Останнім захопленням Маргарити був новий театр. Раніше він її не надто приваблював, бо здавався аж надто сентиментальним. Інколи до неї з Харкова приїздила справжня «тендітна гімназистка» — кузина Вірочка, активна прихильниця харківського актора Петіпа й ко-лекціонерка його фотокарток. Однією з улюблених садистичних забав Маргарити було пускання дошкульних шпильок і навіть прилюдне глузування на цю тему.
— Як там поживає дружина Бориса Плетньова? — запитувала Маргарита кузину аж надто сумирним голосом, натякаючи на гіпотетичний зв'язок героя романтичних амплуа з танцівником драматичного театру.
Вірочка червоніла і мовчала.
Але тепер усе було інакше. Театр набув зрозумілі-ших для Маргарити рис: у ньому з'явився епатаж, рух, експеримент, а надто — широкий масштаб ідеї й задуму. Тож дівчина вирішила бути актрисою, режисером і танцюристкою в одній особі.
Відтак холостяцька квартира Семена, одного з друзів Володимира, перетворилась на «театральну майстерню». Вирішили зробити щось цікаве, але ніхто не знав, що саме. У кімнаті енергійно курили, жестикулювали й сперечалися. Хотілося чогось особливого, яскравого, аби розвіяти одноманітність, бо вже за зиму набридло сидіти сиднем у чотирьох стінах.
На турецькій канапі розмістилися Марта й засоромлений Іцик. Останнього було залучено із прагматичних міркувань — він був єдиним, хто міг акомпанувати. Чому — ще було не відомо.
Єврей почувався у цій компанії чужим, а особливо антипатичним йому здавався Володимир. По-перше, він був жахливо самовпевненим, а якраз упевненості у собі бракувало Іцикові. По-друге, цей непман володів Мартою. Для Іцика дівчина віддавна була недосяжною музою, і його дивувало, як легко поводився з нею Володимир.
Сашко зайняв потертий фотель і тепер поглядав на годинник, очікуючи прибуття своєї знайомої, Ліни, яка, за його словами, зголосилася взяти участь у цій авантюрі з любові до мистецтва й ненависті до нудьги.
На двох стільцях біля столу, ближче до попільнички, сиділи Семен і Володимир. Вони курили й зрідка перекидалися загадковими для інших присутніх у кімнаті фразами щодо спільних ділових справ. Вони з нетерпінням чекали на відкриття Контрактового ярмарку, де сподівалися повкладати вигідні угоди.
По кімнаті, активно жестикулюючи, бігала головна вигадниця.
— Зробимо щось до першого травня! — вигукнула Маргарита.
— Але ж ми — жалюгідні аматори! — заперечив Сашко.
— Ти відстав від віянь часу, дорогенький. Ми ж не будемо робити якусь «інтелігентщину». Мистецтво тепер буде творитися для робітника і самим робітником! Тому й панування професійних театрів уже в минулому. Правильна ідеологічна платформа — ось його основа, — категорично заперечила Маргарита.
— Я не бачу тут робітників, — скептично зауважив Володимир.
— Дурень! Щоб ти знав, я вже два місяці працюю на заводі, — відказала Маргарита.
— Діловодкою! — зауважив Сашко.
— Яка різниця! — фиркнула дівчина.
— Різниця істотна, — наполіг Володимир.
— Ми відхилилися від теми. Ще одне зайве слово, і таких контрреволюціонерів я виганятиму геть! — закрила тему Маргарита. — Отже, безумовно, необхідно ставити суто революційний текст. Наприклад, «Містерію-буфф»[18] Маяковського! Це було б справді грандіозно!
— Маяковський — чудово! Він — сила! — вигукнув Сашко. — «Для пролетариев всех стран мы учредим кафе-шантан»[19].
— Де ми візьмемо стількох акторів? Сім пар чистих, сім пар нечистих, дама-істерика... — почала говорити Марта.
Маргарита невдоволено зморщила носик і обірвала її:
— Ха! Дама-істерика! Марто, в тебе просто жахлива звичка — обривати найприємніші мрії. Твоя обмеженість мислення мене іноді просто вражає.
— Я теж здатна мріяти!..
— От тільки давай не будемо знову відволікатися від теми! Ми зараз не говоримо про тебе!
— Марто, справді, не починай знову зі своїми реф-лексіями, — осмикнув свою подружку Володимир.
Раптом з коридору долинув дзвінок у двері. За хвилину до кімнати ввійшла заспана наймичка:
— Хазяїн, до вас там ще одна баришня прийшли.
— То хай заходить, — буркнув Семен.
У кімнату, ніби якась екзотична пташка, впурхнула дівчина. Над її стрункою поставою лісової лані гордовито розліталися короткі золотисті кучері, перехоплені блакитною стрічечкою. На тонкій тканині легкої сукенки, значно коротшій, ніж у присутніх дівчат, лежала низка важких добірних перлів.
— Німфа! Німфа! — екзальтовано вигукнув Сашко і попрямував зустрічати гостю. Взявши до рук її долоні, він відступив на півкроку, примружив око, завмер, прицмокнув і знову вигукнув: — Німфа! Богиня!
Марта звикла до надмірного Сашкового інтересу до представниць жіночої статі. Тому спершу навіть не звернула на дівчину уваги. Але Володимир мовчки зиркнув на Ліну, збентежився і засопів. Марта стривожилася і поглянула на новоприбулу прискіпливіше, згадуючи, що про неї розповідав Сашко. І чим більше вона її вивчала, тим більше хвилювалася. Не можна було сказати, що Ліна була абсолютною красунею. Але її чисте світле личко світилося впевненістю і невимушеністю. Очевидно, природність її манер було не набуто чи напрацьовано у сумлінній праці над собою, а систематично створено кількома поколіннями попередників. Ні, вона не мала у своїх жилах блакитної крові. Але її родина вже кілька століть володіла величеньким статком від торговельних справ в усій Російській імперії. У часи громадянської війни її батько вчасно зметикував вивести капітал за кордон, а згодом і сам із сім'єю подався до Парижа. Аж ось минув період кривавого й голодного військового комунізму, у країні запанував НЕП, і сім'я почала жити на чотири міста: Париж — Москва — Харків — Київ.
Вихована у заможному й тихому передмісті Парижа, Ліна не знала ні голоду, ні кривавих жахіть безкінечних змін влади. Її розумненьке відкрите обличчя випромінювало оптимізм і довіру до світу.
«Мені ніколи не бути такою вишуканою», — з сумом подумала Марта. Раптом вона зіщулилася, зробилась маленькою й незграбною, і, на лихо, її руки, які досі спокійнісінько знаходили собі місце й заняття, тепер були ніби чужі. Вона складала їх і на грудях, і на подолі сукні — а все не могла прилаштувати.
Маргариту обурила не прихильність до новоприбулої її такого непостійного платонічного шанувальника, а те, що вона перестала бути центром уваги.
— Дорогенька, ви дуже запізнилися.
— Це, звичайно, велика трагедія, але я переживу, -відказала грайливо Ліна і перегодом додала, сідаючи у Сашків фотель: — Але, перепрошую, продовжуйте!
Ліна обвела поглядом присутніх, і лише кутик її червоних губ виказав легеньку насмішку, яку вона не хотіла відкрито демонструвати цим провінціалам. Особливо її потішив колір «танго» Маргаритиної надто довгої сукні — оранжевий з коричневим відтінком. Такий колір і фасон уже давно вийшли з моди у Європі.
— Власне, ми не далеко просунулися. Мова йде тільки про вибір репертуару, — сказала Маргарита, якій, звісно, не були відомі думки гості.
Ще одна людина була збентежена появою блискучої Ліни. Це був мовчазний Іцик, на якого досі ніхто не звертав увагу. Дівчина його настільки схвилювала, що він у розпачі вирішив іти додому. Але коли він рвучко підвівся з канапи, то ненароком зачепив картину. Оголена грецька богиня роботи невідомого художника захиталась і впала.
— Вибачте! Я не хотів! Вибачте! Як незручно! — заметушився Іцик, піднімаючи картину.
Сашко кинув погляд на оголені груди, з яких ніби щойно було зірвано хітон, і вигукнув:
— Еврика! — хлопець переводив очі від Ліни на Маргариту. — Дві золотокосі грецькі богині танцюють пісню революції! Ідея!
Слова полестили Маргариті, але вона ще сумнівалася:
— А до чого тут революція?
— Уяви собі, цілком сучасний танець, вільний від умовностей та обмежень, де тіло підкоряється інстинктам і чуттям. Танець, який створила безсмертна Айседора Дункан, кохана дружина безсмертного Єсєніна! Вона багато разів танцювала «Марсельєзу» й «Інтернаціонал». Це жінка, яка, довідавшись про російську революцію, назло буржуям танцювала «Слов'янський марш»!
— Але ж ми хотіли ставити п'єсу... — вагалася дівчина.
— До танців і музики додамо революційну поезію! Це буде чудово! Погоджуйся! — просив Маргариту захоплений своєю ідеєю Сашко.
— Треба когось знайти, хто знайомий із цим танцем...
— У мене в Парижі гувернанткою якийсь час була колишня учениця Дункан, — сказала Ліна. — У 1905 році трапився той прикрий скандал через зв'язок із Гордоном Крегом, і мою мадам батьки забрали зі школи й відправили до тітки у Париж. Від неї я навчилася німецької і трішки танцювати... щоправда, згодом я перейшла до зовсім іншої системи у Хореографічній школі Гранд-опери в Парижі.
— Чудово! — вигукнув Сашко, перебиваючи Ліну. — Я думаю, ти, Маргариточко, легко впораєшся з танцем. У тебе просто неймовірне тіло!
Маргариті ідея вже починала подобатися, і вона перейшла до організаційних моментів:
— Ви зможете зіграти «Інтернаціонал», «Марсельєзу» і «Слов'янський марш»? — звернулася вона вперше за вечір до Іцика, який саме намагався повісити картину на місце.
— Так, звичайно. Це те, що доводиться виконувати мало не щодня. На скрипці чи піаніно.
— А де ви граєте?
— У «Комфоні». Інколи в інших робітничих клубах тапером підробляю.
— Де? — перепитала Маргарита.
— У «Комфоні», Центральному робітничому єврейському клубі, — пояснила Марта. — Там у них бібліотека, читальний зал, концерти, лекції, а у січні, здається, було навіть організовано драмгурток за зразком «Березоля».
— А ти звідки знаєш?
— Ми з Іциком разом на концерті Епельбаума були.
— Справді? — вирвалось у Володимира. Але це були не ревнощі, він був лише здивований, що у Марти, крім нього, є ще якесь життя.
— Ви, хлопці, будете робітничим класом, який пробуджується на заклик революції, — вирішила Маргарита.
— Я зовсім не вмію танцювати, — заперечив Володимир.
— І я, — сказав Семен.
— Це ж не балет! — вигукнув Сашко. — Тут головне підкорити тіло музиці й ідеї. Ліночко, я правильно кажу? Ви ж зможете зробити щось путнє з цього сирця, який ми вручаємо у ваші лагідні руки?
— Думаю, так.
— Чудово! Тепер варто подумати про костюми. Можливо, нам треба відштовхнутися від грецького поклоніння здоровому тілу, ідейно підкреслити міць пролетаріату... — почала фантазувати Маргарита, але її обірвав Сашко:
— Ні, ніякого оголеного тіла, якщо ти про це! Не можна бруднити ідею революції всіляким декадансом.
— Я щось таке чув про харківську постановку Бориса Глаголіна... Він випустив дівчат голими бігати по сцені, — сказав Володимир.
— А я не проти оголених муз, — захихотів Семен. Він здебільшого мовчав, курив і пив. І його очі вже посоловіли.
— Добре, скандал нам не потрібний, — швидко погодилася Маргарита. На мить її захопила давня фантазія, навіяна «Ледою» Каменського, але, уявивши, як би зреагували батьки на її витівку, вона швидко прийшла до тями. — Шиємо звичайні грецькі хітони.
— Щоб вийшло дешевше, можна взяти марлю. Так зараз часто роблять, — запропонувала Марта. — А для оздоблення я візьму свої обрізки.
— Прекрасно! Ми ж таким чином започатковуємо свою театральну студію! Це справді історичний момент! Пізніше почнемо вивчати естетику, дикцію, мімо-драму, пластику, акробатику й історію театру! — піднесено вигукнула Маргарита, у своїх мріях вона була вже далеко й не помічала насмішкуватих поглядів. Ніхто їй не заперечував, бо майже кожен із присутніх знав, що її зацікавлення недовговічні. — І чуєте, щоб усі хлопці завтра прийшли у трусах і майках! Без рукавів. І ніяких підрізаних підштаників! Завтра почнемо репетиції.
Спершу чоловіки поставилися до ідеї з насмішкою і недовірою, але після довгої зими репетиції приносили приємну насолоду від тренування м'язів. Проте у процесі роботи над композицією з'ясувалося, що товсте тіло Семена взагалі не відгукується на пластичні прийоми. І йому вирішили придумати роль американського капіталіста, якого вбивають дві прекрасні революції. Для цього образу не треба було ні краплини зграбності, швидше навпаки. Звичайно, у цьому була своя іронія: непман грає буржуя, — але Семен не заперечував.
Іцик із приреченим виглядом приходив щовечора зі скрипкою.
Марта спала інколи по чотири години на добу, адже тепер, окрім своєї основної роботи, ще мусила шити костюми. А якщо вона вже бралася за щось, їй хотілося зробити це найкращим чином. Навіть вирішила перечитати «Історію Греції» німця Карла Белоха і «Давньогрецьких поетів у біографіях і зразках» росіянина Васі-лія Алєксєєва.
Через кілька днів репетицій Сашко влетів до кімнати, немов на крилах, вимахуючи над головою газетою «Пролетарська правда».
