Розділ 2

Спогади про Київ 1918 року

1

Марта сиділа на підвіконні у коридорі, підібгавши під себе одну ногу. Шила і позирала крізь відчинене вікно. Тіло з насолодою вбирало в себе тепло сонця, зцілюючи його від обіймів холоду довгої зими і від душевного болю після поїздки в село на похорон.

За вікном завмерло насторожене місто. Відмайоріли стяги революцій, відкрокували чоботи армій, промчало Велике переселення втікачів... Мовчала обстріляна гарматами Софія, розгублено чорнів обгорілими стінами Університет.

Орду переможців місто сприйняло як гірку мікстуру: кривилося, відверталося, але пило і ковтало.

І в пам'яті зринала зима 1918 року, коли червоні тільки робили спроби завоювати місто. Київ здригався від снарядів, перетворюючись у пекло, серед якого пожадливо розгорався вогонь пожеж. Горів вокзал, Солом'янка, Печерськ. Багряні ночі освітлювали самотні порожні вулиці. П'ять днів без перерви місто двигтіло від гармат. Від гуркоту паморочилося в голові й по тілу розливалося дивне відчуття отупіння. Невимовно праглося тиші й спокійного сну.

Гарматні залпи у пам'яті змішалися з відчуттям тисняви вогких підвалів, із запахом немитих тіл і мишачого посліду. А десь зверху, на бруківці самотніх порожніх вулиць, чорний сніг зливався з кров'ю й палахкотів, осяяний багрянцем ночі, смакуючи коливом горохового, солодкуватого на смак, зелено-жовтого хліба...

А потім... трупи і постріли, трупи і постріли й істерика у тітки Валентини. Їй сусіди вносять знадвору чоловіка. Його руки розкинулися, немов на хресті, а груди наливаються кров'ю. Тітка кричить несамовито і припадає до тіла. Марта стоїть знерухомлена. Вона не знає, що їй робити. Вона нічого не відчуває. Їй не шкода ні дядька, ні тітки. Аж раптом з підсвідомості зринає спогад, як увечері дядько Трохим закриває Псалтир, тре натруджені очі й цілує її в чоло. Щось тяжке підступає до грудей, а потім здавлює горло, але Марта стоїть, немов висічена з каменю, стоїть нерухомо.

Друге пришестя ознаменувалося розстрілами, що лунали з Чека — з Єпархіальної школи на Єлисаветинській[7] і з двору будинку гетьмана на Інститутській[8]. Тітка часто хапалася за серце і посилала племінницю на базар за найсвіжішими чутками. Марті запам'ятався один вечір, коли вона поверталася додому, щоб устигнути до початку комендантського часу.

— Дєвушка, угостіть тєбя папіроской? — почулося позаду.

Обернулася. З глухих присмерків міста визирнуло дві постаті, кашкети набік. Тіні пазурями чіпляються за виярки вулиць...

За якусь мить її припнуто до стіни, а чужа рука пожадливо піднімає спідницю, торкаючись шершавою долонею панчіх. Поруч щось важко дихає на вухо, ніби якийсь звір без думок, без людської подоби.

Випадкові постріли десь поряд сполохують нападників. Вона викручується і зникає у лабіринті вулиць. На щастя, зайди не знають місто так, як вона.

Початок жовтня 1919 року. Вони з тіткою Валентиною похапцем збирають два маленьких клуночки і виходять з дому. Там їх підхоплює людський потік, що струменить Микільською вулицею, виходить на шосе до Ланцюгового мосту, витікає на Микільську Слобідку, прямує далі й далі. Геть від нашестя червоних варварів. Рим іще не втратив своєї гордості. Це був Великий ісход[9].

Скільки разів Київ за останні кілька років змінював своє обличчя! Найбільше врізався у пам'ять Марти карнавальний 1918 рік. Місто тоді, попри військовий час, було якесь навдивовижу багатолюдне, спокійне й безтурботне.

На вулицях велелюдно: крокують німці у залізних касках і чистій уніформі, намагаються увірвати все від життя галасливі москвичі і петроградці. Марта інколи втікає від строгої тітоньки, щоб подивитися на нові обличчя й убрання на алеях Купецького саду або ж на Хрещатику.

А головне — є робота і білий хліб! І все, що треба, можна дістати на «чорній біржі», що простягнулася від Інститутської вулиці аж до цирку на Миколаївській.

Десь у духмяну пору цвітіння липи вона колінкувала перед панею років тридцяти. Та хотіла перешити вбрання, щоб мати гідний вигляд, адже весь вищий світ Петрограда заполонив Київ.

