Марина — цариця московська

І. Весільний поїзд: Самбір—Москва

«Через село весілля йшло...» — це в Тараса Шевченка.

Наше весілля не йшло, а їхало, долаючи не одну сотню кілометрів — від литовських рубежів до самої Москви — часто й по бездоріжжю...

Слово «поїзд» з’явилося в українській мові, хоч як це не дивно на перший погляд, раніше за сам... поїзд. Якщо під цим терміном мати на увазі ряд з’єднаних між собою залізничних вагонів, що рухаються за допомогою локомотива, — так це, здається, трактується в словниках. І означало воно тоді, коли залізничних поїздів ще і в згадці не було, як і самих залізниць, весільний поїзд. Тобто ряд візків, саней (у багатих — карет) і т. ін., що їдуть з учасниками весільного обряду...

Ось таким поїздом — з уточненням, однак, весільним, — і вирушила цариця — вже цариця, хоча ще офіційно і не коронована, — Марина у незнану їй Московію, і поїздка її, як покаже час, виявиться поїздкою в один кінець...

Попереду їхали гусари в новеньких венгерках, наче намальовані на прудких конях, передній тримав над головою на довгому держалні прямокутне малинове полотнище із золотистими китицями, в жовтому овалі якого було зображення святого Христофора, одного з чотирнадцяти небесних заступників, які допомагають у тяжких життєвих ситуаціях, коли доля робить різкий поворот. Святий Христофор також рятував від несподіваної смерті й лиха, до нього зверталися при спопеляючих засухах, прохали припинити негоду, буревії, шукали в нього захистку від грому та граду. Оскільки ж він був ще й покровителем мандрівників, то ікону святого Христофора брали, вирушаючи в далеку дорогу. Взяла її й Марина, сподіваючись на підтримку покровителя мандрівників. Правда, святий Христофор був єдиним святим у християнстві з не людською головою. Тіло він мав людське, а ось голову — собачу. Рідкісне, взагалі, поєднання для святого. Щоб не сказати, унікальне. (На Русі у давнину казали: святий Христофор має псячу голову.) За легендою, Христофор замолоду був таким вродливим, гожим та привабливим, прямо красенем, що жінки не давали йому спокою, постійно спокушаючи його до гріхів. (Правда, блудниць він швидко навертав до християнства.) От Христофор і попросив Бога позбавити його цієї проблеми й суєти. Бог і подарував йому собачу голову, після чого святий став виродливим, «аки пес». Що й позбавило його домагань різних там вертихвісток. Але це аж ніяк не зменшило до нього любові людей, які вбачали в святому, бодай і з собачою головою, свого вірного і надійного заступника.

І це при тому, що на Заході ставлення офіційної церкви до цього святого було неоднозначним: Христофора Песиголовця то визнавали, то з розряду основних святих переводили в розряд місцевочтимих, не рекомендуючи його шанувати[3]. І навіть згадувати в церквах чи при індивідуальних молитвах. Мовляв, у цивілізованому світі якось... м-м... не зовсім зручно поклонятися не просто людині, а людині з собачою головою, але Марина наполягла на своєму (та й бабця Софія їй тихцем радила не цуратися Песиголовця — «тобі ж і краще буде»).

— Поїдемо з Христофором!

— Із... Песиголовцем??? — жахнувся батько, воєвода Мнішек.

— Хай буде і так: із Христофором Песиголовцем!

— Із святим... з собачою головою? — не міг заспокоїтись воєвода.

— Хай буде й так: із собачою, — затялася Марина.

Воєвода дивився на неї вражено, не впізнаючи колись — ще ж мовби вчора — такої покірної дочки: що з нею лучилося? Після краківських заручин стала наче іншою — владною. Ще й наказує, не звертаючи уваги ні на чию думку, аби лишень було по її.

— Але що скажуть святі отці, як дізнаються, що ти... їдеш із святим з собачою головою? Зрештою, Ватикан...

— За Ватикан не скажу, а святі отці... Принаймні, отець Савицький схвалив моє рішення. Поїдемо із святим Христофором на чолі нашого поїзду. Він захищає людей від усіх бід, особливо в дорозі, захистить і нас. Ще давні греки вважали, що той, хто побачить ікону Христофора, того дня не помре наглою смертю. Тому й ставили ікону при вході до церкви, аби її бачили всі, хто входить... Та й ім’я святого означає «христоносець», або — «той, хто несе Христа». А тому ми не тільки з Христофором, а й з Богом вирушимо в дорогу. Недарма кажуть: якщо не знаєш, кому молитися, — молися святому Христофору, і ти не прогадаєш. Таке моє рішення, і прошу його не міняти. Зрештою, заради мене все заварилося, тож і терпіть мене.

Сказала — як зав’язала.

Весільний поїзд Марини Мнішек вирушив у далеку Московію на чолі з святим Христофором... Так, так, із Песиголовцем. Бо в нього, як була переконана Марина, хоч і собача голова, але серце — людське. Переповнене бажанням захистити людей, прийти їм на поміч. А це нині така рідкість. (А втім, це велика рідкість і сьогодні, коли пишуться ці рядки.)

14—15 квітня — два дні поспіль — переправлялися через Дніпро біля Орші (нині Вітебська область, Білорусія) — з правого на лівий берег. А тому два дні, що переправа була благенькою, нашвидкуруч зведеною, а почет Марини, власне її весільний поїзд, нараховував більше двох тисяч учасників. Нічогенько! Та майже стільки було коней: лише двір одного воєводи Юрія Мнішека, разом з гусарами, жовнірами та піхотою, нараховував 460, а двір самої цариці — 251 людину. А ще ж свої почти мали двори князя Костянтина Вишневецького і коронного маршалка Адама Вольського, котрі супроводжували Марину, і кожен з яких нараховував теж чи не по півтисячі чоловік і коней.

Але ж і інші знатні шляхтичі — пся крев, гонорові! — з родаків і свояків Мнішеків — хоча б Ян і Станіслав Мнішеки, Сигізмунд Тарло, Мартин (гофмейстер двору Марини Мнішек) та Юрій Стадницькі, Станіслав Немоєвський — хоч і мали скромніші почети, проте немалі. (Без власних почтів були лише ксьондз Помаєвський та інші святі отці.) А ще ж були меншого рангу шляхтичі, але неодмінно з великим гонором, котрі в гусарських мундирах гарцювали на конях, численні піші слуги.

Крім усього, весільний поїзд, як і годиться, супроводжували численні музики, що своїми трубами, бубнами та барабанами ледь чи не лякали навколишніх селян, котрі жахалися, зачувши той ґвалт і музику. Чи сприймали кавалькаду за ряджених, що кудись повертаються з чийогось багатого весілля. А хто, особливо в надвечір’я, вбачав у них розбійницьку зграю, що їх тоді тинялося дорогами!

Вибралися на високу кручу, прямуючи до піщаного узвозу, що ним мали спускатися до переправи на той берег. Гай-гай!.. Яка ж вона з високої кручі тоненька, переправа. Наче протягнена нитка через сині води з правого берега на лівий!

Марина, відхиливши фіранку, визирнула у віконце й похолола, бо в першу мить здалося, що карета зависла над прірвою, — далеко внизу велично синів широкоплинний Дніпро, про який вона раніше лише чула і про який їй часто співала бабця Софія. Запам’ятались лише якісь рядки з однієї пісні, щось на кшталт, що сімсот річок — ще й чотири — в Ніпр (так її няня вимовляла назву Дніпра) «упали»...

Панна Хмелевська, її фрейліна, яка їхала з нею в одній кареті і прислужувала Марині вже як цариці, заплескала в свої маленькі (вона сама теж маленька, тендітна, схожа на фарфорову ляльку, що їй яскраво підмалювали щічки) долоньки:

— Ах, ах!.. Ми, ясновельможна панночко, нарешті досягли Борисфена, — здається, так давні — чи які там? — греки колись називали цю річку. Там, внизу, голубіє водами незрівнянний Борисфен, знаний у цих краях як Дніпро або ще Славута — у слов’ян. Ах, ах, ясновельможна панночко, далеко внизу голубіє справжній — щонайсправжнісінький Борисфен!

— А за ним, по той його бік вже скоро й Московія, — чомусь зітхнула Марина. — Теж... справжня-щонайсправжнісінька.

Її схвилював не так Дніпро своєю величчю — хоча теж схвилював, — як думка, що по той його бік, де ген-ген простяглося Задніпров’я, має початися Московська земля, земля Московського царства, куди вона їхала царицею, гаразд ще не усвідомлюючи, а що ж це таке — цариця і в чому будуть полягати її монарші обов’язки. Та й чи вийде з неї цариця, в цьому вона й сама тоді ще не була переконана. Тож думала-гадала: як то її зустріне загадкова й далека Московія — як свою прийме чи як чужу? Очевидно, в руському краї, та ще ставши їхньою царицею, доведеться ставати руською, і це їй — з роду славних Мнішеків! Тих Мнішеків, які були на одній нозі з імператорами і королями!

— Ах, ах, моя панночко ясновельможная, цариця московськая, — плескала в свої маленькі долоньки маленька фрейліна панночка Хмелевська, одна з родовитих дівчат у її почті, і її кругленьке лялькове личко з рожевими щічками так і сяяло, наче не Марина їхала царицею в Московію, а вона сама. — Я така щаслива, що причетна до самої пані історії. До твоєї поїздки, царице, в Московію. Колись... ах-ах! — знову плескала в долоньки та дзвінко-дзвінко вигукувала: — Як у мене будуть дітки-янголятка, я розказуватиму їм, як я, їхня мамочка, мала щастя й фортуну добру супроводжувати царицю Марину в Московію. Саму царицю Марину!.. Ах, ах!.. Я всім-всім про це розказуватиму! Про все-все...

— Про що... все-все? — Марина посміхнулась, але посмішка її чомусь вийшла зажуреною.

— А про те, що я... всього лише фрейліна, їхала в одній кареті з московською царицею — ах, ах! Із справжньою-щонайсправжнісінькою московською царицею!

— Так вже й... справжньою, — знову посміхнулась Марина (її забавляла дещо лялькова фрейліна), але й цього разу посмішка її вийшла невеселою.

— Ваша величносте, гляньте, гляньте, — фрейліна тицяла ручкою у віконце, де по той бік Дніпра у його Задніпров’ї блищали озерця й річечки, над якими кружляв великий білий птах.

— Орел! — вигукувала ще дзвінкіше — і звідки у неї бралася та дзвінкість, — фрейліна і радувалася, як радується щаслива дитина барвистій цяцьці. — Там... літає! Справжній орел! Ах, ах! Він летить... Летить вітати тебе, царицю його краю! Ось чому ти справжня цариця, адже тебе вітають навіть орли.

— Мені б твій оптимізм і наївну твою віру, — зітхнула Марина.

А тим часом весільний поїзд, розтягнувшись по кручі барвистою змією, вже почав спускатися узвозом до води, туди, де внизу виднілася переправа, біля якої вже метушилися кінні й піші — чиї вони? Свої чи, може, чужі? А втім, у цих краях вже немає своїх, тут усі чужі. Ті люди, яких колись за Лівонської війни приходив у ці краї підкорювати її батько, а тепер ось їде сюди й вона. Теж їх підкорювати, тільки вже не силою зброї. А чим?.. Сама себе запитувала і не знаходила відповіді. Чи ж вдасться їй те, що раніше не вдалося її батькові — підкорити ці краї? Чи не робить вона помилки, погодившись поїхати з рідного і такого затишного Самбора в бозна-чиї краї?

— Ми спускаємось!.. Ваша величносте, ми спускаємось до Борисфену! — сяючи, плескала в долоньки панна Хмелевська. — На той берег його, на якому, я чула, має початися Московія. Може, й за тими озерами та річками, над якими літає орел! Твоя Московія, ясновельможная панночко. Ось чому ти, панночко ясновельможная, маєш бути щасливою... Ні, най-найщасливішою у світі, — торохтіла фрейліна (вона взагалі не могла мовчати, бодай хоч трохи, як ніколи не знала, що це таке — невеселий настрій, туга, нудьга і взагалі — непереливки). — Досі ти мала всього лише Самбір, а тепер маєш всю Московію! Ах, ах!.. Я навіть уявити не годна таке щастя! Та посміхнися, моя панночко, порадій — за всю дорогу я не бачила жодної посмішки на твоєму личку! А ти ж цариця! По той бік Дніпра твоє царство! У якому тебе чекає цар Дмитрій. Уявляєш?

Проте Марина хоч і намагалася це уявити, але так і не змогла.

А тим часам погода почала чомусь різко псуватися, на Дніпрі розгулявся весняний вітер, якийсь розбишакуватий, як запевняла панна Хмелевська, вітрисько. Хвилі пішли горою, нашвидкуруч наведену переправу почало розхитувати-розгойдувати, і деякі її частини вже зносило за течією, вертіло ними, наче вони попали у вирви... Їх знову стягували докупи, а хвилі їх знову розривали — морока була превелика. Ледве впорались за два дні (ночували на березі в наметах, що страшенно сподобалось панні Хмелевській). Весільний поїзд, як добре військо, не просто було переправити — багатьом довелося скупатися в холодних весняних водах Дніпра...

— Ах, ах! — метушилася на березі панночка Хмелевська і плескала в долоньки. — Як це, напевно, здорово — скупатися в самому Дніпрі?!.

Вигукувала, доки якийсь мокрий гусар, що саме скупався в тому Дніпрі разом зі своїм конем, не сказав їй щось таке, що цнотлива панночка, зашарівшись, хутчій сховалася в наметі.

Воєвода Юрій Мнішек, під орудою якого рухався весільний поїзд його дочки, велів жовнірам взятися за переправу, як за свого противника, але браві вояки, подлубавшись кілька годин (багато з них ще й скупалося), так і не змогли їй дати лад.

Тоді воєвода — певно, з безвиході — звернувся до святих отців, прохаючи їх молитвами «зміцнити переправу». Але чи святі отці того разу недбало поставились до дорученого їм завдання, чи слово їхнє не дійшло до небес (а заодно й до Дніпра), але тільки і після їхніх молитов велика ріка не вгамувалася. Навпаки, ще дужче розгулялася, і благенька переправа сама вже ледве трималася купи, скрипіла й на очах розсипалася...

Квітень того року — всупереч своїй назві, коли все має квітнути, — видався зовсім не квітучим, але вельми холодним. Сонце сяяло і не гріло, і небо хоч і було голубим, але чомусь дихало холодом, і води Дніпра хоч і блакитніли, але блакить та не бадьорила, а проймала до кісток.

Лише в кінці другого дня якось впорались з клятою переправою і, слава Богу, переправились без втрат, не рахуючи тих, хто, скупавшись в холодній воді, надсадно бухикав.

І весільний поїзд вже лівим берегом покотився все тією ж галасливою юрмою-галайстрою — то відходячи далеко вбік од Дніпра, то знову до нього наближуючись, але неухильно прямуючи до Смоленська.

Іржали коні.

Скрипіли колеса.

Скакали вершники, і груддя вологої землі летіло з-під копит коней.

Гусари, гарцюючи там і сям та носячись сюди й туди вздовж валки, співали хвацьких молодецьких пісень, у яких самі себе й славили як шляхетних лицарів, які можуть запросто й світ підкорити! А втім, якщо судити з їхніх пісень, світ від можа й до можа — від моря й до моря — тримався тільки тому, що були вони — шляхетні лицарі!

18 квітня нарешті переїхали офіційний кордон Московського царства на річці Іваті (для весільного поїзда там заздалегідь було наведено міст — вельми, до речі, пристойний). Але на порубіжжі поїзд весільний чомусь зустріли не знатні бояри, що їх для цього буцімто заздалегідь послав цар, а якихось чотири «худо» зодягнених московити: «людішки не знатні». Це дещо аж розчарувало воєводу Мнішека. Але — робити нічого, рушили далі. В супроводі тих «худо» зодягнених московитів не знатного роду. Рушили вже по московській землі. Під грім труб і гуркіт барабанів (музики старалися). Воєвода почав непокоїтись. Встрічні московити надто підозріло оглядали поїзд і були явно розбійниками з великої дороги. Принаймні, так здавалося панові воєводі. Особливо московити витріщалися на ксьондза Савицького. Можливо, тому, що він був у тих краях першим ченцем-єзуїтом, якого московити тамтешні бачили в живі очі. Забувши про царицю, все доскіпувалися, якої він віри, якого сану і чи багато в поїзді цариці ченців та католицьких попів...

Урешті-решт, це змусило отця Савицького прочитати учасникам весільного поїзду щось як цілу проповідь, у якій він застеріг співвітчизників від необережної поведінки, аби бодай мимовільно — Боже борони, свідомо! — «не посіяти непорозуміння чи ворожнечу і не законфліктувати з мешканцями Московської держави».

— Нема краю без звичаю, — завершив свій імпровізований виступ отець Савицький, — а тому треба ставитися не лише лояльно, а й дуже обережно і неодмінно з повагою до звичаїв людей, через чиї землі ми будемо далі рухатися...

До отця відразу ж приєднався воєвода Мнішек і видав у дорозі кілька наказів з роз’ясненням, як полякам триматися в землях московитів та як урегульовувати спірки та непорозуміння між поляками і «москвою» — якщо такі, звичайно, виникнуть в дорозі. Хоч краще, аби вони не виникали.

Але гоноровиті гусари навіть не захотіли прислухатися до наказів та порад пана воєводи, заявляючи, що тутешня чернь і хлопи не є для них достойними людьми, аби ще на них звертати увагу, — пся крев! Вони всі лотри і розбишаки, тоді ж як ми — ясновельможне панство і мусимо тримати бидло в покорі! Зрештою, вони супроводжують не кого-небудь, а саму царицю московську, тож московити — від хлопів до бояр — мають перед нею, повелителькою, листом стелитися.

Марина, почувши такі заяви гусар, промовчала — вона вже почала входити в роль цариці. Їй лестило, що учасники весільного поїзду вже звертаються не до її батька, хоч він і вважався на час подорожі старшим, а до неї і виконують лише її вказівки. Це починало дратувати гоноровитого воєводу, який не звик терпіти непокору від кого б то не було, а особливо від власної дочки, тож він намагався гнути своє. Та раптом дочка — Єзус Марія! Матка Боска! До того покірна батькові — почала показувати зубки. Свій норов! І навіть дозволила собі відхиляти батькові вказівки і заохочувала те робити інших. Принаймні, так почало здаватися панові воєводі. Пан воєвода кипів, змушений привселюдно — дочка все ж таки й справді цариця — погоджуватися з думкою Марини. Тож звідтоді її вказівки все більше й більше брали гору, і пан воєвода мирився з цим — принаймні поки що.

Проїздили пустельними, щоб не сказати, глухими краями, де іноді за цілий день і села не бачили. Лише якісь дими на обріях, що, там і там здійнявшись до неба, так само загадково й зникали. Мандрувати у ті часи та ще землями Московії було вельми небезпечно. На торгових шляхах орудували зграї розбійників, які нападали на купецькі каравани, а тому купці ніколи не їздили поодинці, а об’єднувалися у великі і добре озброєні загони. Стоянки таких купців нагадували воєнний табір і називалися товаром. (Кожна стоянка — це товар.) А тому й слово «товариш» тоді мало дещо інший смисл — той, хто належав до одного табору, до одного загону й одного товару.

Знаючи це, воєвода Мнішек був щомиті напоготові і до цього закликав гусар та жовнірів. Але поки що Бог милував. Правда, якось, коли поїзд котився покинутою дорогою мимо ліска, трапилася пригода. З гиком і свистом раптом з того ліска вихопилася якась галайстра на «худых лошадишках». Вершники, хто у що вбраний, в основному лісові люди, сиріч розбійники, сиділи на конях охляп і були озброєні загостреним кіллям, вилами чи й просто знаменитими руськими «дубінушками», або різним «дрекольем». Галайстра та вигулькнула з наміром пограбувати проїжджих, але наткнулася на добре організований захист жовнірів та гусар. Вони й розбили тих «худых людишек», а кількох з них наздогнавши, добре відлупцювали і пригнали до поїзда. То були густо зарослі — тільки носи й стирчали на їхніх обличчях — мужички, які в тамтешніх краях промишляли розбоєм.

— Пся крев!!! — спалахнув пан воєвода і велів гусарам: — Пустити цих лотрів і розбишак під шаблі!!! А коней їхніх забрати!

Гусари вже збиралися виконати наказ пана воєводи — та й чого довго воловодитися з розбійниками, дороги від них треба очищувати, і за цим повинна слідкувати держава, — але тут у справу несподівано втрутилася Марина.

— Стривайте, — веліла гусарам, — коней можете забрати, а цих людішек відпустіть. Я не хочу розпочинати своє знайомство з Московією із пролиття крові.

— Ваша величносте, це ж лотри і розбишаки з великої дороги! Кляті схизмати! У твоєму царстві не повинно бути таких людішек!

— А я сказала... сказала вам: відпустіть. А тому й виконуйте моє повеління!

«Худі людішки», почувши, що перед ними цариця московська, почали дружно кланятись їй до землі (дехто з них попадав на коліна і бив поклони), називали її матушкою та дякували — за дароване життя.

— Бес попутал, — бурмотіли, кланяючись та мнучи в руках облізлі вовчі малахаї, що правили їм за шапки. — Век не забудем твоей милости, матушка наша. Дай-то Бог тебе здоровьица и долголетия на троне в Москве. А мы хоч и худые людишки, но будем тебя славить-то.

Марина була потішена — це ж уперше на московській землі її як свою царицю визнають московити, бодай і «худые людишки». А тому випросталась і наче аж зростом повищала, а лице її, зазвичай веселе і привітне, трохи по-дитячому ще припухле, раптом зробилося холодним і владним. Такою її до того не бачив і батько. Подивований, лише буркнув гусарам:

— Виконуйте повеління цариці!

Розбійників і лотрів (правда, забравши їхніх конячин — з поганої вівці хоч шерсті жмут) відпустили з миром.

Задкуючи, вони все кланялись і кланялись Марині, як заведені, та раз по раз величаючи її матушкою.

— Єжай спокойно, матушка, до самої Москви тебя и твоїх людішек, тоїсть господ, ніхто й пальцем не тронєт-то. Спіши до свого білого ворона.

— До якого це... білого ворона? — Марина вже хотіла було сідати до карети, як і зупинилась, повернувшись до тих лотрів. — Ви про що, панове... Тоїсть людішки.

— А того, матушка наша. На Русі раз на сто років з’являється білий ворон. І несе він або добро, або зло. Це вже як повезе Русі, знацця. Він уже з’явився в Москві, і ти до нього спіши, матушко царице. До білого ворона свого.

— І що білий ворон цього разу приніс Русі? — поцікавилась Марина.

— Поживем — увидим, коли зрячие-то. Може, добро приніс, а може, і зло — нам до зла на Русі не звикать-то. А ти поспішай, матушко.

— Чого маю поспішати, як білий ворон сто років живе, — сам казав.

— Не те вчула, матушко. Не так мій сказ пойняла. Це ворон білий раз на сто років на Русь прилітає. А в самого у нього вік недовгий. Башку йому могут свернуть — у нас на єнтоє дєло много скусних мастєров. Та й білі ворони довго не живуть. Бо вони білі, знацця, не такі як інші. Тому й поспішай, матушко ти наша! Може, ще й поспієш, покєдова єму не почнуть башку сворачивать. Та крилишки йому подрєзать, у нас і на єнто мастаки єсть.

— Про що тобі пасталакав руський лотр і розбишака? — запитав її батько.

— Та-а... байку про якогось білого ворона, який прилітає на Русь раз на сто років і якому неодмінно руські скручують, як він сказав, башку. Буцімто він уже цього разу прилетів, і я маю до нього поквапитись. Бо вік у нього короткий. Він білий ворон, а білі ворони довго не затримуються у світі.

— Не треба, дочко, слухати пасталакання хлопів!

— А мені здається, що той хлоп має слушну рацію — на жаль. Вік у білих воронів і справді може бути недовгим.

Стурбований пан воєвода звелів перешикувати весільний поїзд і наперед відрядив загін гусар — для розвідки, чи не чекає їх ще де-небудь засідка волоцюг, якими аж кишіли дороги Московії. Марина в супроводі охорони й жінок та фрейлін їхала ближче до кінця поїзда, де ніхто не міг здогадатися, що цариця саме там, а не на чолі кавалькади.

Але дорожні пригоди на тому не скінчилися. Майже з кожного села — великого чи малого, чи й просто хутірця десь у вибалку, — мимо якого гамірно і велелюдно проїздив весільний поїзд, часто й з піснями (гусари хвацько виводили своїх похідних), на дорогу неодмінно виходили цілими гуртами селяни — чоловіки, жінки, діди, діти. Виходили вітати царицю і щось у неї просити — нагода ж бо яка! Коли ще мимо твого Богом забутого закутку проїде «справжня» цариця московська! Тож неодмінно щось у неї просили (проси побільше, дасть менше, і на тім слава Богу!). А найперше просили захисту від боярського та дворянського свавілля й утисків та звичайно ж надії на краще.

Білобороді діди, схожі на біблійних апостолів, у білих сорочках до колін, врочисто, з набожною святістю несли ікони (виходив своєрідний хресний хід, бо й хрести несли), якими й вітали — осіняли — поїзд цариці. Чутки про те, що на Русь їде хоча й іноземка, але «справжня» цариця, яка стоїть за простий народ, збудоражили ті краї від Дніпра й до Москви. Особливо ж на шляху слідування Смоленськ—Вязьма—Дорогобуж—Москва, через які проїздив кортеж, і всіх підняли на ноги. Народ заворушився, всі хапали ікони та хрести і бігли на дорогу. Та й коли ще таке трапиться, що мимо твого села проїздитиме сама цариця!

Гусарам було суворо заборонено відганяти з дороги таких прохачів. Зупинялися. До селян, як старший поїзда, виходив пан воєвода Юрій Мнішек. Власне, виїздив на гарному коні, буланому в яблуках, і від імені цариці вислуховував, морщачись від крику-галасу та сліз, коли всі разом галасували про те, що в них наболіло на душі, і від імені цариці обіцяв...

Навіть не дуже прислухаючись, про що просили холопи Московської Русі царицю Марину — чи не все одно, про що?

Що таке обіцянка, знали й самі селяни, адже вони були творцями тих поговірок, що ходили на Русі: обіцянка-цяцянка, а дурень їй радий. Знали, але вірили, що то десь так (обіцянка-цяцянка), а їм і справді цариця що пообіцяє — те й виконає, і життя їхнє неодмінно стане кращим. Чи, принаймні, хоч трохи терпимішим. Простіше, людським. Тим, яким воно й повинно бути. Чогось більшого вони й не прохали. Лише людського життя. Пан воєвода від імені цариці обіцяв...

Марина з карети під час тих обіцянок батька не висовувалась, велівши фрейлінам навіть віконця в кареті позашторювати. А в якій саме кареті вона знаходилась, того бідні прохачі й знати не могли. А втім, вона не проти, аби люди в її царстві краще жили. Ні і ні. Але вислуховувати одне і те ж біля кожного села чи хутірця?.. Ні, це занадто.

А тим часом пан воєвода, сидячи на доброму жеребці, буланому в яблуках, взявшись рукою в бік, охоче, зі смаком обіцяв.

З його слів виходило, що тільки-но Марина Юріївна в’їде до Кремля, як на Русі, наче за помахом чарівної палички, все зміниться на краще. І в першу чергу її величність звичайно ж покращить життя людям землі. «І нашого хліба святого!» — патетично вигукував (він виявився непоганим виступальником — як нині кажуть, оратором).

— Я обіцяю, а люди вірять. Плачуть з радощів світлими сльо­зами. Не за сокири ж хапаються, не за дрекольє чи рогатини. Підбадьорені, вони повертаються в свої села із сподіванками, з надією святою, а ми їдемо собі далі — та й по всьому. Їм хоч на якийсь час стане краще від обіцяних обіцянок і нам теж, бо з’явиться відчуття, що ми нібито потурбувалися за простий народ. А там, дасть Бог, щось і зміниться на дрімучій Русі. Тож не треба в людей вбивати віру у справедливих царів-государів. Тією вірою споконвіку живе Русь. Вірить, хоч віра та ніколи й не збувається. Але все одно з вірою легше жити. Бо коли й віра буде втрачена, то вже все. Тоді хіба що вовком доведеться вити.

Заперечити цьому не було чим. У всі віки люди вірили у добрих царів, які ось-ось влаштують своїм підданим краще життя, поставлять на місце бояр-дворян і всіх мастей панів та підпанків.

Вірили їхні прапрародителі, вірять вони, віритимуть їхні потомки, близькі й далекі. Віритимуть, хоч ні вчора не збулися ті обіцянки, ні сьогодні не збудуться, ні завтра-позавтра. Але віритимуть, поки світ стоїть. І поки існуватиме чернь. Вона віритиме в доброго царя-батюшку і чекатиме од нього обіцяного. І це правителі знають (добрі чи недобрі, все одно), знають і тому звично обіцяють турбуватися за підданих.

І ось одного дня від села, що притулилося біля ліска (болотисті навколо краї з пісними ґрунтами, ясно, що там, крім бідності, нічого більше не родить, та ще й «власть імущих» стягує з них останні шкури), вийшов черговий гурт селян, який попереду ніс ікону святого Христофора.

— Цариця, яка їде під омофором святого Христофора, — наша цариця, — кричали селяни (гусари хотіли було їх відтіснити з дороги). — Волимо з царицею гуторити і лицезріти її. Просимо матушку вийти до нас із карети.

І Марина, коли їй доповіли, що цього разу селяни вийшли з іконою святого Христофора, вийшла до них.

Усі, як підкошені, попадали на коліна. Навіть діти, навіть негодящі діди.

— Встаньте, люди мої, — веліла їм Марина.

— Не встанемо, не встанемо, матушко ти наша, — голосили жінки, колінкуючи до Марини. — На тебе, як на Бога, остання надія наша. Клятий Годун нас у ярма позапрягав, боярам своїм на поталу віддав, а вони чинять, що хочуть! Мають нас за бидло, а ми такі ж Божі створіння, як і вони. А просвітку нам від них немає. Клятий Годун...

— Але ж Годуна вже немає в Кремлі, — подивувалася Марина. — І навіть у цьому світі. Сьогодні царює на Русі Дмитрій Іванович.

— А ми тебе й благаємо, матушко, заступитися за нас перед царем Дмитрієм Івановичем. Хай він дасть нам хоч дихнути. Визволи нас з кріпацтва, у яке Годун нас ще далі позаганяв...

— Ледве-ледве голод пережили, — кричали з другого боку. — Багато нашого люду вимерло, а хто вцілів, тіль-тіль тримається — шкіра та кості. А бояри з нас останнє тягнуть. Кляте кріпацтво нас скоро зі світу білого зживе.

— Бидло ми для них, худоба!

— Гірше бидла! Скотина, і та хоч якусь має полегкість, а ми, кріпаки, маємо гірше життя, як у псів бездомних.

— Кріпаки? — Марина запитливо глянула на старшу фрейліну Марію, котра поштиво стояла біля неї трохи збоку і завжди виручала її своїми знаннями (і звідки вона все знає?).

— Це селяни, прикріплені до землі та феодалів, — шепнула старша фрейліна. — За такої формації селяни цілком залежать від свого пана і є його повною власністю.

— Людина — чиясь власність? — не йняла віри Марина.

— Атож. Повна власність свого пана, який з ними може чинити — і чинить, що хоче. Навіть може його в Сибір на тяжке заслання відправити. У Росії кріпосне право просто жахливе. Пани й справді мають селян за бидло, за рабів. Їх продають і купують, як худобу.

— Це ж просто... просто розбій!

— Розбій, матушко, розбій, — загули селяни.

— Ставши царицею, я не дозволю панам знущатися з простого народу, — твердо заявила Марина під захоплений гул селян і сама у свою обіцянку теж твердо вірила. — Господь створив людей вільними, і я буду відстоювати ці принципи. Я не допущу рабства! — Марина вже обурювалася, і селяни від її запальних слів били поклони, плакали і цілували землю.

Прохали відновити Юріїв день... Слава Богу, Марина знала, що це таке. Перед поїздкою в Москву її просвітили по багатьох питаннях російського життя найняті батьком навчателі. Назва походить від церковного свята, осіннього, на честь святого Георгія (Юрія). Саме тоді — в листопаді — закінчувалися річні роботи. За тиждень до свята і протягом тижня після нього селяни, виконавши всі свої зобов’язання перед паном, могли від нього піти, якщо він знущався з них (а який пан не знущається з черні?). Але влада скасувала і цей перехід.

— Матушко, віднови нам хоч Юріїв день, — благали селяни. — Бо ніколи не вирвемося від лихого пана. На тебе остання надія. Та й Русь не може без нас бути. Бо хто ж тоді хлібом годуватиме Русь-то нашу? Спаси нас і захисти! До скону літ будемо молитися за тебе.

З ікони, яку тримали діди стоячи на колінах, на Марину, розкривши писок і нагостривши вуха, дивилася собача голова святого Христофора, а навколо неї світився німб. І був святий Христофор на селянській іконі точнісінько такий, як і на малиновім полотнищі її поїзда. І цим Марині стали ближчі селяни, відчула у них ніби споріднені їй душі.

Треба було щось говорити цим бідним, знедоленим людям, які потрапили в кабалу до панів, але що говорити? Знову обіцяти?

І мусила обіцяти — нічого не вдієш.

— Я розповім московському цареві про ваші біди, люди мої. Обіцяю вам, — таки вжила це слово, хоч і не хотіла, — обіцяю, що все зроблю, аби покращити вам нужденне ваше життя. (В ту мить щиро вірила: ставши царицею, вона й справді покращить життя простолюдинам.) Я теж їду з святим Христофором, ми з вами люди одного Господа і одного святого. А Господь всюди. Це ще святий Христофор казав. Моліться і трудіться. Так мене вчили, так і я вас вчу. І ми будемо завжди з Господом нашим. Святий Христофор віддав життя своє за нас. І за нас прийняв мученицький кінець, тож молімося і трудімося з ім’ям Господа на устах, і святий Христофор допоможе нам!

Потім казатимуть Марині, що вона мовою своєю запальною зворушила селян чи не до сліз.

— Зворушити мало, — одказувала Марина. — Нещасним треба допомагати.

— Ти певна, що на Русі можна хоч кому-небудь із знедолених хоч якось допомогти? Покращити їм життя? Особливо простолюдинам? — не без скептицизму питав батько, як вони зосталися удвох.

Марина мовчала.

— Завжди буде чернь, і її завжди можні гнітитимуть. Завжди будуть холопи і бидло, і завжди будуть ті, хто над ними. Як-от ми — ясновельможне панство. Так було, так є і так буде, покіль світ стоїть. Не нами це заведено, не нам його й рушити. Та й бидло без панів-пастухів розбіжиться. Тому нам треба міцно тримати нагая. Я думаю, що в Кремлі це добре розуміють. Як французи кажуть: се ля ві. Таке життя.

— То невже ж наша подорож, як кажуть згадувані тобою французи, — парті де плезір? Прогулянка для розваги?

— Можливо. Та коли вже ми почали згадувати французів, згадаймо ще один їхній вислів: ле вен є тіре, іль фо ле буар. Вино розкупорено, його треба пити.

Марина зітхнула, різко повернулася і пішла до карети.

Позад неї бігла фрейліна Хмелевська, як завжди радісно-збуджена — чого, від якої трясці? — і як завжди щось захоплено вигукувала, плескаючи в свої маленькі долоньки.

— Се ля ві! Таке життя! Ах, ах! Ваша величносте, як ви вражаюче говорили! Вже одні ваші слова ощасливили цих нещасних, покращили їм життя. Дали їм надію. Зорю їм засвітили. Ах, ах, вони довго-довго згадуватимуть свою царицю, як диво-чудо, послане їм святим Христофором. Ах, ах! Пан воєвода має рацію. Ле вен є тіре, іль фе ле буар. Вино розкупорене, треба його пити!

Далі ніби все наладилося.

«На кожному струмку, — як згадуватиме один з учасників тієї поїздки, — були приготовлені добрі мости, і так до самої Москви».

В селах весільний поїзд цариці зустрічали (кимось перед тим попереджені і застережені) священики. Незмінно — з хлібом і сіллю. Виявляється, у руських такий звичай. Гм, зворушливо. Та ще й, зустрічаючи, «просили про милість».

Марина обіцяла не забувати своїх підданих. Була зворушена і схвильована. «Про цих людей, — казала, — я ніколи не забуду в Москві. Все робитиму, аби цим нужденним хоч трохи розвиднилось, — життя у них надто тяжке й безпросвітне».

З людьми мовби налагодилося, але почала каверзувати погода. Розгулялася весняна негода — так недоречно. Од сірих, низьких небес, од навислих хмаровищ засіялась безконечна мжичка, дороги швидко почало розквашувати, карети кидало з боку на бік... Але — терпіли. (Треба було або раніше вибиратися в дорогу, доки шляхи ще були схоплені морозами, або пізніше, як вони протряхнуть.) Грузли в грязюці, моква діставала до тіла, але все ж рухались у далину, що була безпросвітною й каламутною від негоди. Збадьорило те, що на якийсь там день, як поїзд опинився в межах Московської держави, нарешті відбулася довгоочікувана офіційна урочиста зустріч із владою: весільний поїзд цариці зустріли бояри і царські служки, послані для цього Дмитрієм Івановичем на кордони Московії. А з ними прибула й тисячна охорона стрільців. Бояри вручили Марині царські грамоти і 35 тисяч рублів — «на прокорм», вітали свою матушку, кланялись їй до землі, і це Марину й геть розчулило. (Окремо була грамота для воєводи Юрія Мнішека.)

А ще для цариці було приготовлено близько шести десятків — здається, 54 — коней, і — всі білі-білі. Красота. Не коні, а — картинки. А ще виявилося, що з самої зими царицю чекали в тих краях розкішні сани, але зима минула і в санях уже не було потреби — жаль! Але білі коні! Числом 54. Коні — змії. Марина була в захваті і чи не кожного коня поляскала по шиї, і щось потім навіть наспівувала про білих коней, які чи не алюром мчали її до Москви, столиці її — ЇЇ! — царства.

Фрейліна Хмелевська, яка час од часу підсідала в карету цариці — «Чи будуть які повеління, ваша величносте?» — запитувала, готова виконати будь-яке доручення своєї повелительки.

— Будуть, будуть, — сміялась Марина, — зв’яжися з небесною канцелярією і замов у них пристойну погоду. Бо такої... мм... противнющої погоди, яка наздогнала нас на московських кресах, я, здається, ще не зазнавала у своєму житті.

— Ваша величносте, коли весною задощить, селяни завжди радуються: на врожай! Будемо вважати, що й нас московські небеса зустрічають тими благодатними дощами, які приносять врожай. А буде хліб, буде і спокій у царстві — що ще треба бажати? Будемо вважати, що це не противнюща моква, яка нас переслідує чи не від самого Дніпра, а благодатні дощі, що їх ми веземо московському люду.

Фрейліна Хмелевська радісно заплескала у свої маленькі долоньки, а тим часом в’їдлива моква, що проймала весільчан до кісток, припустилася ще дужче, ще дошкульніше. І весільний поїзд Марини Мнішек, пірнувши в сіру безпросвітну мокву, здавалося, загубився на московських просторах і їхав вже в нікуди...

Перша ночівля на дорозі від прикордоння Московії і до Смоленська була в Красному — дванадцять кілометрів від лівого берега Дніпра. Село давнє, чимале, було колись багатим, але на той час так збідніло (особливо його викосив голод, що лютував в останні роки царювання Годуна), що не спромоглося навіть прихистити на нічку польських гостей. Марині, воєводі Мнішеку та ще кільком високопоставленим членам весільного поїзду з трудом знайшлися сякі-такі «світилки» — чисті ізби, — хоч поляки й скаржилися, що «біднувато для першого разу», — а решті весільчан довелося ставити прямо на вулицях намети — добре, що їх завбачно прихопили з собою в дорогу. Воно б і нічого, але різко похолодало, моква ще дужче — хоча куди вже дужче? — посилилась, холодна, противнюща, затяжна. Небеса як прорвало, гули сирі вітри, іноді навіть зривалися сніжинки. За одну ніч і геть порозквасювало дороги, перетворивши їх на ковбані, залиті земляною юшкою, все — карети, коні, люди — були мокрі, заляпані грязюкою, колеса часто ламалися, і здавалося, що до Смоленська, не кажучи вже про Москву, вони ніколи не доберуться.

Наступну ніч теж спали в наметах, промоклих наскрізь (та й ставили їх серед грязюки), — гусари бурчали і вимагали «припинити таке нахабне ставлення погоди до них, вірних вояків корони».

— Погода поки що не є в моєму віданні, — сердився Мнішек, сам мокрий з ніг до голови, заляпаний чорною юшкою. — Звертайтеся за більш точнішою адресою — до його мосці небесного воєводи. А я поки що воєвода земний.

Але гусари раптом почали вимагати — і це вони, доблесні вояки корони, як ще недавно самі ж і хвастали! — збільшити їм платню, враховуючи тяжкі погодні умови, а натомість їм у селах, через які проїздили, доводилося навіть самим шукати харч, аби не залишатися голодними...

Аж тут від Смоленська навстріч цариці Марині були ви­слані «три карети з вікнами, всередині оббиті соболями, із оксамитовими шторками». В карету цариці велено було запрягти цугом дванадцятеро білих коней, у дві інших — по шість. Білі коні (правда, вони швидко стали чорними від грязюки) жваво потягли розкішну карету, обабіч якої скакали гусари та московські служилі люди, весільний поїзд збадьорився (та й негода нарешті стала ніби вгамовуватися), і 21 квітня подорожани нарешті досягли Смоленська на Дніпрі, колишнього центра слов’янських племен кривичів, фортеці і ремісницького осередку на «шляху із варяг у греки», — 1771 кілометр від гирла Дніпра. Колись тут починалася дніпровська частина після сухопутної перевалки (волока) між водними басейнами Волхова і Дніпра, там осмолювали судна — звідси й назва міста Смоленськ. Колись він був у складі Київської Русі, потім був столицею Смоленського князівства, перебував у складі Великого князівства Литовського, згодом перейшов до Росії. (Коли у 1514 році місто обіклав великий московський князь Василій, мешканці прийшли до нього з проханням: «Не погуби город, но возьми с миром». У ХVI ст. майстер Федір Конь збудував навколо міста фортечну стіну висотою в 10 метрів, довжиною біля семи кілометрів і товщиною в 5 метрів. Уздовж стіни було споруджено 38 триярусних башт.) На Смоленськ не одне століття претендувала шляхетна Польща, і ось, здається, мрія ця здійсниться: Дмитрій Іванович пообіцяв його віддати королю Сигізмунду III — за підтримку останнього у справі організації походу на Москву. (А втім, своєї обіцянки він так і не виконає.)

У Смоленську на Марину чекало перше випробування, адже це була, по суті, перша зустріч у першому російському місті Марини Мнішек з її новими підданими. Всі хотіли узріти нову московську царицю — яка вона? А тому чи не все місто висипало зустрічати царицю, про наближення якої вістка вже долетіла до міста. Оскільки цариця мала зупинитися у фортеці, де було безпечніше і де охорона була надійною, всі вали і мури були як обсипані людом. (Пізніше один з тих, хто супроводжував Марину Мнішек, свідчитиме, що «народу буде до кількох десятків тисяч, які чолом били і соболів дарували».)

ДО КІЛЬКОХ ДЕСЯТКІВ ТИСЯЧ, ЯКІ ЧОЛОМ БИЛИ І СОБОЛІВ ДАРУВАЛИ...

Навіть сама Марина не сподівалася на таку зустріч її нових підданих. Коли вона, підтримувана гусарами, вийшла з розкішної карети, оббитої соболями, що її в Смоленськ доставили дванадцять білих коней (перед в’їздом їх старанно повідмивали від грязюки), як до неї рушило місцеве духовенство з образом Пресвятої Богородиці. Під малиновий передзвін смоленських храмів отці піднесли ікону, аби цариця приклалася до неї губами. Що й зробила Марина. Потім піднесли хліб і сіль — ці православні звичаї були Марині, як і всім її співвітчизникам, дещо дивними і незнаними, але довелося звикати й до них. Адже — на чиєму возі їдеш, того й пісні співай, істина давня, але вірна.

Бемкали дзвони, народ на мурах кричав: «Слава цариці московській», з-за хмар раптом виглянуло сонце і все залило яскравим сяйвом — у Марини аж з душі відлягло. Перше ви­пробування вона витримала, і всі лишилися задоволені новою царицею і зичили їй многая літа, гарного весілля і доброго владарювання на Русі.

— Ты наша матушка, а мы твои детки! — вигукували на стінах, і Марина була зворушена до сліз і в ту мить вірила, що вона й справді ощасливить своїх «деток».

Коли закінчилася церемонія зустрічі, бояри влаштували щедрий обід для воєводи Юрія Мнішека, а цариця, зіславшись на дорожну втому, обідала окремо із своїми людьми — скромно і непримітно.

Пан воєвода на радощах чи не перебрав на обіді, тож наступний день, стогнучи й крекчучи, прокачався в ліжку, негоден до подальшої дороги. Лише 23 квітня йому трохи полегшало, тоді ж відслужили католицьку месу (що було не­звично для православних, які, товплячись, ламали всі огорожі та дивувалися незвичній їм музиці й самому обряду), але мусили звикати. Кожна з сторін мусила до чогось звикати: православні до католиків, католики до православних, але звикання йшло з трудом, і досить було однієї іскри... Тим більше, поляки й «москва» раптом почали задиратися. Ініціаторами сутички виступили гості, які — як потім писатимуть історики — надто рано відчули себе господарями країни, яку вони ще не могли спізнати по-справжньому. «Оскільки ж наші суворо з «москвою» обходилися, — свідчитиме один з учасників весільного поїзду цариці, — то призначили суддів і записали правила. Але тих правил ніхто не виконував...»

Поляки намагалися показати свою зверхність.

Московитам це не сподобалось одразу.

— Ми ще придивимося, які у цариці слуги, — нахвалялися вони. — Щe не встигли й приїхати до нас, як уже забагли в наших ізбах хазяями поставати. Чи не рано, дорогі наші гості? А ми такі... Як гості не шануватимуть наших дідівських звичаїв, можемо таким гостям і від воріт поворіт влаштувати!

Що згодом — і досить швидко — так і станеться...

Того ж дня, як воєвода Юрій Мнішек, оклигавши після бенкету, зміг вибратися на коня, весільний поїзд цариці залишив гостинний Смоленськ — смоляни проводжали його за фортечну браму. Знову довелося переправлятися через Дніпро, але цього разу з лівого берега на правий. Дніпро все ще був бурхливим і невгамовним, хвилі хіба ж так розбушувалися на його просторах, і переправа ледве трималася купи. Як і під Оршею, де вперше переправлялися через Дніпро, тільки з правого берега на лівий, так в Смоленську теж лучилася пригода — кілька учасників весільного поїзду опинилися у воді, дехто (переважно слуги) навіть втопився.

