Розділ 3

Київ, літо 1922 року

1

Розпашілий пісок м'яко обгортав босі ноги. Він ще не встиг втратити своє тепло після спекотного дня. Стомлене місто засинало голодним, позираючи в небо поодинокими вогнями, заколисане тихим плескотом хвиль Дніпра.

Подруги йшли вздовж берега. Вони простували до розпаленого багаття, де на них уже чекала гамірна компанія. Русявий хлопець з буйною чуприною і веселими іскрами в очах першим побачив дівчат, став у позу декламатора і голосно процитував, дивлячись на Маргариту:

Не дивися так привітно,

Яблуневоцвітно.

Стигнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться.

Дівчина вдавано сердито його обірвала:

— Фе! Справжнім чоловікам така сентиментальність не пасує!

— То чого ж тобі треба, моя жорстока музо? — відповів ображений читець і з надривом продовжив:

З кохання плакав я, ридав.

(Над бором хмари муром!)

Той плач між нею, мною став —

(Мармуровим муром...)

Всі присутні засміялися. Ласкаве полум'я багаття грало й витанцьовувало гарячими відблисками на обличчях.

Маргарита взяла до рук довгу палицю і, завдяки своїй виструнченій монументальній поставі, тепер мала вигляд войовничої Афіни. Її легка косинка, немов фрігійський ковпак, трохи сповзла назад, вечірній вітерець куйовдив волосся й притискав до міцних стегон легку сукню. Виразно, карбуючи кожне слово, дівчина прочитала:

Сентиментальність!

Хай загине

І пам'ять ніжних на землі.

Нам треба нервів, наче з дроту,

Бажань, як залізобетон

Нам треба буряного льоту, —

Грими ж, фанфар мідяний тон!

— Як на мене, це теж звучить аж надто романтично! — почула Марта і обернулася. Вона й не помітила, захоплена поетичним змаганням, як до неї підійшов незнайомець. Він мав тіло велетня, мамулувате і спортивне водночас. Воно випромінювало таку чоловічу силу, що їй хотілося і відступити трохи вбік від нього, і підступи-тися ближче, щоб знайти у ньому бажаний захист.

— Будьмо знайомі — Володимир, — відрекомендувався хлопець. Дівчина завважила його щиру, майже дитячу посмішку і відкритий погляд сірих очей. І їй відразу захотілось посміхнутися йому у відповідь. Око досвідченої кравчині навіть у вечорових сутінках ухопило хороший, а на такий голодний і обдертий час, як нині, майже бездоганний світлий літній костюм. Та ще й старанно напрасований. І враз Марту кольнули ревнощі -це ж, певно, про цього, так несподівано симпатичного хлопця дбає дуже турботлива жіноча рука.

— Ну ж бо — як вас звати? — перепитав Володимир.

— Марта... Не знаєте, хто це залицяється до Марга-рити?

— Цей? Сашко. Вони, здається, пасують одне одному. Обоє романтичні й невгамовні.

— А Ви не романтичні? Ні краплиночки? — голос Марти мимоволі набирав кокетливої інтонації. Їй чомусь дуже кортіло сподобатись новому знайомому.

— Не знаю. Але поезія — точно не моє. І така близька до неї політика.

— А що тоді ваше?

— Комерція.

— О! Це зараз страшенно не модно!— засміялася Марта, але потім різко спохмурніла. — Моя родичка в Харкові у минулому році за торгівлю морозивом опинилася на три тижні в концтаборі.

— Це зараз справді, як ви кажете, не модно. Але от побачите, комуністи трохи перебісяться, і життя знов увійде у нормальне русло. Може, сядемо? — запропонував Володимир і попрямував до поваленого дерева, що лежало на піску трохи осторонь від гурту.

— Обережно! — вигукнула Марта, побачивши, що колода обпалена і може зіпсувати хлопцеві костюм.

— Та нічого, випереться, — сідаючи, безтурботно відповів новий знайомий.

Марта подумала, що так можуть говорити радше про працю матері, а не дружини.

У неї ж було лише дві сукні, і лише одна — більш-менш пристойна, тому вона завагалася і врешті просто стала поряд. Рядно для сидіння на піску лишилося у кошику в Маргарити.

— Боїтеся забруднитися? То сідайте сюди! — Володимир поплескав по своїй нозі.

Дівчина насторожилася, бо вже мала кілька разів справу з чоловіками, які з ентузіазмом сприйняли гасло «вільного кохання» і у поводженні були безцеремонними й нахабними. Але хлопець не скидався ні на нахабу, ні на хтивого залицяльника. Його поведінка була простою, нехитрою і навіть трохи дитячою.

Втім, запрошення вона не прийняла. На губах застиг збентежений усміх.

— Соромитеся, значить. Дурненька! Ці всі правила пристойності придумали люди.

— Може, й так, — стримано відповіла Марта, але не відходила від Володимира.

— Ви дивіться, я так можу спокійно собі сидіти далі. Дарма, що ви жінка. — Між ними повисла незручна пауза. Марта з тугою подивилася на веселе товариство біля вогнища. Найкраще в цій ситуації — це повернутися до Маргарити. Але чи не образиться її новий знайомий, якщо вона розвернеться й піде геть? Здається, він натякав, що вона йому сподобалася, що він би хотів поспілкуватися з нею. Й вона загалом не проти...

— Ви, може, хотіли б до своєї подруги? То я вас не тримаю, — Володимир порушив мовчанку.

— Так. Тобто, ні. Я б радше прогулялася... А ви? -Марта наважилася виявити ініціативу.

— Чудова ідея! — Володимир підвівся.

Виявляється, хлопець, справді був неодружений.

Жив із матір'ю. До початку громадянської війни його сім'я володіла кількома крамничками. Мама тепер змогла зачепитися при АРА[17], що на Гімназійній вулиці. Так і виживають. Зараз скрутні часи. Це правда, але все налагодиться. В останнє хлопець щиро вірив, і його переконання й ентузіазм знаходили відгук у її душі.

— Так, у мене все добре. А буде ще краще, — завершив свою розповідь про себе Володимир і додав: — От би мені ще музу.

— Це, мабуть, має бути якась незвичайна дівчина, -сказала Марта. Щось їй неприємно шкрябало на серці.

— Так, звичайно. Я маю правило обирати лише краще, — відказав Володимир.