Марта вражена, зачарована. Скромною розкішшю перлів, м'якістю хутра, холодом шовку.

Вікна відчинені. Двері у сусідню кімнату також. Легкий протяг. Пані Варвара спілкується зі своїм двоюрідним братом, який у розстебнутому мундирі напів-лежить на дивані і бренькає на гітарі.

— Милый, а у меня очаровательная швея, — говорить молода жінка, немовби Марти у кімнаті немає. — Кстати, в твоём вкусе.

— Тимофей разочаровался в женщинах, — лунає голос одного з друзів офіцера. Його не видно Марті. Вона ж мовчить, утупивши погляд у поділ плаття, яке підшиває просто на жінці. Пальці рухаються вправно, ніби не її. Дівчинка дослухається до розмови й відчуває, як починають палати її вуха і щоки. На щастя, смаглява шкіра це приховує.

— Тимофей, ну, иди же сюда! — Голос пані набуває капризних ноток. Вона немов знайшла бездомне кошеня і мусить похвалитися знахідкою.

Ще зовсім молодий хлопець, заледве двадцять, неохоче підводиться, відкладає гітару вбік і заходить до кімнати.

— Да ты и вправду хорошенькая, — каже він. Руки в кишенях, ноги широко розставлені. З-під русявого чуба видно насмішкуваті очі, від яких Марті хочеться сховатися.

Тимофій ще кілька безмежно довгих для Марти хвилин прискіпливо її вивчає. Потім бере сигару й виходить на терасу курити.

За якийсь час Марта закінчила роботу. Проходячи в коридорі повз їдальню, вона на мить ковзнула голодним погядом по розкішному, як на військовий час, столу. Відвела погляд і зустрілася очима з Тимофієм, який з'явився ніби нізвідки.

— Голодная? — запитав.

Марта не відповіла, а лише заперечно похитала головою, заховавши погляд на кінчику своїх старих черевиків. Їй було соромно.

Мишкою вислизнула від Тимофія, пірнувши під його рукою, обіпертою на стіну.

Коли тобі п'ятнадцять, важко зрозуміти, хто ти. Люди навколо тільки ускладнюють процес самовизначення. От узяти, наприклад, цього дивного офіцера, — міркувала собі Марта, йдучи додому. — З одного боку, його погляд говорив «я дорослий, ти — кумедне дитя», з іншого — хлопець розглядав її так, що у неї аж ноги тремтіли. Чи це були тільки її власні відчуття?

Згадалася недавня розмова з Маргаритою. Це була її подруга ще з першого року перебування у Києві. А також головна постачальниця книжок та ідей, які могли б бути не до вподоби Трохимові Павловичу. Джерело, так би мовити, альтернативної освіти.

Це була висока, спортивної статури, блондинка, у якій дивовижним чином поєднувалося і щось жіноче, і несумісне з ним — грубе, завойовницьке.

Саме з Маргаритою Марта дізналася про «Леду» Ка-менського. Читали разом, лежачи на животі на ліжку, під хихотіння білявки. Врешті подруга млосно потягнулася, перевернулася горілиць і сказала, дивлячись замріяно кудись повз стелю:

— Уяви собі: салон, журфікс, залицяльники і ти на софці, гола-голісінька, у золотих туфлях!

— Важко уявляти і не хочеться! Сюжет тут примітивний, але написано цікаво. І є кілька свіжих думок. Послухай, наприклад: «Ибо смерть есть такое состояние, когда человек взял и решительно всё перезабыл»...

— Ах, ти завжди виловлюєш щось таке моторошне! Я тобі скажу, що зовсім скоро смерті не буде зовсім! Я в цьому переконана! Для цього треба лише, щоб у всіх галузях життя перемогла наука і людський розум!

— Ну, не знаю. — з сумнівом сказала Марта. — Чому всі так прагнуть не помирати? Це ж страшенно обридливо — жити вічно!

— Яка ти сьогодні похмура і зла!

— Ніскілечки! Але ця фраза мені здається цікавою, бо вона відбиває страх смерті.

— Замовкни! Не хочу тебе чути! — білявка затулила вуха руками.

Подруги затихли. Кожен думав про своє. Марта, зокрема, дивувалася, чому люди бояться смерті. Настільки, що навіть жахаються самого слова, згадки. Що такого страшного в цілковитій порожнечі, у глибокому сні?

Нещодавно Марта прочитала кілька творів Чарської, і думки про трагічну долю Ніни Джавахи формували незвично задумливий настрій дівчинки.

