Мандрівка до моря

Хвалити бога, професор погодився, хоч я і не відкрив йому причини, що так несподівано примусила мене поспішати. Розповівши йому вчора чималий шмат своєї історії, я запитав, чи довго ще він тут мене триматиме. Він висловив надію, що тижнів через два я буду на волі, оскільки його звіт уже майже готовий; але перш ніж я випишусь з лікарні, йому дуже хотілось би познайомити мене із своєю дружиною. Я попрохав його відкласти це на наступний тиждень, бо я був іще надто збентежений, щоб зустрічатися з кимось із так званих нормальних людей. Я ніяк не можу позбутися враження, що наше життя — це танок на лезі ножа, і варто хоч трохи оступитися чи кинути побіжний погляд кудись убік, як ми потрапляємо в обійми божевілля.

Певно, професор теж помітив, що думки мої стають дедалі плутаніші. Кілька разів він перебивав мене запитаннями і нарешті зауважив, що сьогодні моя розповідь дуже нерівна й не має тієї логічної завершеності, якою вона позначалася досі.

І справді, цього разу моя розповідь була важка для розуміння і плутана. Оповідаючи, в яке непевне становище поставила мене смерть компаньйона, я додав, що мені почало здаватися, ніби гноми, які без упину сходили з конвейєра, одного дня задушать мене. Зовсім несподівано я став власником великої фабрики. Щоправда, численні замовлення надходили й далі, і майстри різних профілів, безперечно, могли випускати гномів своєчасно і без пильного ока Вивірки. Отож, поховавши свого друга і виконавши його останню волю (на могилі у нього я поставив чудового скорботного гнома з такими ж лагідними очима, які мав хазяїн фабрики), я зміг зайнятися далекосяжними планами удосконалення виробництва. Спочатку я весь поринув у цю світлу і здорову справу. На жаль, у властей з цього приводу були свої міркування. Вже через кілька днів мені надіслали великий матовий формуляр, у якому я мав заповнити безліч граф, висвітливши у такий спосіб дані про свою спадщину.

З гідною подиву грунтовністю і вартим похвали запалом ці дані були вивчені, й потому мені надіслали другий, вже не такий великий, формуляр похмурого сірого кольору, де власті підрахували, скільки я повинен сплатити за спадщину податку. Сума була така неймовірно велика, що я сприйняв би це за жарт, якби не знав, з якою непохитною серйозністю ставляться мешканці цього міста до всяких грошових справ.

Досі фінанси підприємства мене не обходили. Все, що я потребував на прожиття, мені давав мій компаньйон. Ми безперервно добудовували фабрику і встигли сконструювати автомат, який виготовляв за хвилину понад сто майже готових гномів. Проконсультувавшись із головним бухгалтером про фінансовий стан підприємства, я усвідомив, що грошей у нас обмаль, тому що всі кошти ми вклали у будівництво й верстати. Отож, не бачачи можливості внести надзвичайно велику суму спадкового податку, я вирішив піти у податкове управління й попросити відкласти термін сплати. Я сподівався, що зможу цю суму погасити своїми, гномами, але добродій, який прийняв мене (він справляв враження чесної і здібної людини), довго не роздумуючи, відхилив мою пропозицію. Взагалі він поводився зі мною чемно, але не дуже люб’язно і заявив, що державу мало цікавлять наші гноми, що для неї значно важливіше мати прибутки, а надто тепер, коли додаткові військові кредити, за які проголосував парламент, вкрай напружили бюджет.

Я читав про це в газетах і змушений був визнати, що він має рацію. На якого біса нашій армії, яку тільки-но спорядили новими кишеньковими ножами, здалися гноми? Звичайно, дехто із солдатів міг би під час перерви між боями витягти з ранця гнома і, поглянувши на його безмірно спокійне лице, підбадьорити свій дух і сповнитися мужністю, але коли, скажіть мені, коли у нас приділяли хоч найменшу увагу моральному станові солдата, вихованню його мужності? Кому яке діло до його моралі! Нехай душа солдата шкандибає поряд із ним в самих лише пантофлях, аби тільки ремінчик під підборіддям міцно тримав сталеву каску!

