Марина — цариця московська

Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець

Це — Іван Мартинович Заруцький. В одній, як кажуть, іпостасі. Один із героїв книги «100 великих казаков» (Москва: «Вече», 2007). Йому знайшлося місце серед таких великих козаків Росії та України, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Дежньов, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Гладкий, Потанін, Суриков, Каледін, Мамонтов, Дутов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов, і багато-багато інших — більш чи менш значних імен.

І посідає він у цій плеяді п’яте місце.

Івана Заруцького зазвичай відносять до авантюристів Смутного часу, що став справжньою трагедією Російського царства. Більше того, він замахувався і на шапку Мономаха, щоб «бути при ній у Московському Кремлі». А втім, за свій авантюризм (а який справжній козак та ще в ті часи не був авантюристом — навіть у доброму значенні цього слова, якщо так можна висловитись) він дорого заплатив. Поляки, як слушно зауважить Богдан Сушинський у своїй двотомній праці «Козацькі вожді України», — «дуже й дуже важили на козацьку військову силу. Для командування українськими військами (у складі військ Дмитрія Івановича. — В. Ч.) король навіть призначив спеціального (наказного) гетьмана України. Ним і став...»

Так, так, він, уже тоді знатний козак і отаман, Іван Заруцький.

Російська цариця Марина Юріївна Мнішек спізнала у своєму молодому житті дві великі любові: першим її, ще дівочим захопленням став царевич, а потім московський цар Дмитрій Іванович, прозваний Лжедмитрієм І (Лжедмитрій II, з яким вона змушена була — під тиском батька, поляків, власної гордині та обставин — «мати справу» і навіть народити од нього дитину, дістався їй з обов’язку, а не з почуття), а другим став він, козак, отаман, наказний гетьман України, боярин московський, а потім авантюрист і державний злочинець, який прийме найлютішу смерть од своїх ворогів; вродливий, ставний та вдатний із себе, розумний та винахідливий, мужній та відважний, яким вона захопилася, як наче з високої кручі в бурхливу безодняву кинулась...

Він і став другим і останнім у її короткому житті коханням...

Вродливець! Наче намальований! Як у пісні співається: «високий та стрункий і на бороді ямка...». Поверх жупана на нім — китайкова черкеска з вильотами, з прорізами й відкидними рукавами, на ногах — червоні сап’янці. Шапка з червоним денцем і малиновим шликом набакир збита.

Пишні вуса. Теж як у пісні співається: «лице біле, чорний вус!..»

Для Марини він увесь був якийсь пісенний, наче нереальний, неземний. Бруд життя до нього не липнув, він завжди був якийсь осяйний, усміхнений, карі очі зичливі, примружено-добрі. Й увесь він хвацький, бравий, голінний... Марина ним милувалася. Любила торкатися його вусищ... Коли він, цілуючи, лоскотав її тими вусами, тихо мліла — від щастя і повноти жіночого задоволення.

Про його походження існує кілька версій. Автор «Піскаревського літописця», вважаючи Заруцького злочинцем, щодо його походження писав, що буцімто він народився «на Москві..., от выезжачего литвина худого». Що він, мовляв, «много времени был в воровстве, у Литвы и у русских воров».

Був він і справді простого роду («худого»). Родом з України, українець з галицького, як тоді казали, міста Тарнопіль.

Для українського вуха в назві цього міста вчувається щось знайоме — хоча на сьогоднішній мапі України міста з такою назвою немає, а є Тернопіль (різниця в одній літері). Нині це на заході республіки обласний центр, розташований на річці Серет (притока Дністра). Виник у XVI ст. навколо польського замка-фортеці. Місцевість, де було засноване місто, називалася Тарнопіль — від польського «тарн», себто терен, терн. Спершу так звалося урочище — Тарнопілля, а потім і однойменне місто навколо фортеці, заснованої у 1540 році... Ймення «Тарнопіль» згодом трансформувалося в українське Тернопіль, себто «Тернове поле», степ, зарослий терном.

Як відомо, терен — дуже колюча рослина з темно-синіми їстівними плодами з терпким кисло-солодкуватим присмаком. Улюблене дерево в народнопісенній творчості українців («Цвіте терен, цвіте терен, / А цвіт опадає, / Хто в любові не знається, / Той горя не знає...»). Про чий-небудь життєвий шлях, сповнений труднощів, страждань, горя тощо, казали: шлях — устелений терном. Коли неможливо було кудись дістатися, зітхали: заросли шляхи тернами. (У Максима Рильського: «Хочу я ридати — та не маю сліз, хочу вдаль полинути — терном шлях заріс».) Терни — зарості цих колючих рослин...

Іван Заруцький народився в краю терновім і все життя його — така символіка — з малих літ і до загибелі було тернами вкрите. Це наче про нього через віки писатиме поет Щоголів: «Перед ним лежить дорога, вкрита тернами, убога, / Повна крем’яха, курна, і далека, і страшна».

П’ятилітньою дитиною Іванко потрапив у хижі пазурі татарської орди, яка, грабуючи, спустошувала Україну, й опинився на довгі роки в неволі. Не в символічній, тяжкій, а в справжній, адже чи не до юнацьких літ був рабом в мурзи...

Але духом ніколи не падав, сліз задарма не лив — та й що б вони змінили у його житті. Добре вивчив татарську мову (це крім рідної, а також польської та російської). Кмітливий, сильний, він усе вмів, до всього в нього руки стояли, голова варила добре, тож навіть у людоловів користувався деяким полегшенням. Йому довіряли як своєму — мову ж їхню знав і тримався як справжній татарин. Іванко цим скористався, втік з Криму при першій же можливості і після довгих та небезпечних мандрівок, що тільки загартували його і загострили й без того гострий хлопців розум, опинився на Дону — де й став козаком.

Там Заруцький пробув щось з десяток літ, став професійним козаком і навіть, як свідчить один з істориків, зробився «серед козаків уже головою». Себто став отаманом. І до Дмитрія Івановича на службу пішов уже «человеком значительным». І далі: «Был он храбрым мужем, наружности красивой и статной». (I те і те — мужність і врода — і кинулось в очі Марині, як вона з ним познайомиться.)

А між козакуванням на Дону (це російські автори чомусь опускають) і службою в Дмитрія Івановича була служба на Україні, де він став полковником (абикого на таку посаду не візьмуть) Новгород-Сіверського полку.

Так, на Чернігівщині та Сіверщині і перехрестилися шляхи козацького полковника Івана Заруцького і російського царевича Дмитрія Івановича, який свій похід на Москву розпочинав саме з тих українських країв і за відчутної допомоги українських козаків... Полковник Іван Заруцький, який на той час уже був наказним гетьманом (на час походу) зі своїми козаками, а їх під його командуванням було до 12 тисяч відчайдух — значна на той час сила! — не просто допоміг царевичу Дмитрію у його битвах з царськими військами, а, власне, виручив його. Ба навіть порятував претендента на російський престол — зокрема у битві з військом Годуна під Севськом, під Новгород-Сіверським, на території Московії під містечком Кроми, під Рильськом і Путивлем...

У тому, що тоді Дмитрій не просто переміг і зміг невдовзі вирушити на стольний град Московії, величезна заслуга саме козаків Заруцького. І величезна, і вирішальна — Дмитрій виграв завдяки військовому таланту та мужності Івана Заруцького — козака, отамана, полковника і гетьмана України.

Про це зокрема пише і згадуваний вже тут письменник Богдан Сущинський у своїй двотомній праці «Козацькі вожді України», в есеї «Іван Заруцький»:

«Яcна річ, може виникнути питання: чи варто було українським козакам і, зокрема, гетьману Заруцькому допомагати полякам у їх пориваннях до московського трону? Міркувати з цього приводу можна всяке, але не слід забувати, що українські козаки на той час служили під прапорами польського короля, а сама Україна входила до складу польської імперії. Кожен гетьман, який відмовлявся вести війська за наказом короля, мусив оголошувати цьому королю війну. Деякі гетьмани, як ми вже бачили, так і робили. Та тільки тоді, коли відчували, що здужають виступити проти Польщі, і український народ їх підтримає, а ззаду не нападуть татари. Хто ж не брав до уваги цих передумов, той гинув сам і вів до загибелі десятки тисяч найкращих, найвірніших синів України та призводив до страшної трагедії український народ.

А крім того, не слід забувати, що в ті часи в уяві козаків московити здебільшого поставали такими ж самими друзями-недругами, як і поляки, татари, турки чи молдавани. І так воно було не лише в уяві, а й у дійсності — все залежало від політичної ситуації, що складалася між Московією та Україною-Польщею».

Здавалось, що після таких блискучих перемог Заруцький мав би іти з Дмитрієм на Москву, але з невідомих нам причин тоді — 1605 року — Заруцький несподівано зникає. Про наступні півтора року його життя й військової діяльності майже нічого не відомо — де він був, чим займався. Бувши головною військовою силою Дмитрія Івановича, він його чомусь залишає — принаймні у Москву з ним не вступає і в Кремлі біля нового царя не займає належне місце, як його гетьман.

Іван Заруцький зникає з поля зору хроністів та літописців аж до початку Селянської війни під проводом Івана Болотникова, у військах якого він пробув до літа 1607 року, де командував великим козацьким загоном, беручи найактивнішу участь у боях з царськими військами.

А вже коли на Русі раптом з’явився «второлживый самозванец» Лжедмитрій II, Іван Заруцький від Болотникова перейшов до нього — «на царську службу». Прибув він до Лжедмитрія в Тушино, де у претендента на російський престол була головна ставка — на чолі п’ятитисячного загону козаків, кожний з яких важив за десятьох. На той час це була значна сила. Та ще таких професійних вояків, якими споконвіку були козаки. Зраділий такій підмозі, Лжедмитрій II відразу ж «пожаловал казачьего атамана в бояре и приблизил к своей особе». Правда, польські пани на чолі з гетьманом Жолкевським, певно вбачаючи в особі Заруцького свого конкурента «при царській особі», не прийняли його до свого кола. І конкурент по впливові на Дмитрія дієвий, і надто він був самолюбивим, та ще й простого — «худого» роду, а вони ж усі суціль ясновельможні пани. Тож всіляко йому шкодили і робили все, аби козацький отаман і боярин московський не став головним командиром (до цього йшлося) над російською частиною війська «второлживого самозванца». Але все ж, скріпивши зуби, мусили з козацьким отаманом і гетьманом рахуватися. Тим більше коли військо царя Василія Шуйського влітку 1609 року зробило спробу захопити Тушино. Саме козаки Івана Заруцького, виявляючи чудеса героїзму у бою на березі річки Химки, і порятували Лжедмитрія II від краху, що було над ним навис. Російське військо вони тоді розігнали, а багатьох вояків узяли в полон, і вони невдовзі перейшли на бік Тушинського вора.

Саме в Тушині, у таборі Лжедмитрія II, козацький отаман, колишній наказний гетьман, а тоді російський боярин, найавторитетніший в оточенні претендента на російський престол, і познайомився з Мариною Мнішек, відігравши у її подальшому житті таку значну роль, ставши її надійним другом і захисником, а після загибелі Лжедмитрія II і її великою любов’ю...

«...Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після цього не збиралася поступатися своїм місцем іншій (кому — «іншій»? Хіба були тоді якісь претендентки на роль російської цариці? — В. Ч.). Як тільки на історичну арену вийшов Лжедмитрій Другий, вона тут же закрутила і з ним роман... Але і друга авантюра закінчилася так же швидко, а Тушинський вор, як прозвали другого самозванця, теж був убитий. А Марина вже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зорю і (увага! — В. Ч.) зробила чергову ставку на нового кандидата... В цей час велелюбна Марина стала жоною одного з соратників Лжедмитрія Другого — козацького отамана Івана Заруцького... Він поклявся їй, що поверне їй московську корону. Але козака переслідували невдачі. Відомо одне — молода жінка, мати вже двох дітей (звідки це раптом взялися у Марини Мнішек аж двоє дітей? Що за фантазії безберегі, як у Марини було всього лише одне дитинча! — В. Ч.), як свідчать очевидці, і справді покохала цього хороброго (справді хороброго!) чоловіка...»

А тепер щодо так званої «любвеобильности» (велелюбності) Марини Мнішек, як стверджує автор процитованого вище пасажу, що його варто було б назвати пресловутим (одне із значень терміна: який здобув сумнівну або негативну славу, викликавши пересуди).

Не завжди — далеко не завжди! — потяг до протилежної статі, себто до чоловіків, у жінок означає так звану велелюбність. Чи пояснюється нею. Як і не в тому причина, що, мовляв, жінок до цього (в тім числі й до зради) штовхають якісь там... спеціальні гени. (Ба, ба уже й генам не дають спокою!) І що буцімто у зв’язку з цим, твердять деякі спеціалісти, любителі покрасуватися в ореолі сенсацій, число перелюбств у роду хомо сапієнса буде зростати й зростати. (Ба, ба спеціалісти, виявляється, навіть знайшли так звані гени сексуальної невірності саме у жінок. Бідні, бідні жінки. Завжди їм дістається, завжди їх виставляють крайніми!)

Правда, у французів є прислів’я: можна знайти жінку, у якої не було коханців, але неможливо знайти жінку, у якої був тільки один коханець. Уф!.. Дотепно аж-аж! Парадоксальна гра словесами, змагання в оригінальності. Не більше. Тож хай сія гра залишиться на совісті французів, які, судячи з вищенаведеного прислів’я, і геть не цінують — чи, навпаки, високо цінують? — жінок.

Ще правда: чоловіки на відміну від жінок завжди «в бойовій готовності». (Мовляв, природа вимагає продовження роду. Можливо. А тому допомагає чоловікам, пардон, їхній велелюбності, посилюючи у них виробництво — прямо виробничий процес! — сперми. Для продовження, мовляв, роду.)

Приклад? Та хоча б — за браком місця — один. Султан Марокко Мулай Ісмаїл, який помер у 1727 році, був батьком більше тисячі дітей! Себто самотужки значно і значно продовжив рід людський, принаймні марокканський.

Виявляється, із 1154 людських суспільств, культур, цивілізацій, що їх дослідили антропологи та етнографи, лише близько 15 відсотків дотримуються моногамії (одношлюбності), в інших чоловіки мали й по кілька жінок, по 3—5 і навіть по 30 у вождів. (Гареми у цей перелік не входять.)

То, може, хомо сапієнсу загрожує небезпека — як ген зради набере сили, — знищення моногамного шлюбу?

Але все це, в принципі, гадання на кофейній гущі.

З біологічної точки зору для генетичного різноманіття, може, й потрібна часта переміна партнерів, але... Але все це руйнує психіку — адже людина вже давно перестала бути твариною, а тому таке «стрибання» веде до серйозних захворювань. Доведено: у крові одиноких людей без сім’ї збільшується рівень протеїну під назвою інтерлейкін-шість, що веде до закупорення судин і до інсультів та сердечних нападів. Себто потрібна поруч одна, але вірна і надійна подруга, яку можна було б навіть назвати рідною.

Просто людському серденьку важливо відчувати міцну прив’язаність. Ось у чому суть, ось чому люди багнуть створювати сім’ї, а жінки найтяжкіше переносять самотність, що є для них неприкаяною. А ген зради — це атавізм, що дістався нам від далеких предків, яким треба було виживати, як можна більше мати партнерок для злягання. Аби лишень вона завагітніла, а там хай і трава не росте!

Сьогодні не велелюбність, а відчуття самотності штовхає людей на пошуки люблячої душі поруч, на зближення.

Всього лише одним слівцем «любвеобильная», кинутим ніби між іншим, російську царицю Марину було в один мент перетворено на таку собі... Клеопатру, знану світові єгипетську царицю-владарку, яка й справді не знала міри в любові. Правда, поєднувала цю благородну пристрасть з непомірною жадобою до влади. Від любові вона врешті-решт і загинула, перегравши сама себе. Це про неї історики писатимуть, що вона, «володіючи красою Олени, пристрастю Сафо і розумом Аспазії, могла б стати другою Семірамідою, але, будучи рабинею своїх бажань, залишилася тільки куртизанкою».

Аспазія — одна з найвидатніших жінок Стародавньої Греції, народжена 470 р. до н. е., дружина Перикла. Відзначалася розумом, освіченістю і красою. В домі Аспазії збиралися художники, поети й філософи.

Семіраміда (справжнє ім’я Шаммірамат, Шамірам) цариця Ассирії в IX ст. до н. е. Вела завойовницькі війни в Мідії, з її ім’ям (а вона була і вродливою, і напрочуд розумною!) пов’язують спорудження «висячих садів», що вважаються одним із «семи див світу».

Клеопатра, остання цариця Єгипту з династії Птолемеїв, була розумною і освіченою. У шістнадцять неповних літ вийшла заміж за рідного брата тринадцяти літ Птолемея-Діоніса, якого не без її допомоги буде благополучно відправлено на той світ.

«Клеопатра отримала чудову освіту, — пише автор статті про єгипетську царицю в збірнику «100 великих любовниц» (цариця, власне, й відкриває той вельми специфічний список). — Вона вільно володіла кількома мовами, вивчала філософію, добре знала літературу і грала на кількох музичних інструментах. Одне слово, це була освічена дівчина, яка успадкувала від своїх предків політичний розум. «У неї, — зазначає історик Гуго Вілльріх, — як у справжньої дочки Птолемея, не було нічого жіночого, окрім як тіла й хитрощів. Свою зовнішність, таланти, всю себе Клеопатра завжди підкоряла холодному розрахунку, завжди пам’ятаючи про інтереси дер­жави, чи, вірніше, свої особисті вигоди». Але крім обачного розуму, вона володіла й незвичайно хтивою натурою. Будучи дружиною тринадцятилітнього хлопчика, Клеопатра для задоволення своїх пристрасних бажань утримувала цілий сераль молодих вродливих чоловіків, що й у ті часи вважалося аморальним».

Була коханкою Гея Помпея, прозваного Великим, потім була видана заміж за другого її брата Птолемея XIII, хворобливого шістнадцятилітнього юнака, котрий теж буде вбитий з її наказу, але так хитро, що доказів цьому так і не буде знайдено.

А вже прославилась у всьому тодішньому світі (та й у нинішньому теж) як коханка Юлія Цезаря, від якого народила сина Птолемея-Цезаріона (згодом буде вбитий з наказу імператора Августа).

Отримала не вельми привабливе прізвисько «єгипетська блудниця» (і дещо привабливіше — «нільська сирена»).

Коханка римського полководця Антонія. У храмі Венери була встановлена її статуя — як «александрійської куртизанки», що глибоко зневажило єгиптян і, як запевняли, самих богів.

Розуміла, що тільки близькість з римським полководцем дозволить їй владарювати в Єгипті. «Якщо Клеопатра, будучи коханкою Цезаря, розігрувала роль Аспазії — завжди чарівлива, дотепна, яка вишукано висловлювалася, коли говорила про політику, літературу й мистецтво, — пише вищецитоване видання, — без зусиль піднімаючись до всебічного розуму диктатора, — то з Антонієм, який нестримно захоплювався, не знав міри ні в чому, вона так же легко перетворювалася на велелюбну вакханку, куртизанку найнижчого ґатунку, потураючи його грубим інстинктам. Вона пила, вільно ви­словлювалась, цинічно жартувала, співала еротичні пісні, танцювала, сварилася з коханцем, відповідаючи йому вуличною лайкою. Грубому римлянину було залюбки отримувати побої від маленької ручки цариці і бачити, як із її божественного ротика, створеного для хорів Софокла і Сафо, вилітають слова, які вона чула в казармах».

Антоній, згодом все програвши, заколеться власним кинджалом, а Клеопатра прийме смерть від отруйної змійки...

Ні, не була Марина новітньою Клеопатрою (чи Клеопатрою свого часу) — як не була й Мессаліною.

Хто в римському світі, який важко було чим здивувати, та не знав Мессаліни, дочки сенатора, жінки напрочуд вродливої, велелюбної, хтивої до безміру, владолюбної, вітряної, яка була ніби в полоні всіх людських вад, ґанджів і пороків; жінка, яка тримала в підкоренні нещасного, слабкого розумом і, ніде правди діти, таки дурнуватого імператора Клавдія (за нього, 50-літнього, вона вийшла заміж — погоня за владою! — у 16 неповних років).

Знаменита безберегою розпусністю, жорстокістю і владолюбством, що теж не знало ніяких меж...

Урешті-решт закінчила тим, чим і мала закінчити, — була вбита кинджалом... Її ім’я стало прозивним для жінок, які, займаючи високе становище, відзначаються порочною поведінкою — ні, не була новітньою Мессаліною Марина Мнішек, хоч би як і хоч би в чому її не звинувачували!

Не була вона і новітньою царицею на кшталт Нефертіті, чий образ «здійнявся з попелу через тридцять століть, хвилюючи нашу уяву і змушуючи ще і ще раз задуматись про тайну краси, що це — «посуд, у якому порожнеча, чи вогонь, що мерехтить у посуді»?

І аж ніяк не була новітньою Сафо з її лірикою — тема любові й жіночої краси.

Не була вона й княгинею Ольгою, дочкою бідного перевізника, яка вважається рівноапостольною, покровителькою Росії (хоч владарювала в Україні, у Києві, де й похована) і «духовною матір’ю руського народу».

Як не була й новітньою Жанною д’Арк, спершу спалена, а потім канонізована католицькою церквою.

І Марфою-посадницею з вільного Новгорода, який заграбастала Москва, не була: коли її страчували, Марфа знайшла мужність вигукнути своїм катам і тим, хто, поставившись до її долі байдуже, не захистив її перед катами: «Помираю громадянкою новгородською!»; чи Катериною Медичі, французькою королевою, чиє тіло після кончини її син, король Генріх III, велів кинути у спільну могилу з жебраками та бомжами; чи Єлизаветою Тюдор (англійська королева), яка царювала 45 років, залишивши після себе сильну країну і безліч легенд, що стали сюжетами прекрасних літературних і драматичних творів; не була вона ні грішницею, ні святою, ні... Ні княгинею Таракановою, яка видавала себе за дочку імператриці Єлизавети Петрівни, безнадійно боролася за руський престол і закінчила свої дні у Петропавлівській фортеці, де померла від сухот, так і не відкривши нікому таємниці свого походження. (Скоріш за все, вона й сама її не знала.) Як не була й «кавалерист-дівицею» Надією Дуровою, чи народною героїнею, якою для Болгарії стала Юлія Вревська. І тим більше — терористкою на кшталт Софії Перовської. Чи святою на кшталт преподобної мучениці Єлисавети. Не була ні Надією Крупською, ні Розою Люксембург, ні тим більше есеркою Марією Спиридоновою, ні тим більше Євою Браун, адже тоді й Гітлера ще не було. І ніколи б не могла зрівнятися у популярності із всенародною улюбленицею «рабинею Ізаурою». Пригадуєте, стандартний серіал бразильський, який колись було зчинив фурор серед радянських глядачів після демон­страції по телебаченню цього «мила», головну роль у якому зіграла актриса Луселія Сантос.

