Марта

1

— Таких, як ти, — стріляти треба! — сказав Іван Гер-бертові, замислено вдихаючи дим від цигарки. — Але, я думаю, ми тебе перевиховаємо.

Іван лежав одягненим на ліжку. Ноги у високих чоботах були закинуті одна на одну. Одна рука слугувала подушкою, інша диригувала думками молодого філософа від пролетаріату. Він поселився в цій кімнаті лише зранку, але вже вся квартира з її численними мешканцями, здавалося, належала йому.

Господиня, Лариса Василівна, відрекомендувала йому Герберта як свого родича. Але досвідчений погляд червоноармійця відразу впізнав у новому сусіді ворога. На прискіпливі запитання Івана хлопець відповідав скупо, дотримуючись легенди, інколи відмовчувався. Може, все закінчилось би серйозніше, ніж погрозами, але прямих доказів проти Герберта в Івана не було, та й настрій він мав сьогодні навдивовижу чудовий. «Ми більше не підемо з Києва. Ця перемога — остаточна», — крутилися в голові переможні фрази, що засіли з голосних зібрань останніх днів[1].

Та й що візьмеш із цього худорлявого хлопця з похмурим поглядом, якому навіть тяжко підвестися самотужки з ліжка? Герберт оклигував після тривалої хвороби на висипний тиф. Далася взнаки неспокійна весна, а насамперед — холодний травень[2]. Слова про розстріл він сприйняв спокійно. Надто часто його хотіли розстріляти за останні чотири роки, надто довго він боровся проти хвороби, надто втомленим себе почував не тільки фізично, а й психологічно. Втім, запитав:

— Хто — «ми»?

— Партія, звичайно!

Герберт щось невиразне мугикнув у відповідь і повернувся обличчям до стіни, схрестивши на грудях руки. Не мав настрою до політичних розмов і взагалі до будь-якого спілкування.

Коли температура з маренням і неспокійними сновидіннями відступили, він повністю поринув у спогади. Ще і ще раз прокручував у голові роки навчання в гімназії і перші дні початку війни. Далі не йшов, далі було нецікаво. А спогади про Київ, якого вже не було і не могло бути, невідступно приваблювали його, як невловимий, але солодкий вранішній сон.

Родина Штільбергів у круговерті війни й революції виїхала до Німеччини. Лише старша сестра Герберта, з великими труднощами змінивши прізвище[3], подалася до Петербурга чи то пак Петрограда[4]. Але зв'язок із родиною було втрачено ще далекого 1916 року, коли хлопець, закінчивши гімназію, у неповні сімнадцять років вирушив на фронт. Його рідні так і не змогли змиритися з тією хвилею ненависті до німців, яка збурилася після початку війни. Не змогли вони й зрозуміти вчинок юного Герберта, який вирішив зі зброєю в руках, власною кров'ю довести свою лояльність імперії.

Зараз Гербертові було цілком зрозуміло, що не патріотичні почуття рухали ним тоді, а втікав він від ненависного відчуття інакшості, усвідомлення того, що ти чужий, не маєш свого місця. Але до цього додавалася запізніла гіркота розуміння, що він так і лишився вигнанцем.

Вперше юнак пережив це на початку Європейської війни, коли вся країна об'єдналась у потужне єдине ціле, сплав патріотизму і рішучості, й викинула на узбіччя маленьку громаду вже не німців і ще не росіян. Незабаром на Хрещатику закрили магазини холодильників, друкарських машинок і велосипедів німця Ернста Торклера, заарештували власника галантерейної крамниці на Прорізній Гершмана, розгромили кафе Рейтара. Всі німецькі книжки зникли... І ще багато чого знайомого і звичного загубилося у плині років.

Тоді як Герберт поринав у принадний світ спогадів, Іванові не лежалося. Його тіло прагло руху й активності. Він схопився з ліжка, походив по кімнаті, рішучими кроками відміряючи простір три на чотири метри. Потім узяв торбину і вигорнув усе своє невелике майно на ліжко: змінну білизну, тютюн, дбайливо загорнутий у вирвану сторінку з книжки старих часів, маленький шматочок дігтярного мила, ложку, кухлик. У різдвяному мішечку ще з перших років війни він зберігав візитівку, на якій було написано ім'я випадкової благодійниці, кілька листів і порнографічну картку, очевидно, з київського фотоательє Франца де Мезера[5]. Серед усього цього мотлоху найважливішим був трохи вже потертий, але від того не менш цінний, папірець, який свідчив про його героїчне минуле як комуніста і давав надію на майбутнє у новому Києві. Іван дбайливо розпрямив документ і поклав у нагрудну кишеньку гімнастерки.

Вже за хвилину вискочив у коридор.

— Хазяйко, дайте мені, будь ласка, чогось гаряченького.

Незабаром у двері постукали, і Лариса Василівна внесла своєму новому пожильцеві на таці ріденької ячмінної кави і кілька скибочок темного хліба. Іван задоволено втягував носом гарячий запах довгоочікуваного затишку. Натомість Герберт спостеріг гіркий усміх на губах господині. Очевидно, не природна приязнь була причиною її гостинності до нового квартиранта, а той його заповітний папірець у кишені.

