Марина — цариця московська

Повість третя. Матушко, ми вбили твого сина!.. І викрикнули Шуйського на царство

Роль народних мас і особи в історії — одна з головних проблем історичного матеріалізму, що її взяли на озброєння основоположники марксизму-ленінізму, створивши своє вчення про роль народних мас і особи в історії. За ним виходить, що народ є головним суб’єктом історичного руху. Себто народні маси відіграють вирішальну роль у всіх сферах суспільного життя. А вже революційна боротьба народних мас — справжня, справжня р-революці-йна! — розв’язує докорінні суперечності суспільства та його ладу, забезпечуючи при цьому неодмінно суспільний прогрес. Про це щось там доводитиме ще К. Маркс.

Але яку прогресивну роль відіграли народні маси тоді, у травні 1606 року, в Москві? Крім того, що допомогли своїми виступами — сліпими й криваво-погромницькими — князеві Василію Шуйському дорватися до найвищої у Московському царстві влади і стати царем, — більше ніякої. А втім, до дечого це таки призведе. Царювання Шуйського виявиться далебі гіршим за царство поверженого народними масами Дмитрія Івановича, і невдовзі в Московськім царстві-государстві спалахне громадянська війна. А з нею — голод, руїна, смерті... Тисячі, десятки тисяч смертей і нещасть. Аж доки Шуйський не буде зметений з трону, — більше нічого «прогресивного» народні маси своїм виступом у травні 1606 року не принесуть...

Василій Шуйський був із знатного роду, а такі високі титули, як боярин, воєвода, князь, ще і ще вивищили його над іншими знатними у Московській державі. Був він сином боярина князя Івана Шуйського і походив з роду відомих князів Шуйських, потомок великих князів Суздальських і Нижньогородських, які, в свою чергу, були потомками князя Андрія II Ярославича.

Було чим і пишатися, і гордитися, і самовеличатися. І зрештою, домагатися — відверто вимагаючи її — верховної влади в царстві-государстві. Себто влади царської.

А вінця царського Василій Шуйський домагався — маючи на те деякі підстави, а в певні періоди навіть законні, у порівнянні з іншими претендентами, — чи не все життя, але...

Все зіпсував Борис Годунов, який і перехопив царський вінець — для своєї власної, зрозуміло, голови. Бо хто ж добуває царський вінець для чужої?

Знаючи, що князі Шуйські — одні з реальних претендентів — за знатністю їхнього роду і колишньою близькістю до Івана Грозного — на царство та корону, Борис Годунов, ставши царем — як, то інша мова, — жорстоко і цілеспрямовано їх переслідував.

За натурою своєю (до речі, неординарною) Василій Шуйський був хитрий і водночас підлесливий мужичок (i це він — боярин, воєвода і князь із знаного князівського роду!): де треба гнутися — гнувся, аж ніяк цим не гидуючи, де треба було догодити — догоджав, прислужуватися — охоче прислужувався, показати гонор — показував (перед, звісно, нижчими). Де треба було бути добрим, був добрим, жорстоким — був і таким. Але більше був улесливим, вмів тримати ніс по вітру, як звір, загнаний у пастку, гостро відчував небезпеку і вправно обминав капкани, тож і не дивно, що невдовзі став єдиним із князів Шуйських, котрий уцілів. Більше того, зумів навіть залишитися при службі в Кремлі. І це — при постійному і стійкому переслідуванні Шуйських, що його чинив Годунов. Василь Іванович не був винахідливим, буцімто боявся будь-якого нового кроку і в той же час виявляв завидні терпеливість та стійкість, що межувала чи не з тихою та непримітною мужністю.

Його молодість минула за Івана Грозного. У 1580 році він був навіть дружкою — весільним боярином — на останньому женінні велелюбного царя з Марфою Нагою, а в двох наступних роках стояв воєводою з полками на річці Оці, охороняючи кордон на випадок, якщо хан Тохтамиш піде на Москву. Але хан тоді так і не зважився йти на Москву, і невідомо, чи виграв від цього (зберігши своє життя) воєвода Шуйський, чи програв — не змігши заявити про себе в ратному ділі.

Після смерті Івана Грозного Шуйський виступив проти претендента на царський трон Бориса Годунова — ще раніше він виступав і проти Федора Івановича, останнього Рюриковича на руському престолі. А після його смерті, у зв’язку з тим, що династія Рюриковичів була перервана, оголосив про свої права на руський трон, вважаючи, що він за знатністю більш достойний його, ніж Борис Годунов, але... Не виграв. Хоч нічого особливого й не програв. А втім, Годунов, ставши царем, велів схопити і відправити у заслання Івана Петровича та Андрія Івановича Шуйських, велівши їх у засланні прикінчити без пролиття крові. Шуйських охоче задушили... Але Василій Іванович, тоді головний Шуйський, дивом уцілів і вивернувся майже із зашморгу. Чи завдяки своїй винахідливості та спритності (був як в’юн, якого, слизького і вертлявого, не просто було схопити рукою). На той час, як Борис Годунов утвердився на троні, Василій Шуйський став беззаперечним главою роду Шуйських і, як писатимуть історики, на довгі роки покорився цареві, якось приборкавши своє непомірне честолюбство та бажання вивершитися над усіма. І над царем у тім числі.

А коли він, на чолі слідчої комісії побувавши в Угличі, підтвердив смерть малолітнього царевича Дмитрія та непричетність до неї царя, Годунов ніби на якийсь там час аж подобрів до нього.

Але швидко знову запідозрив у ньому головного свого суперника і претендента на трон. І оточив Шуйського цілим гуртом шпигунів та вивідників і донощиків, які слідкували за кожним кроком нелюбого цареві князя... І все ж, не маючи явних доказів, щоб звинуватити його у зраді, Борис як міг — а міг він багато, цар-бо! — дозоляв і пакостив — не по-царському, звісно, Шуйському своєю підозрою. Навіть в особисте життя князя втручався, віднявши у нього сімейне щастя. Не дозволяв йому навіть женитися (було, було й таке). Кілька разів відсторонював його від двору, заборонивши опальному князеві навіть у Кремлі з’являтися, а потім знову приближував. Грався з ним, як кіт з мишею. Багатьох людей тоді карав без суду й слідства, тільки за підозрою, що вони з симпатією ставилися до Шуйських. Трудно було за таких умов уціліти, навіть обережному та винахідливому, але Василій Іванович — от вже в’юн! — зумів вивернутися і вціліти, кожен раз завчасно вивертаючись од небезпеки та виявляючи при цьому завидну витримку й обережність — чого-чого, а цих якостей у нього було із запасом.

Але становище його постійно було хистким і небезпечним: один хибний крок — і все. Поминай як звали. Але того єдиного невірного кроку Василій Іванович, завдяки своєму почуттю небезпеки, завжди щасливо уникав. Натомість, вміло догоджав тим, хто був при верховній владі (тих, хто був нижче, він у крайньому разі просто відмітав з дороги, а то й знищував без жалю, а часом і без потреби, — щоб не плуталися під ногами).

Годунову, як сильному і підступному цареві, який тих, кого в чомусь запідозрював, не милував ніколи, — Василь Іванович служив вірно і навіть затято-запобігливо. Цим рятувався, завдяки цьому тримався на поверхні. І був, як казали, непотоплюваним. (Скільки Годунов не намагався його втопити, він, як той поплавець, завжди вихоплювався на поверхню і надійно тримався над небезпечною глибиною.)

Годунов його не просто не любив (цар Борис нікого не любив, у кожному вбачаючи підступних конкурентів на владу, а кого любив, тим теж було не мед, бо немає гіршої любові у світі, як царська до своїх підлеглих: сьогодні ти пан, а завтра — пропав!), а не терпів. І повсюди робив йому підніжки, намагаючись його спіймати на чомусь, викрити у невірності й знищити, але...

Князь Шуйський був не промах, контролював кожен свій крок і кожне своє слово, завжди був насторожі і напохваті та служив і служив, підкреслюючи свою незмінну вірність, тож підозрілий і винахідливий у покаранні цар Борис не міг його в чомусь викрити і схопити за зябра. Тож мусив терпіти, хоч цілком йому і не довіряв, відчуваючи в ньому сильнішого й підступнішого конкурента, який лише вдає, що вірно служить, а насправді чекає зручного моменту, щоб дати підніжку.

Василій Іванович на своїй службі ходив, як би ми сьогодні сказали, по мінному полю, але так жодного разу там, де інші схиблювали, не схибив, тож і не підривався, завжди залишаючись на службі і на поверхні царського болота, котре й не таких, як він, затягувало на дно.

Завжди знав, що треба цареві, і тільки те й робив. І цар Борис аж руки чухав, але схопити в’юна Шуйського не міг. Шуйський незмінно упереджав всі його дії і робив так, що Годунову нічого не залишалося, як терпіти хитрого князя. Хоча аби спровокувати його, загнати на слизьке, раз по раз доручав йому небезпечні справи, аби він нарешті дав маху. Не виходило. Шуйський умів триматися, невірних кроків не робив і добре годив Годунову, ненавидячи його.

У 1591 році, коли Годунов послав його на чолі урядової комісії до Углича розслідувати заплутане діло з буцімто убивством засланого туди сина Івана Грозного, царевича Дмитрія, Шуйський і тоді вивернувся. Царевич був законним претендентом на трон — як син царя Івана. У той час як Борис Годунов законних прав на трон, який захопив, не мав. І доки царевич Дмитрій був би у цьому світі, доти Годунов і почувався б непевно. Годунов багнув знищити царевича як свого суперника, але намагався те зробити руками інших, аби не заплямувати себе на царстві. Для нього єдино прийнятливою була б версія загибелі царевича Дмитрія. А чутки тоді ходили різні. Одні заявляли, що Дмитрій таки загинув, інші — що він дивом таки уцілів. І це нервувало Годунова. Шуйський це добре знав, тож урядова комісія під його орудою ухвалила і винесла вердикт (той, що був зело потрібний Годунову!): буцімто царевич Дмитрій справді загинув — зарізавшись ножиком під час дитячих ігор, коли на нього напала падуча. Виходило, що царевич таки загинув, і загинув від нещасного випадку, бо ніхто його не убивав.

Це було офіційне рішення офіційної урядової комісії, і воно мало переконати, що: а) царевича немає в цьому світі, і отже, він не буде претендувати на трон; б) він сам «зарізався», цар Борис — як дехто пасталакає — тут ні при чім.

Борис Годунов рішенням слідчої комісії, що її очолив Василій Шуйський, лишився задоволений. І навіть похвалив Шуйського. Ще й по-панібратському поплескав його по плечу: правильно служиш, боярине і князю, так і далі служи.

І Шуйський служив.

Борис Годунов мовби став йому нарешті довіряти більше... І звідтоді Василій Іванович твердо-твердо підтримував цю версію, вердикт своєї комісії, що царевич Дмитрій мертвий і стояв на цьому горою, але...

Доти, поки при владі був Борис Годунов. Щойно він загадково й нагло помер у 1605 році, як колишній голова слідчої комісії по розслідуванню справи загибелі царевича Дмитрія раптом різко змінив свою думку. Але перед цим, у році 1604-му, ще за життя Годунова, як царевич Дмитрій з’явився на руському прикордонні, Шуйський на Красній площі при великому збіговиську народу кілька разів заявляв про те, що це самозванець, адже він, Василій Шуйський, ось цими руками хоронив справжнього царевича в Угличі. Заспокоєний цими запевненнями, цар Борис у січні 1605 року послав Шуйського з військом проти Дмитрія на допомогу пораненому князю Мстиславському. Новий воєвода, якого з Москви виряджало багато чиновних стольників і стряпчих, знайшов військо біля Стародуба в лісах, між засіками, де воно, підсилене дружинами, все ж ховалося від супротивника, дещо занепале духом від попередньої поразки.

Шуйський виступив до Севська, у нього тоді було 70-тисячне царське військо. Проти п’ятнадцяти тисяч у Дмитрія. І все ж претендент на руський престол завдав відчутного удару Шуйському та Мстиславському, хоч і змушений був відступити. Але Шуйський з Мстиславським, маючи значну перевагу в живій силі, чомусь не стали переслідувати Дмитрія, що й порятувало царевича від розгрому, а затіяли чи не до весни облогу міста Кроми. А тим часом у квітні раптово помер Годунов. Царем став його син Федір і відкликав Шуйського з Мстиславським до Москви як нездатних перемогти Дмитрія. Чи таких, що не хотіли цього робити. Швидше друге.

А в травні до Москви надійшла вістка, що царське військо присягнуло Дмитрію — грім серед ясного неба прогримів над Кремлем! А першого червня приїхали до столиці посли від претендента на царський престол — Наум Плещев та Гаврило Пушкін — і з Лобного місця зачитали грамоту на ім’я Шуй­ського і Мстиславського. Народ почав хвилюватися: а раптом Дмитрій і справді син царя Івана? Але інші запевняли, що насправді царевич несправжній, самозванець. Ось тоді й послали за Шуйським оголосити всенародно правду: чи справді він поховав царевича в Угличі в році 1591-му? Шуйський примчав і при всьому народові відповів, що царевич тоді врятувався від убивць, а замість нього був убитий і похований якийсь попович. Це й вирішило долю Годунових. Натовп увірвався до Кремля, Федора стягли з престолу й відправили під вартою до боярського дому Бориса, а через кілька днів молодий цар і його мати були задушені людьми Дмитрія. А брати Шуй­ські разом з князем Мстиславським спішно виїхали навстріч Дмитрію. Царевич їх прийняв в Тулі, спершу говорив з ними невдоволено, але згодом, змилостившись, простив їх...

А пізніше, як царевич із своїм військом і народом, що його вітав, підходив до Москви, Василь Шуйський знову заявив, що царевич тоді, у 1592 році, залишився в Угличі живим. Що нині до Москви йде не якийсь там Лжедмитрій, збіглий монах Гришка Отреп’єв, як розповсюджують чутки прихильники Годунових, а — СПРАВЖНІЙ ЦАРЕВИЧ ДМИТРІЙ ІВАНОВИЧ, СИН ЦАРЯ ІВАНА, а отже, законний претендент на російський престол. І Шуйському повірили — все ж таки колишній голова слідчої комісії, — і Москва зустріла урочисто царевича Дмитрія і проголосила його царем Росії.

Цар Дмитрій залишився задоволений такою заявою князя Шуйського — хрест князь цілував при всьому народові! — і пообіцяв його приблизити до себе і дати йому велику владу.

Василій Іванович теж лишився задоволений — обіцянками нового царя і тим, що він не прогадав, як почалася Смута, а правильно зорієнтувавшись, прийняв єдино вірне рішення, приставши на бік царевича Дмитрія. (Чи вцілів тоді в Угличі у 1591 році малолітній син царя Івана чи ні, Шуйський на той час вже й сам не пам’ятав достеменно, та й суть була не в тому, пам’ятав він чи ні, а в тому, що вибрав того, хто переміг і став царем.)

Шуйському вірили.

Шуйський старався, — а міг він багато що, — вірно служив новому цареві, але... Час ішов, спливали місяці, а новий цар всупереч своїм обіцянкам все не приближував Шуйського до себе і до влади. Він за нього просто забув — в ейфорії своєї перемоги, а потім багатоденного весілля з царицею Мариною...

Шуйський образився (а він був надто образливим, хоч і вмів, як треба було, приховувати свої образи) і затаїв проти царя ненависть: ти мене обманув, пообіцявши вділити мені влади, не виконуєш своїх обіцянок тим, хто тобі допоміг, — постривай же! Ти ще згадаєш Шуйського. Порожні твої обіцянки-цяцянки вилізуть тобі боком. Не вмієш цінувати вірних слуг, матимеш зайвих ворогів, а тобі вони зараз ні до чого.

І ось через торгових людей Москви (конкретно через торгівця Федора Конєва і якогось Костю-лікаря) поповзли чутки вражаючі. Буцімто їм сам Шуйський доручив таємно розповсюджувати в народі чутки, що насправді цар Дмитрій Іванович є самозванцем. І ті чутки стали поширюватися і поширюватися: Шуйський, мовляв, свідчить, що в Москві на престолі Лжедмитрій, який, захопивши владу, намагається викорінити православ’я, а навзамін йому запровадити католицизм... Влада заходилася розплутувати клубки тих чуток, вони й привели до князя Шуйського.

Князя Шуйського велено було схопити.

Князя Шуйського й схопили. Яко злочинця. Багато хто з бояр дивувався: коли ж це князь Шуйський говорив правду? Чи тоді, коли в угоду Годунову стверджував, що царевич в Угличі «насправді зарізався» і він сам поховав його «своїми руками», чи тоді, коли, рятуючись від можливих репресій — царевич Дмитрій вже підходив до Москви, — оголосив, що він, претендент на російський престол, є істинним сином царя Івана (замість нього тоді в Угличі, мовляв, було «зарізано» і поховано іншого, якогось поповича), чи тепер, коли він, знову помінявши свої показання, заявляє, що насправді цар Дмитрій є самозванцем?..

Земський собор заходився розбирати справу. Але як не піднімали на дибі князя Шуйського (а Москва здавна славилася своїми майстрами заплічних справ), він не видав своїх однодумців.

Князя Шуйського Земський собор засудив до смертної кари — за брехливі свідчення, що їх він міняв, та за розповсюдження шкідливих чуток, що їх він поширював, аби опорочити руського царя.

Справа, як кажуть, запахла смаленим.

Одночасно із засудженням Василія Шуйського до страти засудили і його братів — але тільки до позбавлення волі.

(За деякими іноземними джерелами на тім суді цар Дмитрій сам оспорював Шуйського і викрив його у наклепі — говорив, як свідчитимуть іноземці, з таким мистецтвом і розумом, що весь Собор був зело подивований і повірив Дмитрію, а не Шуйському, смертний вирок якому був підтверджений вдруге.)

На 25 червня було призначено виконання вироку.

Шуйського привезли на Лобне місце, на плаху — все, кінець!

Народ чекав видовиська — як князеві будуть відрубувати голову. Це завжди цікавить народ, у якого так мало в житті трапляється видовиськ. (Театрів, цирків, засідань різних рад тоді не було, та їх і не було чим транслювати для всіх.)

Отож, Шуйського із зв’язаними руками звели на ешафот.

Вже була йому прочитана сказка — себто оголошення провини.

Уже приречений попрощався з народом, заявивши, що помирає за правду, за віру і народ християнський. (Говорив, казатимуть свідки, спокійно і навіть велемовно.)

Уже його поставили біля плахи на коліна.

Уже поклали його голову на плаху (відкотивши з шиї комір, де має цюкнути сокира).

Уже кат взявся за сокиру і почав її піднімати над приреченим, цілячись йому в оголену шию, на якій билася синя жилка — удар, звичне для ката діло, — і відрубана голова із стукотом впаде з плахи, і все буде кінчено. І коли б все так і сталося, як і мало б статися, у царя Дмитрія поменшало б на одного впертого ворога, а майбутні змовники позбулися б свого заводія. Можливо, тоді і змови 17 травня — що її організує Шуйський, — не було б. Як не було б і перевороту, і цар Дмитрій уцілів би на троні. Ще й життя б собі зберіг.

І це сталося усього лише за мить, як кат, гекнувши, опустив би свою гостро відточену сокиру на шию Шуйському, якому вже була зачитана сказка і який уже попрощався з народом.

Отож, кат уже заніс угору сокиру. Лишилося тільки опустити її — змиг ока — на шию приреченому.

І в цей час...

Справді, як у казці сталося те, що нині називають хепі- ендом — щасливим кінцем.

Воістину щасливий для приреченого, доленосний, такий, що трапляється лише в одного з тисячі приречених...

Як уже кат заніс сокиру, приготувавшись гекнути й опустити її на шию засудженому (бачив, як на тій дряблій шиї, наче куряча шкіра, билась сполошено синя жилка), як...

Як до ешафота чи не галопом-алюром примчав вершник, посланець царя.

— Стійте!!! — крикнув голосно і владно. — Іменем царя-государя — спиніться!..

Кат з шумом передихнув і, повільно опустивши свою жахливу сокиряку, поставив її біля плахи — на гострому лезі заграли сонячні зайчики.

Гонець, сидячи на коні, зачитав царське помилування.

Смертна кара князеві Шуйському замінялася засланням у містечко (неподалік Москви) Галич, але маєток Шуйських переходив до державної скарбниці. А втім, що значить втрата якогось там маєтку, коли збережено життя!

Мине тиждень, і, вінчаючись на царство, Дмитрій Іванович оголосить прощення всім опальним (амністує їх).

Всі заслані могли повертатися до своїх постійних місць проживання.

Повернулися і Шуйські — а втім, вони ще й доїхати до місць заслання на той час не встигли.

Шуйським повелінням царя Дмитрія було повернуто боярство, що його раніше відібрав Земський собор, і всі їхні вотчини. А Василію Івановичу — і всі його попередні посади — справді, хепі-енд, казка, адже в Московському царстві покараних ніколи не милували, а смертну кару завжди охоче виконували — ні сокир, ні плах там ніколи не бракувало.

Шуйський повернувся до Москви знову боярином, оклигав, отямився від пережитого і, роздивившись, що та як, поспілкувавшись із вірними людьми, одразу ж відновив свої інтриги.

Проти свого рятівника.

Ба навіть почав готувати змову, маючи на меті, вбивши царя Дмитрія, вчинити державний переворот.

Проти свого рятівника.

Тільки тепер він уже діяв обережніше і готував переворот більш надійніше, не з кондачка, старанніше й акуратніше. І царська влада Дмитрія Івановича, а з ним і його життя повисли на волосині...

Потім казатимуть (як усе зчиниться, і Дмитрій втратить не лише владу, а й життя): щоб знав, як прощати ворога. Російські царі нікого й ніколи не прощали — навіть невинних знищували (один Грозний чого вартий!) — так, на всякий, як кажуть, пожежний випадок.

Дмитрій Іванович проявив не лише м’якосердість та великодушність, а й м’якотілість, забувши, що при владі у Москві можуть бути лише жорстокі, безжалісні правителі, яких усі бояться як вогню, адже в Москві споконвіку главенствував не закон, а воля диктатора. (Чим більший самодур виявлявся біля державного керма, тим краще, на більшу користь це йшло Московії.)

Цар Дмитрій хотів запровадити у Москві дрімучій європейське правило, де головою всьому мав бути закон, де правителя ніхто не мав боятися, а сам правитель мав бути правдивим і дотримуватися демократії. Та й добрим Дмитрій був за своєю натурою, не злим, умів прощати людям. І до всього ж не хотів починати своє царювання з пролиття крові. І за це поплатився життям. Бо на Русі споконвіку на добро відповідали здебільшого злом, а того, хто тебе рятував, запросто відправляли на плаху.

Не врахував цього цар Дмитрій і поплатився за це 17 травня 1606 року.

Тим більше, князь Шуйський, порятований ним од вірної загибелі, добро не вмів цінувати, вважаючи це чимось несуттєвим, таким, що плутається між ногами у великій грі, тож і відповів на добро, йому виявлене, — злом. Та й злопам’ятним він був — на відміну від свого рятівника. Тому й відправив свого рятівника на плаху.

На ту плаху, од якої його і врятував цар Дмитрій Іванович.

А втім, хто на що здатний, той тим і віддячує.

«Правління його було дуже нещасливим і повне бунтів і заколотів, а також війн із зовнішніми ворогами (головно з поляками). Однією з головних подій на Русі за його царювання була громадянська війна» — це з історії.

Але це буде потім.

А тоді...

Спершу між ним, тоді помилуваним, врятованим від сокири та повернутим до служби, і його рятівником царем Дмитрієм Івановичем склалися ніби ж добрі стосунки. Цар Дмитрій навіть дозволив йому одружитися.

Річ у тім, що цар Борис не лише мучив князя своїми чи не маніакальними підозрами, оточив його шпигунами й наглядачами та постійно намагався Шуйського зловити на зраді чи спробах її вчинити (Шуйський все це терпів, виявляючи завидне терпіння і витримку), а й навіть заборонив йому...

Навіть до того опустився цар Борис, що заборонив нелюбому боярину... одружуватися.

Унікальний випадок в історії монаршої Русі-Росії. Бувало, що тамтешні царі забороняли своїм підданим багато чого (у тім числі й несправедливо їх переслідували, вбивали їх, навіть своїх рідних, як, наприклад, Іван Грозний власноруч убив свого сина, а Петро Перший свого сина відправив на страту), все це — звичайна справа, але щоб навіть заборонити женитися...

Це ж треба! І що цареві Борису стукнуло в голову, що він придумав і, як кажуть, втілив у життя таку заборону? Захочу — і не дозволю тобі одружуватися! І — не дозволив. Мабуть, його величність саме так помстився нелюбому князеві — нелюбому і невірному, який цілив на його тронне місце. І хоч така помста для його величності була дріб’язковою, не гідна його сану, але Годунов і до неї, аби дозолити князеві, вдався. І заборонив йому женитися не на комусь конкретно, що було б зрозуміло, а — узагалі.

Взагалі!

І боярин князь Шуйський змушений був підкоритися дикій забаганці царя і тому не женився. А роки його тим часом спливали, як за водою Москви-ріки, Василій Іванович старів, йому вже перевалило за п’ятдесят, а він усе ще бурлакував, боячися порушити волю царя і цим накликати на себе нові біди. Вже був добряче підстаркуватим, але все ще залишався одинаком — бо що вдієш. Спробуй порушити царську заборону та обзавестися сім’єю, як вмить опинишся у вигнанні. Там і медовий (та й не тільки медовий) місяць проведеш. Сам-один. А що за медовий місяць для одного!

І ось цар Дмитрій, простивши Шуйського за зраду (Борис Годунов лише підозрював Шуйського в бажанні посісти його трон, відчуваючи в ньому потенційного зрадця, людину, схильну до віроломства, — як покаже час, Годун тут не помилявся), — дозволив одружитися. Ще й пообіцяв йому свій царський захист. А одружитися дозволив, коли захоче і з ким захоче.

На радощах постарілий Шуйський низько кланявся за таку милість Дмитрію Івановичу — чи не колінкував перед ним. Ще й руку поцілував цареві, запевнивши останнього, що він таку милість не забуде, подався щасливий та збадьо­рений. Готувати — з власної ініціативи змову проти свого благодійника (невже й справді руська душа загадкова, як про те торочать чи не одне століття?), а заодно й женитися.

Нарешті женитися.

Але спершу вирішив зайнятися змовою — так своєрідно віддячував своєму рятівникові.

Людина з’явилася на Землі, за найновішими даними, понад два мільйони років тому. Приблизно 200—150 тисяч років тому виникла «людина розумна неандертальська», а приблизно 100—40 тисяч років тому з’явилися наші далекі предки — хомо сапієнси, люди розумні.

Тоді й з’явився матріархат, споріднені роди почали об’єднуватися в племена (патріархат з’явиться пізніше), зародилися релігійні вірування, різні звичаї, мистецтво (найдавніші вірування — тотемізм, анімізм, магія), тоді почали творитися казки та міфи.

Родові громади розпадалися на окремі сім’ї.

Почалося приручення диких тварин (хоча б собаки), було винайдено лук і стріли. Зрештою, з’явилося землеробство та скотарство, люди почали переходити до осілого способу життя.

Приблизно п’ять тисяч років до н. е. заходилися оброблювати мідь.

Перша писемність виникла 4—5,5 тисяч років тому до н. е.

Від Різдва Христового — як пишуться ці рядки — минуло 2008 років.

Тоді ж, з появою хомо сапієнса (чи й на пізній стадії неандертальського життя), з’явилася любов. Можливо, спершу якісь почуття, схожі на взаємну симпатію. А разом з любов’ю (а може, й раніше) з’явилася вона. Зрада. Перехід на бік ворога, віроломство, порушення вірності у коханні, дружбі. Відмов­лення від своїх переконань, поглядів тощо. І звичайно ж віддячування за добро, тобі зроблене, — злом.

І звідтоді зрада вірно і... незрадливо служить людству. Це любов може зникнути. Дружба розпадеться, а зрада ніколи не залишить суспільство хомо сапієнс, вона як тінь. Всюди, у яке століття не заглянь, у яку епоху чи суспільство (незалежно, примітивне чи високоцивілізоване — все одно), вона, зрада, вічна і невмирущо-незнищима. Можна б сказати, що безсмертна. Всі її ненавидять, але чи не всі при потребі вдаються до її послуг. Тож у кожного хомо сапієнса є — має, має бути! — свій персональний зрадник! Той, хто неодмінно тебе при нагоді зрадить, відступиться від тебе, ще й нацькує на тебе недоброзичливців, опорочить тебе, розтопче. Од­наково — хоч у простих смертних, хоч у богів.

Самому Господу Ісусу Христу, як ми знаємо із Святого Письма, не вдалося уникнути зради. І скільки там у нього було апостолів — усього дванадцять. Але й серед них знайшовся Іуда Іскаріот (виходить, один зрадник припадає на товариство з дванадцяти душ?), який усього лише за 30 срібняків продав свого Господа. А що нам, простим, і, ніде правди діти, грішним? Серед нас зрадники плодяться чи не один до одного.

Аж незручно вже повторювати відому істину, що за тисячоліття всім вже добряче оскому набила: твори добро ближньому. Принаймні, за виявлене тобі кимось добро не віддячуй злом.

Але... Як з’явилася людина розумна, наукою велемовно прозвана хомо сапієнсом, 100—40 тисяч років тому, так і з’явилася зрада. Так і віддячує вона ці 100—40 тисяч років ближньому своєю... гм-гм... увагою — у відповідь на його добро.

Чи така вже порода людей?

А боротися з цим... Безнадійно. Зрада була, є і буде — покіль на планеті Земля існуватиме рід людський, і з цим неможливо боротися (можна скільки завгодно приймати закони: «Громадяни! Не зраджуйте один одного!» — дарма) і побороти її, зраду, яка приросла до людини, як до неї приростає власна шкура, просто неможливо.

Знайшовся свій Іуда Іскаріот і в оточенні царя Дмитрія, в ролі якого виступив знатний боярин князь Василій Шуйський. Охоче і цілком добровільно і без будь-якої принуки. Той боярин і князь, якого Дмитрій по доброті своїй душевній врятував від смертної кари, простив його, наблизив до себе і який, покаявшись за вчинене, подякував за виявлену йому доброту і невзабарі віддячив чорною невдячністю. Своєму рятівникові і благодійнику. Ще й відправив його, рятівника свого і благодійника, на загибель...

Окрилений царською милістю, боярин князь Шуйський подався од Дмитрія Івановича — готувати проти нього змову. А заодно і своє запізніле весілля, хоч у 53 роки, а таки вирішив обзавестися «зазнобушкою» і взагалі — сім’єю.

Тим паче наречену собі вже давно назнав. Нею мала стати княгиня Буйносова-Ростовська — значно і значно молодша за добряче вже підтоптаного жениха. Та й до всього ж вельми непоказного. Щоб не сказати, мізерного. Був то на вигляд рано постарілий (наче якийсь зношений передчасно) маленький дідок, достоту некрасивий, з підсліпуватими очицями, що завше сльозилися. Правда, начитаний старичок, досить розумний, хитрий та підступний, хоча й дуже скупий. Прямо-таки жмикрут-скупердя.