Через хвилину Маргарита повернулася до прочитаного:

— Ти помітила, як ця Леда крутила чоловіками? Я теж так хочу! Скільки влади у цьому, скільки такого лоскітливого відчуття. — дівчина поклала праву руку на живіт і прикрила очі. — .і чоловікам саме такі жінки й подобаються! Ти будеш зовсім нещасна, Марто, якщо залишишся такою довірливою, поступливою і непрактичною! З усіма цими мріями про красиву поетичну любов!

— Я не розумію, чому бажання бути взаємно закоханою, бути з чоловіком-другом -непрактичне. Цілком навпаки, — заперечила Марта і безтурботно розсміялася.

— А тому, дорога Марточко, що чоловіки — це самці, якими рухає лише тваринна пристрасть. І це природно, і нічого в цьому поганого немає. Ось почитай, але якось згодом, не зі мною, бо я вже вивчила... — Маргарита перехилилася через край ліжка і, балансуючи (бо вставати все одно було ліньки), з-під стільця, де лежала її сумочка, витягла «Власть плоти».

— То ти хочеш стати «новою жінкою»? — запитала Марта, прогорнувши кілька сторінок книги.

— Так!

— А ти глянь, яким нікчемам подобалася Леда! Який огидний у неї чоловік! — вигукнула Марта. — Я ніколи, ніколи не буду з таким!

— Вони всі такі.

— Тоді як же одружуватися?

— Тільки-но прийдуть більшовики, а я у це вірю, не буде шлюбу як такого. Буде вільне співжиття двох товаришів для задоволення тілесних потреб за взаємною згодою. І ніяких тобі атавізмів, таких як вінчання й шлюб.

— Ти хочеш, щоб повернулися червоні? — здивовано запитала Марта подругу.

— Звичайно! Тільки їхні ідеї відповідають сучасності.

— Та вони ж варвари!

— Аж ніяк. Побудова нового світу потребує певних жертв. От і все.

Марта йшла, прокручувала у голові розмову з Маргаритою і сьогоднішній випадок у замовниці, який здавався їй страшенно ганебним і образливим. Думала, можливо, хай так і буде: прийдуть більшовики і вб'ють цього самозакоханого фертика. І не буде ні бідних, ні багатих. Зокрема таких пихатих, як пані Варвара.

Але потім Марта згадала про вбитого Трохима Павловича і їй стало соромно за свої думки.

2

За кілька днів Марта мала ще одну зустріч з Тимофієм Костянтиновичем. І цього разу бажання побачити його вбитим червоними на якусь мить спалахнуло з новою силою.

Вона йшла по вулиці з базару. Її вуха вловлювали галасливе вечірнє життя міста, але дівчинка була надто втомлена, щоб реагувати на зовнішні подразники. Нею керувала одна мета — донести важкий кошик додому. Тому вона майже не відривала погляду від бруківки.

Раптом, ніби з-під землі, виріс Тимофій. В одній руці він тримав маленький клаптик паперу, в іншій — надпиту пляшку шампанського. Поблизу хтось заливався нестримним реготом. Марта обернулася й побачила автомобіль з веселою компанією.

— Здравствуй, девочка! Да я тебя знаю! — Хлопець лукаво посміхнувся. — Мне выпал фант — поцеловать первую встречную красавицу. Вот ты и попалась.

Марта остовпіла, у грудях ковзнуло неприємним холодком. Тимофій, побачивши переляк на її обличчі, сказав:

— Ах, нет, прошу прощения, обознался. Искал красавицу, а нашел девочку. Пожалуй, что-то не так уже с моим безошибочным, как ты говоришь, Лёва, чутьём.

Хлопець, якому призначалися останні слова, вже вийшов з машини і підійшов до них.

— Ничто так не портит вкус, дорогой Тимофей, как эти закокаиненные проститутки. Ах, дамы, простите нас, ради Бога, — блондинистий джигун з широкими вилицями і дрібненькими очима на цих словах театрально розвернувся в бік авто і поклонився. Дві дівчини з яскраво нафарбованими карміном губами пропустили повз вуха образу і дружно розреготалися.

Марта мовчки стояла, стискаючи до болю в долонях кошик. Тимофій якось насторожено глянув на свого супутника і сказав квапливо:

— Прости, девочка, что напугали, — і додав уже нетерпляче, коли побачив, що Марта не рушає з місця: -Иди! Чего стоишь!

— Что же ты, Тимофей, такое сокровище упускаешь! Такую миловидную хохлушечку! — Погляд «Льови» іскрився пустотливими бісиками. — Ты же провинился перед ней. Теперь нужно загладить свою вину. Давай, душенька, мы тебя угостим чем-нибудь! Тебе доводилось пробовать шампанское?..

