Мандрівка до моря

Вже чотири дні, з неділею включно, лікар не викликав мене до себе. Хіба не все одно? Неділі у нашому житті такі ж одноманітні й химерні, як і всі інші дні. За он тими деревами тягнеться білий мур, яким нас відгороджено від світу, — біла смуга на тлі зеленого ландшафту.

Здається, моя справа зрушила з місця. Можна собі уявити, як десь розпухає папка з моїм прізвищем, і це відрадно, — адже мені повертають право на життя. Певна річ, я маю на увазі не життя як таке, — тут сумніву не може бути, — а існування серед суспільства, що дуже швидко стає сумнівним, коли певним індивідом не цікавляться органи влади. Уявімо собі абсурдність становища людини, не занесеної в жоден з офіційних документів: вона не лише виключена з людського суспільства, а набагато гірше — її нібито взагалі немає. Хоч людина живе! Живе — і не існує. Отож тепер моє існування починає, хвалити бога, знову набирати відчутних форм. Вчора мене обстежили. Рудоволоса секретарка в цьому брала участь. Вона проявила себе з найкращого боку і з деяких моїх відповідей навіть сміялась. Я називаю її Полум’я (не моє Полум’я; я в неї не закохаюсь, бо це було б надто кумедно в моєму становищі. Але її волосся спадає, наче язики полум’я, на білий халат — полум’я, у яке хочеться занурити руки!). Таким чином, на мене завели історію хвороби. Це трохи стомливо, хоч, зрештою, навіть цікаво. Переді мною поклали кілька аркушів паперу з сірими або кольоровими плямами, і я мусив розповідати, що мені нагадують їхні контури. Спочатку я збентежився, бо поруч мене сиділа дівчина і, подаючи аркуші, кілька разів торкнулася моєї руки. Кожного разу на за-питання, що я бачу, я відповідав, кидаючи короткі погляди на аркуші: «Метелика», поки вона не зажадала, щоб я уважніше придивлявся до деталей, і відтоді на кожному аркуші я намагався розрізнити кілька предметів. Мені також доводилось підшукувати слова-синоніми і все інше, що буває в такого роду іграх, а наприкінці я запитав Полум’я, що ж я за людина. Однак вона не схотіла відкрити таємницю обстеження, а тільки сказала, що шеф сам вивчить усі мої відповіді, які вона старанно записала, й на їх підставі зробить власні висновки. Ні, вона мені цього не скаже, хоча, коли б захотіла, їй було б це неважко зробити, адже вона досконало вивчила всі ці методи обстеження і, крім того, за час своєї роботи в цьому закладі набула ще й досить великого практичного досвіду, так що сам шеф нерідко кладе перед нею аркуш паперу й питає, яка її думка. Ні, ні, не варто навіть наполягати — вона цього не може зробити. Звичайно, вона могла б натякнути, але випереджати у фахових висновках шефа не може: їй здається, що у мене загострена реакція на червоне.

Я подивився на її волосся і відповів:

— Цілком можливо. Втім, так воно і є, в цьому не може бути сумніву.

Дівчина вмить усе збагнула і засміялась. В душі я ще раз заприсягнувся не закохуватись у неї, хоч, власне, й сам не знаю, чи цей намір можна вважати добрим.

Проте не лише через Полум’я моє перебування в лікарні з дня на день ставало дедалі приємнішим. Мені навіть цікаво починає бути тут, і сьогодні я почуваю себе між цими людьми справді як удома. І коли б не мандрівка до моря, яка врешті колись-таки повинна відбутись, у мене не було б ні найменшого бажання опинитися по той бік муру, на котрий я тепер поглядав майже як на захисний вал. Я мав розмови з деким із тутешніх мешканців і мушу сказати, вони були досить своєрідні. Коли б у мене з’явилось бажання трохи поміркувати, вони могли б виправдати кілька безсонних ночей. Однак думати мені зовсім не хочеться, сплю я зараз чудово, і навіть крики хворих спросоння не змушують мене більш підхоплюватись, як це бувало спершу, коли я тут тільки-но опинився. Тепер вони не заважають мені спокійно споглядати трьох чоловіків із хвилястим волоссям, котрі, звичайно, не являють собою моря — і все ж таки є ним! Адже кінець кінцем все чимось є, і тому все є також усім…

