Маргарита натягнула поверх рожевого мереживного пеньюара шовковий халат, сіла на канапу і підпалила цигарку в тонкому мундштуку. Голосно позіхнувши, зробила першу затяжку, задумалася і крикнула наймичці:
— Одарко, де ти? І де моя кава?
В кімнату підтюпцем убігла жінка у простому селянському одязі. Вона була ще молода, може, й тридцяти років не було, але її змарніле обличчя вже було поорано зморшками.
— Кава де моя, питаю?
— Та ви ж казали розтопити, то я біля груби поралася!
— Казала, бо в хаті холодно.
Одарка глянула на голі ноги хазяйки і тонкий пеньюар, і на її відкритому обличчі відобразилися осуд та нерозуміння. Але вона промовчала.
— Зараз зроблю того кофію, — буркнула.
— Тільки гляди ж мені, щоб було мало води, бо знову мені помиї наколотиш!
Наймичка вийшла, а Маргарита підпалила другу цигарку. Подолавши черговий напад позіхоти, вона з тугою обвела поглядом облуплені стіни чужої хати. Швидше б уже в чоловіка закінчилося відрядження! Швидше б у Київ! Нудьга ж яка! І товариства цікавого немає!
Жінка подивилась у брудне вікно.
— Одарко! Одарко, куди ти поділася?!
— А що таке? — почулося спершу з сусідньої кімнати, а потім на порозі з'явилася наймичка з тацею.
— А що, підвода сьогодні ще не їздила?
— Ще не було, — відповіла наймичка, ставлячи на скриню, яка слугувала за маленький столик, чашку з цукерничкою.
— А Пилип Іванович рано пішов?
— Хазяїн вийшли ще вдосвіта.
— Ага... То так і не було підводи? Непорядок. Вони ж так будуть іще довго лежати й смердіти, -повернулася до головної проблеми Маргарита.
— А! Ті, що попід нашим тином лежать! То вони ще живі, — діловим голосом відзначила буденну річ Одарка.
— Ще живі! — передражнила наймичку Маргарита. — То скоро здохнуть! Ах, нудьга, нудьга яка! Сиджу тут, як якась декабристка! Треба було слухати чоловіка і їхати погостювати до батьків у Москву. Ти знаєш, Одарко, що мій батько відомий лікар і московський професор?
— Аякже, знаю, що прухвесор.
— Ха! Прухвесор! Ну й тупа ти, Одарко! — Маргарита подумала, чи не написати бува листа батькам, відсьорбнула ковточок кави й скривилася. — А ти чого стоїш?
— То, може, вам чого треба?
— Якщо ти така догадлива, то принеси пиріжків!
— А що панам варити на обід?
— Давай по-простому: борщ, картоплі і, може, якусь курочку. А на вечерю щось серйозніше, щоб було що їсти, коли Пилип Іванович втомлений з роботи прийде. Ясно?
— Ясно.
Одарка вийшла. Маргарита подивилась їй услід, дочекалась, коли причиняться двері, тоді босоніж навшпиньках підбігла до буфету, взяла з верхньої полички пляшку коньяку і долила в каву. А потім так само, крадучись, повернула пляшку на місце.
До написання листа справа так і не дійшла. Маргарита віднайшла на дні своєї валізи книжку і заходилася читати. Коли вже почало сутеніти, жінка спохопилася, що ще лежить у халаті. Може, до чоловіка хтось у гості прийде, а вона дезабільє! Перевдягнулася, розчесалась і підмалювала губи. Пройшлася туди-сюди по світлиці, щоб розім'яти м'язи.
Надворі почулись якісь голоси. Маргарита підійшла до вікна й побачила, що підвода все-таки приїхала. Спостерігаючи за тим, як, наче легкі лантухи, вантажать одне на одного худих, як скелети, людей, жінка підкурила цигарку. Нарешті хоч якась розвага!
А далі знову потяглися довгі хвилини чекання.
Драглистий час, здавалось би, не рушав з місця, лише темніло поволі за вікном. Навколо панувала тиша, немовби світу поза цими стінами і не існувало. Лише грюкала посудом на кухні Одарка, і з гоном хвилин ці звуки ставали для Маргарити моторошним какофонічним оркестром.
Жінка звикла до того, що чоловік приходить пізно, а часто вночі. Від нього пахло махоркою, самогоном, потом і кіньми. І коли колюча щетина дряпа-лася об її ніжну щоку, вона уявляла, що він повертається не з сільської ради, чи де там його носило, а з далеких боїв громадянської війни. В ті хвилини вона забувала про довгі самотні години очікування й проймалася відчуттям п'янкого щастя: це ж збулися її романтичні дівочі мрії й вона — дружина героя-комуніста! І Маргарита міцно-міцно пригорталася до нього своїм гарячим дужим тілом.
Але сьогодні чомусь було неспокійно на душі. Холодні щупальці тривоги здавлювали серце і ширилися по всьому тілу неприємними дрижаками.
— Одарко! Ти сьогодні заморозити мене хочеш, чи що? Груба ж зовсім захолола! — вигукнула спересердя Маргарита, відкинувши книгу. — І принеси вже гасову лампу! Чого я маю поночі сидіти?!
— Іду! — відказала Одарка і незабаром зайшла до світлиці. Її флегматичні неквапливі рухи створювали маленький острівець спокою і розсудливості. І там, де вона пройшлася із каганцем, здавалось, розбігалися навсібіч невидимі істоти, що сіяли навколо темряву і страх.
Раптом хтось грюкнув вхідними дверима, кахикнув у сінях і постукав. Маргарита спершу подумала, що це нарешті повертається з роботи Пилип Іванович, потім здивувалася, чом би йому стукати? Ламаючи собі голову над тим, хто це може бути, жінка попросила увійти.
На порозі з'явився здоровань у трохи замалому на нього жіночому сільському кожусі. Він пройшов до світлиці, залишаючи сліди від багна, і, покрутивши вуса, сказав:
— Здрастуйте, Маргарито Петрівно...
— І вам доброго вечора! — відказала жінка. Вона кинула погляд на сліди на постілці і тепер міркувала над тим, хто ж цей чоловік зі знайомим обличчям і чи вилаяти його, чи промовчати.