Вулиці порожніли в містах СРСР, як демонструвалося це дешевеньке і простесеньке «мило»! Фан-клуби «рабині Ізаури» виникали. Доходило до того, що маленькі хлопчики (хлопчики, а не дівчатка!) на запитання, ким би вони хотіли стати, коли виростуть, відповідали, не задумуючись:

— Космонавтом або «рабинею Ізаурою»!

Далеко, далеко нашій героїні до такої всенародної любові!

Не була, не була, не була...

А ким же вона була?

...Ні, ні, не була вона і Жанною-Антуанеттою Пуасо, маркізою де Помпадур. Коханка французького короля Людовіка ХV, яка 20 років протрималася біля трону (а це — ой як небезпечно!). Протрималася завдяки своєму холодному, але здоровому розумові, честолюбивому характеру і до всього ж відзначаючись залізною волею.

Її панування протягом 20 років обійшлося Франції у 36 мільйонів франків!

«...За винятком щастя знаходитися з королем, що, звичайно ж, радує мене більше всього, — писатиме вона наприкінці життя, — все інше — тільки переплетіння злоби і ниці, що веде до всіх нещасть, які властиві людям взагалі. Прекрасний сюжет для роздумів, особливо для такої, як я».

Не була вона і Софією Потоцькою, гречанкою, яка з волі долі стала жоною польського аристократа Станіслава Потоцького, з чиєю допомогою Польща була приєднана до Російської імперії Катерини II. Софія Потоцька «виступала в ролі політичного агента, кокетуванням схиляючи Потоцького, який вагався, до пропозиції «північної союзниці»... Була вона не лише гарною жінкою, а й також «янголом або сатаною у плоті», яка ще й зраджувала Потоцького, мужа свого законного, із його... сином.

«Життя Софії Потоцької, жінки небаченої, майже неможливої краси, було подібне вогню. Вона горіла, зігрівала й обпалювала, вона манила, зачаровувала, надихала, підкоряла і залишала попіл від сердець, які посміли торкнутися її своєю любов’ю».

Не була вона й Марією-Антуанеттою, королевою Франції, яку стратили в роки Великої французької революції.

Її чоловіка, короля Людовіка ХVI, позбавили не лише трону, а й — життя.

«Перед смертю Людовік пробув дві останні години з сім’єю, отримавши стільки любові від дружини, скільки ніколи не бачив раніше».

16 жовтня 1793 року суд виніс смертний вирок і королеві.

«В день страти Марія-Антуанетта встала дуже рано... З допомогою служниці наділа біле плаття. Охорона слідкувала за кожним її кроком, і нарешті засуджена вигукнула: «В ім’я Господа і пристойності, прошу вас, залиште мене хоч би на хвилину». Потім зайшов кат, обстриг розкішне волосся Марії-Антуанетти — це був його трофей. Її посадили на брудний візок і повезли вулицями Парижа. Юрма брутально й зневажливо улюлюкала їй услід.

Гільйотина знаходилася неподалік палацу Тюільрі. Коли Марію-Антуанетту підвели до плахи, вона необережно наступила на ногу катові.

«Вибачте мене, мсьє, я ненароком».

Це були останні слова французької королеви» («100 великих женщин»).

Багато чого є спільного у Марини Мнішек з Марією-Антуанеттою. Але не все. Бо вона не була Марією-Антуанеттою, вона була...

Так, так, Мариною Мнішек, російською імператрицею, яку теж стратили, як пізніше буде страчено Марію-Антуанетту.

Але була вона і залишилася — ще раз повторимо — Мариною Мнішек, єдиною в історії людства і неповторною, і такою вона й залишиться на віки вічні — теж по-своєму неперевершеною.

І її буцімто гіпертрофована велелюбність («любвеобильность», мовою оригіналу) тут була ні до чого. Їй потрібна була поруч людина, яку б вона кохала і тепло якої б зігрівало її, неприкаяну і самотню, усіма покинуту і забуту, якій уже десь там, за далеким ще обрієм, «світила» загибель — як претендентці на російський престол. І вона шукала такого чоловіка, на якого можна було б обіпертися і біля якого відігрітися від крижаної зими самотності.

І то правда (історична!): Марина Мнішек, маючи дитину, в Калузі покохала «хороброго чоловіка» на ймення Іван Заруцький. І отримала взаємність.

І наче ожила і заново народилася.

А втім, взаємна приязнь між ними спалахнула не одразу... Та й обом тоді — після вбивства Дмитрія і пологів Марини — було не до любові.

Марина тоді не хотіла жити. І саме Іван Заруцький підтримав її, вдихнув у неї віру в життя і в те, що не все ще втрачено. За життя треба боротися у цьому світі до останнього подиху. Чи удару серця. І ніколи не здаватися. Життя завжди неспокійне, як море, що завжди штормить, тож треба бути добрим «мореходом».

Іван Заруцький, колишній турецький раб, донський козак, потім отаман, український наказний гетьман, боярин у близькому колі Дмитрія Першого, і справді був хоробрим козаком. І, як згадуватимуть ті, хто його знав, привітною, веселою і вельми вродливою людиною.

Привітною, веселою, вродливою людиною. Себто файним, як у Самборі казали, козаком-лицарем. Не закохатися у нього просто було неможливо. Та ще й самотній жінці, яка вже й інтерес до життя втратила, як і надію якось утриматися в клятій самотині.

Хоч сталося те у Марини й Івана, цариці і гетьмана та отамана, не одразу. Ще раз повторимо: не до любові їм тоді було.

Марина тоді була убита горем (загибель Дмитрія Другого, біля якого вона тільки-но почала пригріватися й оживати, повіривши у свою зорю), а потім вагітність — яке вже там захоплення чоловіками!

Ще потім народження дитинчати. У чужому краї, у фортеці, де вона перебувала чи то під захистом, чи то під вартою — так, про всяк випадок, як розмінна монета в політичній грі. Опинилась на час народження сина без рідних і близьких, без захисту, далеко від батьківщини, у засніженій і все ще для неї незбагненній країні під назвою Московська Русь. Та й доки вона сидітиме у фортеці, серед засніжених просторів дрімучої Русі? Поки її поведуть під білі ручки і віддадуть ворогам, викупляючи нею собі блага чи й життя? Все ж вона для декого в Калузі була козирною картою, виграшним ходом у грі, і нею таки справді багато хто мріяв у крайньому разі викупити собі волю...

Було від чого впасти у відчай (навіть батько, рідний батечко, якого вона звикла все життя слухатися і який завів її в цю Московію, десь подався до рідних країв і принишк там, не відповідаючи навіть на її розпачливі листи, у яких вона просила рятунку). І ось у цей час чорного відчаю і розпуки, коли і другий її чоловік наклав головою, а вона опинилася на чужині вагітною, хоч і в примарному статусі російської цариці, і з’явився він — молодий лицар, життєрадісний і вродливий козацький отаман, зі своїми відчайдушними козаками. Сам Господь послав його Марині, як захист і опору у цьому жорстокому світі. І як велику — спасибі Тобі, Отче наш, Батько наш Небесний, — велику любов! Послав, аби порятувати — в першу чергу порятувати! — і втішити бідну жінку; порятувати і втішити перед загибеллю, що вже тоді замаячила у неї за спиною.

А можливо, ще за далями, за холодними крижаними обріями, за безмежними і пустельними, забитими снігами рівнинами чужих країв...

«...Марині довелося остаточно розлучитися з мрією про московський трон. (Це після загибелі Лжедмитрія Другого. — В. Ч.) Правда, вона сподівалась, що син, який невдовзі з’явився і був названий Іваном Дмитрійовичем, дасть їй можливість все-таки залишитися царицею...» («100 великих аристократов». — Москва: «Вече», 2003).

Ось тут і з’явився він, отаман, красень-козак Іван Заруцький, і взяв її, вагітну на останньому місяці, під захист свого війська, яке в калузькій фортеці — як і взагалі у тих краях, — було чи не найгрізнішим військом професіоналів-вояків, а не зграєю грабіжників, яких тоді чимало рискало безмежними просторами Русі.

— Хто хоч пальцем зачепить її величність царицю російську Марину Юріївну, — сказав, граючись оголеною шаблею, — на її лезі спалахували блики неяркого зимового сонця, — той матиме справу з моєю шаблею і з моїми козаками, а вони у мене, самі знаєте, — нікому в броду не стоять і за правду та справедливість готові й життя віддати!

Марина, притримуючи руками великий живіт, дивилась на нього — маленька на високого — справді як на захисника, посланого їй Господом. Йому вона вірила. Тому файному козацькому отаману і лицарю вона повірила одразу: цей не зрадить, не підведе і справді за неї готовий головою накласти.

Та ще й гарний бісів козак! Навіть будучи вагітною і почуваючись кволо, вона відзначила про себе його вроду. Але подумала тоді не про себе: «Гарний молодик якійсь дістанеться! Ой гарний!..» Про те, що «якоюсь» буде вона, тоді й не подумала. Та й не до того було, як ледь стояла, відчуваючи, як нуртує у ній теж, можливо, козак, нуртує, намагаючись вирватися з її лона у світ цей білий. Не підозрюючи, що він хоч і білий, але такий жорстокий!..

«Гарний, гарний козак, — думала, позиркуючи на Заруцького. — І дістанеться ж якійсь... Най вона щасливою буде з ним!..»

Ще й місяць не минув після загибелі Дмитрія, як у Марини почалися передпологові перейми. Їх чекала, і все одно вони почалися несподівано. Але жіноцтво з почту цариці останній місяць перед пологами було напохваті.

У слов’ян вагітну жінку, як і велить звичай оберегових повір’їв, старанно оберігали від усіляких несподіванок, аби сприяти нормальному протіканню вагітності, щоби породілля, Боже борони, не зазнала, бува, якихось неприємностей, зайвих клопотів, не кажучи вже про тривоги від усього того, що нині ми величаємо стресами. Але як можна було вберег­ти од стресів молодицю «на сносях», у якої місяць тому так жорстоко було вбито чоловіка і батька її ще не народженої дитини, а сама вона, усіма покинута, потерпівши крах в усьо­му, на що сподівалася, замість того, аби царювати в Москві, опинилася в глухому, снігами загаченому місті чужої і явно ворожої до неї країни.

Але — хрестини та родини не ждуть години. Як і відповідного настрою та сприятливих обставин. Хоч для можної-ясновельможної, хоч для простолюдинки чи й холопки.

Народження дитини у слов’ян завжди було гарантом створення міцної сім’ї, адже за давнім звичаєвим правом, сім’я набирали чинності лише тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітна — нещастям. Хата з дітьми, казали, базар, без них — цвинтар.

Так баба-повитуха, дебела, із закачаними рукавами, завжди готова до дії, схожа на воєводу народного ополчення, розказувала Марині, аж прицмокуючи. (Вона чомусь прицмокувала чи не за кожним словом.) І водночас її втішала. («Що без чоловіка будеш народжувати — не переймайся. Спершу народи, а потім і нового мужа собі знайдеш. Ти ж не холопка якась — цариця. А цариця завсіди знайде собі чоловіка. — Додавала упевнено: — Бо який же не захоче біля цариці і собі цариком стати, га?»)

Заодно й застерігала породіллю, нагадуючи про різні табурації, що оберігали жінок «на сносях». Породіллі заборонялося споживати горілку (та Марина її майже не вживала), дивитися на змій (ба, ба, а де цих створінь нині загледиш? Хіба що двоногих, цих на Русі завжди було і є щедро), зу­стрічатися з каліками, сліпими та хворими, чи не тому до Марини пускали лише здорових, вдатних із себе й безперечно вродливих — породілля має дивитися лише на красу, «щоби дитина була красивою», казала повитуха.

А ще поменше показуватися «у своєму положенні» на людях. Чому? Та тому... Вважалося; чим менше людей знатиме про вагітність, тим легше пройдуть пологи.

Чим менше людей знатимуть про вагітність...

Тим, мовляв, краще. Бодай з морально-етичних міркувань, не кажучи вже про звичаї передпологових обрядів.

Гай-гай, якими ж бо наївними і чисто-цнотливими були наші предки! Ось переді мною номер газети, що виходить в Україні. Великими червоними літерами набраний заголовок:

«ІМ’ЯРЕК ДОЗВОЛИЛА СФОТОГРАФУВАТИ ЖИВОТИК».

«Популярна співачка (далі йде ім’я і прізвище такої собі естрадної співачки, котра на естраді під «фанеру» просто розкриває ротик) знаходиться вже на восьмому місяці вагітності. За кордоном нині модно знаменитим майбутнім мамочкам демонструвати публіці оголений животик у глянцевих журналах і отримувати за це гонорари. Переймають цю практику й наші глянці — зокрема сьогодні вийшов номер українського журналу, де опублікована ексклюзивна фотосесія «ім’ярек» з оголеним животиком під назвою «В очікуванні дива». Переговори про фотозйомку вагітної співачки з її менеджером велися практично три місяці, хоча суму, отриману за угоду, обидві сторони не розголошують. (На фотографії співачка з явним задоволенням демонструє свій «животик».) Також вона (співачка) розповіла, що її чоловік не буде присутнім при пологах, як це сьогодні модно...» — Гм-гм... Так, так, повідомляється, як про велике диво, що «чоловік не буде присутнім при пологах (а йому для чого там, пардон, треба бути присутнім? Аби витріщатися на се «діло»?), як це нині модно...

Як подумаєш, все нині модно. Навіть заглядати у ті природні щілини людини, куди наші цнотливі предки старалися не заглядати й іншим не радили те робити. Тож і не дивно буде, якщо яка-небудь «зірка» (а це звання нині отримати простіше простого, навіть сама співачка може себе так назвати — «зіркою»), займатиметься в ліжку, даруйте, сексом, і неодмінно під скрекіт кіно- і телекамер — за великий, звісно, гонорар. Бо все продається і все купується. Та Бог з ними — з такими продавцями і такими покупцями!

Коли у Марини Мнішек почалися пологи, жіноцтво заметушилося, забігало, щось там мудруючи, обставили породіллю різними оберегами: повідчиняли двері і всі замки, порозв’язували всі вузли — щоби дитина легше вийшла у цей світ, — ще й обкурювали Марину зіллям.

Породілля лише раз крикнула, як маля й з’явилося.

— Хлопчик, — радо сказала повитуха, підхоплюючи новонародженого. — Який синок опецькуватий та гарний! Пху, пху, пху, щоб не зурочити!

Пуповину, як і велить звичай, відітнула на сокирі (щоб новонароджений господарем був). Дівчинці відрізали на гребені — щоби була доброю пряхою.

Марина не могла повірити (пологів вона таки боялася).

— Уже... все?

— Все, все, — метушилися жінки, теж раді, що все так легко скінчилося, без клопотів і зайвої мороки. — Царевича народила, радуйся, царице!

Марина посміхнулася і...

І заснула. Спала довго, міцно і щасливо (уві сні посміхалася), а проснувшись свіжою та бадьорою, запитала:

— Як мій царевич?

— Вставай, вставай, матінко царице, твого царевича будемо до купелі нести. Вода дає силу малому і чистоту, оберігає його від злих духів.

У ночви з теплою водою клали свячене зілля. Якщо дівчатам у купіль додавали меду та молока (щоби гарними були), то хлопчикам неодмінно коріння дев’ясила — щоби сильними були. Або й сокиру клали — щоби вмів майструвати, як виросте.

— Але яка сокира, — хтось з жінок жахнувся, — яке майстрування, як цариця народила царевича для Русі. Він царствувати буде, а не майструвати.

Сміялися. Бо й справді — яка сокира. Царевич царствувати буде, а не сокирою махати... Марина посміхнулася, слухаючи своїх жінок, а тоді й стривожилась.

— Боже, — шепотіла, — пошли моєму синочку царство російське — царювати він має, а не сокирою махати!

Скупаного хлопчика обсушували біля печі — себто прилучали його до домашнього вогнища.

«О боги, — зітхала Марина, — хто скаже, де моє домашнє вогнище у цьому світі?..»

Требі було вже годувати немовля, а в Марини, як на гріх, пропало молоко, — та й де воно могло взятися після того, що вона пережила, як побачила порубаного і посіченого чоловіка свого...

Але й тут знайшли вихід.

Сказали боярину, що був старшим при дворі цариці, він комусь гикнув-свиснув, почувся тупіт уже за брамою фортеці. Невдовзі до фортеці привезли міщанку, яка народила і чиє дитинча негадано померло, а молока в неї було повно — вона й стала Марининій дитині мамкою, покіль в останньої не з’явиться молоко. Хоча цариці й не обов’язково своєю груддю готувати маля — ще зіпсує собі фігуру. Годувати можуть й інші — хіба мало на Русі жінок, у яких груди переповнені цілющим молоком?..

Про те, що синові треба давати ім’я — нарікати його в цьому світі, — Марина спершу й не подумала, утішившись радістю, що пологи, яких вона боялася, так відносно легко відбулися, — аж баба-повитуха за ім’я нагадала.

— Ім’яречення вже на порозі, — нагадала значуще. — Пора, матінко царице, давати ім’я царевичу твому. Ім’я дасть синові щастя та благополуччя — як його наречеш, так він і буде жити. Тож вибери ім’я святого, якого скоро будемо відзначати. А для цього треба йти до батюшки у церкву, підношення йому зробити, щоби святий отець гарне ім’я схвалив твоєму синові.

Та виявилось, що не Марина має вибирати ім’я синові своєму, а бояри та дворянство. Бо син не просто син, а — царевич, майбутній цар Росії.

Зібравшись, бояри та дворяни разом з козацьким отаманом боярином Заруцьким на тій раді ухвалили: син цариці Марини є сином царя Дмитрія, онуком царя Грозного, а по сьому бути йому на честь діда свого Іваном. Іваном Дмитровичем.

Так син її став Іваном, а по батькові Дмитровичем. Так про те і в церкві отець Пафнутій гучно — голос в отця, як труба! — оголосив:

— Син цариці її високості Марини Юріївни наречений ім’ям Іван!

І дзвонили в Калузі дзвони, а козаки Заруцького з рушниць та пищалей стріляли — во славу царевича Івана Дмитровича. І всі в Калузі раділи, що саме у них народився цар росій­ський — многія йому літа!!!

А вже тоді, як ім’я було вибране й оголошене народу, настав час хрестин, аби прилучити новонародженого царевича Івана Дмитровича до християнського світу.

Хрестили в церкві, маля тримав на руках отаман Іван Заруцький, як хрещений батько царевича.

Тримав свого похресника гордо — не кожному-бо з простих смертних випадає сіє — хрестити і стати хрещеним батьком завтрашньому цареві Русі.

Марина, схвильована і трохи аж бліда, маленька й тендітна, схожа на дівчину, стояла у церкві поруч з отаманом Заруцьким, і коли позиркувала на нього, то мовби злегка рожевіла. Гарний козацький отаман, як намальований. Високий, статний, лице біле, чорний вус...

Руки у нього певно сильні, сповиточок з малям тримає, як лялечку.

«З таким, напевне ж, надійно в житті, — під час обряду хрещення думає цариця. — Такий од усіх бід світу захистить. Та й козаки у нього як орли».

Бояри, дворяни, служилі люди її двору заповнили церкву.

Гуде бас отця Пафнутія.

Пливе голубий запашний димок від його кадильниці.

Триває хрещення царевича Івана, а мати його не так на сина дивиться, як на його хрещеного батька.

«Господи, — подумки благає Всевишнього цариця, — по­шли мені цього отамана — я ж така у світі білому нині самотня! Хіба я, зазнавши стільки лиха, не заслужила такого лицаря, захисника і коханого?..»

Над Калугою, над засніженими просторами лине малиновий передзвін, і всі, хрестячись, радіють, що у них народився цар Русі...

А Марина у церкві все ще позиркує на козацького отамана, як на рятівника свого.

«З таким і на Москву можна йти», — думає.

Вірить, що піде з ним і на Москву, бо вона — мати російського царевича, — і місце йому, як виросте, неодмінно буде у Кремлі — на троні...

Син Марини Мнішек, царевич Іван Дмитрович, був хрещений за православним обрядом — на це мати його, хоч і була католичкою, погодилась. Мусила погодитись, аби в майбутньому до її сина не було претензій, що він, мовляв, не руський, адже мати — полячка, не православної віри, а батько невідомо хто за походженням і невідомо яку віру він насправді сповідував. І хай супротивники Дмитрія Другого, прозваного Тушинським, а потім Калузьким вором, за аналогією з батьком прозвали хлопчика «ворьонком» (а він, якому всього кілька місяців, — при чім? Що батька його вором дражнили? Та й батьків діти при своєму народженні не вибирають).

«— ...час би вже й звикнути, що я краду. Я нічого не можу з собою зробити... Я знаю, що красти дуже погано. Але все ж краще, як бути убивцею чи алкоголіком...»

Це з оповідання (випадково, але, як кажуть, до теми, потрапило автору під руку) одного зарубіжного автора, яке так і називається: «Крадійка».

І розповідає воно про одну жінку молоду, яка займається — проти своєї волі — крадіжками, страждаючи на клептоманію. (А втім, багато крадіїв і не страждають на клептоманію — від двох грецьких слів — красти і пристрасть, хворобливий, нездоланний потяг до крадіжок, психічне захворювання.)

Отож, про крадійку. До Марини Мнішек, хоч вона у житті нічого не вкрала (як і на клептоманію не страждала) спершу в просторіччі, а потім і офіційно (а нині і в російській історичній літературі) як прилипло: злодійка. Крадійка. Чи як по-російському — воровка.

Річ у тім, що так — ворами — на Русі звали не тільки представників кримінальних структур, себто чистої води крадіїв, злодіїв (воров), а взагалі всіх зловмисників, бунтарів, екстремістів, самозванців і всіх, як би ми сьогодні сказали, опозиціонерів та неугодних режиму політичних діячів. Усі вони на Русі-Московії, як уже зазначалося, звалися «ворами». Тож і Марину, яка буцімто зазіхнула на владу в Московії, нарекли «воровкой», а її сина — «ворьонком» (злодійчуком), хоч дитина, звісно, і не винувата (як і всі діти, вона не могла відповідати за вчинки своїх батьків). Батьків — «воры» вони чи ні — для свого народження не вибирають. Але так чи інакше, а ставши дружиною Тушинського вора, Марина стала «воровкою», а сина, од нього народженого, всі дружно — і на віки вічні — прозвали «ворьонком»... Наприклад, стаття про його долю у виданні «100 великих казней» (Москва: «Вече», 2000) так і називається: «Воренок — сын Марины Мнишек».