Буйносова-Ростовська аж носиком закрутила: пхе! Що з того, що він князь. Вона теж княгиня. З відомого роду. А як за такого йти...

Але — пішла.

Княгиня хоч і не була красунею, проте ще зберігала привабливість — по-своєму була звабною. І що її примусило піти за такого підсліпуватого скупого дідка — вік би його не бачити!

По-перше, вона вже таки добряче засиділася у дівках. А все тому, що хоч і належала до відомого княжого роду, проте рід її на той час вельми занепав, збіднів до краю. Тож для такої нареченої — хоч вона і з княжого роду — жениха й не знаходилося. Та ще з княжого роду, а нижче князя йти вона не хотіла. Молоді князі, пошуковці багатих наречених, обминали Буйносову-Ростовську, пхе, без статків! Шукали княгинь багатих, аби їхніми статками позатикати власні дірки, тож Буйносова-Ростовська і залишалася старою дівою. А старій діві, та ще із збіднілого роду, і геть проблематично вийти заміж. Кому, якому князеві така потрібна. Хоч вона й княгиня.

Так би й звікувала своє дівоцтво у самотині княгиня Буйносова-Ростовська, відкувала б зозулею-зигзицею, коли б не князь Василій Шуйський. За підстаркуватого жениха (що він начитаний та розумний — пхе! — сплять не з начитаними та розумними) жодна з вільних княгинь не схотіла йти — перебирали. А Буйносовій-Ростовській не довелося перебирати. Сватають — нарешті! — йди, бо інакше у дівоцтві — нікому не потрібному — і мекне твоє життя. А Шуйський хоч і мізерний на вигляд, ні риба ні м’ясо, але добре знаний боярин і князь, якому новий цар дозволив женитися, не бідний, рід його відомий, він при владі, і при Грозному був у Кремлі (навіть дружкою його на царському весіллі виступав), і при Годунові, хоч той його і не любив та все давив його до нігтя, не останнім був. І ось тепер при Дмитрії Івановичу він чи не перша особа серед бояр у Кремлі. Вийшовши за такого, і вона засвітиться у Кремлі, перед поведе серед бояринь при дворі. А що старий поставою та лицем не вдався, то... З лиця, кажуть мудрі, воду не пить.

Пішла за нього.

І все ж довго княгиня звикатиме до своєї непоказної, плюгавенької пари, у якої очі сльозилися і руки тремтіли. Так тяжко звикала, що навіть після весілля в першу шлюбну ніч виштовхала молодого старого князя з подружнього ложа. Та він уже й не годився для любові... Хіба що мацати молоду та слинити її дорідні тілеса. Так вона, сміючись, казатиме подругам — княгиня не була цнотливою.

Ще й веліла молодому старому князеві сходити до знахарів-кудесників, аби вони відновили йому його чоловічу силу, а поки що в очікуванні чуда спала сама. Власне, качалася на широчезному подружньому ложі — як була до заміжжя самотньою, так і в заміжжі опинилася в самоті.

Але добре було, що хоч позбулася образливого прізви­ська — стара діва. А подруги їй підморгували чи не єхидненько: ну, як, мовляв, молодий старий князь? Тримається? Стоїть? А княгиня їм у відповідь підморгувала: де вже там... Сам ледве стоїть... Ха-ха! Вся надія була на знахарів-кудесників — раптом напоять його таким зіллям, таким, що...

В очікуванні чудес від знахарів-кудесників (про них казали: вони такі, що й мертвого піднімуть) князь Василій Шуй­ський не дуже й печалився. Хоч і спав сам у своїй превеликій спочивальні на превеликому подружньому ложі. Та й не було коли сумувати, на різні дріб’язки час витрачати. У ті дні він посилено готував змову проти свого рятівника, царя Дмитрія Івановича, цілячись звичайно ж на його місце.

Себто на трон руських царів. Це було головним. А виконання подружніх обов’язків... то таке. Почекає княгиня Буйносова-Ростовська — не злиняє. Довше чекала стара діва, почекає ще. Хай буде вдячна, що він хоч узяв її, стару діву! Як упорається з тим самозванцем, надто добрим (за своєю добротою далі власного носа не бачить), тоді вже й звернеться до знахарів-кудесників. Може, вони й порятують його підупале чоловіче достоїнство, що ще якимось дивом у нього залишилося.

І князь Василій Шуйський, помилуваний так необачно царем Дмитрієм, цілком присвятив себе підготовці змови — проти царя Дмитрія Івановича.

Після свого весілля з княгинею Буйносовою-Ростовською князь Василій Шуйський наче збадьорився, ожив і хоч, власне, так і не спізнав з одруженням лобові, що інших надихує й окрилює, але, як уже мовилося, ожив.

І ще завзятіше — вірно служачи цареві, — взявся за підготовку бунту, як начеб квапився. При зустрічах у Кремлі з царем Дмитрієм Івановичем — а він на той час став своїм у московській цитаделі монархізму, — незмінно виявляв йому шану, клявся у вірності, а відійшовши, займався підготовкою змови. Дмитрій Іванович був третім царем, якому він служив. З першими двома — Грозним і Годуном — у нього нічого не вийшло, хоч він і не полишав мрії утвердитися на царстві, а ось третього вирішив будь-що скинути з трону. Але по­трібні були спільники — надійні, дієві, авторитетні — серед боярства. Першими до нього пристали князі Василій Голіцин та Іван Куракін. Вони залучили бояр, котрі з якихось причин були невдоволені Дмитрієм Івановичем. (Та й догодити усім, та ще боярам, навіть не кожний цар здатний!)

Старшим (воєводою змовників) на таємному зібранні за завішеними вікнами вибрали його, боярина і князя Василія Шуйського — служив двом попереднім владикам, «послужить» і третьому. Та й ніхто з бояр не прагнув очолити змову — на випадок провалу першому відітнуть голову звичайно ж главареві, а цього ніхто з бояр не хотів. Але на тій таємній раді бояри ухвалили: перш за все треба вбити царя, бо тільки так можна його позбавити трону, — це рішення прийняли одноголосно. Тих, хто вагався чи сумнівався, — не було. А що робити з царицею Мариною Юріївною, тоді не дійшли згоди. Одні жадали і її крові, інші радили відправити полячку у заслання, треті — виміняти у когось на когось, четверті... Ухвалили: вирішення долі цариці відікласти на потім, спершу треба порішити царя, захопити владу, а вже потім дійде черга і до тієї «дєвки з Польщі», якій вони, визнаючи її про людське око царицею, кланяються за руським звичаєм до землі (хребти в бояр виявилися, незважаючи на вік, таки добре гнучкими). Хоча, мабуть, доведеться і її той... кокнути. Невелике цабе, єретичка сяка-така!..

Отож, бояри ухвалили: спершу вбити царя, а вже потім рішати, хто з них, змовників, посяде трон навзамін убієнного... Галасували і шуміли довго.

Зрештою, потомилися і поклялися між собою: новий цар — кого б не вибрали — не повинен нікому мститися за минулі образи, а ось управляти Російським царством він має за спільною радою, прислухаючись до думки кожного.

А поки що старшим обрати Василія Шуйського.

І Шуйський почав обережно залучати до змови інших бояр, працювати з стрільцями, аби вони бува не виступили на боці царя. Найбільше, що йому вдалося зробити, це перетягнути на свій бік 18-тисячне військо, новгородське і псковське, яке стояло біля Москви, готуючись до походу на Крим. (На московське військо була мала надія, воно могло виступити за царя, а новгородці та псковичі — так склалося ще з часів Івана Грозного, який позбавив їх вольностей і залив їхні вотчини кровію, — охоче погодилися побити московського царя, до якого вони здавна відчували неприязнь.)

Ще однієї ночі зібралися в будинку Василія Шуйського — добре, що ніч видалася темною і мрячливою, коли гудів вітер і вили собаки, — всі довірені: бояри, купці, сотники з п’ятдесятниками, які представляли полки.

На тім зібранні Шуйський востаннє заявив: Дмитрій — ні­який не син царя Івана, а — самозванець. Визнали — і Шуйський у тім числі — його істинним царем лише для того, аби звільнитися від Годунова. Та й гадали, що такий розумний, хоробрий молодик буде захисником православної віри та старих звичаїв, але швидко виявилося, що цар любить лише іноземців, байдужий до святої віри, оскверняє храми Божії і, нарешті, він женився на «поганій полячці». «Якщо ми, — запевняв Шуйський своїх змовників, — зарані не подумаємо про себе, то нам ще гірше буде. Мусимо вийти на смертний герць із царем. От я, наприклад, для врятування православної віри готовий на все, аби тільки ви мені допомогли «усердно». А тому кожний сотник має оголосити своїй сотні: цар — самозванець і затіває зло із своїми поляками. Хай ратні люди радяться з цивільними громадянами, як посприяти ділом, аби позбутися такої біди, а якщо всі будуть заодно, то й боятися нічого — за нас буде кількасот тисяч, а за нього — п’ять тисяч поляків, які, до речі, живуть не разом у Москві, а всі по різних місцях і з ними, розпорошеними, впоратися буде не складно».

Ще ухвалили: оскільки певності, що більшість буде за ними, все ж не було, то домовилися за першим набатом кинутись до палацу з криком, що, мовляв, поляки б’ють государя, оточити Дмитрія, як ніби для захисту, і порішити його. А в ніч з 16-го на 17 травня у Москву ввести загін новгородців та псковичів, захопити всі 12 воріт Москви і нікого не впускати ні в Кремль, ні з Кремля. Першими — близько четвертої ранку 17 травня — вдарити в набат «на Ильинке, у Ильи Пророка», на новгородському дворі, а вже тоді «разом заговорять всі дзвони московські».

Сам Шуйський має в супроводі своїх приближених того ранку в’їхати до Кремля через Спаські ворота, тримаючи в одній руці хрест, а в другій меч. А під’їхавши до Успенського собору, зійти з коня (кінь неодмінно має бути білої масті), прикластися до образу Володимирської Богоматері і крикнути до народу:

— Во ім’я Боже ідіть на злого єретика!..

Все колись кінчається — і добре, і погане. Доведено віковим досвідом людства, і тут нічого не вдієш.

А втім, що погане кінчається — добре, бо як же інакше жити у світі, а ось що хороше — жаль. Але ж знову: тут нічого не вдієш, все у волі Бога.

Скінчилося все хороше і в Марини Мнішек — раптово, негадано. Трагічно. І не просто хороше у її житті, а — найпрекрасніше, яке тільки може бути у жінки, — ночі, повні пристрасної любові, дні, повні урочистих веселощів, коли вона разом з Дмитрієм возсідала на троні у великій залі Грановитої палати. Гадала, що таке царювання її на російському престолі триватиме вічно, аж ні. Всього лише з 8-го і до 17 травня.

Всього лише дев’ять днів.

Невже так мало, так скупо — всього нічого доля вділила їй щастя?

На Бога не ремствувала, бо все у волі Бога. Але ніколи не думала, що вона так мало заслужила у цьому світі щастя-везіння.

Всього лише дев’ять днів.

А потім... Потім її чекатиме не просто невезіння (якби ж то невезіння), а — крах!

Стрімкий, нищівний, непоправимий. Після дев’яти днів її царського весілля... Хто б міг подумати, хто б міг передбачити.

Цар Дмитрій спав у неї під боком, пригрівшись, притулився до неї, усім тілом своїм вбираючи в себе її тіло, і мирно посопував.

Скільки його не застерігали (один Басманов як старався) — все марно. Не вірив, вважав таких розповсюджувачів чуток панікерами і ледь чи не ворогами. А тому про якусь змову, що буцімто готується проти нього в Москві, і слухати не хотів. Веселився, як перед погибеллю. І він її врешті-решт діждався.

Десь за зубчатими кремлівськими стінами ось-ось мало зійти сонце й засвітити на землі білий день — тільки вже не для нього, не для царя Дмитрія Івановича.

Надходив ранок 17 травня 1606 року, спливали останні миті їхнього безтурботного щастя, що пливло й веселилося у Кремлі в любові, радощах, танцях і співах, в юнацькій безжурності. Коли вдарить набат, Дмитрій схопиться першим і прожогом вибіжить із спочивальні, з поквапу навіть не мовивши до неї жодного слова і не попрощавшись з нею, вибіжить — навіки.

А поки що спливали останні хвилини її царювання і їхніх молодих забавок, їхнього хмільного закохання, після якого надійде гірке похмілля. В ту мить, як вона ще додивлялася останні безпечні сни у нього під боком, бояри на чолі з Василієм Шуйським вже вийшли на лови... І ловитва їхня буде для них успішною...

Отож, в суботу 17 травня відбулося у Москві те, що польські джерела назвуть «злощасним бунтом», а руські літописці — «убиением Растригиным», себто убивством царя, законно вінчаного на царство, Дмитрія Івановича, якого одні вважали істинним сином царя Грозного, а інші — самозванцем...

Цар Дмитрій Іванович того ранку, коли ще й на світ не зазоріло, вдарив набат у столиці і коли з усіх боків до Кремля понеслися люди з криками «У город! В город!! Горить город!!!» (кричали, горло дерли, хоч ніде ніякої пожежі й не видно було; ні диму, ні вогню — навіть знаку на буйство вогню) і стрілецька охорона царя та придана їй «німецька» були швидко розсіяні, сам цар був зненацька застуканий у покоях цариці...

Ще відчуваючи звабливе і солодке тепло тіла коханої жінки, пружного, м’якого і спокусливого, Дмитрій Іванович, як куля з пищалі, вилетів з покоїв цариці. Дорога була кожна хвилина, хоча поспішність, якою б вона не була — це він теж відчув, — уже мало чим могла зарадити.

Не затихаючи й на мить, бемкали й бемкали над Москвою дзвони, і Дмитрій тоді ще встиг подумати: біда загрожує не так йому, як Москві, і треба щось негайно робити, аби врятувати столицю. І тільки як уже вибіг з покоїв цариці, то збагнув: біда загрожує не Москві, а йому особисто, що дзвони своїм бемканням, набатом, який рвав душу, накликали біду на нього.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, спочатку був «убитий в галереї проти покоїв імператора» його «секретар» Петро Федорович Басманов, який і став першою жертвою «злощасного» бунту 17 травня. А з ним «кілька стрільців з його охорони», і для Дмитрія це був сигнал того, що вб’ють і його, що жертв буде багато і кров проллється щедро. І той перший удар по першій жертві роз’яреного натовпу наніс Михайло Татіщев, той Татіщев, якому — за свідченням Жака Маржерета — добрий Петро Басманов незадовго до 17 травня «випросив свободу». Врятований од вірної загибелі Басмановим, Татіщев і вбив його, свого рятівника. Треба гадати, що так — гм-гм — своєрідно віддячив своєму спасителю.

Татіщеву однієї жертви виявилося мало.

Впоравшись з Басмановим, своїм рятувальником, Татіщев повів за собою збіговисько і разом з ним — чи попереду нього — увірвався в царські покої з криком:

— Гдє??? Гдє он, самозванєц???

Цар встиг (двері вже були заблоковані людським тлумом) вистрибнути у вікно, що його одним махом вибив важким підсвічником. («Выкинеся ис полаты», — запише автор «Нового літописця».)

А далі... Далі деякі розбіжності в історичних джерелах, у свідченнях очевидців та учасників тих подій.

За першим свідченням, царя буцімто, як він вистрибнув з вікна, зразу й порішила роз’ярена юрба. (Історична пісня про Григорія Отреп’єва: «Выпадал из окошка о середу. О середу кирпичную убился и смерти».)

Друга версія: царя спершу взяли під охорону стрільці, ті з них, які ще залишалися йому вірними, і навіть мали намір відвести (чи віднести) його до цариці-матері у Вознесенський монастир, але...

Марфа Нага, оцінивши ситуацію — а вона вміла ніс тримати по вітру і вухо її було гострим, як і розум, — що гору беруть бунтарі, за якими, зрозуміло, до слушного часу ховаються бояри кремлівські, раптом назвала Дмитрія своїм... лжесином. І миттєво відреклася — над Москвою все ще гудів набат — од нього («ныне знаю ево окаянново; называла есмь его сыном себе страха ради смертново» — її буцімто слова), і доля молодого царя була вирішена.

Третя версія.

Царя вбили не відразу. Буцімто схопивши, заходилися його розпитувати, чи істинний він син царя Івана; чи бува не самозванець?

Відповідаючи розбурханому збіговиську, котре спершу й слухати його не хотіло, цар завдяки витримці та своєму вмінню говорити з людьми (та й красномовства він не був позбавлений, трибун, як би ми сьогодні сказали, оратор) зміг переломити ситуацію. А заодно й стрілецьку охорону — і люди, і стрільці йому повірили і стали на його бік.

На якийсь час цар нібито врятувався, але...

Версія четверта — найбільш істинна і правдива.

За офіційним звітом послів Речі Посполитої Міколая Олесницького та Олександра Госевського (цієї версії дотримується й автор «Нового літописця»), царя ніхто не розпитував (чи самозванець він, чи істинний син царя Івана), а відразу ж вирішили його живцем розтерзати...

Коли натовп розлючений, ніхто не буде розбиратися, чи винна жертва чи не винна, — всі багнуть крові. Хутчій крові! Та й натовп завжди в таких випадках діє за своїми, тільки йому відомими законами, що суть — беззаконня. Царя відразу ж почали шарпати, а ті, хто не дотягнувся до нього (ліс рук одночасно тягнувся, щоб розтерзати свою жертву), заходився верескливо, фальцетами, бо зривалися голоси, кричати-верещати:

— Смерть йому!!! Смерть єретику й відступнику од нашої віри!!!

І тут наперед вихопився один (ім’я царевбивці нині відоме: Григорій Валуєв) із натовпу (пізніше стане відомо, що його до того заздалегідь підмовив сам Шуйський), висмикнув з-під армяка рушницю — ручну пищаль з коротким стволом (щось схоже на пізніші обрізи) і без жодного слова, кваплячись, як ніби боячись, що йому хтось може завадити це зробити, вистрілив цареві в груди.

Цар не встиг нічого сказати, удар у груди — і з розкритого рота царя хлинула червона кров, а сам він мертвим упав під ноги юрмі. Тій юрмі озвірілій, яка тут же, ще теплого, хоч і мертвого царя, заходилася топтати, штурхати його, бити палицями, тягати сюди й туди, улюлюкаючи та вигукуючи: «Смерть йому, смерть!!!» — хоч цар і так уже був мертвий. Смерть його була легкою. Він навіть не встиг сказати те, що збирався сказати, як відразу ж після спалаху на цівці пищалі й удару в груди провалився в чорне небуття, у те небуття, де людей нині більше, як у цьому світі...

І лише згодом натовп на чолі з убивцею царя (він дуже пишався з цього і почувався чи не героєм) подався до старої цариці, до Марфи Нагої, у Вознесенський монастир.

— Матушко, ми вбили твого сина!..

— Мого сина Дмитрія убили, але давно, в Угличі, — буцімто відповіла їм Марфа Нага.

За історичними джерелами, вона буцімто прямо не визнала тоді, чи Дмитрій її син, а відповіла ніби нейтрально, з деяким двозначним відтінком і змістом:

— Питати треба було, поки він був живий, а тепер, коли його убили, він уже не мій син, бо належить сирій землиці...

І розумій цю відповідь як хочеш.

Одні сприйняли її як достовірне свідчення Марфи Нагої, що Дмитрій — це всього лише якийсь Гришка Отреп’єв, монах-авантюрист, пройда-самозванець, інші, що цариця відповіла інакше: Дмитрій Іванович — це мій син, себто цар він справжній, але... Але коли ви вже його вбили, взявши гріх на душу, то що тепер... Тепер спокутуйте краще свої гріхи перед Господом — якщо зумієте їх спокутувати.

Смертельна небезпека царицю Марину Мнішек усе ще не залишала — у будь-яку мить (а натовп як і перше безчинствував у царських покоях, убивав, грабував — головне, насилував жінок) могли взятися і за неї...

Але поки що Бог милував, хоч натовп — ніким прямо не керований і не вгамований (такі натовпи, поки вони самі не перебісяться, вгамувати неможливо) все ще шалів у кремлівському палаці — убиваючи, по ходу грабуючи і по ходу насилуючи полячок із почту цариці, її гарненьких фрейлін...

Отримавши першу перемогу (і першу, і вирішальну — царя вбито!), бояри-змовники на чолі з Василієм Шуйським зібралися, аби, бодай і на ходу, вирішити, що робити з тілом царя? Щоб потім не казали, що цар і цього разу буцімто зумів урятуватися. Така думка аж налякала Шуйського, холодок поповз у нього по спині: а раптом Дмитрій і цього разу врятується, втече на козацьке прикордоння Московії, до тих, до донців, збере там ватаги і вирушить з ними знову на Москву? Хоч він і певний був, що царя таки вбито, царя Дмитрія Івановича, — вирішив ще раз, але вже разом з боярами, в цьому переконатися. І заодно треба було зробити все, аби якомога більше московитів та різних простолюдинів теж на власні очі переконалися, що царя Дмитрія Івановича таки й справді убито. Ось, дивіться, його тіло.

Вирішивши так, веліли тіло царя Дмитрія Івановича, а заодно й тіло боярина Басманова, на три дні виставити для загального огляду за кремлівськими воротами — «среди рынка», себто на площі, що пізніше буде названа Красною. Чи як говорили (про це є свідчення в автора «Нового літописця») — «на Пожаре». Так тоді називалося те місце, місце виконання страт.

Голі тіла (з них натовп ще раніше встиг познущатися і позривати одяг) Дмитрія Івановича і його вірного воєводи Петра Басманова волоком (за ноги) відтягли за Спаські ворота і «посреди рынка», чи то пак «на Пожаре», виставили їх для загального огляду.

Глашатай горло дер:

— Московити — дивіться! В оба зріть!!. Перед вами тіло убієнного царя Дмитрія Івановича — щоб потім не пасталакали, що він буцімто той... утьок і спасся. Не утьок і не спасся єретик — вот лежит перед вами во всей своей наготе. А возле него Басманов-воевода. Зрите и передавайте другим, что видели тело настоящего царя Дмитрия Ивановича, убиенного во Кремле!

Московити на площу приходили натовпами — подивитися на розтерзаного царя. Та ще — ха-ха! — і голого.

Дітей приводили: «Оно-но, смотрите, детки, царь-батюшка голышом лежит окаянный. И стыда ему нет! А ищо царем был».

За свідченням польських послів, «среди рынка» стояв невеликий стіл, а на ньому й лежало розпластане, проштрикнуте не раз і посічене шаблями тіло руського царя Дмитрія Івановича, що його приволокли з Кремля за ноги «всему народу на глумление».

А під стіл поставили невеличку лаву, на яку, наче якогось дохлого пса, кинули тіло Петра Басманова — ноги царя, що звішувалися зі столу, торкалися тіла боярина.

Натовпи цікавих (це ж таке видовисько — голий цар на площі, де ще таке побачиш, у якому царстві-государстві?) товпилися, роздивлялися, цмокали язиками: «как ево, бедненького, посекли!..»

Коли змовники увірвалися в палац і вбили Дмитрія, то знайшли у його покоях маску скомороха, що відразу ж було розцінено як факт державного злочину царя.

«Вот этой самой харе, этому идолу и поклонялся чародей и еретик Гришка Отрепьев, а не Богу истинному!»

Так було сказано народу, і ту злополучну маску скомороха потім кинуть на труп Дмитрія.

А ще хтось, потішаючись та злословлячи, застромив до білих безкровних уст убитого дудку — яко страм...

Три дні — в суботу, неділю і понеділок — до убієнного царя та його боярина постійно стояла черга, що не міліла й не уривалася, — одні відходили, другі їм навзамін приходили. І не лише для того, щоб подивитися на мертвого царя. Більшість приходила, аби поглумитися над тілом. Юрма як збожеволіла, люди (а втім, їх тоді важко було назвати людьми) штурхали тіло палицями, кидали у нього принесене з собою груддя, лупили його дрюччям. Скинувши зі столу, тягали тіло по землі. Навіть жінки з дітьми тягали й верещали од задоволення. І намагалися у трупів царя та його воєводи виколупати очі — хоч якась та розвага.

Спостерігали те дійство (хоч це й м’яко сказано) — глумління над тілами мертвих (а всі були християнами і постійно відвідували церкви, де так побожно-набожно молилися), польські посли Міколай Олесницький та Олександр Госев­ський. Не втримавшись, занесли до свого звіту сакраментальну (а радше всього мстиву) фразу:

— Так поводилися з тим, хто себе називав непереможним!

Браво, панове посли! Хоч мертвому, а ви таки відомстили щедро, і хоч не тягали за ноги, як московити, мертве тіло, не штурхали його ногами, не плювали на нього, не намагалися, як інші, виколоти в трупа очі, — все ж таки ви посли, дипломати! — але однією фразою шпигнули його не менше, як інші, не такі освічені, як ви, і взагалі неграмотні...

Лише в ніч з понеділка на вівторок понівечені тіла — убитих вже неможливо було й упізнати — нарешті забрали з «рынка», з нинішньої Красної площі. А забрали тому, що підоспіла коронація нового царя.

Але пристрасті, криваві й люті, все ще клекотіли в Москві. Досить сказати, що сім годин поспіль тривала різанина, і ніхто не міг вгамувати натовп, що розбушувався. Потім підрахують: поляків було вбито 1200 чи 1300 чоловік, руських — 400. За іншими даними, поляків полягло 2135 чоловік. (За найновішими даними — 1500 поляків і 2000 руських.)

І хоч повстання було піднято буцімто для захисту православної віри в Руській землі, все ж серед простого люду ще довго вважалося, що це взагалі нечиста справа. Та й багато хто в Москві був за Дмитрія, і за зброю такі взялися, почувши, що нібито поляки б’ють їхнього царя. Такі, побачивши розтерзаний труп царя, довго не могли отямитися і збагнути, що ж вони натворили і в ім’я чого?

А змовники тим часом були заклопотані іншим: як вибрати нового царя? Заодно треба було вибирати і нового патріарха, адже попереднього, Ігнатія, прихильники Дмитрія, змістили було з престолу.

І ось 19 травня о шостій ранку в Кремлі почав збиратися різномастий люд: купці, ремісники, бояри, стрільці, простолюдини. Шум і гам стояв неймовірний, кожний поривався щось вигукнути, і ніхто нікого не слухав. Та ось до народу вийшли бояри в препишних вбраннях, з великими посохами в руках, що ними вони державно гупали, як цюкали, різні придворні чини і духовенство. Було запропоновано вибрати нового патріарха, а він, у свою чергу, мав очолити тимчасовий уряд і розіслати грамоти для збирання людей по всіх містах... Але тут з натовпу почали кричати горласті, що бояри не туди гнуть, що спершу треба вибрати царя, адже цар зараз більш потрібніший, ніж патріарх... Бояри змушені були погодитися з натовпом, який все ще був озброєний дрюччям (а хто й сокирами, списами і пищалями). Навіть запитали в того натовпу: кого ви, православні, хочете вибрати царем? І тут натовп закричав:

— Шуйського!!! Царем волимо бачити боярина князя Василія Івановича Шуйського!!!

Ніхто з бояр, спостерігаючи, як у натовпі розмахують дрюччям та сокиряками, не зважився заперечити: Шуй­ського — то й Шуйського.

— Шуйського!!! Шуйського!!! — вже загрозливо кричали з натовпу.

Так Василія Шуйського було «вибрано» новим царем Русі — як вважатимуть сучасники, «викрикнуто на царство».

Того ж дня цар, якого викрикнули на площі, в Успенському соборі цілував хрест і поклявся перед спільниками по змові, що, будучи царем руським, він без боярського суду віднині нікого не засудить до смерті, не буде відбирати вотчини й майно у рідних злочинця, не буде слухати доносів, а буде КЕРУВАТИ КРАЇНОЮ ІЗ СПІЛЬНОЇ ЗГОДИ БОЯР. (Це новий цар змушений був повторити чи не тричі.) Того ж дня були складені грамоти з переліком злодіянь убитого Дмитрія — щоправда, більше уявних, аніж реальних. Хоча й писалося в тих грамотах про його потаємні обіцянки королю відносно передачі спірних земель, про намір ввести католицтво та про бажання перебити всіх... бояр. А ще від імені цариці Марфи Нагої були розіслані особливі грамоти, у яких вона — буцімто вона — зрікалася Дмитрія і оголошувала його самозванцем...

1 липня 1606 року проводир змови, боярин князь Василій Іванович Шуйський, вінчався на царство. Нарешті він домігся того, про що потай мріяв ще за царів Грозного, Годунова та сина його Федора Іоанновича.

Якісь права на російський престол — і то за відсутності законних претендентів на нього — він таки мав: за знатністю свого роду і близькістю до престолу. Правда, в питаннях свого родоводу він явно перегнув палицю, оголосивши про походження бояр Шуйських від... Від кого б ви думали? Від самого кесаря Августа! От уже справді де Рим, а де Крим! Від Августа, але якимось кандебобером через Рюрика до їхнього прародителя Олександра Невського. Правда, сам він такий заплутаний родовід не міг пояснити і від цього навіть дещо страждав. Бо з Августом з Давньої Римської імперії дуже хотілося породичатися старичку, але й пояснити це «родичання» не було аніякої можливості. Однак походження його від Олександра Невського давало йому перевагу над іншими претендентами на російський престол, і зокрема перед Василієм Голіциним.

І все ж вінчання на царство відбулося без властивих такому вседержавному заходові вседержавних пишнот та урочисто­стей — не до того тоді було в Москві, як Смута загрожувала існуванню самого царства Руського.

Тож вінчався Василій Іванович надто скромно — наче вступав у таємний шлюб. Чи соромився своєї мізерності, адже непоказним вдався як для царя. Такий собі... князьок. Підстаркуватий і нічим не видатний.

Казанський митрополит Гермоген, відомий супротивник царя Дмитрія, зійшовши слідом за Шуйським на свій, патріарший, престол, спохопився і вирішив дотриматись потрібного чину. Своїм дужим голосом він виголосив:

— Вінчається на царство Московське і царство Руське раб Божий Василій Шуйський!..

І дав новообраному цареві поцілувати хреста, а вже потім вінчав його на царство короною російських царів.

