До ЗАГСу вона ввійшла ще колишньою Мартою, яка крутилася на закаблуках, обіпершись ліктями об перегородку, зазирала, як службовець заповнює документ, і грайливо смикала Герберта за маленькі бурці на скронях. Вона ще фліртувала з ним, немовби з чужим. Але, отримавши «Запис про шлюб», жінка якось ураз посерйознішала. До помешкання німця вони вже йшли вдвох повагом, мовчки. Веселу ризиковану гру було скінчено, почалося життя.
Будинок, у якому жив Герберт, був зовсім новим, збудованим у стилі модерн саме напередодні війни, і ще зберігав рештки минулої величі. Але у еркерах на фасаді вже давно не працювали ліхтарі. Витончені, але інколи безносі чи безрукі барельєфи парадного входу соромливо кліпали на нових мешканців. Втім, схоже, що лише їм, безмовним свідкам революції побуту, яка відбулася в останні роки, було соромно. Натомість жильці упевнено крокували у брудних калошах по мармурових сходах, плювали у парадному і в коридорах, крали електричні лампочки у місцях загального користування, а їхні діти писали непристойні слова на стінах і величних колонах.
Чомусь парадні двері були зовсім не естетично, наглухо забито простими дошками, і Марті з Гербертом довелося заходити з чорного входу. Потім вони піднялися сходами повз чудернацькі узори кованих перил, якими жінка не могла не замилуватися.
— Ліфт не працює, але нам тільки на другий поверх, — пояснив Герберт.
Врешті вони опинилися перед масивними дубовими дверима п'ятикімнатної квартири, біля яких було причіплено дзвінка й записку із поясненням, скільки разів треба дзвонити, щоб викликати відповідного мешканця. Але замість самого ґудзика зі стіни вигулькували два електричних дроти, які гість повинен був з'єднувати.
Досі Марта жила у старенькому будиночку з вбиральнею у дворі, без права користування кухнею, зате з окремим входом, який вони ділили на двох із Сашею. Тому зараз жінка з цікавістю розглядала деталі нового для себе побуту.
Передпокій був просторий, оббитий темним деревом. Високо вгорі плелося мереживо рослинного орнаменту й екзотичних птахів, утворюючи широке полотно розписаної стелі. По праву руку від входу ішли вряд масивні дерев'яні шафи. До коридору вели врочисті двері з вітражами на дві половини й квітчастою різьбою угорі.
— Ходімо вже! — сказав нетерпляче Герберт, коли Марта затрималася на вході.
— А що з дверима?
— Ти про скло? Це такий спорт у сім'ї Остапченків -бити скло, — відповів сердито Герберт. — Тут іще лишилося кілька шибок для дурних малих і п'яних дорослих. Думаю, найкраще — це забити дірки диктом і не мучитися.
Молоде подружжя увійшло до темного коридору, штучно звуженого всіляким мотлохом: скринями, шафами, кошиками і коробками. Лунко цокаючи підборами по запилюженому зачовганому паркету, Марта тільки й встигала, що вивертатися від нових загроз для своїх колін і тонких шовкових панчіх. Але все-таки з прочинених дверей вона почула напружене шепотіння, яке свідчило, що їхня з Гербертом поява не пройшла непоміченою:
— Він цю лахудру з вулиці взяв. Гуляща вона.
Марта пришвидшила крок і глянула на спину Герберта, який ішов коридором попереду неї й ніс в одній руці її валізу, а в іншій — в'язку книжок. Подумала, чи він почув, чи ні. Вирішила, що мусив зловити ці різкі слова, але якщо й так, то зробив вигляд, що нічого не помітив.
Дівчина зітхнула, розуміючи, що пристосовуватися до нового способу життя їй доведеться самій.
Коли молодята зайшли до кімнати й двері, скрипнувши, зачинилися за ними, Марта оглянула просторе, але по-холостяцьки незатишне помешкання й запитала:
— У тебе кімната з правом користування кухнею?
— Так, звичайно. Але я там ніколи не був. Перебивався так. Примус, як бачиш, стоїть у кімнаті. А обідаю, як правило, в їдальні.
Жінка сіла на хвилинку на край стільчика, боязко роззираючись навколо. Все навкруги здавалося їй чужим і ворожим. Герберт теж ніяковів і не знав, що тепер з Мартою робити. Але вже за якісь півгодини його молода дружина переодягнулася, пов'язала великого фартуха і заходилася чистити, мити, видраювати, складати, прибирати. Зрозуміла, що тут залишиться тільки в одному випадку — якщо зможе підпорядкувати простір під себе.
Герберт тепер не знав, куди подітися самому. Його трохи дратувала перебудова його холостяцького помешкання. Він сподівався отримати красуню-дружину, а не войовничу прибиральницю з купою власних речей. Він то сідав біля столу читати книгу, рядки якої, звісно, не лізли в голову. То забирався, за наполяганням Марти, з ногами на ліжко, відчуваючи себе при цьому маленьким хлопчиком. То сором'язливо тупцяв, ніби пританцьовував, навколо дружини.
Врешті, коли Марта дісталася загального коридора, не витримав і роздратовано запитав:
— Ти завжди була така чистоплюйка?
— А що? — жінка поглянула з-під лоба, здмухуючи пасмо волосся.
— Ти ж із села! — вирвалося у чоловіка.
— Вибачай, але у нас таких гадючників ніколи не було!
Спершу Марта була втішена, що у квартирі є ванна із вбиральнею. Але радість була передчасною: сусіди ще досі не могли вирішити, яким чином місця громадського користування слід прибирати. Тому стан ванної кімнати був жахливим: на стелі, затягнутій павутинням, проступали сліди від неодноразових потопів. Унизу чомусь завжди стояла калюжа. Відтак справляти природні потреби доводилося, балансуючи на двох дошках, настелених на підлозі.
Глянувши на ванну в іржавих плямах і на якусь дивну чорну плісняву на її стінках, Марта вирішила, що тут наводити лад, як і митися, просто немає сенсу.
Далі пішла в кухню, де у неохайному капоті курила біля кватирки опасиста жінка приблизно сорока років.
— Доброго дня. Мене звати Марта Дерен, тобто Штільберг. Я дружина Герберта, — чемно привіталася Марта, намагаючись забути ті слова, які чула сьогодні зранку в коридорі.
— Здрасті, здрасті, — процідила крізь зуби сусідка. -Що ж ти, тільки вселилася, а вже порядки свої заводиш?! Хочеш показати, які ми нечепури?
— Я навмисне нічого не робила, — відповіла Марта стримано. — Покажіть, будь ласка, де на кухні я можу розмістити свій кухонний столик.
— Може, тобі й кімнату для прислуги, будуа-ар? — огризнулася жінка, зумисне розтягуючи голосні в останньому слові.
— Як вас звати?
— Люся. Люся Микитівна Остапченко! А шо таке?
— Це добре, що ми познайомилися, Людмило Микитівно, — холодно, але надзвичайно ввічливо сказала Марта. — І я думаю як господині й розумній жінці вам відомо, що ми з Гербертом маємо цілковите право на місце в кухні. Не менше, ніж у інших. Я сподіваюся, що ми порозуміємося. Без залучення третіх осіб.
— Бач, яка грамотна. Недостріляна, — вихопилося у Люсі Микитівни, але мусила поступитися. — Он там у кутку. Якщо розгребеш той хлам, матимеш своє місце.
Марта посміхнулася сама собі, що її залучили до категорії «колишніх». Це був нібито й комплімент. До цього часу її зараховували або до селючок, або до неп-манок.
Решту вечора вона присвятила тому, щоб відвоювати собі куточок на кухні у цілої купи всілякого мотлоху. Герберт тим часом у кімнаті доходив до точки кипіння...
Десь до одинадцятої ночі жінка нарешті вирішила, що пора привести й себе до ладу. Зігріла води, помилася просто в кімнаті й перевдягнулася. Герберта на той час попрохала вийти. Піклування про своє тіло повернуло її до тих налазливих думок, які вона придушувала у собі впродовж усього дня. Це були і болісні спогади, і пекучий жаль, що нив десь у грудях, і передчуття «шлюбної ночі»... Лише зараз зрозуміла, що за сьогоднішньою бурхливою діяльністю прагнула якось відволіктися, забутися.
Тепер, сидячи в кімнаті на ліжку, за кілька хвилин до того, як мав увійти її законний чоловік, вона роззиралася навколо, вбирала в себе атмосферу затишку й комфорту, якою віяло від рідних, знайомих речей: гардин на вікнах, чистої постільної білизни, білої мережаної скатертини, рушників. Ніби хотіла додати собі впевненості. Намагалася не думати ні про вчора, ні про завтра. Хай буде, що буде...
У двері постукав Герберт:
— Можна?
— Так, заходь, будь ласка.
Чоловік пройшов кімнатою, щоб сором'язливо сісти поруч із дружиною на ліжку. Вона була у вишуканому біленькому комбіне з дрібними рожевими трояндочками, на яке було накинуто халат, схожий на китайське кімоно. Тонкий аромат парфумів збудливо долинав від западин на шиї і ще мокрих завитків короткого волосся.
— Тобі не слід стригтися, — сказав Герберт.
— Це перший наказ законного чоловіка? — запитала Марта.
— Ні, це перше прохання. Не сприймай усе так колючо. У тебе просто дуже гарне волосся.
— Дякую.
