Мандрівка до моря

Дедалі частіше я думаю, що настав час тікати звідси. Інколи мені здається, що я потроху втрачаю розум. Доведеться скорочувати свою розповідь, і хоч мені шкода розлучатися з лікарем із риб’ячими очима, я мушу поспішати, а надто після того, що я пережив тут минулої ночі і особливо сьогодні вранці.

Якщо зважити на те, де я перебуваю, вчора друга половина дня розпочалася для мене досить спокійно. Я сидів під кущем бузини на одній з віддалених лав, де людину ніхто не бачить і звідки можна бездумно дивитися на західну стіну будинку та на сарай. Вряди-годи із сарая вийде робітник або, похнюпивши голову, стомленим кроком прочвалає хворий, і серед тиші під його черевиками зашурхотить пісок. Важко навіть уявити собі, що десь по той бік муру вирує життя, люди поспішають на трамвай, пишуть листи, невпинно турбуються про безліч сміховинних речей, в той час як я у цім гіднім заздрощів тихім та безпечнім куточку споглядаю траву, що, наче срібло, переливається під подувами вітру, і з невідомою мені досі радістю весь поринаю в минуле.

Почулися кроки. Нахилившись уперед, я побачив Косоокого. Я гадав, що він пройде мимо, бо з доріжки помітити лаву було неможливо, але він звернув на траву, обійшов кущ, став переді мною і, виструнчившись, скосив, як тільки міг, очима.

— Мені вас видно, молодий чоловіче, — сказав він.

Оскільки в мене не було ані найменшого бажання балакати з ним, я відповів:

— Нічого дивного в цьому нема. Косоокий пояснив, що він робить свій щоденний обхід і йому нема коли біля мене затримуватись.

— Чи розповів вам Шукач свою історію? Розповів? Чудово. Віднині я дозволятиму вам ходити зі мною.

— Куди?

— Як-то куди?! Хіба ви, молодий чоловіче, не шукаєте правди?

Я відповів, що це найулюбленіше моє заняття на дозвіллі, і тоді він повів далі:

— Ви, природно, не відаєте, що правда — це куля приблизно таких розмірів, як серце, котру огортає незліченна кількість оболонок. Оболонки — це хибні думки, бо їх багато, а правда тільки одна. В центрі кулі перебуваю я, ви ж, навпаки, живете в одній із зовнішніх оболонок. До себе, молодий чоловіче, я вас узяти не можу, хоч ви мені й подобаєтесь. Вам таке не під силу. Але сьогодні вночі я хочу провести вас до однієї з глибших оболонок, де ви пізнаєте багато нового. Ми підемо з вами до міста.

— Коли ви сказали? Сьогодні вночі? — перепитав я.

— Саме так, за годину після того, як погасять світло, я зайду по вас. Приготуйтесь. Надворі вже майже смеркне, а попереду в нас буде далека дорога.

Тільки-но Косоокий пішов, як я забув про цю наївну розмову. Ми з ним спали у різних кімнатах, а, крім того, в коридорі цілу ніч чергував санітар, отож мені не було чого хвилюватися чи боятись його вибриків.

Минула година після того, як погасили світло; ще не зовсім смеркло, і сутінь згасаючого дня пробивалась крізь шпари зачинених віконниць. Дехто з хворих уже спав, більш нервові ще розмовляли, як і щовечора, з витворами власної уяви, та я давно звик до їхнього бурмотіння, до то наростаючих, то стихаючих вигуків, і з насолодою розмірковував над тим, чому все прекрасне знищується швидше і грунтовніше, ніж бридке. З насолодою, ба навіть із захопленням, я знову і знову повертався до цього питання, розглядав його з різних боків, бо знав, що ніхто не зобов’язує мене знайти на нього відповідь, хоч вона у мене вже була і я міг скористатися з неї при першій же нагоді, як тільки стомлюся від гри й захочу спати. Зрештою, навіть дитині відомо, що не існує ані прекрасного, ані бридкого, а тільки те, що є, і що ми самі накидаємо на речі привабливу або непривабливу оболонку…

