Розділ 6

Київ, друга половина 1929 року

1

У вересні 1929 року Герберта арештували. Потягнулися дні тривоги, невизначеності. Щодень Марта ламала голову над тим, де добути харчі для передачі Гер-бертові. Адже з роботи її було звільнено відразу після арешту чоловіка, про що вона йому на побаченнях так і не зізналася. Трохи виручав «Торгсин», але жили вони й до арешту скромно. У якийсь момент Марта спродала всю свою колекцію журналів мод, мистецькі альбоми й книжки з історії і навіть швейну машинку.

Хоча Герберт сидів у Лук'янівській в'язниці, на зустрічі з родичами підслідних на авто привозили до зловісної будівлі ДПУ на Інститутській. Підіймаючись угору по вулиці від Хрещатика, Марта пригадувала розстріли офіцерів ще в роки громадянської війни і мимоволі здригалася. Питала себе, чи ж не отримав уже свого пострілу її чоловік?

Щоразу вони сиділи за маленьким столиком у коридорі. На відстані кількох кроків за ними наглядав вартовий, але в розмову не встрявав. Але що то були за розмови? Марта здебільшого мовчала, пораючись біля кошика з їжею. Герберт був також небагатослівний, здавалося, їм нема й про що говорити. Зрідка він скаржився на монотонні допити, на те, що один день скидається на інший.

— Але чим це все відрізняється від нашого з тобою життя? Та нічим, — раптом додав він якось.

Останнє побачення з Гербертом міцно засіло в голові у Марти. Вона знову і знову прокручувала подумки розмову, яка пішла чомусь в один момент не так.

Він вийшов до неї якийсь інший. Це вона відчула відразу. Він зовсім не радий її бачити. Але вона відмахнулася від підказок своєї жіночої інтуїції, як це часто бувало, похапцем обійняла його і почала говорити про буденне. Що вдалося підготувати для передачі, що ні, про спільних знайомих.

Він уперто відмовчувався, а потім сказав:

— Скажи мені, Марто, ти ж мене так і не полюбила, правда?

Вона перестала порпатись у принесеному кошику, завмерла, відтягуючи відповідь. Шукала якихось підходящих слів, але не знаходила. Голова була зовсім порожня.

— Ну ж бо, подивися на мене, Марто, — в його голосі звучала якась безмежна втома. — Так і не покохала?

— Ні, — відповіла Марта чесно і кинула швидкий погляд на чоловіка.

— То й добре, — відповів Герберт. — Добре, що ми все вирішили. Тепер я попрошу тебе одну річ... Не приходь до мене більше, забудь взагалі про моє існування. Так буде краще для нас обох.

— Герберте, не кажи дурниць! — спалахнула Марта. -Як я можу тебе кинути?

Все її єство повставало проти чоловікового прохання. Що вона робитиме без нього? Як житиме з принизливим відчуттям огиди до себе і сорому за те, що залишила його у найскрутнішу мить? Чому він її мучить? І як його переконати у зворотному? Може, він так рятує її від переслідувань? Вона б охоче повірила в його геройський учинок, коли б він хоч легенько натякнув на це. Але ні, уважно вивчивши збайдужіле обличчя Герберта, вона помітила лише, що йому справді хочеться порвати з нею. Чому? Хіба не залагоджуються зараз, коли почалися ці жахливі арешти, найприкріші сімейні конфлікти, хіба не прагне душа знедоленого мати хоча б маленький прихисток, знати, що хтось турбується про його долю, вірить, чекає?

І раптом страшний здогад промайнув у голові Марти — її чоловік просто вже попрощався з життям. Він припинив боротьбу вже давно, здається, ще до їхнього знайомства. Протягом усієї історії їхніх стосунків вона десь на підсвідомому рівні відчувала, що живе не з борцем. І лише вітер повіяв сильніше, Герберт остаточно склав зброю. Таким людям не потрібні близькі, вони самі собі не потрібні.

— І передач також не треба, — сказав Герберт, прорізаючи своїми словами мовчанку.

— Як хочеш, — відповіла Марта, підійшла до чоловіка і торкнулася губами його зарослої впалої щоки. Хвиля ледь чутної ніжності пройняла її, адже були не чужими людьми. Але, відчуваючи в ньому лише холод, повернулася й пішла геть.

Чи побачаться вони колись? — питала себе Марта, виходячи надвір. Ішов дощ, вона куталась у хустку, у свої стомлені думки, у сірість хмар, що нависали над містом. Прагнула заховатися від всепоглинаючого відчуття самотності, що огортало її м'яко, майже лагідно, але безжально, як тортури іспанської інквізиції.

Вона так само готувала передачі, але не писала більше листів, не ходила на зустрічі. Боролася за життя, змагалася з побутом... Чекала чогось.

Одного дня — ніби дзвінок будильника:

— Женщіна, нікакіх сєводня пєрєдач.

— Ні? Не можна? Ну, візьміть! Що ж я робитиму з цим усім?

— Хочєшь, я сьєм, — сміється, щурить очі, прикурює папіроску.

Марта розгубилася, не відповіла. Йшла і йшла вулицями міста, не помічала нічого навколо себе. Вона останнім часом так і ходила, не звертаючи уваги на пору року, будівлі, перехожих, дерева. Але зараз у неї було відчуття, ніби її збудили раптово і вона не може втямити, хто вона і де. Може, це справді сон? Все пливе чи то в тумані, чи то в потоці її сліз, зливається у єдину сіру масу. І лиш окремі фрази долітали до неї.