Серце Марти калатало, ніби вона вперше опинилася наодинці з чоловіком. Вона чула його запах, пришвидшене дихання, відчувала гарячий погляд блискучих очей, і млосна дрож пробігала по її тілу.
Герберт зробив порух у її бік, але раптом хтось шалено протупотів по коридору, а потім подріботів назад, і чоловік відринув назад.
— Знову Остапченки... — сказав із досадою.
— Я познайомилася сьогодні з Людмилою.
— З ким?
— Люсею Микитівною. Це її діти? — здогадалася Марта.
— Так: семи, шести і п'яти років.
— Давай зачекаємо, поки вони вгамуються... А я... я трішки звикну до тебе, — попросила Марта.
Молодята прилягли на високі подушки з її приданого, не розгортаючи постіль. Мартине натруджене тіло, здобувши нарешті спокій, провалювалось у стан приємної невагомості і тонуло у м'якій перині й незграбних обіймах чоловіка. Приглушене світло абажура, додатково затінене зеленою хустиною, м'яко огортало кімнату і сприяло відвертості й відкритості.
— Хто у тебе був до мене? — запитала після недовгої мовчанки Марта.
— Нікого... Тобто була одна сільська вчителька два роки тому. Але то не було серйозно — ніяких почуттів, я маю на увазі. Вона була значно старша, вдова...
— А про мене ти все знаєш, — відказала жінка, перебираючи пальцями поділ сорочки. Вона вже не зважала на те, що таким чином оголює свої стрункі смагляві ніжки.
А шум за дверима не тільки не вгавав, а наростав і врешті переріс у таку какофонію, що було просто несила терпіти.
— Ні! З цим щось треба робити! — знервовано вигукнув Герберт і рвучко рушив до дверей.
У коридорі відбувався чи то парад, чи то демонстрація. Озброївшись палицями, два хлопчики і дівчинка марширували туди-сюди, вдаряючи об каструлі й металеві миски, які тримали в руках, і об решту речей, які їм потрапляли на очі: шафи, стіни, рундуки, двері, скло... При цьому, згідно з жанром, виголошувалися промови: «Хай живе революція!», «Знищимо куркуля як клас», «Стрілять буржуїв!». У загальні гасла майстерно впліталася відбірна московська лайка.
У коридор потихеньку починали виходити сусіди. Вигулькнув молодий чоловік, здається, ровесник Герберта. Диригуючи книгою, він обурився:
— Припиніть бешкетувати! Набридли вже! Ви заважаєте вчитися!
— Харе бузіть! — додався хрипкий бас чоловіка неви-значеного віку. Його пооране віспою й зморшками обличчя аж ніяк не прикрашало ріденьке немите волосся й гнилі, жовті від постійного куріння зуби.
Діти на мить затихли, але вираз їхніх хитруватих очей свідчив про те, що вони ще не вичерпали своєї хуліганської енергії до кінця.
— Де ваші батьки? — запитав Герберт.
— Мама зробила аборт, напилася морфію і спить. Тато теж спить, — відповів старший хлопчик.
Дівчинка подумала, що інформації не достатньо, і додала:
— Тато п'яний спить.
— Ага, — шмигнувши носом, підтвердив найменшенький.
— Ой, Боженьку ти мій! — сплеснула руками старенька бабуся і схопилася за серце. Вона була останньою з розтривожених сусідів, хто вийшов у коридор.
— Мовчать, недобита контра! — усовістив старший чоловік бабусю за згадку Бога всує і пригрозив дітям: -Щоб більше не шуміли, бо розстріляю!
— Не можна ж так з дітьми, — сказала бабуся, пропускаючи повз вуха образу. Вона вже звикла.
— Це не діти! Це чортенята! — заперечив студент.
— Хто таке патякає про моїх дітей?! — це вже був голос Люсі Микитівни. — Це ти, Валер'ян! Мало того, що ночами електрику палиш, то ще й на дітей наговорюєш!
— Про електрику, товаришко, ви правильно підмітили. Ділять на всіх, а інтелігенти користуються, за що сусіди платять! — втрутився знову старший чоловік, натякаючи не тільки на Валер'яна, а й на Герберта. — Але діти ваші, товаришко, трудовому люду спати заважають! Непорядок!
— А ви, Саво Петровичу, у туалеті ніколи світло не вимикаєте! — відказав студент Валер'ян. — От там справді лампочка дарма горить.
— Що дарма, то дарма. Ви, чоловіки, потрапляєте всюди, а не туди, куди потрібно! — відказала Люся Микитівна.
— Ах! — тільки й вигукнула бабуся й перехрестилася. — Quelle horreur![27]
У цей час діти вирішили зробити ризикований маневр — перебігти по коридору до материної кімнати.
Але один хлопчик усе-таки потрапив до рук Саві Петровичу й отримав хорошого потиличника.
— Не бийте дітей! — вигукнув студент. — Це непедагогічно!
— Так, у даному випадку відповідальність цілком на совісті батьків! Це їхня справа — виховувати дітей! — зауважив Герберт.
— Ні! Це справа народу і партії! — відказав Сава Петрович. — І ви не вчитель, а білогвардійське бидло, якщо не розумієте очевидного!
У коридор, хилитаючись, немов матрос під час шторму, зайшов останній герой драми — Нечипір Олександрович Остапченко, робітник у другому поколінні, пролетар, на міцні плечі якого мала опиратися нова радянська держава. Очевидно, що він прямував до вбиральні, але, судячи по його штанях, цього можна було й не робити. Серед знайомих облич його посоловілі очі вихопили нове, до того ж надзвичайно привабливе, і його ніби вітром гойднуло до Марти, яка мусила хапливо відступити назад до кімнати.
Зловивши погляд свого чоловіка, який прокурсував на рівні Мартиних грудей, Люся Микитівна оскаженіла:
— А ця хвойда, не встигла одну ніч перебути, вже до чужих чоловіків чіпляється!
— Та він же п'янюга! Брудна скотина! — обурено вигукнула Марта. Її нерви вже не витримували змагання з викликами сьогоднішнього дня: надто багато нових вражень, надто стомленою вона була. Не мала сили вже себе стримувати.
— Ти на себе подивися! Шльондра мальована! — не вгавала Люся Микитівна.
На превеликий свій подив, Марта почула тихі слова, призначені тільки їй:
— Я ж казав, що кармін не личить порядній жінці! — процідив крізь зуби Герберт, якому було прикро, що його дружина так негарно встряє у брудну сварку.
— Ти, взагалі, чоловік чи баба?! — вихопилося у Марти.
— То ти тільки з ним тиха овечка? — прошипів Герберт, за що отримав міцного ляпаса.
На щастя, увагу сусідів у цей час прикував Нечипір Олександрович, який надумав прямісінько біля порогу старенької сусідки виблювати рештки свого обіду.
Міцно загорнувшись у кімоно, Марта схопила свою сумочку, де сподівалася найти нашатир і валер'янку, й попростувала до бабусі, яка, схоже, була ні мертва, ні жива від потрясіння.
Конфуз чоловіка обернувся моральним провалом для Люсі Микитівни, яка мусила тепер швиденько роздати потиличники дітям, відправити їх до кімнати, а самій взятися до швабри і відра з водою.
Студент повернувся до навчання, зник з коридору і Сава Петрович.
Герберт спершу думав, що Марта швидко повернеться від сусідки. Думав, чи перепрошувати, чи прочитати лекцію про відмінність непманки від порядної жінки, й нервово поглядав на годинник. Чоловік раніше часто мріяв про те, як би воно було, коли б він володів Мартою. Але чомусь солодкі фантазії були приємніші за їх втілення. Ні, реальність не принесла прикрих відкриттів чи несподіванок. Він давно все вирішив про свою тепер уже дружину. Просто німець спостеріг такий парадокс: мрія втрачає свою привабливість під час прискіпливого огляду зблизька. І більшість вад, які здавалися дрібними, набували тепер гігантських розмірів.
Через годину стало зрозуміло, що дружина не повернеться, принаймні сьогодні. І свою шлюбну ніч Герберт проведе на самоті під акомпанемент п'яного хропіння Нечипора Олександровича, якого дружина вирішила не забирати з коридору. Люся Микитівна міркувала так: проспиться й на своїх двох прийде.
Таким чином, шлюбна ніч для Герберта була безсонною, але, всупереч очікуванням, неприємною. Десь під ранок він почав прокручувати події з самого початку, і йому спало на думку: це ж він сам усе затіяв! Це ж через нього Марта посварилася з Володимиром! Яке ж він мав право руйнувати хай погану, але пару! І докори сумління, ніби дрібні крихти, не давали йому спочити і в часи передрання, коли навіть старі позбуваються нічниць.
Лежачи на чисто випраному і напрасованому простирадлі, вдихаючи ніжний аромат парфумів, чоловік гостро відчув, що вже не уявляє свого життя без Марти. Де й поділося його вчорашнє роздратування! А от думки про втрату дружини й швидке розлучення були нестерпно болючими...
Сон не прийшов навіть тоді, коли Герберт почув, як уже зранку принесла свій товар молочниця, а двірник заходився вигрібати кухонне сміття. Знадвору було чути брязкання трамваїв, шурхіт автівок, перегукувалися між собою візники, хрипкі голоси викрикували про свою готовність придбати примус, наточити ножі й ножиці, почистити самовари. Звуки грамофона знизу і рояля з горішніх поверхів ознаменували те, що почала прокидатися заможна частка міщан. Місто пробуджувалося зі сну, а чоловік усе рішучіше переконував себе в тому, що має перепросити Марту і докласти всіх можливих зусиль, щоб утримати жінку, про яку мріяв, яку здобув і так швидко втратив.