— Лев Михайлович, прекращайте баловство! Вы же видите, что пугаете девочку! — голос Тимофія несподівано став серйозним.

— Не дури! С чего это тебе быть таким занудой?

— Езжайте дальше сами. Уезжайте же немедленно! -наполягав далі Тимофій.

Врешті він за якусь хвилину домігся свого, і вони з Мартою лишилися стояти на пішоході самі. Налякану дівчину насторожили останні слова, які кинув Лев Михайлович, сідаючи в автомобіль: «Жадина!»

Тимофій порушив мовчанку:

— Прости еще раз. Хочешь, помогу?

Марта відсмикнула кошик убік:

— Ні.

— Точно?

Дівчинка вперто похитала головою. Хлопець хотів сказати їй іще щось, але передумав, розвернувся і пішов в інший бік, час від часу озираючись. Лише побачивши, що він відійшов, Марта продовжила свій шлях додому.

3

Назавтра Маргарита витягнула Марту на прогулянку. В усьому, що панувало довкола, відчувався рух і життя. Дві подруги спостерігали за цим гамором із млосним передчуттям якогось незвичайного завтра. Здавалося, ще крок, ще рік, і десь у мрійливому майбутньому, й вони, ставши дорослими, кинуться у вир усієї цієї веремії.

Десь поряд побрязкував трамвай, торохкотіли підводи, гучно перегукувалися візники, хапливо правлячи кіньми, крутив педалі на велосипеді листоноша, за ріг кварталу повертав асенізаційний обоз, пихкаючи запахом бензолу і людських нечистот. Де-не-де спалахував люкс, приваблюючи недосяжністю дорогих принад, викладених на вітринах відчинених крамниць. На Думській площі дівчата завважили широкий, написаний чорним, напис «Катта^аШг». Ніби ілюстрацією до нього по Хрещатику марширували німецькі гусари з кудлатими шапками, зафіксованими лускатими ременями під кам'яними підборіддями. Повз них по бруківці цокотіли кавалькадою вершники у сіро-голубих френчах.

Лагідно сяяло сонце, даруючи літепло і відчуття радісної ясності душі.

Пройшовшись Хрещатиком, дівчата повернули назад, щоб незабаром піднятися Фундуклеївською вулицею повз театр Бергоньє і Колегію Павла Галагана до Оперного театру.

— Здравствуй, девочка с испуганными глазами! -пролунав десь поряд знайомий голос.

— Слухай, це тебе! — штовхнула Марту в бік подруга.

Дівчинка обернулася і побачила Тимофія, що стояв на вході до кав'ярні Франсуа.

Серце Марти тьохнуло, підстрибнуло й завмерло.

Хлопець, трохи повагавшись, підійшов ближче:

— Моё поведение вчера нельзя назвать безупречным. Я должен как-то загладить вину перед тобой. Позволь, я угощу тебя и твою подругу пирожными!

— Мы благодарим вас и, пожалуй, охотно примем ваше приглашение, — швидко відповіла Маргарита і додала пошепки: — Потім розкажеш мені, хто це і чому я про нього нічогісінько не знаю.

Марта розлютилася, хвиля обурення підіймалася і вдаряла, одурманюючи, в голову:

— Не хочу я йти! Він офіцер, до речі! А ти, як я пам'ятаю, чекаєш червоних. Чи ти вже поміняла свої погляди? — прошепотіла гнівно на вухо білявці.

— Нічого я не поміняла. Пам'ятаєш Леду? Підкорюва-ти і використовувати!

— Інколи мені здається, що ми читаємо щось зовсім різне!

— Цить! Життя має бути святом, до того ж я страшенно хочу тістечок!

Тим часом Тимофій спостерігав за цим вовтузінням дівчаток з легкою посмішкою на губах.

Маргарита вдалася до останнього аргументу:

— Якщо він тобі не подобається, давай його помучимо!

Білявка потягнула Марту до кав'ярні. Та йшла, опираючись, але і щось усередині неї наперекір усьому вабило до Тимофія.

Напнута нитка майже фізично відчутної напруги, що повисла між хлопцем і двома подругами, не дозволяла говорити, аж поки офіціант не приніс замовлене.

— А де ж ваш друг? — вороже запитала Марта, переборовши зніяковіння.

— Лев Михайлович? Не знаю. Сегодня мы не виделись. Он тебе не понравился?

— Та не дуже.

— Я охотно верю. Но нужно понимать, что если человек пускается во все тяжкие и решается на какие-то гнусности, то это отчасти от отчаяния.