— Ти чого? Здурів, чи що? — буркнув Семен і сплюнув у долоню лушпиння від гарбузового насіння.
— Темнота! Сидимо тут темні, як казав Шевченко, «святим хрестом не просвіщенні»!
— Давай без хрестів і спокійно! — попросила Маргарита.
— Ось, цитую: «Как некогда, по преданию, в Вифлеем шли паломники поклониться яслям, в которых родился Христос, так и я поспешила в Россию, когда взошло над ней солнце коммунизма!»
Прочитавши цитату, Сашко застиг у гордовитій позі, блискаючи на присутніх шаленим захопленим поглядом. Коли за якусь мить він збагнув, що ніхто не второпав, про кого він говорить, мусив пояснити:
— Це — Айседора Дункан!
— І що?! Всім відомо, що вона в Росії школу організовує. До чого всі ці охи й ахи? — запитала Маргарита.
— Темнота! — ще раз повторив Сашко і тріумфально виголосив: — Айседора тут, у Києві, а ми нічого не знаємо! Хтось, узагалі, газети читає?
— Звичайно! — обізвався Володимир. — Економічний відділ про Контрактову ярмарку.
— Ех, ви! Ось слухайте ще: «Движением, ритмом я стремилась вдохнуть в них ощущение коммунизма, и мне это удается легче, чем воспитателям многими словами». Це вона про дітей говорить.
— Тоді нам обов'язково слід усім відвідати її концерти! — сказала задумливо Ліна, й Марта мимоволі в черговий раз замилувалася дівчиною. Її тонкий профіль скидався на голівку мармурової грецької статуї. Продовгувате обличчя, гостре підборіддя, тонкий ніс з горбинкою, губки порцелянової ляльки. Лінія брів, ніби намальованих тонким пензлем китайського художника, обрамляла чисте небо очей.
— Ми, лантухи, один вечір уже точно пропустили. Той, що був першого березня, — сказав з досадою Сашко, але потім зізнався: — Але концерт був лише для членів профспілки. Білети тільки по місцевкомах поширювалися.
— Ха! Немає такого, чого не можна було б купити, -заперечив Володимир.
Сашко прогорнув ще кілька номерів газети:
— Вечір у театрі імені Леніна вже також пройшов... Сьогодні у Рабкомхозі на Меринговській, 8... Вже півгодини, як почалося!.. Але! Завтра — останній, прощальний концерт!
— Чудово! Ми мусимо там бути! — вигукнула Маргарита.
І вже наступного дня компанія вдивлялася у пластичні рухи знаменитої Айседори Дункан під музику Скрябіна, Шопена й Бетховена, яка вилітала з-під вправних пальців піаніста Марка Мейчика.
Атмосфера ажіотажу, загальне піднесення публіки і відчуття зіткнення із чимось іншим, не схожим на усталене і звичне, — все це ще більше розпалило їхню рішучість зробити щось і самим, щось надзвичайне і цікаве...
Весна цього року не поспішала приходити на київські гори. Але попри холоднечу 15 березня 1924 року Київ зустрічав гостей: відкривався другий радянський Контрактовий ярмарок.
Стояли ще вкриті снігом Володимирські гори. Клекотів людськими голосами, дзвоном трамваїв, шипінням автівок і гуркотом ломовиків Хрещатик — центральна артерія міста. На сході над Шулявкою здіймався задушливий дим упереміш із мазутом. На півдні гомоніла базаром і єврейським передмістям Деміївка. Широкий Дніпро обмивав брудні береги, виносив догори сміття і вугільну пилюку.
Гримів, вирував, наповнюючись багатоголоссям міста й села торговий і промисловий Поділ, відкриваючи ворота перед гостями.
На ярмарок вели великі ворота, увінчані зверху червоною зіркою. Весь майдан був прикрашений арками, рекламними стовпами, щитами; декорований зеленню і тканиною. Площа вирувала й гула змішаним натовпом селян, робітників і комерційних ділків. Крізь товщу люду повільно простував трамвай.
З колишньої будівлі Духовної академії тягнулася довга вервечка селянок, запнутих у хустки, і їхніх чоловіків. У цій будівлі для потреб сільського ринку було обладнано гуртожиток з хатою-читальнею і чайною. Із середини облаштованого павільйону-навісу чулося іржання розтривожених ярмарковою веремією коней.
Всі з нетерпінням очікували на Контрактовий ярмарок, але в день відкриття, у суботу, зібралася не така вже й велика компанія: Володимир, Сашко, Ліна й Марта. Та й вони були швидко роз'єднані за вподобаннями й інтересами.
Сашко з властивим йому запалом та ентузіазмом потягнув усіх на виставку київських художників, що проходила в Контрактовому будинку на другому поверсі, й великодушно дозволив заплатити Володимирові за вхід на чотирьох, 20 копійок з кожного.
Але Володимирові одразу стало нудно: дивувався, навіщо треба іти на ярмарок, щоб оглядати чиюсь «мазню». Тому Сашка лишили спілкуватися з такою близькою йому богемою, а трійця рушила далі.
Тепер уже Володимир натрапив на цікавинку: відділ Київського фотографічного технікуму пропонував фотографічні пластинки «Космос» (найкращі в Росії з передавання контрастних деталей), денний фотопапір, проявники, ліхтарі для проекції непрозорих картин і до них — діапозитиви. Його очі спалахнули й жадібно почали вивчати різні прилади, про кожен із яких хлопець докладно розпитував.
Ось тут уже почали позіхати дівчата. Володимирові набридло слухати їхнє ниття, і він запропонував знову розділитися, щоб потім уже зійтись увечері на ярмаркових розвагах: каруселях, гирях, силомірах, які було розташовано на площі навпроти колишнього будинку Шварцмана.
— Маєте досить часу на всілякі жіночі штучки. Я ще маю справу в грецькому монастирі, — Володимир мав на увазі один із найкрасивіших будинків Києва, на якому зараз висіли золоті літери «Ярмарковий дім» і де містилася управа ярмарку.
Так Ліна й Марта опинились удвох. Спершу кравчиня ніяковіла у присутності величної Ліни, але вже за кілька годин мандрівок між прилавків дівчина почувала себе як ніколи легко й невимушено. Блукаючи між довгих рядів, вони час від часу поверталися у розмові до майбутньої прем'єри.
— Мені здалося, що в тебе була інша ідея? — запитала Ліна, беручи до рук червоне блискуче яблуко.
— Пусте! — відмахнулася Марта. — Зовсім не революційна ідея.
— Яка?
— «Ляльковий дім» Ібсена. Нещодавно читала, дуже сподобалося.
— Хороший вибір, — посміхнулася Ліна. — Як я люблю запах дерева! Відчуваєш?
— Так! — підтвердила Марта, не відводячи погляду від прилавку з фруктами. Дивувалася, як могло щось так добре зберегтися до весни, й ніжний грушевий аромат дратував їй ніздрі.
Проминувши ряди, де гордовито вилискували різноманітні хутра — від рудої барви лисиці до бурого ведмедя — й дивували розкішшю персидські килими, дівчата підійшли до відділу тканин. Тут пропонували різну мануфактуру: Камвольного тресту, вироби Московського товариства і київського відділення Всеросійсього текстильного синдикату.
— Ось поглянь на цю матерію! — пирснула Ліна.
На прилавках лежали різнобарвні тканини, на яких працювали трактори й молотарки, мчали потяги, диміли фабрики, м'язисті селянки збирали урожай, марширували піонери, клали цеглу будівельники й вправлялися гімнастки.
— Ти можеш уявити сукню з такого? — запитала Ліна.
— Знаєш, після того, як вулицями бігали голі люди із закликами побороти сором, усе може бути, — сміючись відповіла Марта.
Саме тут їх знайшов Володимир, щоб повідомити: він купує фотографічний апарат і не збирається з ним потім тягатися, тому хай дівчата розважають сьогодні себе самі.
— Я також уже йду, — сказала Ліна.
— Чому? — з жалем запитала Марта.
— Ми з Іциком вирішили сьогодні попрацювати над музичним супроводом вистави.
— Ви ж нібито вже давно все узгодили.
Білявка трохи збентежилась, але за мить відповіла:
— Ніколи не знаєш, коли прийде найкраща ідея.
Рипнули двері, Маргарита обернулась і на порозі побачила Володимира. В руці він тримав пакунок, а сам розгублено роззирався довкола:
— Більше нікого немає?
— А ти читати вмієш? Я записку написала і на двері повісила. Мабуть, для тебе треба було намалювати, — відказала Маргарита, поправлючи спідницю. Вона на-півлежала на канапі, поклавши свої міцні литки, обтягнуті сіро-сталевими панчохами, на хитке бильце.
— А вже будь така ласкава, розкажи сама!
— Іцика і Сашка не буде. Репетиція завтра. Семен має за кілька годин повернутися. Десь із Тимуром Миколайовичем справи якісь вирішують. Мені до того діла немає.
— А чого ти тут?
— А не зачогокуй! Що мені вдома робити? З батьками нудитися? Думала, матиму хвилинку спокою, а тут ти приперся.
Володимир поклав на стіл пакунок і почав його розгортати.
— А що там у тебе? — запитала Маргарита, відклала книжку й підвелася з дивана. Жіноча цікавість переборювала її войовничу неприязнь до Володимира. Вже з перших днів ближчого знайомства цей хлопець почав її надзвичайно дратувати. Його практичний раціональний розум надто часто конфліктував з її емоційними й ідейними поривами.
— Мама пиріжки спекла, — побачивши голодні очі дівчини, Володимир криво посміхнувся і додав: — Мені тепер більше буде.
Сів на стілець, поклавши ногу на ногу, і демонстративно почав їсти, голосно плямкаючи. У Маргарити в животі тихенько забурчало: вона вже години три була у цій холостяцькій квартирі, де миші повісилися, а таргани повтікали з горя. Дівчина рвучко підійшла до столу і простягнула руку:
— Дай! Я теж їсти хочу!
Володимир ляснув боляче по руці:
— Спершу будь чемною!
— Ах ти, мамій! То подавися мамчиними пиріжками! — і дівчина дала йому гучного поличника.
Володимир несподівано для себе оскаженів, стиснув у своїх лапищах кисті її рук і гарненько струсонув дівчину. Маргарита здивувалася. Вона звикла, що була вищою за більшість їй відомих чоловіків і нерідко сильнішою. Чудним здавалося зустріти когось рівного собі.
Але за хвилину вона вже звивалася у його руках, немов величезна дужа змія. Врешті, висмикнувши з хрустом руки, вона позадкувала, а він ішов за нею, перевертаючи стільці й інші меблі на своєму шляху. За мить дівчина опинилася у новій пастці — стояла притиснута до стіни, високо й часто здіймаючи груди. Їхні погляди зустрілися. Його — вже не злий, а лише затятий, бо Володимир швидко перегорав. І її — дикої хижої тварини. Чуючи зовсім поряд із собою дуже чоловіче тіло, його тепло й запах, Маргарита згадала щось далеке з минулого, і її ноги млосно затремтіли.
Він відчув цю переміну і провів великою долонею по її волоссю, а затим боляче згріб його, щоб, смикнувши назад, мати змогу міцно вп'ястися їй у губи. Й вогонь, що з'їдав обох ізсередини, закипівши, вирвався назовні.
Марта поспішала до квартири Семена. Несла наметані костюми на примірку і в думках проговорювала собі, що ще повинна зробити, щоб устигнути. Хотіла ж бо поїхати на Великдень у село до батьків. Звичайно, недобре у Страсну п'ятницю йти на якусь театральну репетицію, але вона тільки мигцем. Направду, до релігійних питань їй було байдуже, хоча її однаково дратували навіжені безвірники з їхньою не зрозумілою Марті войовничістю, так і церковні фанатики.
На дверях Семенової квартири прочитала на шматку паперу: репетиція відкладається на завтра, бо в Іцика сьогодні безвірницький концерт, а Сашко на якомусь поетичному вечорі. Марта спершу здивувалася цій записці, а потім промайнув здогад: це ж господар може десь вештатися, а наймичка відпросилася їхати до родини святкувати Великдень.
Але ж не хочеться тягнути костюми через весь Київ додому, щоб потім нести їх завтра назад... І як іти завтра на репетицію, як вона мусить їхати в село? Якби ж то хтось був удома! І мимоволі Марта, взявшись за ручку, спробувала відчинити двері. Ось так просто, навіть не стукаючи. Ніби вело її у цю мить щось дивне, невидиме. Двері тихо, майже без рипіння, прочинилися. І Марта зайшла всередину. Здавалося, що квартира була порожня. У коридор не пробивалося й промінчика світла, не чулось голосів.
Марті стало якось не по собі, що вона без дозволу зайшла до чужого помешкання. «Залишу костюми й піду геть», — вирішила. Тихо, навшпиньках, ніби боялася когось злякати, пройшла до вітальні і прочинила двері... Й завмерла від несподіванки.
У кутку кімнати просто на підлозі напіводягнені застигли у солодкій знемозі Маргарита й Володимир. Очі заплющені, й легенькі краплинки поту виблискують на чолі.
Марта кинула непотрібні костюми додолу й швидко зачинила двері. Тільки одна думка крутилася в голові: я не хочу це бачити! Ватяними ногами вона повільно пішла геть, мимоволі придушуючи у собі і спогад про щойно побачене, і думки, й емоції. Господи, тільки не думати про це, бо вона не витримає!
Вже біля виходу з будинку її наздогнав Володимир:
— Зачекай! — шарпнув, взявши за лікоть.
— Ти можеш мені щось сказати? — запитала Марта.
— Я не хочу, щоб ти додумувала те, чого не було, -відказав, але й справді не мав слів.