Марта зайшла по кісточки у воду вечірнього Дніпра. Теплі хвилі приємно лащилися до ніг. Над берегом простягалося темне глибоке небо, порізане далекими спалахами зірок. Між ними у відблисках чужого світла купався майже повний місяць.

Дівчина добирала якихось слів, щоб продовжити розмову, і не знаходила потрібних. Дуже хотілося якось справити враження на Володимира, але водночас їй було боязко й незатишно.

— Ага, ось де ви! — почулося. Марта обернулась. До них підбігла захекана Маргарита. Поклавши руку на груди, вона ловила жадібно повітря і сокоріла:

— Володя, вас там Сашко шукає!

— Йду! — вигукнув хлопець і, повернувшись до Марти, сказав: — Ми ще ж побачимося?

— Так, звичайно, — не задумуючись, відповіла дівчина, і в ту ж мить їй спало на думку, що це лише звичайні чергові фрази. І певно, що вони або ніколи не зустрінуться знову, або ж якщо здибаються, то щонайбільше — обміняються короткими привітаннями.

Володимир, отримавши відповідь, повернувся й рішучими велетенськими кроками попрямував до багаття. Дівчата натомість обрали повільний крок, який дозволяв їм перекинутися кількома словами. Маргарита, взявши Марту під руку, випитувала:

— Хто такий? Чому не знаю?

— Володимир. Ти з ним не знайома? Він же приятель твого Сашка!

— Вигадуєш! Ніякий він не мій. Але не відхиляйся від теми. Він тобі сподобався?

— Так, — щиро відповіла Марта. — Він ніби хлопець моєї мрії, але... мені здається, що такому чоловікові буде важко догодити. Він шукає когось особливого. У мене склалося враження, що йому потрібна ідеальна жінка.

— Тут є нюанс: якщо він шукає особливу, то ти йому чудово підходиш. Взагалі, особливих багато, а от ідеальних — не буває.

Слова Маргарити злетіли з вуст якось недбало. Схоже, дівчина думала в цей час про щось своє, її увага вже помчала кудись далі, і лише губи повторили механічно на втіху подрузі чиїсь слова.

2

Вечір огортав криві вулички київського Подолу м'яким покривалом сутінків. Між одноповерховими будинками лягали злодійкуваті тіні. Марта йшла по хіднику, міцно тулячись до могутньої постаті Володимира.

— Знову посварилася з тіткою? — запитав.

— Так. Я більше не змогла витримувати всі її докори. Сказала, що переночую у Маргарити, але вона з бать-

нами зараз за містом на дачі в Святошині... Мені їхня наймичка сказала. Тан не хочеться повертатись додому. Це буде ще один привід для докорів. Давай іще трохи пройдемося!

— Е, ні. З мене на сьогодні прогулянок уже досить. Але вихід є. Я маю кімнатку зовсім поряд. По роботі. Я думав тебе там чаєм напоїти, а тепер ти у ній переночуєш...

Вони проминули ще кілька низеньких будиночків.

— Доброго вечора, Розо Яківно! Як поживаєте? А це я, — хлопець звернувся до маленької згорбленої жінки, що стояла на ганку одного з будинків. Вона кивнула йому у відповідь.

— Сьогодні мені потрібна ваша кімната, — стара ще раз кивнула своєю надто великою головою, як на її сухе, скоцюрблене тільце, дістала з кишені засмальцьованого фартуха ключі і простягла Володимирові.

— Дякую! — і вже знову до Марти. — Не бійся. Все буде добре. Як бачиш, з кожної складної ситуації є вихід. А на ранок тітка перебіситься.

— Якось незручно. Я краще піду.

— Та вже не вигадуй нічого, — заперечив хлопець. Потім засвітив гасову лампу й поставив грітися на примус чайник.

Марта присіла на високе ліжко, застелене рябенькою картатою рядниною, і сором'язливо склала долоні між колін. Спостерігала за впевненими, але водночас вайлуватими рухами Володимира. Потім легенько видихнула повітря і сказала:

— Не лишай мене тут саму.

— Ти справді хочеш, щоб я побув із тобою? — запитав.

— Так. Мені якось моторошно.

Володимир ледь чутно засміявся. Присунув до ліжка дерев'яний потертий стілець, сів на нього й подружньому, підбадьорливо погладив їй передпліччя:

— Ти надто багато «відчуваєш». Стався до всього легше, і проблем істотно зменшиться.

Марта кивнула у відповідь, немов даючи мовчазну обіцянку, і прихилилася до його плеча. Хлопець незграбно, по-ведмежому, погладив її по голові. Дівчині було хороше. Хотілося пригорнутись ближче, потонути у чоловічому тілі, знайти такий надійний прихисток, який, може, тільки й є, що у дитини в лоні матері.

Потім вони майже мовчки випили чаю з кавалком шоколаду, який Володимир приніс із собою.

Марта була трішки напруженою. Вона не знала, як себе поводити, бо ж опинилася сам на сам з дорослим чоловіком в одній кімнаті вперше. Уникала слів, бо на думку спадали лише всілякі макабричні фантазії, які народжувала ця казенна незатишна кімнатка з брудними шпалерами в геометричний візерунок, з ліжком, яке зберігало відбитки різних тіл, з непрасованими гардинами на заляпаних вікнах.

Врешті Володимир прикрутив гасничку, і вони полягали спати вдягненими, як були.

Сон не йшов до Марти, надто незвично все було довкола. Дослуховувалася до рівного дихання Володимира. У темряві кімнати вона силувалася розпізнати риси обличчя цього чоловіка, який в останні дні став їй таким рідним і лишався водночас неймовірно чужим і далеким. Десь у сусідній кімнаті кілька разів бемкнув годинник. За вікном раз у раз чулися п'яні вигуки пізніх перехожих.

Ніби відчуваючи її погляд, Володимир прокинувся. Його ще сонні очі завмерли між реальністю і сновидінням.

— Не спиш? — запитав хрипко.

— Ні, не виходить, — зізналася.

Він провів своєю великою долонею по її стегну, повторюючи м'які вигини вже цілком сформованого тіла. У нічній тиші чулося його важке гаряче дихання. Майже повний, зі щербинкою, місяць виповз з-за хмар й тепер зазирав зацікавлено у просвіт між куцих шматків гардин. Дівчина глянула у вікно, і їй раптом привиділося, що то не тонке чорне дерево, а моторошна стара власниця будинку, заглядає, свариться пальцем...