Далі дорога слалася на Вязьму, а від неї вже прямцем на Москву. І хоч дорога була дещо кращою, але все одно лучалися пригоди, адже попереду було чимало річок, через які переправлялися теж не без приключок. І Марина вже почала непокоїтись, чи вдасться їй коли-небудь дістатися омріяної Москви, де її — як передавали гінці — з великим нетерпінням чекав цар Дмитрій, чи вона, як фата моргана, маревом блукає на обрії... Білі коні знову почали на грузьких дорогах вибиватися з сил, поопускавши голови й хвости, брели, заляпані весняним багном, і це Марині видавалося недобрим віщуванням. Та й час од часу виникали спірки її співвітчизників — надто гоноровитих, до речі, — з місцевим населенням, де-де вже доходило й до сутичок, які ледве вдавалося панові воєводі якось гасити. А все тому, що поляки вже уявляли себе господарями Московії, а московитів — чи не своїм бидлом. («Ми, пся крев, ясновельможні, а вони — хлопи! Тож мають нам, панам своїм, коритися покірно й смиренно!»)

Марина гадала, що це всього лише неминучі витрати, обумовлені довгою і тяжкою дорогою та весняним бездоріжжям і погодою, коли зверху сіялось, а знизу хлюпотіло... Гадала, не підозрюючи, що то був лише початок чогось жахливішого, що врешті-решт усе зведе нанівець...

Старша фрейліна Марія (взагалі, вона була німкенею польського походження і мала потрійне ім’я — Луїза-Марія-Вільгельміна, але Марина, аби простіше, звала її лише одним ім’ям — Марією) завжди наче відчувала — і як це їй вдавалося? — коли цариці нудно, тоді й з’являлася в її кареті — ласкою покірною і лагідною.

— Фрейлейн Марино, — так вона за німецьким звичаєм дозволяла собі звертатися до цариці, як звертаються німці до незаміжніх жінок, — знову занудьгувала? Нічого не вдієш — дорога до Москви довга й одноманітна. Та ще й весняна сльота. Але в гарній бесіді час минає швидко, тож я й спробую з дозволу фрейлейн Марини розважити її бесідою. Та заодно й у дечому її просвітити — звичайно, із згоди самої фрейлейн Марини. Минулого разу, якщо мені не зраджує пам’ять, ми з фрейлейн Мариною любесенько бесідували про родовід її мужа, царя Дмитрія Івановича, який тому Іванович, що батьком його є цар Іван. Ось про царя Івана й почнемо. Фрейлейн Марині варто знати, яким був батько її мужа. Так, на всяк випадок. А раптом знадобиться? Та й треба знати родовід мужа.

Марія й так дозволяла собі розмовляти з царицею. Вона була старшою серед її фрейлін (з німецької перекладається як панночка), що складалися з дівчат та неодружених жінок не простих родів. Марія теж, як і велить етикет, була неодруженою, хоч вік уже й підпирав її до цього дійства.

В довгій і, таки ніде правди діти, нудній дорозі Марія (вона ж Луїза-Марія-Вільгельміна) таки розважала царицю Марину, а заодно й просвіщала її, що було не зайвим: на Русі Московській (Московській, підкреслювала, адже раніше була Київська Русь, але то зовсім інша держава), так ось на Русі Московській правителі-монархи звалися великими князями. Себто головні, такий титул собі присвоїли князі Московські. Пізніше вони себе титулуватимуть уже як князі — великі! — ВСІЯ РУСІ. Великим князем всія Русі з 1533 року і був великий московський князь Іван IV Грозний, тиран, між іншим, з тиранів, яких і світ ні до нього, ні після не знав.

Природа відпочила на останніх Рюриковичах. Прадід Івана Грозного, великий князь Василій Темний, слабував на розум та волю. Батькові тирана було вже за п’ятдесят, коли народився спадкоємець. Інші в сім’ї бабці Софії Палеолог страждали від нервових хвороб. Брат царя Юрій був не сповна розуму.

Сам Іван чи не щодень скаженів від люті — з приводу і без. Коли на нього находили напади роздратування, у нього на губах виступала піна, казали, як у коней. Гнів виникав з найменшого приводу. Жертвами ставали не лише люди. Так, Іван якось велів порубати на шматки слона. Бідна тварина провинилася тим, що відмовилася опускатися перед царем на коліна. Мабуть, був божевільним — не інакше, розповідала старша фрейліна Марія. Він тільки те й робив, далі жахала вона Марину, що страчував невинних людей, нещасних своїх підданих. «Навіть, — ще з більшим жахом додавала пані Марія й блідла, — власноручно... Так, так, своїм гостро заточеним посохом проштрикував на смерть приближених, тих, хто йому чимось не догодив чи видався підозрілим... Навіть не пощадив свого старшого сина Івана — провалив йому голову, і той помер у муках... Убивав він, ох і вбивав! А під час Лівонської війни, захопивши Полоцьк, цар Іван у 1563 році проголосив себе князем Полоцьким і велів усіх євреїв з їхніми сім’ями потопити в річці, а бернардинських ченців перебити, латинські церкви поруйнувати дотла! Часто Іван Божевільний, якого чомусь прозивали благородно — Грозним, — на гарненькому лиці пані Марії проступав просто-таки переляк, — влаштовував повальний гріх!.. Ходили дикі чутки про розпусту російського царя. Безберегу і злочинну. Вінчання Івана Божевільного на царство відбулося у 1547 році — великим князем він на той час побув десь із чотирнадцять літ. І відбулося за прикладом київського, теж великого князя Володимира Мономаха, із покладанням вінця, золотого ланцюга і барм царя Костянтина і було зело врочистим... Ось з того часу, — просвіщала московську царицю старша фрейліна, — руські владарі і стали йменуватися царями-государями всієї Русі. Але зберігаючи в своєму титулі, за традицією, і звання великих князів. Звідтоді Московська Русь стала унітарною — себто єдиною, яка інших об’єднує, — монархічною державою. За Івана Грозного, якому годилося б бути Божевільним, — нагадувала пані Марія, — всі монархи, в тім числі й муж твій Дмитрій Іванович, стали називатися на Русі царями...

— Ах, як... цікаво, — Марина ледве стримала позіх (карету гойдало-хилитало, і це навівало міцний сон, з яким вона надсилу боролася).

— Буде ще цікавіше, моя дорога ясновельможна панночко, як я перейду до безконечних женінь царя Івана. Він був вельми женолюбивым, ця, даруй, худоба-скотиняка! Женився вісім чи дев’ять разів, не рахуючи численних наложниць. Сам же він хвастав, що збезчестив 1000 дівчат. Навіть перед смертю поліз під юбку до невістки — дружини сина Федора.

Спершу він женився на Анастасії Романовій — «кроткой голубице» — і прожив з нею тринадцять років. І вона йому народила синів... Другою жоною після смерті Анастасії стала Марія Темрюковна, дочка казанського князька, — вельми гарна, але й вельми... гм-гм... вільного норову й поведінки, недостойної матрони. Коханців міняла чи не щодня.

— Справді, вельми цікаво, — буркнула Марина. — Принаймні, вже стає цікавіше.

— Тому згодом цар зачинив її у Кремлівському палаці без права виходу — довічно. Там вона й сконала — мабуть, цареві слуги допомогли їй відправитись в інший світ, де заміжній жінці можна мати ще й коханців. Пізніше, перебравши багато наречених, Іван вибрав бояриню Марфу Сабурову. Але чи не відразу ж після вінчання вона раптом померла, хоч до того була здоровою і на хворість не скаржилась...

— Виявляється, у Кремлі й таке могло бути?

— Буцімто Марфу Сабурову отруїли — з наказу царя. Чимось вона йому не догодила чи він швидко до неї охолов... Потім була Анна Колотовська. І хоч за православними правилами дозволялося женитися лише до трьох разів («Ого!» — вигукнула Марина), Іван, задушивши митрополита Філіппа, який не давав йому дозвіл на ще одне вінчання, домігся права вінчатися стільки разів, скільки він сам хотів... Анна Колотовська, як і її попередниця Марія Темрюковна, відзначалася пристрастю до добрих молодців — цар старів і став їй байдужий. У її коханцях був і молодий князь Ромодановський. Він проникав у палац Анни під виглядом... боярині Ірини. І сталося так, що та «бояриня Ірина» впала в око самому царю Івану. Він одразу ж забаг провести з нею ніч кохання і велів негайно стелити постіль... Аж тут і виявилось, що то ніяка не «бояриня Ірина», а князь Ромодановський...

— Ax, ax, як любить вигукувати панна Хмелевська, плескаючи при цьому в долоньки, — це страшенно цікаво, — вигукувала Марина, і з її сну-дрімоти й сліду не лишилося. — Розказуй, Маріє, що було далі... Це ж так здорово! Поліз, даруй, до «боярині Ірини», а вона раптом виявилася — ха-ха-ха! — князем Ромодановським!

— Справді весела історія! Але не для самого князя Ромодановського. Бо цар власноручно убив Ромодановського своїм гострим посохом — проштрикнув князеве серце наповал, щоби знав, як до цариці на любовні пригоди бігати.

— Справді... не весело, — зітхнула Марина. — Ох, любов, до чого вона тільки не доводить чоловіків. Та й жінок... Але що було далі?

— Цар віддав Анну своїм опричникам, і вони її гуртом ґвалтували доти, поки це їм не набридло. А потім Анну по­стригли в черниці.

— Які жорстокі ці руські! І взагалі, оригінали: зґвалтували царицю, а тоді відправили її до монастиря.

— Але й це ще не все, моя ясновельможна панночко, — захоплено — чому захоплено? — розповідала далі Марія. — Під ім’ям схимомонахині Дар’ї Анна під замком провела 54 роки, доки й не померла од старості.

— 54 роки під замком?

— Атож! А тим часом у царя Івана був шлюб з княгинею Марією Долгоруковою. Її — буцімто за втрату цноти ще до шлюбу — цар велів запхати під лід Москва-ріки, що й було зроблено.

— Бідна, бідна Марія!..

— Еге ж. Загуркотіла під лід за те, що буцімто не вберегла своє дівоцтво, — а що було насправді тому причиною, хто тепер скаже. Після того цар Іван довго не женився, а задовольняв свою хіть непомірну із тими жінками, які щовечора його обмивали і змащували мазями... Але розпуснику й цього було мало, — жахно розказувала далі старша фрейліна. — Казали, що опричники викрадали для нього дівиць і навіть заміжніх жінок!

— Який жах, — Марина, здається, справді-таки почала жахатися. — Та невже ж так і було?

— Було, було, ясновельможна панночко, такий у тебе... е-е... тесть. Чоловік, чию жінку хапали опричники, мусив ще й радуватись, якщо його жону повертали од розпусника-царя живою. Так, наприклад, віднявши в одного дяка жону і дізнавшись, що дяк сприйняв це як образу (не міг же він в такій ситуації ще й радуватись — не божевільний же він!), Грозний, який насправді Божевільний, велів повісити зґвалтовану ним дячиху над порогом її будинку. Що й було виконано опричниками, такими ж лютими, як і їхній схиблений цар. В іншого дяка жона в подібній ситуації була повішена над столом — тільки за те, що її чоловік не виявив бурхливої радості з того, що жону його зґвалтував — привселюдно — цар-государ...

— Страшні звірства чинив Іван і в Новгороді, — розказувала далі пані Марія, — де спершу дубцями було перебито ігуменів та монахів.... А вже потім хапали всіх підряд — навіть жінок та дітей. Замучених, але ще напівживих, їх скидали у річку Волхов з мосту. Рікою плавали опричники і баграми та сокирами добивали тих, хто випливав. І таке чинилося в Новгороді протягом п’яти тижнів!

— І після цього цар Івана знову одружувався?

— Ще й як. Оскільки треба було, аби в царя була цариця, то він взяв собі в жони сімнадцятилітню Анну Васильчикову...

— Бідна Анна...

— Еге ж, бідна-бідна! Жоною деспота-царя схибленого вона пробула всього лише три місяці й померла.

— Мабуть, допомогли їй відправитися на той світ?

— Атож. Не без цього. А потім у царя була Василіса Мелентьєва, чийого законного мужа Грозний велів отруїти. Аби заволодіти його жоною. Мужа отруїв, жоною його заволодів, але й з нею недовго прожив. Аби відомстити цареві за вбивство мужа, Василіса зраджувала його з коханцями. Цар від люті аж сатанів... А втім, він завжди сатанів, бо сам був дияволом у плоті людській. Так ось, коханця він убив — посохом своїм гострим груди йому проштрикнув. І велів пристойно його поховати — навіть у домовині. І приготував ще одну домовину. У неї й поклали царицю Василісу і закопали — живою, поруч з її коханцем...

— Ти мене й геть розвеселила, — зітхнула Марина. — Та гаразд... Як там далі було в царя Івана по жіночій лінії, все ж він мовби мені тесть.

— Нарешті Іван женився на дочці боярина Федора Нагого Марфі, яка і народила йому сина Дмитрія — нинішнього царя Московії і твого мужа, найясніша пані... Живучи з нею, цей тиран і відправився на той світ, а цариця Марфа Нага тому й уціліла і нині живе та здраствує, що цар першим помер. Не встиг її звести у могилу, як інших своїх дружин... Цариця Марфа буде тебе зустрічати в Кремлі разом із сином своїм царем Дмитрієм Івановичем.

Марина довго мовчала, вражена розповіддю Марії про шлюбні пригоди Дмитрієвого батька, а тоді зітхнула (як Марії здалося — тяжко) і мовила кудись у простір, поперед себе:

— Сподіваюсь, його синочок, цар і мій муж Дмитрій, не буде таким велелюбним і жорстоким, як його вінценосний батечко?

— О ні, ні, цар Дмитрій зовсім-зовсім не такий, як його божевільний батечко!

Марина з подивом глянула на свою старшу фрейліну.

— Звідки ти знаєш, що так речеш? Аби мене заспокоїти? Один Господь знає, який насправді цар Дмитрій, синок Івана Грозного, котрому, як ти кажеш, годилося б зватися Божевільним. До речі, як він закінчив свої земні дні — Грозний, котрий насправді мав би зватися Божевільним?

— Сливе, Господь таки покарав ката-царя і послав йому якусь жахливу хворобу. Цар почав живцем гнити. Зсередини. Він і дух свій смердючий спустив не зовсім ще старим, але на вигляд був уже старезним дряхлим дідом.

За життя це був розповнілий брезклий і малорухливий чоловік. На вигляд був старіший своїх 53 років. Обличчя його було неприємним, жорстоким, з відвислим носом, гидливо стиснутими губами і масивним підборіддям. Він швидко постарів, онемощів, висох і зсутулився. Коли він помре, тіло його розбухне. Від нього йтиме гидотливий запах, а шкіра звисатиме шматтям. Туди йому й дорога!

І обидві вмовкли, цариця і її старша фрейліна. Карета похитувалась, підстрибувала на нерівностях — здавалося, що дорога з них лише і створена, — і швидко їх заколисала, і вони обидві, притулившись одна до одної — цариця і її служка, — смачно похропіли...

Біля Дорогобужа весільний поїзд цариці Марини зу­стрів кравчий царя князь Ликов і передав листа, у якому цар Дмитрій «радувався щасливому в’їзду пана воєводи і цариці, жони своєї, в державу свою». А ще передавав, що «при потребі наказано забезпечити їм усілякі зручності в дорозі». І що він «з радістю чекає їхнього приїзду».

Невдовзі в дорозі вигулькнув і посол Афанасій Власьєв, який було покинув весільний поїзд цариці ще в Смолен­ську і помчав наперед із невеликим загоном, безперестанно міняючи коней, — аби порадувати царя, що жона його вже в Смоленську, який «зело здорово вітав свою царицю».

І вигулькнув теж із посланням царя Дмитрія Івановича, у якому той просив воєводу Юрія Мнішека, аби він «принаймні, на ста конях приїхав раніше до Москви для того, аби усно обговорити приготування до весілля та інші церемонії...». Заодно посол привіз Марині нові «дуже багаті дарунки» від свого повелителя. Зокрема й «брильянтову корону і пов’язку на шляпу». А знаючи пристрасть Марини до перлів, передав їй через посла «чотири нитки великого східного жемчугу і кілька десятків трохи менших». А ще передав пару золотих годинників — «одні у барані, другі у верблюді», аби ясновельможна могла рахувати години й хвилини, які ще лишалися до зустрічі з її любим мужем, котрий з великим нетерпінням чекає її у Москві.

Марина була задоволеною.

Воєвода Юрій Мнішек теж.

У Вязьмі він залишив дочку, а сам з великою охороною і найближчими родаками помчав до Москви — вирішувати з царем питання вінчання й коронації. У Вязьмі цариця Марина зі своїми людьми зупинилася на два дні, де взяла участь у святкуванні Пасхи і звикала до звичаїв Московії. Як свідчитиме один з її супутників, цариця бояр, які її супроводжували від Смоленська, обрадувала парою крашених яєць «и вышитыми платками от своей руки», а кращих служилих людей «одарила очень красивым куском полотна». Заодно веліла на честь її прибуття до Вязьми повипускати з тюрем в’язнів, аби вони змогли помолитися за її подальшу дорогу до Москви.

Поселили її в резиденції царя Бориса Годунова. (Марина весело сміялася: уявляєте? Я в палаці Годуна!) Там вона мала відпочити з дороги (від щоденного трясіння в кареті вже боліло все тіло) й очікувати вістей од батька, який зі своїми людьми був у Москві.

Невгамовна фрейліна Хмелевська оббігала чи не весь палац і, повернувшись до цариці, захоплено плескала в долоньки:

— Ах, ах, панночко ясновельможная, цариця москов­ська! Це так символічно, що ти знаходишся в палаці того Годуна, який багнув царя Бориса зжити з цього звіту! Але сам змушений був його залишити... І ось ти в його палаці, а завтра-позавтра будеш у Кремлі. Ах, ах скільки цікавого колись буду розказувати своїм майбутнім дітям! Ах, ах!.. Як я рада і горда, що причетна до самої історії! І як би було здорово, аби наші не затівали спірок і чварів недобрих з «москвою»!.. Я переконана: ніякі розбрати до добра не доведуть. Особливо нас, ми ж бо в чужій країні, яка ще тільки-тільки має стати нашою — якщо взагалі коли стане.

Бідна фрейліна, вона наче відчувала, що від конфліктів поляків з «москвою» постраждає однією з перших... І накладе у тих чварах головою. А в неї ж така була гарненька білява голівка — як у ляльки.

Та й сама вона була гарненькою, чи не казковою лялькою... Дуже хотіла після закінчення служби в цариці Марини вийти заміж — як фрейліна, вона не мала на це права. Фрейліни мали залишатися дівчатами, а жінки неодруженими. І панна Хмелевська назавжди залишиться дівчиною, і тих майбутніх дітей, що їм вона збиралась розказувати біля теплого каміна про свою причетність до пані історії, у неї так ніколи й не буде...

4 травня воєвода Юрій Мнішек, тесть царя Дмитрія Івановича, урочисто, як наче висока державна особа, в’їхав зі своїми людьми до Кремля. Оскільки ж у Москві був на той час інший календар, як у Польщі, то сталося це не 4 травня, а 25 квітня за польським календарем, себто воєвода повернувся на десять днів назад. Перед в’їздом до столиці цар прислав воєводі та його знатним родичам кращих коней, а з царської конюшні для пана воєводи був приготовлений баский кінь із сідлом, прикрашеним золотом.

Вже в передмісті пана воєводу, який їхав на тому подарованому коневі з позолоченим сідлом (наче полководець вступав у щойно захоплене місто), зустріли з поклонами найзнатніші дворяни та бояри московські — їх було буцімто аж... «Аж до полутора тысяч». Це хіба ж так потішило пана воєводу і налаштувало його на урочистий лад та піднесені думки про власну персону. Особливо коли пан воєвода дізнався, що його зу­стрічає «сам» боярин Петро Басманов, найвпливовіший серед бояр і особистий друг царя. Приємно було й те, що боярин вирядився в гусарський костюм, аби потішити пана воєводу. Басманов їхав на коні поруч з воєводою і розказував йому, як його величність зрадіє, коли нарешті побачить у Кремлі батька своєї жони...

Історія зберегла свідчення, що саме тоді через Москва-ріку був наведений «дивовижний міст», зроблений «винахідливо, без опор, а тільки на одних канатах». До Кремля польські гості їхали крізь стрій «вершників, досить пристойно зодягнених», які стояли у два ряди і вітали пана воєводу як найдорожчого гостя.

Пан воєвода таким прийомом був здорово потішений і тільки вертів навсібіч головою, дивуючись, які знатні люди його зустрічають і щиро вітають. Збереглися також свідчення, що в день приїзду панові воєводі дали відпочити з дороги і на знак прихильності й приязні прислали багаті яства і напої з царського столу — Юрій Мнішек схвильований і захмелілий бенкетував чи не до ранку. Тим більше, його розважав один з найближчих до царя служителів князь Іван Хворостинін, який приїхав «провідати пана воєводу та виявити радість з приводу його приїзду в царство його Московське». Князь і воєвода не стомлюючись чаркували, а потім, відкинувши всякий етикет, обнялися — на знак братства між двома народами — польським та московським — і затягли на все горло якусь пісню... Що то була за пісня, вони й самі не знали, адже пан воєвода щось співав по-своєму, по-польськи, а князь затягував на свій, на московський лад, але обидва залишилися один одним дуже задоволені...

Другодні воєводу, який тихо стогнав від всеношної, проведеної за бенкетним столом, урочисто провели до Кремля — наче посла якої-небудь іноземної держави (пан воєвода вкотре був потішений і зворушений чи не до сліз). В царських палатах воєводу зустрів Дмитрій Іванович, новий руський цар. Як свідчать очевидці, він сидів «на троне, в одеянии, украшенном жемчугом, драгоценными камнями, в высокой короне, со скипетром в правой руке». Це ж треба, подивувався воєвода, який пам’ятав Дмитрія зовсім іншим, коли він як простий смертний жив у нього в Самборі, і вони чи не щодень зустрічалися, і воєвода тоді царевича по-панібратськи, ляскав рукою по плечу й частенько називав його просто Дмитром... Тепер же перед ним був зовсім інший «Дмитро», до якого боязко було й підступитися, — ліворуч і праворуч трону, на якому возсідав цар, товпилися в пишних вбраннях верхові (себто двірцеві) бояри та дворяни. На прийомі також був присутній Патріарх Московський, увесь Освячений собор, вся Боярська дума і всі знатні і найзнатніші бояри — прийом відбувався в Грановитій палаті Кремля.

Воєвода був милостиво допущений до царської руки і навіть після того, як ткнувся губами в царську руку, «говорил речь», буцімто — за словами одного шляхтича, який був при тому присутній, — промова воєводи так розчулила царя, що він нібито «плакал, как бобр». (Так і написано в спогадах.)

Злива пошанувань, одна одної вишуканіша і вражаючіша, линула на воєводу в Москві — бенкети, що змінювали один одного і були чим далі, тим розкішніші, — йшли безконечною вервечкою, де можна було від яств і питія швидко відкинути ноги — навіть витривалому і досвідченому в такому ділі. Екзотичні страви, вишукані вина, солодкозвучна музика і танці красунь з осиними таліями і звабливими грудьми та личками біля столів бенкетуючих теж змінювали одне одного. В кінці вечора, який закінчився лише наступного ранку, музикам і танцівницям від імені царя неодмінно вручали гарні й коштовні дарунки.

Цар Дмитрій Іванович незмінно був на тих посиденьках в центрі уваги, веселий не в міру, жартував — часто вдаючись до крутих і солоних словечок. І від тих його жартів присутні — так велено було — аж за животи хапалися, чим і потішали володаря Кремля. Він часто виходив перевдягатися і заявлявся то в гусарському (польському) вбранні, то в московському, і його парчеві жупани були розкішні, підбиті хутрами соболів і «унизанные жемчугом и всякими украшениями».

Догоджаючи тестеві, цар возив його на полювання, своє, царське, де якось на очах у воєводи вбив ведмедя — нарочито виставленого на царську забаву й потіху. (Із спогадів одного шляхтича: «Там среди других зверей выпустили также медведя, которого никто не смел трогать первым и с ним биться, сам царь, бросившись, убил с одного удара рогатиной так, что даже рукоятка сломалася. И саблей отсек ему голову. «Москва» радостно закричала, увидев это. Все обедали там же в шатрах».)

2 травня за юліанським календарем, прийнятим в Московській державі, столиця мала зустрічати свою нову царицю Марину Юріївну Мнішек, полячку із знатного в Європі шляхетного роду. Церемонія зустрічі була продумана і спланована до найменших дрібниць і схвалена на найвищому рівні в царстві. Так, наприклад, челядь цариці з возами, що ними вони могли б зіпсувати урочистість процесії, в Москву відправили заздалегідь, а сама Москва вже який день готувалася до зустрічі головної героїні незвичайного дійства.

Москві, російській столиці, на той час, як вона приготувалася зустрічати Марину Юріївну, — якщо рахувати з 1147 року, коли — за Іпатіївським літописом — суздальський князь Юрій, прозваний за схильність до загарбування чужих земель Довгоруким, повертаючись з походу на Новгород, послав своєму родаку і союзнику чернігівсько-сіверському князю Святославу Ольговичу запрошення прибути на воєнну раду: «Приди ко мне, брате, в Москов!», — вже виповнилося 459 років.

Для міста — та ще для столиці — всього нічого, юний вік, але Москва (Москов) існувала і до згадуваного 1147 року і належала «боярину некому, богату сущу, йменем Кучко Стефану Ивановичу». Недарма ж її ще раніше прозивали Кучковим. Сам Стефан Іванович був одним з в’ятицьких старійшин і мав у тих краях села, що їх називали збірною назвою — села Кучки.

І було первісне Кучкове, що згодом стало Московим, у вигляді невеличкої дерев’яної фортечки (або ж — «крепост­ци») — «на устье Неглинной выше реки Яузы», тобто там, де вона й нині стоїть. Ще раніше тієї фортечки на тім місці був просто двір боярина Кучки, що згодом розрісся до невеликого укріплення з сільцем біля нього. Край той у ті часи був болотяним, лісистим і, ніде правди діти, таки глухим, на далекій околиці Володимиро-Суздальського князівства. І раптом якесь непримітне сільце якогось Кучки стає столицею сильного і великого князівства під назвою Московське. А суть у тому, що французи виявилися правими, коли устами, здається, А. Дюма-батька проголосили: шерше ля фам. Шукайте жінку!

Зіграла свою видатну історичну роль у заснуванні Москви теж жіночка. Гарна і вельми спокусливо-зваблива молодичка, жона постарілого боярина Кучки. Така вона була гарна, що князь Юрко Довгорукий (і тут йому знадобилися його довгі руки й нахабство, яке часто навіть світом править) — як глянув, так і закохався в неї до безтями. І простягнув свої довгі руки до Кучкихи. А вона... Вона, бісова жінка, забувши про свого законного (хоч і постарілого на той час, але ж Богом їй даного мужа!), так і прилипла до прийшлого князя — молодого, сильного, вдатного з себе і вельми нахабного, що жінкам теж подобається. І так полонила Юрка, що Юрко той, не довго думаючи, убив Кучку (братів його теж повбивав, у домовини їх поскладав, а домовини пустив, як кажуть, у вільне плавання Плавучим озером в глухих лісах), — аби той не заважав йому любесенько користуватися його жоною. (Нe будь жмикрутом: сам покористувався, передай ближньому!) А фортечку його — разом з селами — захопив собі. Треба гадати, як придане його коханки. І тоді ж убивця Кучки та викрадач його жони «вызде на гору и обозрев с нее очима своими (ясно, що не чужими) семо и овамо по обе стороны Москвы-реки и за Неглинною, возлюби села оныя (тим більше, задарма їх відхопив, чому б і «не возлюбить»), и повелевает на месте том вскоре соделати мал древен град и прозва его званием реки тоя Москва-град по имени реки, текущая под ним». Справді-бо, матиме рацію А. Дюма-батько, коли пізніше вигукне: шерше ля фам! Ось яку видатну роль у виникненні Москви колись відіграла жінка, яка успішно закрутила голову молодому й дієвому князеві, — слава вам, жінки наші!

Забравши боярські села, Юрко Довгорукий (от уже й справді довгорукий!) почав облаштовуватися у загарбаному краї, що його він вважав за придане своєї коханки.

Князь звичайно ж там постійно не жив, приїздив туди час од часу зі свого Володимиро-Суздальського князівства, куди, звісно, забрав і свою коханку, приїздив здебільшого з друзями «попировать» та відпочити від трудів праведних — в тім числі і з коханкою, — а городком керував його намісник — тіун.

Мешкав він зі своїми отроками в старих хоромах Кучки і турбувався не стільки захистом містечка, як тим, аби своєчасно зібрати з городян і навколишніх селян данину та забезпечити виконання на вигоду князя різних повинностей.

На княжому дворі накопичувалося і накопичувалося добро. В просторих клітях зберігалося зерно-жито та інші харчові запаси, в льохах — м’ясо, мед, вино та пиво, в коморах — «тяжкий» товар — заготовки та вироби із заліза і міді, сувої тканин та інше майно.

На конюшні стояли сотні, а може, й тисячі коней, на скотарнях — цілі стада корів, овець, кіз.

Було де гульнути. Тож Юрко і запрошував до себе в Москов питних своїх братів. В інші дні жив у Володимирі з жінкою страченого ним Кучки, там і минали його хмільні ночі... (Існує легенда, що вона, захоплена ним зваба, й досі бігає за князем Юрком. Сидить він нині в центрі Москви, неподалік резиденції сучасного столоначальника (Мосрада), на високому постаменті на бронзовому коні, викинувши вперед п’ятірню: тут, мовляв, буде град Москва! Тож кажуть, що іноді місячними ночами (вдень Юрко зайнятий у вигляді пам’ятника), як Москва велелюдна поринає в сон, на крупі бронзового коня з’являється в білій сорочинці вона, зваба з оголеними руками та стегнами. Всівши позад Юрка на крупі коня, вона обхоплює руками бронзового свого коханця, який буцімто від її дотику враз оживає... (У справжньої жінки і мертвий оживе — давно відомо!)

У 1366 році літописці записали, що молодий князь Дмитрій Іванович (пізніше, після відомої перемоги на Куликовому полі, він стане Донським) зі своїм двоюрідним братом і союзником Володимиром Андрійовичем «и со всеми бояры старейшими сдумаша ставити город камен Москву, да еже усмыслиша, то и сотвориша. Toe же зимы повезоша камение к городу...».

Загалом довжина стін Кремля досягла двох тисяч метрів, було споруджено дев’ять башт, в тім числі п’ять проїзних з воротами. В бік сучасної Красної площі вели три проїзні башти, до берега Неглінної вели Боровицькі і Троїцькі ворота. Від останніх через Неглінку був перекинутий перший в Москві кам’яний міст. Величезну за тим часом кам’яну фортецю, на спорудженні якої трудилися дві тисячі чоловік та ще й пригнані навколишні селяни з кіньми, спорудили всього лише за рік.

І тоді ж на її стінах з’явилися гармати. А з’явившись — «заговорили» — Кремль за свою історію витримав не один штурм.

Звідтоді, як виникла Москва камен, її і стали звати білокам’яною.

І пролягли від Москви на всі сторони світу дороги — на захід вела Волоколамська. Сходилися дороги в центрі міста, утворюючи перші радіальні вулиці, що вели від Кремля на виїзд з Москви. І головною була Велика вулиця (нею і в’їжджатиме до Білокам’яної цариця Марина Юріївна).

Новий Кремль, ще більший, буде споруджено у 1485—1495 роках і разом з системою оборони та ровом — глибиною від 8 до 12 метрів (дво-триповерховий дім!) і шириною зверху до 35 метрів — завершать у 1516 році італійські майстри. Коли у 1525 році з Москви буде послано до Римського Папи посла, то з його слів запишуть, що Москва — «це — найславніший із усіх городів Московії, як по своєму розташуванню... так і... з-за зручного розташування рік, багатства помешкань і гучної відомості своєї як вельми укріпленої фортеці». Міські будівлі тяглися довжиною тільки берегом Москва-ріки на п’ять миль. Будинки загалом дерев’яні, але вони просторі, великі і не занадто низькі. Колоди величезні привозилися для них з Герцінського лісу. Майже всі будинки мають при собі окремі сади, як для користування овочами, так і для задоволення, від чого рідко який город є таким великим по своїй окружності. В кожному кварталі є окрема церква, а на видному місці знаходиться храм на честь Богородиці Діви... У головній частині града впадає в ріку Москву річка Неглінна, яка рухає зернові млини. При впадінні ця річка утворює півострів, на краю якого споруджена мистецтвом і талантом зодчих дивовижно красива фортеця з баштами і бійницями... Майже третина міста омивається двома річками, раніше була оточена широким ровом, наповненим водою, що її провели із тих же річок...»

На кресленнях кінця ХVI ст. Москва вже має чотири фортеці, звані «городами»: Кремль, Китай-город, Білий город і Скородом. Того століття російська столиця переживала бурхливий розквіт, розширювався її феодальний центр — Кремль, на Верхньому посаді почали селитися бояри і дворяни, а ті ремісники, що їх витіснювали з центру, засновували нові слободи за Неглінною та Яузою і за самою Москва-рікою.

Був значно зміцнений Великий посад. Спершу його оточували звичайні для Давньої Русі дерев’яні зруби — плетиво з тонкого лісу й хмизу, засипане утрамбованою землею, що їх називали «кита» (від цього й виникла назва нової фортеці — Китай-город). Але довго Великий посад та інші посади, що швидко росли, залишалися неукріпленими. В кінці ХVI ст. й було зведено два нові пояси оборонних укріплень — другий і замкнув у своє кільце увесь тодішній град. У новій фортеці стіни, що тяглися лівим берегом Москва-ріки на дев’ять кілометрів і серпом оточили Кремль та Китай-город, стали зватися Білим городом, або — Цар-городом. У стіні було 29 башт, а з зовнішнього боку стіну огинав рів, наповнений водою з річок Чортория та Сівки. Будівництвом стін і башт Білого города, що тривало з 1584-го по 1591 рік, керував московський майстер-городник Федір Савельєв, на прізвисько Кінь. Той Кінь, який і у Смоленську збудував фортецю.

Оскільки орди кримського хана Кази-Гірея часто налітали на Москву жахливою віхолою, було в році 1591-му споруджено ще одну лінію укріплень, що охоплювала вже всю територію Москви на обох берегах Москва-ріки. Це була дерев’яно-земляна фортеця, що тяглася на 15 кілометрів. Із зовнішнього боку вирили рів та збудували 50 башт, 34 з яких — проїзні. Ця фортеця і була названа Білим городом.

Ось такою була Москва — величезне місто-фортеця з кількома ярусами оборони, добре захищене і зміцнене, коли в ньому з’явилася Марина Мнішек, місто, про яке вже тоді говорили, що воно (Москва) «удвічі більше Праги», «більше тосканської Флоренції», «більше Лондона»...

У ХIV ст. вже були второвані торгові шляхи від Москви на всі сторони світу — на північ у Двінську землю і на Печору (цей шлях був настільки безпечним, що саме ним втікали з Москви жони і діти московських князів, ховаючись від татарського нашестя). Торгові шляхи, що вели на Захід, зокрема у Велике князівство Литовське і Польщу, тоді йшли через Смоленськ. Щоправда, це був незручний шлях. Дорога тяглася через ліси, прямо по пеньках та корчах недавно зрубаних дерев, перетинала численні болота, що іноді тяглися на кілометри і не завжди були покриті мостами й гатками. Іноземні мандрівники постійно скаржилися на труднощі шляху. Один з них від Смоленська до Москви нарахував на дорозі 533 не завжди справні й надійні мости!

Дорога влітку була вельми тяжкою і повільною. Взимку, коли сніг загачував пні та нерівності ґрунту, а лід сковував річки й болота, поїздка ставала значно швидшою і легшою. Тоді взимку 500 верст можна було легко проїхати за три доби.

...Ні, ні, його величність навіть за хмільними і гамірливими гульками, за безконечними, здавалося б, бенкетами, на яких щедро їлося і особливо пилося, не забував про свою головну мету тодішніх днів — підготовку до весілля з Мариною Мнішек. Весілля мало бути не простим весіллям, а — державним, коли царство здобувало собі царицю, — ось чому Дмитрій ані на день не забував про подію, яка його невзабарі чекала — як головного учасника тих торжеств. І цар як ніколи був веселий і збуджений, якийсь наче аж крилатий — принаймні, таке мав відчуття в душі, крилатий! І не в міру бурхливий. Жінок він, хоч ще не мав і тридцяти, та й життя до воцаріння вів невлаштоване, а спізнав уже чимало і на любов не був голодним, а ось женитися мав уперше.

«Добігався, — тільки й мовив сам собі. — Тепер, Дмитре, тпру! Загнуздають тебе, ще й поганяти тобою будуть!»

Але — от дивно! — в душі він багнув того, щоб його загнуздали. І загнуздала вона, Маринка із Самбора, люба його серцю полячка, яка ж іще, напевне, й чоловіків не знала. Він має бути в неї першим. Першим і єдиним. Бо нікому її не віддасть. Так він мріяв про неї не один рік, і ось його золота мрія вже була близькою до здійснення. Мине лише кілька лічених днів — може, тиждень, — і він нарешті обійме свою обраницю, за якою так знудьгувався за останні роки.

І він радів і веселився, і з нетерпіння — швидше б уже їхала вона, — аж стрибав на місці.

«З цього часу цар Дмитрій Іванович, — писатиме історик і біограф Марини Мнішек, — занурюється в якийсь екстатичний стан веселощів і свободи, причина яких очевидна — його справжні почуття до Марини Мнішек. Він уважний до своїх гостей (себто до поляків на чолі з Юрієм Мнішеком) і винахідливий у розвагах. Бенкети, один багатший другого, змінюються лицедійствами та музикою...»

І за всіма цими приємними клопотами Дмитрій не забував й на годину, що у Вязьмі — вже у Вязьмі! — перебуває його кохана. Часто несподівано схоплювався з-за веселого столу, в самий розпал чаркування, і мчав до матері — так він вперто називав тепер черницю Марфу Нагу, — в Кремлівський Вознесенський монастир, де після прибуття до столиці мала зупинитися цариця. Аби ще і ще раз переконатися: до зустрічі його коханої все готове і готове на найнайвищому рівні, вище якого вже немає і бути не може. Черниця Марфа Нага, матінка його нещаслива (була царицею, а потім опинилася у вигнанні з дитям, ще потім — у монастирі, на довгі й довгі роки втратила сина, а це, зустрівши його, хоч і визнала за сина, але ні-ні та й десь глибоко в душі ворушився черв’ячок сумнівів: а чи він це, синок її рідний?), так ось черниця Марфа мала приготувати свою «дочку» (так вона вже називала Марину) до здійснення таїнств шлюбу і познайомити її із звичаями царського двору...

А тим часом у Вязьму були послані з нарочитими боярами нові подарунки: «8 очень богатых ожерелий, а также 8 кусков лучшей парчи». (Дмитрій чи не щодень вражав її дарунками — і коли він встигав, зайнятий царюванням?) Заодно до Вязьми в дарунок цариці царські конюхи і слуги — але під надійною охороною стрільців, — пригнали табун дорідних ногайських коней — бахматів. Їх цариця від щедрот роздала своїм дворянам — уродзонним шляхтичам її почту. І навіть слугам — за вірну службу!

Залишилися на місці і ті шатра, у яких цар бенкетував з воєводою Юрієм Мнішеком, тестем своїм, та відпочивав від мисливських забав, — за розробленим ним планом, у тих шатрах, як виїде з Вязьми, мала Марина провести останню ніч перед в’їздом до Білокам’яної.

Ось тут ми й підходимо до дещо... гм-гм... не дуже цнотливих новин, про те, що сталося, як Марина, виїхавши з Вязьми, долаючи дорогу на Москву, вже перед столицею зупинилася на останню ночівлю...

І буцімто в тих шатрах.

Але все це — чутки, чутки, як і всі чутки — чи, принаймні, більшість з них — бездоказові, не підкріплені достовірними фактами. Одне слово, глухі чутки, що їх все ж записав — бодай і як чутки, — Станіслав Немоєвський, свояк Юрія Мнішека і, звісно, учасник весільного поїзду цариці. Так ось він...

Буцімто цар Дмитрій Іванович особисто приїжджав «уночі incognito». Вітати свою царицю.

Буцімто, приїхавши туди інкогніто — під виглядом якогось стрілецького воєводи чи перевіряючого боярина, цар, як вони залишилися тет-а-тет у великому шатрі, і вітав Марину з прибуттям до столиці його — і вже і її — царства, а вранці, ні світ ні зоря, подався до столиці, аби вже там привселюдно і врочисто вітати-зустрічати свою обраницю.

Але так це було насправді чи не так — хто тепер скаже достовірно — в той чи в той бік. Відомо, що царевич був і ненаситний, і нетерпеливий до жінок, тож міг зважитись на будь-яку авантюру — та ще зважаючи на те, що він її чекав з нетерпінням аж цілих два роки...

А з другого боку — це чутки.

Чутки, чутки, чутки, ніким достовірно не доведені (як, між іншим, і не спростовані). Просто чутки. Хоча і — це давно відомо — в кожній чутці (як, між іншим, і в кожному анекдоті) є своя частка правди.

До речі, про чутки...

Мовби коли в Підмосков’ї, на в’їзді до столиці, ставили шатра — все ті ж, у яких Марина мала провести свою останню ніч перед прибуттям до Білокам’яної, — цар Дмитрій Іванович таки приїздив. Але вдень. Хоча теж інкогніто, оточений всього лише десятком вершників. І їздив туди виключно для того, аби на власні очі переконатися, що там все гаразд. Приїздив, можна б сказати, з інспекційною метою, аби переконатися ще і ще, що там і справді все готове до зустрічі цариці, — шатра на своїх місцях, і в них Марині буде вельми зручно, затишно й безпечно (заодно подбав і про додаткову охорону). А ще цар — як кажуть, за одним рипом — оглянув гусар — навіть кілька разів їх вишикував і ганяв, як на плацу, аби вони красиво і хвацько зустріли царицю. Також проінспектував алебардників, муштрував і стрільців. Звідти його величність послав її величності нову карету і 12 коней «в яблуках» — вся Вязьма, не кажучи вже про царицю, була вражена таким дарунком. (Пізніше керівник царської охорони Жак Маржерет захоплено згадуватиме урочистий в’їзд Марини Мнішек до столиці в кареті, запряженій ногайськими жеребчиками («білі з чорними плямами, яко тигри чи леопарди, які були так схожі, що трудно було відрізнити одного коня від іншого коня...»).

Це, як уже мовилося, чутка № 1 — про те, що цар інкогніто інспектував тих, хто під Москвою мав зустрічати царицю й прискіпливо оглядав приготовлені для неї шатра, місця для урочистої зустрічі, охоронців і слуг...

Чутка № 2 — це та, що він буцімто вночі — теж, звісно, інкогніто — провідав царицю в одному з тих шатер, як вона ночувала перед в’їздом до Москви, і теж лишився... гм-гм... задоволеним. Але яка з цих чуток правдива, билиця, а не поговір, не якийсь там апокриф, — хто тепер підтвердить.

Одне можна сказати (давнє і мудре): диму без вогню не буває... Щось таки... гм-гм... «горіло», коли по Москві поповзли такі чутки. Та й шила, як відомо, в мішку не втаїш.

Але ж існує ще й третя чутка — чутка № 3 — про ті події.

Буцімто коли боярин і довірена особа царя Петро Басманов зустрів на під’їзді до Москви царицю Марину з почтом і супроводжував її (на чолі знатних бояр та дворян) до Москва-ріки, де був наведений — уже згадуваний тут — «дивовижний міст» без опор, а тільки підвішений на канатах, то там нібито був і сам... цар. Буцімто вулицями у дві шеренги стояли все ті ж «пристойно зодягнені» вершники, серед яких — все та ж чутка № 3 — на якійсь вулиці, чи вже при в’їзді до Кремля, — і був присутній цар Дмитрій — звісно, інкогніто. Для цього вбраний як «простий дворянин».

Вважається, що Марина, зарані і старанно дотримуючись всіх канонів, готувала себе до того дня, коли вона приїде до Москви і зустрінеться зі своїм повінчаним подружжям. Та заодно готувалася й до зустрічі зі своїми новими підданими; а для цього моменту треба було мати чисту, відкриту душу — без гріхів, без дратувань і, не доведи Господи, недобрих задумів. Вона мала бути чистою, як безгрішна дитина. А тому істинній християнці треба було висповідатися і причаститися, себто прилучитися до Святих Тайн.

Приступаючи до Тайн, людина спершу має поститися кілька днів, а відвідуючи церковні служби, згадувати свої гріхи, сумувати і молити Господа про помилування її. А вже тоді йти до священика, який здійснює сповідь біля аналою, на якому лежить хрест і Євангеліє, та каятись у гріхах.

Ось тут така людина має бути як ніколи щирою, правдивою і відвертою — без цього вона на може долучитися до Святих Тайн. Отець, бачачи щиросердечне покаяння, покладає вінець єпитрахилі на схилену голову того, хто кається, і читає відпускну молитву, прощаючи гріхи від імені Самого Ісуса Христа та осіняючи її хресним знаменням.

Поцілувавши хрест, відходить із заспокоєним сумлінням і благає Господа сподобити його причастя своїх Тайн. Після цього він підходить до святої чаші і причащається святих Тайн, споживаючи у вигляді хліба і вина істинне тіло Христове й істинну кров Христову.

Після причастя читаються ще подячні молитви.

Звичайно, в похідних умовах цей ритуал був дещо простішим. Рано-вранці Марина запросила до себе отця Каспара Савицького і вперше висповідалась у нього і причастилася — за всіма канонами. І відчула таку легкість на душі, ясність і чистоту в тілі і помислах, що, зворушена і подивована тим новим для неї станом, аж заплакала. І сльози її були радісні, ті сльози, що очищують душу. Відчувала: віднині душа її чиста й відкрита, помисли її благі й добрі, і вся вона аж світилася тихою радістю й умиротворенням. Все. Віднині вона вручала себе долі і готова була до майбутніх випробувань, відчуваючи, що вони будуть нелегкими. Але чим вони будуть тяжкішими, тим з більшим достоїнством вона їх зустріне.

Отець Савицький, благословивши Марину, лагідно, але настирливо просив її впливати на московського царя, аби він виконав свої обіцянки, дані королю Сигізмунду ще під час свого перебування в Речі Посполитій, і пообіцяв і в майбутньому допомагати своїй духовній дочці, — якщо, звичайно ж, цариця в майбутньому дасть йому можливість бувати у неї в Кремлівському палаці...

