Мандрівка до моря

Вчора до лікарні завітали гості: дами, переважно не першої молодості, та їх керівник —хирлявий добродій років шістдесяти, схожий на віслюка. Вони називали себе «Товариством Пробуджених», на них, як нам пояснив проповідник, зійшла божа благодать. Яке це щастя — твердо вірити у щось!

Всіх нас зібрали до великої зали, де стоїть фісгармонія; всіх — це значить персонал, вільний у цю годину від інших обов’язків, і хворих, за котрих не боялися, що під час проповіді у них почнеться приступ. Дівчина-Полум’я (у нас із нею останнім часом налагодилися дружні стосунки, і при першій-ліпшій можливості ми непомітно дражнимо одне одного) якось прохопилася, що «Товариство» відвідує нас один раз на рік і що керівництво лікарні вважає це за високу честь, бо до нього входять жінки впливових і грошовитих чоловіків.

Готувалися до цієї зустрічі довго. Всім хворим наказали поголитися і надягти свою найкращу одежу; і щоб не здумали, бува, бешкетувати або сміятися! Найголовніше ж — ніяких ідіотських вибриків! Та воно й зрозуміло, адже божа благодать — річ серйозна.

Жінки співали, чоловік із ослячим обличчям акомпанував їм на фісгармонії, а у важких або особливо повчальних місцях і сам підтягував хрипким голосом. На початку церемонії лікар виголосив коротеньку привітальну промову, в якій від імені всіх присутніх трохи квапливо подякував Пробудженим за те, що вони й цього року не забули про нас. Він, мовляв, особисто, так само, як і всі ми, радіє цій чудовій годині, яку вони дарують нам. Після перших двох пісень, якнайстаранніше, з великим запалом і екстазом виконаних жінками на повний голос, слово узяв проповідник. Палко привітавши нас, він заявив, що для нього і його сестер во Христі побути сьогодні серед нас і помолитися з нами справжня насолода.

Далі він довго говорив про бога, з яким у нього, як і в багатьох інших людей, начебто існувало повне взаєморозуміння. Проповідник вважав, що доля людини часом буває жорстока (звичайно, для користі самої ж людини, бо господь, посилаючи те й друге — і радість, і страждання, — безумовно знає, що для кого підходить) і часто весь її життєвий шлях — це сама кара божа. Однак чим тяжча боротьба тут, на землі, тим радісніше лунає «осанна» ангелів на небі і тим більша насолода чекає на них у раю.

— Тут немає місця для сумніву… — проповідник зробив коротеньку паузу, а жінки хором гукнули «алілуя».

Так само добре знав він і про те, що на тому світі для вбогих духом, без жодних на те зусиль з їхнього боку, уготоване затишне й перспективне місце серед святих. Йому, мовляв, особливо хотілося б переконати в цьому саме того, хто гадає, ніби його oбійшлa доля. Анітрішечки! Господь у своїй всеосяжній доброті дбає про всіх, жоден листок не впаде з дерева без волі божої. (Знову пауза, і знову прогриміло могутнє «алілуя»).

— Хіба можна уявити собі більшу втіху і насолоду, як та, що на небі? — вигукнув він, а коли ніхто нічого не відповів, провадив далі: — Авжеж що ні! Які ж то радощі чекають у раю на кожного, хто шукає спасіння в каятті, хто живе життям праведника!

В залі стояла тиша,. тому він заходився детально змальовувати ці неземні радощі. Але, видно, вони були дуже мізерні, в усякому разі, в них не виявилося тієї могутньої сили, яка справила б враження на божевільних, і тому з облич слухачів не сходив стомлений і безтямний вираз.

Особливого значення проповідник надавав милосердю, свою проповідь він закінчив словами:

— Милосердя — це все! Милосердя ламає мури!

Дами з насолодою прокричали тричі «алілуя», ніби прагнучи заглушити всі конкуруючі звернення до бога й випередити їх на шляху до неба.