В цей час хлопець продовжував мовчки досліджувати її тіло. Якась млосна, раніше незнана хвиля піднялася з глибин її єства, і, не досягнувши вершин, сумирно вляглася. Після раптового спалаху Марта лежала тихо, незворушно. Її тіло, зачаївшись, вслухалося у кожен дотик чужих рук, ніби насторожено смакувало незвідані заморські ласощі. Лише серце гупало голосно, забиваючи молоточки у скроні. Лише воно зраджувало їй, завмирало і зворушувалося від несподіваного спалаху ніжності Володимира.

Марта розуміла, що коли не зупинить його, то трапиться щось непоправне. Але в ці хвилини всі перестороги здавалися їй надуманими й абсурдними.

Вона була з ним, і лише це щось важило.

Коли все відбулося, Володимир згріб її своїми руками велетня і зміненим голосом захоплено прошепотів:

— Здається, я кохаю тебе.

Марта мало не засміялася з того щенячого дитячого захвату. Вона запитувала себе, чи ж це все, з чого так бісяться люди і про що з таким надривом пишуть романи. А часом навіть хтось стріляється.

І якби її запитали в той момент, чи кохає вона Володимира, то напевне вона відповіла б, що ні. І щось у цьому всьому було таке, що хотілося рахувати клітинки на плахті над ліжком.

Київ, осінь 1922 року

1

Валентина Семенівна і Марта спільно господарювали у кухні. Всередині у дівчини застигло відчуття настороженості, адже кожну хвилину вона очікувала нового випаду від тітки, яка останнім часом нерідко зривалася на крик і докори без будь-яких на те поважних причин. Тому всякий свій вчинок і рух Марта мусила вивіряти на досконалість. І це страшенно психологічно виснажувало.

Вогкий холод у кухні пробирав до кісток попри вогонь бляшаної буржуйки, рура від якої стриміла через кватирку. Навколо стояв дух підпаленого ячменю: щойно Марта просмажила зерна для ячмінної кави. Тепер дівчина визбирувала лушпайки, що порозліталися на всі боки від порепаних зернин, намагаючись бути якомога непомітнішою і тихшою. Ховала погляд на кінчиках своїх вправних пальців, уникаючи зустрічатися очима з тіткою, наче так могла від неї заховатися.

Тітка Валентина смажила прісні перепічки. Її брови були суворо зсунуті одна до одної, немовби хотіли, але не могли перелізти через глибоку зморшку, яка пролягала між ними. Її тонкі губи були міцно стиснуті і жили собі окремим життям. Часом кривилися у гримасі, відображаючи невпинний рух стривоженої думки.

На відміну від племінниці, жінка грюкала посудом і всім, що потрапляло їй під руку, за кожної нагоди.

Одне слово, Марта цілком справедливо очікувала вибуху, що ось-ось мав трапитися. Але зважитися порушити мовчанку було просто необхідно. У неї не лишалося вже часу на очікування слушного моменту:

— Сьогодні я з Маргаритою ввечері піду пройдуся, -сказала дівчина вдавано буденним голосом.

— А замовлене шитво ще не закінчено! — впевнено прогриміла тітка Валентина.

— Ні, я вже все зробила.

— Знову абияк напортачила і раденька!

Марта закусила губу, щоб не розплакатися від образи. Ні для кого не було таємницею, що короткозора Валентина Семенівна вже не така вправна, як колись, і складнішу роботу успішно виконує її племінниця.

Жінка невдоволено відзначила, що Марта не реагує на її слова. А вихід своїм емоціям мала дати за будь-яких умов, тому вирішила підійти з іншого боку.

— Не з Маргаритою ти йдеш. Хоча то компанія теж хороша! З тією вертихвісткою можна далеко піти, але кривою доріжкою. Очевидячки, йдеш до того жевжика.

— А якщо з ним — то й що? — ще стримано запитала Марта, але терпець їй уже уривався.

— А те, що до цього часу я була до тебе добра. Надто добра. Як до рідної дитини. Але так далі не може тривати. Чи я тобі забороняла знатися з тією білобрисою курвою? Але мужчина — це вже справа серйозна. І я тобі кажу своє материнське слово — кидай дружбу з цим фертиком!

Марта справді збиралася на прогулянку з Володимиром. Вона добре вміла терпіти образи щодо самої себе, але паскудження її коханого було нестерпним. Крижаним, але ще спокійним голосом вона відповіла:

— Він порядний хлопець і я прошу при мені так про нього не говорити. І подругу мою не зачіпайте!

— Ага, а з чого ти вирішила, що він «порядний»? -тітка відволіклася від смаження, обтерла руки мокрою ганчіркою і повернулася до Марти.

— Порядний, і край. А деталі — то не ваша справа! -всередині Марти вже все кипіло.

— Як це не моя справа?! Ти ж, невдячнице, на моїй шиї висиш! Я за тебе відповідаю перед твоїми батьками!.. Може, слова красиві говорить? Га? А шаг їм ціна! Такі чоловіки добре стелять, але твердо буде на тому спати.

— Не говорить він мені ніяких красивих слів! Він простий і чесний.

— То він навіть не старається. Думає, як дівка без фанаберій і на все згодна, то навіщо старатися? Хто ж не буде ласий на дармовщину!

Марта похнюплено мовчала. Тітку було вже важко зупинити:

— А якщо він такий добрий, то чого вовком криється? Ти його батьків знаєш?

— У нього тільки мама жива.

— То не має значення. Що ти до слів чіпляєшся?! Чому я його тільки через вікно бачу? Чому він не підійде до мене, як порядний чоловік, і не скаже: так-то й так, закоханий у вашу племінницю, наміри серйозні, дозвольте нам бачитися. За все відповідаю сам особисто! Га?! Нема такої мови!

— Тьотю, ви не розумієте! Зараз не ті часи, щоб дотримуватися таких умовностей!

— Не ті часи? Я тобі покажу «не ті часи»! Як у пелені принесеш, то побачиш, як цей зальотник здиміє! А ти будеш мені розказувати потім про «не ті часи»! Гарно я те все послухаю!

— Що ви вже наперед мені таке розписали?! А чогось хорошого ви мені зовсім не бажаєте?!

