Марина — цариця московська

Епілог. «Нe бійся, Маринко, я нічого тобі лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!..» І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...

...Ведмідь ревів у передсмертних корчах, намагаючись вирвати із своїх грудей рогатину — гострющу ножаку, насаджену на дерев’яний держак (нею у ті часи користувалися піші воїни у битвах), бурий карпатський ведмідь, здоровенний, з доброго дядька завбільшки — як зводився на задні лапи.

Ревів так, що на полонинах і трембітарі позатихли.

Він ревів від болю й наруги, у неї аж у вухах позакладало. І вона — мале дівча — дуже тоді злякалася і на все життя те жахне видовисько запам’ятала — хоч і воліла б його за­бути.

— Вуйку, вуйку, не дурій, — благали медоїда вбивці, гайдуки пана королівського старости і самбірського воєводи. — Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо... Така тобі випала доля-доленька. А ту долю-недолю, яка кому випаде, і на коні не обскачеш.

Потім їй той карпатський ведмідь навіть снитиметься. А приходячи у її сполохані сни, людською мовою казатиме: «Ти не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе...»

Вона не хотіла, щоби її убивали, а тому жахно кричала уві сні й просипалася, охоплена ляком-переляком. Її заспокоювали, запевняючи, що того «вуйка медоїда вже ніц, немає. Він, поцілений рогатиною замашною, подався до своїх ведмежих праотців — у ті Карпати, де прапрадіди наші спочивають і куди всі ми підемо, як урветься наш земний шлях. У кого який — довгий, або й короткий, яка вже кому планида випаде...».

Але вона довго потім не могла заснути у такій затишній і безпечній самбірській фортеці свого батька, не могла, боячись, що вуйко медоїд з рогатиною в грудях знову з ревом увірветься в її сни і ревітиме, що він їй нічого лихого не заподіє, а «тіко уб’є її». А вона так хотіла жити.

Тоді ще хотіла жити...

...Прокинулася охоплена якоюсь неясною тривогою, що спопеляла її, пожираючи вогнем пекучим і болючим.

Ведмідь усе ще ревів у передсмертних корчах з рогатиною в грудях... Вона прокинулася... Ні, не прокинулася, а ніби виринула з небуття.

На солом’яній потерусі, що нею була заслана кам’яна підлога башти. Накрита рядниною, вона правила їй за вбогу постіль.

Важко дихала. Серце — як не вискочить, тож мала таке відчуття, що це у її грудях стирчала та страхітлива рогатина. У вухах, у всьому її єстві все ще ревів бурий карпатський ведмідь... На полонині, де його на ловитві й поцілили гайдуки рогатиною в груди...

Схопившись, як вискочивши зі сну свого тяжкого й тривожного, не могла втямити: де вона? У Самборі? Так, так, здалося, в Самборі, на милій батьківщині своїй. О, як би вона дорого заплатила, аби й справді опинитися в Самборі — в дитинстві і юності своїй безхмарній та безтурботній, прокинутися юною графинею, яка тільки-но почала відкривати світ білий...

Здавалась сама собі маленьким зляканим дівчатком, якого батько взяв із собою в Карпати на полювання, куди виїздили вони довгим цугом... Ведмідь, який ревів, намагаючись вирвати з грудей своїх криваву рогатину, вразив її на все життя, і вразив, і нажахав... І навіть у сни її — ще як піддівком була — часто приходив. Ревів, стоячи на задніх лапах, передніми силкуючись з останніх сил вирвати криваву рогатину зі своїх грудей... І казав їй людською мовою:

«Не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе... І підеш ти в ті Карпати, де праотці твої спочивають...»

Охоплена ляком-страхів’ям, вона закричала:

— Дурний ведмедю!!! Це не мене мають убити, а — тебе. Щоби ти пішов до своїх ведмежих праотців у ті Карпати, де пращури спочивають...

Закричала і прокинулась, важко, з хрипом дихаючи... Де вона? Невже й справді в Самборі, у батьковому замку?.. Розплющила очі і побачила низьку склепінчасту стелю вгорі, напівкругле баштове помешкання з дикого каменю, відчула — як ворухнулася — солому під собою, на якій вона заковизла на часинку в тяжкому сні, і все збагнула: та ж вона не в Самборі, дівчатко-курчатко, не в батьковому затишному й безпечному замку, а в Коломні... У башті восьмого ярусу тамтешнього кремля, і не дівчатко-курчатко вона, а повержена російська цариця, ув’язнена в башті, і чекає страти. Рішення Московського Кремля. Як він вирішить, так і буде з нею вчинено. З нею, жінкою молодою, яка ще й не жила у цьому світі, але у неї вже вбили двох чоловіків і третього, коханого, з яким вона так і не встигла повінчатися... Мати маленького синочка, якого повісили на Лобному місці як державного злочинця — чотирьох неповних років. Повісили перед тим Кремлем, у якому вона дев’ять днів — аж цілих-цілих дев’ять днів — царицею була.

...Ведмідь усе ще ревів у передсмертних корчах з рогатиною в грудях.

Гай-гай, коли ж то було в далеких-предалеких Карпатах, як вона Божим метеликом пурхала, радіючи білому світові, а бач, приснилося...

У башті, в ув’язненні її, стояла глуха пітьма. Мабуть, була ще ніч.

У вузькі щілини бійниць зазирали далекі зорі чужого неба...

До сірого мрячливого ранку вона так і не могла більше заснути. Вертілася на своєму убогому ложі, шелестіла напівперетлілою соломою, що там і там бралася потерухою на кам’яній долівці, і як не намагалася заснути, а не могла...

А хотіла заснути — міцним і непробудним сном.

Бажано — вічним.

Дуже-дуже хотіла заснути, як на той світ провалитися.

Сон був її рятівником. Тільки уві сні вона ще жила. Коли спала. Жила уві сні. Ява була нікчемною, не вартою, щоб у ній жити.

Жила тільки тоді, коли вдавалося поринути у сон, забитися в ньому, як у сховку, рятуватися в ньому від жахливої дійсності...

Заснути, заснути, заснути...

Якщо й не на віки, то бодай на одну ніч.

Заснути, засну... Але сон утікав, наче й він був з Кремлем заодно, утікав од неї, утікав, утікав, залишаючи її наодинці з розпачливими думками, з думами тяжкими, з безнадією, відчаєм... З душевним болем, що тупо терзав, як тільки згадувала те, що вчинили з її сином, терзав її хижим звіром і серце її, і душу, і все її змучене єство, переповнене зневірою, відчаєм, болем, розпукою...

А коли не спала, то не жила — жила тільки уві сні, коли її наче не було в цьому світі і всі відчаї й наруги, вчинені над нею, теж десь тоді зникали. Тліла, зотлівала, терзалася, відчуваючи, як поволі, але невблаганно згасає, затухає у ній її сутність, як вона сама вмирає у собі...

Розуміла, що довго не протримається в башті Коломен­ського кремля. Та й не дадуть їй протриматися в цьому світі воріженьки її, як називала ще бабця Софія ворогів... Воріженьки... І вона неодмінно має піти з цього світу. Щезнути, бажано безслідно, щоб і пам’ять про неї на Русі зникла.

Сама не піде — допоможуть піти, головній, виявляється, призвідниці російської Смути. Або голодною смертю замучать — вже й не пам’ятала, коли їй давали їсти, лише пила воду. Жадібно хлебтала з якогось черепочка, що воріженьки їй просовували через дірку в дверях башти...