— Я все бачила, — сказала дівчина. Їй страшенно хотілося не бути тут, нічого не чути, не відчувати дотику його рук. І взагалі хотілося бути не собою, а кимось іншим. А ліпше не бути. Бо вона ж така стомлена. Така стомлена, що немає сил, щоб жити.
— Нічого ти не бачила! І нічого не знаєш!
— Дай мені, будь ласка, спокій, — попросила Марта і спробувала вивільнитися від його дужих рук.
— Чого ти розприндилася! Це нічого не означає. Я тільки взяв те, що лежало, й усе, — сказав сердито Володимир.
— То ти що — завжди береш, як дурно дають? — вигукнула Марта, і зразу їй стало дуже страшно від свого запитання, бо була не готова почути відповідь або ж побачити її ось так просто, як читають книгу, в очах того, кого любила. А він нічого не приховував, дивився лише на неї з сумішшю обурення й нерозуміння.
— Не чіпай мене, будь ласка, — сказала Марта і пішла геть. Володимир лишився стояти і не пробував її наздогнати.
Якщо вона хоче побути сама, нехай. Бо він не знає, що робити у таких ситуаціях, а ці дурні жінки чомусь шукають якихось потаємних смислів там, де їх немає. А є просто голий тваринний інстинкт. І щось підказувало Володимирові, що Марта повернеться до нього. Вона ж слабачка, романтична пейзаночка, яка мріє про міщанську сім'ю. Кравчиня, недоучка без особливих життєвих амбіцій. А він гідний кращого, що б вона там собі не понапридумувала.
Володимир витяг портсигар, дістав цигарку, закурив і пішов назад, до будинку. У вітальні на підлозі сиділа ще не вдягнена Маргарита.
— Пішла? — запитала.
Володимир мовчки кивнув і сів на стілець. Докурив почату на вулиці цигарку, взяв другу.
Маргарита, спостерігаючи за його злим обличчям, відчувала, що вона ще голодна і щось тваринне і гаряче знов опановує її. Підіймається, немов магма вулкану з її глибин, і вдаряє, одурманюючи, в голову.
— Роздягайся. Я хочу ще, — сказала хрипко. І підняла вже осмикнуту спідницю, як тільки побачила, що він відкинув цигарку і рушив до неї.
Поруч посигналило авто, Марта обернулась і побачила за кермом Ліну. Капелюшок «клош» обрамляв її короткі золоті кучері.
— Сідай! — сказала Ліна і відкрила двері.
— Я вперше бачу жінку за кермом! — вигукнула Марта.
— Якщо це так, то ти мусиш обов'язково перевірити, який з мене водій. Сідай! — повторила Ліна запрошення і додала після того, як дівчина вмостилася поряд з нею на сидінні: — Це єдиний справжній ризик, на який я здатна у своєму житті.
Марта засміялась, а потім раптом згадала про недавні події, і її сміх різко обірвався. Ліна зробила вигляд, що не помічає її червоних очей й цілком зосереджена на дорозі. Вдавано байдуже сказала:
— Я запрошую зараз тебе до себе! І не смій відмовлятися.
— Ти щойно від Семена? — здогадалася Марта.
— Так, — голос Ліни стишився і звучав уже не хвацько й голосно, а розважливо.
— Це у тебе такий план порятунку мене від мене самої?
— Щось схоже на те...
Колючки ображеної гордості боляче дряпнули Марту. Але у всьому поводженні і в словах Ліни вона не прочитала нічого, крім щирої симпатії.
— Їдемо до мене, — сказала білявка після паузи.
Ліна жила з батьками у квартирі овдовілого дядька, який, маючи погане здоров'я, радо відступив своє помешкання родичам, а сам за їхній кошт поїхав до цілющих джерел Шварцвальда. За останні кілька місяців рештки дореволюційного блиску вмеблювання й домашнього начиння отримали нове життя, а частину речей щойно було привезено з-за кордону.
У Марти склалося подвійне враження від цієї розкішної квартири: з одного боку, не часто вона бачила такий достаток і такий величезний простір для проживання однієї сім'ї у окремій квартирі. З іншого боку, було відчуття того, що господарі ще міркують над тим, чи жити тут, чи податися кудись геть.
Лінин будуар не мав нічого спільного із вбогою міщанською кімнаткою Марти. На східному візерунку шпалер висіли два англійські гобелени. Між ними у металевій позолоченій рамі стояло масивне старовинне дзеркало. Під ним — два м'яких фотелі з різьбленими спинками у формі китайських драконів. Сидіння було нещодавно перетягнуто новою темно-синьою тканиною із золотом.
Темно-сині портьєри, помережані зірками, впиралися у кінці позолочених багетів. Біля вікна, ніби запрошуючи до затишного чаювання і щирої розмови, стояв маленький високий столик з двома стільчиками обабіч.
Марта нерішуче завмерла на вході. Цікаво, як правильно поводити себе у доброму товаристві? Її увагу привернула маленька шафка, крізь скло якої вигулькували чудернацькі порцелянові фігурки, зібрані кимось хаотично, без особливого смаку і натхнення, але які, безумовно, демонстрували уважному візитерові вишуканість убранства і маєстатність господині. Марта оглянула порцелянову колекцію з удаваним зацікавленням. Якесь, нехай безглузде, заняття дозволяло опановувати свої емоції.
— Прикро, що так вийшло, — сказала Ліна, недбало кидаючи лайкові білі рукавички на столик. Дівчина м'яко впала у фотель й зовсім по-домашньому, немовби від утоми, випрямила ноги.
Марта мовчала.
— Це жахливо — втратити одночасно і подругу, й коханого, — знову порушила тишу Ліна і відразу осмикнула себе: це було нетактовно з її боку — говорити про таку делікатну річ так прямо. Але що казати, щоб підтримати приятельку? Як висловити свою підтримку і своє співчуття?
Ліна сіла прямо, потім підвелась і подзвонила у дзвоник.
— Зараз щось вип'ємо... Ти як?
Марта запитально поглянула на білявку, а потім тихо невесело розсміялася:
— То ти думаєш про випивку? Ні! Я не хочу заливати те, що трапилось, алкоголем, якщо ти про це! І не думай мене жаліти.
— Я тебе не жалію!
— Тоді не дивися, будь ласка, так, ніби я помираю!
— Але ж тобі боляче! І це видно, як би ти не приховувала свої почуття!
— Ти думаєш, мені стане краще від того, що я почну себе жаліти й ми сядемо з тобою отут удвох і будемо плакати?!
— Вибач, будь ласка! Я не хочу зачіпати твої почуття! Я просто хочу чимось розрадити тебе і не знаю, як! — розпачливо вигукнула Ліна.
— Вибач і мені, — сказала Марта. — Ти хочеш мені допомогти, а я така колюча. Я справді тобі дуже вдячна за співчуття. Що мені зараз треба, — це просто побути у чиємусь товаристві.
Вона не стала говорити про те, що перспектива лишитися у чотирьох стінах своєї маленької кімнатки її лякала. Дівчина відчувала, що як тільки залишиться наодинці з собою, то знову вибухне слізьми і жаль до себе буде ятрити їй рани. Так, колись треба буде виплакатись, але не зараз. У ці хвилини, коли хвилі болючого відчуття образи й самотності безжально навалювалися на неї, їй необхідна, як повітря, чиясь дружня підтримка, ознака того, що вона у цьому світі комусь потрібна.
Двері відчинилися, і до кімнати в охайному білому фартушку зайшла служниця.
— Принесіть, будь ласка, тістечка і чаю! — попросила Ліна. — Марто, не стій, прошу, сідай.
Дівчата сіли за столик, з якого Ліна прийняла рукавички і недочитану книгу. За вікном повільно від зимового сну пробуджувалася холодна весна. Низьке похмуре небо бурмосилося важкими хмарами.
— Тільки не жалій мене, будь ласка! — сказала Марта, ніби отямившись.
— Чому? — здивувалася Ліна.
— Тому що я сама винна, — голос звучав стомлено, але твердо.
— Як ти можеш таке говорити?! Маргарита безсовісно використовувала тебе, прикидаючись подругою, а Володимир... Ох! Він справжній козел і вчинив відповідно до своєї козлиної натури. Але мені так шкода тебе! Ти ж його справді кохаєш!
— Не кажи так. Я сама винна і мушу нести свою частку відповідальності. Я ж сама приймала за дружбу те, що не було нею: якісь дівочі шепотіння на вушко, розмови про книги й чоловіків.
— Ти говориш про Маргариту, а щодо нього?
— Щодо Володі.. Тут усе безнадійно, як мені здається. Це тільки на початку він був для мене майже ідеальним. Але коли знайомишся із чиїмись вадами і все-таки продовжуєш далі кохати, то таке почуття стає тільки сильнішим.
— Тільки не кажи, що ти йому вибачиш! — вражено вигукнула Ліна і, побачивши очі Марти, додала: — Ні! Не треба! Прошу тебе! Це неправильно!
— Так, я йому вибачила. У мене немає вибору. Він такий, як є, і не з тих людей, що під впливом рефлексій змінюються. Він взагалі до них не схильний. А я його кохаю цілком, до останньої зморшки. І поки він хоче бачити мене поруч, я буду з ним.
Марта провела рукою по чолі й сказала:
— В усякому разі розмова на цю тему мене страшенно виснажує. Розкажи ліпше щось про себе. Як твої батьки призвичаїлися до життя в радянській Україні?
— А ніяк! — вигукнула Ліна, а потім взяла чайничок, щоб підлити гості в чашку чаю. Ця пауза дозволила їй поміркувати над тим, чи варто зараз Марті говорити щось надто смутне або надто веселе.
— Мої батьки не хочуть далі вести справи в Радянському Союзі, — зітхнула Ліна. — Швидше за все сім'я знову згорне всі справи, і ми більше не будемо сюди приїздити.
— Чому? — запитала Марта.
— Їм важко тут, як вони кажуть, у «непманівському учадінні». «Нова буржуазія» веде справи зовсім по іншому, ніж це було до революції. Немає професійної етики, немає відомого усім «купецького слова». Навколо обман і шахрайство. Це якась навала варварів на Рим, говорить мій батько.
— Але ж ти згадувала, що до сімнадцятого року ваша сім'я мала десь тут завод...
— Ох, це! Моїм батькам огидна сама думка про те, що власне підприємство треба орендувати в держави! Як це робить зараз Попов або брати Айзенберги... Ну, ти все одно їх не знаєш. А ще. як спілкуватися з тими робітниками й селянами, які палили й нищили все, що тільки могли?!
— А що думаєш ти?
— Не знаю. Вчора ми з батьками сиділи в ресторані й увірвалися комсомольці. Громили все, що бачили. Ти б побачила, як перелякалася мама!
— І коли ви від'їжджаєте? — запитала Марта з жалем, бо їй не хотілося втрачати нову подругу.
— Батьки ще не вирішили, але я. Я не їду.
— Чому ж це?
— Я не хочу тобі говорити таке зараз. Я й так надто перетягую ковдру на себе.
— Ні, навпаки, ти мене відволікаєш! Не бійся, продовжуй!
Ліна опустила погляд, щоб не бачити осуду в очах своєї співрозмовниці:
— Я виходжу заміж. Тобто, я так думаю, що виходжу заміж. — сонце на мить виглянуло з-за хмар і кинуло промінь світла на її золоті кучері.
— І хто наречений? Сашко? — збентежено запитала Марта.
— Іцик!
Іцик! Блискуча Ліна й цей тюхтій! Здається, світ перевернувся з ніг на голову! Марта була ошелешена, як ніколи.
— Ти жартуєш?!
— Ні, все дуже серйозно.
— Але ж у вас зовсім мало було часу, щоб познайомитися!
— Я знаю, що це надто швидко, але ми мусимо вирішити справу просто зараз: або я лишаюся тут, або їду з
батьками!
— Я все одно не вірю! Я буду говорити відкрито й вибач, якщо, можливо, якось зачеплю твої почуття...
— Говори! Не бійся.
— Іцик — слабак. А слабкий чоловік і не чоловік зовсім. Це ніби та кам'яна стіна, об яку спираєшся, а вона сипеться!
— І зовсім ти його не знаєш! Хоча вже стільки тримаєш його у друзях. Якби ти знала, яка у нього чудова поезія! Як тонко він відчуває музику! Такому віртуозному виконанню і на скрипці, й на піаніно може позаздрити будь-яка сцена світу! Так, це трагедія, що він мав нещастя народитися у країні, яка зневажала євреїв. А зараз ситуація складається таким чином, що він не може показати свій талант. Але я вірю в нього! Ми плануємо переїхати до столиці. Там кращі можливості.
— А що кажуть батьки? — запитала Марта, яка після монологу подруги мала змогу переконатись у серйозності цієї неймовірної приголомшливої новини.
— Батьки кричать, що це мезальянс. Сильно кричать. Але їхня думка не важлива. Вони закривають тут усі справи і їдуть у Європу. А я лишаюся в Україні!
— Але ж ви з Іциком обидва так не пристосовані до життя! Що ви будете робити удвох? — розгублено допитувалася Марта.
— Ми будемо займатися творчістю! Це ж чудово, що ми розуміємо одне одного!
— Як ви так швидко встигли роззнайомитися?
— Ми підбирали музику вдвох. і якось усе швидко закрутилося. — продовжувала виправдовуватися Ліна, а потім їй раптом щось спало на думку і вона всміхнулась. — Ось бачиш, як важко часом збагнути чийсь вибір.
Хоча весна лінувалася і загальне пробудження природи затримувалося, втім, у селі, на природі, вже все дихало передчуттям оновлення й нового життя.
