеш чи не хочеш, а доводиться вставати з несучками. Але можна сказати, що у моєму віці все радше навпаки.

Відвідувачі знімають боти, проходять у маленьку квартирку, в якій на диво багато світла, і Джошуа помічає, що в будинку добре натоплено. Вона показує їм велику металеву трубу, яка починається біля підніжжя плити й звивається від кімнати до кімнати.

— Насправді то для курей, щоб не мерзли взимку. Ну, й для начальства. Звісно. Але Коени — гарні люди, тож вони зробили мені таку послугу, — каже вона, ляскаючи рукою по залізній трубі.

Вона пропонує їм каву, вони вдячно погоджуються, сідають за стіл. Густий аромат смажених зерен проганяє поганий запах з першого поверху. Зайнята приготуванням гарячого напою, стара жінка заводить пісню з їдишського фольклору, але повільніше, ніж має бути в оригіналі, тим самим додаючи їй сумного ностальгічного відтінку.

Белла задумлива, мовчазна з поваги до господині дому, між ними різниця десь в одне покоління, вона ледве розуміє слова, а Джошуа широко всміхається, широко, так, але й сумовито, як і має бути.

Джошуа вистукує долонею ритм по стегну, але легенько, щоб не налякати мадам Коперман, трохи опираючись бажанню доєднати свій голос до її, бо впізнав пісню «Keshenever shtikele»:

Іда радісно гигоче, наче три попередні нужденні роки розпружили її плечі, нирки й ноги. Вона вальсує від плити і ставить чашки на стіл, сідає, показує зігнутим артритом пальцем на Беллу й кидає цілком зрозумілою англійською:

— Так, я чула про вас, ви щодо тієї історії з Лігою робітників. Мій хлопчик її член. Я була в нього, номер 3811, коли Мамонт дозволив вусаневі вбити себе.

— Ви знали його?

— Не дуже. Він не був найяскравішою свічкою в районі, ось і все, що я знаю. Але в будь-якому разі це брудна справа.

Белла й Джошуа обмінюються просвітлілими поглядами.

— Ви були присутні, коли... все сталося?

— Так. Мій син живе практично навпроти, а я в нього прибираю. Бо він ніколи не знайде собі дружину, якщо обливатиметься потом, а його сорочки зотліють на лахміття.

І вона розказує їм, що бачила.

— Я прибула на місце близько четвертої. Я не була знайома з людьми, що жили в номері Сен-Домінік, 3962. Я не була знайома з жертвою. Я бачила, що сталося. Було багато народу, і один з поліцейських сказав «get away», і щойно він так сказав, Мамонт розвернувся, щоб піти, і йому вистрілили у спину, на тротуарі. Він упав.

— Він був озброєний?

— Убитий? Ні, зовсім ні. Єдиний, у кого там була зброя, це в того в уніформі!

Гаряча кава, пісня з країни предків і до всього ще й ці свідчення заспокоїли дивну пару, яку утворювали Белла й Джошуа.

Тож вони з легким серцем слухають бурчання старої про її померлого чоловіка: «робоча конячка, мій Генрі, мій Генк, серце моє»; про його багату сім’ю, з якою порвала всі стосунки: «Та вони із золота їдять і на діамантах сплять у своїй фортеці на вулиці Креґ чи в палаці на вулиці Оксфорд, і не менше»; звичайно, про сина; про сусідів: «Ота Кауфманн, що вимагає, щоб її називали Мадам, отака товста, ну, що ділить свої задрипані нетрища з Мозесом Якобовичем, який не знати звідки взявся, йому років двадцять, не більше, манірник іще той, хоч і на вигляд як бандит».