На тім і скінчилися урочистості. А все тому, що Москва «вибрала» на царство Шуйського чисто умовно, без Земського собору. Його просто викрикнула купка бояр, і тому Шуйський, при вінчанні на царство змушений був дати «крестоцеловальную запись», згідно з якою зобов’язувався всі найважливіші справи вирішувати лише разом з боярами. Своє царювання Шуйський розпочав з грамот, повних брехні і наклепів. Як дотепно зауважить історик Ключевський, «свое царствование он открыл рядом грамот, распубликованных по всему государству, и в каждом из этих манифестов заключалось по меньшей мере по одной лжи». Шуйський хоч і пообіцяв у своїй «крестоцеловальной записи» «судити истынным праведным судом», але, за словами літописця, «не помня свого обещания, нача мстить людям, которые ему грубиша: и думных дяков и стольников и дворян многих разосла по городам, по службам, а у иных у многих поместья и вотчины поотнима». Заодно були обнародувані фальшиві свідчення, що нібито Дмитрій хотів перебити всіх дворян і «обратить» руських в латинство і лютеранську віру. Карамзін, визнаючи деяку легковажність Дмитрія, визнавав ті «свідчення» як суцільну вигадку. Крім того, треба було скликати Земський собор, аби він схвалив вибори Шуйського на царя. Свого часу в подібній ситуації скликати Земський собор не побоявся навіть Годунов, але Шуйський вагався. За нього стояла не така вже й численна партія в Москві (значніша в Новгороді), але в решті землі Руської його не знали. Що ж до Пскова, то там просто ненавиділи це прізвище, пам’ятаючи, як дід Василія Івановича князь Андрій чинив звірства у їхньому місті, тамтешній намісник за часів малолітства Грозного. А тому Шуйський, на відміну від Годунова, і не міг зважитися на скликання Зем­ського собору, котрий, як свідчить історик Соловйов, міг його й не вибрати царем. Це розумів і сам Шуйський. Запевняв: він цілував хрест на тім, щоб без суду з боярами бояр, гостей і торгових людей не страчувати смертією і їхніх маєтків не віднімати. А про Земський собор там немає й слова. Більше того, він повсюдно розіслав грамоти, у яких запевняв: його просили на престол митрополити, архієпископи, єпископи і весь освячений Собор, а також бояри, дворяни і різні люди Московської держави. Одночасно від московських бояр була послана грамота — заодно й від дворян та дітей боярських, — що царевич Дмитрій справді помер і був похований в Угличі (було посилання на матір царевича), а на престол сів Гришка Отреп’єв. Мати царевича клялася у своїй грамоті, що вона зі страху визнала самозванця за свого сина. По містах і селах, всюди, куди проникали грамоти, народ хвилювався: як могло таке трапитись, що якийсь Гришка Отреп’єв «прельстил» і матір царевича, і всіх московських урядців? Що ж це виходить: зовсім недавно Москва радувалася спасінню царевича Дмитрія, а тепер повідомляє, що на престолі сидів чорнокнижник, вор і самозванець, а не царевич?.. До всього ж раптом почали ширитися чутки, що насправді цар Дмитрій у ніч на 17 травня врятувався. І тоді Шуйський, аби позбутися нового лиха, що загрожувало його царству, велів з великими урочистостями перенести тіло царевича Дмитрія з Углича до Москви, де царевича й зарахували до лику святих. Але й це не подіяло, адже чутки про щасливе врятування царя Дмитрія у ніч на 17 травня не лише не припинилися, а з’являлися ще більш переконливішими...

Зрештою, останки малолітнього царевича Дмитрія були оголошені нетлінними, а відтак за канонами церкви і святими...

Нетлінність — властивість тіла людського не зазнавати після смерті природного процесу розкладу. Такі тіла частіше називають нетлінними, іноді — вічними. Але їх треба відрізняти від муміфікованих — природного процесу висихання трупа чи окремих його відмерлих частин живого організму. Вважається, нетлінню тіла сприяє поява так званого «запаху святості» — особливого солодкавого аромату (запахів квітів тощо), що іноді супроводжує нетлінні тіла.

Ось як описує ту виставу, влаштовану царем Шуйським із буцімто «справжнім тілом» царевича Дмитрія, убитого (не забуваймо: Шуйський кілька разів за Годунова і після його смерті змінював свої свідчення на явно протилежні) в Угличі, в році 1591-му, Конрад Буссов у своїй «Московській хроніці»:

«...Князь Дмитрій, невинно убієнний в юності (тут явна помилка, адже драма в Угличі трапилася, коли царевич Дмитрій був ще дитинного віку, років 3—4-х. — В. Ч.) — великий святий у Бога, він, мовляв, пролежав 17 років у землі (насправді — 16. — В. Ч.), а його тіло таке ж нетлінне, як ніби він тільки вчора помер. І горіхи, що були у нього в руці, коли його убили, — ще теж не зотліли і не зіпсувалися, точнісінько так, як і гріб, не зіпсований землею, і зберігся як новий. Хто бажає його бачити, хай сходить до царської церкви, де він виставлений; церква завжди відчинена, щоби кожний міг туди зайти і подивитися на нього. Шуйський підкупив кількох здорових людей, які повинні були удавати з себе хворих. Одному веліли на чотирьох повзти до тіла св. Дмитрія, іншого повели туди під виглядом сліпого, хоч у нього були здорові очі і хороший зір. Вони повинні були молити Дмитрія про зцілення. Обидва звичайно ж виздоровіли, паралічний встав і пішов, сліпий прозрів, і вони сказали, що їм допоміг св. Дмитрій.

Цьому повірили дурні простолюдини, і таке нечуване і страшне ідолопоклонство почалося перед тілом, що Господь Бог розгнівався і одну людину, яка вдавала з себе сліпу і хотіла, щоб св. Дмитрій знову зробив її зрячою, там ще, у церкві, по­збавив зору. Іншого, який вдавав із себе хворого і велів нести себе до Дмитрія, щоб знайти там допомогу, Бог покарав так, що в церкві він помер. Коли це кривляння призвело до того, що навіть діти почали завбачати, що це тільки чистий обман і підлог, Шуйський звелів зачинити церкву і нікого більше до неї не пускати, оголосивши, що надто багато людей турбувало св. Дмитрія. Вони його розсердили, треба залишити його на якийсь час у спокої і доти йому не набридати, поки він не повернеться в гарний стан настрою і духу».

Коментарі, як кажуть, зайві...

Варто тільки додати, що за тілом буцімто царевича Дмитрія до Углича були послані ростовський митрополит Філарет, а з ним двоє Нагих — Григорій і Андрій, а самі мощі були виставлені не десь у церкві, як пише цитований автор, а в Архангельському соборі Кремля. Цим шулерством новий цар ніби принародно намагався дати зрозуміти, що й перший Дмитрій, і всі ті, хто з’явиться за ним (а про те, що Дмитрію вдалося врятуватися 17 травня у Москві, не говорили хіба що німі та сліпі), не більше як самозванці. Але тут, як на лихо Шуйському, князь Григорій Шаховський, який відомий був своєю відданістю Дмитрію, втік з Москви до Путивля, зібрав там мешканців і оголосив їм, що цар Дмитрій живий і переховується в надійних людей від своїх ворогів. Путивльці одразу ж повстали проти Шуйського, а за ними виступили проти Шуйського й інші сіверські міста. До них пристав і чернігівський воєвода Андрій Телятевський...

Почалося хвилювання і в самій Москві.

І тут сталося — і треба ж такому трапитись! Якось ідучи до обідні, цар Василій побачив багато народу біля палацу — натовп розпалили звісткою, що цар говоритиме до народу. Шуйський зупинився і раптом, заплакавши з прикрощів, що йому так не таланить на престолі, сказав боярам, що його оточували: він, мовляв, їм невгодний, тож не треба видумувати різні способи, як його позбутися, що, вибравши його царем, вони можуть і скинути його, якщо він їм чимось невдатний, і що він залишить престол без спротиву... Тож нічого й народ будоражити... Сказавши це, Василій віддав боярам царський посох та шапку:

— Якщо так, вибирайте кого хочете!

І тут бояри, позадкувавши, стали запевняти його, що вони йому вірні.

— Тоді карайте винуватих! — велів Шуйський.

Бояри умовили народ розійтися, п’ятьох крикунів — найбільш горластих — схопили, висікли батогами і кудись зіслали.

Але хвилювання в Москві на тім не скінчилося.

Новий цар був у розпачі, розуміючи, що в його царстві-государстві починається громадянська війна.

«Убивство власного царя, вінчаного на царство, — справді для Москви нечуване і звичайно ж ганебне», — зазначає один з авторів, який писав про Смуту в Московському царстві.

Що ганебне — це справді так. Але чи таке вже нечуване для Москви — якщо брати її не просто як місто, а як столицю спершу князівства, потім царства, імперії? Чи рідкісне взагалі? Як самі росіяни кажуть — «из ряда вон выходящее»? Всього траплялося в Москві і Московії, а відтак і загалом в Російській імперії, за роки князівські, царські і потім імператорські.

Цариці Софія і Євдокія Федорівна скінчили свої дні в ув’язненні — остання там пробула 27 років! (Ще раніше князь Дмитрій Шемяка осліпив свого колегу князя Василія II, прозваного Темним; а князь Олександр Тверський прийняв мученицьку смерть у ставці хана Золотої Орди не без допомоги московського князя Івана Калити.) Два царі — Грозний і Петро I на прізвисько Великий — убили своїх синів (Грозний власноручно проткнув своє чадо гострим посохом, Петро I — за допомогою покірних йому суддів). Іоанн Антонович малолітнім був проголошений імператором російським, у віці чотирьох рочків запроторений на Соловки, в монастир (у вже тоді жахливі Соловки), потім у ще жахливішу Шліссельбурзьку фортецю, де зрештою і був за наказом імператриці Катерини II проткнутий багнетом, не кажучи вже про останнього імператора Росії з династії Романових Миколу II, який разом зі своїм сімейством — сином, дочками та дружиною-імператрицею — був розстріляний 1918 року в Єкатеринбурзі. А в тому, що такі убивства — як і будь-які інші, — ганебні, то хто ж із цим буде сперечатися.

Чи, скажімо, як у результаті двірцевої змови був убитий (між іншим, табакеркою) імператор Павло I, загадково закінчив свої дні в Таганрозі імператор Олександр І, а його тезка з номером ІІ був убитий за вироком «Народної волі», терористичної організації, що нині піднімається на щит. І це при тому, що тероризм загалом засуджується, але, як бачимо, вибірково.

Це сьогодні ми виступаємо проти тероризму, а ще не так давно у нас — на державному рівні — діяли пресловуті по­двійні стандарти (а втім, вони діють, здається, й нині): чужі терористи — це погано, а свої...

Свої — герої, борці і т. д. і т. п!

Не одне покоління радянських людей вивчало «героїчну» біографію Степана Халтурина, столяра, який підклав у Зимовому палаці вибухівку, — тоді було вбито і покалічено багато безвинних людей з обслуговуючого персоналу царського палацу — так звана «боротьба із самодержавством».

Цей хворий на сухоти, а тому приречений чоловічок мстив, по суті, здоровим. Рецидивіст-убивця (в Одесі теж здійснив політичне убивство), доходяга, був невиліковно хворим (на страту його вели під руки, такий був негодящий, але все одно жадав убивати, убивати, убивати), сам боявся смерті і ховався як міг від правосуддя за свої злочини. Але десятиліттями в СРСР офіційна пропаганда називала чоловіка, який допоміг затримати убивцю, «негодяєм». А про самого Халтурина писали книги, знімали фільми, і взагалі в історії Червоної імперії він був взірцем р-революціонера.

Як і Софія Перовська, дворянка, яка, зрадивши свій клас, подалася в терористки, себто р-революціонерки, брала найактивнішу участь у вбивстві Олесксандра II. Чоловік її теж був терористом (дивно, що цій жінці, яка втратила все людське, ще для чогось був потрібний чоловік!). Страчена за вбивство, вона за есересерівських часів ходила в героях.

Як і брат Леніна (кривавого червоного «монарха») Олександр Ульянов. (Під час страти цей убивця раптом «приклався до хреста».)

Як і чоловічок Іван Каляєв, ім’я цього убивці (але свого, «доброго» терориста, сиріч героя) чи не сімдесят років носила у Москві вулиця — Каляєвська, доки не була перейменована у вулицю князів Долгоруких. «Це ознака не тільки зміни моральних орієнтирів суспільства, — писатиме одне видання, — але вірний знак того, що суспільство наше відмовляється від тероризму як форми вирішення громадських і політичних конфліктів», — дай Боже!

Що це не зовсім добре — вбивати вінчаного короною царя, — розумів звичайно ж і сам Шуйський. Навіть від цього аж почувався трохи незручно. Ні, не перед своїми підданими (хто з руських царів і коли звертав якусь там увагу на підданих!), а — як би ми сьогодні сказали — перед світовою спільнотою. Ніби яке дикунство було вчинене в руському цар­стві-государстві, яке вже тоді у Європі називали дрімучим.

Тож за велінням царя Шуйського руським дипломатам, які їхали до Речі Посполитої, на запитання, за що руські убили свого царя, велено було відповідати: «...Ево за... злые богомерз­кие дела, осудя истынным судом, всенародное множество Московского государства убило». А це вже дія — «мира». Глас Божий! Таким чином намагалися заплутати в цій негарній справі і самого Господа.

Але вже тоді (хоч труп царя і був виставлений на глумління за кремлівським муром на цілих три дні) знаходилися такі, хто щиро вірив, що Дмитрій Іванович — от щасливець! От везун! — міг дивом врятуватися.

Таким простолюдини вірили. Як і родичам убитого царя, які у веремії бунту зуміли втекти з Москви, прихопивши з собою навіть царські регалії, і прибули до польського королів­ства з підтвердженням, що цар Дмитрій міг врятуватися...

Звернемось ще раз до кривавих подій бунту 17 травня 1606 року.

...Дмитрій вибіг з царициної спочивальні і ніс до носу зустрівся з одним із Шуйських — Дмитрієм.

— Що?.. Що трапилося?.. — ще напівсонний (та й заснув перед світанком, в обіймах молодої цариці) вигукував Дмитрій. — Чому набат?

— В городі пожежа, — відповів Дмитрій Шуйський наче аж якось буденно, ніби пожежі в місті тільки те й робили, що спалахували. — Горить щось за Москвою-рікою.

— Але чому такий ґвалт несеться знадвору? — подивувався цар. — Горить, кажеш, за Москвою-рікою, а народ ніби в Кремлі нуртує...

В ту мить він хотів було повернутися до цариці, аби заспокоїти її, а вже потім їхати на пожежу (судячи з набату, що долинав з міста, вона була значна, тож цар мав там бути), як зненацька пролунали несамовиті і наче аж погрозливі крики біля самого палацу в Кремлі.

І тут до царя підбіг Петро Басманов (як він з’явився, Шуйський миттєво десь зник).

— Що за... дивна пожежа? — поспитав його цар. — Горить ніби десь у Москві, а народ галасує в Кремлі, під вікнами палацу... Дивно. І як стрільці пропустили тих крикунів у Кремль? Чого? З нагоди якої трясці?

— Це щось гірше, як пожежа, — відповів Басманов. — Боюсь, але це схоже на заколот. Я ще вчора застерігав вашу величність про змову, яка готується в Москві. От, здається, вона й почалася... туди й перетуди! — залаявся. — Жаль, що ваша величність не вжила ніяких заходів. А вчора це ще можна було зробити.

— Дали... маху! Хоча, якщо це справді... пожежа — нічого страшного. Не вперше горить Москва, і кожного разу вона відбудовувалася — ще кращою. Відбудується й цього разу... Тільки чому вони горлопанять у Кремлі? Під стінами палацу? Дізнайся, боярине, що там...

Басманов кинувся до вікна, відчинив його, висунув голову назовні, крикнув:

— Ей ви, горлодери... ать-переать?!. Чого вам не йметься? Що за тривога?

Йому відповіли з тих, хто мордувався біля самої стіни (Дмитрій Іванович почув відповідь):

— Віддай нам, Басман, твого вора, тоді й побалакаєш з нами!

— Ваша величносте, — повернувся воєвода до царя. — Вони вимагають, щоби їм...

— Чув, не глухий, — буркнув цар. — Таки й справді не пожежа. А втім, може згоріти моя влада. Що будемо робити, воєводо?

— А ти, государю, не вірив мені, що вся Москва зібралася на тебе.

— Чим я Москві не догодив?

— Коб я знав... Але сподіваюся, ситуація скоро проясниться. Погано, що стільки простолюдинів у Кремль проникло. Вони й кричать, щоби тебе негайно видали. Треба нам покедова захищатися, а там... Там розберемося, які їх мухи покусали. Чого б то вони так осатаніли супротиву тебе, государ?

Басманов кудись метнувся і повернувся з алебардниками, які загрозливо тримали чималі сокири з лезами у вигляді півмісяця. Здається, вони готові були трупами лягти, а царя захистити. Це трохи заспокоїло Дмитрія.

Басманов поставив алебардників біля входу, суворо велівши їм стояти муром непохитним і нікого сюди не пускати...

Алебардники згідно закивали бородатими головами, але тільки стали на вході, як по них кілька разів вистрелили з пищалей, і їх як вітром здуло... (Один, втікаючи, навіть алебарду свою кинув.)

Дмитрій встиг її схопити і сам кинувся до дверей, намагаючись загородити натовпу дорогу, що невідь-де і взявся — розбурханий і налаштований крушити всіх і вся...

— Геть, геть!!. — кричав цар. — Я вам не Борис...

Басманов і собі кинувся до дверей, а вже по той бік почав умовляти бояр припинити «безобразие», як один із змовників, стрибнувши вперед, з усього розмаху вдарив боярина довгим ножем у груди...

— Пошли, братцы, теперя царя ловить! — крикнув він до натовпу.

Змовники потоптом посунули по трупові Басманова (а він упав і дух спустив миттєво), прямуючи до дверей.

Дивуючись, як це сталося, що він один перед розлюченим натовпом, Дмитрій хряпнув дверима і побіг довгим переходом до маленького палацу, сподіваючись там сховатися. Біг і все ще дивувався: як це сталося, що до Кремля увірвалося стільки люду, а він, цар, сам-один яко перст — ні вірних бояр біля нього, ні стрільців, котрі невідомо де й подівалися.

Аж тут йому навстріч з-за рогу виткнувся гурт мужичків з дрєкольєм в руках — вів їх якийсь боярин.

У розпачі — вперше Дмитрій відчув у грудях змію розпуки — кинувся до відчиненого вікна. Виглянув і загледів унизу стрільців.

Ага, нарешті він побачив тих, хто мав його охороняти.

А юрма вже ось-ось.

Роздумувати більше не було коли. Дмитрій зістрибнув на підвіконня і загледів по той бік довгу драбину, що її приготували для ілюмінації, і почав по ній спускатися у двір до стрільців. Але на другому чи третьому щаблі нога його сковзнула кудись у порожнечу і він полетів униз...

Висота була десь близько 15 сажнів. Значна висота, і трудно було вціліти при ударі об землю — це він миттєво збагнув.

Падаючи, Дмитрій хапався руками за щаблі, намагаючись утриматись, але тільки обдер собі нігті.

Удару об землю, що стався миттєво, він не відчув, лише на мить увічу потемніло. А коли прояснилося, він лежав розпластаний у дворі з розбитими грудьми і вивихнутою ногою.

Самостійно встати вже не зміг. Сидячи, хапався руками за землю, вертівся, тримаючи витягнену поперед себе покалічену ногу — болю не відчував, адже ще перебував у шоковому стані.

Тут до нього нарешті підбігли стрільці, що тримали у дворі варту.

— Ваша величносте, що з вами?

Цар ще знайшов у собі сили, щоб відповісти чи не з гумором:

— А що буває з молодцями, які стрибають з такої висоти? Ногу поламав, дихати нічим... Здорово ж я шарахнувся вниз. Навіть у молодості, коли за дєвками бєгал, так не стрибав...

В очах у нього все ще пурхали чорні комашки, тож бачив стрільців як у тумані. Хрипів, надсадно дихаючи, і все ще намагався встати.

Розгублені стрільці хлюпнули на царя водою з берестяного ківшика, взяли його за руки й ноги, перенесли й поклали на якийсь плаский камінь під стіною. Він був нагрітий сонцем, і від тепла Дмитрію стало трохи легше, але озноб все ще не минав. Від болю, що наростав, цар втрачав свідомість — на короткі проміжки часу, майже миттєво, і виринав як з небуття. Стрільці тупцювалися розгублено, про щось між собою радилися й озиралися (у двір долітав рев натовпу), не знаючи, що їм робити з царем. Дмитрій збагнув, що вони можуть його зрадити і перейти на бік заколотників, а тому вирішив діяти.

— Ви — на государевій службі, клятву давали государя свого охороняти, — нагадав їм. — Пам’ятайте про це. А коли станете на мій бік, отримаєте щедру царську нагороду (стрільці ніби ожили). Дам вам хороших дєвок та маєтки зрадників бояр!

— Ваша величносте, ми — з вами! — вдарив себе в груди старший варти.

Стрільці обережно взяли його під руки й ноги і тільки рушили до малого палацу, де мовби ще юрми не було, як тут навстріч зненацька вигулькнув гурт збуджених мужиків з кіллям в руках. Попереду бігли їхні заводії — змовники-бояри.

— Ану віддайте нам його, — змовники кинулися до стрільців. — Зачем вам царь? Нам он нужнее, а мы вам другого изберем!

— Прочь, прочь от царя! — кричали стрільці, наставляючи на той гурт пищалі. Хтось із них навіть вистрелив — але вище голів. Для остраху.

— Ах вы... — закричав якийсь боярин, — с-сукины с-сыны!!! У кого пуляете? У народ православный? Та мы вас... Мы вас сметем! На колья вас посадим! В месиво растопчем!

Стрільці не відступали (від болю, що терзав його все дужче й дужче, Дмитрій вже мало що усвідомлював), усе ще гороїжилися пищалями.

Мужички загрозливо загули, заматюкалися відбірним московським матом, але виступити проти озброєних стрільців не зважилися. Тоді хтось з бояр злорадно крикнув:

— Ей, стрільці?!. Ми зараз підемо у вашу Стрілецьку слободу і винищимо ваших женушек і дєток, а по ізбах ваших красних пєтухов пустім!

— За... віщо? — розгубилися стрільці.

— А за те, що не віддаєте нам ізмєнніка, плута і обманщика!

— Та что с ними гуторить. Не понимают, пущай на себя пеняют! Пошли, братцы, громить ихнюю слободу. А они пущай сидят со своим царем!

— Айда, братцы, Стрелецкую слободу жечь!..

Цієї погрози виявилося досить. Стрільці, опустивши пищалі, позадкували, залишивши на землі царя...

Розуміючи, що це вже кінець, Дмитрій намагався встати, бодай звестися на одну, здорову, ногу, аби стоячи зустріти смерть, але так і не встав. Не було об що обіпертися, та й біль, що туманив йому зір, позбавляв його сили. Все пливло, й земля під ним хилиталася...

В цю мить з натовпу і вискочив — як чортик із заморської шкатулки — боярський отрок Григорій Валуєв. Миршавенький такий, ніякого виду, але надто швидкий, не ходив, а стрибав.

У його руках невідь-де взялася пищаль.

— Получай, ізмєннік!!.

І вистрелив цареві в груди.

Куля відкинула царя на спину, він видихнув криваву піну з рота — разом з рештками повітря — і застиг.

— Кончай ево, братцы! — крикнув їхній поводир боярин, хоч цар уже був мертвий.

До трупа підбігли охочі познущатися з мертвого — хто з дрюччям, хто з відібраною в когось шаблею — і почали рубати й шматувати тіло, що лежало перед ними навзнак.

Натішившись, схопили труп за ноги, потягли його в другий двір і там кинули на тіло воєводи Басманова — теж поколоте й порубане.

Потім заходилися зривати з трупів одяг (дехто його вже приміряв на себе).

Стрільці кремлівської варти із загрозливими алебардами й пищалями тупцялися позаду натовпу, ні-ні та й розводили руками:

— Оно, конешно, жалко царя, но что мы могли сделать-то?

Про те, що вони ратні люди на государевій службі, якось і забули, тільки їхній старший все ще зітхав:

— Жалко царя-батюшку, не успел нам девок обещанных дать и богатства изменников бояр...

Сталося так, що з «вини» погоди смерть Дмитрія Івановича одразу ж — а тоді чи не всі були забобонними — пов’язали з... чарівництвом. Річ у тім, що до того дня — до 17 травня — погода в Москві була просто чудова: тепла, тиха, сонячна. Здавалось, що весна вже повністю вступила у свої права — все навколо зеленіло, шуміло молоде листя, тягнулася вгору смарагдова трава, розпускалися перші квіти, з благословенних голубих небес лилося чи не літепло. А сонечко... Як яскраво сяяло сонечко — благодать Божа! Як казали на Русі: хто помер, той кається.

Царя спершу поховали (сяк-так загребли) «за Серпуховскими воротами в убогом доме». Мабуть, на цвинтарі для бездомних, безрідних та бідних. (Труп туди потягли волоком, прив’язавши його до коня.) Того дня в Москві пронеслася буря, десь зірвало дах і щось там вихором розкидало... Це відразу ж було визнано недобрим знаком того, що покійний цар був... бісом!

Не більше не менше! На довершення до всього почала різко псуватися погода. Так різко і в такий поганий бік, що це насторожило московитів, схильних до забобонів та маловірства.

Несподівано загули чи не крижані вітри, посунули низькі набряклі хмари, з яких засіялась холоднюща мжичка вперемішку зі снігом, — сонце зникло, а з ним і перше весняне тепло.

На Москву напосіли холоди — небувалі для травня місяця, і такі пронизливі, що здавалося, зима знову повертається, відвоювавши у весни всі права. І тривали ті холоди (московити вже почали діставати зимові вдяганки, теплі шапки та рукавиці) аж цілих вісім днів. Як кажуть, ні з того ні з сього, а радше з доброго дива. Ніколи таких холодів не було у травні місяці в Москві і — нате вам! З якого лиха? (Жак Маржерет писатиме, що ті холоди «погубили всі хліба і навіть траву на полях».)

Таку незвичайну переміну погоди, її різке погіршення відразу ж пов’язали із загибеллю «Розстриги». Про це й поповз­ли Москвою чутки — одна однієї жахніша! Всі пов’язували незвичайний холод з убієнням царя — мовляв, мстить чаклун православним за своє убивство! Говорили (шепотом, роблячи круглі очі), що тіло страченого царя буцімто володіє якимось магічним впливом на погоду, — ось чому на Москву опустився такий жахливий «хлад», а разом з ним і «мразь».

Чутки ширилися, лякали людей (холоднеча не вгамовувалася), і московити вже таке казали, таке... Буцімто хтось загледів, як над могилою Дмитрія-чаклуна піднімалися із землі якісь підозрілі голубі вогники... Дійшло до того, що люди вже боялися з настанням темряви виходити з будинків.

Занепокоїлась і нова влада. А занепокоївшись, веліла: тіло царя викопати і знову закопати — але вже значно і значно глибше. Ще й привалити яму великою каменюкою!

І так було зроблено, тіло викопали і неподалік знову закопали його «в убогом доме», але вже значно і значно глибше. Але в першу ж ніч окаянне тіло якимось робом вибралося з могили (відвернувши ту важенну каменюку, що була зверху покладена) і буцімто до ранку самовільно гуляло цвинтарем. А потім саме... закопалося. Але осторонь цвинтаря, у чверть версти від «убогого дому»! Це ж треба!

Як таке могло лучиться? Гадали так і сяк (навіть влада гадала) і дійшли ось до чого. Десь перед убивством царя в Москву приїздили лопарі — мешканці північної Лапландії — буцімто кланялись Дмитрію-царю і данину йому вручали. А про лапландців з давніх-давен ходили моторошні чутки, що вони — чарівники. Всі до одного. Та такі «скусные», що навіть тямлять воскрешати мертвого. Мовляв, «велять убить сами себя, а после оживают».

Знайшлися очевидці, які клялися-божилися, та ще й заприсягалися, що таки справді бачили, як мертвий Дмитрій ходив цвинтарем! Жах, жах! Волосся сторч ставало на головах тих, хто слухав ті свідчення. Не інакше, рішили, як Дмитрій ще за життя навчився в лопарів-лапландців бісівського мистецтва, а тому лиха від нього тепер не обберешся!

Чутки чутками, а влада — і особливо духовенство — занепокоїлась. Що мертвий цар ночами тиняється в своєму «убогому домі» — непорядок! Це як кожний мертв’як почне ночами колобродити — лиха не минути. Та й мертв’яки таке можуть натворити, таке!..

Треба було щось робити з мертвим «колдуном и чародеем». Духовенство внесло рацпропозицію, а вже влада втілила її у життя: тіло Лжедмитрія викопали — вже вкотре! — відвезли до сільця Нижні Котли, де його при всьому чесному народі й спалили. Правда, за першого разу це не вдалося. Коли труп кинули в огонь, то обгоріли лише руки й ноги, а саме тіло залишилося цілим. Була дана команда: мертв’яка порубати на шматки і знову кинути у вогонь. Цар-чаклун нарешті згорів. А вже потім його прах зібрали, перемішали з порохом, зарядили до гармати і вистрелили ним у той бік, звідки він і прийшов у Москву. Себто в бік Польщі. І лише тоді витівки мертвого царя нарешті припинилися, слава Богу!

Жак Маржерет з сумом закінчить своє повідомлення про того, чиє життя перетворилося на попіл і прах, що в діяннях царя Дмитрія «светилось некое величие, которое нельзя выразить словами».

АКТУАЛЬНА ЦИТАТА

«Казка обернулась для Марини Мнішек жорстокою сутичкою з дійсністю. Досі надії самі вели її і все, що їй залишалося, — це підкорятися ритуалам, у яких їй було відведене почесне місце. Вона тільки-тільки почала освоюватись у ролі цариці, а життя чи не варварським чином показало їй, що не терпить відношення до себе, як до декорації на чиїйсь п’єсі» (В. Козляков).

Медового місяця у неї не вийшло після весілля, як би то мало бути.

Дев’ять днів, усього лише дев’ять днів — який то медовий місяць?..

І відразу ж гіркота. Можливо, й на все життя, що в неї ще лишилося.

Та й смертельна небезпека все ще нависала над нею, переслідувала її день у день, дихала в потилицю, ганялася за нею, і здавалося, що ось-ось її таки здожене і схопить кістлявими пальцями за горло, — отакий медовий місяць їй випав!

Марина мала стати другою жертвою — після царя Дмитрія Івановича (переслідування і вбивства поляків не враховувалися), і лише тоді ошаліла юрма, якось задовольнившись убивством цариці та глумлінням над її тілом — якщо воно станеться, убивство, — заспокоїлась би. Мета досягнута. Цар і цариця мертві є.

Але поки що знищений був лише цар, цариці все ще вдавалося рятуватися, і це ще більше розпалювало переслідувачів, як полювальників, що йдуть по сліду і ніяк не можуть наздогнати свою здобич-жертву...

Марину шукали в царському палаці, і вона, рятуючись, ледве встигала перебігати з одного покою в інший, а юрма, горлаючи і лихословлячи, йшла за нею слідом — відчуваючи, що цариця зовсім поруч. Ось-ось вона її наздожене і відведе душу.

І вона б її спіймала, адже на той час полювальники заполонили майже увесь царський палац, — більше Марині ніде було ховатися і нікуди було бігти.

Коло вже замкнулося.

Власне, замикалося.

Рятунку цариці вже не було — вона мала бути вбита, а її молоде тіло розтоптане й понівечене, відтягнене за ноги стрункі в кремлівський двір (звичайно ж голе, зі своїх жертв бунтарі зривали одяг) і кинуте на загальний огляд та глумління.

Але тут несподівано прийшов рятунок — коли Марина, змирившись зі своєю сумною долею, вже й руки опустила. І прийшов з того боку, з якого вона його й не чекала.

Порятунок прийшов від... Шуйського.