— Раскажите, пожалуйста! Наверное, за этим стоит какая-то ужасно романтическая история! — театрально вигукнула Маргарита, знову переходячи на російську.

— Вы угадали. Его невеста, Лизонька, состояла в обществе самоубийц. Конечно, тайно от родителей и Лёвы. И полгода назад приняла после бала мышьяк.

— Жодна життєва трагедія не виправдовує поганих вчинків! — сказала категорично Марта і потім, уже менш рішуче додала: — Мені так здається...

— Да, ты, пожалуй, права, — Тимофій кинув на неї швидкий погляд, ніби вперше бачив. — Но и осуждать кого-либо, не узнав всех обстоятельств его жизни, тоже неправильно...

Хлопець зробив паузу, уривки вже готових фраз крутилися у нього на кінчику язика, але, ловлячи ледь відчутні ознаки зміни настрою Марти, який став трохи лагіднішим, він боявся сполохати це дивне відчуття однієї хвилі.

Тим часом якийсь невидимий механізм перемкнув настрій Маргарити. Слова про «обстоятельства жизни» нагадали їй про бідний робочий люд, у якого певно що тяжчі обставини життя, ніж у розманіженого «Льови». Химерний логічний зв'язок у її свідомості нагадав їй і про «Леду», і про її намір «завойовувати і мучити». Очі її спалахнули, набули зухвалості і млості недосвідченої німфетки.

— Вам більше блондинки чи брюнетки подобаються? — сказала Маргарита, дивлячись на Тимофія з-під примружених вій.

Нитка попередньої розмови перервалася на півслові, й у Тимофія виникло неприємне відчуття, що в нього щось забрали, щось таке, що ось-ось мало з'явитися...

— Никогда этому вопросу не придавал значения, -відказав сухо хлопець.

— Брешете!

— Да, — погодився Тимофій.

— Ви, певно, мали гарний вибір між наймичками і покоївками!

— І продажними жінками, — додала Марта.

Тимофій внутрішньо зіщулився, відчуваючи себе зрадженим від її випаду. Ще мить тому йому здавалося, що в нього є шанс здобути прихильність Марти. Але зовні зберігав спокій.

— Вам, мабуть, здається, що все можна купити. Але, врешті, це останні крихти розкошів, які таким, як ви, буде дозволено, — Маргарита хапала тістечко пальцями, демонстративно облизуючи їх. — Скоро все перейде трудовому народові.

— Поживём — увидим, — сказав стримано Тимофій. Він уже опанував себе і не дратувався, а лише спостерігав за витівками дівчат, ніби за якоюсь виставою.

— А тут справа така, що хтось і не доживе, і не побачить, — не вгавала білявка.

Марта відстежила спокійну реакцію Тимофія. Вона відчувала десь за обрієм своєї підсвідомості, що розмова пішла не так, як би того хотілося Маргариті. Коли б він розлютився чи прагнув виправдатися, було б інакше. Їй навіть стало трохи соромно за напосідання подруги. Але в усвідомлених емоціях лишався лише осад роздратування і прагнення забратися якнайшвидше геть.

Вона кинула недобрий погляд на подругу. Маргарита знаків не розуміла, але їй не подобалося, що від Марти вона не одержує підтримки у своєму змаганні з гострослів'я. Відтак замовкла, ніби широка ріка її натхнення до дотепів несподівано висохла на безводну пустелю.

— Что же, барышни... прошу меня простить... дела... позвольте откланяться! — Тимофій різко підвівся, чемно і водночас не без іронії (ви ж все-таки і не «барышни», і не станівні дівчата, а так, нерозумні діти) поклонився і швидко зник за дверима.

Раптом Марту охопило гостре відчуття самотності, відчуженості у цій затишній кав'ярні, до якої вони з подругою геть не пасували, як і до цього товариства вишуканих пань і їхніх поважних кавалерів навколо. Холодні зневажливі погляди, здавалося, пронизували наскрізь.

— Пішли звідси!

— А чому б нам тут не посидіти? У мене ще чай є! -відказала Маргарита.

— Пішли, кажу! — Таке рідко було, щоб Марта верховодила у стосунках з Маргаритою, але цього разу вона перемогла.

— І треба було до нього сіпатися? — сердито проказала Марта, коли вони опинилися вже вдвох на вулиці.

— Ти чого?! — обурилася Маргарита і ображено закусила пухкі губи.

Вечір було безнадійно зіпсовано.

4

Праворуч — сонце.

Ліворуч — місяць.

А так — зоря.

— Благословляю, синку, на ворога.

А він: матусю моя!

Немає, каже, ворога

Та й не було.