Наливаючи валер'янку бабусі, Марта запитала:
— Як вас звати?
— Єлизавета Григорівна, а вас, дитя моє?
— Марта Штільберг. Я сьогодні розписалася з Гербертом.
Бабуся була говірка і приємна — дивовижне, майже неможливе поєднання для людини похилого віку. І хоча Марта вже починала куняти, вона з цікавістю дізнавалася трішки більше про мешканців комунальної квартири.
Єлизавета Григорівна виявилася єдиною справді законною господинею, походила з «колишніх» і була ровесницею весни народів, Олени Пчілки і покійного міністра фінансів Вітте. Її виховання колись почала строга бонна-француженка і завершив Київський інститут шляхетних дівчат. Жила з того, що потихеньку спродувала речі. Лишилося їх небагато, і що буде, коли вони закінчаться, вона просто не могла собі уявити. Мала надто слабке здоров'я, щоб іти кудись працювати.
Але за життя вона вже давно перестала чіплятися, і зустріч із тими, хто лишився на цьому світі лише на чорно-білому тлі фотографій, здавалася їй приємною і бажаною. Марта вперше зустріла людину, настільки байдужу до питань життя, смерті й переходу між ними.
Про Нечипора Олександровича старенька говорила, як не дивно, хороше. Так, п'яничка, але тихий такий, незлобливий чоловік. Про Люсю Микитівну що сказати? Замучена вона, того і зла. Гроші пропиваються, діти на голові сидять, чоловік не допомагає. Хіба тут характер не зіпсується? От помре Єлизавета Григорівна, і, може, Остапченкам її кімнату дадуть. Краще жити буде, просторіше.
Так, у квартирі погана гігієнічна ситуація. Але ж Люся Микитівна з усім не впорається, у неї, Єлизавети Григорівни, здоров'я немає, а що з трьох холостяків візьмеш?! Наприклад, із студента Валер'яна. Він же спартанець! У минулому робітник, який з малих літ звик до побуту робітничих казарм, і тому має досить химерне уявлення про те, що таке чистота й порядок. Зате хлопець швидко вчиться: щось із нового побуту з газет і брошур вичитає — і вводить негайно прочитані правила у життя. Ще й іншим розказує!
А Саві Петровичу треба про харчування подбати. Все у нархарчі обідає, звідти й шкіра погана, і шлунок болить, тому і лютий такий, — підсумувала старенька, а потім, опам'ятавшись, спохопилася:
— Це ж мені, старій, багато не треба, щоб виспатися, а ви, бідненька, стомились. Я бачила, як ви працювали майже з самого ранку, та ще й я вам з розмовами набридаю! І чоловік чекає! У вас же сьогодні, виходить, шлюбна ніч! — Єлизавета Григорівна так розхвилювалася через свою нетактовність, що Марта почала міркувати, чи не дати старій іще заспокійливого.
— Не хвилюйтеся! Мені було справді з вами приємно тут посидіти. До того ж... я не дуже хочу повертатися до кімнати чоловіка, — зізналася Марта.
Єлизавета Григорівна делікатно замовкла, не хотіла залазити в душу й випитувати.
— Я розумію, це звучить зовсім безсоромно і нахабно, але можна я у вас тут, на дивані, переночую? — раптом, набравшись сміливості, попрохала Марта.
— Звичайно, можна! Візьміть собі плед на кріслі, подушки вже маєте. А як упораєтеся, вимикайте електрику. От ми сьогодні напалили, так напалили, — зітхала бабуся з ліжка.
На ранок у двері до Єлизавети Григорівни хтось постукав. Марта відчинила двері й побачила на порозі свого чоловіка. Змарніле невиспане обличчя світилося відчуттям провини і каяття. Він позирав на неї нерішуче, а очі нагадували побитого пса. Їй стало нестерпно шкода Герберта. Було легше терпіти самій душевні муки, ніж спостерігати, як страждає хтось інший.
Німець зітхнув, несміливо простяг їй квіти і сказав:
— Так неправильно. Я загріб тебе у сімейне життя без ніякої можливості ближче познайомитися. Але дай мені принаймні шанс.
Ще якусь мить тому жінка була впевнена, що події останніх днів — це прикра помилка. Вона спробує жити без Володимира, але й грати далі у цю гру більше не хоче. Але після приходу Герберта завагалась.
— Добре, — врешті погодилася Марта, хоча й не обіцяла чогось конкретного.
Жінка ще кілька днів ночувала у гостинної Єлизавети Григорівни, поки вони з Гербертом екстерном проходили всі етапи знайомства і пізнання одне одного. Чоловік мав трохи більше часу, ніж зазвичай о цій порі, бо ж заняття у школі ще не почалися через спалах скарлатини і кору, й на вихідних вони разом з'їздили до Ірпеня — помилуватися згасанням передзимових принад осені.
Приміський потяг мчав у затишне, духмяне, багате лісами і травами передмістя. Багряне дубове листя спалахувало поміж зелених сосен... На щастя, погода стояла суха, сонячна, здатна подарувати тепло перед довгою зимою. Пройдуть роки, і спогад саме про цю поїздку додаватиме Марті сил у труднощах буднів сімейного життя.
Також подружжя сходило в перше Держкіно (до революції знане як кінотеатр Шансера) на Воров-ського, 38. Там саме йшла стрічка німецького режисера Ернста Любича «Дружина фараона». Герберт поставився недовірливо до пафосної газетної реклами, яка обіцяла «грандиозную фильму», але навіть його, скептика, стрічка вразила. Що вже й казати про Марту, яка була зачарована розкішними екзотичними костюмами, помпезними декораціями і багатолюдними батальними сценами битв між єгипетським і ефіопським військами.
У програму їхніх запізнілих побачень увійшла і виставка підводного царства. Розмаїття досі не бачених чудернацьких риб, морських зірок, їжаків, молюсків і метеликів наштовхувало на мрії про море й мандри далекими землями. Чомусь серед усього цього морського багатства був і окремий відділ домашніх рослин, де жінка придбала кактус і фіалку. Вручаючи куплене в руки розгубленому Гербертові, вона сказала:
— Оця з квіточками — це, звісно, я. А цей зелений і колючий — здогадайся, хто!
Герберт тактовно промовчав, адже спонтанна несподівана покупка підштовхувала до роздумів про можливість проживання на спільній території.
Тільки у фільмі Луначарського[28] «Ущільнення»[29]проживання у комунальній квартирі закінчувалося весіллям і читанням лекцій у робітничому клубі. У реальному житті, як правило, безперервно тривали війни, як холодні, так і з відкритими бойовими діями.
Особливо Марта побоювалася Саву Петровича, в якому впізнала давнього знайомого. Він уважав, що йому, учасникові громадянської війни, партійному працівникові з 1908 року, не годиться змінювати свої звички. Ходив повсюдно у незмінній сірій толстовці, галіфе й шинелі. Забрьохані чоботи знімав лише тоді, коли ладнався спати, хоча Марта підозрювала, що винятки з цього правила були правилом. І здавалося, що цей чоловік після 1917 року всерйоз вирішив, що тепер закон — це пролетар, а отже, він.
Люся Микитівна була джерелом постійного змагання нервів на кухні, яка нагадувала бойовий штаб або ж фабрику: інколи Марті доводилося силувати себе, щоб черговий раз зайти до цього приміщення, наповненого димом, сковорідним чадом і шумом примусів.
До Нечипіра Олександровича всі, включно з його дружиною, ставилися із сумішшю жалю й відрази. Понад усе чоловік полюбляв присмеркову сутінь вогких пивничок. А після того, як у грудні радянська влада дозволила своїм громадянам споживати горілку, він святкував цілий тиждень. І відтоді пришлюбився саме до оковитої, нехтуючи всіма іншими видами напоїв. Тоді Люся Микитівна оголосила чоловікові режим військового комунізму: в день видачі зарплатні, вкупі з іншими дружинами робітників, вона чатувала на Нечипора Олександровича, щоб провести повну реквізицію грошей.
З ким можна було підтримувати хороші стосунки -це студент Валер'ян. А от із Єлизаветою Григорівною вже зимою трапився серцевий напад. Вона не змогла пережити потрясіння від чергового вторгнення нічних злодіїв. Утім, її кімната так і не дісталася сім'ї Остапчен-ків. Місце бабусі зайняла горласта праля Хрися.
Таким чином, усі п'ять кімнат квартири було заселено звичайними радянськими громадянами, які часто мали один костюм на всі випадки життя й носили його доти, доки він не починав розлазитися по швах. І Марта мусила увіходити у звичний для більшості жінок триб життя, звикаючи і до радянського мінімалізму, і до інтелігентного аскетизму Герберта. З колишнього життя жінка зберегла лише кілька речей. Як, наприклад, «китайське кімоно», плаття з єгипетським орнаментом, пудру «Л'Оріган-Коті» й довгу низку перлів — усі речі, привезені Володимиром з-за кордону.
Насамперед необхідно було навчитися жити за скромнішого бюджету. Зокрема, доводилося бути ощадливішою під час купівлі продуктів. Вже була різниця — чи купити хліб у Соврабкоопі за шість копійок, чи у приватній крамниці за дев'ять.