— Я, Маргарито Петрівно, околяса розказувати не вмію з етими всякими женськими штучками, тому говорю прямо: ваш муж погиб два часа назад смертю храбрих у борьбі з куркульським класом.
Жінка зойкнула і сіла на канапу. Її широко розплющені очі приголомшено дивилися на чоловіка, немовби сподіваючись почути, що це був просто поганий жарт.
— Ето хорошо, шо ви воспріняли новость нормально, як і полагаєцця жінці героя, — сказав чоловік, переминаючись з ноги на ногу. — Тепер кажіть, де ложить тєло.
— Яке тєло? — перепитала Маргарита.
— Як яке! Вашого мужа! — здивувався здоровань і нервово посмикав вуса.
— Отут на стіл і кладіть! — обізвалася Одарка. Її голос звучав по-діловому сухо. А в очах жахтіли якісь іскри старанно прихованого задоволення. Але в кімнаті не було жодної людини, яка здатна була б їх розгледіти.
Чоловік зітхнув з полегшенням і нахилився до вікна, щоб дати сигнал комусь, хто чекав біля воріт.
За хвилину хата наповнилася чоловіками, які зчинили справжню веремію. Хтось вносив тіло, хтось відразу ж починав курити і прикладатися до самогону, який налила Одарка. До слова, наймичка встигала всюди: і чарку подати, і розпорядитися.
Маргарита мовчала. Вона то підводилася й тупцяла, не знаючи куди себе подіти, то знову сідала на канапу. Їй муляли дві речі: геть стоптані, покриті грязюкою, недопалками й плювками доріжки й безкровне тіло чоловіка. Врешті вона не витерпіла і запитала якось дуже голосно:
— А де кров?
Чоловіки замовкли, і у світлиці стало тихо. Хтось кашлянув, харкнув і сплюнув.
— А де кров? — повторила запитання Маргарита.
— Ето... дєло було так: об'їжджаємо ми поля з пшеницею. Охраняєм, так сказать, соціалістічєскую собственность. — почав здоровань. — А тут Микитка помітив куркульське байстрюччя. Вони врозтіч. Ми на конях за ними. Пилип Іванович попереду. Зловили спершу менших, повитрушували буряк колгоспний. Батогом по сраці — і порядок! А один старший вилупок торбу за спину заховав, став як укопаний і кричить: «Не дам!»
— Шпингалет, сука, упертый! — перехопив нитку розповіді інший чоловік. — Филипп Иванович ему по морде плетью раз ударил, второй. А тот — ни в какую, гадёныш! Взял на шарап социалистическую собственность, так сказать, контрреволюционер хренов, и еще и упирается, собака. Ну, тогда Филипп Иванович третий раз замахнулся, не рассчитал и полетел с коня да шею и скрутил!
— А Микитка розстроївся. Жалко йому стало корє-ша. Ну, той пацана куркульського й порішив, — доповнив розповідь чоловік у жіночому кожусі і ляснув по плечу понурого хлопця років сімнадцяти.
— Так, что — отомщен ваш муж! — урочисто промовив другий оповідач, тяжко хекнув убік, вихилив гранчак самогону і делікатно кахикнув. — Ну, что, товарищи, вдова, может быть, хочет проститься с мужем. А мы, коммунисты — соратники по борьбе — и сельский актив, должны позаботиться о том, чтобы завтра достойно проводить погибшего товарища в последний путь.
Чоловіки вийшли з хати. Стало тихо й порожньо.
Маргарита глянула на тіло свого чоловіка, і її пронизав страх. Ще кілька годин тому вона спокійно роздивлялася з вікна цілу підводу з покійниками, а цей один вселяв у неї непереборний жах. Вона навіть не могла до нього підійти.
Їй раптом страшенно захотілося до батьків, до любих тата й мами. Бо тільки зараз Маргарита прощалася з дитинством. Здавалося, приємна гра скінчилася, закрито книжку з казкою про прекрасного принца й у двері стукає суворе життя.
— Одарко, — запитала вона не своїм голосом, — ти знаєш, що у таких випадках роблять?
— Тільки як по-церковному.
— Не підходить... — несподівано м'яко заперечила Маргарита.
— Покійника перш за все миють. — уголос, ніби сама до себе, міркувала Одарка.
Жінка заглянула в обличчя чоловіка, перемазане багнюкою, і сказала, показуючи на мерця нафарбованим пальчиком:
— Помити — це добре. Помий його, а я... я поки на кухні посиджу, — і під здивованим поглядом наймички попростувала геть із світлиці.
Вже виходячи, вона почула, як Одарка сплюнула і кинула зневажливе: «От вам, людоньки, і любов!» В інший час вона б отримала від Маргарити за це доброго поличника, але зараз жінка лише стенула плечима. Хай думає, як їй хочеться!
Потинявшись між каструлями, навіть щось скуштувавши з пишної вечері і хильнувши чарочку самогону, Маргарита облизала пальці й сіла на лаву. Раптом їй здалося, що голова її важка-важелезна, і жінка й незчулася, як поринула в сон.
Прокинулася від якогось шуму. Ще не прийшовши до тями та й до пуття не згадавши останні події, вона зайшла до світлиці й завмерла від жаху на порозі. Біля входу стояв чужий чоловік. Худюща його постать була вдягнена у якесь дрантя, що висіло на ньому, як на городньому опудалі. З-під кошлатої бороди визирали очі божевільного.
— Хліба! — сказав чоловік і посунув на Маргариту. І лише зараз вона побачила, що у руці незнайомець міцно стискає сокиру.
Поволі відступаючи назад, жінка краєчком ока помітила Одарку, яка беззвучно причаїлася під столом з покійником.
— Хліба! — повторив чоловік уже на порозі кухні.
Маргарита позадкувала ще кілька кроків і стегном оперлася об куток столу. У скронях оглушливо пульсувала кров, а серце калатало так, ніби било у тривожний дзвін. Їй здавалося, що вона потрапила у пастку, з якої немає виходу. Але раптом рятівна думка промчала у її зворохобленому мозку: це ж вона своїм тілом ніби не дає доступу до тієї пишної вечері у неї за спиною. Вона зробила крок праворуч, так, щоб, відступаючи, обійти широкий дерев'яний стіл, який уже за мить замість шанців стояв між нею і незнайомцем.