«Марина разделила с ним (Лжедмитрієм) ложе и вскоре зачала ребенка, прозванного народом еще во чреве матери «воренком». Правда, далі йде фраза про те, що «ребенок не был виноват, что його папашу звали «вором» — спасибі й на тім.

Автор «Нового літописця» зафіксує, що «сердомирсково дочь Маринка, которыя была у вора, родила сына Івашка. Колужския ж люди все тому обрадовашесь, и назваху ево царевичем, и крестиша ево честно».

Залишається додати: Марина, як свідчитиме професор О. Гіршбер, біограф Марини Юріївни, «сама отдала калужанам своего сына, чтобы те крестили его по вере своей».

Невдовзі почало збиратися Земське ополчення, яке згодом буде назване першим. Його очолив думний дворянин і рязанський воєвода Прокопій Ляпунов. Він виступив з ідеєю об’єднання земських сил — для того, аби вибрати царя з «пригодних бояр». Себто виходило, що він виступив і не за прихильників царя Василія Шуйського, і не за прихильників самозваного царя, яким був Дмитрій Другий, а отже, місця царевичу Івану мовби й не знаходилось. Прилетіли грамоти-заклики Ляпунова і до Калуги.

Калуга завирувала, не зважуючись остаточно визначитися за кого вона — за королевича Владислава чи за сина Марини Мнішек, — шальки терезів усе ж неухильно схилялися в бік королевича Владислава.

І тоді козацький отаман Іван Заруцький вирішив залишити Калугу — далі там перебувати Марині Мнішек із сином Іваном ставало небезпечно. Якщо калужани все ж таки визначаться за королевича Владислава.

В козацькому обозі Заруцького Марина з немовлям виїхала в Тулу, виїхала спішно, наче втікала від Калуги, яка ще вчора оберігала її і раділа народженню царевича Івана, а це раптом засумнівалася, за кого їй виступити оружною силою... Слава Богу, що козаки Івана Заруцького, які підтримували кандидатуру царевича Івана Дмитровича, усіляко підкреслювали цариці свій пошанівок до неї.

Тула то й Тула. Звичайно, це не Москва, до якої поки що не дістатися, але десь треба було після Калуги отаборюватись, тож Марина й погодилась на Тулу.

Виїхали в Тулу, але вже в дорозі Ляпунов усе переграв і збір призначив у Коломні. До Коломни й повернув Іван Заруцький, а вже звідти він мав іти через Серпухов на Москву, а Марина поки що мала залишатися в Коломні.

«Піскаревський літописець»:

«И она с малым пожила немного в Колуге, и перевели ея на Коломну воевода князь Дмитрий Трубецкой да Ивашка Заруцкой, да Прокопей Ляпунов по козачьему воровскому умышлению».

Тоді ж Земське ополчення прийняло хрестоцілувальний запис:

«Яз имярек целую сей святый и животворящий крест господень на тому, что нам за православную христианскую веру и за Московское государьство стояти и от Московского государьства не отстати, а королю и королевичу полскому и литовскому креста не целовати, и не служити и не прямити ни в чем никоторыми делами, и с городы нам за Москов­ское государьство на полских и на литовских людей стояти заодин».

Про царицю Марину Мнішек та її сина царевича в тім записі не було й слова, і це Марину як підрубало. Але трималася. Все ж таки майбутнім царем її синка вважали козаки Заруцького, під охороною яких і знаходилася вона з дитиною. І хай козаків було не так і багато, але все ж це була сила. Та й отаман їхній не останню скрипку відігравав у Земському ополченні і поклявся їй, що тільки царевича Івана Дмитровича буде оголошувати на царство руське.

Сьогодні Коломна, невелике промислове місто, є центром Підмосков’я — 113 (за іншими даними — 115) км на південний схід від Москви.

Розташована Коломна на правому високому березі Оки, при впадінні в неї Москва-ріки. Річковий порт і залізнична станція на лінії Москва—Рязань. З 1971 року — філіал Дер­жавного музею-заповідника декоративного мистецтва.

Колись село, великокнязівська і потім царська усадьба.

Вперше згадується в Лаврентіївському літописі за 1177 р. як прикордонне містечко Рязанського князівства. У 1301-му — приєднане до Московського князівства (Іван Калита згадує його у своїй духовній грамоті за 1339 рік).

З початком ХVI ст. Коломна як важливий стратегічний пункт (після падіння Золотої Орди і приєднання до Москви Рязані) уведена в систему південної «засечной черты». У 1525—1531 pp. були зведені фортечні споруди. Довжина стін близько 2 км. Висота — 21 м, товщина — до 4,5 м. Фортеця мала 17 башт, у тім числі 4 проїзних — місто вона захищала надійно і ніколи не була взята силою.

Тоді ж на місці старого дерев’яного Василій III звів кам’яний кремль, що не поступався Московському.

Поневіряння Марини Юріївни «по городах и весях» Московської Русі все ще тривало: Москва, Ярославль, Тушино, Калуга, Тула (правда, недовго) і ось тепер Коломна...

В Коломні (вірячи, хоч надія й кволою була, що це остання її перекочівка перед в’їздом до Москви) вона облаштувалася ґрунтовно, з усіма зручностями і, судячи по всьому, збиралася там бути довго.

Коломна була головним пунктом на шляху з Рязані до Москви, і нею опікувався проводир ополчення Прокопій Ляпунов — це було Марині на руку.

Коломна однією з перших пристала до руху по звільненню Москви, що тоді почав зароджуватися, і стала місцем зібрання значної частини ополченців. Там і вирішено було поселити Марину Мнішек з сином — під захистом людей Ляпунова та козаків Заруцького. До того часу, поки ополчення не вирішить свою головну задачу — очищення від іноземців Москви, а вже потім буде вирішуватися питання про обрання нового царя. На щастя Марини, крім Заруцького, її підтримував і Ляпунов. Він частково — правда, лише частково, але й це щось важило, — визнавав права її сина Івана на російський престол. («Погодився Ляпунов рязанський частково, погодиться й повністю», — заспокоював царицю Заруцький.)

У Коломні вибрали найбезпечніше місце, яке до всього було зручно й охороняти, — тамтешній кремль.

У кремлі («Жаль, що не в Московському», — не без гумору казала Марина) і поселили царицю.

За свідченням «Піскаревського літописця», Коломна на той час стала мовби удільним центром Марини Мнішек та її сина.

Облаштували там її, як уже мовилося, ґрунтовно (у крайньому разі так, аби вона нарешті відчувала і захист, і твердий ґрунт під ногами), як царицю. І не тільки з приближеними, а й увесь — а він на той час дещо розрісся — її двір, до складу якого увійшли навіть руські боярині та дворянки.

«А была за нею Коломна вся, а чины у нее были царския все: бояре, и дворяне, и дети боярские, и стольники, чашники, и ключники, и всякие дворовые люди. А писалася царицею ко всем боярам и воеводам. А боярыни у нея были многия от радные и мать Трубецкого князя Дмитрия была же».

І далі літописець зазначає, що «у Заруцково же с казаками бысть з бояры и з дворяны непрямая мысль: хотеху на Московское государство посадити воренка калужского, Маринкина сына; а Маринка в те поры была на Коломне».

Оскільки й самому Заруцькому з козаками це було не просто зробити, він і почав гуртувати навколо себе та Марини дворян, дітей боярських та посадських мешканців з містечок Московської держави, аби гуртом посадити сина Марини Мнішек — вона ж вінчана і коронована цариця російська! — на престол.

Марина нарешті могла заспокоїтись. І навіть повірити, що не все ще втрачено. Вона в статусі російської цариці, Коломна — її тимчасова столиця, у неї свій, царський двір — що ще треба? Царствуй в очікуванні ще кращих часів і бережи сина.

І життя її в Коломні (хоч і не на довгий час) було справді царським. Та ще під захистом дворян Ляпунова і козаків Заруцького! Чи не так, як у пушкінській «Казці про рибалку та рибку», — пригадуєте:

Чи була Марина Юріївна, хоч і не грізна, а все ж цариця, задоволена першим коломенським своїм життям (першим, адже ще буде друге й останнє), сказати важко, але умови проживання і безпеки там у неї і справді були царськими: і охорона надійна, і справді бояри та дворяни їй слугували.

І рать земська, що її тоді очолювали Ляпунов та Заруцький, збиралася йти не куди-небудь, а на Москву, — чого ще треба бажати? Заруцький неодноразово її запевняв: будеш ти царицею російською, а твій син — царем російським! А козацькому отаману вона вірила як нікому у своєму житті. Аби ополчення пошвидше взяло Москву і запросило її з сином у Кремль. У той Кремль Московський, що всім кремлям кремль!

Але...

Ополчення не візьме Москви, тож з Коломни доведеться їй знову втікати — тільки вже разом з отаманом Заруцьким, її останньою опорою у цьому каламутному і неспокійному російському світі.

Пушкінську Старуху (назвемо її так, з великої літери), як відомо, згубила непомірна жадоба до владарювання — вона насамкінець забагла бути володаркою над золотою рибкою:

Таке бажання Старуху, як відомо, й згубило.

Марині мало було бути царицею в Коломні (як ще раніше в Тушині, в Калузі, чи як їй пропонували повернутися на свою батьківщину, у рідній Самбір, де б вона була все ж таки володаркою), їй забаглося стати царицею у Москві — і це її погубить.

Тільки, на відміну від пушкінської старухи, яка після всіх злетів опинилася біля розбитого корита, коломенська цариця втратить і своє життя — у все тій же Коломні, за 113 чи 115 кілометрів від недосяжної Москви.

Сталося так, що достатніх сил в ополчення, яке на чолі з дворянином Ляпуновим та боярином отаманом Заруцьким підійшло до Москви і стало табором біля стін Білого та Кам’яного городів (передмість), вистачило лише на те, щоб дещо ускладнити становище польсько-литовського гарнізону, що перебував у Москві.

Бої, що їх вели ополченці, так і не призвели до захоплення столиці. Потрібен був ще один, рішучий штурм, але земці так і не спромоглися на нього. Їхні дружини були надто розрізнені і поділені на ледь чи не ворогуючі групи (козаки трималися осібно). І хоч у своєму знаменитому «Приговорі» від 30 червня 1611 року і говорилося стояти «за дом Пресвятыя Богородицы и за православну християнску веру, против разорителей веры християнские польских и литовских людей», Москва так і не була тоді звільнена.

Але все ж досвід першого земського ополчення був значним, адже саме під Москвою було створено земський уряд зі своєю Думою та приказами.

Хоч перше місце «по чину» в ополченні посідали тушинські бояри князь Дмитрій Трубецькой та Іван Заруцький, фактичним керівником руху, його головою і душею, організатором і натхненником був думний дворянин Прокопій Петрович Ляпунов. Проти нього і було нанесено противниками ополчення головний удар.

Скориставшись тим, що Ляпунов почав наводити мости до гетьмана Сапеги, закликаючи його виступити (що було, зрештою, необачно і наївно) «за православну нашу віру», а також несподівано повів мову про майбутній союз Речі Посполитої та Московського царства (це був далекий і правильний приціл вождя земців), його звинуватили у... зраді. Буцімто Ляпунов хотів змовитися з поляками на шкоду Москві.

У таборі земців стався розкол. Як свідчитиме «Карамзин­ський хронограф», «Прокофья называли изменником, будто Прокофей пишет в Москву к полякам и к литве, и показали ему грамотку, будто ево Прокофьевой рукой».

Спалахнув бунт, і Ляпунова, не розібравшись в суті й повіривши обмовкам, козаки вбили... Потім спохопилися — «за поспешно де Прокофья убили, Прокофьевыя вины нет», але справу було зроблено. Наступ на Москву зірвано, а сам табір земців був розчахнутий навпіл. З-під Москви, яку вже можна було взяти, почали роз’їжджатися «столники и дворяне и дети боярские городовые... по городам и по домам своим, бояся от Заруцкого и от казаков убойств».

Залишилися лише ті, хто раніше служив Дмитрію Другому і Марині Мнішек у Тушині і в Калузі.

І хоч вплив отамана Заруцького в ополченні зріс, але в нього вже не було достатніх сил, аби взяти Москву.

Боярська дума, діючи з Москви, намагалася опорочити козацького отамана. На початку 1612 року в грамотах, підписаних членами Боярської думи, писалося по містах, що козаки «поругались» над лівонською королевою Марією Володимирівною (дочкою великого князя старицького Володимира Андрійовича), Ксенією Годуновою (в чернецтві Ольгою) та іншими черницями... «А как Ивашко Заруцкий с товарищи Девич монастырь взяли, они и церковь Божию разорили, и образы обдирали, и кололи поганским обычаем и черниц... на которых прежде сего и зрети не смели, ограбили до нага, и иных бедных черниц и девиц грабили и на блуд имали; а как пошли из монастыря, и они и досталь погубили и церковь и монастырь выжгли».

Зрештою, події під Москвою і зовсім зайшли в глухий кут. І тоді Іван Заруцький вирішив зробити остаточну ставку на сина Марини Мнішек. А ще буцімто — ходили такі чутки — отаман Заруцький забаг сам стати царем.

З «Піскаревського літописця»:

«Ивашка Заруцкой, умысля своим воровским обычаем, сослався з жонкою, с Маринкою, которая была за Ростригою, с Сердомирскою дочерью, жену свою постриг, а сына своево послал на Коломну к ней, Маринке, в стольники, а хотел на ней женитца, и сести на Московское государьство, и быти царем и великим князем».

Ініціатором створення другого земського ополчення виступив Нижній Новгород — попри все треба було звільняти свою столицю від іноземних військ. Організатором нового ополчення став земський староста купець Кузьма Мінич Сухорук (або ще — Кузьма Мінін), і в місті почали збирати кошти на друге ополчення. В лютому 1612 року невелика армія вирушила у похід — бійців у ній ще було мало, спорядження нужденне. З таким військом іти на Москву було передчасно. І тоді ополчення очолив князь Дмитрій Пожарський, якого в народі поважали за мужність, стійкість і воєнну кмітливість. Повівши рать містами Поволжя, Пожарський постійно поповнював її ряди, добував коней, збирав кошти.

Кілька місяців військо Пожарського і Мініна простояло в Ярославлі, там було створено уряд — Раду всія землі. Вона оголосила себе законною по всьому Московському царству, почала карбувати монети, збирати податки, зайнялась судовими справами і навіть заснувала власні прикази. У Ярославлі ожила російська державність.

І лише тоді друге земське ополчення вирушило до Москви.

Його кількість сягала 30 тисяч чоловік.

Загони ополченців займали міста — Твер, Володимир, Рязань та інші, перерізавши шляхи до Москви зі сходу і північного сходу.

Найманці теж висловили бажання приєднатися до земської раті, але їм у цьому було гордо відмовлено.

«Наемные люди из иных государств нам теперь не надобны... Теперь все Русское государство избрало за разум, правду, дородство и храбрость к ратным и земским делам стольника и воеводу князя Дмитрия Михайловича Пожар­ского-Стародубского... Где соберется доходов — отдем нашым ратным людям, а сами мы, бояре и воеводы, дворяне и дети боярские, служим и бьемся за святые Божии церкви, за православную веру и свое отечество без жалованья... Так, уповая на милость Божию, оборонимся и сами, без людей...»

На початку серпня авангард другого ополчення піді­йшов до Білого города і став табором між Тверськими і Петровськими воротами. Другий загін ополченців через кілька днів отаборився між Тверськими і Нікітськими воротами. Ці загони блокували смоленську дорогу, якою повинен був підійти польський гетьман Ходкевич з підкріпленням для московського гарнізону. 20 серпня третій загін ополченців зайняв район Арбатських воріт, козаки Трубецького розташувалися біля Яузьких воріт і на Воронцовому полі.

Москва була взята чи не в кільце. Польський гарнізон почав відходити до Кремля під натиском ополченців і там, врешті-решт, був заблокований. Всього ж у Кремлі було оточено близько трьох тисяч поляків та німецьких найманців. Почала відчуватися гостра нестача продуктів, води.

Але тут з боку Вязьми до Москви підійшов із своїм вій­ськом, що нараховувало до дванадцяти тисяч чоловік, Ходкевич. Гетьман велів відправити в Кремль обікладеним полякам 400 возів з продуктами, але так і не зміг виручити від голоду своїх співвітчизників.

І тоді князь Пожарський організував загальну контратаку, в результаті якої військо Ходкевича, зазнаючи великих втрат, змушене було відступити.

27 жовтня 1612 року, позбавлений підтримки зовні, повністю вичерпавши запаси продуктів та пороху, польський гарнізон здався на милість переможцям. Король Сигізмунд III, який спішив на допомогу полякам у Москві, дізнавшись про їхню капітуляцію, повернув назад.

(Пізніше ті, хто пережив облогу та голод і вцілів, згадуватимуть із жахом, що поляки в Кремлі, обложені з усіх боків, використовували в їжу котів та собак (траплялися й випадки канібалізму), «смакували» шкури та паски, жи´ли від луків, їли траву, сіно, все, що міг прийняти шлунок. Багато поляків тоді повмирали з голоду.)

В жовтні керівники ополчення, яке повністю звільнило Москву, розіслали у всі руські воєводства грамоти про скликання Земського собору, на якому мали вибрати царя...

Ні посадський чоловік Кузьма Мінін, ні тим більше князь Дмитро Пожарський, хоч і звільнили Москву, але на верховні посади у зв’язку з цим претензій не висловили. Не кажучи вже за трон, що тоді був незайнятий, як би то на їхньому місці могли вчинити інші визволителі батьківщини. Ми, мовляв, звільнили царство, нам і царями по праву бути. А перед цим неодмінно затіяли б боротьбу ще й між собою — кінця б смуті тоді не було! — за все той же трон, котрий на той час на Русі був «нічий». Ні і ні. Вони просто зробили своє, не розраховуючи навіть на вдячність потомків, не кажучи вже про сучасників. Те, що не кожному дається: зібрали народну силу, звільнили батьківщину, зібрали Земський собор, аби він вибрав царя — не з них двох. Хоч князь Пожарський на престол і міг би претендувати. Належав він до давнього, з часом, правда, збіднілого княжого роду. Царську службу розпочав рано. Перший бойовий досвід отримав на південному прикордонні в сутичках з кримськими татарами. І все ж «худородність» його була причиною того, що в «малих» воєводах він став ходити лише у 30 років.

Після звільнення Москви, під час якого він — як і Кузьма Мінін — проявив особисту звагу і був тяжко поранений, отримавши від нового царя боярський титул, служив воєводою в Новгороді, потім керував приказами у Москві, а в 1618 році очолив захист Москви від військ польського королевича Владислава та запорожців гетьмана Сагайдачного.

За свій подвиг він матиме більше, аніж царський трон, — стане найпопулярнішим національним героєм Росії. Разом зі своїм соратником купцем Кузьмою Мініним. Це про них та їхній ратний подвиг складуть на Русі народні пісні:

Мініну, котрий теж отримає боярський титул, буде встановлено пам’ятник в Нижньому Новгороді, а в Москві (своє життя він завершить невдовзі після тих подій, що прославлять його на віки, у 1616 році) на Красній площі — спільний з князем Пожарським.

Дмитрій Пожарський надовго переживе свого соратника Мініна і помре в Суздалі, де його поховають у 1642 році. Там йому буде встановлено пам’ятник — як Мініну в Нижньому Новгороді.

У 1818 році вони обидва — Мінін і Пожарський — стануть на постаменті в Москві на Красній площі — пам’ятником Івана Мартоса. Хоч і через 200 років, але Росія віддячить своїм визволителям.

І пам’ятник їхній буде першим пам’ятником у Москві, поставленим не на честь царя, а на честь народних героїв. (Нині входить до числа ста великих пам’ятників світу.)

Як писатиме творець пам’ятника Іван Петрович Мартос (до речі, українець з містечка Ічня, що на Чернігівщині): «Козьма Минин возымел великое намерение спасти Отечество на самом краю гибели... Тогда снова подняла свою голову поникшая Русь, сыны ее проснулись после долгого оцепенения, со всех сторон стали собираться воины, чтобы пасть славною смертью за Отечество, и во главе этого бесстрашного воинства Минин поставил Пожарского...»

Мартос відобразив момент, коли Мінін звертається до пораненого Пожарського із закликом очолити руське вій­сько і вигнати поляків з Москви... На ньому, правда, антична туніка — і це поверх портков, — дещо схожа на російську вишиту сорочку (волосся його підстрижене «в кружок»), але цим підкреслено руський національний характер.

Відкриття пам’ятника 20 лютого 1818 року перетворилося на загальні урочистості: «стечение жителей было неимоверное: все лавки, крыши Гостиного Двора, лавки, устроенные для дворянства около кремлевской стены и сами башни Кремля были усыпаны народом, жаждущим насладиться сим новым и необыкновенным зрелищем...»

Буде піднятий над Москвою — високо-високо вище за всіх її царів — і отаман Іван Заруцький, боярин, на перших порах один з керівників Земського ополчення. Тільки «пам’ятник» йому буде страшним. Але теж на віки вічні.

Як і цариці Марині Мнішек.

Невдачі їхні почалися ще за життя (правда, в ув’язненні) патріарха Гермогена, який все робив — вельми енергійно! — аби перешкодити за будь-яку ціну і будь-якими засобами вступу на престол сина Марини Юріївни. («Старий збісився», — казатиме про главу церкви отаман.)

«Отнюдь Марынкин на царство неподобен: проклят от святого собору и от нас!»

Такі анафеми розсилав патріарх зі свого ув’язнення. Звідки у старого патріарха накопичилося стільки ненависті до Марини та її сина, у яких він бачив утілення усіх бід і нещасть Московської держави?! (А втім, Гермоген був патріотом своєї країни, сам гинучи в підземеллі, намагався хоч якось «просвітити» Русь і спрямувати її на істинний шлях.)

Патріарх домігся свого — новий земський рух за звільнення Москви від польських військ, як і взагалі очищення всієї держави, вже не визнав аніяких прав Марини Мнішек і її сина на російський престол. Ще в серпні 1611 року керівники ополчення домовилися між собою «по казачью выбору того проклятого паньина Марынкина сына на государство не хотети». Сам князь Пожарський, який став на той час прапором руху, закликав ратних людей «на полских и литовских людей идти вместе» і все зробити, аби запобігти «козацьке воров­ство» ім’ям «Маринкіна сына». Адже «многие покушаются, чтоб панье Маринке с законопреступным сыном ея быти на Московском государстве, с ложным вором, антихристовым предотечим, что им волею отца своего сатаны исполнить и грабежом и блудом, и иным неподобием Богом ненавидимым делом не престать».

