Марина — цариця московська

Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»

Слово «смута» мовби аж симпатичне. Принаймні звичне нам. Принаймні у першому значенні — смуток, сум, журба... — кого вони не відвідували, на кого не находили?! А «журба» ще й поетичне слово. Згадаймо хоча б знамениту українську пісню Леоніда Глібова «Стоїть гора високая...»:

Чи не правда, мила й зворушлива журба? Себто смуток, смута...

Правда, «смута» — це ще й невеселий, важкий настрій, викликаний горем, невдачею і т. ін.

Це вже далебі гірше, принаймні тут (усе, що викликане горем, невдачею) поезії немає.

Але ще гірше друге його значення: смута — заколот, заворушення, безпорядки, незгоди, розбрат, чвари — яка вже тут поезія!

Правда, воно подається (друге значення) з позначкою: «застаріле».

Гай-гай! Звідколи це чвари-розбрати — особливо в нашій Україні, особливо серед політиків та їм подібним — стали застарілими?

Невмируща смута (у другому значенні), як і невмирущі в роду людському чвари-розбрати... Безпорядки-заворушення та різні незгоди між хомо сапієнсами, людьми ніби ж розумними і — єдиними представниками розумного життя на планеті Земля. То вони в році 1606-му й аж до 1615-го в Московії найяскравіше (чи найчорніше, не знаю, як краще висловитися) проявилися, стали класикою цього явища. Але ж, закінчившись у Московському царстві, вони насправді ніколи... не закінчувалися. І не закінчуються. Така вже людська порода! Хоча б і в тому ж Московському царстві, хоч статус його звідтоді й кардинально змінився.

У 1922 році російський письменник Олексій Толстой, пориваючи з еміграцією, куди він було подався після подій 1917 року в Петрограді (ото вже тоді була смута! Всім смутам смута!!!), писав у своєму «Відкритому листі», що він пориває з еміграцією і повертається в СРСР, у нову Росію, визнає Радянську владу, бо тільки вона, мовляв, виступає як єдина сила, здатна «припинити “руську смуту” і вивести отєчєство на новий рівень розвитку»...

Гай-гай, хоч з часів смути у Московському царстві й минуло вже тоді триста з чимось літ, а смута в Росії все ще лютувала — тільки у новій якості, в червоній упаковці... Смута колишнього Московського царства триває й нині (та й не тільки на Московії), то затухаючи, то спалахуючи з новою силою... А тоді, на початку 1600-х років, вона, люта й кривава, анархічна й зла, лише сягала своїх вершин...

Смута — вона у всі часи — смута.

Жорстока, кривава, руйнівна, що все змітає на своєму шляху. І творцями її і натхненниками виступають здебільшого і ті, й ті... І верхи, і низи. Монархи зі своєю аристократією та дворянством, і їхні піддані, яких тоді прозивали одним словом — чернь.

Але часто перші «допомагали» другим.

Власне, підштовхували їх до смути.

...Йому, барону Едуарду фон Фальц-Фейну, російському дворянину, підданому Князівства Ліхтенштейн, майже сто років.

Він нині чи не один з останніх очевидців подій 1917 року, що за комуністичного режиму йменуватимуться Великою Жовтневою соціалістичною революцією, а насправді були все тією ж — один з її різновидів — Смутою.

Барон згадує в інтерв’ю:

— Дивно, але за тиждень до бунту в Петрограді ніхто з дворян і не пронюхав, що таке відбудеться. Розмов на цю тему не було взагалі. Мій дідусь по матері, генерал, входив до почту імператора... Вже в еміграції я запитав його: як же так? Ти мав великі зв’язки при дворі імператора. Невже ти не відчував — треба щось зробити, інакше така політика погубить Росію? Дід зітхнув: «Я не знав, що люди так бідно живуть. Я вертівся в іншому світі — бали, випуски офіцерів, звані обіди в палаці... І того, що назріває вибух, ніхто не відчував». Я вам чесно скажу: на дворянах теж лежить вина за революцію. Хоча й революція... Як завжди низи за таких бунтів та повстань стають жорстокими руйнівниками. Спалили наш маєток. Як кажуть, ні вам, ні нам. Досі дивуюсь: для чого його було палити, адже там можна було влаштувати... Ну хоча б дитячий садок. А так... Усе пішло прахом, за димом...

Відповідаючи на запитання, чи є в Росії можливість знову стати монархією, відповів, як вирок виніс:

— Виключено. Так, я особисто обожнюю імператорську сім’ю. Але проблема в тому, що в царському режимі не було справедливості, і якщо не вийшло в Росії мати царя — то, по-моєму, вдруге не треба випробовувати долю — цар у Росії більше не потрібний!..

І це теж наслідки Смути.

Руську Смуту початку XVII ст. іменують не інакше, як дітищем руської аристократії.

«Що таке Смута в генеральному смислі? — запитує Інтернет-видання і відповідає: — Перш за все загострення постійної боротьби за демаркацію політичних повноважень між руською аристократією і руськими государями. Можна сказати, Смута — дітище старомосковської знаті, нею випестувана і поставлена на ноги, те її дітище, що їй самій і нанесло страшенну шкоду».

Суспільний устрій Росії базувався на компромісі між величезною владою московських государів і присутністю багатого і людного, добре освіченого класу служилої аристократії, «сильних людей». Вони мали великий досвід у воєнній справі, у керуванні країною, що накопичувався впродовж багатьох століть. Цей клас хоч і потребував сильної верховної влади, але в той же час остерігався посилення влади монархів, адже це урізало б їхні давні права та пільги, великі землеволодіння, участь у вирішенні політичних справ. Вона прагнула, аби при державному устрої Росії була сильна аристократична рада, яка б ділила владу з монархом і по можливості була сильнішою за нього.

На боці монархів у Русі-Росії завжди було чисельне, вельми витривале й войовниче дворянство, а також сила приказних людей, які складали нижчі поверхи апарату керування. Питання поділу влади між аристократією і монархами завжди породжувало суперечки: царі домагалися посилення власної влади, другі намагалися її урізати. Монархи намагалися загнуздати аристократію, виступаючи за необмежене єдиновладдя. Вони — монархи й аристократія — були зацікавлені один в одному і в той же час прагнули послабити протилежну сторону. Потрібний був баланс між ведучими громадськими групами. Коли рівновага була непорушною, Росія ставала непереможною, але коли рівновага зникала, на країну звалювалися чисельні біди.

Коли у 1598 році трон посів Борис Годунов, попередня династія Рюриковичів припинилася зі смертю царя Федора Іоанновича. Він не залишив спадкоємців. А той спосіб, завдяки якому Годунов зійшов на трон, був незвичним для Русі, тому вважали, що він не мав прав на престол. А нової правлячої династії йому не вдалося започаткувати — надто рано і несподівано він помер. Правління його загалом було невдалим.

А тут ще й з’явився син царя Івана Дмитрій і заявив про свої законні права на російський престол.

З Інтернет-видання:

«Руська громадська свідомість того часу не була захищена від самозванства. Протягом XVII—XVIII століть найбільш масштабні, найбільш криваві бунти відбуваються під прапорами самозванців. Адже якщо самозванець насправді є тим, чиїм іменем називає себе, то на його боці істина, і грішно його не підтримати. Але якщо він бреше, не грішно виступити проти нього, слугуючи істиною і правдою справжньому государеві. Самозванців відомі десятки, і бували ситуації, коли довести їхню брехню було надто непросто. Або й взагалі неможливо. Ким був Лжедмитрій І, історики не знають досі... Деякі, правда із застереженням, допускають причетність Лжедмитрія I до царського роду. Але ким би він не був, йому вдалося домогтися прихильності польсько-литовської знаті і, здогадно й припустимо, деяких представників московської знаті, які не співчували Годунову. Тому чимало дослідників вважали Лжедмитрія «секретним проектом» старомосков­ського боярства.

Значна частина населення країни була введена в спокусу жахливими деталями історії 1591 року, коли в Угличі загинув справжній царевич Дмитрій, а після спалахнув жахливий бунт. Більшість говорять, що хлопчик став жертвою придворної боротьби. Здогадно, вбивство відбулося з наказу і не без відома Бориса Годунова. Але останньої правди у цій заплутаній справі немає й досі: джерела не дозволяють точно сказати, чи зарізався царевич випадково, чи був він убитий надісланими душогубами, чи врятувався він... Руська Православна Церква канонізувала невинноубієнного страдальця, царевича Дмитрія (і це при тому, що й вона не мала точних доказів його смерті-загибелі. А раптом він тоді врятувався? — В. Ч.), завбачаючи в його кончині страшний гріх убивства. Поява у 1604 році «чудом врятованого» царевича, який пішов забирати «батьківський престол», збентежила багатьох. Якщо Борис Годунов був не «природним» государем, а вибраним, то він не мав і права на престол... А тому в очах підданих програвав у порівнянні з сином першого руського царя...

Незадоволення багатьох знатних родів, що їх пригнічували за Бориса Годунова, а також селян, та ще активна допомога з боку поляків і литовців дозволили самозванцю відновити свої сили навіть після кількох тяжких поразок. Він вів справжню велику війну проти законного царя. Але швидше всього, програв би, якби в розпал тієї боротьби не помер Борис Годунов. Тоді Москва відчинила ворота Лжедмитрію І, російські воєводи перейшли на його бік, минулі недоброзичливці присягнули йому на вірність... Так завершився перший акт великої Смути».

Після загибелі Лжедмтрія І організаторові змови треба було збирати Земський собор, але це в умовах тодішнього часу було не простою справою. Прибічники Лжедмитрія I і стійкі противники й вороги змовників керували гарнізонами в багатьох містах Росії. Що з того, що Дмитрія не стало, але ж його армія залишилася. І Шуйський скористався способом, запровадженим у старомосковську політичну практику ще Борисом Годуновим: царя вибирали, чи, точніше, «викрикували» москвичі. Цією простою процедурою й обмежився новий цар. Тому й довелося йому протягом усього свого правління збройною силою відстоювати свій престол. Його противники тоді успішно виступали проти нього. Прихильники Лжедмитрія I не визнали факт загибелі свого вождя і відмовилися підкорятися новому государю.

І що з того, що бунт вдалося придушити, але від того Смута не затихла.

З’явився новий самозванець, і все пішло на круги своя.

Тип політичного авантюриста — особливий тип авантюриста — і тоді, і пізніше, у XVIII ст., і в наші дні.

У XVIII ст. на Балканах з’явився самозванець: дехто Степан Малий (він і справді був малого зросту, хоча підписувався, що він, Стефан, «з малими добрий, із злими злий!»). Видавав себе за російського імператора Петра III, знищеного його дружиною Катериною II — за допомогою її коханців (графа Олексія Орлова та ін.). Він навіть зумів стати — правда, лише на якийсь там час, — царем Чорногорії. І коли він урешті-решт загинув (типовий кінець для авантюриста епохи Смути), знайшлися такі, які видавали себе за... Стефана Малого, який, буцімто уникнувши загибелі, щасливо — дивом — врятувався. На Балканах пронеслася чутка: «Він повернувся. Зустрічайте воскреслого імператора». Хоч по всій Чорногорії й оголосили, що Стефан Малий — самозванець, пройда і бродяга, простий народ йому вірив. І всі потяглися до «воскреслого» Стефана Малого, всі повірили у його чудесне воскресіння. І всі визнали Лжестефана за істинного Стефана — він же буцімто Петро III — уцілілого. Насправді його звали Стефаном Зановичем і з першим Стефаном у нього спільним було лише ім’я, він не був на нього схожим.

І таких Лжестефанів на Балканах з’явилося не багато і не мало — 24! (Двадцять чотири Лжепетра III. І це лише в одній Чорногорії — крихітній балканській країні.)

Один з авторів, який писав про самозванство, слушно зазначав: «Істинний європейський авантюрист небезпремінно поривався в Росію, на околицю цивілізованого світу, в країну фантастичних можливостей».

І кожний з них невтомно проголошував перед народом:

«Покайтеся, молітеся! Може статися, сподобитесь побачити сонце-імператора!»

(Під титулом «сонце-імператор» черговий самозванець звичайно ж мав на увазі себе.)

Самозванці здебільшого видавали — і видають — себе за реального (живого чи покійного) чоловіка (хоча б як Ламберт Сімнел в Англії ХV ст. за графа Уорика, племінника Едуарда IV, який знаходився в ув’язненні), але трапляються випадки, коли вони видають себе за особу, яка ніколи не існувала. Зазвичай це діти або родичі яких-небудь знаменитостей (згадаймо з літератури «тридцять синів лейтенанта Шмідта»). Ті, хто стає об’єктом самозванства, це, як правило, особи, що користуються впливом, відомістю у тім суспільстві і в той час, коли там діють самозванці. В минулому (починаючи з часів Давньої Персії і до XX ст.) це переважно монархічні особи та їхні родичі. Особливу роль самозванство здобуло в Росії завдяки Лжедмитрію I. Пізніше воно теж не затихало — Ємельян Пугачов видавав себе за Петра III, досягнув у цій грі великих успіхів, хоча й кинув країну в стан кризи. Але це — видатні випадки самозванства, здебільшого ж вони маловідомі — «селянські» та «козацькі» царі. Варто зауважити, що у всі часи люди видавали себе якщо й не за царів та різних правителів, то бодай за тих чи тих аристократів меншого рангу, впливових чиновників. (Як, наприклад, — літературний випадок — Хлєстаков видавав себе за городничого — «Ревізор» М. Гоголя.) Чимало європейців у романтичну епоху видавали себе за представників тих чи тих екзотичних народностей: француз, відомий в Англії під ім’ям Джордж Салманазар, оголосив себе уродженцем Формози і залишив вигадані етнографічні описи цього острова і навіть граматику «формозької мови», а княжна Тараканова часто відрекомендовувалася в Європі перською (або турецькою) принцесою. На початку ХIХ ст. в Англії Мері Уїлкокс видавала себе за азіатську «принцесу Карабу» і теж видумала мову, писемність і звичаї цієї вигаданої нею країни.

У нові часи самозванці почали видавати себе за відомих акторів кіно і театру, співаків, спортсменів — хоча з появою фотографії та телебачення це стало трудніше вдавати. Від самозванства, застерігають історики, треба виокремлювати випадки, коли обманом переконана, наприклад, з дитинства іншими людьми у своєму походженні, людина і сама у це щиро вірила. Деякі історики вважають, що Лжедмитрій I міг щиро вважати себе царевичем. Як, наприклад, Анна Андерсон, найвідоміша самозванка, яка видавала себе за велику княгиню Анастасію Миколаївну.

Найвідоміші самозванці

У давнину: Гаумата, який видавав себе за вбитого сина Кіра Великого, Смердіса (Бардію), Андріск — видавав себе за Філіппа, сина останнього царя Македонії Персея, лже-Неронів набереться аж три. Олександр Балас — претендент на трон Селевкидів, лже-Олексіїв теж набереться як мінімум троє, вони видавали себе за вбитого Олексія II Комніна, Ороферн Никифор видавав себе за каппадокійського царевича (160—156 рр. до н. е.).

Самозванці Європи

Англія

Лже-Маргарет — ніби Маргарет Норвезька Діва, королева Шотландії, померла у 7 років.

Джек Кед — видавав себе за Джона Мортимера, побічного сина останнього графа Марчського.

Перкін Уорбек— видавав себе за сина Едуарда IV.

Франція

Матюрен Брюно — видавав себе за дофіна Луї Бурбона (Людовіка XVII), який помер у Тампле у віці 10 років. (У нього було кілька послідовників.)

Португалія

«Король Пенамакора» — справжнє ім’я невідоме. Видавав себе за Себастьяна I, загиблого під час Хрестового походу в Африку.

Альвареш — аналогічно.

У Норвегії Зігурд Магнуссон Слембе — претендував на трон Норвегії, а Сверре навіть захопив престол Норвегії.

Тіль Колуп — видавав себе за імператора Фрідріха II.

Але найбільше самозванців було в Росії (це рахуючи обох Лжедмитріїв).

Осіновік видавав себе за сина царевича Івана Івановича, тобто за онука Івана Грозного.

Був навіть Лжедмитрій № 3 — Сидорка, псковський злодій.

Іван Луба (Фаустин) — видавав себе за сина Марини Мнішек.

Ілейко — видавав себе за Петра, нібито сина царя Федора Івановича, що його нібито підмінили лжецарицею Феодосією.

Анкудінов видавав себе за неіснуючого сина царя Василія Шуйського.

Воробйов Іван Андрійович — видавав себе за царевича Семена Олексійовича.

Інші самозванці видавали себе за царевича Олексія Олексійовича.

Ємельян Пугачов — за Петра III.

Кремнєв Гаврило — аналогічно.

Чернишов Петро Федорович — аналогічно.

Богомолов Федот Іванович — аналогічно.

Княжна Тараканова — видавала себе за дочку імператриці Єлизавети Петрівни.

Каракасал — видавав себе за сина джунгарського хана, якого брати позбавили престолу, піднімав бунти серед башкирів та киргизів, був у 1738 році проголошений башкирським ханом («Султан-Гірей»), розбитий в Джунгарії щез невідомо де.

Самозванці XX століття

«Романови, які врятувалися від розстрілу», та їхні потомки. (Згадувана Анна Андерсон видавала себе за велику княгиню Анастасію Миколаївну.)

Євгенія Сміт — аналогічно.

Наталія Петрівна Біліходзе — аналогічно.

Елеонора Крюгер — аналогічно.

Надія Іванова-Васильєва — аналогічно.

Магдалена Верес — аналогічно.

Боодтс Марджа — вел. кн. Ольга Миколаївна.

«Бабуся Аліна» (Аліна Карамідас) — вел. кн. Марія Миколаївна.

Сюзанна Катаріна де Грааф — вел. кн. Олександра Миколаївна.

Олексій Пуцято — царевич Олексій.

Василій Філатов — аналогічно.

Михайло Голеневський — аналогічно.

Олексій Таммет-Романов — аналогічно.

Джозеф Верес — аналогічно.

Анатолій Іонов — син вел. кн. Анастасії.

Микола Дальський — син царевича Олексія, «коронувався» у 1997 році як «Микола III».

Олексій Брумель — називав себе регентом дому Романових, пропонував оголосити царем Єльцина або Солженіцина, а потім оголосив царем самого себе.

Інші європейські самозванці

Алексіс Брімейєр — принц Анжуйський Дураццо Романов Долгорукий де Бурбон-Конде.

Майкл Роджер Лафосс — претендент на трон Шотландії як потомок по лінії Стюартів.

Еухеніо Ласкорз — мешканець Іспанії, оголосив себе спадкоємцем Палеологів.

Хільда Толедано — ніби дочка Карлуша I Португаль­ського.

Пьєр Плантар — оголосив себе спадкоємцем Меровінгів.

Самозванці Сходу

Ходзьо Соун — самозванець, який оголосив себе аристократом з дому Ходзьо...

За Лжедмитрія II в Росії з’явився Лжепетро, родом муромець, незаконний син «посадської женки», згадуваний Ілейка, який до того ходив з бурлаками по Волзі. Він і назвався царевичем Петром, буцімто сином царя Федора Івановича. І навіть було зібрав своє військо, але був розбитий і страчений.

Однак це не зупинило самозванців. У часи Василія Шуйського з’явився в Астрахані «царевич» Августа, потім «князь» Іван. З’явився й третій царевич Дмитрій, який назвався онуком Грозного (від царевича Івана), у заволзьких степах вигулькнув «царевич» Федір Клементій. За ним Савелій, Семен, Василій, Єрошка, Гаврилко, Мартинко — всі буцімто сини царя Федора Іоанновича.

Але з усієї цієї братії прославився і дечого навіть досягнув лише Лжедмитрій II.

Хто він був насправді — невідомо. Всі, хто знав першого Лжедмитрія — царя Дмитрія Івановича, — дружно засвідчували: другий самозванець аніскілечки не був схожим на першого — ні зовнішністю, ні характером. Це була досить брутальна людина, неосвічена, темна, жорстока і хитра. Хоча — й бувала в бувальцях. За характером і складом душі — авантюрист. І авантюрист вельми здібний, наче для цього й народжений — цього в нього не відбереш.

Володів і артистичними здібностями. Як тоді казали — лицедій. І лицедіяв добре. Хоча зовні це був мовби неохайний молодик (за своєю зовнішністю він не слідкував), нечепурний (казали, некукібний), з маленьким, на перший позір простеньким і непривітним личком, з маленькими очицями, густо зарослий бородою, — лінь було голитися, тоді як цар Дмитрій, за якого він себе видавав, завжди старанно голився. Явно був недалекий, до знань тупуватий і своїм видом, як і характером, не викликав симпатій, що їх незмінно викликав до себе цар Дмитрій, симпатичний на позір, елегантний, надзвичайно освічений і розумний. Він умів триматися межи людьми будь-яких станів — від простих і до знатних — і всюди був своїм, вмів гарно співати і танцювати, був привітним, щирим і всіх вражав і підкупляв своїм умінням говорити з людьми — недарма ж у нього так закохалася Марина Мнішек. Бесідуючи з ним, вона й на мить не сумнівалася, що він за походженням високого роду. Та й не тільки Марина, Дмитрій завжди користувався успіхом у жінок — вони до нього так і липли, так і липли. Тут він навіть перебирав, вибирав. Та й усі, хто з ним спілкувався, свідчили: цар Дмитрій користувався успіхом і симпатією у всіх, з ким знайомився і з ким спілкувався, і був зело вихований, з манерами, що підкупляли навіть представниць вищого світу. По всьому видно було, що він і справді не простого роду, добре навчений і вихований — галантний кавалер.

Такому б тільки царем і бути, але... На Русі тоді потрібні були жорстокі царі, а Дмитрій був надто освіченим, добрим і м’яким. На свою біду.

Однією з перших, зафіксованих історією спроб розправитися з главою держави є спроба, здійснена 336 року до н. е., коли Філіппа II Македонського зарізав власний охоронець. Як зазначає американський історик Майлз Хадсон, наявність охорони не завжди гарантує безпеку державному діячеві або політику. Охоронці здатні захистити від зовнішніх загроз. Але відомі випадки — і їх, до слова, чимало, — коли охоронці самі замахувалися на життя тих людей, яких вони охороняли з обов’язків служби. А давно відомо: від хатнього злодія не вбережешся. Тим більше, від власного охоронця. За це й по­платився Філіпп II Македонський.

Звідтоді фізичне усунення небажаних правителів стало досить поширеним способом вирішення політичних проблем.

У 210 році до н. е. жертвою замаху — правда, невдалого, — став Цінь Ші Хуань — перший імператор об’єднаного Китаю.

Загибли насильницькою смертю і кілька римських імператорів. З них найвідоміший — Юлій Цезар, якому змовники завдали більше 40 ран...

У середньовічній Європі найбільш показовим прикладом є замахи на двох королів Франції.

Генріх III Валуа був убитий у 1589 році — монах-домініканець Жак Кліман під час особистої авдієнції ударив його стилетом. І це відбулося в присутності гвардійців-охоронців. (Отже, ще раз: навіть відбірна охорона не завжди може врятувати свого підопічного!)

Його наступник Генріх ІV Наваррський загинув у 1610 році — якийсь Равальяк заскочив на ходу в карету короля і наніс йому кілька смертельних ударів ножем...

Це був другий, але вже вдалий — не для жертви — замах на короля.

Перший — невдалий для зловмисника — відбувся п’ятнадцятьма роками раніше. 22 грудня 1595 року Генріх IV приймав приближених, які поздоровляли його з перемогою над католицькою Лігою. Несподівано до короля, невідь-звідки взявшись, підбіг, як підстрибнув, молодик і зробив спробу вдарити монарха кинджалом у груди. Може б, він і поцілив би в груди, але Генріх саме в цю мить нахилився, щоб підняти з колін якогось немолодого двірцевого чина. І це королю тоді врятувлао життя — удар прийшовся йому в рот. Власне, в зуби, що теж врятувало його величність. Кинджал лише вибив королю зуб. Нападник — Жан Гере — був схоплений і після короткого суду відправлений на шибеницю. Від дами з косою його величність тоді відкупився всього лише одним зубом і порізаним язиком та губами. Одне слово, дешево.