Чоловік уже не бачив її, його вирячені очі божевільного прикипіли до їжі. Скориставшись цим моментом, Маргарита оббігла стіл і вискочила з кухні до світлиці, де самотньо лежав покійник. Позаду у сінях незачинені вхідні двері раз у раз ляскали від вітру. «Втекла, скотина», — подумала про Одарку Маргарита. Що ж робити?! Треба покликати на допомогу.
Жінка почала згадувати, де хата сільського голови, а де розквартировано партактив. Але їй важко було виокремити якусь точну інформацію: вона була надто схвильована, до того ж чоловік забороняв їй тинятися селом і вона, по суті, не знала місцевості.
Щось тяжке гупнуло в кухні, і Маргариті здалося, що це чоловік іде її вбивати. Вона вже нічого не обдумувала, а просто вискочила з хати і помчала нічним селом.
Коли за півгодини до хати увійшли Одарка з сонним Микиткою, то вони побачили лише мертвого чоловіка, який лежав під столом у кухні. Голодний, накинувшись на їжу, він підписав собі смертельний вирок і тепер лежав у блювотинні горілиць, вдивляючись невидющими очима у стелю.
— Та це ж батько того малого паршивця! — сказав Микитка й з досадою пнув мерця чоботом.
Одарка тихо перехрестилася за спиною у хлопця.
— Завтра розберемось! — вирішив Микитка.
— А хазяйка?
— Та зараз прийде!
— Вона ж, мабуть, не при собі!
— Що ви таке на Маргариту Петрівну, вдову комуніста, наговорюєте! — обурився Микитка. — Сказав розберемось, значить розберемось. З утрєчка.
Хлопець іще раз для певності копнув покійника і, сплюнувши, вийшов з хати.
Одарка вийшла до світлиці, сіла на канапу й голосно заголосила. Їй не було шкода ні Пилипа Івановича, ні того незнайомого чоловіка. Якесь неясне жіноче чуття підказувало їй, що незабаром доведеться їй знову поневірятися й боротися із примарою голодної смерті.
А Маргарита місила босими ногами (домашні капці вона давно загубила) холодне багно, продираючись крізь хащі лісу. Де він тільки взявся, той ліс? Вона лише хотіла піти коротшим шляхом, про який чула від чоловіка. Мороз березневої ночі вже привів її до тями, й мозок працював, як годинник. Але з того не було користі. Вона безнадійно заблукала.
Лише під ранок жінка вийшла на околицю якогось села. Обвела поглядом хати, і їй здалося, що тут ніхто не живе. Село стояло тихе: не чути було ні гавкоту собак, ні співу півнів. Хати були понурі, темні. Аж ось праворуч Маргарита побачила господу, у якій світилося, ба, більше — з димаря йшов легенький димок.
Набравшись мужності, завжди така впевнена у собі, а тепер злякана й нерішуча, Маргарита постукала у двері. Відчинила висока жінка років трохи за тридцять.
— Доброго ранку! Чи не могли б ви мене пустити погрітися, я заблукала й замерзла, — попрохала Маргарита мовчазну господиню і, подумавши, що тій потрібно більше інформації, додала: — На мою хату напав чоловік із сокирою, я побігла по допомогу і збилася із шляху. Якби ви мені дозволили відігрітися і сказали, де найближчий партактив, то я була б вам дуже вдячна. Я потім ще й заплачу вам... І хліба... хліба дам.
— Заходьте! — попросила до хати жінка. Її очі хижо зблиснули, коли вона почула останні слова.
У хаті було чисто, натоплено й пахло м'ясом.
Маргарита сіла сором'язливо на лаву і спостерігала за незнайомкою, яка порядкувала в кухні, наспівуючи. Жінка ніяк не могла розібрати слів пісні, і мелодія якось неприємно муляла їй. Вона все поривалась обернутися, щоб подивитись, чи нема кого чужого за спиною. Тверда дерев'яна лава впивалася їй боляче у сідниці. І навіть тепло від печі не зігрівало, а неприємно парило, а потім знову кидало в холод.
Та що це я? — здивувалася собі Маргарита.
— У вас немає чогось гаряченького, щоб зігрітися? — запитала.
— Є суп. Будете? Тільки от хліба немає.
— Нічого, давайте так, як є, — пожвавилася гостя.
Маргарита навіть не підозрювала, наскільки вона зголодніла. Їла суп похапцем, не відчуваючи смаку.
А потім усе відбувалося блискавично, так швидко, що навіть її погляд і слух не встигали фіксувати події.
До хати, не стукаючи, вдерся натовп озброєних чоловіків, усі з чужими незнайомими обличчями.
Поміж них протиснулася чорнява низенька жінка і, показавши на господиню дому пальцем, видихнула-прокричала:
— Це вона — душогубка, вбивця моєї дитини!
Молодий хлопець у шинелі підійшов до печі, вивчив уміст горщиків, почухав збентежено потилицю і сказав сивому чоловікові з пощербленим віспою обличчям.
— Тут, цей, людське...
Маргарита приголомшено глянула на суп, і її відразу ж знудило прямо на підлогу. Але до таких тонкощів, як її душевний стан, і до її слів-виправдання людям, що увійшли, було байдуже. Озброєні чоловіки вправно в'язали їм з господинею руки, від душі роздаючи ляпаси і стусани.
Учора, коли Маргарита вибігла у ніч із хати, вона й не підозрювала, що її шлях буде таким довгим і закінчиться лише біля суворого кремля Соловків.
Не з молитви ж на амвоні розіллюсь в підхалімаж. В усі дзвони земля дзвонить комунізмом — страшно аж. То і так все ясно, досить. Голод? Холод? Промайне... Вітром наскрізним проносить Жовтень в вічність і мене.
Іван сидів за робочим столом і курив. Звої диму огортали його, немов ранковий туман. І справді, там, за стінами цього будинку, у супокої передсвітання поволі пробуджувалося місто. Але сонячне світло не проникало у стіни холодного підземелля.