Ніхто з творців Смути, крім Марини Мнішек з сином, не удостоювався під час Смути таких звинувачень. (Правда, з таким же запалом керівництво земського руху відмітало й інші кандидатури на руський трон — «псковського вора Сідорку», який видавав себе за «царя Дмитрія Івановича», і короля Сигізмунда III.)

В чому тільки не звинувачували Марину Мнішек (дехто й досі, втративши здоровий глузд, усе ще її звинувачує). Навіть у тому, що вона хотіла розвалити... Московську державу — не більше не менше!

Але що залежить від конкретної людини? Анічого. Людина лише визначає свою долю і якось її облаштовує — вдало чи невдало. А всі інші, в тім числі й глобальні процеси, лежать поза сферою її контролю.

Один московський письменник видав роман про метро 2033 року. Відбулася ядерна катастрофа, Москва знищена, перетворена на купу руїн, де бродять здичавілі собаки. Вцілілі москвичі спустилися жити — хоч на якийсь час — у підземелля метро. Це — кінець світу. Принаймні, цивілізації, що мурувалася по цеглинках упродовж тисячоліть. Правляча еліта ховається в бункерах і звідти намагається командувати війною до Судного дня. Метро стало тим Ноєвим ковчегом для москвичів, у якому вони змушені жити якийсь там час. Оце розмах! А ви — Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу. Та не хотіла вона цього — як, між іншим, і не могла її знищити. Власне, хотіла, але тільки стати у ній царицею, а ось світ знищити — не виключено, й Московську державу в тім числі, — забагли інші. Але це, як каже ведучий популярної телепередачі «Слідство вели...» Леонід Каневський, вже інша історія.

(Між іншим, прообразом цього катаклізму послугувало покинуте після ядерного вибуху українське місто Прип’ять, місто, яке в один день залишили його мешканці. Там є навіть дитячі садки з іграшками, покинуті будинки, квартири з речами... Чи не це чекає людство після ядерної війни? А ви... Марина Мнішек хотіла знищити Московську державу! Гай-гай...)

Перепадало й боярину Івану Заруцькому. У деякі міста — особливо в Кострому та Ярославль — були послані грамоти Боярської думи, щоб «от воровские смуты от Ивана Заруцкого с товарищи отстали и им ни в чем не помагати, и верити и воровской смуте во всем перестали».

В Москві поширювалися пересуди, що «воренок» насправді син Заруцького... Ще далі пішов автор «Піскарев­ського літописця»: Дмитрій, Калузький вор, мовляв, «жил с нею с некрещенною и родила малого НЕВЕСТЬ ОТ КОГО (виділення моє. — В. Ч.), что многие с нею воровали». Себто займалися перелюбством — але це вже залишиться на совісті автора того «літопису».

Зрештою, почали пересуджувати, що буцімто Марина Мнішек обвінчалася з Іваном Заруцьким. Звісно, потаємно.

— А може, нам і справді... обвінчатися? — гірко зітхнула Марина Юріївна, як до неї дійшли ті чутки. — Коли по Русі про таке теревенять, то, може, й справді обвінчатися, га? Що на це скаже пан боярин отаман козацький?

— А чого ж... Я не проти, — як на духу винадив Заруцький, дивлячись на Марину своїми гарними і, безперечно, закоханими очима. — Якщо пасталакають, що я з твоєю величністю потайно обвінчався, то чому б нам не втнути се добре дійство ще й явно?

— Але я — цариця російська, а ти всього лише отаман козацький, хоч ти мені й люб. Такий шлюб, якби він стався, ніколи не буде схвалений у Москві. Проте кохатися нам, сподіваюся, ніхто не заборонить, Іванку?

— Як ти мене гарно назвала — Іванко, — аж розквітнув отаман і вже відкрито дивився на неї закоханими очима. — Ти ж моя Маринка... Звідки ти знаєш таке ім’я, як Іванко?

— Від няні своєї, від бабці Софії, яка живе нині в Самборі, най здорова буде! Вона часто мені співала одну пісню про Іванка, що я й запам’ятала... — посміхнулася крізь пелену суму. — Хочеш, я тобі її заспіваю?

Не чекаючи, що він скаже, тихим, але приємним голосом повела:

І раптом Іван Заруцький, підкрутивши чорного вуса, хвацько підхопив:

І обоє вони, не змовляючись, у два голоси, що так злилися в один, заспівали, закохано дивлячись одне на одного:

Більше їм не випаде так ладком і з любов’ю співати одну пісню (будучи з України, Заруцький знав багато українських пісень), і той день запам’ятається їм на все життя.

Але обом їм навіть кохання вже було мало.

Обоє тоді ще вірили, що здобудуть Кремль. Вірили, хоч віра та — особливо як з’явилося друге земське ополчення, — і стала примарною. І це вони зрозуміли — кожен окремо, хоч разом ту зневіру й не висловлювали, аби не вбивати віру одне в одного...

«Новий літописець» писатиме, що «Заруцкой же, слыша под Москвою с своими советниками, что пошол из Ярославля со всею ратью князь Дмитрий и Кузма, и собрався с казаками с ворами мало не половина войска и с под Москвы побегоша. И пришел на Коломну Маринку взявши и с Воренком, с ее сыном и Коломну град выграбиша. Пойдоша в Резанские места и там многу пакость делаша. И пришел, ста на Михайлове городе».

Також і автор «Піскаревського літописця» писав, що Заруцький утік «на Коломну, к женке, к Маринке» і що подався він туди «с невеликим людьми, а оттуда уже в город Сапожок и Михайлов и там стал ворочати».

На той час Михайлов був добре укріпленою фортецею на кордоні Рязанських і Тульських земель. Отаборившись там, Заруцький відрядив один із загонів узяти Переяславль-Рязанський, але під Мервіним острогом (нині в межах Рязані) посланий загін зазнав великої поразки від воєводи Мирона Вельяминова — буцімто тільки в полон їх потрапило 727 чоловік, не рахуючи «кошів» (обозу) та «наряду» (артилерії).

«И стал там воровати...»

«Воровати» — це на тодішньому жаргоні означало не красти, а, як би ми сьогодні сказали, займатися політичною діяльністю. Адже «ворами» на Русі називали, як уже раніше мовилося, не лише представників кримінальних структур, а й також всіх бунтівників, типу Разіна, Пугачова, Болотникова та їм подібних, відомих і маловідомих; зрештою, екстремістів. Тому й Дмитрій Другий був названий вором, а сина його (і Марини Мнішек теж) за аналогією з прізвиськом батька — назвали «ворьонком». Хоча до чого тут кількох років від роду безневинна дитина, яких узагалі слов’яни називали безгрішними, янголами?

А суть у тому, що мати того малюка все ще претендувала на роль російської цариці (якою вона, між іншим, і була за правом вінчання на царство), і цього виявилося досить, аби прозвати її новонародженого сина «ворьонком», таким собі політичним діячем із соскою в роті, бунтівником-зловмисником і на довершення екстремістом! А все тому, що його мати проголосила своє дитинча спадкоємцем престолу і в майбутньому, зрозуміло, російським царем — за сприятливих обставин. Та ще й враховуючи, що претензії Марини Мнішек на трон у Кремлі підтримував досить активно й дієво отаман Іван Заруцький зі своїми козаками. А це вже була військова сила з політичними претензіями. Ще й нині пишуть, що коли Марина Мнішек після загибелі Лжедмитрія Другого пристала до козаків Івана Заруцького, то для неї, мовляв, «почалося нове, повне пригод життя — у стані козацької вольниці», що «там, у шатрі отамана, знайшла свої перші іграшки її дитина, трирічний хлопчик, якого Заруцький со товариші, не довго думаючи, проголосили царем. Але всерйоз цю кандидатуру, крім козаків, ніхто не розглядав» («100 великих казней». — Москва: «Вече», 2000).

Життя цариці Марини Мнішек у стані козацької вольниці, життя суцільних переїздів і військових сутичок, наступів і втеч, навряд чи було повне пригод (та і які пригоди, швидше похідні злигодні і безконечні поразки, втрати, відчай. Хоча... Могли бути й пригоди. Так, так, пригоди).

Її головний сподвижник і захисник Іван Заруцький зазнавав поразку за поразкою у боротьбі за трон у Кремлі, аби на ньому посадити Марину з сином, а самому стати біля неї одесную. Але все це були мрії і благі побажання та поривання. Задумки, що їх так і не вдалося реалізувати, бо натомість були невдачі, поразки, відступи, гасання «по городам и весям» Русі, по її фортецях і острогах.

Особливо починаючи з літа 1613 року, коли в Москві вінчався на царство Михайло Федорович Романов, недалекий в принципі молодик, мамин синок, якому судитиметься на 300 з чимось літ заснувати в Росії правлячу монархічну династію Романових.

У березні 1613 року представники Земського собору прибули до костромського Іпатіївського монастиря, де був на богоміллі Михайло Федорович і його мати черниця Марфа. Вони передали майбутньому государеві царський посох. Він повернеться до столиці (до речі, пропозиції зайняти царський трон він злякався і відбивався від неї як міг, ледь не плачучи) і влітку 1613 року змушений буде вінчатися на царство.

Михайлові — радше Михайлику, такому собі... ні, навіть не парубку ще, а чи не підпарубчаку, виповнилося всього лише шістнадцять рочків. Був він з боярської сім’ї Романових, яка користувалася значною популярністю в Москві. На Великому земському зібранні, за активної підтримки московитів, він і був вибраний новим руським царем і на цей раз вже ніби законним. Свою роль відіграли і родинні зв’язки Романових з останньою гілкою Рюриковичів: дід Михайла Микита Романов був братом Анастасії Романової, жони Івана Грозного. Значним впливом користувався і батько Михайла патріарх Філарет, який свого часу постраждав від Годунова і був силоміць пострижений в ченці та засланий.

Михайло від самого свого народження вдався хворобливим, та й до того ж слабохарактерним, тож влада знаходилася в руках його батька Філарета (тоді митрополита), матері Марфи та боярського оточення.

Їм і вдалося досягнути деяких результатів, коли розорена під час Смути країна поволі отямлювалася, була відновлена державна влада, створено місцеве управління, заново були напрацьовані закони, почала діяти судово-поліцейська влада — простіше кажучи, на Русі вже утверджувався порядок.

І як результат цих зусиль, Смута почала відходити в минуле, Русь була збережена, хоча до повного ладу ще було далеко.

На той час гетьман Ян Сапега, який багато допомагав Марині, помер у Москві (вересень 1611 року). Для Марини це була відчутна втрата.

Крім того, після обрання на царство Михайла Романова чимало міст, які присягали їй та її сину, перейшли на бік нового царя, а тих воєвод, яких їм призначав Заруцький, було вигнано.

Московський уряд звернувся з грамотою до донців, у якій писав, що король Сигізмунд III закликає Заруцького не «робити смуту», обіцяючи йому за службу дати на вибір Великий Новгород, Псков з передмістями і навіть Смоленськ, а також «учинить его у себя боярином и владетелем». (Таких послань Заруцький від польського короля не отримував.) І закликав донців не підтримувати «Ивашка Заруцково с Маринкой и ее воренком».

Князь Дмитрій Пожарський був пожалуваний за свій подвиг боярством, Мінін отримав звання думного дворянина. Навіть Дмитрій Трубецькой, колишній боярин Тушинського вора і сподвижник Івана Заруцького, не лише зберіг пожалуваний йому «вором» сан, але й отримав від нового царя багату область Вагу, що була колись у Годунова і Шуйського... І Заруцький, хоч і був одним з керівників першого земського ополчення, зрозумів, що місця йому під егідою нової влади немає. І не буде. Зібравши своїх людей, він і вирушив до Михайлова, де «протягом літа й зими боровся з Москвою».

Як завжди — безуспішно. Тож урешті-решт переконався, — а він ніколи не втрачав ґрунту під ногами, був тверезим реалістом і не витав десь у позахмар’ї, — у марноті своїх зусиль, що на Москві йому правителем не бути. Як не бути й Марининому синові царем.

Більше того, Москва — вже маючи законного царя — почала збирати сили проти нього, козацького отамана, який усе ще являв собою загрозу столиці царства. На той час він вважався головним творцем Смути, і новий цар поклав собі будь-що знищити козацьку вольницю, в обозі якої перебувала полячка Марина Мнішек, вінчана на російський трон, із сином своїм Іваном.

Іван Заруцький на той час отаборився у Лебедяні, куди стікалося, як вважалося, «все разбойничье отребье со всей Руси».

Розбити бунтівного козацького отамана, який не визнавав центральну владу, а все ще носився з мрією посадити на трон сина Марини Мнішек, новий цар доручив князеві Івану Одоєвському.

На допомогу йому кинули воєвод Михайлова, Зарайська, Єльця, Брянська, а також Суздаля і Володимира. (Пізніше до них приєднаються воєводи Рязані, Таруси, Тули і ще кількох міст.)

Проти кількох тисяч козаків Заруцького була зібрана велика сила, тож і генеральний бій був жорстокий і кривавий, коли ні та сторона не могла взяти гору, ні та... Січа тривала більше двох діб — перемагали то ті, то ті. Козаки Заруцького стояли на смерть, виявляючи чудеса героїзму. І хоч переможців у битві не виявилося, Заруцький з Мариною відійшли.

Почалася погоня урядових військ за невловимим отаманом козацьким. І за ним, і за царицею Мариною Мнішек та її «ворьонком». Заруцький був обікладений з усіх боків, і в нього залишався лише один шлях відступу — на Дон. Під Воронежем Заруцький змушений був прийняти бій з урядовими військами. Цілих п’ять днів з 29 червня по 3 липня 1613 року тривало під Воронежем побоїще.

За свідченням «Нового літописця», «Он же многих воронежцев побил и перелезе через Дон и с Маринкою и пойде к Астрахани степью», де, як пізніше свідчитимуть джерела, повів себе «крайне нерозумно...».

...А вже потім історик чи не меланхолійно — принаймні з ноткою суму — зауважить: через пару днів усе було скінчено, козацький ескорт розбігся...

Ще раніше безіменний автор «Нового літописця» — теж чи не меланхолійно — процитує повідомлення, послане переслідувачами в Астрахань:

«И ведем их к вам в Астрахань скованных с собою вместе».

А вже з Москви до Астрахані буде надіслане грізне повеління стрілецьким головам, які мали конвоювати полоняників до столиці царства: на випадок якого-небудь нападу в дорозі з метою звільнення «воров», «Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

На превелику радість стрілецьких голів, за довгу дорогу від Астрахані до Москви ніхто на загін не напав з метою звільнення затриманих, як і самі затримані не робили спроб якось звільнитися, тож їх «у цілості й сохранності», але таємно і з усіма пересторогами, доставили у пункт призначення, — і «Маринку с выбледком», і козацького отамана Ивашка Заруцького...».

Що так воно закінчиться, ясно було ще тоді, як Іван Заруцький з царицею і царевичем з Воронежа подався на Астрахань.

Чому на Астрахань? Та хоча б тому, що більше вже не було куди.

І ось воно, далеке пониззя Волги, її дельта.

Ще не так давно Астрахань (спочатку Аштаракань, Адьяж-Тархань, Хаджі-Тархань і навіть Хазітархань, Хазір і Зітрихань та Цитрикань) була столицею однойменного ханства (із 60-х рр. XV ст.). З 1556 року — в складі Росії.

У ті часи, коли Іван Заруцький, рятуючи Марину з сином, прямував до Астрахані, там ще тоді, як скаже один історик, «зберігали живу пам’ять про часи колишнього татарського царства». Це, власне кажучи, був тоді, як зауважить інший історик, «воєнний пост, далеко висунутий за межі народної руської осідлості», де основним заняттям тоді були рибний і соляний промисли, а також торгівля з купцями Персії та Середньої Азії. Тоді ще «московські люди не відчували себе господарями Нижнього Поволжя».

Край той, розташований на Прикаспійській низовині, багатий на солоні озера (найбільше — Баскунчак), був пустельно-степовим краєм, десь у чорта далеко — якщо міряти відстань від Москви, — чи ще й далі, щедрий у дельті на солонці, солончаки й рухомі піски... Волга там поділялася на багато рукавів (найбільший — Ахтуба), зарослих непрохідними очеретяними нетрями, у яких могла заховатися не одна армія, а не тільки нечисельний загін отамана Заруцького та почет Марини Мнішек.

Там і гадав сховатися — загубитися — отаман Іван Заруцький. Але це у крайньому, і до того ж, несприятливому випадку.

Квапились. Йшли вдень під пекучим серпневим сонцем, що немилосердно пряжило з білесих вигорілих небес, йшли солончаками й пісками, де приволзькі вітри відразу ж і сліди замітали, часто рухалися й ночами, благо, ті були зоряними, повними білого блиску, — над Нижнім Поволжям у серпні так яскраво світить Чумацький Шлях, що аж очі сліпить, — холодний і недосяжний.

Війська в Заруцького було зовсім мало — значна частина його, десь 2250 вершників, переметнулися на бік царя Михайла Федоровича або, як зазначить «Новий літописець», «воротилися с поля». Ті ж, стійкі та вірні козаки, котрі залишилися з отаманом, були вкрай виснажені безкінечними переходами, починаючи від Воронежа (а як точніше, то й від Калуги), пораненими, а дехто й духом занепав. Таких теж було чимало. А всі разом потерпали ще й від безнадії та зневіри — і мало їх, і відірватися від погоні, яка значно і значно їх переважала, все не вдавалося, аби хоч на день дати коням і вершникам передих... Пізніше один ногайський татарин, якого московити захоплять в полон, розказуватиме, що бачив у степу «сакму» (сліди), залишені загоном Заруцького (там, де їх не позадувало піском): «...по сакме угадывают, що люди с ним невеликие...».

І ще додав ногайський татарин, якого московити загребли в полон: на тім шляху, яким відходив отаман зі своїми козаками, бачили «многих мертвых людей от ран, и лошади и седла по шляху пометаны были».

Року 1518-го донські козаки вперше уклали угоду з Московським царством, що на той час, міцніючи, ставало відчутною силою, з якою не рахуватися вже не можна було.

Угоду вольні до того козаки з Дону, які нікому не корилися — ні Москві, ні татарам та кримцям, ні заволзьким ханам, — уклали з великим князем московським Василієм III, він на той час боровся за централізацію російської держави та зміцнення самодержавства. Василій вже приєднав Псков, повернув до своєї корони захоплений Литвою Смоленськ, пізніше приєднає Рязанське, Новгородське і Сіверське князівства, розпочав боротьбу з Кримським і Казанським ханствами. Ось з ним уперше, як владикою Москви, і вступили у зносини донські козаки. Ні, ні, не про визнання над собою влади московитів, а всього лише про бойовий союз.

На той час донські козаки починали себе відчувати руськими. Принаймні вже зараховували себе до руського етносу. Хоча за національним складом ті, хто звався донськими козаками, були різними. Переважна більшість — вихідці (простіше втікачі) з Русі. Але чимало серед них було й українських козаків (їх тоді ще називали черкасами дніпров­ськими, пізніше малоросіянами), асимільованих половців з Придніпров’я та Донщини, різних тюркських племен з Азова та Криму й Волги і Передкавказзя (тоді навіть існували так звані донські татари). Зустрічалися серед них і мордва, алани, хозарці, залишки печенігів, чорних клобуків, ті, кого називали бродниками, і ще багато вихідців з тюркських племен, різномовна і різнонаціональна голитьба і вольниця. Але переважна більшість хоч і вважала себе вольницею, належала до «московських людей». (Яких, правда, Москва час од часу намагалася підкорити і розшукувала їх як утікачів.)

Усі вони — воїни-кочовики з різних народів і племен — з часом розчинилися в козацькому середовищі як «воєнні люди» і поставали просто козаками (як начеб то була національність) — вольними людьми на Дону, Волзі, на річці Яїк і в тих прикордонних з Руссю краях, що їх тоді називали Полем, Степом або Старим Полем.

Але користувалися вони однією мовою, російською. (Як то на Дніпрі серед черкас дніпровських, попередників запорожців, мова теж була одна — українська.) Оскільки тоді такого поняття, як «національність», не існувало, як і поняття «народ» (хоча козаки все ж вважали себе народом, окремим і незалежним), то й національність, нікого не цікавила. Козак та й усе. І цим все сказано. Правда, тоді існувало поняття «язык» (мова), тож народ ототожнювався з тією мовою, якою він спілкувався. Та ще з «вірою». Оскільки ж донські козаки вже говорили російською мовою (це була мова їхнього міжнаціонального, як би ми сказали, спілкування, із вкрапленням тюрксизмів) і були вони православними, то й вважали себе руськими. Хоч багато хто з них і не належав до слов’янського етносу і не вважав «мову Москви» своєю рідною, але й вони визнавали себе руськими — «в общем и целом». Вважалися «московськими — сиріч руськими — людьми», хоч Москві й не корилися і часто ходили проти неї оружною силою.

До 1518 року, коли вони вперше уклали угоду з москов­ським князем про воєнний союз.

Так почалася їхня прикордонна служба Московському царству.

І на той час починає створюватися різношерста вольниця донських козаків (їх звали ще «справжніми»), котра почала зватися служилим козацтвом. До них в першу чергу відносилися городові козаки, які, прийшовши із степів донських чи волзьких, одне слово, з «татарського краю», осідали в тих чи тих містах Московського царства — як правило, прикордонних. Їх московські владики вже могли використовувати на війні.

А вже з часів Івана Грозного служилі і городові козаки почали отримувати від Москви земельні «дачі».

«Служити велено казакам сторожевая служба с земель, а земель им веленo дати по 20 четь человеку, а на сторожах им велено быти о двуконь, или к коню мерин добр». (Мерин — каст­рований жеребець.)

«Справжні козаки» являли собою особливу соціальну групу. Оскільки вони несли службу, тому звільнялися від будь-яких податків. Чимало з них — особливо їхня верхівка — з часом ставали дворянами і поміщиками. Таких козаків, які не платили податків і мали своїх виборних отаманів, називали ще «беломестными». Вони розселялися на прикордонні Московського царства і виконували на півдні роль прикордонного захисту. Їх влада час од часу «перебирала» (огляди, ревізія, перепис) і «худых и бесконных» залишала без подальшої служби (надані їм маєтки відбиралися), а «добрых и лутших», навпаки, жалували більшою платнею і навіть наділяли їх селянами.

Але у Полі, на Дону, на Волзі, на Яїку йшло своє життя, де козаки залишалися вільними, незалежними воїнами-кочовиками. Це були «справжні» — на їхнє переконання — козаки.

На заклик московського уряду присягати (цілувати хрест) на вірність царю-государю відповідали хитро (часом прикидаючись наївняками):

«Мы, холопы ваши, живучи на Дону и на степи по запольным речкам, своим скверным беззаконным житьем недостойны к такой страсти приступити — креста целовати...»