Мала вона вмерти. Чим швидше, тим краще.

Всі вже в Кремлі, тільки в тому, що з великої букви, у Московському, з нетерпінням очікували її смерті. А вона все ще жила у цьому світі.

Що відбулося потім — після страт отамана Заруцького та царевича Івана? Чи була й Марина слідом за ними страчена, а чи вона померла своєю смертю? (Хоча яка смерть у двадцять шість років? У жінки, яка здорова і ніколи не хворіла?) Чи праві польські автори, які стверджували, що Марину Мнішек утопили — «посадили під лід»? Чи стратили якимось іншим способом — московські царі у цьому були зело винахідливими. Точної відповіді немає й досі.

А страта — смертна!!!— та ще «с пристрастием», сиріч з нелюдськими тортурами, на які тільки й здатна була людська фантазія, Марині Мнішек у 1614 році, поверженій цариці, «світила», як кажуть, «на всіх законних підставах» — тим, хто замахувався на трон, іншої кари, як смерть, і не передбачалося. І неодмінно страта на миру. В науку іншим.

І «світила» їй не одна смерть, а кілька — на вибір. На­приклад, повішення (учасників бунтів і повстань на Русі традиційно вели до шибениці), утоплення, спалювання живцем (тим паче, Марина була оголошена «відьмою» та «чаклункою» («колдуньей»), а таких на Русі — і в Європі теж — спалювали без зайвих слів!), четвертування... Остання кара годилася за зневагу царя, замах на його життя, за зраду і самозванство. За останнім звинуваченням Марині така кара цілком підходила, адже вона була оголошена самозванкою.

Залишалося ще садіння на палю, проте цей варіант щодо Марини не розглядався — злочинниця все ж таки була жінкою. Та ще й вінчана на царство самим патріархом в Успенському соборі Кремля — як таку посадиш на палю?

Але — карати смертю. І — негайно. Про це було вирішено на найвищому рівні у самому Кремлі. Ось тільки щодо виду страти було кілька пропозицій — повішення, утоплення, спалення живцем, четвертування. На чомусь одному так поки що кремлівські бояри не зупинилися. Не було єдиної думки і з приводу того, чи публічно стратити Марину Мнішек, на виду у всього миру, — за це була більшість бояр, — чи не афішуючи се діло, а потай, тихо та непомітно? І так само — тихо та непомітно — її потім зарити. А все тому, що вона була вінчаної царицею — як таку публічно поведеш на шибеницю, коли їй ще не так давно на вірність присягали бояри-дворяни і взагалі вся Москва?

Гадали так і сяк, перебирали всі варіанти і способи страти і не могли зійтися на чомусь одному. Зрештою, рішення, яке прийняли бояри, так і залишилося загадкою для історії — і по сей день.

Автор «Нового літописця» свого часу повідомляв, що «...Ма­ринка (після страти Заруцького та її сина) умре на Москве». Як — «умре»? Насильницькою смертю чи своєю? І як розуміти й тлумачити оте — «умре на Москве»? Адже відповідь може бути двояка: вона померла у самій Москві і що це сталося на Московщині. У Підмосков’ї, наприклад.

Арсеній Єлассонський у своїх «Мемуарах из русской истории» (ст. 204) пише, що Марина Мнішек «спустя несколько дней» (після страти сина) «была предана неизвестной смерти». Все-таки була «предана смерти»? Чи їй «допомогли» померти буцімто своєю смертю?

Думка істориків уже наших днів:

«Знаючи порядки того часу, можна припустити, що швидше всього Марині Мнішек допомогли померти, ув’язнивши її в темницю і виснажуючи голодом. А в неї вже не було сили чинити опір і чіплятися за життя».

Після привезення до Москви її розлучили з сином, правда запевнивши, що государ не буде його чіпати. І навіть гарантує йому недоторканність — було й таке. Ув’язнили матір в Іванківському монастирі. Там були келії не згірш тюремних. До неї в тім монастирі катувалася ще одна цариця, пострижена в черниці, — Марія Петрівна, колишня жона колишнього царя Василія Шуйського, убивці царя Дмитрія, — там їхні вдови й опинилися чи не в один час. Руські монастирі від самого свого заснування завжди відзначалися суворими порядками, міцним наглядом за неугодними і були чи не надійнішими за в’язниці.

Ще раніше в Іванківському монастирі померла й одна з жінок царевича Івана Івановича, сина Івана Грозного, Параскева Михайлівна з роду Солових. (Не дивно, що пізніше саме в той монастир буде посаджено і найбільшу злодійку серед руського жіноцтва поміщицю Салтичиху.)

Марину Юріївну утримували в прибудові, що звалася «застенком», до кам’яного соборного храму Усікновенія глави Іоанна Предтечі, — найпохмуріше і найлютіше місце монастиря, з яким і справжня в’язниця не могла позмагатися. Ті, хто туди потрапляв, — переважно жінки, які чимось провинилися, — до життя вже ніколи не поверталися, і як скінчувалися їхні земні дні, того вже ніхто не знав.

Звідти, як казали, для ув’язнених була одна дорога — пряма і широка, але — на небесі, до Бога.

— Творець відбирає до Себе ті душі, які витримали Його випробування, ожили в любові Його ще на землі, — сказала Марині стара немічна черниця, що якимось ще робом трималася в цьому світі.

Приносячи ув’язненій раз на кілька днів воду та якогось сухарика — як то їй було дозволено, — вона жалісливо дивилася на Марину і підбадьорливо шамкотіла беззубим ротом:

— Тримайся, жіночко. Кажуть, ти цариця, але ти — раба Божа. А по Божому промислу земна дорога до Царства Небесного пролягає через скорботи. Тому Господь сказав до Адама: «Ти в скорботі будеш... усі дні свойого життя».

Піднімала довгий скрючений палець і, шморгаючи гострим носиком, повчально казала Марині:

— Щоби ми змогли довести нашу до Господа любов вірну і досягти спасіння, треба спокутувати свої гріхи перед Ним. Кайся, блуднице, і грішнице превеликая. Господь через хвороби й страждання очищає душу в огні Духа Свого Святого. Апостол Петро застерігає: «Не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробування... Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, тіштеся, щоб і у з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись...»

Марина ловила себе на тому, що уважно прислухається до порад старої і, здавалося б, уже ні на що не придатної черниці, а слухаючи її, забуває де вона і що з нею, і їй тоді легше, наче під натиском слів тієї черниці страждання од неї відступають.

— Яко в муках народжується дитина, тако через страждання заради Бога, зі світу тлінного, тимчасового, у світ духовний й вічний переходить людська душа... Себто задруге народжується. Блаженні ті, хто вмирає в Господі, учить нас святий Іоанн Богослов. Вони від праць своїх заспокояться... Страждання — це людська доля. Хоч ти йдеш спасенним шляхом, хоч одержуєш від Господа покарання за своє нечестя...

І ще застерігала: у тому, що людина приймає в свою душу зло та грішить, винна сама людина. Бо вона, користуючись даною їй Богом свободою у виборі духа-наставника, часто обирає не Бога, а сатану.

І кричала, здіймаючи довгі кістляві руки до низької стелі келії:

— Покайся, грішнице і блуднице! Впади перед Богом! Ти прийняла у душу свою не духа Божого, а сатану. Сатану! — тряслася, бризкаючи слиною. — Маєш його вигнати з себе! Тебе чекає геєна огненная! Геєна, а не Царство Небесне, не рай Божий. Кайся і спокутуй свої гріхи! Мусиш до Бога піти очищеною. Але — квапся! У тебе дуже мало залишилося днів, а тоді настане перед тобою вибір: або в геєну йти, або до Бога!