Коли Лариса Василівна вийшла з кімнати, Іван почав моститися до столу. Але за якусь мить у двері знову постукали і в кімнату ввірвалася дівчина. Війнувши спідницею, вона гучно зачинила двері і прихилилася до них спиною. Її очі сяяли від азарту, щоки розпашіли, а груди часто здіймалися вгору. Вона змовницьки посміхнулась і піднесла до губ палець.

Герберт візначив про себе недоречність такої таємничості після ляскання дверима. Дивився на дівчину зацікавлено й недовірливо водночас.

По коридору лунко прогримів жіночий голос: «Марто-о!»

— Значить, Марта! — сказав приязно Іван.

— А ви — більшовик! — не гублячись, відказала дівчина.

— Так точно.

— Якщо ви військовий, то прошу зберегти військову таємницю — мою присутність у вашій кімнаті!

Легковажний кокетливий тон прохання був суголосний піднесеному настрою Івана.

— Кави?

— Та, ні, дякую, — відмовилась дівчина, яка ще стояла, притулившись спиною до дверей.

— Я поділюся! Сідай, не соромся! — запросив Іван. Підставив стільчик до столу, потім узяв похідний кухлик, витер об галіфе, а свою чашку підсунув дівчині.

— А як вас звати? — запитала Марта, сідаючи на край стільця.

— Іван Шемес.

— А про вас я також знаю! — вже звертаючись до німця, сказала дівчина. — Ви — Герберт Едмундович Штільберг, небіж у других Лариси Василівни.

З чогось невловимого в її голосі хворий відчув, що їй відомо: ніякий він не родич господині квартири, але вона не викаже його.

— Вибачте, Лариса Василівна забрала мене з госпіталю в такому стані, що я не мав змоги познайомитися з вами... — сказав Герберт і осмикнув себе. Який він, у біса, родич, якщо не знає, як і з ким живе його рідня.

Іван зацікавлено дослухався до розмови.

— О! Ви стільки пропустили з цією війною. — прийшла німцеві на допомогу дівчина. — Нас із тіткою, погорільців, прихистила у себе Лариса Василівна ще два роки тому. У 1918-му.

— Чого б це? — запитав підозріло Іван.

— Трохим Павлович, мій дядько, й покійний чоловік Лариси Василівни викладали разом у школі... До того ж, ви знаєте, у війну жінці жити самій дуже страшно й неприємно.

— Так, ми чудово знаємо про звірства денікінців і погроми петлюрівців! — вигукнув Іван. Його співрозмовники тактовно промовчали.

У пам'яті Герберта виразно зринув листопадовий наказ Петлюри революційного 1917 року: «Не допускайте погромів та заворушень, бо якщо їх допустите, то ганьбою вкриєте славне ім'я українського вояцтва...»

На цю мить у кімнаті склалася дивна ситуація: дівчина залучила до розмови двох ворожо одне до одного налаштованих хлопців. Герберт так і лежав на ліжку, Іван до столу його не просив. Марта підігру-вала німцеві, водночас була обережною і приязною з комуністом. Сама визнавала, що не відчувала до нього аж такої ворожості, радше навіть навпаки.

— Добре мати таких родичів, — змінив тему Іван. -Мені в пам'ятку кінець грудня минулого року. Тоді потрапив у хірургічне відділення Воєнно-гарнізонного госпіталю. На підступах до Києва якась білогвардійська наволоч мене в живіт дістала шаблею! Санітарів — нема, білизну не міняють, мила не дістати, до вбиральні — зась. Сморід стоїть жахливий! А ще до всього не було електричного світла.

— Таж увесь Київ з каганцями сидить! — зауважила Марта без видимих ознак співчуття.

— Якщо світили у квартирах буржуїв і у театрах, то для героїв-червоноармійців треба було в першу чергу електрику налагодити!

— А ви звідки, що родичів тут не маєте? — запитала дівчина. Що це в нього нормальних тем для розмов немає — самі політичні, подумалося їй.

— Та я свій, київський, лише не знаю, де зараз мама і сестра, — голос Івана бринів уже без агресії. — Мій батько працював у чехів на заводі «Гретер і Крива-нек», аж поки не отруївся денатуратом, коли під час війни заборонили алкоголь. Казали, що це пійло можна очистити сирою цибулиною. Брехня. Жили до війни на Шулявці. Але будинок наш зараз розбомбили. Звичайно, коли поляків переможемо, треба буде свою рідню знайти...

— То ви живете з тіткою? — запитав дівчину Герберт, якому було зовсім не цікаво слухати про життя Івана. Його водночас відштовхувала і приваблювала ця весела сміхотунка. Як на його смак, їй бракувало витонченості і, швидше за все, освіти. Натомість її життєва енергія й оптимізм були саме тим, чого зараз так бракувало німцеві.

— Так. Мої батьки з села. Але я ніяка не селючка! Я вже п'ять років живу в Києві! — гордовито сказала Марта.

Іван ледь витерпів, щоб відразу не перебити її:

— Марто, твоя класова позиція хибна. Так, селянство зараз не таке політично грамотне, як пролетаріат. Але ми підтягнемо його! Майбутнє — за людьми праці!