Але хто хотів, міг легко з Дону перейти на службу до царя, досить було прийняти присягу і поцілувати хрест на вірність.

Крім служилих і вільних козаків (ті, які себе величали справжніми), на Дону були ще й так звані «гулящі козаки», або — «гулящі люди». (Смисл цих термінів тоді був інший, аніж сьогодні.)

Це були не ті козаки, що гуляли-бенкетували (хоч і вони любили при нагоді гульнути), a безробітні, які чомусь не могли (чи не хотіли) піти на службу царську, виписані з козацького стану, тож їх ще називали «шалтай-болтай».

Час од часу вони наймалися на яку-небудь службу чи роботу, створювали ватаги промисловиків (добували звіра, рибу) і знову тинялися без роботи і певних занять.

Якщо козак при черговому переписі чи ревізії випадав із козацького стану, втрачаючи навіть коня, то й перетворювався на гулящого. Або чекав служби, коли йому ось-ось має пофортунити, або із загоном таких, як і сам, ходив у набіги на інші землі. Чи йшов у Степ (Поле) і ставав там вільною голитьбою, але — козаком. Там гулящі часто одружувалися з місцевими жінками — здебільшого татарського походження. У таких сім’ях жінка була повноправною господинею, але чоловік, хоч і шанувався, перебував чи не на правах гостя. (Таких на Україні споконвіку називали приймаками — прийнятими в сім’ї жінок зі сторони, які нічого не мали свого, навіть кутка.) Діти від таких змішаних шлюбів звалися «болдирями» (себто син болгарки, сиріч татарки).

Крім служилих, городових, вільних (справжніх) і гулящих козаків особливе місце в російській історії займали і так звані «казаки воровские». (Тодішній російський сленг, що його перекласти неможливо. Адже тоді поняття «вор» (злодій) означало не кримінального, а державного злочинця, «умышлявшего воровство противу государя». Хоча й не виключалася елементарна крадіжка.) У перекладі українською воровский — злодійський. Таких воров у ті часи на Україні називали ворохобниками, розбійниками. Хоча українська мова має і дієслово ворюватися (ворати), себто, орючи, займати, захоплювати зайву або чужу ділянку землі.

Сьогодні про таких кажуть: опозиція. Або — озброєна опозиція до правлячого режиму. (До них, тодішніх опозиціонерів, зі зброєю приставали і таті, розбійники, різні, як би ми сказали, кримінальні елементи — їх тоді звали «шішами».)

Загін отамана Заруцького і складався з таких козаків. Навзагал вони звалися донським, і це відповідало істині, але в масі своїй то були в основному гулящі козаки, які не мали постійної служби та роботи (а часом і свого коня), а перебували «гульнею», тимчасовими роботами на промислах, а хто й ходив «иные земли промышляти». Вони легко приставали до того чи того отамана (часом теж «гулящого», розбійницького), якщо він обіцяв їх повести добувати «зіпунішки». Такі «вори», будучи вільними і незалежними, як дикі коні, які не знали вузди, не визнавали над собою нічиєї влади, а тим більше царської, постійно бунтували проти Москви та проти її посягань на їхню волю й охоче приставали до будь-кого, хто обіцяв їх повести бити царських воєвод. (Такі й складали основну масу повстанських військ Болотникова, Разіна, Пугачова.) Вони визнавали над собою лише владу своїх отаманів, що їх самі й обирали — «викрикували» на своєму козацькому Колі.

Були вони досвідченими кінними воїнами, по-своєму відважними, і могли терпіти будь-які злигодні, вперто йдучи до перемоги. Одне слово, були відчайдухами і лізли чи не в саме пекло, не боялися ні чорта, ні Бога, ні царських воєвод, ні чиїхось там ханів, і в той же час, якщо їх бувало заганяли в глухий кут царські воєводи, могли й перебігти на їхній бік, б’ючи чолом цареві та присягаючись йому віднині вірно служити. Отаманів своїх вони тоді в’язали і видавали царським воєводам — в обмін на збереження їм життя. Цe такі воруваті козаки та їхні отамани зраджували Болотникова, Разіна, Пугачова, в’язали їх, видавали владі, купуючи таким чинам собі «живот».

Цього не врахував отаман Заруцький, коли набрав до свого загону гулящих та воровських козаків. Як свого часу Болотникова, а пізніше Разіна та Пугачова, ці гулящі воров­ські козаки зрадять і його, і він поплатиться не лише волею, а й самим життям.

Але тоді він ще вірив козакам, які хоч і звалися воров­ськими та гулящими, але ж носили горде ймення — донські!

Іван Заруцький, гублячи своє життя (але сам того ще не усвідомлюючи), рятуючи Марину Мнішек із маленьким сином від царських воєвод, надто квапився до Астрахані, останнього свого прихистку в Московському царстві-государстві. Квапився, намагаючись хоч на день відірватися від переслідувачів, тому не мав часу навіть для того, аби по-християнському поховати померлих в дорозі од ран козаків. Квапився, сподіваючись (і не без підстав), що вісті про тодішню веремію — політичні переміни в Московії, як і слід чекати, до Астрахані ще не дійшли — на таку далеку околицю Московського царства вони доходять із значним запізненням. Що і як змінилося на той час у Москві, астраханці ще напевне ж не відають. Навіть і того не знають, що Москва вже має нового царя. А воєводою в Астрахані сидів окольничий князь Іван Хворостинін, посаджений туди ще першим царем Дмитрієм, — на нього й покладав свої сподіванки Заруцький. Щоправда, це ще не означало, що астраханці все ще живуть під присягаю «царю Дмитрію». А з ними і ногаї, які теж не так давно давали «шертву», присягу, саме царю Дмитрію. І все ж на них і покладав свої останні надії отаман Заруцький: присягали Дмитрію Івановичу, присягнуть і царевичу Івану Дмитровичу та його матері — російській цариці Марині. До всього ж Заруцький вперто переконував чи не кожного встрічного, що цар Дмитрій, проти якого в Москві зрадники бояри на чолі з Шуйським підняли бунт, насправді живий (і, здається, багатьох таки в цьому переконав). Він, мовляв, перебуває зараз у Персії, де збирає вірних людей та всіх охочих погулять — для походу на Москву...

Правда, глава Великих ногаїв бей Іштерек був певний, що сам Заруцький і є «цар Дмитрій» — так його переконали, і наївний татарин ту ясу сприйняв на віру, що теж було Заруцькому на руку. Це пришвидшить збирання військової сили в Астрахані та в заволзьких степах для походу на Моск­ву. Чим і буде Заруцький зайнятий у зиму 1613—1614 pp. І в тім збиранні, казали, козацький отаман «не зупинявся ні перед якими способами», аби лишень зібрати побільше різноплемінного люду, слов’янського й тюркського, для задуманого походу, аби нарешті посадити Марину Юріївну з сином на царський престол. А самому стати біля них одесную. Отаман усе ще вірив, а тверезий же був і розсудливий, якого неможливо було провести на полові, що такий похід можливий і Марина посяде трон, а він біля неї стане головним воєводою царства.

Потрібна була спілка з ногаями. (Тоді навіть існувала божевільна пропозиція, невідомо ким висунута: для зміцнення спілки з войовничими ногаями влаштувати шлюб цариці Марини Мнішек з одним кековатом, главою кочових ногайських улусів, — дурниця, звісно! Ні на який копил не лізе, але хай потеревенять, язики почешуть!..)

Збираючи сили і в першу чергу покладаючись на ногаїв, Заруцький та Марина Мнішек водночас відправили з посланником Іваном Хохловим грамоти до перського шаха Аббаса: про створення союзу для боротьби з Московією.

Але найбільші надії Заруцький тоді покладав (крім дон­ських та волзьких козаків) на все тих же ногаїв, які ще не дуже довго перебували під важкою рукою московських государів і войовничості не розгубили. І тих, і тих, і тих він поки що успішно переманював на свій бік, розсилаючи у заволзькі степи «прелестные письма», в яких обіцяв кочівникам (якщо вони пристануть до нього оружною силою) великі вольності — аж до створення свого царства. На кшталт колишнього Астраханського.

Складніше було з мешканцями Астрахані (не такими наївними, як ногаї, дикі діти пустельних степів). Тут отаман, завше обережний, і припустився похибки, вдавшись, аби пошвидше залучити астраханців до майбутнього походу на Москву, до всіляких утисків, що їх згодом буде названо терором. Його першими жертвами стали кількасот астраханців — в їх числі й сам воєвода Хворостинін, який чомусь раптом засумнівався в правдивості слів отамана і головного воєводи — чи ж бува не воровського? — цариці Марини.

Астраханці не вибачили отаману тих жертв, що він їх учинив під гарячу руку. А тут ще й грамоти з Москви теж невчасно підоспіли.

У них закликано дітей боярських, дворян, голів стрілецьких, сотників, отаманів, козаків і стрільців, і гостей, і усяких «жилицких людей отстать от Ивашки Заруцково и от Маринкина (сина) злого заводу».

До всього ж Марина Мнішек необачно заборонила в місті «колокольные звоны», вони, мовляв, «перепугают маленького царевича Ивана Дмитриевича». (Марина боялася дзвонів ще з часів московського бунту 1606 року, коли під набат було вчинено замах на її мужа-царя.)

Поповзли чутки, буцімто отаман Заруцький насправді святотатець, адже нібито велів виготовити собі стремена з кадила, взятого з Троїцького монастиря.

Чуткам у ті часи в Астрахані не було ліку — одна змінювала другу. Вражаюча — ще більш вражаючу.

Чуткам вірили і чинили згідно з тим, що комусь вчулося.

В отамана Заруцького в числі інших були і такі улюблені поговірки: дуба смаленого правити. Себто говорити нісенітницю.

І друга: не знаєте ви смаленого вовка. Іншими словами: не зазнавали ви ще труднощів, не зустрічалися зі справжньою небезпекою (стріляними вовками він називав тих, хто багато пережив, отримав гарт і був далебі витривалішим за інших).

Казав Заруцький астраханцям (у відповідь на їхні звинувачення, звернені до нього):

— Я — страховисько? Сатана в образі людини? Ех ви, наївняки! Простачки! Не бували в бувальцях. Якщо мене ви так називаєте, то не бачили ви ще справжнього смаленого вовка!

Астраханці, як покаже майбутнє, і справді тоді ще не бачили смаленого вовка. Вони й не підозрювали, що оголошений ними сатанаїлом отаман Заруцький і в підметки не годитиметься майбутньому сатані, який теж під личиною козацького отамана-«государя» прийде й захопить їхнє місто. Правда, це станеться через півстоліття по тому.

Коли астраханські воєводи почнуть збирати для відсічі військо, Степан Разін (а його загін вже тоді нараховував до десяти тисяч шабель, воно було поділено на тисячі на чолі з тисяцьким та сотні на чолі з сотниками), співатиме, йдучи до Астрахані:

Він і справді «зайде в Астрахань», усе там випалить і вирубає, як і обіцяв, посилаючись на свій настрій, що йому, мовляв, «тошным-тошно».

Коли підходитиме до Астрахані, у природі буде зловісна призвістка: зашумлять раптом дощі з градом, стане холодно, а коли хмари нарешті трохи розійдуться, в небі веселковим цвітом заграють три стовпи — над ними будуть кола на кшталт вінців.

— Бути біді! Бути гніву Божому! — хреститимуться охоплені жахом люди, вплутуючи Господа в бунт козацький.

За допомогою астраханських зрадників Стенька легко захопить місто, і почнеться тоді несусвітна різанина.

Півтисячі люду буде страчено за вказівкою бунтівного отамана: одних рубатимуть мечами, інших бердишами, ще інших колотимуть списами — кров людська невинна струмками потече міськими вулицями. Силоміць покозачені, астраханці змушені будуть здійснювати обряд присяги «великому государю і отаману Степану Тимофійовичу, войску служить і зрадників виводити».

Ось тоді астраханці й згадають слова отамана Заруцького, якого вони колись звинувачували чи не у всіх гріхах: не бачили ви ще смаленого вовка!

Побачили, скажуть астраханці...

Але це буде через півстоліття, а тоді, у 1614 році, астраханцям здавалося, що страшнішого «изверга» за Івана Заруцького і в світі немає, — наївні! Справді, не бачили ще смаленого вовка!

Але в одному вони — отамани козацькі — виявляться рівними — і Заруцький, і Разін: їх обох видадуть свої. Щоби життям своїх отаманів викупити у царя-батюшки власні животи...

Похапають козаки своїх отаманів, руки їм поскручують спершу сирицею, а тоді і в залізо їх по руках і ногах закують, видадуть царським воєводам, як кажуть, тепленькими: беріть! А нам за це живота подаруйте. Чолом б’ємо царю-батюшці!

Але це буде потім, потім, але — буде. Неодмінно. Така вже руська натура. Як припече — викупляти своє життя життям ближнього.

А тоді чуткам про Івана Заруцького вірили. Навіть і не­ймовірним, адже вважалося, що чутки — то глас народний і Божий водночас. Тож вірили. Навіть тим, що буцімто на Пасху козаки готують в Астрахані масове побоїще — неугодних своєму отаманові людей.

Останній чутці астраханці так повірили, що не спали всю ніч. Поголовно. А не спали тому, що готувалася до найгіршого, і вирішили не чекати покірно, як чекає віл обуха, а свиня колієвої швайки, а самим напасти. На того, хто вирішив на них напасти. Пам’ятаючи, що напад — то найкраща оборона. А тут ще й нові агітаційні грамоти з Москви надійшли: не коритися Заруцькому.

Пометикувавши так і сяк, астраханці — найбільш рішучіші з них — вирішили вдарити у набат, традиційний початок усіх бунтів на святій Русі.

Під той набат астраханці ні світ ні зоря, озброєні хто чим попало у середу на Страсному тижні (тобто 20 квітня) з усіх усюд понеслися до кремля, де в той час отаборився отаман Заруцький зі своїми козаками та з Мариною, її сином і почтом, і взяли кремль в облогу.

На той час в Астраханському кремлі днювали й ночували ногайці — найбажаніші гості отамана. З ними козацький отаман, переманюючи їх на свій бік, бенкетував чи не всю зиму, і те бенкетування дало бажані наслідки — до Заруцького врешті-решт пристало 20 тисяч ногайців. Та ще 560 козаків.

«Нам все одно куди йти, — казали козаки. — Хоч із Заруцьким на Москву, хоч із Москвою на Заруцького, — аби добути побільше зипунів».

На думку отамана, маючи такі сили, вже можна було навесні починати похід на Москву — дорога до столиці довга і дорогою всі незадоволені Москвою та її утисками будуть приєднуватися до «війська цариці Марини та царевича Івана Дмитровича», таким чином повстанське військо в поході зростатиме чи не щодень.

Заруцький уже розпочав той похід, виславши поперед себе кінноту ногайського бея Іштерека. А вона взяла й розбіглася дорогою, тихцем, непомітно. А степи там несходимі й пустельні, рідний дім для кочовиків. Шукай, як кажуть, вітру в полі!

А тут так недоречно астраханці вдарили в набат, збіглися звідусіль ордою, що галасувала, клекотіла й вирувала як вода в казані на доброму вогні. І з ходу взяли кремль в облогу.

На той час Москва, розуміючи, що січа з прихильниками Марини Мнішек може бути кривавою і довгою, вирішила обійтися миром і кинула бунтівному отаманові рятівне коло. А заодно — і це була підступна думка Москви — нанести удар по єдності отаманового війська зсередини, підірвати його таким чином та розколоти бодай на два табори. Крім усього, це свідчило і про ту серйозність, з якою уряд царя Михайла Федоровича поставився до «поимки» свого головного на той час ворога.

Але так чи інак, а в Москві тоді вже навіть готові були вибачити Івашкє Заруцькому (але тільки не Марині Мнішек та її «выбледку») виступ проти Москви-матушки, але за умови, що він покине Марину з «выбледком» і більше її не підтримуватиме у її домаганнях посісти московський престол.

Через вірних людей підкинули отаманові «прелестную» грамотку — від царя і навіть від самого освяченого Земського собору: якщо отаман Заруцький вирішить покаятись і «бить челом» государю московському, то государ московський готовий його «простить». Але за умови, звичайно, що він відстане од «прежних воров» і від «Маринки, воеводы Сендомірского дочери, от которыя все зло Российскому государству учинилося». З додатком: «о чем ты сам подменно ведаешь».

Звинувачуючи у всіх бідах лише Марину Мнішек, Заруцькому давали шанс врятуватися. Простягали йому, так би мовити, руку допомоги. І це незважаючи на те, підкреслювалося в грамотці, що він, взявши «Маринку и выбледка ее, идучи есм Московский государством, многие наши города выжег и высек, и невинную крестьянскую многою кровь пролил, а ныне прибежал в нашу отчину в Астрахань, с Маринкою и будучи в Астрахани потому ж воровским имянем простых людей в смуту приводишь, называешь воровского сына государским сыном». Навіть такі воістину смертні гріхи, за яких не може бути в государстве прощення, цар готовий був пробачити Заруцькому (видно, тоді кепські були справи у Москви!). Але за умови, якщо він відстане од Маринки (себто зрадить її). Тоді всі — і духовенство також, і представники всіх станів обіцяють Івашку Заруцькому, що всі ті криваві його дії «ніколи воспоименовенны не будут». А якщо він не покається і від Маринки не відступиться, то цар-государ велить над ним «своим ратем промишляти».

Насамкінець грізно отамана у грамотці запитували-страхали:

«А то тебе и Маринке подлинно ведомо, и сам ты, и Маринка тут были, как прежний вор расстрига Гришка Отрепьев, на Москве за свои богомерзкие зле дела и скончался, и как другого вора, родом жидовина, который был в Тушино и Калуге, за злые его дела и за богоотступление князь Петр Урусов убил, голову отсек, ты и Маринка его в Калуге хоронили; а ныне ты сызнова в Московском государстве смуту вчиняеш, в чем тебя твоя совесть обличит...»

Заодно й гнівом Господнім його страхали:

«А Бог тебе терпети за то не учнет, и сам ты то видишь и ведаешь, что нигде Бог неправде твоей не пособствует, а помогает правде, и злой совет твой и умысел обличает, а ты от прежнего своего злого умышленья отстати не хочешь...»

Але й посилання на кару Господню не було головним. Головним була умова, аби отаман відстав «од Маринки».

А поки суд та діло, поки отаман думатиме, чи відколюватися йому від Маринки, чи ні, цар велів зібрати добру рать. Отаман дивуватиметься: невже, казав, я такий знатний і страшний Москві, що сам цар-государ проти мене зібрав одну з наймогутніших своїх ратей?

Цар-государ і зібрав проти нього рать. Швидко. Як сьогодні б сказали, оперативно.

І зібрав не одну, — дуже-бо, мабуть, остерігався «Ивашка Заруцково», — а цілих дві: «судову» на чолі з боярином князем Іваном Одоєвським та окольничим Семеном Головіним і «кінну» під орудою воєводи стольника князя Юрія Сулешева і князя Микити Борятинського. Їм було дано суворе повеління: «воровски людем воевати не дати и над воры поиск учинить».

Воєводи заслали до Астрахані чимало лазутчиків-вивідників з різних станів. Велено їм було вивідувати: «про Ивашка Заруцково, и про Маринку и сына ее и про астраханских всяких людей; где ныне вор Ивашка Заруцково и Маринка с сыном в Астрахани? И будет в Астрахани, и астраханские люди им прямят ли? И будет прямлят и сколько ныне в Астрахани всяких ратных людей всякого ратного бойца и сколько юртовских татар? И что у Ивашки Заруцково и у Маринки, и у астраханских людей умышление?»

Ще вивідники мали вивідати-винюхати, скільки волзьких, терських та яїцьких отаманів і козаків і кому вони «прямлят» — царю Михайлу Федоровичу чи Заруцькому та Маринці? До кого «прямлят» ногаї під орудою бея Іштерека — «нет ли у него в Астрахани к вору Ивашке Заруцкову какой ссылки?» Заодно вивідники мали дізнатися, чи «вор Ивашка Заруцков» має «ссылку» з «Кізилбаші», тобто з Персією?

Заодно по всіх тамтешніх краях, містечках і кочовищах були розіслані грамотки з вимогою, аби люди «отстали от Ивашки черкашеніна (по теперішньому українського козака), безверника» і від «Маринки люторски еретицы» і перейшли на царську службу.

А тим часом до тих військ, що їх вели до Астрахані стрілецькі воєводи, приєднався і терський воєвода Петро Головін. Буцімто на прохання астраханських людей, які благали, щоби «их выручили от Ивашка Заруцкаво и от воров, что им стало от них не в мочь», послав загін із 500 стрільців і козаків під орудою стрілецького голови Василя Хохлова.

І коли загін терських служилих людей підійшов до Астрахані, там уже всі дзвони били в набат, а самі астраханці, озброєні хто чим попало, з усіх усюд збігалися до кремля, де, зливаючись в одну галасливу орду, взяли кремль із Заруцьким, Мариною Мнішек із сином та з їхніми людьми у міцну облогу.

І, як скаже історик, кінець Івана Заруцького (а він таки навідріз відмовився видати Марину Мнішек із сином і таким робом купити собі життя) був наперед уже визначений... В Астраханському кремлі (хоч він і мав гармати на фортечних стінах) їх обіклали, як звіра в його ж лігві.

— Здавайся, вор, — кричали знизу нападники. — Виводь воровку з ворьонком, інакше тобі не буде пощади!

Отаман Заруцький, слухаючи ті погрози, стояв на міському мурі, смоктав вишневу свою люлечку, як то її звик завжди смоктати, і думав, що пощади йому й справді не буде...

Почулася чиясь тиха хода — наче хтось не йшов, а летів над фортечним муром, ледь-ледь його торкаючись.

Отаман оглянувся.

Муром ішла Марина Юріївна. Була у своєму улюбленому похідному гусарському костюмі, що його зодягала або лише в урочистих випадках (а нині ніякої урочистості навіть на обрії не передбачалося), або під час біди.

Цього разу вона вбралася в чоловічий військовий костюм, вочевидь, по причині біди.

За руку Марина Юріївна тримала свого синка, царевича Іванка, хлопчика неповних чотирьох рочків. Він теж був вбраний у гусарський костюм. Власне, костюмчик — по його зросту й комплекції пошитий на замовлення цариці.

Царевич тихо плакав — його плач, наче якийсь шелест дивного птаха, і почув отаман.

Озирнувшись, Іван Микитович якусь мить милувався царицею на оборонній стіні Астраханського кремля.

— Яка ж ти гарна, ваша величносте, — сказав, випускаючи хмарку диму з люлечки. — Я ніколи не перестану тобою милуватися, Маринко моя люба.