А закінчив своє напучення притчею про святого Христофора, під чиїм омофором і рухався її весільний поїзд:

— Це трапилося давним-давно, коли Христофор — до речі, його ім’я тоді було Репрев, що з грецької перекладається як «пригноблений», «осуджений» і взагалі «поганий», — ще не спізнав істинної віри, віри Господа нашого. Він був тоді поганином, язичником. І шукав собі могутнього володаря, якому й бажав служити. От пішов він на службу до царя, думаючи, що цар наймогутніший. Але швидко виявилося: цар теж боїться. І боїться Сатани. Покинув він царський двір і запропонував свої послуги Сатані. Але швидко виявилося, що й Сатана не всемогутній, адже тремтить, як побачить хрест... І тоді він пішов на пошуки такої великої сили, більшої за яку вже й бути не могло. І знайшов таку силу — силу вчення Христа. Але щось і тут його ще непокоїло. Зустрівшись з убогим пустельником, він звернувся до нього із запитанням, що його хвилювало: «Де Христос?» — «Всюди», — відповів старець. «А як же мені служити Йому?» Пустельник і відповів: «Молись і трудись»... Сей заповіт святий Христофор і нам заповів: Господь усюди, а тому — молись і трудись... Бог, кажу, всюди, і своїми молитвами і трудами ти будеш всюди Йому служити. Тому й передаю тобі, дочко наша, заповіт святого Христофора, під чиїм захистом ти їдеш в Московію, в царство своє: всюди, де б ти не була — на батьківщині чи й далеко за її межами, молись і трудись нашому Господу, адже Він усюди. У тім числі й у Московії. І коли ти завжди будеш з Господом, то й Господь завжди буде з тобою, дщер моя. І в радощах, і в печалі, у щасті й у горі. І ти витримаєш усі випробування, які Він тобі пошле, дочці своїй. Пам’ятай, Господь посилає лише ті випробування, які людина здатна витримати.

В дорозі було зачитано послання папи Павла V, у якому римський понтифік наставляв Марину, як їй, католичці, поводитися в чужій православній країні, запевняв дщер свою, що «мы будем впредь изъявлять твоей светлости чувства отцовской нашей любви; тебя, подобно новому растению, посаженному в ветрограде Господнем, будем орошать честными благословениями, чтобы, принося ежегодно счастливый плод, ты множилась подобно виноградной лозе, осеняющей дом твой. Благословением Господним, дочь моя, да будут благословенны все сыны твои, от которых мы ожидаем, что они будут такими, какими их хочет видеть церковь... то есть всегда готовыми к распространению веры Христовой».

I Марина Мнішек, духовно очищена й просвітлена, сіла до розкішної карети і вирушила у своє майбуття, повторюючи, як заклинання: що буде, те й буде, а буде так, як Бог дасть. Тож, як належить чеснотливій християнці, прийму його ви­пробування, і це лише зміцнить мене у вірі моїй.

За церемонією, затвердженою самим царем, Марина в кареті спершу мала під’їхати до шатер, поставлених «перед самим градом», а вже там царицю у всій пишноті зустріне «Государев двор».

«Коли вийшла цариця до шатер, там зустріли її від імені царя і звернулися до неї із вдячними речами, приймаючи її у свій столичний град і також радуючись її щасливому і доброму здоров’ї та приїздові...»

І далі:

«Там же, виїхавши влад і святково, воєводи, князі, думні бояри і увесь царський двір зустріли царицю із звичайними для свого народу церемоніями».

І там же подарували Марині від царя карету.

Ще одну.

О, що то була за карета! Диво з див! Марина до кінця свого життя не зможе її забути. Де взяти фарб, аби змалювати ту карету, де взяти слів, бодай і найзахопливіших, аби достойно описати той витвір московських каретників!

Біографи Марини Мнішек ще довго писатимуть, що то була «казкової краси карета», опис якої залишили члени почту польських послів: «Висока велика карета» була «за москов­ським зразком, червоним золотим глазетом покрита, всередині оббита соболями і вся визолочена, і золотими зорями помережана; ступиці коліс покриті листовим золотом, а спиці пофарбовані блакиттю. Спереду, де має бути скриня, стояли два чоловіки, зодягнені по-англійському, тримаючи в руках золоті розани», зверху карети — золотий орел; з боків вона прикрашена коштовним камінням, перлами і золотом. А ще хтось загледів, що «всередині лежали подушки, прикрашені перлами». В кареті сидів «гарний маленький арап (східна екзотика, модна тоді при дворах європейських монархів), який тримав на золотому ланцюжку мавпочку, з якою грався...».

На початку ХVI ст. в Москві жив голландський резидент Ісаак Масса, який залишив записки про Московію того часу. Він пише, що познайомився в Москві з одним дворянином, який лікувався від ран. Дворянин той добре малював і на прохання Масса зробив для нього два малюнки. На одному з них він відобразив урочистий в’їзд у Москву Марини Мнішек.

На малюнку видно, що процесія розтяглася на Смоленській дорозі уздовж стін Білого міста до тверських воріт і звідти повернула до Кремля...

З радістю пересівши в диво-карету, «прикрашену з боків сріблом і царськими гербами», Марина рушила в бік Кремля. Карета їхала повільно — з боків йшли особливі візники, які тримали в руках повіддя. Капітан Жак Маржерет відзначає, що в її охороні були чотири загони польської кавалерії на вельми добрих конях і в багатому вбранні, потім загін гайдуків, які виконували роль охоронців... А ще поруч йшла рота гусар і піхоти її батька, воєводи Мнішека, німецькі алебардники з царської охорони і московські стрільці. А ще було 300 німецьких драбантів — «в оксамитовому вбранні, кожний з яких мав у руці широку відполіровану алебарду (сокира у вигляді півмісяця, насаджена на довгий держак із списом на кінці). На всіх алебардах золотом викарбуваний двоголовий орел; над орлом царська корона, а з боків латинськими буквами виведено: «Дмитрій Іванович».

Далі зазначається, що знатні пани (поляки) йшли в голові процесії, а «москва» — себто мешканці столиці — їхали перед каретою.

Годі, годі чекати ще більш пишнішої зустрічі. Марина була не просто подивована, а так вражена й навіть розгублена, що мало що усвідомлювала з того, що творилося навколо неї. Іноді їй здавалося, що це якийсь дивний сон, якому ніколи не буде кінця-краю! А ще іноді здавалося, що вона присутня на власному похороні, що її везуть не в Кремль у царські палати, а кудись на врочистий похорон... (Досить швидко вона переконається, що то й справді був її власний похорон, власне, його репетиція.)

Ледь дісталися стін Кремля, як люди для «звершення урочистостей» і з нагоди «щасливого прибуття» Марини Мнішек «затрубили і вдарили в бубни». Глашатаї, дужі й горласті — у кожного не горло, а ієрихонська труба, — почали вигукувати у свої чи не мідні горлянки:

— Слава цариці Марині Юріївні!!!

І люд з обох боків процесії тієї ж миті дружно підхоплював:

— Слава цариці Марині Юріївні!!!

Звуки труб і удари бубнів не затихали доти, поки нова цариця не в’їхала через Боровицькі ворота до Кремля і не зупинилася біля Вознесенського монастиря, вражена, оглушена почутим і побаченим, і в ту мить мало що усвідомлювала, і їй все ще здавалося, що вона присутня на власному похороні.

Біля входу до Вознесенського монастиря невістку чекала «мати», черниця, а колись цариця Марфа Нага, вся в чорному, худа і жовта на вигляд.

І тільки тоді цар Дмитрій Іванович — а він був у числі зу­стрічаючих царицю на вході де монастиря, — побачив нарешті свою наречену, як вона вийшла з карети. І — розгубилася. Мружачись, озиралася в оточенні фрейлін, усе ще мало усвідомлюючи, де вона і куди потрапила... І в той же час була явно захоплена, вражена, щоб не сказати, приємно ошелешена тією зустріччю, що їй влаштувала «москва» на вулицях і в самому Кремлі — фортеці великих князів московських, а потім і царів.

Аж тут раптом — і треба ж такому статися! — над Кремлем, над його оборонними мурами й баштами, палацами і храмами та над боярськими палатами шугнуло вгору кимось чи чимось сполошене вороння. І до біса ж його виявилося!..

Єзус Марія! В першу мить Марина аж злякалася, як воно зненацька закружляло в неї над головою чорними хмарками, то опускаючись на мури, то знову із все тим же моторошним, як їй здалося, карканням злітаючи вгору. Ах, як недоречно! Щоправда, фрейліна Хмелевська в долоньки заплескала, вигукуючи своє звичне: «Ах, ах, як красиво і незвичайно!.. Де ще таке побачиш?»

І все ж урочистість моменту була явно зіпсована. Цариця, а вона, вийшовши з карети, хотіла було рушати до царевої матері, Марфи Нагої, яка її зустрічала, затупцювалась на місці, не розуміючи, до чого тут вороння. Невже і воно входить в ритуал зустрічі? Гм... Дивні в цих московитів звичаї та традиції. І як їй взагалі поводитись у такій ситуації?

Лише згодом вона дізнається, що не в традиціях суть, що то не звичаї московитів, усе трапилось непередбачено.

Оскільки клятого вороння розвелося в Кремлі[4] пребагацько (та й з ним ніхто не боровся), воно почувалося вільготно і часто з галасом кружляло над царською фортецею у найнепідходящі моменти державного життя Московії. Вижити його не було аніякої можливості, тож цар і велів бодай на час прибуття до Кремля цариці Марини розігнати чорне птаство, що може викликати небажані асоціації, аби воно своїм карканням не зіпсувало бува цариці першого враження, — а це ж... Це ж історична мить!

Для цього було задіяно чи не сотню стрільців та інших служилих людей, вручено їм в якості зброї довжелезні палиці і послано на мури та вежі з суворим повелінням: як тільки карета цариці буде наближатися до Кремля, розігнати палицями нахабну галич. Бодай за межі царської резиденції.

Але стрільці з палицями, хоч і заздалегідь позаймали свої позиції на мурах та баштах, певно заґавились і шугнули нахабне птаство якраз у ту мить, коли цариця вже виходила з карети біля ґанку Вознесенського монастиря, де її зустрічала царева, — а тепер вже, кажуть, і її, — мати Марфа Нага та різний народ — від високопоставлених до простолюдинів, які все ж таки зуміли вдертися до Кремля, хоч їх туди й не пускали.

Сполохана стрільцями, які розмахували довжелезними палицями, галич і сипонула вгору (а куди ж їй ще діватися?). І закружляла над Кремлем з таким карканням, що хоч вуха затуляй! Це дещо й зіпсувало урочистість моменту. Від того ґвалту над головою Марина, наче спіткнувшись на рівному місці, вражено озиралася, не розуміючи, що діється і чого це раптом при її появі закружляло вгорі вороння, каркаючи на всі лади.

Тим часом стрільці — раді старатися — давай палицями ще і ще шугати вороння, і воно, збите з пантелику, здіймаючись вгору, каркало й кружляло — виражаючи, звісно, цим свій протест, що його позганяли з мурів. А цариця й сприйняла те каркання на свою адресу. Проте швидко оговталась, хоч серце й тенькнуло: ой, недобрий це знак з воронячим карканням. Але вдала, що нічого особливого не сталося. Лише насмішкувато сказала своїм фрейлінам:

— Я й не підозрювала, що в Кремлі стільки вороння! Але каркає воно навіть мило.

Фрейліни не збагнули тонкої іронії своєї повелительки (лише панна Хмелевська заплескала за звичкою в долоньки, вигукуючи: «Ах, ах, як мило каркає вороння з Кремля!!!»).

Але в цю мить залунали вигуки простого народу (підсилені боярськими горлянками):

— Осанна!!. Цариці Марині Юріївні осанна!!!

І Марина Юріївна, вмить забувши про вороння у неї над головою, гордо випросталася і рушила до царевої матері Марфи Нагої, яка в свою чергу вже рушила до своєї невістки, а тепер ще й дочки.

І хоч Марину заздалегідь застерегли: за руськими звичаями (а на чиєму возі їдеш — того й пісні співай!) невістка має урочисто величати свекруху мамою, вона вирішила утриматись від такої ніжності. (Та й чого це має називати чужу жінку мамою?) Принаймні, поки що. А там... там видно буде, як воно складеться.

Цар Дмитрій, який навіть уваги не звернув на якесь там вороння та його каркання, — звик до нього, бо в Кремлі чого-чого, а вороння завжди вистачало, — був чи не на сьомому небі, найвищому небі руського блаженства.

А піднявшись — злетівши в одну мить! — на сьоме небо, ледь чи не затанцював там. Збулася й друга його велика мрія тих років. Перша — повернутися в Кремль царем-государем, вже одинадцять місяців як успішно була ним здійснена. Він уже цар Московський, і все тут! І ось здійснювалася і друга його золота мрія — заволодіти знатною шляхтянкою з гарним йменням Марина. Знатна шляхтянка й чарівна молода жінка... Ба, ба дівчина вже належить йому. Вінчання, коронація, і — будуть вони царствувати у своє задоволення, і не буде щасливіших людей за них у всьому світі!

Цар Дмитрій і цариця Марина!.. Звучить!.. Кремль їхній, а все інше... все інше їм ніпочім! Та й бояри за ним стоять горою, простий народ вигукує йому славу, а коли він з’являється на вулицях Москви, чи не листом перед ним стеляться. Всі, всі, і бояри та дворяни, і служилі, і простий народ. І вся, вся їхня «москва», як поляки величають руський народ. У порівнянні із своїм батьком-тираном Іваном Грозним він буде добрим царем і все зробить, аби наблизити дрімучу Русь до освіченої, цивілізованої Європи. Ще й дякуватимуть йому, як переконаються, що простий цар, не злий, а добрий — це таки далебі краще, як цар із йменням Грозний. Хитнувшись вперед, застиг, впиваючись захопленими очима у те небесне створіння, що раптом прибуло до нього в Кремль. Дивився на ту Марину, яку він майже два роки тому залишив у Самборі. Тоді вона була на вигляд піддівок, юне, дещо наївно-захоплене дівча, а нині — чи не дама в прекрасному платті і вся в прикрасах, що їх з ходу й не охопиш очима («Вона була зодягнена за французьким звичаєм, у плаття з білого оксамиту, що було прикрашене коштовним камінням і перлами»), і від того ще гарнішою. Видно було, що вона не просто вражена, а — розгублена. Але щаслива і тому теж здавалася ще гарнішою, ще незвичайнішою, такою, яку посилають самі небеса. Вона була переповнена нерозтраченою юністю, сповнена жіночих зваб і чарів. Вона була така чарівна, гарна, осяйна, наче щойно розквітла квітка, і в той же час вражена чи не по-дитячому, схвильована, з рожевими від хвилюваннями щічками, що в Дмитрія і подих перехопило.

«Так ось яка вона... уродзонна шляхтянка, — між тим збуджено думав Дмитрій. — Моя!.. Моя!.. Моя!..»

«Моя!!!» — хотілося йому крикнути на всю Москву.

Марина, здається, впізнала його в натовпі царедворців, ледь посміхнулась йому — звабливо й манливо, і щоки її наче спалахнули жаром — вона стала ще вродливішою.

Він широко заусміхався їй, хотів було рвонутися з місця і, розштовхавши бояр та дворян, кинутись до неї, але...

Але в цю мить наречену загородила його мати, черниця Марфа Нага, висока, худа і жовта. Вона й повела невістку в монастир, залишивши молодого ні з чим. Рвонувшись було до нареченої, він так і застиг з простягненими руками...

Згідно з руським звичаєм, цар Дмитрій Іванович хоч і перебував у статусі молодого, але до весілля не міг бачитися з нареченою...

Довелося підкоритися — не порушувати ж (хоч ти, приміром, і цар-государ!) прадавню весільну традицію русичів, освячену терпеливим чеканням не одного покоління молодих, що їх споконвіку називали на Русі князями. Та й заборонений плід, як відомо, від заборони стає ще солодшим.

Та й (вдамося ще раз до підсилювального сполучника) скільки там залишилося чекати гучного весільного дня — всього нічого.

— Витерплю, — сміявся цар, перебуваючи на той час ще й у ранзі весільного князя, і сміявся завзято і був як ніколи в доброму настрої, не підозрюючи, що над його головою вже почали згущатися ті хмари, що їх йому так і не вдасться розігнати, — пізно спохопиться. — Два роки я ждав свою любоньку-зазнобушку, тож можна почекати ще кілька днів. Сподіваюсь, моє святе терпіння буде сповна винагороджене в першу ж, після весілля, ніченьку...

Він так і сказав, мрійливо й захоплено, аж примружившись: ніченьку...

І по-сороміцькому підморгнув — знай, мовляв, наших!

Молодий був цар Дмитрій, безшабашний одчайдух!

Але бояри у високих соболевих шапках дуже серйозно закивали розкішними, що їх хотілося назвати дрімучими, бородами: так, так, як заведено на Русі в першу ніч після весілля молодий, який терпляче чекає, сповна отримає належне йому!..

До коронації Марини Мнішек на царство Московське залишалося шість днів. 8 травня після коронації відбудеться обряд вінчання (повторне, але вже московське, після краківського), і тоді ж весільний поїзд, але вже тільки з двома особами — царем Дмитрієм і царицею Мариною — нарешті вирушить у свою останню подорож: із Грановитої палати Кремля до Великого палацу все того ж Кремля або, точніше, як запише потім літописець, «до постельних хоромів».

P. S. ІЗ СТАТТІ ОДНІЄЇ МОСКОВСЬКОЇ ГАЗЕТИ: «ЗАГАДКИ СЕРЦЯ КРАЇНИ. ЧОМУ ЙОГО ОБМИНАЮТЬ ГРОЗИ І ЛЮБЛЯТЬ ВОРОНИ»

«Московський Кремль не тільки головна столична знаменитість і резиденція царів, генсеків і президентів, але й головний погост країни.

Яку енергетику він випромінює, чи випадково саме тут знаходиться «серце країни»?

У районі Кремля спостерігаються природні аномалії. Наприклад, неподалік бушує гроза, а там ні. КРЕМЛЬ — УЛЮБЛЕНЕ МІСЦЕ ВОРОН (виділення моє. — В. Ч.). Їх манить сюди особлива природна енергетика, невідома вченим-орнітологам.

Згідно з археологічними даними, Кремль виник на місці давнього Дяківського городища 2000 років тому. В околицях Боровицького горба кілька століть поспіль знаходилося святилище — величезний камінь. До нього йшли натовпи людей — хто просто вклонитися, а хто з надією зцілитись.

Ще один священний символ, за версією дослідника московських тайн Вадима Бурлака, ховається під Водовозною баштою. Навколо цього місця ще в дослов’янську епоху здійснювалися ритуальні таїнства. За його словами, десь там знаходиться так званий Центр початку, уособленням якого є срібний скіфський знак.

«Правда, в наступні часи на території Кремля і навколо нього існувало близько 40 монастирів, так що це місце стало вже не язичницькою, а православною святинею. Такі співпадіння ніколи не бувають випадковими. Москва сама по собі дуже цікаво розташована, а Кремль — у самому її центрі. Якщо взяти геологічну карту Москви, то відразу ж все стає видно. Уявіть собі звізду, від якої в різні боки розходяться промені — розломи. Геологічно і метафізично Кремль якраз у центрі цієї звізди. Чи не звідси амбіції вождів, що правили?» — запитує Станіслав Єрмаков, культуролог, спеціаліст із вивчення загадкових місць. На жаль, доводиться визнати, що енергетика у Кремлі не тільки світла. Не дивно: на Красній площі, там, де нині розташовані гостьові трибуни, знаходилось місце публічних страт.

При Земському приказі (на тому місці нині Державний історичний музей) була боргова тюрма. Справами про грабунки і вбивства відав Розбійницький приказ, який знаходився у Костянтино-Єлінській башті Кремля. Слідство завжди су­проводжувалося тортурами, тому башту й прозвали Питошною. А деякі частини тіл підслідних, які у ході дізнання здавалися катам «зайвими», ночами викидалися у рів.

Кажуть, радянські вартові у розташованих неподалік Спаських воротах осінньо-зимовими ночами часом заклякали від жаху — з боку Костянтино-Єлінської башти час од часу лунали чи то жахливі завивання вітру, чи то стогони і крики.

Розповідають і таку історію.

В одну із світлих червневих ночей 1950 р. поблизу від Костянтино-Єлінської башти на кам’яній кладці стіни кремлів­ський курсант виявив темну, схожу на криваву пляму. Вона на очах спершу почала збільшуватися в розмірах, а потім стала повільно стікати вниз. Курсант вже збирався було доповісти начальству про страшне видіння, але засумнівався — вирішив для початку позвати товаришів по службі. На їхніх очах пляма безслідно пішла у землю.

Існує думка, що десь у надрах Кремля страшний деспот, любитель чарівництва і окультизму Іван Грозний, заховав свою легендарну бібліотеку. За версією В. Бурлаки, це може бути не вся «ліберія», а тільки її найстрашніша «чорна частина» — книги з чарівництва і чорної магії, які з усього світу везли грізному повелителю посли і купці. «Коли на кінець життя Грозний згадав, як багато він нагрішив, то вирішив замурувати «чорні книги» у Кремлі, наклавши на них прокляття», — говорить дослідник.

Разом з книгами у стіні було замуровано й монаха, який допомагав цареві знищувати бібліотеку. Напередодні смерті видіння замурованого переслідувало тирана. Нібито і через століття якась нематеріальна сутність лоскотала нерви мешканцям держрезиденції.

Один з кремлівських службовців якось напередодні Страсного тижня далеко за північ засидівся в робочому кабінеті. Раптом по кімнаті при зачинених дверях і вікнах пронісся протяг, заворушивши на столі папери. Гуркнулась, на скалки розбилася товста кришталева попільниця з недопалками. Несамовитий до того атеїст, чиновник довго, до самозабуття, хрестився...

Деякі чиновники з адміністрації зізнавалися, що працювати в президентській резиденції ночами не дуже приємно — періодично чуються якісь звуки, що напружують нерви, поскрипування. Можливо, дух історії, незважаючи на всі багатомільйонні ремонти останніх років, як і раніше витає в тих стінах...

«Якщо ми хочемо позбавити Росію проблем, що дісталися нам ще від радянської влади, ми повинні прибрати Мавзолей. Упокоєння там Леніна було свого роду містичним актом. Те ж саме стосується й інших комуністичних могил. Можливо, поховані там люди і не бажали країні зла, але на їхніх душах занадто багато гріхів», — вважає С. Єрмаков.

II. «...Найяснейшая и великая. Государыне цесарева и Великая княгиня Марья Юрьевна Всеа Русии...»

Вознесенський дівочий монастир у Кремлі біля Спаських воріт (як казали, «под навесом зубчатых твердынь») був заснований великою княгинею Євдокією (в чернечому постригу Єфросинія) Дмитрівною, жоною князя Дмитрія Донського, яка на сімнадцять років пережила свого великого мужа.

Монастир назвали в ім’я Вознесіння Господа. І було це в році 1407-му.

В келіях Вознесенської обителі знаходили притулок лише інокині з княжих і боярських сімей. Дякуючи їх щедрим внескам та особливому опікунству великих княгинь і ца­риць, монастир швидко перетворився на один з найбагатших у Москві, мав дорогу утвар, унікальні ікони, прикрашені перлами, коштовним камінням та срібними ризами.

В історії Вознесенської обителі збереглося передання про чудесне явлення святих... І трапилося це під час правління великого князя Василія у страшні роки випробувань, коли кримський хан Мехмет-Гірей обступив із своїм військом Москву і Москва тремтіла, очікуючи неминучої погибелі. Ось тоді одній схимниці — вона залишилася в історії безіменною — і привиділися великі святителі Сергій-чудотворець та Варлаам Хутинський, які й допомогли відстояти Москву, надихнувши московитів на подвиги, і своїми молитвами врятували град від погибелі... Звідтоді над Спаськими воротами Кремля (до того дива вони звалися Фроловськими) і представлені преподобні Сергій та Варлаам в молитовному предстоянні перед Богом. Звідтоді й зберігся звичай проходити в Спаські ворота Кремля без шапки.

У вересні 1917 року інокині Вознесенського монастиря змушені будуть залишити свої намолені келії. Під час артилерійського обстрілу з Воробйових гір один снаряд пробив стіну святої обителі, а вибухом розкидало всю церковну утвар. У 1929 році соборний храм розібрали, але саркофаги великих княгинь все ж уціліли, їх перенесли в підвали Архангельського собору. У 1930-ті роки Вознесенський монастир знесли, а на його місці побудували приміщення для Школи червоних курсантів ім. ВЦВУ, у якому потім розташовувалася Президія Верховної Ради СРСР, нині ця будівля належить Уряду Російської Федерації.

За свого існування монастир був місцем перебування царських наречених — із стін цієї обителі вони переходили на престол уже руськими царицями. Саме до Вознесенського монастиря під урочистий передзвін і радість народу — була, була народна радість! — подолавши 600-кілометровий шлях до Кремля, прибула інокиня Білозерського монастиря Марфа Нага — мати чудом врятованого в Угличі царевича Дмитрія. В селі Тайницькому, куди її спершу привезли, вона не вагаючись визнала Дмитрія Івановича за «свого сина». А потім її поселять у палатах Вознесенського монастиря Кремля, де вона через три дні «по-материнському» благословить Дмитрія на царство. І плакатиме з радощів, що нарешті уподобилася лицезріти живого свого синочка, законного государя Русі.

До Вознесенської обителі Кремля і прибула Марина Мнішек — під все те ж калатання дзвонів на церквах, соборах і храмах Москви — «превелику радість народу простого». Церемонія в’їзду Марини Мнішек до Першопрестольної описана багатьма очевидцями, які були вражені її пишністю та розкішшю — під малиновий передзвін незліченних дзвонів. Їхала мимо ошатно вбраних двірських, очі сліпили сяючі обладунки кавалерії, під вигуки й крики московитів, які збіглися подивитися на свою нову царицю.

Біля Спаських воріт Кремля вишикувалися 50 барабанщиків і 50 трубачів, які, за словами голландця Паерле, «производили шум несносный, более похожий на собачий лай (ну й загнув голландець! Чи він того дня був не в гуморі!), нежели на музыку, оттого, что барабанили и трубили без всякого такта, как кто умел». Не догодили, виходить, хвацько-браві барабанщики і трубачі витонченому слуху голландця!

На східцях Вознесенської обителі Марину Мнішек зустрі­чала Марфа Нага і благословила полячку як свою невістку. Теж під малиновий передзвін і під бурхливі вигуки простого народу. (Черниці, вишикувавшись рядами, кланялись і кланялись прибулій цариці.) Серед зустрічаючих не було лише головного винуватця приїзду полячки — царя Дмитрія Івановича. За руським звичаєм він не мав права до весілля бачитися з нареченою, яка жила в монастирі під наглядом Марфи Нагої та інших інокинь. Сестрою називали вони і царицю, а вона їх... Вона їх — ніяк. Та й не цікавили царицю якісь там черниці, бодай і з боярських та дворянських родів.

Аби наречена не нудьгувала в монастирі — не вельми підходяще місце для молодої! — цар велів «весьма красиво убрать кельи в монастыре, где жила его мать, ибо прежде всего невесту должны были отвезти туда на восемь дней, дабы она могла научиться московским обычаям».

Марині, вихованій в розкоші і свободі, справді були не­звичними суворі порядки монастиря, хоч він і звався ніби ніжно — дівочий. Як і дерев’яні стіни, обтягнуті чорним сукном, пісні черниці в чорнющому похмуро-похоронному вбранні, які не знали, що таке радість життя — а раз на світі живеш! — що їх цариця відмовлялася називати сестрами. З якої причини? Які вони їй сестри? Вона життя любить, його радість, волю і багне щастя, а вони нидіють у молитвах та поклонах, що їх б’ють з ранку й до вечора — жах, жах! Марина серед них у своєму білому платті з атласу, різко виділялася — як біла ворона в чорній зграї. До всього ж цар Дмитрій велів, аби вона, як зразкова невістка, при зустрічах тричі кланялась його матері і зверталася до неї лише неодмінно «с пышной речью» — таке придумав!

Але мусила коритися — поки що. А там, як стане царицею, видно буде. І все ж монастирське життя, бодай і на кілька днів, гнітило її — тюрма тюрмою! Зрештою їй так набридла пісна кухня обителі, що вона навідріз відмовилась споживати її страви. Та й не черниця вона, не відлюдниця, то чому має терпіти зайвини? І Дмитрію Івановичу нічого не залишилося, як послати їй гарний посуд і польських кухарів — вони й заходилися готувати для Марини та її двору смачні і вишукані страви, про які й не чули в монастирі. (Запах тих страв дратував черниць, але христові наречені змушені були терпіти.) Проте католицьких духівників цар велів усе ж не пускати до Марини у Вознесенську православну обитель. Марина й тут змушена була коритися — поки що, хоч її фрейліни, які не збиралися міняти свою віру на православну і тим більше притримуватися її, спробували було влаштувати щось схоже на бунт, але цар велів їм передати: вони вільні, їх ніхто під наглядом не тримає, тож можуть хоч сьогодні повернутися до своєї Речі Посполитої. Фрейліни притихли.

І з цим Марина теж мусила змиритися, хоч це й не просто було для неї. Але якось терпіла (та й скільки там залишилося терпіти — всього лише тиждень). Мусила кланятись суворій свекрусі з чорним носатим обличчям, що на вигляд було завше злим, ще й звертатися до неї, як і зобов’язував її цар, «с пышной речью». Терпіла. Хай! Потерпить кілька днів — не злиняє. Потім своє візьме.

Царева мати хоч і була на вигляд суворою і начеб аж недоброю, але клялась невістці в гарячій любові, і це трохи прикрашало життя Марини в монастирі. Черниця Марфа, колишня жона грізного повелителя Московської Русі, тирана з тиранів, любила по-своєму. І по-своєму була доброю і навіть люблячою. Як по-своєму була нещасною, адже спершу чотирнадцять років вона молилася в монастирі за упокій душі убитого в Угличі свого дитяти, а потім виявилося, що те дитя живе-живісіньке, виросло і вже посіло престол свого батька. Але як Дмитрій змінився за чотирнадцять років! Впізнати Марфа не могла, бо востаннє бачила його хлопчиком, а це перед нею постав юнак, проте після деяких вагань все ж ви­знала Дмитрія за свого синовця (їй підказували: визнай, так треба для царства-государства). І вона визнала. Хоч іноді ні-ні та й сумнівалася: а чи справді це її син? Але сумніви ховала глибоко в душі. Свою любов до сина перенесла й на невістку, тож Марину Мнішек сприймала «яко матка дитя своє». І звала її «синовою своєю и всякую ласку родительскую» до неї виявляла. (Посли Речі Посполитої Станіслав Витовський і князь Ян Соколинський у ті дні писали до Кракова, що «великая княгиня Марья дочку пана воеводину... до своих палат приняла, и аж до радости при себе ее имела, сыновою своею ее звала, и всякую любовь и ласку родительскую, яко матка дитяти своему, показывала».)

Марині не було чого ображатися на свекруху, хоч матір’ю її називати за руським звичаєм все ж відмовилась. (У наших предків чомусь здавна до свекрух не було симпатії, адже вважалося, що вони — лихі. В Україні навіть прислів’я було: хата чужая, як свекруха лихая. І зібралися чи не зневажливі слова: свекруха, свекрушисько. І навіть — свекрушище. Але Марина так і не встигне спізнати Марфу Нагу, хто вона — свекруха чи свекрушисько-свекрушище.)

У східнослов’янських мовах (хоча б українській та росій­ській) дівка — не завжди означає щось принизливе, зневажливе, хоч так іноді й здається (особливо інтелігентному слухачеві). Але це тому, що дівчина — мовби поетичніше, ніжніше — мабуть, так воно і є. У поезіях — авторських чи народних — це слово своє, найбільш уживане, адже всюди — дівчина, дівчинонька, як зіронька, сяє... Хоча трапляється і своєрідний гібрид: дівка-дівчинонька. Згадаймо хоча б у М. Вовчка: «Дівоньки-голубоньки! Як оце поміж вами дівчина, як зоря ясная, сяє!» Але трапляється — зокрема у піснях — і дівка.

Згадаймо:

Та й виступає слово «дівка» як синонім слів «кохана», «наречена».

А втім, дівка — більш простіше, народніше. І в той же час це слово з симпатією: «Гарна дівка, як засватана», «козак не без щастя, дівка — не без долі».

Часто означає воно дівчину, якій уже час одружуватися:

«Я вже дівка, мені вісімнадцятий пішов» (П. Мирний).

«Не встигнуть батьки й озирнутися, а дочка — вже дівка на виданні».

Про несміливу, соромливу людину:

«Мов засватана дівка».

«Засиділась — посивіла в дівках» — про тих, хто довго не виходить заміж, про старих дів.

Звідси й дівоцтво (дівування) — як збірне до «дівка». (Діва — вже давно застаріле, колись було в поезії врочисто-піднесене, але сьогодні викликає хіба що посмішку.)

«Заворожить їх за ворітьми молодик, хмелем вдарить у голову терпкий поцілунок — і навіки попливе дівоцтво, як хвиля по річці» (М. Стельмах).

І хоч Марину Мнішек у Москві часто називали дівкою (навіть в устах бояр — «дівка з Польщі»), але це теж не було принизливим. Руські часто жінку, приміром, називають бабою, а дівчину — дівкою...

Звідси й дівич-вечір, дівчачий вечір, вечір дівки — обрядова вечірка молодої напередодні весілля.

На Україні (а полячка за національністю Марина Мнішек все ж таки народилася на Україні, в Самборі, де й минуло її дівування) дівич-вечір — це й дівичник (рос. девишник), вечорина, вечориник, заграванки... (До чого ж симпатичне слівце — «заграванки»!)

Влаштовувалися напередодні весілля як символ прощання з вільним життям дівчини. Такі вечори робилися окремо — як в оселях молодої, так і молодого. Вважалося, що це — обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Але в домі нареченої дівич-вечір відзначався особливою поетичністю, ліричністю. Дівчата — подруги молодої — вили гільце, що його оздоблювали квітами, стрічками та букетиками колосків. Для гільця найбільше годилася гілка вишні або сосни. Гільце зазвичай символізувало незайманість, красу та молодість. Разом з гільцем виготовляли вінки для молодого і молодої — як символ наречених. І неодмінно одягання вінків супроводжувалося ритуалом — на долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжку, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата надівали на голову весільний вінок.

Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила його біля нареченої і накривала їх рушником, посипала житом...

Ось після цього ритуалу молодих вже називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню й сусідів на своє весілля...

Молодий, він же цар, за весільним обрядом князь — не влаштовував напередодні весілля прощального вечора, званого в росіян «мальчишником». Мабуть, тому не влаштовував парубочого вечора, що після приїзду нареченої до Москви, зокрема після того, як вона поселилася у Кремлі, вечірки у нього влаштовувалися чи не щоденно. На ті царські посиденьки в Грановитій палаті збиралися бояри й дворяни, яким цар особливо довіряв, і гуляли чи не до ранку. Музики не вгавали, танцівниці вибивали стрункими ногами хіба ж таке! На тих гульбищах захмелілі бояри також вітали царя із майбутнім вінчанням, що ним і мало скінчитися його парубоцтво та воля парубоцька. На тих гамірних і розвеселих вечорах цар любив розігрувати з себе хвацького дівчачура, такого, що захоплюється дівчатами. (А втім — він і був таким насправді, бо дівчатами, попри все, встигав займатися!)

Зводився з позолоченим кубком в руці, молодий голос сріблом дзвенів:

— Годі!.. Відгуляв своє! Ой, відгуляв! А тепер мене чекає в Кремлі остання у моєму житті дівчина.

— Не остання, не остання! — кричали захмелілі дворяни та бояри, сміючи перебивати царя, — таке перебивання царської мови було неприкритим підлабузництвом. — У такого царя, як наш, — ­хай Господь доточує йому і доточує віку! — не може бути дівчина останньою, бо іншого такого парубка й у світі білому немає!

— І все ж, — цар був явно потішений улещуванням двірських, — парубоцтво моє кінчається, а остання дівчина, яка мене чекає у Вознесенському монастирі, стане моєю жоною!

— Першою! Першою! — дозволяли собі й таке захмелілі двірські. — У батечка твого було вісім жінок, не рахуючи возлюблених, яким несть числа!

— Шо гуторити, дєвочєк він товк чи не щодня. Кажуть, більше тисячі їх попортіл!

— Жаль, але до батечка мого мені далеко, — чи не щиро журився Дмитрій Іванович. — Хоч я в цьому ділі не останній, але... До батька, до царя Івана, кажу, мені далеко. А тому спорожнімо кубки за мою останню дівку, яка ось-ось стане моєю жоною!

— Першою! Першою! — не вгавав високопоставлений, але все ж служилий люд.

— Але якби панство, — цар мимовільно вжив слово з польської мови, яку добре знав, — знало, яка це дівчина — Марина з Польщі! Іншої такої — світ обійдеш, а не знайдеш! Як глянув на неї вперше у Самборі, так і відчув: усе, скінчилося моє парубоцтво!

— Славна, славна дівчина, а наша завтрашня цариця! — погоджувалися служилі.

Мине не так і багато часу — лічені дні, — як вони обурливо назвуть Марину «дівкою з Польщі». Але тоді вона ще була для них дівчиною.

І теж прощалася зі своїм дівоцтвом...

Переміна в її житті була крута (а круте дерево, кажуть, потребує і крутого клина) — крутішої годі й уявити, бо то вже буде люта переміна. Звідтоді як вона — вчора ще просто дочка польського воєводи, бодай і магната і знатного шляхтича, але все одно провінційного королівського старости, — опинилася не просто в Москві, а в самому її Кремлі, й опинилася в статусі цариці руської держави, вона втратила спокій і ніде не могла знайти собі місця. Зовні, правда, залишалася спокійною і навіть величною, але в душі, у всьому її єстві все нуртувало й клекотіло, як на доброму вогні: вона — цариця? Руська цариця. Вчорашня дівчина з якогось там Самбора! Бодай і графиня. Справді, таке й не присниться, таке й уявити годі. Вона ж бо провінційна баришня!

Таке трапляється лише раз...

На тисячу років.

І випало це їй. І вона приїхала в Москву зі своїм двором (Єзус Марія, у неї вже є свій двір!), а через кілька днів вінчання й коронація...

Коронація і вінчання.

І вона вже законна цариця.

Руського царства-государства.

І вона вже — перша дама того царства-государства і його повелителька.

Матушка руського люду.

Справді, таке годі уявити — навіть маючи найбурхливішу й безберегу фантазію. Чи не тому, опинившись у Кремлі, вона раптом відчула тугу... за Самбором!.. Сама собі повірити не могла, що вона... за Самбором у душі затужила. Далекою провінцією польського королівства. А відчула тугу. За звичним їй життям, що у неї до того було і його вона сприймала як найкраще у світі білому життя!

Але ж до минулого вже не було вороття — попереду коронація. Ось тому й тіпав її неспокій, що попереду була коронація. Не кого-небудь, а її буде короновано... І у всьому її єстві все нуртувало й навіть страхало її — вона цариця?

«Ой леле!» — вигукнула б її бабця Софія й хутчій би перехрестилася — цур йому пек, такому наводженню! Мані такій! Насланню!

Заспокоювала себе лише тим, що намагалася не думати про коронацію — якої мовби ж і багнула і якої так жахалася.

Тому думала не про коронацію, а лише про вінчання.

Заспокоювала себе: вона всього лише виходить заміж.

Так їй було легше в кремлівському монастирі, де вона, правда, аж почувалася наче б як ув’язненою — з якої це причини?

А хвилювання... То, переконувала себе Марина, звичайне хвилювання дівчини, яка виходить заміж. Всього лише...

А заміжжя — се таке. Кожна дівчина колись та виходить заміж. От і їй підоспіла пора. Не буде ж вона сидіти в батьковому замку старою дівою. Пора, пора обзаводитись власним сімейством. У світі Божому кожна пташка має свою пару...

А коронація...

Коронація буде потім. Хоча батько наполягає, аби спершу відбулася коронація, а весілля — потім. У цьому він вбачає свій резон.

А вона багла спершу вінчання. Просто вона виходить заміж. Правда, без особливої любові, на яку сподівалася у своїх мріях дівочих...

Проте наречений нічого. Хай і не найкращий, але й не найгірший.

Годиться.

А любов... Любов і потім прийде. Трохи, правда, насторожувало, що заміж вона виходила в чужу країну. Це вже гірше. Вдома й стіни допомагають, каже бабця Софія, — цікаво, як вона там, у Самборі?

Але й жахатися немає підстав — втішала себе. Вона просто виходить заміж — у якусь там Москву. Жила в Самборі, у батьківському замку, а тепер поживе у Москві — теж у замку, що зветься Кремлем. Тільки й того.

Гірше, що минають її останні деньочки. Дівочі. Бо завтра-позавтра вона вже буде жоною. А поки що — дівчина.

І має попрощатися зі своїм дівоцтвом — воно ж у неї чесним було. Цнотливим.

І тут її фрейліни, які було занудьгували в руському монастирі — тюрма для них тюрмою! — раптом, наче змовившись, загаласували в один голос:

— Дівич-вечір!..

— Дівич-вечір!!.

— Дівич-вечір!!!

І вона зрозуміла, що мусить, як і велить звичай, влаштувати своєму двору, панночкам своїм розвагу — дівич-вечір.

— Ах, ах, як це здор-рово! — захоплено — вона завжди захоплена, щаслива — вигукувала панна Хмелевська і плескала у свої маленькі долоньки. — Це ж так р-романтично!.. Дівич-вечір у Кремлі! Ах, ах!.. Умри, а кращої розваги не придумаєш!

Фрейліни й напосіли, бджілками золотистими загули: дівич-вечір, дівич-вечір, дівич-вечір...

Їх можна зрозуміти — набридло їм у монастирі, де в чорному чорними тінями ходять пісні черниці, моляться та поклони б’ють — не набридне їм!

І їй теж раптом захотілося розвеселих посиденьок — раз-бо на світі живеш! Раз-бо з дівоцтвом своїм прощаєшся!

Дівич-вечір у Кремлі... Справді, як любить вигукувати панна Хмелевська — ах, ах!!!

Дівич-вечір...

А чому це вона мусить влаштовувати дівич-вечір?

Тому, що дівчина...

Що дівчина...

Зразкова й цнотлива при тому.

Тому, що дівчина...

Ще дівчина...

Ще...

Боялася сама собі зізнатися, що вона — дівчина. Боялася того, що станеться після весілля, як вони залишаться ­удвох, як настане їхня перша шлюбна ніч. Вона вже як жона, а він — як муж.

Боялася того і... хотіла.

Багла. До солодкого щему в молодому тілі. І боялася теж до солодкого щему. Юна графиня, яку батько тримав у зразковій цноті. Не мала коханців (які коханці в дівчини?). Ні в кого не закохувалася. Не спізнала навіть платонічної любові. Дівчина... Дівчина-графиня. А це вже й цариця.

А після кожного весілля неодмінно настає шлюбна ніч. Як світлий сонячний ранок після темної ночі. Коли подружжя залишаються удвох у постільних хоромах і вона вперше мусить в одній сорочинці лягати в ліжко з чужим молодим чоловіком. Який чомусь вже буде називатися її мужем. І пригорне він до себе молоду жону — і солодко від того зарані стає, щемко і наче аж острах бере... Бояться того дівчата — власне, тіль-тіль, але й прагнуть того. Бо ж самотній без пари, без любові, старій діві — що то за життя. Так було до неї — завжди було до неї, — так буде й після неї. Завжди буде. Писатиме ж поет через віки: «Закувала зозуленька / В зеленому гаї, / Заплакала дівчинонька / — Дружини немає...»

Тож сьогодні вона має провести своє чесне дівоцтво. Берегла його, цноту свою, леліяла — тож має подякувати дівоцтву своєму і провести його з любов’ю та сумом. Бо ж ніколи воно більше до неї не повернеться і не буде вона у Москві такою безтурботною пташкою, якою була в рідному Самборі.

— Панночки мої. — Фрейліни її зграйкою оточили, защебетали: «Що панночка хоче?.. Що панночка ясновельможная бажає?» — Панночка ваша ясновельможная бажає веселитися. Та й чого нам сумувати, бодай і в монастирі? Не черниці ж ми. Хоч я ніколи не думала, що можу опинитися в монастирі... Бодай і на кілька днів. Але — опинилася. Мабуть, така вже моя доля. Проте дяка Богу, що хоч не черниця. Тож погуляймо, панночки мої, може, це остання моя дівоча ніченька. Погуляємо та й проведемо моє дівоцтво...

Треба було — як велить звичай — звити гільце. Оздобити його квітками, стрічками... Вишневого гільця не знайшли — де ті вишні у Москві! — а соснову гілочку фрейліни її десь роздобули. (Чи не відломили її від сосни, що в Кремлі росла?)

Вином кухмістер забезпечив.

— А пісні... Пісні свої маємо, — щебетали фрейліни. — І ніженьки свої, щоб танцювати... Проведемо твоє дівоцтво, найясніша наша панночко, государиня наша. Ой, проведемо! Як і належить. Раз-бо дівоцтво втрачається, тож треба його провести.

Черниці Вознесенського монастиря осудливо позиркували на ті приготування. Підбирали сухі синюваті губи (і чого вони у них якісь неживі, не рожеві, а синюваті?). У святій обителі, де треба лише молитися, молитися і молитися, гульки влаштовувати? Відколи монастир стоїть, у ньому такого не було — «отродясь»!

Царевій матері, суворій Марфі Нагій, черниці нашептали...

— Що за гульки в святій обителі затівають твої фрейліни, дівки твої безбожницькі? — суворо запитала Марину царева мати — висока, худа, вся в чорному, з чорним аскетичним лицем і теж чомусь із синюватими губами. — Ти вже цариця — які гульки?

— Тому й хочу погуляти, що вже цариця, — визивно відповіла їй Марина, попри те що Марфа Нага називала її дитям, ніжно­стей до неї не відчувала. — Чи у вас, московитів, не прийнято проводжати дівич-вечір?

— Що це таке... ді... дівич... як ти кажеш, вечір? Чи не дєвішнік, бува?

— Дєвішнік, дєвішнік. Будемо проводжати моє дівоцтво.

— Дєвічєство?

— Дєвічєство, дєвічєство...

Марфа Нага подумала, подумала, пожувала синюватими губами...

— Се добре. Коли дєвічєство проводжають, — аж подобріла. — Я теж колись проводжала своє дєвічєство... Гай-гай, як то давно було! Забрав його в мене той ізверг... Тиран цар Іван... Хоча... У всіх нас одна доля — у мене дєвічєство забрав цар Іван, у тебе його забере цар Дмитрій... Ой, кричала ж я... Як він... Сорочку з мене зривав, бо заголити її йому було лінь... Як згріб у свої жадібні ручища... Як цноти мене позбавляв, дівоцтва мого Богом береженого. А потім хрюкав... Як ситий кабан, який вдовольнив свою хіть... А я тоді була... Як препишна здоба. Було що в мене брати, чого мене позбавляти. Він і взяв, і позбавив, і наситився... А я багла любові, якої і «для блізіру» не було. А було злягання. Ба, ба просте зґвалтування... Не спізнала я ні тоді, ні пізніше — ні ласки, ні любові. Він тільки вдовольнив свою хіть, хтивий кабанюра! А до мене йому було байдуже. Товк мене, бувало, й до ранку. Навіть слова до мене не промовивши — лише сопів, сопів, сопів, будь він неладний! Та й не в святій обителі будь згадано.

Марина вражено на неї дивилася — так ось яка вона, царева мати.

— А Дмитрій тебе любить, тож і приголубить. Хоч доля з ним і круто обійшлася, але ніжностей він своїх не втратив — дістануться тобі.

— Ваш син, паніматко, — почала було Марина, але Марфа Нага її перебила.

— Син мій, кажеш?

— А то ж чий іще?

Марфа довго мовчала — висока, худа, вся в чорному, з чорним лицем, що, здавалося, від дум її гірких ще дужче чорніло.

— Може, й мій, — пожувала синіми губами. — Бо ж мала я колись дитятко в Угличі... Мій... А може... Один Господь знає, чий він син...