Згадуваний уже тут руський посол у Речі Посполитій Федір Желябужський (колишній підданий Марини Мнішек, городовий воєвода калузького царя Дмитрія Івановича), повідомляючи польську владу, що хоч син Маринкин і «кажнен» (страчений), але сама Маринка не була страчена. Вона, мовляв, «на Москве от болезни и с тоски по своей воле умерла...».

Пізніше в Річ Посполиту без будь-якої незручності чи ні­яковості та сорому передадуть, що Маринка померла «с тоски по своем выблядке».

(Згодом, правда, з’явиться поговір в ранзі плітки, що, мовляв, чотирирічний царевич Марини Юріївни насправді врятувався (неодмінно дивом) і нібито живе у дворі литовського канцлера. Як виявиться вже у 1640 році, того самозванця звали Іваном Лубою, але з того «дива не вийшло пива». На ще одного царевича, «дивом врятованого», ніхто уваги не звернув і справа ця, як кажуть, згасла, не принісши ні шкоди, ні смути.)

Але повернемося до донесення Федора Желябужського. Повідомляючи, що Марина Мнішек померла «с тоски по своей воле», посол далі додає одну красномовну фразу: «...а государю было и боярам для обличенья... надобна она жива».

Себто для викриття її «злого умислу» царю і боярам по­трібно було, аби Марина Мнішек залишалася живою, — щоб її перед миром викрити і засудити яко злочинницю.

Чи справді збирався уряд Москви зберегти життя цариці Марині для того, аби потім влаштувати над нею публічний суд? І для цього її було відправлено з Москви до Коломни... На той час, поки буде готуватися над нею суд.

Чому суд? Та ще публічний? А тому, що її тоді вважали (та й нині ще деякі історики вважають) головною причиною всіх бід, що прийшли до Росії під час Смути, всього зла, що відбулося в Руськім царстві-государстві під час усе тієї ж Смути. Тож суд мав бути показовим — на острах іншим.

Арсеній Єлассонський так прямо про те й писав: це вона, Марина Мнішек, «послужила причиною всіх бід, як колись Олена для великого міста Трої».

Пригадуєте Олену — найчарівнішу, за давньогрецькими міфами, жінку, дочку Зевса? За порадою Одіссея, який теж до неї сватався, численні женихи, від яких Олені не було відбою, поклялися визнати її вибір і завжди її захищати. Олена повінчалася з Менелаєм і народила Гермону. У спірці трьох богинь за яблуко Еріди Олена була обіцяна Афродітою Парісу — він і завіз її до Трої. Після його загибелі Олена стала жоною Дефіоба. А після падіння Трої вона повернулася додому у Спарту. А вже звідти після загибелі чергового коханця (скільки їх у неї було!) втекла на острів Родос, де й була вбита.

Її образ століттями надихав живописців, поетів, письменників (трагедії Софокла, Еврипіда), музикантів (хоча б Глюка, Оффенбаха, Штрауса).

Але Олену іноді називають усього лише прадавнім мінойським божеством рослинності, родючості і світла, що стала популярною героїнею давньогрецького епосу.

За деякими міфами, боги Олену воскресили, і вона стала на острові Левка жоною ще й Ахілла.

Була символом природи, що вмирає і оживає.

З часом вислів «Прекрасна Олена» став прозивним, її вважали причиною всіх роздорів, чвар і того лиха, що спіткало Трою. Та, власне, вона й стала причиною Троян­ської війни — після того, як Паріс викрав її, тоді жону царя Спарти.

За «Іліадою», греки зібрали 100 000 воїнів, 1186 кораблів, проти Трої виступили найвідоміші тодішні герої — облога Трої тривала десять років, але врешті-решт твердиня була взята. І все це з-за Прекрасної Олени, яка стала таким собі яблуком розбрату. Страшна, виходить, жінка! І врода її не так прекрасна, як теж страшна!

Ось з цією Оленою Прекрасною і порівнювали деякі автори Марину Мнішек. Але якщо з-за першої і була зруйнована Троя, то Московське царство з-за Марини Мнішек не було знищене, воно вистояло в роки Смути, впоравшись із тією Смутою, яку буцімто породила дочка сандомирського воєводи і самбірського королівського старости, жона двох Дмитріїв і коханка отамана Заруцького. Але не треба забувати про головну між ними відмінність: Олена була міфічною героїнею часів підкорення Трої, а Марина Мнішек — реальною історичною особою. І хай «руські джерела називають її головною причиною всього зла, що спіткало Московську Русь, але можна й по-іншому подивитися на неї — як на жертву обставин. Своєю трагічною долею вона якщо і не відмінила зроблених нею помилок, то у всякому разі спокутувала їх» (В. Козляков).

Усі прагнуть жити якомога довше.

Довше, довше, довше...

Якщо й не вічно (жаль, що безсмертя все ж таки немає!), то принаймні прожити довгий вік. Хоча б і сто років. Усього лише якихось там сто років.

Прагнуть — така вже порода людства, адже всім хочеться довго жити в цьому світі. Хоча й не розуміють, що це таке прожити багато. Наприклад, сто років. І які проблеми при цьому можуть виникнути і виникають. І частіше всього такі, що їх уладнати неможливо.

Але всі, повторюємо, прагнуть жити довше (довше, довше, довше), а він якось перед своєю кончиною зізнався:

«Ви собі уявити не можете, як стомлюєшся, коли довго живеш!»

Нічого собі! Людині Бог послав довгий вік, а вона ще й бурчить з цього приводу — нам би його клопоти!

А прожив він — художник-карикатурист, автор близько сімдесяти тисяч дотепних малюнків (веселий був чоловік, усе життя трудився!) Борис Є. — 108 років. (Може б, і ще більше прожив, якби не бурчав, що довго живе!)

«Я думаю, — скаже один з тих, хто писатиме про нього, — що він помер із усвідомленням виконаного обов’язку. Мені здається, що це найвища форма щастя».

Звичайно, шкода, що рідко якому землянину вдається досягнути такого щастя — повністю виконати свій обов’язок у цьому світі і вичерпати себе до краплинки.

А тому, що не кожному випадає довге життя. Тож переважній і переважній більшості землян незрозумілі скарги 108-річного художника: «Ви собі уявити не можете, як стомлюєшся, коли довго живеш».

Оскільки всі (переважна більшість) живуть не так і довго (навіть на свій вік), то й не випадає їм скаржитись на втому від довгого життя. Хi6a хто повторить про себе розпачливі рядки Поета:

Як далі виявиться, вся суть у тому, що треба бути... багатим. І тоді й доля, мовляв, буде кращою. Хоча... Як ми знаємо, і багаті теж плачуть!

Бо які нарікання на довге життя, якщо — це ще якщо — вдається прожити всього лише років сімдесят-вісімдесят.

А втім, 70—80 років — це вік поважний (за класифікацією про вікові періоди життя людини): похилий (70 років) та старечий (80 і більше). За цією класифікацією автор цього твору, маючи 72 роки, вже має належати до людей похилого віку, тоді ж як у душі йому стільки (ті ж емоції, ті ж почуття, те ж відкриття світу), як було в нього у 25—30, 40—50 років. Це в душі. Отже, зійдемося й на тому, що й 70—80 — Божий дар, про який усі мріють.