Раптом щось змусило Марту зупинитись і обернутися. На протилежній стороні вулиці стояв і пильно розглядав її розгублену постать Іван. Побачивши, що жінка його помітила, він різко повернувся і швидко пішов геть. Марта трохи постояла в заціпенінні, а потім кинулася його наздоганяти. Десь поруч засигналило авто, але вона на те не зважала. І щось було дуже принизливе і незграбне в тому, як вона бігла з торбами, спотикаючись, за Іваном.

— Постривай! Іване! Іване! — гукала вона до його спини ніби не своїм голосом, але він навіть не стишував ходи.

Нарешті Марті вдалося наздогнати його і шарпнути за плече. Він мусив зупинитися.

— Що робити, Іване? Він же не винен! Я нічого не розумію! І передач не приймають, — вона говорила збиваючись, суцільним потоком, ніби причинна.

— Марто, я тобі нічим не можу допомогти. Герберт сам винен.

— А може, все-таки можна щось зробити? Щось іще зробити? І чому не беруть передачу? — Марта благально заглядала в очі Іванові.

Здавалося, що зникла вся її неприязнь до цього чоловіка. Він зараз — цар і Бог. Людина, яка знає те, чого вона ніяк не може зрозуміти, і, можливо, ще може врятувати Герберта...

— Марто...

Іван не знав, що сказати цій дивній жінці, яка так несподівано час від часу виринала з його минулого в різних іпостасях. Вона була стомлена, змарніла, видавалася старшою за свій вік, запнута теплою сірою хусткою. Старенький сірий костюм обвис на ліктях, де-не-де подерся. Іван навіть здивувався, як колишня модниця і кравчиня могла залишити щось принаймні не зашитим.

— Марто, Герберт сам винен. Навіщо було так задиратися зі слідчим?

— Не розумію. А як бути з передачею?

Іван спохопився. Збагнув, що Марта не знає того, що відомо йому.

— Він мертвий, зрозуміло?

Харків, травень 1929 року

Іван долонею пригладив скуйовдженого чуба. Була глуха ніч, а він усе нидів над паперами — безцільно, без жодного конкретного результату. Сюди хоч би краплинку його борецького завзяття року так 1920-го. Але ж ні.

Це тривало вже довгенько, та він навіть собі не признавався у дивній своїй хворобі. Здавалося, навколо все якось змертвіло, а реальність набула дивної драглисто-ті, глевкоти поганого сну. Світ навколо хитався, а під ногами чоловік уже не відчував твердого грунту. Ідеї, які ще вчора запалювали Івана, змушували зриватися з ліжка зранку і не спати ночами, давали приємне відчуття правоти і вірності обраного шляху, зникли. Ні, не розвіялися у тумані одноманітної буденщини, а втратили свою вагу. Пустка, міраж.

І від цього відчуття порожнечі його проймали раптові напади панічного стану. Такого страху, що пронизував кожен міліметр його душі, ба, навіть кінчик кожної волосини. Серце гупало, вискакуючи з грудей, а чоло покривалося рясними краплями поту.

Два тижні тому він повернувся з області з найтяжчої у його житті війни, хоча і з німцями воював, і в громадянську героєм був. Ха! Героєм! І уста скривились у гіркій посмішці.

Повернувся він із «війни за хліб». Як говорилося, зі справжнього політичного екзамену. І тільки він знає, що того іспиту не витримав... Ці два тижні у Харкові пройшли, немовби вві сні. Жив на автоматі, й усе тут. А вчора викликали його до начальства і кажуть: так-то й так, ви хороший комуніст, гарно попрацювали над хлібозаготівлями, шкода, звичайно, що шлунок прихопив, та то нічого, ви вже здоровий, маємо для вас нове призначення, треба куркуля в усій радянській Україні до нігтя придушити. Іван за похвалу подякував, за довіру теж і вийшов з кабінету, немов очманілий.

Невже знову той жах? Безконечні обходи селянських дворів, і задушливі зібрання у сільраді, і сон по дві-три години на день, і обличчя. обличчя.

Вже тільки вдома Іван помітив, що десь купив пляшку горілки. Не півпляшки («комсомольця», як у народі кажуть), а цілу — «риковку». Він же не п'є! Ну, хіба що тільки за компанію, трішки пригубити на дні — й усе. Здивувався сам собі. Ще з юнацького захоплення комуністичними ідеями затямив собі, що горілка — це зло. Та ні, ще раніше, коли п'яниця батько денатуратом отруїлися.

Іван кинув працювати над паперами. Робота все одно не йшла. Ніби вже п'яний, похитуючись, зайшов за диктову перегородку до імпровізованої кухні їхнього спільного з Сашею скромного помешкання. Провів сердито по поверхні маленького столика долонею й обтер пилюку об штани. У животі щось жадібно заскавуліло, й Іван з досадою згадав, що не зайшов, як водилося, до їдальні. Саша не готує. Вона ж звільнена жінка. Зараз на партзборах. І якась злість охопила Івана: сердився на дружину й соромився своїх емоцій. Виходить, він не здатний у побуті позбутися міщанських прагнень. Міцно вони засіли в його голові. Ох, як же вона болить, ця важка, ніби й не його, голова!