Після такого роз’яснення у мене не залишилось іншого виходу, як іще раз піти в банк і попросити збільшити мені кредит. Я одержав дозвіл, коли знехотя прийняв умови дирекції банку. Опріч усього іншого, я зобов’язався всередині року повернути відповідну суму.

Незавидні були мої справи. Після смерті друга я жив у маленькому відлюдному будиночку, ніби монах на спокуті. Увечері я купував м’ясо і хліб, з’їдав усе це, запиваючи пивом, а потім меланхолійно втуплювався очима в парк, що розкинувся за вікном, аж поки його зовсім не поглинала темрява. Здебільшого я рано лягав спати і годинами лежав у пітьмі з розплющеними очима, прислухаючись до стогону пружин матраца і з сумом згадуючи чудові дні в цирковому фургоні, коли крізь світлу завіску я міг милуватися Бійєю. Коли ж нарешті удосвіта я засинав, то уві сні знову часто бачив море, таке, яким воно мені снилося в дитинстві — пісок і дерева, блакитний небосхил і шурхотливий плескіт хвиль. Це була зваблива картина, і коли я, занепавши духом, знову брався за діло, мене часто спокушала думка покинути це все й продовжити свою мандрівку. Але, поглянувши на довгі ряди цехів, у яких сотні людей добували собі засоби для існування, на спортивний майданчик ген далеко, аж під отим пасмом гір, збудований рік тому, я запевняв себе, що не маю права цього робити. Я переконував себе, що несу відповідальність за добробут своїх робітників і службовців, але насправді найбільше мене тут утримувала радість від досягнутих успіхів та інших відчутних наслідків нашої праці.

Особливо втішало мене те, що після тривалої боротьби з властями, незадовго до смерті мого друга, ми домоглися визнання нової професії — гномороба. За три роки людина навчалася у нас не лише досконально виготовляти гномів з національними ознаками будь-якого народу, але й створювати на замовлення покупця карликів оригінальної конструкції. Нині ця професія відома в кількох країнах, а тоді ми були першими, хто зайнявся теоретичною і практичною підготовкою молодих кадрів гноморобів. До цих людей я відчував щось на зразок справжньої відповідальності. Робітники у всьому покладалися на мене, бо де ж іще могли б вони вдосконалити цю чудову професію?

Борг я сплатив у точно визначений термін, але уникнути вироку долі було неможливо. Ощадність — з одного боку, розширення виробництва і збуту, щоб виплатити спадковий податок, — з другого, призвели до стрибкоподібного зростання чистого зиску, а це спричинилося до того, що в наступному році я повинен був сплачувати ще більші податки з прибутку.

Само собою зрозуміло, я знову відвідав освіченого чиновника і спробував викласти йому суть справи, але він запевнив мене, що в наш вік держава не може дозволити підприємцю такого небаченого зростання прибутків і що він змушений обкласти мої надприбутки величезними податками; певна річ, не тільки заради того, щоб збільшити надходження в державну скарбницю (це, звичайно, теж бажано), а передусім щоб запобігти над-то великому зростанню класового розшарування і в такий спосіб забезпечити народові врівноважене й спокійне існування, що знову-таки обертається на користь підприємця, який тихо-мирно може розширяти далі своє виробництво. Крім того, він сказав, що податки підвищуються не лише пропорціонально до зростання прибутку, але й у відповідності до певної прогресії; отож я із своїми прибутками наблизився до тієї точки, що її економісти називають «критичною фазою», при якій весь чистий зиск іде на користь держави.

Збагнувши, що для врятування підприємства слід за всяку ціну уникати дальшого зростання прибутку, я скликав виробничу нараду й відверто розповів представникам робітничого колективу про скрутне становище. Єдину можливість зменшення прибутків я вбачав у зменшенні виробництва продукції, але це, в свою чергу, спричинилося б до звільнення кількох сот робітників. Представники профспілки заявили, що це капіталістичне рішення, і гатили кулаками по столу, мовляв, вони ладні на все. Нарада тривала до ночі, і промови делегатів ставали тим довші, чим менше вони мали що сказати.