Якийсь час Пробуджені ще співали, потім зібрали свої пожитки і, непевно посміхаючись та зі страхом у очах, почали прощатися з нами: адже атмосфера в божевільні, навіть для тих, на кого зійшла божа благодать, неспокійна.

Дощ не вщухав, а тому нас усіх залишили в залі. Хтось із божевільних сів за фісгармонію, натиснув на клавіші й несамовито загорлав «алілуя», аж поки не прийшли два санітари й силою не відтягли його від інструмента. До мене наблизився бородатий і сильно скосив очі…

— Молодий чоловіче, — сказав він, — станьте впритул до мене… ближче… я вам кажу ближче, до дідька… так, щоб торкалися носки наших черевиків… отепер добре.

Це було не так просто зробити, тому що поперед себе він носив, наче мішок з картоплею, здоровенний живіт, і мені довелося відхилитися назад, напруживши всі сили, щоб не впасти. Старий дивився на мене суворо, але не гнівно. Враз він підняв і швидко опустив голову, його борода ковзнула по моєму обличчю, наче віник.

— Відступіть, — звелів він. — Ось так я вітаюся з людьми, які мені до вподоби. Як ваші успіхи?

— В чому?

— У пошуках правди.

Я признався, що не знайшов її. Тоді старий, зареготавши, пояснив, що інакше й не могло бути, бо правда в нього.

— Ви чули, що тільки-но розповідав отой чоловік? Він нічого не знає, нічогісінько! Мені кортіло сказати йому про це, але поруч зі мною стояв старший санітар. Однак я запевняю вас, йому і справді нічого не відомо. Зате я знаю все. А де Шукач? Чи балакали ви з Шукачем?

Дізнавшись, що я і досі не знайшов на це часу, він скипів. Мовляв, якого біса в такому разі я до нього в’язну. Адже він наказав мені спочатку вислухати Шукача й повчитися у нього.

— Чому я все знаю? — провадив далі старий. — Мовчіть! Не відповідайте! Виказати вам секрет?

— Еге ж.

— Тому, що я кошу очима. Ви здивовані, правда ж? Вірю вам, молодий чоловіче, вірю. Мені самому, щоб збагнути це, знадобилася більша частина життя, якому вже скоро буде кінець. Я хочу… авжеж, я хочу, молодий чоловіче, бо ви мені сподобались… я хочу повідати вам таємницю. Тільки, — він підніс мені до обличчя кулак, — нікому анімур-мур, бо інакше… і пообіцяйте мені, що ніколи, ні за яких обставин, навіть на війні, не станете самі косити очима. Можете дати таку обіцянку?

Коли я пообіцяв, він вів далі:

— Погляньте он на ту картину на стіні! Бачите?

Я відповів, що бачу, і тоді старий наказав мені заплющити одне око.

— А зараз ви бачите?

І коли я знову кивнув головою, він, з усієї сили луснувши мене по плечу, загорлав:

— У цьому й полягає весь секрет! Ви дивитесь обома очима в ту саму точку! Марна трата часу! У цей нераціональний спосіб ви ніколи всього не осягнете. Марна трата часу, кажу я вам! Погляньте краще на мене: одним оком я дивлюся на картину, а другим — на вас. Я бачу вдвоє більше за будь-кого, тому я вдвоє більше й знаю. Ви знаєте лише половину, а я знаю все.

До нас підійшов санітар і попросив мене зайти до лікаря. Останнім часом мої стосунки не лише з Полум’ям, але і з санітарами значно поліпшились. Коли я тільки-но потрапив сюди, кожен гукав мене не інакше як: «Гей, ви там, ходім до шефа!» Відтоді ж, як санітари помітили, що лікар шанує мене, а надто коли пішов поголос, що ми з ним інколи навіть випиваємо по склянці вина, всі вони почали ставитися до мене з пошаною. Тепер, санітари вітаються зі мною на сходах, а коли мене кличе лікар, звертаються, приміром, так: «Вибачте, будь ласка, шеф хотів би, щоб ви до нього зайшли».