І тут пам'ять зрадницьки йому підкинула охайну затишну кімнатку Марти. Яка ж була дівчина! І знову мусив спинити свої думки. Та що ж це таке! Щось у ньому з'являється всередині, нуртує — те, чого не має бути. Як же його здихатись?

Схопив надщерблену чашку, витер заквецяним рушником і пішов до кімнати.

Того вечора він упився вперше в житті, як свиня. Коли прийшла дружина, він белькотів їй щось, і слова плутались у думках і на язиці. А вона сиділа поряд, не знала, що робити, бо це з ним таке вперше, а у її сім'ї (о диво! — ніхто не пив), безпорадно кліпала очима і все повторювала:

— Це ж контрреволюція, Іване, контрреволюція...

Київ, листопад 1930 року

1

Марта прокинулася від того, що хтось наполегливо гупав у двері. Кинула погляд на годинник — третя дня. Це ж вона заснула вдягнена після того, як повернулася з роботи!

Після арешту Герберта її було звільнено з установи. Вона довго шукала роботу, повсюдно їй відмовляли, аж поки не вдалося влаштуватися двірничкою... Звичайно, вона могла б шити. Але зараз із рештками приватної ініціативи держава боролась особливо завзято.

Сьогодні вона не тільки стомилася, метучи листя, що безжально і невпинно опадало, а й змерзла. На вулиці мрячив дрібний дощик, а холодний вітер пронизував до кісток.

Прибігла додому, похапцем скинула ватянку і хустку й заварила бліденький чай. А потім просто намагалася зігрітися під ковдрою. й задрімала.

Провела рукою по волоссі, зібраному у вузол, прибрала пасма, що повибивалися під час сну, взула капці й відчинила.

Перед нею стояв голова житлокоопу:

— Я тобі не листоноша, громадяночко! Скільки можна тебе чекати!

— Вибачте, я трохи заснула.

— Розіспалися тут мені! — продовжував виказувати чоловік, тоді як Марта намагалася прийти до тями. — У мене купа справ, а я тут за вами всіма ганятися мушу. Ось, візьми, розпишися.

— Дякую, вибачте, будь ласка, — жінка взяла з рук голови житлокоопу два конверти і зачинила двері.

Відкрила перший. Очі відразу схопили головне: «повістка», «виселення», «за три дні звільнити помешкання». Холод пробіг електричним струмом аж до кінчиків пальців. Марта сіла за стіл і ще двічі, вже вдумливо прочитала повістку. Тоді обвела поглядом кімнату, де пройшло кілька років її подружнього життя. Ніколи воно не мало солодкого смаку, але, лише втративши Герберта, Марта збагнула магічну силу захисту, яку дарує чоловік жінці. Враз забулися дрібні образи, тихі сльози в подушку ночами і відчуття застиглості часу. І щось тужливе й самотнє запрагло повернутися у минуле, відчути рівномірну плинність днів, коли нічого не змінюється, коли механізм буднів працює розмірено й неухильно, ніби невидимий пісковий годинник, у якому завжди однакова кількість піску.

І що з нею буде далі? Яка ж вона безпорадна зараз! Повернутися до села — безглуздо. Там зараз, кажуть, страшні речі робляться. А її сім'я вже давно освоює Сибір неісходиму. Їхати до них? Іще одне глупство. По-перше, у неї немає грошей. По-друге, що вона робитиме з Ліною? Адже останнім часом та стає все слабшою й слабшою. Кинути подругу? Ні, не можна.

Ліна... Два місяці тому Марта прокинулася рано, швидко зібралася й пішла до хворої Валентини Семе-нівни. Саме турбота про неї допомогла їй якось узяти себе в руки після смерті Герберта. Вона мусила про когось дбати, і це давало їй сили, щоб підіймати себе зранку, працювати й десь знаходити шматок хліба. Вона ще не знала, що за кілька днів її чекає ще одна звістка про смерть. Але тітка, схоже, вже передчувала свій близький кінець. Строгі риси її обличчя набули незнайомої Марті м'якості, а очі дивилися на світ із терпінням, розумінням, ба — навіть мудрістю.

Марта поправляла подушку тітки, коли та затримала її руку у своїй і сказала:

— Я була надто строгою до тебе.

Марта завмерла від несподіванки. Досі вони ніколи не говорили щиро на особисті теми. Як правило, їхні розмови не виходили за межі буденних справ. Тому тепер молода жінка не знала, що сказати, збентежено мовчала, продовжуючи впорядковувати постіль тітки. А потім кинулася до примуса, щоб нагодувати родичку курячим бульйоном. Але Валентина Семенівна знову взяла до рук її долоню і затримала у своїй.

— Я кажу, що я була надто строгою до тебе.

— Це пусте! Навіщо зачіпати минуле!

— Ні, ні, я мушу це тобі сказати, — тихо, але квапливо говорила жінка. — Пробач мені, я не мала своїх дітей і не знала... я так боялася... що щось зроблю не так.

Несказане, але виношене у глибині серця проривалося назовні разом із задушливими слізьми. Несподівано щирі слова зворушили й Марту. Роками вона піклувалася про Валентину Семенівну зі стійкістю солдата і говорила собі, що робить це лише з почуття обов'язку і у пам'ять про покійного Трохима Павловича. Але тепер вона усвідомила, що десь у глибині душі, за кам'яними мурами, крилася любов і прив'язаність до тітки.