Іду понесло, і вона говорить про клан Тарів, починаючи з Джона, дубового мисника з мозком завбільшки як горошина, хоч і одружений, має трьох горластих дітей, старший із них втратив око, граючи в бейсбол. Вона переходить на молочника Істмена, жирнішого за його коняку, який цілий день жере, сидячи в «Дулус Сандвіч шоп», що навпроти. Останнє просто висипала на голову: Федишини; Ґозанські; такий собі Скляр, довгорукий антиквар; Коннери, чия донька Сара туберкульозниця і все ніяк не віддасть Богу душу, вже вся сім’я вивчила псалми напам’ять; Фрости; Самюель Блум, гарний, як Бог, але вчащає в кінотеатри на вулиці Мейн і його з дружками ловила поліція моралі; Щури, Ярчуки, Ляйбери, Сміти, Робіду.

— Я про всіх них знаю, — стверджує вона, — і про мого квартиранта, Вільяма Гершорна, і про Єврейську Ліберальну політичну асоціацію також, ви ж про неї точно чули, про синагоги й про магазин тут поруч, куди я ходжу щодня...

Здається, вона відтворила за столом, ні, не вулицю Сен-Домінік, а країну, з якої приїхала, Бричани, Бессарабію своїх предків, а в її очах мерехтить волога. Може, вона з Дністра чи, може, з Пруту? Вона переповідає гостям про неділі свого дитинства у флігелі предків, який потім згорить, як і дев’яносто відсотків єврейського кварталу, від рук підвладної нацистам міліції. Але про це вона ніколи не дізнається.

Коли гості підводяться, щоб продовжити те, що можна описати як паломництво за правдою, у Іди Коперман, вдови Саббат, на очі навертаються сльози. Вона пропонує їм шматок пирога, поплескує їх по щоках й обіцяє, що буде завтра зранку на слуханнях у коронера. Якщо вони по неї зайдуть.

Решту дня вони проводять, заважаючи мешканцям, які зустрічають їх іноді як євангелістів Рутефорда, цих дослідників Біблії, які провіщають вам неминучий Апокаліпсис, — Свідків Єгови. Вони помічають, як загальний страх, що підживлює народ, знищує надії на правосуддя, перекреслює необхідність пошуку істини.

А ще, від авеню Мон-Руаяль до Принц Артур, від сходів до сходів, від халупи до халупи, від бутика до вуличної розкладки, їм вдалося переконати всього лиш одну людину — Йотту, жінку близько тридцяти з іскристими очима, дружину рознощика Гаррі Ріттера й матір чотирьох дітей, яка займає частину другого поверху через двоє дверей від Вадартріків.

Будинок, що справляє враження прибудови позаду довгої новісінької будівлі «Купер», з якої через нерегулярно прорізані малесенькі вікна долинає стукіт сотень швейних машин, запущених о сьомій ранку.

Йотта навіть запрошує їх пройти кімнатами і дозволяє зазирнути в останню, холодну, завалену шкурами.

— Раніше мій Гаррі був кушніром, до того ж одним із кращих. Та то було раніше, коли жінки могли дозволити собі накидку з норки, а чоловіки пальто з бобра.

Кухня виходить на хрестоподібний двір, завширшки такий, щоб могла пройти доросла людина, прохід у стіні й багні, через який можна було дістатися до бульвару Сен-Лоран, поблукавши лабіринтом провулків, але в попередні роки такий доступ до будівлі «Купер» було перекрито.

— Вісім поверхів, — зітхає вона, колишучи немовля на руках. — Ми бачимо сонце тільки опівдні, і все.

Вона пригощає їх слабеньким, але дуже гарячим чаєм.

Так, вона знає Микиту Зінчука відтоді, як він знімав кімнату в будинку 3962.

— Нещасний хлопець, бо самотній, звичайно, а ще й безробітний. А дівки до нього ставилися несерйозно, від горшка три вершка й широкий, як бик. І не дуже живий уже, якщо дозволено так казати про смерть. І не великий друг ні євреїв, здається, ані жабоїдів. Любив В., добрих людей, але далеко не чистюль, якщо хочете знати, а старий В. заглядав у пляшку частіше, ніж треба. А коли виходить із себе, то удари можна почути аж тут. І скигління. І плач.

Вона стверджує, що все бачила: була за два кроки від Зінчука, коли пролунав постріл.