Марта промовчала, але вперта риска губів свідчила про те, що політичні розмови їй чужі й ані «селючкою», ні «робітницею» вона бути не хоче.

— Мабуть, ви посварилися з тіткою? — здогадався Герберт, знову обриваючи політичне патякання сусіда.

— Ага, — кивнула дівчина.

— Чому?

— О, на це багато причин! Сьогодні тітка послала мене на Хрещатик, 25, де вивішено дошки з новинами. Я й вирішила — коли вже вийшла з дому, то чому б мені не зайти до Маргарити. Це моя подруга. Вона мені й каже: давай зробимо модну зачіску! — Марта показала обрізані спереду локони, які вона вже встигла підкрутити. Решту волосся було дбайливо зібрано у вузлик на потилиці. — Отже, мені дісталося й за те, що затрималась, і за непристойну поведінку, бо ж, на думку Валентини Семенівни, все модне — вульгарне.

Поки дівчина безтурботно щебетала й показувала свою нову зачіску, мозок чоловіків виявив спільну рису — цілковите несприйняття теми Мартиного монологу. Вони лише зачудовано спостерігали за її пухкими губами, блиском очей і ямочками на гладенькій поверхні щік. Слова пролітали повз, немов мелодія віртуозного тапера в кінематографі. Тільки, на відміну від кіно, дівчина мала колір, об'єм і навіть запах. Приємний дражливий запах молодості.

— ...А я їй і кажу, як мене Маргарита вчила: я, мовляв, вільна жінка! — завершила свою розповідь Марта.

Іван весь спалахнув:

— Твоя тітка не розуміє, в якому часі ми живемо! Справді, жінка зараз повноцінний член будівництва нової держави. Тоді як розкладаються старі буржуазні правила життя, відбувається повсюдна її емансипація! Як звільняється селянин від пана, а робітник від капіталіста, так і жінка скидає кайдани домашнього рабства! — В молодому червоноармійцеві прокинувся вже натренований революційний трибун.

Втім, Іван отримав сьогодні не дуже вдячну аудиторію. Герберт слухав казенні фрази свого сусіда радше з ввічливості та обережності. На жаль, зморене інтелігентне обличчя погано приховувало його думки і почуття. Легка іронія так і крутилася на кутикові губ.

Марта ж слухала в піввуха. Їй було байдуже до політики. Її більше тішили нові враження, обличчя, всілякі цікавинки, що дозволяють відчувати смак і гостроту життя. Але свою неуважність вона компенсувала широкою посмішкою і бісиками карих очей.

Лише після проголошення невеликої промови Іван раптом збагнув, що Мартин учинок було продиктовано не політичними, а естетичними міркуваннями. Тому після паузи вже тихше, навіть трохи зні-чено, додав:

— Але, Марто, тобі також слід розуміти, що нова жінка повинна мати щось інше в голові, ніж зачіска.

— Що зроблено, те зроблено, — закрила тему дівчина, яка хотіла б почути комплімент або схвалення, а не нудні повчання. Їй їх і так вистачало.

Але Іван не вгавав:

— Для чіткої аргументації своєї позиції тобі необхідно читати правильну літературу, підвищувати свою класову грамотність, так сказать! Якусь книжку і я міг би тобі дати...

— Ну, поживемо — побачимо, — невизначено відповіла Марта.

2

Наступного дня Іван ще з самого ранку, начистивши чоботи до блиску, вирушив у місто. Але Гербертові все одно було незатишно. Сіро-зелена шинель на цвяху біля ліжка і зверху на ній «богатирка» із червоною зіркою створювали ефект невловимої присутності чужого й ворожого.

Десь під обід у зовнішні двері квартири хтось наполегливо постукав. Потім кілька пар чобіт рішуче прокрокували від кімнати до кімнати. Чулися голоси, ніби якась строга друкарська машинка відкарбовувала накази. Двері грюкали, а потім благально рипіли.

Герберт насторожено прислуховувався.

Враз двері відчинилися і на порозі з'явився чоловік у цивільному, але у кашкеті з п'ятикутною зіркою. Він обвів поглядом майже порожню кімнату: ні в Герберта, ні в Івана багато особистих речей не було, а перед вселенням останнього Лариса Василівна подбала, щоб кімната взагалі набула голого вигляду. Незнайомець потягнув носом, очевидно, вбираючи в себе гостро-солодкий запах карболки, якою просякла кожна шпаринка маленького покою. Врешті глипнув на куток Івана і, розпізнавши своїх, причинив двері.

Десь за годину, як усе вляглося, до кімнати зазирнула Лариса Василівна. Завжди дуже тактовна, цього разу вона не завважила, що Герберт напівдрімав, і сіла поряд на ліжко. Але не будила хлопця, мовчала.