— То ти ж сама вештаєшся вулицями, як Порт-Артур на шпацірі! Ти хоча б думаєш, яка слава про тебе йде?!

— Порт-Артур, щоб ви знали, — це не наша київська фльондра з Думської площі, а фортеця! — вигукнула Марта.

— То я для тебе недостатньо грамотна!

— І для дядька теж!.. Були...

— Ах ти ж погань! — тітка спробувала дістати племінницю мокрою ганчіркою, але та спритно вивернулася.

— От побачиш, як я гигну, то ти підеш достеменно попідтинню, як та шльондра!

— У мене, до речі, ще і батько, і мати є!

На буржуйці підгоріла перепічка, поширюючи задушливий сморід, і жінка ще більше розлютилася.

— Ха! Аякже! Повернеться білоручка волам хвости крутити! Хотіла б я це побачити! Зробилася вже така ажурна панна, що «ах»!

— Та я просто зараз від вас піду! Бо я для вас пусте місце! Рабсила!

— То йди на всі чотири сторони! Станівна вже дівуля, годуй себе сама!

— І піду! — Марта спересердя шпурнула зібране лушпиння під ноги тітці, грюкнула дверима і побігла до кімнати збирати свої речі.

Ось так Марта через необачний спалах гніву опинилася на вулиці. Вже за якісь півгодини вона енергійно крокувала вулицею у напрямку до Жилянської, де жила з батьками Маргарита. Але спроби зовнішньо надати собі рішучого вигляду були продиктовані не впевненістю, а внутрішньою напругою, яка зростала й огортала дівчину, немов подих холодного вітру. Під ногами немовби ширилася безодня невизначеності і непевного майбутнього.

Якось так трапилося, що найближчою подругою

Марти в останні майже п'ять років була Маргарита. Історія їхнього знайомства сягала початку червня 1915 року, коли дівчина всього кілька тижнів прожила в Києві. Тітка ще не довіряла Марті шити, а наказувала розносити готове замовникам. Звичайно, новоприбула зовсім не знала Києва. Але Валентина Семенівна на це казала так:

— А язик їй нащо? Чим більше побігає, тим швидше місто вивчить.

І ось, ідучи Миколаївським парком біля Університету Святого Володимира, Марта пригадувала обставини свого знайомства з Маргаритою. Вона тоді йшла цією самою стежкою. От тільки пам'ятник Миколі І ще стояв на своєму місці. Війна тривала тільки рік, на її закінчення сподівалися в найближчому майбутньому. Ще вчувався в атмосфері дух патріотизму. Російські війська вже здали Горлицю й Тарново, але далекі чужі назви не зворушували уяви пересічного мешканця. До того ж у руках росіян іще був Львів.

У той далекий день 1915 року грубі, великі не за розміром шкарбани натерли їй кілька мозолів. Це були солдатські, підв'язані шворкою черевики, які ніяк не пасували до її маленької ніжки. Старе взуття швидко розлізлося після безперервних походів по Києву. А нове ще не справили. Дівчинка зупинилася, присіла на траву й роззулася. Боязко роззиралася навкруги, було стидко, але вже несила терпіти. Соромилася і свого сільського вбрання, заздрісно поглядала на гарненько вбраних пань і панночок, які проходили повз неї.

Поруч на траві на маленькій ковдрі, обкладена підручниками, сиділа Маргарита.

— Болить? — зацікавлено запитала білявка.

— Ага, — скривившись, відповіла Марта, оглядаючи чепурненько вбрану незнайомку.

— Хочеш? — простягла їй пиріжок Маргарита. І, зустрівши спантеличений, недовірливий погляд, пояснила: — Терпіти не можу з яблуками!

— Ой, дякую! — зраділа Марта.

— А що ти робиш? — білявка закрила книжку й відклала її демонстративно геть.

— Шитво розношу, — відповіла Марта і враз згадала про тітчину заборону розмовляти з набитим їжею ротом.

— Цікаво?

— Буває... Щодень щось нове: люди, місця... А що ти робиш?

— Вчуся, — Маргарита театрально зітхнула і відкинула неслухняний золотавий кучерик з чола. — Страшенно нудно! Нещодавно отримала трійку й тепер жорстоко покарана: ніяких розваг, тільки навчання!

Масштаб трагедії був перебільшений. Згодом Марта дізналася, що навіть у цій ситуації білявка виторгувала собі приємні умови — готуватися до уроків на свіжому повітрі, бо «це корисно для здоров'я». А тим часом у парку можна було багато чого цікавого побачити.

— Ти тільки читаєш і більше нічого не робиш? — здивовано запитала Марта.

Побачивши, як спалахнули заздрісно очі її нової знайомої, Маргарита примружилась, збираючись із думками, а за мить проворкотіла:

— Цікаво?.. Я могла б дати тобі почитати свої підручники. Тобто всілякі цікаві книжки.

— Дякую! Але хіба це зручно?..

— Ти ж хочеш, правда? То чому б і ні? Але! — Маргарита зробила паузу. — З однією умовою — ти мені потім розказуватимеш, що там і як. Домовилися?

Марта здивувалася таким простим умовам і з легким серцем погодилася.

Відтоді й почалося їхнє спілкування. Знайомство з Маргаритою дозволило Марті розвинутися у двох напрямках. По-перше, дівчинці доводилося регулярно читати історію, географію й літературу за підручниками Маргарити, а потім у скороченій і простій формі переповідати подрузі.

За цю чималеньку роботу, яку, щоправда, Марта роботою не вважала, їй інколи перепадали вже застарілі закордонні журнали мод. Спершу її страшенно розчарували невідомі чужинські слова, але, роздобувши словники, вона поволі почала вивчати найнеобхіднішу лексику, потрібну для кращого опануванняння кравецькою майстерністю.

По-друге, знайомство з Маргаритою дозволило їй ознайомитися з усіма найскандальнішими новинками, які білявка з охотою читала вже сама. Між ними якось затесався «Декамерон» Боккаччо, твір який став першим представником західної літератури у її колекції прочитаного...

Отже, тепер Марта міркувала собі, що найпевніше буде звернутися про допомогу до Маргарити. Хоча б на кілька днів. А далі вона трохи заспокоїться, роздивиться і щось придумає.