— Але ж ви його... визнали.

— Визнала? — знову пожувала синюшними губами. — Ви­знала, еге ж, — ствердно кивнула. — Бо так треба було.

— Для кого... треба?

— Яка ти нетямуща! Для царства-государства треба було. А ти... Проводжай своє дівоцтво. Коли маєш його, то чому б і не провести. Раз-бо дівоцтво маєш, раз його і втрачаєш. Ох, ох, не в святій обителі будь це сказано... — Зітхнула. — Не буду заважати. Дівоцтво проводжати. Влаштовуйте дєвішнік. Чи, як ви кажете, дівич-вечір... Любить тебе мій син. Мій... Мабуть, таки мій, дитя моє кровне...

І пішла — висока, худа, вся в чорному... Пішла, повторюючи: «Ось так воно, дитя моє... Синова моя...»

Мине не багато днів, як Марфа Нага — коли зчиниться у Москві кривава буча і чернь на чолі з боярами все трощитиме у Кремлі, коли царем стане Василій Шуйський, — на чім світ стоїть ганитиме «дитя своє», як вона до того називала Марину Мнішек, «синову» свою. За те, що вона виконувала православний обряд при вінчанні, виконувала, навіть не будучи хрещеною. Але то буде через кілька днів — усього лише через кілька лічених днів, — а тоді Марфа Нага інакше, як «дитя моє», «синова моя», Марину і не називала...

Вчувалася їй — наче вона того ранку була в Самборі, — пісня, що її часто наспівувала бабця Софія.

Їй іноді здавалося, що Дмитрій її не кохає. Хоч він і клявся їй у своїх почуттях, — правда, це було ще в Самборі, — а вона хотіла... Хотіла, аби він ще і ще їй клявся в коханні. Для дівчини — це таке щастя. Слухати клятьбу парубка в коханні... А може, Дмитрій просто нею захопився? І вважає те захоплення за кохання?

А вона багла кохання.

Багла, хоч так і не розібралася, чи сама вона кохає Дмитрія?

Чи заміж іде за нього, коханого, без якого дівчині й світ не милий, а чи всього лише з обов’язку. Щоб самій царицею стати. Та й батько як напосівся: виходь та й виходь за руського царя!

Не могла сама собі відповісти, а тому бурмотіла: потім, потім, потім... Після вінчання, як настане шлюбна ніч, усе й з’ясується. Аби він лише не виявився таким, яким був його батько, як про те їй розповідала Марфа Нага.

— Ах, панночко наша ясновельможная, цариця Москов­ська, ах, ах, — невідь-чому ахкала панна Хмелевська і звично плескала у свої маленькі долоньки. — Ах, ах, яке пречудове у тебе життя! І наше життя теж пречудове — біля твого, царице наша, ах, ах!..

Це вона серед ночі раптом потягла всіх у двір монастиря.

— Подивімося на московську ніч — ах, ах!.. Московські ночі бувають тільки в Москві, — мудро вирішила панна Хмелев­ська, — а тому ходімо дивитися на московську ніч, ах, ах!..

Вони тоді потомилися од дівич-вечора, наспівалися, натанцювалися (черниці обурювалися, що «литва не дає їм спочивати», але що для фрейлін, які розгулялися, значили чиїсь там обурення!). Вина було вдосталь, тож провели Маринин дівич-вечір як годиться і після півночі галасливою юрбою висипали у двір — дивитися на московську ніч.

— Ах, ах, дівич-вечір у Кремлі! — за своїм звичаєм вигукуючи, плескала в долоньки панна Хмелевська, як вони після гульок своїх дівочих висипали в монастирський двір, що одночасно був і кремлівським двором.

Соборною площею Кремля походжала варта — стрільці з бердишами. На вигнутих лезах їхніх бердишів блищав місяць.

Марина звела голову — у темному зоряному небі над Кремлем висів молодик — якийсь маленький, ляльковий і беззахисний. То була перша фаза місяця — місячний серп, або місяць, що росте.

Щойно народжений місяченько іграшково сяяв серпиком на тлі чорнющого неба над Кремлем. Світла від нього майже не було — сама лише краса. Якась дитяча, казкова. Але враження від тієї казковості псувала нічна варта, яка перегукувалася десь у пітьмі:

— Пантруй!.. Пантруй!!

Захмелілі її фрейліни, взявшись за руки, пустилися в танок по колу, у якому була Марина. А пустившись в танок, вигукували на всі голоси:

— Дівич-вечір у Кремлі — радуйся, наша панночко!..

Фрейліни, розійшовшись, співали й танцювали завзято, і Марина, підхопивши од них веселість, танцювала в колі і теж щось співала, а що саме, й згадати потім не могла. Із башт кремлівських мурів уже визирали стрільці — що зчинилося у Кремлі, де за нічної пори ані згуку не трапляється? Хіба яка ворона спросонку каркне.

«Дівич-вечір» — долинало до них, і вони не могли збагнути, що за той... як його, дівич-вечір? А певно, щось таки до біса гарне, веселе й хмільне, коли цариця зі своїми панянками так веселиться у дворі та ще й серед ночі. Самим хочеться пуститися з ними в танок... Ай цариця, ай матушка!.. Ядрьоная, виходить, баба! Натанцюється з нею цар Дмитрій, не сумуватиме. Правда, казали, вона — нехрещена, дівка з Польщі, але бабьонка шо нада! Ишь как отплясывает со своими девками! Девишник, говорит, устроила в Кремле. По-ихнему и будет девич-вечер... Хотя, может, и танцует при луне потому, что некрещеная. Бес разберет эту литву люторны веры!..

Хотя... люторны не люторны, все равно, нам, татарам, все равно. Лишь бы наше было сверху!..

А тим часом від ґанку кремлівського палацу, званого Великим, відділився невеликий гурт стрільців з бердишами — теж нічний дозір? — і попростував до жіноцтва, яке все ще танцювало й співало під молодим, прямо юним місяченьком, танцювало навколо своєї цариці.

Підійшовши ближче, молоді стрільці постояли, захоплено спостерігаючи, як танцює литва, а тоді раптом і собі пустилися в танок.

Танцювали, пристукуючи держалнами бердишів, на лезах яких полискував серпик молоденького місяченька. І навіть підкидали вгору шапки, ловлячи їх на списи бердишів, та щось не то вигукували, не то приспівували...

І тут в коло, де крутилася Марина, вихором увірвався один з молодих стрільців і пішов, пішо-о-ов!... Навприсядки навколо цариці. Та як він посмів? Якийсь стрілець і біля цариці московської так вертітися?!. Дехто з фрейлін жахнувся: як сміє той... московит, стрілець, та з самою царицею танцювати?!. Божевільний, чи що?

Якимось шостим почуттям Марина раптом здогадалася: та це ж... Це ж цар!.. Дмитрій Іванович, вбраний в стрілецьку одіж, інкогніто, під виглядом стрільця з нічної варти, прийшов на її дівич-вечір. Вона навіть упізнала бородавку царську — на носі, біля лівого ока. Він... Цар Дмитрій, володар Кремля, наречений і завтрашній її муж...

Як упізнала його, в одну мить їй стало легко, просто і гарно. І всі страхи кудись зникли, а натомість наче хтось шепнув їй спокусливо: будь-що-будь. За руським звичаєм, він не може бачитися з нареченою до весілля, от і прийшов під виглядом стрільця. І стрільці це знають, тому так красномовно позиркують на царицю...

— Панночки, — звернулася вона до своїх фрейлін, — а чи не запросити нам у гості молодих стрільців?

— Запросити, запросити! — зашуміли фрейліни. — Нам так набридли в монастирі черниці, що стрільці будуть в самий раз!

— Ах, ах, — плескала в долоньки панна Хмелевська, — стрільці нам постріляють і розвеселять нас — р-романтично!

— Стріляти ми могем, — сміялися стрільці і всі гуртом посунули до монастиря, швидко перемішавшись з фрейлінами, що були вже явно захмелілими, а тому веселими-розвеселими... А той молодий стрілець, котрий танцював з царицею, взяв її за руку, гаряче шепнув їй на вушко:

— Чи впізнаєш мене, Марино? Востаннє ми бачилися у Самборі два роки таму...

— Упізнала, упізнала, Дмитре, — таким же гарячим шепотом відповіла вона.

Потім, згадуючи ту ніч у кремлівському дворі під молодим місяченьком, Марина буде певна, що тієї зустрічі її з царем Дмитрієм їй зовсім не було, що їй все... наснилося.

Хто його знає — може, й наснилося. Історичних свідчень про той випадок, ясна річ, не збереглося. А якщо й були, то... Фрейліни вміли тримати язики за зубами як ніхто. Та й панна Хмелевська, плескаючи в долоньки, захоплено вигукувала:

— Звичайно ж тобі, ясновельможна панночко, все те наснилося, бо ж і самого дівич-вечора у Кремлі під місяченьком не було. Наснилося, моя ясновельможна пані, наснилося!.. Аx, ах, як тобі здорово наснилося! Цар у вбранні стрільця!.. Ах-ах!.. Як р-романтично. Мені хоча б раз таке... наснилося, і я була б щасливою на все подальше життя!

Коли всі гамірним гуртом — фрейліни цариці, які, відкинувши свою напускну манірність, поставали простими й веселими та захмелілими жіночками й дівчатами, — і стрільці царя — зайшли в монастирські покої, дівич-вечір тривав ще з більшою безшабашністю — раз-бо на світі живеш!

Було вже далеко за північ, але від дрібушечків фрейлін і простецького гупання стрільців усе в монастирі ходило ходором, і черниці не знали, де подітися, — так їм хотілося самим приєднатися до дівич-вечора цариці, але... Сан не дозволяв. Мусили затикати вуха й молитися та бити поклони, бити поклони та молитися...

А тим часом в гулящих напропале почалося нове чаркування.

Цариця веліла своєму кухмістеру, який завідував її похідною кухнею, званою рестораном на колесах (по приїзді до Москви він усе ще зберігав свій статус), подати ще заморських вин, що й було негайно зроблено.

Кухмістер не поскупився.

Вина були подані найкращі, рейнські, позолочені і срібні кубки дзвеніли дружно і заздравно, тож здравиці із зиченням любові цариці Марині виголошувалися раз по раз.... Рейнські вина пилися так, що швидко фрейліни і стрільці знову пустилися в танок.

Кухмістер ще і ще старався, дівич-вечір цариці вдався на славу. І ніхто не загледів у веселій тій колотнечі, де поділася винуватиця тих гульок, цариця Марина. Про неї — хоч її дівич-вечір відзначали, всі тієї ночі, але ближче до ранку, — всі наче й забули.

Стрільці упадали за фрейлінами, фрейліни мліли і квітли — досі в їхньому пісному — чи то пак зразковому — житті такого не траплялося.

І де поділася цариця (а раптом би її викрали?), те теж нікого не хвилювало. (Потім, другодні, винувато опускаючи очі, стогнучи, фрейліни казатимуть, що, мовляв, у цариці розболілася голівонька і вона пішла спочивати у свої покої.)

Як ніхто не звернув уваги й на те, що разом з царицею з дівич-вечора зник і молодий стрілець з бородавкою на носі...

Цариця Марина з’явиться лише вранці, як її фрейліни, хапаючись за голови, кленучи себе за такі гульки, ледве виповзатимуть зі своїх келій.

Цариця Марина — це потім казатимуть — була якась... якась не така. В очах її було щось таке... Наче вона сеї ночі спізнала якусь таїну. Яку, між іншим, належить спізнати кожній жінці...

Цар Дмитрій у ті дні постійно підкреслював свою незмінну і вірну любов до Марини. І навіть до її родичів виявляв — теж посилену — шану. Так, другодні після приїзду Марини до Москви він прийняв рідних і приближених пана воєводи. Прийом був присвячений вшануванню Марини, з якою цар, як наречений, все ще тоді не міг бачитися. Одночасно це був і прийом польських послів — себто державний захід.

На прийомі від імені цариці виступив гофмейстер її двору Мартин Стадницький. Шлюбний союз Дмитрія і Марини він назвав єднанням двох народів і підкреслив, що це — запорука боротьби християнських країн проти «бусурманів».

«Захотів Господь вашу царську милість, — звертався до царя, — з’єднати з народом, який мало відрізняється від вашого народу в мові і звичаях, рівний йому за силою, відвагою, хоробрістю в бою, мужністю...» Далі, вихваляючи рід Мнішеків, пан гофмейстер вдався до історичних аналогій, нагадавши про Софію Вітовтівну (1371—1454), жону Василія І. Згадав і Василія IIІ, який був одружений з Оленою Глинською, рід котрої походив з Великого князівства Литовського. Закликав забути минулі розбрати, припинити «свирепое и варварское кровопролитие» і об’єднатися для спільної боротьби з «бусурманами» християн... Дмитрія Івановича він раз по раз підкреслено поштиво величав «вашою царською милістю», і це приємно було слухати цареві.

Насамкінець пан гофмейстер двору Марини Мнішек підкреслив, що він «поляк, людина народу вільного», який «звик говорити вільно»...

Але головним його побажанням Дмитрію Івановичу було побажання «свергнуть полумесяц из полуночных краев» і «озарить полуденные края своею славою», і в «столице предков своих на старости лет увидеть потомство свое»...

Але прийом той ледь було не закінчився дипломатичним скандалом. Посли Речі Посполитої — Міколай Олесницький та Олександр Госевський — вручили Дмитрію Івановичу по­слання короля Сигізмунда III до московського царя, але чомусь у тому посланні цар Дмитрій Іванович називався не государем Московським, а всього лише «великим князем»...

Це вкрай обурило московитів, від імені яких з протестом виступив думний дяк Афанасій Власьєв. Не без підказки Дмитрія Івановича, він зробив спробу повернути посилання польським послам зі словами: «Вы отдали письмо, на котором нет титула царского величества, но обращено оно к нашему князю всея Руси. Дмитрий Иванович — цесарь в своих православных государствах. И вы это письмо возьмите обратно к себе и отвезите его своему государю».

На урочистому прийомі запала гнітюча мовчанка.

Зрештою, учасники прийому зашушукалися: московити не приховували свого обурення, поляки — свого.

Дмитрій Іванович, спостерігаючи за реакцією поляків, між тим напружено думав, як йому далі триматися і як завершити цей негаданий конфлікт (його ще тут не вистачало!) — зам’яти чи, навпаки, — роздмухати?

Приниження було явне (він цар, а не якийсь там князь), але й псувати відносини з гоноровитою шляхтою та їхнім королем не входило в його плани. Адже це буде розцінено послами як недружній акт.

Насправді ж посли, забираючи послання свого короля, розцінили його як... жест війни.

В палатах знову запала гнітюча мовчанка. Тепер уже й московити задумалися: а чи не перегнули вони бува палицю?

Забираючи послання свого короля, посли не втрималися, щоб не нагадати невдячному московському князеві (так вони чомусь вперто йменували московського царя) про зичливе до нього ставлення їхнього короля, як і всього королівства Польського.

Але тут Дмитрій Іванович раптом спалахнув і, не втримавшись, вступив у суперечку з послами, що було нижче його високого рангу. Але царя зачепило за живе те, що посли посміли його назвати невдячним.

І тут посол Міколай Олесницький, знехтувавши дипломатичним протоколом, вступив у перепалку з царем (правда, знову нагадавши, що він поляк — «людина народу вільного», тож звик говорити правду за будь-яких обставин).

І почав докоряти.

Цареві! Що, мовляв, поляки свого часу прийняли його, допомогли йому, зрештою, проливали свою кров під час походу на Москву, а він, Дмитрій Іванович, чим відповів? Замість «вдячності — невдячність, замість дружби — ворожнеча», ще й «дружбою та милостями короля нехтує», що це взагалі, вигукував, «причина для пролиття крові людської!».

Московити зашуміли, ладні хоч цю мить стати на герць з поляками, але Дмитрій Іванович, збагнувши, чим це може скінчитися, швидко розрядив обстановку, звелівши Афанасію Власьєву таки взяти злополучне послання.

Думний дяк мусив підкоритися царському повелінню.

Послання короля Сигізмунда він таки взяв, але, не втримавшись, заявив, що «лист без титула» він бере, але бере заради збереження «весільних урочистостей царя».

Поляки насупились, але промовчали.

Московити — гроза грозою, хмара — хмарою — теж зціпили зуби.

Всі вочевидь збагнули: погане примирення все ж таки краще гарної війни.

Прийом далі тривав, але тривав у напрузі, що гнітюче повисла в палатах, так і не розвіявшись.

Не розвіється вона і під час коронації Марини Мнішек, але що сталося — те сталося, і переграти ситуацію на краще вже не було можливості. Поляки вперто гнули своє, заявляючи, що у всьому винна «москва», московити — своє гнули, котячи бочку на підданих Сигізмунда III, а це миру не додало, а тільки загнало ситуацію в глухий кут, з якого, здавалося, вже не було виходу...

Аби залагодити ситуацію, вельми неприємну, що виникла на попередньому прийомі, цар у неділю влаштував у Кремлі бенкет із своїми польськими «родичами». Не забував він і про наречену, яку все ще у Вознесенському монастирі посилено готували на роль російської цариці, чи не щодень посилаючи їй різні дарунки. Так у неділю 4 (14) травня він велів віднести своїй вибраниці «шкатулку з коштовностями, ціна яких доходила до 500 000 рублів», — так перешіптувалися бояри. А ще було видано 100 000 злотих, аби пан воєвода Юрій Мнішек міг розплатитися зі своїми боргами в Речі Посполитій. Марина — це свідчення одного з її приближених — теж не скупіла, роздаючи «немало драгоценностей панам приближенным».

Востаннє перед весіллям цар порадував свою наречену щедрим дарунком, приславши їй «сани, у которых крылья и оглобли обиты бархатом, расшиты серебром, у хомута было подвешено сорок соболей». (Себто сорок зв’язок по сорок шкурок у кожній — нечувана щедрість!) До саней запрягли білого коня, у якого «узда серебром переплетена, с шапкой и капором, украшенными жемчугам, а в санях покрывала шерстяное и стеганое, лучшими соболями подшиты».

У тих санях, як свідчитиме капітан Жак Маржерет, Марину увечері 7 (17) травня, «дабы избежать давки», перевезли із монастиря «в крепость», чи «верхние покои дворца», де й були зроблені останні приготування до коронації та весілля.

Власне, до коронації.

Ні, власне, до вінчання.

А втім тоді, 8 (18) травня 1606 року, в Москві у Кремлі одночасно відбулося і вінчання, і коронація. (Хоча спершу, здається, все ж таки відбулася коронація, а весілля трохи згодом.)

Отож, 7 травня молоду з усією осторогою, як коштовний наповнений сосуд, коли боялися його розхлюпати, перевезли з Вознесенського монастиря, де вона все ще перебувала в статусі дівчини-нареченої, до верхніх покоїв Великого кремлів­ського палацу, де вона вже мала стати малжонкою — молодою жоною молодого царя...

Коронація, як писатимуть у «Щоденнику Марини Мнішек»[5], відбулася 8 травня 1606 року, під час якої виникло багато непорозумінь і чи не прямих конфліктів.

А все від того, що подібного випадку до того не було в російській історії (заручини без царя в чужій державі, а весілля у його). Тож ті урочистості по-різному намагалися оцінити обидві сторони, причому кожна тягнула ковдру на себе. Правда, в адміністрації царя заздалегідь заготовили «Чин» шлюбного обряду, що повторював своїми положеннями порядок, який був прийнятий у московських великих князів та царів при їхніх одруженнях.

Але тут все ускладнило те, що жоною царя повинна була стати іноземка. Та ще й не хрещена в православну віру, що в московитів і взагалі було нонсенсом. Те, що вони зазвичай класифікували, як «из ряда вон выходящим». Правда, ніби відчуваючи всі труднощі, Дмитрій Іванович просив нунція Рангоні і свого тестя Юрія Мнішека виклопотати дозвіл пап­ської курії на те, щоб Марина Мнішек все ж таки причастилася у православного патріарха. (Згоди самої Марини на те ніхто не питав, вважаючи, що буде так, як ухвалить папська курія та батько нареченої.)

Рим відповів — як відрізав! — затятою відмовою.

Заборонив категорично і, як кажуть, без права оскарження.

Така затята впертість папського престолу дуже дорого обі­йдеться молодому подружжю, яке таким — не в останню чергу і за відмови папського престолу на причастя — побуде лише якихось дев’ять днів. І стане однією з причин їхньої трагедії — принаймні, вона підігріє настрої московитів перед бунтом 17 травня 1606 року, що й поставить у долі молодих останню крапку.

Католики (в основному, поляки) вважали, що нічого незвичайного — «из ряда вон выходящего» — у цій історії, як твердили московити, немає. Навпаки, випадок, коли цариця католичка, а цар православний, посприяє об’єднанню двох вір. А отже, й двох народів. (Не без підпільної, напевне, думки, що верх у майбутньому об’єднанні звичайно ж візьмуть вірні Папи Римського. І це відчували московити — відчували не без підстав, — тож цього вони зело остерігалися.)

А вийшла мішанина вір, обрядів тощо. І вона, як уже мовилося, стала однією з причин травневої пожежі у Москві в році 1606-му. І ніякого об’єднання, ніякого союзу двох християнських держав коронація підданої польського короля Марини Мнішек на російський престол не принесла. Та й смисл весілля Дмитрія Івановича з Мариною Мнішек по-різному був сприйнятий як московитами, так і почтом Марини, що ще дужче розбурхало конфлікт, який їм так і не вдасться загасити.

Як були певні поляки, Марина Мнішек їхала до Москви після краківських заручин вже як цариця, і треба було лише коронацією в Москві підтвердити цей постулат.

І раптом виявилося, що верхівка Кремля так не вважає. Для православних московитів Марина Мнішек на час приїзду до Москви ніякою московською царицею не була. Ще не була. А була тим, ким вона й була: польською шляхтянкою, дочкою сандомирського воєводи та претенденткою — у зв’язку із заміжжям з царем Дмитрієм Івановичем — на російський престол. А щоб стати російською царицею — верхівка Кремля мовби ж і не була проти, аби полячка нею стала, — претендент­ці ще треба було змінити віру — католицьку на православну. Що у зв’язку з категоричною забороною папського престолу було абсолютно неможливим. Як і поміняти ім’я (у зв’язку із зміною віри). А вже потім, мовляв, можна буде ставити питання про коронацію і оголошення її московською царицею. Правда, щодо виходу заміж за руського царя, то тут все було в ажурі. Московити не були проти. Цього й сама Марина багнула. А ось змінити ім’я (тут би вона ще подумала) і віру?.. Ні, віру міняти вона навідріз відмовилась — цим теж пришвидшила свій кінець. Та й римський престол їй це заборонив чинити, а порушити його заборону вона б ніколи не зважилася.

Але врешті-решт якось все мовби утряслося (конфлікт був просто загнаний у глибину з поверхні), і зовні обряд відбувся мовби ж благополучно — на високому державному рівні із вседержавною пишністю й відповідною урочистістю, коли навіть простолюдини — а їх добре перед тим пригостили за рахунок царської скарбниці, — вигукували, підкидаючи вгору шапки (протилежна стать підкидала вгору чепчики):

— Уря, уря!!! Цар-батюшка наш жениться!.. Слава, слава цариці, матушці нашій!..

І це було оголошено актом схвалення царського шлюбу, що його здійснив простий московський народ. (Бояри та дворяни були наперед згодні з царським шлюбом з полячкою.)

Іван I (Іван Данилович Калита) — великий князь московський з 1325 року, великий князь володимирський (1328—1340 pp.), онук Олександра Невського, своє прізвисько Калита (грошовий мішок) отримав за багатство і заощадливість. Одним з перших він почав об’єднувати північно-східні руські землі навколо Москви. Вів обережну політику щодо Золотої Орди, навіть домагався — диво з див! — припинення татарських наскоків на підвладну йому землю. Хитрий руський мужичок у княжому званні, він почав неспішно (поспішиш — людей насмішиш, віковічна істина!), тихо і непомітно увійшовши в довір’я до татар, перетворювати своє на той час маленьке і нічим не примітне князівство на центр майбутньої Русі. Для цього перш за все треба було перетворити Москву на ідеологічний осередок, а глава Руської церкви митрополит Петро знаходився у Володимирі. Калита переманив його до себе. Митрополит Петро (до речі, з України) і напророчив йому: якщо він, московський князь, збудує храм во славу Богородиці і упокоїть його в ньому, то Москва стане центром руських земель.

Калита це, як кажуть, прийняв до відома і того ж ро­­ку (1326) на найвищому місці московського пагорба заклав храм в ім’я Успіння Богородиці. У ньому й було поховано митрополита Петра, і звідтоді він шанується московитами як «святитель» Москви. А сам Успенський собор в Кремлі став одним з найдавніших храмів на Соборній площі Кремля.

Вже в часи Івана III (1462—1505) Успенський собор, як казали, «обветшал» і потребував негайної перебудови. Іван III запросив псковських майстрів спорудити новий собор. Вони щось там спорудили, але... 20 травня 1474 року недобудований собор обвалився. Тоді Іван III запросив з Італії архітектора Арістотеля Фіораванті. Зразком для храму став Собор Успіння Божої Матері у Володимирі.

Майстер (католик, до речі) у 1473 році спорудив православний храм — тоді ж його і було освячено. І тоді ж літописець записав, що «та церковь чудна велми величеством и высотою, и светлостью, и звонностью, и пространством».

Вважалося, що це був не просто храм, де здійснювалися моління Богу та обряди; храм був як ніби пристанищем самого Бога. Він втілював ідею земного неба, у якому перебуває Господь.

Один з найнятих живописців тих часів Діонісій зі своїми помічниками розписав композиції «Різдво Івана Предтечі», «Похвала Богоматері», «Поклоніння волхвів», «Апостол Петро зцілює недужих», «Сім отроків ефеських, які сплять» тощо. Пізніше собор було розписано заново, живописці створили іконостас. Але головною святинею стала ікона «Володимирська Богоматір», що її Іван III переніс із Володимира до Москви (а взагалі, вона була взята, по суті викрадена, з Києва), яка й стала заступницею Московської Русі. (Після Жовтневого більшовицького перевороту 1917 року зберігається в Третьяковській галереї.) Звідтоді й протягом століть Успенський собор Кремля став місцем найважливіших державних церемоній, а також місцем поховань глав Руської церкви (митрополитів, потім патріархів). У ньому вінчали на царство московських царів, там же відбувалися їхні шлюби, в Успенському соборі Кремля вінчали на царство й Марину Мнішек — як ще раніше царевича Дмитрія Івановича.

Церемонія коронації Марини Мнішек почалася з урочистого — чи не зі священним трепетом — виносу царської корони.

Під малиновий передзвін кремлівських дзвонів корону окропили святою водою і під молебень — із все тим же сакральним трепетом — понесли до Успенського собору.

Над Кремлем, і здавалося, що й над усією Москвою плив все той же малиновий передзвін, коли кожний дзвін звучав як окремий акорд і в той же час у гармонії з іншими. Це й називалося малиновим передзвоном, і ягода малина, як то можна було подумати, тут була ні при чім. Означення «малиновий пере­дзвін» походило від назви бельгійського міста Малин, у якому вперше почали виготовлювати такі мелодійні дзвони.

Біля входу до собору коронаційні регалії зустрів патріарх з єпископами і супроводжував їх до храму. Коли вони зникли в соборі, була витримана пауза, і тільки тоді до найславетнішої і найзначнішої святої обителі Русі вирушила процесія. Складалася вона з півтори сотень дворян «в парчовой одежде». За ними велично простували чотири дворянина з бердишами і п’ятий — мечник князь Михайло Скопін-Шуйський, майбутній герой у боротьбі з другим Лжедмитрієм.

А вже потім виступав (у літописі буде зазначено «шествовал») цар Дмитрій Іванович, рвійний, підтягнений — молодець молодцем. Він не йшов, а наче з радощів чи збудження пританцьовував. А був він у короні.

По праву руку його супроводжував посол Речі Посполитої — і в той же час представник цариці — Міколай Олесницький (так наполягли поляки), а по ліву руч — глава Боярської думи князь Федір Мстиславський — так наполягли московити.

А вже потім ішла вона, Марина Мнішек, цариця москов­ська, «одетая по-московски, — згадуватимуть потім поляки з несхваленням, — в богатую одежду, украшенную жемчугами и драгоценными камнями по вишневому бархату».

Цариця не йшла, а пливла і здавалась повітряною, безперечно, ще молодшою, хоч і була молодою, таким гарним схвильованим і наче трохи зляканим дівчам, яке все ще до кінця не може збагнути, що ж нині діється, який спектакль, що в ньому вона має грати одну з головних ролей...

Її вели — під руки, так треба було за ритуалом, — з правого боку батько, воєвода Мнішек, відповідно вбраний у багату і пишу одіж (він грав роль не лише батька цариці, а й головного представника її народу і віри — поляків), а під ліву руч — княгиня Параскева Мстиславська як представниця — так наполягли московити — православного люду Москви. А за нею сунули знатні гості з Речі Посполитої і такі ж знатні боярині і дворянки Московського царства.

До собору і далі по його східцях була «розіслана дорога — оксамит на червоному сукні, — яким всі й простували» — велично, гордо і пишно.

Гості старалися не принизити авторитету свого князівства, господарі — свого царства. А всіх разом супроводжували з боків вісім німецьких алебардників, які врочисто несли сокири у вигляді півмісяця, насаджені на довгі держаки із списами на кінці, а трохи позаду йшла царська охорона, яка чомусь теж складалася з іноземців — «рыцери и драбонты».

Процесія неспішно, але й не повільно, а розмірено й урочисто пройшла розісланою «дорогою» (червоне сукно аж полум’яніло під сонцем) і поволі зникла в соборі.

А над Кремлем все плив і плив малиновий передзвін із численних храмів, соборів та церков, простолюдини того дня гуляли за державний рахунок, підкидали вгору шапки й кричали:

— Цар-батюшка женится — уря, уря!!!

— Віват, віват!.. — кричали поляки. — Hex жиє наша славна Марина, цариця руська!!.

І горді були, що саме вони подарували Московії царицю і за це їм «москва» має бути безмежно вдячна.

— Нєх жиє!!. Нєх жиє!!!

— Пущай жівьот, — вигукувала «москва» і милостиво додавала: — А там... посмотрим... Уря, уря!!!

Поляки тоді не знали, що вигук «ура» (крім виявлення загального схвалення) означає ще й бойовий заклик до атаки...

Варто зазначити ще й ось що. Вінчання призначили на четвер 8 травня. І це було порушенням руського звичаю (правда звичай цей не був узаконений церквою): не влаштовувати шлюби перед п’ятницею, що вважалася пісним днем. (П’ятниця на Русі вважалася постницею.) Але Дмитрій Іванович сприйняв це як дріб’язок і не звернув на нього уваги — що йому теж буде поставлено на карб.

(Існує розповідь очевидця тих подій німецького найманця Буссова: «На весіллі й коронації відбулася чимала спірка між царем і московськими вельможами з-за одягу. Цар і польські вельможі хотіли, аби наречена, коли її поведуть у церкву, була в польському вбранні, до якого вона звикла з юності, тоді як у чужому (себто руському) вона не вміла триматися. Московити вимагали, щоб під час вінчання, згідно зі звичаями їхньої країни, вона була зодягнута так же, як і цар. Після довгої суперечки цар сказав: «Добре, я не стану відміняти звичай моєї країни, уступлю моїм боярам... Адже річ йде про один лише день».

«І попросив свою наречену, аби вона зодягла руське вбрання, — згадує далі Буссов, — на що та, врешті-решт, погодилась. Тоді на наречену зодягли дороге царське вбрання, у якому її і відвели у церкву та обвінчали з Дмитрієм. Але наступного дня, 9 травня, Дмитрій велів принести своїй цариці нові польські плаття з проханням, щоб вона зодягла і носила їх з поваги до нього, оскільки вчора був день руських вельмож і він хотів догодити своїй країні, a сьогоднішній і всі наступні дні тепер будуть належати йому. Він буде царствувати і вчинятиме так, як йому буде вгодно, а не так, як хочуть московити. З того дня цариця зодягалася по-польському...»)

Але повернемося до вінчання. Цар і цариця сиділи в соборі на золотому і срібному тронах — правда, в руському вбранні. Оксамитове, з довгими рукавами плаття цариці було так щедро всипано коштовним камінням, що навіть непросто було визначити його колір...

А тим часом в Успенському соборі знову ледь було не спалахнув скандал між католиками і православними.

Річ у тім, що руські боялися, аби католики (питання віри тоді стояло надто гостро) не осквернили своєю присутністю православний храм. Підозріння в першу чергу впало на посла Речі Посполитої Міколая Олесницького, який був у шапці — в храмі! — дещо незвичній для руських і яку вони назвали «мегеркою с перьями». Правда, спершу руські звернули увагу не так на форму головного убору польського посла, як на те, що він, зайшовши до храму, не зняв того головного убору. Руські, навіть до хати заходячи, першим ділом поштиво знімали головні убори, а тут у храмі, в Божій обителі, посол не зняв своєї «мегерки с перьями». Це вкрай обурило набожних московитів — поляк-католик не шанує їхньої віри, явно демонстративно стовбичить у святому Божому домі в клятій «мегерці з пір’ям».

Оскільки в храмі вже шушукалися, осудливо позираючи на нечемного гостя, якому все ж таки забракло культури поведінки, думний боярин Афанасій Власьєв дещо делікатно — не зважившись про те говорити прямо, — попрохав посла дати йому його шапку. Буцімто щоб... потримати її.

Пан посол, в першу мить нічого не збагнувши, зняв свою мегерку і дав потримати дяку. Але той відразу ж передав її слузі, і мегерку швидко було винесено з храму.

Урок всім був зрозумілий, але тільки не панові послу. Він, і за цим разом нічого не збагнувши, обурився: як? «Москва» забрала його шапку і кудись винесла з церкви??. Та це ж... це ж грабіж серед білого дня!!!

— Пан дяк має негайно повернути мені шапку!!!

Але натомість пан дяк, замість того аби прямо сказати, що в храмі треба знімати головний убір, почав ніяково жартувати, що шапка пана посла, мовляв, «буде», «вже скоро буде». Та й у церкві тепер, мовляв, не студено, щоби стояти в шапці.

Пан посол, розійшовшись не на жарт, почав підвищувати голос, вимагаючи, аби йому негайно повернули шапку. Пригрозив ледь чи не дипломатичним демаршем!

— Мегерку!!. — вже кричав, порушивши урочистість того, що відбувалося в Успенському соборі.

Але думний дяк шкірив зуби і чомусь хитро підморгував.

— Шапку? — розігрував із себе невинного. — Яку... ша-шапку?..

— Мою, пся крев!!!

— Ах, мегерку з пір’ям, шапчину пана посла? — все ще клеїв дурня думний дяк. — А навіщо панові послові в церкві шапка? Сонце в тім’я йому тут не пече, та й хіба не бачить пан посол, що в Божому домі ніхто не має на голові шапки? Це ж Божа обитель. Та й царя треба поважати, царицю, які саме вінчаються.

Але посол як затявся, вимагаючи негайно йому повернути злощасну мегерку. Чи він вважав, що йому, послу королівства, негоже бути простоволосим, що це підірве авторитет не лише його як посла, а й самого королівства, яке він представляє...

Хтось з поляків, підбігши до пана посла, щось шепнув йому на вухо. До пана посла нарешті дійшло, чому його «москва» позбавила у храмі головного убору, але він довго не міг вгамуватися. А «москва» тим часом добродушно по­сміювалася, кажучи:

— Надули ми литву, надули!!.

З боку гостей церемонію коронації Марини Мнішек на російську царицю найбільш детально описала лише одна людина — член її почту і родич Мнішеків Станіслав Немоєвський (зробив він це значно пізніше, по пам’яті, вже перебуваючи у засланні в Ростові).

Панові Немоєвському, істинному католику, особливо не сподобалася православна служба. У православному, ясна річ, соборі. Про те, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять, пан Немоєвський якось і не подумав. А може, й не знав цієї руської приказки. Тим більше, як і всі учасники весільного поїзда Марини до Москви, він був шляхтичем і шляхтичем гоноровитим, та ще й затятим католиком — ставив себе вище якоїсь там «москви» і не те що не шанував звичаїв країни, у якій він опинився волею випадку, а навіть не визнавав їх. Ба навіть нехтував ними, як чимось не істинним. Тому й спогади його про коронацію Марини Мнішек в Успенському соборі Кремля переповнені бурчанням та невдоволенням, що їх відчував автор під час того дійства. Все, геть чисто все не подобалося шляхтичу в Москві, і зокрема тамтешній ритуал коронації. (А яким він мав бути іншим? І чому іншим — на догоду чужій шляхті?) Перш за все панові Станіславу не сподобалась православна служба. І це у православному храмі. Не сподобалась по суті чужаку! Який забув — повторимо ще раз, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. «Бурмотінням» — так пан Станіслав назвав у своїх спогадах ту православну службу, свідком якої він мимовільно став.

Бурмотіння без кінця і краю...

Що, мовляв, зі співу священика по книгах нічого не можна було второпати, крім хіба що одного — «Господи, помилуй», що його вони, священики — пан Станіслав не полінився навіть порахувати — повторювали «більше ста разів». (Нині такий чин молитви зберігся в руській старообрядницькій церкві.)

Сама ж винуватиця тих подій була так схвильована і так вся переповнилася очікуванням чогось незвичайного, що ось-ось мало статися, що навіть не відчувала того «бурмотіння», терпляче чекаючи головного — покладання корони на її голову, тож молитовна частина для неї пролетіла швидко.

І ось вони — священики зі своїм «бурмотінням» та безконечними повторюваннями «Господи, помилуй» — нарешті вмовкли.

Пан Станіслав теж нарешті зміг перевести дух — ху-ух! Слава Богу, перша частина скінчилася.

І тоді почався власне обряд коронації.

Двоє найстарших владик — імпозантні, пишно-білобороді, в осяйному вбранні — взяли корону, що стояла перед вівтарем на позолоченій тарелі і з якої весь обряд Марина не спускала погляду, відчуваючи, як блискуча осяйна корона притягує її до себе і заворожує, — потім узяли барми, що лежали на другій тарелі, і понесли їх — корону і барми — на витягнутих руках до патріарха. Несли неспішно, урочисто, а Марині хотілося вигукнути: та швидше, швидше! Скільки мені чекати? Не вимотуйте з мене душу!..

Патріарх, благословивши корону, покадив навколо неї пахучим димком з кадильниці. Зробивши кілька кроків, підійшов до Марини... А далі все довгоочікуване дійство звершилося швидко і... просто. Підійшовши до Марини, патріарх, як писатимуть очевидці коронації, «возложил корону на голову великой княгине». (До тієї миті покладання монаршої корони на голову Марини вона за православним обрядом вважалася лише великою княгинею, царицею вона стане після покладання на голову корони.)

Патріарх благословив Марину, яка стояла не дихаючи (навіть не вірячи в ту мить, що все вже здійснилося і вона нарешті — цариця московська!), нахилившись (він був вищим за Марину), торкнувся губами оголеного плеча цариці і щось сказав — Марина вловила лише два слова: «Цариця наша».

Як і вимагає обряд коронації, Марина (про це її застерегли ще у Вознесенському соборі), хитнувшись, поцілувала патріарха (він схилив перед нею голову) у його митру, прикрашену перлами.

Отримавши поцілунок, патріарх відійшов на своє місце. Тим часом владики попарно піднімалися на трон і благословляли велику княгиню, яка вже з цієї миті стала царицею російською, — торкалися двома пальцями її чола та пліч, потім благословляли її хрестом, і цариця мусила кожного з них цілувати в митру.

І лише тоді на царицю «возложили» барми.

Процитуємо ще один документ (подія, що відбувалася тоді в Кремлі, варта того). На коронації Марини Мнішек на російську царицю і потім на її весіллі з царем Дмитрієм (ці дві церемонії йшли одночасно, але одна за одною, а де й зливаючись в єдине дійство) був присутній православний архієпископ Єлассонський Арсеній. І ось які спогади про ту подію (цитується за виданням: Арсеній Єлассонський. «Мемуары из русской истории. Хроники Смутного времени». — М., 1998. — С. 131—132):

«Коли настало 8 травня, то з великим чином, урочистістю і честію поєднавшись, цар Дмитрій з Марією (Марину архі­єпископ чомусь називає Марією) вийшли із палацу в супроводі всіх бояр, синкліту, чоловіків і жінок, зі славою і урочистістю великою. Вся підлога палацу і шлях, що веде в соборний храм Пречистої Богородиці, і вся підлога соборної церкви були заслані оксамитовою парчою, витканою золотом. При вході до церкви їх зустрів патріарх з архієреями і благословив їх чесним і святим хрестом. Співаки проспівали їй царське многоліття. Патріарх, взявши обох, в супроводі архієреїв зійшов на приготовлене високе місце посередині церкви, все покрите і прикрашене оксамитовою із золотом парчою. Зверху на цьому високому місці стояли три срібловизолочені лави з коштовними подушками для патріарха, для царя і нареченої Марії. Вони сіли на ці лави, а архієреї сіли на східцях вищого місця на золототкані подушки. Перед Царськими дверима на приготовленому і гарно вбраному столику лежала царська одіж цариці. Патріарх, цар і всі архієреї, які сиділи з ними, встали, патріарх сказав: «Благословен Бог наш». Під час читання молитов патріархом і архієреями, по чину, два архієрея принесли царське вбрання, кожний по одному, по чину. Патріарх, прийнявши їх, благословив їх і поклав на царицю Марію за допомогою архієреїв. Цар, будучи наперед коронований царським вбранням, стояв (на своєму місці). При покладанні на царицю всіх вбрань, коли патріарх прочитав молитви, співаки проспівали «Аксіос» і багатоліття. При покладенні одягу і після прочитання молитов цар і цариця, обоє вбрані в царське вбрання, зійшли вниз і, в супроводі патріарха, зійшли на високий царський трон, де зосталися для вислуховування божественної літургії. Патріарх почав божественну літургію, і по закінченню її співаки проспівали царське многоліття по чину. Після божественної літургії протопоп Феодор повінчав їх посередині церкви перед святими вратами. І після вінчання свого обоє вони не побажали причаститися Святих Тайн. (Це й буде поставлено царському сімейству на карб, як чи не найбільший їхній злочин!) Це дуже засмутило всіх, не тільки патріарха і архієреїв, але і всіх, хто бачив і хто чув. Отже, це була перша й велика печаль і стало початком скандалу і причиною багатьох лих для всього народа московського і всієї Русі».

Те, що царське подружжя (цариця Марина, правда, була католичкою, але ж цар Дмитрій був і залишився руським, православним, хоч буцімто й приймав у Польщі чужу віру) не захотіло причаститися Святих Тайн, вразило присутніх, як ножем різонуло. Особливо православних московитів.

І це справді, як зазначає цитований вище автор, стало «початком скандалу і причиною багатьох лих для всього народа московського і всієї Русі». А для царя Дмитрія стане загибеллю швидкою. Як, у принципі, й для Марини, котра після тієї урочистої коронації і не менш урочистого вінчання не надто переживе свого мужа.

До всього ж, стало відомо про потаємне католицтво руського — РУСЬКОГО! — царя, тож і не дивно, що відмова від причастя була сприйнята московитами як «осквернение святынь».

За шлюбним «Чином» цариця Марина мала прикластися до ікони Володимирської Божої Матері, а заодно і до образів митрополитів Петра та Іони.

Марина відмовилася це зробити, чим викликала в московитів прямо-таки шалений напад гніву, що його вже нічим не вдасться загасити.

Після цілування ікони — найсвятішої ікони для Московії — цариця мала отримати причастя з рук московського патріарха Ігнатія.

На помазання царицю мали покликати архідиякон та протодиякон, і вони кликали її величність, але...

Але від миропомазання, як свідчить архієпископ Арсеній Єлассонський, ЦАР ДМИТРІЙ І ЦАРИЦЯ МАРИНА ВІДМОВИЛИСЬ.

Нечуване до того явище на Русі!

Ой, як їм це дорого обійдеться!

Правда, вони погодилися лише виконати звичайний руський весільний обряд — мала утіха для московитів.

Цар і цариця не виконали обряду миропомазання лише тому, що Римський Папа заборонив їм це робити — необачний! Хоч і вважається непогрішимим. Але саме він — намісник Бога на землі — своєю забороною призведе царське подружжя до загибелі.

Згідно з повелінням папського престолу, Марина мусила залишатися в католицтві і не приймати причастя з рук православного патріарха. (Та хіба б вона злиняла, якби його й прийняла з рук православного патріарха? Принаймні, царське подружжя могло б тоді уникнути швидкого і кривавого кінця, але... Але немає нічого жахливішого, як сліпий фанатизм у вірі!)

Історія розколу, чи схизми, у християнському, до того єдиному, світі почалася давно. В суботу 15 липня 1054 року — яка точність! — до константинопольського храму Святої Софії увійшли кардинал Гумберт та два інші легати, як звали дипломатичних представників Папи Римського, і прослідували до вівтаря — йшли вони, гупаючи чобітьми, всіляко демонструючи свою непримиренну ворожнечу і безперечну зверхність.

Ще б пак, вони прийшли до храму не з миром і не молитися. Звернувшись до народу, вони звинуватили патріарха Михайла у впертості, а насамкінець своїх підбурювальних промов поклали на престол буллу про відлучення патріарха Михайла і вийшли геть — все так же гупаючи чобітьми і всіляко підкреслюючи свою агресивну зверхність панів над слугами.

Патріарх Михайло, не розгубившись і не злякавшись грізних посланців Папи Римського, у відповідь від Святої Церкви відлучив їх самих! Діючи за віковічним правилом: хто приходить з війною, той війну й отримує.

Звідтоді як взаємно відлучили один одного константинопольський патріарх Михайло Керуларій і легат Папи Римського Гумберт Сільва-Кандідський, благополучно минуло 950 років, а миру між церквами, між Папою Римським і константинопольським патріархом як не було, так і немає. З XIX ст. цю подію стали називати «великим розколом» (грецькою — схизма) й оцінили як остаточний поділ церков Сходу — грецької і Заходу — латинської. (Хоча як об’єктивно, відчуження держав почалося набагато раніше, а невизнання їх набагато пізніше.)

До того була єдина християнська Церква, Церква-Мати. Вже з перших століть своєї історії вона складалася з дуже багатьох церков та місцевих громад. Вони мали одне і те ж служіння та покликання і були рівні між собою. Недарма ж їх називали церквами-сестрами. Ще й порівнювали з дітьми в одній сім’ї, які мають жити в злагоді й бути в повноті спілкування одна з одною. Але... І в родині трапляються чвари між сестрами й братами — спалахнули вони й між церквами, рідними до того, найріднішими. Гадають, що однією з перших розбіжно­стей — таким собі каменем спотикання — була суперечка між римськими і східними єпископами про правильний термін і самий зміст свята Великодня. У Римі його святкували в першу неділю після 14 нісана (тобто квітня) — за іудейським місячним календарем. (У першу неділю після 14 квітня — запам’ятаймо!) А ось як в Асійських церквах (малоазійських) Ведикдень святкували 14 нісана, незалежно від того, на який день ця дата випадала. Святий Полікарп, єпископ Смирнський, перебуваючи в Римі у 155 році, обговорював цю проблему з папою Анікітою, але кожна сторона так і залишилася при своїй правоті. Правда, вирішили дотримуватися звичаїв, що їх запровадили попередні пресвітери та єпископи. Віз, як кажуть, і нині там.