Втім, інколи Марта й бунтувала. Особливо недобра й безкомпромісна вона бувала раз на тиждень, коли робила генеральне прибирання, і двічі на місяць, коли оголошувала війну блощицям і тарганам, звичайній напасті комунальних квартир. Вона зсувала з місця всі меблі, передивлялася всі шпаринки на стінах. Перевернувши ліжко догори дригом, ошпарювала його крутим окропом. Щоб заглушити оглушливий сморід, пов'язувала собі на рота й носа рушник. Але це був швидше психологічний захист.
І в ці дні вона легко відважувалася сказати сусідам і своєму чоловікові все, що накипіло.
Німцеві не подобалося захоплення Марти шитвом. Йому здавалося, що для людини, яка має певний рівень інтелектуального розвитку, займатися фізичною працею недостойно. Він поважав людей праці загалом, але тяжко толерував щодо себе або ж своїх близьких. Герберт не міг сказати це вголос, особливо у часи, коли куховарка могла керувати державою. Він навіть не озвучував такі крамольні ідеї подумки. Бо щось усередині нього тяжіло до традицій народницького захоплення селом, але саме цей неусвідомлений імператив керував його вчинками і ставленням до людей.
Тому Марта мусила піти на посаду до установи. Тепер шила лише для себе, набуваючи досвіду у звичному для інших жінок майструванні одягу з рушників, ковдр і домотканої тканини, що вимагало радше винахідливості, а не фантазії. Мусила змінити спосіб заробітку ще й через те, що приватну ініціативу все більше обкладали податком. Не хотіла вона і мати справу з Володимиром, який раніше безперебійно постачав їй тканину, яку інакше було важко дістати. Дотепер у неї були гарні замовлення з кола Володимирових знайомих, скоробагатьків НЕПу і, як не дивно, партійної еліти. Тепер і ці зв'язки обірвалися, бо до них Герберт ставився ревниво і неприязно.
Марта спершу влаштувалася простою реєстраторкою. А згодом пішла на курси стенографісток. Зауваживши, що ті дівчата, які набирають текст на машинках самі, заробляють значно більше, Марта пішла ще й учитися на друкарку.
Стенографістки-друкарки були особливою кастою чепурненько і гарно вбраних працівниць, на послуги яких був дуже великий попит, адже у той час проводилися найрізноманітніші засідання і з'їзди. Марта спершу пожвавішала, бо можна було щось витягнути зі скрині з минулого життя, гарно вбратися. Також тут була якась зміна облич і вражень, бо на курси приходили заявки з різних установ міста Києва.
Але врешті вона й тут знудилася. Теми були різними, але слова подібними, одноманітними. Здавалося, що промовцям диктував текст хтось один, невидимий. До того ж Гербертові не подобалася легковажна компанія, яка оточувала Марту, і він наполіг на тому, щоб вона влаштувалася на якусь постійну роботу.
Дні війн і революцій, всесвітніх перетурбацій не зрушили підвалин установи. В театрі бюрократичного порядку продовжували грати інші актори. На сцені було змінено декорації. Повішено стінгазету, портрети Маркса і Леніна. Але стукотіли — відбивали такт — за вказівкою диригента пальчики друкарки по клавішах машинки, працював великий механізм невидимої машини.
Марта, ніби погане подружжя, ніяк не могла сказати про установу «ми». Їй було часом соромно, що вона ніяк не може стати частиною цього причинного карнавалу. Й почувала себе серед нього білою вороною.
У роботі установи Марта могла знайти собі єдину втіху — наводити лад. У її прагненні до порядку не було хворобливої педантичності Герберта, це була радше внутрішня потреба у гармонії. До того ж вона мала дві таємні забавки, які не дозволяли їй остаточно з'їхати з глузду, — малювання на роботі на звороті чернеток і віртуальне «вдосконалення» свого одноманітного оточення. У своїй уяві вона додавала барв одягові, підкорочувала довжину спідниць, прибирала складки жиру й підтягувала черева, робила зачіски до лиця.
Жінка сиділа на своєму робочому місці тихо, аби хтось раптом не помітив її присутності. Старанно виконувала роботу, відключаючи мозок і фантазію, перетворюючись на маленький, майже невидимий, гвинтик ...
— Марто, я сподіваюся, ви у нас уже трішки освоїлися, — Марта здригнулася і різко підвела голову. Над нею височів опецькуватий завідуючий відділом — Іван Іванович Кокошников. Жінка спробувала підвестись, але чоловік заперечив:
— Ні, ні, сидіть, товаришко. Не відривайтеся від роботи. Я лише хочу сказати вам кілька слів, — таким чином куценький Іван Іванович опинився у вигідному для себе становищі, яке підкреслювало його високу посаду. Його блакитняві очі дивилися кудись повз Марту, нервово перестрибуючи з одного об'єкта на інший.
Марта нерішуче кивнула головою, натягнувши на себе маску легкої привітності, але несвідомо спробувала заховатись у трохи завелику, як на її тонку фігуру, жакетку.
— Ви добірна робітниця, але вам бракує ініціативи. Особливо у громадській роботі, — Іван Іванович зробив паузу, ніби очікуючи відповіді від Марти. Але коли вона набрала повні груди повітря для репліки, начальник продовжив: — Вам варто обрати таку ділянку громадської роботи, яка була б вам до душі. От, приміром, що вам подобається?
— Я боюся... — нерішуче почала Марта.
— Я так собі гадаю, що ви спробуєте себе у жінвідділі. Як вам моя ідея?
— Я ніколи...
— От, і добре, що вам подобається. Я хотів би, щоб ви обрали собі такий напрям роботи, яким я його собі бачу, щоб вам сподобалося. Ви мене розумієте?
— Знаєте, я не дуже добре знаю жіночу справу. Я до роботи в установі шиттям займалася... — Марта нарешті змогла вставити кілька слів.
— Ах, ці всі ваші моди — це все буржуазні дурниці. А робота жінвідділу потребує нових сил. Ви ж знаєте, що ми зараз живемо у новий час, у якому твориться нова жінка. Це не просто дармоїдка буржуазної епохи, що живе примітивними інтересами. Ні! Це повноцінний співтворець нашого комуністичного майбутнього. Чому б нашому відділу не стати в ар'єргарді цього красивого руху звільнення жінки?! — Іван Іванович, коли починав говорити довго, часто зривався на фальцет. Складки брезклого обличчя напружено здригалися у такт його слів.
— Авангарді, — тихо поправила Марта.
— Я так і сказав, в ар'єргарді. Також ви могли б на цю тему писати до нашої стінгазети. Ви щось писали раніше?
— Лише листи батькам.
— Нічого. Не святі горшки ліплять. Зараз усі пишуть. Нам високих стилів не треба. По-простому давайте. Близько і зрозуміло для народу, — Іван Іванович поклав свою пухку котячу руку на плече Марті, легенько поплескав її і повагом пішов до свого кабінету, несучи поперед себе округле черевце.
Але нічого з того доброго не вийшло, хоча Марта справді спочатку дуже старалася. Наприклад, готуючись до восьмого березня, вона щовечора обкладалася книжками, щоб підготувати лекцію. Але їй було важко навіть запам'ятати їх назви, не те що второпати зміст, не кажучи вже про осмислений синтез прочитаного. Коли вона перегортала після хатньої роботи сторінки Реви «Работница и режим экономии», Лапшина «Как Мазиха ответила Чемберлену» або ж Бєлякова «В чулок или сберегательную кассу», її обсідали думки про те, що вона повна нездара.
— Герберте, мені страшно... — вирвалося у Марти вже за кілька днів до лекції.
— Тебе викликали в ДПУ? — стривожився чоловік.
— Ні, я не про це. Я боюся, що не впораюся з цим виступом.
— Навіщо мене було лякати такими дурницями?! Навіть куховарка. праля, як там її. Хрися вже успішно лекції читає.
— Але я не знаю, що казати! Я не можу зрозуміти, що від мене хочуть! От Іван Іванович каже, треба, щоб на зборах звучав щирий голос народу! Що це означає?
Герберт роздратовано відірвався від книжки, ненароком закривши її.
— Марто, я не розумію, в чому проблема! Хіба тобі не зрозуміло, що тобі просто треба розповісти своїми словами про те, що ти прочитала у рекомендованій літературі. Доповни свіжими матеріалами з «Пролетарської правди», не забудь про купівлю облігацій державної позики — і все!
Лекція, як і очікувала Марта, вийшла провальною: вона говорила тихо, втупившись у книги і цитати, які зачитувала, не розуміючи змісту. Ніякого бойового духу, ентузіазму й готовності до класової боротьби, як цього від неї вимагали керівник і партактив.
Повний провал мав несподівано позитивний результат: актив жінвідділу одноголосно визнав нездатність Марти до лекційної роботи і їй доручили нову ділянку: організовувати для працівниць-колег гімнастичні перерви на роботі. Але регулярні фізичні вправи так і не ввійшли у життя установи, бо рішуче запротестували старші жінки. Мовляв, що ми тут будемо перед усіма труси й майку одягати? Зате для самої Марти щоденна ранкова гімнастика стала приємною звичкою.
Після двох невдач поспіль Марті доручали тепер або механічну роботу, або малювати транспаранти й писати гасла каліграфічним почерком. Хоча жінці бракувало освіти для цього, але мистецьке чуття дозволяло їй справлятися із літерами.