— Вони почали виносити меблі. Той, кого називали Ніком, щось сказав, я не розчула. Там люди позалазили в кузов автомобіля й кричали. Один із вантажників крикнув поліцейському: «Shoot him! Shoot him!» Вусань підняв зброю й наказав відійти. Бідний Нік повернувся, щоб утекти, але хтось крикнув: «Shoot! Shoot!» — і він стрельнув. А той упав.

Вона підтверджує, що в нього в руках нічого не було, хіба що стара валіза, яку він намагався поцупити у судового виконавця. Продовжує оповідь після ковтка напою:

— Я сказала б, що було близько тисячі душ. Вусатий констебль наказував людям проходити, а щодо мене, то де б я сховалася? Я живу тут. Тож я й дивилася, поки всі не розійшлися, з Валентиною і Йосипом включно. Вони сиділи на моєму ґанку, не знали куди йти. А тоді їх забрала поліція.

Белла й Джошуа обмінюються поглядами. Він питає, куди їх повезли.

— Ну, я, звичайно, прислухалася, щоб ви не сумнівались. У лікарню-в’язницю, там, між двома вокзалами. Ми поки не готові піти до тих бідаків на побачення. А щодо Мамонта, то кажу ж: чоловік, якого підстрелили неподалік від мене, не мав зброї. Він нікого не намагався вдарити. Просто був перед натовпом.

Вона пропонує підігріти вміст їхніх чашок, та вони відмовляються: їм треба підніматися іншими сходами, а прихильники точно чекають на них у залі «Принц Артур», їм нетерпеливиться дізнатись, які акції передбачено, щоб розворушити протестантів і показати владі, що спротив визріває, що несправедливість і брехня спричинять визволення народу і червоні крила комунізму розгорнуться над цією прекрасною країною. А найперше — вони мають попередити Майкла Ґарбера щодо Вадартріків й попросити його стати на їх захист.

Тож вони спускаються сходами, з легким серцем ідуть тротуаром, але всього кілька кроків: вигляд крові Микити Зінчука, що запеклася й змерзлася на бетоні стовпа, їх засмучує, надає їхнім діям урочистості, наче вони раптом розуміють, що цей пошук свідків не стільки виклик чи обов’язкове завдання, як радше прагнення, так само щире, як і непоясненне, зробити щось для невідомого брата.

Опівночі.

Валентина дивиться на майже повний місяць посеред грозового неба очима, в яких немає ні краплі сну. На колишній батьківщині, згадує вона зітхаючи, якраз сприятливий період для обрізування дерев. Надворі здійнявся вітер. Він летить над містом, а душі митця уявляється, що він жене хмари у голі віти в’язів, де вони рвуться, перш ніж їхні клаптики, штовхаючись, линуть аж до Атлантики.

Другий поверх імміграційного в’язничного госпіталя відведено для жінок. На ньому сімнадцять камер — лікар Жорж Бошам, директор закладу, який майже ніколи там не бував, називає їх кімнатами, — вони розташовані на площі близько п’ятисот квадратних футів: дев’ять у західному крилі, обмеженому сходами, сім з іншого боку, там же ванна кімната й туалет, й остання кімната дивиться на південь.

У північній частині міститься рефекторія[62], до якої у різний час ходять в’язні обох статей; через її двостулкові двері із загартованим склом можна потрапити у службове приміщення, оснащене підйомником, яке спускається до кухні у підвалі і в якому поміщаються два візки. У кімнаті також стоїть монументальний буфет і раковина. Глибока, як ванна.

У нефі, в самому центрі, дах будинку протинають два списи світла і проникають аж до льоху, обрамленого з двох боків приміщеннями, що їх архітектори велично назвали залами; вони утворюють два однакові прямокутники, десь три метри завширшки й вісім завдовжки, з вікнами різного розміру, розкиданими з чотирьох боків, та жодне з них не відчиняється достатньо, щоб через нього міг прослизнути дорослий; у будь-якому разі, він би опинився розпростертим на плиті — якщо обрати північну сторону — або в паруючих казанах пральні.