Герберт повільно прокидався. На межі сну й реальності у свідомості прокручувалися образи давно минулого. Йому пригадувалося, якою Лариса Василівна була до війни. Висока, затягнута в корсет, з виразом легкої меланхолії в очах, — справжнє втілення малюнків Чарльза Гібсона[6]. Волосся й зараз було зібрано високо, але кучері вже не мали кокетливого вигляду. Сумний усміх, чарівний і жіночний, ямочки на круглих щічках, великі карі очі... Але між брів застигли зморшки, обличчя втратило чіткість ліній і контуру. Тіло, позбулося не лише корсету, а й приємних вигинів. Темне плаття з минулого століття висіло на ній, як на вішалці.

Хлопець помітив, що жінці важко почати розмову, тому запитав перший:

— Що трапилося?

— Приходила робітнича бригада. Суботник з вилучення надлишків. — Лариса Василівна сиділа, низько похиливши голову, й перебирала натрудженими тонкими червоними пальцями поділ старосвітського потертого плаття.

— Що вони забрали? — запитав стривожено Герберт.

— Усе. — жінка підвела голову, — все, що тільки можна винести на Євбаз, щоб не померти з голоду.

Хлопець мовчав. Він зрозумів, що це означає.

— Мені шкода, Герберте, але ти маєш подумати про те, куди тобі йти далі. Якщо хочеш моєї поради, їдь у село. Там зараз ліпше, ніж у місті.

Говорячи це, Лариса Василівна не відривала погляду від Герберта. В її очах був і сором, що вона так його проганяє, і співчуття, і страх за його долю вояка УНР, і ще щось, що підсвідомо відкрилося хлопцеві лише зараз. Була в цьому погляді якась туга за минулим, за кимось, кого жінка бачила крізь риси його обличчя. І подума-лося, що не тільки через давню приязнь до його сім'ї ця самотня жінка так зворушливо весь останній місяць піклувалася про нього...

— Скільки ще я можу пробути у вас? — запитав, проганяючи здогад.

— Два-три дні.

3

Марта сиділа на улюбленому своєму місці — на підвіконні в під'їзді — й шила. Таким чином вона могла одночасно виглядати у вікно, бачитися з усіма мешканцями будинку, а перекинувшись із ними кількома словами, дізнаватися про останні новини принесені з базару або ж прочитані в газеті.

Вправні пальці звично й легко орудували голкою, тоді як думки дівчини шугали десь далеко. Знайомство з Іваном та Гербертом трохи розворушило її, адже цей рік був якимось особливо тяжким, а її молодому серцю так хотілося свята!

Зима 1920 року була холодна й темна. Не було електрики й опалення. Зимно було настільки, що в приміщенні замерзала вода. На кухні панувала «буржуйка», а по кімнатах самотньо блимали чадливі каганці.

Двом погорільцям не було чого продавати, а замовлень на шитво не надходило. За кращих часів це заняття для Валентини Семенівни було радше приємним хобі, але у перші роки війни жінка отримала добру практику у благодійних жіночих товариствах, які збирали необхідні речі для вояків. А з часом шиття стало приносити чи не більший заробіток, ніж дохід Трохима Павловича від учителювання. До того ж з 1915 року їй почала допомагати Марта. Але у часи військового комунізму кравецька справа сильно підупала. Кожен шив, прав і готував для себе, тому замовлення віднедавна було знайти надзвичайно важко.

Ціни зростали. Навіть така звична пшоняна каша ставала все водянистішою... Невідомо, як би вони вижили у голодному місті 1920 року, яке нагадувало замкнену мишоловку, якби не старший брат Марти. Григорій, повернувшись із поля бою, не долучився, як багато з чоловіків, до політики, а почав спекулювати. Валентина Семенівна з племінницею скуповували на базарі всілякі речі, які могли б бути цікаві для селян, і передавали їх Григорієві. А вже він здійснював головну частину роботи: сідав без квитка на буфер вантажного поїзда і в усяку погоду з різними пригодами діставався села, наражаючись на небезпеку потрапити у лапи ЧК. Вимінював речі на харчі і їхав назад у голодне місто, замкнене у бетонній пастці. Тоді вже Валентина Се-менівна вирушала на базар, не довіряючи дорогоцінні продукти Марті, й виторговувала за них найкращу ціну. З цієї справи вони мали якусь частку продуктів, що дозволяла їм не померти з голоду.

Марта розуміла, що могло чекати їх із тіткою, якби не допомога Григорія. Поряд, у квартирі на першому поверсі, потихеньку згас професор математики. Спершу він спух: його живіт і ноги поступово роздулися, на шиї набухли гулі, які старий перев'язував марлевим бантом. На його безбарвно-жовтому обличчі застиг відбиток приреченості і примирення з невідворотним кінцем. Мов примара, він інколи з'являвся у коридорі, непевно тримаючись за стіни, і сором'язливо кахикав у хусточку.

Потім раптово прийшла весна. Голодний Київ стояв, залитий сонцем, в полоні цвіту ніжного бузку і біло-рожевих яблунь. Але старий цього вже не побачив...

Від невеселих спогадів і думок Марту відволікли кроки на сходах. Це, повільно ступаючи, ніс відро води Іцик Кауфман. Риси його продовгуватого обличчя були загостреними від виснаження, ніби у якоїсь ляльки-маріонетки: мав великі очі, в яких стояла туга, немовби дзеркало долі всього його народу, і надміру довгий з горбинкою ніс. Він був зовсім не придатний до фізичної праці і до життя взагалі, представляючи другу, нечисленну частину єврейства, схильного радше до інтелектуальних вправ, ніж до гендлярства.