Минуло п’ятнадцять спокійних років, король уже й забув про той неприємний для нього випадок (тільки шрам на губі й нагадував про нього).

14 травня 1610 року його величність їхав у відкритій колясці на прогулянку по Парижу. Був гарний весняний день, тож у короля був відповідний настрій — такий же сонячний, як і день. Його величність розмріявся і почувався так, наче він живе вічно і ще цілу вічність буде жити. А втім, король був розвеселим гулякою, любив усі радощі життя і брав від нього все, що можна було, і в той же час прославився як мудрий державний діяч. Усе встигав: і життям насолоджувався, і державою керував.

Вуличка була вузька. Раптом шлях попереду королівській кареті перегородили якісь непрезентабельні візки.

Карета зупинилася, і в ту мить — теж невідь-де взявшись — до неї підбіг рудий здоровань, зістрибнув на підніжку і раз за разом — в якийсь там змиг ока, ніхто й отямитись не встиг, — тричі наніс його величності удари кинджалом у груди.

«Здається, я поранений!» — встиг вигукнути король і впав мертвий на дно карети...

Що ж стосується Росії, то тут перелік вбитих князів, царів та імператорів починається ще з X століття. Перший у цьому списку — київський князь Ігор. Розбивши його нечисленну дружину, древляни прив’язали князя до верхівок двох дерев і навпіл розірвали...

Тільки за півтори сотні літ перед падінням монархії в Росії були убиті чотири імператори.

Петро ІІІ загинув у 1762 році внаслідок двірцевого перевороту, який влаштувала його власна жона, пізніше імператриця Катерина II. Обставини смерті Петра суперечливі. Його вивезли в Ропшу під Санкт-Петербург і чи то там зарізали, чи задушили рушничним ременем — навряд чи правда про це коли-небудь стане відомою.

Не менш трагічна доля чекала і сина Петра III, імператора Павла I. Він також загинув унаслідок змови. І також невідомо, що відбулося в його спальні в Михайлівському замку 11 березня 1801 року, чи то його вбили важкою табакеркою, чи задушили шарфом...

Через 80 років помер Олександр I — смертельно поранений осколком бомби, яку народоволець Ігнатій Греневицький кинув під колеса його карети. До цього російський імператор уже пережив кілька замахів.

У 1917 році був вивезений в Єкатеринбург і розстріляний Микола II із сім’єю...

У цій когорті знищених російських монархів, починаючи з X століття і завершуючи 1917 роком ХХ століття, царю Дмитрію Івановичу, відомому як Лжедмитрій І і який пробув при владі у Кремлі 11 місяців, належить серединне місце — його вб’ють через 661 рік після вбивства на Русі великого київського князя Ігоря. І до вбивства останнього російського імператора Миколи II разом із його сімейством (своєрідний рекорд!) на Русі ще 311 років будуть ні-ні та й прикінчувати своїх правителів, тих, яким спершу співатимуть осанну, а потім пускатимуть їх в розход. (На Русі, ба, ба навіть і в світі, це досить типове явище!)

Медового місяця — найсолодшого місяця в житті молодожонів, коли вони напропале віддаються, потопаючи в любові, радощам першого зближення, Дмитрій Іванович не встиг спізнати.

Після весілля царю Дмитрію Івановичу випало прожити — водночас і в статусі молодого — всього лише дев’ять днів. (Виходить, і медовий місяць у нього тривав усього лише дев’ять днів — надто короткий як для такого щастя строк!)

Але прожив він ті дев’ять днів, на яке розтяглося царське його весілля, неймовірно радісно, безтурботно і весело — в застіллях, танцях та співах (ночі минали в шаленій любові) — жалкувати за ними він не мав підстави. (А втім, він не мав і часу на жалкування, якби й хотів жалкувати.)

Дев’ять днів суцільних радощів у Кремлі, в його Грановитій палаті та в покоях Великого палацу.

Життя людське занадто коротке, аби жити нудно, вважав Дмитрій.

Колись з медом, що став символом чогось солодкого, його еталоном, приємного й найбажанішого, у слов’ян пов’язувалося найкраще життя.

Дмитрію випало цього щастя — медового місяця — всього лише дев’ять днів, що їх він відгуляв сповна. Як начеб востаннє, що так і станеться.

— Веселому — свій час, — бувало, казав цар. — Як і праці. Сьогодні у мене веселощі медові, завтра праця полинова.

Праці у нього завтра вже не буде — як і самого завтра.

А ще молодий цар, бувало, частенько казав:

— Я не хочу показати підданим, що я їх боюся, що в мене страхи, а тому, боячись їх, я, мовляв, їх і пригнічую. Ні і ні! Зрештою, я підданим дав волю, хай роблять, що хочуть, але в рамцях законів. Якщо я їм потрібний, хай терплять мене. Ми разом мусимо йти до Європи. Русь дрімуча має стати Руссю цивілізованою, де діють закони, а не самодурство новітнього Грозного, мого батенька.

В цьому й полягала його головна похибка. Русь не любить (і ніколи не любила ні до нього, ні після нього) царів, які підданим дають волю. Русь любить лише такого царя (і до нього так любила, і після нього), якого вона боїться, який заливає її кровію великою — як заливав той же Іван Грозний!

До всього ж у Дмитрія не було досвіду лідера, або царя, що так необхідний людині, яка зважилася керувати Росією, — що тоді, що тепер. (Як казав герой однієї радянської кінокомедії: «От ви говорите: цар, цар!!! А ви думаєте, нам, царям, легко? У всіх два вихідні, а ми, царі, працюємо без вихідних».)

Це — гумор. Реальність, звісно, інша, але не така вже й далека від слів героя згадуваної кінокомедії: думаєте, нам, царям, легко?

Не було у Дмитрія досвіду царя, без чого, як уже зазначалося, царювати — та ще на дрімучій Русі — було непросто. (А втім, і тепер теж.)

Сказав же якось президент (теперішній цар) Російської Федерації: той, хто хоч раз напився крові, вже не зупиниться, якщо не дати йому, як треба, в рило!..

ДАТИ В РИЛО.

Знамениті слова і, головне, підходять що до минулого, що до сьогодення, підійдуть і до майбутнього.

ДАТИ В РИЛО!!!!

Сиріч у пику. Або ще (даруйте за жаргон) — у морду!

Чи більш літературне — по фізіономії.

Так ось Дмитрій не вмів нікому дати в рило (у пику-морду, у фізіономію, або ще як руські казали і кажуть: по мордасям!). Не вмів і, на свою біду, гадав, що це не входить в обов’язки царя — гай-гай, як він катастрофічно помилився!

Тому й погорів — на одинадцятий місяць свого аж надто м’якого царювання, цивілізованого, демократичного, європейського. Користуючись мовою сьогоднішнього президента російського: не давав у рило.

А навзамін давав волю підданим.

Вони й скористалися нею — дали йому в те злощасне рило. Діючи за відомим принципом: якщо цар не дає нам у рило, то ми дамо цареві в оте саме рило. А мав би — поселившись у Кремлі, — бути насторожі. Вже тоді знаходилися підстави для тривоги, що її Дмитрій, розгулявшись, гнав од себе пріч.

Коли князь Мосальський у трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов» звернувся до народу: «Что же вы молчите? Кричите: да здравствует царь Дмитрий Иванович!» — то, як відомо, далі йде багатозначна ремарка:

«Народ безмолвствует».

А зовсім же недавно (теж за трагедією О. Пушкіна) народ, коли йому казали: «Димитрию Россия покорилась... Димитрий к нам идет с любовью, миром... Подымете вы руку на царя Законного, на внука Мономаха?», народ відповів: «Вестимо нет!».

А в результаті Дмитрій пробув при владі трохи менше року (коронація — червень 1605-го, загибель — травень 1606-го) — всього нічого.

А все тому, що — правий тут президент Росії — не давав у рило!

Нікому. Ще й мріяв дрімучу Русь вивести в цивілізовану Європу.

Він загинув тоді — під час кривавого бунту 17 травня, — а чутки, що він буцімто врятувався, були всього лише чутками. Так декому хотілося. В тім числі й Марині, вона вірила, що Дмитрій живий. Чудом врятувався. А чим скінчилася її віра? А тим, що змушена була піти до Лжедмитрія ІІ. Оце тобі, мовляв, і все чудо-юдо. Вірила, що Дмитрій живий, отримуй Дмитрія! Правда, він трохи не такий, як перший Дмитрій, але то дріб’язок. Принаймні його теж звати Дмитрієм і він буцімто теж син царя Івана, а все інше... Не суть важливо.

Міг бути і Дмитрієм, істинним сином царя Івана, а міг бути й Гришкою Отреп’євим, самозванцем, ченцем-розстригою, Лжедмитрієм — хто тепер скаже достовірно.

Правий автор-упорядник книги «Загадки історії» (Харків: «Фоліо», 2007):

«За стінами Московського Кремля напевно зберігається більше таємниць, аніж у Мадридському дворі, та в дворах інших монархів Європи разом узятих. Однією з таких таємниць є загадка Лжедмитрія I. То хто він насправді? Принц чи жебрак? Двічі воскреслий? Двічі вбитий? Запитань багато. Відповіді жодної — самі лише припущення і версії».

По-різному писали про Марину Мнішек руські історики впродовж тих 394 років, що минають (як пишуться ці рядки у 2008 році) з дня її загибелі. По-різному, але переважно недоброзичливо (якщо не по-чорному), забуваючи, що її, тоді, по суті, юну дівчину, потім молоду жінку, закрутив вир подій, а доля їй випала тяжка, незавидна, чи не мученицька, і все ж вона з честю її витримала, чим і заслужила в панів істориків бодай милості. І якщо й не поблажливості, то бодай співчуття і розуміння як тих обставин, у яких вона тоді необачно опинилася, так і її трагічної долі.

По-різному пишуть і сьогодні. Теж здебільшого з неприязню, а часом і з явним сарказмом чи з іронією, намагаючись у чомусь її затаврувати, — що й зовсім не годиться. Та й недостойно пера чоловіків-істориків, які забули, що вона все ж таки жінка. І як жінка мала притаманну жінкам слабкість, що її навіть облагороджувала.

Особливо «бурхливо» пишуть в науково-популярній літературі, де можна — аби догодити читачеві, — не притримуватися ніяких берегів — тут усі гудуть чи не в одну дудку. Не зовсім мелодійну. Ось хоча б дві цитати:

«...Першою дамою Московської держави Марина побула рівно 9 днів. Ще голова крутилася від гамірливих і пишних празників, коли почалося повстання. Причини його відомі. Але в чашу народного невдоволення Марина додала і свої краплі. Вона поставила вимогу, щоб коронували не тільки її чоловіка (він, між іншим, був коронований задовго до її коронації, тут зміщення двох подій. — В. Ч.), але і її, а московити це сприйняли як блюзнірство. Крім того, вона готувалася вийти на церемонію не в московському національному вбранні, а в європейському — з напівоголеними грудьми, що шокувало навіть царське оточення.

Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після того не збиралася уступити своє місце іншій. Як тільки на історичну сцену вийшов Лжедмитрій Другий, вона відразу ж ЗАКРУТИЛА ІЗ НИМ РОМАН (виділення моє. — В. Ч.). Вони тайно обвінчалися, і Марина на увесь світ заявила, що вона — московська цариця. (Між іншим, Марина московською царицею стала ще до Лжедмитрія Другого. — В. Ч.). Від нього в неї народився син Іван. Але друга авантюра закінчилася так же швидко...» («100 великих любовниц». — М.: «Вече», 2002).

Як бачимо, наша героїня з волі авторів популярних видань вже стала великою коханкою — якою вона ніколи не була. Але пишуть. Із швидкістю та безшабашністю кавалерійського наскоку: «...вона одразу ж закрутила... роман». Наче вона їхала колись із Самбора до Москви лише заради того, аби з кимось там — якщо й не з царем, то бодай з претендентом на царський престол, — «крутить романи». Але така легкість пера недостойна авторів серйозних досліджень: закрутила роман! Наче з бульварної жовтої преси!

І далі з цього ж видання:

«...А Мнішек уже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зірку і зробила чергову ставку на нового кандидата (себто на Лжедмитрія II, але тут було не все так просто і не все залежало від її волі. — В. Ч.). Польський король намагався було її навести на розум, напоумити, пообіцявши навзамін московського царства маленьке, але своє володіння — Самбір або Гродно. На що Марина відповіла, що коли вона стане московською государинею (формально вона нею вже була. — В. Ч.), то піднесе йому дорожчий подарунок — Варшаву».

І завершується пасаж повідомленням, що Марина була «любвеобильная». Хоч у її житті — такому короткому і такому трагічному — було всього лише троє чоловіків — як за сьогоднішніми мірками, не так і густо. Та ще на фоні тих секс-бомб з племені так званих кінозірок, що їх завзято пропагує наша преса. А щодо велелюбності Марини, то... Не такий уже це великий гріх для жінки — бути велелюбною. Зрештою, жінки для цього й створені — для любові. Великої! І Бог їм, як кажуть, у поміч! А будуть вони, жінки наші, велелюбними, будемо й ми з любов’ю. Великою. Що нам і треба, га? Чи хтось гадає інакше?

Не відстає від вищепроцитованого джерела й інше, тотожне йому:

«Центральними фігурами смутного часу були польська красуня Марина Мнішек і два її чоловіки, один із яких видавав себе за руського царя Дмитрія, а коли його розтерзали до невпізнанності... московські жителі, то з’явився і другий претендент на його місце. Він теж назвався Дмитрієм...

А втім, і Лжедмитрій (Другий) був хлопцем хоч куди. Марина розділила з ним постіль і невдовзі зачала дитину, що її у череві матері прозвали «ворьонком». Правда, дитина не була винуватою, що її папашу звали «вором». У ті часи на Русі так називали не тільки представників кримінальних структур, а взагалі всіх зловмисників, бунтівників, екстремістів. Перший Лжедмитрій був прозваний Тушинським вором (за те, що ставка його була в підмосковному Тушині), другий — Калузьким вором — правив Руссю з Калуги». (Тут усе переплутано: Лжедмитрій I не сидів у Тушині, тож його — принаймні за його правління — вором Тушинським не прозивали. Тушинським вором був наречений Лжедмитрій Другий, чия ставка справді знаходилася в Тушині. І Калузьким вором прозивали теж його, бо він і в Калузі «сидів».)

Прямо вражає та легкість, з якою пишуться подібні пасажі, ті бойові коні, на яких, гарцюючи, налітають на Марину автори подібних белетризованих видань — добре підсолонених. На догоду невибагливій публіці.

А втім, нічого дивного. Часом, аби догодити читачеві, завоювати його прихильність, хіба ж так мережать!..

Творять хіба ж таке любителі, й особливо любительки, як нині модно висловлюватися, піар-ходів та різних шоу!

Що з того, що Марина вийшла заміж буцімто за лжецаря. Але ж вийшла за живого і з його згоди-любові. В той час як історія знає і не такі прецеденти!

Наприклад, молдавська поетеса — жаліючи, позначимо її лише ініціалами Л. Л. — у 2000 році «вийшла» заміж за молдавського господаря (царя) Штефана чел Маре (Стефана Великого), який правив у 1457—1504 роках!

Той господар Молдови має необережність стояти на постаменті у вигляді пам’ятника, і, зрозуміло, як і кожен пам’ятник, безпомічний, і за себе постояти — хоч і стоїть на постаменті — не може.

Тим більше відбитися від екзальтованих жінок, схиблених ще й на політиці та шоу-піарах. Там необачного господаря, який нікуди не міг податися зі свого постаменту, і застукала поетеса Л. Л. Яка забагла з господарем... одружитися. Незважаючи на те, що його більш як півтисячоліття вже не було в цьому світі!

Але раптом виявилося, що пан господар за свого життя вже був офіційно одружений. Проте одна з його дружин, на своє нещастя, була руською за походженням. Тоді однопартійці поетеси Л. Л. прямо у сквері, де стоїть на постаменті той господар, оформили йому розлучення, а потім священик — його навіть ім’я збереглося, отець Петро Бубуруз, — прямо у сквері обвінчав поетесу і пам’ятник. Поетеса дала на те свою згоду.

Отримавши позитивну відповідь поетеси, панотець без зайвої тяганини обвінчав Стефана Великого з тією поетесою, у якої вочевидь не всі були вдома! Навіть не утруднив себе запитанням, чи пан господар Стефан Великий бажає по своїй волі обвінчатися з поетесою Л. Л.? Та й для чого питати якийсь там пам’ятник, котрий, як відомо, і говорити не здатен. А оскільки ж він пам’ятник, то й утекти зі свого постаменту теж не може. Довелося бідолашному Стефану Великому вінчатися з поетесою Л. Л. (Нині вона мешкає в Голландії, де в пошані нетрадиційні шлюби.) І поетеса хоч таким, даруйте, кандебобером, але стала «царицею». Принаймні, «жоною» царя.

Все почалося значно серйозніше та складніше. І не у якійсь там фанатичній (чи фантастичній) велелюбності («любве­обильности») Марини Мнішек річ. Дуже складною була у ті смутні часи політична ситуація, у якій вона опинилася, великий тиск було на неї вчинено.

Марину Мнішек просто використали в нечесній грі, вона стала мимовільною заручницею тих махінацій, що їх розкрутили, починаючи від самого короля Сигізмунда III і закінчуючи її рідним батечком, воєводою Юрієм Мнішеком, якого вона звикла слухатися ще змалечку.

Походження нового «царя Дмитрія» (він же Лжедмитрій II, просто Вор, пізніше Тушинський вор), як справедливо пише один з авторів, оповито ще більшою завісою таїни, як обставини життя його попередника.

Найпершим «званням», що його Лжедмитрій II отримав, було — Стародубський вор, адже з’явився він, як уже писалося, на пограниччі Литви в містечку Стародуб.

А втім, як бути точним, спершу там з’явилися дві людини, одна з яких назвалася Андрієм Нагим, а друга — московським піддячим (помічник дяка) Олексієм Рукіним.

«А приидоша неведомо откуда и сказаша, что пришли от царя Дмитрия к ним. И сказаша стародубцам, что царь Дмитрий присла их наперед себя для того, таки ль ему все рады: а он жив скрыте от изменников».

Стародубці напосіли на піддячого, аби він їм розповів, де знаходиться цар Дмитрій.

«Возопиша единодушно, что все мы ему рады, скажите нам, где он ныне, и пойдем все к нему головами».

Олексій Рукін і зізнався:

«Здеся есть у вас царь Дмитрий».

Стародубці спершу не повірили і влаштували піддячому чи не «пытки с пристрастием», після яких він заявив, що та, друга людина, яка прийшла з ним у Стародуб, і є цар Дмитрій.

«Асей есть царь Дмитрий, кой называетца Ондреем Нагим», і тоді «стародубцы же все начаша вопити и начаша звонити в колокола».

Про це пише і ротмістр Міколай Мархоцький, який служив Лжедмитрію II разом з козаками Ружинського, у своїй «Історії Московської війни». Спершу «царя Дмитрія» у Стародубі сприйняли за шпигуна і посадили до холодної у містечку Пропойськ. Він спершу назвався Андрієм Нагим, якого переслідує цар Василій Шуйський, аби «уничтожить все «дмитриево племя», а по нашему — родичей». А вже тоді «Нагой» і об’явився царем Дмитрієм.

«Царь Дмитрий очень оригинально сумел доказать, что он царь: взяв в руки палку, он набросился с руганью на стародубцев: «Ах вы... вы еще не узнаете меня? Я — государь!» І стародубці миттєво повірили, що він і справді цар.

І все ж загадку походження другого Лжедмитрія, що всіх хвилювала, так нікому й не вдалося встановити — ні його ворогам, ні союзникам. У тім числі й цареві Шуйському, який намагався вивідати, хто ж він, його головний противник. Але справжнього імені його так і не було встановлено: «цар Дмитрій», «вор», «царик», та й усе.

Білоруський священик Федір Філіппович у своєму «Баркулабівському літопису» пише, що то був вельми жалюгідний чоловічок.

«Каждому забегаючи, послугуючи, а имел на себе одеяние плохое: кожух плохий, шлык баряный, в лете в том ходил». І що в Стародубі його «москва по знаках царских и по писаных листах, которы он, утекаючи с Москвы по замках написавши давал, через тыи уси знаки его признали, иж он ест правдивый, певный царь восточный Дмитр Иванович, праведное солнце».

Звичайно, всіх цікавило, звідки самозванець так добре знав історії Лжедмитрія І? Вважається, що це воєвода Юрій Мнішек відкрив другому самозванцю тайни самозванця першого.

Як писатиметься в посольській грамоті царя Михайла Федоровича в році 1615-му, що була направлена королю, Юрій Мнішек «пришел к тому другому вору в табор... и дочь свою за тового другого вора дал, и с ним был в таборех многое время, и на всякое зло ево научил, и обычаи всякие прежняво вора растриги тому вору рассказал».

Один з істориків (С. Ф. Платонов) найточніше підкреслив відмінності між першим і другим «царевичами Дмитріями»: «Расстрига, выпущенный на московский рубеж из королевского дворца и панских замков, имел вид серьезного и искреннего претендента на престол. Он умел воодушевить своим делом воинские массы, умел подчинить их своим приказаниям и обуздать дисциплиною... он был действительным руководителем поднятого им движения. Вор же вышел на свое дело из Пропойской тюрьмы и объявил себя царем на Стародубской площади под страхом побоев и пыток. Не он руководил толпами своих сторонников и подданных, а, напротив, они его влекли за собою в своем стихийном брожении, мотивом которого был не интерес претендента, а собственные интересы его отрядов».

Ті, хто добре знав Лжедмитрія I і служив йому, бачили, що Лжедмитрій II — це зовсім інша людина, але...

Ось і козацький гетьман Іван Заруцький, той, який пізніше відіграватиме таку важливу роль і в долі Лжедмитрія II, і в долі самої Марини, змушений був пройти через процедуру «впізнавання царя», що чудом врятувався. Він добре знав першого Дмитрія і коли прибув у Стародуб до Лжедмитрія II, то відразу ж збагнув, що це зовсім інша людина, що з першою у нього лише спільне ім’я і бажання теж посісти царський трон у Москві.

Як свідчить Конрад Буссов, «атаман с первого взгляда понял, что это не прежний Дмитрий, однако на людях виду не показал и, невзирая на это, воздал ему царские почести, как будто он был обязан сделать это и прекрасно знает его, хотя раньше он его никогда не видал».

Це — такі «зізнання» і такі «визнання» — допомогли декому для досягнення влади творити міф.

Так змушена була діяти і Марина Мнішек — визнавати зовсім чужу їй людину за свого чоловіка, який буцімто врятувався. В ім’я все тих чужих інтриг, хто все це затіяв, аби досягнути влади і вигод...

Уже тоді, як 23 липня 1608 року воєвода Юрій Мнішек разом з дочкою, родичами і деякими шляхтичами залишив Москву, прямуючи буцімто додому, в Польщу, у нього вже був план, як йому діяти далі, — той план він узгодив з послом Міколаєм Олесницьким (а це був до всього ж ще й родич воєводиної жони, дядько Марини).

Вирішили вони діяти разом, в супрязі. В ім’я «вищих інтересів королівства».

Ще знаходячись у Москві, воєвода разом з іншими по­слами адресував королю Сигізмунду III «Меморіал», що був, по суті, планом, як діяти «воскреслому Дмитрію», аби цього разу справа нарешті вдалася і дві держави — Річ Посполита і Московське царство — нарешті б створили унію. Воєвода Мнішек, якщо судити по його «Меморіалу», вже тоді був не лише готовий виявити підтримку «воскреслому» Дмитрію, а й схиляв до того його мосць пана круля.

В «Меморіалі» все розписано: і як діяти новому Дмитрію, як себе тримати з боярами, які були винуватими в травневих подіях у Москві, як організувати особисту охорону та вести справи в канцелярії (погоджуючись на вжиток «народної» мови, а не латинської — поки що), про те, що треба вже зараз відправляти молодих людей на навчання до Європи — вони потім будуть опорою новому режиму, — а головне полягало в тому, що треба все робити для того, аби вдалося нарешті створити унію з католицизмом.