Мушля попільниці була переповнена. Крім неї, на столі стояли тарілки з недоїдками й порожній гран-чак, хаотично лежали кілька тек зі справами, лист паперу, списаний дрібним нерівним почерком, і револьвер.
Важелезну свою голову Іван підпирав рукою. Пальцями відчував, як зворохоблено пульсує скроня. Невидющі очі нестерпно пекли, немовби хтось сипонув у них піску, і йому коштувало величезних зусиль тримати їх відкритими. Але як тільки він стуляв повіки, світ втрачав свою опору, а до горла підкочувався нудотний клубок. З нестримного потоку пам'яті зринали обличчя, голоси, які перепліталися із чимось іншим, здається, з хворобливими образами його неспокійних снів. Й Іван уже не в змозі був відділити одне від іншого. Час від часу його свідомість провалювалася кудись глибоко, розливаючи по всьому тілу приємне відчуття невагомості й пустоти.
Він спробував дослухатися до того, що діялося за товстими стінами цього будинку. Чомусь він був упевнений, що йде дощ. Але не життєдайна злива, не гроза, тріумф стихії, — а похмура мряка. Він уявив собі важкі хмари, які звисають над містом, тиснуть на скроні, падають тягарем на плечі, сковують ноги у ланцюги і хникають на запилені пішоходи дрібними краплинами.
Іван відкрив шухляду й дістав пляшку горілки. Ще вчора, він добре пам'ятає, вона була повною. Але чомусь зараз рідина заледве покривала денце. «Я ж зовсім не пив!» — з'явилася несподівано свіжа і бадьора думка, яка так само раптово загубилася у плині інших, млявих і хворобливих. Знеохочений, кинув пляшку назад.
Ним раптово опанував неспокій. Щось муляло йому, і він не міг збагнути, що саме. Який сьогодні день? Шосте чи сьоме? Ні все-таки сьоме... Сьоме липня! Це ж рік уже немає товариша Скрипника!
Іван понуро поглянув просто поперед себе, де на дерев'яному стільці без ознак життя напівлежала, напівсиділа подоба людини. Це був весь укритий синцями й задавненими гематомами чоловік. Лахміття, а не одяг, висіло на ньому кривавим струпом. Ліва рука, майже відірвана, звішувалася додолу.
Єдиною цілою частиною тіла цього покаліченого чоловіка була права рука, яка незграбно спиралася на стіл.
Іван оглядав труп зацікавлено, ніби бачив уперше. Так читає, наче когось чужого, письменник свій щойно надрукований роман.
Невже це його рук справа? Його, який хлопчиком цілий день плакав над своїм псом, що його забив п'яний батько. Здається, це було лише вчора, коли Іван, пригортаючи нерухоме тільце рудого дворняги, втік на пустир. І, сидячи у бур'янах, ридав ридма, захлинаючись від потоку задушливих сліз.
Іван, похитуючись, підійшов до дзеркала. Вивчав себе доскіпливо, а з-поза плеча зазирав іще не охо-лолий труп. З тріснутої поверхні люстра на нього дивилося червоними запухлими очима чиєсь чуже брезкле обличчя, покрите густою щетиною.
Колись, іще в часи революції, він знищував ворога, немов хлопчак бур'ян. Ним рухала ідея. Здавалося, вогонь боїв не лишив на його серці й дрібненького шраму. Але з плином років те, що у молодості здавалося йому дрібницею, набувало такої ваги, що змушувало прокидатися, згадувати, переживати знову й знову і прагнути забуття. Й маленький епізод перетворювався на невигоєну рану.
На війні ворог здавався йому декорацією до театрального дійства. Кимось без імені й історії. Але в теперішній його роботі все було по-іншому... Іван добре вивчив цього чоловіка, який зараз сидів позаду нього і муляв йому спину. Він був ще зовсім молодим, цей учитель української мови, дарма що за останні кілька днів він швидко посивів. Іван знав детально біографію свого підслідного, навіть ліпше за нього самого. У грубій течці на столі можна було прочитати і про звички, й про коло спілкування, і навіть про обставини знайомства з молодою дружиною.
Жінка вчора приходила і голосила під вікнами. Вона втратила сина після того, як пропало молоко, і щось зрушилось у її мозку...
Вони забрали її з двору, роздягнули догола, облили водою і наказали підписати зречення від чоловіка. Вона спочатку мовчала, викрикуючи щось беззмістовне, ніби тварина, а потім почала сміятися. Той регіт упереміш із нервовим гиканням досі відлунював у голові Івана.
Поруч із дзеркалом висів календар. Чоловік глянув на нього і знову згадав: сьогодні сьоме. Сьоме липня.
Гучний постріл розірвав тишу в кімнаті. Один навпроти одного, через стіл, сиділи два мерці.
— Я, блять, таких, как он, пачками расстреливал, бюрократ хренов. Верните мне восемнадцатый год, и я его быстро под тройку отправлю, а потом шлепну с удовольствием! Ах, сколько я свадеб таких сыграл, сколько вот этими ручищами их передавил да перестрелял! И теперь меня, старого коммуниста, сволочь какая-то учить жизни собирается! Ты, говорит, от нюхары уже совсем не соображаешь! Твою же мать, что это я должен перед щенком каким-то отчитываться! Володя, а ну стой, я ссать хочу!
Старий комуніст на ходу почав відчиняти дверцята автомобіля, а потім, заточуючись, підійшов до найближчого дерева і почав справляти свої природні потреби. Володимир схилив голову на кермо і втомлено прикрив очі. Міцного алкоголю він не любив, але пити доводилося останнім часом багато.
Безсонні п'яні ночі давалися йому вже взнаки. Не двадцять років усе-таки. Під очима набрякли мішки, обличчя розпливалося поза межі своїх чітких контурів, а на чолі виднілися глибокі залисини. Але найгірше — це те, що він почав втрачати інтерес до життя. Він, хто завжди спрагло куштував усе і пробував виклики долі на смак із вправністю справжнього гурмана, він, завжди переповнений оптимізмом і впевненістю в завтрашньому дні, сьогодні щодня мусив із зусиллям волі підіймати себе з ліжка.