Іцик зі своїм батьком, Давидом Кауфманом, оселився у маленькій квартирі поряд з Ларисою Василівною після єврейських погромів під час приходу денікінців у 1919 році. І хоча жилося їм завдяки допомозі «Джойнту» вкупі з Єврейським громадським комітетом, як на такі тяжкі часи, цілком прийнятно, але ще у березні старий Давид, не очухавшись від морального потрясіння, помер.

Про те, що його батько був викладачем у хедері, Іцик намагався не поширюватись. Особливо серед представників нової влади і її прихильників. Умів грати на скрипці й піаніно, чим пробував трохи підробляти у робітничих клубах і в кіно.

Побачивши сусіда, дівчина привіталася.

— Доброго дня, Марточко! — відповів Іцик і поставив відро. Його слабкі руки з довгими тонкими пальцями тремтіли. Він був на десять років старший за Марту, але його безпорадна довготелеса постать часом пробуджувала у сімнадцятилітній дівчині якесь щемливе материнське почуття ніжності і провини.

Марта відклала вбік шиття і повела легку грайливу розмову. Природні жіночі інстинкти давали їй силу відчуття невидимих ниток, якими вона могла ледь чутними дотиками керувати цим молодим чоловіком. Але свою незриму зброю вона використовувала не для власної вигоди, а щоб трохи розважити і підбадьорити сусіда. І слабкий усміх з'являвся на його жовтуватому обличчі.

Марта бачила, що вона подобається Іцикові, але вона не могла йому відповісти взаємністю і знала, чому. Не було у ньому чоловічого осердя, на яке можна було б спертися. Душа Іцика ледь трималася за тіло і за цей бентежний світ. Він не мав жаги до життя.

Здавалося, що він був позбавлений необхідної життєвої енергії й міг робити лише найнеобхідніші речі для забезпечення свого існування. Реальні й уявні кривди так і сипалися на нього з усіх боків, і він не мав у собі ні мужності, ні сміливості гордо протистояти їм, ані самоповаги, щоб не скаржитись на них. Марта була уважним слухачем його ремствувань, що ще більше применшувало його у її очах. Іцик скаржився і водночас ненавидів себе за ці жалі лютою ненавистю. Якась його частина безпорадно спостерігала за цим щоденним приниженням і просто скреготіла зубами від безсилля. Але назавтра приходив новий день і неспокійний світ знову шарпав Іцика, немов голодний злий пес попа за поли. І його душа танцювала божевільний танок святого Віта, марно сподіваючись на звільнення.

— Я чув, що у тифозну кімнату підселився хтось із червоних. Як там його звати?.. — обережно і здалеку повернув тему розмови Іцик.

— Іван Шемес, — підказала Марта.

— Ех, погано це... Незручно... Чи ж надовго вони цього разу прийшли?

— Не знаю, але цей Іван цілком симпатичний тип, -відказала дівчина.

Іцик похнюпився. Очевидно, відповідь сусідки йому не сподобалася.

— Чи не боїться він заразитися? — висловив свої побоювання хлопець. Між рядків він вписував своє побажання протилежного змісту.

— А чого боятися? — безтурботно відказала Марта. — Герберт уже давно цілком безпечний для оточення. Просто ще слабкий.

— То ти і з ним також уже познайомилася? — в голосі Іцика звучали легкі нотки осуду.

— Ага!.. — кивнула Марта і після паузи вигукнула, вказуючи на своє шитво: — Ех! Як обридло латати це дрантя! Хочеться пошити щось таке, знаєш, вигадливе, вишукане, щось із журналу мод!

— У житті так найчастіше і трапляється, що робиш не те, що хочеться, а те що мусиш, — приречено сказав Іцик очевидне. Але Марту всю аж пересмикнуло від безпробудної фатальності у його голосі. «Як так думати, то треба відразу камінь на шию і у воду!» — подумала вона.

Хтось грюкнув дверима, вибіг із квартири і швидко почав спускатися по сходах.

— Це ж Іван! — вигукнула Марта.

— О! Привіт! — обличчя Івана проясніло від радості.

— Знайомтеся: Іцик Кауфман, Іван Шемес.

Іцик поклонився. Іван подав руку, яку єврей невпевнено легенько стиснув.

— Ходімо в місцевком! — раптово загорівся новою ідеєю Іван. — Хтось має зайнятися твоєю освітою.

На Іцика запрошення не поширювалося, і всі учасники розмови це розуміли без слів.

— Просто зараз?! — вигукнула Марта.

— Так!