Для себе і своєї дочки воєвода хотів перш за все надійних гарантій її царському титулу і цілісності майна як у Москов­ській державі, так і в Речі Посполитій, щоб при «зміні обставин вона була під захистом королівства», щоб «сенатори і піддані по городах дали присягу її царській величності, як своїй государині на підданство і послушаніє», щоби був складений реєстр всім «вещам, забранным у Сандомирского воеводы Юрия Мнишека и дочери его Марины», — далі йде перелік тих речей та коштовностей, починаючи з окованого сундука.

І ще багато про що писав — навіть ставив умови та ультиматуми — у своєму «Меморіалі» Юрій Мнішек.

Шлях, що з Москви слався до Польщі, був неблизьким, але воєводу з дочкою чомусь повезли ще довшим шляхом, вибираючи чи не манівці.

Можливо для того вибрали обхідний шлях, аби люди «царя» Дмитрія не перехопили кортеж поляків: через Углич, Твер і Білу до литовського кордону. І все ж не виключено, що про такий «хитрий» шлях дізнався «цар» Дмитрій, який тоді перебував у Тушині, — як вважається, не без допомоги людей воєводи Мнішека.

Тож і не дивно, що тушинський загін на чолі з ротмістром Зборовським швидко наздогнав біля Білої кавалькаду поляків.

Воїни Шуйського, що її охороняли, порозбігалися від гріха подалі — ніхто з них не захотів за якусь там «дєвку з Польщі» накладати головою.

Марині було врочисто оголошено, що вона, російська цариця, з цієї миті вільна і може їхати в Тушино до свого вінчаного мужа — царя Дмитрія Івановича, котрий чекає її там з великим нетерпінням — «з ласкою і любов’ю превеликою». Як законну царицю російську і свою теж законну жону.

Чи могла Марина відмовитися від пропозиції повернутися до свого мужа, за яким все ще мала тугу? Та й для чого їй було повертатися в Самбір (чи й у Польщу) після дев’яти днів свого заміжжя і царювання? Аби вислуховувати кпини й насмішки шляхти? У Кракові на заручинах і коли вона виїздила в Москву вже як цариця, їй шалено заздрили вельможні шляхтянки, тепер же вони будуть відводити свої душі в насмішках з її дев’ятиденного царювання... Ні, додому вона не могла повернутися. Та й попри все вважала себе законно вінчаною царицею Московської Русі — щоб там не було.

Як свідчить очевидець, коли ротмістр Зборовський, скочивши з коня, опустившись на одне коліно, поклав перед нею свою шаблю і передав бажання Дмитрія її бачити, Марина неймовірно зраділа.

Ось тоді до царя Василія і дійшла вістка, що «вор послал людей под Дмитров переимат Юрья Сендомирсково с дочерью и послов литовских».

Розлючений цар Василій дав указівку воєводам «беречь послов литовских и Юрья Сендомирсково», але вже було пізно. «Юрья Сендомирсково» з дочкою вирвався на волю. Чи як би сьогодні сказали військові, на оперативний простір. А далі... Далі шукай вітра в полі!

За воєводою, котрий, знехтувавши царевим указом щодо курсу, яким йому належало рухатися, повернув до Волги, були послані навздогін царські воєводи зі стрільцями.

16 серпня втікачі стали станом, і там же їх наздогнали царські воєводи, але... Люди Юрія Мнішека несподівано вчинили їм збройну відсіч, напавши на стрільців, котрі їх наздогнали.

Сутичка була рішуча, хоч і недовга.

Діти боярські і стрільці, почувши, що поляки б’ють государевих людей смертним боєм, кинулись... Ні, не виручати своїх. Взяли ноги в руки і дали драла. Воєвода з дочкою нарешті змогли вільно зітхнути.

Невдовзі поляки підійшли до Білої і біля села Верхове знову стали станом — в очікуванні посланців від Лжедмитрія.

«Вважається, що Марина Мнішек відразу ж прийняла правила гри і «признала» самозванця своїм чоловіком. Але джерела прямо свідчать про протилежне, суперечачи поширеній думці про її готовність жертвувати всім заради одного честолюбства і збереження царських почестей. Присутність Марини Мнішек у Тушинському таборі була вигідна перш за все тушинському «царю Дмитрію». Вона підтверджувала в очах решти країни істинність і «легітимність» знову чудесно врятованого царя Дмитрія Івановича. Конрад Буссов, який на той час опинився в таборі другого самозванця, писав, що тільки в Тушині було отримано вістку про перехоплення цариці посланими для цього людьми і про те, що вона знаходиться в дорозі під Москвою, був влаштований салют. «Дмитрій... зрадів і розвеселився, наказав випалити кілька разів із великих гармат, а всі ратники по всьому таборі мали на знак радощів 3 чи 4 рази вистрелити з мушкетів та інших рушниць».

Полковник Олександр Зборовський, перехопивши Марину Мнішек біля Волги, повіз її в табір Лжедмитрія II. Але дорогою до Тушина, де тоді була ставка Лжедмитрія II, заїхали в Любениці, що неподалік Царевого Займища, де тоді стояв табором польський гетьман Ян Сапега. Як свідчить «Щоденник Яна Сапеги», а його вели гетьманові секретарі, 19 серпня 1608 року гетьман особисто зустрів царицю. Зустрів її з усім пошанівком, як і належить зустрічати царицю, — Марина лишилася задоволеною. Більше того, на честь прибуття Марини Мнішек гетьман влаштував огляд свого війська. Воно криками вітало царицю, яка стояла разом з гетьманом на узвишші. Проходячи мимо узвишшя, полки віддавали честь цариці і гетьману.

Потім був обід, тости виголошувалися за царицю й геть­мана.

Марина лишилася задоволеною.

— Наче побувала вдома, у Польщі, — казатиме вона розчулено.

Після недовгих гостин цариця далі рушила в супроводі гетьмана, який вирішив особисто її відвезти в Тушино, до царя Дмитрія. Крім людей полковника Зборовського, царицю також супроводжували ще й воїни гетьмана Сапеги. Це було не зайвим, адже тоді на дорогах Московії нишпорили цілі зграї різних підозрілих людей, які видавали себе за вольних козаків і грабували села, що траплялися їм на шляху.

Вирушили через Можайськ і Звенигород, погода була гарна, і Марина перебувала в доброму гуморі. Дорогою вона отримала листа від Дмитрія і, як зазначатимуть джерела, «тому її милість була рада».

По дорозі гетьман розважав царицю своїми велико­світськими балачками, ще й радувався, що цар Дмитрій так чудесно врятувався тоді, під час бунту в Москві 17 травня і тепер уже не віддасть нікому престолу і керувати царством буде «більш належним чином». Обоє вони тоді — і цариця, і гетьман — щиро вірили, що цар Дмитрій таки й справді врятувався. У крайньому разі були переконані — особливо Марина, — що її в Тушині чекає «істинний цар». Вона тоді навіть не підозрювала, навіть думки не припускала, що все не так. Зовсім, зовсім не так.

Всю правду на той час знав лише воєвода Юрій Мнішек, у якого не було ані найменших сумнівів, що в Тушині зовсім інший Дмитрій. Але про це він з обережності й словом не прохопився перед дочкою — а раптом вона відмовиться їхати в Тушино? Тому вирішив покластися на руське «авось»: якось, мовляв, воно вирішиться. Саме собою. А поки що дочка хай перебуває в надії, що в Тушині її чекає істинний цар.

Про те, що воєвода знав усю правду, писав ще автор «Бельського літопису»: «с вором тушинским он (воєвода) сложился заодин, и назвал того вора тушинского опять царевичем Дмитрием Ивановичем, и дочь свою Марину отдал ему в жены место. И всей рати воровской и в Тушино полякам и литве и русским ворам, и изменникам, и казакам, умысля с тушин­ским вором и забы крестьное целованье и своего обещанья, и объявил воровски, преступя крестное целованье, что будтося то прямой царевич Дмитрей Иванович, а его зять».

Ставлячи на нового самозванця, який вдавав із себе «царя Дмитрія», воєвода Мнішек, як і його спільник посол Олесницький, добре знали, що цар Шуйський (на той час він ще був при владі) більше двох років не протримається, трон під ним вже хитається, і не сьогодні-завтра він просто злетить з нього. Та й Московське царство було на той час ослабілим, так що повернутися до Кремля у них був шанс. Зі свого боку «цар Дмитрій», відразу ж як з’явився в Стародубі й відкрився, що він «істинний цар», шукав підхід до воєводи Мнішека і до Марини Мнішек. Хто, хто, а він добре розумів, як непросто йому буде грати свою роль і вдавати з себе «істинного Дмитрія» та переконати підданих у правдивості своєї легенди. Якщо взагалі можливо — без визнання Мариною його своїм, істинним чоловіком, себто царем Дмитрієм.

Зі свого боку, воєвода Мнішек сподівався, що тільки-но «цар Дмитрій» повернеться до Москви — тоді це здавалося цілком реальним, — він має виконати зобов’язання першого Дмитрія по відношенню до його дочки і до нього самого, і тоді Мнішеки стануть спадковими володарями Смоленської і Сіверської земель, і нарешті здійсниться його давня мрія щодо об’єднання двох держав і двох християнських церков.

Визнати нового Дмитрія за істинного мусив і посол Речі Посполитої Міколай Олесницький. Оскільки ж він на той час ще не мав інструкцій свого патрона, як діяти офіційно, то діяв на свій страх і ризик, будучи переконаним, що його мосць урешті-решт таки офіційно визнає Лжедмитрія за істинного Дмитрія.

Але ще й тоді Марина не знала, що «цар Дмитрій», який чекав її в Тушині, насправді інший Дмитрій, — в цьому їй ще належало розчаруватися і випити до дна свою гірку чашу та з примусу визнати якогось жевжика-самозванця за того, хто був її мужем і котрого вона так щиро кохала — з усім запалом дівочого серця.

Уже в її почті не сумнівалися, хто такий насправді «воскреслий Дмитрій», тушинський царьок, одна лише Марина все ще перебувала в невіданні. І чим довше вона в ньому перебувала, тим гіркіше розчарування чекало її попереду. Але що станеться, те станеться, і ніхто вже й нічого переграти не міг. Марина їхала — весела й радісна, наспівуючи пісеньки, — до своєї ганьби, що затьмарить її світлий образ.

Веселилася, сподіваючись, що нарешті вона, з’єднавшись із дивом уцілілим мужем і царем, заживе щасливо і зоря її яскраво спалахне і ніколи більше не буде тьмяніти. Наївна! Як їй гірко доведеться розчаруватися. Всі в її почті знали, що «цар Дмитрій» — то якась пройда, що затіяв криваву гру в Росії, а Марина все ще була наче глуха і сліпа. Вже й секретарі гетьмана Сапеги записали до «Щоденника Яна Сапеги» (не без іронії, що була ледь-ледь прикрита), що Дмитрій тушинський — несправжній, а Марина все ще веселилась, веселилась, веселилась...

Але недарма кажуть: все погане, що ховається, неодмінно гляне на світ білий, а все тайне колись та стане явним.

Все сталося дорогою, зненацька і звалилося на голову Марини каменем з неба, після чого вона так і не змогла вже отямитись і повернути собі добрий веселий настрій та легкість душі й райдужні сподіванки, з якими вона тоді їхала в Тушино.

Дорогою до Тушина Марину зненацька — з власної ініціативи — застеріг один «молодий польський дворянин», не підозрюючи, чим це все швидко для нього, необачного, закінчиться.

Ось як про те пише Конрад Буссов:

«Дорогою, приблизно за 18 миль до табору, коли цариця в кареті радувалася і співала, один молодий польський дворянин набрався духу, під’їхав до карети і сказав: «Марино Юріївно, милостива пані, ви дуже веселі і співаєте, і варто було б радуватись і співати, якби вам трапилося зустріти законного государя, але це не той Дмитрій, який був вашим чоловіком, а інший».

Так і сказав, під’їхавши до карети цариці.

Так і сказав, необачний! Краще б йому було промовчати — всі мовчали, а йому що — найбільше треба було? І хай би й далі цариця перебувала в невіданні, хай... Вже б у Тушині вона сама на власні очі переконалася б, що то зовсім інший Дмитрій, хай... Але молодий дворянин надто був чесним і вважав, що недостойно так обманювати царицю, і вихопився наперед, не відаючи, як дорого йому обійдеться той вчинок лицарський. Його буде негайно знищено — за його язик. За передчасне розкриття таємниці. Хоча він знав те, що знали всі в почті Марини і в таборі Лжедмитрія.

Юнака буде схоплено й обеззброєно, і сумно закінчиться його доля серед ворожих йому просторів Московії. А він же хотів як краще. Вчинив благородно, сказавши правду, бо не міг далі терпіти, що всі обманюють царицю, а вона всім вірить, їде весела і пісеньки наспівує...

Почувши таке з уст молодого шляхтича, Марина в першу мить оніміла. Але повірила шляхтичу і нарешті збагнула, що всі її дурять — дивляться в очі і брешуть. І так занепала духом, що де вже там було веселитися і співати пісень. Хотіла негайно повернути назад. Та й для чого їй їхати в Тушино, коли там зовсім не її Дмитрик, а якийсь пройда, самозванець-авантюрист...

Сльози текли по її щоках, цариця плакала, сама не відчуваючи, що вона гірко плаче. Здавалось, усі надії-сподіванки на краще в одну мить рухнули і померли.

Її печаль і сльози загледів один з тих польських вельмож, яких послав Дмитрій навстріч цариці, і запитав: а чому це ясновельможна пані вже не весела, сумна і гірко плаче?.. Що стряслося? Чому вона плаче, коли, навпаки, має радіти, адже їде не до кого-небудь, а до свого мужа, який з нетерпінням чекає її в Тушині?

— Це так, судар, — відповіла йому Марина. — Але я дізналася про дещо інше. Тож і веселощам моїм надійшов край.

І не втримавшись, розповіла йому все, про що їй повідав молодий пан.

— Як його звати-величати? — швидко запитав вельможа.

Думаючи про щось своє, вбита горем, що негадано на неї звалилося, за сльозами не бачачи світу білого, Марина механічно назвала ім’я того юнака необачного... Назвала, не усвідомлюючи, що вона чинить.

— Взяти того балакуна! — розпорядився вельможа, і молодого шляхтича, який нічого лихого не підозрював, було негайно схоплено, стягнуто з коня.

— Зрадник! — було йому заявлено.

Юнак хотів щось сказати на своє виправдання...

Ба навіть подивуватися, в чому ж полягає його зрада, не встиг, як тієї ж миті прогриміли квапливі постріли...

— Ти недостойний бути воїном короля!!!

Це буде останнє, що він почує в цьому світі, і ці слова на якусь останню скороминущу мить його життя стануть для нього страшнішим і болючішим ударом, аніж рушничні постріли в груди...

І все ж у Марини Юріївни ще залишався деякий сумнів. Власне кажучи, крихта його отакунька, що все не бажала розсіятися, як вранішній туман, коли підніметься сонце. Сумнів у тому, що слова бідного юнака-шляхтича, що цар Дмитрій буцімто несправжній, правдиві.

І причиною того сумніву був її батько, якому вона досі майже сліпо вірила. Батько вже побував у Тушині з розвідкою — який там «цар» засів? Справжній чи...

Воєвода Мнішек повернувся з розвідки вельми задоволений, просто аж веселий. Погладжуючи широку руську бороду, що він тоді носив, сказав майже ласкаво:

— Заспокойся, донечко моя. Я власними очима, ось цими, — показав на свої очі, — упізнав свого зятя. Це справжній Дмитрій, московський цар і твій муж. А мій зять.

Марина тоді сонцем засяяла.

— Правда, тату? Бо таке говорять, таке...

— Правда, дочко, і не сумнівайся. Не вір тим, хто пасталакає усяке про Дмитрія. Буцімто він... не він. Я мав з ним авдієнцію в Тушині, балакав з ним, як оце з тобою. Вір: тушинський Дмитрій — справжній Дмитрій. Твій муж, а мій зять, московський цар. Хіба б я не впізнав свого зятя?

Справді, як би це тесть та не впізнав свого зятя? І Марина тоді повірила батькові. Повірила, як усе життя йому вірила — рідному батечкові.

І ось той молодий шляхтич. Котрий з власної забаганки примчав до її карети. Із карколомною новиною. І його застереження, що царевич «не той» і що про це всі вже знають — крім її величності...

Марина була у відчаї — кому вірити? Батькові чи люд­ській ясі? У найжахливішому сні не могло приснитися те, що Марина побачить у Тушині, коли навстріч їй виїде, як їй сказали, її чоловік Дмитрій!

Вона була не просто шокована, а вбита. Перед нею був якийсь... тип... Радше типик — «обличьем слуга, волосом черен, нос поклеп, ус не мал, брови велики нависли...».

Він нічим не був схожий на її Дмитрика, абсолютно нічим.

І Марина з жахом збагнула: перед нею чужа людина! Незнайома їй, яку вона бачила вперше. І певно хитра, коли зважилась на таке, жорстока, підступна, яка видає себе за її чоловіка, і вона мусить визнати ту людину за свого коханого мужа...

О, боги, боги, як їй все це витримати?

Кому це потрібно? Їй? Та ні ж бо. Чи батькові? Польщі та її королю? Чи руським дворянам, яких повно в Тушині?

Кому, кому, кому?

І як вона може того нелюба, чужака визнати за коханого чоловіка?

Матка Боска!

Єзус Марія і ви, святі угодники, — спасіть і помилуйте!..

Але це буде потім, потім... А тоді...

Автори «Щоденника Яна Сапеги», його секретарі, які скрупульозно занотовували всі події, що траплялися в стані гетьмана, записали й про поїздку воєводи Юрія Мнішека в Тушино до «царя Дмитрія». І записали не без іронії: пан воєвода їздив «упізнавати царя, той він чи не той».

Чому з іронією? Та тому, що знали: у Тушині засів не той Дмитрій. Як знали про те майже всі — і в Тушині, і в оточенні гетьмана Сапеги.

Повернувшись з Тушина, воєвода Мнішек усіх запевняв, що це таки «той» Дмитрій. На те у нього був свій резон: той не той, а коли він, властолюбний, захопить владу в Москві, ставши властителем (Марину тоді він неодмінно зробить властителькою), то він, воєвода, матиме від цього великий зиск — крім усього, ще й кілька міст та повітів у Сіверській землі.

Як і його Польща. Тому й проголосив тушинського «Дмитрія» тим Дмитрієм. І Марина батькові повірила, ожила, наче вдруге на світ білий народилася, була веселою і все наспівувала пісеньки, радуючись скорій зустрічі з Дмитриком...

А потім і під’їхав до її карети той молодий шляхтич і відкрив їй очі, хто такий той Дмитрій. Самозванець і все таке інше...

Для Марини це було не просто ударом обуха по голові, це був — крах.

Властиво продовження того нищівного краху — тільки ще більш стрімкішого, — що спіткав її 17 травня 1606 року в Москві...

...І було їй сказано: істинний цар Дмитрій Іванович тоді, під час бунту 17 травня 1606 року в Москві, насправді був убитий. А той, до кого вона їде і співає веселі пісеньки, насправді зовсім інша людина. Він лише прибрав собі ім’я убитого, назвавшись Дмитрієм Івановичем...

Для чого так вчинено? А для того, що так... треба. Всі інші пояснення — потім, потім. Тож якщо Марина Юріївна хоче повернути собі Московське царство і знову посісти трон у Кремлі, має визнати ту людину за свого мужа, з яким два роки тому вона вінчалася у Кремлі... Себто за істинного, справжнього царя Дмитрія Івановича, який буцімто вцілів під час злощасного бунту... Це говориться Марині Юріївні для того заздалегідь, аби вона, приїхавши до Тушина та вгледівши, кого їй видають за її мужа... Ну, одне слово, щоб чого такого... м-м... не натворила і була готова до всього. У тім числі й ви­знати чужого за свого мужа, і визнати привселюдно. А вже він проголосить її царицею російською.

Марина Юріївна відчула, як під нею крутиться земля — це ж добре, що хоч її зарані попередили і вона ще має час підготуватися до зустрічі з «царем Дмитрієм Івановичем», але мову в неї тоді відібрало. Отямившись, дала слово зробити так, як від неї вимагають — визнати того чоловіка за істинного царя Дмитрія і свого вінчаного — гріх перед Богом — мужа. Погодилась, хоча й збагнула, що має чинити щось таке... таке, що на Русі називають «воровством», але інакше вже не могла.

Тa в неї не було й вибору — як і іншого способу повернути собі втрачений трон...

Додому, на свою батьківщину, вона вже не повернеться. Ніколи. Принаймні до кінця свого життя, а жити їй, двадцятилітній, залишалося всього нічого — якихось там шість років.

Їдучи в Тушино, вона раз по раз плакала — хоча сліз уже й не було, — а плачучи, шепотіла лише одне слово: «ката­строфа».

Це була катастрофа, і вона свідомо на неї йшла. І це була не нова катастрофа, це було відлуння тієї катастрофи, що спіткала її у Москві 17 травня два роки тому. Її продовження.

А може, й завершення.

Так, так, швидше всього — завершення. Що триватиме ще чотири роки — аж до того трагічного 1614 року...

Катастрофа (грец. kataσtroϕη′ — переворот, кінець, загибель) — несподіване лихо, подія, що спричинює тяжкі наслідки, руйнування, крах.

А ще — тяжке потрясіння, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті, — із тлумачного словника.

Все так і відбудеться, як словники тлумачать термін «ката­строфа»: переворот, загибель, кінець, тяжке потрясіння, крах...

За свідченням секретарів гетьмана Сапеги, 6 вересня відбулася перша зустріч Марини Мнішек — як цариці — з тушинським «царем Дмитрієм».

Марина ще й оговтатись не встигла, що він, тушинський «Дмитрій», зовсім не той, на якого вона сподівалася, як він в оточенні кінних вояків, з шиком і гамором, з гиком і свистом з’явився в обозі Яна Сапеги, де вона тоді перебувала зі своїм почтом.

Приїхав, аби зустрітися з нею, з Мариною Мнішек. Хизувався, хоч у самого душа теленькала: а раптом Марина «не визнає» його? Відмовиться його визнати за справжнього Дмитрія, за мужа свого? Тоді — все. Тільки стане про це відомо, як йому одразу ж свої дадуть ногою під зад — котись далі! Бо якщо жона-цариця не визнає його за мужа свого, з яким дев’ять днів у Кремлі святкувала весілля своє царське і дев’ять ночей ділила з ним любов, то все. Сподіватися Дмитрію більше не буде на що.

Але за натурою своєю той, хто видавав себе за Дмитрія, був не лише хитрий, підступний та жорстокий, а й цинічний. А відтак гадав, що й усі інші у цьому світі суть циніки, бо всі в цьому світі гравці. У тім числі й ця гоноровита полячка, їхня графиня. Тож має «визнати» його. Бодай це й пахне цинізмом. Хоча... Що таке цинізм? Відверто зневажливе, зухвале ставлення до загальнопоширених норм моралі (а хто їх поширив?), етики, до всього, що користується загальним ви­знанням (а може, він не визнає цього «загального визнання»?), відвертість, доведена до безсоромності... Овва! Все це — велемовність. Красивість тих, кому ліньки на щось зважитись. А насправді, кожен у цьому світі цинік, він був переконаний. Тільки приховує — до певного часу — свій цинізм. А він не буде приховувати. Бо це — гра. Життя в цьому світі. Гра і не більше. Гра за владу — ще й кривава боротьба, — за вивищення над усіма. І Марина це має збагнути — якщо ще не збагнула. Бо інакше не бути їй царицею російською. А вона дуже хоче бути царицею російською, тож хай визнає його за істинного царя. Удвох і захоплять владу в Московії. Все інше — не суть важливо. Все інше виправдає влада, і люди проголосять їх тоді святими та праведниками. І самі ж будуть тому вірити.

З такими думками він і примчав зі своїми людьми до обозу гетьмана Яна Сапеги...