— І ти мені, отамане, люб, — сказала вона, міцно тримаючи за руку сина. — Тільки що тепер... Нікому не потрібне наше кохання на цій землі...

І раптом швидко запитала (в очах її ясних і таких отаману рідних, коли запитувала, бриніли крихітні сльозинки, а в них спалахували сонячні іскорки):

— Як ти гадаєш, Іванку, на небесах можна кохатися?

Отаман подумав і відповів твердо:

— Можна. Але чого спішити, як у нас на Україні кажуть, поперед батька в пекло? Та й небесі од нас ніде не дінуться. Встигнемо й тамечки побувати — смертна людина ж бо. Скільки не живи, а помирати все ’дно колись доведеться. Кому раніше, кому пізніше, а всі там будемо. Хто на небесах у раю, а хто і в пеклі. Кожному, як кажуть, по заслугах його. А поки маємо змогу, треба жити й любитися тут, на землі. Для того й земелька людям дадена — щоби жити на ній, не тужити. По можливості.

— Поки маємо змогу, — луною відгукнулася Марина. — Але ж ми вже не маємо такої змоги.

Кивнула на вируюче море астраханців під мурами кремля.

— Ти чуєш, що вони кричать?

— Не глухий. Та й горлянки вони деруть так, що й глухий почує.

— І це ж ще не всі, хто бажає нашої загибелі. До них на підпомогу спішать царські воєводи зі стрільцями — на конях і піші.

— Спішать, — погодився отаман і пахнув димком. Був він на диво спокійний, наче вже прийняв якесь важливе рішення і тепер твердо його дотримується, не бажаючи від нього ані на крок відступати — що б там не було.

Атакуючий люд безладним тлумом раз по раз кидався на штурм кремля, із фортечних мурів по нападниках стріляли козаки — як вони казали, пуляли, — і тоді людський тлум на якийсь час відкочувався на безпечну віддаль, залишаючи там і там убитих і конаючих.

Повсюди здіймалися дими, у відповідь нападники лупили по козаках на мурах з рушниць та пищалей, пускали й стріли.

Мури були високі, стрімкі, і там, унизу, тіла убитих і поранених здавалися якимись нереальними, наче іграшковими, і все від того теж здавалося ніби ненасправжку... Так, розважаються молодці, не знаючи, де дівати силоньку. Ніби там, внизу, чинилося якесь безневинне лицедійство.

— Вони не пощадять нас, як увірвуться в кремль, — зі­тхнула Марина, пригортаючи до себе сина.

— Не пощадять, — погодився отаман і знову знічев’я пахнув димком люльки.

— Звідси до них, до землі, я хотіла сказати, мовби далеко.

— Так, далеко, — погодився отаман, думаючи про щось своє.

— Якщо стрибнути зі стіни униз, то все тоді скінчиться? Для нас? — запитала, ще міцніше притискаючи до себе малого свого гусарика.

— Атож. Скінчиться. Хоча б для нас, — погодився отаман і знову пахнув голубим димком, таким мирним і по-домашньому затишним.

— А падаючи вниз, — доскіпувалася Марина, — ми полетимо... вгору? На небесі? — з надією запитала, роблячи останній крок до зубчастого краю стіни.

— Униз, коли звідси шугонути, так точно полетимо — каменюками, — підтвердив отаман і додав по хвилі замислено: — А ось чи полетимо ще й на небесі, якщо здуру зі стіни шибанути, — не відаю. Ще не доводилось туди літати. Хоча... й доведеться. Мо’ й невзабарі, — ще подумав і вже впевнено додав: — Мабуть, що такечки, цур йому пек! Полетимо, Маринко, на небесі, як вріжемося зі стіни у землю. Якщо й не ми самі, то душі наші вже точно!

— Коли це так, то я й смерті не боялася б, Іванку.

— А ти й не бійся, Маринко. Як у нас, на Україні, кажуть: двом смертям не бувати, а одної не минувати.

Докурив і другу люлечку і мав такий вигляд, ніби він на щось нарешті зважився. Стукнув люлькою об край стіни, витрушуючи з неї попіл, і сказав, як підсумував:

— Все! Такечки й діємо!

Марина запитливо глянула на отамана (і запитливо, і з надією, що враз ожила у її світлих очах, що аж засяяли).

— Як — діємо?

— А такечки, як я оце й задумав...

— Ей, отамане, пане Івашку, — у кілька горлянок загукали внизу. — Годі тобі длятися — віддавай нам Маринку з ворьонком, а сам іди куди хош! Хоч і в Персію, якщо ти туди зібрався. Але спершу поторгуємось: ти нам воровку, а ми тобі волю... Га??? А хош — до нас переходь. На службу до царя-батюшки.

— Якщо й перейду коли на службу до царя, то хіба що до небесного, — сказав отаман і як вирок виніс. Кому? Вочевидь, собі...

І ще гукнув воріженькам своїм унизу:

— Ей, ви?!. Поки я тут, у цьому світі, я, отаман Іван Заруцький, буду тут і воювати. А там, як казав сліпий, — побачимо! І ви маєте присягнути цариці московській Марині Юріївні та її сину царевичу Івану Дмитровичу. Не зробите цього — пеняйте на себе!!.

До Марини повернувся:

— Відійди, царице, від краю стіни. Те, що ти задумала, — ще рано вершити. Щe не все втрачено, моя любове. Та й рано нам іти на службу до якогось там царя, як у нас, — кивнув на Марининого сина, — свій цар росте... Бережімо його. А поки що — гайда збиратися!

Марина й не ворухнулась. Лише запитала:

— Куди збиратися? На Москву, в нас немає війська достатнього. Всі проти нас. Тож збиратися можемо хіба що на той світ.

— Кажу, не спіши поперед батька в пекло. Ще встигнемо туди. Будемо прориватися. Із цього кремля на волю, у степи за Волгу. Там ногайці мають до нас приєднатися — от тобі для початку й буде військо. У мене міцна домовленість з їхнім ханом, який зветься беєм — Іштереком його звати. Надійний татарин. І сила у нього є. Для початку нам її ви­стачить, а там і Русь підніметься, — і додав, загадково по­сміхаючись: — Є в мене одна задумка, як з кремля вирватися. Вони, — кивнув униз, на нападників, — думають, що зело вумні. Може, й такечки. Але ж і я не ликом шитий. Удасться моя задумка, вирвемося на волю, у степи заволзькі — погуляємо. Ой, погуляємо! Аби лишень ногайці не передумали та не зрадили бува нас.

І — як у воду подивився. Зрадили його ногайці, і про це він дізнається через кілька день. А поки що він готував прорив на найближчу ніч, діючи за принципом: або пан, або пропав. Сміливість міста бере.

Зовні здавався незворушливим, дещо навіть лінькувато-сонним (хоча голова його у ті дні аж розколювалася від думок), а коли надто козаки йому набридали запитаннями на зразок «Як нам тепер діяти, пане отамане?», у відповідь ледь чи не насмішкувато намугикував:

Історія зберегла лише скупі дані: в ніч на 12 травня 1614 року, як ночами на Нижньому Поволжі вже співали солов’ї (залящали вони і в самому кремлі Астрахані), Іван Заруцький, захопивши з собою Марину Мнішек із сином та її почет (власне, те, що від нього на той час залишилося, хоч вона й називала його своїм двором), а ще прихопивши для повної гарантії «аманатів», сиріч заручників (це й була задумка отамана, астраханці відмовилися стріляти по «аманатах» — свої ж бо люди), вирвався з Астрахані і, як би ми сьогодні сказали, пішов на оперативний простір.

Пішов і був такий — як у воду впав зі своїми козаками, царицею Мариною та її двором, з усім людом, який до нього пристав...

Ще збереглися скупі дані.

Стрілецький голова Василій Хохлов не став переслідувати загін Заруцького — марудно та й небезпечно. Можна ще й голови позбутися (а вона і в стрілецького голови одна-єдина), тож поспішно зайшов — як ускочив — до Астрахані. Благо з відходом Заруцького місто було вільним і не було аніякої мороки його зайняти.

Увійшовши до Астрахані, Хохлов вдав, що він взяв її приступом, і відразу ж послав цареві в Москву (поминувши свого старшого, боярина Одоєвського, за що той на нього був зело сердитий) побідну реляцію: «Астрахань государю челом бьет».

Така вість цареві страшенно сподобалась, і його величність щедро за неї нагородив: «И государь Василья Хохлова за его астраханскую службу пожаловал шубу отлас золотной на соболех, да придачи в четверть пятьдесят рублев».

А тим часом козацький отаман Іван Заруцький швидким маршем вирушив угору понад Волгою, як казали, у бік Московського царства і невдовзі став табором «на ногайському боці».

У ті часи ногайцями називали нащадків різних монголь­ських і тюркських племен, які входили колись до складу улусу золотоординського хана Ногая (звідси і самоназва), що змішалися з тюркомовними половцями і прийняли їхню мову.

Ногайська орда — феодальне утворення, що виникло в кінці XIV ст. внаслідок розпаду Золотої Орди з центром у м. Сарайчику (Сарайджук) у пониззі річки Яїк (туди й прямував Іван Заруцький), займала територію від Південного Прикаспія до Приуралля, Тури й Ками. І від Волги до Іртиша. У середині XVI ст. вона розпадеться на Велику Ногайську орду (на схід від Волги), що буде підкорена Росією, та Алтиульську і Малу Ногайську орди, що пізніше перекочує в південноукраїнські степи, де у свою чергу розпадеться на ряд ще дрібніших орд і спершу перейде під протекторат Росії, а згодом емігрує з українських степів до Туреччини, де й загубиться її слід.

На ногайців з приволзьких степів і покладав надію Іван Заруцький, власне, на її летючу кінноту як майбутнє ядро свого війська, але...

Марно покружлявши на ногайському боці і не надибавши там кочовищ (а ті, знаючи, що козацький отаман до них іде, поспішно зникли у безкраїх степах), зупинився станом.

Навсібіч розіслав вивідників з наказом роздобути «язика».

Козакам вдалося спіймати кількох ногайських пастухів і дізнатися від них про неприємну новину для Заруцького. Виявляється, тамтешній хан (бей) Іштерек таки зрадив його, хоч і присягався ще в Астрахані служити «цариці Маринці та її синкові царевичу Івану Дмитровичу», і перебіг на бік московитів, як більшої, у порівнянні із Заруцьким, сили.

Більше того, як виявиться, стрілецький голова Василій Хохлов навіть привів ногайського бея Іштерека до присяги царю Михайлові Федоровичу і що Іштерек від імені підвладних йому ногайців склав московському цареві «шерпу», все ту ж присягу та поклявся йому служити вірно, а «вора Івашка Заруцького більше не «празднувати» і цариці Марині з її ворьонком не служиті...

Дізнавшись про це, Іван Заруцький тільки й мовив:

— Без ногайців у мене немає сили. Похід на Москву поки що відкладається — йдемо на Низ, до моря.

14 травня Заруцький, марно поблукавши в ногайських степах, спішно повернув до... Астрахані. З якої ще недавно так же спішно чи не з боєм вибирався.

Вирішив іти не вгору по Волзі од Астрахані, а, навпаки, спуститися від Астрахані «на Низ», до моря.

Але пройти на Низ до моря, поминувши Астрахань, не було як.

Під Астраханню, наче очікуючи його повернення, отаманові перегородили дорогу царські раті.

Козакам довелося йти на прорив.

— Диявол, — кричали Заруцькому стрільці, — покайся і змирися! Видай нам воровську царицю з її виблядком, а сам поганяй куди хочеш! Інакше тобі, дияволу, доведеться горіти в огні пекельному!!.

— Якщо й диявол я, то — кращий із всіх представників цієї нечистої породи, — одказував отаман і дав команду своїм козакам: — Вперед!!. Нас чекає море, а за морем Персія!!.

Отаман таки прорвався крізь суцільний стрій царських стрільців, піших і кінних. Пронісся вихором, і стрільці розбігалися з криком: «Диявол!!. Істинний диявол!!.»

Але той стрімкий і прямо блискучий прорив надто дорого обійшовся «дияволу» — майже все його і без того нечисельне військо полягло, пробиваючи отаманові та Марині Мнішек вузький прохід...

Чимало й у полон попало — навіть частина почту Марини, що все ще був з нею — на чолі з її найвірнішою фрейліною, яка її колись порятувала, Барбарою Казановською. Жаль було Марині старшої фрейліни, але вдіяти вже нічого не могла. Аби самій не потрапити стрільцям у лапи, довелося пожертвувати Барбарою. У Москву в побідній реляції буде відзначено окремим рядком: «И Варку Казановскую бабу взяли».

Дізнавшись про несподіваний прорив Івана Заруцького і напрямок, куди він подався, боярин князь Іван Одоєвський 6 червня 1614 року організував «крепкую» погоню.

24 червня 1614 року урядові загони наздогнали втікачів на Яїку, що буде перейменований Катериною Другою після повстання Пугачова на р. Урал. Як ніби річка в чомусь могла бути винною! Яїк бере свій початок на схилах Уралтау і впадає в Каспійське море, утворюючи дельту. В гирлі — безліч рукавів (найбільші Яїцький і Золотий, багатий на рибу і птаство), густо зарослих непрохідними очеретами, що шуміли у своєму невгамовному гомоні так, як і сотні, і тисячі років тому... А ще там багато озер, єриків, островів, що здаються такими глухими, як наче там причаївся кінець світу. На одному з них — затишному і, здавалося, неприступному, якого і знайти у тих джунглях-нетрях годі й думати, надибали притулок втікачі. Заруцький мав намір там передихнути, зализати рани, а вже як погоня, не знайшовши їх, поверне до Астрахані, податися далі до моря, але...

На тому острові їх і оточили — як звіра у його лігві — царські стрільці. І як вони їх винюхали, як надибали сліди? Не інакше, як їм ногайські знавці «сакми» (слідів) допомогли, купуючи цим собі царську прихильність...

Як уже вище було сказано, це сталося 24 травня. Острів Ведмежий, невеликий за розмірами, на якому особливо й не було де сховатися — та ще й цілому загону з кіньми, був узятий в кільце. Стрілецьким головам Гордію Пальчикову і Савостяну Онучинку, які очолювали зведений загін стрільців, доповіли, що, мовляв, миша не вислизне непоміченою з острова, що стрільці готові до штурму.

Ще було сказано, що втікачі встигли окопатися і зайняти кругову оборону в наспіх виритих ямках та інших укриттях. Із вогнепальної зброї у них рушниці й пищалі, але набоїв мають обмаль. Щодо обозу, то його у «воров» немає, коні знаходяться у видолинку під вербами. Там перебувають жінки з почту Марини Мнішек і сама вона зі своїм вибледком. Для них нап’яли намети, біля яких виставлено козацьку охорону...

Коли стрільці розпорошеними шеренгами зробили було спробу захопити табір втікачів, їх зустрів шквальний і прицільний вогонь.

Стрільці відступили до краю води, серед них виявилися вбиті й поранені — козаки Заруцького були досить вправними стрільцями. Стало ясно, що з наскоку і в лоб їх не взяти. Принаймні, доти, поки є в них набої для рушниць та «наряди» для пищалей...

— Гм... — сказав один стрілецький голова.

— Гм... — додав другий.

— Постарайтеся, — напучували їх голови, — побільше погуторити з козаками. Вони хоч і козаки, а теж жити хочуть. Гуторьте з козаками, а не з вором Заруцьким. Скажіть їм нашу волю: якщо вони не здадуться і не видадуть нам вора з Маринкою та її ворьонком, то ім’ям государя будуть знищені і лежатимуть на тім острові доти, поки птаство не порозкльовує їхні тіла. Нас багато, а їх в отамана мало.

— Передайте, — велів другий стрілецький голова, — якщо козаки покинуть вора, ми пропустимо їх і вони зможуть піти куди захочуть. А ще краще буде, якщо вони видадуть нам вора з Маринкою та її вибледком, тоді ми їх і пальцем не зачепимо.

Для підтримки свого реноме (та ще для форсу й понту) козаки Заруцького попросили день на роздуми, і це вже було початком перемоги над ними і кінцем отамана з Мариною.

Їм дали день і ніч.

Козаки галасували на озері увесь день, кричали, до хрипоти сперечалися — навіть за шаблі хапалися.

Вночі провели коло і вранці, ледь засіріло, воїнство Івана Заруцького кинулось з острова врозтіч. Осідлавши коней, подалися бродом на материк, і стрільці їх і справді не чіпали, даючи прохід. Ще й гукали їм: біжіть, мовляв, драпака давайте куди хочете! Та вдруге нам не попадайтеся!..

Пропустивши козаків через свої ряди, стрільці кинулися на спорожнілий острів, і для Заруцького та Марини з її жіноцтвом (притихле, воно боялося навіть голос подати) все було скінчено...

(За іншими даними, козаки, побачивши, що їм діватися нікуди, «связали Заруцково и Маринку с сыном... И отдали их стрелецким головам, а сами объявили, что бьют челом и целуют крест царю Михаилу Федоровичу». І це дуже схоже на правду. Та й типова це, на жаль, історія, коли одні, рятуючи своє життя, зраджують інших, з якими ще день тому були в одній супрязі і вважалися ледь чи не побратимами.)

5 липня 1614 року Гордій Пальчиков та Савостян Онучин повідомили в Астрахань, виславши поперед себе гінців на прудких конях, про «поимку Ивана Заруцково и Марины Мнишек, Сендомырсково воеводы дщерь и ея воренка».

«И ведем их к вам в Астрахань связанных с собою вместе».

Поголос піде: Заруцький, крім усього, в чому його звинувачувала Москва, ще й... чорнокнижник. Той, хто знається на чорних книгах, чаклун. А чаклує він за чорними книгами, що мають магічну силу, будь-які пута-ланцюги-кайдани може легко розривати і на всіх порчу насилати і всі замки відкривати, крізь стіни проходити, невидимим, як треба, робитися, а тому ніяка темниця, бодай і з каменю мурована, його не втримає.

Тож в Астрахані боялися, аби Заруцький «не ушел ис неволи», бо ж ні тюрми, ні залізо не встоїть проти його «волшебства». А тому, прибувши в Астрахань, воєводи помістили козацького отамана в церковному притворі — передня частина церкви за папертю, — сподіваючись, що тільки сила святої обителі переборе його «ведовство», сиріч чарівництво-чаклунство.

В Астрахані полоняників не зважилися довго тримати, боячись «смуты» (раптом хтось із астраханців чи козаків захоче їх звільнити?), і вже 13 липня боярин князь Іван Одоєвський перепровадив Івана Заруцького і Марину Мнішек у Казань під охороною стрілецьких голів Михайла Соловйова та Баїма Голчина.

Полоняників везли закованими в залізо.

Охороні — стрілецьким головам — був даний суворий наказ: на випадок якого-небудь нападу чи спроби звільнити затриманих Соловйову і Голчину слід негайно «Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

(Повністю наказ Москви був трохи ширший:

«Михаилу и Баиму везти Марину с сыном ея выбледком[7] и Ивашка Заруцково с великим бережением, скованных и станом ставиться осторожливо, чтобы на них воровские люди безвестно не пришли. А будет на них прийдут откуда воровские люди, а им будет они в силу, и Михаилу и Баиму — Маринку с «воренком» и Ивашку побито до смерти, чтоб их воры живых не отбили».)

Так-таки у наказі (офіційному, якщо хочете, державному) і вжито: «Маринку с выбледком...»

Москва не погребувала навіть нецензурщиною (в офіційному документі): «выбледок». Але... Тут теж можна меланхолійно зауважити: такі тоді були норови, таке розуміння нецензурщини (а втім, самого поняття «нецензурні вислови» тоді, вочевидь, не було), і таке — теж розуміння — порядності — одне з пізніших складових дворянських верств у смислі благородності. І звичайно ж такий тоді був рівень культури, коли й самого розуміння порядність—непорядність ще не існувало. Як і толерантності та гідності. А якщо й було, то вельми своєрідне.

Так-таки і названо було дитину матері: «выбледком». А вся провина Марини перед Москвою була провиною політичною. Простіше кажучи, боротьба за владу, у якій і вона брала участь. Вона, юна дівчина, полячка за національністю, графиня із Самбора, яка вийшла заміж за російського царевича, який запевняв, що він — син царя Івана Грозного, і про це їй тоді всі вуха прогуділи. Так це було чи не так, син він істинний царя чи самозванець — звідки їй було знати, як цього й досі ніхто не знає. Та й про Дмитрія різне говорили. В тім числі й те, що він таки справжній син царя.

Його з бурхливою радістю зустріла й прийняла Москва, коронувала законно на царство своє — яких ще треба було доказів для Марини в істинності походження Дмитрія?!. Вона за нього вийшла заміж — як і всі дівчата й жінки роду люд­ського обзаводяться парами. Переїхала на батьківщину свого чоловіка, де її архіурочисто зустріли московити і влада. Через кілька днів її офіційно коронували на царицю московську, присягнули їй, — то в чому ж її провина? Чого це вона раптом стала головною призвідницею Смути?

Потім, правда, її чоловіка-царя уб’ють (хоч мертвого його вона так і не бачила), а ще потім почалося... Лжедмитрій II, отаман Заруцький, Смута і все інше, з нею пов’язане.

Із Смутою, а не з Мариною.

А що вона знову вийшла заміж, то й тут гріха немає — всі вдови намагаються — якщо поталанить і знайдеться підходяща пара, — знову вийти заміж. А хто був її другий чоловік — перший Дмитрій, який уцілів, чи Дмитрій № 2 — то вже не суть важливо, адже попри все офіційно вона як була, так і залишилася російською царицею. Ба, ба їй вдруге московити присяглися на вірність, і вдруге її було короновано...

І ось, коли вона стала матір’ю, її безневинне дитя спершу назвали «ворьонком», а потім — так же офіційно, на найвищому рівні — «выбледком», — навіть до такого рівня опустилася державна влада!

«Выбледок» — син, даруйте, бляді...

Прошу пардону...

Вас цікавить, а хто ж така блядь? Ви, звичайно ж, знаєте, кого з жінок (та й не тільки з жінок) називають цим малосимпатичним слівцем. Хто вона ця... гм-гм... персона. Хоча б тому, що по всій Росії (і Україні теж) продавався не так давно — а нині ще й досі де-де продається — солідний том специфічного словника з вельми несолідною назвою — «Русский мат», у якому наведено увесь руський мат, розставлено, як кажуть, всі точки над «і».