У хаті було людно: ще жива була баба, окрім того, з батьками жили Явдошка з дитиною і двоє меншеньких сестричок, що народилися одна за одною саме напередодні Мартиного від'їзду в Київ. Тепер мали вже дев'ять і десять років. Прийшов до батьків на свято і старий парубок Григорій. Якась там у нього була нещаслива історія кохання: він був уже хату окрему собі справив, а наречена загуляла з іншим... Але деталей ніхто не знав, ні з ким він не ділився. На людях жвавий, жартівливий, до роботи беручкий, а коли думав, що ніхто його не бачить, ставав серйозним і погляд був такий чужий і далекий. Марта кілька разів зловила Григорія на гарячому. Раніше вона підсміювалася над ним таким. А цього разу ні. І він це помітив, але нічого не говорив.
А ще Марта пригадала тих трьох, кого уже не було серед живих: Олексу і ще двох — братика і сестричку, які померли від тифу в 1920 році.
Від такої кількості людей чи, може, від чогось іншого у Марти йшла обертом голова. Відвикла від того, що не має свого кутка, щоб побути наодинці з собою, чи почитати книжку, чи просто посидіти в тиші.
Якщо по правді, то вона й не пам'ятала тих трьох днів. Пройшло все якось у тумані. Десь поряд лунали голоси, пахло ладаном у церкві, чулися слова недільної молитви й суперечки дітей — хто кого поб'є крашанкою, фарбованою у лушпинні цибулі. Мати з бабцею обурювалися витівками піонерів, богобоязно хрестилися й шепотіли: «Прости їм, грішникам, Боже!» Батько, хильнувши чарочку-другу чи, може, й третю, казав, б'ючи себе в груди: «Кидай, Марто, той город і вертайся у село! Твої наряди — то дурниці, а земля — вона вічна! Біля неї ніколи голодним не будеш. Бо хто біля земельки робить, той і має!»
Була надія на те, що ось-ось стане легше. Вже не так безбожно грабували, як у часи військового комунізму, коли, як казали, у 1921 році тільки по Київському округу дві з половиною тисячі штиків і шабель було виділено на виконання продподатку. Але ще й досі з селян дерли три шкури. Страшно навіть хату залізом перекрити чи реманент зайвий прикупити, бо відразу могли записати у куркулі.
«Але ж ми теж не здамося!» — затято вигукував Григорій і згадував, як нищили податкові списки й поверталися повістки у сільради, як виступали навіть жінки й діти проти свавілля нової влади.
Оптимізму молодших не поділяла баба, яка, шамкаючи беззубим ротом, твердила, що комуністи — це антихристи і вже багато чудес було й ознак того, що скоро буде, достеменно, як у Біблії описано, Апокаліпсис. Головне тут не за податок думати, а душу спасать. Кум Василь наполягав на іншому. Мовляв, скоро буде війна, бо чого б це ці «красні» на кожному кроці торочать про світову боротьбу проти буржуїв. Тому потрібно запастися сірниками, гасом і милом, — підсумовував чоловік.
Але всі ці розмови були якимись далекими й незрозумілими Марті.
Якось, уже в понеділок, коли сонце розливалося поміж хмарами пурпуровим шовком, до Марти підійшла мама. Дівчина саме вийшла у садок подихати свіжим повітрям і послухати вечірню тишу.
— Оце ти вже їдеш, а й поговорити не встигли! — сказала мама.
Марта нічого не відповіла. На серці лежала така каменюка, що було навіть важко розмовляти. Думалося, як тільки зрушить її, то не зможе вже себе зібрати докупи. Ось і садок був такий смутний, як вона: від холоду стояв майже голий. Хоч у таку пору вже давно мала б пробиватися перша зелень.
— Доцю, я оце тобі хотіла сказати... Тобі б уже давно заміж би. теє. пора.
— А не беруть, — відказала Марта з викликом.
— А цього не кажи. Валентина Семенівна мені писала і не раз, що ходить до тебе один. Зараз, звичайно, время таке, що молоді як подуріли. Але хіба у тому щастя -зостатися самій з дитиною безкоровайною на руках, як Явдошка? Прости мені, Господи, що на своє рідне таке кажу!
— Ой, мамо! — вигукнула Марта, не маючи сили відповісти.
— То тобі так тяжко?
— Може, якось іншим разом на цю тему поговоримо? Добре?
— Гаразд. Я тебе ні до чого силувати не буду, — мама зітхнула. У цю мить вона подумала, що лучче було б не посилати дочку до брата у Київ. Зовсім чужа стала. І не зрозумієш її ніяк. От з Григорієм і Явдошкою простіше: може з ними і не погодитися, і засудити їхні вчинки, а завжди знає, що у них на думці. Ближчі вони якісь. А Марта — як не своя дитина. У тому, мабуть, їхня з батьком провина: з дитинства дочка по чужих людях: почалося з того, що майже два роки у панночки служила. Отам, мабуть, надивилася всього, що потім, коли думка
виникла відправити її до Києва, то очі в дитини загорілися. «Пустіть, — каже, — я там усе робитиму. І слухатимуся, що дядько казатимуть».
Тепер уже пізно щось совітувати, підсумувала свої роздуми мама й пішла до хати.
Я комуністка, ходжу в «чужому»,
Обрізала косу. —
І Вам не соромно співати
В цей час про сонце, про красу?
Іван вийшов на вулицю і мимоволі на повні груди вдихнув славетного чистого «санаторійного» повітря Києва. Як несподівано на місто спустилася ніч! Як втрачається відчуття часу, коли по-справжньому вливаєшся у вир дискусій і промов. Хтось його штовхнув, вибачився і побіг на трамвай. Іван згадав, що зупинився на виході, і відійшов трохи вбік. Закурив.
На вулицю вибігла дівчина. Кирпата, очі — дві сміхотливі горошинки, і ямочки на щоках. Коротке русяве волосся стоїть сторчма з-під білої косинки. Сіра чоловіча гімнастерка, оперезана тоненьким поясом. Ніби хлопчик-горобчик, грубенький, маленький, недоладно збитий.
Дівчина роззирнулася навколо і, помітивши Івана, рушила до нього.
— Мені дуже сподобалося, як ви говорили, товаришу! — подала рішуче руку. — Саша, будьмо знайомі!
— Іван. Дякую за теплі слова.
— Але я думаю, що деякі положення ваші потрібно допрацювати! Ви ж ситуації на місцях не знаєте!
Іван оторопів від такого натиску. Дівчинці, мабуть, і двадцяти немає, а, може, й вісімнадцяти, а так зухвало говорить із досвідченим партійником з Харкова. Емоції миттю змінювали одна одну. Спершу — приємне тепло гордості за похвалу, потім колюче незадоволення від критики, врешті — захват революційним натхненням Саші. В її словах він уловив раціональне зерно. Ось за таким молодим поколінням — світле майбутнє комунізму!
— ... Одне слово, потрібно доробити негайно! — врешті закінчила Саша.
— Вирішено, переписуємо, — виніс вердикт Іван, запалений ентузіазмом дівчини.
— Ой, я машинку дістану! Зачекайте! — підхопила нова знайома і заскочила назад до будинку.
Вже за кілька хвилин вони йшли вдвох вечірніми вулицями Києва. Іван в одній руці тримав свій невеликий саквояж, з яким прибув із Харкова, а в другій, під пахвою, — друкарську машинку. Поряд дріботіла Саша, час від часу забігаючи наперед, щоб зупинитися, розвернутися і ще щось «пояснити».
— Де ви вирішили ночувати?
— Я думав у сестри, але ще не вирішив остаточно. Вона одружена, троє дітей.
— Як — ще не вирішили?! Надворі ж ніч! Так не можна, — здивувалася Саша. — Залишайтеся у мене.
— Ну, це не зовсім зручно.
— Цілком зручно, я можу постелити вам на підлозі.
Іван зніяковіло мовчав.
— Ах, червоноармієць, партієць, більшовик, а не зрікся буржуазної моралі! — безтурботно засміялася Саша, але потім на мить спохмурніла. — Тільки.
— Тільки?..
— Ви не зважайте. Знаєте, житлова криза зводить
таких різних людей разом. Поряд з моєю кімнатою мешкає непманка і шкурниця. У неї інколи буває людно й шумно. Воюю з нею щодня. Але що поробиш!
— Ми вдвох з нею справимося, — Іван підморгнув Саші.
— Як вам тут, у нас, у Києві? — запитала дівчина.
— Гарний ваш-наш Київ, але, якщо чесно говорити, то провінційно тут якось, затхла атмосфера... А всюди зараз одна проблема — непмани. Не розумію я нових порядків. Повсюдно лунає «гроші», «нетто, «брутто», «накладні». Класовий ворог ходить у хутрах, а простий робітник голодує. Тільки думаєш щось зробити, — кажуть, давай самооплатність! Я усвідомлюю, що необхідно державний бюджет полегшити, але щось тут у цьому всьому неправильне, гниле.
Іван говорив емоційно, уривчасто. Саша бачила, що все це йому дуже болить.
Зайшли до кімнати. Вона була майже порожньою. Справа від входу стояло ліжко і дерев'яний потертий стілець. Над ліжком — портрети Леніна, Маркса і Троцького.
Зліва на маленькому столику, який раніше панам слугував для гри в карти, але після того мав, мабуть, кілька важких років, лежало кілька книжечок. Іван прочитав заголовок тієї, що зверху: Коллонтай «Новая мораль и рабочий класс».
«Своя людина», — подумав Іван.
Марта бігла вгору по сходах, а в голові зринали уривки розмови з гоноровою дружиною заможного бельгійця. Та щойно приїхала з Франції й привезла кілька модних журналів, за якими кравчиня мала пошити нове плаття.
Спершу Марті зовсім не хотілося відповідати на нудну балачку замовниці. Надто тоді, коли та між іншим обмовилася:
— А ви чули, що до Києва знову приїздить Айседора Дункан? Здається, буде танцювати 25 й 27 травня у театрі імені Тараса Шевченка...
Молода кравчиня на мить заціпеніла, а потім різко обірвала жінку:
— Вибачте, але вона мене не цікавить!
Незручна пауза на якийсь час повисла у кімнаті.
Коли дівчина зняла необхідні мірки, перемалювала до зошита фасони суконь і думала вже прощатися, побачила на бильці стільця плаття із блідо-рожевого крепу. Такого крою вона ще не бачила.
— Що це? — Марта підійшла ближче, щоб роздивитися.
— Облиш, не зачіпай, — жінка мало не вирвала плаття з рук Марти. — Тобі такого не зробити!
Марта розгубилася і не могла нічого відповісти, попри те, що зсередини спалахнуло ядуче відчуття образи. Жінка, побачивши реакцію дівчини, змінила гнів на милість і пояснила:
— Не тільки ти, найкращі модельєри Європи не здатні повторити плаття Мадлен Віонне[20]! Навіть щоб одягти таку сукню, необхідно вчитися! Вона і Люсіль Гордон[21]— це дві мої богині, на яких я молюся. Шкода, що остання вже два роки нічого не створює. Вона вміла зробити жінку спокусливою.
Замовниця не договорила, бо не знала — пристойно це чи ні — розмовляти з кравчинею про нижню білизну. Вона лише півроку, як була одружена з європейцем, і їй страшенно хотілося бути вишуканою дамою.
Марту охопила щемлива ностальгія за чимось прекрасним, яке вислизає з рук, з пам'яті й уяви, але нагадує про існування таємниць й іншого, прекрасного життя. В якомусь іншому житті вона могла б жити на вулиці Камбон[22], Фобур Сент-Оноре[23] чи на авеню Монтень[24], і, можливо, тоді їй підкорилось би плаття Віонне...
Додому Марта йшла, не помічаючи нічого навколо, заглиблена у мрії й думки. То вона у голові прокручувала цей незвичний косий крій сукні. То взагалі сягала далі, поза кордони, у країну, якої вона ніколи не бачила, але яку вифантазувала, читаючи модні журнали та книги.
Вже причинивши двері своєї кімнати, вона помітила гостя, і серце мало не вискочило з грудей від несподіванки. Вона, звичайно, останні кілька тижнів понад усе бажала замирення з Володимиром, але, побачивши його вперше після того дня, відчула радше переляк, аніж радість.
Володимир сидів за столом, уважно вивчав газету і курив. У мушлі поряд уже було кілька недопалків. Поряд на столі лежав чималенький чемоданчик, на ньому зверху — коробка цукерок і вже над нею — маленький букетик квітів.
— Нарешті! Привіт! Я вже тут від нетерплячки просто помираю!
Марта вражено мовчала, спостерігаючи за безтурботною поведінкою Володимира. Ніби нічого й не сталося!
— Чого стоїш?! Проходь! Став чайник, а я розпакую цю таємничу валізку. Бо, б'юся об заклад, ти навіть не підозрюєш, що у ній.
— Володю, я... Ти хоча б вибачився! — сказала Марта докірливо, але без злості. Вона так і стояла на порозі, ніби ця кімната була не її.
— Ну, в нас зараз два варіанти: або ми забуваємо, що було, і живемо далі без мелодрам, або можемо спробувати зіграти старосвітський водевіль, але, дякую, без мене.
Володимир поглянув на Марту, на віях якої вже тремтіли дрібні сльозинки. Він трохи злагіднів, підійшов до дівчини, взяв її за плечі і сказав стишено:
— Забули, гаразд? Забули...
Марта впала йому в обійми, і вони стояли якийсь час мовчки, пригорнувшись одне до одного. Дівчина заплющила очі і спробувала віднайти у собі те відчуття злиття, розчинення у коханому, яке п'янило і зворушувало її раніше. Але не знаходила. Щось стало між ними... Та все ж, усупереч цьому, ця хвилинна близкість була приємною.