Тому скаржитись — якщо тільки не обсядуть болячки-хвороби — на довгий вік немає сенсу. Багатьом трудність довгого віку так і зосталася (зостається) невідомою.

Та й що казати! Які скарги на трудність довгого віку, як ось хоча б Марині Мнішек випало прожити всього лише 26 — двадцять шість! — років — така її доля, скажемо словами Поета.

Воістину! Шлях у польської дівчини-графині з україн­ського Самбора Марини Мнішек справді широкий і мовби аж довгий: Самбір—Краків—Самбір—Смоленськ—Вязьма—Москва, потім Ярославль—Москва—Коломенське—Калуга—Тула—Калуга — станиці на Дону—Астрахань—Яїк, знову Астрахань—Казань—Москва—Коломна...

А чи мурувала вона на тім шляху чи руйнувала... Це вже хто як оцінює її життєвий шлях, що вклався у 26 років. Але розповідь про її життя довжиною всього лише у 26 років стала надбанням популярної серії московського видавництва «Молодая гвардия», що носить горду марку:

«ЖИЗНЬ ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫХ ЛЮДЕЙ».

«Замечательных...»

(Мається на увазі книга В. Козлякова «Марина Мнишек» — книга, у якій чи не вперше справедливо і об’єктивно оцінена ця легендарна полячка із Самбора.)

З Інтернет-видання.

Є лякаюча закономірність в тому, розмірковують дослідники, що сходження на престол династії Романових супроводжувалося вервечкою кривавих злочинів. Кажуть, що Марина Мнішек (в народі її називали чародійкою), втративши сина, прокляла весь рід Романових, напророчивши, що жоден з них не помре своєю смертю...

Ув’язнена цариця недовго й побула в «застенке» Іванківського монастиря. А все тому, що раптом по Москві пішов поголос (а москвичі як ніхто вірили чуткам): бути біді, якщо цариця Марина в Москві! Адже вона відьма і чаклунка! Чорту-бісу душу продала. Ночами літає на кочерзі або й у ступі. (Знаходились такі, які божилися й заприсягалися, що бачили її літання на власні очі!) А що вона зачинена в монастирі, так то дарма. Ще не винайшли таких замків і запорів, якими можна було б заперти відьму! Лиха басаврючка й через димохід вибереться. На сороку може перетворитися, на свиню, собаку чи й жовту кішку. Разом з місяцем вона старіє й молодіє. Нелюдськими здібностями її, як і кожну відьму, наділила нечиста сила — з нею відьми кровію підписують угоду. Тепер чекай лиха! Та й привиддям вона може з’являтися, примарою. Білою марою, що наскрізь просвічується, а тіні од неї ніколи не буває. Єдина змога врятуватися од відьми, яка прикинеться білою марою, — брати ноги в руки і — тікати, тікати! Чимдуж і чимскоріш. А втікаючи — не озиратися. Озирнешся і — все. Поминай як звали!..

Всі тільки й судили-пересуджували, яке лихо спіткає Моск­ву від того, що в ній вигулькнула Марина. Виходило ніби й так: коли Марина вперше з’явилася в Першопрестольній у 1606 році, одразу ж загинув цар Дмитрій, а коли вона вигулькнула вдруге (повернувшись з ярославського заслання), втратив царство Василій Шуйський. За третьою з’явою цариці Марини в Москві має померти цар Михайло Романов. Зведе його зі світу білого ця чаклунка. Для цього вона і в Москву прибула. (Те, що Марину туди силоміць привезли, — не бралося до уваги.)

Чутки ширилися, ширилися (вже запевняли, що в Москві буде або ж пожежа, або ж «хлад и мразь»), доки й не дійшли до Кремля.

Бояри сполошилися. Виходило, що так воно і є: за першою з’явою Марини в Москві загинув Дмитрій, за другою — Василій Шуйський, за третьою і справді надійде черга Михайлові Романову.

І тоді була дана команда: спішно вивезти Марину Мнішек з Москви! Куди завгодно! Аби подалі від Кремля. Хоч і до чорта на кулички. Від таких лихих басаврючок усього можна чекати!

Перебрали надійні закутки, куди можна було б запроторити царицю Марину. Зрештою, зупинилися на Коломні. Кремль там надійний, мури високі, башти міцні...

Ухвалили — зробили. Виділили добрий загін стрільців, Марину посадили до закритого візка і в оточенні кінних вояків таємно на світанні вивезли з Москви. А вже в Коломні й запроторили «відьму» до восьмого ярусу кремлівської башти — сиди, поки вирішиться твоя доля-доленька!..

І вона чекала. Гицелів, підісланих убивць.

Швидше б уже приходили. Після всього, що вона пережила й спізнала, після всіх втрат їй уже немає сенсу залишатися в цьому світі.

Швидше б уже! Смерть прийде до неї рятівницею, забере її з цієї кривавої веремії, що чомусь зветься життям.

Швидше, швидше б уже приходила її смертонька. А з нею і небуття. На довгі й довгі віки. На цілу вічність, якій немає і ніколи не буде кінця. Синок її на тім світі, у небутті тому, кохані чоловіки теж там, то їй уже пора до них, адже тут у неї, крім воріженьків, більше нікого вже немає... Хай приходять ті кремлівські ведмеді і вбивають її — «не заподіявши їй нічого лихого». Убивають за те, що вона хотіла бути царицею. А будучи вінчаною царицею, хотіла нею бути й насправді — всього лише.

Хотіла, хотіла, хотіла...

Царицею бути на Русі Святій.

Це ж так здорово — царицею бути.

Та й хто від цього хотіння відмовиться з доброї волі. ­Я, мовляв, не хочу бути царицею... Так не буває. Хоча...

Наївна! Дівчина-графиня, молода цариця! Яка ще вчора багла царицею стати. Власне, не стати, — нею вона була з травня 1606 року, — а залишитися нею, так хотіла... А нащо. Хіба світ клином зійшовся на царстві, на вищій владі, хоч що таке влада, вона ще гаразд і не знала. Але багла.

Ще вчора-позавчора ішла до цього, переборюючи перепони, зазнаючи краху, втрачаючи рідних їй людей і близьких, аж доки не опинилася у восьмиярусній башті Коломенського кремля... І нарешті — хоч пізно-запізно — збагнула: таж і без царства можна жити.

Історія знає й прямо протилежні випадки.

Була у Швеції королева — з 1644 року — справжня, щонайсправжнісінька. Законна претендентка на трон, законно коронована — Христина-Августа. Року 1654-го вона зненацька зреклася престолу. Ні, ні, її «не пішли». Навпаки, всі були за неї. Сенат її умовляв залишитися. А вона як затялася: ні і ні. Заявила: престол передає братові, а сама... Сама вибирає собі життя простої жінки. Простої-простісінької, не обвішаної такими високими монаршими титулами. І житиме як звичайна особа — у своє задоволення, не обтяжена королівським титулом, мандруватиме світом, насолоджуючись радощами життя, кохання... І — зреклася. І щасливо жила як проста жінка...

Принц Едуард був сином англійського короля Георга V. Закохався — на свою біду (чи на своє щастя) — в американку Уолліс Сімпсон. На той час вона була замужем, але й це не завадило принцу в неї закохатися. І закохатися так, що...

Аж тут помирає Георг V, і королем стає він, Едуард, принц і законний спадкоємець трону. Стає королем під ім’ям Едуард VIII. А заодно — автоматично — й адміралом британ­ського флоту, фельдмаршалом та маршалом ВВС.