Тільки й єсть у нас ворог -

Наше серце.

Павло Тичина, «Війна»

Після цих усіх невеличких епізодів Марта йшла до пані Варвари з неспокійним серцем. Було й цікаво, і лячно, і неприємно, і взагалі йти не хотілося.

Тимофія вдома, тобто у готелі, не було. Дівчина уявила собі, як він десь їздить із цим огидним Левом Михайловичем і розцяцькованими паннами. Але коли вона вже вийшла з готелю «Франсуа» й дійшла до Педагогічного музею, побачила, що назустріч їй пішоходом іде Тимофій. Він теж її помітив і трохи розгубився. Схоже, що в нього, як і в неї, лишився після їхніх коротких зустрічей і розмов неприємний осад.

Втім, хлопець швидко опанував себе.

— Здравствуй, барышня! — сказав, порівнявшись із нею.

— Здрастуйте... Але яка ж з мене панночка? — почуття провини диктувало їй бажання якось замиритися із Тимофієм Костянтиновичем, але мимоволі дівчинка продовжувала вже знайому їй лінію поведінки.

— Зачем дерзишь? — запитав.

Марті чомусь пригадалося, як вона у дитинстві, заледве навчившись грамоті, читала мамі і сусідкам «Катерину» Шевченка. А також згадала зауваги Трохима Павловича стосовно «лапотніків». Замовлення для пані

Варвари було виконано, у хустині Марта вже тримала свій заробіток, тому могла не воловодитися:

— Чому, чому, бо — москаль! — випалила Марта.

— Вот здесь ты не права! Я такой же малорос, как и ты.

Порівняння Тимофія з нею самою насмішило дівчинку, і вона пирснула зі сміху.

— Щось не зовсім віриться, що ви такі, як я!

— Я и по-украински разговаривать умею. И Шевченка вашего читал.

— Ну, й добре, що читали. Тепер знаєте, що нам з вами не по дорозі! — тут Марта ясно відчула, що сказала аж надто різко, і засоромилась, опустивши очі додолу. Їй хотілось вибачитися за свою і Маргаритину нечемну поведінку, але вона була в тому віці, коли приборкування власної натури здається річчю майже неможливою.

Тимофій уважно глянув на дівчинку і сказав:

— Я великодушно прощаю тебе твои с подругой выходки и грубости и взамен прошу простить и меня. Кажется, я был слишком навязчивый. Но, знаешь, иногда хочеться несколько другой компании... К тому же ты напоминаешь мне одного человека. — Марта напружилася. Ніхто не любить комусь когось нагадувати. Бути чієюсь копією. Тимофій після паузи продовжив: — Мою сестру. Конечно, не Варвару. Родную. Тебе сколько сейчас? Около пятнадцати? Ей столько же. Но она далеко. Очень далеко. В Китае. Не знаю, увижу ли я её когда-то.

Дівчинка розглядала Тимофія Костянтиновича і думала про те, що, мабуть, у неї з його сестрою має бути мало спільного. У неї темне пряме волосся, у нього -русе й кучеряве; на зріст вона навіть не досягає його плеча. Темні мигдалеві горішки її очей зовсім не були схожі на його — зеленкувато-болотяні.

Роздивляючись хлопця, вона мимоволі замилувалася ним. Військова струнка постава випромінювала впевненість і розкутість. Тонкі гострі риси обличчя світилися розумом і свідчили про належність до вищих верств, чия кров плекається століттями й поколіннями.

— Гаразд, — тихо сказала Марта, відводячи очі. — Що ж ви хочете?

— Для начала я бы мог тебя проводить домой. И помочь с корзинкой.

Дівчинка погодилася, хоча була спантеличена такою пропозицією дружби. Вона ніяк не могла зрозуміти, чим вона могла бути цікава цьому офіцерові. Звичайно, крім того, від чого її у простій формі застерігала тітка: «Дивися, щоб у пелені не принесла!»

— Вот и хорошо! Я даже могу разговаривать с тобой по-украински. Я выучился языку благодаря моей няньке и её детям, с которыми я проводил всё время, когда семья на лето приезжала в наше имение в Полтавской губернии. Знаешь, как меня они называли? «Тиміш»! Можешь меня так тоже называть...

Тимофій Костянтинович не став для Марти найближчим другом. Не були частими і їхні зустрічі. Й не можна сказати, що було подолано всі внутрішні бар'єри, які стояли між ними. Але кожне нове побачення було бажаним для обох і пройнято особливою теплотою й сердечністю.