Раптом хтось легенько торкнувся мого плеча, і я злякано обернувся. Так безтурботно й спокійно, як удома, в божевільні нізащо не заснеш. Біля мене у нічній сорочці стояв Косоокий. Він приклав до губ вказівний палець, ніби застерігаючи, щоб я не зчиняв галасу. Ця обережність була зайвою: за ним все одно ніхто не стежив, і в кімнаті стояв чималий гармидер. В першу мить мені й на думку не спало, як це він прослизнув непомітно повз чергового санітара, мене тільки дуже здивувала його схожа на плащ сорочка, підперезана широким чорним поясом. Він, мабуть, купив її десь у чужих краях до того, як його запроторили у божевільню, бо нічого подібного я зроду не бачив. Матерія — груба мішковина з намальованими на ній очами і вухами, що слабо світилися в темряві. Бороду він запхав під високо застебнутий комір, і я, дивуючись дедалі більше, запитав:

— Навіщо ви сховали бороду під сорочку? Вона ж лоскотатиме голе тіло.

Косоокий, нахилившись до мого вуха, прошепотів:

— Щоб ніде не зачепитися нею під час подорожі. Вставайте і йдіть за мною.

Ця вимога здалася мені абсолютно логічною, навіть природною. Я підвівся і, теж у нічній сорочці, босоніж рушив слідом за ним. Ми вийшли в коридор, черговий сидів на своєму звичному місці й читав книжку. Все, як мені здавалося, йшло нормально, я знову-таки майже не здивувався, коли Косоокий, наблизившись до нього, запитав:

— Що ви читаєте?

— Якийсь детектив, щоб згаяти час, — відповів черговий.

Потім Косоокий підійшов до мене й наказав іти слідом за ним. Ми рушили в напрямку надвірних дверей, без пригод перетнули темний коридор і зійшли вниз по сходах. Двері були незамкнені; мене вразило, що сьогодні вони зовсім не рипіли. Косоокий по-простував через газони прямо до муру. Я знав, що старий не любить, коли я йду поруч нього, але якщо раніше завжди підсміювався з його дивацтва, то зараз нічого дивного в цьому не бачив і ступав за ним буквально по п’ятах. Біля муру він зупинився, повернув до мене обличчя і, кинувши грізний погляд на будинок, мовив:

— Вони будь-що прагнуть згаяти час і з простоти своєї навіть не підозрюють, що все виходить навпаки: час убивав їх. Ми підемо в напрямку міста. Ви повинні пізнавати речі.

— Які саме?

— Речі! Ви пізнаватимете те, чого не можна пізнати, вчитиметеся того, чого не можна вчитись. Зрозуміло?

Я відповів, що ні, — його зауваження і справді видалося мені надто таємничим і пишномовним. Крім того, мене охопило побоювання, що своїми сорочками ми викличемо у місті незадоволення. Досі, правда, все сприяло нашій мандрівці, тому я заспокоїв себе, що, зрештою, будь-якої хвилини зможу повернути назад. Тим часом ми опинилися перед більш ніж двометровим муром, під рукою в нас не було жодних засобів, щоб перелізти через нього, і я з інтересом стежив за Косооким.

Тепла ясна ніч повністю вступила у свої права. Весь день сяяло сонце, і трава, на якій ми стояли, була тепер суха, м’яка й прохолодна. Косоокий нагнувся й заходився відгрібати землю від муру.

— Допомагайте! — наказав він. — Хід тут, унизу.

Незабаром ми справді натрапили на отвір, який дедалі збільшувався; приблизно за півгодини ми змогли вже увійти в нього і опинились у вузькому й темному проході, що ледь освітлювався слабеньким сяйвом, яке випромінювала сорочка мого попутника.

