Мереживо людських доль

Навік разом

Двадцять п’ять років так і жили: він зраджував, а вона… Вона чекала його вдома, як вірний пес свого господаря, хоч ласки від нього не знала, але все одно раділа його приходу. Спроби поговорити з ним закінчувались його заїждженою фразою: Є кращі від тебе. Ти на себе глянь — ти ніхто!

Одного ранку від просто не побачив на столі свого сніданку. Пішов до її кімнати, а вона вже й охолола. Важкий стогін вирвався із його грудей, запекло біля серця.

— Хто я тепер без тебе? Як мені жити тепер? Кому я потрібен окрім тебе?

Сірі хмари огорнули осіннє небо. Ціленьке село зібралось на подвір’ї. Ще б пак: «Такі молоді, ще б жити і жити. Ось як то Бог дає: забрав обох за раз», — не вщухали сусіди.

— Тепер набудемось разом, — шепотіла її душа відлітаючи у вись.

— Ніхто мені не потрібний окрім тебе, — відповідала душа чоловіка, приєднуючись до жіночої в тому нестримному польоті у безмежність.