Якось у середині листопада Тиміш із Мартою прогулювалися вулицями Києва. Оминувши монументальний пам'ятник Олександрові ІІ[10], вони увійшли в Купецький сад[11] і далі, повз «Долину троянд»[12] і згаслих вогні «Шато де Флер»[13], піднялися аж до Маріїнського палацу.

Тиміш, як це в них уже повелося, тримав невелику дистанцію, тактовно підкреслюючи їхню різницю у віці. Марті він часом навіть здавався третім із її старших братів, Григорія і Олекси, які загубилися у вирі війни. Де вони? Що з ними? По чий бік вони стали у цій вселенській колотнечі? — запитувала вона себе. Може, десь на полі бою доведеться їм колись зустрітися з Тимошем. Або, ще гірше, одне з одним?

— А що ти зараз читаєш? — запитав після паузи Тиміш. Дівчина мусила повертатися від своїх думок до реальності.

— Чарську[14] нещодавно прочитала, Арцибашева[15]... — відповіла, струшуючи в черговий раз сніжинки з волосся, що вибилося з-під хустки.

— Яка гидота! Це тобі Маргарита підсовує? Тобі слід бути уважнішою до свого оточення і книжок, які ти читаєш.

Марта пропустила повз вух зауваження про «оточення». Зрозуміло було, що Маргарита Тимошеві відразу не сподобалася. До речі, взаємно.

— Але ж усі навколо тільки й говорять про них!.. Може, ви могли б порадити мені якісь хороші книжки?

— Думаю, так. Я можу тобі написати список моїх улюблених книжок...

— Я обов'язково прочитаю все. До того, як... як ви повернетеся у місто.

Уже було зрозуміло, що прихід Директорії неминучий.

Тиміш силувано посміхнувся. Він відкинув свій уже звичний для Марти насмішкуватий тон і звернувся до неї не як до дитини чи до кравчині, а як до рівної:

— Тоді я напишу тобі дуже довгий список... Найперше прочитай «Історію України-Руси» Михайла Грушев-ського... Може, вже знаєш цю книжку?

— Дядько радив, але у мене якось руки до неї не дійшли. Я більше романи люблю і...

— Чому ти так дивишся? Що Грушевський? — навіть далека від політики Марта розуміла, що історик перебував у іншому політичному таборі.

— Так.

Тиміш розсміявся:

— Я також спершу ось так дивився. Мабуть, навіть не так, а гірше. Але, знаєш, я задумався після того, як тобі сказав, що сам «малорос». Десь у глибині душі я завжди вірив у те, що нація — це не головне. Бо у кожному з народів є погані і хороші люди. Інколи інородець може бути тобі ближчим і приємнішим за свого. Тобто насамперед я зважав на людські якості. Ти мене розумієш?

— Угу, — Марта вже починала замерзати, але силувалася збагнути слова свого співрозмовника.

— А оце взяв почитати «Історію...». Думаю, нехай Грушевський мені як людина, як політик не симпатичний, але ж у історичній науці він визнаний авторитет. Може, переборовши неприязнь, я зможу чомусь навчитися... Хороша, дуже хороша і потрібна книга... І я збагнув для себе одну річ: людина ж проходить різні етапи свого розвитку, не тільки фізичного, а й психологічного! І кожен — важливий. Не можна, не опанувавши один етап, перестрибувати на інший. Ось так і з відчуттям приналежності до певної нації. Як не знатимеш, хто ти, чийого ти народу, то наступний етап — прийняття всіх людей, без упередження до раси чи національності — буде неповноцінним... У тебе губи вже посиніли. Замерзла? — хлопець урвав свій монолог і кинув стурбований погляд на Марту.

— Трішки...

— Зараз щось придумаємо, — сказав Тиміш і пошукав очима візника. За кілька хвилин вони вже спускалися назад до Царської площі[16], щоб дістатися кав'ярні Сема-дені.

Марта відігрівала замерзлі пальці, обіймаючи чашечку чаю. Тамуючи хвилювання, роззиралася навкруги й ніяковіла.

Легка розмова про книжки несподівано повернулася в серйозне русло: в країні наростала напруга. З-під Білої Церкви приходили тривожні звістки. Було зрозуміло, що перебування Тимоша в Києві добігає кінця. Десь удалині на лінії життя хлопця вже чекали сірі дні осені, загублені на шляхах України; дощ і хляпавиця, широкі поля і дим тимчасових таборів. Ніби зазираючи у завтра, очі Тимоша ставали чимраз сумнішими.