Вона подумала, що й справді, коли вони почнуть зараз говорити й згадувати, то лише роз'ятрять рану, яка вже переставала кровити. Залишити все в минулому теж було якось неправильно, адже, можливо, за інших обставин щира розмова могла б відновити місток між ними, ту зворушливу інтимну близкість, коли відчуваєш когось майже телепатично.
Але ні. Вперше у Марти з'явилося відчуття, що близкість була ілюзією. Насправді її, може, ніколи й не було.
Бо, здавалося, вони розмовляють різними мовами. Тільки чому ж вона зрозуміла це тільки зараз?
Володимир за хвилину збадьорився, вивільнився з обіймів і підійшов до столу. Вручив квапливо квіти, а потім і коробку цукерок (шоколадні, австрійські, до чаю!), гордо відкрив чемоданчик:
— Патефон! Тепер ти можеш слухати музику! Давай відразу щось поставимо! Я й рекорди приніс!
Володимир підійшов до ліжка, де лежало кілька платівок. Очевидно, місця на столі їм не знайшлося.
— Постав, будь ласка, чайник, я вже не проти чаю попити! — попросив, перебираючи платівки. — Ось романс «Молчи грусть, молчи...».
— Ти знущаєшся? — запитала Марта і процитувала: — «Стон души о разбитой любви... Не вернуть никогда, никогда...»
Запитала й відразу подумала, що на такі тонкощі Володимир просто не здатний. На щастя чи на горе.
— Марто, я ж прошу тебе, давай не будемо починати! Я просто згадав, що тобі подобається Віра Холодна[25]. Потім ми в кіно ходили саме на цей фільм! І ти мені розповідала, що, бач, — моя колега по фаху, а в кіно знялася, як там її, цю модистку, Лаб... Лабнова?
— Надія Ламанова[26]... Вибач, я справді сказала, не подумавши, — визнала Марта й підійшла до Володимира, щоб легенько погладити його по плечах. Він підставив ще й свою чуприну, сказавши кілька демонстративних «муррр», але очі зосереджено вивчали наліпки на рекордах.
— Добре! Те іншим разом послухаєш! Тут є вальс! Іспанський духовий оркестр. Зауваж, автор малюнка сам Маяковський!
— Чудово! Ти просто зараз можеш увімкнути музику?
— Звичайно! Я тобі все поясню: глянь сюди — тут треба заводити. Вистачає на одну сторону, це десь три-чотири хвилини. Голки слід змінювати часто, але вони продаються на вагу. Не знайдеш у крамницях, дістану. Ось тут вони зберігаються, — з цими словами Володимир відсунув спеціальний відсік у чемоданчику. Його очі просто горіли від захвату.
— А рупор де? — запитала Марта.
— Дурненька! Це ж не грамофон. Тут він вбудований у корпус. Коли будеш купувати ще рекорди, дивися, запитай, чи точно вони до патефона. До грамофона сюди не підійдуть. Зрозуміла?
Марта кивнула мовчки головою, ніби слухняна учениця.
— Бачиш, тут від центру до краю голка йде, а у грамофона навпаки! Чай ти, звичайно, не поставила!
— Вибач, зараз! — і Марта відбігла в інший кінець кімнати, де була «кухня»: маленький столик з примусом та іншим начинням.
За якусь мить кімнату наповнила музика, а вдоволений Володимир підійшов до Марти. Йому вже не йшлося про чаювання і цукерки. Його вабили звабні вигини дівочого тіла. Відхиливши шлейки легкої сукні, він обціловував її плечі, вдихав запах шовковистого волосся. Дівчина сторожко дослухалася до своїх відчуттів, продовжуючи порядкувати біля примусу.
— У тебе така гладенька шкіра, — сказав, майже прошепотів, Володимир хрипко. — І ямочки на кругленьких щічках...
Раптом хтось наполегливо почав грюкати у двері, що у відповідь ображено задвигтіли.
Володимир, ніби справжній господар кімнати, широким кроком швидко підійшов до дверей і рвучко відчинив.
— Товариші, у вас надто гучно грає музика! Ви заважаєте нам працювати! — почувся строгий і звідкись знайомий чоловічий голос. Марта обернулася. На порозі стояв Іван. Щойно, після перших своїх слів, він упізнав її і тепер розгублено кліпав навколо, вивчаючи охайну й затишну дівочу світличку. З-за його спини визирала сусідка Саша.
Марта помітила, що спершу, завидівши її, Іван нібито зрадів. Але перегодом його погляд одмінився, наїжачився. Вона згадала про спущену шлейку плаття, розкуйовджене волосся, і їй здалося, що стоїть перед ним голою.
І справді, Івана переповнювали роздратування і злість. Відчував себе ошуканим, зрадженим. Він раптом зрозумів, таємницю томливого приємного передчуття, яке його опанувало, коли він вирушав до Києва. Зустріти Марту! Сімнадцятирічну дівчинку в білому простому платті. У своїй уяві він бачив її старанною студенткою або ж працьовитою робітницею. Він бачив, як її молода енергія спрямовується на розбудову комсомолу. На гірший випадок, хай вона була б уже одруженою!.. Але ж не коханкою непмана!
— Перепрошую, але гучність не регулюється! — відказав Володимир.
— Доброго вечора, Іване, — спокійно сказала Марта і, повернувшись до Володимира, додала. — Це квартирант Лариси Василівни. Чотири роки тому недовго були сусідами. А Сашу ти знаєш.
— Володимир! — бадьоро представився «господар» і простягнув свою широку долоню. Іван неохоче поручкався. — Якщо вже знайомі, то проходьте, не соромтеся. Яка може бути, у біса, робота ввечері?! Значно ж приємніше музику послухати, ніж документа цяпати.
Вогонь, що розгорався всередині, дійшов апогею, й Іван спалахнув:
— Вам, товаришу, музика в голові, а нам виконання останніх постанов пленуму партії! Вимкніть музику негайно!
— Платівка вже скінчилася, — сказав очевидне Володимир. Півнячі бої у їхньому найпримітивнішому вигляді рідко коли його зачіпали. Тому коли Іван, збагнувши запізнілу недоречність своїх слів, почервонів і рвучко забрався геть, Володимир лише знизав плечима: «Диваки, та й годі!»
...Я не знаю, хто кого морочить,
але я б нагана знову взяв
і стріляв би в кожні жирні очі,
в кожну шляпку і в манто стріляв...
Іван міряв Сашину кімнату широкими кроками, немовби прагнув у них вкласти всю свою злість і роздратування. Руки в кишенях, погляд потуплений униз. Було якось гірко, боляче... За що боролися? Не розумів він НЕПу, ненавидів його, з усіма вітринами, недосяжними простому робітникові, з розцяцькованими дженджиками, з жінками, такими. такими, як Марта.
Мозок запрацював раптом сердито й чітко, думки виливались у гострі слова переписаної резолюції. Саша захоплено мовчала, чулися лише удари її маленьких рішучих пальчиків, які швиденько набирали текст на друкарській машинці.
Врешті тиша ознаменувала собою закінчення роботи. Саша витягнула аркуш і почала ретельно перечитувати надруковане.
Іван сів на ліжко й закурив. На якийсь час його погляд заволікся туманом далеких думок, але невдовзі він стрепенувся й заговорив:
— Сашо, я маю до вас розмову...
— Кажіть, звичайно.
— Можу я висловлюватися прямо, без усіляких реверансів, які не личать комуністові?
— Звичайно! — підтвердила Саша, ще тримаючи у руках щойно дбайливо перевірений на помилки документ.
— Я казав вам, що післязавтра їду назад до столиці?
— Ні.
— Так, от. Країна поступово переходить до мирного життя. Звичайно, ще багато роботи попереду! Але зараз саме час подумати про будівництво майбутнього країни на вищому і нижчому рівні. Ви розумієте, про що я кажу?
— Не зовсім. Про майбутнє?
— Саме так — про майбутнє! — Іван на мить замовк, усвідомивши, що слова підбираються не так легко, як би йому хотілося. — І я так собі міркую, що я зараз готовий до того, щоб.
«От дідько, все-таки виходить з реверансами!» — з гіркотою подумав Іван, але продовжив. Мусив закінчити розпочату ним самим розмову.
— Щоб. щоб. Кажу відверто: нещодавно я постановив собі, що мушу одружитися. Бо я так собі міркую, що у парі не тільки легше двом жити, але й будувати нову країну.
— Я...
— Заждіть! Я дуже вас прошу спершу мене вислухати, а потім уже говорити.
— Добре.
— До революції були дві крайнощі: або ж силували до шлюбу з меркантильних інтересів, або ж — «черемха».
Саша запитально подивилася на Івана, і він мусив пояснити:
— Я про всі ці тваринні пристрасті, які називали коханням. Із самогубствами, дуелями й істериками. Чи потрібно це пролетарію? Чи потрібне «кохання панночок-білоручок» зараз, у молодій радянській державі? Коли стільки ще треба всього зробити?! Коли ворог стоїть на кордоні й вичікує: ага, чи ж не схиблять робітники? Щоб з непманівськими посіпаками відродити ярмо Ро-манових! Я певен, що ні! Таж ворог тільки й жде того, щоб ми розманіжилися тут, розпаніли!
Іван розпалився, очі загорілися вогнем ненависті, і його завзяття передалося Саші. А чоловік продовжував:
— Тому я думаю, що майбутнє за здоровим шлюбом, де чоловік і жінка в одній міцній супрязі йдуть! Де коли один щось починає, то другий підхоплює!
— Однодумці! — вигукнула Саша.
— Так! — підтвердив радо Іван. — Чи ж ви розумієте, до чого я веду?
— Ні! — відповіла Саша. Може, їй би жіноча інтуїція щось у цей момент підказала, але, по-перше, дівчина не була схильна дослухатися до ірраціонального. Подруге, вона була не настільки привабливою, щоб мати достатньо досвіду спілкування з чоловіками. Не мала вона й коштів причепуритися, а коли зрідка випадав гулящий гріш, то не було охоти. І лише завдяки жвавому темпераментові дівчина не зникала для чоловічого оточення, але сприймалась як «свій бойовий товариш», а не об'єкт пристрасті.
— Я до того веду, що у вас, Сашо, я сьогодні побачив справжнього хорошого бійця. І питаю вас, чи не хочете ви зі мною одружитися й поїхати до Харкова! — випалив Іван, і всередині щось аж похололо, але зовні він зберігав подобу рішучості.
— Щоб я усе кинула й поїхала геть з Києва! — пирхнула Саша.
— Заждіть. Не поспішайте з висновками! Я розумію, що тут у вас усе життя. Але вам, молодій, активній, більше підійде не старосвітський Київ із Зеровим і Єфре-мовим, із золотими куполами Михайлівського і Софії, а простора пролетарська столиця, де значно швидше йде процес як відновлення виробництва, так і пролетариза-ції трудящих мас.
Хто такі Зеров і Єфремов, Саша не зрозуміла, окрім того, що то якісь непмани чи релігійні реакціонери. Її думка пішла в іншому напрямку:
— Але я не старосвітська панночка, щоб понад усе бажати вискочити заміж! Я свобідна жінка, яка має міцну класову позицію й намір прислужитися партії. А ви мене прагнете впрягти в ярмо буденщини! Я взагалі так думаю, що у майбутньому, за комуністичного суспільства, ми житимемо у фаланстерах: з окремими гуртожитками для чоловіків, жінок і дітей. Сімейне питання не повинне обмежувати розвиток особистості! — Саша, щоб виголосити промову, аж піднялася зі стільця. Тільки що навшпиньки не стала.
Тут би Івану спасувати, відкинути необачну поспішну ідею. Адже дівчина дала йому можливість відступу. Але від її гарячого протесту він іще більше розпалився і затято став їй заперечувати:
— Так, коли ми побудуємо комунізм, суспільство існуватиме на принципово інших засадах. Але зараз ситуація інша. От візьмемо ще й тілесні потреби. Вони штовхають на пошуки випадкових зв'язків, які обертаються хворобами, абортами й моральними стражданнями. Починаєш уникати статевого питання, тоді обсідають різні думки, які відволікають від найголовнішого — праці. То хай краще це буде той, хто поділяє твої ідеали, не випадкова людина, одне слово... Розумієте, людина має бути якісним гвинтиком великого державного механізму. Умілим і здоровим інструментом у руках партії!
Викладаючи першу частину своїх аргументів, Іван не врахував того, що перед ним не чоловік, а сімнадця-тилітнє дівча. Й, можливо, його слова, навпаки, збурили б когось іншого і примусили навіть викинути нахабного гостя геть із кімнати. Але тут він цілком випадково втрапив у ціль з другою частиною свого монологу. Саша перебувала у розквіті юнацького максималізму й ідейності. Вона горіла комуністичними ідеалами і все своє життя звіряла з ними. Це була її релігія. Думка про те, що, взявши шлюб, вона таким чином виконає свій громадянський обов'язок, заповзла підступним вірусом у її мозок і потихеньку підточувала всі сумніви й обурення.
Саша стишилась і вже рівним голосом відповіла:
— Я гадаю, що достатньо почула. Тепер мені необхідно обдумати вашу пропозицію. Не варто зопалу щось вирішувати. А нам час лягати спати. Я вам зараз постелю на підлозі.
Спокій господині передався й Іванові. Він раптово відчув страшенне виснаження. Здавалося, що важка втома обгортала його отруйним плющем, висотуючи всі сили. Надто багато вражень, надто багато подій. Він уже дивувався сам своїй пропозиції і її поспішності. Але відступати вже не було як. І він був не з тих, хто відмовляється від своїх слів.
З Англії приїхав давній шкільний товариш Володимира — Дмитро. Він виїхав з родиною за кордон ще до 1917 року, здобув якісну вищу освіту вже там і став майже цілковитим англійцем. Тільки вилицювате обличчя зраджувало в ньому слов'янина.