І та зустріч — перша! — відбулася. Як тушинський «цар» приїхав до обозу Сапеги, у якому тоді перебувала Марина Мнішек. Зі своїми людьми.

Як свідчать секретарі гетьмана у «Щоденнику Яна Сапеги», «ЦАРИЦЯ НЕ ДУЖЕ ОХОЧЕ З ЦАРЕМ ПРИВІТАЛАСЯ...».

І як далі зазначають секретарі (свідчення, як кажуть, з перших уст чи з перших рук), Марина не стала дякувати «Дмитрію» за те, що той, мовляв, визволив її з полону, на що «цар» цілком міг сподіватися і розраховувати, — додають секретарі, — але за умови, ЯКБИ СПРАВДІ БУВ ЇЇ МУЖЕМ...».

Вийшло, що Марина тоді — у першу свою зустріч з тушинським «царем» — не визнала у ньому свого законного чоловіка.

Це всі загледіли і в першу мить порозгублювалися: не визнала, а як же далі? Він уже пів-Росії підняв на ноги, вже крові стільки пролито, Польща на допомогу йому прислала свої війська на чолі з гетьманом Сапегою, а вона, цариця, не визнала його за мужа свого...

Чому? Що тому стало на заваді? Не змогла переступити через власну гордість? Але ж... Пів-Росії його визнало за царя, Польща в се діло встряла, Литва, себто Річ Посполита, а вона...

Марина була надто гордою, тож надто була вражена, прямо-таки душевно травмована тим, що новий «цар Дмитрій» виявився зовсім не тим, за кого себе видавав. Розгублена й принижена, Марина не могла себе перебороти та утаїти в першу зустріч, що вона розчарована.

Та якби тільки вона одна.

Міколай Мархоцький, польський прихильник тушин­ського «царя», згадуватиме:

«Це повернення принесло нам більше шкоди, як вигоди, бо цариця — як і інші персони, які знали Дмитрія у столиці, побачивши нашого, не захотіли його признавати, і утаїти це було неможливо. А московити скористались цим, щоб відхилити від Дмитрія своїх людей».

Марині потрібен був час, аби «визнати» тушинського «царя» за свого мужа, і це для неї було не просто. Мала переступити через саму себе.

В ім’я вищих цілей. Мала і не могла.

Навіть в ім’я вищих цілей. Тушинський «цар» був явно розчарований такою зустріччю зі «своєю» жоною. Ба навіть розгублений.

Скочив на коня, як жених, якому дали від воріт поворіт, свиснув-гикнув, вишкіривши зуби, і помчав з обозу геть.

Мабуть, у Тушино, у свою «столицю». Помчав, явно піймавши облизня...

І тоді взялися за Марину.

Всі, хто був зацікавлений у визнанні нею тушинського «царя» за справжнього Дмитрія, а найперше посол Олесницький з обов’язку служби і воєвода Юрій Мнішек, адже в такому разі всі його розрахунки отримати в Росії землі (Смоленщина та Сіверщина) та інші блага ставали примарними.

І взялися за Марину як слід.

— Від тебе не чекав такого... такого свавілля!!. — кричав воєвода Мнішек. — Ти собі багато дозволяєш! Та й хто ти така? Хто?..

— Я — цариця російська, — стримано відповіла Марина.

— Цариця! — вигукував воєвода Мнішек, і Марині тоді вперше здалося, що насправді він не є їй батько. — Вона — цариця! Була ти... царицею! Дев’ять днів! — Як він боляче її ранив, рідний батечко. — А тепер ти... тепер ніхто! Без царя Дмитрія не бути тобі царицею — чуєш?!. Без царя Дмитрія ти ніхто... чуєш, ніхто на Русі. Без царя Дмитрія тобі доведеться повертатися у Самбір і принишкнути там, аби не показуватися шляхті на очі та не слухати їхніх кпинів і насмішок!

За «Щоденником Яна Сапеги», 6 вересня в гетьманському обозі тривали переговори.

Умовляли Марину.

Визнати тушинського «царя» за свого мужа законного.

Говорили вже відверто: так, тушинський «цар» — це не істинний цар Дмитрій, не її коханий муж... Тушинський «цар» взагалі й не цар. Хто? А Бог його знає, хто він насправді. Про­йдисвіт, якими здавна славиться Русь. Можливо, догравшись у «царя Дмитрія», він уже й сам не знає, хто він насправді є. Може, він уже насправді повірив, що він — цар Дмитрій і ніхто інший. Хоча — пройда, аферист — не більше. Та що з того, що він самозванець? Самозванці ніколи не переводилися на Русі. Були і будуть. Ну й що з того? Але ж він допоможе — як Марина йому допоможе, — прийти Марині на царство. І утвердитись у Москві царицею.

А любити його... Любити його від Марини ніхто й не вимагає. Їй усього лише треба зіграти свою роль. Може, й головну роль у своєму житті. Все інше буде зроблено за неї.

— Зіграти роль?

— Так, так, всього лише трохи полицедійствувати, — солов’їними голосами заливалися пан посол (і дядько Марини) і пан воєвода (і батько Марини). — Хіба це так... тяжко? Визнати якогось там типа за... за мужа свого. Лицедії все життя грають і — нічого. Живі, здорові.

— Але ж то — лицедії. А я...

— І ти маєш побути лицедійкою. В ім’я чого? В ім’я вищих політичних інтересів. В ім’я і для блага Речі Посполитої. А може, й для блага самої Московії. Аби припинити у ній Смуту і відновити порядок і справедливість. Все одно в Москві немає законних претендентів на царський престол. Династія Рюриковичів закінчилася. От Дмитрій — чи хто він там насправді — і започаткує з тобою нову династію. Зрештою, в ім’я честі сім’ї Мнішеків. Аби з тебе не сміялися, що ти побула царицею усього лише дев’ять днів. Ти маєш нею побути до кінця свого життя — довгого, притому. Але разом з Дмитрієм.

Так наполягали її дядько і її батько, якому вона вірила і якого завжди слухала, будучи зразковою дочкою. Принаймні до того дня.

Якщо вона визнає тушинського «вора»... Пардон, «царя» за мужа свого, то разом з ним, але вже як цариця повернеться у Москву. А якщо не визнає?

О, тоді й гадати не треба, в один голос вигукували її дядько і її батько. Тоді тобі доведеться повертатися до Польщі і ховатися в глушині. Хоча б у Самборі, адже з неї всі будуть кепкувати, пальцями на неї тикати. Дивіться, мовляв, дивіться, ось та, котра побула царицею у Москві аж цілих дев’ять днів! Ха-ха-ха!!!

— Титул цариці мені належить по праву. Я — вінчана цариця, і маю право на царські почесті!

— Але тільки-но ти повернешся до королівства, як все це зникне. І нічого, крім посмішок гордовитої шляхти, не буде. А повернешся до Дмитрія яко його законна жона — царицею з ним у Москву-матінку в’їдеш, і будуть тобі тоді хіба ж такі царські почесті. Вибирай! Себто визнай тушинського «вора»... е-е, «царя», і все прикладеться.

Марина ніколи не бачила мужа свого мертвим, тож їй не просто було повірити, що він мертвий, але...

Але і той, хто себе видає за нього, не був її мужем. Чужа людина. Самозванець. Пройда-пройдисвіт. Авантюрист. Проноза. Пролаза. Шахрай. Махлер. Крутій. Ошуканець. Плутня-крутня. Дурисвіт. Обманщик. Шельма. Шалапут.

То, виходить, і вона має стати... стати такою? Дури­світкою...

— Ах, все це емоції. Слова-словеса. А треба всього лише зіграти свою роль. Бажано вдало. Ставки в такій грі величезні. Такі великі, більших за які вже й не може бути. І таку гру не кожному смертному чи смертній посилає доля. Зважуйся! Вдруге так не поталанить. Другого разу взагалі не буде.

9 вересня «цар Дмитрій» (чи той, хто за нього успішно і не без талану себе видавав) разом з послом Олесницьким вдруге прибув до гетьманського обозу — та, власне, його пан посол і привіз: або — або.

Або вона таки визнає його за мужа свого і стане царицею, або... Другого «або» і бути не може. Лише перше. І — єдине.

Оскільки ж мала відбутися угода (у росіян — сдєлка), можна ще сказати, справа, операція, угода із совістю, умовляння, зрештою змова, то варто про все заздалегідь домовитися і все гарненько розікласти по поличках. Пунктик за пунктиком. Графу за графою. Умову за умовою...

Так домовитись, як домовляються сторони при укладанні будь-якої угоди.

Отже, вона має укласти угоду (неписану і писану), а вже ту угоду затвердить представник короля Сигізмунда III в Москві — серйозна річ. А вже тоді кожна зі сторін присягнеться.

І Марина Юріївна теж. У Тушині. Там же відбудеться і її повторна коронація на російську царицю — для гарантії. Двічі короновану царицю вже ніхто не скине з престолу. Це відбудеться урочисто, на очах у всіх тушинців, і рознесеться по всій Русі великій. Як знак того, що погублена було справедливість відновлена. Ось лише після того Марина Юріївна стане легітимною — двічі коронованою, чого ще треба? — царицею російською.

Перед народом вона з’явиться в багатому коронаційному платті, з царськими регаліями: корона, держава, скіпетр.

Коронуватиметься тією короною (ні, ні, не шапкою Мономаха, якою коронувалися всі великі князі московські), що була виготовлена у Відні і привезена до Москви ще за царювання Бориса Годунова, нею коронувався перший Дмитрій. Себто імператорська корона. (У такій короні зображений на монетах 1606 року сам Дмитрій Перший.)

І тільки після цього Дмитрій з Тушина переїде до Москви і повернеться у Кремль — на престол своїх предків, імператор Московський і чоловік Маріанни Мнішековни, Георгія воєводи і Тарловини уродзонна дщер, імператриця Росії.

І обоє вони стануть повноправними, законними, Богом даними правителями Московського царства. (Правда, Москву ще доведеться силою брати, але сила в тушинського «царя» є.)

Отже, від Марини Юріївни чекають згоди, а потім і — угоди.

10 вересня 1609 року посол Міколай Олесницький і воєвода Юрій Мнішек відвезли свою племінницю і дочку до Тушина, в табір тамтешнього «царя».

Душа Марини німо кричала-волала, але вона її душила в собі, душила...

А душа невгавала: як ти нелюба будеш любити?

А Марина їй: а хто тобі сказав, душе моя, що я буду... буду любити нелюба? Хіба можна нелюба любити? Нелюб він того й нелюб, що його не люблять. От і я не любитиму. Досить з мене того, що царицею буду. Двічі коронованою. А любов... Любов — то таке. Можна й без любові прожити. (Дуже швидко вона переконається, що — не можна.) Тушино, правда, не Москва, але, обминувши Тушино, у Москву не потрапиш. Тому доводиться їхати в Тушино. А там... там як Бог дасть.

Сумніви все ще мала і — значні. Але підкорилася умовлянням дядька та батька — їм, може, й справді видніше. Зрештою, вона завжди слухалася батька. Послухалася і цього разу.

В Тушино, в Тушино!.. Намагалася навіть співати, а воно щось не співалося. Зовсім не співалося... Хіба щось зле, на кшталт в’їдливої співаночки, чутої нею ще в Самборі:

І так далі, в тому ж дусі. І — відчаї. Але од таких співів, якщо те її бурмотіння можна було назвати співом, хотілося плакати... Так хотілося плакати! І це їй — Марині Юріївні, цариці російській! Найрознещаснішій жінці у всьому світі білому!

Конрад Буссов, «Московська хроніка»:

«...І хоч цариця чудово розуміла, що її годують даремними надіями, їй все ж довелося виявляти більше радощів, аніж у неї було на душі, для того аби ніхто не загледів фальшиву гру. І все ж вона не поїхала прямо в табір до Дмитрія, а веліла спорудити в чверті милі окремий табір для себе і для тих, хто був при ній, і вони з Дмитрієм стали посилати вісті одне одному і, нарешті, порішили, щоби батько цариці їхав до Польщі, а вона зостанеться у таборі свого мужа Дмитрія... Але від подружнього життя вони мусили утримуватися, покіль Дмитрій не оволодіє московським престолом і не сяде на ньому. В цьому Дмитрій мав поклястися перед Богом, після чого він радісно відправився до цариці: обоє відмінно впорались зі своєю справою і вітали одне одного з плачем і сльозами, дуже ласкаво і закохано. Цього дня дякуючи цій комедії (комедії!!! — В. Ч.) багатьох людей вразила повна сліпота. Перед всім народом вона виявила Дмитрію належну повагу, так, якби він був її любим подружжям і государем, і він їй теж. Це рознеслося по всій країні, і багато хто вирішив, що він verus Demetrius[6], — звідусіль князі й бояри, а таких було багато, йшли до нього в табір і здавалися».

І всі визнавали його за свого государя, а Марину Юріївну за свою государиню, і тому паломництву знатних і великих людей не було кінця-краю. Ніхто не хотів більше служити Шуйському, а всі хотіли служити законному государю Русі Дмитрію Івановичу!

В історії збереглася глуха і, зарані скажемо, бездоказова згадка, що ні-ні та й нині вигулькує в тій чи тій публікації, як начеб істина в останній інстанції: Марина Мнішек таємно обвінчалася в Тушині з Лжедмитрієм II. Провини в цьому нашої героїні, якби вона й справді таємно обвінчалася, немає, та все ж... Як і документів, що підтверджували б її, теж немає. (Та і які документи, якщо — припустимо таке — вінчання було таємним?)

Тож повернемося до початку — як усе було.

Крапку поставив Міколай Мархоцький, «Історія Московської війни»:

«Після довгих умовлянь погодились усі, в тім числі й цариця, удаючи разом з нами, що це не інший цар, а той самий, що був у Москві».

Написано чорним по білому і, як кажуть, ясніше ясного: Марина Мнішек, скоряючись волі батька, переступивши через власні душу й сумління, потрапивши в безвихідь, разом з усіма змушена була вдавати, що тушинський «цар» — той самий Дмитрій... А батькові вона перечити не могла. Не в одному з листів до батька, воєводи Юрія Мнішека, Марина як слухняна дочка підкреслює, що клянеться «виконати все те, що ви мені поручити зволили, і так вчинять, як ви мені повеліли», аби нарешті побачити «вимріяні успіхи дому нашого». Велів батько їй визнати тушинського «вора» за «істинного царя Дмитрія», вона й визнала, скоряючись батьковій просьбі, а радше наказові — не забуваймо, вона все життя була слухняною дочкою батька свого.

Така достовірність. І все ж деякі автори, нехтуючи історичною правдою, і далі пишуть з «лихим» кавалерійським наскоком, знаючи, що Марина Юріївна їм уже відповісти не може. Пишуть на кшталт того, що «як тільки на історичній арені з’явився Лжедмитрій Другий, вона (Марина Мнішек. — В. Ч.) відрізу ж закрутила з ним роман. Вони таємно обвінчалися...».

В той час як «єдиним компромісом з боку Марини Мнішек стало те, що вона дозволила створити видимість того, що «цар» Дмитрій, якого вдавав Тушинський вор, і є справжній чоловік» (В. Козляков).

І далі в цього ж автора:

«Немає підстав вважати її слідом за деякими істориками простою коханкою Тушинського вора. На таку роль Марина ніколи б не змогла погодитись, адже це назавжди кинуло б ганьбу як на неї саму, так і на всю її сім’ю, і, головне, означало б крах її надій на царську корону».

«А для чого ж вона тоді так небезпечно дала волю своїм неприязним почуттям при першій зустрічі з самозванцем, який двічі її обманув і назвався ім’ям царя, її чоловіка? Один слуга посла Міколая Олесницького розповідав потім, що Марина Мнішек готова була звести рахунки з життям з-за огиди до обманщика, який зневажив її надії...»

(За кинджал вона таки хапалася — у відчаї, аби урвати своє життя, і лише дивом залишилася живою.)

Згадуваний вже історик В. Козляков слушно запитує (стосовно версій, що буцімто вона таки взяла таємний шлюб з Лжедмитрієм II):

«Але чи є для цього хоч які-небудь підстави, крім чуток неясного походження? Швидше, правий отець Павло Пірлінг, який побачив драму Марини Мнішек, яка на той час перейшла від стану “втіленої покірливості” волі батька до самостійних дій: “Її називають коханкою Вора. Навряд чи справедливий такий надто категоричний присуд. По суті, і Марина, і Лжедмитрій II були абсолютно вільними. Канонічні правила не ставили їхньому союзу ніяких перепон... А втім, в очах деяких суддів законний шлюб колишньої цариці з Тушинським вором ще обтяжує її провину: з точки зору самої Марини, то було б, мабуть, непослідовністю... Помилковості долі тільки б порушили її душевну рівновагу. В самотині та вигнанні її пристрасність перетворилась на екзальтацію. Марина вся поринула у свої переживання. Але в самій собі вона здобула могутню силу спротиву. А тому, коли новим капризом долі чи власним поривом вона знову була кинута у вихор подій, то не ухилялась від ролі, що їй випала: навпаки, вона прийняла її, ризикуючи погубити себе навіки».

Шлюб, тайний чи явний, був би сполучений для Марини Мнішек з певними обов’язками і участю в церемоніях. Марина ж практично не брала участі у внутрішньому житті Тушина. Про її присутність там мовчать майже всі джерела. Навіть автор «Щоденника Марини Мнішек», що приписується їй, розлучившись з «царицею» і паном воєводою у Ярославлі, а потім після заслання у Вологді, знову з ними опинився у Тушині в грудні-січні 1608 року, тільки один раз говорить про спільний виїзд царя і цариці «до церкви на богомілля».

А щодо буцімто таємного вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором, то... Навряд чи для цього дійства була потреба з боку Марини Мнішек.

Вона була офіційно повінчана з царем Дмитрієм Івановичем (відомим тепер як Лжедмитрій I), то який резон чи сенс (і — смисл) їй був вінчатися (та ще невідь-чому таємно!) і з Дмитрієм Другим, Тушинським вором. Тим паче, він видавав себе за «справжнього» Дмитрія (Марина це змушена була, як ми знаємо, «підтверджувати»). А зі справжнім Дмитрієм вона була повінчана, тож ще одне вінчання... Ні, в цьому не було сенсу. Та й церковні канони це забороняли робити — з однією і тією ж особою двічі вінчатися. Не було в цьому ані сенсу, ані нагальної потреби.

Як і бажання у самої Марини Юріївни, адже до того, хто вдавав себе за її чоловіка, вона не відчувала не лише любові, а й навіть благенької симпатії. Просто змушена була його терпіти, граючи свою вимушену роль та вдаючи, що він — «той Дмитрій», її чоловік.

То для чого з ним було ще й вінчатися — та ще й таємно?!. (З цієї нагоди посли Речі Посполитої прямо заявили: «Найяснішій цариці не було причин удруге поєднуватися шлюбом, адже з неї досить було одного вінчання її, здійсненого самим папським нунцієм у присутності короля». (Мається на увазі у Кракові.)

Та й чутка про буцімто таємне вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором була пущена лише тому, що явного вінчання не було. «Але, — сказали собі декотрі, — якщо не було явного вінчання, то, можливо, було... таємне?»

І чутки пішли гуляти — із століття в століття, з однієї праці (історичної чи й белетристичної) в іншу.

Її життя в Тушині насправді виявилося зовсім не таким, яким вона його уявляла, коли їхала в це підмосковне сільце.

Її, правда, величали царицею, але й тільки. Що б вона не просила, нічого не виконувалося. На неї просто не звертали уваги. Більше того, у неї навіть не було самостійних засобів до існування.

У листах до батька (який на той час був у Польщі, поїхав буцімто туди на сейм) Марина прохала прислати їй що-небудь... поїсти. Правда, просила не якоїсь там, а — вишуканої їжі (страв).

«Пам’ятаю, милостивий государ мій батечко, — писала в одному з листів, — як ми з вами споживали кращих лососів і старе вино пити зволили, а тут цього немає, якщо маєте, покірно прошу вислати».

(А втім, відстань між Самбором і Тушиним була такою, що пан воєвода якби й хотів потішити дочку вишуканими яствами й питієм, то при всьому бажанні не зміг би вволити її прохання щодо «вишуканих страв». Та й прохання прислати «вишукані страви» було слабенько замаскованим проханням прислати хоч що-небудь, адже вона в Тушині чи не голодувала.)

А тим часом успіхи Тушинського вора танули, як торішній сніг на весняному сонці. Тушинці чинили відверті грабунки, і від Лжедмитрія II одне за одним відпадали міста й області.

Конрад Буссов описує картину неймовірного розкладу підмосковних таборів, що нагадувала Рим часів занепаду. І це результат дій «десятків тисяч ратників», які «не лінилися, палили, убивали, грабували всюди, куди їм тільки вдавалося проникнути».

Лжедмитрій II катастрофічно втрачав владу. Про взяття Москви, що раніше було реальним, вже й мови не могло бути. Його люди тільки тим і зайняті були, що грабували руські міста, які на знак протесту переходили до противників Лжедмитрія, кидаючи його напризволяще. Військо Тушин­ського вора розпадалося, всюди була апатія і збайдужіння, що оживлялися лише пиятикою, бійками та грабунками місцевого населення.

Конрад Буссов:

«Єдиною причиною їх (міст. — В. Ч.) відходу від Дмитрія були несправедливості і великі безчинства поляків, котрі не могли відмовитись від грабунків та насилля, поки їх не стали спускати під лід, перерізати їм горло чи навіть здіймати на шибениці. Вони віднімали силою у бідняків, незважаючи на те, що ті присягнули Дмитрію, все, що у них було, так, якби це були найзліші вороги, а ці бідні люди багато віддавали в табір на утримання війська. З-за того їм доводилося все ховати і закопувати в землю від грабіжників поляків, що надто тяжко було постійно терпіти цим людям і давало їм привід повстати проти грабіжників — солдат Дмитрія і відпасти від нього. Деяких поляків вони убили, деяких вони спустили живими під лід, приказуючи: «Ви до тла розорили нашу місцевість і пожерли майже всіх корів і телят, відправляйтесь тепер до риб у Волгу і нажирайтесь там до смерті».

Вцілілі поляки і різні зграї місцевого люду почали перебігати хто куди — хто до царя-государя Московського, а поляки до гетьмана Сапеги.

Лжедмитрій запив.

Здається, на все махнув рукою і впав у відчай, що його погано приховував: пиятика йшла за пиятикою — як перед погибеллю.

Тверезим свого «царя» в Тушині вже ніхто не бачив. І самі пили — теж як перед погибеллю.

Розчарувалися у своєму протеже й поляки. Та й малися тому причини. Тільки сліпі не бачили, що в Тушині всі вже перестали навіть вдавати, що їхній «царик» і є буцімто чудом врятований цар Дмитрій Іванович.

«Про того свого підставного государя, — писалося у щоденнику королівського походу, — наші самі гучно говорять, що він не Дмитрій, руські — теж, що не той; але, не маючи другої особи, наші тримаються його, щоб домогтися виплати за вислугу, а нещасні руські, боячись тиранства Шуйського, раді були кому завгодно, аби лишень врятувати своє життя».

Королівські комісари ще свідчили: Дмитрій здавався їм втіленням всіх гріхів, людиною взагалі «мізерною, неосвіченою, без честі й совісті, страшним огудником, гнобителем, пиятиком і розпусником...».

А тому поляки (ті, які ще на той час вціліли і не забігли безвісти), трималися за «ім’я Дмитрія, а не за людину».

Лжедмитрій II таким і був — пиятиком і розпусником, людиною справді мізерною, яка вже ні в кого не викликала симпатій.

Єдине, що залишалося Дмитрію на час свого «сидіння» в Тушині, то це — пити, пити, пити, коли одні гульки змінювалися іншими, нічні переходили у денні, а денні, навпаки, у нічні, і, здавалося, цьому ніколи не буде кінця-краю. Як і питним братам, любителям випити на дурничку, що тоді оточували «царя». Пияком Лжедмитрій ІІ зарекомендував себе відмінним і на диво витривалим — він міг пити до безміру, не втрачаючи при цьому ґрунту під ногами і ясності свого жорстокого розуму. Лише ставав червоним, наче наливався буряковим соком, і надто лихословив.