Лежачи на кермі, він повернув голову направо і спостеріг, як повертався, похитуючись, «останній з могікан». З усього словесного потоку цього партій-ця інтуїція Володимира виловила одне, але вірне: і цього скоро приберуть. Давно мусили б витурити, принаймні з високої посади... Зокрема після тих статей у «Гудку» про «киевскую гниль».
— Я тебе что хочу сказать, — почав говорити старий уже спокійнішим голосом, але тепер його слова було розібрати тяжко, бо язик не слухався свого власника: — Ты давай не высовывайся! Тот, кого слышно и видно, того сегодня убирают. Понимаешь? Не высовывайся, кореш. Ты мне нравишься, браток, хороший ты... Ах! Ничего ты не понимаешь! — і старий комуніст п'яно махнув рукою й почав лаштуватися спати.
Володимир добре розумів, про що говорив його попутник. Він уже подумував над тим, щоб піти служити простим водієм. А краще навіть робітником. Або ж виїхати у далеку провінцію чи навпаки — у Москву. Тільки б якось перебути цей голодний час, а потім уже спробувати заховатися, стати кимось зовсім непомітним.
Різко пригальмував, а потім додав газу, від чого чоловік поряд стрепенувся і відкрив очі. Володимирові аж ніяк не хотілося тягти п'яного на третій поверх:
— Ще квартал — і ви дома! — сказав.
Старий комуніст п'яно кліпнув очима і кивнув слухняно головою.
Позбувшись товариша по чарці, Володимир, не поспішаючи, їхав додому. Вперше за багато років йому туди не хотілося. Він не звик вирішувати побутові проблеми. Все його свідоме життя цим займалася його мама, яка ніколи не хворіла. Принаймні він цього не бачив. А це вже п'ятий день лежала не встаючи, хоча ще недавно пробувала щось робити по господарству.
За тиждень до цього він якось необачно пропустив повз вуха те, що мама, яка працювала тепер бухгалтеркою в установі, сказала:
— Сьогодні парторг під час «поточних справ» оголосив, що завтра всі, без винятку, їдуть перебирати буряки в кагатах.
Володимир неуважно кивнув, не вникаючи у суть, заглиблений у щось своє, тільки запитав:
— Може, тебе зранку підвезти до пункту збору?
— Ні, не турбуйся. Маємо бути там уже о п'ятій. Чого б це ти так рано вставав? А сніданок і обід я ще звечора приготую. Тільки ти, теє, не їж холодним. Я тебе, лінивого, знаю.
Мати повернулася пізно вночі, хоча він ще не спав. Сам тільки прийшов з партійного бенкету.
— Ти як, не голодний, синку?
— Якби ж усім такими голодними бути! — усміхнувся Володимир, читаючи останній номер газети «Пролетарська правда».
— А я, знаєш, змерзла. І холоднеча там страшенна була...
Щось насторожило його у її голосі, він відклав газету, підвів очі і вперше уважно на неї глянув. Сіре стомлене обличчя матері було якимось дуже безпорадним.
— Стривай, то там вам, мабуть, ще й довелося гарненько попрацювати! У холоді.
Жінка кивнула головою, поволі роздягаючись.
— То чого ж ти мені відразу не сказала, що буде тяжка праця? Я б через свої зв'язки тобі лікарняний оформив чи якось по-іншому владнав це питання!
— Ну, то ж сказали, що явитися усім і лікарняний — не виправдання. А як ні, то хлібну картку на родину одберуть.
— Мамо, ви як дитина, чесне слово! Таж ми не голодуємо! І я що — просто так горілку з ким треба п'ю? Щоб ви мені гарували на холоді з буряками?!
Жінка винувато подивилася на сина:
— Я ж не знала.
— Ви не знали! Чаю випийте гарячого, чи що. І більше такого не робіть!
І ось уже п'ять днів, як його мати зовсім не вставала з ліжка. Володимир спробував на хвилину забути про те, що очікує його вдома. Але відволіктися, знайти щось хороше на вулицях міста не виходило. Київ був післязимовий й сірий. А на обличчях людей застигла маска напруженого страху і втоми. Хмари людей у перешитому й перефарбованому одязі вистоювали довжелезні хвости: по гас, пшоно, по дрібну солону камсу. А на хліб впроваджено картки, так що звичайні кияни мусили виживати на 300 грамів...
Володимир вважав, що дбав про свою матір. У чергах, після того, як прилавки крамниць спорожніли, вона не стояла. Він діставав усі продукти. Щось отримував по картках і спеціальних купонах на їжу, решту — завдяки обміну на базарі частини пайка на щось потрібніше: олію, квасолю чи цибулю. Звичайно, деякі продукти взагалі зникли, наприклад, сало й масло. Але у цілому жили вони з матір'ю значно краще за інших.
Ніхто не міг йому дорікнути, що він не дбає про материне здоров'я. Праля приходить двічі на тиждень. Навіть прибрати інколи допомогає. Щороку він дістає матері путівку чи то в Крим, чи в Кисловодськ. Хай тільки на ноги встане, і можна буде щось таке знову організувати. А з тим парторгом з материної установи треба поговорити. Щоб такого більше не було.
Роздуми Володимира зненацька обірвалися, коли з безлічі голодних примар, на які він, як і багато інших киян, навчився не звертати уваги, тамуючи у собі швидше не співчуття, а роздратування, — його очі вихопили обличчя, що вирізнялося з-поміж інших. Навіть на відстані його увагу прикували великі зелені очі на блідому схудлому личку, обрамленому чорним, немов смола, волоссям.
Ніби спалах, в уяві Володимира постало дике поле, зігріте літнім сонцем. Воно тонуло у духмяних пахощах різнотрав'я: терпкості полину, ніжній тендітності волошок і материнок, в жовтому цвіті звіробою. Щемко сюрчав десь поряд у траві коник, діткаючись струн душі, творячі укупі з нею ласкаву мелодію літа. А на іншому кінці поля йшла, по пояс заквітчана золотим колоссям пшениці, незнайомка із зеленими очима. Вона мовчала, але крізь її вуста, здавалося, линула якась пісня, яку підхоплював багатоголосий природний оркестр. Біле полотно сорочки, вишите білим по білому, було немовби зіткано із маленьких кучерявих хмаринок, що простували собі безтурботно по безкрайній просторіні блакитного неба. Й вінок на розпущеному волоссі коронував красуню, яка гордо йшла до нього полем...