Після проголошення НЕПу його родичі почали пильніше приглядатися до тих процесів, що відбувалися у колишній Російській імперії. І, врешті, послали свого молодшого сина на розвідку щодо можливостей розвитку їхнього родинного бізнесу.
У холостяцькій квартирі одного зі знайомих Володимира, Семена, було майже завжди людно: тут збиралася змішана компанія скоробагатьків-непманів і київської голодної богеми. У чепурненькому сірому англійському костюмі, з капелюхом-габіком у руках, стриманий і замкнений у собі Дмитро здавався елементом чужорідним та екзотичним. Він примостився на улюбленому місці Марти — старенькій турецькій канапі із зеленим подертим сукном і продавленими пружинами. Час від часу зі шкіряного портмоне хлопець діставав цигарки з витриманим тютюном, пропахченим опієм, і пригощав охочих, але сам не курив. Потилицею він інколи зачіпався за обірвану складку шпалери, над якою у золоченій рамі оголяла свої перса грецька німфа.
Марта сіла поруч із Дмитром і обірвала над ним надокучливий шматок шпалери, недбало кинувши його на підлогу.
— Краще, чи не так? — запитала, сміючись лише кутиками кармінових губ.
— Так, дякую. — Дмитро поглянув на неї вдячно і відразу відвів очі, щоб навіть поглядом не торкатися дівчини, яка належить не йому.
Дівчина спостерігала за Володимиром. Він саме розповідав чергову порцію масних анекдотів, і Семен з Тимуром Миколайовичем реготали, витираючи сльози з кутиків очей. З одного боку, її часом аж пересмикувало від його слів. З іншого — в кожному його порусі, вигині суворих брів вона бачила щось невловиме, щемливо рідне, на що відгукувалася кожна клітинка її тіла. Очевидно, якби він раптом почав дослухатися до неї, познайомив зі своєю матір'ю, повів до церкви під вінець і став ніжним та уважним, справжнім джентльменом, як Дмитро, то він би був, звичайно, кращим, але не самим собою.
Черга перейшла до Семена. Це був цікавий мовчазний флегматичний тип. Мішкуваті смугасті короткі штани на його великих ногах разом із куцим тісним піджаком, який, здавалося, ось-ось мусив розірватися на його пухких грудях, творили цікавий контраст. Образ доповнювала надто коротка краватка і величезна модна картата кепка з помпончиком на маківці. На смак Марти, це був вигляд справжнього блазня.
— ... Запитання: чим одрізняється піонерка від комсомолки? — захмелілі очі товстуна спалахнули пустотливими іскорками.
Пауза нетерплячого передчуття і готовність вибухнути реготом.
— Піонерка «всегда готова», а комсомолка — «давно готова»!
— Я сьогодні теж дещо вивчив з новенького, — знову перехопив ініціативу Володимир. — Іду повз Виконком на Хрещатику, а тут біля нього безхатьки випрошують копійки:
В государственном лото
Я спустил своё пальто,
Портсигар и два кольца,
Гопцадрица-гопцаца!
Володимир не тільки виразно проспівав уривок, а й затанцював, вдало наслідуючи відчайдушні рухи безпритульних хлопчаків.
— Це якось... по-дитячому! — стиха вигукнув Дмитро, але за мить знітився й поглянув на Марту. Дівчина спостерігала за витівками Володимира з легкою усмішкою на губах. Щось у її очах було таке, що він не витримав і сказав: — Ви, як бачу, його дуже кохаєте.
Марта покрутила у руках спорожнілий келишок з-під вина і, здається, майже не помічаючи Дмитра, почала говорити, ніби сама до себе:
— Ви таки праві — він і справді велика дитина. Дуже люблена мамою і кривджена дворовими дітьми.
— Він розповідав?
— Ні, але це очевидно для мене.
— Ви його добре знаєте?
— Невже вам справді цікаво? — стенула Марта плечима й продовжила говорити далі. Її голос звучав якось стомлено й безбарвно: — Звичайно, знаю. Я знаю всі його посмішки, і його ходу, погляд... наприклад, коли він вдоволений, і його бурмотіння, коли він хоче в чомусь мені відмовити і не знає, як. У нього такі шершаві руки, дужі й надто рано порізані зморшками, але вони все одно зворушливо милі. І він зовсім себе не знає. Ні своєї щиросердної, майже наївної, доброти, ні безмежного безжального егоїзму...
— Годі! Годі! Ми ж не на іспитах і не на сповіді. Ви його знаєте і все одно дуже кохаєте, так?
Марта кивнула, і в її очах забриніли сльози, але вона швидко опанувала себе.
— Зачекайте, я вам скажу ще одне. Найважливіше — я знаю, що він ніколи не одружиться зі мною, — здавленим голосом сказала Марта.
— Як правило, жінки цю ілюзію втрачають останньою, — зауважив Дмитро. Він починав ніяковіти від надмірної відвертості розмови.
Марта, що весь цей час дивилася кудись повз Дмитра, перевела погляд на нього. Її обличчя було якесь оспале, стомлене.
— Розумієте, я не змогла йому подарувати мрію. Для нього я — проста земна жінка, а з такими не одружуються.
Наступного дня Володимир повів Марту до кафе, у приглушеному світлі якого він, як правило, влаштовував ділові зустрічі. Те, що він взяв її з собою, означало, що сторони вже досягнули порозуміння, а ця вечеря була лише свідченням взаємної довіри і симпатії.
За столиком сиділо четверо. Крім Володимира і Марти, був іще Дмитро й опасистий приземок невизначеного віку. Тимура Миколайовича Марта бачила вдруге. Його простакувате обличчя з кирпатим великим носом і ріденькими білими віями дивилося на світ оптимістично й добротливо. Сидячи, він виклав поперед себе своє черевце, яке огортав неохайний пом'ятий костюм. Канотьє на його великій круглій голові з'їхало набакир, але чоловік усупереч правилам етикету не хотів його знімати.
— Минулого разу ми були в іншому кафе, — зауважив Дмитро, й Марта відволіклася від своїх спостережень. -Якщо я не помиляюся, на Воровського...
— А! «Семадені» на Воровського, 15, — підтвердив Володимир. — Нещодавно там у черговий раз робили облаву чекісти. Ми ж не хочемо, щоб на нас подумали, що ми якісь кримінальні «акули», еге ж?
— Це напівлегальне становище бізнесу у вашій країні мене вражає. Ви розумієте, що ми не можемо інвестувати гроші в бізнес там, де підприємець навіть не має виборчого права? — сказав Дмитро.
— Вкладаючи гроші зараз, коли все тільки починає розвиватися, ви випередите обачливіших конкурентів. За кілька років, коли все вляжеться, налагодиться і, зрештою, держава стане добрішою до приватної ініціативи, щось починати вже може бути пізно, — заперечив Володимир. — Я вам кажу, у що щиро вірю: великі гроші робляться саме у такі, здавалось би, несприятливі, нестабільні моменти історії.
— Якщо події у країні розгортатимуться саме за таким сценарієм, то, я думаю, ми зможемо повернутися до нашої розмови, — примирливо відповів Дмитро, але враз спалахнув знову: — Але як може таке відбутися, коли приватну ініціативу висміюють на державному рівні?! А всі ці працівники державних господарчих структур, фінінспектори — це ж справжнє пекло! З ними ж неможливо працювати!
— З ними не треба працювати, з ними треба домовлятися, — зауважив Тимур Миколайович, реготнув і підморгнув Володимирові.
— Ви натякаєте на хабарі?! — обличчя Дмитра спаленіло рум'янцем.
— Ти, хлопче, ніби старосвітський дівич, який уперше голі цицьки побачив, — майже лагідно відповів Тимур Миколайович. — У вас там у лондонах теж не святі горшки ліплять.
— Ви б не говорили так при дамі...
Володимир і товстун майже одночасно зневажливо хмикнули. Марта зробила вигляд, що не слухає розмову.
Дмитро озирнувся навкруги і побачив, що рідко хто з відвідувачів, як і Тимур Миколайович, зняв головний убір. Умеблювання кафе було непретензійним. Біля грубо збитих простих столиків стояли дерев'яні тверді стільці з округлими спинками. Поздовжні перекладинки неприємно врізувалися у спину. Столам бракувало скатертин та охайності. Здавалося, що на їхній поверхні написано недовгу, але бурхливу історію цього кафе.
Мабуть, саме у цю мить Дмитро відчув, що він стомився від подорожі і прагне повернутись до Англії.
До їхнього столика підійшла офіціантка, запнута білою косинкою. На залізному підносі стояли борщ і вареники. Дмитро подякував комусь невидимому за те, що йому тепер можна припинити розмову, яка починала бути йому неприємною.
Тимур Миколайович понюшив повітря, задоволено крякнув і попросив до хліба ще сала з часником.
— Що я люблю в нашій малоросійській кухні — це гарний кусень сала і наваристий борщ, — захоплено сказав товстун. Марті згадалось, як вона у дитинстві виносила відра свиням, як вони рохкали й кувікали від радості. Вона спробувала відмахнутися від порівняння, але за мить Тимур Миколайович почав їсти, голосно чвакаючи, цмокаючи і плямкаючи. До справи він підходив методично, щелепи працювали безперестанку з невтомністю дивовижного механізму, який не потребує і хвилини на перепочинок. Вираз блаженного сласного задоволення застиг на його зосередженому обличчі.
Спершу було перемелено борщ, затим пішли вареники з капустою й картоплею, щедро политі зажаркою. До всього цього додавалася величезна порція сметани. На десерт були вареники з вишнями, кісточки від яких Тимур Миколайович спльовував у пухку, покриту ластовинням долоню, а потім вивертав купкою просто на стіл.
Обтерши масні руки об хліб, а потім для певності об краватку, він звів на Марту здивовані очі, обрамлені білим пушком не менш здивованих півмісяців тоненьких, майже жіночих, брів, і сказав:
— Дорогенька, чого ж ти не їси? — голос звучав цілком доброзичливо. Почуття провини й огиди переповнювало Марту. Перебування поряд з цим чоловіком було для неї страшенно нестерпним. І водночас вона соромилася перед самою собою, що відчуває відразу до того, хто до неї ставиться приязно.
— Такій сухоребрій щупленькій тичці треба відростити сальця спереду і ззаду! А то ще можеш когось кісточками поколоти! — додав Тимур Миколайович й задоволено засміявся. Від сміху та їжі на нього напала гикавка, яку він заходився запивати узваром.
«Мабуть, я маю відростити таке саме черево, як у тебе», — зло подумала Марта, почуття провини як вітром здуло. Одна думка про їжу викликала тепер у неї нудоту. Вона навіть спробувала легенько відсунути свій стілець трохи далі від столу.
У цей час у Володимира, який мав звичку їсти похапцем стався легкий напад надхи, яку хлопець і не думав у собі стримувати. Тимур Миколайович, голосно гикнувши, знову реготнув й весело підморгнув своєму діловому партнерові.
Марта, що завжди терпляче ставилася до відсутності гарних манер у Володимира, зараз здригнулася, мимоволі зустрівшись поглядом із Дмитром. Чоловік дивився на неї співчутливо. До своєї їжі він також майже не торкався.
Цей погляд Дмитра переслідував Марту весь вечір. Відчувала себе зрадницею. Вчора вона надто багато випила вина і наговорила всіляких дурниць майже незнайомому чоловікові, а сьогодні — цей погляд... Натомість у Володимира був чудовий настрій. Очевидно, що з Дмитром не вдалося налагодити бізнесу. Але вечір, на його погляд, було проведено вдало, в приємній компанії, з гарною їжею. Він наспівував сам собі щось веселе всю дорогу до помешкання Марти. Причинивши двері, відразу згріб дівчину в міцні, майже задушливі обійми, однією рукою мнучи її груди під блузкою, а іншою — похапцем задираючи спідницю.
Марта на якийсь час підкорилася йому, але грубе смикання за груди лише дратувало її. Врешті вона силою відсторонила Володимира, подивилася у його затуманені алкоголем і бажанням очі й сказала:
— Скажи мені щось приємне!
— Якщо ти хочеш, щоб я пішов, я піду, — відказав Володимир.
— Ні, не йди.
Вже потім Володимир вдоволено спав, лежачи горілиць й заклавши руки за голову. Годинник прорізав тишу, нагадуючи, що за якісь кілька хвилин він прокинеться, щоб одягнутися, похапцем поцілувати її й вирушити додому. Марта повернулася до нього спиною, скрутилася у клубочок і заплакала. Відчуття гострої самотності душило її каменем у горлі так, що важко було дихати.
— І все-таки я кохаю тебе, дурнику, — прошепотіла.
Повернувшись до Києва, Герберт Штільберг насамперед вирішив з'ясувати, що відбувається у новій, нехай уже комуністичній, німецькій громаді. Але, як виявилося, німці Києва трималися старого, їм були ближчі затишні зібрання у Лютеранській кірсі святої Катерини, ніж галасливі клубні збори.
Герберт не довіряв більшовикам, і навіть це тимчасове пом'якшення режиму не викликало в нього оптимізму. Згідно зі своєю природою, він традиційно очікував найгіршого. Тому жахнувся, коли побачив роботу при кірсі викладачки німецької мови, Гедвіги Фалькович. Хіба вона сліпа й не бачить офіційної антирелігійної політики держави?! Йому хотілося підійти до цієї жінки і добряче її струсонути. Всі ці бесіди на релігійну тему, вечори самодіяльності з релігійними гімнами... Вона ж загубить і себе, і дітей!
Свої міркування він виклав Ларисі Василівні, до якої не міг не зайти. Вона зустріла його дуже радісно, водночас ніяковіючи, що майже вигнала його тоді, чотири роки тому. Але Герберт, у першу чергу, пам'ятав, що лише завдяки їй він зміг подолати тиф. Та й порада їхати до ситого села була в той час рятівною.
