Мереживо людських доль

Пошук натхнення

До багатьох творчих людей натхнення приходить у ту хвилину, коли його не очікуєш: на роботі, відпочинку, вдень і вночі. Хтось чекає ранку з думкою «Встану вранці і все запишу», і в більшості випадків втрачає ідею, з якої могла б вийти нова історія. Муза, як кажуть, відлітає. А інші піднімаються з тепленького ліжка, і чимскоріш біжать до комп’ютера або друкарської машини, щоб ні в якому разі не загубити приплив того самого натхнення, коли народжуються на світ великі чи малі шедеври.

…Олег піднявся з ліжка, і спробував видавити з себе хоч пару рядків свого недавно розпочатого роману, але натхнення до нього явно не йшло. Він присів біля старого цегляного каміну і закурив: «Хм, не мій сьогодні день. Не мій, як і всі попередні!» — подумав, і аж скривився від жалю до самаго себе.

Він запалив цигарку, сильно затягнувся і випустив клубок густого білого диму вгору. Обвів очима стіни кімнати, зупинився на порепаному сірому підвіконні, де стояла невисока кришталева ваза з засохлими астрами і жовтими кругами від випарованої води. Потім його погляд перенісся на тріщинку в стіні. Він пам’ятав ці стіни. Кожен забитий в них цвяшок. Кожну картинку вирізану із старих журналів і наклеєну поверх коричневих у дрібненькі квіточки шпалер.

Давно він тут не був. Дуже давно. І ось, нарешті, таки знайшов час приїхати. Якби не задумав писати роман, то напевно і не приїхав би, але в міській суєті зовсім не пишеться. Він сподівався відпочити тут від міста, знайти натхнення, і вирішити, нарешті, про що саме буде роман, як назве головних героїв, де відбуватимуться усі події. Матеріалу у нього було вже достатньо, але треба ж його зібрати в один твір, та так, щоб цього разу видавці не називали нездарою. Щоб прочитавши, повірили в нього, як у письменника.

У голові він обдумував початок твору задивившись у чорну пащу каміну. У ньому був невибраний попіл, залишки обгорілих дров і якогось сміття. Вже дуже давно ніхто в ньому не розводив вогню.

По тілу пробігло легке тремтіння чи то від спогадів, чи від холоду. «Треба зігрітися», — продумав Олег, і підійшов до старої перекошеної шафи, яка опираючись одним боком на стіну стояла, ніби відбувала покуту у кутку величезної кухні.

Зі скрипом відчинивши дверцята він провів пальцем по поличці навколо якоїсь філіжанки. «Скільки пилу… давненько тут ніхто не протирав. Та так і є: скоро три роки як померла мама, а батькові було не до прибирань. Важко було тут татові. Туга за мамою не давала йому спокою.

Віднайшовши у шафі літрову пляшку батькової фірмової наливки «Іванівка» на сливах (так її жартома назвав батько в честь самого себе), Олег налив собі трішки у сірувату склянку, попередньо витерши її куточком сорочки. Відпивши єдиний ковток, чоловік відчув яке приємне тепло розливається по усьому його тілу. Він підійшов до каміна, вийняв з-під нього кілька полін, і розклав їх аби як. Олег намагався розвести вогонь, але дрова трохи відсиріли, і ніяк не займались.

Продовжуючи наполегливо чиркати сірниками йому все таки вдалося побачити, як спалахнув вогник. По кімнаті миттєво розійшовся запах димку. Олег присів у крісло з наливкою в руці і замислився. Він думав про те, як тут спокійно, як тихо. Очі його потроху закривалися. Він не хотів здаватися, але сон був сильнішим від нього. Чоловік дрімав. Йому щось снилося…

…— Татку! Мамко! Дивіться, що я знайшов. Це стародавня монетка! — Кричав маленький хлопчик підбігаючи до чоловіка, — це скарб?

— Скарб, скарб. Ти наш найбільший і найдорожчий скарб, — засміялася молода красива жінка, і погладила хлопчину по голівці.

— Ну показуй, що знайшов, шукачу скарбів, — крикнув чоловік, і загнавши лопату глибоко у землю, зробив крок назустріч синові.

Хлопчик простягнув батькові монетку. Вона була брудна і почорніла від часу.

Батько розглянув монетку і поплескав малого по плечі.

— Точно, скарб! Ох, який козак зростає! Правда матусю?