— Відьма, — прошепотів сам до себе Володимир, повернувшись до тями. І здивувався сам собі, бо насміхався завжди як із релігійних забобонів, так із окультних усіляких наук, з любителів викликати померлого духа, прихильників антропософії й Рудольфа Штайнера, а також вегетаріанців і читачів Фрейда.
Але ж ось улесливий спритний розум підсунув слушну думку: та йому ж потрібна наймичка, а також людина, яка б доглядала, хоча б кілька днів, його хвору матір! Не все ж стару сусідку просити. Гальма жалібно заскавуліли, ніби нагадуючи власнику автівки про здоровий глузд, але Володимир, як зачарований, повертав кермо назад.
— До мене служити підеш? — за хвилину він почув свій хрипкий, незвично схвильований голос, звернений до незнайомки.
Вона мовчала, й нашорошена тиша відлунювала тривогою у його серці. Але за мить Володимир опанував себе. Чари розвіялися, й він побачив перед собою трішки перелякану, дуже голодну й змарнілу дівчину. Таку худеньку, що, здавалося, могла звіятися найлегшим подихом вітру. І темна, вже добряче припилена одіж, крилами лопотіла об її тоненький стан.
Як правило, нечутливий до нюансів і відтінків людських емоцій, цього разу Володимир інтуїтивно раптом збагнув, що дівчина міркує собі, чи не пропонує він їй чогось непристойного. Якась потаємна внутрішня боротьба відобразилася на суворому блідому личку, й за мить було зрозуміло, що у цьому випадку голод і всепереможна жага хліба не отримали владу, не знищили все людське: сором, честь й гідність. Легка тінь байдужості й відчуження майнула у її зелених стомлених очах, які промовисто говорили «ні».
Володимир тоді спробував по-іншому:
— Наймичка потрібна: доглядати хвору матір, прати, прибирати, куховарити, може, щось і церува-ти доведеться.
Згадка про шиття зовсім невчасно воскресила у пам'яті Володимира образ Марти. Але він його роздратовано відігнав.
— Ходімо ж бо! — наполіг уже зовсім упевнено й рішуче. Пронизливий березневий вітер шарпав його легку одежину, придатну лише до комфортного пересування автомобілем із критим дахом. Чоловік ловив дрижаки, а здоровий глузд, прокидаючись від холоду, кричав йому «тікай».
Можливо, ще хвилина, і він би справді поїхав додому ні з чим. Але незнайомка кивнула, поправила хустку, що трохи сповзла з голови, і слухняно пішла за ним. Вже в авто кинула Володимирові:
— Знайте, я вас не боюся! — і очі хижо зблиснули з викликом і відчуттям власної гідності.
— Овва! Чую вже глибоку вдячність у твоєму голосі! — іронічно зауважив чоловік, але на душі стало якось моторошно.
— Але я повинна була вам це сказати, — відповіла дівчина, притискаючи до грудей полотняну торбинку, ніби захищаючись нею не тільки від нього, а й від усього світу.
— То як тебе звати?
— Ружена... Ружена Грушівська.
— Скільки років?
— Дев'ятнадцять. Батько пішли на війну, і я уродилась.
— Будеш служити у мене, поки моя мати не видужає. Зрозуміло? — сказав строго Володимир, відчуваючи задоволення від того, що він господар ситуації й що приймає цілком розумне рішення, обмежене часовими рамками.
Вже тоді, коли мати Володимира почала ставати на ноги і навіть знайшла в собі сили, щоб докоряти, що їй по господарству нема чого робити і їй тепер нудно, одного вечора у двері постукали. Володимир відчинив. На порозі стояла сусідка Ярина. Метку кругловиду студентку, із завше веселими бісиками в очах, упродовж якогось часу бачила своєю майбутньою невісткою його мама. Але, спостерігши байдужість сина до молоденької сусідки, жінка з часом перестала натякати йому про ближче знайомство із сміхотункою.
Тепер дівчина стояла на порозі й тримала під руку ровесника — молодого хлопця.
— Доброго дня! Ось прийшла познайомити вас зі своїм чоловіком. Буде жити зі мною. — Ярину просто розпирало від гордощів через підвищення свого статусу від невлаштованої дівки до молодиці. Показувала своє подружжя, ніби якусь екзотичну мавпочку. Для повноти театрального враження не вистачало завіси й реверансів.
— Степан! — відрекомендувався хлопець і простяг руку, щоб поручкатися. Граючи роль циркового звірятка, він спромігся у розмові зберігати гідність і спокій. Із стійкістю філософа він спостерігав за витівками своєї дружини, які поки любовно називав «дикунськими спалахами».
Господар квартири усміхнувся і міцно потис долоню нового сусіда.
— Вітаю!
— Як же ти встигла?! Вдень — навчання, увечері — комсомол, драмгурток й черги за хлібом... — запитала мама Володимира, яка вийшла зі своєї кімнати, кутаючись у шерстяну хустину.
— А ми у черзі за комерційним хлібом і познайомилися! — вигукнула Ярина і залилася сміхом, щось кумедне пригадуючи. — Ой, не можу стриматися, вибачте! Ой, зараз розкажу!
Степан знічено засопів.
— Прийшла я місяць тому десь о першій ночі записуватися у чергу за хлібом. Бачу, стоїть — високий, симпатичний! Тут у мене серце і тьохнуло! -незважаючи на очевидний протест свого чоловіка, почала дівчина.
— Неправда! — рішуче заперечив Степан. — Я тебе перший помітив! Яке б товпище не зібралося, тебе й твій сміх за версту видно й чути!
— Я реготуха, це правда, — погодилась Ярина і зайшлася сміхом, ніби на підтвердження своїх слів. — Ага, а потім пішли ми з подружкою гулять. Бо ж нічні черги заборонені, а спати теж нізя — номерок комусь іншому віддадуть. Аж тут він наздоганяє, каже, давайте разом ходити.
— Правильно, вночі двом дівчатам небезпечно вулицями тинятися! — вигукнув Степан, підводячи під свої дії раціональну, а не романтичну базу.