Хлопець був дуже здивований, коли дізнався, що Лариса Василівна викладає на Польських вищих педагогічних курсах імені Ф. Кона.
— Ви ж не маєте ніякого стосунку до поляків! — вигукнув він.
— Але хіба ви не знаєте катастрофічного становища з кадрами? Особливо в освіті. Щонайменше третина вчителів зараз напівграмотні. А їх має бути багато, осо-
бливо для так званої нацсправи. Тому більшовики нагально потребують зараз нас, старшого покоління. Принаймні тимчасово... Роздивіться, розпитайте, де можна влаштуватись і вам!
Тому Герберт вирушив до Наросвіти. Він майже не сподівався хоча б на якийсь успіх і вже розгублено розмірковував над тим, чи не доведеться йому повертатися до німецької колонії. Він не знав, до кого звернутись, і, щоб набратися сміливості й рішучості, сів на стілець у коридорі. Й мимоволі став свідком розмови двох службовців, які завзято сперечалися щодо одного місця у документі, поданому польською мовою.
— Тут товаришка мала на увазі... — наполягав старший чоловік, худий і сивий.
— Ні, ви помиляєтеся... — відказував йому молодший з невеликим черевцем.
— Дозвольте, я трохи знаю польську... — несподівано встряв у розмову Герберт.
— Молодець! — похвалив його переклад товстун і запитав: — Ви поляк?
— Ні.
— Звідки знаєте польську?
— Моя бабуся з Житомирщини. Вона мала якісь корені... І до костелу ходила.
— Значить, поляк, — вирішив худий. Його строгий погляд свердлив Герберта наскрізь. — А до костелу ви теж ходите? Як і бабця?
Останні слова прозвучали майже глузливо.
— Звичайно, ні. Як можна! — рішуче заперечив Герберт.
— Атеїст?
— Так, — підтвердив хлопець, але на душі було якось мулько. До релігії йому було байдуже, але водночас його опанувало неприємне відчуття, ніби він бреше.
— Ви знаєте, ми саме боремося зі шкідливим релігійним впливом, який здійснюється старими викладацькими кадрами у польських закладах освіти. От у минулому році громадянку Курилович зняли в одинадцятій школі, а в цьому — викрили ще одне контрреволюційне вогнище вже у дитячому будинку. Це справа про підривну діяльність громадянки Гонсіровської... — худий чоловік перебирав теки зі справами і, жбурляючи їх, голосно ляскав ними по столу. — А ось довелося викинути зі школи громадянку Рудницьку... Ви розумієте, ці люди, яким радянська влада, можна сказати, дала другий шанс, ведуть підривну роботу проти тієї самої радянської влади!
Товстун підтримав колегу:
— А це ж зривається навчальний процес!
— Так, звичайно, розумію, — безбарвним голосом підтвердив Герберт.
Старший чоловік кахикнув і підійшов ближче до справи:
— Вищу освіту маєте?
— Ні, тільки гімназію закінчив. Потім був на війні.
— А в громадянську?
— За червоних, звичайно, — збрехав Герберт. Йому за останні роки часто доводилося говорити неправду про своє минуле, але він так і не навчився цього робити з легким серцем. Щоразу слова давалися йому важко, їх доводилося просто видушувати з себе.
— Добре. Нам такі кадри потрібні.
Відтак Герберт знову влаштувався у Києві. Викладав польську мову, історію і літературу. Інколи перекладав. Його досвідом роботи зацікавилися, тому кілька разів він прочитав лекцію про нове життя німців на селі. До того ж давав приватні уроки української мови одному комуністові-єврею з Москви.
Того вечора Герберт ішов Володимирською вулицею й за кілька метрів помітив веселий гурт, який розтягнувся по всьому хіднику і стрімко наближався до нього. «Непмани, яке огидне явище!» — подумав Герберт. Серед трьох чоловіків розгледів меншу постать, яка здалася йому знайомою. «Та це ж Марта з голодної весни 1920-го! Як дивно розходяться шляхи людей, — міркував хлопець. — Лише вчора це було невинне дівча з села, а сьогодні — полюбовниця якогось дженджика-непмана... яскравий кармін на губах, підведені очі. Як звабно виглядають з-під легкої сукні округлі коліна, кокетуючи з перехожими! А той мужлай, очевидно, і є тим паршивим бахуром, що звів дівчину!» Увагу Герберта прикував високий молодик поряд із Мартою.
Марта також упізнала свого давнього знайомого. Інколи так буває, що, зустрічаючи людей із минулого, ми відчуваємо до них більшу приязнь, ніж у часи активного спілкування. Так вийшло й того разу. Марту пойняв дивний болючий і водночас приємний щем. Перед її очима ожили картини з минулого. Забулися голодні дні, лишився лише спогад про сонячне проміння у кронах каштанів, теплий пісок на березі Дніпра і згасаюче відчуття дитинства.
Тому Марту раптом охопила незрозуміла їй самій радість зустрічі з Гербертом. Вона здалеку помахала йому рукою і, вчепившись у передпліччя свого супутника, підвелась навшпиньки, щоб сказати йому кілька слів на вухо. Він з розумінням кивнув і усміхнувся.
Вся безтурботна й весела компанія рушила до збентеженого Герберта.
— Доброго дня! Рада вас бачити, — вигукнула Марта.
— Знайомтеся, — це Володимир. А це Семен і Саша! Здається, ми цілу вічність не бачилися!
Чоловіки поручкалися.
Герберт зиркнув на непокриту голову Володимира. Сам він ніколи на вулицю не виходив без найпоширенішого зараз головного убору — кепки. Інакше відчував себе майже голим. Володимир натомість ходив по вулиці без капелюха. Перехожі, особливо старшого віку люди, озиралися на нього, як на божевільного, але зручність і власні переконання важили для нього більше, ніж людські пересуди.
Марта перехопила погляд Герберта, і їй згадалося, як на її несміливі зауваження Володимир завжди відповідав:
— Відходить мода на краватки. Скоро всі забудуть і про головні убори. Адже це безглуздий елемент туалету. В ньому немає ніякої необхідності.
— А взимку? — сміючись, недовірливо питала Марта.
— А на зиму у мене є добра бараняча шапка. Її зроблено з мого брата по розуму, бо я насправді баран.
— Не кажи так, Володю, ти дуже розумний, — сердилася дівчина.
— Бе-е-е! — відказував хлопець, роблячи їй назло дурнувату гримасу.
Марта відігнала несподіваний спогад і тісніше пригорнулася до Володимира.
Герберт стримано відповів на привітання і тепер наїжачено зиркав з-під лоба.
— Може, по пивку? — благодушно запропонував Володимир. — Завжди приємно поспілкуватися зі старим знайомим.
— Ні, вибачте, — відрізав Герберт, — маю нагальні справи.
— Шкода... Може, все ж таки приєднаєтесь до нас? Ну, будь ласка, не будьте букою! — грайливо попрохала Марта, дивлячись на німця своїми підмальованими очима.
Він не міг відмовити. На щастя, по дорозі йому не довелося багато говорити. Компанія була весела і сповнена хорошого настрою. Поряд весь час щебетала й заливалася сміхом Марта. Але від його погляду не сховалося, що її активність була якась гарячкова, нервова.
— Чому ви на мене так дивитеся? — запитала Марта вже у пивній.
Герберт, вагаючись, відповів:
— Незвично. Просто незвично.
— Чому? Я вам така не подобаюся? — у голосі дівчини бриніли нотки виклику.
— Мабуть, що ні, не подобаєтеся, — чесно зізнався німець. — Я запам'ятав вас юною дівчиною. Після війни ви носили майже лахміття. Але було у вас тодішній щось привабливе, невинне, чисте...
Герберт обірвав речення на півслові, вловивши зневажливий погляд Володимира, який, розвалившись, сидів навпроти нього. Закинувши голову назад, непман курив і знехотя вивчав хлопця. Одна його рука недбало обіймала Марту за плече. Після несподіваної паузи він неквапом сказав:
— Ви тут зовсім відстали від життя. Яка нудьга! Весь світ захоплюється «дівчатками-ляпавками», а ви ще досі застрягли в пуританській моралі покійної бабці Вікторії!
— Володя щойно з Америки, — похвалилася Марта.
— Ну, не все у них там добре, — відказав один масно-пикий, але ще молодий чоловік, котрого раніше представили як Семена. — Я чув, що у цих буржуїв строгий
«сухий закон». А у нас — краса: пиво — будь ласка! З минулого року ще й наливочку дозволили. Ходять чутки, що скоро дійде черга й до горілки.
— Щодо «сухого закону», то це не така вже перешкода для справжніх пияків, як ми, — усміхнувся Володимир. — Є такі місця, «спікізі», де кипить життя, алкоголю досхочу, а дівчатка у легеньких сукнях демонструють стрункі ніжки, танцюючи чарльстон.
— Хм... «дівчатка-ляпавки»... Здається, в Англії «флаперами» ще у XVII столітті називали молодих повій, — сказав Герберт. Кинувши погляд на Марту, він побачив, як старанно вона приховує збентеження, й одразу пожалкував про сказане. Але зверхній тон і подальший наступ Володимира не дозволяв йому капітулювати. Герберт мав прийняти цей виклик на дуель.
— І що з того, якби це було навіть правдою? То ж було колись! — включився у дискусію Сашко. — Справа в іншому. В тій свободі, яку дарує сучасна доба жінці. Вона більше не змушена заковувати себе в корсет і мораль. Жити з нелюбом у остогидлому шлюбі і водночас ходити на прийом до лікаря по інтимний масаж від істерії, щоб отримати хоч би краплинку природного задоволення! Ха!
— Отже, «Геть сором»! Хай живе «вільна любов»! -підняв пивний келих товстун.
— Саме завдяки такій пропаганді газети наповнені інформацією про сифіліс, аборти й аліменти! — не вгавав Герберт.
— Ви рідкісний зануда! — відказав Володимир.
Герберт неприязно подивився на модні коротенькі картаті штанці Володимира, які від того, що їхній власник сидів, іще більше підсмикнулися, оголяючи кольорові шкарпетки й косоокі туфлі-американки. Недарма на непманів виливають стільки бруду в газетах, щось у них є типологічно огидне, — подумав німець.
Проте Володимир не вмів тримати зла на когось, хто не поділяв його поглядів. «Що візьмеш з телепня?» — розмірковував він. А будь-яке знайомство, чоловіча компанія, відчуття єдності додавали йому смаку до життя. Тому закономірним підсумком суперечки з Гербертом стали слова:
— Не будьте таким серйозним, хлопче! — на підтвердження свого дружнього ставлення Володимир ляснув накостриченого співрозмовника по плечу. — Ліпше випийте, не соромтеся, я пригощаю.
Герберт і справді сьорбнув пива. Але куштував, не відчуваючи смаку.
Повисла мовчанка, що могла б стати незручною, якби увагу товариства не відволікла піонерка, яка збирала кошти для дітей-безхатьків. Дискусія увірвалася. Розмова, яка виникла за кілька хвилин, утратила свою гостроту і зачіпала здебільшого загальні теми.
Це була звичайна п'яна вечірка в одноповерховому будиночку з мезоніном на Деміївці, який Володимир і Тимур Миколайович використовували у своїх бізнесових (для ведення переговорів і як склад), а також у приватних справах.
Сьогодні був присутнім і Герберт. Уже минуло кілька місяців, як він інколи почав з'являтися у цій компанії. І щоразу докоряв собі за те, що проводить час із жалюгідними нікчемами й марнотратниками життя, якими він вважав усіх непманів. Але через кілька днів якась незборна сила знову тягла його шукати зустрічі з ними.
Він знаходив собі різні пояснення. Зокрема те, що він так і не заприятелював ні з ким новим після повернення до Києва, а старі зв'язки, ще довоєнні, якось обірвалися. Звичайно, була Лариса Василівна, але стара панна не надто цікава компанія для молодого хлопця.
Десь тут було раціональне зерно, хоча за своєю природою Герберт був відлюдькуватим одинаком, який найкраще себе почуває вдома у тиші й спокої з гарною книжкою...
Але, аналізуючи свої емоції, хлопець усе частіше доходив думки, що не пошук компанії його вабить до цього чужого йому гурту людей, а привабливість дівчини, яка належала іншому. І чим далі Герберт переконувався у своєму припущенні, тим більше це усвідомлення мучило його.
По-перше, Марта була закохана в іншого, хоча той і не поспішав з одруженням, і це було очевидно. Подруге, вона була якась... і тут Герберт зупинявся, щоб підібрати точні слова, які крутилися на кінчику язика, але все вислизали від нього. якась надто. гм. жива. Як необроблений дорогоцінний камінь. Йому хотілося, щоб її сміх бів тихшим, рухи плавнішими, щоб обличчя зберігало лагідну стриманість, а не наповнювалося театром емоцій. У її словах було надто багато дитячого, наївного, а судження, на його думку, були здебільшого поверховими.
Герберт вивчав доскіпливо об'єкт свого захоплення і з сумом запитував себе: «Що ж мене так зачепило? Та вона ж за цим гарненьким фасадиком зовсім порожня! Де ідея, яка б надихала її на духовний і моральний ріст? Де твердість і принциповість поглядів? Де взагалі будь-які серйозні зацікавлення, крім ошатних суконь? Пустушка, та й годі!»
Сьогодні він знову сидів у кутку набурмосений і злий сам на себе й на Марту, як на причину своїх страждань. Водночас його гризло сумління за таку свою емоційну реакцію і він говорив собі: «Та вона ж не винна! Це твої почуття, і ти мусиш сам давати собі раду з ними».