Ставши королем, Едуард вирішує побратися з коханою, але парламент і кабінет міністрів виступили проти того, аби якась — розлучена! — американка та раптом стала англій­ською королевою. І тут Едуард показав свій характер: не буде весілля з американкою, не буде й коронації. Протистояння тривало довго. Аж доки некоронований король не зрікся престолу — щоб одружитися з Уолліс Сімпсон, американкою, яка розлучилася зі своїм чоловіком.

Після зречення монаршої влади Едуард одружиться з коханою і проживе з нею щасливо — аж до своєї смерті від раку у 1972 році...

У двадцять шість років вона втратила трьох своїх чоловіків, по суті страчених. Двоє підступно вбиті, третій скараний лютою карою — за те, що допомагав їй, коханій своїй, повернутися до Москви. Двох із них — першого і третього, бодай і неофіційного свого чоловіка, вона так кохала, так кохала... І маленького синка, янголятко її безневинне, що його привселюдно було повішено на тлі кремля, любила — чи є де в історії подібний прецедент?

Втративши сім’ю, втратила й батька-матір... Батько, якого вона послухавши, поїхала до Москви в обійми царя Дмитрія і потім усе життя слухала, зник невідомо де, кинувши її напризволяще на Русі дрімучій. Він буцімто в Польщі, вона слала йому благальні листи, часом і розпачливі, що їх підписувала з незмінним пошанівком, як любляча і слухняна дочка...

«Милостивого государя мого батенька покірна слуга і дочка Марина, цариця московська...»

«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям... При від’їзді вашому, милостивий мій государ родитель, вельми для мене сумному, я не можу більше ні в чому знаходити задоволення й утіхи, крім як дізнатися про добре ваше здоровля...»

«Все сіє, милостивий мій государ родитель, доручаю вашій милості і на ваш розсуд. За тим при побажання вам від Господа Бога доброго здоровля і благодіяння, найнижче вручаю себе любові і милості родительській... Найнижча слуга і дочка покірна Марина, цариця московська...»

Батькові як заціпило — на жоден її лист не відгукнувся жодним своїм лагідним батьківським словом. А вона ж нічого від нього не хотіла, тільки дізнатися, як він там, у Польщі, і чи все з ним гаразд...

Двічі вінчана на царство, вона так і не стала царицею — лише «ворожкою» і «бляддю». А тому тепер хотіла вже не царства, а смерті. Нічого вже так не хотіла, як вічного забуття. Спершу її (разом з її чоловіком-царем) престолу позбавив якийсь Василій Шуйський, плюгавенький, але меткий боярин, котрий в очі служив, а поза очі лихо готував (його потім самого таким робом скинуть з престолу — все повертається на круги своя!) із боярами-змовниками.

Вдруге її позбавило престолу (не позбавивши царського статусу) Земське зібрання, вибравши на трон Михайла Романова, пересічного, ще зеленого молодика. Знехтувавши при цьому правами її сина-царевича, якого було поспішно оголошено «ворьонком» і «выблядком». А заодно було знехтувано і її правами матері-цариці.

Вона і з цим не могла змиритися, вона, двічі вінчана на царство — перший раз у Кремлі, освячена самим патріархом, коли їй на вірність присягало все боярство, все дворянство, разом з воїнами, служилим людом і черню...

Вона знову відстоювала свої права і права свого сина — теж як могла.

І вона чогось досягла. Опинилася в кремлі, до якого багнула повернутися. Правда, не в Московському, а в Коломенському, та все ж...

І ось тепер уперше вже не хотіла царства, а вперше забагла смерті — не своїм ворогам, як раніше, а — собі.

Коли Максима Горького, великого пролетарського письменника — його тодішній офіційний титул, щось на зразок царя від літератури, — близькі знайомі запитали, як він почувається в СРСР, куди повернувся — необачно! — з Італії, від сонячних берегів Сорренто, де жив над морем на білій-білій віллі, — запитали, як він почувається, він, обігруючи власний псевдонім та ім’я, відповів з присутнім йому гумором і парадоксальністю (дещо печальною): «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКО».

Але як би там не було, а Максим Горький усе ж був улюбленцем тодішньої не в міру жорстокої влади. І все ж — «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКО». Дотепник!

У Марини Мнішек, після того як її з острова Ведмежого на Яїку було приконвойовано до Москви, де повішено її сина і страчено коханого, життя було воістину — без парадоксів і обігрування — «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКИМ».

В’ячеслав Козляков, автор найоб’єктивнішої (я б сказав, найсправедливішої книги, що відповідає історичній істині) книги про Марину Мнішек, так почав свою розповідь:

«Вона була полькою, але залишилася в пам’яті російською царицею... Вона мала кількох чоловіків, але вони насправді не були її чоловіками... Вона мешкала в будинках (у кількох містах. — В. Ч.), у яких ніколи не бувала, її смерть пов’язують з ув’язненням у «Маринкіній башті» Коломенського кремля, але померла вона зовсім в іншому місці... «Дівка-іноземка» із народних пісень обернулася сорокою, вона виступає в руських билинах підручницею Змія-Горинича — в той час як її небесною захисницею була Свята Діва Марія...

То хто ж вона — перша руська імператриця чи самозванка?

...У цієї історичної героїні, названої сучасним письменником «царицею Смути», існують стійкі негативні чари, змінити які навряд чи коли-небудь удасться. Писати про неї трудно, надто багато штампів доводиться переборювати, залишаючись на ґрунті історичних фактів.

Найпоширеніший образ Марини — це розкішна фурія... Яка забагла «привести в католицтво довірливу «москву»...

Але сто разів правий автор, коли пише, що Марина Мнішек залишиться в руській історії однією з тих героїнь, чиє ім’я і через століття володіє принадливістю і тайною нерозгаданої долі...

Автор розповідає, як він, відвідавши Коломну, побував у тамтешній «Маринкіній башті», звідки вона «випурхнула сорокою», лякаючи коломчан і весь руський мир своєю «недоладною чаклунською судьбою».

У башті автор зустрів дітей, які там гралися, і запитав, що вони знають про Марину Мнішек і хто вона така?.. Один з хлопчиків із «непередаваемой радостью, когда ученик точно знает ответ, вспомнил»:

«Ах, да это была украинская царица!»

Вона до кінця своїх земних днів вірила, що народ, який двічі їй присягав, який коронував її у головній святині — Успенському соборі, буде вірним їй і відданим.

«Сама Марина нікого не страчувала і не грабувала... Ненависть до неї сучасних потомків багато в чому несправедлива.

...Надто рано прийшла вона в руське життя, надто екзотичною квіткою виявилась вона в ньому...

...Опинившись в Росії, Марина Мнішек пропала такою, яку не зрозуміли, відторгнена людьми і часом. Тільки в образі чарівниці вона стала близькою і зрозумілою своєму новому народу, і він тут же ув’язнив її назавжди в коломенську башту...»

«Але в тім і принадлива чарівливість уроків історії, що їх нікому не хочеться вчити, що ніщо в нашому житті не зникає і все пов’язане з усім. Далека історія далекого століття продовжує зваблювати і притягувати, і нам самим собі не пояснити чому. І навіть коли ми мимохідь погортаємо історію Марини Мнішек, не сподіваючись дізнатися чого-небудь нового про неї, давно вже прописаній по розряду історичних злочинців, вона раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...»

Над Кремлем плив малиновий передзвін... Як то гарно й хвилююче він лунав! Якоюсь чи не земною музикою відлунював у її душі! Здається, що й досі лунає у її душі та Божественна музика.