Зігнувшись, ми навпомацки просувалися вперед; за кілька кроків прохід враз обірвався, м’які породи залишилися позаду, і перед нашими очима з’явилося кам’янисте підземне царство. Печера ще дужче звузилась, місцями ми наражалися на скелясті виступи, спотикалися об величезні каменюки, просуватися вперед ставало дедалі важче. Особливо тяжко було протискуватися крізь вузькі щілини поміж скелями Косоокому, що був досить огрядний. Але він швидко й спритно долав перешкоди, і я напружував зір, щоб не загубите з очей його сяючої сорочки. Кілька разів я хотів уже повернути назад, але тільки-но збирався здійснити свій намір, як Косоокий гукав:

— Зараз будемо на місці, швидше! Коридор вивів нас у правий куток великої, схожої на тунель, печери. Ми опинились у найвіддаленішій частині цього величезного склепистого підземелля; очевидно, воно було дуже довге і абсолютно пряме, тому що вдалині виднівся півкруглий отвір, крізь який пробивалось синювато-біле світло. Косоокий вхопив мене за руку.

— Мерщій! — вигукнув він, і від його голосу навколо пішла багатоголоса луна. — Мерщій, бо запізнюємося!

Ми побігли. Із склепіння падали великі холодні краплі, розбивались об моє чоло і змочували сорочку. На рівній кам’яній долівці час від часу траплялися великі заглибини, в яких стояла вода. Косоокий біг розміреним пружним кроком, випроставши плечі й зігнувши в ліктях руки зі стисненими кулаками. Він без упину пихкав: «Пих-пих», — наче дитина, що грається в поїзд, і виявляв абсолютно незбагненну для мене витривалість.

Отак ми бігли досить довго — гадаю, щонайменше півгодини, — коли зненацька праворуч від себе я помітив бокову штольню, що круто вела вгору. Косоокий нібито теж помітив її. Він нерішуче зупинився і замислився. За хвилину старий кивнув мені йти слідом за ним і, крекчучи, метнувся до штольні. Тепер ми посувалися вперед повільно, часто змушені були повзти на животі попід низько навислими кам’яними брилами, й уся ця мандрівка здавалась мені дедалі сумнівнішою й небезпечнішою. Тепер я збагнув, чому мій попутник заховав бороду, і як слід оцінив його сорочку: адже завдяки їй навіть у повному мороці ми нечітко розрізняли принаймні те, що було поруч.

Несподівано підземний хід закінчився. Ми опинилися перед залізобетонними дверима, які при нашому наближенні самі відчинилися і впустили нас у приміщення з голими стінами, завбільшки із житлову кімнату. З освітленої автоматичної радіоли линули звуки музики, посередині стояв стіл, біля якого сиділа старенька жінка. Косоокий привітався до неї і сказав:

— Ми хочемо оглянути місто.

Стара, так нібито знала його, прокректала:

— Іди, дорогу ти сам знаєш. Але спершу я повинна вас умити й пристойно одягти.

В одному з віддалених приміщень для нас уже були приготовані ванни, і я з радістю відзначив, що мої подряпини переставали щеміти і гоїлись на очах, тільки-но я збризнув їх жовтою водою.

Коли ми покупалися, стара принесла нам білизну й костюми. Ми вдяглися; все було ніби на нас пошите, однак Косоокий зажадав, щоб стара дала йому іншу краватку.

— Я непоганий з себе, — мовив він, — і надаю великого значення своїй зовнішності.

— Під бородою краватки не видно, — заперечив я, але він пояснив:

— Ми проситимемо аудієнції у всевишнього. Хтозна, може, йому заманеться зазирнути мені під бороду.

Минуло чимало часу, перш ніж стара повернулась із новою краваткою. Вона сказала, що, на жаль, на складі у неї не виявилось більш нічого підходящого, і запитала, чи не сподобається ось ця. Косоокий підступив ближче до дзеркала і якийсь час дивився на своє відображення, потім похитав головою.

— Ні в якому разі! — заявив він.— У такому вигляді я не можу з’явитися до всевишнього. Цей колір не пасує до моєї сивої бороди, він робить мене гладшим. Невже у вас не знайдеться чогось кращого?

Стара відповіла, що нічого іншого у неї нема, і мій попутник сказав:

— Тоді мені доведеться пофарбувати бороду. Прошу зразки фарб.