Особливе місце у моїх роздумах займає один хворий — поважний старий чоловік з показною статурою і гарною білою широкою бородою, який привернув мою увагу вже давно, але перекинутися кількома словами з ним мені пощастило лише два дні тому. Після обіду він розмірено і поважно, як і все в ньому, іде в парк, зупиняється, заклавши руки за спину, перед одним з дерев, нахиляє голову вперед, так що ніс торкається кори, і в такому положенні непорушно стоїть кілька годин. Коли лунає дзвоник, що скликає хворих до будинку, він, не кваплячись, але й не зволікаючи, простує посипаною жорствою доріжкою до приміщення. Він майже ні з ким не розмовляє, але біля дверей, де ми з ним зустрічаємось, вітається поблажливим кивком голови то з одним, то з іншим хворим, а проходячи повз санітара, ніколи не забуває сказати: «Пане старший санітар, нехай те дерево ще постоїть! Воно мені й завтра знадобиться».

Це, очевидно, був благородний чоловік і, судячи з упевненості, з якою він віддавав ці накази, офіцер у минулому. Його товсті губи на тлі пишної хвилястої бороди скидалися на галявину серед дрімучого лісу. У нього були вставні зуби, і це також підтверджувало моє припущення, що старий походив з вищих кіл. Найдивовижнішою його властивістю було вміння косити очима. Я наголошую на слові «вміння», оскільки спочатку вважав це природженим недоліком, але, придивившись до нього пильніше, переконався, що його очі часто дивилися прямо. В такі хвилини в них світилася тупа втома, яку я пояснював здебільшого його віком (йому, мабуть, було за сімдесят).

Позавчора старий, як і завжди, зупинився перед своїм деревом і вперся носом у стовбур. Прогулюючись, я ніби ненароком опинився коло нього, привітався і зупинився на кілька секунд. Він випростався, кинув на мене суворий погляд і гаркнув:

— Ви в’язнете до мене! Так, так, не заперечуйте! Я вже давно це помітив: ви в’язнете до мене. Чому? Хочете вчитись?

Я відповів, що загалом навчання досить складна штука, до того ж, іще й сумнівна; адже те, що сьогодні є істиною, завтра може обернутися на її протилежність.

— Чудово, молодий друже, ви маєте рацію! — відповів він. — Пізнане — це лиш дещиця знання. Жодна людина, окрім мене, не знає всього.

Я насмілився тільки мугикнути у відповідь, тому що він, високий і опасистий, грізно дивився на мене.

— Я знаю все, — повторив він пихато, так, наче йшлося про абсолютно незаперечну істину, і вів далі: — А чому? Чому я все знаю? Гм, гм! Цього я вам не зможу пояснити. Хоч ви й кмітливий молодик, проте все одно нічого не второпаєте.

Я відповів, що докладу всіх зусиль, але сказати напевно не можу, чи збагну його думку.

— Ви помітили, як я кошу очима? — спитав він.

Я кивнув головою, і тоді старий, задерши підборіддя, накинувся на мене:

— Пусте! Нічогісінько ви не бачили. Ось погляньте! — Він огидно скосив очима. — Вам, можливо, здається, що я вас не бачу? Але я все бачу дуже добре! Отож без кривлянь, чоловіче!

— Чудово, — вигукнув я, — просто неймовірно!

— Це ще дрібничка. Таке може втяти і будь-хто за муром, а я оселився тут не заради цього. Я користаюся з переваги, яку дає відсутність шуму й гамору, щоб повністю поринути в свої дослідження. Або ось… ось… що скажете ви тепер? — Він почав водити правим оком, в той час як ліве залишалось абсолютно непорушним. — Ну, яка ваша думка? Гм, гм… Що ви можете про це сказати?

Я відповів, що ніколи не бачив ще людини з такими надзвичайними здібностями, і старий, зніяковівши трохи від моєї похвали, задоволено посміхнувся.

— А що, по-вашому, я роблю щодня біля цього дерева? —запитав він лагідно. — Я тренуюсь, так, тренуюсь! Майстерність, молодий чоловіче, це плід старанності! Те, що ви щойно побачили, — таємниця. Зрозуміло?

Я признався, що не можу збагнути повністю його слів, і попросив висловитись ясніше. Тоді він нахилився до мене, притулився губами до мого вуха й прошепотів:

— Таємниця знання!

Відтак знову випростався, очі його засяяли від щирої радості, а повні червоні губи аж прицмокнули від блаженства.