— Я не розумію війни. Не розумію, чому люди мають убивати одне одного. Я плутаюсь у гаслах: що не день — то нові, і в них вірять, вмирають за них, — раптом сказала Марта і засоромилася своєї сміливості, того, що говорить на таку «дорослу» тему,

Тиміш пошукав щось на денці напівпорожньої чашки кави й сказав:

— Ти права — ця війна почасти безглузда. Одні воюють за минуле, за світ, який нікому вже не під силу відродити. Інші ж прагнуть на руїнах імперії побудувати нове. Але, боюся, їхнє бачення далеке від того, що прийде насправді. Це битва ілюзій. Не більше.

— То що ж робите у цьому всьому ви? — запитала дівчинка. Всередині неї ніби пурхали метелики, вона розуміла, що сьогодні ближча до Тимоша, ніж будь-коли.

— Є такі життєві ситуації, а надто у наш неспокійний і бурхливий час, коли не можна стати осторонь. Обов'язково слід зайняти якусь позицію. Віднайти щось, у що можеш повірити і віддати йому своє серце до кінця. Звучить трохи пафосно, так? Але це мій моральний обов'язок — бути чесним із самим собою.

— А чому саме Скоропадський?

— Я служив під його началом іще до 1917 року. Особисто йому я вірю і довіряю. До того ж те, що брудний робітник прагне керувати державою, мене обурює. Я добре вчив історію. Особливо мене вразила Французька революція, коли чернь ходила по вулицях Парижа з піками в руках, на яких висіли рештки тіл, розтерзаних юрбою... А тепер на Київ іде кривава валькірія Євгенія Бош!

Марта на мить внутрішньо напружилася. Вона сприйняла ці слова трохи на свій рахунок, бо весь час відчувала різницю в їхньому соціальному становищі.

— Цих людей, по той бік шанців, — ви їх ненавидите?

— Ні. Я не маю ненависті до ворога. Я не маю права його засуджувати. Бо ж він народився за інших умов, прожив таке життя, яке для мене назавжди лишиться загадкою. Але сценарій уже написано, ролі розподілено, виставу розпочато. І в цьому маскараді я маю зіграти свою роль. Не важливо, яка вона. Важливо те, як я її зіграю. Бо ж кожен по різні боки барикад вирішує насправді не політичні питання, а щось особисте...

— А я думаю, що скоро війна закінчиться. І все налагодиться.

Тиміш ласкаво посміхнувся, почувши безтурботні слова своєї співрозмовниці, у його очах знову застрибали бісики іронії:

— То ти, мабуть, сподіваєшся, що твоє життя буде солодкою казкою, ніби з останніх сторінок дамських романів?

Марта засоромилася, бо в глибині душі справді так думала. І на свого прекрасного принца чекала з нетерпінням і з твердою вірою, хоча й відчувала, що з боку її мрії видавалися дитячими забавками. Але все-таки вирішила бути щирою до кінця:

— У мене все буде добре. Справді. Як... як у казці.

— Саме так, бездоганно. Це старше покоління не розуміє, як правильно жити, й наробило купу помилок, а хтось колись прийде і зробить все ідеально, — слова були трохи зарізкі, але голос Тимоша звучав напрочуд м'яко. Йому було заледве двадцять, але він уже відчував себе старим, особливо поруч із цим дівчам.

Марта демонстративно набурмосилася, бо ж їй дали зрозуміти, що вона маленька нерозумна дитина. Вона не знала, що справила на хлопця зовсім інше враження. У її поведінці він побачив вправне, хоча й несвідоме, кокетування дівчини, яка за кілька років стане справжньою красунею.

— А знаєш, Марто, у житті все відбувається зовсім не так, як у романі. Люди з'являються і часом зникають назовсім, не дочекавшись навіть зав'язки історії. Рушниці не вистрілюють. Головні герої роблять абсолютно дурні вчинки, за які їм перед самими собою буває так нестерпно соромно, що вони не знають, як із цим далі жити і зберегти якусь крихту поваги до себе. До того ж це хитромудре життя ставить тебе інколи перед неможливим вибором між совістю і виживанням,

— Тиміш говорив із гіркотою й сумом, дивлячись кудись повз Марту. Здається, хлопець узагалі промовляв не до неї, а до когось іншого.

— Марто! — Тиміш стрепенувся, ніби від сну, змінив напрямок розмови і взяв руки дівчинки у свої. — Знаєш, життя не буде солодким. Обіцяй мені одне — щоразу, коли будеш падати, піднімайся і знову йди. Обіцяєш?!

Дівчина здивовано мовчала.

А потім ніби й нічого не змінилося. Місто жило своїм звичайним життям: на вулицях було людно, працювали крамниці, ходив трамвай. Тиміш пішов, а в Київ увійшов Петлюра.

Загрузка...