Марта стала на коліна поруч з ліжком, поклала голову біля грудей Валентини Семенівни і заплакала. Спершу беззвучно, але за хвилину почулися гіркі схлипування. Це вперше після смерті Герберта вона комусь звіряла свої почуття, свої сльози і біль. Вперше за багато-багато років вона знову відчула себе маленькою дівчинкою, яка має до кого прихилитися в пошуках розради. Здавалося, що перед очима обох жінок швидкими кадрами з кінофільму пропливали останні п'ятнадцять років життя, відколи Марта прибула до Києва.

І схоже було на те, що в умираючої було більше сили. Бо саме її квола висохла рука ніби переливала своїми легкими доторками до голови схиленої Марти відчуття любові та спокою.

— Але ж ви були праві! — врешті, схлипуючи, сказала Марта. — Ви так були праві! Я ж собі все життя зіпсувала!

Ці слова, немов перевернутий айсберг, зачепили щось таке глибинне, потаємне, досі не висловлене, що ридання Марти стали ще нестримнішими.

І Валентина Семенівна прошепотіла:

— Ми всі помиляємося... У тебе все ще буде, Марточко. Все ще буде.

За кілька годин, коли Марта йшла додому, їй здавалося, ніби якийсь дуже важкий камінь упав з її плечей. І після безконечних сірих днів вона змогла врешті роззирнутися довкола й насолодитись останніми променями бабиного літа. Повз неї їхали трамваї, автомобілі й візники. Проходили заклопотані перехожі. Все, як завжди. Але в усьому цьому Марта вперше за довгий час змогла знайти якусь частинку краси й гармонії.

І тоді вона побачила Ліну. Ліна сиділа у латаному сірому одязі на сходах біля її квартири. Поруч стояла потерта валізка. Схоже, вона вже давно чекала, встигла й знудитися, і передумати про все. Почувши кроки, вона підвела своє колись таке приємне свіже, а нині змарніле личко, й Марта побачила у її очах застигле тривожне очікування.

Чи ж ця худенька сіра постать і є тією колишньою золотокосою німфою? — дивувалася Марта.

— Вибач, я не знала, до кого мені звернутися, — першою порушила мовчанку Ліна і підвелася зі сходів.

— Що трапилося? І чому ти мене тут чекаєш? — накинулася із запитаннями на давню знайому Марта.

— У тебе не дуже чемні сусіди. А, може, просто обережні.

— Вибач, я тобі вже давно не писала. Але я не знала, чи не зашкоджу тобі своїми листами. Я ж тепер вдова ворога народу...

— Ні, не зашкодиш, — сказала Ліна.

— Тоді ходімо. Найперше, що тобі зараз необхідно, — це випити гарячого чаю.

Марта з короткої Ліниної репліки зрозуміла, що, напевно, Іцик також потрапив під пильну увагу влади і що зараз вони у подібному становищі. Вона відзначила і стриману реакцію гості на звістку про смерть Герберта. Ліна завжди недолюблювала німця і вважала, що він псує життя її подрузі. Але вона розуміла, що, хоча Марта й не кохала свого чоловіка, його смерть була тяжким потрясінням для неї.

Темряву кімнати пронизало м'яке світло абажура. Незабаром зашипів на примусі чайник. Уже кілька місяців Марта уникала використовувати спільну кухню, щоб менше бачитися з сусідами, які цуралися її, як прокаженої.

Жінка допомогла гості скинути верхній одяг і відразу накинула на її плечі свою теплу шаль. Як тільки було заварено чай, відразу поставила чайник знову.

— Навіщо? — запитала Ліна.

— Тобі треба негайно попарити ноги. Ти вся тремтиш від холоду!

— Марто, у мене до тебе дуже серйозна справа. Мені немає до кого піти, а останні гроші я витратила на те, щоб приїхати з Харкова до Києва. Мені не залишається нічого іншого, як прохати тебе про допомогу.

Марта врешті перестала метушитись і сіла до столу.

— Розкажи, що трапилося. І де Іцик? Він також... ну, як Герберт?

— Ні. І я не знаю, що було б краще. Яка ж я недобра! Звичайно, добре, що він живий!

— Ти мене ще більше заплутуєш! Розказуй вже!

— Нещодавно були чистки.

— Та-ак...

— Чистили й письменників. І дійшла черга до Іци-ка. Він завжди був не з хоробрих, а тут таке. І чим йому дорікнули, знаєш?

Здогад блискавкою промайнув у Мартиній голові:

— Думаю, так.

— Шлюбом із непманкою, буржуйкою! Зв'язками з закордоном! Хоча я порвала всі контакти з батьками. Де вони тепер, уявлення не маю.

— А того, що батько Іцика був викладачем у хедері, не згадували?

— Не знаю. Про це він мені нічого не розповідав! — Ліна розгублено замовкла.

— Гаразд. А що було далі? — запитала Марта.

— А потім почалася моя «чистка». Іцик прийшов додому і сказав, що ми розлучаємося, — голос Ліни затремтів. — Я знаю, що він не лицар із середньовічних романів, звичайна собі людина, але на таку підлість не сподівалась. Я згадую, як він говорив про це, який вираз обличчя у нього був. Знаєш, він був ніби зовсім чужий!

Марта мовчки слухала, згадуючи, як змінилося ставлення до неї знайомих після арешту Герберта.