Я сказав, що тепер все стало мені значно зрозумілішим, а старий, кинувши: «Ото ж то», — щосили ляснув мене по плечу. Трохи згодом він притис вказівний палець правиці до губ, знову схилився до мене і, поклавши ліву руку на моє плече, прошепотів:

— Але нікому ані пари з уст… Цсс… Людина живе не лише хлібом.

Я не вловив зв’язку між першим і другим, однак пообіцяв мовчати, якщо для нього це так багато важило. Він задоволено всміхнувся й підморгнув мені. Я подумав, що розмова закінчилась, і хотів іти геть, але він зупинив мене:

— Бачите он того? — своєю пухкою рукою він показав на хворого, що повзав неподалік од нас по траві. На нього я також звернув увагу ще раніше, тому що хворий безперестану щось шукав: попід деревами в парку, в кущах, у палаті і навіть під своїм ліжком, а також тому, що він кожного, з ким зустрічався, запитував: «Ви не знаходили?»

Я кивнув головою, і старий оповідав далі:

— Це — Шукач!

— А що він шукає?

— Отакої! Звісно, правду! Тільки він її не знайде. Ніколи не знайде.

Я притакнув, мовляв, на жаль, така доля у всіх нас, проте він перебив мене:

— Дурниці! Він не може її знайти, тому що вона в мене. Якщо хочете досягти успіху, вам слід почати з нього. Мене ви одразу не зрозумієте! Підійдімо до нього. Він розповість вам про все, що знає.

Я хотів піти поруч з ним, але старий суворо блимнув на мене очима, насупив брови й сердито вигукнув:

— Що за нахабство! Свиня! Як тобі могло спасти на думку іти поруч зі мною? Ставай позаду! Шикуйсь, рівняйся! Прямо кроком руш!

Я рушив услід за ним. Пройшовши кілька кроків, він зупинився і накинувся на мене:

— Ти що, не можеш іти в ногу, ідіоте? Ану давай ще раз: увага! Кроком руш, раз-два, раз-два!

Ми помарширували по опуклій, посипаній жорствою доріжці, а далі по траві в напрямку кущів, де й досі рачкував Шукач.

Косоокий легенько стусонув його ногою й загорлав:

— Устати!

Шукач квапливо підхопився.

— Оцей, — старий показав на мене великим пальцем через плече, — оцей нічого не тямить. Розкажи йому свою історію.

Шукач кивнув головою.

— Охоче, охоче, — почав він, — тільки ця історія дуже сумна.

Несподівано старий гримнув:

— Крок уперед!

Це вже було звернення до мене, тобто мені знову дозволялося стати поруч нього.

— Так ви зовсім не знаєте, що я шукаю? — спитав мене Шукач.

Я не встиг відповісти, бо старий сердито вигукнув:

— Я вже сказав — він нічого не знає! Я інколи братиму його з собою, коли виходитиму ввечері; але насамперед він мусить повчитися в тебе.

Шукач похитав головою.

— Але ж моя історія така сумна, — мовив він. — Ви плакатимете, любий пане, ви, безперечно, плакатимете.

Косоокий штовхнув його в груди.

— Дурне базікання! Навіщо всі ці теревені? Ти не вмієш оповідати! Я хочу, щоб розповідь була коротка і ясна: план — підготовка — наступ — перемога — кінець! Спершу все обдумай як слід, а то ти забагато торохтиш. Стільки розумувань, просто гидко! Адже й ти нічого не тямиш, майже нічого. Тальки я знаю все.

Шукач кивнув головою. На вигляд йому було близько сорока, але голова в нього була зовсім лиса, з якимись темними плямами і відстовбурченими червоними вухами.

— Спочатку я складу хороший план, а завтра, з вашого дозволу, про все розповім.

Я сказав, що з радістю вислухаю його, але він похитав головою і зауважив, що взагалі на світі немає чого радіти, а його історія чи не найсумніша з усіх, які будь-коли траплялися з людьми.

Старий, знову скосивши очима, звернувся до мене:

— Молодий чоловіче, ви мені сподобались! Тільки не забувайте про скромність, нахаб я не люблю! Можете йти!

Я тихо пішов геть. Мушу признатися, розмова з старим дещо вивела мене із стану байдужості, найбільше цьому посприяло його вміння косити очима. Це мистецтво було незбагненним для мене ще в дитинстві, і ще тоді я до глибини душі заздрив одному школяреві, що також славився вмінням косити очима.