Жінка, здавалось, тільки цього й чекала, бо тієї ж миті витягла з кишені спідниці фарби, і Косоокий підніс їх до дзеркала.

— Номер двадцять чотири, ясно-зелена, — вибрав він нарешті.

— А чи не дуже впадатиме в око цей колір? — запитав я, але Косоокий не погодився зі мною, бо це, мовляв, колір весняного моріжку.

Коли стара принесла горщик з фарбою, Косоокий заходився старанно фарбувати пензлем бороду. Я уявив собі, який фурор викличе це в домі для божевільних, коли він повернеться, і поцікавився:

— Ця фарба змивається? Стара кивнула головою.

— Авжеж! Ми користуємось лише акварельними фарбами, вони легко змиваються і не спалахують од вогню. Вони не шкідливі для бороди, навпаки, тепер її не поїсть міль.

Косоокий ще довго вовтузився перед дзеркалом. Нарешті ми вийшли з кімнати іншими дверима і, спустившись східцями, потрапили прямо на людну вулицю передмістя. Був вечір. Обабіч довгої вулиці світилися вітрини крамниць, у трамваях горіли лампочки, і тільки велосипедиста ще не запалювали своїх ліхтариків.

Підійшовши до поліцейського у ясно-червоній формі, що регулював рух на перехресті вулиць, Косоокий запитав:

— Як нам потрапити до палацу всевишнього?

Поліцейський якусь мить здивовано оглядав нас, потім низько вклонився і відповів:

— Не знаю, чи їх величність сьогодні приймає.

— Нас прийме, — запевнив його Косоокий.

— В такому разі, до Центральної площі, на якій стоїть палац, вам найкраще проїхати метро. і, якщо пани дозволять мені дати їм пораду, не зв’язуйтесь з кондукторкою. Вона того не варта!

Метро ми знайшли дуже скоро і, коли підійшов поїзд, сіли в єдиний порожній вагон. Напрочуд гарна молоденька кондукторка була у чорних панчохах і коротенькій спідничці.

Тільки-но поїзд рушив, вона підійшла до мене, сперлась спиною на мідний поручень, позіхнула, затуливши рот тендітною ручкою, і сказала:

— В цей час у нас завжди мало пасажирів.

— Еге ж, — мугикнув я і зашарівся, тому що дівчина таки справді була чарівна.

— Вам холодно, — сказала кондукторка. — Я сяду до вас на коліна. — Вона сіла мені на коліна, обняла рукою за шию і вела далі: — Не бійтесь, покладіть одну руку мені на стегно — у мене дуже гарні ноги, правда ж? А другою обійміть за стан. Отак добре. Тепер ви скоро зігрієтесь.

Незабаром я відчув, як по моїх занімілих кінцівках знову розлилося тепло, а разом з ним до мене повернулися життєрадісність і впевненість.

Я крадькома поглянув на Косоокого. Він сидів, випроставшись і заплющивши очі.

— Ваш друг спить, — мовила кондукторка, засміялась і поцілувала мене. — Так навіть краще! Закохані люблять залишатися наодинці, а ми ж кохаємо одне одного?

Моє «еге ж» прозвучало, мабуть, не дуже переконливо, тому вона одразу ж сказала:

— Міцніше пригорніть мене. Адже я справді гарна. Звичайно, тут я не можу вам довести, але я це зроблю, коли ви прийдете до мене в гості. Сьогодні, певна річ, нічого не вийде, бо я цілу ніч працюю.

Я сказав їй, що при нагоді охоче зайду до неї, а сьогодні і в мене немає часу, бо я мушу навідати всевишнього.

В цю мить поїзд зупинився, відчинилися двері, і до вагона ввійшов великий, гарний рот на двох ногах. Він усміхнувся — на його верхній губі ріс м’який пушок — і блиснув красивими зубами, завбільшки з чоловічу долоню. Рот сів на широку лаву напроти нас, і дівчина, погордливо дивлячись на нього, сказала:

— Ви тільки погляньте: рот, звичайнісінький собі рот, а їде в метро. Диво дивне! У цьому місті мусиш до всього звикати.

