Марина — цариця московська

Примітки

1

Вважається, що першим його ім’я було Уар. (Сьогодні це ім’я має по­значку: застаріле, рідковживане.) Його носив святий мученик, чия пам’ять відзначається православною церквою 19 жовтня. А вже під час хрещення немовля і було назване Дмитрієм.

2

Цікаво, що в романі Ф. Булгаріна «Димитрий Самозванець» Марина зустрічається з царевичем не біля фонтана, а просто в саду на лаві.

3

У 1667 році на Московському соборі св. Христофор Песиголовець буде категорично заборонений, але старообрядці його й донині шанують — незважаючи на те, що в нього «песья глава». В старообрядницькій церкві Покрови у Москві висить ікона із зображенням святого з собачою головою, якій старообрядці поклоняються чи не найбільше. Ватикан лише у 1969 році вивів Христофора Песиголовця «за штат», за списки офіційних святих.

4

А втім, з воронням у Кремлі й нині борються і які тільки заходи, аби його розігнати, не застосовують! Найкраще — але на якийсь час — допомагає певна музика, що її за допомогою гучномовців час од часу «крутять» над Кремлем.

5

У 1834 році в Санкт-Петербурзі вийшли «Сказания современников о Дмитрии Самозванце», четверту частину якого складав буцімто щоденник Марини Мнішек та польських послів. Авторитет цього петербурзького видання, що його випустила у світ друкарня Імператорської Російської академії, був високий і він ніби «застовбував» за тим «Щоденником» автор­ство Марини Мнішек, тоді ж як насправді Марина Мнішек (щоденників вона взагалі не вела — ніколи) до нього не мала аніякого відношення. Як гадають деякі історики, автором так званого «Щоденника Марини Мнішек» міг бути шляхтич Авраам Рожнятовський, який вів історію Марини Мнішек починаючи з осені 1604 року.

6

Істинний Дмитрій (лат.).

7

А втім, це, як кажуть, діла да-авно минулих днів! Ось сумна достовірність часів Другої світової. Жінок, які, перебуваючи на окупованій території СРСР у 1941—1943 роках і частково й наступного року, і які народили дітей, після звільнення Радянською Армією всіх гамузом називали «німецькими суками» (варіант: «вівчарками») та «блядями». А їхніх народжених на окупованій території дітей відповідно — «выбледками». Таких відразу ж після звільнення відправляли на північ в концентраційні табори — разом з «выбледками». Тільки за те, що вони, покинуті своїми, які втікали аж до Волги, були поґвалтовані окупантами, — про що й розповідає... хоча б фільм «Одна війна».