Мереживо людських доль

Не повтори материної долі

Світлана вибігла з будинку плачучи. Пробігла уздовж палісадника. Вибігла на дорогу. Повернулась вліво. Зробила крок. Потім вправо. Зупинилася. Розтерла сльози по обличчю, і прибравши чуба з очей, тупнула ногою:

«Нікому я не потрібна. Ніхто мене не розуміє. Здохнути б зараз. Навіщо тільки на світ народилась? Ніхто мене не любив і не любить. Матері я не потрібна! — Схлипнула, — їй взагалі ніхто не потрібен окрім себе самої та пляшки. Батька, того взагалі не бачила ніколи. Тільки листівка від нього прийшла одного разу на Новий рік. З Полтави. А може він і не пам’ятає вже про мене? Господи, за що мені все це?»

Дівчина присівши під гіллястим горіхом продовжувала плакати. Дивилася на ліс. Слухала шум струмка і плакала.

Смеркалось. По тілу дівчини пробігло легке тремтіння від нервів і холоду. Світлана висякала ніс і підвелася. Піти б у хату за кофтиною, та куди там. Там же «пір на вєсь мір»! Мама знову з «кращими друзями» щось святкують. У них завжди на такі події є і гроші, і причини. «Друзі її поважають, раз відвідують». — повторила Світлана слова матері. — А ось дочка-свиня така, ніколи матері похмелитись не наллє, грошиками не допоможе? Ось така погана у неї погана дочка! Тільки й жаліється «друзям» на неї. А те, що дочка по три зміни на цегляній фабриці оре собою, як мужик, то нічого. І гроші вона єдина у дім приносить, борги мамині до сільмагу віддає… Це не в рахунок. Все одно погана.

У хаті спалахнуло світло. Донісся спів безголосого маминого дружка: «За окошком снигери…»

Світлана підняла очі на вікно. Один з друзів палив, опершись на підвіконня. Решта хором продовжували:

«Я сегодня ночевал с женшиной любимою…»

Дівчина вдарила кулаком по штахетнику: «Хто з нею тільки не ночував! — Зі злістю, крізь зуби, процідила Світлана. — Ну й за яку провину мені все це!? Не можу більше!»

Світлана вбігла до хати і зупинилася на порозі. Від побаченого у неї запаморочилося в очах: її матір, наполовину роздягнена, вовтувзилася на ліжку з сусідом Миколою. Ще один з чоловіків з усієї сили намагався просунути руку до матері під спідницю. Мама не сильно, та все ж опиралася. Чи то на більше не вистачало сил, чи ще трохи тямила? Інші двоє дивилися на все, що відбувається, як на відео, і прицмокуючи, «вболівали за друзів».

Світлани на порозі не помітив ніхто. Вона вбігла до кухні, вхопила найбільшого ножа, і повернувшись, з розмаху вдарила ним чолов’ягу, який уже повалився всім тілом на матір. Скільки ударів завдала, не знала. Не розуміла, що робить. Зупинилася від криків чоловіків і червоного кольору на руці:

«Убила… Я його вбила… — шепотіла дівчина, присівши на диван поруч з п’яною напівроздягненою матір’ю. — Але ж я ж не вбивця! Я не вбивця!

Викинувши подалі ножа дівчина підвелась, вкрила матір банним рушником. Підійшла до телефону і набрала номер. Щось без розбору кричала, доки не почула на іншому кінці: «Чекайте!»

«Чого чекати? В’язниці? У сімнадцять років?» Світлана вже в уяві розмалювала своє «світле майбутнє». Подивилася на пораненого чоловіка, на матір, на стіл з консервними банками і порожніми пляшками, та недопалками в сільничці. Очі її зупинилися на недопитій пляшці самогону. Дівчина підійшла до столу, налила склянку до країв, і присіла на край табуретки: «Ну що ж, «за упокій душі», вірніше душ?! Моя також уже загублена. Дівчина піднесла склянку до вуст.

— Не треба! Не пий. Навіщо тобі ця гидота?! — в двері увійшов дільничний Кузнєцов, і вирвавши із рук Світлани склянку, вилив на підлогу. — Сиди тихо! Хлопці, огляньте жертву! — до колег.

Поліціянти возилися з пораненим, а дільничний задавав чергові питання «що та як».

— Живий він, товаришу капітане, — сказав один із поліціянтів до Кузнєцова. — Поранений тільки злегка. Швидку б…

— Викликай швидку, Івасенко, — до підлегеглого. А потім до Світлани, — Бачиш, дівчинко, пощастило тобі. Живий. А на рахунок спиртного, так ось, що тобі скажу дочко: не повторюй маминої долі. Вона теж не завжди такою була. Ми ж однокласники з нею. Вона в школі першою красунею була, і відмінницею. А тепер… Бігти тобі звідси треба, дитино. Бігти: у місто, до родичів, навчатися. Та куди завгодно, бо пропадеш. Так ось і під укіс недовго. А матері твоїй вже нічим не допомогти. Сама вона себе топить і тебе за собою потягне, бо твої нерви просто не витримають. А від безсилля врятувати матір і сама швидко пірнеш у бездну. Ти цього хочеш? Хочеш ось так? — він кивнув у бік дивану, де як і раніше лежали матуся та її товариш. А ця «жертва ситуації» жити буде. Рани не серйозні, заживуть як на собаці. Йому не вперше.

Кузнєцов ще щось говорив, але Світлана вже не чула його слів. Паспорт і гроші у кишені, сумка з необхідним на плечі. Новорічна листівка п’ятнадцятирічної давності з адресою батька тісно стиснена у руці.

Світлана йшла вузенькою стежкою до воріт. Ще раз зупинилася. Озирнулася на хату. Здалека було чути завивання сирени «швидкої». Кузнєцов дивився з вікна у темінь. Він проводжав дівчину поглядом.

Грюкнула хвіртка: «Прощай, рідна хато! Пробач мене, мамо!»