Наступний тиждень замість розв’язання проблеми приніс масу нових замовлень. Мені було ясно: щоб знайти вихід, потрібна не академічна чи комерційна освіта, а здоровий глузд. Саме цього мені й бракувало. Здається, і моїх співробітників природа надто щедро не обдарувала цими якостями; отож, я вирішив розповісти про все Бабусі, вона могла підказати вихід. Я був певен, що вона теж напружить усі свої сили, коли дізнається, що йдеться про те, щоб утерти властям носа.

День був ясний, щоправда, не дуже теплий, але вже можна було прогулюватися без пальта, і комерсанти з Головної вулиці, завісивши вітрини целофаном, мружилися від сонця біля дверей своїх крамниць. Я добре виспався, і коли йшов уранці Новою вулицею (ще не оглушений гуркотом вуличного руху), настрій у мене був такий же світлий, як і день. Вперше після тривалого часу я знову почув дзюрчання фонтанів і мовчки побалакав з якимсь конем, що, похнюпивши голову, стояв біля воза й дивився на мене лагідними очима.

Бабуся, як завжди, сиділа в ліжку, втомлено поклавши синюваті руки на ковдру. Після смерті нашого спільного друга я ще не бачив її — вона анітрохи не змінилася, була така сама жвава і зла. Спочатку ми побалакали трохи про мого компаньйона, і я зауважив, що мені його дуже шкода, але стара різко заперечила:

— Дурниці! Ви й самі собі не вірите! Невже ви прийшли до мене заради того, щоб верзти нісенітницю? Хіба можна жалкувати за мертвим?! Для нього все скінчилося. Гидко не мерцем бути, а вмирати. От вас, скажімо, хто-небудь і може пожаліти, бо ж вам іще доведеться пожити на світі. Можна поспівчувати й мені, бо я стою на першому місці в списку. Вкладаєшся спати і сама собі щовечора говориш: «Це твоя остання ніч!» Така думка не втішає. І все ж я мушу признатися: жити надто довго, понад визначений тобі час, непристойно! Що було б, якби це робив кожен? Давно пора поступитися місцем комусь іншому, і я рада, що останнім часом мені все більше вдається переборювати егоїзм і бажати приходу смерті.

Я почав розповідати Бабусі, що привело мене до неї. Вона уважно слухала, а коли я закінчив, довгенько мовчала, потім подзвонила, щоб подали чай.

— А про мандрівку вже й не думаєте? — зненацька спитала вона, коли ми почали пити чай.

— Ні, — заперечив я. — Навіть сьогодні вранці мене з новою силою потягло до моря. Дорогою до вас я подумав, що коли не знайду якогось розумного рішення, то скористаюся з того виходу, який визволив мене з-під влади моєї тещі, доброчесної жінки, котра з такою обачністю і розсудливістю піклувалася про продовження свого роду. Однак цього разу я потрапив у скрутніше становище: адже тоді своєю втечею я лиш перекреслював плани турботливих батьків, а зараз несу відповідальність за існування майже двох тисяч робітників та їхніх родин.

Бабуся похитала головою.

— Ця уявна відповідальність — не що інше, як загравання з власністю. Я вам не дорікаю, бо і сама не краща за вас. Однак не думайте, ніби світ влаштований настільки кепсько, що доля цих людей залежить тільки од вашого нікчемного розуму.

— Я твердо вирішив продовжити свою мандрівку, тільки-но витягну підприємство з драговини, у якій воно загрузло. Але з чого мені почати? Ви знаєте якийсь вихід?

— Аякже! Робіть, як інші: розширяйте виробництво!

— Не раз пробував, і прибуток весь час зростав.

— Я маю на увазі зовсім не таке розширення. Відкрийте на своїй фабриці цех, де вироблятиметься щось таке, чого ніхто не купуватиме. Ця продукція поглинатиме ваші прибутки доти, доки вони не ввійдуть у норму.