Від того, хто все це й затіяв, — від убивці царя Дмитрія. Давно відомо — а на Русі особливо, — що нема нічого жахливішого за некерований натовп, який, втрачаючи здоровий глузд і людську подобу, все крушить на своєму шляху, осатаніло, озвіріло і не заспокоїться доти, поки не обіп’ється крові своїх жертв. А може, й потоне в ній.

І ще було відомо: юрма, навіть розправившись з жертвами, вже буде не в силі зупинитися і може тоді розправитися навіть з тими, хто її нацькував, хто у неї був заводієм.

Це відчули змовники-бояри: натовп виходить з-під контролю і крушить все на своєму шляху, вимагаючи все нових і нових жертв. А знищивши чужих, ось-ось почне знищувати і своїх. Що праві, що винуваті — їй, юрмі, тепер все одно — аби було з ким розправлятися.

І тоді — все. Крах! Навіть для зачинщиків і заводіїв бунту, що часто подається в історії як всенародне повстання за соціальну справедливість.

Це відчули бояри-змовники і, занепокоєні та стривожені, звернулися до свого проводиря: треба щось робити з натовпом, що, увірвавшись до Кремля, все нищить на своєму шляху і вже починає замахуватися навіть на них, на бояр.

Пора було рішуче приборкувати розпашілу юрму погромників та убивць. Руки у юрми вже по лікті в крові, а вона все ще багне крові.

Це вже почав розуміти і сам Шуйський. Відчував небезпеку від погромів. Натовп — якщо він ніким не керований, починає діяти за своїми, тільки йому самому й зрозумілими законами. Спалахнувши, бунт — та ще на Русі — вже не може зупинитися сам по собі. Він шириться, як вогонь по сухій соломі, чи — гірше — по бочках з порохом...

Зупинити його вже ніщо не може. Тобто зупинити його може лише сила, яка здатна завдати стихії рішучої відсічі.

Ріку, розбурхану й переповнену, треба заганяти у її ж береги.

Випустити пар, бо інакше казан сам себе й підірве. Тож треба було спішно застосовувати проти роз’яреної юрби силу і заганяти її у звичайні береги — інакше вона знищить і Кремль, і Москву, і взагалі все царство.

Успіх та пролита кров надихають натовп на пошуки все нових і нових жертв.

Та й Шуйський на той час уже схаменувся і став тверезіти, розуміючи, що за все це колись комусь — а радше йому — доведеться відповідати. Бодай перед історією, а перед нею не вибрешешся, як то можна вибрехатися перед сучасниками. Убивство царя Дмитрія, законно коронованого на царство, вже лягло плямою, що не змити, на його репутацію.

Не вистачало ще й убивства цариці. Та й убивство жінки, в принципі безневинної, це більша ганьба, як убивство чоловіка. Якщо в перші години бунту Шуйський був не проти знищити одним махом і царицю — про це сам і вказівки давав своїм спільникам, то пізніше, побачивши, що стихія, як жахлива пожежа, вже некерована, вирішив цариці не чіпати. Досить з нього і вбивства царя. Дав команду своїм боярам: починайте вгамовувати те юрмисько, що й геть розперезалося, хутчій наводьте лад та порядок у Кремлі, бо інакше й саме царство буде знищене.

Ще велів: царицю Марину знайти — вона десь переховується в палаці, — і пальцем її не зачіпаючи, взяти під охорону. Всі коштовності і речі цариці, які ще вціліли від грабіжників, описати і відправити їх, як і все царицине майно, до скарбниці. (Скріпити рішення державною печаттю!) А саму царицю...

Царицю не чіпати. Відправити її... Куди? А біс його знає куди. Спершу треба знайти царицю, виколупати її із закапелку, а вже потім подумаємо, куди її оприділити. Але коштовності її — до державної скарбниці!

Марина не шкодуватиме за втраченими коштовностями, адже її, як уже в наші дні писатимуть історики, тоді осліпив лише блиск корони, а не блиск золота. І тоді, і пізніше вона шукатиме не багатство і навіть не владу, як таку, а шану і сяйво визнання... Марина Мнішек була єдиною, кому все ж таки складно чим-небудь дорікнути... Вона просто вийшла заміж за сина царя Івана — то в чому ж її провина? Трималася в тій кривавій веремії бадьоро, не втрачаючи духу, — до честі їй сказати. Коли її утішало вціліле оточення, зокрема фрейліни, казала: «Позбавте мене ваших передчасних утіх і сліз малодушних. Визнана одного разу за царицю сеї держави, ніколи не перестану бути нею».

І Марина Юріївна, коли цар Шуйський сам злякався по­громників з натовпу, була врятована.

Правда, лише на якийсь час.

Правда, при цьому була взята під варту. І це вона — цариця російська. А що вдієш, доводилося коритися і дякувати долі та Господу, що хоч життя вдалося зберегти, — їй же тільки вісімнадцять. Ще, по суті, й не жила. І хай їй вдалося зберегти своє життя лише на якийсь там час, та все ж...

Але навіть взята під охорону стрільців (тих вояків, які підкорилися боярам-змовникам і зрадили царя, котрого мали берегти як зіницю ока) і відправлена до свого батька, вона все ще не почувалася в безпеці.

Сама перебуваючи в облозі, Марина Юріївна турбувалася про долю батька (у Кремлі було відомо, що в Москві б’ють поляків) і нічого тоді не знала про нього та родичів і близьких, які перебували в місті. Доходили чутки, що двори багатьох поляків і ті будинки, у яких вони, перебуваючи в Москві, мешкали, натовпи взяли в кільце. В тім числі і двір Юрія Мнішека та інших Мнішеків, Вишневецьких, Тарло (лінія Марининої матері), Стадницьких... Вони захищалися, як могли — тим більше, в почті знатних поляків були загони озброєних жовнірів. Але що вони могли вдіяти проти натовпу, тож сутички частіше всього кінчалися не на користь поляків.

У «Щоденнику Марини Мнішек» описано, як було здійснено напад на те обійстя, у якому під час свого перебування в столиці російського царства мешкав воєвода Юрій Мнішек. Нападники використали час, коли відбувалася зміна варти — стара уже пішла, а нова чомусь ще не встигла зайняти свої пости. В цей час «борці з ляхами» і оточили двір воєводи — як ніби він був у всьому винуватий. А втім, вважалося, що це саме він, воєвода Юрій Мнішек, випестував монаха Гришку Отреп’єва, пригрів його, обвінчав із своєю дочкою, знайшов йому військо і врешті-решт зробив його російським царем, а заодно й поляків у Москву навів, а вже вони й почали у Першопрестольній чинити безчинства.

Отож, оточивши двір воєводи і тестя поверженого царя, батька тієї «дєвки з Польщі», яка стала царицею на Pycі, взяли будинок, у якому він мешкав, у щільне кільце.

Захисники покладалися на «мощные каменные кладовые», які були під будинком, — що, до речі, колись належав цареві Борису Годунову — і де вони у крайньому разі могли довго тримати кругову оборону. Та й сам будинок був досить міцним, його дрюччям не взяти. Навіть і ручними пищалями. Але це знали й нападники, а тому, готуючись до штурму «фортеці головного ляха», підкотили гарматну пищаль.

Вогнепальна зброя, що звалася навзагал пищалями, ділилася тоді на два види — на ручну рушницю і на артилерійські гармати. Ручні пищалі називалися недомірками (вони були короткоствольні), завісними (їх носили за плечима на ремені) тощо. А ось пищалі-гармати за призначенням поділялися на фортечні, облогові (стінобитні), полкові й польові. Снарядами слугувала кам’яна картеч, шматки заліза, спеціально нарубленого, — вони, розлітаючись, добре хурчали, неслися віялом і дуже спустошували піхотні ряди, — а також ядра. (Не плутати з духовим дерев’яним музичним інструментом, що був у Давній Русі і теж звався пищаллю, адже при грі — «пищав».)

Аби взяти неприступний будинок воєводи Юрія Мнішека, з-за товстих стін якого оборонці могли довго відбиватися, нападники й прикотили гарматну пищаль — облогову, себто стінобитну, — і підводою підвезли ядра.

Доля будинку Юрія Мнішека, у якому він тоді мешкав у Москві, наперед була вирішена — тільки-но перед ним встановили гармату-пищаль для прямої наводки.

Але тут — гармату вже встигли зарадити ядром і вже підпалили фітіль — зненацька на чолі стрілецького загону примчав думний дворянин Михайло Татіщев, котрий кількома годинами раніше прикінчив воєводу Басманова і штурмував царя Дмитрія Івановича, перед тим як його буде вбито. Але цього разу він був присланий з іншою метою.

— Слушай мою команду! — гарцюючи на коні, закричав він до тих мужичків, котрі метушилися з палаючим фітілем біля гарматної пищалі. — Отста-авить! Не сметь стрелять, мужичье!..

Мужички неохоче відступилися від гарматної пищалі — але палаючий фітіль не загасили, сподіваючись його все ж використати «у ділі».

Тим часом думний дворянин відрядив свого посланця в будинок до воєводи, і той, розмахуючи руками й вигукуючи, щоб по ньому не стріляли, пішов у дім передати воєводі: «ізмєннік», тобто цар Дмитрій Іванович, страчений, а тому «житію його і царствію надійшов кінець».

— Ми привезли повеління князя Василія Шуйського дарувати живота воєводі та його людям і челяді з пахолками, — вигукував посланець Татіщева. — Хай воєвода хвалить Господа і не лякається, що йому буде завдано шкоди. І дочку його з усіма її людьми ми зберігаємо во здравії!

Пан воєвода напевне ж полегшено перевів подих, почувши, що дочка, слава Богу, жива й здорова, хоча й одночасно засмутився — від того, що його зятя-царя вбито. Жаль було царя Дмитрія. Тепер дочка Марина мовби вже й не цариця. І сталося це майже одразу ж після такого тріумфу, коли московити коронували Марину на царицю свою, — який жаль!..

Але це вже в минулому.

Що сталося — те сталося, і його вже не переграти. Тепер треба було думати про власну безпеку і про те, як вберегти життя дочці, яку він, виявляється, так необачно умовив у Самборі вийти заміж за царевича Дмитрія і стати царицею... Марина його тоді послухалася — доця вона слухняна, — тепер напевне ж кляне батька... Який жаль!..

Але треба було домовлятися з новою владою Московського царства про власну безпеку. Тим більше, натовп розлючених мужиків і не збирався розходитися. Он якийсь здоровило все ще розмахує палаючим фітілем, і гармата, заряджена до бою, готова пульнути ядром по будинку... Воєвода вирішив і про це поговорити з думним боярином та заручитися гарантією на збереження йому і його людям життя — хай відганяє геть думний боярин від його дому натовп, що все ще готовий штурмувати будинок.

Та тільки-но воєвода виткнувся з будинку, вигукуючи, що він іде на переговори, власне, тільки-но виткнув носа, як тієї ж миті дзизнула стріла, кимось вправним пущена з натовпу, і впилася в стіну будинку всього лише на лікоть вище його голови.

Всього лише на відстань ліктя схибив клятий лучник!

Далі випробовувати свою долю пан воєвода не став. Знехтувавши власною гідністю та високим чином (воєвода ж!), він миттєво, із завидною швидкістю кинувся назад у будинок і принишк під надійною охороною своїх жовнірів. І сидів там доти, не звертаючи уваги на заспокійливі вигуки думного боярина, поки йому не передали, що ті мужички, які зібралися штурмувати будинок, вже кудись потягли свою пищаль. Пан воєвода нарешті полегшено перевів подих... Але та стріла, пущена йому в голову, що не дістала його голови всього лише на відстань ліктя (у ті часи лікоть був не лише місцем з’єднання плечової кістки з кістками передпліччя, де згинається рука, а й давньою мірою довжини на Русі, приблизно півметра), ні-ні та й свистітиме у його снах — дзум! Біля самої голови його свистітиме, і пан воєвода тоді просипатиметься в холодному поту: пся крев! Як він тоді вцілів — Матка Боска!

Нова влада нарешті вгамувала заколотників — застосувавши, звісно, силу. Стрільці, які ще день-два тому так і не зважилися захистити свого государя, у якого були на державній службі, тепер ревно кинулися виконувати накази нової влади: пищалями та алебардами (а де й нагаями) порозганяли натовпи, витіснили їх із Кремля.

Швидко чи ні, а центр Москви було очищено від заколотників, що їх бояри-змовники й випустили на вулиці. Москва поволі вгамовувалася, вже вірячи, що все найгірше залишилося позаду і «мужичье» нарешті закликане до порядку, — виходить, нова влада таки чогось варта! Принаймні, силу має. А з силою треба миритися і підкорятися їй. Як і взагалі належить підкорятися владі, якою б вона не була. Вчора була одна влада — влада царя Дмитрія Івановича, їй і служили, сьогодні прийшла нова влада — влада Василія Шуйського, — будемо і їй служити. Вибору немає. Сказано ж бо: кожна влада від Бога, а ми всі ходимо під Богом, тож маємо коритися.

Московити потроху заспокоювалися, тільки поляки (ті, що вціліли у тій веремії), пограбовані, побиті, понівечені й принижені, все ще не вірили, що їм вдалося пережити московську катастрофу. Але ні-ні та й сумнівалися — чи ж насправді вдалося пережити? Тож усе ще не могли отямитись. І все ще чекали вирішення своєї долі. Чекали найгіршого, розуміючи, що все це добром не скінчиться, що після вбивства царя й арешту цариці їм можна чекати всього. У тім числі й найгіршого — та ще в чужій країні, де кожен московит вбачає у них чи не заклятих ворогів і де «москва» взагалі налаштована проти них вороже. А батьківщина їхня — Річ Посполита — так далеко. Це ж треба ще якось дістатися від Москви до кордонів Московії на річці Іваті, переправитись біля Смоленська на той бік Дніпра... Як до нього дістатися? Як подати королю вістку про себе — має ж їх король порятувати, підданих своїх. Бо якщо не він, то хто? Вся надія тільки на нього, на короля. Правда, непокоїлись: раптом його мосць скаже: а я вас не посилав до тієї Москви, самі встряли, самі й викручуйтесь...

А поки що вчорашні гості царя Дмитрія і вчорашні чи не господарі Москви — принаймні, такими себе вони вважали до 17 травня, — в один день поставали заручниками нової влади. Як вона вирішить, так з ними і буде вчинено. Більше всього, нова влада їх по голівці не погладить, адже це вони у своєму обозі привезли до Москви якогось Дмитрія, на царський престол його посадовивши. Вони заварили кашу, вони й мають її розхльобувати.

Трималися за воєводу Юрія Мнішека — більше не було за кого триматися. Уціліє пан воєвода, уціліють і вони.

А пан воєвода тим часом слав своїх людей до Кремля, прохаючи нову владу, аби вона сказала де його дочка Марина. Якщо ж вона під домашнім арештом, то чому б її не звільнити і не відіслати до нього — дочку до батька? Це було б по-божеському, по-християнському.

Кремль мовчав, і це означало щось загрозливе. Пан воєвода не знав, що йому робити, як зненацька до його будинку, що все ще був перетворений на невелику фортецю, де жовніри вдень і вночі були при обороні, примчав посланець. Від кого б?­ Та від посла Афанасія Власьєва. Але це була мала утіха. Пан посол не належав до нової влади. Як прихильник поверженого царя, він перебував в опалі і хоч уцілів під час бунту, але його ось-ось мали відправити на заслання, як відправляли — виганяли з Москви — всіх прихильників Дмитрія Івановича.

Зі своєї волі й доброти пан посол прислав свою людину, аби заспокоїти пана воєводу, про якого у нього ще з часів Кракова були найкращі враження. А заодно й утішити його: Марина жива й здорова. І хоч вона перебуває під домашнім арештом, але її життю вже ніщо не загрожує. Доля її ось-ось має вирішитися.

Пан воєвода спершу не повірив тому: а раптом це... це всього лише утіха, а Марина вже на тім світі? Але тут примчав посланець від князя Василія Голіцина, одного з головних членів Боярської думи, теж з утішною для воєводи вісткою: його дочка Марина перебуває «во здравії». Більше того, пан воєвода, аби переконатися, що це так, може — влада йому це дозволяє — відвідати свою дочку в Кремлі. Аби на власні очі переконатися, що вона жива й здорова. Хай і пограбована «мужичьем», але то не головне. А головне, що вона жива й здорова.

Не просто було панові воєводі зважитися на поїздку до Кремля. Хоч стрільці мовби й очистили центр Москви від «мужичья», але їхні зграї ще рискали повсюдно і нападали на людей непростого звання. Могли напасти й на пана воєводу. Та й у самому Кремлі ще були зграї тих бунтарів, од яких всього можна було чекати.

Спершу пан воєвода хотів було захопити з собою жовнірів, але йому порадили цього не робити. Для московитів іноземні солдати —­ що шпичка в ніс, можуть, звернувши на них увагу, напасти й на самого пана воєводу, а тоді чекай непереливків. До всього ж з’ява жовнірів — іноземних солдат — у Кремлі, та ще в такий час, може спровокувати криваву сутичку. Ні, це неможливо. Хай пан воєвода правильно «уразумєєт» — тільки без жовнірів.

Але самому їхати до Кремля? Пан воєвода на таке не міг зважитись — це безрозсудливо. Вірна загибель, адже «москві» не можна й на гран довіряти! Зрештою зійшлися на тому, що пан воєвода може взяти з собою трьох озброєних слуг. Сам він буде четвертим, а це вже... Це вже, вважай, загін.

З трьома слугами — то й з трьома — якось проскочить. Та й сам він не з лопуцька — Бог поможе і захистить.

У Кремлі й справді ще де-де тинялося «мужичье», і все ще з дубинками. Залишки бунтівного натовпу (чому їх досі не повиганяли за кремлівські мури?) все ще шукали собі пригод. А заодно й крові.

Як тільки в Кремлі з’явився пан воєвода, те «мужичье» повитріщалося на нього, як на диво яке. Наче у Кремлі з’явився чи не сам змій горинич триголовий! Там і там чулися вигуки:

— Гля, братва, недобитий воєвода пожалував. Якої трясці приперся до Кремля? Йому що — жизня набридла?

Юрій Мнішек не зупиняючись, із двома слугами (третього залишив біля Спаської вежі на в’їзді до Кремля охороняти карету) встиг прошмигнути до палацу — доки ті бунтівники радилися, що робити з головним лядським заводієм.

Першими в покоях цариці (вже, на жаль, колишньої!) пана воєводу зустріли фрейліни. Зграйкою вискочили — ще злякані, деякі з синцями, не зовсім добре зодягнені, але як радісно защебетали: ах, пане воєводо! Ах, пане воєводо, що ми пережили в цьому клятому Кремлі, що пережили...

— Дякуйте Господу, що хоч живими залишилися. У Москві наших людей багато полягло. Та й досі безпеки немає — все може статися, — Москва сльозам не вірить! (Це сказав, як загледів, що деякі фрейліни плачуть.) Тримайтеся за свою пані — якось врятуємось...

Аж тут і Марина вибігла — легка на згадку.

Не вибігла, а наче випливла — все така ж маленька, граційна, струнка. Та й скільки їй? Стривай, та їй же всього... Всього лише сімнадцять. Вісімнадцятий пішов — ой леле! І вже — цариця. І вже колишня. І це у неповні вісімна­дцять — з ким ще таке могло трапитися? Всього лише дев’ять деньочків!.. О боги, боги, за що така несправедливість?.. Хоча... на Бога не можна ремствувати. Як Бог ухвалить, так і буде. Все у Його волі.

Марина вибігла засмучена, в її очах, як встиг загледіти батько, був недівочий сум-печаль...

— Ти жива, доцю? — з гіркотою мовив, ледве стримуючи сльози (ковтав їх). — Жива?

— Як бачиш, тату...

— Жива-а... — полегшено перевів подих пан воєвода. — І це вже добре. Моя найменшенька жива...

— Тільки й того...

— У наш час і в цій дикунській країні...

— Не говори так, тату...

— Але ж це... Це так. Як я кажу.

— Так, але... Я цариця цієї, як ти кажеш, дикунської країни. А вона швидше всього не дикунська, а дрімуча. Дрімуча Русь — я цього не врахувала. Як їхала сюди. Жаль...

— Справді, жаль. Що вона стане цивілізованою, як ми вже будемо там, де перебуває нині руський цар, твій муж, а мій зять.

— Мені жаль Дмитрія. А те, що я врятувалася — поки що врятувалася, це всього лише випадок.

— Але ми, слава Богу, живі. І це вже добре. І я щасливий... Що моя дочка вціліла. Все інше — переживемо. Я подбаю про наше майбуття...

— До нього ще треба дожити...

— Я подбаю про наше завтра.

Тут до покоїв, гупаючи чобітьми, зайшли якісь люди. У голосі, коли роти розкрили, — залізо.

— Побачення закінчено!!!

— Що?.. Як?.. — розгублено озирнувся пан воєвода. — Мені з моєю дочкою не дозволено... Не в тюрмі ж ми, зрештою, не в’язні... Не злочинці якісь.

— Побачення закінчено, — повторили ті люди із все тим же залізом у голосі (серця у них, мабуть, немає). — Пан воєвода переконався, що його дочка жива і здорова?

— Переконався, панове.

— А решта... решта буде такою, як вирішать ті, хто там, — було показано кудись угору. — Пан воєвода має залишити палацові покої.

— А що буде з моєю дочкою, а вашою царицею?

— Вірно лише перше твердження пана воєводи. А що з нею буде... Це вирішать ті, хто там, — знову показали кудись угору. — Все у волі Божій.

— Коли вирішиться?

— Невзабарі...

— Та-ату...

— До-очко?..

На тім побачення їхнє й скінчилося — наче й справді у в’язниці. Але все ж, незважаючи на арешт дочки, воєвода заспокоївся — від того, що дочка жива й здорова. Все інше й справді має вирішитися. Можливо, й скоро. Хоча швидко, як відомо, казка розказується, — в житті все складніше. А щодо дрімучої Русі, то... Стане ж вона колись цивілізованою. Цар Дмитрій хотів її навернути до Європи, одержав кулю в груди. Тому сподіванка лише на Господа — Він виведе Русь із дрімучих хащів. Шкода, що їх тоді вже не буде. Ще подумав: як бути з Мариною і самій Марині? Цариця вона вінчана. Короною, що її патріарх поклав дочці на голову. Цариця російська, яку дрімуча Русь вже не хоче визнавати за царицю, — то як бути?

Ет, заспокоював себе, час та обставини покажуть. Яка доля їй Господом визначена, таку долю й треба прийняти.

Коли йшов кремлівським двором, народ, що там все ще никав, дивився на нього — ба, ба витріщався! — як на якесь диво. Поляк і живий? І йде собі Кремлем. Тесть царя йде Кремлем, йде чомусь усе ще живий-живісінький...

Анонімний автор запише до «Щоденника Марини Мнішек»:

«Адже й завжди там більше мир може, аніж сенат, а особливо як трапляються вибори царя чи бунти».

Хоч бояри — та й сам Шуйський, — злякавшись некерованого натовпу, почали його приборкувати й заганяти звіра в лігво та наводити в Москві порядок, але до того порядку було ще далеко. Ніким не керована розбурхана юрма, сп’яніла від волі та крові, могла робити все, що її темна душа багла, — жахливішого звіра за того, який все терзає на своєму шляху, немає. Витіснені нарешті з Кремля, бунтівники вихлюпнулися на вулиці Москви. Та й почали там грабувати, палити, убивати — в першу чергу поляків і литовців, які приїхали до Москви у почті цариці і поводилися в столиці чужого царства, ніде правди діти, не вельми коректно й тактовно, як то належить бути гостям... Були вони розселені по різних будинках — необачно, як покажуть наступні події, адже розрізнені, вони при потребі не могли спільно захищатися, влаштувавши кругову оборону. А тому опинилися маленькими острівцями серед розбурханої стихії. Народного гніву, як писатимуть пізніше...

А втім, це свідчило — за словами Жака Маржерета — про те, що вони вірили в істинність царя Дмитрія і не чекали нічого лихого від московитів (хоч самі своєю нерозумною політикою, часом хамовитою брутальністю і прискорили те лихо, у яке згодом потраплять). У своїх «Записках» Маржерет з цього приводу так пише:

«Я гадаю... що воєвода (Юрій Мнішек) привів би більше військо із своєю дочкою-імператрицею, як було, і знайшов би спосіб розташувати поляків близько один від одного, замість того щоб поселити їх на значній відстані від влади руських».

Поселені нарізно, часом і далеко один від одного, та ще й поводячись у Москві, як у завойованому місті, поляки швидко відчули, як гостинність московитів змінюється неприкритою ворожістю, а потім і кривавим бунтом.

Власне, повстанням проти поляків, що не лише змело з трону самого Дмитрія Івановича, а й позбавило його життя.

Через кілька днів, коли новій владі, яка після перевороту засіла у Кремлі, вдалося хоч якось вгамувати бунтарів, грабіжників і убивць, заходилися підраховувати сумні наслідки бунту, що гірше пожежі пронісся Кремлем і Москвою і для багатьох став нищівною катастрофою.

Врятувалися (з польського боку) лише ті, кого було взято новою владою під охорону (Марина Мнішек, її батько, князі Костянтин Вишневецький, Станіслав Мнішек та деякі інші високопоставлені гості покійного царя), а також ті, хто, даючи відсіч нападникам, зумів з боями пробитися до Посольського двору. А решта... Решта загинула, здебільшого розтерзана: шляхтичі і шляхтянки, пахолки (слуги) і навіть кучери, які були при конях (а вони в чому винуваті?), купці, челядь. (Особливо дісталося челяді, яка, не вважаючи себе в чомусь винуватою, не чинила опору.) Заколотники не пощадили навіть музик, які грали у царя на весіллі 8—16 травня. Їх усіх — до одного — повбивали. Найжорстокішими способами.

За людьми з царської охорони юрми полювали з особливою жорстокістю — їх усіх до одного винищили теж!

І ті поляки, які служили у царя і які здалися без бою (сподіваючись, що за це їх буде помилувано, адже покірну голову меч не січе), теж були винищені чи не до одного. Найбезжалісними способами!

Більше того, закатували на смерть навіть гінця Склін­ського, який їздив з листами царя до Самбора, до Марини Юріївни, — незбагненно, в чому полягала його провина?

Були перебиті й розтерзані вже мертвими всі слуги царя. Був убитий — теж мученицькою карою — навіть ксьондз Франтішек Помаський, колишній самбірський священик-бернардинець, згодом королівський секретар, який наївно вірив, що йому вдасться якщо й не поєднати дві церкви — католицьку з православною на теренах Московії, то, принаймні, зблизити їх, аби вони стали церквами-сестрами, не розуміючи, що це нездійсненно.

Хоча цариця й мешкала всі дев’ять днів свого короткочасного — як блискавка — правління в кремлівському палаці, але для неї ще по її приїзді до Москви був виділений двір на Нікітській вулиці, де вона так і не встигла жодного разу побути, — там знаходилась частина її почту. Двір той під час бунту був відданий вогню, а слуги і гості цариці винищені — коли там шукали саму дочку воєводи Мнішека.

Царицю Марину Юріївну з її фрейлінами, частиною прислуги та з деяким її почтом нова влада тримала під арештом у Кремлі від 17 травня, коли стався переворот і було вбито царя Дмитрія, і aж до 23 травня — себто майже тиждень.

Ці шість з чимось днів були днями суцільної тривоги, напруги, навіть відчаю, і були днями очікування чогось жахливішого, чи не кривавої розв’язки. Проте нова влада тримала царицю в Кремлі під домашнім арештом (така собі незамкнена в’язниця) тільки тому, що, з одного боку, не знала, що з нею робити. (Хоча розуміла: убивати царицю, польську громадянку, не можна, бо в чому полягала її провина, якщо вона й була? Тільки в тому, що Марина Мнішек вийшла заміж за царя Дмитрія, офіційно — пізніше — визнаного самозванцем та узурпатором влади.) А з другого боку, новій владі тоді було не до Марини Мнішек, юної польської графині, дочки сандомирського воєводи і самбірського королівського старости.

Марину така невизначеність її долі хвилювала, але разом з тим і ніби трохи заспокоювала. Той факт, що новим царем Московії став Василій Шуйський, трохи заспокоював. Це був той князь Шуйський, який ще зовсім недавно — 8 травня — не просто був на весіллі царя Дмитрія і цариці Марини та на її коронації, а й відіграв під час тих урочистостей головну роль, будучи офіційним представником служилого боярства і князівства. Він не лише тоді ласкаво ставився до Марини, вдаючись чи не до державного підлабузництва, а якими тільки словами — правда, то виявилися нещирі словеса, — громо­гласно величав Марину!

Зокрема виголосив і такий пасаж (спіч, як би сьогодні сказали), звертаючись до неї, до цариці Марини:

«...А наияснейшая и великая государыня цесарева и великая княжна Марья Юрьевна всеа Русии!..»

У всіх і досі на слуху це урочисто-державне звертання князя Шуйського до Марини Мнішек, виголошене мовби ж щиро. Принаймні, без принуки. То не може ж тепер князь Шуйський, ставши царем, змінити про Марину свою думку і обзивати її негарними словесами... Чи й замахнутися на неї та на її життя. Він же щиро святкував її весілля та коронацію, святкував як один з найродовитіших бояр, а не як дрібний служка. А боярину і князеві такого рангу негоже міняти свою думку і після восхваління її тут же принижувати й обзивати, адже цим він у першу чергу принизить себе і ще раз доведе, що він міняє свої думки частіше, як інші сорочки... А тому це вселяло надію, що новий руський цар хоч і прийшов до влади внаслідок кривавого перевороту, але з Мариною нічого не вчинить лихого — як і з її почтом, що дивом уцілів під час бунту. Та й чутки ходили, що Василій Шуйський вже як цар Русі висловив своє бажання розпочати переговори з Польським королівством про подальшу долю тих поляків, які опинилися у Москві, — це теж вселяло надію на краще.

Московському урядові невигідна була загибель сімейства Мнішеків у Росії — як і знущання над ними ошалілого натовпу. Ось чому Василій Шуйський вжив усіх заходів, аби зберегти це сімейство під час погрому 17 травня 1606 року.

За кілька днів до офіційного вінчання на царство Василія Івановича до Речі Посполитої було відправлено посольство, якому зокрема наказувалося: «...а Сандомирского воеводу с дочерью и со всеми его приятели, которые были приехали к расстриге на свадьбу, и тех панов, которые приехали с расстригою, лутчих людей приговорил государь разослати по городам, а желнырей и худых людей хлопцов велел государь перебрав отпустити в Литву. А приказал государь о воеводе Сандомирском с товарыщи боярину князю Ивану Васильевичу Голицыну».