Освіта! Яке недосяжне і солодке слово! Дівчину вже давно обсіли сумніви щодо того, чи вдасться їй коли-небудь здобути систематичну освіту. Її батьки мали аж восьмеро дітей. Тому від початку війни матеріальне становище родини що не день, то катастрофічно погіршувалося. Не рятувало навіть те, що двоє старших синів пішли воювати. Відтак у 1915 році Марту, як старшу дитину, було відправлено до Києва до бездітного маминого брата Трохима. Передбачалося, що Марта допомагатиме тітці Валентині по господарству і в шитві на замовлення. Сім'я могла звільнити наймичку, а Марта у невизначеному майбутньому мала б ліжко в Києві, щоб за нагоди вивчитися. Але тільки-но дівчина починала розмову про навчання, як тітка згадувала їй непростий час, у якому вони живуть: «І щоб дістати черствий кусень хліба, зараз треба добре попрацювати!»

Та все ж переїзд до Києва не пройшов безслідно для Мартиної освіти. Насамперед через те, що Трохим Павлович Рубан, її дядько, був палким українофілом і книголюбом. До війни кожну заощаджену копійку він витрачав у київських книгарнях, а надто у «Книжковому складі А.Л. Соколовського», що на розі Фундуклеївської і Хрещатика. Заприязнившись із двома молоденькими продавчинями, він дістав доступ до потаємних дверей за прилавком, де можна було віднайти найрізноманітніші, зарізані цензурою, книги. Частенько також його бачили і в приватній бібліотеці Ідзіковського.

У своїй дружині Трохим Павлович так і не знайшов співрозмовника й однодумця, адже Валентину Семе-нівну цікавили прозаїчніші речі, наприклад, як дістати щось їстівне в умовах постійного зростання дефіциту. Навпаки, любов дядька до читання, як правило, ставала приводом до суперечок. Жінка все поривалася продати книги, щоб купити якісь харчі. Чоловік активно пручався, незважаючи на те, що був він, у цілому, м'якою і поступливою людиною. Врешті ці родинні бої нічим не завершились, бо дядькова бібліотека згоріла взимку 1918 року... а через кілька днів було вбито і самого Трохима Павловича...

Але то було вже згодом. А тоді, далекого 1915 року, коли Марта перебралася до Києва, дядько Трохим узяв її під свою опіку і дав їй свою, суперечливу і несистематичну, але все-таки якусь освіту.

В селі вона навчилися лише читати і писати. Основними книгами її дитинства були «Святе письмо» і Шевченко. А «Наймичку» і «Катерину» — улюблені твори її матері та сусідок по вулиці — знала напам'ять.

Трохим Павлович змушував спочатку читати йому вечорами вголос. Таким чином він убивав двох зайців одразу: беріг свої вже слабкі очі й міг бути впевненим, що племінниця точно прочитає книгу. Тому за перший рік свого перебування у Києві Марта опанувала «Ене-їду» Івана Котляревського, книги Квітки-Основ'яненка, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Анатоля Свидницького й Пантелеймона Куліша, хоча дядько останнього не любив і зневажливо називав «Паньком». Вже й після того, як Трохим Павлович переконався, що

Марта охоче читає сама, традиція вечірніх читань збереглася. Тільки дівчинка вже читала дядькові газети й «Київську старовину»...

Все це миттю згадалося Марті тепер. Вона подивилася в бік кімнати, де на неї чекали чергові докори тітки Валентини, а потім перевела погляд на місто за шибкою, що пробуджувалося після війни і було сповнено щемливого передчуття й невиразних надій. Яке в тому задоволення, щоб сидіти у чотирьох стінах, коли за вікном вирує життя?

— Гаразд! Але я маю віднести своє шитво до кімнати.

— Добре, я тебе почекаю на вулиці.

Дівчина зіскочила із лутки і завмерла. Її спиняла думка, що тітка нікуди не пустить, особливо коли дізнається, що вона йде кудись із червоноармійцем.

Поряд іще стояв розгублений Іцик, який не переставав дивуватися рішучості Івана. Якби ж йому хоча б краплину такої сміливості!

Марта ще з хвилину повагалася, а потім віддала своє шитво Іцикові:

— На, бери! Передаси тітці, але, дивися, не поспішай. Хай я відійду трохи від будинку!

Так і лишила його стояти на сходах з шитвом і з відрами обіруч. А сама побігла вниз.

Іван вийшов з під'їзду і роззирнувся довкола. Вперше після прибуття до Києва мав змогу огледітися. Його насторожила тиша, яка врізалася йому у вуха. Ні гуркоту вантажівок, ні руху трамваїв. У Києві 1920 року не працювали фабрики, електрична станція, водогін, мовчав млин Бродського. Вітер здіймав порох і сміття. Лише поодинокі постаті глипали голодними очима, простуючи в пошуках їжі, палива і води.

На самотні пішоходи, що де-не-де починали вже заростати травою, зверху зазирали забрані дошками вітрини колись люксових крамничок. Вибиті шибки швидко постарілих обшарпаних будинків доповнювали це апокаліптичне видовище.

Але якщо Герберта мучили спогади про минуле, то Іван мріяв про майбутнє. В його уяві вже зводилися фабрики, гриміли машини, кували молоти, крутилися шестірні механізмів. У цьому пограбованому місті була якась атмосфера очищення. Ніби воно пройшло Чистилище, щоб оновитися для зовсім іншого завтра.