Таким чином життя Марти у якийсь момент зовсім змінилося. Цей переворот був приємний, особливо на початку, коли він іще приносив смак новизни і передчуття чогось незвіданого.
У перші місяці з Гербертом вона піддала ревізії останні чотири роки. Ах, якими примарними були її фантазії про «красиве життя»! Що вони їй принесли, як не відчай, терпкий післясмак і відчуття відрази? Володимир підштовхував її куштувати різноманітні враження та чуттєві насолоди, але задоволення було короткочасним, а досвід лишав у найдальших закутках душі лише гіркоту. Інколи Марта жалкувала за собою «до Володимира», за тим часом, коли її думки і слова були наповнені чистотою й невинністю.
Тепер вона знаходила радість у тому, що раніше було таким чужим для неї: у розміреному плині життя, позбавленому яскравих барв і надгострих емоцій, у сумлінній турботі про свого чоловіка, у ритмічних буднях повсякдення, у всьому сталому й поміркованому. Саме такий спосіб життя був органічним для Герберта, і Марта прийняла його цілком. Жінка стежила осторонь за тим, як щось кам'яніло у ній, і це їй було байдуже, бо нічого більше не зворушувало її понад міру.
Хто її знав до заміжжя, чудувався цій разючій зміні. Але присмак новизни і тут втратив свою силу з роками.
В юності, коли німець розмірковував про своє майбутнє подружнє життя, він захоплювався ідеєю «виховати собі дружину». Це була його романтична потаємна мрія. Але коли було укладено реальний шлюб, він раптом зрозумів, що бути вихователем йому зовсім не цікаво. Виявляється, близькою йому стала інша ідея Мечнікова: геніальність — така сама вторинна статева ознака чоловіків, як борода, а відтак сподіватися від жінки творчих поривів нема чого. Тому настанови своїй дружині він давав зопалу, щоразу вибухаючи спалахом гніву і роздратування.
Герберт зневажав Володимира за примітивність і приземленість, але водночас відчував вищість свого суперника, адже той був вправнішим у житті. Марта ж була частиною успішного життя Володимира, шматком його пирога, але й «недоїдком з панського столу».
Коли вона господарювала у їхній крихітній оселі, німець часто стежив за нею з сумішшю любові й ненависті. Думав про те, що жінка звикла до кращої їжі, вишуканого одягу, а він усього цього не може і не хоче дати. Спостереження за тим, як поступово зношується її одяг, як з'являються на ньому латки й невиводні плями, як мокріє від поту її волосся, як червоніють від грубої роботи її руки, — все це приносило Герберту крихту ма-зохістичної радості. «Так тобі й треба, примітивна непманко», — інколи крутилося в голові. Чоловік дратувався, сердився на себе, але не міг не злоститися.
Всю свою лють він виливав уночі, беручи дружину грубо й безцеремонно, ненавидячи при цьому тіло, чистоту якого було віддано колись іншому, не йому.
Проте інколи, спостерігаючи за Мартою, Герберт думав, що хотів би бути нею. Не жінкою, ні. Вміти так щиро сміятися, як вона, любити, мріяти. Він хотів собі її легкості. Він ненавидів її жіночність і захоплювався нею.
Натомість Марті часом здавалося, що Герберт — то вона. Що він — її невикричана злість, її невигоєний біль, її всепоглинаюча самотність.
Часом минали дні, коли між ними майже не було слів. Вони співіснували поряд. Вони ставали одним цілим. І Марта відчувала, що Герберт перемагає.
Попри все вони жили цілком мирно, і сусіди вважали їх зразковим подружжям.
Це був сімейний вечір, із тих, що такі подібні одне до одного і повторюються з дня у день, з року в рік.
Марта, зібравши до направи білизну, латала якесь старе ганчір'я і спостерігала, як Герберт лагодить примус. Нишком кидаючи погляд на його роботу, вона із сумом думала про те, що після такого ремонту доведеться цей примус викинути і купувати новий. І подумки вже перерозподіляла їхній скупий сімейний бюджет. Втім, не тримала зла на чоловіка, бо вже змирилася з тим, що він був абсолютно непридатним до будь-якої фізичної роботи.
Врешті Герберт розчаровано вигукнув «Ет!» і сердито поставив примус на місце. Кинувши розлючений погляд на Марту, яка була свідком його поразки, рвучко підвівся і кілька разів пройшовся по кімнаті. Затим сів і заходився робити назавтра для себе денну норму самокруток. Навіть у цій роботі його жовті худі довгі пальці виявляли неабияку незграбність.
Але самокрутка була одним зі способом економії, адже за «Крестьянку» або «Дубинушку» необхідно було викласти 14 копійок, вже не кажучи про «Бонтон», який коштував майже вдвічі дорожче.
Настрій у Герберта був поганий. Днями вони посварилися через якусь дрібницю з Мартою, і вона вчора за давньою їхньою сімейною традицією пішла «подихати свіжим повітрям». Це означало, що вона вдягла свою найкращу сукню, зробила зачіску, нафарбувала яскравим карміном губи і пішла гуляти. Без нього. Треба визнати, що виходили вони дуже рідко. А точніше, майже ніколи. Герберт любив сидіти вдома над книжками або повністю занурюватися в роботу. І не схвалював, коли Марта десь вешталася, з ним або сама.
Похід у місто без супроводу був формою протесту жінки під час сімейних сварок. Вчора вона відвідала, як казала преса, найбільшу за весь час всеукраїнську художню виставку, яка зайняла аж три поверхи приміщення Академії наук.
— Ну, як? Сподобалося? — запитав похмуро Герберт.
— Не знаю, — відповіла Марта. Їй не хотілося розмовляти. Власне, й думок особливих не було, щонайперше щодо виставки.
— Може, щось конкретне запам'яталося? — не вгавав чоловік.
— Ні, не можу сказати точно, — продовжувала ухилятися від розмови Марта. Якщо по правді, то їй не дуже
припала до душі переважна тематика картин — зображення мускулястих робітників і сцен звірств білогвардійців.
— А я тобі можу розповісти все докладно про цю виставку завдяки ґрунтовній статті Федора Ернста. І підтримати розмову на цю тему також. І тепер скажи мені: навіщо було вештатися містом й витрачати свій час?!
Він хотів якось її вколоти, зробити їй боляче і навіть не замислювався над справжньою причиною своєї поведінки. А правда була в тому, що йому було страшно, дуже страшно. Напередодні його викликали у ДПУ. Ніяких особливих претензій, як не дивно. А він уже був почав переживати, чи не випливло на поверхню його минуле. А тут, навпаки, так чемненько спочатку зустріли, аж поки він не відмовився співробітничати. А потім чоловік перемінився: бризкав слиною, погрожував, тряс револьвером.
Герберт дивувався сам собі, як так вийшло, що він зовсім спокійно і твердо відмовився бути шпиком. І витримав такий довгий лютий погляд досвідченого садиста, а тоді спалах його гніву. Але, здається, там з нього випарувалася вся його сконденсована життєва сила. Він вийшов на вулицю й заточився від пориву вітру. Відчував себе несподівано спорожнілим лантухом. Навколо зненацька поблякли барви й усе втратило будь-який сенс. Він втягнув голову у плечі, засунув руки в кишені й попростував вулицею... Згріб рештки себе й помістив у кам'яну мушлю. Й тепер дратувався щоразу, як його щось висмикувало з цієї внутрішньої фортеці.
Тому, власне, й привід сімейної сварки було забуто. Його просто дратувала надмірна активність світу навколо і Марта в тому числі. Звісно, він їй нічого про візит в органи не сказав. І вона могла тільки здогадуватися про причини його особливо похмурого настрою.
Скільки навкруги метушні й пустопорожніх балачок! — крутилося в голові. Герберт знав, що хотів одного — спокою. Щоб у його маленькій невидимій мушлі його ніхто не зачіпав.
На думку йому спали рядки з учора прочитаного «Етюду про природу людини»[30]. Підмітив такий парадокс: з одного боку, йому здавалося, що його життєвий цикл уже завершено, що коли завтра до нього постукає смерть, він сприйме її з радістю, як рідну сестру. З іншого боку, щось усе-таки муляло, не відпускало його з цього світу. Якась остання нитка...
Нервово вкинувши чергову цигарку до портсигара, що лежав на столі, він зітхнув і сказав ніби сам до себе:
— Як усе остогидло, взяти б і повіситися!
— Повісишся — будеш жалкувати, не повісишся — також будеш жалкувати, — флегматично відказала Марта, не відриваючись від церування.
— Ах, знову ти говориш дурниці! — роздратувався з коментаря дружини Герберт. Йому було прикро, що вона не ставиться з належною пошаною до його душевних переживань. — Мовчи! Я й так знаю, що ти не кохаєш мене. Правда?
— А що ти розумієш під коханням? — запитала Марта.
— Як це — «розумію»? Кохаю — і все! Як можна аналізувати це почуття? — обурився Герберт.
— А як можна щось любити загалом, а в деталях вишукувати вади? Ти ж, коли взяв мене заміж, переробив мене цілком. У мене взагалі таке враження, що навіть якщо ти мене й кохаєш, то маєш на увазі когось іншого, а не мене, — дуже рівним спокійним голосом сказала Марта, не відриваючи очей від шитва.
— Люба моя, дорогенька, ти зараз розводиш демагогію, очевидно, начитавшись усілякої романтичної дамської макулатури.
