Мандрівка до моря

— Стояв теплий, сухий вересень. Відтоді, як я покинув трупу, а передусім — Бійю, мене не полишало почуття самотності. Я сходив уздовж і поперек країну, і ніщо не тішило мене: ні її луки, ні хмаринки, що пропливали наді мною, ні дорога, яка мала привести мене до моря. Часто серед білого дня я простягався десь над потоком і годинами дивився в його синю глибочінь, нічого не бачачи.

Згодом мій стан почав непокоїти мене, і хоч я запевняв себе, що мушу завершити свою мандрівку,. якщо хочу коли-небудь знайти спокій і почуття душевного вдоволення, бажання побачити море поблякло, і натомість прагнення бути поряд з Бійєю дедалі сильнішало. Поки що я ще опирався спокусі, але мені було ясно, що надовго мене не вистачить.

У цьому скрутному становищі на допомогу мені прийшов випадок. Я знаю, пане професор, ви не любите слова «випадок». Замініть його, не вагаючись, на «провидіння»; в таких речах я не дріб’язковий.

Одної ночі, — я брів сам не знаючи куди, — біля підніжжя пологого схилу, по якому пролягла дорога, перед моїми очима з’явилось тихе містечко. Світились вікна, яскраво сяяла вогнями Головна вулиця, а осторонь від неї в темряві ночі мерехтіли поодинокі ліхтарі. Я подумав, що вранці тут можна було б підшукати на кілька днів якусь роботу — адже мої грошові запаси вичерпувались, — і ліг спати під першою-ліпшою яблунею. Якийсь час я дивився на зорі, потім повернувся на бік і заснув. Уві сні я бачив ласкавий образ Бійї. З цього сну все й почалося. Я вже раз казав вам про свої сни. Але те, що привело мене кінець кінцем до вас, у цю божевільню, почалося саме під тією яблунею. Я бачив сон. Який? Стривайте, пане професор, стривайте! Коли невропатологу натякнеш про сон, йому так само кортить почути його, як дитині — цікаву казку.

Мені приснилося, ніби на мій лотерейний білет припав головний виграш. В цьому, певна річ, нема нічого незвичайного, такий сон не раз бачить кожен голова сім’ї. Буцімто я стою у величезнім залі, такім заповненім людьми, що ніде й курці клюнути. Люди галасують і щось вигукують. Спереду на сцені стоїть велика блискуча куля, з якої дівчинка, одягнена у занадто коротеньку спідничку, виймає білі кульки з чорними цифрами на них. Хтось голосно називає цифри, і це викликає серед присутніх неймовірне збудження. Якийсь серйозний, майже похмурий на вигляд чоловік у фраку записує цифри на дошці. Коли були записані дві перші цифри, а саме: три і нуль, я враз збагнув, що матиму найбільший виграш. Дарма, що я не знав номера свого білета і не міг навіть пригадати, чи взагалі коли-небудь купував його. Усе одразу померхло перед тим фактом, що на сцені цифра за цифрою мав скластися мій номер! Я нахилився до сусіда. «Яка сума виграшу?» — спитав я.

Якусь мить чоловік з недовірою дивився на мене, потім прошепотів: «Мільйон мільярдів! Але поки що нікому анічичирк. Всі гадають, що мільярд мільйонів».

Я зрадів. На ці гроші можна було чудово зажити. Тим часом похмурий добродій старанно виводив цифру за цифрою, поки не написав увесь номер: 301530. Потім він заклав пальці у рот, свиснув, і відразу ж запала глибока тиша. Добродій вигукнув: «Цей номер виграв! Власника білета прошу на сцену, щоб я міг виплатити йому гроші».

Я підвівся. Люди в залі шаленіли. Чоловіки підкидали вгору свої капелюхи й ціпки і кричали «ура», жінки верещали й обнімалися, а діти, скориставшись із загальних радощів, вилазили на стільці й ліпили до волосся дорослих жувальну гумку. Спокійною ходою підійшов я до сцени і вручив понурому панові старий трамвайний квиток. Здивовано поглянувши на папірець, він запитав: «Іншого у вас немає?»

Коли я відповів, що немає, він мовив: «Ну, тоді й цього досить». Потім він відрекомендував мене зовсім очманілим від захоплення присутнім як власника виграшу. В глибині сцени враз з’явилися два відкриті вантажні вагони з банкнотами, і похмурий добродій попросив мене виголосити коротеньку промову. На мить я завагався; натовп вирував, чоловіки гамселили один одного стільцями, а маленька дівчинка, яка незадовго до цього скромно витягувала кульки, укусила мене за литку. Отож я підійшов до мікрофона і почав говорити… Я сказав, що це дивовижне число: на початку і в кінці по тридцять, а посередині рівно половина. І що коли подумати, то стає очевидно, що воно було б таке саме, якби написати його задом наперед і таке інше. Після кожної фрази натовп вибухав могутнім «браво», від чого з вікон повилітали всі шибки.

Нарешті галас став просто нестерпний, і я прокинувся. Був ясний день. Десь зовсім недалечко лунали вигуки «браво». Я злякано схопився і лиш тепер помітив, що спав біля тенісного корту, відділений від нього тільки кущами. Там саме відбувалась, очевидно, дуже цікава гра. Мабуть, була неділя (для мене особисто назви днів втратили будь-який сенс, адже вони не повертали мене до Бійї), бо навколо корту юрмилися глядачі. Не встиг я отямитися від першого здивування, як чоловік, що вмостився на високому стільчику посеред корту, вигукнув: «Тридцять — п’ятнадцять».

«Тридцять — п’ятнадцять», — повторив я про себе. Щось ніби знайоме — і тут я пригадав свій сон. «Дивно, — подумав я, — щойно мені приснилось число, і не встиг я прочуматись, як хтось його вигукує». Хоч я й не дуже забобонний, але записав його собі в блокнот. Всі ми, зрештою, не такі розсудливі, як удаємо з себе, і я вирішив, тільки-но десь натраплю на лотерею, придбати собі, коли матиму гроші, кілька білетів.