Рот якнайзручніше вмостився, відкинувшись обома куточками на спинку, і відповів:

— Я, любе дитя, не звичайний рот, а громадська думка.

— Навіть громадська думка не має права сама їздити в метро. Це непристойно, щоб сам-один рот, без усіх інших органів виходив на вулицю. В усякому разі, я дівчина порядна, і якщо ви гадаєте, що я цілуватиму вас, то помиляєтесь.

— Я прийшов сюди не задля поцілунків, дитя моє, — відказав рот.

— А задля чого ж, дозвольте вас запитати?

— Щоб порозмовляти. Адже я вам сказав, що я — громадська думка.

— Про що ж, у такому разі, ви говоритимете?

— О, про все. — Звертаючись до мене, рот винувато додав: —Але здебільшого про речі, у яких я нічого не тямлю.

Я подумав, що це дуже чесний рот, і висловив йому свою думку.

Тим часом ми прибули на площу; на прощання я поцілував дівчину і поставив її на підлогу. Косоокий вчасно прокинувся й побіг сходами поперед мене.

Падав густий лапатий сніг, і на вулицях, що, ніби промені зірки, розбігалися від площі, майже не було видно світлових реклам.

Посеред площі стояв продавець каштанів. Довга черга спіраллю вилася навколо будинку. Мені видалося абсурдом, щоб стільки людей мерзло тут, бажаючи купити кілька засмажених каштанів. Я підійшов до них і запитав незнайомого чоловіка, чого він тут чекае. Той відповів, що хоче купити каштанів, і всі інші хором підтримали його:

— Я теж, я теж!

«Навіщо їм здалися ці каштани?» — здивувався я, але люди пояснили мені, що стоять вони заради Черв’яка.

— Кого, кого?

Один з чоловіків зміряв мене презирливим поглядом:

— Ви, певне, не читаєте газет? Хіба ви не знаєте, що сьогодні прийде за каштанами Черв’як?

— Так он же він стоїть позаду! — додав інший.

І справді, майже в самому хвості черги я помітив малесенького черв’яка, мабуть, не більшого за шпильку; виструнчившись, він кивав мені своєю темно-коричневою голівкою. подаючи знак, щоб я наблизився до нього Коли я підійшов, він сказав:

— Я — Черв’як, про якого ви читали в га зеті.

Я запитав, які в нього наміри, і Черв’як відповів, що хоче погризти каштани.

Із усіх див, які я побачив під час нашої екскурсії, це видалося мені найбільшим. Зненацька Черв’як мовив:

— Не морочте собі голову тим, чого не тямите.

— Авжеж! — вигукнув Косоокий і відтіснив мене вбік. — Він мало в чому розбирається, але ти, Черв’яче, скажи мені щиро: де знаходиться палац всевишнього?

Черв’як повернув до нього свою коричневу напівсферичну голівку, і в цьому ледь помітному русі, — адже Черв’як був такий малесенький, — відбилися глум і зневага.

— Ви справжній грубіян, пане! — вигукнув він, і всі присутні на знак згоди закивали головами.

— Коли б оце мені зараз не стояти за каштанами, я навчив би вас, як треба поводитися з освіченим Черв’яком, котрий, до того ж, ні в чому перед вами не завинив!

— Замовкни, нікчемо, — сердито гримнув мій попутник, — бо інакше я скошу очима, — і тут тобі смерть!

Однак Черв’як був не з лякливих; він повернувся до кремезного чоловіка, що стояв позад нього, і сказав:

— Цей тип, здається, справжній деспот. Той, розвівши голі руки, відповів:

— Еге ж, деспот, як і всі слабовольні люди. —Але потому він приязно повернувся до нас і великим пальцем своєї правиці, що нагадував торішню картоплину, показав у протилежний бік площі: — Онде палац.

Резиденцію всевишнього тепер ми знайшли без особливих труднощів. Перед нею стояло десять озброєних ручними кулеметами вартових.