І передчуття чогось невловимо прекрасного розливалося Іванові у грудях, граючи щемливу мелодію на струнах його душі.

Він потіснився ближче до стіни будинку, щоб пропустити чоловіка у старосвітському лахмітті, котрий штовхав поперед себе ручного возика з дровами. Щось ледь помітне у незграбних рухах незнайомця підказало Іванові, що тяжка фізична праця не є його покликанням. Ага, зрадів хлопець: ось так революція штовхає білоручок пізнавати ціну і смак черствого хліба!

Ляскання вхідних дверей вирвало Івана із задуми. Це з будинку вибігла Марта, яка враз зупинилися перед ним, ніяковіючи й розправляючи руками зіжмаканий від довгого сидіння поділ плаття.

Прямуючи униз Прорізною (вулицею товариша Свердлова, поправив себе Іван), вони швидко проминули будівлю «Молодого театру» і спустилися на Хрещатик, де було трішки жвавіше.

Вже виходячи на простору головну вулицю міста, Марта раптом боязко відсахнулася від підлітка-безхатька, який вилежувався на тротуарі. Іван притримав її за плечі, немовби прагнув захистити.

Дівчина куталася від вранішньої прохолоди у шерстяну хустку, а хлопчикові було гаряче. Він розкинувся на хіднику, немов на розкішній м'якій перині. Крізь лахміття просвічували голі груди. Від перших сонячних променів його рятував засмальцьований, бруднючий, як і весь інший одяг, кашкет.

Безхатько раптом солодко позіхнув, поширюючи навколо себе оглушливий сморід і міцний перегар, почухав під пахвами, розганяючи вошей, і повернувся на бік.

Хлопець і дівчина швидко пішли далі.

— Де вони тільки спиртне беруть? Заборонено ж! -вирвалося у Марти.

— Де, де. Крадуть! — сердито пробурчав Іван, але потім додав з ентузіазмом: — Але скоро такого не буде!

І у відповідь на запитальний погляд співрозмовниці пояснив:

— При соціалізмі просто не буде причин, що породжують таке огидне суспільне явище, як пияцтво!

— А з дітьми що буде?

— Створимо широку мережу дитбудинків. Товариш Луначарський уже зайнявся цим питанням... Ех! Зараз навколо ще стільки наскрізь гнилих явищ. Але це мине! — В голосі Івана змішалося болісне відчуття несправедливості, гнів і ненависть. — Дайте нам час, і ми виріжемо всю цю гниль, як лікар витинає скальпелем гангрену. А для цього нам знаєш, що потрібно?

— Не знаю, — зізналася Марта. Не могла собі уявити ідеальне суспільство. Утопічні ідеї досконалого соціально-політичного ладу були для неї зовсім чужими. Приймала життя, скільки себе пам'ятала, таким, яким воно було: з його темними і світлими сторонами. Знаходила красу і в радості, і в стражданнях... Але це все ще було поза межами її свідомості. Ще не прийшов час для активних самокопань і рефлексій. Сьогодні вона просто жила... — Що потрібно? — Луною повторила за Іваном.

— Освіта! Школи! Ліквідувати неписьменність трудового люду! Бо ж, здобувши владу, ми ще сліпі, як кошенята. І, на жаль, в усіх сферах мирного життя потребуємо реакційних старих кадрів!

— І що ж у цьому страшного? — здивувалася Марта.

— Яка ж ти наївна! Дитина, та й годі! Це ж наш класовий ворог! А що робить ворог? Шкодить! Тільки й дивиться, яку капость учинити!

Сірий драний кіт вистрибнув з арки будинку, від якого тхнуло смородом, вільгістю й сечею. Розбишака різко зупинився й розвернувся, щоб дати смачного по-личника такому самому облізлому і бруднючому дворовому псові, який рвонувся за ним слідом. Затим хоробрий вояка дременув геть, проскочивши між ногами Івана й Марти.

Дівчина від несподіванки заточилась і вхопилася за руку свого співрозмовника. Втім ця пригода не налякала її, як був подумав Іван, а розсмішила. Марта дзвінко розсміялася, швидко перемкнувшись із такої нудної політичної теми.

Хлопець і собі усміхнувся. Йому було і приємно доторкнутися до Марти, й почути її сміх, і водночас він шкодував, що його так підло обірвав якийсь котяра.

— Я про що. Я про що хочу сказати. Ми недаремно йдемо у місцевком. Починати потрібно з політичної освіти! Знаєш, ці книжки просто перевернули мій світ! Я був би повним неуком, якби не вони!

У місцевкомі панувала атмосфера руху і справи. Відбивала недоладний ритм друкарська машинка, поряд на рахівниці цокали круглячки, а просто на підлозі двоє молодих дівчат у толстовках і червоних хустинах малювали гучний транспарант.

Іван попросив Марту зачекати у залі, а сам попростував до дальньої кімнати. Двері лишилися прочиненими, і дівчина тихцем спостерігала за впевненою поставою і рвучкими рухами нового знайомого, спалахами іскор у його очах.

Раптом хтось поряд присвиснув. Марта обернулася, і їй в очі війнув терпкий дим махорки. Рудий вусань із покльованим віспою обличчям мружив очі, солодко затягуючись, і пантрував за нею.