Марта теж сиділа відокремлено від загального гурту, бо відчувала, що вона тут, у винятково чоловічій компанії, трохи зайва. Ліна вже виїхала до Харкова з Іциком, Маргарита після того випадку навесні кудись зникла. Сашко сьогодні запросив якихось знайомих дівчат, але вони або запізнювалися, або й не думали приходити.
Невідь-чому до гурту молодих сьогодні затесався Тимур Миколайович, тому, з одного боку, пили більше горілки, а з іншого — вони більше говорили на півголо-сом з Володимиром і Семеном про справи і ще тихше -про політику. Вічно голодний невизнаний поет Сашко на іншому кінці столу гриз пиріжки й писав черговий «шедевр».
— Про що пишеш? — запитав Тимур Миколайович.
— Та нещодавно на дереві навпроти Володимирсько-го собору один бідолаха повісився, то я тут розвиваю тему нещасливої любові.
— Неча шамать, неча пить — нужно девочек любить... — почав наспівувати Семен.
— Дурак, ти, Сашко, — не зло сказав Володимир. — В усьому романтику бачиш. Це ж «вичищений» контрреволюційний елемент з горя вішається.
Поет віджбурнув з досадою олівець й відкинувся на стільці. Його очі палахкотіли вдаваним гнівом:
— Ось ти завжди так! Як серпом по музі!
— Я лише прихильник здорового глузду.
— Тобі шкода для свого друга трішечки поваги до його поетичного таланту? — вигукнув Сашко, вгризаючись у черговий пиріжок. Схоже, що сьогодні муза Ерато була не дуже прихильна до нього і він радо був готовий віддати всі свої сили дружній суперечці.
— Що за слово таке: «шкода»?! Мені для свого друга — нічого не шкода! — сказав Володимир, підвівся з-за столу і заходив по кімнаті. Його вже трохи посоловілі очі загорілися якоюсь ідеєю, і він умисно запитав: — То ти у моїй дружбі сумніваєшся?
Ніщо так добре не розгорається, як суперечка після кількох чарок нелегальної горілки. Сашко ствердно кивнув і принципово відповів «так». Володимирові очі задоволено зблиснули, ніби він тільки цього й чекав:
— От назвіть щось із того, що у мене є, і я вам усе віддам! Окрім себе самого, звичайно. Тут у мене виключне і неподільне право володіння. Говори, Сашко!
— Що казати? — здивувався невдаха-поет. А всі присутні нашорошили вуха — вечірка переставала бути нудною. З'явилося лоскітливе передчуття гри або ж пригоди.
— Кажи, що хочеш!
— А що хотіти?
— А чого душа побажає, і те в мене є.
— Та ні, я так не можу, — дав задній хід Сашко.
— Чому? — здивувався Володимир.
— Бо це ж треба бути або нещирим і скромним, або щирим і нескромним.
— Е-е! Так не піде. Я маю на увазі скромність. Тоді першим буде Семен. Ти ж у нас простий й прямий... як оце... — Володимир задумався, але не зміг придумати порівняння. Тоді обійняв Семена за плече і сказав: — Валяй! По-крупному так!
Товстун зашарівся, кахикнув і сказав:
— Кіоск на Подолі, де єврейка Руфка торгує.
— Губа не дура! — хихикнув Тимур Миколайович.
— О! Оце по-нашому! — зрадів Володимир. — Забирай з Руфкою, вона гаряча дівка. Сашко, ти чув дружбана? Тепер твоя черга.
— Ну, тоді — давай свій фотографічний апарат!
Володимир примружив очі, закурюючи цигарку:
— Дарую!
Потім гостинний господар підійшов до шафки й дістав звідти непочату пляшку контрабандного віскі. Налив усім присутнім чоловікам.
— Це ж треба відсвяткувати! — пояснив.
— Ти ж завтра зовсім голодранцем прокинешся, -сказав Сашко. — Ти що, подався у релігію і вирішив наслідувати апостолів Христа?
— Релігія — це хороший бізнес, але зараз не дуже вигідний. Тому я пас, — відповів Володимир.
— Такі люди, як Володя, зроду-віку завжди матимуть ікорку до хліба. Хоча б його навіть в одних спідніх на вулицю викинути, — сказав Тимур Миколайович. І вперше Марта, яка мовчки спостерігала за розмовою, цілком погодилася з цим винятково неприємним чоловіком.
— Ти мені лестиш, натякаючи, що прийшла і твоя черга? — Володимир підморгнув Тимурові Миколайовичу і після театральної паузи вигукнув: — І ти правий на всі сто відсотків!
Тимур Миколайович підвівся зі стільця, перевальцем підійшов своїми коротенькими ніжками до вікна, зробив довгу смачну затяжку, вдивляючись у щось за шибкою, і сказав:
— Беру автівку! Он вона стоїть, красунечка. Треба буде, звісно, розкошелитися на водія, але вона того варта...
— Б'юся об заклад, що за кілька місяців матиму такий автомобіль, що дасть добру фору цій старій розвалюсі! Бери, не шкода! — вигукнув Володимир.
«Балаган якийсь, — подумав Герберт. — Що я тут взагалі роблю?» І в цю ж мить погляд Володимира впав на нього.
— Давай тепер ти говори!
— Ні, ні, дякую. Я в такі ігри не граю, — відповів Герберт. А подумки себе раз у раз запитував, чи справді Володимир має намір виконати свою обіцянку. І така можливість ніяк не могла вкластися йому в голову.
— Не псуй усю справу! — незадоволено обірвав його Володимир. — Не соромся! Кажи!
— Та я навіть не знаю, чого мені треба. Я взагалі майже щаслива людина і цілком задоволений з того, що маю.
Після сказаного Герберта охопило відчуття вищості над цими людьми, які надають такого великого значення грошам і великим статкам загалом.
— Але чогось же не вистачає для повного щастя? -запитав Володимир.
Щось невловиме прошмигнуло мишкою в голові, і Герберт, не задумуючись, сказав:
— Ти не даси мені того, що я хочу!
— А ти спробуй, скажи!
— Ні, ні, не можна, — злякався своїх слів і зовсім розгубився німець.
— Та давай уже говори, бо просто як дівка біля печі! — сказав Тимур Миколайович.
— Марту... Марту ти мені не віддаси, — сказав Герберт і похолов.
— Серед нас є романтики, і це, як виявилося, на жаль, не я, — сказав Сашко, і всі присутні засміялися, навіть Марта, якій трохи полестила увага Герберта.
Володимир стояв серед кімнати, і до його дужої постаті (ноги на ширині пліч, руки в кишенях, голова гордо піднята вгору — хазяїн!) — було прикуто увагу гостей.
— Ну, тепер іще маму залишилося вициганити, — сказав Семен. — Я б охоче взяв. Ще, сподіваюся, не пізно поміняти автівочку на мамині пиріжки. Бо це ж найбільша, я вам скажу, розкіш.
— Ха! Мама — це святе! Я без неї з голоду помру, -сказав Володимир, і всі знову засміялися. Після того, як сміх затих, додав: — А от Марту — будь ласка! Для друга — не шкода!
Присутні замовкли. Герберту хотілось провалитися крізь землю, бо саме він став винуватцем пікантної ситуації, яка набирала несподіваного повороту.
— Я перепрошую, — сказав німець. — Я завів вашу гру у зовсім не те русло. Я, звичайно, не маю наміру забирати у... гм.. .у друга... його найдорожче.
Але Володимир не побачив того вишуканого виходу із ситуації, що його пропонував Герберт, навпаки — спалахнув і сказав:
— Умова була така: говорити прямо. А ці вибрики мене тільки дратують. Я кажу, що для друга, для тебе, мені нічого не шкода. З дівкою включно.
— Давай не будемо сперечатися і продовжимо розмову на тверезу голову, — підійшов з іншого боку Герберт і необачно додав: — Ти ж сам собі тоді заперечиш!
Ні, Володимир не відмовиться від своїх слів, — подумала Марта. І не такий він уже п'яний зараз, як здається Гербертові. Й роздавання це не показне, як би комусь не видавалося збоку. Не буде каяття, прохання переграти ситуацію, повернути подарунки. Володимир любив заробляти гроші й отримувати ті переваги, які вони давали, він зневажав бідність, але Гобсеком ніколи не був. Йому подобався сам процес, дія, виклик. А до життя він ставився легко, ніби до гри.
Завтра він прокинеться, пригадає події вчорашнього дня, й азарт досягти вдвічі більшого додасть йому наснаги й запалить вогонь жаги до перемог. І він здобуде все, чого захоче. Бо він переможець. І, здається, саме за це вона його полюбила.
Ці думки пролітали, не зачіпаючи її серця. Їй здавалося, щось тонке обірвалося в її грудях. І десь там усередині було до болю тихо й порожньо.
— Ні, я стою на своєму, — сказав Володимир.
«Він жодного разу за весь цей час не глянув у мій бік! — здивувалась якась частина Марти, а інша байдуже спостерігала за цим подивом. — Йому й на думку не спало, що я не безсловесна тварина і маю своє право голосу!»
Глядацька увага, ніби м'яч, знову перейшла до Герберта.
— Та йому духу не вистачить! — реготнув Семен.
— Отак і в житті, — сказав більше сам до себе Тимур Миколайович і запив ці слова віскі.
Сашко мовчав. Ситуація йому не подобалася. Він уже шкодував про свій вибір. І в цілому на душі було бридко.
Марті здалося, що земля пішла з-під її ніг. Вона майже фізично відчувала тремтіння грунту. Може, це сон? Ні. Здається, ні. Чи, може, вона до цього моменту спала? Раптом її охопила повна байдужість. Нехай буде, що буде. Їй усе одно. Більше нічого не має значення. Навіть Володимир.
Вона дивилася на нього порожніми очима. Питала себе, як могла його кохати, і не знаходила відповіді.
Лише ледь помітний щем стискав її груди, коли погляд ковзав по знайомих до болю обрисах обличчя, звуки його голосу ще зрадницьки входили в резонанс із її тілом, але це було вже минуле. Рідне й далеке водночас.
У всьому її збайдужілому єстві залишилося одне живуче й дієве відчуття — суміш дивної впертості і злості. Він «віддає» її? — Нехай! Вона не буде сперечатися, вона не переведе це на жарт, а віддасться Гербертові.
Тоді, коли всі надії і сподівання зруйновані, коли по твоєму серцю пройшлися панцирником, чи ж не байдуже, яку грати роль? Тільки опинившись на самому дні, можна раптом відчути смак до життя, як до гри.
Але чи ж буде вона, Марта, такою, як учора? Дуже швидко вона зрозуміла, що ні, не буде. Маятник її емоцій і бажань більше не розхитувався від полюсу до полюсу: ніби щось невидиме заморозило її почуття, ніби перетворилася вона вся на затужавілу статую.
— Ну, що ж, Герберте, ходімо! — почувся голос Марти, і Сашко, що стояв найближче до неї, здригнувся. Він тільки зараз усвідомив, що дівчина весь цей час була присутня тут, сиділа поруч.
Марта взяла пальто й сумочку і швидким кроком вийшла з будинку. Чоловіки мовчки подивились услід її рівній гордій спині.
Герберт і не думав іти за нею, але розумів, що має якось залагодити ситуацію. Якщо Володимир такий упертий, то він сам мусить перепросити Марту і спробувати виправити все через неї...
Збентежений Герберт вискочив з будинку і роз-зирнувся навколо. Марта сиділа на лавочці у дворі й терпляче чекала на нього. Поруч на доріжці змагався з неслухняним осіннім листям двірник. Розтривожена мітла покірно грала мелодію вогкого жовтня.
Шкода, доведеться говорити при сторонній людині. Хлопець підбіг до Марти і випалив:
— Вибач, я пожартував.
— Важливо те, що Володя не жартує, — сухо відказала Марта.
— Гаразд, але давай забудемо це як дурницю. Не можна так зопалу псувати собі життя. Вам треба помиритися з Володимиром.
— Ніхто й не сварився, — заперечила дівчина. — То ти хочеш мене чи ні? Може, я тобі теж не дуже потрібна?
— Ні, тобто, що я кажу, звісно, що я міг би тільки мріяти...
— То потрібна чи ні? — наполягала Марта, її голос був зловісно рівним і спокійним, а очі свердлили збентеженого юнака.
Дрібна мряка почала пробиватися крізь кошлаті на-бурмосені брови хмар. Розбурханий вітер зводив нанівець ретельну роботу двірника. Його цигарка, затисне-на між суворою лінією нижньої губи і дореволюційних вусів, потухла й безсило опустилася донизу.
Горжетка на сірому пальті Марти швидко намокла. Вона єдина зараз зраджувала її почуття, втілюючи у собі все те, що відбувалося в неї всередині. Герберт розгублено переводив погляд то на жалібне, просякнуте дощем хутро, то на темні очі дівчини, які блищали, виглядаючи з-під капелюшка «клош», немов дві калюжки.
— Так, — сказав тихо і несміливо й сам цього злякався.
— То що ти від мене конкретно хочеш — близькості?
— Ні, тобто, знову так і ні. — тут уже Герберт почав трохи опановувати себе. — Я не хочу, щоб було все просто так. Вважай мене міщанином, але я наполягаю на реєстрації шлюбу.
Марта гірко посміхнулася. Ось так завжди. Вона вже спостерігала таке в чоловіках: для більшості з них взаємність грала значно меншу роль порівняно з можливістю володіння жінкою. Ось і Герберт лише на хвилину завагався, а вже за мить забув, що вона кохає іншого. Звісно, що він про це загадає. Обов'язково згадає, але то буде значно пізніше. Коли трофей опиниться під надійним замком.
— Зауваж, ти мене береш не чистою! — з викликом сказала Марта. — Тебе це не лякає?!
— Ні, — вже цілком рішуче відказав Герберт.