Зверніться до Всесвітньої Павутини, зокрема до росій­ського Інтернету, і там на файлі «Русский мат» прочитаєте, що «мат (матерщина, матерный язык) — разновидность ненормативной — всього лише — лексики в русском и других славянских языках. Согласно общепринятой морали (ба, ба мораль згадали, вже легше!), публичное употребление мата может расцениваться как хулиганство («употребление» в словнику «Русский мат» і в Інтернеті, очевидно, не розглядається як хуліганство?). Однако в настоящее время употребление мата не редкость во всех слоях и половозрастных группах общества. В современной литературе он также широко распространен. Известны и более ранние случаи употребления (в виде «ребусов» с многоточием) мата в литературе, в частности в произведениях классических авторов: Пушкин, Маяковский и др. Замысловатая и забористая матерная ругань называется трехэтажным матом, или, например, частная разновидность: большой и малый шлюпочный загиб».

Так ось серед багатющих — воістину архібагатющих! — запасів руського мату є й слівце «блядь».

Ще цитата з Інтернет-видання:

«БЛЯДЬ — женщина легкого поведения (шлюха), в более узком значении — проститутка (ср. церк.-слав. «блудница»). Слово было запрещено к печати императрицей Анной Иоанновной, до этого же считалось нормативным. Переносный смысл: нехороший человек. Бля — редуцированная форма «блядь», употребляемая в основном в качестве междометия, в качестве элемента сложных нецензурных конструкций (обычно для «усиления» предшествующего нецензурного слова или выражения.)

«Блядь» — «блудница», от славянского «блудь» — заблуждение, ошибка, грех. Ср. др. — «блячти» — «заблуждаться, ошибаться».

Блин — распространенный эвфемизм слова «блядь» (в значении междометия). (Залишається додати, що вигук «бля», «бляха» — напр. бляха-муха — теж, очевидно, звідти.)

«Выбледок» (перекладу на українську мову не підберу) означає син отієї самої, про яку ми, посилючись на «Русский мат» і на відповідний файл Інтернет-видання, і ведемо мову... Так, так, син бляді. Жінки легкої поведінки (шлюхи, проститутки і взагалі нехорошої), якою цариця Марина (на відміну, наприклад, від іншої російської імператриці, Катерини II) ніколи не була і не могла бути.

Але державна Москва назвала її бляддю, а сина її «выбледком», і так це й пішло ось уже яке століття гуляти в літературі, науці (науці!), а це ось і в Інтернеті вигулькнуло.

«А Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

Це на випадок, якщо вони дорогою від Ведмежого острова на річці Яїк і до Астрахані, потім від Астрахані і далі, далі аж до Москви, та зроблять спробу втекти...

Чи хто їх спробує звільнити — блядь з її виблядком.

Тоді їх і належало «побити до смерти».

За всю довгу дорогу вони не зроблять спроби втекти (та і як утечеш, як їх везли, оточивши щільним строєм стрільців!), і ніхто не зробить спроби їх звільнити.... Ще б пак, як Заруцького — його віз голова Баїм Голчин, — «берегли» 130 стрільців і 100 «астраханських охотників», а Марину з сином віз голова Михайло Соловйов, і її «берегли» до самої Москви 500 стрільців — про втечу при такій охороні нічого було й думати!

І кінчилось все тим, що «Ивашка Заруцково и Маринку с выбледком для обличения их воровства привезли к Москве, и в живота их волен Бог, да государь. Живот ли им велить дати (себто помилує на життя), или по их злым делам, велит казнити».

І вся Москва збіглася дивитися, як везли руську царицю (як точніше, першу руську імператрицю), у якої дитинча було «выбледком». Потім багато виявиться таких, котрі, осіняючи себе хрестами, клястимуться-божитимуться і заприсягатимуться ім’ям Господа, що бачили на голівці того «Маринкиного выбледка» маленькі ріжки... Ще інші додаватимуть — теж присягаючись і осіняючи себе хресними знаменнями, — що бачили у «выбледка» ще й маленький хвостик...

Дехто хрестився й божився, що своїми зенками загледів на Маринкиному царевичі шерсть! А сіє означає, що він і не людина, а — літун, вовк, який з’являється в людському «обличьи», але з вовчою шерстю; ще інші, що насправді Маринкин синок — є синком від Зміулана, змія, який вступає у шлюб з жінками, навіявши їм любов, — од такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи...

Ще дехто з жахом передавав: на руках у Маринки зовсім не людський синок, а — нав’є, істота без плоті, суть смерті. Правда, залишилося загадкою, як ту нав’є загледіли, якщо вона без плоті?

Перед в’їздом до Москви, за кілька верст од столиці, поїзд зупинили, з отамана Заруцького зняли козацьке вбрання, а натомість зодягли його в лахміття і пересадили на селянського воза, званого в просторіччі «бидлом».

На ньому спорудили шибеницю.

Отамана поставили на воза-«бидло» і прив’язали ланцюгом за шию та до перекладини шибениці, а руки й ноги прив’язали ланцюгами до воза.

Тим часом Марину, зважаючи, що вона все ж таки жінка та ще й з дитиною, в лахміття не перевдягали, а тільки зверху накинули на неї якусь латану ряднину, але теж пересадили на «бидло» та й рушили.

За кінними стрільцями першим рухався віз-«бидло» з шибеницею і розіп’ятим під нею отаманом у лахмітті (хто дивився на нього із злістю, а хто із співчуттям, а хто й байдуже, сам, мовляв, винуватий, треба було законному цареві служити, а не тій «воровке с выбледком»); далі скрипів віз із царицею в ряднині. Вона тулила до себе сина, а той все доскіпувався: чого це люди збігаються на нас дивитися? А вже за другим возом знову кінні стрільці з бердишами й пищалями в червоних каптанах, а вже за ними бігли московити, раді, що їм трапилося таке видовисько, буде потім що згадувати!

І коли Марину Юріївну везли на ганебному возі у накинутій на плечі ряднині, а натовп, шаленіючи, викрикував, що вона «воровка», — забувши, що не так давно їй же й присягався як цариці, —«бляддю аз выбледком» її називаючи, перед очима у неї з’явилося видіння, що його вона згодом назве рятівним.

А привиділось їй — ясно так бачила, вочевидь внутрішнім зором, — як у 33 році н. е. у місті Єрусалимі страчували якогось чоловіка на ймення Ісус, на прізвисько Назаретянин («Назорей» — вихідець з міста Назарета), з пізнішим прізвищем Христос, Сотер, Спаситель. А страчували його на вимогу обурених мешканців Єрусалима (те обурення було підігріте служителями культу).

Римський прокуратор Понтій Пілат хотів було його випустити як невинного, але...

Але первосвященики зібрали натовп черні, яку хлібом не годуй, а дай погаласувати, особливо якщо кожному обіцяно ще й по коржику...

А хотів було Пілат відпустити його, зіславшись на звичай свята Пасхи, коли відпускали і закоренілих злочинців, але ізраїльський народ, жадаючи крові, біснувався й вимагав: «Розіпни його!..»

Ісус ішов через увесь Єрусалим, несучи на собі важенний хрест, ішов під зливою плювків та глумління співвітчизників, у супроводі озлоблених римських солдат, ішов на гору, що звалася Голгофою, де йому, аби недовго мучитися розіп’ятим, перебили передпліччя та гомілки і прибили зап’ястя і ступні до хреста.

На пекучому сонці розіп’яті швидко помирають. Але Ісус мучився довго.

Ще й встиг відпустити гріхи розбійникам, які висіли поруч. А коли почав агонізувати, якийсь солдат урвав його страждання ударом пілума (важкий римський дротик) під ребра.

І для Ісуса життя почалося вічне...

Видіння, як Ієшуа (Ісус), на прізвисько Назаретянин, з пізнішим прізвищем Христос, або Спаситель, несе на Голгофу хрест, було у неї таким явним, зримим і видимим добре внутрішнім, правда, зором, що їй здалося, наче вона була присутньою на тій страті.

І від того їй стало легше на ганебному возі, приниженій і чи не обпльованій, легше і зовсім легко, ясно і просто, як збагнула під впливом того видіння: кожен має у цьому світі нести свого хреста. Їй теж випало під глузливі вигуки юрми нести свій хрест на свою, бодай і маленьку, Голгофу, і вона має його нести терпляче.

Пригортаючи сина, витираючи йому долонею слізки, заспокоювала царевича: «Не плач, синку, так треба. Нам усього лише випало нести свій хрест, і ми маємо його нести — як благо. Тому ми й щасливі. То нещасні ті люди, яким за життя навіть не випаде нести свого хреста. А нам випало — дякуймо за це долі...»

Це був другий в’їзд Марини Мнішек до столиці Москов­ського царства — перший — весільним поїздом Самбір—Москва у травні 1606 року і другий, останній, на возі, закованій у залізо, в листопаді 1614 року...

Сидячи на селянськім возі (нарочито транспортний засіб для везення «воровки» був підібраний явно непрезентабельний), закована в залізо (на руках і ногах кайдани), вбрана у якусь серм’ягу (не то жіночу, не то чоловічу), російська цариця, двічі вінчана і коронована на російське царство, тихо про себе наспівувала пісню — похитувалась у такт руху і наспівувала, — пісню, що її ще малою запам’ятала від самбірської няньки своєї бабці Софії:

Пісня, що її співала їхня цариця, закута в залізо, у латану серм’ягу вбрана, на селянському возі сидячи, була не знана московитам (та й мови, якою її було співано, вони не розуміли), але чомусь вона таки взяла їх за душу, щемка і дещо аж тужлива.

І раптом з переднього воза, такого ж простецького, на якому теж у серм’язі і теж закованого в залізо по руках і ногах везли отамана Івана Заруцького, почувся сильний і, на диво, молодий голос:

Жінки, які йшли за возом цариці (йшли просто так, з дива-цікавості, бо де ще таке побачиш — на селянському возі везуть царицю), йшли й лементували, як лементують жінки, коли разом зберуться та ще є на що подивитися і про що язиками почесати; раптом одна по одній позатихали, позатихали, вслухаючись у слова незнайомої їм пісні і мови якої вони теж не знали, а тоді ріжками хусток потяглися до очей...

Сльозинки витираючи — і де вони взялися? Чи вітер порошинок наніс? — головами в розпуці хитали, і здавалося їм, що й вони разом з царицею та з її отаманом козацьким співають-голосять:

Міркуючи над дивною, майже неймовірно-фантастичною і в той же час реально-історичною долею Марини, менше щасливою і більше трагічною, з високими злетами і тяжким падінням у прірву, з якої вже не було їй вороття, я почувався точнісінько, як Поет, коли Він в одному зі своїх творів гірко вигукнув:

Хоч на панів я ніколи не був сердитим (у них, як кажуть, своє життя, у мене своє), але Марину довго носив — неначе цвяшок, в серце вбитий. І чого б це? Та й хто вона мені? Графиня юна, віддалена від мене чи не на 400 років, а бач...

Але, як читач уже переконався, таки «списав несамовиту». Воістину — несамовиту, тож і вживаю ці слова не для літературної красивості.

Залишилося найтяжче — фінал.

І я мушу і його списати, бо все ще — все ще — «Неначе цвяшок в серце вбитий, / Оцю Марину я ношу...»

Тож мушу, мушу і фінал списати.

Ось тільки — як?

Щоб не сказали, «що брешу», що «на панів, бачиш, сердитий / Та все такеє і пишу...».

Про подальшу долю (якої в них уже залишилося всього нічого) Івана Заруцького, Марини Мнішек та її сина Івана збереглися лише сухі офіційні дані. Щоправда, достовірні.

Ось вони:

«На Москве же тового Заруцково посадили на кол, а Воренка... повесиша, а Марина умре на Москве».

Та ще «Карамазінський хронограф» уточнить, що місце страти було «за Москвою рікою».

Ніякого суду над ними не було.

Просто новий цар отрок Михайло (чи бояри від його імені — певніше друге) велів (веліли) «вора Ивашка Заруцкого посадити на кол... Воренка — повесиша, а Маринку умертвити...».

І так усе було і вчинено.

Івана Микитовича Заруцького привезли до Земського приказу, де відразу ж і почався допит.

— Вор Івашко Заруцково, визнаєш себе винним перед престолом, государем і царством Московським?

— Але я сам би хотів почути, в чому полягає моя вина — перед престолом, государем і царством Московським?

Боярин із Земського приказу, який у підвалі того приказу вів допит, ошкірився.

— Якщо тобі, воре і самозваний боярине самозванця Лжедмитрія, відшибло баки, охоче нагадаємо. Ти винний у тому, що вчиняв смуту в государстві, яко вор, ізмєннік і разбойнік! Підбивав до непокори государю і чернь, і служилих людей. Проливав кров християнську. Присягнув спершу Лжедмитрію Хторому, а потім Маринці, воровке і бляді, а потім і царевичу, виблядку Івану, розсилав смутні грамоти, підбурюючи до непокори чернь, посадських і служилих людішек. Вів війну з московитами і силою примучував їх до присяги царевичу Івану. Підсилав убивць, аби іспортіть князя Пожарського. Вижог і висік багато городов на Русі. Ти есть главний враг государства. Хотів посадить на трон Маринкиного выблядка і много чинив іних злих і богомерзких ділов. Для обліченія тебе у воровстві і привезено до Москви. Визнавай себе винуватим — за це обіцяю тобі легку смерть-то. Не покаєшся, смерть тебя жде тіжолая-тіжолая!..

— У вас своя правда, у мене — своя. Я не вор і не ізменнік. А Марина Юріївна не воровка і не блядь, а законно вінчана і коронована цариця московська. А син її, царевич Іван Дмитрієвич — законний претендент на престол Москов­ського царства. Я й хотів його посадити на трон — законне його місце.

Боярин подав знак катам.

— Починайте! Як надобно чинити з вором і ізменніком, так і чиніть — Бог у поміч!

Далі допит тривав із так званим «пристрастием». Себто з тортурами. А полягав він у тому, що отамана спершу били батогом (кнутом) — товста ремінна смуга в палець завтовшки і близько п’яти ліктів завдовжки.

Отаману міцно зв’язали сирицею руки і підняли вгору, а вже потім зв’язали реміняччям ноги; один кат сів на ремінь і заходився витягувати тіло так, що руки вийшли із суглобів і стали врівень з головою, а другий кат бив по спині батогом. Бив затято, з хеканням і придиханням, бив на совість, як наче б виконував якусь дуже важливу роботу. А був він здоровий, сильний, тож і удари його відзначалися швидко. Тіло катованого почало надуватися, шкіра лопатись — відкривалися виразки як від ножа — кати знали своє ремесло і били (один одного змінюючи, бо швидко видихалися) на совість.

Так отаману було нанесено близько ста ударів, а потім кати так потомилися, що змушені були якийсь час відпочивати та віддихуватися. Дивувалися: чи вони поглухли, що вже нічого не чують, чи катований і справді жодного разу не застогнав...

Передихнувши, знову бралися за своє: перев’язали жертві руки й ноги, проділи через них колоду і поклали катованого на жевріюче вугілля.

У Заруцького — ані пари з уст.

— Сільон, сільон, єдрьонная мать! — наче аж з повагою вигукували кати.

І знову дивувалися: чи вони таки справді поглухли, чи їх — стогонів — і справді немає?

Стогонів не було чути.

— Сільон, сільойн, єдрьонная мать!!!

Міцний отаман, але й вони не ликом шиті. Не таких до нелюдського крику доводили, закричить та вовком завиє і цей Івашка...

Зі злості і від безсилля били катованого ногами і палицями, кололи його ножами, кліщами виривали шматки шкіри і м’яса — мовчить отаман, як у рот води набрав!

Та чи він залізний, дивувались кати і доходили до висновку, що він — заговорений. Чаклун він, характерник, тому й болю не відчуває.

Але є в них у запасі ще один засіб — не втерпить отаман, так завиє, що й волосся на голові сторч стане.

А втім, з волосся й почали.

Виголили його на маківці голови, а тоді заходилися лити на виголене місце воду — по крапелиночці: кап-кап-кап...

І знову — кап, кап, кап...

Рівномірно і методично.

Спершу ніби нічого не відбувається, подумаєш, вода на голову, на тім’я капає-крапає, але швидко...

Швидко це безневинне, як на перший погляд, капання на тім’я холодної води — рівномірне й методичне — виявиться такою мукою, що її ніхто не може витримати, найстійкіші впадають у відчай і втрачають присутність духу...

Заруцький і цю «процедуру» витримав.

Без жодного звуку-стогону — наче закам’янів.

— Нелюдь!!! Нелюдь!!! — кричали кати, самі нелюди і самі лякалися.

Зійшлися на тому, що перед ними або ж вовкулак, перевертень в образі та подобі людській, або й, прости Господи, нежить, нечиста сила, погань, що її споконвіку і звали на Московській Русі нежитем. Істота така без плоті й душі — все, що не живе людиною. Це й не мертвяк, але й не привид, а істота особлива — дух, кікімора, лєшій... Нежить, одне слово. Яка і не живе, і не помирає, вона просто є. Існує.

А ще нежить без тіла-плоті, а цей отаман його має — так тож він ману напускає! Насправді він нежить, погань, нечиста сила, у нього нічого немає, а він такого туману напустить, що здається, що він людина. А ти його лупцюєш, надриваєшся, а йому й байдуже! Буцімто тіло його б’ють, а він сам стоїть збоку й насміхається, гад окаянний! Убити його мало, як з порядних людей — до них себе зараховували і кати, — насміхається! А сам нежить, прости Господи!

І кати поспіхом хрестяться і прожогом з підземелля, де катували отамана, повибігали — цур йому!..

З усіх руських монархів, починаючи з часів Давньої Русі, лише один великий київський князь Володимир Мономах мав мужність (а заодно й людяність та милосердя) закликати (його заклик навіть став поговіркою): «Не вбивайте, не веліть убивати, навіть якщо хто і буде винуватим у чиїй-небудь смерті».

Але, на жаль, це був чи не поодинокий (серед руських монархів) глас вопіющого в пустелі: руські монархи завжди убивали своїх політичних противників. Часом і особисто. Як, наприклад, уже згадуваний Іван Грозний — великий, прямо патологічний любитель смертних страт «с пристрастием», чим жорстокіше чинив, тим більше потішав свою, мабуть, нелюдську (хоч іншої й немає) душечку. Дійшов до того, що власноруч прикінчив власного сина.

Це при ньому почали застосовувати варіння живих людей у маслі, вині, воді. Був невтомний у справі винахідливості, як ще вигадливіше страчувати підданих, і мав од того просто-таки неймовірну насолоду. Приміром, новгородського архієпископа Леоніда з його наказу зашили у ведмежу шкуру і кинули на розтерзання псам. А здирання шкури з живих було його найулюбленішим видовиськом.

Починаючи з часів київського князя Ростислава (ранішніх даних просто не збереглося), який, розгнівавшись на Григорія Чудотворця, велів йому зв’язати руки, на шию почепити важенну каменюку і кинути у воду, князі, а потім царі на Русі були невтомні на вигадливі страти. Доходило до того, що цим «ремеслом» займалися навіть ієрархи православної церкви. Татарський хан Менчу Темір видав ярлик митрополиту Кирилу страчувати за хулу православної церкви та за інші порушення наданих духовенству привілеїв. І тільки у 1230 році були спалені живцем за чаклунство чотири волхви.

Страчував Дмитрій Донський (у 1379 році боярина Вельяминова чи пізніше сурозького гостя Некомита), князь Гізослав, захопивши Київ, десятками страчував його мешканців.

Страчували на Русі і тоді, коли це передбачав закон, і тоді, коли закон про це не згадував.

Смерть через повішення вважалася принизливою, а тому її застосовували до військових, які перебігали до противника. Широко застосовувалося утоплення, спалювання живцем (особливо за релігійне дисидентство), заливали горло розтопленим свинцем — у першу чергу фальшивомонетникам. З 1672 року цей вид смертної кари був замінений відрубуванням ніг та лівої руки злочинцеві. За зневагу царя, за замах на його життя, за зраду й самозванство — четвертували. За Петра I, який мав титул Великого, особливо широко застосовували так зване колесування.

«До ешафота прив’язували в горизонтальному положенні андріївський хрест, зроблений із двох колод. На кожній були виямки на відстані одна від одної на один фут. На цьому хресті розтягували злочинця так, щоб лицем він був звернений до неба, кожна кінцівка його лежала на одній із половинок хреста, і в кожному місці він був прив’язаний де хреста. Потім кат, озброєний залізним чотирикутним ломом, наносив удари в частину члена, яка лежала над виямком. Таким способом переломлювалися кістки кожного члена у двох місцях. Операція закінчувалася двома чи трьома ударами по животу і переломлюванням хребта. Розламаного таким способом злочинця клали на горизонтально поставлене колесо так, щоб п’ятки сходилися із задньою частиною голови, і залишали його у такому положенні помирати».

Закопування живцем у землю призначалося, як правило, жінкам за убивство чоловіків. Петро І увів до списку офіційних страт аркебузирування, себто розстріл. Широко застосовувалося повішення — особливо учасників бунтів, повстань та заворушень. Підвішували на гак за ребро — страчений мав висіти боком, з опущеними вниз руками, головою і ногами. (Першим серед українців, кого так було страчено в Стамбулі, був знаменитий Байда.)

І ще багато інших способів, як жорстоко стратити людину, застосовувало російське самодержавство впродовж віків та віків. (Царське, на відміну від самодержавства червоного — СРСР, — коли особливо лютий терор установили вожді Ленін та Сталін і їхні прісні, лише розстрілювали, із свідчення есересерівського ката: «...постріл здійснювався револьвером системи «наган» майже впритул у ліву потиличну частину голови в області лівого вуха, адже там розташовані життєво важливі органи...»)

Але був на Русі і в Росії ще один — чи не найнайжорстокіший вид страти, що міг тривати добу і більше безперервно.

САДІННЯ НА ПАЛЮ (За Інтернет-виданням)

«Ужасная дикая казнь, пришедшая в Европу с Востока. Но во Франции она была в употреблении в эпоху Фредегонды. Она обрекла на эту мучительную смерть молодую, очень красивую девушку из знатного рода. Суть этой казни состояла в том, что человека клали на живот, один садился на него, чтобы не дать ему пошевелиться, другой держал его за шею. Человеку вставляли в задний проход кол, который затем вбивали посредством колотушки; затем вколачивали кол в землю. Хотелось бы также отметить, что когда Англией правил монарх с неправильной сексуальной ориентацией (его звали Эдуард I), то когда мятежники ворвались к нему, то они его умертвили путем засовывания в анальный проход раскаленного кола.

Это была одна из очень популярных форм массовой расправы, так как на небольшом участке земли можно было выставить целый лес кольев с умирающими на них. Такое зрелище прекрасно служило целям запугивания. Длинный заостренный кол, чаще деревянный, реже железную спицу, вгоняли в задний проход приговоренного. Часто осужденного поднимали на веревке и подвешивали над колом, острие его смазывали жиром и вводили в задний проход, а затем опускали тело, пока под собственным весом оно не насаживалось на кол.