— А за кілька днів усе було вирішено, — продовжила Ліна. — Він уперше в житті виявив якусь підприємливість, і більшу частину нашого майна, моїх прикрас, суконь було спродано, щоб придбати йому квиток. Він вирішив тікати.

— Куди?

— Далеко. Спершу в Москву, а потім на схід. Так зараз роблять.

— Сьогодні ти ночуєш у мене, і будемо сподіватися, що сусіди не зрадять нас. А завтра все ж таки зареєструємо тебе в міліції, оформимо все як належить, — швидко вирішила Марта.

— Ти не мусиш...

— У тебе все одно немає вибору. А щодо мене, то я тобі тільки рада.

Відтоді вони жили вдвох. І у своїх планах на майбутнє Марта неодмінно враховувала й подругу. Так було й тепер.

Двері тихо рипнули, і до кімнати зайшла Ліна, запнута простою теплою хусткою. Їй останнім часом було весь час холодно. Навколо очей залягли великі сині кола, а дихання було голосним, натужним. Кожен силуваний ковток повітря подруги резонував у Марти в серці ноткою безпомічної тривоги.

Ліна сіла біля столу навпроти Марти і, потупивши очі, сказала:

— Я півдня простояла у черзі по гонорари за переклади — і нічого! Видавничу касу сьогодні навіть не відчиняли! А іншої роботи не дають!

Марта заціпеніло слухала. Вона мала гірші новини.

— Я. Я ж тягар на твоїй шиї! — вигукнула розпачливо Ліна, не дочекавшись відповіді подруги, й заплакала.

Марта відчула, здавалося б, непоєднувану суміш співчуття і якоїсь відстороненої байдужості. Вона простягла Ліні повістку:

— Не плач. Це не має ніякого значення. Нас виселяють.

Ліна вихопила папірець і почала гарячково читати, немовби намагаючись знайти серед рядків те, чого не змогла побачити Марта. Якусь надію на порятунок.

— Господи! Що ж робити?! Що ж робити, Марточко?! — вигукнула вона, добігши очима до останньої крапки.

— Я не знаю...

— До кого, як ти думаєш, ми могли б звернутися по допомогу?

— Не знаю. Розумієш, кожному, до кого ми прийдемо, буде загрожувати небезпека.

Марта глянула Ліні в очі і знайшла підтримку. Як добре, що не треба пояснювати подрузі того, що здається їй самій очевидним! Перші хвилини розпачу вже минули, і на їхнє місце прийшло якесь мазохіс-тичне відчуття завершеності й визначеності. Отже, виселення. Отже, прощання з величезним періодом її життя.

— Ліно, я втретє сьогодні повторю: я не знаю, що ми будемо робити тоді, коли нас викинуть на вулицю. Хтозна, можливо, наступним кроком влади буде рішення про висилку чи арешт. Ми тут думаємо, що робити далі, а за нас, може, вже давно все вирішено. Але ми повинні бути готовими до будь-яких варіантів!

— Готовими? Що ти маєш на увазі? — Ліна перелякано дивилась на подругу. З усіх слів вона виокремила найжахливіші — «висилка» й «арешт». А її сполоханий мозок іще не був здатним до логічного мислення. Дві неприємні новини за день — неможливість отримати зароблені гроші і втрата житла -цього було занадто для її стомленого і хворого тіла.

— По-перше, нам треба якомога швидше спакувати усі речі. Підготувати найнеобхідніше. А надто — теплий зручний одяг. По-друге, спродати усе, що тільки вдасться. Звичайно, лишилося небагато. Але за меблі ми могли б щось отримати.

— Коли почнемо? — запитала Ліна.

— Негайно! — рішуче вигукнула Марта. Але потім, критичним оком оглянувши подругу, додала: — Я почну просто зараз. А ти відпочивай. До вечора я переберу всі речі: що залишити, а що продати, а завтра з самого ранку займуся пошуком покупців.

— Ні! Я тобі допоможу! — запротестувала Ліна.

— Навіть слухати про це не хочу. Неясно, що чекає нас попереду. За кілька днів ти мені будеш потрібна здорова і сповнена сил. Тому головне завдання для тебе — це відпочити, — відказала Марта суворо. Їй подобалося у собі це відчуття несподіваної зібраності й тверезості. Вона розуміла, що зараз ніяк не може собі дозволити знову піддатися потоку емоцій.

Надвечір більшість речей було перебрано, а біля дверей стояли дві маленькі валізки. Й тепер Марта приступила до прання брудної білизни.

Ліна, яку весь час гризло сумління за власну бездіяльність, зголосилася приготувати вечерю. Прибираючи стіл, вона знайшла товстий великий неро-зірваний конверт.

— Марточко, що це?

— Я зовсім забула! Цього листа також сьогодні принесли, але я його ще не читала.

— Глянь, тут чомусь немає зворотної адреси! І штемпеля немає. Здається, лист прийшов не поштою.

Марта підвела голову від прання, підібрала неслухняні пасма волосся й витерла мокрі руки.

— Дозволь, — вона взяла з рук подруги конверта й розірвала його. Заглянувши, побачила, що там не тільки лист, тому просто висипала все на стіл. Жінки завмерли від несподіванки: перед ними лежали два паспорти й німецькі гроші.

— Звідки це може бути? — врешті запитала Ліна.

— Можливо, від батьків Герберта. Вони йому якось писали... здається, два роки тому. Він їм не відповів, написала я. Більше листів не було.

