Мандрівка до моря

Загалом я людина миролюбна і в суперечки вступаю неохоче. А надто не люблю я сперечатися про думки і погляди, бо це майже нічого не дає. Я ніяк не можу втямити, чому людина не має права мандрувати шляхами життя згідно із своїми уподобаннями, чому я мушу нав’язувати комусь свої переконання. Навіть коли ми обидва помиляємось, хіба це має якесь значення?! Мене це тим більше дивує, що мої думки викликають у професора безліч заперечень, і я жадібно чекаю, коли він докінчить свою явно доморослу і, як на мене, безглузду думку, щоб заперечити йому. До того ж, мені абсолютно ясно, що він так само неуважно стежить за моїми думками, як я за його, і що наші міркування, по суті, повисають у повітрі. Часом, коли я говорю, мені зненацька спадає на думку, що я тону в пишномовних формулюваннях і насолоджуюсь облудною мудрістю власних висловлювань. Але найгірше те, що, як правило, це зовсім не мої думки! Я дещо читав і на-хапався з книжок уривків чужих думок. Приправивши ці жалюгідні кусні несмачним соусом — можливо, лиш кількома влучними словами, — потім ще дивуюсь, чому це нікому не смакує.

Ось і сьогодні, чекаючи лікаря (рудоволосої дівчини в кімнаті не було), я з нудьги заходився читати назви книжок. Лікар, безперечно, був офіцер: на полицях стояло безліч воєнних книг — мемуари американських генералів тощо. Я саме перегортав сторінки одного з томів, коли до кімнати ввійшов професор.

— Ого, то ви любите книжки? — він поглянув на назву і додав: — Ви цю читали?

Я відповів, що ні.

— А слід! Охоче позичу вам цю книжку.

Я заперечив, що зараз у мене нема настрою читати, а це — чималенький том. Тоді лікар сказав:

— Я певен, що коли б ви уважно прочитали цю книжку, то збагнули б фальш і однобічність ваших поглядів на багато речей і, зокрема, на воєнні справи.

І тут я знову не стримався:

— Не все, що переконує, — істина. (Іще один кусень, зготовлений кимось іншим, який я завжди ношу з собою і при нагоді випльовую, як хворий на сухоти потай випльовує своє мокротиння). Припустимо, що я хворий — а чому я мушу бути винятком? — хворий, якого точить вірус нашого часу: влучне слово! Інші, звичайно, в цьому відношенні не кращі за мене, а багато є ще гірших, і саме ними я захоплююсь. Вони принаймні не полемізують із запозиченими в когось думками, їм і за вухом не свербить: виріс виставлений ними на продаж овоч у їх власному чи в чужому городі. Все, зрештою, залежить тільки від того, виріс він на твердому грунті чи на пухкій ниві. Навіть прекрасна троянда стає бур’яном, якщо вона зацвіте на грядці картоплі.

Іншим добре: під час розмови їм не треба повсякчас стояти поруч із самим собою, прислухатися до власних слів і хитати головою з власних дурощів. Ні, останнім часом я зовсім незадоволений собою. І передусім, мабуть, тому, що відчуваю, як у розмовах з лікарем поступово втрачаю спокій і колишню байдужість. І, разом з тим, природно, свою перевагу! Чому я більш не можу, як це було спочатку, просто всміхнутись і відповісти: «Еге ж, ви, очевидно, маєте рацію, я поміркую над цим»? Чому я дозволяю втягувати себе в дискусії? Чому я повинен обстоювати свої думки (або ж те, що видаю за власні думки)? Хіба мені й так не ясно, що своїми аргументами я неспроможний переконати співрозмовника? Такої безглуздої самовпевненості я позбувся вже давно. Правда, раніше, ще будучи зовсім юним, я часом пробував декого переконувати; але минали роки, і я пересвідчився, що жодна людина не сприйме нової думки, якщо тільки ця думка не вигідна або не корисна для неї самої.