— Як звати?

— Марта, — неохоче відповіла дівчина.

— Хто така? Інтелігентка якась, ге? — чоловік зневажливо вивчав її вбрання крізь звої тютюнового диму. Хоча її плаття було перешите зі старого, але випромінювало кокетство і обізнаність із останньою модою. Марта пишалася тим, як їй добре вдалося перешити старе на щось оригінальне, але зараз у неї виникло відчуття, що вона вбрана у лахміття.

— Ні, кравчиня, — відказала.

— Ага. Це добре, — чоловік поклав дівчині на плече руку. У Марти аж коліна затремтіли, а по хребту закололо електричними голками. Кожною клітинкою своєї шкіри вона відчула непереборну відразу й різко відсахнулася, скинувши руку з плеча.

— А замашки буржуйської фльондри. І пиха також,

— розсердився вусань. Але тут підійшов Іван і незнайомець відійшов від дівчини.

— О! То ти вже роззнайомилася тут! — вигукнув Іван.

— Це Сава Петрович — наш герой. Такий боєць, яких мало. Ворога ненавидить люто, і позиція класова правильна.

Перемагаючи огиду до рудого, Марта з приємністю відзначила, як і з захопленням говорив про інших Іван. Як знаходив у кожному з присутніх щось хороше. Безбарвні чужі обличчя оживали, ставали рідними, близькими. І здавалося, що у цій просторій брудній кімнаті вона вже бувала не раз. Стіни дихали приязню, грубі лави й столи — затишком.

Серед червоних бувають хороші, — думала Марта ввечері, прасуючи пошите. Особливо Іван. Обличчя у нього ніби й нічим не привабливе: трикутне, худорляве, гострі вуса і маленькі очі, але водночас чимось цікаве. Погляд з-під рівних, спокійних брів промовляє: я не зраджу, не обдурю...

Натомість Герберт якийсь моторошний, похмурий. Іван, звісно, теж не смішко, навпаки — такий весь серйозний, цілеспрямований. Але цей німець справжній мовчун. І вона йому не сподобалася, це вже напевно. А Марта не любила тих чоловіків, яким не подобалася.

До кімнати тихо зайшла тітка Валентина. Її незвичний лагідний, співчутливий погляд вирвав дівчину із задуми і навіть трохи злякав.

— Щось на кухні допомогти?

— Ні, доцю, — похитала головою жінка.

— Вам погано?

Тітка Валентина схлипнула, подала Марті листок паперу й тихенько вийшла з кімнати.

«Дорога сестра, прийшла у наше село совєтська власть і продрозверстка. Забирають хліб. Братіка Олексу вбили. Тато живі. Кобилу Бомбу реквізіровали. Посилаємо тобі письмо Хвесьчиним Митею, а завтра Гриша тебе забере. Мама каже, щоб ти сама не їхала, бо красні чіпляються до дівчат. Явдоха».

Марта похапцем пробігла очима по рядках, перестрибуючи через слова. Потім мусила перечитати тричі, щоб збагнути все. Надто багато було закладено у цих понад міру лаконічних рядках. Червоні — це зрозуміло і не вперше. Олекса — мертвий. І ці факти взаємопов'язані. Згадка про батька — це, напевно, свідчення того, що з ним також щось трапилось, але обійшлося. І врешті -реквізували кобилу, яку останні три роки старанно ховали від різних армій. Навіть коростою заразили...

У той час, коли Марта в черговий раз перечитувала листа, у двері хтось постукав.

— Марто! Це я — Іван.

Не почувши відповіді, хлопець натиснув на ручку дверей і обережно прочинив двері. Марті вистачило часу, щоб швидко присісти і сховатися за дерев'яний комод.

Тук, тук — пульсувало, шалено гупало, аж боліли вуха. І чомусь навіть власне дихання видавалося надто голосним.

— Марто?.. — Іван нерішуче покликав знову, стоячи на порозі. Схоже, хлопець був збентежений: був певен, що дівчина в кімнаті.

Затуливши рота тремтячими руками, Марта завмерла нерухомо, і холод долівки пронизував її до дрижаків. Не ворушилася, доки не причинилися тихо двері.

Чи було це горе, що стискало їй горло, вона не знала. Залишена зі своїми почуттями сам на сам, вона перебувала радше в оціпенінні від несподіванки. Олекса. Вона силувалася пригадати хоча б риси його обличчя, але вони розмивалися у коридорах пам'яті. Шість років розлуки не проминули безслідно.

Так чи інакше, але цей несподіваний лист проклав якийсь невидимий бар'єр між нею та її новим знайомим. Книжки, дбайливо підібрані Іваном, так і лишилися непрочитаними. І скоро знайшли свій останній притулок у буржуйці Валентини Семенівни.

Зранку Марта поїхала на похорон у село. Коли ж вона повернулася, Іван у складі військ Південно-Західного фронту вже був у Коростені. А після закінчення польсько-радянської війни, у березні 1921 року, Іван отаборився не у рідному Києві, а у столиці.

Здавалося, що їхні шляхи розійшлися назавжди.