Вважається, що горілку (рос. водка) винайшли у... Кремлі. І що це буцімто сталося — епохальне відкриття, щоб ми й робили нині без нього! — ні багато ні мало, а — 405 років тому. Себто 1503 року від Різдва Христового.

Це так і, як любив казати Шельменко, герой відомої комедії Г. Квітки-Основ’яненка, трішечки й не так.

Річ у тім, що дещо, схоже на те розвеселе зілля, що його нині ми споживаємо, випадково отримали ще у ІV ст. александрійські алхіміки.

Звичайно ж, вони шукали свій незбагненно який, але неодмінно філософський камінь. (А заодно намагалися шляхом переплавки прості метали перетворити на благородні.) У них для цього було й обладнання, ними самими й придумане, — власне кажучи, перегонні апарати. Так, так, прообрази майбутніх самогонних, таких популярних у народі у всі часи й епохи. Навіть за епохи розвинутого комунізму, що його невтомно будували в СРСР.

Бозна-якої саме, але неодмінно «філософської», ті апарати так і не дали, навзамін неї видавши «на-гора» якусь дивну рідину, що її треба вживати з горя. Попробувавши її, засмучені — що ніяк не вдається винайти філософський камінь, — алхіміки та різні шукачі еліксиру збадьорились. Хоч отриманий напій і не нагадував «філософський камінь», але до філософії після вживання того трунку тягло. До отого сакраментального: «Вася, ти мене п-поважаєш?..» Було приємним і швидко викликало р-розвеселий настрій. Як і піднесення — на душі і в усьому тілі, коли хотілося гори — і ті порозкидати. І всі невдачі та негаразди тоді відходили на задній план. Узагалі зникали, як їх і не було, а навзамін приходила радість життя, бажання поспівати і щось таке утнути, таке...

Після того диво-напою взагалі хотілося ще і ще жити.

І — співати.

І життя тоді здавалося розпрекрасним, кращого й не треба було бажати.

Ось чому винахідники назвали той трунок водою життя: «аква віта».

Вирішили засекретити свій винахід — як стратегічний, а вживати його лише самим — щоби веселіше жилося і співалося, щоби життя ставало ще кращим.

Але ж хіба сховаєш шило в мішку? Та ще від нашого народу. Який, між іншим, теж багнув той... роз-розпрекрасного життя.

«Аква віта» досить швидко стала в народі «оковитою». І під цим воістину безсмертним ім’ям фігурує й нині, приносячи її споживачам той... т-таке р-розпрекрасне життя. Правда, тяжке вранці, на похмілля — та ще як перебереш, — але це вже окрема тема.

Європейці спершу вживали «оковиту» (а ще кажуть, що Європа передова!) як напівфабрикат для настоянок, араби — в основному для духів. А руські спершу використовували цей напій як... антисептик. (Анти — префікс, що вживається для творення слів із значенням «протилежний», «ворожий чому-небудь». Антисептики — хімічні речовини, за допомогою яких знезаражуються рани або запобігають їхньому зараженню.)

Оковита стала антисептиком для душі й тіла.

Удосконалив її буцімто ще у 1430 році і створив свій рецепт чернець Ісидор з Чудового монастиря, що тоді знаходився на території Кремля. (Звідси й пішла яса, що оковиту винайшли у Кремлі!)

І пішов той «антисептик» гуляти по Русі — що й нині благополучно робить.

Разом з апаратами перегонки, що його винайшли ще алхіміки для перегонки буцімто якогось там «філософського каменю». Чи то пак — еліксиру життя. (Друге ближче до істини.) А руські назвали те причандалля (ще удосконаливши його) самогонним і почали... Самі гнати той «антисептик» та масово ним «знезаражуватися».

Але споживали продукт тих апаратів — самогон — лише прості люди, чернь.

У дворянських маєтках споживали горілчані настоянки. На основі винаходу алхіміків та їхньої «аква віта», удосконаленої ченцем Ісидором з Чудового кремлівського монастиря. Тож не було такого дворянського гнізда, де б не стояли цілі батареї пляшок — з цим «антисептиком», ласкаво прозваного «алфавітом».

Чому алфавітом? Та тому, що настоянки були на всі літери алфавіту — від анісівки — літера «а» до яблунівки — літера «я».

Знаходився такий «алфавіт» (невичерпний при тому!) і в тушинському таборі Лжедмитрія II — звезений його грабіжниками з різних маєтків.

Нажлуктившись свого «алфавіту», а він не заспокоювався, доки не проходив його увесь — від «а» до «я», — злегка похитуючись, розчервонілий, аж сизий, Лжедмитрій II нарешті вибирався з-за столу.

— А т-тепер, — похитувався, — х-хочу до... ца... цариці своєї — ги-ги... Хай к-коха свого ца-царя. М-мужа с-свого...

Літні намети Марини Юріївни та її людей стояли в тушинському таборі неподалік царських (на зиму ті і ті перебиралися в теплі ізби). І хоч заздалегідь була укладена домовленість — ще за сприяння воєводи Мнішека і посла Олесницького, що цар і цариця «розділять ложе» лише після того, як Лжедмитрій займе Москву й поселиться у Великому кремлівському палаці, «цар» не хотів чекати таку віддалену в часі подію. Та й не відомо було, чи перебереться він коли-небудь у Кремль. Тож не звертаючи уваги на ті домовленості, йшов до «цариці», вигукуючи:

— Х-хочу... лю-любові! Маю ж-жону, м-маю п-право!..

Марину він уперше узяв силою, по суті, зґвалтував, грубо й свавільно, і звідтоді діяв перевіреним способом: приходив у її намет, валив царицю (незважаючи на свій щуплий вигляд, виявився достоту сильним) і йшов, вдовольнивши свою хіть. Марина після такої «любові» до ранку плакала, але кому-небудь поскаржитись чи попросити в когось захисту не могла, і соромилась — вона ж усе-таки цариця! — і не мала до кого звернутися. Так і минало її подружнє життя — із «законним» мужем. Іноді, як Марині ставало не під силу терпіти таку «любов», її фрейліна, вірна Барбара Казановська, вельми дебела й рішуча дама, хапала якогось замашного дрюка і силоміць виганяла з намету «царя»:

— Хай пан негайно йде звідси, — казала, — бо я за себе не ручаюсь. Можу Московське царство залишити без... царя!

Барбару — таки огрядна була і грізна на вигляд дама! — «цар» хоч і кляв та погрожував їй своєю «царською немилістю», все ж таки остерігався. А тому змушений був під її натиском залишати намет Марини, хоч і багнув ще «любові від законної супруженції та ще й цариці». Крім вірної фрейліни, Марину тоді нікому було захистити в тушинському таборі. (Та якби вона й поскаржилась кому — що цілком виключалося, — то почула б у відповідь: «А що тут такого — ги-ги?.. Чоловік має право прийти до своєї законної... За... ги-ги... любов’ю, і вона не має права йому відмовляти».)

Але звертатися не було до кого, в тушинському таборі була повна анархія і безлад. Кожен покладався лише на самого себе, жив одним днем, і Тушинського вора вже ніхто не вважав за істинного царя — просто людям не було куди подітися. Та й стільки вже встигли натворити, що довелося б — тільки вийди за табір, — відповідати за свої діяння.

Не визнавали Лжедмитрія за свого царя і поляки, тож і відверто його зневажали, погрожуючи — якщо він не розплатиться з ними за службу, — відібрати гроші в нього силою.

Останні міста відпадали від Тушинського вора, а його загони, як знавіснілі, все ще гасали — особливо на Поволжі — за поживою. І — грабували, грабували, грабували... Як перед погибеллю. Лжедмитрій вже не міг їх приборкати. І не міг, і не бажав, пустивши все на самоплив. А сам «рятувався» «алфавітом» — теж як перед погибеллю. Що, власне, швидко його й спіткає. Тож жити і «царювати» йому залишалося вже не так і багато часу.

Тушинське «лицарство», бачачи таке, взяло Лжедмитрія II під варту — допоки не розквитається з ними за «вірну службу».

Заарештувавши, стали гадати: що з ним далі робити?

Марина могла нарешті вільно зітхнути — нічні візити «коханого чоловіка» в її намет на якийсь час припинилися.

Але це сьогодні так, а що буде завтра? І до чого допиячить тушинський «цар», якого всі інакше як «цариком» і не називали. Варта, що тримала його під домашнім арештом, була препильна.

Лжедмитрій нарешті прохмелився і запанікував. Боявся, що його уб’ють свої. Заметався, як у западні, з однією лише думкою: тікати! Негайно брати ноги в руки. Давати драла. Куди? А куди завгодно, хоч і до чорта на кулички, аби лишень подалі від Тушина і від поляків, які, оточивши його вартою, нахвалялися йому «нарешті порахувати царські ребра». Якщо він, звісно, не розплатиться з ними.

Лжедмитрій і радий був би розплатитися, але — не мав чим. А невиплачене жалування за службу полякам сягало за цифри з багатьма нулями.

І тушинський «царик» вирішив тікати...

Королівські комісари із ставки його величності під Смоленськом, які ще вчора вели Лжедмитрія II до влади (без підтримки поляків він би не зумів досягнути навіть того, чого досягнув, дійшовши до Тушина) і які зневажливо відгукувалися про свого підпанка («мізерний, неосвічений, без честі й совісті, страшний огудник, пиятик та розпусник»), прорахувалися. Коли думали, що вони пильно й надійно стережуть «царика».

Отямившись від гульбищ, «царик» обвів круг пальця варту і накивав п’ятами з Тушина. Сталося це 27 грудня 1610 року.

Марина Мнішек нічого не знала про втечу «царя» і свого «мужа», а сам Тушинський вор про існування своєї «цариці» та «жони» просто забув — як про щось несуттєве. Та й не до того було. Коли береш ноги в руки і рятуєш власну шкуру, вона тоді стає дорожчою за будь-чию іншу, в тім числі й жінчину. Де вже йому було думати про жону в статусі «цариці» — тут хоч би самому вискочити із западні!

Йому допомогли вибратися з царського «палацу», що ним влітку слугував намет, а взимку проста руська ізба з великою піччю, на якій «царик» і відігрівався та отямлювався після перепитого — разом з блазнем Петром Козловим. (Як «справжній» цар, Джедмитрій мав навіть свого блазня — знай наших! — якого буцімто навіть... «любив».)

А далі свідчення розходяться.

За одними його вивезли в санях з тесом — тонкими дош­ками, що ними й прикрили втікача, того, який ще вчора погрожував узяти Москву й отаборитися у Кремлі, — за другими, що й зовсім кепсько, — «в навозных санях». Усе ж таки добре, що він не прихопив у ті сани Марину Мнішек!

А ось королівський комісар Станіслав Стадницький у листі до короля Сигізмунда III, який тоді стояв з військом під Смоленськом, висловив ще одну версію, як Лжедмитрію вдалося непомітно залишити свою «столицю», себто Тушино. Буцімто він у «боярина, якому довіряв, узяв бахмута (ногайський кінь) і втік до одного донського отамана». (Невідомо, правда, куди саме втік і де саме перебував той «надійний донський отаман».) А вже далі втікав і справді у санях — слава Богу, що хоч не під гноєм. Буцімто його прикрили згадуваним тесом, зверху, на дошки, під якими, не дихаючи, лежав утікач, посадовили кілька чоловік, так і вивезли його в Калугу». Утік, як далі зазначається, «покинувши царські регалії і жону».

І все відбулося пізно «під вечір, після того як протрубили пароль». (Очевидно, в той час змінювалася варта, що його стерегла: одна вже пішла, а друга їй на зміну ще не встигла зайняти свої місця, цим і скористався «царик».) Прямо детектив!

Так Тушинський вор і драпіжник, забувши, що йому треба йти походом на Москву, столицю «свого» царства (обіцяв же, клявся, що піде, погрожував, що візьме Першопрестольну), дав доброго драпака на Калугу, що на лівобережжі Оки, забувши...

Пардон, про жону свою і царицю, покинуту напризволяще в Тушині, в обозі «царському», без засобів і в розпачі, що їй далі робити: куди поткнутися — ганьба, ганьба!

Правда, «цар» згадав про неї, як уже опинився в Калузі. (Спасибі, що хоч згадав. А міг і не згадати!)

І не просто згадав, а ледь не розплакався. Принаймні, розчулившись, вдарився в лірику! (Такій ліриці і поети можуть позаздрити!)

Коли Марина зосталася в Тушині, зганьблена втечею мужа, покинута, нікому вже не потрібна, без будь-якої надії й перспективи на завтрашній день, з Калуги драпак раптом надіслав їй записку — вершину ліричного послання!

Ось цей перл ніжно-любовної епістолярії (невже «царик» на неї ще був здатний? Чи мав досвідченого в інтимних справах писарчука?):

«Тому Бог свідок, що печалюсь і плачу я з-за того, що про тебе моя надія (просимо далі читати з паузами, аби не розридатися. — В. Ч.), не відаю, що з тобою робиться, і про твоє здоров’я не відаю (Господи, який турботливий чоловік!) чи добре, ти ж моя надія, коханая-с, дружочок маленький (ні, ні, утриматися, аби не розчулитися і не розридатися, — неможливо! — В. Ч.), не даєш мені знати, що з вами відбувається, мій-с друг, знай, що у мене за рана, а більше писати не смію».

Куди вже більше! І так вийшов світовий шедевр від збіглого чоловіка своїй вірній жоні, шедевр у галузі листування закоханих.

Та сам Петрарка пізніше не напише з таким запалом своїй Лаурі. Чи Данте Аліг’єри — Беатріче. Коли б уже тоді була відома поезія О. Олеся, то Лжедмитрій II переписав би її у свою цидулку покинутій жоні. Ось вона:

Чи повторив би вслід за Поетом (якби у ті часи Поет жив і творив):

Але — досить іронії!

Покинута, зневажена таким ставленням до себе з боку мужа свого, Марина була у відчаї. Досі її вели — батько, обставини, перший Дмитрій, а тут... Опинилася в багатолюдному Тушині як на безлюдді, наче на необжитому острові. Єдина опора і надія, батько, у той час перебував у Польщі і навіть — невідомо чому — не відгукувався на її листи, що додавало смутку в її душі й тривоги за батька: що з ним? Чому він мовчить?

Більше у неї нікого не було — крім вірної фрейліни Барбари Казановської, яка ще у Кремлі 17 травня 1606 року порятувала її своєю спідницею від розправи натовпу; хоч і рішучої й дебелої та сильної дами, але що вона могла вдіяти у тій ситуації?

А тим часом палкий коханець у статусі чоловіка писав своїй коханій — у статусі жони:

«Моя-с пташка любименька... вір (мені), моє серце...»

Слова, слова, слова. Це вона розуміла. Чи — запізніле каяття? Але ж він був не з тих, хто здатний каятись. На словах виявляв турботу і неспокій за свою «любіменькую» та закликав її, «коханішку», приїхати до нього... Було від чого впасти у відчай! Як той їй, «коханішці», покинутій у Тушині, без захисту, без друзів і спільників, без військової, по суті, сили, яка б могла стати на її захист, як їй далі бути?

А тим часом Лжедмитрій II із званням Тушинський вор, опинившись у Калузі, став прозиватися вже Калузьким вором... Але, як кажуть руські, хрін від редьки не солодший.

Цариця Марина все ще залишалася в Тушині у великій небезпеці. Табір тамтешній завирував і заклекотів після втечі «царика» і почав ділитися на менші табори, що вже відкрито ворогували між собою. На мир та злагоду не було й знаку. У тій ситуації Марина розуміла, що ні вона без Дмитрія, ні Дмитрій без неї не зможе кожне окремо домогтися росій­ського престолу. Це розуміння почало гасити її гнів на втікача. Навіть щоб уцілити, їм треба бути разом.

Дмитрій — її єдиний шанс повернутися до Москви — та й то за умови, що це вдасться. Та ще після втечі з Тушина, але іншого не було дано.

Тушинський табір вирував і клекотів.

Царицю Марину якщо й згадували, то... Конрад Буссов навіть посоромився процитувати у своїй «Московській хроніці» ті словеса, якими обзивали тоді жону Тушинського вора (обмежився — як культурна людина — лише зауваженням, що «і писати про це не личить»).

Церковна влада і бояри, які перебували в Тушині, почали спішно радитись. На «Дмитрія» вони вже не покладали аніяких надій — відпрацьований матеріал! — але й здаватися на милість Шуйського не бажали. Московську партію «тушинців» очолював Філарет, названий у ставці вора «патріархом» (митрополит Ростовський і Ярославський). Зрештою, прийняли ухвалу: не вірити ні Василію Шуйському в Москві, ні «Дмитрію» в Калузі, а на руський трон бажано запросити «потомство» Сигізмунда III — його сина, королевича Влади­слава. Марина, коли до неї дійшли такі вісті, була безсилою що-небудь змінити. Після кількох безсонних ночей нарешті твердо упевнилась в думці, що вона нікому в Тушині не потрібна, що тільки з Дмитрієм — її єдиним шансом — вона може повернутися до Москви. (Тоді ще вірила, що зможе повернутися до Москви!)

Здавивши в собі образу і гнів, що Дмитрій її кинув, по суті, напризволяще — всі рахунки потім, потім, — вирішила боротися за Дмитрія.

Наче проснувшись від довгого летаргічного сну, до того пасивна і, здавалось, до всього байдужа, вона враз змінилася — як збагнула, що крім неї самої їй не зможе вже ніхто допомогти. І кинулась у той вир, що тоді клекотів у Тушині. Кинулася з головою — як з кручі у воду.

З’явившись у таборі тувинців, Марина (збереглося історичне свідчення, чи все це легенда?) з розпущеним волоссям (фурія, істинна фурія, богиня помсти у давньоримській міфології, на яку в одну мить перетворилася до того тиха й безініціативна цариця), напівзодягнена, рішуча й відважна, з очима, що палали і від того здавалися такими прекрасними, вона буцімто бігала з одного табору в інший, що вже ворогували між собою, закликаючи вояків бути... вояками, а не якимись там... бабами! І зберігати вірність її мужу, «істинному цареві Дмитрію Івановичу, та виступити згуртовано на його захист...» І таки домоглася свого, буцімто після її такого відчайдушного демаршу у вигляді чи не Валькірії, скандинавської діви-воїна, близько трьох тисяч чоловік на чолі з князями Трубецьким та Засекіним, піддавшись її чарам і палкій промові, вражені мужністю цариці, подалися в Калугу — до Лжедмитрія ІІ. І це було все, на що була здатна Марина в Тушині. Не мало, але й... замало.

(Свій подвиг в образі фурії чи діви-воїна Валькірії Марина Мнішек повторить у Калузі — про це є навіть картина художника Шарлєманя, яка називається «Марина Мнішек підбурює калужан до помсти за смерть Тушинського вора».)

Польське воїнство, яке перебувало в Тушині, вирішило повернутися до Сигізмунда III, свого короля. Ухвалило: не служити більше ніякому «царику». Заодно й поклялося віднині вірно служити «отчизне, матке нашей». Згадали й Марину Мнішек і прохали короля для «цариці її милості» залишити кілька замків, які вона отримала від «померлого царя Дмитрія», — як на царицю російську вони вже не по­кладали на неї ніяких надій.

Але Марина Юріївна не могла вже повернутися додому — це було б повним крахом усіх її надій і сподіванок. Ще й стала б посміховищем — дев’ятиденна цариця! — в очах своїх гоноровитих співвітчизників. Особливо заздрісної шляхти.

У відчаї писала батькові в Польщу (листа передала королівським комісарам):

«Я нещаслива, будучи випробовувана від Господа Бога такою турботою, не можу нічого придумати для свого полегшення і нічого хорошого не можу чекати в такій розгубленості».

Скаржилась, що «військо не згодне після уходу царя: одні хочуть бути при цареві, другі при королеві. Якщо коли-небудь мені погрожувала небезпека, так це саме нині, адже ніхто не може показати мені безпечного місця для пристойного і спокійного життя, і ніхто не хоче порадити мені що-небудь для мого блага».

Прохає допомоги чи бодай поради:

«Великий гнів Божий розразився наді мною, нізвідки мені отримати добру раду і допомогу, тільки Всевишньому Богу вручаю себе і чекаю його веління, так як тяжка печаль моя і скорбота зведуть мене передчасно в могилу, що я віддаю перевагу злорадству всього світу над моїм нещастям. А тому смиренно прошу ваше благородіє, милостивий отець і пан мій (це вже до батька, до рідного батька так! — В. Ч.), поклопотатися і потурбуватися про мене, найнижчій слузі вашій, щоби я, бува, не завдала ще більшого смутку нашому роду».

Прохала в рідного батька, називаючи його «ваша милість», порятунку. Власне, плакала у відчаї, але... Від «вашої милості», від рідного батька не було ані слуху, ані духу...

Було від чого збожеволіти і втратити віру, впасти у відчай і накласти на себе руки — рідний батько так і не відповів дочці, яка загибала.

У все тому ж відчаї і з безвиході вона прохала короля захистити її.

«Милість вашої королівської величності, що її часто отримувала моя сім’я і я особисто, сама поклала на мене обов’язок звернутися в моїм осиротінні до захисту вашої королівської величності. Але злополучний мій полон, що майже позбавив мене волі, відняв у мене можливість запобігти до цієї найвірнішої утіхи. Тепер, коли ваша королівська величність зволила вступити в кордони Московського государства, зі свого боку я щиро бажаю, щоб добрі задумки, удачний початок задуманого йшли успішно, а похід закінчився благополучно».

Зізнавалася королю, як рідному батькові:

«Якщо ким щастя свавільно грало — так це мною: адже воно підняло мене із шляхетного стану на висоту Москов­ського государства, з якого скинуло в жахливу тюрму, а звідти вивело на уявну волю, з якої втягнуло мене у більш вільну, але все ще небезпечну неволю. Тепер воно поставило мене в таке становище, що я при своєму сані не можу жити спокійно».

Пишучи, вірить, що все залежить не тільки від Бога, а й від короля.

«Прийнявши все це із вдячністю від Всевишнього, Його святому Провидінню передаю свої подальші справи. Я твердо переконана, що Він, який різними засобами дає багато що, і тепер, у цих мінливостях моєї долі, по благості своїй побажає підняти мене і порятувати. А так, як ваша королівська величність зволила бути причиною і поміччю першого мого щастя, то я покладаю повну надію на Господа Бога, що і в цій моїй печалі виявить мені милосердя...»

І все ж вона не хоче показати себе зломленою, а натомість вкотре проголошує себе московською царицею, заявляючи, що від цього статусу вона ніколи не відмовиться.

«Всього лишила мене мінлива фортуна, одне тільки законне право на московський престол залишилося при мені, скріплене вінчанням на царство, утверджене визнанням мене спадковою двократною присягою всіх державних москов­ських чинів».

І завершувала листа чи не прямою вказівкою адресату:

«Тепер я все це віддаю на милостивий і уважний розгляд вашої королівської величності... Я переконана, що ваша королівська величність після мудрого обговорення зверне на це увагу і за природною добротою своєю приймете мене, а сім’ю мою, яка значною мірою цьому сприяла своєю кровію, хоробрістю і засобами, щедро винагородите. (Вона ще думає про сім’ю.) Це буде слугувати запорукою оволодіння Московським государством і прикріплення його забезпеченим союзом, з благословіння Божія, яке щедро винагороджує за справедливість. Бажаючи цього, я доручаю себе захистові і милостивій увазі вашої королівської величності».

І хоч її лист до короля наробив шуму-гаму серед поляків і навіть переписувався та ходив по руках, але король так і не захистив свою піддану — він уже тоді потай мріяв сам стати царем Московським, тож навіщо йому була потрібна якась там «цариця Марина».

І тоді Марина з безвиході вирішує «возз’єднатися з мужем своїм». Забувши про всі образи й приниження, що їх він їй завдав, зібралася їхати в Калугу і звідти розпочати нову — чи продовжити стару — боротьбу за російський престол. Годі скаржитися батькові, принижуватися перед королем! Годі, годі, годі! Власну долю треба брати у власні руки! Назустріч своїй долі! Перемагають тільки сильні й відважні. Отже, треба бути сильною і відважною — годі плакатися в чужі жилетки!

