Мереживо людських доль

Козачка

Баба Козачка ще з тих бабів. Про таких кажуть: їм пальця в рот не клади — кого хочеш мовчати заставить одним словом. І хоч би як бідний співбесідник мав рацію, перед бабою він був безсилий.

Ще баба є всезнайком: про що не спитай — все знає. Як кажуть: «знає, навіть, де круль обідає». Воно й не дивно — хоч на вигляд бабі трохи за сімдесят, на справді їй вже добрих дев’ять десятків калатнуло[53]. Люди не вірять, коли признається. А вона тільки усміхається у зморщені вуста, виставивши єдиного зуба, і приповідає:» Ви дІточки не дивітьсє, що зверха я зморщена, як торішна бараболє. Тіло, воно старіє, а душє… душє, вона завсігди молода. Мені в души й нинька сімнаціть… Якби який молодик до танцУ закликав, то так би ще-м дріботіла, аж би бідний впрів… якби-м лиш годна». І сміхом як зайдеться, та так щиро, аж до сліз, що всі, хто в той момент знаходяться поруч, і самі заходяться від бабиного сміху.

А баба опирається на два ліщинових патики, які їй витесав багато років тому її зараз вже покійний чоловік Карпо, і глибокo вдихнувши, як спортсмен перед підняттям штанги, встає із ясеневого пня, випростовується, і рівним кроком чимчикує до горіха коло брами, де виглядатиме свою наступну жертву, щоб зачепити на бесіду до суперечки, або, щоб розсмішити до сліз. То вже як кому пощастить.

До кого ніколи не мала претензій баба Козачка, то до дітей. Свої, чужі — для неї різниці не було. Вони всі були їй онуками. Всіх однаково любила, чим могла пригощала. Часом віднайде в кишені цукерку, тістечко, чи шматок якого сухарика — ділить поміж усіма, як квочка поміж курчатами. І най би тих малих було й зо двадцятеро, і най би той сухарик яким малим був — розкришить і розділить по крихті, всім однаково.

Козачку життя добре помотало: і голоду зазнала, і скрути, і першого чоловіка з війни не діждалась, бо пропав. Єдине, за що ціле життя дякувала долі, — за ту одну-однісіньку ніч, після якої дізналась, що вона більше не сама. Потім заміж вийшла за бідного каліку, але дуже доброго Карпа. Разом і виховували її синочка Власика. Він став для Власа таким батьком, яким мабуть не став би й рідний. Бо той, Панько Козак, її перший, хоч і був красенем на все село, за яким мліли всі від дівок до старших молодиць, але характером був не із ліпших. Бита була Козачка в першу ніч як Гаман, потім «люблена» до знемоги, як остання повія. А до ранку знов бита, бо сказав, що ніби-то не була дівкою… І то в тринадцять? Але хай йому там Бог простить…

Після тої ночі забрали Панька на фронт, а вона навіть і не жалкувала. А чого було жалкувати? За ким? За чужим чоловіком зі сталевими кулаками? Вона ж його не любила, і навіть звикнути не вспіла. Та чи й звикла б, якби й разом жили? А як роздумала, що її життя могло бути таким як ця ніч, десь далеко в душі навіть дякувала Богу, що так розпорядив. Проте, коли відчула під грудьми перші рухи свого синочка, дякувала Панькові за такий цінний дар, бо війна чоловіків не щадила. Багато їх лягло. З сільських кілька повернулись вцілілими, а решта: хто раненим, хто мертвим, а хто й зовсім безвісти пропав, як її Панько. І тішилась Козачка, що пізнала радість материнства, бо при кризі на чоловіків хто зна, чи й видалася б така нагода, якби не та ніч.

Але Бог добрий, послав Козачці Карпа. Красою Карпові було далеко до Панька, зате характер як масло, хоч на хліб масти. Зустрілись в полі, коли його прислали їздовим до колгоспу, а вона була ланковою. Поїхали снопи звозити. Там і пожартував Карпо з нею вперше. Слово по слові, і вже додому вертались разом. Разом зранку знову в поле. Хтось засуджував, бо «Панько безвісти пропав, а вона си хлопа найшла», а хтось навпаки, радів, що ще одна молода вдовиця знайшла свою долю. Козачка ж не думала за себе. Єдиним, заради кого зійшлася з Карпом був Власик. Хлопчикові був потрібний батько…

Нині вже й Карпо на правді. Сама вона лишилась. Ніби й хата повна людей, бо і син з невісткою поряд, і внуки приходять, і правнучки вже прибігають до старої, але в кожного свої турботи. Не до неї їм. Та й вона також не із тих, аби зайвий раз без потреби турбувати. Навіщо дітям додавати проблем, бо там заболіло чи там закололо? В них і без неї вистачає.

То тільки здається, що вона сама. А вона не сама, бо самотності не відчуває. Ось, зранку прийшла сусіда «підкурити» малого, бо собаки злякався, і всю ніч тремтів. Стригла собаку, палила свячене зілля, відганяючи молитвами дитячі страхи. Вчора двоє аж з району приїжджали, щоб воску вилити. І так щодня, бо баба ще трохи й знахарка. Зурочення, переляки — то її. Бувало, й мертвих з того світу повертала.