В коридорах і санвузлах підлоги зроблено зі справжнього мармуру. В камерах і місцях загального користування — із зачовганого клену й березових плінтусів по всій довжині стін.

В середньому кімнати мають розмір три на чотири метри. Та, що зі східного боку, найбільша, призначена для матерів з дітьми. Зазвичай у кожній кімнаті не має жити понад шість мешканців, а насправді там удвічі, а то й утричі більше: найменші в’язні займають верхні нари, по кілька розташовуються на лежаку, хворі задовольняються місцем на підлозі, і тільки паскудниці, серед яких багато хто володіє неймовірними перепадами гумору, захопили ліжка й ні з ким їх не ділять, хіба що з кількома гостями.

Створіння різного віку купчаться в тисняві цих кліток, і їхнє брудне волосся плаває, як кошлаті хмари, над блідими обличчями. Дівчатка схлипують, лежачи на підвіконні, а дехто викашлює свої легені.

Кілька вагітних жінок погладжують роздуті животи, сидячи на лежаках, серед них і мати, якій заледве виповнилося шістнадцять, годує груддю — круглою, повною, помережаною синіми венами — посеред ночі, і їй вдається надихнути Валентину: щонайменше, нас тут добре годують і ми не знемагаємо від спеки. Але скрізь неймовірно брудно й, на думку в’язнів, які нещодавно тут опинились, увесь час стоїть нестерпний сморід.

Та Валентина вже місяцями занурена в такий запах, включно із припахом безнадії, і знаходить у ньому додаткове джерело заспокоєння. Таргани, миші, ще якісь гризуни завбільшки як кулак, що снують у проходах і біля порога, чиї огидні хвости волочаться по цементу, — ніщо її не пригнічує. Турбує ж її невідоме майбутнє і ще цей клятий місяць, нерухомий, наче пригвинчений над головою, такий дурнуватий, такий байдужий до долі цієї старої українки, яку можуть скоро відправити на батьківщину, місяць, який переповнює її холодною люттю.

Навіть образ Йосипа, що накульгує в напрямку рефекторії, не притлумлює її настрою: врешті-решт, саме він найперший винуватець усіх розчарувань, щоб не сказати гірше. Вона швидко дізнається, бо ж тут плітки поширюються миттю, що на двох верхніх поверхах, де тримають чоловіків, умови ще гірші і там панує право сильного без жодного жалю до кого б не було.

— Це чистої води природний відбір там у хлопців, — кинула Маґда, руда аж до самих кісток угорка. — Якщо комусь кортить зрозуміти капіталізм, може просто піднятися вище: у нього розкриються очі на раз-два. Там нагорі безлад, скрізь, мені дещо відомо.

Інші жінки сміються.

Магді далеко за сорок, і вона представляється актрисою трагічного амплуа, але особливою, яка сприймає справжню велич Шекспіра чи Расіна не інакше, як через їхню сувору войовничість.

Ця донька рабина, прихильниця Бели Куна, яка зробила ще гірший вибір, коли продемонструвала симпатію до Тібора Самюелі, такого ж, як і вона, єврея, але кровожерного безумця, котрий зрадив справу перед тим, як його вбили австрійці. Іще до настання в Угорщині консервативної диктатури Маґда втекла в Італію, де сіла на перший корабель до Америки.

Коли прибула в країну у 1919 році, то відразу ж поповнила ряди комуністів, а ще ряди матусі Лябель на однойменній вулиці, в брудному кублі, з якого їй вдалось вибратися завдяки одному з постійних відвідувачів. Найбільша іронія життя тієї, котру багато хто знав під псевдонімом Маґда Мейджор, — її арешт на сцені, що над ринком, за порушення щонайменше одного з десяти правил, встановлених муніципальним театральним цензором.

— Дати наказ свиням затримати мене, кинути до в’язниці, щоб без усяких сумнівів передати для тортур до рук будапештських фашистів, і за що? Бо підняла свою ратицю трохи зависоко, як на смак якогось семінариста, що загубився десь у залі: є від чого стати атеїстом. А донька матусі Лябель, товста Роланда, з помадою на упирячих губах і сотнею кіло жиру, вона, кажуть, тримає салон на вулиці Шербрук, називаючи себе «актрисою й домогосподаркою»...