Незважаючи на наявність плану дій, на душі було мулько. Вже біля будинку Маргарити від рішучої Мар-тиної ходи нічого не лишилося. Здавалося, ноги налилися свинцем. Кожен крок по сходах давався їй дуже важко, аж боліло в грудях. Зібравши рештки сміливості, Марта постукала у двері.

Відчинила двері наймичка, єдина з челяді, яка залишилася жити при господарях після буремних часів війни і голоду, посівши місце майже члена родини. Жінка підперла боки гудзуватими долонями, випнувши живота і обвислі груди. На скронях і між недбало зібраного у вузлик сивого волосся поблискували липкі краплинки поту.

— Чого тобі? — запитала. Її гордовитий і неприхильний погляд говорив: «Я знаю все про тебе і нічого хорошого».

— Доброго дня. Покличте, будь ласка, Маргариту. У мене до неї термінова справа.

Наймичка нічого не відповіла, а тільки грюкнула дверима. Марта лишилася чекати у коридорі, хоча з кожною хвилиною її надія побачити подругу згасала. Втім, коли вона вже повернулася, щоб іти геть, двері тихо прочинилися і в коридор навшпиньках вийшла Маргарита. Чомусь боса.

— Ти чого? — стурбовано запитала, але, не дочекавшись відповіді, продовжила говорити далі: — У мене тут таке! Ти б тільки знала! Стільки галасу, і все через дрібницю!.. А ти чого з торбою?

— Я від тітки пішла... Можна, я у тебе переночую? Хоча б одну ніч. — затинаючись, сказала Марта, вже розуміючи, що Маргариті зараз не до неї.

— Ні! Ніяк! Уявляєш, знайшли Арцибашева. Здійнявся такий галас, ніби я віддалася двірникові! Перерили всі речі. Познаходили ще дещо. Тепер злі, що аж страшно. Кажуть, дарма ми тобі довіряли, і всяку таку іншу дурницю говорять. Я, звичайно, викрутилася: сказала, що то не мої книжки, що це ти мені їх принесла, а я їх і не розгортала, навіть поняття зеленого не маю, чому вони так казяться. Здається, повірили. — Маргарита напружено шепотіла, часом її голос від хвилювання підвищувався і вона мусила себе осмикувати й стишуватися. — Знаєш, усе, здається, вже втихомирюється, але тобі до мене не можна. Не дивися на мене так, кицюню! Що я мала говорити?

— Риточка, кто там? — почувся високий знервований жіночий голос.

— Мамочка, это мальчик-попрошайка. Я ему устала уже объяснять, что у нас ничего нету.

— Не надо ничего объяснять, просто закрой дверь и все дела! — це вже лунав строгий чоловічий голос.

— Все, більше не можу розмовляти! — Маргарита зашепотіла до Марти: — Тільки не дуйся!

І двері зачинилися.

2

Марта запитала у перехожого, котра година. Вже підходив час зустрічі із Володимиром. Думка, що він їй допоможе, збадьорила її, і вона пришвидшила крок.

В умовленому місці на неї вже чекали. Хлопець нетерпляче походжав, вивчаючи носаки своїх нових черевиків. Дівчина підійшла до нього саме тоді, коли він зупинився, щоб дістати чергову цигарку з блискучого портсигару.

— Ти чого на побачення з клунком приперлася? — запитав, сміючись, хлопець.

— Я від тітки пішла. Тепер не знаю, де ночувати... -відповіла, затинаючись. Вона не хотіла отак все відразу на нього вивалювати, але не було виходу.

— Ну... гм... — Володимир зморщив чоло і щось про себе помугикав, міркуючи над її словами. — Можеш на Подолі одну ніч заночувати.

— А потім? — запитала з надією на щось таке, в чому навіть собі боялася зізнатися.

— Що — потім? А потім тре до тітки вертатись.

— Не хочу! — вперто відказала Марта.

— Що означає «не хочу»? — звернувся він до неї, як до малої неслухняної дитини. — Не будь такою нерозважливою. Де ти зараз житло собі знайдеш? Коли житлова криза і ти без певної роботи!

— Я шити буду...

— Не сміши! Сама ти не впораєшся! Це ж не просто так — шити. Це треба клієнтів шукати.... — тон Володимира був лагідним і поблажливим водночас. — Тільки не думай мені зараз плакати! Це зовсім зайве і ситуації не допомогає! Я тобі пропоную цілком прийнятний, а головне — розумний вихід із ситуації.

У Марти справді на довгих темних віях затремтіли сльозинки й важкий клубок розпачу підкотився до горла. Але, почувши наступні слова Володимира, вона доклала зусиль, щоб опанувати себе:

— Не треба плакати і ламати тут мені комедію, бо піду додому! Давай краще повечеряємо. А тим часом ти заспокоїшся. Я голодний, до речі.

Марта слухняно пішла за хлопцем. Вже у дешевій, але смачній єврейській приватній харчевні Володимир повторив свою пропозицію, щоб вона заночувала на Подолі.

— А ти? Ти залишишся зі мною? — запитала.

— Ні, вибач. Я мушу добре виспатися. Завтра важлива ділова зустріч.

— Тоді я туди теж не піду, — тихо, але вперто промовила Марта.

— Повернешся до тітки? Оце правильно!

До кінця побачення лишалося ще десь півгодини, але Марта вже зараз відчула порожнечу і самотність. Їй до болю в грудях хотілося попросити Володимира залишитися на цей вечір і цю ніч з нею. Щоб набратися від нього сміливості й оптимізму, щоб знайти у його обіймах затишок і захист. Але її зупиняла думка про те, що вона й так зіпсувала йому настрій, що її страхів і тривог він не розуміє... «Я й справді поводжуся, як маленька вередлива дуринда! Треба ставитися до життя тверезо. Як Володя», — подумала Марта.

Врешті вона таки почалапала до будинку, звідки ще кілька годин тому рятувалася втечею. Але щось стримувало її від того, щоб зайти всередину. За якийсь десяток метрів від входу вона зупинилася і присіла на лавочку, яка дивом уціліла після погромів часів громадянської війни, коли на дрова йшли паркани, паркові дерева й навіть меблі. Дівчина не знала, що їй робити. Той час, за який би вона могла придумати вихід із ситуації, було витрачено на побачення. Сонце вже квапилося сховатися за обрій. Марта сиділа й ніби чогось очікувала.