— Тоді давай поговоримо на практичнішу тему. Вже пройшов тиждень, як ти отримав листа від батьків з Німеччини, а ще й досі їм не відповів!
— А я не збираюся їм писати! — відказав Герберт. -Наші родинні зв'язки вже давно розірвано. Навіщо склеювати те, що давно розбито? Це їм чомусь нарешті стало сумно, і вони вирішили згадати, що у них є діти!
— Не говори так. Вони ж усе-таки твої батьки, — м'яко заперечила Марта.
— Вони про це забули у нападі якогось несподіваного патріотизму. Потім утішилися пізньою дитиною, яку сподівалися виховати справжнім німцем. А тепер, коли Дітер так нагло помер, вони спохопилися, що десь є запасні діти!
— Герберте, ти інколи буваєш дуже жорстоким!
— Для них це може бути розвагою, а для нас навіть небезпечно! — похмуро, але вже спокійніше зауважив чоловік. І в його пам'яті постав візит до ДПУ.
— Чому ж це? Зовсім навпаки! Ті кошти, що вони надіслали, були нам навіть дуже до речі.
— Ти що, не бачиш, що робиться навколо?! Політичний курс змінюється, і більшовики знову показують своє справжнє обличчя. Зв'язок із закордоном може бути небезпечним!
Марта на хвилинку задумалася. Досі вона рідко звертала увагу на політику, сприймаючи все, що відбувалося навколо, радше як театральні декорації до свого життя, а не як щось важливе й варте уваги. Вона була свідком війни, а також значних політичних зрушень у країні, але якось не могла сприйняти того, що люди й справді до таких дріб'язкових речей ставляться аж так серйозно. Марта знала, що для когось політичні справи важливі, хтось за свої переконання віддає навіть життя. Але сама вона ставилася до швидкоплинних гасел як до погоди: якщо йде дощ, брала парасольку і не роздумувала над природою дощу, не прагнула щось змінити у небесній канцелярії.
Зауваження Герберта змусило її замислитися над власними відчуттями. Останнім часом щось тривожне, незатишне було в «політичній атмосфері», що її оточувала.
— Але ж ми не можемо просто їм не відповісти!
— Хай Лариса Василівна напише їм, що не знайшла мене, і все, — запропонував Герберт, і відразу йому самому стало неприємно за можливу брехню.
— Не знаю, це якось непорядно... Ми могли хоч би спробувати розшукати твою сестру і написати про неї.
— Ти як знаєш, а я не збираюся займатися цим питанням взагалі, — розсердився Герберт. Він відчував, що потрапив у пастку, і не бачив з неї виходу.
— Гаразд. Вибач, — сказала Марта, а сама подумала про те, що коли Герберт відхрещується від цієї справи, то вона може все зробити на власний розсуд. Залишити лист батьків без відповіді у її очах було гірше, ніж боятися гіпотетичної небезпеки. Але й чинити зовсім проти волі чоловіка негарно. А чому б не написати так, як є, себто правду?.. Звісно, у дещо завуальованій делікатній формі. І саме політичні, а не особисті мотиви подати як основну причину небажання Герберта підтримувати зв'язок із родиною.
Одного вечора до Марти з Гербертом несподівано приїхав Григорій. Був якийсь зворохоблений, неспокійний. Скинув шапку, пригладив чуприну. Тупцяв на місці заталапаними у багнюці чоботами. Якісь тривожні думки не давали йому спокою, морщили чоло, облягали темним навколо очей.
— Все! Їду на Донбас! — сказав, ніби відрубав.
— Чого б це? — запитала Марта. Здивувалася, бо ж знала, як любив землю Григорій. Міг залишитися у Києві ще у 1920 році. Але тоді сказав: «Нащо мені голодне місто, коли біля землі, як добре погарувати, завжди хліб і до хліба буде?!»
— А навіщо робити, якщо все одно заберуть?! — вигукнув брат.
— Сідай! Розповідай! — попросила Марта. Щось їй підказувало, що це не просто так, відразу з порога, він почав говорити про політику. Не з плаксивих він, не з тих, що люблять скаржитися...
— Справді, давай скидай кожуха й сідай! — відклавши книги, підвівся Герберт з-за столу, щоб зустріти шурина.
— Ці хлібозаготівельні кампанії скоро вже доконають село! — схвильовано випалив Григорій, а погляд його тікав геть. — Збираються сільські активісти й ходять вилучати збіжжя. Лишають на місяць на людину 30 хунтів хліба. А хіба з них проживеш, якщо їси тільки хліб і картоплю, а м'ясо тільки на Великдень і Різдво бачиш?!
— То, може, далі краще буде? — сказала Марта і сама не повірила своїм словам.
— Краще! — вигукнув Григорій так, що жінці аж морозом сипонуло поза спиною. — Краще! Та у червоних одна політика: «Не лицем — а сракою до села!»
— Гриша, що ти таке кажеш! — знічено прошепотіла сестра.
— Те, що знаю! Для вас, городських, війна у 1920 році закінчилася, а для нас триває і по цей день. Вони тобі чорні дошки на воротях вішають, називають «спекулянтом» за проданий своїм потом і кров'ю хліб! А тепер все — нема хліба, нема хати! Їду на Донбас!
— Як — нема хати? — ошелешено запитав Герберт.
— А так: прийшла оця п'яна голота, незаможники по-їхньому, давай хліб, кажуть! А я — стріляй, — не віддам. Руки заломили, на коліна, як кріпака якогось, поставили. Все вигребли, злодюги! Навіть посуд на черепки потовкли. Тоді я підпалив усе, що лишилось, — хай горить до бісової матері!
Перший спалах емоцій, які випалювали нутрощі Григорія, зійшов, як шумовиння. Біля столу з чаєм і хлібом він якось обм'як, стишився. Його кремезна мужня постать згорбилася над горнятком і відкидала чудернацьку тінь на стіну.
— Та що ж це таке — що на рідній землі усім жид заправляє?! — з гіркотою мовив він. — Йому, бачте, і землю дають, і як нарізають шмат, то не де-небудь, а на півдні, в Криму! А українцеві — дулю з маком!
— Гриша, прошу тебе, не кажи «жид», так зараз заборонено говорити, — попросила Марта.
— А це що за витребеньки? — похмуро буркнув Григорій.
— Треба казати «єврей», — підказав Герберт. — Марта правильно зауважила. Як будеш освоюватися на Донбасі, то мусиш перевчитися, бо матимеш і там проблеми.
— Та хай уже буде «їврей» чи дідько лисий!
— З єврейським питанням теж не все так просто, — продовжив тему Герберт. — Бач, їм теж синагоги і хедери закривають. Їдишем не всі задоволені...
— Та мені до них байдуже. Але жид цей червоний так вже наприкрився й наосоружився, що й просвітку не видко!
— Чи не погарячкував ти, Гриша? — обережно запитала Марта, повертаючись до головної новини. Бачила, що брат уже трохи заспокоївся. Їй у голову ніяк не могло вкластися, що Григорій спалив свою потом і кров'ю ставлену хату.
— Це ти натякаєш, що я бухнув у дзвони, не глянувши в святці? Це вам, городським, може так здаватися. А нам на селі вже давно ясно, що комуніст тільки промови виголошує, але все у стару дудку грає, щоб селянина уговкати. Буде у нас іще кріпосне право, як за царя!
Решту згадок про той вечір у пам'яті Марти ніби за-тягло туманом. І десь у цьому тумані зник Григорій.
Кутаючись у стареньку ватянку, Марта бігла по заледенілих вулицях Києва. Навколо чимчикували підтюпцем задубілі від холоду зіщулені перехожі: підняті плечі ніби прагнули заховати у собі змерзлі носи й червоні щоки. І кожна скоцюрблена постать думала про своє і спільне водночас: де взяти харчі? Щодень із крамниць і кіосків зникали одне за одним продукти: цукор, сіль, масло, яйця, чай, а найперше — хліб. Перед пекарнями тепер стояли довгі хвости, а про шинку чи про шматок свинини взагалі можна було тільки мріяти. Ось уже й «заборні картки» ввели, але не всі їх змогли дістати... До того ж щезли гас, бензин, мило, папір.
Здавалося, не тільки у природі, а й у людському житті запанувала одна безпросвітна зима, а світ збожеволів. Газети кричали: «Хліба немає, бо мужики скот хлібом годують». А всевідаючі баби-сідухи на базарі шеп-талися — жди війни! Тим чуткам Марта не йняла віри, але на серці все одно було тривожно. До всіх останніх сумних подій жінка ще переживала за свою сім'ю в селі. Два місяці страшних морозів у 25-30 ступнів знищили озимину, а люди й худоба замерзали через неможливість дістати дров: або заборонено, або можна, але за захмарну ціну. Зубожіле село неспроможне було дати собі раду, бо протягом останніх більш як десятка років його тільки те й робили, що грабували. Тому ще на початку березня Марта передала трохи грошей батькам на дрова і теплий одяг. Звичайно, завдяки Гербертові. Сказав: «Неси у "Торгсин" той ланцюжок і перстень, що мені від матері дісталися!» Марта трохи поплакала, і соромно було, і сумніви брали, але інакше необхідну суму не було де взяти. До грошей спакувала кілька номерів «Вістей», бо ж до села газети можуть місяць-два йти. Подумала, хай старі хоч потішаться, як сестра почитає їм уголос Остапа Вишню...