Жінка глянувши схвально на чоловіка сказала хлопчикові:

— Ну, йди, синку, пошукай ще скарбів. Може знайдеш щось інше, а нам з татком копати треба. Раптом дощ…

У каміні тріснуло поліно, і Олег на мить розплющив очі, але знову провалився у сон…

…— Олежику, ну чому двійка? Що тобі заважає вчиться? Що? Чим ти так сильно зайнятий? Вештаєшся невідомо де цілими днями. Олег, ти зрозумій, що навчання світло, — твердив батько.

— Ну тату… та вивчу я. Вивчу, і все перездам. Мамо, ну скажи хоч ти батькові, що я вивчу. Ви що, ніколи уроків не прогулювали? — звернувся до обох. — Та ви ж самі молодими були, то повинні і нас зрозуміти. Ми з хлопцями допомагали Васі картоплю копати. У нього мати хвора, а батько у в’язниці. Ну осінь вже пізня, а картопля в городі ще. Ну як не допомогти? Ви ж самі вчили ближнього в біді не кидати. Я зараз же піду і все вивчу.

Хлопець пішов, і зупинився за дверима, а батько, глянувши на матір з гордістю сказав:

— Справжнім зростає. Чуєш, люба? Чоловіком зростає. Людиною!

У матері на очі накотили сльози, і вона, пригорнувшись до батька, згідливо кивнула.

…— Що? Яка повістка, синку? Ти ж в інституті вчишся? Як в армію? Коли? — засипала запитаннями, мов градом, мати.

— Завтра мамо, завтра. Ну не можу я косити. Пацани пішли, а я? Ну прийду, тоді й довчуся. Ось тато так само вчився і нічого — прекрасний спеціаліст.

— Тато навчався… інші часи були, інші порядки. А зараз… — в надії хоч щось змінити в останній моментне вщухала мати.

— А що зараз? — заступився батько, — армія завжди армія. Нічого, нехай іде. Порядку навчиться, дисципліни. Міцнішим стане. Іди синку з Богом! Мати, приготуй все необхідне. Син у нас зовсім дорослим став.

— Бережи тебе Господь, синку, — тихенько прошепотіла мама, і пішла збирати речі.

…— Чоловік у житті повинен зробити три речі: побудувати будинок, посадити дерево і виростити сина. А ти синку не думаєш про сім’ю? У мене в твоєму віці вже ти бігав. А ти все: кар’єра, кар’єра… писанина одна в голові. Все успіху шукаєш? А якщо успіх так і не прийде? А що потім? Кого після себе залишиш? Що залишиш?

— Батьку, ну не пили ти сина, — майже з криком вимовила мама.

Раніше вона так не розмовляла з батьком. Вона взагалі завжди була спокійною, розміреною, а тут, майже зірвалася. Вона ховала очі. Їй було соромно, але такі випадки повторялися все частіше.

— Ти синку не ображайся на матір. Роки та хвороба роблять свою погану справу. Мати тобі не признається, але недовго їй залишилося. Ти б частіше до нас заїжджав.

— Я постараюся тату, обіцяю.

Хвіртка закрилася. Коли вона відкрилася знову, матері вже не було.

— Я ж не зможу тут без неї, сину. Не зможу. Я в будинок престарілих написав, щоб мене прийняли.

— Ну навіщо ти так, тату? Ти до мене переїжджай. У мене простора квартира. Та й удвох веселіше буде. А в село влітку будемо навідуватися: гриби збирати, варення з ягоди варити… Я поїду. Справи невідкладні. Пробач. Ну не ображайся. Я через тиждень приїду і заберу тебе до себе. Чуєш тату? Ну, не сумуй!

…— Батьку, де ти? Я приїхав, тату! — кликав Олег Івана, але марно.

Іван сидів у кріслі біля каміна. Поруч стояв чемодан, в руці ключ від вхідних дверей. Він чекав на сина. Чекав, та так і не дочекався.

— Батьку, батьку…

Він не відповів.

…Олег повернувся в кріслі. У каміні догорали дрова. Він глянув на годинник. «Скільки ж я спав? П’ятнадцять хвилин? Дивна штука сон. Все життя перед очима пролетіло. І батьки, як живі. Все як наяву.

Він підійшов до комп’ютера, відкрив «Блокнот», і почав набирати назву нового роману…

«Ви завжди у серці».