Чим більше сутінки огортали місто, тим більше у душі Марти нуртувала тривога. І справді, навіщо вона вчинила так нерозумно? Не треба було сперечатися! Чи ж вона не знає характеру своєї тітки, щоб сприймати її випади серйозно? У її становищі слід просто лише набратися терпіння і почекати, поки Володимир буде готовий для шлюбу. Звісно, не церковного. На такі дурниці він нізащо не погодиться.

І знову: не слід було нав'язувати йому свої проблеми! Це ясно. Вона така нерозумна, і це, звичайно, не може його не дратувати...

А ось коли вони поберуться, тоді все буде добре. Вона прийде з візитом до тітки з гордо піднятою головою. Ні, їй вистачить почуття міри й вона обійдеться без докірливих слів: «Я ж вам казала, а ви мені не вірили!» Тітка сама про все здогадається, і тим приємніше буде Марті.

Дівчина поринула у несміливі мрії про спільне життя з Володимиром. Думала про те, як дбатиме про нього. В їхній кімнатці буде світло і затишно. І обов'язково на столі завжди стоятимуть свіжі квіти. Він подарує їй низку перлів, вона вив'яже йому теплий шарф. Звичайно, з його матір'ю вони стануть найближчими приятельками. Це тому всі так бояться свекрух, що не хочуть чимось своїм поступитися, а вона буде турбуватися про його матір... і взагалі не може бути такого, щоб не було людини, до якої не можна було підібрати ключик... (У своїх щасливих мріях Марта геть забула про свої сварки з тіткою Валентиною).

Але зараз треба трішки зачекати і не нав'язуватися йому. Бо ж це прописна істина, що нічого доброго з того не виходить, коли жінка примушує чоловіка до шлюбу. І чим більше чоловіка до чогось силувати, тим більше він пручатиметься.

Марта пригадала історію своєї сестри Явдошки, яка трапилася зовсім недавно. Здається, півроку тому. Так, це було десь наприкінці травня — на початку червня, коли почало теплішати і Явдошці чомусь заманулося спати надворі на возі. В хаті душно, гаряче і немає чим дихати, — казала вона. І був там якийсь Сергій... Але то не важить. Головне, що сестра швидко завагітніла, а потім писала довгі розпачливі листи Марті, нарікаючи на своє міцне здоров'я, яке попри всілякі народні методи не дозволяло скинути дитину. Скаржилася й на те, що всі дівки гуляють і рік, і два, й нічого. А вона тільки допалася до солодкого — і на тобі!

В цей час у селі росло багато байстрюків, але сім'ї Явдошки і її нещасливого залицяльника виявилися напрочуд консервативними. Примусили молодих до весілля. Але нічого з того не вийшло. Вже за місяць чи два

Сергій прийшов додому п'яним і після бурхливої сварки у самому спідньому пішов геть із дому до вдови з двома дітьми.

Ні, не можна допустити подібної ситуації, щоб нав'язуватися чоловікові!

Із сутінками приходив холод, який пронизував відчуттям незахищеності і самотності. Місто, яке, як правило, приваблювало Марту різноманітністю своїх можливостей, тепер здавалося їй негостинним і чужим. Ніхто й ніде не чекав на неї, маленьку цяточку на великій мапі, порізаній холодними будинками і незатишними вулицями.

Тітчина кімната видавалась їй тепер єдиним теплим вогником у джунглях міста. І сьогоднішня сварка маліла у її очах. Скільки їх було? І скільки ще буде?

— Марточко, що ти тут робиш? — почула вона здивований голос Іцика і стрепенулася. Хлопець крізь скельця окулярів мружив очі, даремно намагаючись розгледіти її крізь сутінки. Не йняв віри, що перед ним з торбинкою справді сидить Марта.

— Чому сидиш тут поночі? — повторив запитання, не почувши відповіді.

Марта випрямила спину, подякувавши подумки вечорові за те, що ховав від Іцика її смутне обличчя. Вона вже достатньо сьогодні побула прохачкою і сама від себе такої стомилася.

Дівчина вкотре за день розповіла про сьогоднішні події, але цього разу подавала все так, ніби це цікавенна пригода, від якої вона навіть отримує задоволення.

— Але як же так можна?! На дворі ж глупа ніч! — жахнувся Іцик. — І що ти думаєш робити?

— Не знаю. Я відкрита всім пропозиціям, які підкине мені життя, — вдавано безтурботно відповіла Марта. Її грайливий голос мав дати хлопцеві відчути, що цей несподіваний хаос у її житті цілком контрольований і навіть більше — запланований. І взагалі, все буде добре.

— Тобі, може, щось треба? Якась допомога? — у Іцика аж біля серця завмирало від страху за Марту.

— Та нічого, дякую. Якось викручусь! — відказала дівчина, і рятівна темрява приховала панічні вогники страху в її очах.

— Але я ж не можу тебе тут так залишити! — розпачливо вигукнув хлопець. — Ходімо до мене, а назавтра щось придумаємо.

— Ні, так не годиться. Тітка побачить, принизить і висміє мене. Якщо вже йти до тебе, то можна прямісінько прямувати до тітки Валентини і просити пробачення.

Серед можливих наслідків спільної ночівлі Марті й не спало на думку, що Іцик може спробувати залицятися до неї. Щодо цього питання вона відчувала до нього цілковиту довіру.

— Тоді треба якось непомітно пройти до моєї квартири, — боязко зауважив Іцик.

Йому хотілося допомогти Марті, але взяти на себе ініціативу він не насмілювався.

Єдину на сьогодні пропозицію про допомогу Марта спершу легковажно відхилила. Це була данина тій ролі, яку вона заповзялася грати в розмові з Іциком. Але останні його слова дали їй час подумати й підійти до справи тверезо. Цим шансом вона мусить скористатися.

— Добре... Поглянь, чи там на сходах або в коридорі нікого немає! — послала в розвідку Іцика Марта. Але він повернувся з невтішними новинами: на сходах, саме біля її улюбленого місця, стоїть Валентина Семенівна: чорна як хмара, люта як смерть.

— Я залізу до тебе по простирадлі. Це лише другий поверх. І вже надто темно, щоб хтось щось побачив, -сміливо сказала Марта, відмахуючись від різних тривожних думок, які почали її обсідати. Якщо вона піддасться їм, а не несподіваному відчайдушному пориву, то залишиться на всю довгу холодну ніч просто неба.