Римська церква почала заявляти, що вона істинніша, справжніша у християнському світі, а східна — що вона... А коли дві церкви починають заявляти, що тільки одна з них є Церквою Христовою, а інша помиляється, то ясно, що й мови про якісь церкви-сестри вже бути не може. Тим більше що дві християнські конфесії починають обзивати одна одну, звинувачуючи в неіснуючих гріхах, то миру, ясна річ, не буде. Західна церква почала заявляти, що тільки її члени належать Христу, а віруючі східної конфесії є «заблуканими вівцями», то ворожнеча швидко досягла свого апогею і церкви перестали визнавати одна одну Церквою Христовою.

Варто зазначити, що за 464 роки, що минули від початку єдиновладного правління імператора Костянтина (323) і до VII Вселенського собору (787), між греками і латинянами було п’ять схизм (розколів) загальною тривалістю 203 роки. А потім наставали періоди, коли греки і латиняни взагалі не спілкувалися між собою. І хоч за той час було скликано сім спільних Вселенських соборів, але все було марно.

Почала литися перша кров — завдяки розколу. І кров лилася не ворожа, своя. Лише один з прикладів. Року 653-го папа Мартін за непокору імператору Костянтину II був заарештований, його катували й заслали до Херсонесу (сучасний Севастополь), де, замучений і катований, він і помер через два роки. У 655 році схопили Максима, грецького духовного письменника, філософа і ченця, і заслали у Візію, грецьку колонію на території сучасної Болгарії, а щоб він не писав і не проповідував, йому відрубали праву руку і вирвали язика та заслали вдруге. Вже на Кавказ, де він і помер. (У 680 році на VII Вселенському соборі, на якому переможе — на якийсь час — православне вчення, папа Мартін і філософ-письменник Максим будуть прославлені. Себто реабілітовані. Чи не звідтоді ця форма переслідування ідеологічних супротивників — знищити, а потім посмертно реабілітовувати — так поширилася у світі білому?)

Перший Вселенський собор 325 року був скликаний імператором Костянтином, який переніс столицю імперії з Рима до Константинополя. Так виникла традиція скликання Вселенських (себто всеімперських соборів), це коли виникала критична ситуація в церкві. Аж до Сьомого собору, 787 року, коли імперія ще була єдиною, греки і латиняни брали у них участь спільно. Але після Сьомого собору не відбулося жодного спільного собору — це як Римська імперія розділилася на дві, східну і західну.

Кожний з імператорів — один на сході, другий на заході — вважав, що тільки він є законним спадкоємцем римських імператорів. Тоді ж остаточно розділилася і церква: східна вважала себе головною, а західна — себе.

Минали століття, бажання примирити християнські церкви було, але... Всі спроби зробити це на ділі зникали, як вода в піску. І тоді папа Євген IV скликав латинських єпископів на собор у Флоренції, грецьких єпископів запросив імператор. На тому соборі його учасники мовби дійшли до примирливої угоди. І все ж, ні ті, ні ті (ні латиняни, ні греки) не були по-справжньому готовими піти назустріч одне одному, тож і на церковному житті протягом подальших століть ухвали Флорентійського собору аж ніяк не відбилися.

Звідтоді вони — колись дві рідні церкви-сестри — во­йовниче непримиренні.

Звідтоді, на переконання латинян, Церква Христова може бути лише там, де віруючими керує Папа Римський, спадкоємець Святого Петра. І всі таїнства, що відбуваються поза пастирським піклуванням папи, є незаконними. І що взагалі, наполягають католики, не може бути церкви там, де Папі Римському не виявлять беззастережливу покірність.

З цим, ясна річ, не погоджуються східні патріархи та їхні вірні. Хоч католики і вимагають повернути східних патріархів під пастирське керування Папи Римського, яко «заблуканих овець». А східні церкви — під юрисдикцію римської курії. І взагалі, істинна віра належить лише західним церквам, Папі Римському, який є прямим спадкоємцем Святого Петра, a всі інші то... То ледь чи не від лукавого.

Остаточний розрив між колись рідними церквами-сестрами настане у 1729 році, коли Римська Конгрегація з поширення віри видасть декрет, що надалі суворо заборонятиме спілкування у таїнствах вірних західної церкви з вірними східної. Тоді ж відбудеться й останній розрив між грецькою і латинською церквами. Хоча він уже був і раніше, у часи Марини Мнішек, католички, вірної Папі Римському, і царевича Дмитрія Івановича, вірного православ’ю, східним патріархам...

Нічим не міг зарадити й Дмитрій Іванович — церковні канони залишалися церковними канонами, де він не владний був. Та й до всього ж сам він необачно відмовився від причастя — чи не за компанію з Мариною?

Відмова царського сімейства від причастя була розцінена московитами як знехтування ним Божественного, освяченого обряду, адже царями в Російській державі ставали лише через обряд миропомазання, що не було того разу здійснено. Та й причастя, коли б до нього вдалася Марина, символізувало б її перехід у православ’я. На це Марина, пам’ятаючи сувору і категоричну заборону папського престолу, не могла зважитись. Мине не так і багато днів до бунту, що спалахне в Москві, цариці Марині Мнішек (а заодно й цареві Дмитрію Івановичу) все це пригадають. І буде в Марини Юріївни каяття, але вже не буде — ніколи-ніколи не буде — вороття! Який жаль!

Коли після всіх подій у Кремлі 17 травня, трагічного для Марини 17 травня, буде вибрано 29 травня князя Василія Шуйського новим царем, Дмитрія Івановича буде звинувачено — заднім числом, звичайно, — ще й у тому, що він «взял девку из Польши латынские веры и не крестил ее, венчался с нею в соборной церкви Пречистыя Богородицы, и... венчал ее царским венцом (нехрещену. — В. Ч.) и учиняти хотел в Российском государстве люторскую и латынскую веру...». Хоч останнього Дмитрій Іванович якраз і не збирався робити, але хто йому тоді, під час бунту, повірив би!

Про «осквернення» кремлівського Успенського собору «расстригой» Гришкой Отреп’євим писав у богомільній грамоті і патріарх Гермоген у листопаді 1606 року: «Многих вер еретиков аки в простой храм введен безо всякого пристрашия, не усомнясь нимало, великое зло учинил, к чудотворному образу Пречистыя Богородицы, еже Евангелист Лука Духом Святым наставляем написа, и ко всем честным образом и к чудотворцовым Петровым и Иониным мощем приводя велел прикладыватся скверной своей люторские веры невесте, с нею же в той же великой церкви и венчася, все злое свое желание получил».

(По правді кажучи, Марину Мнішек постійно звинувачували в Москві «в лютеранській вірі», тоді ж як вона до лютеранства — одного з основних напрямів протестантизму — ніколи не належала і не мала ніколи наміру належати, просто цим — лютеранством — Марину Мнішек її вороги багнули зайвий раз зневажити й оганьбити.)

Під час вінчання в Москві царя Дмитрія Івановича і цариці Марини Юріївни відбувся повторний обмін обручками, що ніби затверджував попередній шлюб, проведений у Кракові. Таким чином, Дмитрій Іванович і Марина Юріївна нарешті оголошувалися шлюбним подружжям, з усіма юридичними наслідками, що звідси витікають. Все. Далі, як у народі кажуть: муж і жона — одна сатана!

Варто наголосити, що вінчання, яке відбулося після коронації на прохання і бажання самої цариці, здійснювалося скромно і якось навіть по-домашньому — на відміну від коронації. Свідками вінчання було небагато осіб, в основному родичі: з боку царя Нагі та найбільш приближені бояри, з боку цариці — її батько і кілька теж найближчих родичів.

Усе здійснювалося так, як і велів «Чин».

«Народ в те поры из церкви выслати».

І вислали народ, себто попросили його залишити собор.

Обряд здійснив протопоп Феодор, «коруны на блюде» тримав конюший Михайло Нагой і сваха — жона Андрія Нагого. Як і велить звичай, молодих, трохи вже стомлених ритуалом коронації, причастили церковним вином і обсипали їх з «мисы» золотими — на щастя, на здоров’я, на багатство.

Молодий і молода разом вийшли з собору на яскраве сонце, що щедро заливало Кремль. Все було, як і належить бути при подібних церемоніях.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, «при выходе из церкви ее (молоду) вел за руку император Дмитрий, и по левую руку ее вел Василий Шуйский», майбутній цар.

Марину вели два царі під руки: нинішній Дмитрій і завтрашній Шуйський, який поки що був у чині боярина. Але вже завтра-позавтра, принаймні, дуже швидко після царського шлюбу він стане і царем, і одночасно тюремником Марини Мнішек, цариці, якій так поклонявся і яку так славив, як свою володарку і повелительку Московського царства-государства.

Коли в Кремлі за князя Івана III тривало будівництво Великого палацу, почали на Соборній площі споруджувати палату, що її пізніше буде названо Грановитою. За історичними документами 1487 року, «повелением великого князя Ивана Васильевича всея Руси основал палату велику Марко Фрязин на великого князя дворе, где терем стоял».

Невдовзі до неї приєдналася ще Золота палата для прийому послів та для інших урочистих випадків, але з часом уціліла лише Грановита. Розташована вона на західному боці Соборної площі. Вважається, що суворі пропорції і кубічний об’єм надають всьому вигляду Грановитої палати «характер благородної простоти і ясності». Стіни її викладені з цегли і облицьовані з головного фасаду камінням, обтесаним на чотири грані (звідси і її назва — Грановита).

Будувалася вона у 1487—1491 роках, коли Москва вже об’єднувала навколо себе сусідні князівства і стала на чолі молодої централізованої Російської держави, коли «изумленная Европа была ошеломлена внезапным появлением на ее восточных границах огромной империи и сам султан Баязет, перед которым Европа трепетала, впервые услышал высокомерную речь московита».

Із Соборної площі в Грановиту палату вели Золоті Червоні сходи. З чотирьох маршів і трьох майданчиків (згодом їх прикрасять білокам’яними левами). Ці парадні сходи слугували лише для виходу царя під час особливо урочистих церемоній, а потім їх запирали витонченою решіткою, що була розписана золотом і фарбами. В той же час для входу іноземних послів і торгового люду були інші сходи — середні і Благовіщенські (Благовіщенськими дозволялося сходити лише християнам).

Всі сходи вели на Красний верхній ґанок — Передні переходи, а вже звідти — до помешкання великокнязівського палацу. Крім головного входу, в палац із Соборної площі вів і другий вхід — із західного боку, де був Боярський майдан, на якому зазвичай товпилися служилі бояри і двірцевий люд, там же виголошувалися царські укази.

Але перш ніж потрапити до Грановитої палати, треба було пройти через Святі сіни, де й збиралися запрошені до царя. Святі сіни (вони були прикрашені композиціями на сюжети Священного Письма) були початком входу в Тронну залу.

А над Святими сіньми була влаштована таємна кімната для жіночої половини царської сім’ї. За давніми звичаями жінки не могли бути присутніми на урочистих прийомах та офіційних святах. Стіни і стеля таємної кімнати були оббиті щільно ви­стьобаною тканиною та англійським сукном, а підлога — товстою повстю. У певному місці була «глядацька решітка», яка завішувалася прозорою шовковою тканиною, через яку було добре видно. Там цариця й царівни з цікавістю розглядали заморських гостей, спостерігали бенкети, багатолюдні зібрання бояр, духовенства та інші пишні державні урочистості.

У ті часи Грановита палата була головною Тронною залою — найбільшою на Русі. Колони в центрі прикрашували ліпні роботи в давньогрецькому стилі — зображення птахів, звірів тощо. Навколо стовпа — визолочена решітка, а на ній стояли різні прикраси.

Біля стіни здіймався царський трон, до якого вели чотири сходинки.

На південному сході палати — космогонічний цикл відкривався зображенням Бога Саваофа в оточенні небесних сил. На завершення сюжету — Спаситель людства — Ісус Христос.

Окремо була композиція з царем Федором Іоанновичем «Всея самодержцем Руси сидит на троне», на голові його вінець, прикрашений перлами й коштовним камінням, з правого боку біля царя стоїть правитель Борис Годунов.

Він «зодягнений» у верхній золотий одяг і в боярській шапці, — стоїть в одному ряду із спадкоємцем російського престолу. Історики вважають, що це було зроблено не без вказівки самого Бориса Годунова, який уже тоді мріяв про царський трон. І вже тоді наблизився до нього впритул.

Кожному запрошеному на бенкет до Грановитої палати відводилося окреме місце — згідно з його чином та рангом, і самовільно займати інше місце категорично заборонялося. Чим знатніший був гість, тим ближче його місце було до царя. Чим важливіші гості, тим пишніший влаштовувався прийом.

Виставлявся дорогий посуд — золоті й срібні чаші, чарки, сердолікові, яшмові, янтарні; ковші, прикрашені яскравою емаллю і коштовним камінням, карбовані кубки, заздравні братини.

На столи ставилися дивовижні речі з посольських дарів — наприклад, німецький годинник «на слонах», посуд у вигляді барсів і левів, ароматичні курильниці, потішні кубки. Один з іноземців вражено згадуватиме:

«Ми бачили безліч превелику золотого посуду, яку й ­уявити неможливо. Посуду було стільки, що його з трудом могли б умістити тридцять венеціанських возів».

Обіди в Грановитій палаті тривали довго, по п’ять-шість годин. Із спогадів одного посла: «Час од часу цар пив за здоров’я кого-небудь. Той вставав, а за ним і всі інші. Поклонившись, знову сідали». І далі він пише, що за час обіду йому довелося вставати 65 разів!

Як наставав вечір, у Грановитій палаті запалювали вогні і далі бенкетували, вставали, пили, сідали, знову вставали, пили... І такі «фізкультурні вправи» із вставанням-сіданням тривали, здавалося, безконечно — життя в Московському царстві-государстві тоді наче зупинялося...

Але того разу, як вшановувалося молоде царське по­дружжя, церемонія була скромнішою: в присутності небагатьох гостей — як з боку молодого, так і з боку молодої. (Так забагла Марина Юріївна, яка надто стомилася під час церемоній в Успенському соборі і багла, щоб усе пошвидше нарешті скінчилося і їй дали спокій!)

Як свідчать очевидці, цар і цариця на бенкеті в Грановитій палаті сиділи за багатим бенкетним столом зовсім недовго — «до третьей ествы». Не було чомусь і «мусики» й танців, що їх любили обоє.

Далі, як зазначає вже згадуваний Станіслав Немоєв­ський, «обед высокие молодые имели у себя в комнате, даже и в спальне, кроме некоторых дам из родни, которые провожали молодых, никто не входил».

Перехід молодих у «постельные хоромы» супроводжував лише воєвода Юрій Мнішек і тисяцький.

Але варто зазначити, що тисяцьким був... так, так, всюдисущий князь Василій Шуйський, який дуже швидко, очоливши заколот, стане новим руським царем.

А тоді, провівши молоде подружжя до входу в царські покої Великого кремлівського палацу, він кланятиметься цариці «истово», запевняючи молодих, що їхнє вінчання було «зело радісним» і запам’яталося всім московитам, ставши великою державною подією.

Ще й побажав, як і водиться, молодим ночі, повної любові...

Вже в ті часи Московський Кремль славився своїм Великим палацом.

А втім, велико-пишним він стане не одразу... Може, тому, що його заклав — напроти Грановитої палати на найвищому горбі Кремля — не хто інший, як Іван Данилович Калита, який вів майже чернечий спосіб життя. Тож і палац його був невеликих розмірів і відзначався простотою. Власне, це були невеликі дерев’яні хороми, що слугували для князів літніми покоями (взимку вони жили в будинках, що добре опалювалися). Але вже за Дмитрія Донського та сина його Василія Дмитровича великокнязівський палац значно розширили, і в ньому з’явилася пишнота, така не характерна для Калити. Дах теремів позолотили, а в дворі поставили годинник. (Як відзначалося в літописі за 1404 рік, «на всякий час ударяет молотом в колокол, размеряя и рассчитывая часы нощные и дневные; не без человек ударяще, но человековидно, самозвонно и самодвижно, страннолепно некакого сотворено есть человеческой хитростью, призмечтано и преухрищено».

Але великокнязівський палац все ще був, як і боярські хороми тих часів, з кількох маленьких особняків, що з’єднувалися між собою переходами. У другому ярусі знаходилися «постельные палаты», а сам князь із сімейством мешкав у верхніх надбудовах — теремах; у нижньому ярусі жили княжі слуги, і все мало далебі сільський вигляд.

Але вже князь Іван III, заходившись перетворювати Москву на таку столицю, яка б відповідала величі і славі Руської держави, запросив досвідчених зодчих з Італії, і чужоземні майстри (своїх тоді на Русі не знайшлося) зруйнували ту кремлівську старовину і замінили її новими величними будівлями. Заодно Іван III зайнявся й усім Кремлем. Його було захищено подвійним, а місцями й потрійним рядом стін з бійницями й баштами та мостами, що піднімалися, решітками у воротах. З’явилися золотоглаві собори і разом з ними препишний палац. Звідтоді Кремль і став гордістю Росії. Як прийнято казати, «достойным воплощением ее силы и величества». Сам же княжий палац став зразком для всіх майбутніх палацових споруд. Правда, за минулі століття Великий палац кілька разів перебудовувався, прикрашався й розширювався — відповідно до зростаючої сили та міці Руської держави. Не раз із Кремлем й усім містом палац горів, але, як Фенікс з попелу, знову і знову здіймався, відбудовувався — ще кращим як був.

Перший поверх Великого кремлівського палацу (поверхи тоді звали ярусами) займала прислуга і нижчі бояри на государевій службі, а верхній — цар зі своїм сімейством.

На другому ярусі Великого кремлівського палацу і були, крім усього іншого, постельні покої російських государів, до входу в які боярин Василій Шуйський, догідливий та услужливий — листом слався перед царем Дмитрієм, — і привів молоде подружжя...

— Дозвольте вам, ваша величносте, — до царя, — і ваша величносте, — до цариці, — побажати доброї ночі і, коли не буде ніяких повелінь, розкланятись.

Повелінь не було, і боярин Василій Шуйський, розкланюючись, як наче він був нижчим служкою при царському дворі, а не одним із найзнатніших бояр, — позадкував — і кланявся, коли задкував, — та й зник — як його й не було. І тієї ж миті, нарешті позбувшись опіки, цар Дмитрій, полегшено зітхнувши, що їх зоставили удвох, підхопив на руки покірну Марину. Цариця аж зажмурилася від задоволення і міцно-міцно обхопила його за шию руками. І цар поніс її на другий ярус, легко долаючи круті східці та відчуваючи у своїх руках молоде пружне тіло, тепле й покірне, вдихаючи пахощі все того ж дівочого тіла, що так його дурманили, тож і здавалося йому, що східці втікають з-під його ніг...

А цариця, притискаючись до його сильного тіла, щось муркотіла йому на вухо, бентежачи й розпалюючи його чоловічу силу, пристрасть його, що й без того в ньому нуртувала.

І йому здалося, що подолав він східці на другий ярус одним махом і одним махом заніс жону свою молоду до спочивальні, де під розкішним позолоченим балдахіном стояло розкішне ложе — вже постелене для ночі любові...

Це ж треба!.. На думку вчених (як ніби вони в цьому щось тямлять!), любові з першого погляду взагалі просто... просто не існує. Не більше не менше!..

Це ж треба, га? Любов, запевняють такі вчені, зароджується довго (якщо не з першого погляду, то з якого — з другого-третього, п’ятого-десятого? З... надцятого, зрештою?), за кілька етапів.

А відразу, з ходу буває лише помутніння розуму — отакої!

В психіатрії існує навіть спецтермін для цього явища — «місячний удар».

То що спіткало царевича Дмитрія, як він два роки тому вперше побачив у Самборі Марину Мнішек, гарненьку юну графиню, дочку сандомирського воєводи і самбірського королівського старости? Любов з першого погляду? Чи — помутніння розуму? Чи, зрештою, «місячний удар»? Здається, як він вперше її побачив у Самборі, в замку королівського старости, ночі в Карпатах, над бескидами й полонинами були навдивовиж зоряними, ясними і — місячними. Таки місячними.

Вочевидь казковими були та чарівливими. Такі, що хоч кого можуть звести з ума-розуму. То, може, вони й звели царевича з ума-розуму, зачарували його й полонили назавжди. Та й дівчата тамтешні допомогли своїми співанками:

Співала тоді й душа Дмитрія.

Власне, заспівала, як вперше побачив Марину.

Наче хто його огнем обпік і в полон назавжди взяв. І він не хоче — досі не хоче — того солодкого полону, і в той же час... хоче його. Як і вириватися з нього на буцімто волю. Що йому воля без Марини. Приїхав тоді до поляків просити допомоги й підтримки, військової сили для походу на Москву, а побачив воєводину дочку і — все... Навіть про похід на Москву тоді забув — Марина все собою затулила. То виходить, що таки існує любов з першого погляду? Хоча дівчат та жіночок молоденьких він і до неї мав та мав (у декого з цього племені навіть закохувався) і після зустрічі з Мариною матиме...

Навіть мріючи про воєводину дочку, інших мав. Такий уже вдався, щедрий на любов. Але її, навіть інших голублячи, не міг забути — диво з див!

Невже вона й справді його карпатськими чарами полонила? Та так полонила, що він два роки звідтоді тільки й мріяв про неї?

Чи це якесь Боже навождення? Мана? Наслання йому? Недоброзичливці — а вони у нього ніколи не переводилися! — кажуть, що своїм женінням на полячці він просто віддячив полякам за їхню підтримку у справі походу на Москву. Ось тому він, мовляв, і побрався з якоюсь там провінційною полячкою з якогось там Самбора.

Але ж коли він увійшов до Москви і в Кремлі був коронований на царство, потреба в поляках уже тоді відпала. Навпаки, вони навіть заважали йому. Тож про полячку та одруження з нею він уже міг і не думати. Принаймні, міг ще тягнути з цією справою і тягнути, водячи поляків за носа. І ніякі поляки, як він вже отаборився в Кремлі, не змогли б його оженити на своїй графині. І сам пан воєвода не зміг би присилувати його до шлюбу з Мариною.

А він, ставши царем, тільки те й робив, що слав гінців до Самбора, до пана воєводи: швидше, швидше вирушайте до Москви, де я вас жду не діждуся.

І ось він нарешті діждався свого щастя — Марина в Кремлі. Ба, ба у його обіймах, з яких їй уже не вирватися.

А все це почалося того дня, коли він два роки тому вперше побачив у замку королівського старости Марину Мнішек, юну графиню, дочку воєводи. Побачив і закохався. З першого, щонайпершого погляду!

От і не вір у любов з першого погляду. До його послуг чи не всі боярині й дворянки Московії, їхні батьки тільки й мріють — а хто й мріяти боїться, — аби породичатися із самим царем, стати його тестем, а він... Світу білого з-за Марини із Самбора не бачить?

За останню тисячу років про любов стільки наговорено і стільки написано, що й осягнути його годі! Не під силу воно, мабуть, і нинішньому Інтернету! Але тільки сьогодні вчені нарешті спромоглися (чи — умудрилися) виділити три основних типи любові — гм!..

Любов-дружба. Спокійні, м’які відносини, як кажуть, без травм, що межують з дружбою. Вважається ідеальним варіантом для довгого і благополучного сімейного життя. Виникає на основі взаєморозуміння, взаємовиручки, поваги одне до одного. І то — не відразу. Але все ж, це той випадок, коли про людину говорять «рідна душа».

Любов-пристрасть. Її часто сприймають за Велику Любов. Але пристрасть швидко минає — як тільки зіткнеться з побутом. Хоча трапляються випадки, коли мудрі щасливці переводять любов-пристрасть у любов-дружбу.

І нарешті, любов з розрахунку.

Частіше всього це почуття зрілих людей, які пережили вже чимало пригод на ниві закохання. Вони вибирають не серцем, а розумом. Мовляв, мені ця людина підходить, буду її любити. (У молодих теж трапляється таке: треба женитися (виходити заміж), а тут така підходяща кандидатура.)

Взагалі ж учені вважають, що любов — яка б вона не була — триває насправді один-два роки. Плюс-мінус. A потім... Потім або взагалі зникає, або переходить на рівень дружби, ніжності, прив’язаності. І тільки фатальна пристрасть, вважається, ніколи не згасає. Якщо навіть закохані не можуть бути разом, вони все одно зберігають у пам’яті образ коханого і чекають нової зустрічі терпляче — часто роками й роками. А деякі навіть примудряються вічно — до скону літ — зберігати вірність одне одному.

А ось Велика Любов (неодмінно з великих літер) ніби поза згадуваною класифікацією сердечних почуттів. Вона не належить ні до першого типу, ні до другого, ні до третього — сама по собі. І від неї не рятує ні досвід, ні склад характеру. Полонити вона може у будь-якому віці і за будь-яких обставин.

І навіть призвести — за нещасливого чи фатального розвитку подій — до згубних наслідків. Тоді вона переросте у якесь психічне захворювання (хоча, в принципі, кожна любов — це свого роду захворювання), нав’язливу ідею-фікс. Якщо вона стане запаморочною, світ тоді для таких нещасних закоханих звузиться до розмірів п’ятака!

Якщо звичайна любов триває загалом гладко — познайомились, позустрічалися, одружилися, то Велика Любов — не доведи Господи її спізнати! — зовсім інше. За Великої Любові постійно виникають між закоханими якісь перепони, що їх постійно треба переборювати, роблячи при цьому фатальні помилки, що тільки ще і ще погіршує справу. Це, зрештою, варіант Ромео і Джульєтти, який відомо, до чого призводить.

В літературі такі закохані майже ніколи не бувають довго щасливими. Хіба що в казках: і стали вони жити-поживати і добра наживати! В літературі часто як альтернатива земному щастю подається ефектна смерть в обіймах. З розрахунку, що разом вони будуть в іншому світі. А втім, письменники не люблять хепі-ендів, щасливих кінців.

Аби цікавіше було, аби твір нещасливою кінцівкою видавлював сльозу в читачів. (Особливо в молодих читачок.)

А ось психологи вважають, що Велика Любов є фундаментом для справжнього — не фатального, як у художніх творах, — щастя.

Можливо. Хоча всі три — чи скільки їх там? — видів любові ведуть до щастя. Якщо тільки ми самі — чи обставини — не знищать вимріяне нами щастя.

Вочевидь, що Марина Мнішек (а втім, вона, здається, й сама це добре розуміла) вибрала Дмитрія, незнайомого їй до того російського царевича, не серцем, не завдяки пристрасті, котрої, як за великим рахунком, то й не було, а виключно розумом. Може, й з розрахунку...

Так, так, швидше з розрахунку. Мені ця людина підходить, і я буду її любити. Він — царевич, вийшовши за нього — ось і розрахунок, — я стану царицею. А хто з жінок зможе відмовитися від такої перспективи?

Та й заміж іти вже час їй підоспів. А тут така партія! Такий жених! Цар. І ти — цариця. То хто б на її місці відмовився? Хто б знайшов у собі сили відхилити таку партію, кращої за яку — умри, а не дочекаєшся.

Та й батько наполіг. Власне, видав її за Дмитрія. Пообіцяв Дмитрію, навіть не питаючи її на те згоди. Як станеш, Дмитрію, царем, Марина твоя. Такий вибір і король схвалив. Ватикан благословив — почалася велика гра, і вона в ній опинилася як ніби дрібна фігура. Пішачок якийсь. Де вже тут відмовлятися. Здається, все королівство вимагало: йди, Марино, за російського царевича. Царицею станеш. Московію ми тоді спробуємо до своїх рук прибрати.

І вона пішла. І стала російською царицею. І їй навіть почало здаватися, що вона його любить. Дмитрія з бородавкою на носі, ближче до лівого ока.

Тому це і не була, і не могла бути Велика Любов — Боже борони! І не любов-пристрасть, не любов-дружба. Це була любов з розрахунку, яка раптом почала переростати у щось більше. Ніби у справжню любов земну. Якої вона так багла — як багне її кожна жінка. Бог з нею, з Великою Любов’ю! Була б просто... просто любов (царство вже є, корона вже її). Звичайна земна любов жінки і чоловіка. Навіть не любов-пристрасть (про фатальну і мови не може бути — цур їй пек!). Це була швидше любов-дружба. Але породжена любов’ю з розрахунку. Такою непростою виявилася у неї проста любов. Так, вона була певна тоді, коли на широкому подружньому ложі в спочивальні Великого кремлівського палацу вона лежала з ним, і обоє вони, стомлені ніччю любові, але щасливі, — відпочивали від того, що всю ніч відбувалося між ними — з їхньої згоди, з їхнього хотіння нестримного і з їхньої... любові.

Марина була задоволена і...

І навіть щаслива. З ним, з царевичем Дмитрієм, який став царем Русі.

І вірила тоді, що вона таки кохає Дмитрія, що Бог послав їй саме того, єдиного у світі білому, з ким вона не лише спізнає земне жіноче щастя, що його має спізнати кожна жінка, адже для цього вона й з’являється під сонцем, виринувши з пітьми небуття, а й утвердиться разом з ним на цій землі. (Що вона навіки увійде в історію Польщі, Росії та України — виросла ж бо на її теренах, у карпатському Самборі і звідти пішла у вічність — і про неї протягом століть напишуть чимало книг, історичних досліджень тощо, і не думала, і не гадала, і не повірила б, коли б їй хто про це сказав, — за її короткого життя, що сяйнуло білою блискавкою і згасло, залишивши незнищенний слід.)

Вона ще ніколи не відчувала ТАКОЇ щасливої втоми, як тоді в ніч з 8-го на 9 травня 1606 року, після любові, коли вони були невситимі і багли ще і ще насолод і того щастя, що зветься любов’ю... Вона кричала на найвищому злеті очманілого блаженства, кричала, вимагаючи ще і ще того божевільного, до того їй незнаного блаженства.

Він був досвідченим у любові і сповна дарував їй те, чого вона досі не знала і навіть гаразд не уявляла, що це таке — кохання чоловіка і жінки.

Осяйний серпик молодого місяця давно вже зблід за віконцем, наче розчинився у ранковому небі над Кремлем, а вони все кохалися і не знали втоми і не могли насититись — бо ж хіба буває в любові ситість?

Перед ранком вона несподівано задрімала, просто поринула в легку дрімоту, що заколихала її і понесла, наче на хвилях дивного, їй досі незнаного моря (виявляється, і такі моря є у світі людей) понесла...

Лежала голісінькою, вільготно розкинувшись на широкому подружньому ложі під балдахіном, і не відчувала сорому, хоч уперше була з чоловіком у постелі, та ще й негліже.

Поринала в легкий серпанок сну, посміхалася уві сні і щось напівсонно муркотіла, гойдаючись на хвилях до того незнаного їй моря... А коли розплющила очі, він стояв над нею і милувався її гарним молодим тілом.

— Безсоромний, — і вона млосно потягнулася, ще і ще демонструючи — в спочивальні горіли товсті свічі — своє розкішне тіло, і мала від того утіху, мружилась і звабливо й безсоромно до нього посміхалася.

— Я кохаю тебе, Маринко-графине...

— Я вже цариця, — вона знову млосно потяглася. — Але як ти мене кохаєш?

Він нахилився, підхопив її на руки і закружляв з нею по царській спочивальні, під стінами якої перегукувалася варта.

— Кохаю... Кохаю...

— Ось тепер, на твоїх руках я відчуваю, як ти мене кохаєш... А саме слово «кохаю» на мене не діє, хоч воно й красиве і таке бажане... А те, що ти зараз робиш... О-о!.. Переконує, як ти мене, як ти мене кохаєш, царю мій...

Коли вона казала останні слова, то вже лежала на ліжку, а він так старався, що широке подружнє ложе під ними раптом заскрипіло і наче захилиталося.

— О-о, як ти мене кохаєш, — шепотіла вона, припадаючи до нього усім своїм спраглим тілом.

І хай у них буде небагато таких ночей, зовсім-зовсім мало, всього лише вісім чи дев’ять, але більшого щастя вона вже й не бажала, як тоді, бо все спізнала, що належить спізнати у цьому світі кожній жінці.

Залишалося спізнати лише нещастя. Недарма ж кажуть: щастя без нещастя не буває. Чи навпаки: нещастя без щастя...

І в цьому Марина Мнішек дуже швидко переконає­ться...

Але тоді вона, обхоплюючи його руками за шию, шепотіла:

— Ми будем... будем... будем...

— Що — будемо? — подивувався він. — Чому будемо, як ми вже є.

— Ми будемо завжди. Завжди і завжди будемо! Ми!

— Ти так говориш, як начеб над нами нависла якась загроза, — подивувався він. — Але що може загрожувати цареві? Самому цареві у його царстві-государстві, у неприступному Кремлі. У мене вірні бояри і дворяни, які власними бородами ладні мести переді мною шлях. Один Василій Шуйський з його вірністю чого вартий! У мене є військо, підлегла мені Боярська дума.

Цар Дмитрій, як швидко покажуть наступні події, жорстоко помилявся. Не було у нього вірних бояр і дворян, а Василій Шуйський посилено й спішно готував проти нього змову. І вже бачив себе на троні. І не було у Дмитрія надійного війська — воно за один день перекинеться на бік його супротивників.

А що було у Дмитрія Івановича, швидкоплинного руського царя?

А була у Дмитрія Івановича велика віра у своє стійке везіння і, як би сьогодні сказали, непотоплюваність. І він мав для такої віри, що швидко перекреслить його життя, здавалося б, усі підстави. Все йому досі сприяло, рятувало його, оберігало і вело до перемоги — від однієї до іншої, до ще іншої. Справді-бо. Його з матір’ю на самому початку життя відправили в заслання — як на вірну загибель. Без права й думати про батьків трон. Як і про своє царське походження. Більше того, в Угличі, де його наче в насмішку зробили князем, його хотіли брутально зарізати, мов собача яке шкодливе й нікому не по­трібне. Але він уцілів. Ну хіба це не везіння? Потім чи не двадцять років поневірявся, переховувався від нишпорок Годуна в добрих людей, то по монастирях під личиною якогось Гришки Отреп’єва. Уцілів. Але тільки заїкнувся, хто він насправді, як довелося тікати з Московського царства у світ широкий. Уцілів. У Польщі йому допомогли і оружною силою повернутися на Русь і під малинове бемкання дзвонів увійти до Москви й утвердитися в її Кремлі державному. Він був усіма визнаний як законний спадкоємець російського престолу, коронований на російського царя, — то що може тепер йому загрожувати? Він мелодий, здоровий, повний сил та енергії, не дурний, тямковитий. У нього попереду ще життя та життя. І — не яке-небудь, а — царське! То що йому тепер може загрожувати?

ТО ЩО ЙОМУ ТЕПЕР МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ?

Тому, якого одні визнають істинним сином царя Івана і законним царем Русі, а інші ще продовжують його обзивати самозванцем, якимось там Гришкой Отреп’євим, під чиїм ім’ям він довгий час переховувався, як равлик у своїй мушлі, яку він уже покинув. І якого рідна мати визнала за свого сина.

ТО ЩО ЙОМУ МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ?

Йому, царю-государю Московської Русі, який уже проголосив себе цесарем, імператором всеросійським.

І в особистому житті йому щастить — та дівчина-графиня, у яку він два роки тому безтямно закохався у Самборі, ще будучи збіглим монахом, стала його законною жоною і царицею царства його...

ТО ЩО ЙОМУ ТЕПЕР МОЖЕ ЗАГРОЖУВАТИ???

— То що мені може загрожувати? — забувшись, вигукує він уголос в тиші царської спочивальні.

І посміхається якось навіть дитинно (як малюк, котрому нарешті дали довгоочікувану цяцьку), посміхається безпечний, щасливий і від посмішки (йому так посмішка личила) стає просто-таки привабливим. І вона захоплено милується ним, в ту мить щиро вірячи, що любить його, що в них справжня велика (хай і без великих літер) любов. А що ще треба двом у цьому світі? Та ще тим двом, які мають найвищу владу в своєму царстві-государстві?..

А тому любов, любов, любов... Поки любиться. Поки ще є час для любові. (Бо може таке статися, що не буде часу для любові.) Все інше — потім, потім... Потім.

І вони знову в передранковій млі опинилися на широкому подружньому ложі, і він на ній... Вона випростала руку, щоб міцніше обняти його й притягти до себе, перед тим як вони зіллються в екстазі, у злеті своїм найвищім, як рука її раптом почала тремтіти й кудись показувати...

Вона намагалася щось сказати, але голос їй не корився, вона тільки ворушила губами, що враз зробилися білими-білими, а лице її наче скував жах-жахота...

— Там... там... Оно-но... У кутку, — нарешті змогла вона прохрипіти, і Дмитрій, різко повернувши голову туди, куди вона показувала тремтячою рукою, теж застиг вражений — у напівоберті голови. Бо там, у кутку спочивальні, ЩОСЬ БУЛО... Власне, ХТОСЬ БУВ. Сторонній. Виходить — третій...

У царській спочивальні. Під час любові царя з царицею.

Що таке може статися, він мить тому й подумати не міг, адже такого, був він певний, не могло ніколи бути...

І в ту мить як Марина тремтячою рукою почала показувати кудись у куток спочивальні Великого Кремлівського палацу, що був під препильною охороною варти, раптом почав мерк­нути, наче згасати світлий ранок — мовби там, за Великим кремлівським палацом, над Кремлем і над Москвою сонце зайшло за хмари... Чи й узагалі почало кудись провалюватися, у якісь тартарари бездонні й безпросвітні...

У спочивальні з’явилися сутінки, а по кутках зачорніли вечірні діди, як називають іноді хатню тінь.

Але то були просто згустки смерку в кутках і попід стінами, що невідь-де раптово взялися. Куди дивиться варта? Чим зайнята варта???

А там, у тім кутку, куди тремтячою рукою показувала зблідла цариця, з’явилася спершу нечітко окреслена постать людини, що ставала все виразнішою, наче наливалася живою плоттю... Старець не старець, монах не монах, а якийсь білобородий ветхий дідуган таки з’явився, нізвідки виринувши в чернечій рясі, але з осяйною митрою на білій голові...

...Але з осяйною митрою на голові...

З отією митрою, що є головним убором вищого духовен­ства християнської церкви під час богослужіння.

І зокрема митрополитів... Виходить, те привиддя старця, що з’явився в царській спочивальні, як сніг на голову літнього дня, було привидом, марою не просто старця, старигана-дідугана якогось там, а митрополита?

Але чого він з’явився у царській спочивальні Великого Кремлівського палацу, та ще у першу шлюбну ніч царського подружжя? І чого він привиджується з неживими очима, дух померлого? Чи мана? Наслання бісів? Чи то їм просто... просто ввижається?

Контури того привиддя були неясними, нечітко окресленими, те жахне видиво тремтіло й колихалося, як тремтить бува й колихається в полі нагріте повітря, і здавалася та мара нереальною, оманливою, ніби вона є і — протри лишень очі, схаменися, — як її й немає... Але все ж видно було, що то постать людська. Митра — єдина реальна річ у тому видиві — неприродно спалахувала холодним білим огнем...

Та ось привид почав зводити руки, рукава його чернечої сутани закотилися, з’явилися кістляві руки мерця... Самі лише кістки.

Мара розплющила неживі очі, розкрила мертві уста, і Марина на мить зомліла, і що було далі — не пам’ятала...

У ті роки по Москві ходила-гуляла моторошна — для декого й жахна — легенда, що в Кремлі, у неприступній фортеці російських князів та царів, у граді їхньому...

А втім, може, то й не легенда. Легенда — се народне сказання, оповідання про події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою, і воно завжди героїчно-поетичне. Швидше всього то був поговір, пересуди-поголоски, зрештою, чутки чи лиха слава. Так ось, ходила слава у Москві, ніби в Кремлі за височезними й товстелезними його мурами, що їх препильно охороняє вдень і вночі варта, коли й миша непоміченою не може туди прошмигнути, почав раптом з’являтися якийсь старець у сяючій митрі й чернечому вбранні. Вигулькував він мовби нізвідки, проникав крізь стіни і через будь-які перепони — як безтілесний дух, як тінь лиха... І неодмінно з’являвся перед якоюсь бідою. Казали, — несамовито хрестячись, — що то буцімто — по митрополичій митрі вгадували — дух загубленого Іваном Грозним руського митрополита Філіппа...

Всі знали, які звірства ще не так давно чинив за свого життя звірячого цар Іван, прозваний чомусь не Сатаною, а всього лише Грозним. А тому ніхто й не дивувався, що в Кремлі з’являється дух однієї з його жертв.

Найраніше криваве звірство Івана Васильовича, великого князя і государя всія Русі, припадає на 1547 рік, коли йому ледь виповнилося сімнадцять, коли він ще тільки-но готувався стати царем. Неупереджений літописець, фіксуючи тільки факти, запише: «...велел великий князь — Иван Васильевич, семнадцати годочков, — казнити Федора княжь Иванова сына Овчины Оболенского... И князя Федора посадили на кол на лугу за Москвою-рекою против города». Батько жертви давно вже був на тому світі, а син його Федір був не лише однолітком російського великого князя, а й товаришем його дитячих ігор... Потім, як пишуть історики, «начинается кутерьма, кровавое непотребство... Царь начинает убивать бессистемно (мовби убивство за якоюсь системою — це ніби краще). Убивает сам своим остро заточенным посохом, убивают его подручные».

Так у Московському царстві-государстві почалося велике кровопролиття. Грозний називав убитих ним людей чародіями і ворогами Христа і Росії.

Убивали щодня і чи не щогодини.

«Если выпадал мирный денек... то кутили, устраивая свальный грех, а то на коней и грабить, резать. Опричные жертвы еще никто не сосчитал. Счет им ведется на десятки, если не на сотни тысяч. Обычно сжигали дотла села, наполовину опустошили и вырезали города: Клин, Тверь, Псков, Новгород, Вышний Волочек, Торжок...»

Ще з одного свідчення:

«...они вешали женщин, мужчин и детей, сжигали их на огне, мучили клещами и иным способом, чтобы узнать, где были их деньги и добро...» («100 великих диктаторов». — Моск­ва: «Вече». — С. 286—292).

Скільки було офіційних дружин у Грозного, історики й досі плутаються — вісім чи дев’ять. (Коханок він міняв чи не що­дня.) Тоді й виникла проблема: за православними канонами вінчатися можна було лише до трьох разів. А цар уже давно переступив цей обмежувальний рубіж. Тож почав ламати церковних ієрархів, і вони мовби дали добро на ще одне вінчання царя, але митрополит Філіпп виявив йому моральний спротив, не погоджуючись на п’яте чи яке там вінчання царя Івана. Цар спалахнув, осатанів від люті (а втім, із стану осатанілої люті він ніколи й не виходив, то був його звичайний стан) і велів опричникам прикінчити незгідливого главу Руської православної церкви (тоді сану патріарха на Русі ще не було).

Царський кат Малюта Скуратов задушив митрополита Філіппа власними руками, що вже тоді були по плечі в крові невинних жертв... Тіло митрополита викинули на смітник — на розтерзання бродячим псам.

Цар обвінчався з черговою своєю жоною — у п’ятий чи який там раз. За знищеного ним митрополита швидко й забув — своїх жертв він ніколи не пам’ятав, як негадано в Кремлі почав з’являтися привид старця, у якому швидко було впізнано митрополита Філіппа — по сяючій митрі. І з’являлося те привиддя лише перед якоюсь бідою...

Вперше та мара виникла у царській спочивальні у 1584 році, незадовго до несподіваної кончини кривавого царя...

Звідтоді митрополит Філіпп, чи дух його, ні-ні та й вигулькував у Кремлі як розпливчасте марево, і це неодмінно віщувало царському сімейству якесь лихо. (З’явився він і перед кончиною Бориса Годунова, чим дуже нажахав його і пришвидшив кінець.)

З’явився старець Філіпп і того разу — в ніч з 8-го на 9 травня 1606 року у спочивальні царя Дмитрія — білобородим ветхим дідом в чернечій рясі, але з митрополичою митрою на голові. Привиддя те було прозорим і просвічувалося, розпливалося й хилиталося, але все ж зберігало людські обриси.

...І раптом випростана рука її почала тремтіти, та рука, що багла його обійняли і притиснути до себе, до тіла свого пружного, молодого.

Дмитрій Іванович, усе ще в полоні любовної пристрасті, що нуртувала у ньому й охоплювала його солодким вогнем, повернув голову туди, куди вона показувала, і в сутінках, що невідь-де вранці з’явилися у спочивальні, побачив у кутку примару.

Чітко і виразно побачив — у чернечій рясі, підперезаній якоюсь вірьовкою, але в осяйній митрополичій митрі...

І тоді до його вух нарешті пробився жахний крик Марини...

Привиддя в кутку з неживими очима й порожнім беззубим ротом повільно зводило кістляві руки мерця...

І в ту мить, як закричала Марина, примара та і щезла...

Наче розчинилася в повітрі.

Або через стіну із спочивальні Великого кремлівського палацу кудись просочилася...

Марина нарешті отямилась і довго не могла збагнути, де вона і що з нею. Глянула в куток, тамуючи жах-жахоту, але там нікого не було, жодної мари чи привида, і здалося, що все то... все то їй наснилося.

Ну, звичайно ж наснилося, наснилося, наснилося...

Дмитрій з шумом перевів довго стримуваний подих — у спочивальні вже був світлий ранок — десь за кремлівськими мурами, за Москвою сходило сонце на Русі...

— Ну й привиділось нам...

— Обом одночасно? — скрикнула Марина і рвучко потягнула на себе простирадло, прикриваючи ним свою голизну. — Те привиддя бачило мене... бачило голою... Який жах! А воно ж... воно ж старий дідуган.

— У нього були наживі очі — заспокойся. Він нічого не міг бачити.

Дмитрій встав з ложа, сів, зітхнув, щось подумав і раптом обхопив голову руками — таким царя і мужа свого Марина ще не бачила. А він сидів, похитуючись з боку на бік, і щось думав, думав...

— Це нам... приснилося, — раптом глухо мовив він і ніби аж полегшено зітхнув. — Приснилося і все! Годі про це.

— Я виросла в карпатському краї, де такі привиди не рідкість, — по хвилі озвалася Марина, все ще кутаючись в простирадло й мерзлякувато щулячись. — Місцеве населення там, де я виросла, кріпко у них вірить. Та й взагалі, Карпати вважаються гніздом різної нечисті — мабуть, так і є. Принаймні оповідання про привиддя я чула ще з дитячих літ. Особливо легенди про песиголова...

— Що це ще за їден? — звів він голову.

— Розказують, така велика кудлата істота, схожа на людину, але неодмінно з собачою головою...

— Цікаво, — без цікавості буркнув він. — І що ти хочеш сказати?

— Що я вірила і вірю в песиголова. Як і в ту примару монаха в рясі, але з митрою на голові. Не снилося нам, була примара. Цур їй пек, як каже в таких випадках моя няня бабця Софія! І досі в мене всі жижки тремтять... І треба, щоб таке сталося в нашу першу шлюбну ніч. А що буде далі, як те привиддя внадиться до нас?.. І взагалі... взагалі де твоя царська препильна стража? Чому вона пропустила в наші покої того старця — нам так було добре без нього. І взагалі... взагалі, чому ти мовчиш? Як у рот води набрав. Ти цар чи не цар?