Ліна крутила в руках і розглядала паспорти:

— Тут один жіночий, а інший — чоловічий.

— І купа грошей. — додала Марта.

На сірій обкладинці паспортів зверху було написано «Deutsches Reich», унизу під гербом — «Reise Pass». Перегорнувши дві сторінки, Ліна зліва у верхньому кутку побачила дві фотографії, швидше за все зроблені з однієї спільної. Ліворуч, суворо насупивши брови, у своєму найкращому костюмі на неї дивився Герберт. Праворуч під дрібним написом «Ehefrau» кокетливо посміхалася Марта. Ще з коротким волоссям і з карміном на губах.

Другий паспорт містив фотографію незнайомої білявки, яку було тяжко розгледіти детально: світлина була не найкращої якості, до того ж сам документ був істотно потертим.

— Хелена Штільберг, — прочитала Ліна і повернулась до Марти: — Нічого не розумію!

Марта ще червоними від прання руками розгорнула складений удвоє лист й почала вголос читати:

— «Любий Герберте! Отримавши листа твоєї дружини, ми з мамою зрозуміли, що найкраще, що ми можемо для тебе зробити, — це дати тобі спокій. Але знай, що вже кілька місяців минуло, як моя дружина, а твоя мати пішла у кращий світ, де вона, сподіваюся, возз'єдналася з любим Дітером. Я не буду від тебе приховувати, що помирала вона тяжко й у великій тривозі за тебе і за Хелену. Тепер я живу сам. У самотні вечори навіть щира молитва не допомагає мені впоратися з неспокоєм і тими думками, які обсідають мене і змушують знову й знову думати про те, як там вам з Хеленою живеться. Це не правильно, що нас так розкидало по світу, бо сім'я має бути міцніша за будь-які незгоди зовнішнього світу. Аж тут знайомі, які більше за мене знають, як то воно ведеться людям у теперішній Росії, почали мені говорити зовсім погані речі. І я собі надумав, що ви з Мартою і Хеленою маєте перебратися до мене. Будете всі допомагати мені з крамницею. Роботи вистачить. Як захоче твоя дружина повернутися до кравецької справи, то може бути й так. Цей лист я посилаю вам не поштою, а через знайомих. Якщо ж ви собі надумаєте інакше, то спаліть і листа, й фальшиві паспорти, бо я не хочу, щоб на моїй совісті були неприємності моїх дітей. Але знайте, що я нічого більше у Бога не прошу, як провести свою старість у сім'ї, у колі дітей та онуків. Твій батько».

— А хто така Хелена? — запитала Ліна, коли Марта закінчила читати.

— Сестра Герберта, вона ще під час війни виїхала до Петрограда і навіть прізвище змінила, — відказала Марта сухим здавленим голосом, який мав приховати її зворушення. Це ж старий Штільберг пожертвував на паспорти єдину фотографію з Гербертом і Мартою, яку вона надіслала в тому листі!

— Мабуть, знайти її зараз дуже непросто!

— Непросто, але я ще два роки тому довідалася про неї, — відповіла Марта. — Я думала, якщо Герберт не хоче листуватися з батьками, то варто передати їхню адресу його сестрі. Але...

— Але?.. Вона теж відмовилася?

— Ні. На той час її давно не було серед живих. Вона померла ще у 1920 році від тифу. Я не наважилася тоді писати їм знову та ще з такою новиною. Подумала, може, це й добре, що для них вона ще жива.

Тьмяне світло від абажура викладало чудернацькі тіні на стінах. Чулися голоси сусідів, які метушились перед вечерею. Гримів на кухні посуд. По коридору протупотіли діти Остапченків і зчинили традиційну сварку біля дверей.

Ліна ще раз узяла до рук паспорти, покрутила їх у руках:

— Тоді хто це зображений на фотографії?.. Замість Хелени?

— Можливо, було підібрано чиюсь світлину, хто міг би бути подібним до неї теперішньої.

— Мабуть, паспорт такий пошарпаний саме тому, щоб знівелювати різницю між фотографією і справжньою Хеленою. — доповнила міркування подруги Ліна, а потім, подумавши, додала: — Якщо ти тоді говорила про арешт серйозно, то нам треба їх кудись заховати, щоб вони не потрапили до рук ДПУ під час обшуку.

— Може, навіть знищити... — підтвердила Марта. — З грошима теж негайно щось треба робити. Ми могли б, наприклад, купити нам обом теплий одяг та інші необхідні речі у «Торгсині»... А той, хто приніс цей лист, настільки боявся за себе, що навіть не насмілився його вручити особисто.

— Ти знаєш, хто це може бути?

Марта стенула плечима:

— Можу тільки здогадуватися. Можливо, якось через кірху, чи посольство. Давай не будемо зопалу вирішувати. А зараз повечеряємо і треба вже лягати спати. Тільки я ще прання закінчу.

Коли всю хатню роботу було вже зроблено, Марта не поспішала лягати спати. Неспокій вигризав їй нутрощі і, здавалося, розхитував і так непевну основу під її ногами. Трясовина монотонних днів спільного життя з Гербертом інколи ставала нестерпною, але невідомість, яка чекала на неї завтра, лякала ще більше.

У Марти було враження, що вона бігла кудись останні місяці (чи, може, роки), бігла, не замислюючись ні куди, ні що попереду. А сьогодні хтось їй грубо, з безцеремонністю візника, сказав: «Тпрууу!»