— Я тебе не втримаю, — розгублено пробурмотів Іцик, холонучи від страху. Втім, рішуче не заперечував, бо ж не хотів показати, що відмовляється від своєї пропозиції про допомогу.

— Прив'яжеш до бильця ліжка. Тільки дивися, щоб міцно! — суворо наказувала Марта, відганяючи налазливі думки про безпорадну невмілість Іцикових рук. — І, будь ласка, мою торбинку якось непомітно пронеси з собою.

Коли вона через якийсь час тремтячими руками чіплялася за туго напнуте простирадло, різні думки встигли промчати у її голові. По-перше, чому вона обрала такий ризикований спосіб, щоб потрапити до Іцикової кімнати? Чи не простіше було б, коли всі поснуть, прокрастися коридором? Вона згадувала історії, як люди за подібних обставин зривались і ламали собі хребта, і її огортав жаль за своїм коротким життям, так безглуздо змарнованим. Чи варта її впертість молодості, краси і здоров'я?

Оце побачила б зараз її Валентина Семенівна! Яка ж вона була б утішена, що має тепер незаперечний доказ нерозумної, аморальної поведінки своєї племінниці! Вона ж бо пізно ввечері лізе через вікно до чужого чоловіка в кімнату!

Але врешті все закінчилося добре. Марта опинилася на твердій долівці в кімнаті Іцика. На щастя, він був настільки розгублений, що не помітив, як підгинаються в неї коліна і тремтять руки, де на долонях набухли червоним свіжі мозолі.

Іцик і стояв би, як укопаний, до ранку, переминаючись з ноги на ногу, якби Марта не почала порядкувати.

— Ти спиш тут? — показала вона на вузьке незастеле-не ліжко. Він мовчки кивнув. — Гаразд, я ляжу ось тут, на канапі.

— Незручно... краще ти — на ліжку... — почав був Іцик, але Марта його обірвала.

— Ні! Я знаю, як буде краще.

Вже за десять хвилин погасили каганець. Нерівне дихання Іцика свідчило, що він не може заснути. Але Марта не починала ніякої розмови і знала, що й він не наважиться її турбувати.

Їй треба було подумати. Ще раз прокрутити перед собою калейдоскоп подій сьогоднішнього дня. Остання пригода ніби струсонула її й мимоволі додала впевненості.

Якщо ще якусь годину тому вона розмірковувала над тим, як буде просити пробачення у тітки, щоб повернутися назад, то зараз вона пообіцяла собі спробувати знайти якесь інше житло.

Спершу сама думка про таку життєву зміну лякала її своєю масштабністю. Марта усвідомила, що до сьогодні всі рішення щодо її життя приймали інші. Не дивно, що, роблячи перші самостійні кроки, вона так по-дурному наламала дров.

Марта розуміла, що в неї ще немає достатньо сил, щоб чітко поставити собі цілком конкретну мету — знайти нове житло. Тому дівчина вирішила у своїх думках не заходити аж так далеко. «Я маю завтра цілий день, щоб щось змінити. Якщо це мені не вдасться, то я повернуся до тітки і не дорікатиму собі за це», — думала Марта.

Молодість не схильна до нічниць, і незабаром обоє поснули, кожен наодинці зі своїми думками. Але сон не був спокійним, і дівчина прокинулася ще вдосвіта. На ліжку тихо посопував Іцик, по-дитячому підібгав гострі коліна і затис біля щоки кулачок.

Марта босоніж тихенько вийшла, обережно причинивши за собою двері. А потім зайшла до ще сонної сусідньої квартири й прокралася навшпиньках порожнім коридором, щоб зачаїтися у маленькій комірчині, до якої рідко хто заглядав. Дівчина знала, що тітка прокидається однією з перших і вирушає на базар, де не тільки купує продукти, а й дізнається останні новини і домовляється про велику частину замовлень.

І справді за якийсь час із своєї кімнати вийшла Валентина Семенівна. Її брови були насуплені, а під очима розляглися великі темні кола, сухі губи міцно стиснуті. Повагом і статечно вона пройшла повз комірчину, дивлячись прямо поперед себе і водночас не помічаючи нічого навколо.

Поглядом провівши тітку і почекавши для певності ще кілька хвилин, Марта безшумно прослизнула до їхнього спільного помешкання. Вона не раз бачила, де її родичка ховає гроші, а вони їй були украй необхідні. Без них вона не зможе заплатити комірне, та й їсти щось треба. Її поймала злість від того, що велику частку тих грошей було зароблено її працею, а тримала вона їх у руках лише тоді, коли отримувала від замовників. Усі гроші вона мусила віддавати тітці, яка витрачала їх на власний розсуд.

Відтак Марта рішуче підійшла до покуті й за двома маленькими іконками знайшла носовичок із загорнутими в нього грошима. На стіні тривожно вистукував годинник, ніби хотів сказати їй: «Тікай! Тікай!» А в приглушеному гудінні вранішнього міста за вікном дівчині вчувалися стурбовані людські голоси. Але Марта не поспішала виходити з кімнати. Сіла за стіл, розгорнула хустинку, оторочену рожевим мереживом, і дістала гроші. Перерахувала. В голові була порожнеча: ні бажань, ні рішень, ні твердого наміру. Страх теж кудись зник, лише гупало сполохане серце, живучи собі окремим життям. І тільки за якийсь час, що видався їй цілою вічністю, дівчина зрозуміла, що не зможе взяти цих грошей. Ніби вони були прикуті до цієї маленької кімнати невидимими ланцюгами. Здавалося, що якби їй у той момент приставили до скроні револьвера, навіть тоді вона не наважилася б забрати гроші.

Але коли Марта вискочила на вулицю, докучливі думки про необхідність коштів на комірне повернулися. Будити Іцика не хотілось, та й заробітки його були не такими великими, щоб позичати. До Маргарити було зась, а щодо Володимира... то вчора вона вирішила більше не турбувати його із своїми проблемами. Можна було б звернутися до власниці квартири і їхньої з тіткою благодійниці, Лариси Василівни, але вона просто не мала сили зараз витримати тягар чийогось співчуття і німого докору.