Бачила себе в Успенському соборі Кремля. Сиділи вони з Дмитрієм на своїх тронах — цар на золотому, а вона на срібному.

Вже їх благословили чесним і святим хрестом, уже проспівано царське многоліття...

Патріарх благословляє корону Російського царства, кадить навколо неї, а тоді, помолившись, покладає їй на голову. Зі словами: «Царице наша...»

Патріарх торкається сухими губами плеча цариці, а вона, звівшись навшпиньки, торкається губами його осяйної митри...

І вже Марину, царицю російську, вітають архієреї і благословляють її хрестом, а вона кожного з них цілує в митру...

А над Кремлем Московським все пливе і пливе малиновий передзвін, і натовп перед собором співає російській цариці многая літа...

Ті многая літа, що, як покаже час, виявляться такими куцими...

З того дня і почалися її біди, що їм і досі немає кінця.

Минає вже восьмий рік, як її короновано на царицю російську, восьмий рік її злигоднів і смертного лиха, що ось-ось нарешті скінчиться.

Дай Боже, щоб те многоліття її царське нарешті скінчилося.

А забариться вона у цій башті, у світі цьому, прийдуть дебелі гицелі, накинуть їй на шию шовковий шнурок, як турки-османи із своїми невгодними їм родичами розправляються, відсилаючи їх до Аллаха, і потім велять літописцям до писань своїх записати: «Маринка умре на Москве...»

«МАРИНКА УМРЕ НА МОСКВЕ...»

І вона й справді «умре на Москве» — після того, як повісили на Лобному місці її синочка і посадили на палю коханого...

«МАРИНКА УМРЕ НА МОСКВЕ...»

Проте вона ще була у цьому світі. Правда, життя її гірше смерті, але ще жила. Невідомо для кого і невідомо для чого.

І уві сні її — як іноді вдавалося заснути — з’являвся бурий карпатський ведмідь... Ревів з рогатиною в грудях, і вона жахалася. Уві сні. Незбагненно чому, адже ведмідь казав їй людською мовою: «Ти не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе...»

Хай би і вбив. І було б добре. І вона б тоді не прокинулася, а тіло воріженьки зариють десь уночі, і слід від ями зарівняють. Щоб і знати ніхто не знав, де вона знайшла свій вічний спочивок.

А натомість уві сні вона кричала медоїду в розпачі:

«Це ті, хто загнав тобі рогатину в груди, казали так: «Вуйку, вуйку, не дурій. Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо...»

Прокинувшись, охоплена жахом, важко дихала, і серце її, ще чомусь живе, билося сполошеною птахою... Розуміла: той ведмідь, який хоче її вбити, — у Кремлі. Московському. І вони справді її уб’ють — не тепер, то в четвер, але не пізніше. Довго її тут тримати не будуть. Сама не помре — допоможуть померти. Уб’ють, адже бояться, що вона буде жити.

Тісна і вогка башта.

Під ногами перетліла солома і якесь дрантя — замість постелі.

Затхле повітря. По стінах бігають павуки. (Єзус Марія, як вона колись боялася павуків, а тепер вони їй і байдужі!) В кутку — відхоже місце. І все.

Підходила до вузького віконця-бійниці.

На оборонній стіні кремля сиділа сорока і, стріпуючи крилами, щось скрекотіла на своїй незбагненній мові.

Ох, сороко, сороко, — ти на волі. Як би я хотіла побути на твоєму місці. На волі. І стати сорокою — щоби не жити більше межи людьми.

А сорока безтурботно скрекотіла та й скрекотіла. А потім знялася і кудись полетіла — що їй, птаха вільна.

А ще видно було Марині на кремлівському подвір’ї озброєних людей, що всюди ватагами вешталися. Нагнали їх у кремль з однією метою — її стерегти. Царицю московську. А де вона дінеться, заперта у башті восьмого ярусу кремля? Але все одно стрільцям велено тримати царицю «под крепким караулом» і «глаз с нея не спускать»! і в той же час варту застерігали: не можна красуні-цариці дивитися в обличчя. Як і розмовляти з нею. Ніц, ніззя! Бо як глянеш на неї, то відразу ж закохаєшся і згинеш...

Важкі дубові двері оковані залізом, заперті на амбарний замок.

Подала, їй — унизу дверей кругла дірка — якась рука, жовта й худа, плошку з водою.

Їжі забули подати, та вона й не хотіла її. Тільки жадібно пила, як загнаний звір, хлебтала жадібно і не могла загасити вогонь, що нуртував у її нутрі і пік її боляче і тяжко. І від нього не було спасу.

І днями — коли й ночами — стояла біля віконця-бійниці, дивилася на кавалок видимого їй світу білого.

...Сходило сонце — за кремлем, за його мурами, за Коломною, за Москвою-рікою, за Окою і Коломенкою, десь там, на Русі їхній дрімучій і загадковій, сонце сходило. Мабуть, їхнє. Руське. Бо її воно не гріло, а майже пекло. Ой, пекло, кляте руське сонечко! І де тільки вони його таке знайшли — пекуче. А втім, на Русі їхній все їхнє — ліси дрімучі, доли несходимі і всюди відьми, чорти-біси, різні духи, лєші, домовики, вовкулаки, водяники, упирі, змії гориничі... Все руське і руським духом просякнуте, чужим їй, ворожим і незбагненним...

З вузького вікна — радше бійниці — видно було їй бані церков та храми, дахи боярських та митрополичих палат. І повен двір озброєних бердишами (їхні леза спалахують проти сонця) стрільців, полонителів її. В ранковому небі пливли білі пухнасті хмаринки корабликами, як пливли вони і вік тому над Руссю, і віки тому, як пливтимуть вони і тоді, коли її не стане... Сісти б на яку з них і полинути... Куди? А куди завгодно. Хоч і на край світу, аби лишень подалі від Коломни, від Москви, від Русі їхньої, де вона необачно забагла стати царицею. І стала. Собі на радість і собі ж на горе. Радість була всього лише на кілька хмільних розвеселих днів, а горе — до кінця її життя. А втім, його у неї вже лишилося небагато. Пошвидше б надходив край. І — рятівне забуття...

На зубчатій стіні хазяйновито ходила знайома сорока — довгий хвіст, чорно-біле пір’я. Скрекотіла, за звичкою зазираючи у всі шпарки стіни — шукала там щось?.. Ой, сороко-білобоко, подруго моя єдина, не покидай хоч ти мене... Полетіла... Як у неї все просто. Змахнула крилами, знялась і полетіла. І ніякі мури її не зупинять, ніяка башта не ув’язнить...

Щаслива! Має крила та волю, то чому б і не літати.

І Марині так захотілося птицею стати піднебесною. Змахнула б крилами і полетіла. Додомоньку...

В ув’язненні їй часто привиджувався рідний край, що його вона залишила вісім років тому, — Самбір, Карпати...

Там стоїть і чекає її така затишна і надійна батькова фортеця.

Чула, як шуміли верховіттям навколо Самбора соснові бори. І бачилось їй, як донька тамтешнього князя, княгинька юна, пішла з фортеці подивитися, а який же він — світ білий? Пішла та й заблукала на свою біду в борах...

Поривалася їй допомогти, дівчаткові тому, що гинуло в нетрях, як раптом збагнула: таж то сама вона блукає нетрями, не знаходячи дороги, якої в неї вже й немає...

Та чомусь згадувався старець Варлаам, котрого вона випустила з темниці Самбірського замку, де він мав тихо й непомітно зотліти. Випустила, хоч він і був проти неї та її Дмитрія...