Головними полоняниками Боярська дума вважала «сандомирского воеводу с дочерью». У дипломатичних документах царський титул Марини Мнішек велено було не згадувати. Як не говорилося й про колишнього царя чи імператора Дмитрія Івановича, а лише про «розстригу» Гришку Отреп’єва, «злом и проклятом волхве», «богоотступнике» і « смердящем псе». Заодно про весілля його з Мариною говорилося, що «и взем за ся проклятый у поляка у воеводы Сандомирского дщерь римские ереси и не крестив, поведя венчати ю царским венцем в соборной и апостольской церкви, и свящее миром некрещенную помазати повеле», — себто цим Москва відмовлялася визнавати Марину Мнішек та її вінчання на царство. А відтак, вона, мовляв, ніяка не російська цариця, а всього лише «дщерь сандомирского воеводы», що її повінчав на царство «смердящий пес». А ще підкреслювалося: це авантюра воєводи Юрія Мнішека, котрий «себе... и дочери своей безчестье и убытки великие починил», що «вся смута и кровопролитье от него сталось».

І разом з тим новий руський цар навіть потурбувався про... кухню цариці. Це вже було щось. І щось красномовне, знакове. А розпорядився Василій Іванович, аби Марині Мнішек під час її перебування під арештом у Кремлі «давали все необходимое в крепости, но так как готовившихся там блюд она не могла есть, отдали приказ, чтобы там же готовили еду для нее по-польски».

Польські страви (власне, європейські, до яких звикла Марина) звідтоді готовили на кухні її батька і щоденно в судках привозили Марині у її кремлівську «крепость» — і Марині, і її фрейлінам та слугам.

— Дівчатоньки, будемо сподіватися на краще, — казала за обідом Марина своїм фрейлінам. — Тим, кого задумали знищити, так годити з їжею не будуть. Вище голівоньки, фрейліни мої дорогі! Сподіваймося на краще... Хоча... Кращого після того, що лучилося 17 травня, для нас, мабуть, у Москві вже годі й сподіватися...

Марина все ще остерігалася, аби її не отруїли тихцем (трутизну можна було підсипати в судки, коли їх везли до Кремля, а потім все звалити на пана воєводу — мовляв, на його кухні його кухарі готували, при чім тут ми?). Чи щоб з нею не вчинили те, що вчинили з сім’єю Бориса Годунова після його смерті.

Правда, нова влада хоч і уникала величати — та ще офіційно — Марину Мнішек царицею, але ж ставилася до неї мовби підкреслено поштиво — певно, враховуючи, що попри все вона — вінчана цариця.

Але так довго тривати не могло. Та й чому це вона, повержена цариця, мала залишатися у Кремлі, де вже підбирав палати собі новий цар. Ось-ось щось мало статися.

І невдовзі воно й сталося. Швидше, аніж вона сподівалася. 23 травня боярин з роду Шуйських — високий та худий, з великим носом, що здавався вороном, зачитав Марині повеління нової влади, за яким вона мала негайно залишити Кремль і перебратися в дім свого батька, воєводи Юрія Мнішека, де вона почуватиметься в повній безпеці.

Недовге збирання (та й дорога недалека, батько мешкав чи не поруч з Кремлем), і Марина Мнішек з фрейлінами залишила державний форпост Русі. Як час покаже — назавжди.

Але за Кремлем, хоч він і був державним символом Русі, вона ніколи не сумуватиме і не жалкуватиме. Як їй легко дістався той Кремль, так само легко вона його й залишила — Бог з ним! Живуть же люди без Кремля, чому вона не може без нього жити?

Не шкодувала і за втраченими коштовностями, надарованими їй царем, духовенством та боярством (їм несть ліку), що їх у перший день перевороту в неї відібрали і передали до державної скарбниці, — Бог з ними, коштовностями! Живуть же люди без них, проживе й вона. Було б лише життя.

А ось за «арапчонком» пошкодувала. І навіть прохала було повернути їй те негреня, чумазого маленького хлопчика, що їй — у вигляді живої ляльки — подарував Дмитрій, як вона в’їздила до Москви, і якого в неї чомусь відібрали в перший день перевороту. Нащо він їм здався?

А те чорне, як вуглина, кучеряве хлоп’я чужого і далекого їй африканського народу так припало їй до душі. Воно було таке потішне з білими зубами й очима, непосидюче, комічно-потішне, що ним вона потішалася, як живою лялькою. І її фрейліни теж...

Повертати «арапчонка» відмовилися. І це при тім, що вона погоджувалася із втратою коштовностей, а прохала залишити при ній лише негреня. Нащо воно їй було? Не інакше як вісімнадцятилітня шляхтянка, яка хоч і стала царицею, але все ще була дівчам і любила іграшки.

Проте відмовили.

Марина подумала і махнула рукою: відмовили — то й відмовили! Бог з ним, з «арапчонком». Живуть же без нього люди, проживе й вона. Невелика втрата, аби більших втрат не було.

Їм виділили кілька карет, надійну охорону із стрільців (а втім, після того як стрільці зрадили Дмитрія, вона в їхню надійність щось не дуже вірила), і Марина зі своїми фрейлінами залишила Кремль без жалю і навіть жодного разу, як залишали той Кремль, не виглянула з карети, хоча й залишила у ньому частку — та яку! — свого життя. Живуть же люди без Кремля — то чому вона не може без нього прожити?

Було б життя.

Життя, правда, було, але все ще життя з тривогами, з непевністю у завтрашньому дні. Їй усього лише замінили місце проживання — всього лише. Просто змінився домашній арешт — у зв’язку з переїздом, а на новому місці вона все так же залишиться під арештом.

Як, між іншим, і її батько, і всі співвітчизники з її почту. Себто доля їхня досі так ще й не була вирішена, а тому можна чекати всього. Це ж бо дрімуча Русь, а коли вона стане цивілізованою європейською державою — одному Богові відомо. А він своїх намірів простим смертним не відкриває.

Незважаючи на перемир’я з новою владою (він називав його — «хоч якесь»), Юрій Мнішек, навчений гірким досвідом, коли проти нього бунтарі викотили було гармату, значно зміцнив кругову оборону будинку... Враховуючи досвід нападників, десь роздобув гармату-пищаль (стінобитну) і встановив її перед входом до будинку, велівши обслузі знаходитись при ній невідлучно — вдень і вночі. Обабіч гармати виклали з каміння стіни, аби вберегти обслугу від пострілів з ручних пищалей та луків, приготували значний запас картечі та різного рубленого залізяччя і звичайно ж пороху. І це не рахуючи жовнірів, які теж були готові вдень і вночі захищати будинок. Марина, як побачила ту пищаль, обкладену з боків камінням, трохи заспокоїлась. Карети, у яких їхали фрейліни та слуги, запрудили чи не всю вулицю — московити з-за огорож визирали, подивовані приїздом вчора ще їхньої цариці, а тепер просто шляхтянки, дочки польського воєводи.

Пищаль була грізною на вигляд зі своїм лафетом на високих колесах, а її жерло, націлене на вулицю, звідки могли з’явитися нападники, навіювало впевненість, і Марина трохи заспокоїлась — тут вона нарешті буде в безпеці.

Домочадці воєводи, його родичі, знатні шляхтичі із такими ж знатними шляхтянками, висипали зустрічати гостю.

— Її величність Марина Юріївна, цариця російська!!!

У Марини на очах забриніли сльози, і в ту мить, як вигукнув глашатай, її представляючи, вона готова була розплакатися. Це загледів воєвода і кинувся до дочки.

— Мариночко, радосте моя! — спохопився: — Величносте російського царства.

— Тату!.. — кинулась до нього Марина, вони обнялися й завмерли на якусь мить.

Жовніри і обслуга гармати — всі завмерли як по команді «струнко». Гості воєводи та його слуги розмахували руками й кричали:

— Віват!.. Віват!.. Віват її величності цариці Марині Юріївні, славній дочці Жечі Посполитої!!! Віват, віват славному воєводі Жечі Посполитої Юрію Мнішеку!!!

Юрій Мнішек, злегка обнявши дочку за плечі, повів її до будинку і теж витирав сльозу — треба гадати, радісну. Дочка йшла з ним дрібненькими кроками, маленька, тендітна — дівча дівчам. У руці тримала настільний бронзовий підсвічник — єдине, що вона для чогось прихопила в Кремлі, — на згадку про своє недовге, але щасливе заміжжя і царювання, що так нещасливо закінчилося...

— Хто б міг подумати, коли я із Самбора виїздила весільним поїздом, що так швидко закінчиться моє... моє щасливе царювання аж протягом... Протягом дев’яти днів, — раптом сказала Марина і заплакала, німо й безгучно.

— Bсe у волі Господа нашого, — як міг утішав її воєвода. — А нам Його промисли невідомі. Ти жива, і це головне, а все інше... Інше ми переживемо.

Нахилився до дочки, шепнув:

— Не відчаюйся, моя маленька донечко, яка стала росій­ською царицею. Ходять чутки, що насправді Дмитрій врятувався, встиг зникнути зі своїми людьми і зараз на Дону збирає військо для походу на Москву. Тому й не будемо квапитися з поверненням додому — а раптом Дмитрій ще повернеться?

Марина на рівному спіткнулася...

Не минуло й тижня, як Марина повернулася до батька, а 30 травня воєводу Юрія Мнішека разом з його приближеними раптом викликали до Кремля — на ясні очі нової влади. І викликали як головного посібника Розстриги, самозванця Гришки Отреп’єва, якого воєвода Юрій Мнішек привіз у Москву й посадив на царство — буцімто як істинного сина царя Івана Дмитрія Івановича... Пан воєвода був вражений і обурений. Кричав:

— Якщо я привіз вам, як ви кажете, самозванця, якогось там Гришку Отреп’єва, то чому ви цього самозванця, цього Гришку Отреп’єва, та одразу ж зустріли як царя-визволителя й коронували на царство? Я що — вас примусив його коронувати, визнавати за царя?!.

Але як тільки пан воєвода прибув до Кремля (а він мав прибути — діватися було нікуди, та й пригрозили в разі відмови доставити його силою), як йому відразу ж влаштували допит.

Спершу думні дяки встановили особу викликаного («Так, я, Юрій Мнішек, шляхтич Речі Посполитої, підданий його мосці короля, самбірський королівський староста і сандомирський воєвода», — змушений був підтвердити викликаний), а тоді за нього взялися думні бояри.

Засипали запитаннями і навіть пригрозили — наче голов­ного винуватця того, що творилося в Московському царстві-государстві, — судити — «істинним судом».

І в чому тільки його не звинувачували. Запахло, як то кажуть, смаленим. Згодом анонімний автор «Щоденника Марини Мнішек» писатиме про ті допити:

«Всю провину за смуту, за вбивство, що відбулося, за кровопролиття вони поклали на пана воєводу, нібито все це відбулося через те, що це він привіз до Москви Дмитрія (якого вони називали зрадником). А пан воєвода пояснював і доводив свою невинність. Пригадали й те, «що тебе, пан воєвода, Бог дивом врятував (за це йому дякуй), адже з тобою те ж саме мало відбутися, що з Розстригою лучилося...»

Зрештою, панові воєводі дали можливість день відпочити — «подумати гарненько» — тож відпустили додому, якщо можна назвати домом дім, у якому він тимчасово проживав у Москві. А через день знову нагально викликали до Кремля на ясні очі суворої комісії (Марина провела батька як на плаху, благала його «триматися» і розцілувала батька в обидві щоки), і все почалося спочатку.

Пан воєвода стійко захищався на допиті і доводив, що він діяв під впливом самої «москви». Сиріч руських, московитів, які визнали «ту людину своїм государем (логіка була залізною, це відчули судді і засовались), а отже, він ні в чому не хотів іти проти волі московських панів-радних, тобто проти Боярської думи».

Запевняв, що він щиро багнув «отримати дозвіл панів сенаторів московських відносно кондицій, на яких він домовився з покійним і завдяки яким міг би дочку свою віддати в подружжя покійному».

Але тут його зупинили (здається, посол Афанасій Власьєв рятував свого симпатика ще з часів Кракова):

— У нас государ робить що хоче, не радячись з панами думними, не так, як у вас, у Польщі!

Найзначнішим звинуваченням було те, буцімто пан воєвода приїхав у Москву «для війни».

— Про війну чи про якусь зраду й не думав, — виправдовувався пан воєвода, — адже і дочки своєї з собою не привозив би (це пролунало переконливо) і не дав би її в подружжя покійному, якби для цього з ним (тобто для війни) приїхав.

Зачепили й питання віросповідання. На звинувачення увести «латинську віру», пан воєвода відповідав у тому дусі, що він, мовляв, як батько слідкував, аби дочка його для спасіння душі від віри своєї не відступала. А тому хотів би, щоб вона «в призначених їй володіннях капеланів у костьолах своїх мала, за зразком багатьох інших».

Воєвода все відмітав з порогу і ні з чим не погоджувався, гнув і гнув своє, часом з оборони переходячи в наступ. Але зрештою стало йому втямки: якщо він бодай в чомусь не по­ступиться, не визнає себе винним хоч у якихось — хай навіть і другорядних деталях, — слідча боярська комісія від нього не відступиться, адже їй треба будь-що довести, що вона теж у чомусь права, а не просто так смикає підданого короля Речі Посполитої; потрібні були якісь дані, отримані від тестя самозваного царя, які виправдали б їхню змову та вбивство царя.

І воєвода змушений буде піти на деякі поступки і підтвердити достовірність угоди 25 травня 1604 року, текст якої було знайдено в покоях самозванця. Не віднікувався він і від того, що «писав йому розстрига з Москви листа за своєю рукою і дав йому місто Смоленськ (точніше, пообіцяв, бо міста так і не дав. — В. Ч.) з усім повітом, а також Северу всю (теж пообіцявши — не дав. — В. Ч.) і дозволив йому в них костьоли ставити і монастирі римські». (До костьолів та монастирів справа, звісно, так і не дійшла.)

Це вже було щось — у справі зізнання Юрія Мнішека слідчій боярській комісії, і це «щось» мовби виправдовувало дії змовників (вони рятували і віру свою, і землю свою від розкрадання її самозваним царем). Це зізнання бояри веліли перекласти російською мовою і зачитати його біля Кремля — на Лобному місці...

Далі події для Мнішеків розвивалися по-різному: то обнадійливо, коли здавалося, що ось-ось все закінчиться і їх з миром відпустять на батьківщину, то раптом загрозливо. То по якомусь часі знову обнадійливо, але повний рятунок усе не приходив. Мнішеків — і Марину в тім числі — тримали в Москві все літо 1606 року «под крепкой стражей».

Це лякало поляків, і вони мали підстави чекати від Кремля чогось ще гіршого. А обнадіювало те, що від нової влади Москви до Речі Посполитої було відряджено посла, авторитетного князя Григорія Волконського. А з ним — що й зовсім було утішно і давало хоч якусь надію на швидке визволення з московського полону, — відпустили деяких поляків, які служили воєводі Мнішеку. Це вже було ніби початком чогось доброго для поляків. До всього ж Мнішекам, Вишневецьким, Стадницьким та іншим вельможам, які вціліли під час травневої катастрофи, нарешті дозволили написати додому листи. І навіть дозволили у них повідомити родичів та знайомих на батьківщині, що з ними відбулося у Москві і як вони почуваються...

Марина відразу ж сіла писати листа матері у Самбір і списала кілька аркушиків, розповідаючи все, що з нею трапилося особисто і що відбулося у Москві 17 травня та в наступні після бунту дні... Розуміла, що до Самбора — як і до Польщі — вже долетіли вісті про повстання в Москві проти царя Дмитрія Івановича, тож хай краще мати не гадає, що і як, а прочитає з її листа, що насправді відбулося...

Написала, перечитала, мить подумала і...

І порвала листа. На дрібні шматочки.

Посиділа, опустивши голову й безвільно поклавши руки на стіл, а тоді раптом схопилася, взяла чистий аркуш і швидко вивела:

«Дорога матусю! За мене не хвилюйся, зі мною — попри все, що сталося у Москві, — все гаразд. Я жива й здорова. Твоя Марина...»

Подумала і раптом дописала (великими літерами — після слів «твоя Марина»): «цариця московська»...

Написала, бо вважала себе істинною — себто вінчаною, — царицею московською, і в цій вірі її так ніхто й не зможе похитнути — ні обставини, ні люди... Словам батька про те, що «цар Дмитрій нібито живий», вона тоді не дуже повірила. І швидко їх забула, сприйнявши як слабеньку втіху, святу неправду, що до неї, аби її збадьорити, вдався батько, як раптом...

Грім і блискавки серед ясного неба!

А втім, грім і блискавки і серед ясного неба так би не вразили Мнішеків з усіма їхніми співплемінниками у Москві, як вісті, що Дмитрій... живий! Цар Дмитрій, виявляється, уцілів під час бунту 17 травня. Буцімто його під час того злощасного заколоту не вбили (було вбито когось іншого, схожого на нього), він дивом — і це, виходить, вдруге? — врятувався і зумів вислизнути з найближчими йому людьми з Москви, — коли переконався, що вікторія схиляється на бік бунтівних бояр-зрадників.

Такі чутки — одна одної нібито достовірніша, — пронеслися в Москві вже 1 липня, і тоді ж вони дісталися будинку Мнішеків, що його, як і перше, охороняла гарматна пищаль із достатнім запасом пороху, картечі та ядер, яка так досі, слава Богу, ще жодного разу не вистрілила, хоч обслуга й знаходилася при ній невідлучно.

Все ще поляки з тривогою очікували якихось негараздів, що у зв’язку із загибеллю царя Дмитрія можуть їх чекати, аж тут...

Пронеслися чутки, що цар Дмитрій... живий.

Правда, спершу тим чуткам в будинку Юрія Мнішека... не повірили. Надто вони видались неймовірними. Прямо чи не з розряду легенд та казок.

Але не повіривши, Мнішеки та їхня рідня й близькі охоче прислухалися до тих чуток, уточнювали, що та як...

Виходило — за тими пересудами, — ніби Дмитрій і справді врятувався і тепер десь перебуває на прикордонні Москов­ського царства.

Мнішеки — і Марина в тім числі, — почали сумніватися. Ні-ні та й думали: а раптом і справді цар Дмитрій врятувався? Виходить, вони передчасно занепали духом? Не все ще втрачено. Трапляються ж чудеса у світі білому! Марину в ті дні тіпало, як у пропасниці. Вона то вірила почутому, то сумнівалася в достовірності тих чуток, то знову вірила... Забувшись, повторювала ім’я чоловіка, як пісню співала: Дмитрик, Дмитрик, Дмитрик...

Почала більше вірити, як не вірити. Віру підживлювало те, що ні вона, ні батько, ні будь-хто інший з поляків так і не бачив тіла убитого царя Дмитрія Івановича. Тільки чули, що воно буцімто виставлене за кремлівським муром на Ринковій площі. А слухаючи ті чутки, повірили тоді, що Дмитрія й справді убито.

«Повірили, повірили, — бурмотіла сама до себе Марина, — а Дмитрик, виявляється, й живий...»

Згодом Жак Маржерет зішлеться на одного француза, який служив кухарем у воєводи і який буцімто заявив, що Марина таки повірила у спасіння мужа свого...

«Імператриця — жона... Дмитрія, дізнавшись про чутки, що ходили, повністю увірувала в те, що він живий, стверджуючи, що не може уявити собі його інакше, і з того часу здавалась значно веселішою, як до того...»

Марина не просто стала веселішою, як повірила в чудесне спасіння мужа свого, вона пританцьовувала і співала: Дмитрик живий, Дмитрик живий!.. І всі навколо неї повірили, що Дмитрій Іванович (а його жоні-цариці це вочевидь відомо з якихось потаємних джерел, тільки вона до певного часу ще не розкриває їх) і справді живий...

І Марина весело (правда, в неї все-таки чомусь виходило сумно-журно) виводила пісню, чуту нею ще в Самборі від няньки своєї, від бабці Софії (най жива вона буде!):

І хоча пан воєвода, бувало, й не терпів — ще як вони жили у Самборі, — що донька його, шляхтянка й графиня, співає хлопські, як він був переконаний, пісні, сердився і забороняв дочці співати такі пісні, але того разу в Москві терпляче слухав і навіть сам поривався дочці підспівати, але обмежувався простим підмугикуванням, адже не знав слів тієї пісні, як і самої хлопської мови, що нею тамтешній люд говорив у Самборі...

А Марина, вірячи, що саме так воно є і так буде, виводила своїм дзвінким дівочим голоском:

І в той час, як з’явилися чутки про те, що цар Дмитрій насправді живий, «москва» раптом почала вимагати... крові поляків. Вимагала, вважаючи їх головними винуватцями Смути в Московському царстві, під час якої було багато вбито «їхніх людей».

«Москва» (в смислі москвичі) вимагала вчинити розправу над «литвою»: над Мариною знову нависла загроза.

Бояри, аби уникнути зайвого кровопролиття, спішно перевели Мнішеків — чи не таємно — у нове помешкання. Дo будинку посла Афанасія Власьєва, який на той час уже був відправлений у заслання. Той притулок Мнішеків одразу ж було взято під охорону, і до Марини нікого не пускали. Лише родака старосту Станіслава Мнішека. Аби він переконався, що Мнішеки живі й здорові, хоч загроза над ними нависає, тож аби нічого лихого не сталося з ними, їх і переведено до іншого будинку та взято під варту...

12 липня Боярська дума ледве стримала натовп «миру», який вимагав помсти за вбитих під час травневих подій московитів. Окремі горлодери, які багли крові, вигукували на адресу поляків:

— Хай вам так же дістанеться, як і братам нашим!

Це вже було й зовсім кепсько.

Тривога наростала.

А тут ще й пронеслися нові чутки, ще вражаючіші: буцімто цар Дмитрій, який справді врятувався — в цьому вже в Москві ніхто не сумнівався, — почав збирати рать для нового походу на Москву.

Повстання проти Кремля під проводом Дмитрія — чи того, хто себе за нього видавав, — почалося в Сіверській землі і стало, по суті, початком громадянської війни в Росії.

І тоді бояри прийняли рішення негайно порозсилати поляків і литовців, які залишалися в Москві, «по разным крепостям».

Тим більше, ситуація в державі, різко погіршившись, змінилася не на користь царя та його бояр. Починаючи з серпня 1606 року повстання проти царя Василія Шуйського спалахнуло з новою силою і почало ширитися серед сіверських, польських, рязанських та українських міст — там збиралася велика рать для походу на Москву.

Ясно стало, що в таких умовах тримати далі в Москві жону вбитого царя Марину просто небезпечно. Як і її батька та їхніх співвітчизників. При наближенні повстанської раті до Москви московити можуть знову повстати і перебити недобитих поляків.

І полякам веліли прощатися між собою, адже їх вирішено було порозсилати по різних містах і селах Московського царства.

Вишневецького, Яна Мнішека і Сигізмунда Тарло відправили на північний схід від столиці — у різні замосковські міста.

Інших поляків та «литву», «котра прийшла з Розстригою посла по городам: у Ярославль, на Кострому, в Галич, повеле посадити їх на дворех і приставити до них приставів і берегти велів (цар Шуйський) наміцно» — із свідчення «Нового літописця».

Відсилали поляків — прямо спішна масова евакуація відбувалася, — і в Ростов, у Твер, Вологду, на Білоозеро... З одного боку, це було зроблено для самої ж безпеки поляків, а з другого — їх порозсилали в різні краї ще й тому, щоб завадити їм спілкуватися між собою. Та й з тих далеких країв, із глушини ні поляки, ні «литва» не могли влаштувати втечу.

Що ж до цариці Марини Мнішек, то її з фрейлінами та слугами і неодмінно з батьком вирішено було вислати ще далі (як вважалося, у холодні краї) — в Ярославль.

Так вирішив цар Шуйський — буцімто для «спасіння» самої цариці та її батька. Так їм і було оголошено. А то, мовляв, їх по­вбивають московити. Хоча насправді цар остерігався (з появою раті нового самозванця під старим ім’ям), що виникне заколот у столиці і Мнішеки врятуються. Чи навпаки, їх таки повбивають повсталі московити, а він навіть послав до Речі Посполитої посла, сподівався миром — хоч і з якимись по­ступками, — вирішити це питання, що вже йому і набридло, і водночас почало його тривожити. А доти, поки все владнається, Марина Мнішек і має жити подалі від Москви.

А тим часом почала розгортатися громадянська війна на Русі, затіяна новим Дмитрієм, що його буде згодом названо Лжедмитрієм II (чи, може, то й справді Дмитрій Іванович, який дивом врятувався?). Невдовзі прийшла дуже тяжка для царя вістка: у битві, на яку Шуйський покладав стільки надій, новий самозванець наголову розбив урядові війська!

Шлях на Москву самозванцю був відкритий, і це пришвидшило висилку Мнішеків зі столиці царства.

Приготування були недовгими — Мнішеків підганяли в спину. За реєстром, що був складений у Кремлі, на заслання до Ярославля разом з Мариною Юріївною та її батьком відправляли 375 їхніх співвітчизників. Були виділені необхідні карети для панства і візки для пахолків-слуг і 300 стрільців для охорони.

16 серпня 1606 року довга вервечка карет та візків в оточенні 300 кінних стрільців поспішно залишила Москву і по­прямувала до Ярославля, граду, заснованого близько 1010 року київським великим князем Ярославом Мудрим і названого на його честь — з 1463 року Ярославль перебував у складі Московського великого князівства, а потім і царства.

Нова кремлівська влада таки постаралася — для поляків було виділено чи не сотню карет, не рахуючи візків для слуг та майна, і та велелюдна кавалькада в оточенні трьох сотень стрільців бравих, вийшовши з Москви, попрямувала не вниз, де колись була нижня Русь, Ростово-Суздальська, з Нижнім Новгородом при впадінні Оки у Волгу, а взяла круто вгору, на північ, прямуючи одним із торгових шляхів, що слався зі столиці царства на північ — через Ярославль і далі на Вологду і Дмитрів... Але вигнанцям, на щастя, далі Ярославля у верхній Волзі не треба було, тож вирушили з надією, що далі їх і не запроторять.

Марина з батьком, — але в різних каретах, — їхали в середині валки, що додатково захищалася ще й жовнірами, а попереду, з боків і позаду скачуть стрільці — кінне цареве військо.

Стрільці зодягнені в довгі, що доходять їм до кісточок, каптани із кольорового сукна. Кожний полк має каптани якогось одного кольору, — стрільці, що супроводжували валку, були всі, як один, у яскраво-червоному вбранні, тож, рухаючись шляхом, маками квітли. Коміри в каптанів стоячі і застібуються на кольорові петлиці, шапки типу мурмолок з хутряними околишами, через ліве плече в кожного шкіряний ремінь, до якого привішуються зарядці. Усі озброєні пищалями і сокирами. «Начальники людей», як називаються старші, мають більше барвистих петличок, пояси їхні багаті, коміри з хутряними опушками.

Стрільці гарцюють на конях — ситих і доглянутих, — гарцюють раді, що їх послано не проти нового самозванця, де можна й голову зложити, а супроводжувати поляків на верх­ню Волгу — просто розвага, прогулянка гарними літніми днями. Поки туди дістануться та назад неквапливо повернуться, дивись і заколот нового (чи старого — хто їх розбере!) Дмитрія вляжеться. Або він гору візьме, або його розіб’ють. Тож повернувшись з ярославльського походу, вони або царю присягнуть, Шуйському Василію Івановичу, якщо він гору візьме, або новому (чи старому — хто їх розбере) самозванцю — якщо він візьме гору — скільки там ділов-то!

Не впервой! На цьому стояла і стоятиме Руська земля.

Марина Юріївна заспокоїлась і вже цілком належала дорозі, що слалася й слалася попереду. — як і тоді, коли вона не так давно весільним поїздом їхала до Москви, сповнена райдужних мрій і надій.

Але цього разу веселощів мало — не знала, що її чекає попереду. Як і подумати не могла, що в якомусь там Ярославлі їй доведеться жити у вигнанні аж цілих два роки! Добре, що хоч з Москви до Ярославля послана вказівка: Марина Мнішек — «вінчана цариця», а тому з нею слід поводитися «помягче».

Всю дорогу Марина думала не так про себе, як про Дмитрія — невже то він затіяв новий похід на Москву? Невже він і справді врятувався під час бунту 17 травня?

В останні дні у Москві тільки й чуток було, що про врятованого царя, який уже веде рать на Москву, і Шуйському, який влаштував антизаконний, та ще й кривавий бунт і відібрав у нього владу, — не поздоровиться.

Спершу вона не повірила цим чуткам (хоча глибоко в душі й хотілося повірити в се чудо), але коли вісті ледь чи не всю Москву заполонили, як і те, що в Сіверській землі вже почалося повстання проти Шуйського і що очолює його цар Дмитрій, який насправді уцілів, повірила...

Повагавшись, таки повірила, що Дмитрій і справді під час бунту вцілів, а замість нього було вбито когось іншого. Та й не бачила вона мужа-царя убитим. А той розтерзаний натовпом труп, що був виставлений на Красній площі як ніби труп царя Дмитрія, був понівечений до невпізнанності. Більше того, той труп — буцімто як труп царя Дмитрія — так ніхто й не визнав за труп царя Дмитрія. Та й до всього ж на лиці трупа була маска скомороха — де вже там було впізнати царський то труп чи не царський.

Напевне ж, у того Дмитрія — справжній він чи несправжній, — сила була превелика, якщо він затіяв похід на Москву і якщо в Москві так злякалися, що спішно відправили її подалі від столиці у якусь глушину, в край дрімучих лісів, якими тоді славилася Русь.

Але дарма стараються бояри-зрадники на чолі зі своїм царем! Узявши Москву, Дмитрій візьме і Ярославль і поверне її до Кремля. І в них знову будуть веселі застілля і ночі, повні шаленої любові... (Про те, що, ставши царицею, їй треба було якось і царством керувати, вона тоді ще не думала — надто молодою була.)

...Скриплять колеса, скачуть вершники, вигуки, галас, метушня...

Все далі й далі їде караван від Москви (а заодно й від Польщі), їде кудись у незбагненну їй глибинну Русь, яка десь там на півночі, за дрімучими лісами, за болотами і далями неміряними...

Скачуть стрільці — попереду, обіч валки, позаду...

До встрічних кричать:

— Прочь, прочь с дороги! По царевому указу венчаную царицу везем!!!

Селяни з сіл, мимо яких проїздить валка, виходять до них гуртами — з іконами і хрестами. За руським звичаєм низько кланяються — у пояс, до матінки землі. Кланяються валці, у якій їде вона, цариця Русі Марина Юріївна.

— Зглянься над нами, дітьми твоїми, матушко наша!

Скриплять колеса, скачуть вершники — галас, крики...

Марина якось згадала няньку вірну свою, бабцю Софію. Коли починалася гарна днина, тепла, ясна і сонячна та лагідна, бабця, бувало, казала:

— Хто вмер, той тепер кається, бачачи, яка Божа благодать у цьому світі.

У ті дні погода була явно не для каяття — холодно, сиро, хмарно.

День у день мрячило, і чим далі на північ, тим похмурішими ставали затягнуті мрякою видноколи. Але в душі Марини — попри ту мряку і заслання невідь-куди — буяло красне літо.

Від того, що вона вірила: цар Дмитрій живий.

Він іде походом на Москву.

Він візьме Москву.

А повернувшись до Кремля, відрядить своє військо до Ярославля — звільняти її з полону.

І від того, навіть за мрячливої й занудливої погоди, на душі в неї буяло літепло. Вірила у свою будучину, неодмінно щасливу. Та й скільки їй там виповнилося — усього вісімнадцять.