Козачка рада допомогти всім, хто до неї звертається. Чим може допомагає і радіє як дитина, що день прожитий недарма. А часом і сама поміч пропонує, хоча здавалося б: який з дев’яностолітньої вже помічник? А вона то сусідам кропиви накришить для каченят, то іншим курчат догляне, то правнуків так заговорить оповідками, що ті й додому ночувати не хочуть повертатись. Так і минають бабині дні в посильних турботах і в молитві. Бо без Бога ані до порога. А коли чує, як багато молодші за неї нарікають на життя, сварить, що грішать, бо на відміну від слабих та нужденних ще дуже добре ся мають.

Вечоріє. Сидить Козачка на величезній плиті із лозовим прутиком у руках, і роздивляється довкола. Ані душеньки. Тільки кури, яких вигнала на фосу[54] попастись розійшлись по зеленій траві чорно-біло-червоними плямами. Рахує баба тих курей: три… п’єть… сім, десіть… штиринаціть… а мало бути п’єтнаціть… Рахує ще раз, і очам не вірить — таки читирнадцять. «Біда тай годі — недогляділа, — нарікає стара. — Пора б і загнати, бо ще погублєсі. Якби ще ті кури сами в браму зайшли».

Бере Козачка в обидві руки свої костурі[55], і встає одним ривком із плити. Йде по краю фоси, махаючи палицею, але кури і не бачать. Перед ними лиш трава.

«Хто б то поміг загнати?» — бубонить, але продовжує ходити кругами з дороги на фосу, з фоси на дорогу роздивляючись за людьми. Кури втікають… І, раптом, здалека бачить Козачка чоловічу постать. Вже й не поспішає. Вірить, що Бог послав їй поміч, і вже знає, що коли попросить перехожого допомогти — він допоможе.

Молодий хлопець в м’ятій лляній сорочині, в рваних джинсах «Джордаш», і з сумкою через плече наблизився до Козачки. Привітався — значить із місцевий чи із ближніх сіл. Міські, вони інші. Ті не вітаються. І вже майже хлопчина минув стару, як та покликала:

— Гей, хлопче, чи не допоміг би-с ми кури загнати? Я і сенди, і тенди, а вони ніяк в браму йти…

— Чому ж не допомогти? — обізвався, усміхнувшись, хлопець перестрибуючи через фосу, бо вже минув місточок.

Баба ставши коло брами з одного боку пильнувала, щоб ані одна курка знову не прошмигнула повз неї, а хлопчина тим часом підганяв тих, що були обдалеки[56]. Загнали, але Козачка була б не Козачкою, якби перехожого просто так відпустила.

— А ти звідки будеш, молодику? Сільський? — почала випитувати?

— Я зі Слободи, — відповів.

— А звідки йдеш? З міста?

— З міста. Студент я, на вихідні їду додому. Бувайте здорові, бабцю, — відповів хлопець, звертаючи в сторону гостинця.

Козачка зрозуміла, що той можливо поспішає, а можливо просто не бажає спілкуватися зі старою. Проте вона помітила й інше: у хлопця дуже порвані штани, а це означає, що дитина із бідної родини. Можливо й на одежу грошей не вистачає, бо всі гроші ідуть на науку? Бідний студент! Добродушна Козачка, яка ціле життя допомагала іншим, не могла залишити хлопця в «біді», і пішла на спосіб…

— Синку, ану-но зачекай! А чи не допоміг би ти мені старі ще єдну роботу зробити?

— Можна, — одним словом відповів молодик йдучи услід Козачці, яка опираючись на два котсурі прямувала до хати.

— Суда, суда, синку, ходи. Ади, маю туво в скрини кілько того ріжного добра, а втворити-м не годна. Підойми ми тоту покришку, бо така вона тєжка, що мені ніяк не змочи.

Хлопчина легко відкрив скриню, з якої дмухнуло[57] нафталіном і відступив, зробивши крок вбік. Баба нагнулась над скринею всім тілом так низько, що здалося, зараз впаде всередину. Згодом виринула із повним наруччям[58] чоловічих сорочок і білих, з домотканого полотна калісонів.

— На синку! Се тобі за добре серце, і не думай відмовлєти, — торкотіла Козачка пхаючи хлопцеві до рук жмут одежі. — Ти такий файний парубок, а ходиш як обірванец який. Розумію, наука дорога, на шмятє шрошей нема, а мені воно туво лиш дурно місце займає. Лиш просушую щороку. Се всьо не нове, бо ще з мого Карпа. Але ґарантую — всьо піпране, чисте. Носи на здоров’є, і добре вчисі в своїм місті. Хто хоть з тебе війде?

— Історик, — кліпаючи очима відповів хлопець, бо в той момент відчував щось дивне: ані взяти, ані відмовити — баба ж від усього серця…

Хлопець пішов до воріт із білою полотняною торбою набитою різним стародавнім добром. Баба, разом зі штанями та сорочками вдарувала перехожому чорного сардака, солом’яного капелюха і старе австрійське горня із світлиною «Косцьолу Франца Йосипа». Згодом те добро стало першими експонатами його невеличкого домашнього музею.

Козачка проводжала молодого юнака ласкавим поглядом: «Най тобі, дитино, Бог дає добру доленьку!». Шепотіла ті слова і знала, що як вже кого поблагословить щастям, то так воно й буде. А ще знала, що м’ятий льон і рвані джинси, то є дуже-дуже модно. Не така вже баба й дурна…

Одного не знала мудра Козачка: чому їй серце вказало на саме цього перехожого…