Тепер жінка міркувала собі, чи вистарчить родині на все, а найперше — чи щасливо добралася до села Явдош-ка, чи не замерзла, чи не пограбували її дорогою.
Біля виконкому було незвично людно. Марта стрепенулася — що це? Виявляється — демонстрація тих, хто не зміг отримати заборні картки на хліб. «Та тут же більше тисячі людей!» — жахнулася жінка.
Натовп розбурханого голодного люду згріб Марту і ковтнув у свої задушливі обійми. Жінка спробувала виборсатися назовні, але їй це не вдавалося. У цю мить почулися грубі окрики й розпачливі зойки. По юрбі прокотилося хвилею «Міліція! Арештовують!» Живе схвильоване розтривожене море сколихнулося. Здавалось, суне вітровій-громовиця. Марту кидало з боку на бік, аж поки чиїсь грубі чоловічі руки не схопили її й не витягнули на сусідню вуличку.
Перший здогад: невже її арештовано? Одна-єдина думка неначе пульсувала у скронях. Невже арештовано і так безглуздо?! Вона ж не мала наміру протестувати, хоча ще вчора їй було сказано: «Громадянко, звертайтеся пізніше, карток більше немає!»
Але як тільки крики почали стихати, мозок запрацював краще, ба — навіть почав ставити цілком доречні запитання: «Що це за стара, латана-перелатана шинель білогвардійця? І чиє це обличчя, так густо поросле бородою?»
— Не помнишь? — запитав незнайомець.
— Ні, — зізналася щиро Марта і, як тільки чоловік її відпустив, зробила крок назад.
— А я тебя помню, — він теж відступив і закурив самокрутку. — Я не обижаюсь. Дашь мне-что то покушать и отстану. Могу даже чем-то помочь... Надо?
— Немає чого допомагати. І харчів зайвих немає, -швидко відповіла Марта. Вона роздумувала над тим, чи не потрапила у ще гіршу халепу, ніж та, від якої її було щойно порятовано.
— Ха! Еще не вспомнила! Ну, прости уж — всю изысканность растерял. Но ты меня и раньше-то не жаловала.
— Льова... Тобто Лев Михайлович, — нарешті впізнала Марта.
— Он самый! — хмикнув обірванець.
— Ось, візьміть, — піддаючись пориву, жінка відбатувала чималий кусень хліба і боязко простягла чоловікові.
— Премного благодарен! — подякував Лев Михайлович і похапцем, зовсім не відповідно вишуканим словам, які щойно прозвучали, вихопив хліб, щоб відразу його запхати до рота.
— Вибачте, це все. Я мушу йти, — квапливо сказала Марта, ховаючи погляд.
— Честь имею кланяться, — відповів чоловік і вже, коли Марта відійшла від нього крикнув у спину: — Эй, красавица!.. А Тимофей твой с гетьманом укатил...
Жінка обернулась, і він продовжив:
— .а я не мог ехать, когда Россия гибнет! Но мне грех на него жаловаться — он же мне жизнь спас! Против троих пошел, а потом на своих плечах девять верст нёс... Ладно. Простите меня, не смею вас задерживать.
— А ви де весь час були?
— На Соловках! Где ж еще! — відповів, і на них боязко почали зиркати й оглядатися люди.
Удома Марта витрусила маленьку скриньку з прикрасами і на дні дістала пожовклий зім'ятий листок паперу. Обережно розгорнула, щоб не порвати, й швидко пробіглася очима по довгому списку, написаному дрібним почерком Тимоша з розгонистою рискою літери «р». Біля кожної з позицій стояла маленька крапочка -відмітка Марти про те, що книжку прочитано. Ось вона — маленька родзинка її хаотичної самоосвіти.
На мить вона занурилась у спогади. Згадувалося спільне читання з Маргаритою: від сентиментальних «Записок інститутки» Лідії Чарської до книг Михайла Арцибашева.
Після того, як пішла на власний хліб, дівчина щось почала купувати сама. Особливо їй подобалися гарно ілюстровані книжки з історії культури й мистецтва. Читаючи про чужі народи, вона не переставала дивуватися їхнім відмінним звичаям, а надто вбранню. Ще одним відкриттям стало те, що й тут, в Україні, в різні часи люди носили різний одяг.
Розглядаючи старовинні малюнки, ілюстрації та гравюри, Марта силувалася вгадати, що то за тканина і як її скроєно.
Час від часу вона поверталася до списку Тимофія і знаходила рекомендовані ним книжки. Коли у переліку лишилося лише кілька позицій, вона збагнула те, як хлопець його складав. Спочатку він писав назви, ретельно підбираючи авторів і твори, щоб вони відповідали віку п'ятнадцятирічної дівчинки. Але згодом захопився і почав писати все, що йому самому подобалося найбільше.
Подружнє життя подарувало Марті знайомство з бібліотекою Герберта. Книги її чоловік любив, а найбільше — їх оправляти. На цьому його впорядкування бібліотеки закінчувалося. Книжки в нього були розкидані по всій кімнаті: більшу частину було складено у невеликі диктові скриньки, а те, що не вмістилося, лежало на підвіконні, під ліжком, на столі і навіть під ним.
На початку сімейного життя Марта тверезо переглянула свої пожитки і, спродавши якісь непотрібні предмети розкоші (визначення Герберта, яке стосувалося передусім патефона з платівками), придбала у «колишніх» на Євбазі книжкову шафку. Після чого почалася довга епопея укладання книжок за темами і в алфавітному порядку. Тоді вона ще не працювала в установі й днями сиділа над книжками. Процес ускладнювався головним чином тому, що Марта перед тим, як покласти книжку на належне їй місце, відкривала її, дивилася, чи відомий їй автор... Гортаючи, зачіпалася за якийсь абзац і починала читати.
Герберт, якому по приході з роботи доводилося перестрибувати через розкидані по всій підлозі книжки, звісно, сердився. Але Марта не зважала на його буркотіння.
Чоловік, як тільки з'являлися гроші, за давньою, ще сімейною традицією, купував книжкові новинки. Але давно вже їх не читав. Вечорами він або готувався до уроків і лекцій, або вивчав фахову літературу.
Складалося так, що Герберт купував книжки й оправляв їх, а Марта розрізувала й читала.
У ту суботу холодного травня 1929 року, коли так неохоче в місто входила заспана весна, Марта йшла з Євбазу. Цієї ночі вона ночувала не вдома, а у Валентини Семенівни, чиє здоров'я останнім часом різко підупало. Додому жінка заходила лише для того, щоб захопити пайовий крохмаль, який нещодавно дістав Герберт. Марта довго сушила собі голову над тим, що з ним робити, а потім їй сусідка порадила — віднеси на базар, продай чи виміняй на щось потрібне.
Брела поволі, важко переставляючи ноги. Була настільки стомлена, що навіть не завважила, як поряд загальмувало і посигналило авто.
— Марто, агов! Своїх не пізнаєш! — почувся бадьорий оптимістичний голос, і серце від несподіванки лунко тьохнуло. Жінка обернулася й побачила того, кого хотіла б зустріти зараз найменше, — Володимира.
— Чого не вітаєшся? — запитав він. — Давай підвезу. Бачу, ти себе навантажила.
— Привіт. Та не треба, я якось сама, — відповіла Марта. Коліна чомусь зрадницьки тремтіли.
Володимир вийшов з автомобіля і підійшов до неї.
Всупереч її несміливим запереченням, він взяв у неї з рук пакунки й торбу і поклав на заднє сидіння авто. Гарний коверкотовий костюм міцно облягав його широкі плечі, й Марта мимоволі замилувалася ним. Не так часто зараз можна побачити дорогий одяг. А щоб він сидів на зграбній спортивній фігурі — то й поготів.
— Сідай, сідай, — ще раз запросив Володимир, уже тримаючи кермо.
Марті нічого не залишалося робити, як сісти поруч із колишнім коханим. Здивовано оглядала й автівку і, як завжди, оптимістичного і заможного Володимира. Він прочитав її німе запитання і відповів:
— Так, у мене все добре, як бачиш. А у тебе — я б так не сказав.
Марта спалахнула, згадавши, що на ній сьогодні старе пальто, звичайна хустка й зовсім проста сукня, яку вона носила вже другий рік.
— Якщо ти будеш мене принижувати, то попереджуй відразу! Я цього терпіти не буду, — і жінка вже повернулася, щоб відчинити дверцята.
— Я не хотів тебе кривдити. Я кажу так, як бачу. Можеш заперечити? — спокійно відказав Володимир.
— Ти все завжди вимірюєш грошима. Думаєш, це головне у житті?!
— Мабуть, що ні. Але гроші вирішують, що ти їси, що ти вдягаєш, як розважаєшся, чи маєш змогу кудись їздити, виходити. А це добрячий шмат життя. Еге ж?
— Але не все!
— Ну, якщо навіть узяти ті «високодуховні» речі, які так важливі для твого Герберта (ви, до речі, ще досі разом чи вже розбіглися?), то навіть ту ж книжку треба купити, і вистава у театрі теж грошей коштує, — відказав Володимир і, побачивши, що Марта присмирніла, рушив з місця. — То куди їдемо? Можу тебе відразу завезти додому, а можемо посидіти-поговорити, як давні знайомі. Мені було б приємно.
— Ні, якщо ти вже запропонував мене підвезти, то вези додому. Вибач, запросити тебе до себе не можу, бо й сусіди говоритимуть, і Герберт буде проти.