— Я цар, а ти — цариця.

— У мене й досі мурашки по спині повзають, хоч я й цариця. Для того привиддя нема перепон навіть у царських палацах. І чого приперся до нас той старець? Невже яку біду нам віщує? — І заплакала: — За віщо... За які гріхи мене так зустрічає Москва? Нащо нам послано ту мару? Дух той безтілесний якоїсь загубленої людини? І яку біду вона нам віщує?..

— А яку біду нам може віщувати безтілесний дух, коли ми з тобою владики царства-государства? — Дмитрій пильно дивився на неї, і в очах його було німе запитання: так я кажу чи не так? Владики ми чи не владики?

— Звідки я знаю? Іноді мені здається, що ми хоч і в граді, званому Кремлем, і захищені мурами та баштами, але ми такі беззахисні, такі... І що завтра-позавтра нас чекає...

— Що чекає?

— Якесь лихо... Ой чекає... Лихо-пеня і біда — все разом.

Дмитрій схопився, тупнув ногою. Ледь чи не закричав:

— Затям: усе, що ми лицезріли в кутку, — мана! Наслання, — вигукував уже впевнено. — І взагалі... це всього лише... всього лише сон. Нам просто приснився негарний сон. Кремль охороняє така варта, що й привид не зуміє у нього проникнути. Кажу: влада в наших руках. Бояри і дворяни за нас. І очолює їх найвірніший мені боярин, знатний боярин Василій Шуйський. Ти пригадуєш, як він тебе представляв народу?

І врочисто прорік знатний боярин Василій Шуйський:

— А найяснейшая и великая государыня цесарева и великая княжна Марья Юрьевна (у вседержавному підлабузництві знатний боярин навіть переплутав її ім’я), царица и матушка наша и всеа Русии!!

Це пізніше, через якийсь там десяток днів, ставши царем російським, знатний боярин Василій Іванович Шуйський заявить на увесь голос (а голос він мав — дай Боже!), звинувачуючи Дмитрія Івановича:

— Взял девку из Польши латынские веры и не крестил ее, венчался с нею в соборной церкви Пречистыя Богородицы и помазал ее миром, и венчал ее царским венцом, и учинити хотел в Российском государстве люторскую и латынскую веру...

Що ж, і майбутні царі, коли треба, можуть займатися підлабузництвом і гнутися при цьому в три погибелі, а коли досягнуть свого, то хіба ж таку пісню заспівають!..

Ніхто так не змінював свої показання у справі вбивства чи не вбивства царевича Дмитрія в Угличі у році 1591-му, як Василій Іванович Шуйський, знатний боярин і згодом цар Московської Русі (пробуде на престолі щось близько чотирьох років): спершу він, Шуйський, як голова офіційної урядової слідчої комісії, яка прибула в Углич для розслідування інциденту, визнав факт загибелі малолітнього царевича Дмитрія. І це признання, що царевича Дмитрія було вбито, лягло в основу офіційного висновку московського уряду. (За тодішніми даними слідчої комісії Шуйського, царевич Дмитрій, який хворів на епілепсію, під час нападу буцімто смертельно поранив себе ножичком. Смертельно!)

Та коли 13 квітня 1605 року раптово помер цар Борис Годунов, якому вірою і правдою служив боярин Шуй­ський — щоправда, радше прислужував, — а до Москви з військом наближався царевич Дмитрій, якого як законного спадкоємця російського престолу вже вітали бояри і простий народ, Василій Шуйський без пояснення причин раптом почав свідчити протилежне тому, що він свідчив у 1591 році, а саме: царевич Дмитрій, виявляється, тоді, у 1591 році, в Угличі не загинув. Насправді царевича тоді було щасливо врятовано від убивства, і він тепер, живий і здоровий, наближається до Москви, аби посісти батьків трон!

Коли ж 20 червня 1605 року Дмитрій увійшов у Москву, що здалася йому без бою, і його визнала за рідного сина Марфа Нага, Василій Шуйський почав змінювати свої показання — вже вдруге, — заявивши, що тоді, у 1591 році, в Угличі таки було вбито саме царевича Дмитрія, а отже, нині у Москві на троні всівся не хто інший, як Самозванець.

Шуйського було схоплено і засуджено на смерть.

Дні його були вже лічені, але добрий Дмитрій раптом — несподівано чому? — простив його, і Шуйський, поклявшись йому у вірності — колінкував перед своїм рятівником, — почав спідтиха готувати переворот, що його йому й удасться за Смутного часу здійснити.

Люди Шуйського прикінчать царя Дмитрія Івановича — під час заколоту в Москві, а сам Шуйський, ставши новим царем, звинуватить Дмитрія — на той час уже мертвого — у самозванстві.

Проте коли Василій Іванович Шуйський був правдивим і щирим? Чи тоді, коли виніс офіційний вердикт у 1591 році про загибель царевича Дмитрія? Чи тоді, коли у 1605 році, як Дмитрій наближався до Москви і на його бік переходили бояри, війська і простий люд, «воскресив» його і оголосив істинним сином царя Івана й, отже, законним претендентом на російський трон?

Чи тоді, коли затіявши змову, вбив царя Дмитрія і, сам ставши царем, оголосив його самозванцем, Лжедмитрієм?

Коли? Коли? Коли?

Багато запитань, але відповіді так і немає.

І це теж одна із загадок історії, що напевне ж так уже ніколи й не буде розгадана.

III. Дев’ять днів царського весілля

ДЕНЬ ПЕРШИЙ — 8 ТРАВНЯ

Марина Мнішек, польська графиня із Самбора 18 років, буде коронована на російську царицю 8 (18) травня 1606 року патріархом Ігнатієм (тоді ж відбудеться і її весілля з царем Дмитрієм Івановичем), а вже 17 (27) травня того ж року повстання в Москві, що його поляки назвуть «злополучним бунтом», а руські літописи «убієнієм Рострігіних», — по­збавить її трону і, зрозуміло, монаршої влади, а бояри-змовники захоплять молоду царицю в полон і вивезуть її з Кремля...

І лише тоді, отямившись від, здавалося б, безконечного весілля, що теж триватиме дев’ять днів, Марина Юріївна нарешті збагне: російською царицею вона побула всього лише... дев’ять днів.

А втім, в історії це не одинокий випадок такого швидкого царювання.

Історія знає точно такий же — чи приблизно такий — прецедент, коли королевою Англії була Джейн Грей — теж дев’ять днів. Рівно дев’ять днів.

Джейн Грей доводилась дочкою Генріху Грею, маркізу Дорсета (згодом він одержить титул герцога Саффолк­ського) і леді Френсіс Брендон. Складалося так, що спершу Джейн і не повинна була стати королевою. Навіть і не мріяла посісти трон. З дитячих літ її більш за все хвилював власний розвиток і самовдосконалення. Вона багато й охоче вчилася, вгризаючись, як кажуть, в граніт науки. Добре знала латину, грецьку, французьку й італійську мови, пізніше оволоділа іспанською. А ще пізніше ця безмірно талановита дівчина оволоділа давньоєврейською та арабською.

Увесь свій вільний час, — а вона вела пуританське життя, ніколи не брала участі в придворній метушні, — віддавала читанню, ставши на той час найосвіченішою жінкою. І не тільки Англії.

Після смерті короля Генріха VIII трон успадкував його син Едуард VI, ровесник Джейн. До всього ж вони були друзями. Ба навіть більше, Джейн з часом мала стати дружиною Едуарда VI, але...

Едуард VI у році 1553-му раптово помирає — у шістнадцятирічному віці, і Джейн Грей стає дружиною Гліфорда Дадлі, четвертого сина герцога Нортуберлендського. (Існує версія, що Джейн силою примусили за нього вийти.)

Герцог був регентом молодого короля і подбав, аби він, помираючи, викреслив з акта про престолонаслідування своїх зведених сестер Мері й Елізабет як прямих спадкоємців Едуарда. Вони згодом будуть визнані рішенням парламенту незаконнонародженими. І тоді ж леді Джейн повідомили, що відтепер вона — королева.

Дівчина від тієї вістки зомліла. Не від щастя, від ляку. І довго потім доводилося чи не гуртом переконувати юну леді прийняти корону, до якої вона ніколи не прагнула. Зрештою її таки умовили погодитись на монарший трон. «Якщо мені призначено царювати, — сказала засмучена Джейн, — то я прошу Божого благословення на керування країною на славу Бога і на користь свого народу».

10 липня, через чотири дні після смерті Едуарда VI, Джейн Грей Дадлі проголосили королевою Англії. Як водиться, у боротьбі за владу треба було негайно знешкодити інших претендентів на трон, себто заарештувати і запроторити до Тауера Мері й Елізабет.

Джейн завагалася це робити — беззаконня!

Попереджені претендентки на трон встигли вчасно сховатися, і за ними, як кажуть, і слід охолов. Але досить швидко Мері проголосить себе королевою і почне активно збирати біля себе прихильників, розсилаючи листи у всі графства й міста.

З новою силою спалахнула боротьба за владу.

На боці Джейн, що явно була в тій боротьбі пасивною, поклавшись на волю Божу, виступила аристократія, за Марією (Мері) стояли сквайри і простий люд. Це був конфлікт не стільки між королевами, скільки між аристократією і простим людом.

Мері-Марія розгорнула бурхливу діяльність, обіцяючи всі блага простолюдинам, якщо ті підтримають її до кінця. Мері була хитрою, підступною, рішучою та дієвою і великою популіст­кою — вона всім і все обіцяла, обіцяла, обіцяла. Обіцяла, навіть зарані знаючи, що всіх обіцянок вона здійснити, навіть ставши королевою, не зможе. Але все одно обіцяла. А простолюдини завжди люблять обіцянки і легко купуються на них.

Мері швидко стала популярною і обіцяла блага ще з більшим запалом. Навіть вже вірячи, що вона неодмінно виконає ті обіцянки.

Війська почали переходити на бік Марії — навіть команди кораблів, посланих заарештувати Марію, стали на її бік.

Бачачи таке, лорди покинули Джейн.

Всього лише на дев’ятий день свого правління королева Джейн зосталася одна-однісінька — якщо не рахувати її батька.

Прийшли солдати Марії, аби заарештувати Джейн.

«Зійди, дитя, з трону, тут тобі не місце», — заявили їй.

Джейн покірно залишила трон.

Колишня Мері, а тепер Марія Тюдор зійшла на трон під ім’ям Марії I.

Зігнорувала дев’ятиденне правління своєї кузини. І хоч її проголосили королевою 19 липня 1553 року, але початком свого правління вона вважала 10 липня, день смерті Едуарда. Виходило, що ніякої королеви Джейн, протягом бодай і дев’яти днів, не було.

Але Джейн була, її разом з двома фрейлінами взяли під варту. Також були заарештовані її чоловік, батько і герцог Нортумберлендський.

Його стратили 22 серпня 1553 року.

Чоловік Джейн, з яким вона встигла прожити лише два місяці, опинився в похмурому підземеллі в’язниці (вся його провина полягала в тому, що він був чоловіком Джейн — протягом двох місяців), де днями вирізував на стіні ім’я своєї коханої дружини, готуючись разом з нею зійти на плаху, — він любив юну королеву.

Перед вікнами темниці, до якої було запроторено Джейн, Марія веліла поставити плаху, де щодня на очах у нещасної Джейн відрубували голови.

У тім числі відрубили голову й Гліфорду Дадлі, чоловікові Джейн.

І невдовзі леді Джейн, вчорашню королеву, нарядили у все чорне і повели до тієї плахи. Її фрейліни плакали і падали, не в змозі йти.

Джейн легко піднялася на ешафот і тихо звернулася до юрби, тримаючи в руках молитовник:

— Добрі люди, я прийшла сюди вмерти... Урочисто свідчу: я не винна перед Богом. А тепер, добрі люди, в останні хвилини мого життя не залишіть мене своїми молитвами.

Ставши на коліна, вона прочитала псалом, зняла вуаль, розстебнула комір плаття, аби оголити шию, і сама собі зав’язала очі білою хусткою...

Кат припав до її ніг, благаючи жертву простити його за те, що він зобов’язаний нині зробити. Джейн як могла втішала його, а потім голосно мовила:

— Прошу вас, кінчайте скоріше!

Опустила голову на плаху і звернулася до неба, у якому в ту мить так ясно засяяло сонце, виглянувши з-за похмурих хмар:

— Господи, до рук Твоїх передаю дух мій!..

У світлі ранкового сяючого сонця блиснула сокира й піднялася вже червоною, а в корито біля плахи покотилася голівка юної королеви... Народ ахнув і завмер.

— Молімося, люди добрі! — хтось крикнув на площі, і вся площа почала тихо молитися, аби Господь прийняв душу убієнної раби Божої Джейн...

А побула вона королевою усього лише дев’ять днів.

Марія I, жорстока й свавільна, правитиме п’ять років і встигне заслужити прізвисько Кривава.

Марина Мнішек побуде російською царицею, законно коронованою, теж дев’ять днів. А потім їй теж випаде арешт і загибель у Коломенському кремлі.

Але ті дев’ять днів її царювання і водночас дев’ять днів її весілля з царем Дмитрієм Івановичем були всуціль веселими.

Просто-таки розвеселими!

А потім...

Потім...

Якось уже так повелося, що коли жінка, наприклад, зраджує свого чоловіка (явище не таке вже й поодиноке в роду хомо сапієнса), причому робить це майже відкрито, навіть особливо не криючись, то муж її законний чомусь дізнається про те, як правило, останнім.

Уже всі сусіди та знайомі знають, а чоловік усе ще перебуває в благодушному незнанні. Себто хлопає вухами, благовірний.

І нарешті дізнається тоді (Як? Коли? Та не може цього бути! Я ж їй так довіряв!!!), коли практично вже не можна нічого змінити. І тим більше покращити ситуацію чи переграти її на краще.

Так сталося і з царем Дмитрієм Івановичем, тоді, у травні 1606 року, під час розвеселих гульок з нагоди вдалого весілля, — тільки з тією різницею, що зрадила його не дружина. Але про ту зраду він дізнається практично останнім, за мить до власної загибелі...

Царське весілля після 8 травня, коли Дмитрій і Марина були урочисто повінчані (Марина ще й коронована на царицю російську — подвійна причина для веселощів), тривало ще цілих дев’ять днів. Аж до трагічного 17 травня, коли вже й справді нічого неможливо було змінити. Зрада була організована на найвищому рівні і майстерно проведена — очевидно, за неї взялися досвідчені в цьому ремеслі люди.

Урочистості з нагоди царського весілля котилися, як по добре второваній дорозі — гучно, гамірно, весело, від усієї широкої руської душі. День за днем тривали бучні гульки, багатолюдні учти на найвищому рівні, бенкети, вишукане частування. Щедрі столи (море яств і хмільного зілля), за якими возсідали доброзичливі до молодих співтрапезники, і ті бенкетарі, радуючись дармовим пригощанням, — від душі пили та їли і славили, славили, славили — аж-аж! — царя й царицю з такою визначною подією у їхньому молодому житті. І так з ранку й до вечора, з ранку й до вечора — цілих-цілих дев’ять днів та вечорів (іноді гульки затягувалися й за північ!).

Цар був веселун (весела, життєрадісна людина, яка вміє і любить веселитися), а цариця — веселуха (весела, життєрадісна людина, яка вміє і любить веселитися) — до пари мужу свому.

Веселощам у кремлівських палатах не було краю (як здавалося, їм не було й початку, адже вони тривали й тривали, взявши чи не в суцільну облогу державний Кремль).

Та й що таке веселощі — стан внутрішнього задоволення, радісного настрою, безтурботності, коли море по коліна, схильності до розваг, жартів, співання пісень, танців і таке інше...

Веселилися, пили веселуху, як здавна на Русі називають розвеселе зілля, і здавалося, що кінця веселощам і радощам тим не буде й не може бути — недарма ж воно, весілля, звалося царським! Гуляти — так гуляти. Широка руська натура вміє гульнути!

А втім, на якийсь там день — п’ятий-сьомий — це вже було не весілля, а швидше (тільки молоді про те ще не здогадувалися) тризна по весіллю, такий собі бенкет під час чуми. Поминальна, зрештою, учта — те, що й поминки, одне із значень слова «тризна». Або ще — частина поховального обряду. І перетворилося те весілля на тризну якось непомітно, ніби між іншим. І всі те вже побачили, крім хіба що молодих...

Важко й нині збагнути (історики не перестають дивуватися та висовувати про своє дивування безконечні версії, що так нічого й не пояснюють, бо таке й пояснити неможливо) — чому в той непростий час цар Дмитрій затіяв у Кремлі багатоденні гульки-застілля, коли втрачався лік дням і ночам? Міг би його величність гуляти й довше, якби не настало трагічне для нього 17 травня. Чому, коли вже всі у Москві — майже всі — знали про бунт, що посилено готувався, а цар Дмитрій того ні сном ні духом... Дізнається, як і у випадку, коли мужа зраджує жона, останнім. Тоді, коли вже нічого для порятунку не можна було зробити, а доводилося брати ноги в руки, щоб тікати з Кремля... Чим закінчилася та втеча — відомо.

На тих безконечних гульках, горді, що цариця москов­ська — їхня, — бенкетували й гості, ті поляки, які прибули до Москви у почтах Марини Мнішек та воєводи Юрія Мнішека, і гуляли як напропале.

Про те, що визріває зрада — підступна, кривава, безпощадна і вельми численна, войовнича і жорстока, знали на той час, як уже мовилося, всі, крім головного призвідця тих бенкетів, Дмитрія Івановича, який на той час уже проголосив себе навіть імператором, але з головою пірнув у ті гульбища, нічого з-за них не бачив і нічого не чув. Не глухий же він, не сліпий, не якийсь там безпомічний та безвладний. Був певним, що в царстві-государстві його шанували порядок, мир і вірність йому як цареві, що всі тільки тим і зайняті, що радіють та веселяться з нагоди царського весілля та коронації полячки на російську царицю. (Чи, може, цар не хотів показати своїм польським друзям слабкість свого правління, що під ним уже хитається трон? Але тоді він — самовбивця.)

Важко це збагнути і хоч якось пояснити, коли всі знали, що день у день готується в Кремлі й поза Кремлем державний, по суті, переворот, що вона, змова, вже визріла, як гігантський гнійник, змовники вже й не приховували своїх намірів, готуючись до штурму Кремля, а цар гуляв... День у день, день у день — аж цілих-цілих дев’ять днів. Гуляв би й довше, та змовникам набридло чекати, коли ж він нарешті нагуляється. Та й ситуація була сприятливою — напасти на нього під час гульбищ. Хмільних і розвеселих.

Цар з царицею гуляли дев’ять днів.

Ті дев’ять днів, коли ще можна було щось зробити на власне врятування.

Отож, царське весілля тривало дев’ять днів...

ДЕНЬ ДРУГИЙ — 9 ТРАВНЯ

9 травня 1606 року припало на великий православний церковний празник — Николи весняного, і в день той весільні урочистості й гульки були визнані московитами як блюзнірство. Відверте нехтування прадідівськими законами та звичаями.

З давніх-давен Русь відзначала два Николи (Миколи): весняного — 9 травня, коли, власне, й починалася весна-красна, і зимного, 19 грудня. Перший Никола-Микола вважався трав’яним (поговірка була: прийшов би Никола, а тепло буде. До Николи кріпись, хоч і перервись, а з Николою живи — не тужи), другий — морозяним; один приходив на Русь із травою, а другий із зимою. На Русі споконвіку, ще з пра-праслов’янських часів, рік ділили на дві частини: зиму і літо. Або на зимове і літнє сонцестояння — Коляда і Купала. Тому в давніх казках із зимою бореться не весна, а літо — гарна, між іншим, молода дівчина.

За народною фенологією, весна починалася тоді, коли пташка-вівсянка засвище свою пісеньку: «Кидай сани — бери віз!», а щука-риба хвостом лід почне розбивати. Якщо рання весна починалася у квітні, то власне весна — 9—10 травня — якраз на Николу весняного. Цього дня і славили Николу весняного. Інші заходи в цей день, та ще веселі, пов’язанні з гульками, не схвалювалися. Заодно це було й свято конюхів, адже цього дня у Московії виводили коней на зелену молоду траву. Казали: Никола весняний коней відгодує, а осінній — у двір зажене. Тому православне населення цього дня замовляло благосні молебні з водосвяттям. А ще вважалося великою милістю Божою, якщо припускався весняний дощик.

І Боже борони влаштовувати цього дня весілля!

Це знали навіть іноземці.

«Цього дня, — свідчив голландець Ісаак Масса, — ні за що в світі не можна було грати весілля!»

Згодом в одній з історичних пісень — «Григорій Отре­п’єв» — дорікнуть цареві Дмитрію:

(Виходить, того дня такий празник великий був, що православним на Русі навіть заборонялося ходити в лазню!)

Але Дмитрій Іванович (чи не знав про те, а його ніхто не застеріг, чи на православний празник безпечно рукою махнув, вважаючи, що оскільки він цар-государ, то йому все дозволено?) таки затіяв весільні гульки.

Сучасник тих подій німець Конрад Буссов, автор «Московської хроніки», з жалем згадуватиме про той катастрофічний промах царя Дмитрія, який нехтуванням великого празника сам собі виніс вирок і значно цим допоміг змовникам успішно здійснити задумане:

«Ці весільні дні були проведені в розкоші і веселощах, в бенкетах і трапезах, із співанням і танцями. Тут були не тільки усякі музичні інструменти, які тільки можна придумати, але також і чудовий хор із 32 голосів, якого тільки може побажати владика. Дмитрій виписав його із Польщі».

9 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ДРУГИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ (Продовження)

День той веселий (другий день царського весілля) почався із суперечки, що їх пізніше сперечальники делікатно назвуть дебатами.

Але то була навіть не спірка, а — справжні чвари, викликані непомірним гонором пана посла Речі Посполитої Міколаєм Олесницьким.

А почалося все — не рано й не пізно того дня. Запрошені на застільні урочистості чекали, доки цар і цариця гарно виспляться, — у молодих відомо, які ночі, та ще на другий день після весілля, подружжя лише під ранок поснуло, надолужуючи прогаяне вночі, а гості чекали, доброзичливо переморгуючись. Мовляв, знаємо, самі колись були молодими і були в нас шлюбні ночі!

Урочистості почалися хоч дещо й пізнувато, але мовби мирно й ладком.

Цар і цариця з’явилися трохи стомлені нічкою любові, але в доброму гуморі, задоволені життям, а нічкою щонайперше, і тільки солодко мружились, все ще перебуваючи в полоні нічної любові. Неспішно всілися на своїх тронах (у цариці трон був трішки меншим за трон її мужа-царя) і, посміхаючись, привітали своїх гостей.

Якщо поруч із царем сіли, як їм і було положено за рангом, ринда і мечник, то біля цариці — родичі її матері — жона хорунжого Сигізмунда Тарло і племінниця Марини Юріївни, княгиня Анна Сангушко з литовського роду князів Коширських, — вона приїхала в Москву зі своїм вітчимом Станіславом Мнішеком, який теж усівся поближче до цариці, — знай наших! Також на обіді були присутні члени Боярської думи, що їх поляки називали «сенаторами московськими», чимало високопоставлених царських слуг, родичі й друзі воєводи Мнішека, який за столом почувався чи не головним. Ще б пак! Батько цариці, тесть царя, було від чого запишатися!

На столи виставили різне коштовне начиння, золотий посуд, почали носити різноманітні яства й напої, залунала музика — можна було починати урочистий обід. Цар Дмитрій лагідно переглянувся з царицею (вона була хоч і втомленою після бурхливо проведеної ночі, але щаслива), посміхнувся їй і приготувався мовити слово зі свого трону.

Але тут і почалося...

Власне, почав посол Речі Посполитої, не в міру гоноровитий себелюбець пан Олесницький.

Засовавшись, як наче під ним щось виявилося мульке, він схопився і...

І — поніс...

Його наче прорвало. І це — в присутності царя і цариці, знатних гостей, членів Боярської думи! Забувши про дипломатичний етикет — чи знехтувавши ним, — пан посол почав розмахувати руками й кричати — майже кричати, — що його мосць ображено і — пся крев! — зневажено! І це його — посла Речі Посполитої, відомого в Європі королівства!

Цар Дмитрій скинув брови на лоба — хто і в чому образив пана посла дружнього Московському царству-государству Польського королівства?

А що виявилося? Чого роз’єрепенився пан посол? Забувши про ту дипломатію, яку він як посол і представляв.

— Я вимагаю до себе такого ж ставлення, яке було до московського посла Афанасія Власьєва у Кракові під час заручин ясновельможної Марини Мнішек!

Тоді король Сигізмунд III, який був присутнім на тих заручинах, запросив до свого столу московського посла. До свого столу!.. І ось тепер пан посол Речі Посполитої, заявивши, що під час заручин у Кракові він грав далеко не останню роль, вимагав, аби його посадили за царським столом у Столовій палаті Кремля, де й мало відбутися дійство.

Цар Дмитрій на той ультиматум посла, який розбушувався не на жарт, вимагаючи до своєї персони якоїсь незвичайної уваги, промовчав.

Навіть весело промовчавши, щось навіть гмикнувши.

І вже хотів було почати своє царське казання, як тут негадано схопився... Хто б ви думали? Батько цариці воєвода Юрій Мнішек і привселюдно, явно провокуючи скандал, заявив, що це — відмова посадити пана посла за царський стіл — є невдячністю по відношенню до його мосці круля Речі Посполитої, а тому він, воєвода Юрій Мнішек, на знак солідарності з паном послом відмовляється брати участь у святковому обіді!..

Так-таки і сказонув! Матка Боска! Цариця Марина зблідла і засовалась на своєму троні, не знаючи, що їй далі робити. Такого вибрику од батенька рідного вона не чекала. І де? На царському обіді в Кремлі — з нагоди її весілля. На другий день того весілля і її коронації. Матка Боска! Єзус Маріє! Таке зчинити на весільному обіді, не давши цареві навіть слова мовити?!.

Та це ж... Це ж провокація з боку її батечка. Благально глянула на мужа-царя, мовби кажучи німо: та вживи ж ти якихось заходів! Вгамуй мого батенька, що розійшовся на весіллі рідної дочки. Він зіпсує нам весільні урочистості.

Але його величність зберігав на диво незворушливий спокій, жодним словом не прореагувавши на погрозу воєводи і свого тестя залишити святковий обід, так і не розпочавши його.

Пан воєвода — всі вже за столом покашлювали і гмикали — ще якусь мить чекав, сподіваючись, що цар особисто буде прохати його залишитися і він, для форсу повіднікувавшись, милостиво залишиться.

Але цар не вмовляв.

Більше того, його величність навіть рота не розкрив. Сидячи на своєму троні, дивився кудись убік. Принаймні, мимо пана воєводи, який все ще клекотів від «святого гніву», але й чекав умовлянь царя.

Цар мовчав.

Пауза затягувалася.

Панові воєводі, оскільки його ніхто не благав залишитися, доведеться виконати свою погрозу — аби не бути смішним. Він уже, очевидно, й пошкодував, що зопалу встряв у се діло — на дідька йому здався той пан посол! — але діло зроблене. Слова вимовлені, і назад їх до рота не загониш.

Цар все ще зберігав мовчанку, що ставала явно загрозливою.

Останні хвилини, коли ще можна було «благородно» покомизитися, вже щезли. Панові воєводі нічого не зосталося, як демонстративно залишити застільне царське зібрання.

Йшов він до виходу повільно, підкреслено повільно, все ще сподіваючись, що його величність схаменеться, зупинить його і попросить не залишати святкового обіду (він-бо батько — БАТЬКО!!! — молодої цариці!), але царського запрошення залишитися не почулося.

Цар Дмитрій зберігав уперту мовчанку. Зберігав доти, поки пан воєвода не залишив палату.

На царицю Марину аж незручно було дивитися — вона була сама не своя, ще й близька до зомління.

Цар Дмитрій таки проявив свій характер. Шкода, що тільки на тому обіді. І тільки по відношенню до свого тестя, якому раптом забаглося продемонструвати свій гонор шляхетний! Але шляхтич є шляхтич — та ще польський, — і без гонору він аж ніяк не може обійтися. То — його друга натура.

— Владико, — раптом тихо (але так тихо, щоб усі в палаті почули) звернувся цар до якогось церковного чина в багатому вбранні (очевидно, то був єпископ чи архієпископ), — благословіть яства і питіє, та й з Божою поміччю почнемо нашу трапезу.

Церковний чин з готовністю благословив яства й питія багатого столу і всіх присутніх за столом і, першим піднявши кубок, надпив з нього — урочистий обід 9 травня 1606 року в Кремлі благополучно почався.

Залишилися свідчення очевидців та учасників того дій­ства, що його величність цесар на святковому обіді був не в «руському костюмі», як ревниво зауважили московити, а в любому йому гусарському, хоча руський цар-государ мав би бути лише в руському вбранні...

Щоденний одяг російського царя у ті часи майже нічим не відрізнявся від щоденного одягу знаті. Основою ж руського чоловічого костюму була сорочка (рубаха по-російськи), що неодмінно мала доходити до колін з розрізом біля коміра — здебільшого посеред грудей. Коміра сорочка не мала, до неї пристібували неширокий круглий комір, що звався ще «ожерельем», із дорогої тканини, щедро розшитий перлами та камінням.

Якщо в народному костюмі простолюдинів сорочка була верхнім одягом — піджаків і курток тоді, ясна річ, не було, — то в костюмі знаті — нижнім.

Одягалися портки — вузькі, без розрізу, кріпилися вони шнурком. Знатні люди носили по двоє портків — верхні сукняні або шовкові. (Взимку вони могли бути на хутрі.)

Поверх сорочки-рубахи часто надівалася ще одна сорочка, верхня, а вже поверх неї — зіпун, що в народі звався азямом. Поверх зіпуна багаті зодягали кафтан — розкішне вбрання, що розширювалося донизу за рахунок клинів, вшитих у бокові шви. (Багаті носили становий кафтан, пошитий по фігурі, «по стану», він мав короткі до ліктів рукава.) Шили кафтани з різних тканин (простолюдини з полотна, із сермяги, бояри — із шовку, тонкого сукна, оксамиту чи парчі).

Увесь інший одяг зодягався поверх кафтана і був приналежністю боярського і дворянського костюмів. Парадним одягом була ферязь — особливий вид кафтана, пошитого з дорогої тканини. Також одягом знаті був охабень — нешироке довге розкішне вбрання з довгими вузькими рукавами.

Чи не найзнатнішим руським одягом була шуба. Її носили всі — від селян до бояр і самого царя. В Давній Русі шуби ніколи не шили хутром назовні. Яким би дорогим не було хутро, воно слугувало лише підкладкою. Зверху шубу покривали різними тканинами, багаті дорогими, бідні — чим прийдеться. Селяни шили шуби на овчині, зайці, знать — на куниці, соболі, песці чи на «чорно-буром лисьем меху». Руська шуба була масивною і довгою — аж до підлоги, прямою, що розширювалася донизу (іноді й до чотирьох метрів), зав’язувалася спереду шнурками. Шили її з довгими рукавами, що опускалися чи не до колін і мали спереду на рівні ліктя прорізи для продівання рук.

Взувалися в чоботи, носки яких у багатих неодмінно задиралися вгору, халяви короткі, зрізані до колін кутом. Шили їх із кольорової шкури, сап’яна, оксамиту, парчі і прикрашали вишивкою та коштовним камінням.

Головні убори, шапки, мали вид конуса або ковпака і були з опушкою. Найбільш поширена шапка-мурмолка — невисокий ковпак з дорогої тканини з відворотами. Серед багатих були поширені хутряні шапки, так звані горлатки. Це був хутряний високий циліндр, що розширювався доверху, з оксамитовим чи парчевим верхом.

Доповнював вбрання бояр чи дворян високий — до пліч — посох — неодмінна приналежність знаті. Солідно так і владно.

Ось так мав зодягатися і руський цар. Але це на щодень, в особливо ж урочистих випадках — наприклад, прийом послів — цар вбирався в одяг, що вражав іноземців своєю розкішшю і багатством. В «облачение — орнат — царя входило платно — длинное расписное одеяние без ворота, сильно расширенное книзу и имеющее широкие недлинные рукава. Платно застегивалось встык, а по бортам подолу и краям рукавов обшивалось орнаментально полоской. Сверху надевали круглый, довольно широкий воротник — бармы. Бармы застегивались сзади на пуговицы, расшивались жемчугом, каменьями, на них нашивались также небольшие иконки.

Поверх барм надевался золотой «наперсный» крест или окладень — золотая цепь, состоящая из двуглавых орлов. Наперсный крест носился на персях, т. е. на груди. Облачение дополнялось скипетром (жезлом) и державой — полым золотым шаром с крестом, символизирующим власть царя над миром».

На голову цар зодягав різні головні убори — від тафьї до «шапки Мономаха», традиційного головного убору руських царів. Шапка Мономаха являла собою невисокий конусоподібний головний убір із опушкою з соболя і хрестом зверху. Царським взуттям були короткі чоботи із сап’яна або оксамиту з дорогим шиттям...

Знатні люди — і цар в тім числі, — одночасно зодягали кілька одягів, що мало символізувати їхні статки. Це вбрання, довге і важке, носили незалежно від пори року і навіть у теплих приміщеннях та ще й улітку. В урочистих випадках знать — на прийомах послів, у палаці — надягала одночасно по п’ять чи шість одягів, що вражало іноземців пишнотою і багатством.

Іноді таке вбрання боярина чи дворянина важило 15—20 кілограмів, тому, зодягнені так, вони були малорухливими і від цього зберігали горду поставу, бо ж і нахилитися не могли.

В парадних випадках шубу зодягали навіть влітку і навіть у помешканнях — хоч і парилися у ній, як у добрій лазні.

...Коли Дмитрію Івановичу запропонували як цареві все це зодягти для урочистого обіду в кремлівських палатах, а зверху ще й соболеву шубу, як і належить руському цареві, він здивувався.

— Шубу в місяці травні? У теплому приміщенні???

Спершу цар жахнувся, а далі розсміявся, уявивши себе таким тлустим і неповоротким, схожим на боввана, — кафтан, ферязь, охабень, а зверху ще й соболева шуба, довжелезна, важенна, внизу шириною чи не до чотирьох метрів, посох до плеча, сап’янові чоботи і хутряна шапка з соболя, і вдруге жахнувся й потім вдруге засміявся. Та хай навіть і шапка Мономаха (її він все ж таки пізніше надіне), все одно не міг себе уявити в такому помпезному вбранні. Хоч і був руським, але не звик за свого життя до такого вбрання, бо зодягався просто, як переховувався від Годунових вивідників, потім життя по монастирях у чернечій рясі, а коли втік у Литву та Польщу — звик до тамтешнього, легкого й елегантного європейського вбрання, зокрема до вбрання гусар. Пригадавши все те, подумав, рукою махнув.

— «Не по Сеньке шапка», як кажуть у народі, — сміявся молодо й розкотисто. — Та й у царському вбранні, розкішному і важкому, буду я бовван бовваном! А я ж ще молодий, до недавнього часу — парубок. А тому надіну я гусарський костюм — гарний, простий, легкий, зручний і молодецький.

І з’явився на урочистому обіді 10 травня в гусарському вбранні: зверху венгерка, куртка з високою талією, що підкреслювала його парубоцьку поставу, — з нашитими впоперек шнурами, знизу — вузькі штани, напіввідкриті черевики — легкий, зручний і елегантний європейський одяг. Красивий і, головне, — молодецький (а себе він попри монарший титул все ще вважав молодиком, парубком хоч куди, бравим, як руські казали, парнем).

Зашушукалися дворяни й бояри у своїх каптанах, ферязях, охабнях, у важких довгополих шубах, тяжких улітку. У них ні нахилитися, ні ворухнутися, тож сиділи за столами — ще й у хутряних шапках, — як наче по кілку проковтнувши. А цар у своєму гусарському вбранні був легкий на підйом, моторний і швидкий. А що не руське то вбрання, не царське — його не хвилювало. Чи не все одно, у що він вбраний, головне, аби в тому вбранні йому було добре — все інше не суть важливо. Все одно він буде вести Московське царство до Європи — хай звикають. Він хоч і цар, а до нього запросто може будь-хто підійти і висловити йому свої претензії чи побажання, чи скаргу. Тож чому він має вбиратися, як опудало городнє? І потім, у травні місяці паритися в шубі соболевій — бовван-бовваном!

І цариця Марина Юріївна за тим же історичним свідченням була не в руському вбранні, як то годилося за тамтешнім звичаєм бути російській цариці, а у своєму звичному їй і любому польському.

Основою руського жіночого костюма була довга сорочка (все та ж рубаха, що й у чоловіків), а поверх неї — у знатних — ще одна. Рубахи мали довгі вузькі рукава з прорізами для рук і називалися довгорукавними.

Поверх другої сорочки — шушун, довгий, майже до підлоги сарафан, що саме тоді входив у моду, вузький, який не мав зборок і розширювався у подолі за рахунок бокових клинів. Шушун мав широкі плечики і неглибокий виріз на грудях (а Марина, як на біду, любила широкі вирізи на грудях) і на спині. До нього позаду пришпилювали висячі (фальшиві або відкидні) рукава, у які ніколи не продівали руки.

Шушун знаті був звужений донизу. Верхній одяг руського костюма одночасно слугував і парадним одягом. Це був літник — накладне вбрання довжиною до п’ят, що дуже розширювалося донизу — за рахунок вшитих бокових клинів. Широкі, схожі на дзвони рукава були досить довгими, тож доводилося модницям тримати руки зігнутими в ліктях, щоб кінці рукавів не волочилися по землі. До літника пристьобували невеликий круглий хутряний — зазвичай бобровий — комір. Його фарбували в чорний колір, щоб підкреслити білизну і рум’яна лиця.

І звичайно ж неодмінна шубка з довгими відкидними рукавами. Руки просовувалися в прорізи в полах шубки, вище талії. До шубки пристьобували круглий хутряний комір.

Із взуття — чоботи якого-небудь яскравого кольору з високими — до десяти сантиметрів — каблуками. Чи й черевики з оксамиту, парчі, шкіри.

Волосся неодмінно тільки довге, що його заміжні жінки мали ховати під головним убором. Здебільшого ж волосся заплітали у дві довгі коси, що їх вінком викладали навколо голови.

З головних уборів заміжні жінки носили повойник, по­критий коштовною тканиною, або кіку, поверх кіки і повойника — незмінний убрус, хустка, складена у вигляді трикутника. Парадним головним убором був кокошник, виготовлений з твердого матеріалу, обтягнутий золотою тканиною, багато розшитою перлами.

До всього ж для знатної жінки вважалося непристойним з’являтися на людях без густого шару білил та рум’ян, густо підчорнених брів і вій. Навіть маючи красивий природний колір шкіри, мало хто з жінок зважувався вийти на люди без білил та рум’ян...

Марина Мнішек, яка звикла до європейських фасонів — іспанських, італійських, французьких, — не могла звикнути до руського вбрання, до московської моди, що видавалася їй дивною і непрактичною. Вона до коронації її на російську царицю ніколи такого вбрання не носила (навіть не бачила його), не звикла до нього (та й часу, аби звикнути, не мала), тож вирішила вбиратися у звичне їй польське вбрання, у якому почувалася зручно й затишно. І модно. І це їй — як і гусарський костюм Дмитрію — швидко буде поставлено на карб, у велику провину. Ше й оголошено, що вона просто гребувала руським вбранням, не визнавала його.

І московити сприйняли це — польське вбрання цариці — як виклик їхнім звичаям, як зневагу до них, якій не було прощення.

І це теж пришвидшило криваву розв’язку. Як і те, що цар Дмитрій (руський за походженням) явно аж занадто догоджав «своїй полячці», яку через кілька днів буде названо «дєвкою із Польщі». Шкода, але і в Марини не вистачило такту хоча б не вип’ячувати своє, а дотримуватися — хоча б зовні, з дипломатичним етикетом — місцевих московських звичаїв, звичаїв того народу, над яким вона прибула владарювати.

Може, це не так уже й важливо, які плаття зодягати цариці, руські чи польські, — але й це відіграло свою роль, адже московити були ревниві і чи не вороже ставилися до тих, хто у їхньому домі не дотримувався їхніх звичаїв. Комусь це ще можна було й пробачити, але тільки не Марині Мнішек, яку московити охоче вибрали собі на царицю, що на Московії завжди вважалася матушкою всього народу, царицею-заступницею.

Святковий обід 9 травня 1606 року в Кремлі явно не вийшов урочистим.

Московські бояри та дворяни, як і інші служилі люди, на тім обіді почувалися ображеними — ледь чи не скривдженими.

По-перше, у день Миколи весняного не треба було затівати весільних учт з танцями, «мусікою» і співами, по-друге, цар і цариця все ж таки мали подавати добрий приклад своїм підданим, а по-третє, ті чвари, що їх затіяв пан посол і продовжив пан воєвода (і це — батько молодої), і геть зіпсували їм святково-урочистий настрій і перетворили невимушену радісну веселість на тяжку повинність, коли вони почувалися на царському обіді в кремлівських палатах і геть чужинцями...

Зате гості — поляки — веселилися і гуляли на всю широту! Чи не напропале, як ніби то був останній у їхньому житті святковий обід. Гуляли за відомим принципом: пиймо-веселімося сьогодні, а що завтра буде, то завтра те й покаже. Сьогодні свято, а завтра хоч і потоп!

Яств — різноманітних і вишуканих, але в більшості не руських, незнайомих московитам, — було вдосталь, хмільного питія — не міряно (слуги лише встигали його підносити). Не вгавала музика, старалися танцівники і співаки — весело було розвесело! І сам цар був у просто-таки пречудовому настрої, їв і пив, проголошував за гостей заздравні тости, жартував, сміявся (цариця, правда, сиділа мовчазно і була стримана, все ніяк не могла забути вибрик рідного батька, але на неї ніхто не звертав уваги) і заохочував до веселощів своїх гостей.

Гості старалися.

Особливо налягали на веселуху — хмільні напої, на різні варенухи та меди... А від них так вдаряє в голову і часто й ноги відбирає!

Конрад Буссов, який на тім бенкеті і пив і їв мало, а лише спостерігав за тим, що діялося в кремлівських палатах, пізніше засвідчить у своїй «Московській хроніці»:

«Поляки на радощах так перепилися, що при роз’їзді, направляючись на свої квартири, надто бешкетували (чи уявляли себе в ролі переможців? — В. Ч.). Вони порубали (навіть так? — В. Ч.) і обранили шаблями московитів, які зустрічалися їм на вулицях. Жінок знатних князів і бояр вони витягували силоміць із карет і вдосталь знущались над ними, що руські мовчки запам’ятовували, думаючи свою думу».

Думаючи свою думу...

Все спостерігали — особливо безчинства гостей, чию співплемінницю вони обрали собі за царицю, — все за­пам’ятовували і...

І думали думу свою.

В тім числі й ті, хто був на царській службі і мав доступ до Кремля, придворні бояри і дворяни, стрілецькі воєводи і слуги...

Так почало визрівати повстання...

10 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ — ТРЕТІЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Того дня цариця Марина приймала духовенство на чолі з патріархом Ігнатієм. Цариця сиділа на троні, а духовенство низько їй кланялось, ледь чи не замітаючи перед собою підлогу бородами розкішними, істинно руськими.

Відкланявшись, піднесли матушці «рысьи меха, соболей, бокалы, парчу».

«Невдовзі багато хто з церковних ієрархів будуть анафем­ствувати «розстригу», який посадив на царство не хрещену в православії дівку «люторкские веры», і забудуть, як самі вітали свою імператрицю», — зауважить один з тих, хто писатиме про Марину Мнішек.

Правда, іноземне вбрання Марини Мнішек їм тоді, за першого вітання цариці, все ж не сподобається, але вони — патріарх, архімандрити, єпископи, ігумени та ін., як згадуватиме Арсеній Єлассонський, знову пішли у палац «з численними подарунками царю і цариці...». Вищим клірикам московської церкви чомусь здалося, що за першим разом, як вітали царицю-матушку, вони зробили надто скромні «подношения» — якісь там «рысьи меха, соболей, бокалы та парчу» піднесли. Біднувато, як для володарки Кремля і царства-государства Московського! Тому «наступної неділі патріарх, архимандрити, ігумени і ми пішли до палацу з численними дарунками цареві і цариці, що складалися із срібнопозолочених ікон, оксамитів золототканих, срібновизолочених кубків, оксамитів і соболів». І далі Арсеній Єлассонський пише, що вони «прийшли до палацу, коли там вже чекали вельми багато знатних бояр та інші особи, які прийшли з численними дарами і багли їх піднести царю і цариці. (Це ті дарувальники багатих дарів, котрі, як цар і цариця втратять владу, будуть шпигати їх як «дєвку з Польщі» і збіглого «розстригу» Гришку Отреп’єва».) Зайшовши до золотої палати слідом за архієреями, патріарх спочатку благословив царя і царицю, які сиділи на царських багатих тронах, і сів праворуч біля царя на меншому троні, гарно вбраному. Піднявшись, патріарх підніс цареві всі дарунки, попередньо і потім благословив його, також він підніс дарунки і цариці, благословивши її. Точно так же благословили царя і царицю всі архієреї і вручили дарунки, а архімандрити і ігумени піднесли дари царю і цариці, поклонившись їм. Отже, не здалося приємним патріарху, архієреям, боярам і всьому народові, які бачили царицю, зодягнену в невідому іноземну одіж, яка мала на собі польське вбрання, а не руське, як то було прийнято в царському чині і як це робили царі раніше. Все це вельми сильно (всіх) засмутило. Це й слугувало причиною і приводом до багатьох бід, до погибелі царя і всього народу обох національностей, руських і поляків».

Доки духовенство, хоч і незадоволене іноземним вбранням царя й цариці, все ж не без підлабузництва «золотило ручку» цариці, цар тим часом вітав польських жовнірів, які — разом з російськими козаками — складали основну його військову силу, пообіцявши їм виплатити по 100 злотих кожному, а тому вони дружно гаркнули «віват» цареві і пообіцяли за таку щедру платню горою стояти за його величність.

Розчулений цар розпорядився надалі готувати для жовнірів тільки на царській кухні і готувати тільки їхні національні, себто польські, страви.

Тут і стався фатальний «прокол».

Річ у тім, що 10 травня польським жовнірам приготували на царській кухні «кушання по-польськи», в тім числі й варену та смажену телятину.

Всього лише варену і смажену телятину — звичайнісіньку страву, як на теперішні руські виміри, але що тоді, року 1606-го, зчинилося у Москві!

Це як руські кухарі, загледівши, що на царській кухні варять і смажать телятину (для поляків, правда, але ж і для царя та цариці водночас), та розповіли про те московитам. Як свідчить цитований вище К. Буссов, після тієї злополучної телятини «у цареві стали дуже сумніватися і руським почали казати, що він, мабуть, поляк, а не московит, адже телятина вважається у них (московитів. — В. Ч.) нечистою і її не їдять».

І додає красномовну фразу:

«Вони (московити) це мовчки стерпіли, очікуючи зручного випадку».

Ось до чого призвела всього лише варена і смажена телятина, яку залюбки споживали поляки (а з ними і цар Дмитрій) і яку в ті часи традиційно не вживали московити, вважаючи таке м’ясо нечистим...