Ветхий дідок, божа кульбабка, який уже пахнув землею, кланявся, дякуючи їй за одержану волю («...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала...»), і їй на якусь мить від тієї згадки, видива того легше на душі стало. Виходить, недарма вона в цьому світі жила — одне життя, бодай і одне, але ж людське, — в цьому світі врятувати! І хай це мало — одне-однісіньке життя, — але в той же час це так багато, бо іншим і цього, бува, не дано...

Невідомо, як Марина Мнішек, молода жона молодого царя і сама цариця, графиня із Самбора, закінчила земне своє життя, коротке, але таке багате на карколомні злети і такі ж падіння: у Москві чи «на Москві»? Чи, як за легендою, в Коломні. Ніхто не знає, де вона похована, як ніхто не знає, від чого урвалося її земне життя — від лютої змії-туги в неволі чи їй «допомогли» піти з цього світу?

І те могло бути, і те. Але одне ясно: десь справді вона «умре на Москве». І туга її могла забрати на той світ, і підісланий кат міг накинути на шию шовковий шнурок.

Доки в іншому Кремлі, у тому, що з великої літери, у Московському, гадали бояри, що з бранкою коломенською краще зробити — суд над нею влаштувати і всім миром на плаху «воровку» спровадити чи залишити все як є, хай голод-спрага все докінчить, чи убивцю підіслати із шовковим шнурком, усе міг вирішити мороз. Зима 1614 року рано завітала в Підмосков’я, видалась не лише сніжною, а й скажено лютою...

Вдарили морози. Усіма забута, заперта в холодній кам’яній башті, легко зодягнена, Марина не могла там довго протриматися.

Якщо протрималася, то одну ніч — не більше. Вочевидь, її не стане наприкінці 1614 року, в грудні місяці. Але ніхто в Коломні не знав, що сталося з царицею Мариною і де вона поділася. Оскільки ж на кремлівських мурах завжди сиділи сороки, то й виникла легенда, що вона, чаклунка і відьма, перетворившись на сороку, літає — і досі літає — у світі білому.

Недарма ж народна яса вважала її відьмою-чародійкою. Недарма ж і досі живе легенда, що вона, перевтілившись у сороку-білобоку, вилетіла через вузьку бійницю восьмиярусної башти Коломенського кремля і, знявшись над тим кремлем, над Коломною, розтанула у високому небі...

Так, так, десь вона й досі літає у небі високому, у небі дзвінкому — за доброї днини і за чорних грозовіїв...

...І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...

А ще кажуть... У башті тій Коломенського кремля, званій «Маринкіною баштою», іноді чути стукіт жіночих каблучків...

Швидкий і невловимий...

Там таїна.

Вічна і нерозгадана.

Як і доля самої Марини Мнішек.

Її перший чоловік, молодий цар-життєлюб Дмитрій Іванович, якось подарував їй крихітний жемчужний кораблик, що несеться срібними хвилями.

Казав, підносячи дарунок:

— Кохання моє, як тобі коли трудно буде в житті, загадай бажання і скажи: «Кораблику, кораблику, понеси мене морем синім в омріяну країну щастя».

І стане мій кораблик великим і ти зійдеш хистким трапом на його палубу під вітрила летючі, і він понесе тебе в краї незнані, синім морем-окіяном...

Досі доглядачі Коломенського кремля упевнені, що дух Марини не покинув ці стіни. Відчуття того, що хтось пильно дивиться на тебе в потилицю і супроводжує в прогулянці по баштах, тут відчуває на собі майже кожний. А втім, співробітники музею звикли до цього, багато хто з туристів, які бувають там, вірять, що дух Марини допомагає в щасливій любові...

Кремль (кремник) — центральна укріплена мурами й баштами частина феодального міста на Русі. Вперше згадується в літопису під 1331 р. як «кремник». До XV ст. кремль називали дитинцем, з XVI—XVII ст. — «град», «город». Стіни кремля спочатку були дерев’яно-земляні, а з XI ст. — кам’яні або цегляні. Мури часто оточували ровом з водою. В кремлі розташовувалися палац князя, храми, будинки бояр і церковної знаті.

Найвідоміші — Кремль Московський, кремлі у Пскові, Новгороді, Ростові, Нижньому Новгороді, Казані, Ко­ломні...

Коломенський кремль спорудили на високому правому березі, на злитті річок Москви і Коломенки. У свій час він був місцем ставки Івана Грозного при підготовці походу на Казань.

Його оточує цегляна стіна.

В центрі кремля — п’ятиглавий Успенський собор. На північ од нього — невелика Воскресенська церква, або ще церква Вознесіння (1532), нині видатний пам’ятник російської архітектури, один із перших шатрових храмів.

Далі — Тихвінський собор у псевдоруському стилі.

«Пропонуємо вам здійснити незвичайну поїздку в один з найдавніших городів Підмосков’я — Коломну. Знайомство з містом почнеться з борту теплохода, на якому ви здійсните екскурсію по р. Оці, далі продовжите екскурсію по місту пішки. За багатством пам’ятників Коломну називають Підмосковним Суздалем. Історія міста зіткана з дивовижних історичних фактів і подій, таємничих легенд і передань. Храми, монастирі і фортечні стіни Коломенського кремля досі зберігають пам’ять про це.

Історична частина Коломни — це унікальний комплекс, що склався у ХIV—ХІХ ст. Коломенський кремль (площа 24 кв. км) оточений фрагментами фортечної стіни із сімома баштами. На території кремля — Соборна площа (духовний центр міста) і найбільш важливі пам’ятки історії і архітектури ХІV—ХІХ ст.: Успенський кафедеральний собор, шатрова дзвіниця, Троїцький Ново-Голутвин монастир, Тихвінський собор, церква Ніколи Гостинного. Після прогулянки вас чекає пікнік на мальовничій галявині в передмісті Коломни. В меню пікніка: юшка, шашлик, картопля, копчена риба, свіжі овочі, випічки, чай-вода». (Застереження: пікнік влаштовується на обладнаному від дощу місці.)

Ще зазначається, що Коломенський кремль — унікальний пам’ятник руської історії і культури, перлина руського оборонного зодчества, що він захищав московські рубежі від наскоків орд казанських і кримських ханів, до середини ХVI ст. займав одне з ключових місць в оборонній системі Московської держави.

Від кремля частково збереглися цегляні стіни, шість башт, П’ятницькі ворота, Успенський собор, архієрейський дім, дзвіниця.

І — увага! — збереглася так звана «Маринкина башта».

«Як і з будь-якою середньовічною фортецею, з Коломенським кремлем пов’язано багато легенд і передань» — це з путівника.

І далі:

«Є передання про те, що після розгрому польського нашестя в Коломенській башті кремля була ув’язнена жона обох Лжедмитріїв і коханка бунтівного козацького отамана Івана Заруцького — Марина Мнішек.

За однією з легенд, вона померла тут «з туги за волею», за другою — «обернулась сорокою і вилетіла через вікно-бійницю».

Так звідтоді і називають одну з шести уцілілих башт Коломенського кремля — «Маринкиною». Викладена вона з рудої з червонуватим відливом цегли, кругла в діаметрі, має вісім ярусів. В останній, восьмий, ярус з вузькими віконцями-бійницями, що був під самим дахом, і ув’язнили Марину Мнішек, російську (московську) царицю...

«Щороку в Коломні з’являються скарбошукачі — триває полювання за «Маринкиними скарбами», — це з газетної статті «Таємниця Маринкиної башти».