Маґда, після доброго місяця за ґратами, — старійшина камери 208, невеликої кімнати, орієнтованої на схід, поряд з туалетами, яку ще тіснішою робить комин, через який з підвалу виводиться гаряче повітря, тому вікна завжди відчинені, а ґрати вкрилися білою памороззю, наче замерзлим молоком.

В умивальні, звідки чується невпинне булькання, налічується чотири раковини, дві ванни й чотири унітази на двісті п’ятдесят жінок; деякі з них настільки хворі, що їх мусять туди тягнути, загиджуючи проходи й наповнюючи повітря задушливим смородом, який на деякий час забиває запах аміаку.

Окрім усього, ті, хто потрапляє сюди здоровими, часто виходять звідси сповненими страждань, в агонії, мертвими. Дехто, як Маґда, здається, щеплені від усіх хвороб, що лютують на поверсі, і саме вони й командують за важкими дверима, зачиненими з двадцять другої години до світанку. Але прорізане у стулці дверей віконце пропускає хрипи й плачі душ настільки розпачливі, що за кілька тижнів вони свою висилку до держав, розтерзаних внутрішньою війною чи спустошених голодом, — країн, де вони вже нікого не знають, де будинки їхніх предків спалені найманцями або вже зайняті злочинцями, — сприймають як благо.

На щастя, Маґда взяла Валентину під своє крило, й одна з охоронниць — а вони всі були шотландками з литками борців — сказала їй, чому стара жінка опинилася серед парій. Угорська тигриця, сильна на горло й швидка на руку, забезпечила їй відносний, але тимчасовий спокій, бо з початку місяця конвої до Галіфакса множаться, як і кількість кораблів у напрямку Європи.

Тож місяць.

Він виблискує на неспокійних водах ріки Святого Лаврентія, що несуть острівці криги до Портового мосту, який дехто пропонує перейменувати у міст Жака Картьє; ковзає по фасадах й асфальту; вибілює трамвайні й елект­ричні дроти, надає Монреалю вигляд золотого пояса з кабалістичними мотивами; танцює на спинах нечастих автомобілів; поглиблює тіні; він вичорнює ще голі гілки, постраждалі від північних вітрів; зникає, з’являється, демонструє два різні міста; прорізує хмари, наче папір; він — перлина, яка чекає свого часу.

Валентина, підперши підборіддя рукою, блукає поглядом по небосхилу, мріючи про безмежність, яка, наче розвідник, посланий богами, поспішає поперед неї й магією, відомою лише їй одній, проникає у її серце і заповнює його надією.

При цьому вона не може змусити себе забути приголомшений вигляд Микити: вона подумала, що те глухе клацання, від якого він заціпенів, — лише випущені кимось гази. Він різко впав на коліна, розставив руки, і всі ознаки життя злетіли з його обличчя, наче сам місяць раптово змив їх, щоб залити блідим світлом. І він упав, його кашкет докотився до ніг ірландця, який лаявся англійською. А в його спині, на брудній вовні, виросла маленька, майже чорна квітка.

Що тепер буде? Їй сказали, що приходив адвокат, щоб з ними зустрітися: з нею і Йосипом, але його зупинили в дверях: у комуністів немає жодних прав, за винятком одного: чекати, поки вирішиться їхня доля. Вона втішає себе тим, що хоч одна людина, хай і незнайома, знає, де вона і в якій небезпеці перебуває.

Те, що до її порятунку докладають зусилля троє євреїв, у тому числі й цей адвокат, для неї мало значить: у ній горить вогонь і вона розуміє, що навіть коли це вже для неї й запізно, але в її душі народжується спротив, який погрожує охопити її всю. Ота атавістична ненависть, яка віддавна живе в ній, виштовхує з неї те, до чого примушували її сильніші, а свою лють вона вилила на голови тих, хто хотів їй добра.

Й вона хоче вірити, що останній день Микити З. може стати для неї світанком нового.