— Цей дурень виявився ще й ревнивим? Ха!
— Облиш це! Гаразд?!
— Добре. Все. Мовчу, — погодився Володимир, але його насмішкуватий погляд говорив про те, що це недовга капітуляція.
— Ти ліпше скажи, як тобі вдається триматися на плаву тоді, коли влада заборонила будь-яку, окрім державної, комерцію.
— Комерція і я — про що ти говориш? — удавано обурився чоловік, а потім уже серйозніше пояснив: — Я тепер працюю на державу. Майже чесний громадянин.
— А звідки це все? — здивувалася Марта.
— Розумієш, новій партійній еліті хочеться добре їсти й гарно вдягатися. І їм потрібні такі люди, як я, котрі знають, як налагодити правильні канали постачання. Чула щось про так звані «закриті розподільники»?
— Так.
— Так отож. Я вчасно зметикував, що й до чого. Зміг перекваліфікуватися, так би мовити.
— А як інші?
— Маєш на увазі стару нашу компанію, так? Сашко як був поетом-голодранцем, так ним і лишився. Тільки перебрався до Харкова. Каже, саме там майбутнє пролетарської літератури, а тут, у Києві, йому все здається надто міщанським і провінційним. Семен — дурень. Погорів на таємній скупці золота. Втратив усе. Після обшуку лишився в самих підштаниках. Робітнича бригада там добре постаралася. Ну, і з квартири виселили. Кажуть, десь тепер в Одесі вантажником працює. А Тимур Миколайович, пам'ятаєш його?
— Важко такого забути, — стримано, але не без іронії сказала Марта.
— Тимур Миколайович — іще гірше — набрав велику суму держкредитів і хотів тихцем звалити за кордон. Не вийшло. Його коханка видала. Там якась у них сварка була...
— У Тимура Миколайовича могла бути коханка? Мені важко таке уявити, — сказала Марта.
— А чому ти дивуєшся? Чоловік солідний був, при грошах. — Володимир замовк, схоже, що в нього з'явилась якась нова думка. Авто вже зупинилося біля під'їзду будинку, де жили Марта з Гербертом. — Марто, мені справді дуже прикро тебе бачити у такому жалюгідному матеріальному стані. Я ж для тебе можу чогось дістати: ковбаси, сиру, ікри чи навіть апельсинів... Ти тільки скажи. Може, якусь тканину на плаття.
Серце стиснулося від болю, але розум не зміг не відзначити: які там апельсини й ікра, якщо хліба й масла немає?
— Володю, любий, якщо ти хотів колись турбуватися про мене, то мусив би це мені показати ще кілька років тому. Як там, до речі, Маргарита поживає?
— Чого б це я мав знати?! Ти тоді надто близько все до серця прийняла. А вона ніколи не була для мене важливою!
— Добре, не будемо ворушити минуле, коли ніхто з нас не збирається змінювати теперішнє, — сказала Марта і, заглянувши Володимирові в очі, побачила підтвердження своїх слів. Вона розуміла, що зараз може спалахнути довга емоційна розмова, яка лише збурить залишки згаслих почуттів, але ні до чого не приведе. Ні до чого доброго, принаймні.
Чоловік спохмурнів, допоміг їй вийти з машини й подав пакети і торбу.
— Може, я тобі все-таки до хати занесу.
— Дякую, ні. Я вже далі сама.
— Маргарита, до речі, вийшла заміж за якогось пар-тійця. Я її ще з тієї весни не бачив. Про неї мені Сашко розповідав. А батьки її в Москву виїхали...
— То хай буде щаслива. І ти. будь!
— Ми не зустрінемося? — запитав Володимир.
— Ні, хіба що ось так, як сьогодні, — відповіла Марта. — Дякую, що допоміг. Прощавай.
Він відчинив двері під'їзду, вона ще раз подякувала і пішла, не обертаючись, угору по сходах. І лише опинившись на самоті в кімнаті, дала волю сльозам. Усвідомлення того, що, якби він покликав її до себе, вона б пішла, не вагаючись, було болючим, майже нестерпним. На жаль, цей факт був настільки очевидним, що не міг заховатися у жодних шухлядках мозку й закамарках підсвідомості.
Але Володимир легко прийняв те, що вона належить іншому. І ніколи не пробував боротися за неї. Це йому було не потрібно.
Сутінки вже огортали місто за вікном. Марта сиділа на стільці біля вікна і невидющими, червоними від сліз очима вдивлялася у багряну заграву на видноколі, яка полум'ям огортала темні контури будинків.
Тихенько прочинилися двері, й до кімнати увійшов Герберт. Жінка стрепенулась і почала шукати в собі сили, щоб опанувати себе, прикрити скриньку Пандори свого минулого й повернутися до буденних звичних справ заміжньої жінки.
— Зараз я тобі вечерю зігрію, — сказала вона хрипко, не повертаючись до чоловіка.
— Ти давно від своїх батьків листи одержувала? — запитав Герберт, обережно кладучи портфель на стільця.
— Десь, може, два тижні тому. Ще у квітні.
— Що писали? — запитав чоловік, але так, ніби відповіді не очікував, а прагнув відкласти якесь своє повідомлення.
— Про новий податок і про облігації державної позики, які їх змушують купувати... Що озимина вимерзла, що пересівати нічим і неохота... Що не ясно, чи треба худобу тримати, бо з кожної голови податок деруть. Невеселий якийсь лист був. Але нам дякували дуже і тобі в першу чергу!
Марта почала підводитися зі стільця, коли чоловік обережно затримав її за плечі й посадив, а потім узяв стільця й собі, поставив його навпроти й сів. Тоді узяв її маленькі долоньки у свої, великі, і, не підводячи погляду, сказав:
— Я щойно дізнався: твоїх батьків розкуркулили і вислали до Сибіру. Їм вдалося викинути з віконця вагона кілька листів з надією, що хтось їх підбере й надішле тобі.
Не чекаючи, поки до приголомшеної дружини дійде сенс його слів, Герберт прихилив її до себе й обійняв. Жінка, немов кошеня, пригорнулася до нього й заплющила очі. Сльози душили її, а щось усередині нестерпно пекло. Ще кілька хвилин тому їй здавалося, що їй дуже боляче. Ні! Хіба ж то був біль?!
— Явдошка з дитиною і двоє твоїх менших сестер також поїхали з батьками на північ. — додав чоловік і запитав: — Ти маєш тепер Григорієві написати?
Вона мовчки похитала головою і знову сховала обличчя в нього на грудях. Пройшли хвилини, поки вона відповіла:
— Від нього я вже кілька місяців не отримувала ніяких звісток...
— Ти не переживай. — почав Герберт, затнувся, а потім продовжив: — Коли вони будуть на місці й дадуть про себе знати, то ми щось назбираємо і допоможемо, чим зможемо.
Марта відхилилася від Герберта, витерла очі й попросила:
— Дай мені, будь ласка, той лист!
— Ось, бери, — чоловік дістав із нагрудної кишені піджака потертий папірець.
Жінка взяла листа, підвелася й почала читати, ходячи по кімнаті. Вона вже перестала плакати і лише час від часу голосно схлипувала. Потім, ніби пригадала щось, зупинилась і сказала:
— Ти ж голодний! Я щось тобі зараз підігрію.
— Не треба, дякую.
— Я тоді піду запитаю Валер'яна, чи він нічого не чув. Все ж таки його батьки з мого села.
— Стривай! — Герберт ухопив дружину за лікоть. -Не ходи туди.
— А що трапилося? — стривожено запитала Марта.
— Його арештували, — відповів чоловік.
— За що?
— Хіба цьому кавказькому ішакові потрібен привід?! — вихопилося у Герберта, й він на мить озирнувся, ніби й справді міг припустити, що стіни мають вуха. І вже стишено додав: — Говорять про якусь організацію «визволення України».
А про себе німець згадав, як необережно Валер'ян нещодавно хвалив праці Йосипа Гермайзе... Хто б міг подумати, що колишній робітник захопиться ідеєю наукової кар'єри?!
Марті здалося, що світ став крихкий-крихкий. Ніби зроблений зі скла або з павутиння снів, яке має розтанути перед світанком. Все стале і звичне чомусь водночас руйнувалося, і жінку охопив всепоглинаючий страх: іще трохи — й усе навколо затремтить і впаде, ніби театральні декорації.
Так, вона чула, що весь травень Київ лихоманило від трусів та арештів. Схарапуджені люди почали розпалювати грубки книжками, документами і листами. Але це було десь-інде, у знайомих знайомих, у інших будинках. Але ось землетрус прийшов у її життя і забрав батьків, сестер і брата, й потім забрів у кімнату їхньої комунальної квартири.
Жінці було важко це осягнути. Й вона заціпеніла від потрясіння.
Тоді Герберт засвітив лампу, потім поскидав з ліжка додолу принесені з Євбазу речі, до яких іще не торкалася Марта, зняв покривало і почав ніжно роздягати дружину, немов маленьку дитину. Жінка була слухняною і тихою. Коли вона лишилася в самій сорочці, чоловік поцілував її в чоло і сказав:
— Пора спати, кохана.
Вона скрутилася клубочком, а він ліг поряд, обійняв її за спину, немов обороняючи від усього світу. Вперше й востаннє за все подружнє життя вони спали у міцних обіймах. І більше ніколи — ні до цього дня, ні потім -вони не були такими близькими одне одному.