— Находилися, аж ноги гули. Під ранок ідемо назад, займаємо своє місце в черзі. А народу — тьма-тьмуща! Нудно стояти — жах! Тоді ще кілька наших студаків кажуть: давай танці! Фокстрот, танго — з усіма фігурами, як положено. Я смикаю його, — тут Ярина штовхнула Степана в бік, — а він, тюхтій, вибачається, мовляв, не знаю танцю! Ви можете собі уявити, щоб не знати фокстроту?!
— Цілком, — запевнив Володимир, але трохи покривив при цьому душею.
Ще зовсім недавно, якихось п'ять років тому, пе-редовиця київської газети гнівно й нещадно таврувала цей танець до його десятирічного ювілею. А сьогодні не тільки несвідома молодь, а й вищі партійні чини вивчали його спокусливі па.
— Це ж неможливо! Всі вміють! — знову розсміялася Ярина і продовжила розповідь: — Почала його вчити... а тут такий конфуз, такий конфуз... Холод, собака, до кісток пробирає. а він такий весь гарячий! Уявіть собі!
Перед очима Володимира чітко постала хвилююча незвична близькість фокстроту, міцні притискання від грудей до колін, і він легко здогадався, на що так прозоро натякає дівчина. Він був не з соромливих, і його не збентежила ця пікантна деталь знайомства молодят. Навпаки, він схвально поплескав Степана по плечу:
— Молодець! Хороший спосіб зігрітися!
Степан аж розчервонівся від надмірної відвертості своєї молодої дружини і навіть злегенька кахикнув, сподіваючись, що вона врешті схаменеться. Врятувала його несподівана поява в коридорі Руже-ни, яка, прибираючи, перейшла з кімнати на кухню.
— Ой, а хто це? — запитала Ярина, і її очі загорілися від цікавості.
— Наймичка, — відповів Володимир коротко, наче давав зрозуміти, що далі пояснення не буде.
— З голодних оцих. — почала його мама, але потім, глянувши на сина, прикрила рота рукою.
А назавтра після візиту Ярини з Степаном прийшов інспектор зі спілки домашніх робітниць, склав протокол і оштрафував Володимира.
— Чи ви не знаєте, що лише членкинь спілки можна брати на роботу? І чи ж вам не відомо, що куркульське сміття заборонено наймати? Це соціальний хлам, який мусить бути зліквідований! — роздратовано обурювався вже сивий чоловік, заповнюючи протокол.
— Але що ж бідним людям робити! — розпачливо вигукнула мама Володимира, на яку син не встиг цитьнути. — Голод же!
— Ви, громадяночко, контрреволюційні речі говорите: голоду немає! — відрізав чоловік, натискаючи на небезпечне звертання «громадяночко». — А приймати куркулів на ночівлю, щоб ви знали, також заборонено!
Володимир кинув убивчий погляд на матір, і вона злякано закусила губи. По правді, жінці не подобалася Ружена: чужа людина в хаті, та й годі! Та ще й колюча якась. Ще жодного разу гарненьке личко дівчини не прикрасила посмішка.
І зовсім було здивувалася жінка, коли якось, повернувшись додому з роботи, вона почула, як її наймичка, проста селючка, грає Моцарта на роялі її молодшого сина. Він пішов з життя ще хлопчиком у 1918 році: згорів за кілька днів від іспанки. «Це ж остання річ, яку він грав перед хворобою!» — згадала і перестрашено перехрестилася.
Проте Ружена була роботяща й мовчазна. Й знала своє місце. А для хорошої домашньої прислуги остання риса — незамінна.
— Мої знайомства дозволяють мені взяти більш фахову консультацію щодо цього питання. І ви не сумнівайтеся, я так і зроблю. Як ваше прізвище, ви сказали? — пішов у контрнаступ Володимир.
Інспектор внутрішньо зіщулився, закінчив свою роботу і швидко попрощався. Але Володимир знав, що блефує. Настали такі часи, що навіть найвищі партійні чини не могли бути впевненими у своїй недоторканності.
Перед Володимиром постав вибір: чи ризикувати, щоб роздобути необхідні документи для Ружени, чи ні. Роздумуючи над цим, він несподівано для себе зробився зовсім нервовим і хворим. Розумів, що не можна із цим тягнути, але прийняти остаточного рішення не міг.
Одного вечора, коли Ружена поралася на кухні, він спробував обійняти і притягнути її до себе, але дівчина випручалася й дала йому ляпаса. Дивилася на нього страшним поглядом дикої розлюченої кішки.
І тоді його пойняла злість. Хіба мало на вулицях тих, хто був би радий-радісінький зайняти місце Ру-жени? Чи для цієї кривляки він повинен старатися документів? Ризикувати? Він не так багато від неї хоче, щоб вона так коверзувала!
— Геть! — сказав, захлинаючись люттю, і кров била барабаном у скронях. — Або ти будеш слухняна й лагідна, або геть з мого дому!
Ружена кинула роботу й мовчки почала збирати небагаті пожитки.
— Запам'ятай мої слова! Ти ще повернешся і будеш на колінах мене просити прийняти тебе назад! І я не відмовлю, але знаєш, на яких умовах!
Дівчина, ховаючи погляд, вже застібала верхній одяг і запинала хустку. Її спокій і самовладання невимовно дратували Володимира, і він знову кинув оскаженіло:
— Куди підеш, задрипанка?! Попідтинню здихати?! Покидьки з сміття вибирати?! — Володимир ніби випльовував слова. — А я знаю, що ти підтюпцем прибіжиш до мене, як набридне ховатися від облав міліції! Бо як загребуть на карну працю в колгосп, будеш голодною гарувати й крихти хліба не побачиш!
— Хай помру! А з тобою не буду! — вже на порозі гордовито відказала Ружена.
Володимир дарма чекав повернення дівчини. Марно придумував повчальні зверхні монологи, просякнуті логікою і здоровим глуздом, даремно вдивлявся у худі постаті міських привидів, життя яких згасало на пішоходах Києва. Ружена не повернулася.
Цок-цок, — лунко вистукували по бруківці маленькі закаблуки. Марта йшла весняним Парижем і посміхалася, місто сміялося їй у відповідь.
— Бонжур, мадам Штільберг!
— Бонжур, — привіталася й собі Марта.