Зважившись на поїздку до Калуги, цариця вбирається в чоловічий — гусарський! — костюм — віднині ніяких жіночих слабкостей! Вперед!

Але тут виявилося: одного чоловічого костюму замало. Потрібний ще й дозвіл, аби вона могла залишити Тушино — це ж треба!

Змушена прохати «воїнство», аби воно відпустило її в Калугу до мужа свого. «Воїнство» — в дусі єзуїтів — дозволило їй залишити Тушино, але тільки... самій. Без права будь-кого брати з собою! Ще й прислали їй листа, у якому чи не насмішкувато писали, що «цариця прислала просьбу, щоби їй дозволили поїхати до мужа. Їй це дозволили, але під страхом смерті заборонили будь-кому рушити від війська з прапором...».

Навіть король не міг домовитися з «тушинськими поляками», а де вже було їй те зробити. На щастя, деякі з них вже почали шкодувати за Дмитрієм (він з Калуги надсилав їм «ласкаві», так звані «прелестные письма», обіцяючи — вкотре! — все, чого вони захочуть!). Тушинці почали вагатися — що робити? Підтримати короля чи Марину — як законну царицю? Іти за нею чи видати її Сигізмунду? Або Москві? І загроза, що її можуть видати Москві — вона просто стане розмінною картою в політичній грі, — була дуже реальною.

Усе зваживши, цариця вирішує втікати з Тушина. Потай. Ось тоді вона рішуче — у ті дні її вже не визнавали піддані — зодягається в гусарський костюм. Все. Немає більше місця жіночим слабкостям, нидінню, скаргам... Все, все, все!!! Віднині вона — фурія! ФУРІЯ!!! Діва-воїн Валькірія — вперед! Тільки вперед. Всі мости вже спалені, і назад, для відступу, шляху вже немає. Вперед — це значить до Калуги, до Дмитрія, і там треба все починати спочатку. Звідти, зібравши та перегрупувавши сили, йти на Москву. Бо в Кремлі вже й так засидівся Василій Шуйський. Хоч трон під ним і хитається — чутки доходять, — але він все ще сидить. Йому треба допомогти залишити його. І це зробить вона з Дмитрієм. Тож тільки вперед, до Калуги, де Дмитрій збирає нові сили для походу на Москву.

Втеча з Тушина до Калуги відбулася в ніч з 23-го на 24 лютого 1610 року.

Вдень за нею пильно слідкували, але з настанням темряви нагляд послаблювався — куди, мовляв, жінка проти ночі побіжить? Навколо краї пустельні, морозяні, все загачено снігом, тільки вовки виють під місяцем, од проміння якого іскриться сніг.

Марина тому й вибрала ніч, що ніхто в цей час не сподівався, що вона зважиться вирушити в далеку дорогу, тож нагляд за нею до ранку ставав не дуже пильним. Можна б сказати, ніякого нагляду вночі за нею не було, тож тікати й вирішила саме в нічну пору. І буцімто лише в супроводі двох — правда, надійних слуг, служниці і служника, що й зовсім мало­ймовірно. Краї там були дикі й глухі, загачені снігами, і втрьох зважитись на далеку подорож краями, де вночі рискають сіроманці, а вдень зграї двоногих розбійників...

Дорогою втікачі, збившись зі шляху (не дивно, ніч була глупа, до самого ранку мело і не видно було ані цяточки), опинилися у Дмитрові, де було військо гетьмана Сапеги, яке воювало там з військом Василя Шуйського.

Втікачі на те побоїще й напоролися, як тільки засіріло.

Марині ще й пощастило, що потрапила в розташування не царських військ, бо тоді подорож для неї й закінчилася б, а в польське.

Гетьман до неї поставився приязно, лише буркнув: «Роби, як хочеш». Марина якось зв’язалася з Калугою. Звідти надійшла­ відповідь: таємно вибиратися з польського війська і прямувати в Калугу до Дмитрія, не давши полякам можливості відправити її під Смоленськ у табір Сигізмунда.

Варто зазначити, що поява у польському війську цариці Марини — та ще й в гусарському вбранні — зчинила фурор. Чи щось схоже на нього. І всі поляки збіглися подивитися, а яка ж вона, полячка, котра російська цариця?

Буцімто Марина Мнішек заявила перед солдатами Сапеги:

— Як мені, руській цариці, з такою ганьбою повертатися до моїх рідних у Польщу, то краще вже загинути в Росії — це у відповідь на запитання, як вона зважилася глупої морозяної ночі в чужих краях мандрувати. — Я розділю з моїм мужем усе те, що нам Бог визначив!

Конрад Буссов засвідчує, що Марина Юріївна перед втечею з Тушина «веліла зробити (очевидно — виготовити. — В. Ч.) собі з червоного оксамиту чоловічий костюм польського по­крою, наділа його (між іншим, її перший чоловік цар Дмитрій Іванович любив носити такі костюми. — В. Ч.), озброїлась рушницею та шаблею (о, це вже щось!), а також взула чоботи та шпори і вибрала гарного швидкого коня». Як зазначає один з авторів, котрі писали про Марину Юріївну та її втечу з Тушина, червоний оксамит гусарського костюму повинен був ефектно виглядати на тлі підмосковних снігів!

Відразу ж було повідомлено короля Сигізмунда про те, що «цариця, приїхавши у Дмитрове, увійшла в лицарське коло в тім гусарськім костюмі, у якому приїхала, і своїм лицем і сумною мовою збунтувала вельми багатьох з товариства п. Сапеги».

А Міколай Мархоцький повідомляв, що він чув оповіді тих, хто оборонявся у дмитровській фортеці, сапежинців: «Саме у той час цариця, яка перебувала у Дмитрові, показала свій мужній дух. Коли наші приступили до оборони валу, а німці з московитами пішли на штурм, вона вискочила зі свого помешкання і кинулась до валу. «Що ви робите, злодії, я — жінка — і то не злякалась!» Так, дякуючи її мужності, вони успішно захистили фортецю і самих себе».

25 лютого, як трохи стихла завірюха, снігова крутіж ніби почала влягатися, Марина Юріївна вирішила їхати далі — з Дмитрова до Калуги.

Вона була енергійна, весела і дуже впевнена у собі, як і в тому, що вона задумала. Врешті, відчула свою силу і вміння повести за собою людей. (У той час вона перероджувалася на очах.)

«Цариця, надумавши перебратися в Калугу, умовила чотирьох із двадцяти моїх товаришів, — свідчить Міколай Мархоцький, — її супроводжувати. Пан Сапега хотів цьому перешкодити, але вона сказала: «Ніколи тому не бувати, щоб він для своєї вигоди мною торгував, у мене є три з половиною сотні донських козаків, і якщо буде потрібно, я дам бій». І Сапега їй більше не чинив перешкод. Цариця поїхала з тими, кого умовила з моєї компанії. В чоловічому наряді, взявши сани й коня, вона діставалася коли на санях, а коли й верхи».

«...И отправилась прямо в Калугу, к тому обманщику, с которым она тайно побраталась...»

Все б нічого у наведеній цитаті, але чомусь дивує оте — «побраталися».

Марина з Дмитрієм?

Жінка з чоловіком? Щось такого, зізнатися, не доводилося раніше здибувати, аби жінка з чоловіком браталася? З якого б це дива? Жінка з чоловіком може лише заприязнитися. Чи — що більш типово — кохатися і врешті-решт побратися.

Побрататися — поклястися одне одному у взаємній дружбі, НАЗВАТИСЯ (виділення моє. — В. Ч.) БРАТАМИ...

Чи побрататися — близько зійтися з ким-небудь, але виявляючи при цьому братні почуття. Чоловік до чоловіка, що було типово, наприклад, для козаків-січовиків, запорожців. Та й у народних думах співається про названих братів. Але щоб жінка з чоловіком... побраталася?

Хоча з натягом можливе (у значенні «близько зійтися»), але ж оті «братні почуття». Якось вони не зовсім звичні між жінкою та чоловіком. Очевидно, тут щось інше, автор просто вжив не зовсім підходяще слово для даного випадку. Не могла Марина «побрататися» з Дмитрієм — тоді ж у чому річ?

А ось як розповідає Конрад Буссов (він на той час мешкав у Калузі) про приїзд туди перевдягненої в чоловіче вбрання цариці. (Не забуваймо, Марина Мнішек, утікши з Тушина, з’явилася в Калузі на баскому коні, а її гусарський костюм з червоного оксамиту полум’яним вогнем горів на тлі засніжених просторів.)

«У Калузі перед ворітьми вона сказала варті (очевидно, її сприйняли, та ще й в гусарському костюмі, за чоловіка. — В. Ч.), що вона довірений коморник Дмитрія із спішним і дуже важливим до нього донесенням, про яке ніхто, крім нього самого, не повинен знати. Цар відразу ж збагнув, у чому річ, велів козакам гарненько охороняти ворота, а коморника впустити. Той відразу ж поїхав до кремля, до царського ґанку, зістрибнув там з коня, представши перед очі свого государя, і тим подарував йому велику радість. А позаяк привезений царицею з Польщі жіночий почет поїхав... назад у Польщу, то вона взяла собі новий почет з німецьких дівчат, батьки яких мешкали у тих місцях. Гофмейстериною над ними призначила теж німкеню і весь час доброзичливо і прихильно ставилася до німців...»

А вже потім, як Марина дещо влаштувалася в Калузі, настала потреба на якийсь рівень ставити свої відносини з Дмитрієм. Тоді й почалося те, що деякі джерела передають словом «побраталися».

Ясність у тему «братання» вніс брат Марини Юріївни Станіслав, який прямо написав, що вона (сестра його Марина) «повінчалася з тим франтом, котрий присвоїв собі ім’я Дмитрій».

Прямо тобі якийсь фортель (несподіваний вчинок, витівка, адже викидати фортель — те саме що викидати фокуси), що його вчинила Марина Юріївна із Лжедмитрієм II, якого чи не вперше в історичних джерелах названо — чи не з пошанівком — франтом. (Франт — той, хто вдається до франтівства, модно й нарядно зодягається, чепурун. А таким Лжедмитрій, здається, не був. Як і схильності до франтування не мав.)

У щоденнику королівського походу від 16 квітня 1610 року записано:

«Отримано вістку, що той Дмитрій вдруге і відкрито вінчався у Калузі з царицею».

Дивно. Адже публічна церемонія вінчання означала відмову від визнання самозванця тим же самим Дмитрієм, справедливо зауважує один з істориків.

Це так, але — з одного боку. А з другого — вінчання у православному храмі мало переконати тих руських прихильників самозванця, які звинувачували Марину в «лютеранстві» та «єретицтві», що вона теж православна. Адже після вінчання у православному храмі (ПРАВОСЛАВНОМУ!!!) католичка Марина Юріївна вже ставала мовби православною, тому що дотрималася обрядів Руської церкви.

Ще й нині пишуть дослідники, що «в Калузі мешканці радісно вітали царицю, яка з’явилася на їхні очі юним воїном у шоломі і з волоссям до пліч».

А тут ще й вінчання у православному храмі. Своя полячка Марина Мнішек, своя! Які тепер можуть бути до неї претензії, що вона, мовляв, не шанує руських звичаїв і т. д, і т. п., що лунали ще не так давно. Отже, це був тонкий політичний хід, привернути на свій бік православних підданих Московського царства.

«Почалося калузьке життя більш спокійне, як тушинське, адже тут не було манірних (радше бундючних. — В. Ч.) польських вождів, не було військових зборів, ініціаторами яких виступали польські роти. Тут влаштовувалися бенкети, було постачання. Тільки поведінка чоловіка ускладнювала життя Марині, але і в цій ситуації вона старалася виокремити для себе позитивне, адже на його тлі намагалася мати вигляд набагато кращий».

Присутність в калузькому таборі цариці Марини сприяла популярності «царя». Непомітно Марина починає втручатися у справи, допомагає чоловікові зібрати нові сили. У листі до гетьмана Сапеги вона писала, що «справи їхні були майже в занепаді, хилилися до кінця», але є надія на краще, адже не все ще втрачено.

І скромно додавала, що не приписує це нікому (в тім числі й собі. — В. Ч.), а — «особливому дару, від Бога нам даному, що Він... зволить виправляти чи, вірніше, — благополучно закінчувати наші справи...».

Особисто Марина теж чекала «Божого дару»: на той час вона була вагітна, відчувала дитину під серцем і сподівалася, що це теж стане одним з дарунків Бога — але вже їй особисто. А може, і Росії. Син царя — це спадкоємець престолу, який цар про це не мріє. Лише б народився хлопчик, а не дівчинка... Лише б хлопчик, молила, прохала Бога.

З першим Дмитрієм і мужем першим своїм вона так і не встигла завести дитинча, хоч і мала з ним велику любов. Бо скільки з ним прожила, як приїхала до Москви як цариця і жона — всього лише дев’ять днів. Та й ті минули в гульках, яким край поклав лише травневий путч у Москві.

А ось з Дмитрієм Другим... Гм, мовби ж його й не кохала (принаймні, ще не встигла покохати), а бач... Відразу ж і завагітніла. А втім, це, звичайно ж, на краще, спільне дитинча міцніше зв’яже їх, перетворить їхнє радше політичне єднання на міцну сім’ю.

У ті дні вона вставала з молитвою на устах, дякуючи Господу, що носить під серцем дитину, і закінчувала його із все тією ж молитвою-дякою Господу за такий щедрий дарунок.

Вагітність давалася їй відносно легко, як кажуть, на користь: жінка розквітла, щічки зарожевіли, гарні очі засяяли добротою і зичливістю до людей і до світу білого, і вона — така молода — видавалася ще молодшою, прямо дівчиною.

Дивувало, що Дмитрій до неї — це Марина як жінка відчувала — навіть жінок не знав. Принаймні любові у його бурлацькому житті ще не було. А тут відразу ж — і цариця, і любов. І скоро він батьком стане. І жона на очах квітне. Тож часом незграбно жартував, приховуючи за жартами свою радість:

— Коли б ти не була мені жоною, то я неодмінно б у тебе закохався. — І додавав уже серйозно: — Ти наче той пуп’янок, що розквітнув раннім ранком — теплим, літнім...

Ба, ба, дивувалась вона, чоловік її, виявляється, ще й поет у душі!

Марина й справді квітла.

Та й сама почала круто мінятися — на краще. До всіх була привітною і зичливою, з посмішкою на устах, і все наспівувала, мугикала веселі безжурні пісеньки...

— Моя добра няня, бабця Софія, бувало, казала: вагітна жінка, аби дитина у неї народилася гарною, такою і має бути: веселою, доброю, до всіх зичливою, з піснею на устах — без крапелиночки зла чи чогось недоброго...

І сам Дмитрій ніби змінився, теж помолодів, збадьорився в очікуванні спадкоємця. Казав:

— Цариця має народити мені лише спадкоємця. Тільки царевича!

Все складалося як ніколи добре в Калузі, за високими й надійними мурами, все сприяло задуманому успіхові.

30 червня 1610 року Дмитрій вирушив з Калуги на Москву.

Нарешті, нарешті!!!

«На Москву, на Москву, на Москву!» — аж співала Марина.

Військо Дмитрія складалося з полків гетьмана Сапеги та корогов деяких полковників. Правда, один з сучасників дещо зневажливо напише, що, мовляв, з «цариком» «зібрався весь набрід, шляхти мало, тільки була вона в гусарських корогвах, яких було теж небагато... (Корогва — бойовий прапор у військових підрозділах українського козацтва та у збройних силах шляхетської Польщі в XVI—XVIII ст.; підрозділ складався з 50—120 чоловік.) Зате козаків було без числа».

За деякими підрахунками під прапорами Дмитрія виступили 1600 гусар, тисяча козаків і ще більше інших... Мабуть, таки різного наброду...

Прилетіли гарні вісті, що гетьман Жолкевський, посланий Сигізмундом на Москву, успішно розбив московське військо під командуванням брата царя князя Дмитрія Шуйського — віват, віват!!! Ця вістка стала як цілющий бальзам на рану, збадьорила тих, хто ще сумнівався в успіхові «царика».

Тому й почали на бік Дмитрія переходити деякі міста — вони, як і люди, теж тримають ніс за вітром!

Дмитрій стрімко просувався в напрямку до Москви. Все складалося як ніколи добре.

«На Москву, на Москву, на Москву!» — ладна була ви­співувати з ранку й до вечора Марина, як ніколи весела і щасливо-безтурботна.

Нарешті щаслива! Нарешті була впевнена у перемозі!

Відряджаючи з Калуги мужа в похід, наказувала йому, ведучи за міські ворота його коня за вуздечку:

— Як тільки візьмеш Москву, в чому я ні мить не сумніваюся, так відразу ж уводиш мене у Кремль, а я тобі за це народжу сина-спадкоємця, царевича руського...

16 липня 1610 року військо Дмитрія підійшло до столиці і зупинилося в селі Коломенському. Марина Мнішек, зі своїм почтом наздогнала чоловіка теж неподалік Коломенського і зупинилася в Ніколо-Угрешському монастирі. І там стала чекати розвитку подій. Від Дмитрія вже майже з-під самої Москви чи не щодень прилітали на баских конях посланці: царевич ось-ось під малиновий передзвін увійде в Москву, хай цариця його чекає в монастирі. Тільки він візьме Москву, як відразу ж забере до себе й царицю.

Тим часом Василій Шуйський досиджував на престолі останні місяці — перед безславним і насильницьким по­стриженням у ченці.

Здавалося, шлях на Москву вільний, як вільний і московський престол. І ще здавалося: досить Дмитрію зробити ще одне, останнє зусилля, і він — у Москві омріяній, у Кремлі її державному, яко законний цар-государ...

І Дмитрій як ніколи був твердо впевнений в успіхові свого походу і вже бачив себе на престолі (це ж треба, якийсь там бродяга із Шклова, «худого» роду, ніхто, власне, і раптом — російський цар-государ!.. Таке й уві сні не може приснитися). Але...

Як не щастить, так не щастить. Як бідному женитись, то й день малий.

Ще вчора він нахвалявся всім поставити язика поперек рота (та й самого рота набік повернути), як сьогодні вже й капець прийшов. І не лише нахвалкам, а й справам його. А бодай ти не знав, що сьогодні за день!

Фортуна знову зіграла з ним злий жарт і повернулася до нього спиною.

24 липня до Москви з Можайська підійшов гетьман Жолкевський, явно вороже налаштований до Дмитрія. Хоч ще вчора належав до тих поляків, які підтримували саме Дмитрія, а сьогодні повернув проти нього!

Повідомляв короля, що «всі у Москві поклялись не приймати на царство вора, який називає себе Дмитрієм, а навпаки, битися з ним». І цим звідомленням наче підштовхував його мосць виступити й собі проти Дмитрія-вора.

Хрестоцілувальний запис боярському урядові на чолі з князем Федором Мстиславським (і про це Жолкевський застерігав короля) прямо сповіщав:

«Вора, хто називається царевичем Дмитрієм, на московське государство не хотіти».

Мовляв, з ким завгодно, хоч з чортом-бісом, тільки не з Дмитрієм.

Гетьман став табором «на Хорошевських луках на Москві річці» — за милю від столиці. Став, явно вороже налаштований до Дмитрія, — отакої!

Боярська дума тим часом закликала гетьмана до переговорів «про хороше діло» і просила допомогти їй у боротьбі з вором...

Гетьман зробив усе, аби використати нову ситуацію на свою вигоду та укласти з боярським урядом угоду про запрошення королевича Владислава на російський престол... «Зрадники!..» — лютував Дмитрій. Особливо коли дізнався, що Жолкевський пообіцяв «знищити самозванця, якщо він осмілиться оспорювати у короля щастя». Московити постали перед вибором: або король на їхньому престолі, або самозванець — третього не дано. Навіть поговірка тоді виникла: краще королевичу служити, аніж від своїх холопів побитими бути.

Семи... Перша частина складних слів, що означає: той, який має сім однакових одиниць, предметів, ознак і т. ін., наприклад, семибарвний, семиметровий, семипелюстковий, семиповерховий і т. ін. А ще семиборство — легкоатлетичні змагання з семи видів спорту.

Згадаймо: семигодинний, семигранний, семигривенний, семиденка, семиділ (хто береться виконувати одночасно багато справ, не завершуючи жодної), семизір’я, семикласник, семикратний, семимильний (це до щастя намагаються йти семимильними кроками), семипілка, семипудовий, семирічка, семиряча — людина, яка носить одяг із домотканого грубого і нефарбованого сукна і належить до соціальних низів...

У Росії було відоме і таке явище, як «Семибоярщина» — боярський уряд із семи чоловік, що прийшов до влади після усунення з престолу Василя Шуйського і залишив у Росії вельми колоритний слід...

Здавалося, що Смута — протистояння государя з аристо­кратією, — закінчилася перемогою останньої. Цар був скинутий з престолу, силоміць пострижений у ченці, виданий полякам і вивезений ними за межі Московського царства.

Переворот відбувся відносно легко і ніби без пролиття крові — найбільш «благородний» варіант змови. І вовки ситі, і вівці цілі. Збулася давня мрія руської знаті: над нею немає більше царя, повновладна господарка у державі віднині вона. Створено новий уряд без царя. Тепер тільки насолоджуватися так удало захопленою владою! Але країна перебувала в такому стані, що бояри, члени нового уряду, навіть і не бралися ні за що. Тому й не зважувалися вводити нові закони чи щось міняти в керуванні. Та й уряд, дещо зневажливо прозваний «семибоярщиною», був безсилий хоч що-небудь змінити. Розгубилися. Виявляється, взяти владу — це одне, а керувати країною — це вже щось інше. Ніхто з семи бояр не хотів брати на себе відповідальності, старшого не було, а без нього не було і ладу.

Потрібен був... цар.

Виявляється, потрібен був цар, якого «семибоярці» так необачно скинули.

Виявилось... Знать, яка так жадала позбутися сильної руки царя-батюшки, здійснивши переворот, так і не могла впоратися з владою, що негадано опинилася в її руках. Вона, по суті, виявилася яловою.

І ще виявилось. Суть політичного устрою Росії — це монарх, дворянство, Церква і також знать. Вони борються між собою і водночас співробітничають. Якщо хтось один з них захопить владу одноосібно, це нічого доброго не принесе. Бояри-змовники, знаходячись ніби ж при владі, кинулись шукати ту саму... владу. А де її візьмеш, як немає царя?!.

І тоді «семибоярці» заходилися шукати собі царя — замість скинутого. Лжедмитрій II, який ще й мав якусь силу, хоч його воїнство на той час і значно порідішало і навіть ще загрожував Москві, вже нікого не влаштовував.

І тоді аристократія кинулась шукати собі іншого владику. Навіть серед чужих. З будь-яких країв. Який завгодно, аби зумів у них бути царем. (Як говориться, хоч сова, аби з другого села.)

Восени «семибоярці» таємно впустили до Москви польське військо, передали фактично владу в руки керівників польського гарнізону. Ще й пообіцяли вінчати на царство королевича Владислава, сина короля Сигізмунда III. І навіть поквапилися випустити нові монети з ім’ям Влади­слава — «...государя всеа Русии». За це поляки пообіцяли відігнати від Москви Лжедмитрія.

І все ж переговори «семибоярців» з поляками ні до чого не могли привести. Сигізмунд III таємно бажав московського престолу для себе, а не для сина. До всього ж він вимагав віддати полякам Смоленськ. А тут ще й патріарх Гермоген, який невгамовно закликав врятувати Русь і Церкву від розорення, почав таврувати як зрадників «семибоярців».

Пригрозив їм прокляттям. Заявив, що воцаріння Влади­слава може відбутися лише після того, як царевич перейде у православну віру, а польський гарнізон залишить Москву. І закликав усіх стояти «за веру неподвижно».

Тряс білою бородою, розмахував посохом, здіймав руки до небес, закликаючи до себе у спільники сили небесні.