Приговоренного заставляют стать на колени (так робили частіше) и пригнуться к земле, выставив зад, перед тем как начать забивать туда кол.

На картинках часто изображали, что острие кола выходит изо рта казненного. Однако на практике такое встречалось крайне редко. Тяжесть тела заставляла кол войти все глубже и глубже, и, чаще всего, он выходил под мышкой или же между ребер. В зависимости от угла, под которым вводили острие, и судорог казненного, кол мог выйти и сквозь живот.

Счастлив был тот, кому кол по пути пронзал жизненно важные органы, приводя к быстрой смерти, но чаще осужденные мучились на колах в течение одного-двух дней. Иногда, чтобы усилить мучения, недалеко от острого конца прибивали перекладину, которая предохраняла от пронизания тела насквозь и тем самым продляла агонию осужденного на день или два. Случалось, что во время сиденья на колу проводился последний допрос казнимого, а священник давал ему предсмертное напутствие.

Часто на рисунках изображено, как кол загоняют женщине во влагалище. Надо сказать, что нигде в литературе не упоминается такое сажание на кол, так как при этом кол разорвал бы матку, и женщина мгновенно бы умерла от сильного кровотечения. А весь смысл этой казни был в медленной, мучительной смерти. На Востоке часто женщине перед казнью набивали перцем влагалище, чтобы усилить ее страдания.

Иногда кол вбивали до тех пор, пока он не протыкал насквозь тело осужденного, словно вертел, но такое было очень редко, так как означало бы быструю смерть. На практике чаще всего кол вводили до тех пор, пока он не разрывал кишки, после этого его устанавливали в землю.

В Африке схожая казнь пользовалась широкой популярностью. Зулусы использовали казнь для воинов, проваливших выполнение своих заданий или проявивших трусость.

На Руси эту казнь любил Иван Грозный, не забывал про нее и Алексей Тишайший, рассаживая рядами на колья участ­ников восстания Разина, Петр І. Последний, узнав о связи его постриженной в монахини жены, Авдотьи Лопухиной, с майором Глебовым, пришел в дикую ярость от ревности. Глебов получил все: дыбу, пытку огнем, капанье воды на темя, кнут. Затем «...его посадили на кол. Так как дело было зимой, его, уже сидящего на колу, укутали в шубу, на ноги ему надели теплые сапоги, нахлобучили шапку, опасаясь, что он слишком быстро замерзнет. Глебов промучился почти 30 часов. Все же он нашел в себе силы, когда Петр подошел к колу, изругать своего мучителя и плюнуть ему в лицо...».

(Садовили на палю своїх противників поляки, турки, також і запорозькі козаки.)

«Еще в XVIII веке на Руси смазанный смолою кол загоняли в задний проход конокрадам. В наше время встречаются упоминания об этой казни, так, в 1991 году в центральной тюрьме Багдада сотрудники иракской службы безопасности посадили на кол женщину, обвиненную в шпионаже.

Это была одна их самых зверских казней, какую только могло придумать человеческое воображение. Как ни странно, даже в наши дни она продолжает использоваться...»

Івашко (Іванко) Заруцький родом з українського Тернополя (хочби там яка вуличка була нині названа його ім’ям!), турецький раб, донський козак, отаман, український наказний гетьман, боярин, один з найвідоміших сподвижників Марини Мнішек, її захисник і остання її любов, був посаджений на палю в листопаді 1614 року за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою.

На те дійство — посадження на палю — збіглася дивитися чи не вся Москва (видовиськ тоді було мало — життя суворе, — а тут така потішна подія, що од неї аж мороз по спині йде!).

Смерть свою жахливу, мученицьку Іван Заруцький зу­стрів мужньо — з його закривавлених вуст не вихопився жодний стогін. В останні години свого кінця, що його і кату не побажаєш, згадував він свою далеку батьківщину, звану Тернопіллям. Терну там і справді росло багато, і він малим часто з дітьми бігав за містечко рвати тернові ягідки — солодко-кислуваті. Кров у нього йшла з рота, а йому на смак здавалося, що то він ласує сизим, аж темно-синім терносливом (терновищ у його краї було пребагато.) Коли б він жив пізніше і знав Тараса Шевченка, то, подумки прощаючись із далеким своїм краєм, повторив би його рядки:

— Характерник!!! — кричали екзекутори, відбігаючи від палі, на якій був піднятий отаман. — Його на гостряк наштрикнули аж до самого горла, а він... Він — пойот!.. Чаклун!!! Істинний колдун!!!

Характерниками колись на Україні називали чаклунів, чарівників. Особливо ж козаків. («Дід мій був запорожцем... І був він великий характерник: знався з відьмами, з чортами...» — Стороженко.)

В народній уяві українців усі козаки були неодмінно характерниками. Себто людьми, які володіли надприродними здібностями. А це такі люди, які у вогні не горять, у воді не тонуть, шабля їх не бере, кулі їх не пробивають...

Одчайдухи такі, яких і світ ще не знав! Усе людське їм ніпочім! І страх, і біль. Нічого вони не бояться, болю не знають і ніколи його не відчувають. Кожен з них має ще й верцадло (дзеркало чи що?), яким він бачить навколо себе на десятки верст (вочевидь, магічний кристал) — що діється під землею (у землі), на великій глибині під водою, що твориться у небі, у всьому світі білому. Такий козак «перевернеться в сокола, полетить до ворога, все розвідає, все дізнається, а тоді як ударять запорожці по татарві!..».

«Запорозькі характерники могли непомітно для сторонніх залазити й вилазити з геть зовсім зашитого мішка, відмикати будь-які замки одним дотиком руки, без ключів. Вони без остраху брали в руки розпечені ядра, кулі, могли вмить перевертатись у вовків, хортів, котів. Уміли привертати до себе віру людей, бо мали в собі силу: знали, чим лікувати тяжкі хвороби, вміли напустити й страху на людину.

Часто характерники й допомагали людям у біді, нещадно карали ворогів, боронили покривджених. Могли й причаровувати красунь. Найвидатніший запорозький характерник був козак Мамай. Той усе міг. На малюнках сидить він по-турецькому, грає на кобзі, а біля нього вся амуніція і кінь стоїть на припоні» (І. Шаповал).

Ось таким характерником і вважали козаки отамана Заруцького. Все йому, мовляв, ніпочім! Ні тортури, ні нелюдські муки. Ач, на палю його посадовили, на гостряк лютий, над Москвою своєю високо підняли, а він — ані пари з уст! Характерник, чаклун — не інакше. А чаклуни ні мук, ні болю не відчувають. І страху смерті не знають, бо ж і самої смерті не празнують. Ти їх огнем печи, а вони кажуть, що їм... холодно. Ти їх живцем терзай, а їм хоч би хни! Ось і цей, Заруцький, козак-отаман такий, були певні екзекутори. Його на палю посадовили, у нього й уста закривавлені, а з уст тих — ані стогону, ані словечка!..

Характерник! Істинний характерник, чаклун і чародій! А по-московськи колдун! Його на палю наштрикнули, а він... Щось про себе наспівує. Про козаків своїх, про долю козацькую... Не інакше, як то він очі відводить — що буцімто на палі сидить. Бо хтось інший на палі сидить, а він, анахтема, десь уже на коні своєму вороному гасає, проти царя-батюшки нові бунти замишляє, людей воровських біля себе гуртує...

І то була правда.

Не було на палі отамана Івана Заруцького. Хоча то його підняли за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою на тім гостряку, і він тоді сказав:

— Ох і високо підняли ви мене у своїй Москві, вище як свого царя...

Кажуть, що він промучився на палі дві ночі й один день, але то... То не він. Їй-бо. Бо з ним, справжнім отаманом Заруцьким, таке лучилося... Як тільки-но поплив перед ним кривавий туман, що закрив і Москву-ріку, і увесь царський град, як спалахнула у його вічу червона пожежа, так коник вороний і вигулькнув з тієї пожежі, у якій Москва потонула, і примчав до отамана — грива розвівається, з ніздрів огонь виривається, а сам він ірже, землю копитами б’є. Мить — і отаман опинився на конику вороному з вірною шаблею-подругою в руці і полетів на Україну свою милу, до козаків — побратимів своїх...

А хто в муках дві ночі й день на палі конав — невідомо. Характерник! Істинний характерник! Якому й смерть ніпочім. Десь він гасає на своєму конику вороному й досі, як то й належить справжньому козакові...

Так завершив свої земні дні один з видатних українських (запорожці) та російських (донці) козаків — Іван Микитович Заруцький, який нині в енциклопедичному виданні «100 великих казаков», серед таких, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Дутов, Каледін, Мамонтов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов і багато-багато інших, більш чи менш знаменитих.

І посідає він у цій плеяді п’яте місце.

В УРЕ йому рядків, звичайно ж, не знайшлося. У відповідному томі (4, ст. 216) вміщено біографічну довідку про іншого Заруцького, Атанасія Олексійовича (помер між 1720—1723 pp.), письменник, протопіп, чиї проповіді (про це в енциклопедії повідомляється з гордістю — знай наших!) «слухав Петро І».

А потрапив він до УРЕ завдяки своїм віршованим панегірикам, написаним «на похвалу Петрові I», якому послужливий письменник подарував свою рукописну книжечку «Хлеб ангельский, на крестном жертовнике испеченный»...

Р. S. Постскриптум до п’ятої повісті

СВІДЧЕННЯ ГОЛЛАНДСЬКОГО ПОЕТА ЕЛІАСА ГЕРКМАНА. «ДЕЛО ПРОЧНО, КОГДА ПОД НИМ СТРУИТСЯ КРОВЬ»

Другим іти на плаху, сиріч на шибеницю, випало тому, хто сам ще не так давно навчився ходити, — сину «ворухи», Марини Мнішек, якого прозивали — на офіційному рівні — і «воренком», і «выбледком», якому на час страти ще й не виповнилося повних чотирьох рочків. По причині свого малолітства він не розумів, що таке страта. Добре це чи ні... Може, навіть і добре, що він перед тим, як петля обвиється навколо його шийки, не встиг усвідомити, що з ним чинять дорослі дяді...

«И Ивашко за свои злые дела и Маринкин сын кажнен...» — це із зізнання Федора Желябужського, якого Москва направила послом у Річ Посполиту.

«И Ивашко за свои злые дела...»

Звичайно, в козацького отамана Івана Заруцького, який виступав проти московського уряду і намагався посадити на трон у Кремлі російську (російську, а не чиюсь іншу) царицю Марину, ще можна знайти «злые дела». Та ще з точки зору Кремля.

Але які такі «злые дела» можна було знайти в Івана, сина Марини Мнішек, якому ще не виповнилося чотири роки?

Уся вина цієї безневинної дитини (а в такому віці всі діти за віруваннями наших предків є янголятами) полягала в тому, що матір’ю його була цариця Марина, яка програла трон, а батьком самозванець і претендент на руський престол, невідомо хто насправді, але відомо, що Лжедмитрій II.

Вся трійця — мати, батько і син, — титулувалися так: «Государь царь и великий князь Дмитрий Иванович всея Русси, и государыня царица и великая княгиня Марина Юрьевна всея Русси и царевич и великий князь Иван Дмитриевич всея Русси».

(Іван Заруцький і прийняв свою жахливу смерть тільки тому, що діяв від імені цієї монаршої трійці.)

«Чотирирічного сина Марини стратили — його публічно повісили» — це із статті «Воренок — сын Марины Мнишек».

І це було жахливіше видовисько, аніж те, коли за Серпуховськими воротами, за Москвою-рікою садовили на палю Івана Микитовича Заруцького, — принаймні отаман був дорослим, знав, на що йшов і що його чекає у разі провалу, чого не скажеш про дитину неповних чотирьох років.

«Страта дитини, про яку ми по крихтах зібрали свідчення сучасників, не відіграла в історії абсолютно ніякої ролі, крім хіба що тієї, що ніякий «Іван Дмитрович» уже ніколи не претендував на роль руського царя. А втім, такі заходи коли-не-коли зупиняли самозванців.

Невідомими залишилися формула обвинувачення, вирок, склад суддів. Незрозуміло, який злочин могли інкримінувати дитині. Крім того, що це дитя колись у недалекому майбутньому могло стати причиною для смути. Немало таких ось «залізних масок» безвинно перебували в тюрмах по всьому світу. Але царських «бастардів» не страчували тільки за те, що вони народилися. На Русі для цього взагалі слугували келії монастирів. Урешті-решт підіслали б убивцю, чи що, а вранці оголосили б, що «младенець випадково сам ножичком зарізався», як це було прийнято на святій Русі. Можна було б і в бочці з мальвазією (солодке вино з винограду такої ж назви) утопити за добрим агліцьким звичаєм. Або як турки практикували — шовковий шнурок на шию, і все тут. Але бусурмани для нас не указ. Наше православне государ­ство вибрало таку страшну і сувору кару, як публічна страта. Можливо, вона повинна була слугувати уроком усякому, хто посміє хоч би подумати «воровським шляхом» пролізти на російський престол. А може, хтось із бояр завважив це символічним — зі смертю дитини почався смутний час, смертю невинного ж дитяти і закінчиться.

Треба було бути Нострадамусом, аби передбачити, що 300 років по тому після сходження на трон першого з династії Романових останні з його потомків загинуть у вогкому підвалі дому Іпатьєва. І знову це будуть невинні діти... Прокляття Марини Мнішек настигло убивць через століття. Може й правильно назвали її чародійкою...» («100 великих казней»).

Страшну сцену страти малолітнього дитяти описав голландський поет Еліас Геркман у 1625 році, майже ще по гарячих слідах. Та й голландець він, а не руський, — повіримо йому. Він старанно зібрав свідчення очевидців про той неймовірний, на перший погляд, випадок дикунства в Московській Русі. Як воно було, процитуємо поета, аби не фантазувати:

«Багато людей, що заслуговують довіри, бачили, як несли цю дитину з непокритою головою (на місце страти). Позаяк у цей час була метелиця і сніг сік хлопчика по лицю, то він кілька разів питав плачучим голосом: «Куди ви мене несете?..» Проте люди, які несли дитину, що не зробила нікому шкоди, заспокоювали його словами, доки не принесли його (як овечку на заклання) на те місце, де стояла шибениця, на якій і повісили нещасного хлопчика, як вора, на товстій вірьовці, сплетеній з мочал. Оскільки дитина була мала і легка, то тією вірьовкою по причині її товщини не можна було добренько затягнути вузол і напівживу дитину залишити помирати на шибениці...»

Це сьогодні одна з популярних київських газет, ніби й справді нічого не відаючи, з удаваним, чи не наївно-дитинним подивом запитує (невідомо кого): «І чого це у нас (мається на увазі більше Росія) так багато політичних убивств?» (Їх і справді нині багато, замовних, крім побутових.)

А відповідь на своє суто риторичне запитання газета могла б знайти у Києві, столиці однойменної Русі, на Аскольдовій могилі — так нині в українській столиці зветься частина мальовничого природно-архітектурного парку на правому березі Дніпра. Саме там в кінці IX ст. (882 р.) князь Олег вбив київських князів Аскольда і Діра. Першого з них і поховано на місці загибелі. Згодом там спорудили дерев’яну церкву (що-що, а на Русі люблять на місці убивства споруджувати церкви!), потім звели цегляну церкву-ротонду. Письменник М. Загоскін згодом напише роман «Аскольдова могила», а композитор О. Верстовський за цим твором створить однойменну оперу (1835 p.).

Ось від тієї київської могили на мальовничих дніпров­ських кручах, де нині люблять гуляти кияни, і почалися на Русі політичні убивства. Замовні. Принаймні перші із зафіксованих історією, хоч насправді вони були й раніше: князь Олег замовив те політичне убивство у боротьбі за владу і буцімто сам його й здійснив. Як кажуть, на всі руки майстер!

Від тієї могили і почалися на Русі могильні справи.

Русь споконвіку відзначалася жорстокістю і... добротою (та ще співчуттям до гнаних і переслідуваних). Можна б сказати і навпаки: Русь здавна славилась добротою і жорстокістю. І як це у неї поєднувалося (і що дивно, і досі поєднується!) — одному Господу відомо.

Русь здавна була шалена (неистова, московською мовою) і добра. Сердечна і співчутлива, й жорстока була на всіх рівнях — від царя-батюшки і до останнього холопа.

Всі були жорстокими і... добрими.

Добрими і... жорстокими.

Убивали царі (як би ми сьогодні сказали, політичних своїх противників) і чернь була під стать їм, жорстокою. Особливо коли бунтувала. А бунтувала Русь завжди, в кожному столітті, ллючи кров, як воду.

Особливо жорстокими, прямо нелюдями, були релігійні фанатики, яких на Русі теж жаліли і вважали таких божевільних-фанатиків навіть святими і чудотоворцями.

Нині у всіх довідниках написано, що старообрядництво (розкол) — релігійно-суспільний рух у Росії XVII ст., спрямований проти офіційної православної церкви. Виник у зв’язку з реформою Руської православної церкви, здійсненої патріархом Никоном. З метою усунення обрядово-догматичних розходжень з грецькою православною церквою (виправлення богослужебних книг, уніфікація обрядів, запровадження проповіді тощо — звичайна справа).

Розкол почався з того — на рівному місці, — що патріарх Никон заборонив «двоеперстие». Себто хреститися двома перстами (пальцями). А натомість уводилось «троеперстие», хреститися треба було трьома перстами (пальцями) — всього лише.

Що зчинилося!.. «Ревнители», «боголюбцы» виступили проти нововведення (троєперстія), як і взагалі проти усієї реформи. А самого Никона оголосили «латинником», предтечею... антихриста.

Протопоп Аввакум заявляв, що «всякий, крестящийся тремя перстами, будет мучен огнем и жупелом». (Бояриня Морозова, теж осатаніла прихильниця «двоеперстия», навіть коли її везли на люту кару, піднімала тремтячу руку, з останніх сил показуючи два перста.) Лідером старообрядців став затятий протопоп (старший піп) Аввакум, фанатик, який у своїй боротьбі з Никоном втратив будь-яку уяву про реальність. У відстоюванні старої віри, і зокрема «двоеперстия», Аввакум втратив усе людське, перетворившись на жорстокого самодура, якого і світ не бачив, на якогось жахливого звіра в образі людини, по суті, ката російських селян, адже змушував їх, аби вони на знак протесту проти реформи Никона самоспалювали себе. Людське життя для нього нічого не важило. Хай воно горить у вогні, аби було так, як ухвалив протопоп: щоб хрестилися не трьома, а двома перстами!

Протопопа вмовлятимуть вселенські патріархи, які навесні 1667 року приїдуть до Москви, але протопоп «во всем упорствовал».

Він закликав осатаніло: на знак протесту проти нововведень патріарха Никона, а також проти його «троеперстия» всі мають... самоспалюватись.

Темне і затуркане селянство дрімучої Русі повірило божевільному протопопу і почало кидатись у вогонь. Самоспалювань із року в рік збільшувалось і збільшувалось, стаючи чи не масовим явищем. У вогні люди гинули сотнями й тисячами. Лише у 1687 році в Палеостровському монастирі себе спалило близько двох тисяч селян.

«Неистовый» протопоп Аввакум, якого чомусь називали святим і чудотворним, невтомно з піною у рота закликав (вимагав, вимагав, вимагав!) селян побільше (побільше, побільше, побільше) себе спалювати на вогнищах.

У «Послании к некоему Сергию» Аввакум писав: «Наипаче же в нынешнее время в нашей России сами в огонь идут от скорби великая, ревнуя по благочестии, яко вдревле апостолы: не жалеют себя, но Христа ради и Богородицы в смерть идут». У цьому ж посланні розповідав про одне з таких масових самоспалень: «Брате, брате, дорогое дело, что огонь посадят: помниш ли ты в Нижегородских пределах, где я родяся живал, тысячи з две и сами миленькие от лукавых тех духов забежали в огонь: разумно они сделали, тепло себе обрели, сим искушением тамошняго искуса утекли». Протопоп радив Сергію: «Что ты задумался? Не задумывайся, не размышляй много, пойди в огонь. — Бог благословит. Добро те сделали, кои в огонь забежали...»

Тільки у 1675—1695 роках було зареєстровано 37 «гарей» (тобто самоспалень), під час яких загинуло не менше 20 000 чоловік.

Аввакум — «святий чудотворець», став першим і майже єдиним проповідником масових суїцидів у світових релігійних віруваннях. І сам пішов в огонь, закінчивши у ньому 14 квітня 1682 року своє люте життя.

Зібралося багато народу. Аввакума і кількох його прихильників привели до міста страти. Їх ніхто вже не вмовляв зректися свого безуму.

Кати прив’язали засуджених до чотирьох кутків зрубу, завалили його дровами, берестою і підпалили.

Востаннє з полум’я висунулася рука безумця і фанатика і показала на пальцях, що треба хреститися не трьома пальцями — двома...

Вогонь лютував на Русі, кров лилася — винна і невинна. Це, зрештою, за фанатизма не мало значення. Минали століття і століття, як століттями і століттями не кінчалися ті убивства, які ми сьогодні називаємо політичними і коріння яких ховається там, у далекому минулому, на мальовничих ухилах Дніпра, на так званій Аскольдовій могилі.

Звідтоді кров ллється і ллється. У всі часи це вважалося благом.

Один відомий радянський письменник і поет, громад­ський діяч і майже класик, лауреат багатьох державних премій СРСР, орденів та інших відзнак, Герой Соціалістичної праці (були тоді й такі «герої»), якось заявив в одній із своїх поем: «Но дело прочно, когда под ним струится кровь!»

«Увы» — як кажуть самі росіяни. Хоч система, якій він служив, і була заснована на крові, а отже, за його переконанням, мала бути «прочною», вона врешті-решт розпалася. Кров людська не виявилася тим цементом, який мав зцементувати будівлю справедливості.

Романови започаткували свою династію з убивства безневинного хлопчика, царевича Івана, але його кров теж не виявилася цементом. Минуть століття, і династія Романових рухне — теж на крові, коли буде вбито малолітнього царевича Олексія у 1918 році.

«Дело прочно, когда под ним струится кровь»...

Гай-гай, не виявилося воно «прочним». Але...

Але, як сказав один російський прем’єр, предотепний і парадоксальний у своїх висловах: «Не можна навіть і думати, що настане час, коли буде легше».

Невже й справді права була — і — буде! — бабця Софія зі своєю наївною казочкою про лисичку та бджоли, що її вона так і не встигла розповісти Марині на прощання?

«Жила-була одна лисичка. Якось захотілося їй солоденького. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати».

Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоби медку дістати. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть з вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона дременула тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:

«Ой, божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»

А втім, хто нині слухає якісь там, даруйте, бабські казочки!..