Гарячі хвилі паніки вже починали здійматися всередині Марти, але вона взяла себе в руки й повторила подумки своє вчорашнє рішення: «Я просто спробую і все». Відповідно до свого плану дівчина до обіду обійшла майже всіх своїх колишніх замовниць, повідомила їх про те, що тепер працює сама і якщо у когось буде якась робота, то вона з радістю за неї візьметься. Обирала тих, хто свого часу залишився задоволеним її шитвом і поставився загалом до неї прихильно. Розрахунок виявився вірним. Перші дві жінки говорили приязно, але роботи не мали. Але вже третя попросила перешити плаття своїй вагітній дочці і за це обіцяла якісь харчі. Четверта потрусила перед нею старим чоловічим костюмом, здається, навіть не довоєнного фасону, а кінця минулого століття, і запитала, чи може Марта пошити з цього щось дитяче. Але так, щоб вистачило надовго, чи рукава й холоші відгортати, чи щось інше придумати. Далі ще було кілька замовлень.

Після першого ж Марта зауважила собі, що поки заплатять, можна й з голоду померти, відтак зібрала свою мужність докупи і наступні рази просила завдаток. Пообідавши одним із таких «завдатків», Марта збадьорилася і вирішила подібну систематичну методу застосувати до пошуку житла.

З цим було не так просто. Вона ходила від двору до двору, від одного будинку до іншого. Але всюди скаржилися на житлову кризу, двічі виставляли таку ціну, яку Марта ніяк не могла заплатити. На п'ятнадцятій чи двадцятій садибі (вона вже збилася із ліку) дівчина впала у відчай. Була ладна сісти посеред вулиці й заплакати.

«Ще п'ять спроб і все — піду назад до тітки», — зціпивши зуби, вголос проказала Марта. Але лише на сьомій спробі вона домоглася свого й отримала дах над головою.

3

Володимир потрапив до Марти вже наступного вечора. Він тішився з того, що тепер не треба буде вишукувати можливості й місця для побачень. Але про те, як його дівчині дісталася ця кімната, він не питав. Коли ж вона запропонувала йому лишитися в неї на ніч, він відмовився.

Хлопець сидів на краєчку ліжка і натягував на себе неслухняні шкарпетки. Краєм ока поглядав на обдерті стіни, вікна без гардин і вичовгану, але чистеньку долівку.

На столі стояло горнятко з ріденькою ячмінною кавою і Мартина єдина вечеря на сьогодні — пірник з грубого борошна, що його дівчина гостинно запропонувала Володимирові, сказавши, що їсти не хоче. Він сьорбнув ковток кави, надгриз пірник і відкинув його, скривившись.

— Бідненьке у тебе пригощення, — зауважив, очевидно, згадуючи мамині кулінарні шедеври.

Пекуча образа спалахнула, як сірник, але її швидко витіснили інші думки. Марта вже малювала у своїй уяві, як спорожніє кімната після того, як Володимир піде. Як дихатимуть самотністю вогкі стіни, чиї кутки було полущено снарядами червоних. Прикрите диктом вікно не впускало всередину рятівних промінчиків сонця, які могли б розрадити її і зцілити від суму. І тому їй було нестерпно самотньо, хоча Володимир ще був із нею.

Вона підійшла до нього, пригорнулася до його широких грудей, потім стала навшпиньки і подарувала йому ледь відчутний поцілунок. Він обійняв її за стан, а згодом трохи відсторонив й запитав:

— Може, тобі чогось не вистачає для повного щастя? — він обвів поглядом її маленьке помешкання, і раптовий здогад промайнув спалахом у його очах. — Може, тобі кравецьку машинку придбати? Це ж істотно полегшить тобі життя, еге ж?

Марта сама вже ці два дні міркувала над тим, де б дістати якусь стареньку машинку для шиття. І з жахом щоразу думала про те, що за теперішнього свого фінансового стану вона зараз цю розкіш не може собі дозволити. Почувши його пропозицію, вона загорілася від захвату, але водночас їй було соромно щось просити у Володимира.

Не підводячи очей, вона мовчки кивнула головою, і серце завмерло на якусь мить довше, ніж завжди.

— Отже, вирішено, завтра ж цим займуся, — бадьоро сказав Володимир.

— Може, якусь уже вживану?..

— Ні, ти що! У моєї маленької має бути лише найкраще!

4

З часом у Марти стало навіть затишно. Вікно засклено. Подзьобані стіни вибілено з синькою під блакить, а зверху повішено малюнки зі старих журналів мод, які вона собі купувала на базарі. Між ними, по центру, було розміщено репродукцію з портретом граційної мадам де Помпадур, яка дивилася на Марту своїми сумними очима.

Над дверима й вікнами дівчина повісила вишиті довгі рушники, передані матір'ю із села. Лантухи з борошном і картоплею вона зберігала під ліжком, куди ховала й диктову скриньку з одягом і металеву миску.

Поступово оновивися її гардероб. Володимир виявив неабияку щедрість, навіть наполягав на добрій шубі, але Марті не хотілося розлучатися зі скромною ватянкою. Боялася грабіжників. Дійшли компромісу -купили пальто з горжеткою із песця.

Так вийшло, що становище Валентини Семенівни, а не Марти катастрофічно погіршало після тієї листопадової сварки. До того моменту вона й не усвідомлювала, якою підмогою у господарстві була племінниця. Коли минули війна й голод і прийшов мирний час, почали з'являтися замовлення для кравчинь. Але Валентина Семенівна давно вже не була однією з найкращих.

За кілька тижнів Марта повернулася до тітки, але не жити — прибрати, принести кошика з їжею. Коли дівчина пішла у самостійне життя, окрім бунтарства і захоплення усім новим, звідкись з'явилося почуття відповідальності і обов'язку. Взагалі, нові обставини життя дозволили дівчині ніби наново познайомитися із самою собою.

Але приязних стосунків у Марти з тіткою так і не склалося. Вони й раніше не були особливо близькими, а після сварки обмінювалися лише черговими фразами на побутові теми. Тітка уникала випоминати своїй племінниці минулі прикрощі, але все невимовлене читалося у складках навколо губ, у холодній відстороненості погляду. Дівчина ж не пам'ятала зла, швидше навіть не через властивість характеру, а через обставини молодості, які давали їй щодень нову поживу для розуму й серця. Життя нестримно мчало її далі, тоді як старше покоління не було спроможне наздогнати заданий ритм.

Загрузка...