Всього лише варена і смажена телятина, якась там печеня з телятини, що її любив споживати (розпробувався, ще коли перебував у поляків) цар Дмитрій, і як дорого йому обійдуться його кулінарні уподобання!

Телятина — м’ясо не тільки дуже смачне, але й дієтичне — не жирне і не дуже ситне. На продаж ідуть туші бичків і теличок від трьох до п’яти місяців, яких вирощують у спеціальних загонах...

Це з Інтернету, всесвітньої павутини: «Російська кухня. М’ясні блюда», рік 2008-й.

Ще з того ж Інтернету.

Оскільки в телятині практично немає жиру, її треба готувати у якій-небудь рідині, приготувавши в соусі, запікати на решітці і постійно поливати соусом. Добре приготувати телятину зможе досвідчений кулінар... Дуже цінується вирізка — найвишуканіша частина телятини, що розташована між тонким філеєм і крижами. Такий філей використовується для приготування ростбіфів на сильному вогні — так м’ясо стає смачнішим і вкривається рум’яною скоринкою...

Телятину можна варити, тушити, смажити на сковороді і на грилі або запікати.

Якщо ж ви шукаєте нетрадиційний підхід, подайте телятину під полуничним чи шоколадним соусом або під соусом із чорниці та імбиру — так телятина здобуває особливий, вишуканий смак.

Із телятини готують чимало найсмачніших страв... Наприклад, телятина в омлеті, битки по-козацькому, котлети з грибами, ескалопи, зрази, галушки з телятини, різні запіканки, смажені тощо. До 1917 року телятина в Росії була однією з найпопулярніших страв.

І ось з-за цієї смачної, традиційної і популярної в Росії страви в році 1606-му 10 травня цар Дмитрій і цариця Марина, даруйте, погоріли так, що один з них — цар — навіть розплатився своїм життям.

Тільки за те, що велів на його царській — кремлівській! — кухні приготувати страви із вареної і смаженої телятини і разом з поляками уминав їх, як кажуть, за обидві щоки!

А річ у тім, що м’ясо новонародженої або зовсім молодої домашньої чи дикої тварини (ягняти, теляти, козеняти, поросяти, лосеняти) майже у всіх народів (чи принаймні у більшості з них) заборонялося вживати в їжу. Вважалося необхідним, щоб те чи інше маля тварини перестало споживати молоко матері, тільки тоді його можна було використовувати в їжу. Звичайний строк — 12 тижнів.

До середини XVIII ст. у руських суворо заборонялося (ще язичницькі заборони) споживати в їжу таку телятину, звану молодивом. З кінця ХІХ — початку XX ст. церква дозволяла привозити на продаж м’ясо молодих телят, але тоді, в часи Дмитрія Івановича, таке м’ясо — молодиво — суворо забороняли споживати. Воно — молодиво — вважалося нечистим, їсти його був гріх великий.

У поляків такої заборони не існувало (віри вони були іншої, не православної, як руські, а — католицької), і вони спокійно споживали молодиво — в даному випадку телятину, не підозрюючи, що таке м’ясо на Русі вважається нечистим (а втім, якщо й знали, то вважали такі заборони дивацтвом) і жоден русич (росіянин) не мав права — якщо він був русичем, взяти до рота бодай шматочок. Це вважалося чи не святотатством — споживати «нечисте» м’ясо, гріхом великим, за який і церква могла покарати.

Цього цар Дмитрій чи не знав, чи, швидше за все, махнув рукою на такі чисто моральні заборони, як на дивацтва своїх підданих, і з задоволенням їв на бенкеті смаженину із молодої телятини — смакота!

На свою біду. Як подумаєш, від чого іноді залежить хід історії, її круті повороти й кульбіти, — навіть від кулінарії. Навіть особисті гастрономічні пристрасті царя можуть змінити хід історії. Коли руські кухарі розголосили, що на царській кухні готують телятину і її споживає сам цар — цар споживає телятину — жах, жах!!! — Москва захвилювалася.

Було від чого — руський цар, виявляється, споживає нечисту їжу! Телятину, яку до рота не візьме жоден православний на Русі!

А цар їв телятину у своє задоволення. То, може, він взагалі і не православний? Може, він такий же католик, як і любі його серцю поляки, що споживають молодиво?!

Наївні, але на лихо фанатичні московити, які у справі дотримання чистоти віри і звичаїв предків були святішими за самого Папу Римського (чи за свого патріарха), захвилювалися, охоплені гнівом та обуренням.

Глухе ремствування, нарікання, недобрий гомін та осуд царя, що наростав, як снігова грудка, яка котиться із засніженої гори, не вщухав, стаючи просто ворожим. І досить небезпечним для руського царя.

Швидко злополучна телятина стала причиною з’ясування... національності нового царя Московської Русі.

Гадали на вулицях — збуджено, гамірно, ледь до бійок не доходячи, — так: якщо цар Дмитрій споживає нечисте м’ясо телятини, яку не буде споживати жоден істинно руський чоловік, холоп, боярин чи й сам владика, то, виходить, він і... не руський???

А коли так, то виходить, що він не є насправді сином руського царя Івана Грозного, за якого себе видає.

А коли він не істинний син царя Івана, йшли далі у своїх гаданнях розбурхані московити, то він...

Він — ЛЖЕДМИТРІЙ!!!

САМОЗВАНЕЦЬ!!!

Ось до чого може довести — і довела у році 1606-му в Московському царстві-государстві (і не в якомусь там казковому, а — в реальному) якась там телятина!

Всього лише телятина, м’ясо молодого теляти, — а як вона змінила хід історії Московської держави, не кажучи вже про долю самого Дмитрія.

Дорого ж йому обійшлася та злощасна телятина — ніжна, рум’яна, смачна, під грибним соусом, — що її він з превеликим апетитом уминав на обіді 10 травня! Адже тоді як московити дізналися, що цар їсть — ЇСТЬ!!! — телятину — блюзнірство!!! — царя Дмитрія й було оголошено неруським за походженням, а відтак і не сином Івана Грозного, а отже — Лжедмитрієм, Самозванцем, і народ, до краю вражений, забурливши, розлюченим натовпом, що все змітає на своєму шляху, помчав 17 травня штурмувати Кремль...

...Звідтоді як я, бувало, замовлю в ресторації смаженину з телятини під грибним соусом — найнайпопулярніша сьогодні в Росії страва! — то неодмінно згадую сумну долю царя Дмитрія Івановича та як почалася його трагедія, після того коли він з апетитом мав необережність ум’яти — даруйте — таку саму смаженину з телятини під грибним соусом та як та злополучно-злощасна телятина (правда, разом з іншими фактами) допомогла боярину Василю Шуйському стати нарешті царем руським...

11 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

День цей нічим особливим не був відзначений в історії святкування царського весілля та коронації Марини Мнішек. А втім, дещо й відбулося. Принаймні, був завуальований — користуючись мовою дипломатів, — «прокол» з послом Речі Посполитої.

Воєвода Юрій Мнішек, як умову свого примирення із зятем-царем, висловив побажання, аби цар таки прийняв польських послів, як належить їхньому рангу.

Цар, аби не роздмухувати конфлікт з тестем, охоче погодився і 11 травня прийняв польських послів — офіційно, як цар-государ Московії.

Був він того дня веселий, привітний, в розчудесному настрої — ніченька його, що минула з молодою царицею, була вщерть переповнена любов’ю, — балакучий, щедрий на жарти, часом і крутуваті, аж солоні — в істинно руському дусі.

Був він того дня у російському костюмі.

Правда, зодягати, як його до того зобов’язував сан, царський костюм і костюм особливий, для урочистих прийомів, Дмитрій навідріз відмовився!

Ще й весело розсміявся, знову уявивши себе в царському «облачении»: кафтан, ферязь, охабень, а зверху ще й довжелезна і важка шуба — у травні місяці, в закритому помешканні! А ще ж архіурочисте «облачение» платно з коміром (барми), з вишитими іконками — просто смішно! — з «наперсним» хрестом чи окладенем — золотим ланцюгом, зі скіпетром і державою. Ні стояти, ні повернутися в такому «облачении». Ні навіть ворухнутися, ще й доведеться паритися, як у добрій лазні. Ні, ні, від такого вбрання Дмитрій-цар навідріз відмовився — чим ще більші викликав підозріння у московитів щодо свого походження. (Не руський він, не руський, якщо не хоче облачатися в урочисту одіж руського царя!)

Але треба було хоч раз зодягнутися — все ж таки руський він — у щось руське. Хоч на день змінити польський гусарський костюм, такий зручний для нього, легкий, у якому він почувався добре і вільно. Почувався не дрімучим руським царем, а європейським монархом. Тож Дмитрій 11 травня нарядився руським. Але — простим, як руські кажуть, парнем. Вбрався у широку сорочку (рубаху) і в порти. Вузькі штанини заправив у сап’янці. Правда, сорочка простора, довга із довгими рукавами та круглим вирізом і розрізом біля коміра, але хай. Головне, що вона, сорочка, навипуск, підперезався широким плетеним поясом — танцювати і взагалі веселитися у такому вбранні можна, і це вже добре. Правда, всі руські — а особливо знать — носили вуса і бороди, довгі й розкішні (стригли волосся на голові «під горшок» лише простолюдини), а багаті голови начисто голили. А ось вуса і бороди носили розкішні — особлива гордість кожного істинного руського боярина чи дворянина, не кажучи вже про царя. Але Дмитрій і цей давній руський звичай порушив, голив бороду наголо, і це теж викликало серед московитів до нього нарікання та неприязнь як до чужака.

Бояри на званий обід прийшли всі у трьох чи в чотирьох одягах, тлусті, як боввани. Але вбрання їхнє було з тонких сукон, шовків, оксамиту й парчі, що були привезені до Москви зі Сходу й Заходу, із Середньої Азії, Індії, Персії, Китаю, Італії, Фландрії та Англії і були дуже дорогими, що викликало у їхніх носіїв особливу гордість і пиху — знай наших! Хоч виряджені й потіли за столами, як у лазні, але всім демонстрували своє розкішне і дороге вбрання, а отже, свій статок.

Поляки були в довгих жупанах, приталених, із стоячими комірами, застебнутими на ряд густо нашитих ґудзиків. Підперезані були широкими поясами з густим орнаментом, багато оздобленими, що підкреслювало статок їхніх власників. Поверх жупанів накинуті делії, довгі, з коміром, що лежав на плечах, з довгими рукавами, все — з венеціанського оксамиту, італійської парчі, турецького шовку. На голові в кожного рогатівка — шапочка з отвором, хутряна з розрізом над лобом, прикрашена султаном з пір’я, вузькі штани, дорогі сап’янові чоботи... Шляхта, одне слово, можна і гоноровита!

Марина Юріївна була у звичному їй польському вбранні.

Того дня, як писатимуть історики, російській цариці «продемонстрували лапландців» — доволі екзотичних підданих Московського царства, про яких Марина до того і чути, звісно, не чула.

Лапландці і сьогодні найчисленніший неслов’янський народ Мурманської області Росії (лопарі, або фінською «мешканці окраїнної землі», або ще — саами).

Кольські сваами — етнонаціональна спільнота, близька саамам Скандинавського півострова (Норвегія, Швеція, Фінляндія). У цього маленького північного народу не одна, а цілих десять самостійних мов. Більшість з них православні, але й досі у них збереглася віра в духів — господарів озер і річок... Існує поклоніння священним каменям — валунам, скельним виступам тощо. Поклонялися також високим пням — сейдам. Їм робили жертвоприношення. (Деякі із сейдів, зокрема антропоморфного вигляду, мають свої імена.) Мають вони і своїх служителів культу (нойда, нойд, кебун), які виконують функції шаманів, жреців чи чародіїв. Використовують бубон (каїнус, кобдас) або спеціальний пояс — почень.

В середині ХV ст. після приєднання Новгорода до Москви південь Кольського півострова заселили руські, а саами — самоназва сваамів — північні і західні території. Основним зайняттям саамів було оленярство, рибальство, морське і сухопутне полювання. Вели вони напівкочовий спосіб життя.

У часи Івана Грозного й пізніше у кожній саамській сім’ї зберігалися свої божки.

Кілька таких божків, загорнутих у ганчірочку камінців, лапландці, вони ж лопарі, вони ж саами, піднесли й цариці Марині і були страшенно щасливі, як діти щасливі, коли руська цариця веліла прийняти од них їхніх божків-камінців жменьку, загорнутих у ганчірочку.

Марину лопарі своїми божками зворушили чи не до сліз, і вона пообіцяла піклуватися про них — чим у свою чергу зворушила дітей Півночі теж чи не до сліз.

Потім перед царицею виступив їхній шаман. Незважаючи на тепло в палатах, він був зодягнений у хутра, стрибав перед царицею, щось гортанно співав і бив у бубон — як пояснили, виганяв із кремлівських палат, і зокрема від цариці, злих духів. Чим ще і ще зворушив царицю, і вона в пориві розчуленості назвала загадкових лопарів — «дітьми моїми».

Лопарі (вони ж лапландці, вони ж саами) теж вкотре розчулилися і виконали перед «великою російською царицею» свої обрядові танці зі співами й гупанням у бубони, а ще намагалися їй розказати свої дитячі казки (майне) про Тале (дурного людоїда), про равків (вурдалаків) та про чарлях (карликів), а також порадувати царицю — велику, руську! — своїми міфами, що по-їхньому називаються ловта, й історичними переданнями — сакни чи й бувальщинами (бойса) та виконати різні імпровізації (муштолли)...

Марина засовалась на троні, не зважуючись своєю відмовою образити цих дорослих дітей. Особливо коли вони забагли пограти «великій руській цариці» на своїх інструментах нів’ята, хоуфф та камах. Нe зважилась заперечити, так їй чомусь шкода стало цих північних людей і її нових підданих.

Прощаючись, лопарі од усього серця затанцювали й заспівали як діти, подарували «великій руській цариці» кілька зв’язок шкурок білих песців і пішли — власне, їх повели — задоволені як ніколи, що їх так ласкаво прийняла «велика руська цариця».

Задоволена таким екзотичним народцем зосталася й Марина. І навіть захоплено плескала в долоні, як її фрейліна Хмелевська.

Того ж дня цар Дмитрій нарешті офіційно прийняв поль­ських послів, з якими вирішив помиритися, — на чолі з воєводою Юрієм Мнішеком — із своїм тестем цар ще раніше залагодив конфлікт. У свою чергу пан воєвода, подякувавши цареві за добрі побажання, висловлені ним під час прийому послів Речі Посполитої, запропонував тост за «видатного царя-государя Московії Дмитрія Івановича» — теж на знак зміцнення між ними стосунків добрих і майже родинних.

А пан посол, скандальний Міколай Олесницький, виголосивши тост за царя Дмитрія Івановича — вітіюватий і довжелезний! — вручив йому дарунки, привезені польськими послами, а саме: «33 штуки особенных бокалов, разнообразных и очень искусной работы». Цареві була також вручена і «очень дорогая цепь», витвір справжнього мистецтва.

Зрештою, було знайдено й компроміс у відносинах до польських послів: поруч із столом царя було поставлено «столик», за який і посадили пана посла Міколая Олесницького та воєводу Юрія Мнішека, — і поляки, і цар лишилися задоволені.

Прийом загалом відбувся невимушено і з повагою, що її поляки виявляли цареві, а цар у свою чергу полякам.

Сам обід проходив як завжди весело, гамірно — з музикою, танцями і співом. Вважається, що московські веселощі (пов’язані з царським весіллям) для Дмитрія були таким же тріумфом, як ще раніше для Марини Мнішек — краківські заручини. «Ось тільки обоє вони не могли розпізнати ясно, де закінчуються урочистості і починається лицемірство з боку тих підданих, які веселилися разом з ними» (В. Козляков).

12 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ — П’ЯТИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Цього дня «танцювали до ранку».

Але не це виявиться головною родзинкою того дня, коли все тривали веселощі в Кремлі з нагоди царського весілля, яким — веселощам, — здавалося, ніколи не надійде край. Буцімто того дня, «щоб ще більше порадувати царицю, яка нудьгувала за польською кухнею (себто, по суті, європейською. — В. Ч.) від самого свого приїзду до столиці, знову дозволили царициним кухмістерам готувати страви для царського столу, а прислужували за обідом «дворяни царські і чашничі».

Марина Юріївна була задоволена звичною їй від самого дитинства кухнею. І зовсім не тому, що вона буцімто погордувала російською, ні. Вона до неї просто ще не встигла звикнути — та й не могла звикнути за лічені дні свого перебування в столиці Московського царства-государства.

У кожного народу своя національна кухня — відома істина, — що здається тому народові і найкращою, і найсмачнішою, і найсвоєріднішою, і, безперечно, істинною. Тією, без якої той народ — чи окремі його представники — просто не уявляють свого життя. (Справді-бо спробуйте, наприклад, слов’ян посадити на східну кухню, індійську, в’єтнамську чи корейську або китайську — нічого не вийде, хоч самі по собі згадувані кухні, можливо, й прекрасні і заслуговують похвали.)

Давньоруська кухня почала розвиватися ще у ІХ—Х ст. і досягла свого найбільшого розвитку у ХV—ХVI ст., а голов­ні її компоненти збереглися й у наші дні. Вважається, що першим її компонентом став руський хліб з кислого (дріжджового) житнього тіста — некоронований король на руському столі, без якого і не можна уявити руське меню. А за ним виникли і всі інші види руських хлібних і борошняних виробів: відомі сайки, баранки, сочники, пишки, млинці, пироги тощо. Ці вироби готувалися виключно на основі кислого тіста — такого характерного для руської кухні протягом усього її історичного розвитку. Пристрасть до кислого тіста, до квасного породила руські киселі — вівсяний та житній, що з’явилися задовго до сучасних, переважно ягідних, киселів.

Велике місце в меню займали каші та кашиці, які ще у слов’ян-язичників були обрядовою, урочистою їжею. Ця хлібна і борошняна їжа урізноманітнювалася рибою, грибами, лісовими ягодами, овочами, м’ясом. Тоді ж з’явилися класичні руські напої — різноманітні меди, кваси, збитні...

На самому початку розвитку руської кухні відбулося розділення руського столу на пісний (рослинно-рибно-грибний) і скоромний (молочно-яєчно-м’ясний). Більше пощастило пісному столу, адже більшість днів у руському обрядовому році саме пісні — від 192 до 216. Звідси в руській кухні багато (постів дотримувалися суворо) грибних і рибних блюд, а також каш, овочів, лісових ягід і трав (кропива, лобода тощо). Не кажучи вже про капусту, горох, ріпу, огірки, тож і подавали на стіл салат огірковий, салат буряковий, картопляний тощо. Кожний вид грибів — грузді, рижики, опеньки, білі, сморчки, печериці тощо — солили і варили окремо, що практикується й нині. Рибу споживали у в’яленому, відварному, соленому, запеченому і рідше смаженому вигляді. (В літературі збереглися колоритні назви цих рибних страв руської кухні: сиговина, тайменина, щучина, палтусина, сомовина, лососина, осетрина, севрюжина, белужина та інші.) Юшку теж подавали до столу приготовлену лише з однієї якоїсь риби: окунева, єршова, налім’я, стерляжа та ін.

Загалом страв було чимало, навіть пребагацько — це за назвами, але за змістом вони мало відрізнялися одна від одної. Смакові якості досягалися в основному за рахунок різних масел — олії, оливкового, конопляного, горіхового — та застосування прянощів. Частіше всього використовували часник, хрін, кріп — у досить великих кількостях, а також петрушку, аніс, коріандр, лавровий лист, чорний перець і гвоздику, пізніше з’являться імбир, кардамон, кориця, аїр, шафран.

Любили рідкі гарячі страви, що спершу отримали спільну назву — «хлєбово». Себто це щі, похльобки, приготовлені на рослинній сировині, а також різні затірухи, заварухи, болтушки, саламати та інші різновиди борошняних супів.

М’ясо та молоко споживали рідко коли, і приготування їх не відзначалося якоюсь складністю. М’ясо здебільшого варили у щах або кашицях, молоко пили сире, томлене або кисле. З молочних продуктів готували сир і сметану, пізніше навчилися виготовляти вершки й масло.

З часом кухня простого народу ще більше спрощувалася, кухня боярства, дворян і особливо знаті стає ще вишуканішою. Тож у багатих поряд із солониною та вареним м’ясом почали з’являтися страви, приготовлені на вертелах, — себто м’ясо «верченое». З’являється солонина відварна, шинка. Удосконалюються пісні страви — балик, чорна ікра, яку їли навіть вареною.

Настає деяке різноманіття супів — похмєлки, солянки, розсольники...

Під впливом татар руські починають споживати пельмені і вони швидко стають чи не національною їжею. Пізніше з’явиться лапша, страва з прісного тіста, а також різні варення — не лише з ягід, що не дивно, а й навіть з моркви з медом, з редьки в патоці.

На боярському столі з’являється багато є страв — часом до 50, а за царським столом їх кількість збільшується і до 150—200. Великі й розміри цих страв. Для них відбираються найбільші лебеді, гуски, індички, найбільші осетри чи белуги. Такі обіди тривають 6—8 годин поспіль.

І в той же час кухарське мистецтво — уміння комбінувати продукти, впливати на смак — було ще на вельми невисокому рівні. А тому руська кухня, на відміну від французької чи німецької, довгий час не знала і не бажала сприймати різні фарші, рулети, паштети і котлети. Не кажучи вже про запіканки, пудинги. Багато прянощів із-за їхньої дорожнечі, так само як оцет і сіль, ще і в ХVII ст. в народі споживали не в процесі приготування страв, а ставили на стіл і використовувати вже під час їди. Залежно від бажання кожного. Один з авторів так писав: «Ествы же обычай готовить без приправ, без перцу, имбирю, малосольны и безукусны». І далі: «А как начнуть ести и в которой естве мало уксусу и соли, и перцу, и в те ествы прибавляють на столе». Звідтоді і стало правилом ставити на стіл на час їжі сіль в солонці, перець у перечниці, гірчицю і оцет в окремих баночках. Теплова обробка їжі полягала в нагріванні теплом руської печі. Сильним або слабим, трьох ступенів — «до хлебов», «после хлебов», «на вольном духу», але завжди безконтактно з вогнем, або з температурою, що трималася у печі.

Велику роль за руським столом відігравав хліб. За щами чи другою рідкою стравою у селах зазвичай з’їдали від півкілограма до кілограма житнього хліба. (Білого хліба, пшеничного, в Росії фактично до XX ст. не знали. Його їли зрідка лише заможні класи, називаючи булкою, і на нього дивилися як на їжу празникову.)

До того як з’являться в Росії французькі кухарі, що реформують руську кухню, було далеко.

Ще у ХVIII ст. за багатим святковим столом подавали:

1. Горячее (щи, похлебка, юшка).

2. Холодное (окрошка, ботвинья, студень, заливная рыба, солонина).

3. Жаркое (мясо, птица).

4. Тельное (отварная или обжаренная рыба).

5. Пироги (несладкие), кулебяка.

6. Каша (иногда подавали со щами).

7. Пирожное (сладкие пирожки, пироги).

8. Заедки...

Марині Мнішек, яка звикла до європейської кухні, до витворів французьких кулінарів і кухарів (а саме вони господарювали на кухні у пана воєводи Юрія Мнішека), було і не­звично, і тяжко звикати до руської кухні, що була тоді на значно і значно — в порівнянні з європейською — нижчому рівні.

Як вона часом не силувала сабе, розуміючи, що це кухня не лише її мужа, а й народу, чиєю царицею вона стала, але так і не могла звикнути — та ще за ті дев’ять днів її життя у Кремлі. Втрачаючи терпець, вона з роздратуванням відсовувала від себе миски й тарілки, вигукуючи: «Ну не можу я звикнути до цього... цього хльобового! До кислого хліба, до щів, до пісних страв!.. До похльобок, до затірух і заварух!.. До болтушок та борошняних супів! Та ще й самій солити й перчити за столом ці несмачні страви!..»

Бачачи таке, Дмитрій вирішив не неволити жону-царицю. Звикла до своєї кухні, європейської, що значно смачніша й різноманітніша, так і готуйте їй страви європейської кухні, наказував кухарям. Для чого неволити царицю? А з часом вона, дивись, і звикне до руської кухні. (Але звикнути вона просто не встигне за ті дев’ять днів, що випали їй після весілля.)

Кyxapi готували на царській кухні іноземні страви — це було одним з факторів ненависті до полячки, яка, ставши руською царицею, буцімто гордувала руськими яствами.

П’ятий день царського весілля, себто 12 травня, був особливим ще й тому, що, за свідченням Конрада Буссова, московити, спостерігаючи за всім, що відбувалося у Москві (цар з царицею зодягаються в чужі вбрання, нехтуючи руськими, готують і споживають лише «іноземні яства», явно гребуючи руськими і т. д., і т. п.), все більше й більше переконувалися, що тут щось не так, і утверджувалися у своїх підозріннях щодо Дмитрія Івановича. «12 травня в народі почали відкрито говорити, що цар — поганий, він не ходить більше до церкви так часто, як раніше, живе, у всьому дотримуючись чужоземних церемоній і звичаїв, жре нечисту їжу (випадок з телятиною), до церкви ходить не помившись (звідки простолюдини про таке, якщо воно й було, дізнатися? — В. Ч.), не кладе поклонів перед святим Миколаем, і хоч з першого дня весілля до сьогоднішнього дня щоранку готується лазня, він із своєю язичницькою царицею ще не мився. Очевидно він не московит, et per conseguens non Demetrius, а отже, й не справжній, не істинний Дмитрій».

Це вже було серйозне звинувачення, що викликало не менш серйозну тривогу. Принаймні, мало б викликати у Дмитрія, і йому треба було вжити якихось заходів, але...

Цареві Дмитрію за щоденними гульками, випивками, танцями, співами та «мусікою» не було коли звертати увагу на настрій московитів та ті чутки, що вже почали ширитись у столиці його царства-государства...

13 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ШОСТИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

У царя Дмитрія Івановича знову званий царський обід.

Той самий званий обід, що триває ось уже шостий день після вінчання. Його величність більше нічим не зайнятий, крім як святковими, урочистими, розвеселими обідами, що тривали далеко за північ — почавшись о другій годині дня. Здебільшого в Грановитій палаті. Тими обідами зайнята його величність, що, почавшись чинно, переростають у розвеселі гульки та різні забави (жарти, сміхи, танці, співи з незмінною «мусікою»). Недарма ж вже у наші дні історики зазначатимуть, що «з діяльністю (а була ж ще й діяльність!) Дмитрій Іванович поєднував любов до веселого життя і забав». Часто на шкоду не лише царству, а й собі та — як час швидко покаже — власному життю.

Згадуваного числа місяця травня у його величності за обідом, що носив скоріше домашній характер, обід для своїх, веселилися особливо гамірно. Із поляків були присутні тесть воєвода Мнішек та посли Міколай Олесницький (з ним цар вже остаточно помирився), а від московитів думський дяк Афанасій Власьєв і князь Василій Мосальський, не рахуючи бояр нижчого рангу. Це був — день 13 травня, — чи не найвеселіший день, хоч усі дні після приїзду до Москви Марини Мнішек були в царя веселими-розвеселими.

Цар знову перевдягнувся в любий йому польський гусарський костюм і, не всидівши на своєму троні, часто схоплювався, запрошував царицю до танців. У них гарно виходила мазурка, в швидкому темпі, що вражав московитів. А ще поляки танцювали свій «великий танець», як називають вони краков’як. Танцювали й полонез, менует, венгерку.

Ох і танцював цар! І коли він устиг навчитися польських танців!

Першою не витримувала цариця й, сміючись та посилено дихаючи, поверталася на свій трон, а цар і далі продовжував таке витинати, таке...

Багнув ще і ще танців, іноді ні з того ні з сього підхоплював тестя і вшкварював ще й з ним. Хоч пан воєвода і не скаржився на здоров’я, але й він довго не витримував.

Потім Марина танцювала з батьком, а далі всі родичі Мнішеків ще і ще вдавалися до свого любого краков’яку: веселитись — так веселитись!

З анонімного «Щоденника Марини Мнішек»:

«Церемонії в танці такі були: всі пани, які бажали служити в танцях при цариці, спершу цілували руку цареві, потім ішли своїм порядком, знявши шапки, пан воєвода із паном послом розташовувалися в самому кінці, тут же перед царем. Коли танцювали одні пани приближені, вони всі знімали шапки, крім посла (затятий пан посол ніяк не хотів розлучатися зі своєю мегеркою з пір’ям! — В. Ч.), котрий знімав її, лише проходячи мимо царя...»

Танцювали до упаду!

Танцювали напропале, веселилися теж напропале!

І це після безконечних — до ранку — танців 12 травня!

Цар Дмитрій світських руських танців майже не знав, бо провів своє життя то в чужих людей, то по монастирях, але танці простого люду були йому знайомі, і він хіба ж так витинав «Бариню» чи «Камаринського мужика».

О, як здорово і як талановито цар Дмитрій танцював — природжений танцюрист, не інакше!

Марина була в захваті від свого мужа і, трохи відпочивши, залишала трон і приєднувалася до нього, а він не знав спину. А приєднавшись, хіба ж таке витворяла, таке!..

А тим часом...

А тим часом на вулицях Москви веселилися поляки, гості Білокам’яної — напропале!

І веселилися, і буйствували теж наче напропале! Ігноруючи і місцеву віру — православ’я, що для них, католиків, не було вірою, і місцеві звичаї, які гостям належить шанувати.

Будучи гостями в Москві, поляки повелися як її господарі, вважаючи московитів заледве чи не своїми підданими, і почувалися окупантами у щойно захопленому краї.

Москва — доки цар з царицею день у день празнували своє весілля, а ночами празнували інше свято, свято любові, забувши, що треба ж хоч трохи іноді й головою попрацювати, тверезою, а не хмільною, — повнилася чутками, що їх уміло поширювали супротивники царя й цариці.

Чутки — одна одної вражаючіша, як у Першопрестольній казали, «из ряда вон выходящи», — збуджували московитів, налаштовували їх супроти свого владики. А ті, хто ще був за царя, губилися: невже то правда, що про Дмитрія розказують на вулицях, невже?

Змовники старалися.

Чим більше у Кремлі танцював цар на своїх безконечних гульках, тим більше старалися люди Василія Шуйського. І вже почали переходити до практичних заходів. У ніч з 13-го на 14 травня, з вівторка на середу, головний змовник, помилуваний від смертної кари царем, боярин і князь Василій Шуйський зібрав у себе спільників та однодумців (були там служилі бояри, торгові люди і всі, роздратовані діями поляків), і заходилися вони виробляти план бунту. Для початку вирішили відмітити білою глиною будинки, у яких постоєм стояли поляки (помалювати на них хрестики з боку вулиці), а вранці в суботу ударити в набат і захопити ті будинки. Інша ж частина повстанців тим часом ринеться на штурм Кремля.

Василій Шуйський шепотом (хоч стіни були товсті, а за стінами маячила надійна варта, яка й близько нікого не підпустить до гнізда змовників, але — береженого Бог береже) радив однодумцям:

— Треба, щоб горласті, у кого не горло, а ієрихонська труба, закричали народу... Що? А те, що... Ну, що поляки з литвою, мовляв, хочуть убити нашого... гм-гм... царика. А заодно й перебити думних людей — які за Дмитрія. Чи відсікти їх від Кремля. Коли народ повірить і побіжить бити поляків та захищати царя... гм-гм... батюшку, ми з головними силами кинемося до Кремля і візьмемося за царя та за його дєвку з Польщі, яку він, нехрещену, проголосив царицею... А коли візьмемося за царя, то баблятися не слід, цареві має настати кінець. Доки народ громитиме поляків, ми впораємося з царем та з його коронованою дівкою.

І закінчив, вимагаючи від своїх однодумців твердого слова:

— Так поклянімося ж, що очистимо наш святий Кремль від самозванця з його коронованою дівкою.

І змовники дали тверде слово підтримати свого заводія.

— Клянемося, боярине!!!

— Росія вас не забуде, — пообіцяв їм заводій, хоч ніяка Росія ні на що його й не уповноважувала. — І вас, і ваш подвиг в ім’я Росії-матушки!

А в царських палатах все ще танцювали й веселилися — теж напропале.

(У вірності боярина Шуйського цар Дмитрій не сумнівався. Ще б пак! Порятував його від смерті, має бути йому вдячний по гріб!)

Цар з царицею веселилися за принципом: сьогодні веселімося, а завтра... Завтра хоч і потоп!

І щиро вірили, що ніякого потопу завтра не буде.

14 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, СЬОМИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Це була середа, пісний день.

День, у якому, за православними правилами і традицією, мають бути відсутні — повністю! — м’ясні та молочні продукти.

День, коли чи не споконвіку на святій Русі варилися лише пісні страви, щі з кислої капусти, коли обіди доповнювали хліб та цибуля, коли всі говіли й ставали пісниками, суворо дотримуючись посту.

Боже борони у цей день вдаватися до скоромного. Всі мали ставати пісниковими, як ченці в Божих обителях, а вже веселощів та розваг і геть уникати, бо день такий називався пісницею.

Але Марина Мнішек (вважаючи, що її, як католичку, православні пости не стосуються, але забувши, що вона ще й цариця саме руська) у середу, у пісний день, влаштувала розкішний обід — скоромний, м’ясний — і «пригощала всіх панів московських у своїх палатах».

Про скоромні, м’ясоїдні гульки та розваги — з танцями й піснями — у пісний день швидко стало відомо всій Москві — добровільні рознощики вістей старалися. А про м’ясоїдні гульки в пісний день роздзвонила в першу чергу кремлівська прислуга.

І ті вісті тільки посилювали невдоволення та обурення, що вже переростало у відкрите ремствування: як? Цариця православної Русі у пісний день влаштувала скоромні, бісівські гульбища?!

І це вона, їхня матушка?

Та хто вона така, що посміла кинути виклик православній Русі?

Та як вона після цього ще й сміє бути їхньою царицею — якась там дєвка з Польщі лютерської віри?

Геть, геть таку царицю!!!

А разом з нею і того... царя, прости Господи!!!

Геть, геть (вон, вон) її поляків з православної Москви!!!

У Москві вже відкрито готувався бунт, але цар Дмитрій, захоплений гульками, ще й у пісну середу влаштував танці бісівські.

У середу 14 травня царя вперше застерегли. Про лихо, що насувається на Кремль і на його владу. А воно, як вийде з берегів... О, назад у ті береги народну стихію вже не загониш. Поки московити не відведуть душечки свої, — а на Русі здавна бунти люблять — чим кривавіші, тим кращі!

Застерігали. Сміливці. Бо цареві й слова не можна було мовити про якусь там тривогу в Москві. Але знайшлися смільчаки, які проникли в царські палати і щось почали квапно казати хмільному веселому цареві про те, що вони бачили і що чули, про різні «сборища», які погрожували «изменой», але цар навіть не дослухав їх.

— Хто такі? — накотився на своїх рятівників. — Як проникли в Кремль? Як посміли зіпсувати мені радість? Які «сборища»? Яка «измена»? Наказати! Батогами!! Кого? Та всіх, хто розповсюджує такі чутки.

І розвеселі гульки тривали далі — сьомий день після весілля. Тривали, як і вчора-позавчора..

Правда, жовніри трохи запанікували. А втім, радше насторожились, бо й до них доходили якісь недобрі чутки. Не дочекавшись од царя вказівок, на свій страх і ризик посилили в Москві охорону і застерегли своїх «бути в повній, — пся крев! — готовності». Про всяк випадок! А раптом...

Усі вже бачили, що Москва готова до бунту — по­трібна лише зачіпка. Іскра, що спалахне всепожираючим полум’ям.

А червоного півня на Русі здавна уміли пускати!

Гості з Речі Посполитої, які приїхали чималим тлумом на весілля Марини Мнішек, гоноровиті й вельможні, аж ніяк не рахувалися з московитами, вже відкрито називаючи їх холопами і своїми підданими.

Гульбища наростали, хоч, здавалося б, куди більше.

Потім швидко прийде каяття, та не буде вороття.

Зітхатимуть: що, мовляв, тепер говорити, так Господь Бог захотів звершити і покарати нас за наші беззаконня, адже ми Його вже чи не забули, вдаючись до розкошів.

15 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ВОСЬМИЙ ДЕНЬ — І ПЕРЕДОСТАННІЙ — ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Москва вже була по самі вінця переповнена чутками (а багато хто спостерігав це на власні очі) про брутальну поведінку гостей, про те насилля, що у столиці царства творили польські та литовські люди, які й тут «возомнили» себе панами над бидлом.

Правда, анонімний автор «Щоденника Марини Мнішек» зазначить, що то, мовляв, був поговір, наклеп на гостей та одноплемінників цариці.

«Учинили беспорядки, возведя поклеп на одного из поляков, якобы он насиловал боярскую дочь, о чем была на следующий день жалоба царю и расследование, на котором совсем этого не обнаружилось».

Марина все ж запитала — делікатно, правда, своїх гостей: чи було таке?

Гості дружно й обурливо відповіли: не було, ваша величносте!

Цариця повторила, що такого не було, і веліла скаржників зразково наказати батогами і гнати їх утришия — що й було зроблено. І всі в Кремлі загуділи: наклепи, наклепи! А після того як «наклепників» покарали, заспокоїлись і знову повсідалися за бенкетні столи на чолі з царицею та царем. Але укладач розрядних книг (такий собі літопис щоденних подій царського двору) безсторонньо засвідчив: було. П’яний поляк і справді прямо на вулиці зґвалтував боярську дочку... Та якби тільки він один!

Пізніше, як усе вже скінчиться, літописець так само безсторонньо писатиме:

«А литва и поляки в Московском государстве учили насильство делать: у торговых людей жен и дочерей имать сильно, и по ночам с саблями людей побивать и у храмов вере крестьянской и образом поругатца...»

Куди вже далі.

Але й це не насторожило безпечного царя.

Більше того, саме того дня, в четвер 15 травня, в передостанній день царського весілля, знову доповіли («якісь руські») про змову. Боярину Басманову, який один з небагатьох був до кінця вірний цареві і, як вважалося, ходив у його улюбленцях, — цар йому довіряв.

Але тільки не того разу.

Вислухавши те, що передавали «якісь руські», що в Москві вже завершується підготовка до бунту, стривожений Басманов відразу ж пішов до царя, який саме танцював у цариці Марини разом з її гостями, — венгерка з його гусарського костюму була нарозпаш!

Не просто було вірному Басманову відірвати захмелілого та веселого царя від танців, але він те зробив.

— Чого тобі, Басмане? — невдоволено запитав захеканий од танців цар. — Ти відірвав мене від веселощів у моєї цариці — у тебе справді нагальні вісті?

— Справа не терпить зволікань.

— Викладай! Та пошвидше, я хочу ще танцювати. І цариця моя хоче дати роботу своїм струнким ноженятам...

Але як тільки вірний Басманов заходився викладати те, що йому вже було відомо про змову, як цар його нетерпляче перебив:

— Будя, Басман, будя!!! Я вже ситий цими чутками ось покедова, — ребром долоні провів у себе по горлі. — І взагалі... Взагалі, я цього й слухати не хочу — набридли всілякі чутки. Та страхи, що нічим не підтверджені. І взагалі... взагалі, я, Басмане, не терплю донощиків, а тому буду їх наказувати. Донощиків! І тебе, Басман, можу наказати — за розповсюдження неперевірених даних. Висмоктаних з пальця чуток!

Басманов неспокійно затупцяв на місці.

— Воля ваша, але...

— Ніяких «але»! Я кажу: йди геть, Басмане! Йди, поки я і тебе не велів відшмагати батогами!

Але тут до його величності підійшов тесть, пан воєвода Мнішек, — він теж був явно стривожений.

— Почекай, боярине, — спинив Басманова, який уже почав було задкувати від царя. — Гадаю, — повернувся воєвода до царя, — що боярин Басман... Ні, ні, не гадаю, а певний: боярин Басман приніс тобі не чутки, а справжні і тяжкі для нас вісті. Лихі вісті. У правдивості їх я не радив би сумніватися.

— І пан воєвода туди ж? — цар похитнувся, але встояв. — Що ви хочете, воєвода і боярин?

— Дорога кожна година — не день.

— Вже й година дорога?

— Атож. Ко-ожна-а, — повторив воєвода по складах. — У Москві й справді твориться щось непотребне, вороже нам. Треба діяти і діяти негайно, ваша величносте. Сьогодні!

— Ч-чому сьо-огодні? — знову хитнувся цар. — Я люблю все... все завтра.

— Завтра-позавтра вже може бути пізно.

— О-он як? — цар недовірливо дивився то на тестя свого, то на боярина. — Я й не знав, що ви такі... такі панікери. Москва, як і вся Русь, за мене. За царя Дмитрія. І взагалі... взагалі, не псуйте мені настрою — він у мене добрий. Сьогодні в мене багато гостей. Я запросив їх на вечір у свій новий кремлів­ський палац — ось там ми г-гульнемо! І будемо завершувати весілля і братися за державні справи. А сьогодні-завтра ми ще гуляємо. Сьогодні у мене буде багато-багато гостей!

— Ваша величносте, — чи застогнав, чи крикнув Басманов. — Отямтесь!

— Ваша величносте, справді — отямтесь, — підхопив і воєвода. — Треба негайно вживати заходів — доки не пізно. Але спершу варто посилити охорону.

— Я дивуюся, — засміявся Дмитрій, — які ви, — говорилося до воєводи, — поляки... e-e... малодушні! І боязливі. Руські кажуть: лякана ворона і куща боїться. Та гаразд, — повернувся до Басманова. — Збільш на ніч варту. І щоб я більше не чув вашого пасталакання про якусь ніби змову. Москва мені вірна, Москва за мене. І за мою царицю. Вce! Досить! Бажаю сьогодні танцювати і радуватись.

І підхопивши під руку царицю, розчервонілу, розпашілу, як розквітлу, полетів з нею у танок...

Увечері його величність гуляла зі своїми гостями в новому кремлівському палаці, збудованому за його вказівкою. Грало з такого приводу сорок музик — танці тривали чи не до ранку. Тієї ночі цар був особливо веселий, невгамовний, і всі дивувалися: який цар, виявляється, невтомний і винахідливий у танцях...

Таким же винахідливим і невтомним він був і в постелі, але про це знала — і теж дивувалася — лише одна цариця...

16 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ДЕВ’ЯТИЙ — І ОСТАННІЙ — ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

В ніч із 15-го на 16 травня, як зазначається в «Щоденнику Марини Мнішек», поляки (а вони вже, на відміну від царя, почали боятися того, що насувалося) схопили «шість шпигунів, які прийшли до фортеці — себто в Кремль — на розвідку», — справа вже, очевидно, наближалася до розв’язки, якщо й у самому Кремлі з’явилися вивідники ватажків заколоту. Долі схоплених були вирішені швидко і без зайвої тяганини-маруди: «трьох убили, а трьох замучили». Оскільки це вже було серйозно — з’ява вивідників у самому Кремлі (і як вони пройшли під брамою? З вартою домовилися?), поляки спішно посилили всюди охорону, проте, як швидко час покаже, то вже були запізнілі заходи.

Юрій Мнішек і воєвода Басманов кинулись до царя, але той їх навіть вислухати відмовився. (От вже воістину: кого Бог хоче покарати, він того позбавляє розуму.)

— Ще раз прийдете до мене зі своїми страхіттями, велю вас вигнати з Кремля, — пригрозив.

Але якась крихта здорового глузду у ньому ще лишилася, бо він, раптом протверезівши, буркнув:

— Ось що... Негайно збільшіть кремлівську варту! Особливо біля в’їзних воріт — щоб там і миша непоміченою не прошмигнула. Сьогодні ще погуляємо, проводжаючи моє весілля, а завтра займуся вашими чутками та страхами! А поки що збільшіть, як я сказав, варту! Поставте під брами кращих стрільців.

Їх і поставили — Басманов особисто відібрав кращих з кращих. Ще й пригрозив їм пильнувати в обидва, вуха тримати на маківці голови і нікого без особливого на те дозволу і ногою в Кремль не пускати!

Але то вже було запізніле розпорядження царя — щодо збільшення варти біля кремлівських воріт. Головний змовник, боярин князь Василій Шуйський, ще раніше нього розпорядився до ранку захопити всі ворота Москви — і кремлівські теж.

Одночасно він впустив у Москву військо, яке до того стояло неподалік столиці, збираючись у похід на Крим.

Шуйський відмінив похід, велівши війську йти походом на Москву.

Вночі вірне Шуйському військо увійшло до Першопрестольної і почало займати вигідні позиції для нападу.

У всіх міських воротах, в тім числі й у кремлівських, вже були вірні Шуйському стрільці. Загони московитів, незадоволені царем Дмитрієм, вночі озброївшись, теж вийшли на позиції.

Рахунок часу пішов на години.

Всі чекали лише умовного сигналу для виступу...

16 травня вночі цар Дмитрій зі своєю царицею вже був обікладений у Кремлі, як ведмідь у барлозі. А втім, і в Кремлі вже готувалися до виступу. Всі чекали сигналу, і він нарешті пролунав...

Того останнього перед непоправною бідою 9-го дня царського весілля його величність та її величність і їхніх гостей розважали скоморохи.

Взагалі, скоморошество, як вид придворного мистецтва, почалося ще з язичницьких грищ. Але тільки-но розпочалася боротьба з язичництвом, так почалася і боротьба із скоморошеством. У розпал тієї боротьби на Русі навіть слухання пісень розглядалося як тяжкий гріх.

Протягом всього руського Середньовіччя тривала затята боротьба з музичними веселощами скоморохів та з інструментами, що ними вони користувалися. (Починаючи з ХI і аж до середини ХVII ст. музичні інструменти скоморохів вважалися предметом ідолослужіння, бісівським атрибутом, дияволовим «искушением» — різні там сопелі, гуслі, бубони...)

Церква постійно переслідувала, зживаючи зі світу білого скоморохів — аж до ХVII ст., коли спеціальною постановою Стоглавого собору 1551 року були заборонені всі грища — «и в гусли, и в смычки, и сопели, и всякую игру, зрелища и пляски, а вместе с ними и игры в кости, шахматы и камни». І все ж, незважаючи на таку сувору заборону, скоморохи мали велику популярність серед усіх верств руського суспільства.

Іван Грозний довгий час любив слухати музику скоморохів і навіть — серед свідчень князя Курбського — «участ­вовал в их плясках во время пиров». Для царя Івана скоморохів — хоч він і ставився до мистецтва скоморохів як до низького, холопського — набирали в Новгороді і «по всем городам и волостям».

І все ж, не хто інший, як сам цар Іван, своїм указом врешті-решт заборонив скоморошество, а їхні музичні інструменти велено було знищувати. Голштинський мандрівник Адам Олеарій свідчив, що патріарх «велел разбить все инструменты кабацких музыкантов, какие оказались на улицах, затем запретил русским вообще инструментальную музыку, велел забрать инструменты в домах, и однажды пять телег, полных ими, были отправлены на Москву-реку и там сожжены».

Були заборонені всі види інструментів — брязкальця, біла, підвіски, що шумлять, бронзові дзвоники, варган, бубна, брунчалка, гуслі, гудок... А сопелі, було сказано в ухвалі, «простонародные гусли считать орудием, собирающим бессовестных бесов».

У Давній Русі існували двоє понять — мусікія (музика) і співи. (Мусікією називалася тільки інструментальна музика.) Гра на струнних музичних інструментах називалася гудінням, а на духових — сопінням.