«Семибоярці» змушені були позадкувати і здатися — на тому влада у Москві без царя, власне, безвладдя, — і скінчилася. Процарювало-провладарювало «семибоярство» щось близько двох місяців...

До Дмитрія і Марини прибули посли гетьмана Жолкев­ського з пропозицією відступитися від Московського престолу — за це їм були обіцяні різні милості...

А тим часом уже стало відомо про присягу королевичу Владиславу.

Перший боярин Боярської думи князь Мстислав­ський, повідомляючи про присягу Владиславу, у грамоті від 39 серпня писав:

«Марину Мнішкову, яка була за убитим розстригою, Гришкою Отреп’євим і з нинішнім вором по московському государству ходить, государинею московською не називати і смути ніякої наперед у Московському государстві не робити і відвести її у Польщу».

Знаючи все це, як і про офіційну заяву Боярської думи та її спілку з гетьманом Жолкевським, Дмитрій, вигнавши гетьманських послів, вирішив було оружною силою добути столицю. 2 серпня він вдався до рішучого штурму Москви.

Із свідчення очевидця:

«Цар, бажаючи увірватися в Москву або підпалити її, розділив військо на дві частини. З однією частиною, у якій були і руські, пішов у тил руським (військам, вірним Боярській думі, себто тоді ще «Семибоярщині». — В. Ч.) і став обходити Москву на далекій відстані від Троїцької дороги, щоб у Москві не загледіли його руху...»

Але маневр не вдався, Дмитрій підійшов до міських стін запізно, коли вже добре розвиднилося. Він ще встиг підпалити посад, проте розвинути успіх і перейти в атаку не встиг — підоспіли загони воєводи Салтикова і вдарили у спину атакуючим...

І цього удару виявилося досить.

Гетьман Жолкевськиий писатиме боярам, які вже були спільниками поляків:

«А про вора, що називається царевичем Дмитрієм Івановичем, мені, гетьману, з бояри думати... як би того ворога відігнати чи убити».

Після запеклої битви поляків з московитами з одного боку і Дмитрія з його військом з другого настало недовге затишшя, а тоді Дмитрій почав відходити. Аби уберегти від розгрому рештки свого війська. Відходив, на чім світ стоїть клянучи поляків. Не міг збагнути:

— Вони ж мене привели сюди, поляки! У Московію допомогли мені дістатися, визнали мене за законного царя московського престолу, чому ж вони зараз виступають су­проти мене?!.

— В таких випадках кажуть: змінилася політична ситуація, — розвела Марина руками. — Мені самій неприємно від такої дволичності моїх співвітчизників, але такі... такі факти. Їм зараз вигідніше виступити проти нас у супрязі з московитами. Доведеться відійти, аби не зазнати краху.

Протрубили відхід...

А тим часом московські бояри і гетьман Жолкевський вирішили переслідувати Дмитрія до переможного кінця. У наказі по їхньому об’єднаному війську наголошувалося: «Щоб крові християнської більше не розливав і земля б у тиші зосталася». А для цього треба було знищити Дмитрія — питання навіть так уже стояло.

Дмитрій спішно відходив, випереджаючи переслідувачів на один день. Гетьман Жолкевський вкупі з московським військом його переслідував. Невдовзі вони підійшли до Ніколи-Угрешського монастиря, де, за їхніми даними, мала перебувати цариця Марина. Виявилося, що там уже й «царик», який встиг утекти з-під Москви.

Коли настав світанок, усе навколо було оточене москов­ським військом та полками Жолкевського — здавалось, миша непоміченою не прошмигне.

Це збагнули й оточені. На ранок перед ними постала дилема: або прийняти бій з об’єднаними силами і накласти у нім головою — але за що, в ім’я чого? — або домовитися з нападниками про подальшу службу вже у них. А заодно й вирішити долю «царика» — нікому за нього не хотілося помирати. Ні руським, ні полякам...

Добровольців у таборі Дмитрія на той ранок не виявилося — Дмитрій і Марина оголосили те зрадою. Але це мало чим могло зарадити справі і вирівняти ситуацію на користь оточеним. Розв’язка невмолимо насувалася. Треба було спішно щось робити.

Марина привселюдно зреклася поляків і свого короля, які зрадили її. Заодно зреклася і свого війська, яке теж її зрадило. Військо похмуро її слухало. Тупцювалися й пирхали коні, під їхніми копитами скрипів сніг.

Сліпучий од сонця, він боляче різав очі, і в Марини по щоках текли сльози — від того блиску і від образи, що її зрадили ті, кого вона вважала найріднішими їй, на чию вірність вона покладалася, як на кам’яний мур...

Що ж, все у світі змінюється. Сьогодні друг тобі друг, а завтра — зрадник і ворог. Вірність у дружбі залежить від багатьох обставин — кому потрібна така дружба.

Як і вірність лише на якийсь там час, доти, поки це буде вигідно.

Того ж вечора свої люди застерегли Дмитрія й Марину: їхнє військо збирається заарештувати «царську парочку» і видати її полякам та руським і такою ціною купити собі прощення. А можливо, й життя. Що ж, і тут вони праві — все у світі купується і все у світі продається... На тім стояв і стоятиме рід людський.

Тієї ж ночі з рештками ще вірних їм людей, переважно козаків, донців та запорожців, — Дмитрій і Марина таємно залишили Ніколо-Угрешський монастир і подалися до Калуги, котра ще зоставалася їм вірною...

Ніч була місячна, іскрився сніг і страшенно скрипів під копитами коней та під полозками саней.

Десь у темних хащах вили вовки.

Жити не хотілося, але жити треба було. Ще треба. Та й не втрачали втікачі надії на Калугу. То Москва їх зрадила, а Калуга їм допоможе.

Потім виявиться, що цар Дмитрій тоді «вдався до хитрощів». І це засвідчив — очевидно, щоб виправдати свій промах, що його круг пальця обвів уночі «царик», — сам гетьман Жолкевський. У своєму посланні королю.

Він, «царик», нібито удавано погодився із зробленими йому пропозиціями — відмовитись від Москви і взагалі піти з Росії у Польщу, де його король наділить «Самбором або Гродним». Буцімто самозванець гордо відповів:

«Я віддам перевагу службі в селянина і таким способом зароблятиму на шматок хліба, аніж приймати що-небудь від його величності короля!»

Гм-гм... (Марина Мнішек, додавав пан гетьман, теж була такої думки.)

Відповівши так, Лжедмитрій і вдався «до хитрощів». Себто удавано погодився на пропозицію гетьмана, який діяв від імені короля, а сам тим часом «думав про інше і готував усе потрібне для втечі».

Гетьман вирішив захопити «царя і царицю» в монастирі, але доки він чекав ранку, щоб почати повне оточення монастиря, до нього примчав перебіжчик і доніс (невмируще сіє плем’я — перебіжчиків!), що «самозванець, посадивши на коней свою государиню та інших жінок (можна тільки уявити, як глупої ночі глухими просторами під завивання вовків і скрип снігу мчало на конях перелякане жіноцтво! — В. Ч.), утік із царицею і всім двором» з монастиря у ніч на 6 вересня.

Переслідувати його було вже пізно. Та й не було поки що у тім нагальної потреби, адже головні сили «царика» були від нього відірвані. А при ньому залишилися лише козаки та «маленькі бояри». Всі вони подалися до Калуги, і встигнуть примчати під захист її мурів раніше, аніж їх наздоженуть переслідувачі. Але, гмикнув гетьман, щасливої дороги! Довго в Калузі «царик» не просидить. Головне, що врятована Москва, і не сьогодні-завтра царем руським стане поляк Владислав.

Уже опинившись у Калузі зі своїм добре поріділим вій­ськом, Лжедмитрій раптом запропонував іншому гетьманові, Яну Сапезі, «прощення» — якщо він, гетьман, повернеться до нього, «царя Дмитрія», на службу. Ні більше ні менше! Зі свого боку Марина Юріївна пообіцяла гетьману заступитися за нього перед королем, якщо той звинуватить його у «зраді».

Гетьман Сапега, посміявшись з тих пропозицій Калузького вора, повідомив короля: якщо його милість йому доручить, то він постарається якомога м’якішими засобами схилити «того франта», сиріч Лжедмитрія, «ввірити себе його милості короля», а для цього він, гетьман, уже послав до Калуги п. Валевського, якому доручив «переконувати самозванця до цього».

А в цей час «Семибоярщина» відправила своє посольство під Смоленськ у ставку короля — для «затвердження присяги королевичу Владиславу».

У Москві вже були готові визнати об’єднання двох держав, якщо престол посяде королевич Владислав, і впустити до столиці польський гарнізон, аби він допомагав їм обороняти її від самозванця.

Дмитрій зі своїми людьми був оточений в Калузі, як ведмідь у барлозі, військами короля. Надії на порятунок уже не було. На останній раді в гетьмана Жолкевського вирішили: ще раз спробувати гуртом умовити Лжедмитрія II та Марину Мнішек залишити Росію, пообіцявши їм навзамін який-небудь «удільчик, у Польщі чи Литві...».

Коли ж вони не пристануть на цю пропозицію, об’єднаному війську взяти штурмом Калугу, оплот Лжедмитрія, його самого скарати на горло, труп, як і труп першого Дмитрія, спалити, попіл зарядити до гармати і вистрелити ним у яке-небудь болото. Що ж до Марини Мнішек, то, враховуючи, що вона все ж таки жінка (та й піддана короля), відправити, не питаючи на те її згоди, під домашній арешт у Самбір.

І на тім поставити крапку в Смуті, що все ще не вгавала в Московській державі...

Але зовсім інші наміри мали Дмитрій та Марина. Обоє вони й не думали здаватися на милість переможців, а ще збиралися «повоювати за свої попрані права».

11 грудня 1610 року.

ПОЛЮВАННЯ ПІД КАЛУГОЮ

Анекдоти вічні, і не суть важливо, який з них і коли народився — в далекому минулому, сьогодні чи ще завтра з’явиться на світі білому.

Суть у тому, що вони несуть нам сьогодні.

Хоча б ось такий, який, звичайно ж, виник у наші дні.

Офіцер велить взводу взяти лопатки і рити окопи.

Наївний солдатик і питає: а для чого треба рити окопи?

— Ворог нападе, нам потрібне укриття.

Тоді наївний солдатик пропонує інший варіант:

— Може, ми самі на ворога нападем, хай краще він риє окопи?!.

Логіка залізна — для всіх віків минулих і майбутніх підходить.

Справді-бо, не треба ховатися од ворога, який нападає, в окопах. Хай краще він ховається в тих окопах!

Лжедмитрій, утікаючи до Калуги, вирішив більше не наступати, а рити окопи і ховатися в них — себто відсиджуватися — допоки? — за фортечними мурами. Вони міцні, на перших порах ніби й захистять, але ж... Така позиція — копати окопи і ховатися в них — супротивнику дає можливість наступати. Замість того, щоб його загнати в окопи.

І супротивник, скориставшись наданою йому можливі­стю, перейшов у наступ — з наміром, звичайно ж, викурити Лжедмитрія II з окопів.

Така придибенція.

«...Там його чистенько вимили, віднесли до зали, приклали голову знову до тулубища, і кожний, хто хотів, міг прийти і подивитися на нього...»

Що творилося в Московській державі в кінці 1610 року!

Дійшло до того, що сам король, аби хоч якийсь край по­класти жадобі й розбоям, змушений був заборонити війську «пустошити (у Росії. — В. Ч.) землі, виводити полон, руйнувати церкви, розорювати села, мучити підданих».

Але це вже мало чим могло зарадити. Король був далеко, у Варшаві, а польські війська у засніженій Росії, охопленій до всього ж ще й смутою.

У Москві, яку на запрошення «Семибоярщини» зайняли поляки, відкрито ділили державну скарбницю, ділили чини, посади, маєтки і вотчини, бо все продавалося і на все були покупці. Із Москви та з інших міст царства щодня вирушали загони, які годилося б назвати зграями грабіжників, «на охоту» і «на ловитву».

У самій Москві лютували хапуги, які розтягували все, що траплялося під руки. Навіть золоті статуї апостолів у людський зріст, що були виготовлені за Годунова, переплавляли в золоті зливки і ними розплачувалися з німецьким найманим вій­ськом із Швеції. Не пощадили і статую «Ісуса з чистого золота, вагою, напевне, в тридцять тисяч червоних золотих».

Міколай Мархоцький не щадив співплемінників, пишучи:

«Наші, охоплені жадібністю, не пощадили і Господа Ісуса, хоч дехто пропонував його відіслати в цілості до Краківського замкового костьолу — в дарунок на вічні часи. Але отримавши Ісуса з московської скарбниці, наші розрубали його на шматки і поділили між собою».

Все це доходило до Калуги й обурювало Лжедмитрія II. Але не грабіж — грабіж був звичним явищем, а те, що поляки його вдруге зрадили, а його земляки, руські, «йому набридли». Не чекаючи більше нічого доброго від тих і тих, він сказав собі: «Я мушу набрати турків і татар, які й допоможуть мені повернути мої спадкові володіння, а якщо я не отримаю ці володіння, то розорю і зруйную їх так, що вони небагато будуть після того варті, а поки я живий, я Росію у спокої не залишу!».

Може б, і не залишив, але йому самому жити залишалося вже всього нічого.

Правда, він збирався закликати собі на допомогу служилих татар Ногайської орди, які кочували неподалік Астрахані і давали «шерть» (присягу) московським царям («Тепер їхні царевичі даватимуть шерть мені»), але не вистачило життя. До фатального для нього 11 грудня 1610 року залишалося вже надто мало часу.

Правда, в Калузі, в таборі Лжедмитрія з’явився касимів­ський цар Ураз-Мухаммед із служилими татарами і цілував руку самозванцю, і навіть — на знак «вічної дружби» — обмінявся з ним позолоченим шоломом та ножем із чистого золота, але...

Але досить швидко він перебіжить од Лжедмитрія до короля Сигізмунда, що й стане фатальним. Для обох «царів». Для татарського і для руського. Насправді ж Ураз-Мухаммед приїхав до Калуги тому, що Лжедмитрій тримав у тамтешній фортеці жінок і дітей членів свого «государевого двору» — як заручників. («Будете мені вірні — ваші жінки та діти будуть живими, але тільки зрадите мене — посічу їх на капусту», — заявив Лжедмитрій.)

Касимівський цар і приїхав до Калуги з наміром перехитрити «царика», якого не шанував, а лише вдавав, що шанує, і визволити з полону свою жону та дітей, серед яких були і його спадкоємці у статусі царевичів. Приїхав, гадаючи, що про його перехід на бік короля Лжедмитрій — ні гу-гу.

Але Джедмитрій про зраду касимівського царя вже знав. Це й стало фатальним. І не лише для касимівського царя — для обох...

Лжедмитрій тоді затято мстив усім іноземцям, які зрадили його під Москвою, мстив безжалісно і криваво. Німецьким найманцям, і в першу чергу польським.

Як свідчить Конрад Буссов, в Калузі «майже кожного ранку знаходили посеред ринку від шести до дванадцяти «мертвих поляків, убитих уночі». То були переважно дворяни, але траплялися серед них і холопи, які приїздили з товарами для торгівлі.

Давно відомо (і в ті часи було відомо, і ще й у ранішні): не копай яму ближньому, аби сам у неї не попав. (Чи інша мудрість, теж широко відома: посієш вітер, пожнеш бурю.) І така народна мудрість була перевірена віками, світу землян її подарувала ще Біблія — Книга Книг.

Цього не врахував Лжедмитрій.

І посіяв вітер, забувши про застереження Книги Книг: пожнеш бурю!

Розлючений на касимівського царя Ураз-Мухаммеда, який клявся йому у вірності, а тоді перебіг на бік поляків, заклятих віднині його ворогів, звелів скарати перебіжчика на горло. (Буцімто на татарського князя доніс його рідний синок, який вже давно багнув посісти батькове місце, а батько все барився і не йшов з цього світу!)

А жону і дітей перебіжчика велів віддати «за приставы».

Що й було вчинено.

Це й був той вітер, що його ще Біблія застерігала не сіяти, аби не пожати бурю. Лжедмитрій посіяв.

Ту бурю і використає хрещений ногайський князь Петро Урусов.

Але від Петра Урусова Лжедмитрій якраз і не сподівався смертельного удару, адже він його не так давно порятував від... смерті. Петро Урусов потрапив до хурдиги за вбивство невинної людини — під п’яну руку.

І вже замаячила перед ним шибениця, але за нього заступилася Марина Мнішек — теж на свою голову.

Лжедмитрій зважив на прохання цариці, велівши Урусова помилувати. І того витягли із зашморгу й сказали: живи! Та дякуй цареві Дмитрію за милість! Він дарує тобі життя.

Хрещений ногайський князь і віддячив Лжедмитрію за подароване йому життя.

11 грудня 1610 року «цар Дмитрій» поїхав на полювання — вирішив розважитись-розвіятись — у супроводі ближніх бояр і ногайських татар, яких вважав вірними його царській милості.

Там його і прикінчить Петро Урусов — буцімто за якесь приниження, що його буцімто завдав йому Калузький вор...

«...Выезжал вор из Калуги во вторник, декабря в 11 день, за острог гулять на поле к речке Яченке, а с ним ездили гулять русские люди, да юртовские (ногайські) тотаровья...»

Потім очевидці трагедії розказуватимуть: «за речкою Яченкою, на горке, у креста» лежав самозванець — «голова отсечена прочь, да по правой руке сечен саблею...».

Якщо першого Дмитрія і першого чоловіка Марини Мнішек, прозваного Лжедмитрієм I, убили в Москві у 1606 році, то другого Дмитрія і другого її чоловіка, прозваного, відповідно, Лжедмитрієм Другим (це ж треба все це перенести Марині Юріївні!) убили під Калугою в грудні 1610 року — всього лише через чотири роки після першого...

Відразу ж після вбивства «царя», що його порішив «юртов­ський тотарин», в місто прибігли ногайці («юртовские тотаровья»), щоб повідомити про те, що сталося на річці Яченці. (Всі, кому не лінь, їздили туди — «того воровского тела смотреть».)

А вже потім козаки вирішили помститися ногайським татарам — це було легко зробити, адже мешкали вони в Калузі окремою слободою.

Їх сікли шаблями й одночасно грабували їхні домівки.

А саме вбивство Калузького вора відбулося так.

За свідченням королівського інформатора, «після обіду він (Лжедмитрій II) відправився верхи на прогулянку, у напрямку столиці...».

Все йшло, як звичайно, дні, що змінювали інші дні, були як дві краплі води схожі на попередні — так легше жити. Коли ніяких перемін немає, а все тече узвичаєно і звично.

Втікаючи з Москви до Калуги, Лжедмитрій II, розуміючи, що він фактично розбитий і все програв, за товстими мурами калузької фортеці, сяк-так зализавши рани — душевні, — загуляв напропале!

Як і в Тушині напередодні втечі. Аби нічого не думати і не сушити голови розпачливим думками на кшталт вічного руського: «Що робити? Хто винен?..» Загуляв. Це, власне, й була його відповідь на тему, що тепер робити. Пити, гуляти, а там... Обставини і час самі покажуть. А поки що нищив де тільки міг іноземців — поляків у першу чергу. Обзиваючи їх зрадниками, і — гуляв. Благо, хмільних трунків та бажаючих розділити з ним застілля серед нижчих бояр та козаків було більш ніж досить.

Марина марно намагалася спинити загули, але чоловік не слухав. І взагалі, велів варті царицю до нього не пускати, аби вона своїми закликами схаменутися не псувала йому настрою. Що й без того поляками під Москвою геть дощенту зіпсований, тож діяв за козацьким принципом: будем пити і гуляти, а смерть прийде — будем помирати.

А що вона прийде — не сумнівався.

Це допомоги йому вже нізвідки було тоді чекати, а смерть із кожної шпарки вилізе — тільки заґався.

Вона й вилізла. І там, де він її і не чекав.

І з’явилася надто швидко. Швидше, аніж він сподівався.

Часто царські гулянки закінчувалися виїздом за фортецю — на простори, де можна було і звіра вполювати — здебільшого зайців, — і на природі душу від міської суєти відвести.

Сам обкладений з усіх боків полювальниками, калузький цар любив вибиратися на полювання. Щоб інших — чотириногих — обкладати. Тоді складалося враження, що не за ним полюють, а він на ловитві душечку відводить.

Та й любив він молодецькі забави, коли забуваєш про все. Навіть про небезпеку, що тоді йому постійно загрожувала.

На тих ловах та гульках його й підстеріг Петро Урусов, той Урусов, якого він ще не так давно врятував від шибениці — на свою голову. Може, й справді праві ті, хто мудро радить: не рятуй приреченого, він може виявитися твоїм ворогом.

Він і врятував від загибелі свого убивцю. Забувши ще про одне застереження: щоб не мати зла, не роби добра.

День був як на замовлення. Засніжені простори іскрилися під сонцем. Сніг смачно рипів під полозками саней та копитами коней.

Усе було вкрите пухнастою білою ковдрою, навіть дороги занесло-загатило. Обрії — аж синіли.

Від людей і коней йшла пара. Все навколо було казкове, всюди слалися безмежні руські простори — є де на ловитві душі відвести.

«Самозванець велів везти за ним двоє саней, різних напоїв, різного роду медів, горілки, що ними пригощав у полі бояр і кращих татар, зокрема... Урусова».

Як згодом виявиться, для сміливості, аби він «відважніше» напав на свого рятівника і благодійника. А того дня ще й частувальника.

Далі:

«Самозванець був у полі в доброму настрої. Біля його саней пускали (але ж їх десь треба було перед цим наловити. — В. Ч.) зайців, цькували їх, напившись. Урусов задумав іншого роду полювання, іменно змову. Серед того гамору він перш за все спрямував кілька десятків татар на руських бояр, а сам з іншими кинувся на государя, вони схопили коней та візника і вбили самозванця, який сидів у санях. Перш за все, один, пролітаючи на коні, відрубав йому ліве плече разом з рукою, потім інші, зіскочивши з коней, страшно порубали його і зараз же зірвали з нього одяг. Вони порубали і чимало руських... Тіло убитого лежало у санях у полі, поки за ним не приїхали з міста».

Отож, голову Лжедмитрію одним змахом кривої шаблі (жертва не встигла нічого й збагнути, як уже не мала чим думати) відрубав Урусов — той Урусов, якого ще зовсім недавно Лжедмитрій врятував від шибениці за убивство невинного.

Конрад Буссов писатиме, що «князі, бояри, козаки і місцеві мешканці відправились за місто, оглянули місце полювання, знайшли свого царя, розрубаного навпіл, який лежав в одній тільки сорочці (його багату царську одіж розхапали убивці. — В. Ч.), поклали його на сани і ВІДВЕЗЛИ В КРЕМЛЬ ДО ЦАРИЦІ... (Виділення моє. — В. Ч.)

Там його чистенько вимили, віднесли до зали, приклали голову знову до тулубища, і кожний, хто хотів, міг прийти і подивитися на нього. Через кілька днів він був похований за московським (православним?) обрядом у кремлівській церкві у Калузі...»

«...поклали його на сани і відвезли в Кремль до цариці...»

На той час Марина вже почала звикати — потроху, помаленьку — до другого свого чоловіка, другого Дмитрія. Попри все. Навіть попри його часті розвеселі загули, коли він тринькав дорогоцінний час на якісь там посиденьки замість того, аби цілеспрямовано йти до своєї мети, якою був і залишався руський престол. Зголосився царем руським, так і ставай ним, була певна Марина. Як росіяни кажуть: назвався груздем, лізь у кузовок.

Не сприймаючи його — навіть ставши його дружиною вінчаною, — Марина несподівано почала до нього... звикати. Диво дивнеє! Ні, ні, про кохання тут і мови не було. А ось якусь симпатію до нього раптом почала відчувати. Іноді їй здавалося, що вона його навіть розуміє. Не у всьому схвалює, але — розуміє. Часом і обурювалась з того, що він вів таке безшабашне життя, де треба було діяти і діяти; а починала його розуміти.

