Мереживо людських доль

Зозуля

— Ну і що мені з ним робити? Куди його нести, куди мені з ним йти, в п’ятимістну кімнату? — витираючи сльози, плакала молода жінка, дивлячись у зіпріле вікно.

— Ну може ви все ж таки ще подумаєте, може почекаємо день з випискою, матусю? А раптом ви потім захочете вернути час назад, а час то вже й пішов. Виправити помилку може бути дуже важко, якщо не сказати, неможливо.

Лікар ходив взад-вперед по палаті, і нервово розмахував якимось папером перед очима молодої матусі.

— Дорога моя, зрозумійте ви нарешті, що жити вам з цим дуже важко. А життя довге, і будете ви бачити в кожнім малюкові свою дитинку, покинуту ось тут, зараз. А потім будете роки рахувати, коли він пішов би в школу, інститут чи армію…

— Дайте мені той клятий листок, я підпишу і піду. А про нього, — показуючи поглядом в сторону дитячого відділення, — держава подбає. Що я можу йому дати? Яке життя його чекає? Та я йому навіть елементарного: дитячого харчування, соків, памперсів не зможу купити, а не те, що дорогих ліків. Ви ж лікар, як ви не розумієте? Ви думаєте мені легко?

— Ви можете дати йому материнську любов, а вона, як звісно, міцніша будь яких ліків.

— Однією любов’ю не вижити! — крикнула. — На нормальне життя потрібні кошти! Що, цілуватиму його коли плакатиме від голоду чи болю? Це допоможе? Не хочу!

Жінка присіла на край стільця, і сперлася на спинку. Очі її були червоними від сліз, погляд упирався в нікуди. Видно було, що вона дуже страждає від прийнятого рішення. Лікар поклав на стіл купку паперів з позначками для підписів.

— Ось вам папери, час у вас є, подумайте…

Жінка ніяк не відреагувала. Вона навіть оком не моргнула. Коли лікар вийшов з палати, вона повільно потягнула руку до білих аркушів.

«Я, Дмитренко Оксана Володимирівна, добровільно і без примусу відмовляюся від свого новонародженого сина Дмитренко Антона Володимировича, і передаю його на піклування державі».

— Він мені не потрібен, я не зможу, — прошепотіла жінка і взявши в руку ручку, поставила три підписи, по одному на кожному аркуші. — Готово! Я не впораюся з хворим малюком, не впораюся…

Швидко вдягнувшись, склала свої скромні пожитки в рюкзак, і поспішила на вихід. У коридорі її зустріла медсестра, спробувала зупинити, але жінка відвернувшись, побігла по коридору.

— Зозуля!!! — крикнула їй у слід медсестра. — Навіть дитину свою не бачила, хоч би глянула, може і защеміло б щось всередині. Та йди… Бог тобі суддя!!!

Оксана бігла вниз по сходах: «Швидше б покинути ці стіни. Швидше б забути». Вона й не помітила, як пробігла через три поверхи і опинилася в приймальному покої лікарні. Забравши з роздягальні верхній одяг, вона пішла до виходу.

Штовхнувши важкі двері, відскочила: назустріч їй рушила бригада швидкої допомоги з вагітною жінкою на каталці.

— Пропустіть!!! Чергового гінеколога сюди, швидко! Маткова кровотеча на тридцятому тижні вагітності, — крикнув один з лікарів. Потрібна термінова операція… третя негативна ще й діабет.

Оксана тримала рукою двері, і не могла рушити з місця. В жінці на каталці вона впізнала вихованку одного з нею сиротинця. Це була Галя, Галя — Смішинка. Так її прозвали за дзвінкий сміх. Скільки ж років вони не бачилися? З десятого класу — напевно років п’ять. Вона була шокована почутим.

Оксана вже не поспішала додому. Щось її мов зупинило. Треба було з’ясувати, що з Галею. У свідомість повернулися слова лікаря: «Потрібно робити кесарів розтин, третя негативна група, у неї діабет». Жінка вирішила повернутися в свою палату, поки ніхто не здогадався, що вона втекла. Ну, бачила її медсестра в коридорі, але це нічого не змінює.

Оксана піднялася на третій поверх і увійшла в палату. Перш за все поглянула на стіл — паперів не було. Перед очима все знову попливло, сльози полилися з очей.

Головне зараз, щоб з Галею було все в порядку.

З коридору долітали голоси та метушня медперсоналу. Оксана прихилила двері. Їй вдалося зачути, що тільки що прибулу по «швидкій» жінку відвезли на операцію. Оксана прилягла на ліжко, з якою вже встигли зняти білизну. Вона молилася, просила Бога врятувати подрузі життя. Вона зловила себе на думці, що ніколи нічого у Господа не просила навіть для себе. А може варто було просити? А може і почув би? Думки Оксани перервав голос акушерки: «Що ж робити? Потрібен донор, крові у нас немає. У неї ні родичів, ні друзів. Де кров шукати?»

Оксана вискочила з палати:

— Я правильно зрозуміла? У неї третя негативна? Я її знаю, я можу дати кров!

— Та який з тебе донор, Дмитренко? Сама тільки що народила, не зміцніла ще!

Акушерка побігла в бік операційної. Оксана провела її очима, але через кілька секунд акушерка з’явилася в коридорі і крикнула:

— Ну де ти, Дмитренко. Швидко сюди, одягай бахили, виручай знайому.

Оксана увійшла в операційну. На столі лежала Галя. Вона була неймовірно блідою. Жінка сіла в крісло і приготувала руку для прямого переливання. Тонка робота медсестри і вена була знайдена. Оксана забулася дивлячись, як кров по краплі емігрує до Галі. Схаменулась вона від крику лікаря:

— Виймайте дитину, падає тиск, у неї зупинка серця. Дефібрилятор швидко! Ми її втрачаємо… Розряд!

Розряд, і два і три, ще і ще. Нічого не вдалося зробити. Медсестра наносила шви, педіатри займалися дитиною. Лікар вийшов з операційної, за ним Оксана:

— Лікарю, а як же малюк? Він буде жити? Він здоровий, з ним все в порядку?

— Жити буде, з ним все добре, шкода тільки мамку втратив. Кому він тепер потрібен? Ще один утриманець на опіці у держави…

Оксану ніби вдарили в серце ножем. Вона підняла очі на лікаря. Серце колотило так сильно, що здавалося вискочить із грудей.

— Він не буде рости сиротою. І мій не буде. Я заберу їх обох. Нічого, виростуть. Навіть у війну ніхто не кидав дітей, і я не залишу. Чуєте, не кину! Готуйте мені обох, — вчепившись в халат лікаря, молила Оксана.

Лікар дивився на неї й не вірив, що йому це каже та сама жінка, яка пару годин тому підписала відмову від власного сина.

— Лікарю, а де папери, що я залишила на столі? Ще не пізно все виправити? Знищте відмовний лист, я вас благаю!

— Який лист, ти що, Дмитренко? А хіба він був? — відповів лікар, посміхаючись.

Через тиждень Оксану з двома синами зустрічали подруги. Вони купили все необхідне: підгузки, дитяче харчування і одяг для хлопчиків. Працівники органів опіки подарували дітям коляску та ліжечка, а також допомогли коштами. Комендант гуртожитку бігла назустріч Оксані розмахуючи ордером на окрему кімнату. Вони тепер сім’я.

— Прорвемся, хлопчики! — глянувши на дітей, радісно вигукнула Оксана.

— Ось вам і зозуля!!! — змахуючи сльозу прошепотіла вслід натовпу медсестра.