Отож я знову поставив книжки на полицю, і ми з лікарем посідали на свої місця. Дощ все ще ллє. Після двох тижнів негоди значно похолодшало. Вікна зачинені, галас знизу сюди не долинає. Нам обом приносять насолоду наші розмови, та й що може бути зараз приємніше, ніж отак сидіти й балакати про політику? Лікар, звичайно, вважає, що все йде гаразд, а я заперечую. Він каже, що ідеальної держави взагалі не може бути, але демократія — це така форма державності, за якої живеться найкраще і при якій особистість користується якнайбільшою свободою. Він, звичайно, знає, що повної свободи не може бути, але в нас принаймні є змога робити й думати те, що тобі заманеться.

Я заперечую:

— Ні, це не зовсім так. Скажімо, хіба можу я піти звідси?

Лікар відповідає, що свобода, певна річ, можлива тільки в рамках закону, на злочинця вона не поширюється. Це вже досить сміливе й самовпевнене твердження, але я запитую його, чи вчинив я щось протизаконне. Тоді він пояснює, що мене буцімто не ув’язнили, а лише затримали для обстеження. Як на мене, то різниця між ув’язненням і затриманням надто мізерна, і я кажу йому про це. Я також кажу, що не таке-то вже й велике у нас право говорити, що в тебе на думці. Він змушений погодитися зі мною, але зауважує, що при диктатурі було б іще гірше. (Нібито я захищаю диктатуру! Адже коли я кажу, що ця річ не блакитна, я зовсім не тверджу, що вона зелена). Тут він, мовляв, може спокійно займатися своєю роботою, може збудувати собі, коли завгодно і де йому заманеться, будинок.

Ще б пак! І на додачу мати коханку! В цьому-то й увесь сенс: вони говорять про свободу, а думають лиш про власні жалюгідні свободи, яких, до того ж, часто позбавляють інших людей. Так нібито свобода — це пиріг, від якого кожен може відкраяти собі скибочку! Нібито свобода — це стан або краще форма суспільного буття, що запроваджується за допомогою наказів. Я кажу професорові, що свобода — не стан, а надія, ніжна, як світло зорі. І передусім я просив би його не плутати свободу з вигодами. Якщо людину тримати протягом років закутою в підземеллі, а потім одного дня зняти з неї кайдани, перевести до світлої камери й дозволити щодня виходити прогулятись на тюремне подвір’я, вона теж відчує себе вільною. Принаймні на якусь мить, поки туга з новою силою не спалахне в душі.

Він не розуміє моїх слів; та й хіба можливо пояснити те, що не пояснюється?! Зрештою, це не так уже й важливо. Суттєвішим мені здається те, що, говорячи з лікарем, я ніби сиджу десь поруч, слухаю себе і міркую: «Чи все, про що я говорю так недоладно й велемовно, — мої власні думки? Чи, може, вони теж десь вичитані?» Я не знаходжу відповіді, але припускаю, що хтось придумав усе це раніше.

Лікаря мої слова не збентежили: заледве я скінчив, як він починає свою вичерпну доповідь. Мене знову охоплює втома і відчуття порожнечі, як і завжди незабаром після початку нашої розмови. Поки він патякає на різні теми, переважно про політику, я по-дружньому всміхаюсь і вряди-годи киваю головою. Я його майже не слухаю і в душі зловтішаюся. У такий спосіб я мщуся йому за те, що кілька хвилин тому він не слухав моїх слів, а тільки дивився на мене. Дві-три фрази, які я таки вловив, остаточно впевнюють мене, що він, як і більшість людей, свої політичні переконання придбав у готовому вигляді, наче пальто з пристібною хутряною підбійкою на випадок холодної погоди.

— Цю розмову, — лікар відкашлюється, — при нагоді продовжимо у мене вдома. З вами хоче познайомитися моя дружина. Якщо ви матимете бажання, колись після вечері я заберу вас до себе. Це недалечко, усього кілька хвилин їзди автомобілем.

Я даю згоду, зауваживши, що мені теж буде приємно засвідчити свою пошану його дружині. (Як на мій погляд, професори ще мають дружин, а от генерали вже, мабуть, тільки жінок). Можливо, я побачу і його дітей.

— Ви любите дітей? — запитує він, а я відповідаю, що про це, власне, ніколи не думав, хоч мені й здається, що можна було б сказати: «Покажи мені своїх дітей, і я скажу, хто ти!»