Всього нічого.

Життя ще тільки-но починається, і попереду його буде багато-багато.

І буде воно неодмінно щасливим — бо як же інакше. І будуть вони з Дмитрієм правити Руссю ще довго-довго, і ніхто вже — ніякі бояри, ніякі Шуйські — не посміють стати їм на заваді...

І від повноти щастя, що її тоді охопило, від віри, що цар Дмитрій неодмінно візьме Москву і визволить її з неволі, Марина Юріївна, вінчана цариця Русі, похитуючись у кареті, все наспівувала й наспівувала про себе давню карпатську пісню, що її колись навчила бабуся Софія (най здорова вона буде!):

Таким їй — коли їхала у ярославське вигнання, здавався Дмитрій, Дмитрик її, який ось-ось, взявши Москву, звільнить її з неволі. І що це саме про нього, а не про якогось Івана, була пісня, що вона її співала, адже вони з Дмитриком і справді, як співається у пісні:

Вірила в те щиро (може, навіть аж наївно), вірила, що саме так і є — було і буде, як вона співає, — власне, душа її співає, — вірила, не підозрюючи, що все то були всього лише дівочі мрії...

Хоч вона вже дев’ять днів — аж цілих, цілих дев’ять днів! — і побула в заміжжі, але все ще відчувала себе дівчиною — ба навіть дівчам! — тож і мрії її були дівочі, щирі та наївні, ті мрії, що витають десь аж під хмарами і які рідко коли спускаються на землю, а відтак і збуваються.

Не збудуться вони і в Марини. Але коли їй, бувало, ви­словлювали кондоленцію — співчуття — з приводу її такого короткочасного заміжжя, — вона сердилась, аж дратувалася (ну як вони не можуть збагнути таких очевидних та простих речей?!) і вигукувала:

— Ви нічого не знаєте! Яка кондоленція? Дмитрій, муж мій і ваш цар, ось-ось повернеться, і ви ще будете його підданими.

Повагавшись, впевнено додавала:

— І — моїми теж. А заслання до Ярославля, то це... це всього лише якесь прикре непорозуміння — ось побачите! А непорозуміння, як і хмарний день, завжди закінчується ясною дниною — так мене вчила ще моя бабця Софія!..

Вона тоді була певна: у якомусь там Ярославлі — дався він їй! — проживе недовго: цар Дмитрій, який вже тоді на Сіверщині збирав військо і народ до нього звідусіль плавом плив, неодмінно візьме Москву і повернеться у Кремль, на трон свій законний. А взявши Москву та повернувши собі батьківський трон, визволить її з неволі, з того Ярославля — дався він їй!

Як візьме. Москву... Можливо б, воно так і сталося — якби Дмитрій справді виявився живим і якби він узяв Москву, то звільнив би і її.

Але Москви він так і не візьме. І вона змушена буде прожити у Ярославлі — у якомусь там Ярославлі, дався він їй! — аж цілих два роки...

Поселили їх...

Сиріч розселили...

А втім, поселити їх — чи розселити — було непросто. Їх, зісланих поляків, було числом майже чотириста, тоді ж як у Ярославлі корінних мешканців нараховувалось не більше двох тисяч.

Але якось їх таки порозтикували. (Недарма ж на Русі кажуть: як тісно на весіллі не буває, прийде старшина — місце йому знайдеться!)

Як писатиме історик, «в Ярославлі на той час погляду затриматись рішуче не було на чому. Навряд чи там існувала хоч одна кам’яна будівля, крім Спасо-Преображенського собору в однойменному монастирі».

Це підтверджує і автор «Щоденника Марини Мнішек»:

«Те місто має чималу фортецю, але непридатну. Кам’яних будівель у місті ніяких немає, крім кам’яного монастиря, обнесеного стіною... Місто од передмістя відділене насипним валом. І ми за тим валом зупинилися...»

Був у ті часи в Ярославлі так званий Рублений город (очевидно, це й була стара, вже на той час ні на що не придатна фортеця), а за ним був так званий Земляний город — десь там і поселили поляків. (Місць, пов’язаних із засланням Марини Мнішек, у Ярославлі, на відміну, наприклад, від Калуги й особливо Коломни, не збереглося.) Усіх полонених поляків, так звану «литву», тримали неподалік від «фортеці», але подалі — про всяк випадок — від міських воріт, де й був двір ярославського воєводи.

У «Щоденнику Марини Мнішек» зазначається, що всіх зісланих поселили в чотирьох дворах. Оскільки ж засланців було чи не чотириста чоловік, то виходить, що на один двір припало чи не по сто осіб? А втім, там, очевидно, поселили лише «панів», тобто шляхту, привілейовану частину засланців. В одному будинку (дворі, як тоді казали) поселився пан воєвода з невеликим числом слуг, поруч, в іншому — двори з’єднувалися між собою хідником, — цариця зі своїм почтом, в третьому — напроти — пан староста саноцький, старший брат Марини, Станіслав Мнішек. А вже далі поселили й інших. Марині виділили двір, що був найближче до двору ярослав­ського воєводи, — щоби владі зручніше було за нею наглядати (для нагляду за царицею виділили окремих людей). Прибулих пильно охороняли і наглядали за ними спеціальні пристави, призначені особисто царем Шуйським. Узагалі, приставами в Росії називалися начальники місцевої поліції. (Їх ще називали становими приставами, судові — виконували рішення суду.) А в Московський Русі приставом називалася особа, що була приставлена до кого, чого-небудь для нагляду. Ось такими приставами для препильного нагляду й обставили засланців. Але крім них навколо дворів, у яких поселили «литву», знаходилася ще й окрема стрілецька варта. Цілодобово. Вона не дозволяла нікому з «панів» — себто шляхті, та їхній челяді виходити в місто без супроводу стрільців, і це поляків попервах просто шокувало. Але, робити нічого, мусили миритися. Найдовше обурювалася Марина: досить їй зробити крок-другий, як позад неї неодмінно з’являвся який-небудь стрілець і, дурнувато посміхаючись, йшов за нею назирці. Але й вона невдовзі звикла і нагляд за собою вже мовби й не завбачала. Як то людина звикає до своєї тіні.

Ярославці теж не довіряли чужим «панам» і ставилися до них з підозрою і чи не вороже. Принаймні спершу. Вірили офіційній пропаганді, що поляки — є призвідці Смути в Московії і від них можна всього чекати. Особливо від їхньої цариці, до якої збіглий цар Дмитрій неодмінно пришле своїх людей і ті влаштують ярославцям якусь каверзу, а тому треба бути насторожі і завжди напоготові. Намагалися навіть шкодити засланцям. Часом так, що стрільцям доводилося не стільки слідкувати, аби засланці не спробували «взяти ноги в руки», — хоча як їм, числом близько чотирьох сотень, та непоміченими втекти з міста? — як охороняти їх від недобре налаштованих до них місцевих мешканців. А коли невдовзі після приїзду в покоях цариці спалахнула пожежа, поляки згарячу та поквапу подумали було, що в Ярославлі починається проти них такий бунт, який спалахнув 17 травня у Москві. Слава Богу, швидко виявилося, що всьому причиною була неполагоджена піч — як тільки її вперше затопили, так вона й спалахнула, нагнавши на поляків — і особливо на Марину — чималого жаху...

І в той же час засланці хоч і були взяті під препильну варту, але мали право тримати своїх коней і навіть зброю, хоч частину її у них все ж відібрали.

Правда, пристави постійно намагалися відібрати у поляків і решту зброї, але ті заявили рішучий протест: шаблі, то їхні фамільні шаблі, вони є їхньою гордістю, і віддати її «холопам», пся крев, не збираються!..

Щe й заявили:

— Зброю не віддамо, хоч би й життя за це довелося по­класти!

Коли ж ні погрози, ні прохання здати зброю не допомогли, пристави влаштували набат (він нагадав полякам про московський набат 17 травня), і «мужичье», що збіглося на бемкання ярославських дзвонів, як на пожежу, почало вимагати, аби «литва» здала зброю — щоби вони могли спокійно спати.

Вважається, що мешканці міста тоді влаштували «психічну атаку» на засланців (стрільці навіть змушені були стати на їхній захист), вимагаючи, аби «панство» таки здало зброю. Щоб воно, мовляв, не застосувало ту зброю проти них. Але «пани» вкотре навідріз відмовилися здати свої фамільні шаблі, давали слово, що шаблі лише для самозахисту при них, а проти мешканців Ярославля, які їх прихистили, вони їх застосовувати не будуть.

Так тривало не один місяць — аж доки з Москви не надійшло царське повеління: поляки можуть залишити при собі зброю. Проте пристави навіть з царським указом не погодилися. Мовляв, «пани» повернуть зброю проти мирних городян. Особливо на випадок тайного підходу до Ярославля загонів «воровских людей», сиріч людей царя Дмитрія.

Не домігшись свого — царське повеління все ж таки взяло гору, на те воно й царське повеління, — пристави забагли розселити «литву» по різних частинах міста, аби вони не жили купно та не спілкувалися між собою щодня і щогодини.

«Литва» переселятися відмовилася.

Тоді їй пригрозили голодом (мовляв, у місті і так обмаль харчів), і чимало поляків змушені були переїхати у нові двори. На той час частина засланців і справді почала виношувати задум втечі — навіть заходилися підбивати на се діло охотників, але пан воєвода Юрій Мнішек, випадково дізнавшись про цю авантюру, заборонив своїм співвітчизникам і думати про втечу. Та й куди тікати? До Польщі з Ярославля так далеко, що втікачів, якщо такі виявляться, кілька разів наздоженуть і похапають, перш ніж вони встигнуть дістатися до Дніпра. А під гарячу руку ще й повбивають їх і потім заявлять королю: то сталося в запеклій сутичці, коли люди царя, мовляв, оборонялися від поляків...

— Наше утримання тут терпиме, — казав воєвода. — А тому й терпіть, аби не натворити втечею ще гірше. Бо потім нас просто — тих, хто вціліє, — просто кинуть до земляних ям, яко ворів-ізмєнніков — по-їхньому.

В історії збереглося свідчення, що Юрій Мнішек загалом почувався у засланні ще й добре і скарг від нього особливих не було. Більше того, аби завоювати симпатії руських, відростив — прямо-таки викохав! — широку бороду, що її руські називають «окладистою». Аби показати, що він, хоч і польський пан, але в принципі, такий же, як і вони — майже руський. Ба навіть вбирався у Ярославлі в руську одіж, і хоч його співвітчизники на таку придибанку свого воєводи дивилися скептично й іронічно гмикали, але ярославці й справді — по тій бороді та вбранні — сприймали його ледь чи не за свого...

Марина Юріївна перший рік свого перебування у Ярославлі вела замкнуте життя і поза будинком майже не з’являлася. Кілька разів до двору пана воєводи (а його двір був спільним з двором його дочки) приходили цікаві ярославці, аби «подивитися на саму царицю», просили її вийти — «хоч показатися», — але озброєні слуги пана воєводи просили їх розійтися, аби не трапилося якої-небудь «приключки»...

Потроху життя налаштовувалося, польська колонія поводилася тихо, намагаючись поменше контактувати з яро­славцями. Але між собою спілкувалися постійно і постійно говорили про одне й те ж: про війну царя Дмитрія з царем Шуйським, що з кожним місяцем — як доходили чутки — все дужче й дужче розгоралася. Але повсталі чомусь не спішили йти на Москву, і від того надія-сподіванка у Марини на волю починала танути, вона ставала мовчазнішою і майже ні з ким не спілкувалася. Часто сиділа у своїй ізбі на полатях руських, невбрана, нечесана і годинами дивилася в якусь точку поперед себе — фрейліни тоді намагалися її обминати. Принаймні, не тривожити і не мозолити цариці очей своєю присутністю. Навіть їжу приносили їй до тих полатей, на яких вона сиділа, але цариця до неї майже не торкалася. То раптом схоплювалася, збуджено бігала в будинку, вигукуючи: «Він їде!.. Їде, їде! їде!..», і всі знали, кого вона має на мислі, й сахалися од неї, тому що боялися: а раптом повстанці царя й справді підійдуть до Ярославля?!. Для поляків це може стати великою бідою, адже в такому разі ярославський воєвода, аби засланці не з’єдналися з бунтівниками, велить стрільцям їх просто винищити!

Тож поляки навіть пораділи, коли дізналися, що повстанці застряли десь на південних теренах Московського царства.

Марина від тих вістей занепала духом, схудла, змарніла, замкнулася в собі — виглядати свого Дмитрика вже й перестала. Іноді їй здавалося, що все то — омана. Може, й золота, але все одно омана. Справжній Дмитрій давно на тому світі, тіло його спалене, прах було заряджено в жерло гармати і вистрілено ним у бік далекої Польщі, туди, звідки колись він і прибув на Москву... Від таких видінь настрій у Марини був — хоч вовком вий! (У навколишніх лісах того звіра було повно, й сіроманці іноді підходили до міста і справді ночами та ще при місяці вили, хоч вуха затуляй.) Іноді ж Марині здавалося, що то не вовки виють, а її доля неприкаяна блукає нетрями побіля Ярославля і, не знаходячи собі місця, виє...

До Різдва Христового, як очікувалося, повстанці так і не вийшли на пряму до Москви і десь ніби затихли. Марина й геть була вбита, а її співвітчизники од тих чуток заспокоїлися, адже небезпека, що було нависла над ними — раптом повстанці впритул підійдуть до Ярославля, — ніби згасла, і життя знову поверталося у звичну колію. Марина вже не вірила у швидкий приїзд Дмитрія, як і в те, що він живий, і від того життя втратило для неї будь-який сенс. А поляки й геть збадьорилися, особливо коли надійшов обнадійливий указ царя Шуйського, надісланий воєводі Мнішеку (як старшому в колонії засланців), що «тебя царь жалует, оружия твоего брать не велит, он его заберет у всех поляков, если только кто-то из них что натворит и с тебя взыщет. Другое: отсюда тебя далее отсылать не велит, только на другой двор со своими переберешься. Третье: если хочешь послать к жене своей, жалует тебя своей царской милостью и приказал тебе писать к нему об этом и о других твоих нуждах».

І хоч тривога за будучину не вщухала, жити стало краще. Навіть стрільці з охорони раптом подобрішали до засланців і діставали їм кращі харчі — правда, за окрему плату, але невелику.

З Москви знову надійшли втішні вісті. Виявилося, нова влада обмінюється послами з Річчю Посполитою, король Сигізмунд III пам’ятає про них і робить все, аби визволити їх з неволі, що це скоро й станеться. З Москви навіть приїздив до пана воєводи Мнішека представник Боярської думи окольний Михайло Кривой-Салтиков, щоб з паном воєводою обмізкувати справи «які із-за Розстриги трапилися». Передав слова царя Шуйського, що поляків ніхто довго тримати в засланні не збирається. Більше того, цар навіть велів відпустити в Річ Посполиту старшого брата пана воєводи — красноставського старосту Яна, разом зі своїм почтом та купцями, в кількості сімдесяти чоловік.

Це вже була й справді надія на швидке визволення. Юрій Мнішек розумів, у чому полягає така щедрість Москви: їй невигідно тримати за казенний рахунок майже чотириста ротів, досить буде тримати одного воєводу з дочкою, а решту й справді можна відрядити додому. Хай їдуть, який з них Москві зиск. Самі лише збитки.

Навесні з Москви надійшло нове розпорядження: полякам, які ще залишалися в Ярославлі, значно покращити харчування. Зокрема за рахунок казни їм видали 470 відер пива і 17 відер горілки — це на Пасху. Також було дозволено шляхтичам продавати срібло, яке у них було, і купувати за виручені гроші все, що вони захочуть.

Поступово, але неухильно режим охорони ставав м’якішим, а по весні 1607 року (якраз була річниця в’їзду цариці Марини до Москви) їм навіть дозволили продавати коней, що у них ще лишилися, та зброю, аби мати кошти «для кращого житія». І ще писалося в царському посланні й геть дивовижне: якщо хто з поляків захоче перейти на службу до царя Шуйського, то — «милості просимо». Засланці ожили, почали наряджатися в краще своє вбрання і гуртами прогулювалися вулицями Ярославля. Навіть затівали розмови з його мешканцями, запевняючи їх, що вони теж «ихние». Сиріч «ихнего царя люди». Правда, аби не дратувати місцеву владу та царських приставів, уникали називати Марину царицею російською, а величали її тільки дочкою сандомирського воєводи... Коли це дійшло до Марини, вона лише гірко посміхнулася.

— Я розумію шляхтичів. Вони, забувши про свій гонор і колишню пиху, навіть ладні піти на службу до своїх поневолювачів — Бог їм судія!

Вона вже не вірила не тільки чужим, а й навіть своїм, підозрюючи їх у тому, що вони вже визріли і ладні її продати зуздром, аби такою ціною викупити собі волю... І це вони, вчорашні шляхтичі, еліта польського королівства, гонорові й хизуваті шляхтичі, окраса Речі Посполитої!

А втім, люди є люди, і ніщо людське їм не зайве. Шляхтичі теж хочуть жити. А тому зла на них не мала. Навіть образи. Кожен намагається вижити як може — Бог їм судія!

Навесні 1607 року Марина вже було втратила й рештки віри, що цар Дмитрій — якщо він справді живий — коли-небудь візьме Москву і звільнить її з неволі. Аж раптом у Яро­славлі «двое немцев, неизвестно откуда взявшихся, — запис у «Щоденнику Марини Мнішек», — проходя мимо нашего двора, поведали нам тайком, что Дмитрий точно жив».

Марина, коли їй про це розповіли, враз ожила, а решта засланців занепали духом. Вони вже налагодили добрі стосунки з новою владою Москви і, як росіяни кажуть, «якшаться» з царем Дмитрієм, якщо він навіть і справді живий, вже не входило у їхні плани.

— Бог їм судія, — тільки й зітхнула Марина.

Москва, певно, занепокоїлась активізацією повстанців — це відразу ж змінило ситуацію і в самому Ярославлі. Як тільки надходили вісті, що цар Дмитрій десь розбив той чи той загін царського війська, як пристави в один день ставали добрішими і ласкавішими і чи не упередженими до поляків — так, про всяк випадок. А раптом цар Дмитрій і справді захопить Москву? Тому діяли за принципом, що його через століття висловить одна з героїнь Степана Руданського: треба, добрі люди, всюди приятеля мати. Це коли вона одночасно тулитиме свічки і Богові, і чорту.

А якось стрільці підіслали до поляків свого чоловіка, і той повідав по великому секрету, що «цар Дмитрій і справді живий і з великою силою йде проти Шуйського».

Поляки повісили носи, а Марина відчула, як у неї за плечима наче крила ростуть. Батько зітхав:

— Коли б цар Дмитрій своєю з’явою під Москвою не натворив нам лиха. Я, звичайно, радий, що він живий і повертається до столиці, але... Треба б було йому прислати до нас свою людину і все узгодити: як нам діяти. Бо інакше Шуйський може дати команду нас винищити — як зайвих свідків. Не доведи, Господи!..

А тут ще поповзли чутки, що якийсь Болотников зі своїм військом з’явився, що він посланець самого Дмитрія, його головний воєвода, і що буцімто царські війська терплять од нього поразку. Ще казали: коли він об’єднається з військом царя Дмитрія, то вже точно режиму Шуйського не воскресати!

В серпні 1607 року в польській колонії несподівано помер монах-бернардинець отець Бенедикт Анзерина, духовний глава ярославської колонії підданих Речі Посполитої. (За царя Дмитрія він мав стати головним поширювачем католицької віри в Росії, хоча й не став. Не встиг.) До всього ж він був головною опорою сім’ї Мнішеків у вигнанні і духовним батьком цариці Марини.

Марина тяжко пережила втрату. (У «Щоденнику Марини Мнішек» з’явиться такий рядок: «Так, очевидно, має бути, коли сиротіють діти, які позбулися люблячого батька».)

Смерть отця Бенедикта для Марини стала справжнім потрясінням — з ким вона тепер буде спілкуватися, хто підтримуватиме її душу в неволі? (З батьком у неї, по суті, вже не було ніяких відносин — пан воєвода жив своїм життям, а дочка своїм, і вони все далі й далі віддалялися одне від одного, навіть не шкодуючи про те.)

За отцем Бенедиктом Марина плакала, як за рідним батьком. Веліла все зробити, аби його тіло згодом — як надійде воля — було доставлено в Польщу. (Інших поляків, які помирали в засланні, ховали «за городом» у так званих «Божих домах», на непрестижному кладовищі, де в основному ховали невідомих покійників, різних бродяг та самовбивць. Або тих, хто помер «нечистою» смертю, — без покаяння.)

Давно відомо, якими б не складалися обставини, непростими, складними й навіть тяжкими, а життя своє бере. На те воно й життя. Із звичного, второваного шляху, яким воно йде, його не збити. Та й люди залишаються людьми — за будь-яких обставин. Зі своїми радощами, часом і маленькими, але таким необхідними, аби триматися у цьому світі. А що жінкам, наприклад, заповідано самою природою чи Богом, те вони неухильно й здійснюють.

Молоді фрейліни Марини, яких вона звала дівоньками, панночками, занудьгувавши чи не в заперті добровільному, почали виходити на гулянки, де збиралася місцева молодь, і швидко з усіма перезнайомилися. А з багатьма й подружилися, і — ніде правди діти — звернули увагу на тамтешніх парубків, які виявилися ще й — гм-гм — нічогенькими. Це як на позір вродливих і знатних панянок, царициних фрейлін. Тому швидко молодість взяла своє.

Минуло трохи більше року звідтоді, як поляки опинилися в ярославському полоні, а зміни сталися в їхньому житті просто вражаючі. Зокрема у житті царициних фрейлін, дівоньок її, панночок молоденьких і на вигляд гарненьких. Вони багли любові, і вони її знайшли. У полоні. Недарма ж кажуть: що хто шукає, той те і знаходить.

Як засвідчує автор «Щоденника Марини Мнішек», в польській колонії Ярославля не зосталося жодної дівчини, яка б... не вийшла заміж.

За місцевих парубків.

І хоч Марина залишилася сама, без своїх фрейлін, але не печалилася з того. Обіймаючи своїх дівоньок, побажала їм щастя-долі — будучи полячками, вони несподівано поставали господинями нових російських сімей у Ярославлі.

Горді і знатні полячки, фрейліни цариці, одна за одною повиходили заміж за простих руських парубків і поставали їм хіба ж такими вірними дружинами! І майже в усіх них склалося добре життя, поступово асимілювавшись, вони постають росіянками. Як і їхні діти, а про батьківщину свою, як і про царицю Марину, яка завезла їх у незнайому Росію, швидко й забудуть і ніколи не жалкуватимуть, що назавжди осіли в російській глибинці. І всі віру свою батьківську, католицьку, поміняють на православну, що й стане їм рідною. Марина спершу не могла дати собі ради: як це можна так швидко і легко поміняти віру батьків своїх на віру чоловіків своїх, але виявилося, що можна.

— Бог вам судія, — додала Марина своє звичне, коли не знаходила слів. — Яке вибрали життя, таким і живіть, панночки мої. До вподоби вам руські хлопці, повиходили за них — щасти вам!..

Влітку 1607 року згасла було віра, що цар Дмитрій ось-ось повернеться до Москви, раптом знову — вкотре! — ожила. Почали надходити вісті, що Дмитрій успішно просувається до руської столиці. Як і військо його воєводи Івана Болотникова. Перемога повстанців здавалася реальною та близькою, і Марина у ті дні знову почала жити вірою в швидке чудо. Аж тут до Москви прибули посли Речі Посполитої Станіслав Вітовський і князь Ян Соколинський — домовлятися про строки повернення на батьківщину польських засланців.

Московський уряд був ніби не проти відпустити поляків, але прохав зачекати — доки царське військо впорається з бунтівниками Болотникова. У жовтні, коли царські воєводи захопили Тулу, з бунтом Болотникова і справді було покінчено, і полякам оголосили, що вони «небезпремінно зимовим шляхом поїдуть у свою Польщу».

Переговори послів Речі Посполитої з московським урядом тривали трудно і довго — увесь 1607-й рік і значну частину наступного. То те ставало на заваді, то те, то ті виникали перепони, то ті, то та сторона висувала якісь додаткові вимоги, то та... Здавалось, цьому не буде кінця.

І все ж 15 квітня досягли попередніх умов, а в травні 1608 року було досягнуто в цілому домовленості щодо пана воєводи Юрія Мнішека і його дочки Марини (її вперто обидві сторони намагалися не титулувати царицею — одна з умов Москви). Їх вирішено було перевезти з Ярославля до Москви. Правда, поки що до Москви. А там, сказали бояри, видно буде. Не виключено, що вже з Москви пан воєвода зі своєю дочкою нарешті зможе виїхати на свою кохану батьківщину.

Заслання Марини Мнішек, що тривало двадцять один місяць, добігало краю. Серед поляків почалася радісна метушня, всі квапно збиралися в дорогу... Збиралися всі, аж тут Юрія Мнішека було додатково повідомлено: він має право взяти з собою до Москви «лише кількох шляхтичів». Решта ж ще мала залишатися в Ярославлі. Поки що.

Ті, хто мав їхати з паном воєводою, раділи, ті, хто мав залишатися в Ярославлі, бодай і на недовгий час, засумували.

Із «Щоденника Марини Мнішек»:

«А в місті була печаль і ридання». Тим, хто залишався, доводилося утішати себе надією, що і їх обіцяли вивезти, але через три тижні. «Отож виїхали всі жінки (крім дівчат, що повиходили у Ярославлі заміж і вже поставали підданими московського царя) і юнаки, більше всього шляхтичі, челядь не дозволили брати більше шести на визначене число. Після цього зосталося ingenere (загалом) — 162 добрих молодці».

В червні 1608 року воєвода Юрій Мнішек уже був у Москві — зі своєю дочкою, — де йому й дозволили зустрітися з польськими послами.

Ще через місяць було укладено угоду про перемир’я Московської держави з Річчю Посполитою строком на три роки й одинадцять місяців. Згідно із цим договором, воєвода Юрій Мнішек і його діти Станіслав і Марина (останню вперто не величали царицею), як і всі інші піддані польського короля, які були затримані в Росії, мають повернутися на батьківщину.

В угоді були й такі пункти:

«А которые люди ваши пан Юрьи Мнишек, воевода Сандомирской, с сыном и с дочерью и с иными своими приятели и иные ваши люди, польские и литовские, которые в том деле задержаны, из нашего Московского государства были не отпущены, и нам, великому государю, тех всех людей ваших от большого и до малого человека мужескаго и женского полу, не задерживаючи, с их животами, которые при них, отпустити из государства нашего месяца сентября до 28-го дня 116-го (1608) году, и корм и подводы им до рубежа дати и отпровадити велети».

Москва остерігалася, аби Марина Мнішек не зустрілася з тими, хто видавав себе за людей «царя Дмитрія». Це було однією з умов того, що їх відпускали з Росії. В угоді про це прямо писалося: «Затем тебе не називати и дочери своей Марины за него не давати, и иным всяким таким же вором ныне и впред ничем не верить». За тією угодою, що її підписав і воєвода Мнішек, його дочка втрачала всі права на Русі і навіть саме право називатися «московською царицею»:

«И дочери своей Марины государским именем государынею Московскою не называти».

Записано було ясно і без-будь яких підтекстів чи криво­тлумачень.

І воєвода Мнішек мусив погодитись на такі умови — в обмін на право залишити Московське царство — нарешті залишити...

Одночасно посли Речі Посполитої і посланці приклали свої печатки в тому, що вони отримали все майно («маетность»), що розшукувалося, а також коней, які належали воєводі Мнішеку і його дочці Марині. А про решту майна, відібраного раніше у пана воєводи та його дочки, домовилися через рік «выслати на рубеж судей меж Орши и Смоленска» і там вже остаточно домовитися і все вияснити. З тим, щоб частину майна повернути Мнішекам.

А ще посли підтвердили своїми підписами і печатками, що вони розішлють листи «королівським іменем» до всіх прихильників нового самозванця, які приїхали з Речі По­сполитої, «ажебы они оттих всих людей московских и от того человека, котрого они называют господарским сыном, зараз отстали и шли вон з господарства Московского».

За умовами перемир’я, підписаного між Московською державою і Річчю Посполитою, воєвода Юрій Мнішек і його дочка Марина та їхні співвітчизники одразу ж після того, як перемир’я набирало чинності, мали негайно виїхати до себе на батьківщину і за жодних умов не приставати до нового (чи старого) самозванця, а Марина в свою чергу віднині і ніде до кінця свого життя не буде титулуватися як російська цариця.

Повагавшись, Марина Юріївна дала таку згоду (правда, чи не всю ніч після того проплакала). Дав згоду і Юрій Мнішек — не підтримувати нового самозванця і за будь-яких умов не приставати до нього і не підтримувати Смуту в Російській державі. (Потім, правда, пан воєвода буде виправдовуватися, що він і дочка його дали таку обітницю — мусили дати! — з примусу і тиску, бо інакше б їх не випустили з Москви. А вже потім їх, мовляв, так закрутили події — після того, як вони виїхали з Москви, — що пан воєвода і його дочка, опинившись в круговерті, незчулись, як і порушили ту угоду.)

2 серпня 1608 року воєвода Юрій Мнішек з дочкою Мариною і частиною свого почту залишили Москву. Їх су­проводжував — за умовами угоди — руський загін на чолі з князем Володимиром Довгоруким — який почесний ескорт. А заодно і як охорона поляків у дорозі від можливих ексцесів. Та й чимало тоді дорогами Московії никало різних «шаек худых людишек» — недовго й до біди.

Здавалося, що поляки залишали Москву назавжди. Принаймні пан воєвода і його дочка. Здавалося, що їх до тієї Москви більше й калачем не заманиш. Попереду була дорога до Дніпра, в район Орші-Смоленська, а вже на тім березі прямцем до Самбора, де все пережите на дрімучій Русі мало забутися, як поганий сон, а життя тоді повернеться у своє звичне русло.

Але не так сталося, як гадалося.

Ще перед від’їздом з Ярославля до Москви Марина в супроводі слуг та жовнірів обійшла тих своїх фрейлін, котрі повиходили в Ярославлі заміж за тамтешніх парубків і назавжди залишалися в тім Ярославлі зі своїми руськими чоловіками.

Прощання вийшло зворушливим. Марина всіх дівоньок своїх обіймала, з кожною своєю колишньою фрейліною розцілувалася і, витираючи сльозу, питала панночок:

— Невже ж таки й справді вам, дівоньки мої милі, панночки мої хороші, не хочеться додомоньку? Остання можливість повернутися до Польщі — ви ж полячки, схаменіться! Чи не хочете нею скористатися?

І кожна з колишніх її фрейлін відповідала своїй ясновельможній панні Марині (теж витираючи сльози):

— Додому ми вже ніколи не повернемося, адже наш дім віднині тут.

— Але ж там ваша батьківщина.

— Наша нова батьківщина, люба наша панночко ясновельможная, віднині тепер тут — у Росії. А ясновельможній нашій панночці ми бажаємо щасливої дороги на батьківщину.