І цієї безсонної ночі вона мала, як давно вже не траплялося, нагоду трохи подумати, зазирнути у глибини власної душі. Оглядалася назад у лабіринти минулого. Там було багато мотлоху, але не було її самої. Вона шукала нових сенсів життя, але не знаходила. Роками вона йшла шляхами інших людей. Тепер, коли вона раптом запитала себе: «А що ж далі? А що ти сама хочеш?» — не могла дати собі відповіді. Старі мрії вицвіли і струхлявіли, не будили в ній ніякісіньких почуттів, окрім щемливої байдужості.

І що гризло її найбільше — це питання, як примиритися з власними помилками?! Як сміливо поглянути на своє відображення у шибці вікна, приємна прохолода якої огортала її чоло? У черговий раз познайомитися з собою? І укотре ніби з кимось чужим...

Ось була вона — Марта Дерен, але вже шість років чомусь Штільберг... У неї було багато запитань до цієї змарнілої жінки, яку вона так рідко останнім часом бачить у дзеркалі.

Хіба можна було бути такою наївною дурепою, щоб зійтися з Володимиром? І плекати з приводу їхніх стосунків якісь надії?

Хіба можна так легковажно гратися з життям, щоб вийти заміж за нелюба? І що ж так міцно приліпило її до Герберта? З глибини душі догідливо зринала відповідь: їй здавалося, що коли вона заховається у малесенькій мушлі спокою і стабільності, то більше ніхто ніколи її не скривдить. Ніхто більше не зробить їй боляче. Але ж життя зі Штільбергом було непростим! — обурювався інший голос. Так, але то був знайомий, передбачуваний біль.

Але чому ж вона так необачно зреклася свого таланту? Чому вона так рідко питала себе, хто вона і куди йде? І так нечасто слухала веління свого серця? Так, вона жила у той час, коли нерідко буревій життя підхоплював людину, немов пушинку, й кидав у різні боки, як собі хотів. Але чим доскіпливіше Марта приглядалася до різноманітних доль своїх знайомих, тим більше відчувала щось невловимо закономірне в тому, як у них все складалося.

І тоді Марта запитувала себе, чому вона прожила таке безглузде життя. І отримувала єдину відповідь — бо не мала сміливості жити інакше.

То чи не було б краще не йти по життю манівцями, а прокласти пряму хорду між моментом народження і смерті? Ні, тоді було б нецікаво. Дві точки, напевно, злились би в одну...

2

За трибуною стоїть Іцик. Одягнений у чорний костюм, піджак застебнуто лише на верхній гудзик. Темні кучері обрамляють його суворе чоло. З-під пенсне холодний погляд темних очей пронизує присутніх наскрізь. Зараз він завмер, схопившись руками об стінки трибуни, його постать трохи нахилилася вперед, у зал, переповнений стриженими голівками, білими хустинками й широкими кепками.

За хвилину його голос знову звучить незвично твердо і полум'яно. Хвилі його обурення, ненависті й праведного гніву, здається, запалюють усіх присутніх невидимим вогнем. Зворотний вал кипить усередині зали, вибухає і нестримно летить уперед, розбиваючись шаленим сплеском об високі бетонні стіни.

— Ворог серед нас, товариші! Він проводить підривну діяльність проти радянської влади, сподіваючись на перемогу капіталізму. Але ми цього не допустимо! Товариш Сталін не допустить! Винищимо шкідників, як виполює селянка бур'ян! Нещадно і завзято!

Звідки у Іцика такий бідний словниковий запас і це транспарантне мислення? — дивується Ліна. І придивляється до свого чоловіка, але їй його погано видно, бо вона стоїть зовсім у кінці зали. І немає для неї жодного вільного місця.

Вона мало не підстрибує і тут чує шепіт, який переходить з вуст в уста:

— Ворог серед нас, товариші!

І тисячі облич, перекошених від ненависті й осуду, обертаються назад, на неї. Людський потік розступається, немов море перед Мойсеєм, і десь удалині бовваніє сувора постать Іцика за трибуною.

— Ліно! — трусить її за плече хтось поруч.

— Ліно! — тихий шепіт резонує в залі.

Вона відкрила очі і в напівтемряві світанку побачила схилене над собою обличчя Марти:

— Ліно, прокидайся!

Жінка підвелася з ліжка і зайшлася кашлем.

— Тільки, будь ласка, тихше! — вловивши розгублений, іще сонний погляд подруги, Марта додала:

— Вибач, але треба бути обережними... Я цю ніч не могла заснути, все думала... Ти одягайся, а я тобі розкажу, добре?!

Ліна слухняно кивнула і потяглася до одягу, що лежав на стільці поруч із канапою, на якій вона спала. Марта схопилася і від хвилювання почала ходити по кімнаті, голос звучав збуджено, але тихо:

— Що чекає нас тут? Будемо поневірятися попідтинню, аж поки не потрапимо в лапи ДПУ? А далі

— гірше! До мене доходили чутки, що вони можуть робити з жінками! Скільки я собі міркувала, не могла придумати для нас якогось виходу тут. Життя без певного даху над головою, безробіття, голод, висилка, арешт.

— То що ж нам робити?! — вигукнула Ліна.