Музичні інструменти в Давній Русі застосовувалися у різних сферах — в придворному, княжому побуті, а в ратній справі головну роль виконували барабани. Шанувалися і гуслі — під їхню музику виконувалися епічні пісні, сказання тощо. Гуслярі були людьми вельми шанованими. Героїчні пісні-слави співали при зустрічах князів, які поверталися з походів, при сходженні на княжий престол, але вже в Московській Русі на їх місце прийшли «Заздравні чаші» — многолітствування царям, князям і патріархам.

В останній день урочистого святкування царського весілля, що мав бути завершальним, з веління Дмитрія Івановича в Кремль, у Грановиту палату доставили скоморохів, і вони чи не до ранку тішили царя з царицею та їхніх гостей, танцювали, грали і співали — особливо пісню-славу цареві Дмитрію Івановичу, поєднуючи її з многоліттям.

В центрі їхнього «ансамблю», що розташувався на підвищенні, був гуслист, біля нього старалися скрипалі, флейтисти, бандуристи, бубнярі... Грали, співали і танцювали скоморохи від душі — особливо коли співали царю Дмитрію пісні-легенди, пісні-слави на честь його царювання, як воїну великому і славному, який не так давно переміг самого Годуна, проклятого в народі...

Цар Дмитрій таки був потішений.

Цариця Марина схоплювалася з трону і азартно плескала в долоні.

Хоч колись Стоглавий собор і заборонив скоморошество, але цар Дмитрій тієї ночі, потішений їхнім мистецтвом, пообіцяв повернути їх народу руському.

Скоморохи, низько поклонившись Дмитрію Івановичу, збадьорені його обіцянкою відновити їхнє мистецтво, ушкварили таке многоліття цареві, що цариця Марина — многоліття і її стосувалося, — аж сльозу від зворушення пустила...

А вранці, тільки-но засіріло, по всій Москві поповзли чутки: цар Дмитрій таки й справді не руський. І навіть не Божий чоловік. Він з бісівського племені, адже в нього почали ночами скоморохи зі своїми сопелями та гуслями збирати «бессовестных бесов», то, виходить, і сам цар належить до бісів. Там і там лунали кличі:

— Не пущать у Кремль бесов!..

— Вон из Кремля бесовского царя!!

На царстві Московському Дмитрій Іванович пробув щось трохи менше року. Але, як і нині оцінюють історики, «багато потрудився над тим, щоб утвердити нову модель московського государя, готового стати в один ряд з європейськими королями та імператорами. І річ тут не стільки у створенні християнської ліги проти Турецької імперії (давня ідея, у погоні за якою вже розбилися честолюбні задуми самого Івана Грозного). І навіть не в титулі «імператор», що його він присвоїв без огляду на «батюшку» царя Івана. Дмитрій змахувався на більше — він хотів переробити тих, ким керував. Зробити те, чого ніколи не прощають сучасники і майже завжди виправдовують історики. За словами французького капітана Маржерета, який близько бачив внутрішнє життя кремлівського палацу в роки правління царя Дмитрія Івановича (тут явна помилка, адже у Дмитрія Івановича немає «років правління», царем він був менше року: червень 1606 — травень 1606), цар давав своїм підданим «потроху розпробувати, що таке вільна країна, яка керується милосердним государем». Найяскравішими показниками нових віянь стали його стосунки з боярами: «Він поводився іноді занадто запросто з вельможами, які виховані і вирощені в такому приниженні і страсі, що без вказівки не сміють говорити в присутності свого государя, а втім, згаданий імператор умів інакше якось являти велич і достоїнство, присутнє такому, як він, государю, до того ж він був мудрим, достатньо освіченим, щоб бути вчителем для всієї Думи» (В. Козляков).

Так оцінювали першого руського імператора його сучасники-іноземці, але зовсім не так його оцінювали співвітчизники, які звикли до монаршого батога.

IV. 17 травня 1606 року, Москва, Кремль, фінал дев’ятиденних веселощів царського весілля

День цей — 17 травня 1606 року — стане першим днем краху Марини Мнішек. Або — початком московської катастрофи.

Те, що сталося того дня, польські джерела назвуть «злощасним бунтом», а руські літописці — «убиением Растригиным».

А втім, як той день не називай, а катастрофа є катастрофою. Як словники трактують такий термін: раптове лихо, подія з тяжкими трагічними наслідками: знищення, загибель, руйнація; тяжке потрясіння, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті.

Все почалося раннім ранком 17 травня, почалося катастрофічно, себто — дуже швидко, спричиняючи — таке трактування цього терміну — негативні, трагічні наслідки...

А втім, «почалося» — занадто м’яке формулювання того, що трапилося 17 травня 1606 року у столиці Московського царства-государства...

Все звалилося, як з неба.

І все водночас шугнуло й загуркотіло, наче в бездонну прірву, туди, звідки вороття уже не буде і бути не могло.

В одну мить, наче щось тріснуло, гахнуло і провалилося.

В одну мить пролунав жахливий вибух, і все пішло шкереберть — в тім числі й світопорядок. Принаймні, так тоді здавалося.

В одну мить змінився хід історії, і вона — пані Історія — стрімко пішла — ба, ба понеслася! — але іншим, зовсім протилежним шляхом (а може, й бездоріжжям, через перепони й буреломи, загати й запруди). Хоча... В перший день московської катастрофи ще й наперед визначеного шляху не було — все завертілося, як у кривавій віхолі-круговерті, що все крушила, нищила, трощила навколо і виходу з якої вже, здавалося, не було і бути не могло. Як немає виходу — і бути не може — із ситуації, що зветься кінцем світу.

Все зникло в одну мить, світ, до того спокійний і сонячний, з наперед усталеним порядком і ходом, наче тріснув і розвалився.

Це була не просто невдача чи катастрофа, це справді був крах.

Крах, коли здавалося, що катастрофи зазнав не лише режим царя Дмитрія Івановича, це була — так тоді здавалося — катастрофа всього Московського царства-государства в часи Великої Смути, після якої зіп’ятися на ноги і хоч якось оклигати воно вже не зможе.

Раннього ранку 17 травня над Москвою пролунав набат, несподіваний, неочікуваний, моторошний, трагічний — як і всі набати. Сигнали тривоги, що подаються у випадку загальної тривоги, якого-небудь нещастя — пожежі, нападу ворогів тощо... Подаються вони — він — ударами дзвону — так було споконвіку на Русі, яка вже мовби й звикла до набатів, після яких часто наставав кінець одного світу і починався вже інший.

Але того ранку ніякого ворога ні в Москві, ні біля Москви, ні взагалі на пограниччі царства не було й не передбачалося. Як згодом виявиться, ворог все ж таки був, але сидів він у Кремлі й ім’я йому було цар Дмитрій Іванович — зі своєю царицею Мариною Юріївною.

І тоді в Москві ударив не один набат, як не один дзвін ударив на сполох, — їх було багато, набатів і дзвонів, і вони в одну мить мов оглушили Москву, адже одночасно підготовлені люди закалатали у всі дзвони по всій Москві. І те бемкання, як на пожежу, ще й не затихло, як з усіх усюд до Кремля вже понеслися якісь збуджені, розбурхані люди — простолюдини й холопи, посадські й ремісники-торгівці, князі й бояри. Що сталося — спершу ніхто гаразд ще й не тямив, з тих, хто з дрюччям (російською «дрекольем»), не розбираючи дороги, ошаліло й очманіло, але переповнений рішучістю все нищити, нищити й нищити, нісся до Кремля.

Повсюди лунало:

— Пожежа!.. Пожежа!!. У город! У город!! Город горить!!!

Під терміном «город» звичайно ж мався на увазі Китай-город і Кремль.

Про пожежу, яка буцімто вже лютувала «в городі», кричали нарочито — найняті змовниками горлодери.

Кричали, аби не насторожити варту Кремля. І взагалі — царя та його прихильників. Мовляв, не проти царя-батюшки — хай царствує, — все це зчинилося, а проти пожежі, що ось-ось знищить увесь Кремль, а потім і Москву-матінку.

— Пожежа!.. Пожежа!!! — під бемкання дзвонів, що роздирали душу, кричали огласники. — Город горить!!!

І хоча ніде не видно було не лише моря вогню, а й хоча б якогось там язика червоного диму, а люди неслися як... як на пожежу. Вірили в ту мить, що Москва й справді горить і її треба рятувати.

Але бігли всі чомусь з дрекольєм, а що тим дрюччям, бодай і загострено-замашним, проти вогню вдієш?

Але бігли як... як на пожежу, і бігли чомусь до Кремля, хоч над ним ані полум’я, ані диму чомусь не було видно.

Але юрби неслися як на пожежу, все змітаючи на своєму шляху, чинячи при цьому гірше, аніж вчинила би пожежа, якби вона раптом спалахнула. Змело те збіговисько й кремлівську варту.

Охорона царя Дмитрія Івановича, що складалася з іноземців (їх навзагал називали «німцями») і руських стрільців, була захоплена зненацька. Так само зненацька і була зметена, як розбурханий вал трощить і змітає на своєму шляху греблю.

І натовп із все тими ж криками «Пожежа!.. Пожежа!!! Город горить!!!» нестримною лавиною, дикою, ошалілою і вже, здавалося, некерованою, якою здавна славляться страшні руські бунти у смутний і в не смутний час, увірвалася в Кремль і запрудила його до країв...

Здавалось, що все, кінець. Навіть російській державності. І в першу чергу кінець для царя Дмитрія Івановича і цариці Марини Юріївни.

Ще коли вдарили у набат і московити кинулися до Кремля, першими на Красну площу примчали бунтівні бояри, серед яких де-не-де були помічені й князі на чолі з боярином князем Василієм Шуйським та вірний йому військовий загін.

І хоч тривога й сум’яття охопили всю Москву, але спочатку становище Дмитрія Івановича ще не було критичним.

Цар Дмитрій Іванович попри все — і попри свої прорахунки і дев’ятиденну бездіяльність, коли він без угаву гуляв у Кремлі, а ночами «крутив» любов з царицею, попри всі свої промахи, все ще був популярним у народі — як новий цар, котрий неодмінно покращить їхнє життя. Бо сам, переховуючись од Годуна, зазнав поневірянь і знає, почім ківш лиха.

Це розуміли бунтівні бояри на чолі з Шуйським. Як і те, що московити незадоволені не так самим царем, як іноземцями, зокрема поляками, які, прибувши до Москви з весільним поїздом Марини Мнішек, чинили що хотіли — як у завойованому місті.

На цьому — але тільки на першому етапі бунту, — і вирішили «грати» бояри на чолі з Шуйським, розуміючи, що відкритий виступ проти царя може закінчитися для них невдачею.

У першу чергу це розумів кмітливий і винахідливий боярин князь Шуйський — був він підступний і хитрий. І до біса винахідливий та, попри все, везучий. Він, аби відвести підозру від себе і від своїх справжніх цілей, діючи за руським принципом «кинуть тень на плетень», звелів своїм людям спершу кричати про якусь буцімто міфічну пожежу (Москва неодноразово горіла — разом з Кремлем, — часто й вигорала дотла, — тож московити її боялися), а потім — на другому етапі — кричати, що поляки, мовляв, хочуть «извести государя».

Це був єдино вірний, хоч і підступний хід у тій ситуації, і натовпи, нацьковані і спрямовані людьми Шуйського (та й поляки для цього вже дали привід, і не один), кинулися штурмувати двори й будинки, заздалегідь помічені крейдою, які займали польські вельможі та посли Речі Посполитої, — у тім числі й той, що його займав воєвода Юрій Мнішек.

Натовп спершу біг бити поляків і рятувати свого царя.

Дзвони бемкали і бемкали на сполох. Натовпи розділилися: одні кинулися громити по Москві будинки, у яких постоєм стояли поляки, інші, разом із озброєними людьми Шуйського — на штурм Кремля, все ще вигукуючи:

— Поляки хотят извести нашого государя! Бей поляков!!! Защитим царя Дмитрия Ивановича!!!

Ті крики стрільці з кремлівської охорони сприйняли за чисту монету і спершу й собі приготувалися захищати царя Дмитрія Івановича, аж тут виявилося, що все так і трохи... не так.

І стрільці розгубилися — чим і скористалися люди Шуйського.

А розгубилися стрільці ось чого.

Стрілецькі слободи у ті часи у Замоскворіччі займали і відігравали особливу роль у тамтешньому житті.

Їх називали з великої літери — Стрілецькі слободи. (Слободами — від свобода — у ті часи в Київській Русі, на Україні і в Росії називали поселення, жителі яких тимчасово звільнялися від феодальних повинностей і податків; у містах — квартали, де мешкали люди однієї професії чи національності, зрештою — велике село, селище; а ще слободами тоді називалися пільги та привілеї, які надавалися тим, що селилися на незайманих землях, як слободами називали і самі незаселені землі, на яких селилися ті, хто втікав від панського гніту.)

Стрільцями на Русі стали називати в середині ХVI ст. нове військо. Колись — первісно — термін «стрілець» означав стрільця з лука, адже ворога він вражав стрілою, якою стріляв. Але стрільці хоч пізніше й звалися стрільцями, проте були озброєні вогнепальною ручною зброєю — пищалями, як у давнину називали рушниці, і сокирами — бердишами.

Вони до XVII ст. складали основу руської піхоти (хоча були й кінні стрільці). Це було військо з тих, хто перебував на государевій службі, служилі люди, набрані в основному не з чорних людей, а з поміщицьких селян. Звання «стрілець» було пожиттєвим і спадковим: стрілецькі сини та племінники теж ставали стрільцями — було їх на той час у Московії щось із 12 тисяч і кількість їх з року в рік зростала.

Стрільці (їхні голови отримували за службу цілі маєтки) одержували за свою службу невелике грошове й хлібне жалування та дворове місце біля 30 кв. сажнів, город, право користуватися вигоном і пастівниками. Вони звільнялися від посадського тягла, могли займатися — як і посадські — безмитною дрібною торгівлею — навинос чи в наметах — і навіть мати лавки. Тож майже всі стрільці ставали торгівцями — часом і на шкоду службі, — чи ремісниками — зброярами, ковалями, чоботарями тощо.

Мешкали вони в особливих стрілецьких слободах, у кожній з яких було від 500 до 1000 стрільців з їхніми сім’ями. Полки, які на той час охороняли Кремль і Китай-город, селилися в центрі міста — на Моховій проти Боровицьких воріт Кремля — та в інших місцях.

У мирний час несли охоронну службу по всій Росії. Один з таких стрілецьких полків, що охороняв Кремль, а в ньому царя з його сімейством, виявився, як кажуть, не на висоті — простіше, позадкував перед озброєними людьми Шуйського та натовпом змовників. Хитрий Шуйський знав, як узяти стрільців за зябра. Їхнім вразливим місцем були слободи і сім’ї в них. Воєнні люди були прив’язані до свого добробуту і боялися його втратити — часом і на шкоду службі. Люди Шуйського пригрозили стрільцям: якщо вони не відступляться від царя, народ пустить червоного півня по їхніх слободах, мужики зґвалтують їхніх жінок та дочок — доки вони охоронятимуть царя. І стрільці, забувши про свій обов’язок ратний по охороні Кремля, відступили — перед загрозою знищення їхнього добробуту та сімей... І доля царя та цариці була вирішена. Завдяки відступництву тих, хто їх мав охороняти...

Як усе вибухнуло «народним гнівом», як дзвони по всій Москві вдарили в набат, як ошаліла юрба-юрма ринулася штурмувати царську твердиню Кремль і змела його варту, що виявилася такою ненадійною, адже стрільці на той час уже всі поспіль поперетворювалися на крамарів-гендлярів, першим до царициних покоїв вбіг воєвода Басманов — блідий, простоволосий (десь загубив свою пишну боярську шапку) і чи не з порога крикнув:

— Ваша величносте?!. Марино Юріївно?!. У Москві — бунт! Бунтівники вже захопили Кремль — царська варта нас більше не захищає. Вона здалася заколотникам! Стрільці виявилися ненадійними — ганьба їм, служилим, на царській службі! Ваша величносте, — спасайтеся як можете. Вся надія лише на Бога і... І на удачу. Якої вже, мабуть, не слід і чекати. Все загинуло в одну мить! А я ж застерігав царя Дмитрія!.. Ще вчора застерігав! Та що тепер. Після бою кулаками не махають. Спасайтеся, ваше величносте! Вас уже нема кому захистить. А я зараз застережу Дмитрія Івановича та, може, чим йому допоможу...

І вибіг — блідий, простоволосий, розпачливий, з криком:

— Спасайтеся, спасайтеся хто може!!!

В палацових покоях цариці зчинилася всеохопна паніка, відчай... Крики, плачі жінок переповнювали покої ще вчора такого, здавалося, надійного кремлівського палацу.

Марина заснула пізно, лягла вже під ранок — в обіймах Дмитрія заснула солодким — після любові, як після купелі, — сном, тож, розбуджена нагло, ніяк не могла втямити, що трапилося... Що триває? Їй здалося, що до них прийшло чи не всесвітнє лихо — всьому кінець, крах і надії на порятунок, якщо вже про те застеріг Басманов, — немає...

«Русский народ — титульная нация, имеет ту же роль, что и римляне в Риме, монголы в Орде, греки в Византии.

Хочешь быть русским? Становись!» — з Інтернету.

Ось короткий список неруських прізвищ в Росії:

Адашеви — від золотоординського князя.

Глинські — від в. кн. Вітовта, які отримали в уділ м. Глинськ.

Камаєви — від Камай-мурзи.

Кантемири — білоординський рід.

Касимови — від касимівських царевичів.

Кадишеви — від казанського мурзи Іваная Кадиша.

Котстрови — від казанського мурзи.

Кочубеї — від кримського татарина Кочубея.

Кудашеви — від золотоординського хана.

Мамаєви — від кримського мурзи Мамая.

Мансурови — від кримського бека Мансура.

Муратови — золотоординський рід.

Мурзіни — від ногайського князя Каная.

Мустафіни — від казанського царевича Муртази Мустафича.

Тенішеви — від Теніш-мурзи золотоординського роду.

Тюменські — сибірський рід.

Умарови — казанський рід.

Урусови — від ногайського князя.

Чегодаєви — білоординський рід.

Шахматови — кримський рід.

Юсупови — від ногайського князя Юсуфа, правнука Едигея.

Якушеви — від казанського князя...

А ще ж графські роди — Апраксіни, Аракчеєви, Баранови, Зубови, Матюшкіни, Мордвінови, Орлови-Давидови, Протасови-Бахметьєви, Ростопчини, Строганови, Уварови і т. д. і т. п. Всі вони походили — руські графи — від мурз із Золотої Орди, від татарських виходців, від золотоординських баскаків, від мордовських татар, від кримських татар тощо.

А ще ж боярські роди неруського походження: Адашеви, Бібікови, Булгакови, Веньямінови-Зернови, Годунови (від мурзи Чета), Денісьєви, Карандеєви, Кобякови, Назарьеви, Наришкіни, Поліванови, Ратаєви, Сабурови, Урусови, Хітрови, Шишкіни, Юшкови, Язикови тощо. Всі вони також походили від мурз, золотоординців, татарських князів, кримських татар та їхніх царевичів, емірів тощо. Але найбільше, звісно, від мурз.

А ще ж були дворянські — руські! — роди з неруськими прізвищами, чиї предки були вихідцями із волзьких, кримських татар, ногаїв тощо. Перейшовши на службу до руських царів, вони поодружувалися з руськими, швидко асимілювалися і поставали руськими знатними родами — їхні діти, онуки, не кажучи вже про правнуків, — узагалі чистокровними стовідсотковими руськими, — так збагачувалася і міцніла Русь, охоче приваблюючи до себе знатних, кмітливих і відважних інородців, переплавляючи їх у казані, з якого вони виходили вже справжніми руськими, і тільки прізвища їхні — неруські — говорили, що коріння їхнє серед тюркських племен і народів. До численних російських боярських, графських та дворянських родів, чиє родове коріння в Золотій Орді, походить і рід Басманових (це вже видно з їхнього прізвища). Петро Басманов був сином Федора Басманова, який відзначився в ратному ділі при служінні московським князям, а потім і царям. А втім, Федір Басманов трохи спіткнувся — з повеління Івана Грозного убив свого батька, який чомусь не прийшовся до двору царя. А умова була така: не вб’єш свого батенька, якого вже терпіти не міг жорстокий Іван Грозний, будеш сам убитий — вибирай, боярине.

І боярин Федір Басманов вибрав — убив рідного батечка на догоду цареві. І став в історії відомий як улюбленець Івана ІV, без якого той «не міг ні веселитися на бенкетах, ні лютувати в злодійствах». За участь у захисті Рязані він був нагороджений золотою медаллю і невдовзі отримав чин крайчого. І раптом... Раптом чимось не догодив Грозному — а догодити йому не кожен із смертних міг, — жорстокий цар щось запідозрив і велів стратити свого вірного друга Федора Басманова. Що й було негайно вчинено. (А може, то його спіткала така кара Господня — за убивство рідного батька?)

Петро, син Федора, по його загибелі зостався малолітнім. Мати вийшла вдруге заміж за боярина князя Василя Голіцина, в чиєму домі Петрик отримав добру на той час освіту. Згодом, як виріс, був звільнений царем Федором Іоанновичем від родової опали, був пожалуваний у стольники, і звідтоді починається стрімке вивищення Петра Басманова над іншими. І слава, що за словами Карамзіна, була успадкована від «батька та діда» та тим, що він завжди відстоював добро і воював із злом, — рідкісна звичка навіть у наш час. Борис Годунов, який бачив у ньому одні лише достоїнства, відправив його у званні воєводи для побудови фортеці на річці Валуйці, згодом він стає окольничим. А з 1604 року був посланий разом з князем Трубецьким проти Самозванця, Гришки Отреп’єва, буцімто руського царевича — для захисту Чернігова. Оскільки Чернігів уже був захоплений царевичем Дмитрієм, заперся в Новгород-Сіверську, організував надійну оборону, а отримавши підкріплення, навіть відігнав царевича від міських стін.

Цар Борис Годунов викликав до Москви воєводу Петра Басманова, а для врочистого в’їзду до столиці послав йому власні сани. Цар Борис щедро віддячив воєводі, піднісши йому золоте блюдо з червінцями, чимало срібного посуду, багатий маєток, сан думного боярина і дві тисячі рублів — великі на той час гроші! І назвав його кращим і надійним захисником отєчєства, що відразу ж вивищило Петра Федоровича над усіма боярами, котрі, в свою чергу, заздрили йому немилосердно. Ще б пак! Боярин Петро став єдиним царським радником. Служив вірою і правдою Годунову, а після його смерті перейшов до сина його Федора, який заявив йому: «Служи нам, як служив і отцю моєму».

Петро Басманов клянеться у вірності і приводить своє військо до присяги Федору Борисовичу. Це було 17 квітня. А вже 7 травня цілком несподівано перебігає в табір царевича Дмитрія Івановича, титулованого на Русі як самозванець і єретик. Що стало тому причиною — невідомо. Вочевидь, кмітливий і розумний та далекоглядний Петро Федорович побачив, що перемагає Самозванець, а не цар і, щоб не спізнитися до поділу пирога, перебіг на його бік. Чим і відкрив Дмитрію Івановичу шлях на Москву — цього йому Дмитрій Іванович, ставши царем, не забув. Під час царювання Дмитрія Івановича Петро Басманов відігравав чи не головну роль при його дворі і швидко вивищувався, але... Все зіпсував злополучний ранок 17 травня 1606 року, коли загримів набат у Москві і народ увірвався у Кремль.

Тієї ночі Басманов ночував у палаці царя (чи не до ранку «трапезничали»). Розбуджений вранці шумом-гамом, Басманов, не вагаючись і на мить, вирішив захищати свого пана до останнього. З мечем в руках він з’явився в дверях, загороджуючи вхід у внутрішні покої, де знаходився цар Дмитрій Іванович, встиг розсікти голову одному дворянину, який увірвався з наміром негайно прикінчити Самозванця, накинувся на другого, але...

Але сам упав під ударами ножа дворянина Татіщева...

На цьому рід Басманових урвався — особливо із смертю бездітної вдови і єдиної дочки брата Петра Федоровича у 1642 році.

Дмитрія біля неї не було, хоч він усю ніч був у неї і з нею, — тільки його подушка сиротливо лежала незім’ятою — закохане подружжя спало на одній і добряче її перетовкло.

Хтось із переляканих фрейлін крикнув, що цар Дмитрій, як тільки все зчинилося, схопився і напівроздягнений кудись побіг...

— І... нічого не сказав? — була вражена Марина.

— Що він міг сказати, як його наче вихором видуло із спочивальні вашої величності. Напевне, його величність кинувся готувати оборону. Вся надія тепер на його величність. Зуміє сам спастися — спасе і нас...

Але надії на царя вже не було. Навіть на її співвітчизників. Та й що вони могли вдіяти, як їх самих — кожного в будинку — оточили розлючені московити. Вже пролилася перша кров.

Вже кров лилася по Москві.

Збіговисько вже не лише захопило Кремль, а й увірвалося в царські покої кремлівського палацу...

В царициних покоях металося простоволосе жіноцтво, перелякане і в сльозах, не здатне що-небудь втямити. Та й не могло воно вчинити хоч якийсь опір розлюченим натовпам, які вже багли крові...

Цариця теж металася в самій сорочці, доки хтось із фрейлін не подав їй спідницю і накидку з чужого плеча...

Зрештою пролунала порада:

— Біжімо в підвал — там нас ніхто не знайде!

Це була хоч якась ясність, і жіноцтво з верхнього ярусу палацу кинулося на нижній ярус і ще глибше — у льохи, що були під палацом.

Разом з усіма побігла й цариця. В тій метушні, в тім сум’ятті, де годі було хоч щось збагнути й тверезо оцінити, здавалося, всі забули — навіть вірні їй фрейліни, не кажучи вже про служниць, — про царицю свою.

Цариця була полишена сама на себе, і разом з усіма (вже наближалася тупотнява ніг, галас і мат, крики перших жертв, розпачливі й моторошні) побігла й Марина...

Як вона дісталася підвалу під першим ярусом палацу, де до того, звісно, ні разу не була, — не пам’ятала. Біда, як кажуть, навчить, покаже і розкаже. Здається, її туди принесла хвиля, — ні, вал переляканого жіноцтва, що, перечіпаючись і падаючи, котився вниз... Але вже коли вона опинилася в напівтемному, з низьким склепінням підвалі, де купами збивалися жінки й верещали — там виявилися ще й пацюки, — царицю нарешті хтось із уже отямлених упізнав.

— Ваша величносте, панночко найяснішая, — підбігла якась фрейліна. — Вам тут зле залишатися. Ще й пацюки мерзенні... бррр! — як ніби вони були головною в ту мить проблемою. — Ви чуєте — тупіт ніг наростає... Ось-ось сюди увірвуться кровожерливі варвари... Спасайтеся, поки не пізно.

Як спасатися? Де спасатися? Мить тому вона гадала, що порятунок тут, у льосі, а тепер, виявляється, ще треба кудись за тим рятунком бігти.

Але ніхто не міг порадити бодай кутка надійного. Нічого кращого не придумавши, Марина кинулася з льоху — та й від пацюків у неї по спині мурахи побігли, — назад, на другий ярус палацу. Туди, звідки вона й прибігла, охоплена панікою...

Жіноцтво все ще металося сюди й туди: одні, шукаючи рятунку внизу, в льосі, спускалися туди з другого ярусу, інші, навпаки, шукали порятунку нагорі, тож з плачем піднімалися з льоху, де вони спершу хотіли було сховатися, на верхній ярус.

В покоях ще панували вранішні сутінки. Перед Мариною суцільною вервечкою — одні ж бо піднімалися вгору, інші спускалися вниз — пливли жіночі обличчя — перелякані, з виряченими очима й розкритими від крику ротами, закудлані, майже не зодягнені, і Марина нікого не могла впізнати. Та й було її жіноцтво без звичних білил та рум’ян, без прикрас і навіть без зачісок, і їх годі було розпізнати, хто є хто.

Як і що збагнути — в суцільній тупотняві ніг, у суцільних криках і плачах...

Але це її й рятувало — поки що. Жінки у самих лише сорочках, без багатого вбрання, непричесані і непривабливі, тож були всі на одне лице. Для тих, хто увірвався в палац.

Цариці — яка нічим не відрізнялася від неприбраного жіноцтва — вони в тім зборищі не могли впізнати і якось її виокремити. Та й мало хто з московитів, знав у лице свою нову царицю, прибулу з якоїсь там Польщі, — та й скільки вона там встигла побути нею. Перед простим людом вона не з’являлася, у Москву, а потім і в Кремль прибула в закритій кареті, тиждень перебувала у Вознесенському монастирі, де її ніхто, крім черниць, не бачив, а потім дев’ять днів застілля та гульок...

Але натовп, що увірвався в жіночі покої царського палацу, шукав саме її — царицю Марину Юріївну, шукав і ніяк не міг знайти, хоч кілька разів і здибувався з нею. Тож там і там тільки й чулося:

— Де вона?

— Дєвка з Польщі люторскіє вєри, некрещеная, яку цар царицей сдєлал?

— Гдє? Ігдє она — царица-самозванка?!.

(«Чому... самозванка, як мене законно коронував в Успен­ському соборі сам патріарх ваш. Він же й надів мені на голову корону», — навіть така ображена думка майнула в голові Марини.)

Збуджена юрба металася у покоях цариці, шукаючи царицю і ніяк не могла її знайти, і від того ще дужче злилася.

— Да гдє же она — дєвка з Польщі?? — Мат-перемат.

Марині здорово пощастило, що московити ще не знали її в лице — а на вигляд у ній нічого царського чи величного: маленька, ладненька, юна ще дівчина — це її й порятує. В перші години бунту, коли годі було сподіватися не лише на милосердя, а й навіть на здоровий глузд. Упізнали б її, дєвку з Польщі, і Марині б настав кінець. Під гарячу руку. Під перше бажання убивати, убивати, убивати! Але ті, хто увірвався в покої, не знали її в лице — слава Богу. Хоча в тій метушні-колотнечі й здибували її раз по раз.

Та й надто збудженим було те юрмисько — як мисливці на ловитві, на гонах, коли женуться за своєю жертвою...

Її навіть штовхнули й обматюкали, аби не плуталася під ногами, й відтиснули зі східців під стіну разом з іншими жінками, котрі або спускалися вниз, або все ще піднімалися нагору.

Один бородатий (борода руська, лапотна) в якійсь сірячині (по-їхньому сермязі) вишкірив на неї рота з жовтими гнилими зубами — на Марину пахнуло смородом, — і крикнув їй:

— Чаво, дєвка, плутаєш под ногами?! Ану брись, стерва господская, нам царица нужна! Пошла вон, царская курва!!.

Потім анонімний автор запише у «Щоденнику Марини Мнішек»:

«Коли вона піднімалася, її зіштовхнули із східців, не знаючи, хто це, адже, думаю, якби її упізнали, то її не залишили б серед живих...»

Воістину!

Це був порятунок, але... Крихкий, нетривкий, ненадійний.

Навіть не тимчасовий, а — миттєвий, що міг кожної миті обернутися для неї кінцем.

Головна небезпека на Марину Юріївну чекала ще попереду, і була вона загрозлива і кривава.

«Дєвку із Польщі» розлючений натовп усе ще настирно шукав у царських покоях...

Жіноцтво царських покоїв, хоч яким не було розгубленим і переляканим — та й кожна тремтіла за своє життя, — але свою царицю не видало.

А в палаці все ще гупотіла тупотнява ніг, усі металися сюди й туди — нападники і жертви, чулися крики — нападників і жертв — голосіння і, звичайно ж, він, рідний руський мат. Добірний руський мат, з яким юрба ніяк не могла знайти царицю, аби влаштувати їй під гарячу руку екзекуцію, ту царицю, яку самі ж і вінчали короною ще вчора-позавчора і яку називали «своєю матушкою, велікой царіцей і княгіней», — немає нічого непостійнішого за людську сутність...

І все ж смертельна небезпека для цариці Марини не лише не вщухала, а, навпаки, з кожною миттю стрімко наростала. Царицині покої були переповнені ворожим людом, що перетворився на один роз’ярений і здичавілий тлум, який нишпорив по всіх закапелках покоїв, уперто шукаючи «дєвку з Польщі», тож там і там тільки й чулося:

— Да где же она подевалася... ать-переать...

Хапали фрейлін, сікались до них з ножами й дрюччям.

— Признавайтесь, где она — царица ваша, иначе всех тута порешим ножичками!

Щe раз чи двічі вигулькували перед Мариною, яку незачесану, в накидці з чужого плеча, сприймали за служницю і сікалися до неї: где она... где?

За їхніми переконаннями, цариця мала бути і величною, і вбрана в розкішне вбрання, вся в золоті, перлах і коштовному камінні, ще й мала сидіти на царському троні. Неодмінно в короні. А тут якась ледь чи не замухришка, нечесана, розпатлана, в самій сорочці і чужій накидці...

Вибравши зручну мить, цариця кинулась до своєї спочивальні, хоч рятунку й там не було. Але забігла й принишкла, зачинивши за собою двері на засув. Проте швидко дійшла черга й до спочивальні цариці — розлючені мужички методично обшукували палац — кімнату за кімнатою.

Кинулись до спочивальні — зачинено, і явно зсередини. Значить, там хтось є. Затрахкали кулачищами:

— ...ать-переать! Пущай открывает!!. Знамо — там єнта дєвка із Польщі!

І тоді на виручку цариці кинувся її камердинер Ян Осмоль­ський, вірний, як швидко покажуть події, кімнатний слуга цариці.

Ян Осмольський — а він вартий того, аби був названий по імені, — кинувся до дверей спочивальні, притиснувся до них спиною і розкинув руки, загороджуючи вхід.

— Панове, панове, — він ще називав тих мужичків диких панами, — застерігаю: тільки через мій труп!

— Добром, — вони ще згадали добро! — просимо: відійди геть, пан хороший!

Камердинер повторював, як затятий:

— Тільки через мій труп, панове!!.

— Твоє бажання стати трупом ми чічас уволимо!..

Хтось із тих мужичків, названих камердинером панами, підбіг і кривим шевським ножем з широким лезом штрикнув у груди камердинера.

— Получай, пан хороший!

Камердинер з шумом видихнув останнє в його житті повітря, натомість з рота його ринула кров, він захрипів і повалився на бік.

— Ламай, братци, двері!!

— Це, дозвольте вам сказати, хамство! — кинулась до дверей фрейліна цариці, маленька, завше невгамовна панна Хмелевська й безстрашно загородила нападникам дорогу, вигукуючи своє улюблене, що тут було явно вже не до шмиги. — Ах, ах!.. Скільки пригод за один день! Буде що на старості, — вона не підозрювала, що старості у неї ніколи не буде, — розказувати своїм онукам, як я служила російській цариці, а нашій ясновельможній панночці Марині! Ах, ах!

Вигукувала, не здогадуючись, що й дітей у неї вже ніколи не буде.

— Не смійте, браві мужички! — і плескала в долоньки. — Отямтесь, отямтесь, це кажу я вам — фрейліна Хмелевська. Вам потім буде соромно за ваші... е-е... непедагогічні вчинки. Схаменіться!.. Досить однієї пролитої крові! Її величності немає за цими дверима!

— А це ми зараз і хочемо перевірити.

На маленьку панну Хмелевську, що вся зіщулилась, як зіщулюється курча, коли загледить над собою яструба, посунув здоровенний мужик у розірваній сорочці, бородатий, з виряченими очима, з великою мідною сергою в мочці вуха, що зблискувала криваво у світлі смолоскипа, — в руках він тримав здоровенну дубину.

— Ану відійди, стерво, від дверей!

— Це я — стерво? — вкрай була обурена панна Хмелевська. — Що чують мої вуха? Я — стерво — ах, ах! Вам доведеться відповідати за свої брутальні нечемні слова, пани руські мужики! Вам буде соромно, що ви напали на беззахисну жінку, — ах, ах! Спершу похмеліться, а тоді й приходьте шукати царицю — ах, ах, як пікантно! Буде що розказувати мені на старості онукам!

— Ти що там пасталакаєш, стерво?!

Важка дубина злетіла над головою панни Хмелевської, яка з ляку швидко і міцно заплющила очі, й опустилася їй на голову.

— Получай, шлюха!

Хруснув череп, і панна Хмелевська, так більше у своєму житті й не розплющивши очей, як підкошена впала перед дверима.

Шлях до покоїв, у яких разом зі своїми фрейлінами і камеристками сховалася цариця, був нарешті вільний.

Кілька мужиків, ставши в ряд, розігналися і дружно вдарилися плечима у двері, двері, затріщавши, полетіли на підлогу.

І тієї ж миті по тих дверях у покої увірвалися мужички.

— Де тута єнта дєвка із Польщі, котра цариця?

І в покоях запала мертва тиша, тільки чути було, як тяжко, з хрипом і бульканням у горлі надсадно дихали мужички з ножами, дрекольєм в руках, готові на все, вигукуючи:

— Гдє, гдє єнта дєвка із Польщі?!

Марина Юріївна була в спочивальні. Разом з частиною своїх фрейлін та двома камеристками. Життя її повисло на волосині, адже там її могли виявити нападники. А порятувала її власна... кмітливість. Здоровий глузд (виявляється, вона, вісімнадцятирічна донька польського воєводи, дев’ятиденна московська цариця, таки мала клей у голові).

Чи, як говорять, лій, кебету.

Та ще й не розгубилася за мить до своєї видимої загибелі, коли всім здавалося, що це вже все — кінець її величності.

В ту мить, як затріщали двері, що їх вибивали нападники, Марина кинулась...

І сьогодні все ще дивуються історики, яку винахідливість — дещо навіть аж комічну — перед вірною загибеллю, не розгубившись, виявила тоді вісімнадцятирічна цариця.

Ховатися у спочивальні не було де. Хіба під подружнім ложем, але туди в першу чергу й заглянуть нападники — бо де ж іще шукати сховану людину, як не під ложем?

Фрейліни були такі перелякані, що бовванами позастигали в спочивальні — хто де стояв. Тільки хрестилися тремтячими руками:

— Матка боска!.. Єзус Маріє!.. Святий Міколаю-угоднику — спасіть і помилуйте. Спасіть і помилуйте!..

Двері вже падали.

Ще мить, ще півмиті...

Крайньою під стіною стояла гофмейстерина Барбара Казановська, її, між іншим, далека родичка. Була вона нівроку дебелою і високою. Широка в кості й чималих габаритів, дещо схожа на чоловіка. Під її розміри на ній спідниця, у яку ще й були вшиті додаткові клини. Аби її володарка почувалася вільніше. А щоб пані Барбара мала вигляд, у спідницю зсередини був уставлений (пришитий нитками!) — обруч, аби спідниця навколо гофмейстерини опускалася донизу дзвоном. А він донизу, як відомо, значно розширяється.

Ось на цю особливість дебелої гофмейстерини миттєво — як уже тріщали, вивалюючись, двері — і звернула увагу цариця.

Змиг ока — і вона, кинувшись до пані Барбари (та нічого й усвідомити не встигла), пірнула до неї під спідницю.

Гофмейстерина так і залишилася стояти непорушною, даруйте, тумбою. Тільки закліпала рудими віями.

Цариця була тендітної комплекції, та ще й маленького зросту — дівча-дівчам. Шмигнувши під спідницю своєї гофмейстерини, її величність там і принишкла — в повній темноті (спідниця опускалася до самих п’ят її власниці), притулившись до теплих і дебелих ніг пані Барбари.

Все відбулося так миттєво, майже на межі свідомості, що ніхто не встиг і подивуватися з такої винахідливості цариці Марини Юріївни, як одразу ж з тріском та гуркотом впали двері і до покою увірвалися ті, кого автор «Московської хроніки» Конрад Буссов пізніше назве «мужланами і грубими мужиками», і загорлали:

— Ага, попались, девки?!.. Сейчас мы вас ищо и трахать будемо! Признавайтесь, где ента самая... ать-переать, еретица, жена царя? Ну?!.. Иначе поставим вас ра... — і вжив далі цілу низку непотребних слів.

Надамо слово очевидцю — Конраду Буссову:

«...мужлани і грубі мужики запитали гофмейстерину і дівиць: “Де цар і де його цариця?” Вони відповіли: “Це ви повинні знати, де ви залишили царя (серед тих “грубих мужланів та мужиків” були — теж такі мужлани, як свідчить цитований автор, “князья та бояре”), ми не представлені його охороняти”. Тоді руські сказали: “Ах ви, безсоромні шлюхи, куди ви поділи цю польську... — мат, — царицю?” Гофмейстерина запитала (для більшої переконливості, чи була сміливою і спокійною, — склала руки на грудях): що вони від неї хочуть? Вони відповіли непристойно на брутальній московській мові...» — що її і ми тут не будемо наводити.

І далі автор «Московської хроніки» пише, що ті, хто увірвався у покої цариці, «спокусили (точніше — зґвалтували? — В. Ч.) всіх дівиць. Один князь велів відвести до себе додому одну, другий — іншу, так поводилися вони з дочками польських вельмож. Гофмейстерина, під спідницею якої сховалася цариця, була старою товстою матроною, вона зберегла свою честь (охотників її спокушати, очевидно, просто не знайшлося. — В. Ч.) разом з царицею, але її облаяли такою-сякою і примусили сказати, де цариця. Вона відповіла (стоячи непорушно на одному місці, відчуваючи, як до її ніг під спідницею злякано тулиться цариця, тому й не робила жодного руху й не сходила з місця. — В. Ч.): «Сьогодні вранці о першій годині ми провели її до батька, сандомирського воєводи, вона ще там».

Хоч як не дивно, але заколотники повірили цим словам гофмейстерини (та й мовлені вони були спокійно й переконливо, грубим чи не чоловічим голосом) і залишили спочивальню. Правда, на прощання, як свідчитимуть у своєму звіті посли Міколай Олесницький і Олександр Госевський, «мужлани і грубі мужики», серед яких були й князі та бояри, добряче таки пограбували жінок, позривали з них прикраси (навіть серги виривали з вух), і бідні, перелякані чи не на смерть жінки «залишилися в одних сорочках».

Але все ж вони — гадаємо, — були ще й раді, що в тій кривавій колотнечі залишилися живими... А коштовності, вбрання... Дідько з ними, життя дорожче. А речі наживні.

Коли «мужлани й грубі мужики» нарешті подалися далі, порозсовувавши по пазухах награбовані речі, — шукати єретицю і в спочивальні залишилися самі лише фрейліни, гофмейстерина, все ще не ворушачись, тихо мовила, нахиливши голову вниз, до своєї спідниці:

— Ваша величносте, даруйте, що потурбую, але загроза вже минула і ви можете, якщо забажаєте, залишати свій не зовсім... е-е... пристойний сховок.

Край спідниці гофмейстерини задрався вгору, і звідти визирнула зляканим звірком голівка цариці, повела сторожко сюди-туди очима. Переконавшись, що все гаразд і сторонніх у спочивальні немає, обережно вибралася з-під пишної спідниці своєї гофмейстерини.

— Чому пані говорить, що сховок у неї під спідницею не зовсім пристойний? Може, тому, що він не зовсім естетичний? — весело, незважаючи на ситуацію, запитала її величність. — Коли біда тобі в очі загляне, не до естетики тоді. Та й сховок пані Барбари виявився якраз зручним.

— Правда? — зраділа володарка тієї спідниці, що на віки стала історичною. — Я рада, що допомогла вашій величності — бодай своєю спідницею.

— Я під вашою спідницею, пані Барбаро, почувалася як ніколи затишно.

— Правда? — аж засяяла пані Барбара Казановська. — Але вам, ваша величносте, там, — показала на свою спідницю, — справді було затишно? А часом що-небудь там, — знову показала на спідницю, — не пахло? Бо я могла з переляку і той...

— Заспокойтесь, дорога моя Барбаро, ніщо під вашою спідницею не пахтіло — хоч ситуація була й критичною, — засміялася цариця. — А якби й справді там щось... мм... пахло, то... Я була така злякана і так тулилася до ваших ніг, теплих, м’яких і повних, що з переляку й не відчула б... Кажу, мені там було затишно — як у рідної мамки на руках у дитинстві.

Фрейліни нарешті перевели подих і почали посміхатися.

— А взагалі... дотепно. Оригінально і пікантно — російська цариця під спідницею своєї гофмейстерини, — сміялася Марина, сміялася якось збуджено й уривчасто, мабуть, від пережитого. — Умри, а дотепніше не придумаєш! Коли мій Дмитрик, — вона так і вигукнула — Дмитрик, — пригадавши в ту мить свою няньку бабцю Софію та її мову, — коли мій Дмитрик, — повторила вона ще веселіше, — дізнається, де переховувалася його цариця, — ото буде сміху! Жаль, що панна Хмелевська не порадіє зі мною, не заплескає у свої долоньки і не вигукне: ах, ах, як дотепно! Як пікантно! — зітхнула. — Мені так жаль панну Хмелевську, вона загинула, намагаючись мене порятувати, — як це благородно. Як загинув і мій камердинер Ян Осмольський — я ніколи їх не забуду: панночку Хмелевську і пана Осмольського! А ось цар Дмитрик мій буде сміятися, як дізнається, що лучилося з його царицею, — ох і сміятиметься. Він так гарно вміє сміятися!

Марина раптом миттєво урвала сміх, глянувши на враз неприродно закам’янілі лиця своїх фрейлін.

— Що?.. — шепотом поспитала, голос чомусь раптом пропав. — Що???

— Ваша величносте, хіба ви... хіба ви...

— Не витягуйте з мене душу, кажіть!

— Хіба ви не знаєте, що він... що він убієнний?

— Хто-о... він? — шепотом перепитала Марина, хапаючись за груди, — серце в ту мить як не вискочило з її грудей. — Хто він... убієнний?

— Ну... він...

— Ваша величносте, — наперед ступила її рятівниця гофмейстерина Барбара Казановська. — Опануйте себе. Що сталося — те сталося, і назад вже нічого не переграєш. Мужайтеся! Ми думали, що ви знаєте... Його величності, російського царя, а вашого любого мужа Дмитрія Івановича, більше немає...

— Але тільки в цьому світі! — в один голос вигукнули фрейліни. — Він є, але вже в іншому, у кращому, не земному світі. А в цьому світі...

— Що в цьому світі? — запитала Марина, хоч і розуміла, що це запитання зайве.

— У цьому світі його убито. Ті мужлани і мужики, які — чуєте? — ще безчинствують у царському палаці...

У тиші, що раптом настала, чути було гупання, тупотняву ніг, крики, брутальну московську мову...

— Вони і вбили руського царя Дмитрія Івановича. Він став першою жертвою злощасного заколоту. Ваша величносте, хоч як нам тяжко це казати, але ви вже... вже удова. Та ще й невідомо, чи вдасться хоч вас уберегти. Злощасний заколот московських мужланів триває... Вони все ще шукають вашу величність, аби відправити вас слідом за вашим мужем, а їхнім царем. А шукаючи, на ходу грабують, а жінок ще й ґвалтують. Чи додому забирають, щоби там уже вволю натішитись... І заправляє ними боярин князь Василій Шуйський. Той, кого не так давно цар Дмитрій Іванович порятував від шибениці. Шуйський і віддячив йому за це — кулею в груди...