Ось тоді Марина й зізналася, дивлячись кудись мимо себе у простір, мимо своїх колишніх фрейлін:

— Я, до вашого відому, цариця російська. — Фрейліни посхилялися перед нею у шанобливому поклоні. — Подобається це комусь чи не подобається. І тікати з Росії якоюсь... воровкою, як руські кажуть, я не збираюся. А тому теж залишуся... В Росії!

Польські панночки, а тепер новітні росіянки дружно зааплодували.

— Так, так, залишаюся в Росії. Але де саме і як це станеться — ще не знаю. Але знаю, що залишуся у своєму цар­стві — чого б це мені не коштувало. — Довго мовчала і врешті твердо, хоч і сумно, закінчила: — Хоча б і життя!

Повторила замислено:

— Хоча б і життя! Я не якесь дурне дівчисько, яке побуло дев’ять днів царицею і — драла. Задерши спідницю. Я — цариця вінчана, і цим все сказано, тож маю гідність і не проміняю її ні на яку свободу, що мені навзамін відмови від царського титулу пропонують людішки Шуйського, царя, якого ніхто не вінчав на царство російське, як мого Дмитрія і мене, а якого просто викрикнули якісь п’янички, підмовлені самим Шуйським. Він ще пошкодує, що погодився стати царем, затіявши криваву веремію тоді у Москві. Все повертається на круги своя, повернеться і Шуйському. З чого він почав — зі змови, — із того — змови — й закінчить!

Це про нього, царя Василія Шуйського, історики писатимуть:

«Сучасники і потомки не шанували Шуйського, несть числа звинуваченням, що «возводились» на нього за життя і по смерті». А між тим, пишуть далі історики, не можна не визнати, що в його житті було немало моментів, коли він виявляв істинну мудрість, мужність і навіть велич душі. Нещаслива доля його достойна не стільки хули, скільки жалю чи співчуття...

Ще пишуть...

Правління його було нещасливим, повне бунтів та змов, а також війн із зовнішнім ворогом, головно з поляками.

Найтяжчою подією на Русі під час його царювання була громадянська війна...

Він прийшов до влади в результаті змови, в результаті змови (але вже проти нього) він і піде.

З Інтернет-видання:

«В Москві становище Шуйського було неміцним. В народі його не любили, але не хотіли й поміняти на кого-небудь іншого. Ось чому не увінчалися успіхом всі спроби скинути його з престолу. (Чому ж, остання вдалася. — В. Ч.) Перша така спроба була зроблена ще 17 лютого 1609 року. Змовники в числі 300 чоловік, на чолі з Григорієм Сунбуловим, князем Романом Гагаріним і Тимофієм Грязним, звернулися до бояр з вимогою скинути Шуйського, але бояри не взялися за цю справу і розбіглись по домівках чекати кінця перевороту. Один лише боярин князь Василій Голіцин з’явився на площу. Змовники кинулись за патріархом в Успенський собор і почали вимагати, аби той ішов на Лобне місце. Гермоген не схотів іти, його притягли силоміць і поставили на Лобне місце. Змовники знову стали кричати народу, що Шуйський вибраний незаконно самими лише своїми підтакувачами, без згоди землі, що кров християнська ллється за людину недостойну і ні на що не здатну, дурну, нечестиву, пиятика і блудника. Але замість схвальних вигуків змовники почули з натовпу: «Сів він, государ, на царство не сам собою, вибрали його великі бояри і ви, дворяни і служиві люди, пиятики і ніякого безуму ми у ньому не знаємо; та якби він, цар, вам і невгодний був, то не можна його без великих бояр і всенародного зібрання із царства звести». Тоді змовники стали кричати: «Шуйський таємно убиває і у воду саджає братію нашу, дворян і дітей боярських, жінок і дітей, і таких, побитих, дві тисячі!» Патріарх запитав їх: «Як же це могло статися, що ми нічого не знаєм?!. У який день і хто саме загинув?» На це змовники нічого не змогли відповісти врозумливого і переконливого і заходилися читати грамоту: «Князя ж бо Василія Шуйського однією Москвою вибрали на царство, інші ж міста того не відають, і князь Василій Шуйський нам на царстві не люб і для нас кров ллється і земля не змириться: щоб вам вибрати на його місце іншого царя?» Патріарх відповідав: «Досі Москві ні Новгород, ні Казань, ні Астрахань, ні Псков і ніякі інші міста не указували, а указувала Москва всім містам; і що кров ллється, то це робиться з волі Божої, а не по хотінню нашого царя». Сказавши це, Гермоген пішов додому. Змовники, які не знайшли ні в кого підтримки, не змогли його утримати. Вони з криками і лайками кинулись до палацу, але Шуйський не злякався, він вийшов до них і з твердістю запитав: «Нащо ви, клятвозлочинці, увірвалися до мене з такою нахабністю? Якщо хочете вбити мене, то я готовий, але звести мене з престолу без бояр і всієї землі ви не можете». Змовники, бачачи всюди невдачу, втекли в Тушино до злодія».

Василій Шуйський досягнув того, чого хотів усе життя, — став царем. Як швидко виявиться — на свою біду.

Царем йому вдалося побути трохи більше за скинутого ним Дмитрія Івановича, але не набагато: всього лише чотири роки (1606—1610).

Його царювання почалося з нещасть, нещастям і завершилося і незбагненно: для чого він усе життя поривався стати царем, він — відомий боярин і князь? (Мало йому було цих титулів?) Щоб зазнати найбільшого лиха у своєму житті і так безславно його завершити?

Воістину, якби знав, де впасти... А втім, люди завжди мудрі не «до», а чомусь здебільшого «після»...

Не встиг Василій Іванович упоратися з першим Лжедмитрієм та насолодитися захопленою владою, що нарешті таки дісталася йому, як він посів царський трон, — вимріяна і довгоочікувана, — як негадано — сніг на голову літнього дня! — вигульк­нув — мало йому було першого — другий Лжедмитрій. (І чому на цих самозванців «пощастило» саме йому?)

І все довелося починати спочатку.

Хоча ні, спочатку було необачне для нього «Уложение» від 9 березня 1607 року. Щоб згуртувати сили панівного класу та припинити боротьбу з-за селян між феодалами, Шуйський і видав те злополучне — і для народу, і для нього особисто — «Уложение» від 5 березня 1607 року. Воно ви­знавало кріпосних селян закріпаченими за тими власниками, за якими були записані в «писцовых книгах» початку 1590-х років. Указ встановлював строк у 15 років для розшукування збіглих селян. І тоді вся селянська Русь (а вона тоді була в основному селянською) повстала проти того «Уложения» та його автора, проклявши його клятіше, ніж раніше проклинали укази Грозного чи Годуна.

По всій Русі прокотилися хвилі заворушень, і уряду Шуйського з величезними труднощами вдалося придушити селян.

Новий цар не встиг і дух перевести, як тут і з’явився Лжедмитрій II.

З ним довелося боротися, напруживши чи не останні сили. А втім, спершу верх почав брати він, новий самозванець (мало йому було першого!): у 1608 році він розбив під Болоховим воєвод Шуйського і надовго та міцно отаборився в Тушино. На щастя. Бо коли б він не засів у Тушино, а відразу ж після своєї перемоги вирушив на Москву, то міг би її тоді й узяти.

А втім, якщо вже бути точним і послідовним, то першим на голову Шуйського звалився той, кого нині в енциклопедіях називають керівником великого антифеодального повстання селян 1606—1607 років у Росії — так, так, Іван Ісайович (р. н. невідомий — п. 1608).

За соціальним статусом холоп князя Телятівського, Чернігівщина. (Завдяки своєму холопу якийсь там князь Телятівський потрапив навіть в історію.) Невгамовний холоп зумів утекти від свого власника до донців і зробився там козаком. Скільки він покозакував — невідомо, але в одній із сутичок з кримськими татарами потрапив у полон. Людолови продали його іншим людоловам, у Туреччину, де він кілька літ прогибів рабом-веслярем на галерах. Якщо взяти до уваги, що гребцями на галери відбирали лише молодих, міцних та витривалих, то вочевидь таким і був Іван Болотников.

Звільнили його з рабства, де його чекала стовідсоткова (рабів-пенсіонерів на заслуженому відпочинку, як відомо, не буває) загибель, німецькі кораблі, які перехопили турків на морі.

По звільненню опинився у Венеції, де жив і працював у якогось німця — там і вивчив німецьку мову (згодом у його повстанському війську служитимуть і німці).

Додому повернувся через Німеччину і Польщу.

У Польщі він почув, що буцімто цар Дмитрій не був убитий під час бунту в Москві 17 травня, а втік і нині перебуває у Самборі, в жони воєводи Юрія Мнішека, який на той час уже був у Москві зі своєю дочкою. Там з ним і зазнайомився недавній турецький галерний раб. І присягнув на вірність «царю Дмитрію», який нібито врятувався під час бунту, організованого Шуйським. «Новий Дмитрій», благословляючи його, як кажуть, на подвиги, буцімто йому сказав:

— Я не можу зараз тобі багато дати. Ось тобі 30 дукатів, шабля і бурка. Задовільнися поки що малим. Їдь з моїм листом у Путивль до князя Шаховського. Він видасть тобі з моєї казни досить грошей і поставить тебе воєводою та начальником над тисячами воїнів. І ти підеш з ними далі. Якщо Господь буде милостивий до тебе, ти спробуєш щастя проти моїх підданих-клятвопорушників. Скажеш, що ти мене бачив і говорив зі мною віч-на-віч у Самборі і цього листа отримав з моїх рук. Як і моє благословення. Дій! Я гадаю, ти здатний на щось значне. Ти пройшов холопство і рабство, маєш тепер побути і паном!

У Путивлі князь Шаховський вручив йому загін із 12 тисяч чоловік.

І — почалося. Селянське повстання, що його з успіхом на перших порах і очолив колишній холоп і раб, а потім представник нового старого царя Дмитрія. Спершу Василій Шуйський вислав проти нього загін під орудою князя Трубецького. Чим би воно закінчилося — невідомо, але князь Трубецькой, здрейфивши, відступив. І — все. Це стало сигналом для повстання холопів та іногородців. Міста дружно почали проголошувати царем Дмитрія і слали до Болотникова допоміжні загони, холопи і селяни повставали проти своїх панів і спішили до народного вождя, який всюди діяв від імені «царя Дмитрія Івановича», якого влада проголосила самозванцем і другим Лжедмитрієм, а народ сприйняв його за істинного, дивом врятованого царя.

До Болотникова приєдналася мордва, багнучи звільнитися від московського гніту, ополченці, різна вольниця, що прийшла з Литви.

Міста — одне за одним, одне за одним — почали переходити на бік Болотникова: Кроми, Мценськ, Одоєв, Алексін, Калуга... Вони лежали в зоні наступу «посланця царя Дмитрія» і, як писатимуть у «Карамзінському хронометрі», «в тих українах, в польських и в северских городах люди по наваждению бояр и воєвод и всяких людей побивали (як то було цареві Шуйському слухати ті вісті, що чи не щодень долітали до Москви!) разными смертьми бросали с башен, а иных за ноги вешали и к городовым стенам распинали и многими разноличными смертьми казнили и прожиточных людей грабили, а кого побивали и тех называли изменниками, а они будто стоят за царя Дмитрия».

I це згодом буде в енциклопедіях названо великою селян­ською війною. Хоча... Війна є війна, як би вона не називалася.

То як було слухати такі донесення царю Василію про те, що чинилося у його царстві-государстві, де мовби ані влади не було, ані царя, бо ніхто тоді не міг людей захистити від... людей. А втім, гніватися він міг хіба що на себе, адже своїм бунтом 17 травня у Москві відкрив зелену вулицю громадянській війні з усіма її звірствами у Росії... А громадянська війна тому й громадянська, що одні громадяни б’ють інших, таких же громадян своєї країни.

Рідко хто після того — та ще на шляху слідування ватаг Івана Болотникова — зважився б стверджувати, що «цар Дмитрій» та не врятувався — горе б йому було! По країні знову поповзли чутки про чудесне врятування царя Дмитрія Івановича. Їх поширювали, зокрема, ті його прихильники, які не належали до вищої знаті і не були у змові з Шуйським. Ці чутки доходили не лише до Шуйського, позбавляючи його сну та уваги до жони-княгині, про яку він тоді вже й забувати почав (і це при тому, що дехто намагався його звинуватити в розпусті!) — не до неї тоді було бідному цареві. Як і не до цариці Марини Мнішек, живої жони убитого царя, яка раптом почала заявляти про свої права на трон у Росії. Ті чутки доходили й до неї, і вона все більше й більше їм вірила. Як і головному козирю розповсюджувачів тих чуток: мовляв, труп, який публічно виставили біля кремлівської стіни, не був «царем Дмитрієм» і тому йому наділи на лице маску скомороха, щоб ніхто не помітив збриту чорну бороду, якої ніколи не було у царя.

Ці докази доходили і до Шуйського (він уже й сам почав сумніватися — а раптом і справді замість царя Дмитрія було вбито когось іншого?), і до Марини доходили, і вона вже твердо вірила, що її вінценосний чоловік і справді дивом врятувався, а тепер іде на Москву, пославши поперед себе військо якогось Болотникова.

Шуйського вже відверто зневажали (про любов до нього і мови не було): він був уже старий за тодішніми мірками, невдатний з себе, підсліпуватий, не вмів і не міг керувати державою і навести у ній лад, а тому не міг викликати у підданих до себе добрі почуття та повагу. (Та й хто і де і коли любив слабкого царя!) Викликало незадоволення і те, що Шуйський добровільно обмежив свою владу на користь бояр, чого жоден руський цар не робив. І хоча ще під час його вінчання новгородський митрополит Ісидор і проголошував (із Чину вінчання Бориса Годунова): «Богом возлюбленный, Богом избранный, Богом почтенный и Богом нареченный», піддані бачили — не сліпі ж вони були! — що Бог тут ні при чім і посилання на Нього є посиланнями всує.

Що не робив Василій для зміцнення своєї доволі розхитаної і слабкої влади, але все було марно. Мешканці Севських міст убивали царських гінців, а послані ним грамоти, не читаючи їх, привселюдно спалювали. Самого ж Василія оголосили безчесним зрадником, який замахнувся на істинного царя. Поволжя аж до Астрахані відмовилося визнавати його царем. Ширилися чутки про те, що цар Дмитрій врятований і вже веде боротьбу з узурпатором Шуйським, який незаконно позбавив його трону, сам усівшись на нього, тож під його прапорами збирається велике військо і перед у ньому веде Іван Болотников, який уже йде — хай тремтить тиран! — до Москви, і всі міста на його шляху без вагань визнають його владу. Лише Коломна спробувала було протистояти Болотникову і за це й поплатилася повним розоренням.

Василь Шуйський не знав де подітися у Кремлі. Особливо запанікував, коли біля села Троїцького — 50 верст од Москви! — царська рать на чолі з Мстиславським кинулась тікати і ледве врятувалася од повстанців.

22 жовтня 1606 року Болотников зупинився в селі Коломенському — 7 (сім!) верст од Москви!

Знаходилось воно на шляху з Москви у Коломну і, за легендою, було засноване мешканцями цього міста, які втікали од Батия. Вперше згадується в грамоті (заповіті) Івана Калити під 1339 роком. Від самого свого початку це була вотчина московських великих князів, потім царів. (Нині Державний художній, історико-архітектурний і природно-ландшафтний музей-заповідник, що розташований на південь од центра Москви і входить до Московського державного об’єднаного музею-заповідника Коломенське-Лефортово-Любліно-Ізмайлово.) В Коломенському казанському храмі знаходиться одна з найшанованіших в сучасній Росії ікон Богородиці — «Дер­жавна».

Василій III збудував там у 1529—1532 роках знамениту шатрову церкву Вознесіння (на честь народження сина, майбутнього Івана Грозного). Водночас храм Вознесіння слугував також і сторожовою баштою на випадок татарських набігів: як тільки зчинялася колотнеча, з башти подавався тривожний сигнал. Удень димом, вночі — вогнем. Сигнал відразу ж передавався далі, й зрештою його вже бачили з дзвіниці Івана Великого у Москві.

І ось сторожа з дзвіниці Івана Великого у Москві (по суті, вже з Кремля) угледіла високі стовпи густого сизого диму, що змінилися вночі яскравим вогнем — у Москві, а в першу чергу у Кремлі зчинилася тривога: в Коломенському дим! В Коломенському темної ночі палає вогонь! А сіє означало одне: в Коломенському, біля воріт Москви, ворог. І паніка в душі царя Василія досягла найбільшої напруги: в Коломенському за сім верст од Москви Болотников! Усього лише за сім верст од столиці царства. Здавалось, лише диво може врятувати царя Василія.

І диво, що тоді врятувало царя Василія, — правда, лише на кілька лічених років, — таки сталося. А все ось із-за чого тоді — на порозі Москви, вже під її воротами, — програв Іван Болотников.

Перше: замість того, аби йти форсованим маршем на Москву (та й скільки там того ходу — сім верст!), Болотников раптом зупинився в Коломенському, давши таким чином змогу Шуйському передихнути, отямитись і перегрупувати свої сили. А зупинившись в Коломенському, Болотников, на безмежне щастя Шуйського, для чогось затіяв будівництво... острогу. Дався він йому! Але народний ватаг збудував його — а це ж час, дорогоцінний час, протягом якого цар Василій збирав сили! — зміцнив його деревом і валом — заради якої такої потреби? І засівши в тому острозі, замість того аби йти на столицю, до якої залишалися сім верст, почав слати до Москви та в інші міста грамоти, підбурюючи бідних проти багатих, менших проти знатних, та закликав цілувати хрест законному государю Дмитрію Івановичу, якого ніхто і в живі очі не бачив, а все це — слова, слова, що перетворювалися на словеса. Тоді як треба було діяти — сім верст до Москви! Жоден ватаг повстанців-бунтівників ще не підходив так близько до столиці держави. І Болотников цим не скористався, за що й поплатиться згодом і своїм життям, і життями своїх послідовників. І що з того, що ополчення його під Москвою зростало (себто були сили, щоб іти на Москву) — вже у передмісті столиці діяли загони переважно з холопів, що виділилися з його війська і своїми набігами — набігами, а не наступом! — тримали Москву в страсі та на осадному положенні.

Друге: московити вже були готові підкоритися Болотникову (тоді спливали чи не останні дні Шуйського), прохаючи лише показати їм царевича Дмитрія, і вже навіть почали з цього приводу вести переговори, але Дмитрій так і не з’явився.

Болотников вільготно сидів у своєму добре укріпленому (хоч на нього ніхто й не нападав) острозі в селі Коломенсько­му. За сім верст од столиці, що їх йому — з-за його необачності — так і не вдасться пройти.

Нерішучість селянського вождя, його нерозумне сидіння в селі Коломенському — дивно, а для чого він взагалі затіяв війну з Москвою? — дало змогу Шуйському як слід підготуватися до рішучого наступу на бунтарів. (Марина подумки гнівалась на Болотникова: чому, чому він не йде на Москву, золоті деньочки втрачаючи, адже з його рук вже вислизала перемога.)

Почали отямлюватися не лише окремі люди, а й цілі міста (мовляв, Болотников тому застряв перед воротами Москви, що в нього немає достатньої сили, хоч вона в нього якраз і була), аби взяти столицю царства, тож міста почали сумніватися: а чи справді Дмитрій живий, якщо його ніде не видно? А сумніваючись, переходили на бік Шуйського, котрий від того й геть ожив. І як на ту біду, в самому таборі Болотникова відбувся розкол — чим завжди страждала многостраждальна Русь, і воно поділилося на два табори. В одному опинилися дворяни та боярські діти, а в другому — холопи, козаки та інший люд. У других вождем залишився Болотников, перші вибрали собі вождями Істома Пашкова та братів Ляпунових. Кінчилось тим, що перший табір перейшов на бік Шуйського, а Болотников усе ще — незбагненно чому? — сидів у своєму добре укріпленому острозі, ведучи чи не барське життя. А тим часом Шуйський встиг зміцнити оборону Москви, його військо значно поповнилося за рахунок перебіжчиків та переходу на його бік деяких міст. А Болотников все ще безтурботно й безпечно сидів у своєму острозі — чого? Допоки? І Шуйський, бачачи такий промах народного вождя, у якого, як виявилося, були неабиякі воєнні здібності, вирішив перейти в наступ.

І почав успішно гнати повстанців, які зазнали при цьому великих втрат.

Зрештою, цар запропонував народному вождю здатися, обіцяючи йому за це високий чин.

Втікаючи, таки залишив острог, та не тоді, коли треба було, коли доля сприяла йому, Болотников рішуче відмовився. Відповів з погордою: «Я цілував хрест своєму государю Дмитрію Івановичу — покласти за нього живіт. І не порушу цілування. Вірно буду служити государю своєму і скоро вас провідаю».

Але, як і слід було чекати, не провідав.

Шуйський не лише вигнав його з острогу, а й погнав на південь. Дорогою Болотников зробив спробу збудувати ще один острог — далися вони йому. Забув, що повстанці не можуть відсиджуватися в острогах, — але його вигнали і звідти. І погнали далі, далі, далі...

Розкол у його війську, що вже було деморалізоване, збите з пантелику нерішучістю свого вождя, тривав. Частина козаків на чолі з отаманом Беззубцевим перейшла на бік царських військ. І Болотникову нічого не залишалося, як тікати далі. Від тієї Москви, на порозі якої він уже був і яка вже готувалася йому здатися.

Зупинився він аж у Калузі, де, зібравши десять тисяч втікачів, приготувався до оборони. Не до наступу, а знову до сидіння за мурами.

Але для Шуйського він уже не являв собою серйозного противника, яким ще недавно був.

Обороняв він Калугу затято — хоч і ніс від цього великі втрати, терпів голод та різні лиха. І все чекав царя Дмитрія, а той чомусь так і не з’явився. Цар Василій нарешті повірив у свою перемогу. Марина і геть занепала духом, уперше відчуваючи, що вона, здається, програє... Терпить ще один крах! Матка Боска! Єзус Марія — скільки їх у неї ще буде?!.

А тим часом...

А тим часом на руських теренах, охоплених вогнем і розбоєм, злобою і смертовбивством, боротьбою за владу, коли всі проголошували себе істинними борцями за народ і, безперечно, царями, теж істинними, — з’явився ще один самозванець — Лжепетро. Буцімто син Федора Іоанновича, підмінений дочкою, що невдовзі померла.

Князь Шаховський з Путивля вислав Лжепетра в Тулу і невдовзі сам за ним вирушив. Під Калугою на допомогу Болотникову він відправив загін під орудою князя Телятів­ського, який раптом розбив царських воєвод — під все тією ж Калугою. Болотников ожив, почав громити окремі царські загони і невдовзі вирушив до Тули (про Москву він уже й не думав), де були Шаховський і Лжепетро.

Але й цар не дрімав. Зібравши велике військо, він узяв в кільце Тулу.

Облога тривала три місяці. Царські війська раз по раз штурмували місто, у якому вже спалахнув голод. У захисників не було набоїв, але вони трималися — ось де Болотников нарешті виявив героїзм і стійкість — жаль, що запізно. Та й тримався він в основному в Тульському кремлі.

Але тут до Шуйського прийшов якийсь Мішок (і таке на Русі було ім’я) Кравков, названий «большим хитродельцем», і запропонував запрудити мішками з піском Уду — притоку Оки, на якій розташоване місто.

Вода почала затоплювати Тулу. Так, як і запевняв той «большой хитроделец» на ймення Мішок.

За однією з версій, Болотникова і Лжепетра Шуйському видали самі туляки, за іншою — бунтівники, страждаючи від голоду і навали води, що хлинула в місто, самі здалися цареві.

Проте Болотников та його ватажки ще трималися в кремлі. Вони буцімто заявили царським посланцям (на пропозицію здатися): «Здамося лише за умови, якщо нам буде дароване прощення, а якщо ні — будемо триматися, хоч би нам і довелося один одного зжерти!»

Василій Шуйський пообіцяв їм свою милість, і 10 жовтня боярин Количев зайняв Тулу повністю — велике селянське повстання під проводом Болотникова на цьому й скінчилося.

Сам його ватаг тримав марку до кінця (взагалі, він був чоловіком не без форсу й показухи). До Шуйського в ставку з’явився при зброї (чим викликав у переможців криві посмішки), на очах у царя (любив усе-таки Іван Ісайович ефект!) зняв шаблю, поклав її перед царем — картина була гідна пензля великого художника, Іван Ісайович вмів не лише себе подати, а й здатися в руки переможців, затим ударив йому чолом до землі — Василій Іванович, сидячи на коні, лише гмикнув — і врочисто — голос, голос який — труба! — поклявся цареві служити до гробу, якщо той подарує йому життя.

Життя якогось Болотникова, од якого цар добряче-таки перепудився, коли той стояв за сім верст од Москви, власне, відсиджувався в острозі, Шуйському не було потрібне. Та й що воно могло важити — одним більше, одним менше. На Русі стільки щороку летіло молодецьких голів, що й ліку їм не було, а тут якийсь Болотников!

18 жовтня цар урочисто — як переможець селянського бунту — під церковний передзвін прибув до Москви на білому коні — тисячні натовпи московитів вітали його! Цар і Бог в одній особі. Маленький і щупленький, він, сидячи на білому коні, так гордовито випростався, що здавався і вищим, і більшим.

Слідом за ним, закованих у ланцюги, босих й обідраних, гнали поводирів бунту — Болотникова, Лжепетра та їхніх менших вождиків.

Лжепетрові без зайвої церемонії відрубали голову, а тіло його вивезли за Москву на смітник — на поживу бродячим псам. Навіть не поцікавилися, хто він насправді. Та, зрештою, чи не все одно. Самозванець він і є самозванець, а любителів видавати себе за царя ніколи не меншало.

Болотникова, як головного заводія, довго допитували — «с пристрастием», — а потім, як катам набридло з ним марудитись, відправили його у в’язницю в Каргополь, містечко на Архангельщині. Там йому викололи очі (і для цього треба було його туди везти, ніби не можна було осліпити заводія бунту в Москві), відвезли на якесь болото і там втопили, прив’язавши йому на шию величезну каменюку.

Булькнув Болотников у те болото, розійшлися, потім зійшлися кола, чавкнула тванюка і заспокоїлась, покрившись кугою. І — ніяких слідів Івана Ісайовича Болотникова!

— Болотников нарешті упокоївся у своєму болоті, — як йому здалося, дуже дотепно висловився цар Василій про того, від одного імені якого ще не так давно стільки набрався ляку, коли він стояв за сім верст од Москви. А сам подумав: коли б він тоді не засів — з якої трясці? — у своєму острозі в Коломенському, взяв би, ірод, Москву. Не знав би тоді цар, куди й тікати!

Марина Мнішек, коли до неї дійшли вісті про придушення повстання Болотникова, відчула себе чи не мертвою.

Ще живою, але вже мертвою. І не жаль їй було якогось там збіглого хлопа і турецького раба, а відчай був, що то ж посланець Дмитрія. Якщо він загинув, все програвши, то, виходить, Дмитрій тепер не піде походом на Москву?

Впоравшись з бунтом селян, цар Василій тільки-тільки почав отямлюватися й відходити душею (ну, тепер нарешті спокійно поцарюю!), як зненацька з’явився... Теж Лжедмитрій, але під номером два.

Це ж треба!

І де вони беруться, самозванці, яка земля їх родить? Невже й справді не бояться плахи? Невже й справді їм влада дорожча за все на світі — і навіть за власне життя?! То ж що це таке — влада? Та ще верховна.

І що таке людина — буцімто хомо сапієнс, людина розумна.

Але в тім-то й лихо, що розумна...

Лжедмитрій IІ, розбивши під Болоховом царське вій­сько, облаштувався в Тушино — 12 верст від Москви, кут, що утворює Москва-ріка з її притокою Сходнею.

Облаштувався ґрунтовно — як у себе вдома. Одне слово, засів, тож в історії про його перебування в Тушино збережеться термін — сидіння, а сам він отримає «звання» Тушинського вора.

У XIV столітті на московських землях — московськими вони тоді називалися від ймення ріки Москви, а не від царства однойменного, — що тоді належали слов’янським племенам в’ятичів, двома століттями раніше відібрані у фінських племен мере, зокрема в басейні Москви-ріки та Волго-Окського межиріччя починають селитися вихідці з України, найбільше з Київської та Чернігівської земель. Вони успішно колонізовували ті землі, заселяли їх своїм людом. Так, київський вельможа Родіон Рябець прибув туди з сином Іваном та двором численністю в 1700 чоловік (це майже половина населення Києва, яке вижило від нашестя Батия) і влаштувався на службу до Івана Калити. Московський цар виділив йому землю в нинішньому Волоколамському районі Московської області.

Син Родіона Рябця Іван носив прізвисько Квашня — за пухке тіло. Від нього згодом піде дворянський рід Квашніних. Один з синів його вдався в батечка, гладкого та огрядного («зело телом велик»), тож отримав прізвисько Туша — від нього й ведуть свій рід Тушини, які служили воєводами в багатьох московських містах, а сільце, яке він заснував, стало зватися на честь свого осадника — Тушино.

Там і засів Лжедмитрій II, від місця свого «сидіння» прозваний, як уже згадувалося, Тушинським вором.

Спершу він вигулькнув у Стародубі — тепер Брянської області РФ, а на час першої літописної згадки 1096 року — належав Київській Русі, з XIV ст. — у складі Великого князівства Литовського, пізніше Речі Посполитої, ще згодом у складі Російської держави. Як потім казатимуть, підозрілий молодик, який назвався родаком Нагих і заходився поширювати чутки, що цар Дмитрій живий. А коли стародубці напосіли на нього, — зізнавайся, мовляв, хто ти за їден? — він раптом самого себе й оголосив Дмитрієм — оце тобі й на! Стародубці, не думаючи, не гадаючи і не сподіваючись, мовби царя отримали. Хто він був насправді, ніхто не міг з певністю сказати. А тепер і поготів. Ясно одне було — Дмитрій він чи не Дмитрій, але на Дмитрія він і геть був несхожим — ні зовнішністю, ні характером. Це була людина загалом темна, груба, неосвічена, недалека, але жорстока й хитра. Польський ротмістр Маскевич, який добре знав претендента на царську корону, схарактеризував його так: «Мужик грубий, звичаїв гидких, в розмові лихослівний».

Походження його воістину «темне». Не то шкільний вчитель з білоруського містечка Шклова (але ж його всі сучасники дружно називають неосвіченим, а тут — вчитель!), чи то руський вихідець, чи то попович за саном, чи то вихрещений єврей (а може, й нехрещений), що й зовсім малоймовірно. Та ще хтось може єхидно зауважити: мовляв, усюди шукають руку євреїв!

Буцімто самозванець, вийшовши з литовських володінь у московські землі (за підтримки поляків, які багли сіяти смуту в Московії, аби ослабити її — традиція вже на той час), спершу видавав себе за московського боярина Нагого, а коли стародубці взяли його на дибу — зізнався, що він «є справжній Дмитрій Іванович, який уцілів під час бунту в Москві 17 травня». Ба він, напустивши на себе прегрізного вигляду, змахнув палицею, що в нього мала символізувати посох, і закричав: «Ах, ви сякі-такі діти, я — государ!» Ось тоді стародубці кинулись до його ніг, запричитали: «Винуваті, государ, не впізнали тебе, помилуй нас».