Її хода була легка, ніби весняний танок грецької богині.
Жінка вслухалася у гомін міста, в уривки чужої мови, яку вона колись почала вчити ще дівчинкою по старих журналах мод... Повівав вітерець, і маленькі баранці хмар мчали навзаводи високим голубим полем неба. І той самий вітер-пустун послужливо доносив до її вух уривки фраз: «Хто це?» — «Мадам Марта Штільберг. Мої останні найкращі сукні я шила у неї». — «Якщо ви говорите про те бірюзове плаття. я у захваті. у захваті».
Марта усміхнулася кутиками вуст. Здається, позаду виросли й затріпотіли крила, а на душі стало легко, немов танцювали на серці пір'їнки, немов би вона сама — пір'їнка.
Цього дня у неї був чудовий настрій. По-перше, завтра вона відкривала своє ательє. І сподівалася вже скоро почати повертати позичені гроші Ліни-ним батькам. А це приємно — бути вільною, багатою і творити. Геть нудне латання шкарпеток! Вона тепер була однією з найкращих модисток і її заможні замовниці знали: мадам Штільберг для тих, хто любить експеримент і свободу.
Хтось казав: «Велика депресія»... Але Лінин батько нещодавно з гордістю, немов за власну дочку, сказав: її талант здатний перемогти будь-яку депресію.
Ліна. Це ж її «по-друге»! Учора увечері з Каїра приїхала Ліна. Поміж рядків її листа про піраміди, верблюди, бедуїнів і східні солодощі Марта ледь виловила скупу фразу: «До речі, мені вже значно краще.» Схоже, що здоров'я подруги поліпшилося настільки, що це вже й не тема для розмови. Лікарі казали, європейські води і сухе повітря Єгипту зробили свою справу. Але Марта володіла точнішою інформацією, і кутики губів знову розтягувалися в усмішці: любов творить дива!
Єдиним, кого Марта змогла розшукати серед спільних з Ліною знайомих, був Дмитро. Він з'явився у їхньому житті тоді, коли вона опинилася вже на межі відчаю. У той час вони вже місяць жили з Ліною у вогкому підвалі в Кракові. Гроші скінчилися, й Марті щодень доводилося блукати вулицями чужого міста, щоб десь роздобути черговий кусень хліба. А на її руках помирала Ліна, згасаючи просто на очах.
Кадри їхньої втечі з Києва з'являлися перед внутрішнім зором Марти, як епізоди чорно-білого кінофільму: поїзди, підводи й стерті у кров ноги; села, міста, болота і непролазні лісові хащі. І страх, що не дає спати, що жене тебе далі й далі, як татарський погонич.
Марта провела рукою по чолу, ніби намагаючись відігнати спогади, які так не пасували до цього чудового теплого весняного дня. Сонячні промінчики пробивалися крізь свіжі листочки дерев, витанцьовували на перехожих і на водах Сени...
Так, саме тоді у їхньому з Ліною житті з'явився Дмитро. «Ти наша казкова фея!» -пожартувала Марта, коли він легко й швидко знайшов батьків її подруги й організував переїзд до Франції.
— Мабуть, вони не захочуть мене бачити, — повторювала весь час Ліна, кашляючи, і її личко паленіло від рум'янцю.
— Тоді мені доведеться одружитися з тобою, — говорив Дмитро, і подруги посміхалися, думаючи, що він жартує.
Але дарма Ліна боялася гніву батьків, вони плакали від радості, коли побачили свою одиначку-дочку на порозі будинку на бульварі Осман.
Цок-цок, — виспівували Мартині закаблуки, і чоловіки оберталися їй услід. Вона знала про це і тішилася таким забутим відчуттям власної привабливості.
«Мені ж лише тридцять років!» — крутилося в голові, а пам'ять догідливо занурювала жінку у кадри минулого. І Марті здавалося, що то не вона, а хтось інший, чужий, мандрує у часі. О! Тих життів вона прожила стільки, що вистачить не на її одну.
Навколо Марти ліниво пробуджувалося недільне місто, а вона від спалахів пам'яті вже не знала, де вона: тут, у Парижі, у Києві чи у вогкому підвалі Кракова. Або ж у Дюссельдорфі біля ліжка вмираючого старого Штільберга, який шепотів до неї «Хелена», тримаючи її за руку.
Марта врешті підійшла до кав'ярні, де домовилася зустрітись із Ліною і Дмитром. Вона подивилася на годинник: ще півгодини! Вона надто поспішила. А молодята, мабуть, тільки пробудилися від сну.
Кав'ярня була ще майже порожня. І Марта вбирала у себе атмосферу гармонії і затишку. Лише легка музика порушувала тишу, і її губи беззвучно почали наспівувати: «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна...»
Підійшов офіціант, і у його сивочолій поставі промовляло щось давнє й старосвітське. Можливо, це колишній лакей аристократичної родини, яка не змогла втриматися на плаву в новому часі, — промайнув здогад.
— Чай, будь ласка, і шоколадне тістечко, — попросила Марта.
Здається, пройшла тільки мить, як офіціант повернувся з посрібленою тацею в руці. Його поява вирвала жінку із задуми й виру спогадів, у які цього разу її потягнула тужлива рідна мелодія.
— Ой, що це? — вона здивовано підняла очі на офіціанта.
На столі, поруч із тістечком і чашкою, примостився букет ніжно-рожевих троянд.
— Це подарунок від месьє за піаніно, мадам, — незворушно відповів чоловік з напівпоклоном.
Марта повернула голову, щоб побачити того, хто порушив її спокій. За піаніно сидів іще молодий чоловік. Тонкі риси обличчя виказували його шляхетне походження, а постава свідчила про офіцерське минуле. Обличчя, схилене над клавішами, здалося їй знайомим.
Раптом чоловік підняв голову, і легкий усміх ледь помітно промайнув у його насмішкуватих очах. Він дивився просто на неї.
— Хто це? — запитала Марта зміненим голосом, хоча не потребувала відповіді.
— Месьє Тимофій Лучницький, російський емігрант і відомий ресторатор, мадам, — відповів офіціант.
— Український, — поправила Марта, не відводячи погляду від піаніста.
листопад 2012 — травень 2014