І далі авторка пояснює, хто ж така Маринка: «це Марина Мнішек, означена у Великій радянській енциклопедії як «авантюристка, дочка польського магната, дружина Лжедмитрія I і Лжедмитрія II».

«Тут, в Коломні, у 1614 році в ув’язненні закінчився земний шлях 26-річної Марини, яка забажала стати російською царицею. За легендою, зазнавши фіаско у мріях про росій­ський трон, вона змушена була награбовані багатства зарити. Звідтоді коштовності ці не дають спокою шукачам скарбів, і вони з різних міст пориваються сюди, але кожного разу несподівано припиняють пошуки і, охоплені жахом, вдаються до втечі. Якщо вірити легенді, то, заривши свої скарби, Марина наклала на схрон страшні закляття. Нібито вона досі відганяє від них численних скарбошукачів».

«Дивне почуття охопило мене, — пише інша авторка, — як тільки переступила поріг «Маринкиної башти», — атмосфера нерозгаданої таємниці. Кажуть, що вночі тут можна почути ледве вловимий стукіт каблучків жіночих черевичків. Але довго в самотині тут залишатися не можна — виникає відчуття чужої присутності, легкого дихання, і ніби бачиш очі гордої полячки, що сяють і пропалюють тебе наскрізь.

За свідченням сучасників — ні, не дає авторам таких «сенсаційних» статей спокою тема буцімто схованих Мариною скарбів! — у день весілля у 1605 році посол Власьєв подарував їй дорогоцінний камінь «Нептун» і шкатулку з коштовностями вартістю 5 мільйонів рублів. Доля унікального каменя досі не відома, але якщо вірити легенді, він разом із рештою коштовностей теж зберігається десь у коломенській землі... Я шукаю відповіді на ці питання, дивлячись на портрет польської панночки з такою незвичною долею. Її називають злою і жорстокою, підступною і хитрою, а багато хто з сучасників навіть були впевнені, що вона — справжня відьма. Але коли вона починала з благословення батька свій авантюрний шлях, їй було всього шістнадцять, і відпущено було долею на все про все одне десятиріччя.

«В супроводі охоронця через вервечку довгих, темних вузьких коридорів піднімаюсь численними східцями на самий верх таємничої башти, куди екскурсантів ніколи не водять, — пише інша авторка. — Від запаморочливої висоти захоплює дух. Красиве старовинне місто лежить внизу як на долоні. Може, у цього самого вікна багато століть тому стояла Марина Мнішек? І серце моє раптом завмерло, і мурахи забігали по спині від прилучення до таємниці. Про що думала ця жінка в останні дні свого бурхливого життя? Може, дорікала собі за зв’язок з отаманом Заруцьким — навіщо довірилась йому? Чи згадувала вона першу і єдину свою любов — самозванця Дмитрія I, якого встигла покохати за честолюбство і відвагу і з яким прожила найщасливіші свої дні. Чи, може, стоячи тут біля вікна, плакала молода мати про те, що вже ніколи не побачить свого сина? Він дорого заплатив за авантюру своєї матінки — був повішений...

Але мій охоронець вірить, що вона — відьма. Він розповідав мені, що бунтівний дух Марини досі бродить у башті. До речі, один з міфів про таємниці «Маринкиної башти» гласить, що, викинувшись з башти, у яку її ув’язнили, вона не розбилась, а перетворилася на ворону. Тому є «підтвердження»: вороння чомусь кружляє виключно над «Маринкиною баштою», а до інших башт Коломенського кремля не летить. Пояснити цей дивний феномен ніхто не може.

Цікаво, чи знайдуть коли-небудь скарб, котрий, як стверджують старожили, «відьма» Марина зачарувала. Кожний, хто посміє на нього замахнутися, починає відчувати непереборний страх і якщо не покине це місце, то й взагалі може позбутися розуму. «Як тільки починаємо копати, — зізнався мені один із скарбошукачів, — так тікати хочеться не оглядаючись. Але завтра вдень знов прийдемо...»

Диваки: хто ж скарби шукає удень? Вони відкриваються тільки вночі».

І великими літерами газета набрала кілька рядків.

Ось вони:

«П’ЯТЬ СТОЛІТЬ ЛЕЖАТЬ В КОЛОМЕНСЬКІЙ ЗЕМЛІ СХОВАНІ МАРИНОЮ МНІШЕК КОШТОВНОСТІ. СТРАШНЕ ЗАКЛЯТТЯ ВІДГАНЯЄ ВІД НИХ СКАРБОШУКАЧІВ».

І вчувалася мені у башті восьмого ярусу тиха, ледь-ледь чутна пісня, що бриніла й бриніла.

Прислухався. І раптом вловив знайомі слова.

Хтось невидимий, але там незримо присутній, співав:

А може, подумалось мені тоді, у башті Коломенського кремля, не сорокою вона вилетіла звідти, і не на жемчужному кораблику попливла за море синє, за океан, а й справді її забрали з собою козаки.

...Добігав свого кінця рік 2008-й. Усе так було, як і тоді, коли майже чотириста років тому урвав свій біг 1614-й...

І тоді, і тоді Підмосков’я — зазвичай мальовниче влітку — було щедро загачене снігами. Здавалось, що в світі цьому — ні доріг, ні людського сліду...

А тільки сніги, сніги, сніги, аж синюваті від морозів.

Під сонцем іскристі, вони сліпили зір своєю різкою білизною, од якої в очах пурхали чорні метелики, під вітром куріли, як дули поземки, у віхолу все зникало на дні білої завії.

Тільки там і там — як стихала куревійниця, — з’являлися ланцюжки звіриних лап. Але і їх швидко заносило.

Не вгавали заметілі.

Завивали снігові хвищі, гули хуртовини, світ білий, здавалося назавжди, пірнав у білий вир...

Лише іноді ні-ні та й виринав з тієї вертелиці на якусь мить святий Христофор із собачою головою — покровитель мандрівників. Але кого і куди він вів?

Коломна теж пірнула в ту завірюху, що здавалася всесвіт­ньою, лише де-не-де здіймалися голубі дими — чи не єдина ознака присутності десь життя і тих людей, яких святий Христофор усе ще намагався кудись вести...

Та іноді у завиванні вітру вчувалося іржання коней...

І хтось молодий і сильний бадьоро і весело когось вмов­ляв:

Та ще розказують... Іноді — особливо як віхола-юга розгуляється, — місцеві мешканці бачили, як просторами Підмосков’я, прямуючи десь від Смоленська — Вязьми, долаючи хуртовини-завії і снігові замети, рухається і рухається чийсь весільний поїзд.

Куди рухається?

А Бог його знає куди. Мабуть, у світ білий. І рухається на чолі зі святим Христофором... Так, так, із тим, із Песиголовцем, у якого — крім собачої голови — ще й добре людське серце. Переповнене бажанням захищати людей, допомагати їм. А це нині така рідкість.

Але загубившись у білій зав’юзі, весільний поїзд уже нікуди не може приїхати — скільки б і куди він не їхав.

— Спиніться! — хоче крикнути Марина до свого весільного поїзда.

Проте крикнути вже не може — вітер снігом забиває їй рота і навіки зціплює його кригою...

А бурий карпатський ведмідь все реве і реве у передсмертних корчах, усе ще — ВСЕ ЩЕ — намагаючись вирвати рогатину з грудей своїх...

Київ — Самбір — Москва — Коломна — Київ 2008