— Тож-бо, — задоволено сказав незнайомець з грізним-грізнющим виглядом. — Глядіть мені!

— Раді тобі служити і живота свого за тебе покласти! — вигукували надто довірливі стародубці.

Його відразу ж оточили шаною, до нього без зайвих слів приєднався козацький ватаг Іван Заруцький та Миховицький з польсько-руським загоном та ще кілька тисяч северців, любителів погуляти, повоювати і добра пограбувати. Чи як тоді казали, вести «воровскую жизнь».

З цим військом він узяв Карачев, Брянськ, Козельськ. В Орлі до нього надійшло підкріплення з Польщі, Литви та від Запоріжжя, і невдовзі новий Дмитрій отримав перемогу над військами Шуйського (тут його виручив український князь Роман Ружинський, який привів до Лжедмитрія 13 тисяч козаків-запорожців, реєстрових та городових, він і обійняв загальне керівництво усім польсько-українським військом Лжедмитрія II.)

«Чого ж то вони (українські козаки. — В. Ч.) такі-сякі, пішли з військами Лжедмитрія-першого, а потім Лжепетра, а тоді ще й Лжедмитрія Другого, супроти єдинокровного нам російського царя-батюшки? Ну, по-перше, це ми, з висот сьогоднішньої історичної науки, знаємо, що царевич Дмитрій, «син царя Івана Грозного», насправді не царевич, а самозванець. А хто міг переконати в цьому запорозького козака, в той час як за цим-таки Лжедмитрієм подалася значна частина московського люду і все донське козацтво. Та навіть при дворі царя Бориса Годунова не могли до кінця збагнути, що це за постать! (Як, між іншим, і нині. — В. Ч.) Звідки вона взялася? А зважмо, що частина російських бояр одразу припала «царевичеві» до ніг і пішла за ним. Понадто вся польська пропаганда створювала самозванцеві імідж «істинного царевича». Його підтримували польський король Сигізмунд III, королевич Владислав (майбутній король Владислав IV), вся польська армія.

Крім того, дослідники забувають, що українське козацтво діяло тут не з власної ініціативи, а йшло в складі польської армії, армії тієї держави, територіальним елементом якої — подобається нам це чи ні — була на той час Україна (Б. Сушинський. «Козацькі вожді України»).

Ружинський не раз рятуватиме Лжедмитрія в тих чи тих битвах, що зчинялися, як він «сидітиме» в Тушино. Так, зокрема, він розбив рать воєводи Андрія Ртищева (козаки не просто тоді перемогли російське військо, а «витяли, мов траву»).

В Тушино почали збігатися російські дворяни, які не визнавали Шуйського за царя, згодом вони подадуться під Смоленськ, де була ставка короля Сигізмунда III, і звернуться до нього з проханням дати згоду на царювання в Московії його сина Владислава.

У царя Василія було малувато сил для боротьби із самозванцем, тож він змушений був звернутися за допомогою до шведів. За це їм довелося віддати Корелу (Кексгольм) з повітом. Корелу шведи взяли, але реальної допомоги Московському царству так і не надали — Шуйський у ті часи тримався при владі лише завдяки своєму племіннику Скопін-Шуйському. Талановитий полководець, вельми популярний в народі, він разом з ополченням на початку 1610 року звільнив північ і велику частину Замосковського краю від військ Тушинського вора та його спільників поляків. Головною силою Лжедмитрія були козаки Ружинського, які відстоювали свою вольницю («У нашого царя, — писатиме один з поляків, — усе робиться як по Євангелію, всі рівні у нього на службі»). Проте коли в Тушині з’явилися родовиті люди, то почалися спірки про старшинство, вигулькнула заздрість, суперництво один з одним — вже було не до походу на Москву, до якої залишалося всього лише якихось 12 верст — усього нічого. Майже півтора року тривало тушинське «сидіння» Лжедмитрія II. І це — за 12 верст од Москви! Чому Тушинський вор не зробив спробу захопити столицю «свого» царства, як ще раніше Болотников, — невідомо. Тим більше, до нього в табір збіглося багато польських, українських, білоруських та руських авантюристів і чимало противників Шуйського (у тім числі й ростовський митрополит Філарет Микитович Романов). Сидячи в Тушині — хоч і мав достатню силу, аби взяти Москву, — Лжедмитрій II закликав народ переходити на його бік. Тим, хто переходив, віддавав землі «ізменников» бояр і дозволяв навіть силоміць женитися на боярських дочках! Швидко його табір перетворився на добре укріплене місто, у якому було аж тісно: 7 тисяч польських воїнів, 10 тисяч козаків і кілька десятків тисяч різного озброєного наброду.

Лжедмитрій тоді міг узяти Москву, але так і не зробив для цього бодай спроби — це і врятувало Шуйського. На якийсь час. Хоча становище його було вкрай тяжким. На той час в Російській державі з’явилися ніби дві столиці: одна стара, Москва, де сидів, як щур в горах, перепуджений цар Шуйський, і друга нова — сільце Тушино, де сидів Лжедмитрій II. Чи то пак врятований цар Дмитрій Іванович.

І Росія розділилася на два табори: одні визнавали Шуйського, інші — Дмитрія, перші спішили до Москви, другі до Тушина. Вплив Лжедмитрія зростав, йому стали підкорятися міста: Ярославль, Кострома, Вологда, Муром, Кашин та багато інших. Але так довго тривати не могло. Поляки і руські «вори», які нишпорили по містах, швидко налаштували проти себе руський люд. Спершу він вірив грамотам «Дмитрія», які звільняли руських від будь-яких податків, але швидко побачили, що доведеться давати. І давати стільки, скільки з них захочуть брати — із Тушина раз по раз мчали збирачі податі, повсюди безчинствували польські та руські зграї грабіжників...

Руські вже сумнівалися, що в Тушині сидить справжній Дмитрій. Швидко чи ні, а деякі міста почали його зрікатися за той — як би сьогодні сказали, «беспредел», що чинили його люди.

Тоді нарешті була зроблена спроба тушинців захопити Москву — запізніла аж-аж! Москву не вдалося взяти. А тим часом з півночі йшов Скопін-Шуйський із шведами, у Пскові й Твері тушинці були розбиті і розбіглися хто куди, а радше на великі дороги — грабувати. Москва була звільнена від облоги. Першими під владу Шуйського повернулися міста Галич, Кострома, Вологда, Білоозеро, Устюжино, Городець, Бежецький Верх, Кашин. До них приєдналися Володимир і Ярославль. Ці міста, виганяючи тушинців, утворювали між собою союзи, збирали за свій рахунок війська.

Шуйський миттєво вловив цю переміну в громадській свідомості і в своїх грамотах почав звертатися прямо до земель, із вмовлянням зберегти єдність і зібратися всім разом. «А если вскоре не соберутся, — писав, — а станут все врозь жить и сами за себя не станут, то увидят над собою от воров конечное разорение, домам запустение, женам и детям поругание; и самим себе будут, и нашей христианской вере, и своему отечеству предатели». (Умілі були писарі в Кремлі, тямили, як складати в даний момент «воззвания» до народу!)

Лжедмитрія почали залишати поляки, які перебігали під Смоленськ до короля Сигізмунда III. Бачачи, що досидівся в Тушині до краху, Лжедмитрій злякався і, перевдягнувшись простим селянином, втік до Калуги, де знову зажив — правда, тимчасово — в розкоші. Б’ючи байдики. Із тих міст, що йому не так давно присягнули, у нього залишилися лише Коломна і Кашира.

Але перестало щастить і Москві.

Весною в Москві скінчився хліб. Новий через облогу підвезти було неможливо. Харчі подорожчали, в столиці почалося хвилювання. Діти боярські та чорні люди приходили до царя з криком: до чого досиділися? Хліб дорожчає, а промислів ніяких немає.

Щоб збити ціни на хліб, Шуйський переконав пустити в продаж хліб із багатих монастирських запасів, що знаходилися у Москві. Це трохи заспокоїло народ. У цей час Скопін-Шуйський з новгородським ополченням і великим шведським загоном генерала Делагарді виступив на допомогу Москві. Одночасно вгору по Волзі виступив з Астрахані боярин Федір Шереметєв, і доля самозванця повисла на волосині. Але тут польське військо під командуванням короля Сигізмунда II обіклало Смоленськ. До внутрішньої смути додалася війна зовнішня. Але Шуйського врятувало те, що Лжедмитрій, покинувши Тушино, перебрався до Калуги. Частина його прихильників подалася за ним, інша частина перейшла до московського царя. Зрештою, Москва звільнилася від облоги Тушинського вора, в березні Скопін і Делагарді врочисто в’їхали до столиці. Цар Василій не мав дітей, але мав двох братів. Старший після нього, Дмитрій, вважав себе спадкоємцем престолу. Але народною любов’ю з усього роду Шуйських користувався тільки племінник Скопін-Шуйський. Руські люди тільки його вважали спадкоємцем і тільки у ньому вбачали свій порятунок. Дмитрій Шуйський, який себе вважав спадкоємцем, затаїв проти племінника ненависть. 23 квітня на хрестинах у князя Івана Воротинського князь Скопін раптом занеміг — пішла кров з носа. До того був здоровий і раптом... Прохворівши два тижні, молодий князь помер. Для Василія-царя це був черговий удар. По Москві, а потім і по Русі поповзли чутки, що молодого князя отруїли, що це буцімто вчинила жона Дмитрія Шуйського, щоб прибрати чоловікового суперника у боротьбі за трон. Цар Василій — а він усі надії покладав на небожа Скопіна — теж зліг. Називав себе нещасливим царем, Богом не благословенним.

А далі посипалися, як із гори снігова грудка покотилася, на ходу обростаючи й обростаючи, все нові і нові невдачі та нещастя на московського царя Василія Івановича Шуй­ського. І тим невдачам та нещастям, здавалося, не буде ліку. Смута, що було притихла, знову ожила і почала набирати силу. Далі — гірше. Боярин Прокопій Ляпунов підняв проти Василія всю Рязанську землю, князь Дмитрій Шуйський був наголову розбитий польським гетьманом Жолкевським біля Клушина. Самозванець, засівши в Калузі, почав збирати — вельми успішно — нову армію і знову намагався вирушити на Москву. Змовник Прокопій Ляпунов перетягував на свій бік бояр і дворян, як колись те робив сам Шуйський, виступаючи проти царя Дмитрія. Швидко чи ні, а бояри та дворяни на чолі з Ляпуновим домовилися за допомогою москвичів скинути з трону царя Василія. 17 липня поводир змовників Ляпунов з великим натовпом увірвався до кремлівського палацу і заявив Шуйському: «Чи довго за тебе буде литися кров християнська? Земля запустіла, нічого доброго не робиться у твоє правління. Зжалься над нами, над погибеллю нашою, поклади посох царський, а вже ми якось самі собі дамо раду!»

Шуйський вигукнув: «Ти сміливий мені це говорити, коли бояри мені нічого такого не говорять!» І вихопив ніж, готовий захищатися до останнього. Хирлявий на вигляд, він в одну мить ніби в плечах поширшав і зростом побільшав, а ніж у його руці загрозливо спалахував відблиском свічок.

— Н-ну, — кричав цар, — хто з вас, ізмєнніки, сміливий, виходь першим під мій ніж!!.

Ляпунов кинувся було вперед, вихоплюючи свій ніж, але раптом інші змовники зупинили його: почекай, ще, мовляв, рано за ножі братися! Ще треба миром спробувати все уладити. А смути, різанини та крові і без тебе, боярине, на Русі нашій вистачає. Негоже все це розпалювати ще й у Кремлі.

Ляпунов сплюнув з досади і пішов на Красну площу, де вже збирався народ. Заходився закликати народ дружно виступити проти царя. Але його ніхто не підтримав. Ухвалили компроміс: іти всім разом до Серпуховських воріт, де більше місця, і там вирішувати всім народом, що далі робити. Пішли. До натовпу, що нуртувався біля Серпуховських воріт. І там спільно галасували, кричали — довго, тяжко, до хрипоти. Одні були за те, що треба царя — чого з ним панькатися — одразу ж усім гуртом порішити. Але таких була меншість. Гору взяла більшість, яка ухвалила: бити чолом государю Василію Івановичу, щоби він, государ, царство залишив, тому що багато крові ллється, а в народі говорять, що він, государ, нещасливий, але гордий, що міста українські, які підтримали Вора, його, государя, не хочуть на царстві.

Народ мовби з такою думкою погоджувався, хоч єдності серед нього не було. Вагалися бояри, але недовго. Не погоджувався патріарх, але його не послухали, обірвали на півслові, і патріарх, ображений і червоний від злості, кудись подався, плюючись і проклинаючи якихось «бєсов».

Вирішено було, і до царя пішов його свояк, князь Воротинський, аби оголосити Шуйському вирок собору — як назвали те зібрання біля Серпуховських воріт: «Уся земля б’є тобі чолом: залиш своє государство заради міжусобної брані, тебе не люблять і служити тобі не хочуть!».

— Це воля всього московського народу? — приречено запитав цар — по всьому видно було, що він уже стомився і зломився.

— Так, государю, це воля всього московського народу, — повторив йому свояк його. — Ти маєш покласти свій царський посох, а життя тобі московський народ збереже. Якщо послухаєш його і виконаєш волю його.

— Гм... — цар ще кілька разів гмикнув, а тоді раптом кинув свій царський посох. — Карету мені й жоні моїй!

І відразу ж виїхав з Кремля — народ розступився, випускаючи його, і мовчав, але похмуро, — разом зі своєю дружиною до свого колишнього боярського дому. І Русь в один день опинилася ніби без царя. Але так тривало недовго. Василій Шуйський у своєму боярському домі переспав, ніби охолов, заспокоївся, випив доброго вина і вирішив ще за свій посох поборотися. Тим більше, він принародно не зрікався царської влади. Того ж дня він велів своїм людям послати москов­ським стрільцям гроші — заборговане жалування, що його видобув зі своїх особистих капшуків, і закликав стрільців захистити його — законного государя Московської Русі, а бояр-ізмєнніков наказати, позбавивши їх живота. Він уже вірив, що московські стрільці повернуть його на трон, а його противники і змовники будуть належно покарані. На його бік став і патріарх, вимагаючи, аби Шуйський повернувся до царського палацу.

Може б, так і трапилося, якби не Ляпунов. Бунтівний боярин не дрімав. Дізнавшись про звертання Шуйського до московських стрільців, він зі своїми озброєними людьми увірвався в боярський дім Шуйського і заявив, що для заспокоєння народу той має постригтися в монахи.

Негайно! Сієї ж миті — з Ляпуновим були монахи Чудового монастиря, котрі погодилися провести обряд постриження.

Як згадав цар Василій, що він стане таким же розстригою, яким не так давно обзивав царя Дмитрія («Господи, невже це мені за гріхи мої, що я скинув з трону Дмитрія і вбив його?» — майнула розпачлива думка). Якусь мить повагавшись, Шуйський навідріз відмовився постригатися в монахи.

— Не хочеш по своїй волі, зробимо по нашій!

Ляпунов кивнув своїм людям, вони кинулися до царя, схопили його за руки і тримали так міцно, доки монахи Чудового монастиря здійснювали обряд постриження.

— Дякуй Богові і народу, що вирішив не проливати твою чорну кров, не позбавляти тебе живота, а мирно зігнати тебе з царського сідала, званого троном! — насмішкувато вигукнув заводій змовників.

Під час обряду треба було, щоб Шуйський виголошував обітницю, погоджуючись стати монахом.

Шуйський навідріз відмовився давати обітницю і міцно стис тонкі посинілі губи, тільки очі його ще більше сльозилися, і з них падали йому на щоки краплі...

— Розтулити йому рота? — запитав один із людей Ляпунова. — Це ми могем.

— Біс з ним, хай німує, — махнув рукою Ляпунов. — Обітницю замість нього виголосять монахи. Будемо вважати, що Василій Іванович од радощів, що стає монахом, просто онімів.

І тоді Шуйський раптом закричав:

— Не хочу! Не хочу!! Не хочу постригатися у монахи! Ви чините наді мною насильство! Я звернуся...

— Із жалобою? — з’єхидничав Ляпунов. — На кого й до кого?

— До народу! — бризкаючи слиною, кричав Шуйський, голова й борода його були розтріпані, очі вирячені, рот перекривлений. — Не хочу!!! Ви розбійники з великої дороги! Мене вибирали на царство у Кремлі гуртом, а тому ви не маєте права відбирати у мене посох!

— Ха! — Ляпунов взявся руками в боки. — Он як ти... зашкабарчав. Чому ж ти цього не говорив цареві Дмитрію, коли його насильно позбавляв не лише посоха, а й самого життя? А він народом і патріархом був вінчаний на царство. Чи забув про це?

Шуйський знову зціпив сухі, тонкі й синюваті губи, і голова впала йому на груди, він захрипів.

— Будя! — сказав Ляпунов. — Далі він сам дійде! Гайда до народу, порадуємо його, що Василій Іванович уже всього-на-всього простий монах!

— Ізмєннік!! — хрипів Шуйський на адресу Ляпунова і бризкав слиною, що стала червоною — горлом у царя почала сочитися кров. — Вор і ізмєннік! Клятвопорушник! Ти мені, яко цареві, клявся бути вірним.

— Клявся, — шкірив Ляпунов міцні білі зуби, що особливо біліли на тлі його чорної бороди. — Клявся тобі... Але в кого я навчився? У тебе, голубе старий, і добряче підтоптаний! Ти теж клявся принародно служити цареві Дмитрію і сам же свою клятву й порушив — ставши ізмєнніком і вором!

Звичайно, постриг, як насильницький, не міг мати якого-небудь значення — хіба що морально підрубав Шуйського. Та й патріарх не визнав того постригу, а монахами назвав не Шуйського, а тих, хто вчинив над ним наругу.

Але заява патріарха не зробила аніякого впливу на рішення змовників.

— Хай дякує, що ми його скинули з трону без крові, — підсумував свої дії Ляпунов. — А могли взяти з нього приклад і вчинити з ним так, як він вчинив із законним царем Дмитрієм, убити його, тіло спалити, прах засипати до пищалі і шарахнути нею у світ білий!

Але не дивлячись на те, що Шуйського постригли силоміць, без його згоди, що не допускалося канонами християнської церкви, постриженика відвезли у якомусь лахмітті до Чудового монастиря і зачинили його в келії.

— Молись і проси у Господа прощення за те, що ти колись вчинив з царем Дмитрієм. Авось Господь тебе й пробачить, закоренілого старого грішника. Господь, кажуть, прощає і найзатятіших грішників, які щиро каються в содіяному...

Чи каявся запертий до келії Василій Шуйський — невідомо.

Другодні була пострижена в монахині і його жона, а братів його взяли під варту. Шуйського офіційно оголосили по­збавленим трону і царського посоху. Боярська дума у зв’язку з цим звернулася до гетьмана Жолкевського і погодилася, аби новим руським царем було обрано королевича Владислава, поляка, сина польського короля Сигізмунда III. Жолкевський поставив умову, і члени Боярської думи її прийняли: скинутий цар має бути відправлений до Волоколамського монастиря, а його брати — до Білої. Царицю Марію, позбавлену корони і пострижену в черниці, відвезти до Суздальського Покров­ського монастиря, що й було виконано. Екс-цареві і екс-цариці було дозволено ходити в мирському вбранні. Але в кінці жовтня Жолкевський виїхав під Смоленськ у табір короля Сигізмунда III. З собою він мав — кажуть, за наполяганням бояр, які все ще побоювалися, бодай і позбавленого трону, царя Василія, — «прихопити» його із собою. І його, і його сім’ю. Гетьман і «прихопив». 30 жовтня він урочисто в’їхав до королівського табору під Смоленськом, везучи у своєму обозі постриженого, одягненого чи не в лахміття руського царя, руки і борода якого тряслися. Він плакав і, здавалося, вже не тямив, де він і що з ним...

Жолкевський велів привести Василія та його сім’ю до короля.

Сигізмунд III з цікавістю, але без ворожнечі роздивлявся того, хто ще вчора був московським царем.

З жалю навіть звелів Василія пристойно зодягти.

Під час представлення королеві Василію сказали, аби він поклонився. Василій помовчав і тихо відповів:

— Не можна московському і всея Русі государю кланятись королю: праведними судьбами Божими, а не вашими руками приведений я в полон, але виданий московськими ізмєнніками, моїми рабами.

Його ще про щось запитали, Василій хитнув скуйовдженою бородою:

— Все сказав. Більше від мене не почуєте й слова.

— Мені його шкода, цього вчорашнього государя, — замислено мовив король. — Відведіть його під добру варту, і хай там спочиває. Більше ні на що не придатний цей жалюгідний дідок. А що з ним таке сталося — хай пеняє на себе. З ним сталося те, що він кілька років тому вчинив з царем Дмитрієм. Тільки трохи краще — бояри зберегли йому життя. Хай цьому і радується. І його брати теж — хоч і на них незмита кров царя Дмитрія.

У жовтні 1611 року король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ, взявши після довгої облоги Смоленськ, — як казали, «навічно» повернув його Польщі, — урочисто в’їхав до Варшави. Кавалькада його була довга, здавалося, що безконечна, але відразу за позолоченою каретою його мосці коненята тягли простий селянський візок, у якому сидів колишній руський цар Василій Шуйський та два його брати...

Hа площі відбулася препишна зустріч короля його підданими.

На тій зустрічі, на очах у всього люду до короля підвели руського царя і веліли висловити свою покірливість його величності.

І раптом сталося те, чого ніхто навіть з поляків не сподівався: вчорашній цар Московської Русі Василій Іванович Шуйський — правда, пристойно зодягнений з такого приводу, раптом...

Раптом за давнім руським звичаєм уклонився в пояс, доторкнувшись рукою до землі, а коли його підвели до короля, поцілував йому руку. Кажуть, що то було видовисько велике — ще б пак! Жоден король Речі Посполитої не повертався з походу із такою «здобиччю». Тож було те видовисько великим, предивним, яке викликало до поверженого царя жалість.

Але не у всіх. Воєвода Юрій Мнішек вимагав суду над Шуйським — за вбивство Дмитрія. Вимагав настирливо, але сейм віднісся до поверженого царя із співчуттям і ухвалив суду над Шуйським не влаштовувати — буде з нього і так ганьби. Та й старість треба поважати.

Ухвалу сейму підтвердив король, але велів усіх трьох братів Шуйських ув’язнити в Густинському замку під Варшавою — так закінчилося похмуре і нещасливе царювання Василя Івановича. Посадили його в замок під препильну варту, утримання йому виділили, як свідчитимуть сучасники, «паскудне» — це видно із списку речей та одягу, що залишилися після нього. Помре він тихо та непомітно, засне й не прокинеться, через рік по тому, у 1612 році, і десь там, неподалік замку його й зариють — як наче якогось безіменного жебрака, безрідного бродягу.

Коли вісті про кончину Шуйського дійшли до Москви, кілька князів висловилися з цього приводу. Князь Кагирєв-Ростовський сказав, що цар Василій був розумний, хоч тепер його розум уже нікого не дивує і не може вважатися... розумним, а його хитрість, здатність заплутати інтригу тоді сприймали за тямковитість. Коли ж йому довелося цей розум показати в державних справах, то всі побачили з боку Василія ряд помилок, розгубленість перед бідою, нездатність керувати державою... Інший князь — Хворостинін — назвав його нечестивцем, який, залишивши Бога, звертався до бісів і, мовляв, був схильний до волховання. До єресі. І загалом був безчесним, який ні до кого не мав жалю, а любив лише донощиків та різних нашіптувачів. Народ його ніколи не любив, не шанував, тож на його смерть не звернув аніякої уваги. Наче Московська Русь і не мала такого царя, як Василій Іванович Шуйський...

По смерті Василя Івановича в чужій землі майже три роки Русь залишатиметься без царя і фактично без центральної влади. Її роздиратимуть міжусобиці і польсько-шведська інтервенція. Зі свого офіційного зображення (мініатюра з «Тітулярніка») Шуйський хитро скосив око з-під насунутої на лоба шапки Мономаха, наче ось-ось підморгне і скаже: «А що — спробували, як без мене, га? Було б мене не чіпати, то й не була б Русь аж цілих три роки без царя-батюшки!»

А може, то тільки так здається, може, на тій мініатюрі зо­бражений нещасливий дідок з довгою густою бородою, якого всі не любили і царювання якого всім — у тім числі й самому Василію Івановичу — завдало стільки лиха і потрясінь.

Його прах знаходитиметься в чужих палестинах ще два­дцять три роки, аж доки року 1635-го не буде перевезено до Москви — який-не-який, а все ж таки цар!

Вигнаний за життя з Кремля, Василій Шуйський повернеться до нього по своїй смерті, але повернеться вже навічно.

На північному боці Боровицького горба у Кремлі — Архангельський собор: зведений за Івана III італійським майстром Алевізом Новим як великокняжа усипальниця Московської держави.

Різні там лежать князі, герої, мученики, святі. Біля іконо­стаса похований Василій Темний — онук Дмитрія Донського. На великий престол він зійшов ще дитиною (маючи близько десяти років), і в Московському князівстві відразу ж почалися міжусобиці, що тривали двадцять років. Князь навіть осліпив свого двоюрідного брата Василія Косого — під час тих перетурбацій за престол. Думав, що й це зійде йому з рук — великий-бо князь! Аж ні. Його самого осліпили (тому він і став Темним, себто незрячим) — що творив, те й заслужив. Тепер обидва князі лежать рядком — кат і його жертва, обидва осліплені. Невже й справді має рацію народна мудрість, яка застерігає: не рий яму ближньому!

Із 54 поховань собору 52 знаходяться під землею. Князі великі й удільні поховані в тесаних білокам’яних гробах, скритих під підлогою, а над похованнями зведені цегляні надгробки. У XVIII ст. на них були встановлені білокам’яні плити з написами і орнаментом. (У 1903 році, аби зберегти надгробки від руйнування, їх сховали у мідні чохли.)

Перша гробниця біля західних воріт, ближче до північної стіни — царя Василія Шуйського, померлого в Польщі у 1612 році, де він перебував в ув’язненні, прах якого був перевезений до Москви і похований в Архангельському соборі у 1635 році.

На підлозі собору розташовані дві раки із святими мощами. В одній з них покояться останки святого благовірного князя Михайла Чернігівського, мученика, убитого в Золотій Орді у 1245 році, у другій — святого страстотерпця (так називали у християн мучеників, які постраждали за релігійні переконання). Ім’я йому — Дмитрій.

Просто Дмитрій.

Так, так, молодший син царя Івана Грозного, буцімто — офіційна версія — убитий у 1591 році в Угличі. (Хоча при чім тут страстотерпія, маленький царевич Дмитрій — якщо його таки справді убито було в Угличі, — до релігії і, тим більше, боротьби за свої переконання не мав аніякого відношення.)

Перевезений з Углича і похований в Архангельському соборі Кремля царем Василієм Шуйським, котрий ще за Бориса Годунова їздив до Углича з урядовою комісією, аби встановити причини загибелі молодшого сина Івана Грозного. Той самий Василій Шуйський, який потім скинув з трону і велів убити царя Дмитрія Івановича, який буцімто і був істинним сином царя Івана.

А тоді, в часи Шуйського, з Углича привезли до Москви останки хлопчика — нібито Дмитрія, нібито справді убитого в Угличі у 1591 році.

Коли у 1812 році Архангельський собор був пограбований наполеонівськими солдатами, були зруйновані княжі надгробки, була викрадена й рака святих чернігівських чудотворців. Тоді ж зникли й мощі святого хлопчика-царевича Дмитрія. Потім вони буцімто знайшлися, і їх по великому чину повернули до собору у 1813 році. Звідтоді вони й там.

Але сама рака, у якій зберігалися мощі царевича, так і не була знайдена, тож на кошти одного московського купця була виготовлена нова, срібна, на яку поклали срібний барельєф з викарбуваними на ньому княжими регаліями. Пізніше перед ракою поставили срібний підсвічник з круглою чашею, що її підтримують чотири визолочені двоголові орли. На чаші виливними буквами зроблено напис: «1832 года усердием граждан города Углича».

На кришці раки — лик царевича у віці, коли він загинув. (Якщо він тоді й справді загинув — ось у чім питання!) Із срібла викарбуване княже вбрання і те намисто, яке схопив убивця, занісши руку над дитиною.

Над чолом царевича два вінці: один — земний, другий — небесний, мученика.

За склом позолоченого кіота зберігаються його особисті речі: дерев’яні складні із зображенням «Деісус» та срібний позолочений ковчежець з різними зображеннями царевича Дмитрія на кришці. В самому ковчежчику зберігається волосся царевича, горіхові шкаралупинки, дві ладанки із шовкової тканини та інші речі.

Але чи справді там знаходяться мощі убитого царського дитяти у 1591 році, а чи когось іншого, котрого тоді зарізали під виглядом царевича, — хто тепер скаже? Сам Шуйський, тоді голова слідчої комісії, тричі змінював свої свідчення: спершу, що так, царевича убили, потім — коли царевич Дмитрій підійшов до Москви, — що ні, то вбили іншого хлопчика, а царевич Дмитрій тоді насправді уцілів, і втрете, організувавши проти царя Дмитрія змову, заявив, що ні, царевича Дмитрія тоді в Угличі у 1591 році таки справді вбили, а той, хто прибув до Москви, є самозванець.

Можливо. Але коли Василій Шуйський був щирим і правдивим — за яким із трьох своїх свідчень? Чи тоді, коли він заявляв, що царське дитя було вбито чи тоді, коли заявляв, що воно вціліло, виросло і перетворилося на царя, якому Шуйський присягав на вірність?..

Цього так досі ніхто з істориків з певністю і не може сказати. І вже, мабуть, і не скаже достовірно: мощі царевича Дмитрія, убитого в Угличі у 1591 році, справді лежать у раці Архангельського собору, чи якогось іншого хлопчика, а мощі справжнього Дмитрія у 1606 році змовники Шуйського спалили, а попіл та недогорілі кістки, зарядивши до жерла пищалі, вистрелили на захід, у бік Польщі, звідки він приходив до Москви, де був урочисто вінчаний на царство московське (Шуйський тоді на хресті присягнув, що він — істинний син царя Івана).

Та ще — як гласить уже сучасна яса в ранзі передання-легенди, ні-ні та й між зубцями кремлівських стін у темряві іноді мелькає розпливчаста фігура.

Так, так, Лжедмитрія І.

Буцімто — найновіші кремлівські легенди! — востаннє привид самозванця проявився (привидівся) напередодні державного перевороту в Росії — серпневої ночі 1991 року.

«Чи не від того, — запитувала одна з московських газет, — так істерично тремтіли руки в тодішніх гекачепістів? Можливо, і їм було якесь видіння?»

Недарма ж вважається: Московський Кремль — не тільки улюблене місце князів, царів, імператорів та генсеків з вождями, не тільки це є головною столичною знаменитістю і резиденцією все тих же князів, царів, генсеків і президентів, але й головний погост країни...