Серед персоналу, безперечно, точилися розмови і про те, чим я займався до того, як мене помістили в лікарню, і що я маю багато грошей. Дівчина-Полум’я недавно сказала: «Шкода, що ми не були знайомі раніше. Ви мені, напевно, купили б норкову шубу». Я заперечив, мовляв, норкової шуби, можливо, й не купив би, але в мене було б досить вільного часу, щоб знайти для неї такий подарунок, який личив би її прегарному волоссю. Дівчина засміялась і захоплено мовила: «Ви, мабуть, були страшенно багаті», і в її тоні мимоволі забриніла повага. Виховуване в нас на протязі сторіч схиляння перед багатством виявляється таким сильним, що ми, — хай навіть нам особисто це не дає ніякої користі, — схиляємося в смиренній пошані не тільки перед багатим, але й перед кожним, хто колись був багатим або про кого ми лише думаємо, що він — багач.

Лікар сидів за столом і, коли я ввійшов, поглянув на мене серйозними очима, круглими, наче гудзики на мундирі.

— Сідайте! — запросив він. — Ви палите? Прошу!

Я запитав:

— Оповідати далі?

— Атож. Втім, можливо, якось по-іншому. Сьогодні я спостерігав за вами. Здається, на вас не справила великого враження проповідь і все інше.

Я признався, що це й справді так, що на таких речах я не дуже розуміюсь.

— Скажіть одверто, ви віруючий? Лікар занадто досвідчений тактик, щоб поставити такого роду запитання без таємної думки. Досі ми старанно дотримувались у розмовах зовнішньої характеристики речей. Чого ж це раптом такий стрибок углиб душі? Навіщо це запитання, на яке, — він мусив би це знати, — я не зможу відповісти? Я декламую:

Лікар посміхається.

— «Фауст», — говорить він. Ще б пак, він це читав, можна було не сумніватись. — Вам здається безглуздим моє запитання?

— Безперечно, якщо ви сподівалися, що я на нього відповім.

Лікар говорить, що кілька хвилин тому він ще чекав відповіді, але тепер буцімто розуміє, що у мене немає бажання розмовляти щиро. Це знову-таки не відповідає дійсності, і тому я заперечую:

— Я справді не знаю, чи вірю. Бувають моменти, коли я просто звіряюсь на бога (а може, лиш спекулюю на цьому?), хоч, по суті, це те саме, і тоді я знаю, що нічого не знаю.

Лікар вважає, що віра часом така глибока й непохитна, що рівноцінна знанню; на жаль, про це твердить багато людей, котрі у вірі своїй зазнали краху. І взагалі, оте знання й оці балачки, балачки про все, що тільки знає людина. Це хвороба нашого часу — оте знання, ота віра в знання і безугавні розмови про все це. Певна річ, вони, люди наших днів, знають багато і плещуть язиками про все, що знають і навіть чого не знають. Діти — й ті не ідуть назустріч таємниці у шанобливому мовчанні; хіба що зовсім старі люди та божевільні зберігають її у своєму серці.

Наука і експеримент — ось, мовляв, передумови неухильно прогресуючого пізнання істини й звільнення людини від рабства забобонів, — продовжує лікар. Так наче поклоніння Пізнаному — це не той самий жалюгідний забобон і не вульгарне ідолопоклонство! І надто лозунг про служіння правді! Ніби він і до нього подібні дійсно про неї піклуються! Правда — це те, що вони вважають правдою і до чого самі прагнуть. Люди, в цьому немає сумніву, у всі часи боялися правди, вони вигрібали нори в землі, щоб захиститися від її штормового вітру. А наше покоління відрізняється тим, що ми не риємо для себе нір, а живемо з комфортом у приготовлених раніше сховищах.

Лікар прагне переконати мене у своїй правоті. В мене нема іншого виходу, і я кажу «гаразд», пообіцявши над цим поміркувати. Однак я не зможу повернутися туди, де витає зараз ця людина; вбрання, яке я носив замолоду, зараз уже не налазить на мене.