— Може, це й добре, що у нас немає майбутнього, що нам немає чого втрачати. Ми можемо спробувати зробити щось немислиме, відчайдушне! — захоплено виголосила Марта, і у її очах спалахнув, здавалося, вже згаслий авантюрний вогник молодої дівчини. -Ліночко, чи тобі не спадало на думку, що вчорашній лист з паспортами — це наш квиток на волю!

— Ти хочеш спробувати виїхати за кордон? — почала здогадуватися Ліна. Після розлучення вона тільки й мріяла про те, щоб податися назад до Парижа, відшукати батьків... Але тоді, коли вона вийшла заміж, вона зробила страшенно, як виявилося, необачну річ: прийняла радянське громадянство. До того ж відмовилася спілкуватися з батьками, які у її шлюбі з Іциком вбачали ганьбу і мезальянс.

— Так! Якщо навіть нас зловлять, наше безнадійне становище аж настільки не погіршиться. Куди вже далі?!

Запинаючи на собі хустку, Ліна придушила ще один напад кашлю. Плечі її безсило опустились, і вона, тримаючись за бильце, сіла на канапу.

— Ти чого? Що трапилося? — запитала Марта.

— Я так думаю, що мені не подолати цю авантюру. — Оспале личко колишньої «грецької богині», обрамлене грубою хусткою, здавалося зів'ялою зрізаною трояндою. — До того ж я для тебе весь час у дорозі буду тягарем.

Усвідомлення правоти Ліниних слів пройняло холодом і страхом. Практичний розум Марти швидко прорахував, де і за яких обставин подруга буде для неї баластом. Саме вона, Марта, ще здорова й до кінця не зламана, сповнена сили й завзяття, може реалізувати план втечі. Вона сама...

Ліна побачила реакцію подруги й додала:

— Спробуй сама! Можливо, тобі справді вдасться вирватися з країни, знайти моїх батьків. Вони давно вже переїхали з нашого колишнього будинку, але я напишу тобі кілька адрес своїх знайомих.

— Ти говорила, що писала друзям відразу, як перебралася до Києва, але не отримала відповіді. -зауважила Марта, а у її голові й серці тривала напружена боротьба й пошук рішення.

— Пройшло лише два чи півтора місяці. Відповідь іще може бути в дорозі.

— За цей час і адреси знайомих могли змінитися...

«Або вони не мають наміру відповідати», — вже подумки додала Марта.

— А знаєш, — пожвавилася Ліна, — можливо, хтось уже дав знати моїм батькам, і вони зараз міркують над тим, як би мене витягнути звідси! Як я відразу не подумала?! Це означає, що ти можеш спокійно лишати мене тут! Прошу тебе, їдь! Не переживай за мене!

«Кого ти хочеш обдурити, подружко»? — подумала Марта. Вона розуміла, що Ліна з її поганим здоров'ям і невмінням виживати у суворій радянській дійсності, приречена, якщо її залишити саму. Вона не витримає ні висилки, ні арешту і навіть поневірянь узимку без даху над головою. Єдине, що вона вміє, — це танцювати, грати на піаніно, перекладати. Груба фізична праця просто доб'є її легені, і все.

З іншого боку, тікати з Ліною — надто велика відповідальність. Чи не стане саме її, Мартина, авантюра причиною передчасної смерті подруги?

Лишитися тут і підкоритися долі? Чекати з дня на день вироку ДПУ, повільно вмираючи голодною смертю? І повсякчас, щохвилини решти свого життя боятися. Зростися зі страхом, ніби з другою шкірою, стати плазуном. Відтягувати дату кінця лише для того, щоб просто існувати, не жити. І не сподіватися більше на щось хороше у житті. Змиритися, віддатися течії... Ні! Годі! Вона більше так не може. Якщо вже останній варіант, то краще відразу полізти у петлю!

Марта прийняла рішення, і її очі знову спалахнули:

— Ліно, ми їдемо вдвох, і це не обговорюється. І ми не маємо часу, щоб тут сперечатися, бо скоро попрокидаються наші «свідомі» сусіди.

— І ми залишимо всі речі?

— На них немає часу! Поки ми будемо займатися продажем речей, може прийти ДПУ з арештом і обшуком. А гроші на дорогу в нас є.

За кілька хвилин Марта коротким поглядом попрощалася з кімнатою, де пройшло майже шість років її подружнього життя, і без жалю тихо причинила двері.

3

Їм пощастило купити квитки і мовчання провідника. Поїзд мчав усе далі й далі від Києва. А за вікном миготіли дерева, поля, маленькі станції й великі вокзали. Ніч ніби розмазувала за вікном акварельний малюнок прямою лінією пензля, змішуючи фарби, стираючи контури.

Марта сиділа просто біля вікна, а поряд на її плечі вже давно спала Ліна. Легкий початок утечі підбадьорив подругу й додав їй оптимізму. Марта ж, навпаки, залишена сам на сам із власними думками, втрачала впевненість у собі. Серце завмирало від осягнення величі тієї невідомості, що чекала на них попереду.

Але водночас у холодному, переповненому людьми вагоні, де тютюновий дим змішувався з людським потом, гудінням голосів, кашлем і дитячим плачем, перед невідомістю примарного завтра, вона відчула вперше за останні багато років, що вона жива, відчула як резонує її серце з рухом життя, як за спиною з'являються крила свободи. Цієї ночі, коли поїзд невблаганно мчав її геть від усього знайомого і рідного, вона, здається, повернулася до самої себе.

Загрузка...