— Пароль! — гукнув до нас унтер-офіцер. Косоокий миттю випалив:

— Зелена борода!

Нас пропустили, й ми опинилися у величезному залі, де все сяяло золотом. В глибині залу стояло чотири ліфти. Мій попутник спокійно підійшов до одного з них, і, заледве ми ввійшли у кабіну, як дверці за нами зачинилися. Ліфт з великою швидкістю помчав угору. На одній із стінок кабіни висіло кілька кисневих масок.

— Надягніть маску! —наказав Косоокий. — Всевишній живе у безповітряному просторі.

Під час надто швидкого підйому в мене злегка запаморочилася голова, отже, я не можу сказати, скільки він тривав. Мені здалося, що кілька годин. Я сидів навпочіпки у кутку, а Косоокий тим часом старанно розчісував щіткою бороду, аж поки вона знову не набула свого колишнього білого кольору.

Нарешті ліфт спинився, дверці відчинились, і ми вийшли в темний коридор; Косоокий рушив навпомацки вперед, а я міцно тримався за його піджак. Маски, які ми надягли собі на обличчя, не затуляли вух, і трохи згодом ми почули рівномірне дзижчання, що в міру нашого просування вперед дедалі наростало. Аж ось під акомпанемент цього дзижчання ми підійшли до дверей. Косоокий постукав — дзижчання враз припинилося. Він натиснув ручку, і ми потрапили до великого сферичного приміщення, що освітлювалось дивною лампою, яка вільно плавала в кімнаті. Лампа складалась із безлічі переплетених між собою трубок, наповнених якоюсь речовиною, що випромінювала світло, і зовні являла собою зроблену з великим смаком абстрактну фігуру. За час цієї подорожі я звик до дивних речей, отож ця лампа, що мінилася різними кольорами і вільно літала в просторі, особливого враження на мене не справила. Але я був украй здивований, коли вона заговорила скрипучим тонким голосом:

— Я — число, я — вершина всього! Всі люди вірують у мене. Чому ж ви двоє не віруєте?

Прокотилася багатоголоса луна, якийсь час після того, як голос замовк, у кімнаті ще бринів її звук. Косоокий похитав головою, і його відповідь, пройшовши через фільтр маски, зазвучала глухо й тремтливо:

— Ми обидва не віримо в тебе, бо нам це ні до чого, ми — божевільні.

— Що ж вам потрібно? — запитало Число.

— Ми хочемо довідатися… — почав був мій попутник, але Число перебило його:

— Ви не маєте права мене питати, я нічого не знаю, адже я — Число, я нічого не знаю, знають мене.

— Тоді ми підемо звідси. На нас чекають у божевільні, — мовив Косоокий. — Дозвольте нам скористатися з вашої гірки для катання.

— Прошу, — відповіло Число.

Кілька дощок у стіні відсунулось убік, відкривши гірку для катання, точнісінько таку, які стоять на ярмаркових площах.

Ми сіли, Косоокий спереду, а я — ззаду, й поїхали. Спершу ми зробили кілька віражів по пологому схилу, а коли почався крутий спуск, зі свистом помчали вниз, так що аж дух захопило. Косоокий зняв з обличчя маску, стягнув із себе костюм і, підносячи його окремі частини вгору, щоб вони, як вимпел, залопотіли на вітрі, жбурляв їх геть. Я робив те ж саме, що й Косоокий.

Здавалося, спускові немає кінця й краю. Та ось ми побачили, що наближаємося до мети. Звідкись долинуло знайоме мурмотіння голосів, і, коли навколо розвиднілось, я побачив, що лежу в ліжку, а мої сусіди починають уставати. Минуло кілька хвилин, поки я отямився. Посміхнувшись, я устав. Моя, нічна сорочка була чиста й ціла. Вдягаючись, я розмірковував про свій дивний сон й уже майже шкодував, що захоплюючі пригоди в незнайомому місті так раптово обірвалися, змінившись картиною лікарняної палати.