А відтак наче жаліти почала, відчуваючи, що їй іноді аж шкода його стає. Маленької простої людини, яка раптом зважилася звалити на свої плечі такий тягар, що будь-кого міг загнати до могили, — не маючи аніякого досвіду, навіть серед знатних не повертівшись, забагнути... царем стати. Це ж треба мати щось у собі таке... таке авантюрне, відважно-відчайдушне, аби зважитись на таке, що не кожному боярину чи дворянину, який уже досить повертівся у Кремлі, під силу.

А він зважився. І вже за одне це вона його почала поважати. І ще відчувала: щоби вціліти в цьому жорстокому світі і досягти свого, їм треба бути разом. То перший Дмитрій вів її, тоді наївне і геть недосвідчене ще дівча, а цього Дмитрія вона має вести. Підтримувати його і надихати, і може, навіть... навіть кохати його. І допомагати, і берегти по можливості його. І річ не в тім, що він був недосвідченим, а ще й у тім, що він, зважившись захопити царський трон, раптом відчув страх. Від того, що сам і затіяв. І той страх — це вона відчувала — був постійно з ним, сидів глибоко у ньому, сховавшись у його нутрі, і ні-ні та й визирав звідти зляканим звірком на світ білий, холодив його душу, і він тоді, рятуючись від липкого страху, вдавався до загулів. Він постійно відчував над собою той меч, що висів над ним на кінській — чи якій там? — волосині, — як то він колись висів над сіракузьким тираном Дамоклом. Він пояснював той меч, що завше висів над ним, як ознаку тих небезпек, що владар зазнає постійно, — незважаючи на зовні безтурботне життя.

Зізнавався їй: відчуваю, казав, меч ось-ось може впасти мені на шию.

«А вона ж у мене, — сумно посміхаючись, додавав, — усього лише одна-однісінька...»

Вона розраджувала його як могла. Дмитрій їй вірив, але своє гнув: він уже не жилець на цьому світі. Це душа його відчуває. А з душею не посперечаєшся, у неї свої, не підвладні нам закони.

І їй шкода його ставало, вона навіть багнула затулити його собою — як мати поривається затулити свою дитину. А він і був для неї дитиною — великою, часто жорстокою, але в принципі доброю дитиною, що сама себе губила. А оскільки ж сама себе губила, то й не бачила рятунку. Відчуваючи себе самотньою, батьківщина була далеко, батько, як наче десь зник, а він же був опорою їй у цьому світі (про матір і забувати вже почала), ні друзів у цій незбагненній Русі, ні... Один він біля неї, прозваний Лжедмитрієм під номером «два». Теж самотній і неприкаяний. І вона потяглася до нього, відчувши в ньому споріднену душу, таку ж самотню, неприкаяну і спустошену та нещасну, як і в неї. Відчувала у душі щось материнське (а це відчуває кожна жінка в собі, незалежно від того, мати вона чи ні, бо вона мати завжди!), як могла звідтоді оберігала його й захищала, гріла своїм коханням... Він, по суті, був таким самотнім, хоч навколо нього стільки вертілося бояр, козаків, ратних людей та різного підозрілого люду, здебільшого того, про який кажуть: набрід.

Невідомо було — навіть їй, — якого він був народу і до якого належав роду. Вдень приндився, вдаючи з себе царя, а ночами страшенно боявся, нікому не довіряв, щомиті був насторожі, бо щомиті чекав підступного удару в спину. Але навіть називаючи себе царем руським, насправді був тим, ким і був: усе тією ж маленькою людиною, яку всі переслідують, використовуючи у своїх цілях, і яка вперто вдає із себе царя... Здається, він так увірував у легенду, що буцімто й справді царського роду, так зрісся зі своєю роллю, що навіть почав вірити, що він таки той, за кого себе видає — руський цар. І та роль стала його другим «я», його натурою і сутністю. Боявся, що ось-ось його викриють, тому ховався за напу­ск­ну безтурботність, за пиятики, а щоб його боялися, сам боячися всіх, вдавався до жорстокості, будучи певним, що кожен цар і має таким бути — жорстоким. Як «батечко» його Іван Грозний. Хоча насправді, за своєю істинною природою, він не був жорстоким. Але про те своє істинне походження він уже й сам забув, увірувавши у свій царський рід. А втім, якось їй, захмелілій, в пориві відвертості, що з ним так рідко траплялося, зізнався — ні, мабуть, тоді перебрав зайвину за столом, — таки був він колись шкільним вчителем із Богом забутого Шклова — здається, у Білорусії.

Він був начитаним. У принципі, не дурний. Знав російську мову, білоруську і польську як свою рідну (а втім, він напевне вже й забув, яка ж його рідна мова насправді), писав їй і розмовляв з нею тільки по-польськи, і це її підкупляло, і вона тоді іншими очима дивилася на нього. Перший її Дмитрій не був сильним у польській мові, а цей, другий Дмитрій, знав її, наче нею тільки й користувався. (Хоча, як вона помітила, перед росіянами чомусь старанно утаємничував, що знає польську.)

Загалом цей жорстокий чоловік, що часом і по трупах ішов до примарної влади, у яку увірував, в той же час був — чи міг бути — ніжним.

Диво з див!

І як це у нього поєднувалося? Що у нього було первинним, а що вторинним? Що природним, а що напускним? Жор­стокість чи ніжність?

У першу їхню ніч — ще в Тушині — він її чи не зґвалтував, принаймні силою взяв, грубо й брутально вдовольняючи свою хіть. (Правда, він тоді надто пив.) А вже в Калузі наче змінився, іншим став. Ніжним.

В Калузі вона вже його не впізнавала, добровільно й з охотою лягала до нього в постіль, щораз дивуючись — як це у жорстокої людини може бути стільки... ніжності, пестощів, чистої любові і ласки нерозтраченої. Вона його тоді заново — чи вдруге — відкрила і була неймовірно рада тому відкриттю — вірячи йому і не вірячи. Невже у такі ночі у ньому ніжність природна перемогла напускну штучну жорстокість?

В одну з їхніх подружніх ночей у Калузі він — як вона вже лежала біля нього в ліжку — обережно і ласкаво так, майже нечутно зняв з неї сорочинку. І вона чомусь не противилась, ще й допомагала йому знімати з неї ту благеньку сорочечку... І мружилась в передчутті чогось такого... такого. І — дочекалася. А він, милуючись нею голенькою — в спочивальні яскраво горіли свічки у двох канделябрах, він любив займатися любов’ю при світлі, так ось тоді, милуючись нею, він, пестячи її тіло, раптом процитував їй Біблію — Пісню Пісень царя Соломона, звернену до коханої, до незрівнянної Суламіф. Виявляється, він, прозваний вором, спершу Тушинським, а це Калузьким, Біблію знав! Пісню Пісень Соломона, присвячену його коханій Суламіф:

«О, як прекрасні ноги твої в сандалях, дщер іменита! Заокруглення стегон твоїх, як намисто, справа рук мастаковитого художника; живіт твій — кругла чаша, у якій не вичерпується ароматне вино; чрево твоє — гірка пшениці, що обставлена ліліями; два соски твої, як двоє цапенят, близнюки серни; шия твоя, як стовп із слонової кістки... Як ти прекрасна, як приваблива, кохана, твоєю милолицістю! Цей стан твій схожий на пальму, і груди твої на виноградні грона. Подумав я: зліз би на пальму, ухопився б за віття її; і грудь твоя була б замість грон винограду, і пахощі від ніздрів твоїх, як від яблуків; уста твої, як відмінне вино. Воно тече прямо до друга мого, насолоджує уста стомлених...»

...Наче вчора це було. Ба навіть сьогодні, на світанку, коли сонце, зійшовши над засніженими просторами, позолотило їх своїм сяйвом. Наче сьогодні, на світанку. А насправді давно це було. Жаль, що більше така ніч не повторилася, коли він був царем Соломоном, а вона була його коханою Суламіф... Не було в них більше таких ночей, як ТА, НЕЙМОВІРНО ЩАСЛИВА І НІЖНА НІЧ, СПОВНЕНА НЕЗРІВНЯННОЇ ЛЮБОВІ, не було. Але, мабуть, тоді, у ту ніч, вона й завагітніла...

Він хоч і вдавав з себе, як росіяни кажуть, рубаху-парня, якому все ніпочім і якому й саме море по коліна, але насправді, в душі своїй, що її він старанно приховував у собі і нікого до неї не пускав, був тихим, скромним молодиком, незнайомим з військовою справою, за яку так необачно взявся. Йому тяжко було звикати до табірного життя, походів і безконечних сутичок та боїв. Тому він військову справу передоручав іншим — вони його й підведуть, — а сам часто, як невтерпіж було, як страхи його обсідали, хутчій ховався за пиятику, за гамірливі застілля, де й справді вдавав, що йому все ніпочім і саме море по коліна...

Їй здавалось, що вона його розуміє і сприймає таким, яким він був насправді. І навіть їй починало тоді — у Калузі, після тієї їхньої неймовірної ночі, коли він був царем Соломоном, а вона його коханою Суламіф, здаватися, що вона його любить. Жаль, що над їхніми почуттями завжди брали гору обставини. Але попри все, вона була певна, що разом вони досягнуть задуманого... І ще будуть у них такі ночі, коли вона сприйматиме його царем Соломоном, винахідливим на любов, а він її коханою Суламіф...

І раптом...

Раптом його привезли 11 грудня з полювання на санях, з відрубаним плечем з рукою, з відсіченою головою.

І — все.

То був кінець не лише йому, а й їй самій, не кажучи вже про їхні ночі.

Думала, що татари, спільники князя Урусова, переб’ють їх усіх, а її позбавлять життя в першу чергу, але Урусов, нашкодивши, злякався і втік з Калуги, кинувши своїх спільників-татар напризволяще...

І тоді козаки кинулися бити татар.

Але Дмитрія те вже не могло повернути.

Для неї то був ще один крах. Після московського з першим Дмитрієм, другий крах — з Дмитрієм Другим.

Чому вона така невезуча і така нещаслива? Чи доля в неї фатальна?

Чи Бога прогнівила? Чи потрапила в сіті диявола?

Коли до кремля привезли його, порубаного-посіченого, світ для неї в одну мить став чорним — хоч був сліпучо білим од снігів, що вляглися у тих краях чи не до весни...

Потім в одному з донесень у польський табір писатимуть:

«Коли про це повідомили государиню, вона вибігла з фортеці навстріч покійнику, з якого татари зірвали навіть сорочку, рвала на собі волосся і кричала-голосила, щоб і її також вбили, що вона не хоче жити без свого друга...»

Те, що чинила Марина Юріївна, отримавши вістку про загибель чоловіка, стандартно для подібної ситуації — так, власне, й чинять жінки, дізнавшись про загибель свого єдиного, але... Але чинять жінки прості, сільські, Марина ж як графиня, вихована зовсім в іншому середовищі, не могла привселюдно рвати на собі волосся й кричати (в оригіналі — «вопила»), як сільська баба, хоча б що там не відчувала в душі після загибелі Дмитрія. Це було не в її характері, а виховання її як ясновельможної панночки не дозволило б їй цього робити.

Це перше.

Друге.

В душі вона, може, й відчувала щось подібне, як Дмитрія привезли порубаного, але не могла бігати розпатланою по місту — вона тоді була вагітною на передостанньому місяці — де вже там бігати по місту і «вопить». Вона тоді ледве рухалась, притримуючи руками великий живіт, і почувалася не зовсім добре, особливо на восьмому і дев’ятому місяці вагітності. А про те, що вона, як графиня, певним чином вихована, не могла влаштовувати такі неконтрольовані дії, повторювати не буду. Тим паче рвати на собі волосся та одяг. Не могла, хоч би як не любила Дмитрія. Це не притаманно членам того стану, до якого вона за народженням і вихованням належала. Вона вміла тримати при собі свої почуття, навіть ховати їх глибоко, якими б тяжкими чи трагічними вони не були.

Більше правий німецький хроніст, який так писав про Марину Мнішек у ті тяжкі для неї дні:

«Яким печальним і сумовитим днем був той день 11 грудня для благочестивої цариці Марини Юріївни, легко уявити, адже обидва її чоловіки протягом усього тільки кількох років один за одним були умертвлені: Дмитрій I — 17 травня 1606 року, в Москві, а Дмитрій ІІ — тут, у Калузі, 11 грудня 1610 року, коли вона була на останніх місяцях вагітності...»

Не було коли Марині оплакувати загибель чоловіка і впадати у відчай — хоч вона і тяжко пережила його наглу смерть.

Дізнавшись про загибель Дмитрія Другого, Калузького вора, гетьман Ян Сапега, кинувши все — навіть католицьке Різдво Христове і застілля, що з цього приводу влаштовували його співплемінники, подався із своїм полком до Калуги. Аби, скориставшись розбратом, що виник після убивства Дмитрія, захопити фортецю — «ім’ям королей». На той час гетьман Сапега, який спершу підтримував було Дмитрія Другого, поміняв свою політичну орієнтацію і переметнувся на бік короля та його сина Владислава, якого московські бояри забагли бачити на руському престолі. Але не знаючи про цей політичний кульбіт Сапеги, Марина Мнішек, боячися помсти з боку татар, передала гетьманові, який уже був під мурами фортеці, з одним вірним їй мужиком записку, сховану у свічці.

«Звільніть мене, звільніть ради Бога! Мені залишилося жити всього два тижні! Ви користуєтесь доброю славою, зробіть це! Врятуйте мене, врятуйте! Бог буде вам вічною нагородою!»

Марина була у відчаї, коли в місті почалися погроми. Козаки нападали на татар, татари оборонялися, і в тій колотнечі цариця остерігалася за своє життя.

Але Ян Сапега не міг з ходу взяти добре захищену фортецю, тож звернувся з посланням «до цариці, бояр і миру». Звичайно ж, про добровільну здачу міста. Але мешканці Калуги відмовилися здаватися чужоземцям, якими тоді були в Росії поляки.

Кілька днів поляки стояли під містом не в змозі його взяти. Почалися переговори з калужанами, що тривали три дні. Але все марно, домовитись гетьману з калужанами так і не вдалося.

Марина, не знаючи, що Ян Сапега вже виступає від імені короля, намагалася йому допомогти, але в неї теж нічого не вийшло. Та й хто в неї був під рукою? Лише жіноцтво з її почту. А згодом, коли татар нарешті було вгамовано і верх взяли донці, Марина й зовсім заспокоїлась і вже не поривалася закликати Яна Сапегу в місто.

На четвертий день калужани влаштували засаду і зненацька перебили гетьманських посланців — сокира війни була пущена в діло.

Вчинивши так, калужани повідомили гетьмана:

«Кому Москва поцілує хрест, тому і ми поцілуємо, якщо королевичу, то і ми королевичу».

І гетьману нічого не лишилося, як відступитися від стін Калуги не солоно сьорбавши. (Правда, відступаючи, він дорогою все ж захопив кілька калузьких містечок, але це не було бальзамом на зачеплене самолюбство гетьмана, який так і не зміг узяти місто.)

А з Москви тим часом надходили невтішні вісті — як для цариці Марини Мнішек, так і для польських військ, які все ще перебували на території Московської Русі у статусі окупаційних...

На початку 1611 року до Москви підійшло Перше Земське ополчення. Воно мало намір силою зброї звільнити столицю від польських військ і було налаштоване рішуче.

Почалися бої. Відчувши непереливки, тодішній аристо­кратичний уряд і польські гарнізонні офіцери спробували було змусити патріарха написати штурмуючим послання із закликом відійти геть. І взагалі — розпустити по домівках ополчення. Але Гермоген навідріз відмовився це робити. Навпаки, він благословив створення Земського ополчення.

Патріарха схопили й ув’язнили, його довго морили голодом, знущалися із старого, намагаючись силою змусити його зректися навіть патріаршого престолу, але все марно. Патріарх незрушно стояв на своєму. Переконавшись, що їм патріарха не зломити, його просто... Просто умертвили, накинувши на худу шию старого преміцний шовковий шнурок. Кат, затягуючи той шнурок (патріарх не чинив спротиву, а лише швидко читав молитви, готуючись до зустрічі з Господом), вперся коліном патріарху у впалі груди, поламавши йому кості... Душа патріарха відразу ж відлетіла на небеса.

Стійкість, з якою владика Руської церкви витримав тортури, і мужня його загибель за віру й отєчєство, надихнули тоді чи не всі патріотичні сили, які намагалися будь-що очистити території своєї країни від окупантів і нарешті поставити крапку в Смуті.

Але ситуація в Московському царстві стала чи не критичною і набула вже загрозливих відтінків. 1611 рік ледве-ледве не став останнім в історії Московського царства. Його розпад сягнув закритичних меж. Далі розпадатися вже не було куди. Московія підійшла до порогу своєї загибелі. По всіх містах і землях Русі нишпорили зграї «воровських казаков», іноземних найманців, бунтівників різних мастей і взагалі багато різного наброду, готового жити лише розбоями і грабунками.

Централізованої влади на Русі вже не було — паралізовані її залишки нічого не могли вдіяти.

В Москві сидів польський гарнізон.

Смоленськ, який до того стримував натиск інтервентів, був ними захоплений — король Сигізмунд III гучно святкував свою перемогу.

Проти Росії затіяли війну і шведи, захопили Новгород Великий та ряд інших міст. Перше Земське ополчення зібрало надто різношерсту «публіку» у вигляді війська — від козаків та людей «високородного» аристократа Дмитрія Трубецького до дворянських полків з різних міст, до різних, як тоді казали, «шаек» бродяжного люду і зграй відвертих грабіжників.

Між лідерами ополчення не було згоди, сили ополченців танули з кожним місяцем, вичерпувалися харчові запаси. Прогодувати таку масу людей не було чим, і багато хто з ополченців подався на села грабувати селян.

Виходило, що на початку 1612 року Московського царст­ва-государства ніби й не було. Не було царя, патріарха і взагалі — будь-якої законної та централізованої влади, армія ополченців перетворилася на набрід голодранців, столиця, а також головні міста Півночі і Заходу Росії знаходилися під контролем окупаційних корпусів. Здавалось, Московській дер­жаві більше не воскресати. Здавалось, що Смута врешті-решт таки погубила Росію... «І все ж, російській цивілізації вистачило життєстійкості, та й милості Господньої, щоби впоратися з цією катастрофічною ситуацією», — писатимуть пізніше.

А Марина Мнішек усе ще залишалася в Калузі, самотня і ніби усіма забута, покинута і нікому не потрібна. Мешкала чи не на пташиних правах. Цариця — не цариця та ще всія Русі, а так... Невідомо й хто. Це гнітило і ні-ні та навіювало думки: а чи не пора з таким життям нарешті покінчити? До Самбора — ой далеко! Та й чи варто туди повертатися — на посміх шляхти гоноровитої?!.

І в Росії у неї вже не було, здається, аніяких перспектив. Сама вона нічого не важила — та ще у боротьбі за царський престол, а більше у неї не було нікого. Не чекати ж, поки з’явиться Дмитрій Третій? Досить з неї і двох Дмитріїв — інших рятівників не було. Як і спільників, бажаючих військовою силою допомогти їй повернутися у Кремль.

І раптом він з’явився.

І ось як це сталося.

Через місяць після загибелі Дмитрія Другого — як вона протрималася у фортеці зі своїм жіноцтвом той час, сама не відає, — вона народила...

Вважається, що коли б вона, приміром, народила дівчину, то калужани на таку подію й уваги не звернули б. І Марині тоді довелося б залишати місто — як такій, що нікому не потрібна. Хто б тоді й згадав, що вона вінчана — двічі! — з російськими царями і коронована — теж двічі — на російську царицю.

Але Марина народила сина — гарненького міцненького хлопчика, викапаний батько. У цариці народився син. Себто спадкоємець. Претендент — як виросте — на російський престол! Законний, адже син вінчаної цариці і царя, у свою чергу сина Івана Грозного. Такого завжди можна буде використати у боротьбі за верховну владу.

І це вмить збагнули противники Москви.

З повідомлення німецького хроніста:

«Невдовзі... вона народила сина, якого руські вельможі з її дозволу і згоди взяли у неї і пообіцяли виховати його в тайні, щоб він не був убитий переслідувачами (що врешті-решт таки й станеться, враховуючи непрості часи й обставини Смути. — В. Ч.), а якщо Бог дарує йому життя, став би в майбутньому государем на Русі. Її ж, царицю, в той час утримували і шанували по-царському».

Ті, хто тоді претендував на верховну владу, покладали великі надії на сина Дмитрія Другого. Адже його можна буде використати в майбутньому, як прапор у боротьбі за владу — Смута не затихала на Русі.

Марининого сина-царевича вирішено було назвати Іваном.

Іван Дмитрович, царевич російський!

З ним, як підросте, і підуть на Москву.

Смута здавалася вічною, і Марина, хотіла вона того чи ні, — знову опинилася у вирі політичної боротьби.

І в неї знову спалахнула божевільна — чи не маніакальна — ідея: розпочати боротьбу за Москву, але вже з сином-царевичем. Уже як мати царевича. Та й до всього ж вона двічі вінчана й коронована на російське царство, цариця руська, якій на вірність присягало Московське царство. І тієї присяги ніхто не відміняв. І що з того, що її противники називають її «воровской женкой», вона все ще титулувала себе як «Марина, милостию Божьей царица и великая княгиня всеа Русии».

Але потрібна була військова сила, яка б підтримала її з сином на перших порах і на яку вона могла б обіпертися. А з нею і вірна людина поруч, знана, відома, авторитетна і рішуча, котра б зважилася разом з нею колись таки вирушити на Москву.

І така сила з’явилася — невдовзі після того, як вона народила сина.

Марину, як царицю російську, велику княгиню і матір царевича, спадкоємця російського престолу, бодай ще й не визнаного, — взяли під свій захист донські козаки.

На той час їх було числом 1500.

Не багато — всього лише 1500, — та ще як для такого діла, завоювання царства, але й не мало — аж півтори тисячі шабель!

Та ще донців! Козаків з козаків! Кожен з яких чорту брат!

Але Марина, як почула якої кількості загін в отамана, спершу було засумнівалася.

— Хай кожен з них і вартий десятьох, — почала обережно.

— Вартий, вартий! Кожен десятьох, — підтвердив отаман.

— Кожен вартий десятьох, — повторила Марина. — Але з такою малою силою розпочинати похід на Москву?

На це в отамана була своя (тверда і впевнена) відповідь:

— Мала, кажеш, царице, сила? Але не забувай: з малої іскри великий вогонь буває!

Була в отамана свята віра і сподіванка: досить роздмухати полум’я боротьби і вирушити з першими хоробрими на Москву, як спалахне не вогонь, а пожежа превелика і до них всі незадоволені Москвою, — а таких чи не півцарства набереться, — почнуть дорогою приєднуватися (в першу чергу селяни та інші, «гулящі»), і загін, щодня зростаючи, швидко перетвориться на військо, яке й візьме Москву.

— Іскра хоч і мала, а поле спалить, — був певний отаман.

Правда, уточнював:

— Якщо вона — лиха...

У його розумінні лихі люди, це люди завзяті, відчайдушні, істинні лицарі, які за правду готові із самим сатаною на герць-двобій стати.

Марина зітхнула.

— Я ще в Самборі чула: лиха іскра поле спалить, але й сама щезне...

— І ми колись щезнемо, але вогонь великої пожежі встигнемо роздмухати! А там... Там на Бога й удачу молодецьку залишиться надія. Нe ризикнувши — як можна виграти? Та й ризик для козака — звичне діло. Або пан, або пропав! Або на коні, або під конем — іншого козаку не дано. Я все життя своє ризикую, а бачиш, досі поки що живий, і — на коні!

Це так казав він, отаман Іван Заруцький, якому судитиметься до всього ж ще й стати останньою любов’ю Марини Мнішек.

І до неї, до любові, було вже близько.

До загибелі — трохи далі.

Але любов і загибель їхні вже тоді йшли поруч з ними, рука в руку, і вони вже тоді відчували — і любов, і загибель, але, радіючи першому, не захотіли думати про друге. Зрештою, як Бог дав, так і буде. А дав їм Бог багато — любов велику, то що у порівнянні з нею значить загибель? Всього нічого. А там і справді: або пан, або пропав!